Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Вересень. - Життя та страждання великомученика Євстатія Плакиди і дружини його, і дітей Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Вересень..
Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити!                Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!                Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із них ні один не забутий.                Але навіть волосся вам на голові пораховане все. Не бійтесь: вартніші ви за багатьох горобців!                Кажу ж вам: Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський перед Анголами Божими.                Хто ж Мене відцурається перед людьми, того відцураються перед Анголами Божими.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Життя та страждання великомученика Євстатія Плакиди і дружини його, і дітей
   

Місяця вересня в 20-й день

У дні царства Троянового жив у Римі один воєвода на ім'я Плакида, доброродний і славний, і над інших багатий, хоробрий же у війнах настільки, що саме ім'я його було ворогам страшне. Він, коли цар римський Тит воював Юдейську землю, був найдосконаліший вождь римських воїв і велику мужність у битвах виказав. Бувши вірою ідолопоклонник, християнські діла в житті своїм являв, голодних годуючи, голих одягаючи, тим, що в біду впадають, допомагаючи і від вуз та темниці багатьох звільняючи. Більше радів із того, коли кому, добродіячи, подавав руку помочі, хто в біді є, аніж коли рукою своєю ворогів змагав. І був як другий Корнилій, що його поминають апостольські Дії, в усіх добрих ділах досконалий, тільки що не мав святої віри в Господа нашого Ісуса Христа, без якої всі добрі діла мертві є. Мав так само дружину також чеснотливу, що в усьому йому наслідувала, з нею народив два сини. І був Плакида з жінкою своєю вельми добрий і милостивий до всіх, того тільки йому не доставало, щоб пізнав єдиного істинного Бога, Його ж бо не знаючи, ділами добрими шанував. Людинолюбець Бог, що хоче всіх спасти і не зневажає тих, що творять добро, не зневажив і цього чеснотливого мужа й не залишив його у тьмі ідольської зваби загибати, але той (" Йому ж бо в кожнім народі приємний є, хто боїться Бога і чинить правду") приємним собі зробив і зволив путь спасіння явити йому таким чином.

Був Плакида одного дня, за звичаєм своїм, зі слугами своїми на звіриному лові. Знайшов стадо оленів і, владнавши кіннотників, почав гонити оленів. Побачив же оленя в усьому стаді найбільшого і погнав за ним, і відлучився олень від стада, відлучився й Плакида від своїх з малим загоном, гонячись за ним; слуги ж, що слідцем ішли, знемоглися і залишилися віддалік. Планида ж сам, маючи швидкого коня, погнав далі за оленем у пустелю. Довго ж він гнався й далеко забіг; олень тоді зійшов на великого каменя й став на ньому. Сам Плакида приїхав близько, гадаючи подумки, яким чином зловити того оленя, і дивився на нього. Бог же щедрий, влаштовуючи всяким чином спасіння людям і маючи знання долі, наставляє на шлях істинний; він уловлює ловця не як Петром Корнилія, але як Павла явленням своїм. Довго стояв Плакида і на оленя дивився, і явився йому Христос Господь таким чином: хрест вельми світлий посеред рогів оленячих з'явився, на нього-бо Плакида дивився й побачив подіб'я плоті до хреста прибитого за нас Ісуса Христа. Дивувався на дивне те видіння і почув там голос, що до нього казав: "Чого мене гониш, Плакидо?" — і тоді із цим божественним голосом напав страх на нього і звалився з коня на землю, лежачи ніби мертвий. Ледве ж отямився й рече: "Хто ти є, Господи, скажи мені?" Господь же рече до нього: "Я є Ісус Христос, такий Бог, що заради спасіння людського, одягшись у плоть, волею постраждав і хреста перетерпів; ти ж, мене не знаючи, шануєш: добрі-бо твої діла і численні милостині зійшли перед мене, і надумав спасти тебе, і через це явився тобі на цій тварині, щоб уловити тебе в пізнання мене й приєднати до вірних рабів своїх; не хочу-бо, щоб людина, праведні діла творячи, у ворожих сітках ув'язнувши, загинула". Устав-бо Плакида із землі, не бачив нічого й рече: "Нині, Господи, вірую, що ти Бог є небес та землі і Творець усього живого, Тобі-бо поклоняюся єдиному, іншого Бога окрім тебе відтепер і знати не хочу! Молю ж тебе, Господи, настанови мене, що маю чинити?". І був голос до нього, що сказав: "Іди до ієрея християнського і похрестися від нього, і той тебе навчить спасенному путі". Це почувши, Плакида наповнився радості й замилування і, впавши на землю зі слізьми, поклонився Богові, що йому явився, і шкодував, бо доти не відав правди і не знав істинного Бога. Радів духом, що сподобився такої благодаті, яка його до пізнання привела і на шлях праведний настановила. Сів на коня, повернувся до своїх із веселим духом, нікому не оповівши, що сталося. Коли ж повернувся із лову в дім свій, відвів на осібне місце дружину свою і звістив їй усе, що бачив та чув. Вона ж рече: "Я минулої ночі чула когось, що казав до мене: "Ти, й чоловік твій, і сини завтра прийдете до мене і пізнаєте мене, Ісуса Христа, істинного Бога, що дає спасіння тим, що люблять мене". Не відкладаймо, але скоро вчинімо те, що повелене нам". І наступної ночі повелів Плакида пошукати, де ієрей християнський живе; довідавшись же, де дім його, взяв жінку й дітей, і деяких із вірних слуг своїх, і пішов у дім ієрея, на ймення Іван; йому ж бо все докладно звістив про Господнє з'явлення і просив од нього хрещення. Той же, почувши це, прославив Бога, що збирає і язичників — добровгодних людей — собі, і, навчивши їх святій вірі, сказав їм усі заповіді Божі, достатньо їх навчив і, молитву сотворивши, хрестив їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І дано було Плакиді у святому хрещенні ім'я Євстатій, дружині ж його Теопистія, синам же їхнім Агапій і Теопист. І причастивши таїн божественних, ієрей відпустив їх із миром, кажучи: "Бог буде з вами, що просвітив вас світлом пізнання свого і закликав у насліддя вічного життя; в ньому-бо, коли баченням його насичуватися буде, пом'яніте й мене, духовного батька вашого". І відійшли у дім свій, купіллю хрещення відроджені й наповнені невимовної радості: освітила-бо благодать Божа їхні душі і всолодила серця, що здавалося їм ніби на небесах вони, а не на землі.

На завтрашній день Євстатій сів на коня і взяв трохи слуг, і поїхав ніби на лов, на те місце, де бачив Господа, щоб там подяку воздати Йому за несповідимі Його дари. І був на місці тому, розіслав слуг, кажучи: "Пошукайте лову!" Сам-бо зліз із коня, упав на землю, на лиці своєму із плачем молився і дякував Богові за таку невимовну його милість, що зволив його із домом просвітити світлом віри. Доручаючись же Господу своєму, покладався на його волю добру й досконалу, щоб за своєю благістю все щодо нього влаштував на користь, як знає і як хоче. І мав там одкровення про те, що мають на нього прийти напасті і скорботи. Почув-бо Господа, що сказав до нього: "Євстатію, подобає тобі явити діло віри твоєї і надії безсумнівність, і любові твоєї до мене старання; вони-бо не в тимчасових багатствах та щасті марнотному, а в убогості й напастях пізнаються. Маєш отож у численні прийти скорботи і випробуваний будеш бідами, як другий Иов, щоб, ніби золото в горнилі випробуваний був, достойний мене виявишся, і приймеш вінця від рук моїх". Євстатій же рече: "Господи, це я є перед Тобою, роби зі мною, що хочеш, готовий від рук твоїх усе з подякою прийняти, Ти-бо добрий і милостивий є, караєш милуючи, як батько, то чи ж не маю від милосердних рук Твоїх батьківської прийняти покари, до неї готовий я, мов раб, все накладене носити й терпіти, тільки хай Твоя всесильна поміч буде зі мною". І знову почувся голос: "Чи тепер хочеш скорботи, чи в останні дні життя твого?" Євстатій же рече: "Господи, коли не минути випробуванням, то тепер дай перетерпіти ті біди, тільки пошли свою поміч, хай не переможе зло і не відторгне мене від любові твоєї". Господь же рече: "Дерзай, Євстатію, благодать-бо моя буде з тобою берегти тебе. Коли ж у глибину смирення прийдеш, я вознесу тебе й прославлю на небесах перед ангелами своїми, але й перед людьми пошаную тебе, після численних-бо скорбот знову втішу тебе і до первісного твого сану поверну; ти ж не від тимчасової честі звеселися, а від того, що ім'я твоє записано є в книгах життя". Так святий Євстатій з невидимим співбесідував Богом і, одкровення його почерпуючи, численними наповнився на тому місці духовними радістю та благодаттю Божою і, повертаючи у дім свій, божественною розпалився любов'ю. Не сховав цього і від чесної своєї дружини, а виповів їй усі, що від Бога почув, одкровення: що мають на них прийти численні напасті та скорботи, їх-бо подобає мужньо заради Господа терпіти; все ж те, що перетерплять добре, поверне їм Господь на вічну веселість та радість. Почувши те, добророзумна жінка рече: "Воля Господа із нами нехай буде, тільки про те старанно молім його благостиню, щоб подав нам терпіння". І жили в повному доброчесті та в чесності, вдаючись у пости й молитви, творячи милостині вбогим більші перших і проходячи старанно, більш як у першому їхньому доброму житті, всілякі чесноти.

Невдовзі Бог попустив: зайшли хвороби та смерті в дім його на людей та худобу, і розболілися всі, хто жив у дворі його; по недовгому часі повмирали мало не всі раби його, і рабині, і худоба, і всілякі тварини. Покрали ж і злодії добра їхні, вночі ввійшовши до скарбниці, що вже не стереглася, бо котрий із рабів хоч і був живий, то хворобою обнятий на ложі лежав. І в малому часі славний той і багатий воєвода обіднів і не печалився з того, ані пожалів — в усьому цьому, що сталося, не прогрішив Євстатій, але дякував Богові, ніби другий Иов, кажучи: "Господь дав — Господь узяв", як Бог зволив, хай так буде. "Нехай буде благословенне Господнє ім'я' навіки. І втішав дружину свою, хай не сумує за тим, що сталося. Вона ж бо знову його втішила, і обидва із подякою терпіли, поклавшись на волю Господа свого і втішалися надією милості Божої. Євстатій же, бачачи себе обіднілим, надумав відійти від усіх знайомих і в далекому краю посеред простого народу, утаївши доброродство своє та великий сан, жити в бідності та смиренні, щоб так без усяких перепон та поговору працювати Христу, що обіднів і смирився заради спасіння нашого. І, порадившись щодо такого зі своєю дружиною, призначив час виходу свого вночі. І вчинив так: потайки від домашніх своїх, їх-бо вельми мало залишилося та й то хворих, узяв двох своїх діток і, змінивши одежу великоцінну, одягнувся в рубище і, взявши мало що із добра, скільки взяти міг, вийшов уночі із дому свого, покинувши все Бога ради: славу, і честь, і багатства — їх-бо і позбувся Євстатій, однак міг їх легко знову поповнити, адже був великородний, і сановний, і улюблений царем, і від усіх пошанований, але все це за покидьки взяв, щоб знайти у Бозі собі помічника. І ходив незнайомими місцями, ховаючись, аби не впізнали його люди, віддаляючись у втечі і поселяючись між препростих та невігласів. Так, вийшовши із пресвітлих палат своїх, мандрував Христовий наслідувач, не маючи де й голови прихилити. Невдовзі ж стало відомо цареві і всім вельможам, що улюблений їхній воєвода Плакида невідь-куди зник; дивувалися, що з ним сталося, — чи погубив його хто із ворогів домашніх, чи сам загинув із якогось припадку, і не розуміли, що з ним. Печалилися вельми і розшуки чинили, але не могли звідати таємниці Божої, що діяла на Євстатія. "Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник йому?". Коли перебував Євстатій в одному незнайомому місці, рече йому жона його: "Доки, пане мій, тут житимем? Ходімо звідси в краї далекі, бо коли хто нас впізнає, то огудять нас знайомі". І, вставши з дітьми, пішли шляхом, що вів у Єгипетську країну, ішли ж кілька днів і прийшли до моря, і знайшли на пристані корабля, що збирався до Єгипту пливти, ввійшли в нього і почали пливти. Господар того корабля був варвар вельми лютий; той, побачивши гарну Євстатієву жінку, накинув оком на неї і лукаво мислив у серці своєму, бажаючи її собі забрати в того убогого чоловіка. Коли ж припливли до берега, на якому вирішив Євстатій зійти з корабля й іти в дорогу свою, господар корабля того взяв за перевіз Євстатієву жінку. Євстатій-бо перечив тому і не хотів давати, але нічого не допомогло, бо лютий той нелюд варвар оголив меча, бажаючи його вбити і вкинути в море. Не було кому там допомогти Євстатію, тож почав із плачем припадати до ніг злого того чоловіка, молячи його: хай не розлучає його з любою дружиною, але марно, той видав остаточну відповідь, говорячи: "Або відійди мовчки, коли хочеш живий бути, або тут помри від меча мого, і море це гробом тобі буде". Тоді Євстатій із двома дітьми зійшов із корабля, ридаючи; корабельник же той відчалив кораблем від берега, підняв вітрила й подавсь у плавання. Яка ж була там розлука боговгідному чоловікові із цнотливою та чесною дружиною своєю! Один одного проводжали слізними очима і ридаючим серцем. Ридав Євстатій, із дітьми стоячи на березі, ридала жінка його в кораблі, від чоловіка забрана і в невідому країну везена, — хто вирече жаль, і плач, і ридання їхні! Стояв-бо Євстатій на березі, дивлячись за кораблем, доки міг очима бачити, тоді рушив у путь, плачучи й ведучи з собою недорослих своїх малят, і плакав чоловік за жінкою, а діти плакали за матір'ю своєю. Тим лише блаженна та душа утішила себе, що таке приймає від руки Господньої, без Його ж бо волі не твориться нічого над ним, і що на це у віру святу був покликаний, щоб терпляче йти до небесної вітчизни.

І ще не кінець печалям цим, бо більші від перших наступали. Ще недавно розлучилося подружжя, а вже й дітей позбуття настало невдовзі. Трапилася в дорозі ріка наводнена й вельми швидка, на ній же ані перевозу, ані моста не було, але так її треба було переходити, і неможливо було, щоб двох дітей укупі перенести на той бік ріки тієї. Тож посадив одне дитя на березі, а друге взяв на плечі й поніс через ріку, переніс на той берег і посадив його й повернувся за другою дитиною, щоб ту також перенести. Коли ж був посеред ріки, закричав хлопчик. Скинув поглядом Євстатій і побачив лева, що прибіг, схопив хлопчика й побіг у пустелю. І стояв Євстатій, дивлячись і жалісно кричачи, доки не стало видно звіра зі схопленим дитям, що тікав. Повернувся назад, маючи надію на другого хлопчика, але, не оплакавши однієї дитини, вже й за другою плакати треба. Коли повертався він до другого, тут раптово прибіг вовк, схопив те хлопча і поніс до лісу. Отак був чоловік той звідусюди обійнятий печалями, стояв посеред ріки, в морі сліз своїх потопаючи. І хто виповість біль серця його, ридання і плач великий: позбувся дружини цнотливої, єдиновірної і святої, що в печалях його втішала; позбувся дітей, на них-бо позираючи, в скорботах своїх відраду мав. І чудо воістину, що чоловік той живий залишився, що не впав посеред води, знемігшись од печалі, — міцна Вишнього правиця укріплювала його в терпінні. Вийшовши з води, плакав на тому місці достатньо і пішов у дорогу, нарікаючи, одним тільки утішився утішителем Богом, у якого вірив, і заради якого все це переносив; не постав на Бога і не сказав: "Чи на те мене, Господи, покликав у своє пізнання, щоб і дружини, й дітей позбувся, чи ж така користь од віри, щоб усіх людей бідніший був? Чи так своїх вірних любиш, щоб загинули, розкидані один від одного?" Нічого такого не сказав той праведний і терпеливий муж, але, схиливши шию, смиренно кланявся Богові, дякуючи за такі його відвідини, що рабів своїх хоче мати не в мирському щасті та марнотній утісі, але в скорботах та бідах, щоб у майбутній вік вічною радістю та веселощами їх утішити. Бог же все на користь творить і попускає біди на праведного, не караючи, а випробовуючи віру й мужність його, і не в печалі, але в терпінні доброволить бачити і подяки його вислуховує. Так зберіг він Иону в череві кита неушкодженим, так і обидві дитини його, звірами схоплені, в пащах звіриних цілими і здоровими зберіг, бо лев, перепливши вище ріку з хлопчиком, нітрохи не пошкодив йому, а коли ніс його в пустелю, побачили пастухи й почали гнатися за ним, кричучи, — він-бо кинув хлопчика здорового, а сам утік. Також і вовка, що ніс хлопчика живого, уздріли ратаї, крикнули й побігли за ним, він же полишив їм дитя ціле. Пастухи ж і ратаї були з одного села, забрали дітей і виховали їх.

Євстатій же того не знав, ішов дорогою і то дякував у терпінні Богові, то плакав, природою переможений, кажучи: "Горе мені, колись багатий був, тепер же убогий і голий! Горе мені, колись славою квітнув, тепер же безчесний! Горе мені, колись домовитому, тепер же чужинцеві! Був колись як дерево багатолисте і багатоплідне, тепер же як гілка всохла! Був оточений у домі друзями, на вулицях слугами, в бранях вошами, тепер же полишився сам на порожньому місці! Але не полиши мене, Господи! Не зневаж Ти мене, Всевидче! Не забудь Ти, Всеблагий! Господи, не полиши Ти мене до кінця! Пам'ятай, Господи, слова Твої на місці, де явився Ти мені, сказані: "Прийняти напасті маєш, як Йов!" — але це більше Йова на мені збулося; він-бо хоч і позбувся маєтку свого й честі, але на своєму смітнику сидів, я ж у чужій країні не знаю, куди повернути. Він мав друзів, що його втішали; мені ж утіху, дітей моїх улюблених, дикі звірі в пустелі цій, віднявши, з'їли; добра ж моя дружина в руки беззаконного варвара потрапила! Я ж, як тростина в пустелі бурею гірких моїх печалей хитаюся. Але не прогнівайся на мене, Господи, який із гіркотою серця каже, говорю-бо як людина, але на Тобі, Промисленнику моїм і Творцю путі мого, утверджуюся і на тебе сподіваюся, і твоєю любов'ю, як росою холодною і вітром, що повіває, вогонь печалі моєї прохолоджую, і бажанням Тебе, як солодощами, гіркоту бід моїх усолоджую". Так Богу із зітханням й сльозами кажучи, дійшов до одного села, названого Вадисис, і ввійшов у нього, почав працювати наймитом у пожильців тамтешніх, щоб із праці своєї живитися, і виконував діло, якого не знав раніше, і трудився в тому, до чого не звик він. Потому вмолив мужів того села, щоб бути сторожем житам їхнім, вони ж йому за те нехай дають вельми малу якусь наймитську плату; і так прожив у тому селі п'ятнадцять років у великій убогості та смиренні, в численних працях, від поту лиця свого хліба ївши. Чесноти його й подвиги хто повість? Розміркувати ж кожен може, що в такому вбожестві та блуканні ні в чому іншому так не вправлявся, як у молитвах, постах, сльозах, неспанні та зітханнях сердечних, зносячи до Бога очі, руки й серце, і від його благоутроб'я милості чекаючи. Діти ж його неподалець, у іншому селі були виховані, про них-бо він не відав, але й вони між собою не зналися, хоч в одному жили селі. Жінка ж його, як друга колись Сара, була бережена Богом від нечистоти того варвара, котрий тієї ж години, коли забрав від праведного чоловіка її, уражений був якоюсь хворобою і, досягши своєї країни, помер, покинувши чистою полоненицю свою, не доторкнувшись до неї. Та Бог уберіг вірну рабу свою, що посеред явної сітки не була уловлена, але, як птиця, збавилася сіток тих, що ЛОВЛЯТЬ: СІТЬ порвалася, а вона поміччю Божою збавлена була. Коли помер той варвар, стала вільною чесна та жінка і жила в мирі своєму без напасті, маючи харч від праці рук своїх.

У той час воювали іншоплемінці на Рим і багато пакостили, побравши деякі міста і полонивши краї. Тоді цар Траян у великій був печалі і згадав хороброго свого воєводу Плакиду, кажучи: "Коли б був наш Плакида, не поглумилися б вороги над нами, страшний-бо він був ворогам нашим, й імені його боялись супостати, хоробрий і щасливий був у битвах", І дивувалися цар з усіма болярами своїми дивній тій речі, що невідомо куди зник Плакида із дружиною та дітьми, і радив послати на розшук його по цілому своєму царству, і сказав до тих, що стояли перед ним: "Коли хто знайде мені Плакиду мого, великою честю пошаную його і дари численні дам я йому". Отож два добрі воїни, Антиох і Акакій, що були колись вірними Плакиді друзями і жили в дворі його, сказали: "Самодержавний царю, нам повели пошукати того чоловіка, що всьому Римському царству є вельми на добро потрібен. Коли б нам [довелось] і в кінцях землі шукати, то пошукаємо усяк". І зрадів цар на їхнє таке дбання, послав їх відтак. Вони ж, вийшовши, пройшли немало країн, по містах і селах розшукуючи улюбленого свого воєводи і кожного, що траплявся, розпитували: чи не бачили де такої людини? Так наблизилися й до села того, в якому Євстатій жив. Євстатій тоді стеріг жита в полі й побачив воїнів, що йшли в село, придивився до них і впізнав іх здалеку, що то є знайомі його, і зрадів, і від радості заплакав, а в тайні серця свого до Бога закликав із глибини зітхання. І стояв при дорозі, де воїни ті проїхати хотіли. Вони ж, діставшись до Євстатія і привітавшись належно, спитали: "Яке це село і хто тут панує?" Тоді почали питати: чи нема тут мандрівного якого чоловіка, його вік такий-то, і лице таке-то, а зветься Плакида? Євстатій же рече: "Навіщо шукаєте його?" Вони ж відповідають: "Друг нам є, і довгий час не бачили його, де перебуває з жінкою і дітьми двома, а коли б хто звістив про нього нам, то багато б дали золота такому б чоловікові". Євстатій же рече: "Не знаю його і не чув ніколи про Плакиду, одначе, панове мої, молю вас, прийдіте до села і спочиньте в моїй хатині, бачу-бо вас і коні ваші утруднені в дорозі, спочиньте-бо в мене. Зможете ж розпитати й про того, кого шукаєте, від тих, що знають". Вони ж послухалися його, пішли з ним у село, а не впізнали його, але він добре впізнав їх, і сльози в очах його постали, але стримував їх, аби не бути пізнаним. Був у тім селі чоловік добрий, у нього Євстатій пристановище мав своє, до того чоловіка завів отих воїнів, просячи його, щоб дав спочити їм і пригостив. "Я, — каже, — маю віддати тобі роботою моєю все, що на їхнє пригощення ти витратиш, бо це мої, — каже, — знайомі". Чоловік же той, від доброго норову свого побуджений і від Євстатієвого прохання, що мав те йому роботою воздати, задовольнив мандрівників тих достатньо. Євстатій же служив їм, носячи і ставлячи перед ними їжу, і прийшло йому на думку колишнє його життя, коли так йому служили ті, яким він тепер прислуговує, і єство його побуджувало до сліз, одначе ховався, аби не бути пізнаним. І вийшов із хоромини, трохи поплакав і втер свої сльози, тоді ввійшов, прислуговуючи як раб і препростий поселянин. Воїни ж ті, дивлячись часто на лице його, почали потроху впізнавати і тихо казали поміж себе: "Схожий чоловік цей на Плакиду, чи й справді сам є?" І сказали: "Пам'ятаємо в Плакиди рану глибоку на шиї, що її прийняв у бою, коли є в нього та рана, то воістину є це Плакида". А побачивши ту рану, скочили від трапези тієї і припали до ніг його, а вставши, обійняли шию його і плакали вельми від радості, кажучи: "Ти є Плакида, якого ми шукаємо! Ти є царевий улюбленець, про якого цар стільки часу печалиться, ти є римський воєвода, за яким всі воїни сумують". Тоді Євстатій зрозумів, що прийшов той час, що його обіцяв Господь у колишній сан і честь учинити, й рече: "Я є, братіє, той, кого шукаєте, я є Плакида, з яким ви довгий час укупі воювали, я є той, що колись у Римі був славетний й іншоплемінникам страшний, вам доброприємний, тепер же вбогий і непотрібний, і невідомий". І настала поміж них радість велика, а з радості — сльози. Одягли його в одежі багатоцінні, як воєводу, і подали йому цареве послання, і старанно його молили, щоб, не гаючись, ішов до царя, мовивши: "Це піднесли ріг свій супостати, і нема такого хороброго як ти, щоб перемогти й розігнати супротивних". Господар же дому того і всі його домашні, чуючи те, дивувалися й чудувалися, і пройшла вістка по цілому селу, казали: "Великий чоловік знайшовся в селі нашім!" — і всі ійшли як на велике чудо й чудувалися, бачачи Євстатія одягненого по-воєводському і пошанованого від воїнів. Антіох же й Акакій повідали людям діяння й хоробрість мужа, і славу, й доброродство його. Вони ж, чуючи, що Євстатій є такий чоловік, воєвода римський, дивувалися, кажучи: "О, як муж цей великий наймитом у нас був?" — і припадали до нього й кланялися, мовлячи: "Чому нам не повідав, пане, великородства й сану свого?". Припав до нього й господар його, в якого пробування мав Євстатій, молячи, аби не прогнівався на нього, що не шанував його. І всі мужі соромилися того, що такого чоловіка за наймита в себе, як раба, мали. Всадили воїни його на коня й поїхали, повертаючись до Риму, всі ж люди села того проводжали їх далеко із честю великою. їдучи ж дорогою й бесідуючи, запитали про дружину його й дітей. Він же про все, що трапилося, оповів їм по ряду. і плакали, чуючи про такі їхні злопригоди; також і вони оповіли, як цар був у скорботі за нього. "І не тільки цар, а і весь синкліт, і воїни печалилися через твоє зникнення". І так бесідуючи, невдовзі дійшли й до Риму. І звістили воїни ті цареві, що знайшли Плакида і як його відшукали. Цар же прийняв його чесно з усіма вельможами своїми, і радісний був, поцілував його і розпитав, як вийшов із дому свого і що з ним було. Він же оповів, що з ним трапилося, і про жінку, й про дітей, і всі, слухаючи, зачудувалися. Тоді цар поставив Євстатія в попередній його чин і численні дав йому маєтки, більші перших і збагатив його вельми. І весь Рим порадів на Євстатієве повернення. Також просив його цар, щоб ішов на брань супроти варварів і давнішою хоробрістю хай захистить Рим від їхнього находу і сотворить відомсту за полонення деяких міст. Євстатій же зібрав усіх воїнів і, побачивши, що недосить їх для такої війни, каже цареві: хай пошле писання в усі межі свої і хай зберуть од міст та сіл пригожих юнаків та й пришлють їх у Рим, аби учинити воїнами. І було так, послав цар писання, і зібрано в Рим велику кількість людей молодих та міцних, до брані добропотрібних. Поміж них приведено було туди й двох синів його Агапія та Теописта, котрі виросли вже, і лицем були красні, і силою міцні. Уздрів їх воєвода, коли були приведені до Риму, й полюбив вельми, саме-бо єство вітцівське до дітей своїх нахилялося, і любов'ю до них подвигся. І не знав Євстатій, що вони є його природні діти, однак як дітей любив їх, і були вони наближені до нього, і до трапез своїх брав він їх як учасників — догідні йому були. Пішов-бо Євстатій на брань і воював із варварами, і силою Христовою переміг їх. І не тільки міста й країни полонені звільнив, але і варварську землю всю повоював та полонив, і воїнів їхніх до кінця побив, і з Господом своїм показав хоробрість та перемогу більшу перших перемог, які виказував раніше.

Скінчилися війни, і, вже мирно повертаючись додому, Євстатієві трапилося бути в одному селі, що розта шовано було на місці краснім при ріці; там ото, бо місце було пригідне для відпочинку, й зупинився Євстатій з воями своїми на три дні. Бог так хотів, щоб вірного раба свого привів до пізнання з жінкою своєю та дітьми і, розкиданих, зібрав спільно, бо жінка його жила в тому селі, маючи сад і від нього харч свій здобувала з великою працею. І, за Божим доглядом, Агапій і Теопист, нічого не знаючи про матір свою, поставили свого намета при тому саді її: одного-бо села були, одного мали намета, спільно жили в одній любові, як єдиноутробні брати. Але не знали, що брати вони є поміж себе і, не відаючи братства свого, братську любов плекали. Разом-бо при саді матері їхньої лягли спочити, тут неподалець і воєвода їхній стан свій мав. Одного разу щось робила мати їхня в саді своєму в полудений час і почула бесіду воїнів, що спочивали поблизу в наметі своїм. Бесіда ж їхня була така: запитували один одного, хто якого є роду? І рече старший: "Я трохи пам'ятаю, що батько мій воєвода був у Римі і не знаю чого вийшов із Риму з матір'ю, взявши мене й другого брата мого, молодшого, двоє-бо нас у них було. І дійшли до моря, і сіли в корабля, в морі пливли, а коли пристали до берега, вийшов батько з корабля і з ним я з братом своїм, мати ж, не знаю чого, на кораблі залишилася. Те тільки пам'ятаю, що батько мій вельми плакав за нею, і ми плакали, і пішли дорогою з плачем. Коли ж прийшли на ріку, батько посадив мене на березі, молодшого ж брата взяв на рам'я, переніс на той бік ріки, і коли переніс, по мене йшов. Тоді лев прибіг, схопив мене й поніс у пустелю; пастухи ж відняли мене від нього, і вихований був у тому селі, з якого й ти є". Тоді молодший, скочивши швидко, кинувся на шию його із радістю та плачем, кажучи: "Воістину ти мій брат є, бо я все те пам'ятаю, що розказуєш, і на свої очі бачив, як схопив тебе лев, і мене того ж часу схопив вовк, але землероби мене відняли" . І пізналися обидва брати поміж себе, раділи вельми, обіймали й цілували один одного і плакали досить од радості. Мати їхня, чуючи їхню бесіду, дивувалася і,очі із зітханнями та сльозами до неба зводила — пізнала-бо, що то справдешні діти її, і серце її від гірких печалей прохолоджувалося, оскільки, мудрою жоною бувши, не сміла без достовірного звіщення до них з'явитися, убога-бо, в погану одежу одягнена, вони ж — воїни виборні й чесні. І намислила йти до воєводи, просячи, аби при його воїнах змогла до Риму повернутися і там ліпше до синів своїх у признання прийти і про чоловіка свого звіститися, чи є де він живий, а чи ні. Прийшла і стала перед воєводою і поклонилася йому, кажучи: "Молю тебе, пане: повели мене при своєму полку до Риму довести, я ж бо є римлянка і полонена була варварами у землю цю — це вже шістнадцяте літо, а тепер вільна є, тиняюся чужою країною і терплю нужду велику". Євстатій, добродушний бувши, уволив її прохання і повелів їй безбоязно повертатися у свою вітчизну. Тоді жінка, стоячи й дивлячись на воєводу, пізнала добре, що це чоловік її є, і зачудувалася, стоючи ніби в забутті, — Євстатій же не впізнав дружини своєї. Вона ж, несподівано віднайшовши радість по радості, як часом буває печаль по печалі, подумки до Бога із зітханням закричала, і боялася сказати чоловікові своєму, що жінка вона йому є, бачила-бо його в славі великій і лицем страшного, оточеного безліччю підлеглих. Вона, ж як одна із найбіднійших сиріт, була пішла з очей його тоді, молячись Владиці, Богові своєму, хай сам владнає так, щоб була пізнана від чоловіка та дітей своїх. Вибравши пригожий час, знову зайшла і стала перед воєводою. Він же, глянувши на неї, рече: "Чого ще просиш од мене, старице?" Вона ж поклонилася йому до землі й каже: "Молюся тобі, пане мій, не прогнівися на мене, рабу свою, що маю про певну річ запитати твоє доброродство: ти ж, пане мій, будь терплячий, слухаючи рабу свою", Він же каже їй: "Добре, говори!" Вона ж почала казати: "Чи не ти є Плакида, у святому хрещенні названий Євстатієм? Чи не ти бачив Христа на хресті посеред рогів оленячих? Чи не ти заради Бога відійшов був із Риму з дружиною та двома дітьми Агапієм та Теопистом, і відібрав од тебе варвар на кораблі жінку твою, якою я є воістину, свідок мені на небесах сам Христос Господь, заради нього численні понесла напасті, бо жона твоя я є. І збережена добротою Христовою од скверни, варвар ж бо тоді ж таки покараний був Божим гнівом і загинув, я ж чиста від нього залишилася, і тепер у бідах тиняюся". Це почувши, Євстатій ніби зі сну прокинувся і пізнав тоді жінку свою, встав до неї і обійнялися обидва, плачучи достатньо від великої радості. І каже Євстатій: "Хвалім і благословімо Христа, Спаса нашого, що не відкинув од нас милості своєї, але, як обіцяв по скорботах утішити нас, так і учинив!" І багато раділи й плакали, дякуючи Богові. По тому, коли відійшов Євстатій від плачу, запитала його жінка: "А де є діти наші?" Він же, зітхнувши з глибини сердечної, рече: "Звірі їх з'їли!" Жінка ж каже: "Не сумуй, пане мій, коли дав Бог нам несподівано знайти одне одного, так дасть знайти нам і діток наших". Він же мовить: "Чи не казав тобі, що звірами з'їдені вони!" Вона ж почала оповідати йому все, що вчора, в саду своєму працюючи, чула від двох воїнів його, що між себе бесідували, і пізнала, що то є сини їхні.

Євстатій же тоді прикликав їх і запитав: "Якого роду ви є, де народжені, де виховані?" І почав старший оповідати: "Ми, владико наш, вельми малі залишилися від батьків наших і мало що пам'ятаємо, одначе пам'ятаємо те, що батько наш воєвода був римський, як і твоя величність, і не знаємо, що сталося із батьками нашими, бо вийшов з Риму вночі з матір'ю і нами двома. І коли перепливли на кораблі море, залишилася там наша мати, не знати чому. Батько ж наш, плачучи за нею, прийшов із нами до однієї річки, через неї нас по одному переносячи. Коли ж сам посеред ріки був, звірі нас похапали: мене лев, а його вовк. І обидва від з'їжі звіриної порятовані були, мене-бо пастухи, його ж землероби відібрали й вигодували". Те почувши, Євстатій із жінкою пізнали дітей своїх і кинулися на шиї до них, плакали довго, і була радість велика в стані військовому, як колись у Єгипті, коли пізнався Йосип із братами своїми. Пройшла чутка по всіх полках, що їхній воєвода знайшов жінку й дітей своїх, і збіглися всі, радіючи, й було торжество велике всьому воїнству, не так ото раділи на перемогу, як через цю радість. Так Бог утішив рабів своїх, Він-бо мертвить і оживлює, убожить і багатить, вниз зводить у скорботі і виводить до радощів та веселощів. І міг тоді Євстатій із Давидом казати: "Прийдіть і послухайте, всі богобійно, і я розкажу, що він учинив для моєї душі". Пом'яну сотворену милість зі мною: "Правиця Господня сотворить силу, правиця Господня вознесе мене!"

Коли Євстатій повертався із війни, радіючи двояко: і за перемогу і за віднайдення жінки й дітей, тоді, перш, ніж прийшов він до Риму, помер Траян-цар, а замість нього настав Адріян, що був злий вельми, ненавидячи добрих і гонячи благочестивих. Увійшов-бо Євстатій у місто із торжеством великим, як було в звичаї римським воєводам, ведучи із собою багато полону і без числа дорогої здобичі. Прийнятий був від усіх римлян чесно і прославилася хоробрість його більше першої, і більше за всіх був пошанований, аніж раніше. Одначе Бог, котрий не бажає, щоб раби його в світі цьому непевним та непостійнім були до кінця пошановані й славлені марнотними і тимчасовим пошануванням, адже їм уготовано вічну неодмінну в небесах честь і славу, той Євстатію приведенням його в попередню честь тільки відраду його печалям подав, шлях же йому до небес мученичний передвістив, бо невдовзі знову повернув до безчестя й скорботи, які він заради солодкого Христа перетерпів. Злочестивий-бо Адріян захотів принести жертву бісам, кланяючись їм за перемогу над ворогами, і коли пішов у храм ідольський зі своїми вельможами, Євстатій туди не зайшов, а залишився зовні. Запитав його цар: "Чому не хочеш із нами до храму зайти і богам поклонитися? Тобі, — каже, — спершу подобає подяку богам подати, що не тільки тебе у брані зберегли цілого та здорового і перемогу тобі на ворогів подали, але й жінку тобі й дітей твоїх тобі з'явили". Відповів Євстатій: "Християнин я є і одного мого Бога Ісуса Христа знаю і Його шаную та дякую й поклоняюся Йому. Він-бо все оце: і здоров'я, і перемогу, і дружину мою, і дітей мені дарував. Ідолам же глухим та німим, недійовим не маю кланятися". І відійшов у дім свій Євстатій. Цар же розгнівався на нього, мислячи, яким би чином помститися йому за безчестя богів своїх? Спершу в малому часі забрав од нього сан його і як простому чоловікові повелів стати перед собою, також і жону, й дітей поставив, переконував їх словами, щоб принесли жертви ідолам. Не мігши ж їх відвернути від Христа, засудив на з'їжу звірам. І пішов Євстатій, славний той і хоробрий воїн, на арену, зі своїми засуджений на смерть, і не соромився такого безчестя, не боявся смерті Христа ради; він-бо як почав вірно служити, так і закінчував вірно дбале й добровгідне служення своє, ісповідуючи ім'я Його святе перед усіма ясно. Утверджував і дружину свою, і любих дітей, щоб не страшилися смерті за всіх Життєдавця Господа. Також і вони поміж себе одне одного укріплювали словами й надією на майбутнє воздаяння і пішли, як на бенкет, на смерть. Спущено було на них звірів, і не пошкодили ті їм: котрий-бо звір до них прибіжить, то поклониться й назад повернеться. Звірі ярість свою ускоромлювали, цар же більше ярився і повелів їх відвести із арени та й кинути в темницю. На завтра повелів розпалити вола мідяного й кинути в нього святого Євстатія з жінкою та двома синами. І був для святих мучеників розпалений той віл, як юнакам піч халдейська, росою прохолоджена, і в тому волі святі мученики, помолившись, душі свої в руки Богові віддали і прийшли до Небесного Царства. На третій же день прийшов Адріян до того вола, бажаючи бачити прах спалених мучеників і, відчинивши двері, знайшов тіла їхні святі цілі й неушкоджені, і жодна волосина з голови їхньої не згоріла, а лиця їхні являлися як живі і сплячі, наповнені предивної неприродної краси. І весь народ, що був там, закричав: "Великий Бог християнський!" Цар же із ганьбою повернувся до палацу свого, і всі люди докоряли цареві за його злобу, що такого всьому Риму добропотрібного воєводу марно погубив. Християни ж узяли чесні мученичні тіла і належному віддали похованню, славлячи Бога, дивного у святих своїх, Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж честь, слава й поклоніння від усіх нас хай буде нині, і завжди, і навіки віків. Амінь.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том I (вересень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том I (вересень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том I (вересень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!