Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Червень. - Житіє преподобного отця нашого Кирила, ігумена обителі Пречистої Богородиці, що на Білому Озері Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Червень..
Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам                Безперестанку моліться                Бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам                Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її має до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!                Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство                Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!                Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне                Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Житіє преподобного отця нашого Кирила, ігумена обителі Пречистої Богородиці, що на Білому Озері
   

Місяця червня в 9-й день

Преподобний отець Кирило народжений і вихований був у преіменитому граді Москві від батьків благородних і благочестивих. Назвали його у святому хрещенні Космою, з юного віку віддали на вивчення книг святих. Гострий розум мав хлопець вельми, швидко навчився Божественного Писання і віддавався читанню книжному, здобував мудрість до спасення, у повстримності й чистоті ріс, робив успіхи в ділі Божому. Ще ж він не дійшов дорослого віку, як батьки його із земного життя цього відійшли. Помираючи, доручили хлопця Косму, сина свого, родичеві своєму Тимотею, який був одним із вельмож у великого князя Димитрія, окольництва маючи сан. Блаженний же хлопець, маючи в серці своєму божественне бажання, хотів у чернечий одягнутися чин і вивчав місця й осідки чернечі, де б йому легко спастися. Але ніхто не смів постригти його, боячись вельможі того Тимотея. Живучи у світі, Косма виявляв у собі початки чернечого життя: до церкви завжди ходив, чистоту і цноту зберігав, постом і повстримністю тіло своє умертвляв і всілякі доброчинства творив.

Те бачачи в ньому, Тимотей радів і дуже любив його. Коли виріс він у мужа дорослого, довірив йому Тимотей урядування дому свого — як вірному, і родичеві, і богобоязливому. Але той у серці своєму думав, як би стати ченцем: божественною любов'ю, наче вогнем, всередині був розпалюваний. Таємниці ж цієї нікому не розповідав, аби не довідався пан його Тимотей і не зробив йому перепон якихось до задуманого діла. Був у печалі великій Косма блаженний, бачачи себе світською суєтою обтяженим, і не відав, як її уникнути. Молився про те старанно до Бога, аби яким же знає чином вивів його із житейського гамору і в чернечу привів безмовність. Господь же, помагаючи намірові його, влаштував Провидінням своїм прийти в град Москву ігуменові Махрицького монастиря блаженному Стефанові — мужу, у чеснотах досконалому, усім знаному й шанованому за богоугодне його життя.

Про його прихід довідавшись, Косма поспішив з радістю до нього: віддавна-бо чув про блаженного Стефана і хотів бачити його. Припавши до чесних його ніг, сльози з очей проливав, і розповів йому думку свою, і просив його, аби поклав на нього чернечий образ. "Тебе, — казав, — освячена голово, віддавна бажав, нині ж сподобив мене Бог побачити чесну твою святість. Прошу тому тебе, Господа ради, не відкидай мене, грішного, як же і Христос не відкинув митаря і блудного сина". Преподобний же Стефан, бачачи його сльози і добре бажання, розумів, що найкраща має бути посудина для Святого Духа. І почав думати, як би міг зробити його ченцем, бо знав, що вельможа той Тимотей жодним чином не відпустить його в чернецтво. "Якщо, — казав, — сповістимо йому, не допустить цього, якщо почнемо просити його, не послухає нас". Задумав через те річ таку: одягнув його в одяг чернечий без постригу і належних обітів та молитов. Нарік його ім'ям Кирило і затримав у тому домі, де зупинився, сам же пішов до того вельможі Тимотея. Коли сповіщено йому було про прихід ігумена Стефана, радий був, шанував-бо його вельми — і, вставши, поклонився йому, благословення просячи. Преподобний же, благословення подавши, сказав: "Богомолець ваш Кирило благословляє вас". Той же спитав: "Хто то — Кирило?" Мовив ігумен: "Косма, колишній слуга ваш. Нині захотів бути в чернецтві, і Господові служити, і за вас Бога молити". Той же, коли почув це, зразу гніву великого і жалю сповнився і почав люто словами негожими преподобного ігумена Стефана ображати. Преподобний же, стоячи, мовив: "Наказано ж від Спаса Христа: де вас приймають і слухають, там перебувайте, а де не приймають ані не слухають, — виходячи звідти, і порох, що прилип до ніг ваших, обтрусіть на свідчення супроти них". Те мовив Стефан преподобний і пішов від нього. Жінка ж Тимотеєва Ірина, благочестива й богобоязлива, Стефанові, більше ж Христові, слова почувши, настрашилася серцем і почала дорікати чоловікові своєму, що такого преподобного образив. "І страшно, — казала, — аби гнів Божий раптом не найшов на дім наш за безчестя угодника Божого. Чув-бо ти мовлені від нього Христові слова страшні й жахливі, а що за ними йде, знаєш з Євангелія: "Відрадніше, — каже, — буде Содомі і Гоморі в день судний".

Чоловік же її Тимотей розкаявся в гріху своєму, скоро послав до святого Стефана, просячи його повернутися. Коли повернувся святий, припав до ніг його Тимотей, прощення просячи і мирячись із преподобним. І в той час вельможа той (так діяв Бог) розчулився серцем і вчинив на прохання преподобного — дозволив Космі, названому Кирилом, чинити за власною волею. Той же, що мав, роздав убогим, нічого собі не залишаючи. Блаженного Стефана просив, щоб уже постригом ченцем його зробив.

Преподобний же Стефан-ігумен, вбачаючи корисне для новоначального, ввів його в монастир Симоновий і віддав у постриг архимандритові Теодору, що був родичем великому отцеві Сергію та учнем його. Теодор же той був чоловіком добродійним і розсудливим у речах духовних, як досвідчений і вчений, добре знав, як наставляти тих, що йдуть до Бога. Тому дав Космі повний постриг і назвав його Кирилом, як же і преподобний Стефан перед тим. Перебував же тоді в монастирі Симоновому чернець один на ім'я Михаїл, який пізніше був єпископом града Смоленська. Дивне життя в Бозі провадив, у молитвах, і постах, і чуваннях, і у всілякій повстримності. Йому архимандрит Теодор вручив новоначального ченця Кирила, аби наставив його, як себе, на шлях, що веде до Царства Небесного. Кирило ж, бачачи постницькі подвиги старця свого, почав наслідувати добре життя його і всім серцем скорявся йому. Намагався все те робити, що й старець, маючи піст за насичення, працю за спочинок і наготу в холодну пору за тепло, сну ж мало приймав — так морив тіло своє, підкорюючи його духові. Не смів же нічого робити без благословення і наказу старцевого, просив його, щоб звелів йому більше від инших братів постити і через два чи через три дні їсти. Старець же не дозволив йому, але наказав з братами хліб їсти, лише не до ситости. Коли ж старець вночі Псалтир читав, велів цьому учневі поклони бити. І так провадили ніч, доки не дзвонили на утреню. Бували ж Кирилові блаженному на всенічному в келіях стоянні й різноманітні пострахи і привиди бісівські, а найбільше тоді, коли, траплялося, старець поза келією був, але він Ісусовою молитвою і хресним знаменням, як сильною зброєю, невидимих ворогів проганяв. Сповіщав про те святому старцеві своєму — той же, укріплюючи його, велів не боятися пострахів бісівських як таких, що є нічим. Пробув же Кирило у великого того подвижника часу немало в покорі правдивій, ніякої ж волі своєї не мав. Тоді, за велінням архимандрита, пішов на загальний послух у пекарню трудитися. Там більше почав стримуватися і труди до трудів додавати зі смиренням. Сам же більше від инших служив у тому ділі, що виконував. Всенічних же молитов, яких від старця навчився, не покидав, багато ночей без сну проводив, на ранішніх співах у соборі церковному швидше від усіх опинявся і пізніше від всіх виходив, їжі ж приймав стільки, щоб з голоду не знемогти тілом і на землю не впасти. Часом же так їв, аби лише брати не довідалися про його повстримність. Питтям його було ніщо инше, тільки вода, і то коли мав спрагу. Таким тіла свого немилостивим був заморювачем. І всі дивувалися і любили його: яких-бо в ньому тільки не було чеснот: послух без нарікань, покірність мовчазна, смирення глибоке, любов же до всіх нелицемірна.

У ті часи жив преподобний отець наш Сергій Радонезький, чудотворець. Приходив часом до монастиря Симонового відвідати архимандрита Теодора, родича свого, й инших братів. І насамперед йшов до пекарні до блаженного Кирила і на самоті довго бесідував з ним про користь душевну. І видно було, як обидва ниву душевну обробляють, сіють насіння чеснот і напувають сльозами, щоб радісними в майбутньому віці видалися жнива. Розмовляли вони довго, аж довідувався архимандрит про прихід преподобного Сергія. Тоді зразу з братами приходив до нього, і любовне в Христі приймали цілування. Дивувалися ж всі, що Сергій святий, всіх залишаючи, і самого архимандрита, до одного Кирила приходить. Знане було святому життя святого і перед преподобним не таємною була святість преподобного. Пробув же Кирило святий у пекарні часу немало, послав його настоятель на иншу службу — на кухню. І там, подібно подвизаючись, трудився. Дивлячись на вогонь на кухні, згадував геєнський вогонь вічної муки і казав собі: "Терпи, Кириле, вогонь цей, щоб того зміг уникнути". І від того таке йому дав Бог розчулення, що ані хліба не міг без сліз скуштувати, часом ані слова не міг вимовити. Таке його життя бачачи, брати мали його не за людину, а за ангела Божого. Він же, бачачи, що брати його шанують і хвалять, і хотівши утаїти чесноти свої, почав удавати юродство і чинити щось на глум і сміх, аби його не шанували і не хвалили, але більше — щоб безчестили і завдавали наруги. Любив безчестя понад честь і кпини понад похвалу — це ж за любов Христову, бо задля Нього все йому було за гній.

Побачивши його юродство, брати засумнівалися в ньому. Одні думали, що він розум стратив, инші — що життям розбестився, вважали. Він же під виглядом буйства намагався втаїти велику духовну премудрість, що жила в його серці. Архимандрит же, як безчинному і розбещеному, накладав йому епітимії — піст і повстримність, щоб на хлібі лише і воді до чотирнадцяти днів чи більше перебував. Він же всім серцем те приймав і виконував, цього-бо йому й треба було — щоб добровільний свій піст, до якого звик, під виглядом епітимії здійснювати, наче не з волі своєї, а за велінням настоятеля. Коли минали визначені для посту дні, блаженний Кирило знову робив якесь юродство, щоб більшу заборону й епітимію від настоятеля прийняти. І траплялося, що жив часом, за велінням отця, шість місяців на сухому хлібі з водою, і те через день чи два приймав. Такі заборони ще ж і образи приймаючи, преподобний дуже радів духом. Як же горді у славі й честі своїй радіють, так смиренномудрі в безчесті і приниженні веселяться. Чинив-бо святий вдаване те юродство доти, поки не пізнали умисел його, що задля смирення те чинить. Коли ж довідався точно настоятель про те, більше не накладав йому заборон, навіть коли щось юродиве той сподіяв. Відтак преподобному Кирилові прийшов помисел, щоб звільнитися від служби кухарської і сидіти в келії безмовно, — від безмовности зміг більше розчулення здобути. Не хотів про те казати настоятелеві, щоб не шукати своєї волі, але поклався на провидіння Пречистої Богородиці, до неї ж велику мав любов і віру і всю надію свою покладав на неї. Помолився до Пресвятої Богородиці, аби влаштувала щодо нього корисне. І трапилася така річ. Захотів архимандрит якусь книгу писати, знав же, що блаженний Кирило добре писати вміє, через те велів йому звільнитися від кухні, сидіти в келії і писати книгу. І пізнав Кирило, що Пречиста Мати Божа почула молитву його, — дяку їй віддавав. І прийняв, радіючи, келійне безмов'я. Пишучи наказану йому книгу, не припиняв звичного свого правила — багато молитися і чувати в псалмоспівах і коліносхилянні. Але за якийсь час, подивившись на своє життя, побачив, що не таке розчулення має, як тоді, коли був у пекарні і на кухні. Знову почав молитися до Пречистої Богородиці, щоб подала йому розчулення, яке раніше мав. І за якийсь час знову настоятель послав його на кухню на службу братам. Радий же був цьому Кирило святий, і на багато подвигів зважувався, і більше звідти розчулення добував. Перебував же у тій службі літ дев'ять, у багатьох трудах і злостражданнях. Вдень вогонь його обпалював, вночі ж холодом промерзав: не накидав-бо в ті роки овечої шкури на тіло своє. Коли минуло три роки, архимандрит знову з кухні взяв його і повів до архиєрея. І хіротонізували, хоч і не хотів, Кирила святого на священика. Службу священства за чергою своєю відбуваючи, не припиняв трудолюбно служити в роботах монастирських. Коли-бо мав вільний час, ішов на кухню чи в пекарню і трудився, більшому себе віддаючи смиренню, ніж перед своїм старійшинством, за Господнім словом: "Хто з вас хоче бути старійшиною, хай буде всім слугою".

Після цього архимандрита Симонового монастиря, блаженного Теодора, мужа, достойного чести, Божою волею вибрали в пречесніший сан архиєрейський на престол Ростовської архиєпископії. А на його місце в Симоновому монастирі, на архимандрію, преподобного Кирила всі насилу возвели, не слухаючи багатьох його відмовлянь і сліз, і настоятельство прийняти переконали. Прийнявши начальство, преподобний насамперед більшим віддавався трудам, знаючи писане: "Йому дано буде багато, більше ж вимагатиметься від нього. І знову: "Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб, бачивши ваші добрі діла, прославили Отця вашого Небесного". Керуючи добре обителлю, ніколи не підносився думкою через висоту свого сану ані з повстримности нічого не покинув, але так жив, як же і перед тим, пильнуючи любомудрість свого смирення. До всіх же великих і малих нелицемірну являв любов і всіх радісно приймав: старих — як братів, молодих — як дітей. Тому й сам був усім любий, від усіх шанований і славлений. І багато з князів і вельмож приходило до нього для користи. Бачачи, що переривається безмовність його, почав сумувати й тужити, тому думав, як би залишити начальство і в келії безмовствувати. І через якийсь час зробив так: залишив сан архимандритський, пішов у попердню свою келію і замкнувся в ній. Різними способами вмовляли його, багатьма проханнями, довгі дні брати, сльози проливаючи, до нього приходили, аби не покидав правління обителі своєї, але він ніяк послухати їх не хотів. А тому що не могла обитель бути без настоятеля, возвели на архимандрію єромонаха Сергія, на прізвисько Азаков, який пізніше був єпископом рязанським.

А святий Кирило в келії своїй почав безмовствувати. Не могло сховатися місто на вершині гори ані світильник утаїтися під сподом скільки-бо від слави людської втікав, настільки більше прославляв його Бог, кажучи: "Того, що прославляє Мене, прославлю". Тому з різних країв і міст багато духовних і мирян приходили до нього задля користи: було слово його сіллю розуму розчинене, і благодать Божа виливалася з уст його, і всі з насолодою його слухали. Бачив же те поставлений замість нього архимандрит Сергій Азаков, почала заздрість його перемагати, думав, що зневажають його ті, які приходять до блаженного Кирила, — і лютував через те вельми. Заздість-бо не вміє надавати переваги корисному. Преподобний же Кирило, довідавшись про архимандритове на нього лютування, не образився на нього ані не дорікав йому, незлостивий і праведний серцем, але, даючи місце гніву, пішов звідти в монастир Різдва Пречистої Богородиці, названий Старим, і перебував там. Мав велике бажання віддалитися від світу в пустелю і завжди про те молився до Бога і Пречистої Богоматері. Взираючи на Богородичну ікону, говорив: "Пречиста Матір Христа, Бога мого, ти знаєш, що всю свою надію в Бозі я на тебе поклав з юности своєї. Сама-бо ти, як бажаєш, настав мене і вкажи мені шлях, яким піду, і покажи мені місце, для спасення добре". Так часто зі сльозами молився і незабаром отримав прошене. Господь-бо волю тих, що бояться Його, чинить і молитву їхню, разом з Пречистою Матір'ю своєю, чує.

Був у преподобного Кирила звичай щоночі співати акафіст Пречистій Діві Богородиці перед пречистим її образом. Коли однієї ночі він, за звичаєм, співав акафіст, у серці своєму мав бажання пустельного життя і за те із зітханнями молився. Коли дійшов до написаного в акафісті місця "Побачивши чудодивне народження, віддалімося від світу і думками перенесімся на небо...", розчулився серцем і перестав читати — думав собі, як високий у величі божества свого Христос Господь на землі став смиренним чоловіком у тілі, і хотів віддалитися від світу задля Його любови — щоб Він його до висоти богобачення возвів. І збудилося в ньому гарячіше бажання у будь-який спосіб віддалитися від світу в пустелю задля любови Божої, і почав ретельніше зі сльозами молитися до Господа і Богородиці Діви, щоб наставили його, як спастися. І зразу почув голос дивний у келії, який з висоти повітря промовляв: "Кириле, вийди звідси, рушай на Біле озеро — і добрий спокій віднайдеш. Там-бо тобі приготував Я місце, на якому спасешся". Преподобний швидко відчинив віконце келії — побачив світло велике, що сяяло з неба до північного краю, де ж Біле озеро, і променем, наче перстом, показувало йому місце поселення. І дивився святий, стоячи наляканий, і бачив очима те місце далеко, що показувалося йому, наче близьке. Дивився ж, поки не зникло з очей дивне те світло небесне. Коли закінчилося те дивне видіння, відчув, що серце його сповнилося радости миру, і зрозумів, що Пречиста Богородиця не зневажила його, і з великою вдячністю молився акафісти. Цілу ніч ту без сну перепровадив, молячись у піднесенні духу. І з подивом міркував про голос, що був йому, і видіння — веселився і славив Бога. Мав же там духовного брата на ім'я Терапонт, вірного й любого. Прийняв-бо той постриг разом зі святим. Бував же Терапонт той на Білому озері. Питав святий у Терапонта, чи є на Білому озері місце, де можна безмовствувати ченцеві. Терапонт же сказав, що багато там є добрих місць для усамітненя.

Домовились обидва, вийшли з монастиря і вирушили в дорогу до Білого озера, покладаючись на Бога. Досягнувши за багато днів білоозерських країв, обходили різні місця в пустелі, і ніде преподобному Кирилові не полюбилося, аж поки не прийшли на вказане йому у видінні місце, де нині є монастир. Туди прийшовши, зразу пізнав те місце, і полюбив його вельми, і, помолившись, сказав: "Ось спокій мій, тут оселюся, бо Пречиста Матір вибрала його. Благословен Господь Бог віднині і довіку, що почув молитви мої". І зразу поставив хрест на місці тому, і вдячний канон відспівав на славу Пречистої Богородиці, і розповів Терапонтові про видіння, яке було йому в монастирі про місце те. Обидва подякували Богові і Пречистій Богоматері й осіли там. І спершу викопали собі в землі малу келію, прожили якийсь час разом. Тоді вирішили розлучитися, бо блаженний Кирило повної безмовности хотів. Кирило-бо на місці залишився, а Терапонт недалеко звідти відійшов, десь за п'ятнадцять поприщ, і знайшов місце для себе добре, оселився на ньому в Бозі, де після того й монастир, коли зібралися до нього брати, влаштував і збудував церкву в ім'я Пречистої Богородиці — чесного її Різдва. І нині той монастир, що називається Терапонтовий, благодаттю Божою поширений, і примножений, і прекрасно збудований.

Місце ж те, де преподобний Кирило оселився, — це був бір і ліс густий, і не було поблизу поселення людського. Гарне було місце, кругле, водами навколо, наче стіною, загороджене. І жив там отець святий у келії, у землі викопаній, постницькі пустельні здійснюючи подвиги й повстаючи на невидимого супостата. Через якийсь час двоє християн пустелею йшли, знайшли цього святого і дивувалися його настільки суворому перебуванню — і користали з богонатхненних слів його. І почали після того часто приходити до нього, бажаючи бачити світле лице його, благословення ж від нього сподоблятися і приймати користь. І приносили потрібне старцеві. Імена ж їхні були Авксентій, на прізвисько Ворон, і Матей, Кукос названий, який пізніше був пономарем тої обителі. Розповідали ті чоловіки річ таку. Багато років перед тим землероб один, Ісая на ім'я, жив поблизу місця того, де святий Кирило оселився. Той Ісая і ті, що з ним, часто чули голос дзвонів і дивний спів на місці тому, а найбільше в дні недільні і святкові. І не лише Ісая, а й инші люди, що минали те місце, дзвони на ньому і співи чули. Тому ж і багато разів у час дзвону приходили на те місце — хотіли бачити, звідки дзвони і співи чутно. Голоси чули, очі ж нічого бачити не могли — і з жахом дивувалися, відходили, пізнаючи, що непроста то річ. З тими двома згаданими чоловіками, Авксентієм і Матеєм, одного дня преподобний обходив пустелю ту. Ненависник добра, ворог, знав, що має вигнати його звідти преподобний Кирило. Не міг же його жодними привидами і примарами настрашити, бо все те преподобний вважав меншим за павутину, — тоді винайшов на нього підступ такий. Сон важкий, допустом Божим, навів на нього, і не міг святий іти, сном зморений, але хотів лягти і спочити. І мовив до людей, що були з ним: "Посидьте тут, поки я трошки засну". Вони ж йому сказали: "Іди, отче, в келію, щоб там спочинок прийняти". Отець же, не мігши йти, сном переможений, побачив місце, для спочинку добре, і ліг трохи спати. Коли ж заснув, голос якийсь страшний збудив його, що промовляв: "Втікай, Кириле, втікай". Він же від незвичного голосу того збудився, злякався й утік з місця — і зразу дерево велике впало, і вдарило впоперек у місце, де святий лежав. І зрозумів преподобний, що то було диявольське наслання. І почав з того часу пильнішим й обережнішим бути, і молився до Бога і Пречистої Його Матері, щоб забрали від нього важкість сну. І було йому за проханням його — багато днів і ночей без сну проводив, анітрохи не дрімаючи. Уночі на молитві стояв, удень же трудився, працюючи руками, — ліс рубав і місце, що було в гущі лісовій дуже тісне, очищав, бажаючи насіяти якогось насіння, аби з поту лиця свого і з труду рук своїх годуватися. Якось, гілок багато навколо місця того зібравши, запалив. Диявол же зрушив вітер великий, і дим з полум'ям оточив преподобного звідусіль — і не відав, куди втікати, бо дим великий місце те закрив. Святий же, у такій несподіваній біді смертельній себе бачачи, возвав до швидкої Помічниці Пречистої Діви Марії — і зразу явився йому хтось, взяв його за руку й мовив: "Іди за мною". Вивів його з вогню неушкодженим і невидимий став. Так допомога Богородиці поспішила вирятувати раба свого з біди нежданої.

Після цього прийшло до нього двоє братів із Симонового монастиря, любі йому й однодумці — Заведей і Діонисій. їх же побачивши, преподобний вельми втішився і прийняв до себе. Тоді прийшов один чоловік, на ім'я Натанаїл, який пізніше став келарем обителі тої, й инші брати почали приходити до святого задля духовного вдосконалення. Добре оброблене благодаттю Духа Святого було серце його, солодкі плоди учень подавало — через те приходили люди, жити при ньому і за батька собі його мати просили. Бачили-бо життя його предивне і слово богонатхненне. Він же відмовлявся наставником бути, недостойним і грішним себе називаючи. Переможений же братолюбством і бажанням спасти душі людські, почав приймати братів. Вони ж, збудувавши собі малі келії, жили при ньому в Бозі.

Чоловік же один, на ім'я Андрій, який не вельми далеко від тої пустелі мешкання своє мав, почав ненавидіти преподобного Кирила і його ченців, що оселилися там. Дияволом навчений, прийшов уночі, хотівши підпалити келію святого. Коли ж до келії наблизився, зразу напав на нього жах великий — і зі страху втік. Наступної ночі знову прийшов. І, вогонь до стіни приклавши, утік, щоб не бути впізнаним. Віддалік стояв, дивлячись, коли займеться келія з отцем, що в ній жив. Але вогонь, до стіни дерев'яної прикладений, наче до каменя чи до льоду, — зразу погас. Це ж Андрій той робив багато разів, у різний час глибокої ночі приходив, але нічого не досягнув: то страх і жах нападали на нього, то ж вогонь, до стіни прикладений, погасав. Пречиста Мати Божа не лише раба свого Кирила блаженного, але і труди рук його берегла від вогню неушкодженими. Тоді чоловік той опам'ятався і, пізнавши гріх свій, злякався, щоб не найшла на нього раптом якась помста Божа, — прийшов з покаянням до преподобного, і визнав гріх свій в деталях, і сльозами змочував лице своє. Святий же, словами корисними його настановивши і більше не слухати ворожої лукавої ради переконавши, дав йому прощення і відпустив з миром. Сам же почав співати вдячний канон покровительниці своїй Пречистій Діві Богородиці. Через короткий час Андрій той знову прийшов до святого і просив його, щоб прийняв його у співжиття собі і постриг у ченці. І зробив те преподобний. Той же, сподобившись чернечого чину, далі перебував у послусі, завжди каявся у попередніх гріхах своїх і всім братам розповідав, як хотів підпалити обитель. Примножувалося братів день за днем. Багато-бо звідусіль до преподобного приходило: одні задля користи, инші — задля житла. Преподобний же, наслідуючи Господа, що мовив: "Тих, що приходять до Мене, не проганятиму", — приймав усіх, хто хотів трудитися і нужду пустелі терпіти Бога ради.

Будувалися тому келії, і поставали монастирі, і влаштовувалося спільне життя всім, хто разом трудився і з трудів своїх здобував потрібне до прогодування. Коли ж хотіли брати збудувати церкву, не знайшлося серед них умілих майстрів до дерева, а місце від мешкань людських віддалене було, і журилися вони через майстрів. Преподобний же Кирило, який від початку звичай мав у всіх своїх потребах і скрутах покладатися на волю і промисел Пречистої Діви Богородиці і ніколи не лишався без прошеного, але все потрібне отримував, — так і тоді, поклавши надію на Богоматір, помолився до неї з упованням. І скоро прийшли майстри, хоч ніхто їх не кликав, і збудували церкву прекрасну в ім'я Пречистої Діви Богородиці, чесного її Успення.

Почули ж люди, які навколо жили в краї тому, що в білоозерській пустелі ченці збираються, і монастир будується, і вже церква зведена, — і дивувалися. Думали, що Кирило багато грошей приніс із собою, особливо ж коли довідалися, що архимандритом був у Симоновій обителі. Думали, що там, при владі, багато маєтків здобув. Один боярин, на ім'я Теодор, навчений дияволом, послав розбійників, щоб, напавши на обитель уночі, пакості й кривду чинили Кирилові й забрали маєтки його. Розбійники ж пішли і під вечір були вже біля монастиря недалеко — чекали ночі, щоб на сплячих напасти несподівано. Раптом побачили навколо монастиря багато людей, які одні з луків стріляли, инші инше діяли. Стояли тому розбійники серед лісової гущавини, дивлячись здалеку на людей тих, і чекали, коли від монастиря відійдуть. Чекали ж розбійники до півночі і більше, проте люди, яких вони бачили, ані не відходили, ані не спали, лише наче стерегли монастир. Тому пішли розбійники без нічого. Наступної ночі знову прийшли і бачили людей тих більше, ніж раніше, наче воїни якісь були озброєні і стріляли, — і налякалися розбійники, пішли геть. Сповістили те боярину своєму — той же подумав, що хтось із вельмож з багатьма слугами прийшов до преподобного по благословення і молитву й затримався, заночував у нього тої ночі. І послав Теодор незнайомого чоловіка в монастир точно довідатися, хто був у монастирі вчора й позавчора. І довідався посланець, що нікого не було в монастирі і вже більше тижня, як ніхто не приходить, і сповістив те бояринові, що його послав. Почувши те, боярин здивувався, разом і злякався — пізнав, що Бог покриває раба свого. Боявся ж Теодор, аби не найшов на нього суд Божий за те, що хотів скривдити угодиника Божого. Пішов швидко до святого і каявся зі сльозами, розповів йому про гріх свій і про те, що бачили розбійники, яких він посилав. Преподобний же Кирило словами з Божественного Письма настановив його, пробачив йому і сказав: "Повір мені, дитино Теодоре, що нічого иншого не маю в житті цьому, лише латану одежу, яку бачиш, і трохи книжок". Теодор же здивувався убогості мужа і його добрим звичаям і пішов додому, дякуючи Богові, що не допустив йому скривдити угодника Його і впасти в такий гріх та в руки ворога-згубника.

З того часу Теодор той здобув велику любов і віру до святого і мав його не за людину, а за ангела Божого. І приходив до нього по благословення, приносив потрібне і ніколи з порожніми руками перед ним не з'являвся. Розходилася про преподобного Кирила слава всюди, і багато людей до нього йшло. Прийшов в обитель його один чернець, Ігнатій на ім'я, великий у доброчинствах, і суворіше від усіх мав життя, і був при блаженному Кирилові другим прикладом для всіх братів. Казали про того Ігнатія, що за тридцять років чернецтва свого не спочивав на ребрах своїх, але або просто стоячи, або трохи присівши коротким дріманням сон стрясав. Такий муж й инші йому подібні подвижники хотіли мешкати разом із преподобним Кирилом через досконале в богоугодженні життя його.

Устав же і чин життя чернечого в обителі преподобного Кирила був такий. У церкві нікому не дозволялося розмовляти ані виходити швидше, ніж закінчиться правило. Кожному наказано було на його встановленому місці і чині стояти зі страхом й уважно слухати співане. Також благочинне поклоніння Євангелію і святим іконам за старшинством пильновано було — аби штовхання не зробилося серед братів. Сам же блаженний настоятель, у церкві стоячи, ніколи до стіни не притулявся і вдосталь не сидів, хоч ноги його від стояння наче стовпи були. Подібно і при трапезі належний чин ретельно берегли: кожен на своєму місці сидів з покорою і мовчанням, і нікого не було чути, окрім читця одного. Братам же завжди три страви були, окрім пісних днів і тих, коли співається "Алилуя". У ті-бо дні стримувалися добровільно і в міру сили: одні сухий хліб їли, инші цілий день без їжі перебували. Настоятелеві ту ж, що й братам, на трапезі ставили їжу і рівний з иншими уділ, але преподобний нічого до ситости не приймав. Вставши з трапези, після подяки кожен мовчки виходив до своєї келії, не затримуючись на будь-яку бесіду ані не заходячи до иншого брата в келію, хіба була на те велика потреба.

Якось трапилося одному братові, на ім'я Мартиніян, коли з трапези йшов, зайти до иншого брата через якусь потребу. Те побачив преподобний, прикликав його до себе і спитав: "Куди ти ходив?" Той же мовив: "Мав до брата справу і через те хотів до нього зайти". Святий же присоромив його, кажучи: "Чи так бережеш чин монастирський? Чи не міг ти спершу піти в келію свою і належно помолитися, а тоді, якщо треба було тобі, піти до брата?" Мартиніян же наче усміхнувся й мовив: "Отче, коли прийду в келію мою, то більше не можу вийти". Святий же сказав: "Так чини завжди: спершу в келію іди, і келія всього доброго навчить тебе". Дотримувалися в обителі тій і такого чину: якщо хтось до якогось брата принесе від кого грамоту чи якесь приношення, той брат, грамоти не розкривши, приносив до настоятеля, також і що приносили йому, те до отця ніс. Подібно, якщо хтось хотів від себе до когось поза монастир листа послати, то без отчого веління не смів. У келії нічого ж нікому не дозволено було мати, окрім найпотрібніших речей, ані щось своїм не можна було називати, але, за апостолом, все спільне мали. Срібла ж не мали брати, окрім спільної монастирської скарбниці, — з неї ж всі все необхідне мали. Ані навіть окрайця хліба не можна було в келії нікому зберігати, ані пиття якогось. Якщо ж спрагу хто відчував, ішов до трапезної і там з благословенням втамовував свою спрагу. Якщо комусь траплялося зайти до келії до будь-якого брата, то нічого иншого не бачив там, окрім ікон, і книг, і посудини з водою, щоб руки вмити. Так ченці від будь-якої пристасті були вільні, єдину турботу мали — щоб Богові догодити, любов один до одного і смирення мати і задля спільної потреби трудитися. А на церковний спів і на монастирське діло кожен з ревністю спішив, один одного випереджуючи, щоб опинитися першим. І кожен, не лінуючись, у міру сили своєї працював, бо служили не як людям, а як Богові. У кожній спільній справі пильнували, аби не було в них якогось нарікання ані марного слова, але кожен мовчки працював, зберігаючи духовну свою любомудрість, і здавалося, що стоять і працюють перед очима всевидячого Бога. Якщо ж хто і хотів говорити, то нічого иншого, окрім того, що з книг на користь иншим братам, а найбільше тим, які не знали Писання. Й иншого багато корисного було братам у богоугодному укладі життя. Кожному приклад і міру правила давав преподобний отець, і не було серед них видно нікого, хто б мав свою волю і своє мудрування, але всі волю настоятеля, наче Боже веління, виконували без перечення і нарікання. Ті, що вміли працювати руками, все зроблене у спільне хранилище відносили, нічого собі без благословення не затримували. Але й не було спокуси нічого затримувати, бо все для тілесної потреби в спільноті мали. Сам же преподобний зовсім не любив бачити на собі якусь гарну одежу, але латаний багатошовний носив одяг. Мав же блаженний Кирило і такий звичай: після утрені і звичного свого в келії правила приходив на кухню подивитися, яка страва буде для братів. Просив і велів тим, що служили на кухні, аби намагалися відповідно братам готувати їжу, часом же і сам допомагав їм, працюючи. Що могло в пустельному місці з їхніх трудів бути, які були засоби до існування в тих, що перебували в добровільній убогості? Пиття, що ним упиваються, ніколи вони не мали, бо й устав такий міцно законоутвердив був преподобний Кирило, щоб не лише за його життя, а й більше після його переставлення ніхто не посмів п'янкого пиття внести в обитель його. Старання велике мав преподобний про монастирський устав — щоб не зруйнувався, а найбільше щоб давніх святих передань і постницьких законоположень не переступали ченці. Якось у святу велику Чотиридесятницю прийшла до обителі княгиня Агрипіна, благочестивого князя Андрія дружина, заради молитви, бо те місце, на якому обитель стояла, було того князя вотчиною і власністю. Була ж та княгиня вельми благочестива і христолюбна, чернечий чин вельми шанувала і до преподобного отця Кирила мала прихильність. Захотіла ж у день недільний почастувати братів рибними стравами, але святий не допустив цього. Довго ж вона просила преподобного отця, аби дозволив братам скуштувати риби. Відповів святий: "Якщо це зроблю, то сам уставу монастирського руйнівником буду, і будуть після кончини моєї говорити, що Кирило звелів у Великий піст рибу їсти". Княгиня ж почастувала братів пісними стравами і пішла додому, хвалячи святого за твердість у дотриманні передання святих отців. Доти про устав і чин монастирський, далі ж повертаємося до розповіді про инші доброчинства преподобного отця.

Хай буде згадано знову про дарований йому від Бога із самого початку дар розчулення і сліз. Коли служив Божественну літургію, чи читання читав, чи читане слухав, чи стояв на правилі, чи братів поучав, — ніколи ж не міг стримати сліз — і з цього видно було в ньому гаряч божественної любови. Мав же і віру до Бога велику з упованням: коли в обителі траплялися нестатки і брак потрібного і казали брати йому, щоб послав до когось із христолюбців просити в них, він ніяк же на те не погоджувався. Казав же, що коли Бог і Пречиста Богоматір забудуть нас на цьому місці, то марно перебуваємо в житті цьому. Утішав братів, навчаючи мати надію на Бога, у світських же не просити милостині — щоб ніколи не виходили брати з монастиря у світ задля милости, бо заплямує їх ворог якимись спокусами. Бог же, бачачи раба свого, що так на Нього покладався, схиляв серця багатьох вельмож, які самі присилали досить милостині з маєтків своїх в обитель до преподобного. Він же з братами, наче від Бога прислане, приймав і, дякуючи Владиці Христові і Пречистій Його Матері, утішав малодушність братів.

Хай не замовчимо і ясновидства преподобного, яке мав від дару Духа Святого за чистоту душі своєї. Брат один, на ім'я Теодот, який у тому ж краю в пустелі колись жив, чув про святого, прийшов в обитель його і, полюбивши отця й обитель, просив, щоб зарахував його братам у співжиття. І прийнятий був, там мешкав. Через якийсь час диявол вклав йому ненависть до святого отця. І як спочатку мав до нього любов і віру, так після того ненавидіти його почав: ані бачити не міг преподобного, ані голосу його чути. І спонукав його лукавий помисел вийти з обителі, і боровся з помислом, і прийшов до раніше згаданого старця Ігнатія, богонатхненного мужа, і розповів йому про думку свою. Старець же втішав його, кажучи: "Терпи, брате, Бога ради, обітниці ти склав перед Христом, Владикою нашим, все задля Його любови терпіти. Знай же точно, що від ворога тобі помисел цей. Що бачиш в отцеві, достойне ненависти, коли він наче ангел Божий? Кажу-бо тобі: якщо помислу свого лукавого послухаєш і підеш звідси, позбутися маєш спасення свого і будеш на користь ворогові". Теодот же трохи утішився і сказав: "Почекаю ще цей рік, чи не зміниться до мене отець". І через годину знову тим-таки помислом збентежився — не переставав ворог розпалювати в ньому ненависть до святого. Цілий рік боровся брат з помислом. І, не маючи спокою, вирішив прийти до самого отця і визнати перед ним збентеження думок своїх. Увійшовши до отця в келію і поглянувши на преподобне його лице, засоромився святоліпної сивини його і через сором не міг сказати нічого. Коли ж уже хотів вийти, затримав його старець і сказав йому: "Брате Теодоте, тому що сам не хочеш переді мною визнати помислів своїх, я скажу тобі". І почав святий розповідати все, що мав брат у таємниці серця свого. Те почувши, брат вжахнувся вельми і дивувався ясновидству святого — впавши перед ногами його, прощення просив. Святий же, утішаючи його, сказав: "Не сумуй, брате Теодоте, всі-бо спокусилися, прогрішивши через мене — вважаючи мене добрим, ти ж один був правдивий, пізнавши мене поганим і грішним, — хто-бо я, грішний і нікчемний?" Брат же, бачачи, що отець так смиряється, більше розкаювався в собі, і плакав, і визнавав, що даремно ненавистю грішною ненавидів праведного. Преподобний же, бачивши покаяння Теодота, простив йому і, відпустивши, сказав: "Іди, брате, з миром у келію свою, більше не находитиме на тебе така боротьба". Відтоді Теодот знайшов спокій серцю своєму, почав більшу любов і віру мати до отця святого, ніж раніше. Не одного Теодота помисли ясним оком бачив преподобний, але й багатьох, які приходили в монастир його, пізнавав здалеку — хто з яким наміром приходить. І братам про прибулого казав: "Той брат хоче з нами жити, той же геть піти думає" . Й инші таємниці сердець людських відкривалися йому від Бога.

Не годиться ж і чуд преподобного мовчанням оминати, але на прославу Бога, у святому дивного, хоч би почасти розповісти. Привели до преподобного Кирила чоловіка біснуватого, на ім'я Теодор, який погано страждав від нечистого духа, — лютий бо біс у ньому жив. Святий же, помолившись, вигнав біса — і зцілився Теодор, і не хотів більше йти з обителі, але просив отця, щоб зарахував його до лику інокуючих. Постриг тому отець Теодора в чернецтво і дав йому ім'я Теофан.

Через якийсь час не стало вина на церковну службу, і сповіщено було преподобному, що не буде святої Літургії у день суботній і недільний. Преподобний же, прикликавши пономаря Нифонта, спитав його про вино, чи є хоч трошки. Нифонт же сказав, що і посудина та, в якій тримають вино, суха. І звелів святий принести до себе посудину ту. Пішов же пономар принести посудину і побачив, що вона повна, вино аж виливається, — і здивувався вельми, знав-бо добре, що ані краплини вина не було в посудині і суха була — молитвами ж святого за одну годину вином наповнилася. Довідалися ж про те всі брати, і дивувалися чудові, і славили Бога. Вино ж те довгий час не закінчувалося, допоки иншого одні христолюбці не принесли.

Одного року голод великий був серед людей, і почали голодні люди приходити до обителі преподобного. Він же велів давати їм хліб, хоч і убогою була обитель. Не було-бо тоді ані полів, ні угідь, але самі брати трудилися, і якщо хтось із христолюбців милостиню приносив, тим годувалися. І в той час не мали більше в обителі їжі, окрім того, щоб прогодуватися братам. Розійшовся поголос по навколишніх селах, наче в монастирі Кириловому годують тих, що приходять голодні. Почало тому більше жебраків та убогих сходитися до монастиря. Преподобний же ігумен велів всіх годувати. І скільки подавали їжі тим, що приходили, стільки примножувалося в обителі, молитвами преподобного. І прогодували в той голодний час багато людей з монастиря святого Кирила.

Одного разу зайнялися монастирські келії, і не могли брати загасити полум'я, що перескакувало, все охоплювало — ледь цілий монастир не згорів. Святий же взяв хрест і поспішив до вогню. Був же там один мирянин, що з міста прийшов. Він, бачивши отця, що швидко з хрестом прямував, посміявся собі зі святого — бачив, що незгасимий той вогонь все охоплює. Став же преподобний з хрестом проти полум'я і молився до Бога і Пречистої Богоматері — зразу вогонь, наче засоромившись святого, почав гаснути і скоро зовсім загас. Обпалив, але не спалив монастир. Чоловіка ж, що насміхався, Божа кара зразу знайшла — напала на нього несподівана хворість, і всі частини тіла його розслабилися. Пізнавши ж своє прогрішення, мирянин почав сповідатися перед святим із покаянням. Святий же простив йому, і помолився над ним, і хрестом святим знаменував — зробив його здоровим. Той же пішов, проповідуючи всім чудесні ті діла.

Про чуда преподобного отця нашого Кирила чули не лише в цілому тому краю, але й в инших краях. Князь Михаїл, прозваний Білевським, жив з княгинею своєю Марією вісім літ, не маючи дітей. Журився бездітністю, почув, що Кирило преподобний що попросить в Бога, те отримує. Послав двох бояр своїх до святого з проханням, аби помолився до Бога за нього і за княгиню його, щоб розв'язалася неплідність її. Коли дійшли посланці до преподобного і ще послання від князя не віддали, сказав до них блаженний: "Тому що великий шлях, о діти, з трудом ви пройшли, вірю Богові моєму і Пречистій Його Богоматері, що труд ваш марним не буде: дасть Бог князеві вашому плід дітородства". Вони ж здивувалися, що старець довідався про те, задля чого прийшли, і пізнали, що він великий угодник Божий. І віддали йому від князя послання. Святий же звелів дати їм спочинок. Тої ж ночі було видіння князеві Михаїлу у сні таке. Бачив старця чесного, світлоносного, сивиною прикрашеного, що тримав у руці своїй три посудини і казав до нього: "Прийми те, що просив у мене". Таке саме видіння і в ту ж годину було і в княгині його Марії. Пробудився ж князь зі сну, почав розповідати княгині про те видіння своє, вона ж, з уст його перехопивши слово, мовила: "І мені також старець явився, і три посудини якісь подав, і мовив: "Прийми, що просила в мене". Побачили, що однакове обом було видіння, дивувалися і позначили число дня того. Преподобний же Кирило три дні гостив посланих до нього бояр зі слугами їхніми, потім відпустив їх із благословенням до того, хто послав їх. Відпускаючи, звелів келарові дати їм один і пів хліба на дорогу і трохи риби. Сказали ж ті: "Отче, звели більше дати нам хліба і риби, бо далека дорога, місця ж пустельні, не буде де купити хліба і риби". Святий же сказав: "Ідіть з миром, досить вам буде цього аж до дому вашого". Вони ж, не сміючи більше старцеві надокучати, пішли і думали, де б купити хліба на дорогу, бо двадцять днів чи більше треба було їм йти, даного ж від святого на один лише день вистачить, думали, їм і їхнім слугам. Коли ж стали на перший в дорозі перепочинок, почали варити щось з риби, якої мало мали з обителі. Коли ж варилася риба, багато її було видно. Сівши їсти, поклали пів хліба того — і їли, і наситилися, пів хліба, однак, залишилося, наче ніхто його не їв. Також і риби, яку їли, більшало і було вдосталь. Тоді пізнали, що правду казав їм отець преподобний, мовивши: "Досить вам буде цього аж до дому вашого". І далі не журилися їжею, цілу-бо дорогу, допоки не дійшли до князя, досить їм було пів хліба того. Цілий же хліб принесений князеві з благословенням передали і все детально розповіли. Князь же з радістю прийняв благословення і хліб, дивувався чудам, про які розповідали. І поділили хліб на частки, і всім у домі княжому вистачило, окрайцями роздали. І з'їли як велику святиню, і хто недугу яку мав — зразу одужував після куштування хліба того. Спитав же князь бояр, яких посилав, котрого дня до преподобного прийшли, і побачили, що в той самий день, коли вони прийшли до святого, того числа вночі князь і княгиня однакове видіння бачили. З того часу народилося в князя два сини і донька одна, і розуміли, що то були три посудини від преподобного, у видінні їм дані І мали велику любов до преподобного, і милостині великі посилали в обитель його.

Історія життя і чуд преподобного отця нашого Кирила просторо описана в обителі його, розміщена і у Великій Мінеї Четьї блаженного Макарія, митрополита Московського, яка є в соборній Богородичній церкві в Москві. Ми ж тут, щоб не продовжувати слово, коротко инше згадаймо. Атанасієві одному, що далеко від обителі жив, був хворий і при смерті, послав преподобний свячену воду і здоровим його зробив. Біле озеро, що було велике, коли сильно збурилося, вгамував і рибалок від утоплення врятував. Княгині, дружині князя Йоана Карголомського, яка сліпувала довгий час, прозріння молитвою і кропленням святої води дарував. Брата одного, на ім'я Далмат, який хворів і без Причастя Святих Таїнств (священик служив Літургію і затримався) помер, воскресив із мертвих, щоб причастився Святих Таїнств. Той, причастившись, знову заснув у Господі. Боярин один, на ім'я Роман Олександрович, далеко від обителі преподобного жив, святого Кирила ніколи ж не бачив, лише чув про нього. У хворобі своїй, що лютою смертю загрожувала, коли молився до Пречистої Богоматері, щоб полегшила йому страждання, бачив Пречисту Божу Матір, яка явилася йому з чесним старцем — із цим преподобним Кирилом. Вона сказала до хворого: "Пошли до цього старця, щоб дав тобі свяченої води, і, коли скуштуєш її, здоровим будеш". Зразу після видіння того хворий послав до преподобного прохання про свячену воду. Коли принесли води від преподобного, випив її хворий й одужав в ту ж годину. Пішов тому швидко до обителі і, побачивши преподобного, впізнав зразу, що це той, хто у видінні з Пречистою Богородицею явився йому. Упав до ніг йому, дякуючи. Жінка одна незрячою була три роки, їй молитвою і водою свяченою прозріння дарував й инших сліпих таким чином лікував. Коли ж був великий мор у краях біля Білого озера, ніхто з обителі преподобного не помер. Один лише брат, на ім'я Сосипатр, розхворівся, але й він одужав, молитвами отця преподобного, і прорік святий, кажучи до другого ченця: "Повір мені, брате Христофоре, що жоден з вас швидше від мене не помре, після мого ж відходу багато хто піде зі мною". І збулося те отче пророкування. Чоловіка одного, на ім'я Яків, від лютої хвороби страждаючого, привезли до обителі преподобного задля зцілення. Йому преподобний не лише зцілення подати не хотів, але навіть у монастир його пускати не велів. І лежав хворий перед монастирем, з уст його і носа кривава текла піна. І просили преподобного за хворого — ніяк же до змилування над ним не схилявся. Прийшов же в обитель один чоловік, чесний і любий святому. Він, бачивши страждання хворого, зжалився над ним і склав належне до преподобного отця прохання, щоб змилувався над хворим і випросив у Бога зцілення, як же для багатьох випросив. І сказав преподобний: "Повір мені, дитино, що та хвороба не випадково в нього, але за гріхи перелюбства він страждає. Коли пообіцяє покаятися і зупинитися в таких гріхах, вірю Богові моєму і Пречистій Богоматері, що зцілиться. Коли ж ні, то гірше після цього страждатиме". Пішов же той, почуте з уст преподобного сповістив хворому. Хворий же настрашився, чуючи, що гріхи викриваються, які лише Богові одному були відомі, і зі сльозами обіцяв каятися і перестати грішити. Тоді сам преподобний Кирило прийшов до хворого, змилосердився над ним і прийняв сповідь гріхів його. І помолився над ним — зробив його здоровим, благодаттю Божою.

Після цього преподобний отець наш Кирило від багатьох своїх трудів і старості занедужав, хворобами тілесними охоплений був — зблизився до блаженної кончини своєї. І, прикликавши братів, яких тоді було п'ятдесят три, заповідав їм, щоб після його відходу ніхто не смів щось з уставу спільного життя зруйнувати. Повчивши їх досить, назвав їм ігуменом Інокентія, мужа добродійного, тоді причастився Божественних Таїнств і благословення всім й останнє цілування кожному дав. Ще молитва була в його устах — чесну і святу свою душу передав у руки Божі місяця червня в 9-ий день, на пам'ять тезойменного собі святого Кирила Олександрійського, у понеділок Святої Тройці, тижня празника П'ятдесятниці. Просвітилося ж лице його святоліпне, і пахощі з мощей його вийшли, і плакали за ним учні його вельми, і поховали чесно. Було ж переставлення його в рік буття світу 6935-й, воплочення ж Бога Слова 1427-й, прожив всіх літ життя свого дев'яносто. Прийшов у білоозерську пустелю в шістдесят літ від народження, на місці ж, де створив обитель, прожив літ тридцять. А що в житті своєму благодаттю Божою і Пречистої Богоматері допомогою багато чуд зробив, так і після переставлення свого не припинив чудодіяти, бісів з людей виганяючи і всілякі хвороби у тих, хто приходив з вірою, зцілюючи, як же в просторішій про те історії досить написано. Ми ж, скоротивши слово, славимо Бога, який угодника свого прославив на славу пресвятого Імени свого, славленого від усього творіння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного Олександра, ігумена Куштського, який був з града Вологди, благословенням же Діонисія, архиепископа Ростовського, створив монастир на ріці Кушті, близько озера Кубенського. Богові добродійним своїм життям угодив, переставився до Нього на життя вічне.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!