Проповіді на Великий Піст Християнство. Православ'я. Католицтво. Проповіді.
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Проповіді на Великий Піст
   

ВЕЛИКИЙ ПІСТ

Уважайте, чувайте й моліться: бо не знаєте, коли час той настане!..

Пастирське послання архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря всечесному священству й побожним мирянам Української Автокефальної Православної Церкви з нагоди початку Великого посту 2008 року

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

ІГОР, архиєпископ Харківський і ПолтавськийНаше головне почуття на світанку Великого посту найкраще висловлює кондак Великого канону прп. Андрія Критського: «Душе моя, душе моя, встань - чого спиш ти?». Сном душі називає церковний поет нашу фатальну втечу від реального світу. Гіркий стан апатії, постійна дратівливість, кризи й конфлікти – ці симптоми духовної недуги знайомі багатьом із нас. Щоб вирва«тися з підступних обіймів цього сну й повернутися в дійсність, потрібні добра воля, наполегливість, а також тверезість думки, здатної розрізнити ілюзію та реальність. Головне ж – необхідна Божа ласка, батьківська допомога кожному з нас, блудних синів і доньок Творця.

Великий піст – час повернення духовної свободи. Досвід гріха відкрив нам підступну перспективу рабського існування, - воно настає, коли ми зраджуємо Бога, тікаємо від Його неосяжної любови. І тепер ми вже знаємо: відновити щасливе, вільне життя можна лише в гармонійному єднанні з Небесним Отцем, Який відкриває шлях до Себе через Єдинородного Сина.

Сам Господь наш Ісус Христос, прийнявши хрещення в Йордані, перед початком Свого навчального служіння постив. «І Він був сорок днів у пустині» (Мк. 1:13), «і за тих днів Він нічого не їв» (Лк. 4:2). І тепер перед причастям, готуючись до прийняття Святих Таїн, християнин ще звечора нічого не їсть і не п’є. Ми захоплюємося витривалістю давніх подвижників, а також пригадуємо наших прадідів, які могли по кілька днів – на початку Великого посту, наприкінці Страсного тижня – цілком забувати про їжу, переживаючи особливе молитовне єднання з Христом, що йде на добровільні страждання. Для переважної ж більшости сучасних християн на час Великого посту досить відмовитися від скоромної їжі та риби.

Буває, людина не наважується постити, посилаючись на слабке здоров’я або брак вибору страв. Насправді східна християнська традиція з огляду на наші людські немочі виробила цілу систему полегшення дисципліни харчування з єдиною метою: відкрити можливість прилучитися до посту буквально кожному. Для початківців досить буде принаймні частково обмежити споживання, аби реалізувати здатність своєї особистости бути сильнішою за інстинкти.

Свідомий вибір духовної свободи кличе нас до стану, який середньовічні книжники називали «трезвінням», маючи на увазі не лише непідвладність п’янким трункам, але насамперед уважність, пильність, молитовну зосередженість. Цей стан по-українському іноді називають «чуванням», пов’язуючи його з євангельським напученням: «Уважайте, чувайте й моліться: бо не знаєте, коли час той настане!.. Тож пильнуйте, не знаєте бо, коли прийде пан дому: увечорі, чи опівночі, чи як півні співатимуть, чи ранком» (Мк. 13:33, 35). Отже, для кожного, хто стає на шлях посту , незалежно від здоров’я й релігійного досвіду , вкрай необхідно звільнитися від влади алкоголю, тютюну , наркотиків.

Піст дає нагоду розвінчати міф про нездоланну залежність людини від сексуальної пожадливости. Добровільне стримування чуттєвости відкриває нам справжню радість чистоти, дає усвідомлення своєї статевості як Божого дару , а не тягаря, що гнітить нас і узалежнює. Дару , що його вповні розкривають благословенний Церквою шлюб, подружнє кохання, народження дітей.

Чування й молитва несумісні з тим аґресивно-збудженим станом, що формується в нас інформаційною навалою. Нетрі сонних фантазій наповнюють персонажі сентиментальних серіялів або «реаліті-шоу», ритми невпинної музики, якими хтось відгороджується від довкілля, повітряні кульки над героями інформаційних програм… Великий піст запрошує нас дивитися на чужу гру очима стороннього спостерігача, не впускаючи її учасників до власного серця.

Ми покликані у світ величного спокою. Саме в цьому єдиному реальному світі, що відкривається перед спраглим Бога серцем, ми зможемо почути голос Отця, зустріти передвічне Слово Отця - Його Одноістотного Сина, посланого до нас, аби допровадити до природної оселі. Зосереджена тиша посту необхідна, аби не загубити Слово серед гамірливого довкілля. Хай же в зустрічі з Христом ми, звільнені від влади примар, відкриємо свою справжню життєву дорогу , про яку Г осподь сказав: «Я дорога, і правда, і життя» (Ін. 14:6). І нехай перебуває з усіма, хто входить у плідний час посту , Його благословення – Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.

† ІГОР, архиєпископ Харківський і Полтавський


ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ

всечесному священству й побожним мирянам Української Автокефальної Православної Церкви з нагоди початку Великого посту 2009 року.

ІГОР, архиєпископ Харківський і ПолтавськийВсечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

Добрий народний звичай запрошує нас перед далекою й відповідальною дорогою зупинитися, присісти на хвилину , заспокоїти думки. Скористаймося з цього звичаю й нині, коли готуємося вирушити в семитижневу дорогу Великого посту – дорогу до Бога, відтак же й до себе самих.

Два тижні тому Церква нагадувала нам про досвід блудного сина, який зважився повернутися до зрадженого отця. І кожен із нас міг пізнати в цьому гіркому досвіді власні життєві помилки. Та сенс притчі – не у викритті синових провин. Євангеліє розкриває нам особливу Господню присутність у нашому житті в образі безмежно доброго Отця, готового завжди прийняти нас у Свої обійми, прощаючи всі завдані Йому кривди.

Зупинімося в спокійній призадумі – і ми відчуємо на обрії Великого посту присутність Небесного Отця, Який чекає на нас і сподівається на наше повернення.

Ми йдемо до Нього не самі. Нас кличе в дорогу й супроводжує в ній Сам Божий Син, гуртуючи людство в Свою спільноту – святу Христову Церкву. Її настанови, поради, церковна молитва визначатимуть духовну атмосферу посту. Переживаючи каяття за власні провини, відчуваючи біль і смуток через свою людську слабкість, ми постійно живитимемося натхненним словом святих Андрія Критського та Єфрема Сирина, нам осяватиме дорогу материнська любов Пречистої Богородиці. Особисте прагнення повернутися до Отця відкриє нам радість життя в церковній спільноті, радість співпереживання каяття зі своїм ближнім.

У цю мить спокійної призадуми поміркуймо над універсальністю головної настанови Євангелія, з якою маємо вирушати у Великий піст: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам» (Мт. 6:14). У чині прощення відкривається духовна перспектива посту, його покликання: реалізувати наш талант творити добро ближньому , властивий кожній людині як визначальна частина дару подібности Богові.

Наш шлях до Бога пролягає через примирення зі своїм оточенням, через перемогу над амбітним прагненням стверджувати себе за рахунок інших, через подолання комплексів власної вищости. Ми не зможемо побачити красу вечірнього довкілля, доки не вимкнемо в кімнаті світло й не розсунемо фіранки на вікнах. Так само годі сподіватися осягнути досконалість і багатство довколишнього світу , доки нам засліплює очі яскраве сяйво власного «Я», а штучні самозахисні бар’єри заважають впустити біль і турботи ближнього до нашого приватного життя.

Ми вчимося прощати, аби навчитися любити й творити добро. Піст не повинен ховати від нас болів і турбот довколишнього світу . Волання ближнього про допомогу може стати Божою відповіддю на наші життєві пошуки, спрямовуючи нас на діяльне служіння іншим. Молитовна тиша посту дозволить нам краще почути це волання й прийняти його як дар Божої любови та довіри. І саме тоді, коли в дорозі до Отця, помітивши страждання ближнього, зупинимося, щоб йому допомогти, ми відчуємо, як розкриваються батьківські обійми Творця й Він Сам вирушає нам назустріч, промовляючи: «Прийдіть, благословенні.., візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25:34). Амінь.

† ІГОР, архиєпископ Харківський і Полтавський


ВХІД ГОСПОДНІЙ В ЄРУСАЛИМ

Проповіді на Великий ПістУсього один тиждень лишився до того часу, коли розляжеться по всій землі звістка про Христове воскресіння, коли ми один за одним повторюватимемо ті радісні слова, які вперше почули жони-мироносиці біля гробу , а згодом почули й зібрані в горниці апостоли. Але ще за тиждень до цієї миті ми зупиняємося, щоб подивитися на дивовижне, на перший погляд, явище – збуджені натовпи єрусалимлян, які за кілька днів волатимуть: «Розпни, розпни Його!».

Тепер же вони радісно, з піднесенням зустрічають Ісуса як тріумфатора. Вони поводять себе так, як тоді заведено було зустрічати переможців у столиці міста, до якого заходить переможець, – із пальмовим гіллям, вигукуючи «Осанна», розстеляючи перед Ним свій одяг . І можна собі уявити, а може, нам неможливо собі уявити, з яким сумом спостерігав ці натовпи Сам Спаситель, Який знав, що так легко вони запалали піднесеням, очікуючи від Нього, що зараз Він стане їхнім царем. Земним правителем, царем Ізраїля. І вітали вони Його як царя з надією на те, що вивищаться з Ним. Ісус знав: так само вони і зречуться Його, засудять на смерть, схвалюватимуть тих, хто Його розпинатиме.

Є те, що нам дозволяє відчути надзвичайно важку і суперечливу атмосферу того далекого від нас дня. Це досвід нашої власної недавньої історії. Досвід минулого століття, яке пережили вже не ми з вами, але наші бабусі та дідусі. Входив у це століття майже стовідсотково християнський народ, який у ці дні, останні дні Великого посту , вщерть заповнював храми. Серед українців майже не було випадків, щоб люди не причащалися, не хрестили своїх дітей, не вінчалися в церкві.

І ось раптом той самий народ подався руйнувати храми, співаючи: «Мы церкви и тюрьмы сравняем с землей...», почав будувати суспільство без Бога. Те суспільство, на руїнах якого нам з вами доводиться жити. Та що говорити про ті часи! Навіть уже в наш час, на нашій з вами пам’яті ми пережили і піднесення, ейфорію, коли храми знов почали заповнюватися тисячними натовпами, і нове охолодження, нову секуляризацію, різні симптоми якої ми бачимо сьогодні, хоча, може, не всі здатні помітити її наступ. І це ще і ще раз свідчить про мінливість і зрадливість людської натури, тоді, коли вона очікує від віри, від Бога, від Церкви тільки нагороди, піднесення, коли вона переживає Церкву лише в радощах.

Є велика категорія християн в Україні, які наступної неділі з’являться на щорічний ритуал: святити паски. З’являться цього року вперше та востаннє. Є велика, мабуть, кількісно найбільша, категорія людей які, прийнявши хрещення, більш або ніколи не зайдуть до церкви, або зайдуть туди як сторонні спостерегачі. І саме в таких випадках, коли ми звикли чекати від Церкви тільки свята, радощів, посвячення чогось для нашого хатнього вжитку , ось тоді ми стаємо подібними до юдеїв, які вітали Христа як тріумфатора, але побачивши Його страждання, побачивши ворожість влади до Нього, відступилися та зрадили Його. Християнин стає християнином тоді, коли він здатен бути із Христом у стражданні й терпінні, коли для нього віра – це не тільки атрибут святкової розваги, котра передбачає похід до церкви або під церкву , щоб потім добре посидіти вдома із товаришами.

Віра для нього – це закон життя, це постійний заклик чинити так, як Христос. Це постійне служіння своєму ближньому та пожертва себе для цього ближнього. І саме тоді, у ті важкі моменти, коли нам здається, що ми чогось зрікаємося, щось втрачаємо, коли ми обмежуємо себе, як це діється, принаймні має діятися, зараз, під час Великого посту , коли ми йдемо на добровільне обмеження і в розвагах, і в харчуванні, і в осуді ближнього, і в розмовах, і в чомусь іще, – саме тоді раптом відчуваємо ми, як поволі, непомітно для нас народжується в серці те, чого так бракує нам в повсякденному житті, – народжується справжня, нефальшива радість.

Коли раптом наше життя, яке ми нібито збіднювали, нібито обкрадали себе в чомусь, виявляється повнокровним і насиченим. Раптом, відчувши біля себе Бога, ми бачимо: ми не стали самотніми від того, що не пішли на якусь світську розвагу , ми не стали обкраденими через те, що позбавили себе якогось зайвого світського задоволення, бо ми придбали Христа. Ми відчули Його, ідучи разом з Ним на Г олгофу , хай вона і не є такою суворою для нас, як була колись для нашого Спасителя.

І коли ми стоїмо з вербовим гіллям тут, по храмах усіх церков східного обряду в Україні, ми і маємо знов і знов пережити не тільки сьогоднішню радість, але і завтрашні страждання Христа. І, вітаючи Його як тріумфатора, водночас маємо зважити для себе: а чи зможу я лишитися з Ним у стражданні, чи зможу я пожертвувати собою для ближнього, чи зможу я бути з тим єдиним учнем, Іоаном Богословом, який пішов з Христом і на подвір’я Каяфи, і до хреста, де стояв разом з Його матір’ю? І тоді, коли ми зможемо знайти в собі сили дати щиру й вичерпну відповідь, ми відчуємо, як у наше життя, у наш з вами вузький особистий світ входить Той, Хто розширює його до неймовірно широких розмірів. Входить Той, Хто сьогодні входить на осляті до Єрусалиму , схиливши сумно голову під збуджені вигуки натовпу: «Осанна! Благословенний, хто йде у Г осподнє Ім’я!». АМіНЬ.

† ІГОР, архиєпископ Харківський і Полтавський


Пастирське послання з нагоди початку Великого посту 2010 року

ІГОР, архиєпископ Харківський і ПолтавськийВсечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!

Кожен із нас, захворівши, сподівається одержати від лікаря рецепт, випити пігулки або зробити операцію – і повернутися до здоров’я. Та як же часто замість переліку потрібних ліків ми чуємо від сумлінних медиків про необхідність змінити спосіб життя, звільнитися від шкідливих звичок, більше часу проводити на повітрі, давати тілу фізичні навантаження… І раптом виявляється, що саме ці елементарні поради виконати найважче.

Нерідко й до церкви ми звертаємося, як до терапевта, чекаючи на рецепт конкретних, видимих ліків на духовну недугу: особливої молитви, чудодійної води, мудрої поради отця-духовидця. Багатьох спокушають ефектні картини масових зцілень, часто демонстровані на відправах нетрадиційних культів. Дехто сподівається, що в церкві з ним відбудеться щось подібне й життєві проблеми назавжди його залишать. Натомість же чуються поради, здається, ніяк не пов’язані з актуальним станом недужої людини: повернутися до реґулярної молитви, примиритися з ближніми, пробачити кривдникам, навчитися шукати в Євангелії відповіді на свої життєві питання. А понад усе – пам’ятати про Христові слова: «Нехай вам станеться за вашою вірою!» (Мт. 9:29).

Та що вдіяти, коли віра слабка, коли ми не чуємо на молитві Божої відповіді, а церковне богослужіння лишає нас байдужими? Як здобути силу, що лунає в розпачливому голосі батька хворого хлопчика, зверненому до Ісуса: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мк. 9:24).

Великий піст впроваджує нас у перспективу духовного зцілення, пропонуючи цілковиту зміну способу життя. Церква заохочує нас полегшити харчування, відмовитися від гамірливих розваг, зайвих суперечок і непотрібних розмов, від алкоголю й нав’язуваних масовою культурою сексуальних узалежнень. Однак півтора місяці тілесної аскези були б лише наївною спробою втекти від сучасного світу, якби вони не мали ширшої перспективи: повернути нас у стан піднесеної тиші, в якій чутиметься голос Бога.

Тілесні обмеження постової пори – це тільки необхідні знаряддя для відновлення нами природної єдности з Творцем, втрата якої врешті решт провокує всі наші духовні недуги й життєві кризи. Великий піст набуває сенсу, коли звільнений від випадкових захоплень, упереджень і образ простір нашого життя наповниться молитвою, коли ми відкриємо багатство й різноманітність форм нашого спілкування з Богом. За безмежно чуйного Помічника Господь посилає нам Єдинородного Сина, що у Своїх відкупительних стражданнях наближається до кожної людини, коли й вона переживає власну хресну дорогу.

Один із найбільших православних аскетів, прп. Іоан Ліствичник, зобразив наше духовне зростання сходами до неба. Великий піст є в певному сенсі саме такими сходами. Долаючи їх, ми входимо у величний ритм руху церковної спільноти до вічного Небесного Царства. Центральний момент цього руху – таїнственне єднання з Господом Ісусом Христом у причасті Його Найсвятіших Таїн. Ось мить, яка розкриває значення Великого посту. Ось мить, яка долає нашу самотність і виявляє Небесного Супутника, чий супровід дається кожному з нас. Хай же кожен гідно переживе цю унікальну мить і вийде з очищувальної дороги посту в пасхальну радість духовно оздоровленим і зміцнілим. Хай досвід Великого посту збагатить нас відчуттям повсякчасної присутности на нашій життєвій дорозі Божого Агнця, Котрий прийшов узяти на Себе наші недуги. Амінь.

† ІГОР, архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ


† о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Проповідь на Першу неділю Великого посту

Нині настав день, повний радості

і веселості, бо краса правдивих

і догматів блистить і сяє.

Христова Церква оздоблена

виставленням святих ікон і сяйвом

зображень, тож настала богонатхненна однодумність вірних.

(Стихира на псальмі похвальнім)

Неділя, що наступає після завершення першого тижня Посту, іменується як Неділя православ'я. Однак її назва не має прямої дотичності до Великого Посту. Окрім того, не можна проводити якихось паралелей між цим, безперечно важливим днем у церковному календарі та окремо взятою конфесією, а виходячи звідси - вбачати в трактуванні свята вузькоконфесійне заанґажування. Дух празника, основний його зміст– прославлення Воплоченого Слова-Логос через пошанування рукотворних образів, написаних під натхненням Духа Святого.

На сторінках Святого Письма не знаходимо слів, які звучали б із уст Ісуса Христа як заклик зображувати Його. Проте не знаходимо й слів заборони. За умов, коли християнські спільноти лише починали творитися і були, фактично, юдео-християнськими, будь-який рукотворний образ міг означати ідолопоклоніння. Ще зовсім живим було повеління Боже не творити собі кумирів. Воно розумілось як категорична заборона зображувати Бога людською рукою. У Книзі Второзакония читаємо наступне: "А що ви не бачили ніякої постаті в той день, коли промовляв до вас Господь на Хориві, то вважайте добре, щоб ви не зледащіли та не взяли виробляти собі тесаного боввана, подобу якоїсь постаті, як от постаті жіночої або чоловічої..." (Втор. 4,15-16) Проте вже в Старому Завіті Господь повелів, або дозволив створювати зображення, які хоча й символічно, та все ж вели до спасіння через Воплочене Слово: це мідяний змій, Ковчег Заповіту та Херувими. Проти вшанування образів як нібито різновиду ідолопоклоніння виступила та частина юдейського світу, яка не прийняла нової релігії, а буквально кажучи, не прийняла факту Боговоплочення.

Дуже часто цю проблему розглядають майже виключно в контексті загострення полеміки в період іконоборства. Тобто, йдеться про певний етап в релігійному та суспільно-політичному житті Візантійської імперії як в передсоборовий (VII Вселенський Собор в Нікеї 787 р.), так і в післясоборовий періоди. Насправді ж ще за кілька століть до цього святий Василій Великий, виступаючи на захист ікон, писав, що "почитания, яке віддаємо образу, звернено до першообразу" (св. Василій Кесарійський, "Книга про Святого Духа").

Цілком зрозуміло, що в період катакомбного існування Церкви та пов'язаних з цим гонінь на християн не могло й бути мови про системний підхід до іконопочитання, як відтворення лику Спасителя, Богоматері і святих, а також написання праць з богослов'я ікони. Все це потребувало нових обставин, і такі умови настануть згодом, після підписання імператором Константином Медіолянського едикту у 313 році. Натомість в тих місцях, де колись перші християни збирались на молитву, знаходили зображення риби, виноградного грона, колосків, монограми. Згідно з церковною традицією, одним з перших іконописців, хто відтворював лики Богородиці, був апостол і євангелист Лука. На превеликий жаль, немає точних даних про його малярську спадщину. З плином часу стало реальним на практиці писати ікони, а процес богошукання щораз більше починав бути пов'язаний з іконопочитанням. Цікаво, що саме греко-візантійської цивілізації сягають витоки ікони. Тої цивілізації, яка на цілі століття заступила могутній дотепер пласт античної культури. На зміну чуттєвій красі і витонченості форм, християнство у візантійському прочитанні приносить духовність внутрішню, дуже часто навіть аскетичну. Замість довершених форм і пропорцій - глибока богословська символіка іконописних зображень. Таке явище мусіло мати свій підтекст. Святий Іван Золотоустий стверджував, що Авраам удостоївся честі приймати ангелів "за красу душі і за сховане в ній багатство". Іконописне мистецтво бурхливо розвивалось в період, який називають не інакше як "золотий вік" святоотцівської писемності. Великі подвижники віри Василій Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіянський, Атанасій Олександрійський, Іван Золотоустий, Макарій Єгипетський донесли до своїх сучасників нове розуміння особливого післанництва Богочо-ловіка, а також зробили значний внесок в формування нової естетичної свідомості. А вже в XI столітті християнська культура породила шедевр архітектури Святу Софію, відомі мозаїки в Равенні.

Однак, на зміну цілій епосі, яка сформувала цілісну систему іконопочитання, прийшов період іконоборства. Він тривав понад сто років (726-843) і призвів до занепаду Візантійської культури. Найвагоміша підстава для того, щоб противитись іконі, була в біблійному твердженні, що Бог є Дух і Його ніхто не бачив (їв. 1,18; 4,24). Відкидаючи антропоморфні зображення Христа, іконоборці робили це як спротив античному винаходу і язичницькому ідолопоклонству. Іконофілів - прихильників ікон звинувачували навіть в єресях: в несторіанстві - за те, що, мовляв, зображують людину-Христа, в монофізитстві за те, що, описуючи неописуване, маляр з'єднує докупи незлитне об'єднання. Вже в самому звучанні закладене догматичне протиріччя. Прихильник іконоборства імператор Константин V вважав, що образ повинен бути одно-істотним з тим, кого на ньому зображують. Собор іконоборців єдиним образом Христа проголосив Євхаристійний хліб і вино. Заперечення ікон не зводилось лише до гострої полеміки. "Почавши у Візантійській імперії нищити разом з мистецькими творами й людей, котрі ті ікони малювали, або зберігали, ці псевдоревнителі Христового вчення, передусім візантійські імператори Лев III і Константин V, показали себе як діти сатани. Понад століття... тривав терор, але своїх цілей іконоборці не домоглися. Ще раз було підтверджене правило: нечестивими методами доброї мети не досягти". Саме так характеризує цей нелегкий період в історії Церкви відомий науковець Дмитро Степовик.

Про відкритий характер і масштабність боротьби з іконами та їхніми прихильниками свідчить історичний факт.

У 726 році імператор Лев III Ісаврій застосував навіть військо, щоб усмирити апологетів іконописання. Ще жорстокішим у цій справі виявися його син Константин V Копронім. Скликаний ним у 754 році Собор прийняв досить суворі декрети проти ікон. Жертвами гонінь ставали тисячі монахів. Тут, до речі, слід нагадати, що в пошуках прихистку багато хто з ченців замешкав на теренах Північного Причорномор'я. І тепер, так звані "печерні" монастирі на Кримському півострові, засновані колись ченцями-втікачами, лише нагадують про період жахливих переслідувань.

Повертаючись до часу іконоборства, слід зазначити, що думки тодішніх новітніх єретиків знайшли підтримку в частини тогочасного суспільства, а іконоборство упродовж якогось періоду ставало, фактично, одним з головних елементів державної політики. Церква не змирилась з таким станом речей. У 787 році у Нікеї зібрався Собор, про який вже йшлося вище. Отці Собору не лише захистили іконопочитання, але й розвинули вчення про ікону. Було надано канонічного статусу іконописанню, а також наголошено на теократизмі ікони. Відтепер визначалось, що основним місцем її пошанування має бути храм.

VII Вселенський Собор не розв'язав остаточно проблему. До того ж вже після його проведення іконоборство проявилось з новою силою, зокрема в часі правління імператора Лева V Вірменина. І лише Помісний Собор 842 року в Константинополі поставив крапку в іконоборстві, яке визнавалось єрессю у Вселенській Церкві. Було проголошено відлучення іконоборців від Церкви, а також реабілітовано жертв боротьби з іконами.

Цілком зрозуміло, що мусіли бути подвижники, праця яких ставала визначальною в такій важливій ділянці церковного життя, як іконопис. Найперше слід відзначити відомого богослова і поета святого Івана Дамаскина (VII-VIII ст.). Саме йому належить перша, написана в той період розгорнута апологія святих образів, які він розділив на шість видів. Дамаскин погоджувався з іконоборцями в тому, що неможливо зобразити Бога "безтілесного, невидимого, нематеріального, такого, що немає фігури". "Саме такого Бога забороняє зображувати Писання і іконописці ніколи не насмілювались творити таке зображення, а якщо й чули про них, то відкидали як хибні. Лише, коли цей неописуваний і ніким необійнятий Бог, прийнявши вид раба, упокорився в ньому до кількості і величини та зодягнувся в тілесний образ, прийняв тіло людське, - тільки тоді Він став доступним для зображення".

Ідеологію іконопочитання розвинув Теодор Студит, найбільший мислитель VIII-IX століть. "Як тінь, - писав він, - від дії сонячного променя стає цілком видимою, так і образ Христа стає явним для всіх тоді, коли Він зафіксований на різних речовинах". На думку Теодора Студита, зображення Христа і є найважливішим свідоцтвом правдивості його очоловічення.

Не можна оминути в цьому плані й заслуг історика і богослова, Константинопольського Патріарха Никифора (IX ст.). І, звичайно ж, окремих слів заслуговує Псевдо-Діонісій-Ареопагіт, який розробив цілу ієрархію образів, символіку кольорів. Саме барви він вважав носіями світла. І хоча його теоретичні засади іконописання не мали на той час значного впливу, час для їхнього практичного втілення настав згодом, вже після завершення періоду іконоборства.

Повертаючись до головного змісту постанов Собору, який поборов противників ікон (842 p.), слід зазначити наступне. Учасники Собору стверджували, що "зображення" - це справа Отців Церкви, а не малярів. Справжній розум повинен визнавати на іконі нічого більшого, як лише подібність за назвою, а не за суттю. Святості іконам надає іменування на честь святого, тим більше на честь Христа. Собор стверджував, що на іконі, яка передає зовнішній вигляд Ісуса, показана не його людська природа як така, а Його особистість як поєднання двох природ.

Короткий аналіз проблем, пов'язаних з іконоборством, подано в історичному контексті. Дотепер більше уваги звернено було на передумови зародження цього єретичного руху та наслідки діяльності його прихильників. Не залишилась поза увагою й догматична складова проблеми. На цьому тлі не справедливо забуто роль і місце християнської України. В окреслений змістом проповіді час вона насправді залишалась трохи осторонь від тих протистоянь, які мали місце по інший бік від Чорного моря. Проте іконоборство у досить різких формах проявило себе в новітню пору. Воно носило тотальний характер з огляду на тривале пануваня атеїзму як державної ідеології радянської імперії. Попри ризик і переслідування, все ж вдалося зберегти неперевершені зразки українських ікон, фресок, мозаїк.

На межі двох тисячоліть ми, як країна з багатою християнською спадщиною, повинні показати її світові і захистити величезний духовний доробок від посягань гендлярів та горе-богомазів. Без цього неможливим буде сучасний ренесанс іконопочитання. Амінь.

† о. Петро ІВАСІВКА

***

Слово на Першу пасію святого і Великого посту

Архієпископ Димитрій (Рудюк)На прикладі ви не переконаєтесь так, як на прикладі Самого Господа нашого Ісуса Христа.

Найвідоміший. Він прийшов у цей світ, як невідомий.

Найправедніший. Він був засуджений, як неправедний.

Всемогутній. Він дав Себе вбити, як немічний.

І яким був кінець цього всього? Перемога і слава. Поразка і ганьба тих, хто Його не прийняв, не визнав і замучив. Але справжній кінець ще навіть і не настав, а коли настане, тоді тільки відкриється вся велич Його перемоги і все сяйво Його слави. Ось тільки тоді відкриється весь жах, поразка і ганьба тих, хто Його гнав і ще до цього часу вигонить зі свого розуму й серця, вигонить з суспільства і суспільних інститутів. Це буде поразка тих, хто його тоді мучив і зараз не перестає це робити. А поки що перемога Христа – це Голгофа і Хрест, який стоїть перед нами і в якому знаходиться відбиток, непереможного образу і сили великої жертовної любови до кожного із нас.

У світі ще залишається багато зла. Голгофа не перестала бути Голгофою. Слова розпинателів не вщухають. Дивлячись на таку неправду і панування зла у світі ми часто запитуємо себе: «Чому Бог відразу не вразить його ударом блискавки, не спасе нас від неправди». Але при цьому ми забуваємо запитати самих себе: по-перше, чому мати не вбиває своє дитя, як тільки-но вперше застане його за лихою справою?; по-друге, чому нас, мене, тебе, Бог не вразить блискавкою, коли побачить скоєне нами зло. У кожну людину вкладено Божий капітал. Жодний господар не буде вирубувати сад, якщо одного разу він не дасть врожаю, але з надією чекає наступного року. Гріх людський – це неврожайний рік для Господа і Бог з надією тихо чекає.

Дивно, що Бог бачачи таке зло, бачачи Голгофу, як апогей цього зла, ще милує нас і терпіння Його є тривалим. Інколи очікує даремно, бо Юда залишився Юдою. Але часто чекає, і не марно, і отримує багатий врожай: садок розпочинає приносити плоди і Савл стає Павлом. Амінь!

† Митрополит Димитрій (Рудюк)

http://www.archangel.kiev.ua

***

Слово на Другу пасію святого й Великого Посту

Архієпископ Димитрій (Рудюк)Але страсті й муки Христа не можуть бути забутими і з іншого боку, з іншої причини. Страждання Христові продовжуються у стражданнях Церкви Христової, адже Церква є тіло Христа, а тому то її страждання є стражданнями і Христа. Для цього варто хоча б згадати перші роки гонінь і мучеництва християн, згадати страждання нашої Церкви у ХХ столітті від безбожного режиму. Не будемо тут заглиблюватись у деталі цих страждань християн, але вони були дуже схожими за своєю суттю, бо ж Господь сказав, що Мене гонили і вас гонитимуть.

Перед нашими очима в цю мить постає образ сплячих учеників Христа. Господь не міг віднестися спокійно до такої байдужості Своїх учеників. «Симоне! Ти спиш? І ви не могли хоч один час бути бадьорими зі мною? (Мк. 14, 37). В наших серцях ми разом з Господом осуджуємо таку участь учеників, які повинні були б стати у ці тривожні хвилини на захист свого Учителя. Але ж ці сплячі ученики на Єлеонській горі є образом багатьох, і дуже багатьох теперішніх християн. Тоді ученики спали під час страждань Христових, а тепер багато хто із християн спить при стражданнях самої Церкви.

Тілесний природній сон є потребою людини і справжнім Божим благословенням. Коли серце людини буває пригніченим скорботою і журбою, то Всеблагий Господь заспокоює і зціляє її, посилаючи міцний сон. Але зовсім інше необхідно сказати про сон духовний, моральний. Він є великим нещастям. Підпадаючи під цей сон, християнин втрачає мужність й енергію, і впадає в малодушшя, яке затримує в ньому розвиток християнського настрою і християнського життя.

Всім тепер є відомо, що ми живемо в час великих випробовувань для Церкви, для Християнської віри. Безвір’я, махровий атеїзм з нігілізмом знову озброюються проти Бога. Представники цих рухів знову насмілюються вихвалятися, що кінець Християнства вже є близький. Тому жодний син Церкви не повинен залишатись осторонь такого протистояння. Жодний із нас не повинен впадати у сон байдужості, за яким зрада Христа і Його розп’яття. Ми повинні стати більш активнішими в житті нашого духовного відродження, свідчення про Христа у суспільстві.

Поряд із цим не менш важливою є наша участь в храмових богослужіннях. Церков набудували за останні роки чимало, і ще будуємо, але чи наповнені вони віруючими. Якщо хтось йде в синагогу, то це означає що він юдей. Якщо хтось йде в мечеть, то це означає, що він мусульманин. По чому будуть бачити, що ми християни, по тому, як ми будемо ходити перш за все до храму, якою буде наша участь у соборному богослужінні. Якщо ми тільки говоримо, що ми православні, а не ходимо до церкви, то не живими ми є членами Церкви. Ми спимо, як спали ученики Христові.

Стрясемо сон. Відкриємо свої духовні очі і звернемо свою молитву до Бога: «Ти є утвердження, Господи, тих хто на Тебе надіється, утверди Господи Церкву, яку Ти придбав чесною Твоєю кров’ю». Амінь!

† Митрополит Димитрій (Рудюк)

http://www.archangel.kiev.ua

***

Слово на Третю пасію. Про плач євангельських жінок і сльози покаяння.

Архієпископ Димитрій (Рудюк)Він немов передрікає їм якусь недобру ще земну участь, яка невдовзі станеться і відбудеться ще за їхнього життя тут на землі. Чи не збентежили їх ці слова Спасителя, від Якого Вони звикли чути втішливі і повчальні слова?

Розповідь про жінок, які плакали за Господом, і про те, що Він їм сказав, являє певну особливість Євангелія від Луки. В його Євангелії не раз згадується про жінок, які йшли за Господом, слухали Його і служили Йому. Так і цього разу. За страдальцем йде натовп жінок. Їхнього Учителя, Який втішав їх серця, ведуть на Голгофу. Це тим знаменніше, каже нам тлумач Священного Писання єпископ Михаїл, що за звичаєм юдеїв не дозволялось нікому віддавати які-небудь знаки співстраждання злочинцям, яких вели на вселюдну страту. Їм було боляче змиритися з тим, що Ісуса Христа – праведника прирівняли до злочинця і жорстоко знущалися над Ним. Сльози печалі і розпачу поки що не давали ніякої надії цим жінкам.

Але які втішливі слова для себе з приводу плачу жінок ми читаємо у преподобного Ісидора Пелусіота: «Не потрібно оплакувати мужнього борця, який виходить на подвиг, де покривається він пилюкою і терпить удари, тому що труди його закінчуються вінцями. Не можна також супроводжувати сльозами звитяжного воїна, який йде на битву, на якій можна притерпіти і рани, і смерть, тому що повернеться він переможцем і буде нагороджений пам’ятниками і похвалами. Потрібно ж за тими плакати, які виходять на розбій і людиновбивство». Христос, як переможець, навіть і не заборонив їм плакати, Він, як доблесний воїн і доброволець, вказав їм на те, що ці сльози скрушення потрібно проливати за собою. Його ж, навпаки, справедливо було б в той момент провести оплесками і славою, оскільки Він став переможцем смерті і знизложителям диявола.

А що з нашими слізьми? Сльози для нас грішних людей необхідні. Плакати треба за своїми гріхами. Ще сьогодні і тут тепер це сльози солодкі, благісні. Вони не гіркі, це сльози не відчаю, а надії. Преподобний Іоан Ліствичник каже, що сльози очищаються і стають правильними, якщо людина під час плачу завжди помишляє про вихід із цього життя і своє майбутнє стояння на Страшному Суді. Під час слізного плачу всіляко потрібно берегтися марнославства і гордості, від яких сльози стають подібними до болотної води, в якій заводяться всілякі гади. Так само всіляко потрібно нам під час плачу оберігатися, щоб не спокуситися нам безмовною радістю, щоб не прийняти вовка замість пастиря, бо диявол, каже преподобний Іоан Ліствичник, настільки лукавий, що благісне джерело перетворює на джерело пристрастей.

Сьогодні ж очі наші звернуті на Розіп’ятого Спасителя і видають нам сльози співстраждання. Дійсно ми мало в житті сьогодні маємо співстраждання проникаємось ним і тим більше, до тих які потребують втішливого слова. Співстраждати Христу – це не просто уявляти собі Його спасительні муки і немов би їх заново переживати. Співстраждальне серце наше повинно бути до тих, які знаходяться за огорожею цих монастирських стін, і їм байдуже, коли вони проходять мимо із сигаретою і пляшкою пива в руках, що тут відбувається. Нам потрібно плакати за тими, які не розуміють, що ця спасительна жертва ще продовжує діяти у Таїнстві Євхаристії, і Кров, і Тіло на престолі храму ще омивають наші гріхи і гріхи тих за кого ми молимось, а вони поки що є не поруч з нами. Господь Своїми словами до жінок сповістив загибель Єрусалима, а нам ще сповіщає, що і наш судний день не за горами, а це означає, що і нам слід проливати сльози і ридати за наші гріхи.

Будемо ж, дорогі браття і сестри, молити Всемилосердного Господа, щоб Він подав розчулене серце і подвигнув нас до щирослізного покаяння в дні Святої і Великої Чотиридесятниці. Амінь!

† Митрополит Димитрій (Рудюк)

Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир,

п’ятниця, 20 березня 2009 року


Слово на Третю пасію святого й Великого посту

Архієпископ Димитрій (Рудюк)Як перше скорботне волання Спасителя, так і це останнє слово є словом псалмоспівця Давида. У 30-му псалмі ми читаємо: «В руки Твої віддаю дух мій – Ти визволив мене, Господи, Боже істини» (Пс., 30; 6). Христос завжди цитував багато висловів із Священного Писання Старого Завіту, бо це були Його слова. Із словом Божим на вустах і помирає Він тепер на Своєму Хресті: «Отче, у руки Твої віддаю дух Мій» (Лк., 23; 46).

Він зустрічається зі смертю. Він немов йде їй на зустріч. Кмітливі святі отці звертають увагу на ці слова, тлумачачи їх так, що Христос прийшов до смерті, а не смерть до Нього. В доказ цього Він і віддає дух Свій в руки Отця: «Тому любить Мене Отець, що Я душу Мою віддаю, щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але я Сам віддаю її. Я Сам маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін., 10; 17, 18). Ісус, віддавши духа на Хресті, входить у спокій Божий. Йому відразу відкриваються двері раю, в які Він обіцяв сьогодні увести розбійника, куди веде Він душі усіх Своїх послідовників: «І я дам їм життя вічне, і не загинуть повік; і ніхто не викраде їх з руки Моєї» (Ін., 10; 28).

Ось чому християни знають, на чому ґрунтується їх утіха і впевненість в тому, в чиї руки вони віддають під час смертної години свої душі на збереження їх аж до загального воскресіння. Ось чому первомученик Стефан, помираючи під камінням своїх вбивць, говорив: «О, Господи Христе, Ти мій Спаситель, у Твої руки віддаю дух мій». Ось чому ми кожного дня, лягаючи спати і благословляючи свою постіль, промовляємо молитву: «Господи в руки Твої, віддаю дух мій, Ти мене благослови, Ти мене помилуй, і життя вічне даруй мені. Амінь».

Тому блаженними є ті теперішні християни, які постійно носять у своєму серці слово Боже і настільки наситили і зміцнили ним свою душу, що можуть застосовувати його як зброю, як меч духовний у боротьбі зі спокусами і втішатися ним та підбадьорювати себе в години скорботи, відчаю й печалі, а також і в останні години на цій землі.

Є й серед такі, в душах яких пустота. Вони не знають жодної молитви, не знають висловів із Священного Писання. Їхня віра є мертва, вони померли духовно, ще живучи. Вони є бідними, безпомічними й безпорадними у дні будь-яких випробовувань, особливо у передсмертну годину. Їм потрібні підбадьорення, утіха, порада, а де їх взяти, коли все навколо здається пусткою. Для таких я порадив би частіше згадувати слова Премудрого Екклезіаста: «І пам’ятай Творця твого в дні юности твоєї, доки не прийшли тяжкі дні і не настали роки, про які ти будеш говорити: «немає мені задоволення в них!» (Еккл., 12; 1). Амінь!

† Митрополит Димитрій

http://www.archangel.kiev.ua

***

Проповідь на Третю неділю Великого Посту – Хрестопоклонну

Слава Ісусу Христу! Улюблені брати і сестри!

Прийшовши до церкви у Хрестопоклонну неділю, бачимо поставлене серед храму Розп'яття. Дивлячись на це зображення, споглядаємо у всій величі красу любові, яку на Голгофі явив нам Господь наш Ісус Христос. Задля нашого спасіння Спаситель Сам обрав Собі Хресну путь життя. Початком її було народження в печері, продовженням - життя, сповнене турботи, принижень, завершенням Голгофи. На Голгофі Бог відкрив себе безмежною любов'ю. На Голгофі страждало Саме Добро, Сама Любов - Господь наш Ісус Христос, Який узяв на Себе гріхи всього світу. Все земне життя нашого Господа було безперервним подвигом любові, але на Голгофі вона засяяла таким дивним, Божественним світлом, перед яким померкло навіть сонце. Його безневинно прибивають до хреста, а Він у цей час благає Свого Небесного Отця: "Отче, прости їм, бо не знають, що роблять" (Лк. 23, 34). Хіба може бути щось вище й краще, ніж ця чудова молитва любові?

Перед своїми хресними стражданнями Господь Ісус Христос говорив учням: "Немає більшої над ту любов, як хто душу свою покладе за друзів" (Ів. 15,13), і сам показав на хресті приклад найвеличнішого самозречення в ім'я любові, добра і правди, сам поклав душу задля спасення людей. Животворящий Хрест Господній постійно нагадує нам про те найбільше благодіяння, яке виконав Син Божий ціною Своєї смерті. Примирення з Богом, спасення і життя вічне - ось великі, священні блага, даровані Хрестом Господнім на відраду і втіху всім віруючим у Нього. Святий Хрест є зосередження, де виражена вся істина нашої віри. Дивлячись на хрест, ми усвідомлюємо і глибину наших гріховних падінь, і величність справи відкуплення, яке вчинив Господь. Дивлячись на Хрест Христовий, ми ясно бачимо, що таке благодать, правосуддя і милосердя, бо все це виявлено на Хресті, який завжди осіняє собою наше життя.

Ще за час Свого земного служіння Господь говорив: "Хто не бере хреста свого і не йде за Мною, той недостойний Мене" (Мф. 10,38). Кожному з нас, на заклик Господа, треба взяти свій хрест і йти за розп'ятим Спасителем. Господь без слів одним Своїм лагідним, стражденним виглядом учить нас з Хреста великим таїнам боговгодного християнського життя. Для християнина Хрест Господній – невичерпне джерело духовного повчання і втішання. Він свідчить про все, що християнам треба знати про Бога і про себе.

Хрест Христа Спасителя розкрив смисл людських страждань. Він показав, що життя є подвиг і обов'язок високий і чудовий, бо дає людині віруючій неминуще блаженство і ми самі можемо бачити, що хрест, який несе християнин за свого життя, це - не тільки випробування й печаль, але й велика радість. Це дорога до неба, Хресний подвиг для християнина, наближення до Христа, вставання від моральних падінь і спасення душі.

Тому про Святий Хрест нашого Господа не може мовчати наша совість. Вона завжди нагадує віруючим, що Христос Спаситель замовк на Хресті, щоб голосніше говорити нам про любов. Нам треба пильно перевіряти свою совість, свій внутрішній стан, порівнюючи його до заповідей Христових.

Без такого випробування неможливо прийти до живого усвідомлення своїх гріхів та принести щире покаяння перед Богом.

Біля підніжжя Святого Хреста відбувається наша зустріч з Христом Спасителем у вирішальний момент Його земного Життя. Як колись на Голгофі Він узяв на Себе гріхи Людей, так і тепер бере Він наші гріхи, якщо ми з вірою і каяттям підходимо до Його Святого Хреста, якщо глибоко і з любов'ю переживаємо внутрішній зв'язок з Ним, відчуваємо особливу зміну в нашій душі.

Улюблені брати і сестри, Хресна смерть Спасителя знищила підступи диявола і перемогла темні сили пекла. Диявол, що "праотця Адама звів деревом, Хрестом перемагається і падає повержений падінням дивним" (Стихира вечірні на "Слава, і нині"). Висловлювання й роздуми святих апостолів, отців і учителів Церкви, церковних письменників, Богословів про Хрест незліченні. Ось що говорить святитель Іоанн Златоуст: "Хрест – глава нашого спасення, хрест – причина незліченних благ, через нього ми, що були раніш безславні й відкинуті Богом, тепер прийняті до числа синів: через нього ми вже не залишились в омані, а пізнали істину; через нього ми, що раніш поклонялися деревам і камінням, тепер пізнали Спасителя всіх; через нього ми, що були рабами гріха, приведені на свободу праведності; через нього земля нарешті зробилася небом".

Хрест Спасителя свідчить світові про велику й безмежну любов Божу до віруючого роду людського. Увійдімо і ми, улюблені брати й сестри, своїм серцем в цю любов Божу, явлену у втіленні та хресних стражданнях Сина Божого: Отець посилає Сина Свого у світ не судити світ за гріхи, а спасти світ. На це Отець віддасть його нам, щоб нерадісний, гіркий світ пізнав любов Божу і увірував в неї. Отець посилає Сина у світ, знаючи, що Він витерпить тяжкі страждання, хрест і смерть від рук тих самих людей, спасти яких він прийшов.

Не будемо, улюблені брати й сестри, глухими до цієї любові Божої до нас! Відповідаймо Богові своєю любов'ю до Нього. Любов до Бога насамперед виявляймо виконанням Його заповідей. Адже, хто не виконує заповідей Божих, той і не любить Бога. Коли ми, віруючі, це зрозуміємо, то здригнеться і наше холодне серце, і з'явиться в ньому покаяння, якого чекає від нас Господь. Тоді ми від Хреста Господнього одержимо невимовний мир і нове життя у Христі, Спасителеві нашому.

Підійдімо ж усі ближче до Хреста Христового, з благоговінням схилімось до Святого Дерева. Схилімось до підніжжя цього Животворящого Страждальця, запитаймо себе, чи йдемо ми по стопах Його, називаючи себе справжніми християнами? Чи докладаємо ми яких зусиль для того, щоб у нашій душі поступово стверджувалися заповіти Божественного Страждальця? Чи стаємо ми, віруючі, добрішими, кращими, чистішими душею? Чи живемо так, щоб можна було помітити, що ми недаремно носимо ім'я Христове, що в нашому житті втілюється чисте й високе вчення Христове, до чого нас покликано?

Достойно й праведно поклоняймося Животворящому Хресту Господньому, бо через нього примирилися з правосуддям Божим, усиновлені Богові Отцю і стали спадкоємцями життя вічного. Поклонятися Хресту і цілувати його мусимо й тоді, коли стрічаємося з ним у житті: в тих печалях, скорботах і недугах, у тих прикростях і невдачах, у тих утратах і нещастях, які посилаються нам правдою Бога Отця. Не досить поклонятися Хресту тоді, коли він виноситься священнослужителями на середину церкви, треба його взяти покірно на себе і нести слідом за Господом Ісусом Христом, як Він навчав Своїх послідовників (Мф. 16,24). Та не слід і втрачати надію, зневірюватися, коли, здається, що ми повільно йдемо по стопах Христа Спасителя. Звернімо тоді всі сили своєї душі, благаючи Його: Господи, Ти Сам апостолові сказав: "Сила Моя в немочі діється" (2 Кор. 12,9). Ось ми не можемо вчинити нічого доброго для Тебе без Твоєї благодаті; дай нам силу й поміч робити все добре і корисне для себе і для ближніх наших.

У цю неділю прославляння і поклоніння Святому Хресту Господньому щиро молімось, аби все, що випромінює Святий Хрест, – мир, радість і любов, були супутниками життя кожного з нас! Помолімось і за те, щоб Господь допоміг нам провести всі дальші дні святого посту в духовній бадьорості й радості і сподобив нас поклонитися Його Святому Воскресінню. Амінь.

† о. Орест МОКРИК

***

Проповідь на Четверту неділю Великого посту

Четверта неділя Великого посту розпочинає 28 день, відколи ми приступили до очищення духовних криниць, задля того, щоб напитися й втамувати спрагу за Богом, за чистотою й спокоєм. І хоча ця спрага відчувається нами незалежно від часу, тобто піст це чи не піст, - однак саме в пості, завдяки покаянним молитвам й розважанням страстей Христових, ми краще усвідомлюємо, що через щоденну марноту ця спрага за Богом, ця потреба в спілкуванні з ним так і залишається нездійсненною. Врешті решт, ці 28 днів, досить великий проміжок часу, і, аналізуючи його, ми можемо зробити певні висновки: що нам вдалося досягнути, а що ні; над чим потрібно попрацювати іще, а що вже, з ласки Божої, стало здобутком. До духовних подвигів спонукають великопісні богослужіння, їх зміст й мелодійність вражають до глибини душі, а св. Хрест Господній, що в часі посту мовчазно височить над вірними, сильніше від слів спонукає схилити в покорі й розчуленні свої голови й коліна перед Розп'ятим, згадати своє минуле, яке часами шокує, намітити плани на майбутнє, щоб не занедбати того, що так хотілося сповнити цим часом. Попереду ще достатньо днів, і, навіть, коли б в очах людських, або у власних очах ми виглядали як ті пізні робітники, що більшу частину дня залишались не найнятими, бездіяльними, то все ж перед Богом одна година праці в Господньому винограднику забезпечить нам ту ж зарплату, яку отримають інші, більш заповзяті, за цілий день проведений у важкій праці. Якщо Бог добрий, то хто може Йому в тім перечити?

А поки що, даючи оцінку самим собі, ми в значній мірі можемо стверджувати, що є уподібненими до апостолів, але в тому сенсі, як їх представлено св. ап. Марком в сьогоднішній євангельській історії. І хоча порівнювати себе з апостолами нескромно, однак примінити до себе закиди Ісуса на їх адресу ми все таки можемо. Після того, як батько хлопчини розповів Учителеві, що Його учні бралися до лікування, але їм нічого не вдалося, Христос вигукнув: „О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?.." Слушні слова, тим більше, якщо врахувати, що святі апостоли вже одного разу виконували святу місію. Христос вже посилав їх по двох містах і селах, наказуючи проповідувати покаяння та благу звістку. І апостоли чесно виконали своє завдання. Пригадуємо, коли вони одного разу прийшли з таких місій, то в захопленні звернулися до Учителя: „...і біси коряться нам,". Як бачимо, минулий успіх не забезпечив нових духовних здобутків. Мало молитви й мало посту, - таке було слово Христа, відповідаючи на їх запитання: чому не змогли вилікувати хворого юнака.

Молитва і піст здатні оздоровити будь-кого, все залежить від того, що ми називаємо молитвою і як маємо постити. Про одне і про друге не раз було сказано. Але сьогодні, коли ми бачимо, що й апостоли минулими успіхами не забезпечили собі нових духовних успіхів, теж можемо ще раз нагадати собі про піст і молитву. Але хочу це зробити, звертаючись до науки святих отців.

Стосовно посту, його необхідності хочу скористатись наукою про нього св. Августина. Він навчав: „Якщо вас запитають: для чого ви постите й мучите себе? Відповідайте: скаженого коня, котрого неможливо приборкати вуздечкою, приборкують голодом і спрагою". Святий Августин порівнює людину із диким конем, котрий нікого не визнає і ні перед ким не схиляється. Голод і спрага - інколи єдині речі, котрі можуть приборкати пристрасну людину, що бунтує проти Бога. А бунт проти Бога, - це одне із означень гріха. Згадаємо блудного сина. Крайня нужда, голод і приниження наблизили його зустріч з батьком. І хто знає, навернувся б він чи ні, коли б у нього було все гаразд? Покаяння без посту за словами св. Івана Золотоустого, - так неможливе, як неможливе є, „щоб вогонь горів у воді". Інколи Господь сам дає нам випробовування бідністю, нуждою та утисками, але задля приборкання своєї непокори перед Ним, людина мусить сама поділитись з ближніми своїми багатствами, добровільно стати на шлях нужди, навчитись відчувати голод, зносити терпеливо умертвіння й перебувати у смиренні.

Св. Ніл Синайський про піст і чистоту писав так: „Хто наповняє черево й обіцяє, що не матиме тілесних й духовних похотей, той подібний до того, хто стверджує, що соломинкою стримає полум'я вогню". А в іншому місці це й же святий говорить ось як: „ Тіло, що харчується скромно, наче добре об'їжджений кінь, котрий ніколи не скине свого вершника..." Піст, як ми бачимо, - це цілий комплекс дій, спрямованих на те, щоб наслідувати Христа. А тому, хоч і величезна таким чином передбачається праця, однак і велика нагорода чекає того, хто зуміє бути останнім і слугою всім. Кому ж таке умертвіння видасться неприйнятним, хай погляне на Христа, котрий не раз відчував голод і в смиренні й глибокій покорі умиває ноги своїм учням.

Щодо молитви, святі отці як ранньої, так і теперішньої Церкви, дають величезну кількість повчань. Деякі з них я хочу вам процитувати. Ось як говорить Євагрій Понтійський: „Молитва – це бесіда ума з Богом". Св. Августин повчає, що Бог є ближче до нас, аніж ми самі до себе. Чому? Тому що Бог є в нас самих. А тому молитва це не притягування Бога до своїх потреб, але наше власне притягування до Нього. Молитва - це споглядання розуму у Власне серце. Христос говорив, що Царство Боже всередині нас. Якщо Воно є в нас, то й Бог є в нас. Таким чином, молитвою ми наче будимо в собі божественне. Давид в псалмі 129.1 говорить: „Із глибини я взиваю до Тебе, Господи..."

Ще інший вислів про молитву Євагрія Понтійського: „Молитва – дочка смирення. Молитва – плід радості й благодарення". Псевдо - Макарій ось так говорить: „Для молитви не потрібно ані жестів, ані виголосів, ані мовчанки, ані коліноприклонення. Наша молитва одночасно і мудра й гаряча, повинна бути очікуванням Бога..." Подібно ділиться своїм духовним досвідом і Євагрій: „Коли берешся до молитви, хай язик твій буде німим".

Але закінчити сьогоднішню науку про молитву хочу словами св. Івана Касяна з Риму. Говорячи про спосіб молитви, він навчає ось як: „З особливою увагою потрібно дотримуватись євангельської настанови: увійти в свою кімнату і зачинити двері для того, щоб молитися Отцю нашому. Ось як потрібно це виконувати.

Ми молимось у своїй світлиці, коли цілковито виймаємо своє серце з марноти думок й турбот, і, наче перебуваючи в солодкому й дружньому усамітненні з Господом, щиро ділимося з Ним своїми бажаннями.

Ми молимося із зачиненими дверима, коли не розтуляючи уст, прикликаємо Того, Хто, не враховуючи слова, споглядає в саме серце.

Ми молимося утаємничено, коли звертаємось до Бога лише одним серцем і зосередженою душею, лише Йому одному сповідаючи свої стремління. їх природу ворожі сили власною силою розгадати не можуть. Тому й належиться дотримуватись глибокого мовчання під час молитви...

Таким чином наші молитви повинні бути постійними, але короткими через небезпеку, щоб ворог не знайшов шпаринки, під час довгої молитви і не навіяв нам неуважність. В молитві істинна жертва – дух сокрушенний".

Так словами Давида завершує св. Іван Касян повчання про молитву. І ми завершуємо сьогоднішню науку, надіючись, що час, який ще залишається до Великодня, ми проживемо і далі шукаючи Бога, у молитві в пості, в участі у богослужіннях і в духовному зростанні, враховуючи успіхи й недоліки попередніх 28 днів. Амінь.

***

Cлово Архиєпископа Львівського на Другу неділю Великого посту

Євр 1,10-2,3; Мр 2,1-12.

Владика Ігор«Сину, відпускаються тобі, твої гріхи.... Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати...» (Мр 2,5; 10). Такі слова сказав не хто інший, а сам Бог, найперше, до чоловіка, котрого принесли на ношах і опустили згори перед Ісусом Христом, а також й до фарисеїв та їм подібних, що не вірили у його божественну силу. Він навчав у домі, народу зібралося багато, а певні особи, що несли хворого, забралися аж на горище, відкрили стелю дому, бо це легко робилося у будинках в теплих краях та опустили недужого перед самим Сином Божим. А Христос знав, що через недугу душі, хворіло тіло. Тому звільняє людину від причини хвороби, тобто, від гріхів, очищує духа, щоб привернути здоров'я тілу. Кому потрібно відпускати гріхи? Хто це такий грішний, що потребує прощення гріхів? - Усім необхідно прощення; бо кожна людина та й чинить якийсь гріх. У Старозавітній книзі знаходимо: «Нема на світі такого праведника, що чинить добро, ніколи не згрішив би» (Проп 7,20). Правда, що не усіх за вчинені гріхи переслідує велика недуга, коли б так ставалося, то не було б жодної здорової людини. Господь дав людям знак, що бувають недуги тіла, які походять впрост від грішного життя людини. Тому, коли хтось заходить у недугу, хай спершу приглянеться на своє життя і розбереться зі собою, щоб спішити примиритися з Господом, отримати прощення гріхів, щиро визнавши їх у святому Таїнстві Сповіді. Для нас встановлено цю Тайну, стараймося, щоб гідно й часто користати з неї. Коли ми молимося Велике Повечір'я, там промовляємо такі слова до Господа: «Ти ж, Господи, Боже сил, не встановив покаяння для Авраама, Ісаака та Якова, що не згрішили перед тобою, але встановив покаяння для нас грішних, бо гріхів наших більше, ніж піску морського» («Молитвослов» Вел. Повеч., Молитва стор. 79). Автори цих молитов глибоко розуміли людську погрішність, тому благали у Господа прощення, що закладали у молитву, прохання о пробачення провин. Усі ми повинні мати відвагу, щоб прибігати у наших моліннях до Бога, а, коли б наша мужність у цьому захиталася, тоді просімо Пресвяту Богородицю, бо Ісус Христос залишив нам її як нашу Матір (пор. Ів 19,27). До матері своєї ніхто не має страху, знаючи її велику любов до дітей.

І ми зібралися сьогодні на молитву, разом з Матір'ю Божою, внісши спільно її чудотворну статуетку до вашого храму. Ця маленька статуя прибула аж із Аргентини ще в 1937 році до Італії. Багато з вас вже знаєте про її історію, тому що про це описано в «Парафіяльній газеті» та невеликих буклетах про вашу церкву. Попробую кількома словами пригадати вам про цю прегарну історію. Святий Луїджі Оріоне, котрий відвідував в Аргентині монастирі та будинки милосердя свого Згромадження, знайшов в Буенос Айресі цю статуетку на вулиці серед викинутих речей. З великою побожністю підняв її та поставив у своїй кімнаті. А 27 жовтня 1935 року вночі сталося щось надзвичайного: над статуеткою Матері Божої несподівано з'явилося світло, що засвітило у темряві, в неосвітленій кімнаті. Цей святий священик, засновник Оріоністів, не знав, що йому думати про цю подію зі статуеткою. Він застановлявся чи Матір Божа не хоче йому щось тим сказати, можливо, дає певний знак й він був зворушений з цієї нагоди, роздумуючи про цю незвичайно подію, радів та молився. В історії життя Дон Оріоне ця подія повторювалася кілька разів, про що стверджують певні джерела про Згромадження. Коли цей побожний чернець-італієць повернувся в Італію, привіз дану статуетку зі собою. І ви усі маєте велику нагоду та можливо, один раз в житті прийняти цю чудодійну невелику статую у своєму домі та помолитися перед нею. Відомо, що за цим зображенням криється Пресвята Богородиця, котра бажає давати вам та тим, за кого будете молитися різні ласки й дари. Можливо й станеться певне чудо, коли ви будете щиро вірити у могутність Богородиці й ревно її просити про свої потреби та ваших домашніх. До вашого дому радо прибудуть священики, щоб помолитися разом з вами та благословити вас і ваші клопоти. Таке перебування цієї невеликої фігури Марії у ваших помешканнях не вимагає від вас та домашніх чогось особливого. Ні! Ви продовжуєте працювати так, як працювали, виконувати свої домашні та інші справи, тільки постарайтеся знайти час на молитву. Запросіть ваших рідних, близьких, знайомих та спільно помоліться вервицю, молебень, акафіст чи якісь інші молитви та співайте на честь Пресвятої Діви Марії. Я вірю, що Богородиця буде благословити вашу відвагу, вашу побожність та бажання зустрітися з нею в особливий спосіб. Можливо будуть якісь навернення, хтось отримає оздоровлення, або другі ласки, сповістіть про це отця Еджідіо Монтанарі чи отця Морено Капелана. Звертайтеся до цих священиків, котрі роблять нам з вами велику послугу, пропонуючи святу статую в дім.

Хай Пресвята Богородиця благословить усіх вас, парафіян та прихожан церкви Божого Провидіння. Хай засилає на усіх вас потрібні духовні ласки й дари, оздоровлення духа й тіла, дає навернення до Господа та щире розкаяння у гріхах. Святий Луїджі Оріоне, молися за нашу Архиєпархію, за парафіян церкви Божого Провидіння, за покликання до Згромадження Оріоністів, за наше місто Львів.

Зі свого боку, дуже дякую отцю Еджідіо за те, що він зумів переконати своїх настоятелів, щоб привезти для нас у наше місто Львів цю чудодійну статуетку Пресвятої Богородиці. Хай Господь благословить їхнє Згромадження добрим й святим покликанням, теж, у нашій Україні.

† Ігор (Возьняк)

Архиєпископ Львівський


Слово Архиєпсикопа Львівського на Першу неділю Великого посту

Ів 1,42-51.

Владика ІгорДорогі брати і сестри! За нами вже тиждень Великого посту. Напевно, що ми всі старалися добре користати із наших постанов, котрі ми зробили, починаючи цей дорогоцінний час посту. Постанови ми робимо для того, щоб оживляти наше духовне життя, котре наражається на так багато перешкод, а зокрема, перешкода нашої внутрішньої старої людини: пристрасті, ослаблення нашої волі, затемнення нашого розуму і т. д. Одним словом, наш образ внутрішньої людини, котрий повинен все більше й більше бути виразнішим, і уподібнюватися до Божого, терпить негативну переміну і чомусь віддалюється від подібності до Божого образу.

Сьогоднішня неділя називається неділею Православною, або Православ'я, вона пригадує нам часи першої половини 9-го століття, коли розгорнулася велика боротьба проти пошани для ікон та образів. Так, наприклад, грецький імператор Лев III Ісаврій (717-741) зі своїми прихильниками, навіть двома єпископами, мирянами і духовними, заперечували пошану і молитву перед образами. Він розпочав завзяту боротьбу проти почитання святих ікон, видав спеціальний декрет, яким заборонив почитати святі ікони і ця боротьба тривала понад сто років, що закінчилася тріумфом почитання святих ікон. Про неділю Православ'я добре написав о. Ю. Катрій, мудрий та вчений монах василіянин, у своїй книзі «Пізнай свій обряд». Церква боронила своє положення і вчила, що потрібно почитати ікони, тому що ми почитаємо їх не як осіб, а як їхні вигляди, лики, за котрими криються правдиві особи, котрі жили і праведно служили Богові. Так подібно, як ми шануємо світлини наших батьків чи дорогих нам осіб. Цісарева Теодора у 842 році встановила порядок про честь для ікон. В ті часи християнства робилися церковні з'їзди у першу неділю Великого посту, в котрих брали участь багато духовних осіб, що приїжджали до єпископа на собор (Настольная книга, Булгаков СВ. стр. 564). Це неділя перемоги правди над неправдою, праведності над помилками. Багато людей терпіли в той час, захищаючи пошану для ікон, навіть були кинуті у в'язниці, але вони трималися здорової науки церкви.

Відомо, що у нашій Церкві не бракує осіб, котрі на свій спосіб стараються пояснювати слово православний, уникають, щоб його згадувати під час служіння різних літургійних відправ. Оправдуються тим, що ми не Російська чи якась інша Церква, котрі називають себе православними. Але, скільки злочинців у в'язницях з іменами, котрі носять такі особи, що не хочуть вживати слова «православних», - вони не змінюють свого ім'я, а навіть, прізвища, оправдовуються, що це однофамільці. Тут є розуміння та оправдання, а для побожних служінь, в таких осіб, не існує жодних компромісів. Часом видумують слово «правовірних», котре зовсім не має такого значення у служіннях, як -«православних». Слово «православних» має вимогу не тільки згадування, але вимогу жити так, щоб своїм життям славити Бога. А вірити можна в єдиного Бога, тобто, бути правовірним, але разом з тим жити далеко від Господа й не почуватися до зміни свого життя на краще з Богом, щоб його славити. Ми повинні це розуміти й прикладати зусиль, щоб славити Господа нашим життям та нашим служінням йому.

Наш Патріарх Йосиф написав так: «Богословський термін «православний» був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському IV Вселенському Соборі (451 р.) проти монофізитів, що перечили злуку двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним означувано тих вірних, що право славлять Бога». Він продовжує: «Тому слово і назва «православний» є нам, вселенським західним і східним католикам, та візантійським християнам спільне. З часом назву «православний» присвоїли собі нез'єдинені Східні Церкви як свою виключну назву і православ'ям почали називати науку перших Сімох Вселенських Соборів». (З «Благовісника Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського обряду» Кастельгандольфо, Рим, 1967 р.). В кінці цієї статі він так написав: «Ніхто не відрікається тієї назви, хоч існують різні собі противні, а навіть ворожі партії і політичні угруповання, як республіканці, монархісти, націоналісти, соціялісти, комуністи і інші, як сказано, часто собі діяметрально протиставні в своїх ідеологічних програмах. Та мимо того, ніхто не зрікається самої назви - українці, німці». Ось, такий висновок та повчання залишив нам світлої пам'яті наш Патріарх Йосиф Сліпий, мощі, котрого спочивають у крипті собору святого Юра.

Вже у Старому Завіті читаємо, що при споруджені кивоту завіту, Господь Бог дав розпорядження Мойсееві відносно спорудження кивоту: «Зробиш одного херувима з одного кінця, а другого херувима з другого кінця; суцільно з віком зробите ви херувимів по обидвох кінцях його» (Вих 25,18). В іншому місці Святого Писання знаходимо, що при будові і оздобі єрусалимської святині Соломон: «Зробив також у Святім святих двох херувимів різьбарської роботи й покрив їх золотом» (2Хронік 3,10).

Не можемо забути про Арона, котрий при відсутності Мойсея, коли той молився на горі, на вимогу юрби народу, із золота виробив бичка (пор. Вих 32,4). А народ вигукував: «Ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе з Єгипетської землі!» (Вих 32,4). Розуміємо, що це було тільки вилите золоте теля, котре не мало жодних ознак до вічного життя, мимо того, що мало велику матеріальну вартість. Тому таких та інших подібних зображень ми не можемо почитати, навіть, якби вони мали біблійну вартість. Народ по-різному ставиться до зроблених речей, одні вважають, що речі повинні служити людям, інші - служать речам. Покланяються їм як богам, дорожать надмірно речами, посвячують дуже багато часу, щоб придбати якнайбільше речей та грошей; а шукати Бога, правди, дбати про свою душу забувають, тому що якесь золоте теля в такому чи іншому вигляді заступає очі. Бувають особи, що дбають про те, щоб мати вдома старовинні ікони великої мистецької вартості, але часто, такі люди далекі від Бога, мимо того, що можуть гарно описати митця, спосіб писання ікон та рік постання такої ікони чи іншої речі.

На перших сторінках Святого Писання читаємо, що Бог сказав : «Створімо людину на наш образ і на нашу подобу... І створив Бог людину на всій образ; на Божий образ створив її» (Бут 2,26-27). Людина є Божим образом і Божою подобою, подібна до Бога. Яка це радість для нас знати, що ми - подібні до Бога, що людина має велику вартість і є кимось божественним. Ми подібні, насамперед, до Ісуса Христа, котрого ми прийняли образ і подобу, хоч він ще не був прийшов у людській подобі на світ. Чому так кажу? Тому що Господь Бог знав, що людина не послухає його, згрішить у раю, а Всевишній уже від віків мав план спасіння людського роду та мав у розумі образ свого Сина. Тому, шануймо в собі образ та подібність до нашого Творця. Вшановуймо святі ікони, бо вони у певний спосіб відображають святість та шану для Господа, Пресвятої Богородиці, Ангелів та усіх святих Людей, учасників небесної радості.

† Ігор (Возьняк)

Архиєпископ Львівський

Архикатедральний Собор Святого Юра

21 лютого 2010 р.Б.

http://www.ugcc.lviv.ua/


Слово Високопреосвященнішого Владики Ігоря

На п'яту неділю Великого Посту

Мр. 10,32-45.

Владика ІгорІєрейські свячення дияконів Ігоря Никифорука та Андрія Чорненького

Спаситель мандрував з місця на місце. Робив це не для туристичних, відпочинкових чи цікавих подорожей. Ходив пішки, навіть не вживав осла до помочі чи полегші в дорозі. Два рази, ми знаємо, послужився в дорозі ослом: один раз, як немовля на руках у Пресвятої Богородиці, коли вони втікали від Ірода в Єгипет; вдруге – коли в’їздив перед своїми страстями в місто Єрусалим. Був набагато бідніший від наших сучасників і людей його часу. Часто, довго проповідуючи, після повчань, Ісус оздоровляв та відпускав народ, що був голодний. Апостоли зверталися до нього, щоб відпустити людей у села купити їсти. Усі були голодні разом з ним. Траплялося, що учні, навіть зривали колосся та розтерши їх, їли зерно. Також, одного разу Господь шукав плодів на дереві смокви, хотів заспокоїти голод – не знайшовши нічого, звернувся до дерева без плоду і воно всохло назавжди.

Колись до Христа приступив певний чоловік, впав на коліна і бажав почути від Учителя, як жити, щоб у вічності бути щасливим. Спаситель вказав йому на заповіді. І той знав та виконував їх. Правда, бажав більшого, про що знав Ісус. Господь запропонував йому продати майно і нести хрест за ним. Цей відмовився, віддалився від Господа пригнічений почутим.

Син Божий прямував у Єрусалим, йдучи попереду, учні слідували за ним й були здивованими та заляканими від почутого, що покладатися на земські багатства не принесе успіху, а йти за ним з хрестом, залишивши навіть рідних – дорога до вічного щасливого життя. Святе Писання вказує на Спасителя, як провідника. Він – перший, на чолі апостолів, до навчання, терпіння, несення хреста. Ісус показує як любити Небесного Отця, ближніх, а навіть ворогів! Бо Христос помер не за праведних людей, а за грішників. Нам легше любити праведника, як грішника й злочинця. Це – правда. А Бог помер за мене і за тебе, брате й сестро, як за грішників. Яка це – незбагненна любов?! Хто в силі зрозуміти такого люблячого та милосердного Бога?! Коли йдеться про людей, то люди готові платити невдячністю, ворогуванням та розбоєм відносно своїх ворогів та недругів. Бог вчить інакше: прощати і любити!

І прощати без кінця, коли хтось щиро кається; а любити до пролиття крові. Таких людей бракує. А коли знайдуться – надзвичайна рідкість. Можливо на сотні тисяч, або мільйон – якась одиниця й знайшлася б, щоб щиро полюбити ворога. Думаю, що за злочинця ніхто б не хотів померти, прощаючи йому провини та визволяючи від засуду на смерть. Так, помер св. Максиміліан Кольбе, за одного зі своїх парафіян чи знайомих, коли того засудили гестапівці на смерть. Але це не відносилося до безпосередньо ображеного святого Максиміліана засудженим на смерть чоловіком. Вони обоє стали в’язнями і одного призначили померти через розстріл. о. Максиміліан згодився прийняти вирок смерті на себе замість цього чоловіка – йому призначили голодову смерть. І святий кинутий у камеру, не помер від голоду, бо продовжував жити, незважаючи на очікування гестапівцями швидкої смерті… Він помер від отруйного заштрику…

Ісус завжди іде попереду нашого життя. Нам вистарчить, щоб іти за ним, триматися його, бути близько нього, а не слідувати десь здалека, або звертати з його шляху. Куди ж спішить Спаситель? В Єрусалим, щоб «бути виданим первосвященикам і книжникам, засудженим на смерть, – виданим язичникам у руки» (пор. Мр. 10,33). Господь не спішить відпочивати. Не ходить на ігрища, змагання, на торговища, зібрання вельмож тощо. Він і сьогодні не сидів би при телевізорі, комп’ютері, не ходив би на стадіони глядіти в футбол, регбі, хокей, легку атлетику, кінний спорт, бокс. Можливо прийшов би на стадіон, але проповідувати слово Боже, оздоровляти недужих, виганяти бісів, благословити дітей, вказати молоді шлях до спасіння, заохотити мирян й священиків не бути теплими у служінні Богові, але гарячими.

Апостоли були кволими на дусі, хоч ходили з Христом. Він говорив їм про свої терпіння та смерть, а вони йому про місце у небесній славі: сидіти праворуч і ліворуч. Ісус не підтримав учнів у їхніх бажаннях, бо це не походило з покори та смирення, а з хотіння стояти понад інших.

Дорогі брати-священики! Ви отримали владу священства. Знайте, що нею не послужитеся, щоб легко керувати, розказувати, вимагати, а тим більше панувати. Це – влада служити; влада бути погордженим, терпіти, прощати недругам й усіх любити. Господь покликав вас голосити слово його правди не тільки устами, але більше ділами. Бо, коли говоритимете про добрі та святі речі, а самі наважились би жити не так, як навчаєте інших і не так, як чинив Христос – «горе вам…». Ви пам’ятаєте слова Христа до релігійних провідників ізраїльського народу, книжників та фарисеїв. Вони навчали добре, бо Спаситель звертався до людей: «Усе, що лише кажуть вам, робіть і виконуйте, але так, як вони не чиніть…» (Мт. 23,3). І тому горе чекає таку людину, хто знає і вчить про добро, а поступає негідно. Господь «завдяки власній крові увійшов до святині й здійснив вічне відкуплення» (Євр. 11,12). Дорогою ціною заплатив Господь за кожну грішну людину. І священик дорогою ціною повинен трудитися над спасінням душ. Пам’ятайте, достойні друзі Спасителя, що великий відсоток із 12 апостолів не були вірні йому. Один із 12-тьох зрадив його, це – великий відсоток; інші повтікали, хоч говорили про вірність Христові аж до пролиття крові. Добре, що ці вчано схаменулися, зі страхом повернулися до Господа, а вкінці віддали своє життя за нього.

Прислухайтеся священики, почуйте миряни, – апостоли віддали своє життя за вірність Христові, показуючи вищий ступінь любові. Друзі Христа, майте у ненависті вигідне й безтурботне життя. Не ставте на перше місце здобування грошей, бо це погубило апостола Юду; і кожен священик, що трясеться над грошем – наражає свою душу на згубу. Можна мати багато матеріального, але в такий спосіб й не посідати нічого духовного. Хто не служить Богові з усього серця, хто йому не віддався цілковито – той служить мамоні. Бо не можна одночасно служити Богові й мамоні. Мамона приходить поволі й вона потрібна для життя, але не до надужиття. Багаття тим більше розгорається, чим більше дров підкидаємо; подібно й жадоба мамони збільшується тоді, коли більше гроша здобувається… Гріш, з часом для багатьох стає першю потребою, а служіння Богові й людям, заступництво за людей перед Богом поволі зникає. Хай зникає прив’язаність до гроша та багатства, а любов до Бога – ніколи!

Господь знає ваші діла й вашу скорботу, бідність, але запевняє вас про багатство (пор. Од. 2,9). Він призиває вас не боятися терпіти за його справу й бути вірним Господу до смерті. Яка честь свідчити Господу вірність пролиттям крові! Колись були николаїти й збунтовані юдеї, котрі названі «зборищем сатани» (пор. Од. 2,6;9). Тепер постають проти Церкви екскомуніковані священики, тобто, особи видалені із церковної спільноти, що представляють себе «святителями», а зними негідні миряни, брутальні вороги Церкви Христової, що прикриваються зовнішніми практиками й критикою праведних мужів Святої Церкви. В такий спосіб займаються руйнуванням людських душ. Бо, як в державній політиці, так у церковному житті – багатьом особам подобаються критики та наїзди на інших. Це – дешева форма авторитету, виїжджати на критиках. Христос казав любити ворогів, а для прикладу, «підгорецькі монахи» та їм подібні критикують і ганьблять кого бажають у Церкві. А праведні мужі мовчки терплять. Багато множиться шкідливих елементів, щоб нищити віру Христову, а пропагувати свою гординю. Ця людська гординя вбила Спасителя і вона дальше продовжує вбивати його у людських душах.

Священики, дорогі приятелі Ісуса Христа, – не спіть, моліться, корміть Христових вірних словом Божим, його Пресвятим Тілом і Кров’ю. Боріться проти сатанинських проявів постом, молитвою, милостинею, ревним навчанням вірних та готовністю вмерти за Христове стадо. Йдіть, шукайте загублених, не картайте їх, просіть та благайте їх про покаяння та повернення до Господа. Зі свого боку все вчиніть, а хто бажає марно загинути – в такому випадку ви не будете відповідати.

Ви, священики, покликані спасати людські душі, а за це потрібно страждати. Немає жодної користі терпіти поза Божою ідеєю. А хто за Боже добро терпить – благодать перед Богом здобуває (пор. 1Пт. 2,20). Так чинив Христос, так чинімо й ми, послідовники Господа. Якийсь невідомий автор вкладає такі слова в уста Господа, що звертається до священика: «Я не вимагаю від тебе довершеної досконалості, а дуже великого старання осягнути чистоту. Роби, що можеш і роби наполегливо. Якщо згодом буде чогось бракувати, я скажу слово і все доповню. Сину, горе тобі, якщо ти не робиш всього, що можеш… Ти безчестиш моє ім’я, погорджуєш моїм столом, їси і п’єш собі суд» («Роздумування про священиче життя», 26 розд.).

Достойні священики, закликаю вас, ваших дружин та ваших рідних, щоб свідчити своїм чесним життям вірність Богові. Любіть Отця Небесного, любіть Христа, його Пресвяту Матір, живіть в любові до ангелів, своїх святих покровителів та усіх небесних мешканців.

Взиваймо постійною молитвою: Господи, рятуй нас, бо загинемо!

† Ігор (Возьняк)

Архиєпископ Львівський

http://www.ugcc.lviv.ua/


Проповідь на п'яту неділю Великого Посту (2006)

Владика ІгорУ Великий піст св. Церква старається утверджувати у нас віру в Божество Ісуса – Сина Божого. Пояснює нам науку Христа, закликаючи до покаяння та вказуючи на те, що без покаяння неможливо увійти до Царства Божого. Ми всі - грішні і потребуємо покаяння.

Ми уже пройшли більшу половину Великого посту. Постараймося зробити добрий рахунок сумління, як ми використали цей час? Подумаймо як скористали з Божих дарів, які він посилає в час Великого посту і взагалі, як виглядає наше покаяння і повернення? Люди часто відкладають сповідь на останні дні Великого посту. Чому? Адже, сповідь – це усвідомлення своїх провин, це - жаль, що своїми проступками ображаємо Господа; визнання гріхів та постанова більше не грішити і змінити свій спосіб життя. Чи може це тільки сповідь, тобто, визнання провин і ніяких добрих змін у житті? Вправлятися у доброму християнському житті вимагає часу і це робиться постійно, щоб набути відповідних навиків та діяти з Божою ласкою. Святий Василій Великий пише наступне: „Хто каже, що покаявся в гріхах, той повинен не тільки жалувати за це, в чому прогрішив, але принести гідні плоди покаяння”. В часі Великого посту, розважання про муки і смерть Христа, допомагають нам, щоб змінити наше життя на краще. Великий піст – це найсприятливіший час для поправи, бо Господь в цей час посилає особливі ласки.

Уривок євангельський сьогоднішньої неділі говорить нам про те, що люди дивляться на світ чисто своїм способом. Вони багато дбають про земні речі і справи, а занедбують працювати над спасінням душі, що є найважливішим у житті. Ми молимося до Бога і в основному просимо про матеріальні речі, які є нам часто непотрібні до спасіння і стаються перешкодою на цій дорозі. Ми незадоволені тим, що Бог не вислуховує наших молитов, хоч часто, здається, молимось щиро із сльозами на очах. Але й батьки не дають малим дітям всіх речей, які вони просять, бо можуть принести їм шкоду. Наприклад: іграшки з ялинки, які розіб’ються і покалічать руки і т.п.. Ми не розуміємо доріг Божих, бо дороги Божі – не наші дороги (Ісая 55,8).

І апостоли, які ходили з Ісусом, бачили його чуда, були свідками його життя, слухали його науки про царство Боже, але не повністю розуміли науку Ісуса, про що ми чули в сьогоднішньому євангельському читанні. Наука Господня вимагає іншого способу мислення. Науку про Царство Боже, апостоли сприймали, як царство в земному розумінні і просили Ісуса про особливе місце в цьому царстві. Яків і Іван, найближчі учні Ісуса, просили, щоб Ісус задовольнив їхню просьбу, яка полягала в тому, щоб один із них сидів праворуч, а другий ліворуч у його царстві. Це обурило інших апостолів. Ця просьба братів була не тільки нерозумна, але й недоречна. Вони висловили цю просьбу в часі, коли Ісус разом з апостолами йшов в Єрусалим і говорив їм про свої муки. Апостолам, як найближчим приятелям, Ісус розказав, що він буде виданий первосвященикам та книжникам і засудять його на смерть, видадуть поганам і насміхатимуться з нього, уб’ють, а він на третій день воскресне (Мр 10, 33-34).

Серце Спасителя і його душа були переповнені гіркотою терпінь, що він мав випити аж до дна. Ісус думав і про наслідки, які принесуть людям його терпіння й смерть. Господь із сумом подивився на синів Заведея і сказав: „Не знаєте чого просите”. І пояснив, щоб увійти в царство Боже, спочатку треба випити чашу терпінь. Пояснює це не тільки братам та апостолам, але також і всім людям, хто прагне бути спасенним.

Творець повчає, що князі у земному царстві верховодять народами і їх утискають, хто хоче стати великим у небі, на землі повинен стати слугою всім. Цього потрібно вчитися постійно на практиці та служити іншим без нарікань. А хто хоче бути першим, повинен стати рабом усіх. А раб це - людина, що не претендує ні нащо. Нічого свого немає, від усіх залежний і радіє тим, що на його служіння хтось зверне якусь увагу. У сьогоднішній час, трудно знайти когось, що бажав би бути останнім. Всі бажають бути першими, про останнє місце ніхто не думає. Тому Христова наука не подобається багатьом, - людина має свої плани і вважає їх кращими за Господні. Ісус вказує на свій приклад, що він прийшов не на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох. А відносно місця, яке вони хочуть займати у царстві Божому, то Ісус не може цього обіцяти і найближчим своїм приятелям, бо це місце залежить від призначення Отця. Застановімося, що учні мали найкращого вчителя – Бога, а були надзвичайно кволими у духовному житті: то перших місць просили, то заявляли готовість померти з Христом (Мр 14,31), то мечем вдаряли (Мр 14,47). Не прислуховувалися до слів Всевишнього, бо були залюблені у собі та у своїх постановах. Можливо й до нас Ісус повторяє: „Не знаєте чого просите”.

Святе Писання закликає нас, щоб ми непохитно вірили в слова Ісуса, котрий сказав: „Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тіло вашим у що одягнутись... Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царства Божого та його справедливості, а все те вам докладеться”. (Мт. 6, 25; 32- 33).

Пам’ятаймо, що все земне проминає і, коли щось належить нам, то дуже короткий період часу, щоб ми покористувалися даною річчю. Але речі – не мета нашого життя. Прийде призначений час і ми залишимо всі земні речі, а з нами залишаться тільки набуті духовні якості, з якими і станемо перед Богом. Ними присвоюємо спасіння дароване ним Христом. Думаймо над цим поки час, поки живемо на землі, бо по смерті часу немає – там вічність.

Ми з вами, часто беремо участь у посвяченні нових осіб на дияконів й священиків. Це – наші діти, брати й друзі, котрих кличе Господь до своєї послуги. Любимо, на жаль, критикувати й духовних осіб, але забуваємо за них молитися. Критикою поза плечі не допоможемо, але пошкодимо, найперше нашій душі. Тому що критикувати когось, означає брати чийсь гріх на свою душу. Як часто й залюбки люди хворіють цією недугою! Тут знову повернуся до слів св. Василія Великого, що пише: „Про неприсутнього брата не можна нічого говорити з наміром очорнювати його – це наклеп, хоч би сказане було справедливе”. Бачите, як строго, навіть, коли річ справедлива, але погана, не можна про неї розповідати ближньому. Це – гріх. Коли ж лікувати цю недугу? Від тепер, від сьогодні зробити рішучу постанову не встрявати в чужі речі, нас ніхто не поставив суддями над ними.

Ти, отче дияконе, що перейшов певну пробу, будь поважний та бездоганний у служінні Богові й людям (1 Тим 3,8;10). Дбай про церкву Божу, думай про освячення своєї та душі ближнього. Старайся завжди й на кожному місці стояти пам’яттю перед Богом. Покажись не для людського ока, а глибоко у дусі простим та покірним, щоб у глибині твоєї душі покора й простота мали місце притулку, бо на вершинах, води покори не затримуються і „Господь розвалить дім гордих” (Прип 15,25). Служи вірно своєму творцеві. Хай Господь благословить тебе й допоможе здобути майбутній чин – священство.

http://www.ugcc.lviv.ua/


Про страх Божий

Дорогі браття і сестри!

Архієпископ Димитрій (Рудюк)Тривалість Великого посту день за днем скорочується для християн. Дні минають один за одним, наближаючи нас до великого свята над святами Воскресіння Господнього. Радість очікування збуджує наші почуття, і з іншого боку, жаль охоплює нашу душу, коли совість говорить серцю, що проводимо час посту не так, як належало б істинним християнам. Однак час наш не минув. Він поки ще не наблизив до нас вічність. Євангеліє і Церква не замовкли проповідувати покаяння і закликати до нього.

Ось знову перед нами промайнули рядки страждань Христових. Вони не можуть не навівати на нас страх і розуміння того, як людство жорстоко розправилося з Тим, Який прийшов до нас з любов’ю, Який розіп’яв Себе заради нас. Цей страх, трепет і жах охоплює нас, тих хто має чуттєве серце і співстраждання Розіп’ятому на Хресті.

Страх взагалі є початком любові, як каже Климент Олександрійський, і потім цей страх «весь в цю любов переходить». Страх Божий, власне не означає, щоб боятися Бога, а боятися потрібно відпасти від Нього, впасти у гріх і стати заручником пристрастей.

«Як неможливо переплисти море без корабля і човна, - говорить преподобний Ісаак Сірин, так ніхто не може без страху досягнути любові. Смердюче море між нами і мисленим раєм можемо переплисти тільки на човні покаяння, на якому є веслярі страху Але якщо ці веслярі страху не володіють кораблем покаяння, на якому по морю світу цього приходимо до Бога, то тонемо в цьому смердючому морі. Покаяння є нашим кораблем, а страх – його керманич, любов це Божественна пристань. Тому страх вводить нас на корабель покаяння, перевозить нас по смердючому морю життя і співподорожує до Божественної пристані, яка є любов’ю. І коли ми досягнемо цієї любові, тоді можна вважати, що досягли ми Бога, і подорож наша завершена».

«Страх Господній - це джерело життя. Страх Господній – твердиня для душі. Страх Господній приводить до порядку духовне наше мислення… Тому ніхто з людей так високо не стоїть, як той хто боїться Господа. Хто боїться Господа той подібний до світла, яке вказує багатьом дорогу до спасіння», - свідчить нам інший великий подвижник Церкви преподобний Єфрем Сірин.

У давньому Патерику є прекрасний приклад, який підтверджує такі думки. Одного разу ченці запитали авву Макарія Великого: «Від чого це, чи ти їсиш, чи постишся, тіло твоє є завжди сухим? Старець відповідав їм: - Палка, якою перевертають ломаччя, що горить, до тла з’їдається вогнем; так і людина, якщо буде очищати розум свій страхом Божим, то цей страх буде з’їдати його тіло».

Страху Господнього немає в людини лукавої. Таких людей зустрінеш часто в нашому суспільстві. Інколи вони знаходяться на олімпі самої влади і бездарно керують нами, знаходячись у владній самоомані і думаючи, що вони вгодні в Самого Бога раз досягли такого щабля влади. Є такі й серед духовенства. В одних ця відсутність страху Божого видима і вони схожі інколи на своїх братів по владному олімпі, в інших це лукавство заховане в глибинах душі і час від часу пульсує немов гейзер, що зненацька виникає і кудись дівається. Таких психологи охарактеризували як людей з мінливим і мрійливо-психічним станом, розбитим настроєм. Церква ж їм дає одну характеристику – вони знаходяться в самоомані, яка по церковну-слов’янські звучить як «прєлєсть». І перше, і друге є небезпечними для стану душі людини, тим більше, що гріх самоомани здатній межувати із так само захованою ненавистю до людей, до співбратів, які оточують такого, чи таку. Все це можна побороти завдяки страху Господньому, наслідком якого завжди буде любов.

Так як справжній страх Божий є даром від Господа, як сказав Сирах (Сир. 1, 13), то потрібно нам у Бога просити його усердною молитвою. Амінь.

† Митрополит Димитрій (Рудюк)

Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир,

п’ятниця 13 березня 2009 року

Джерело: Київські єпархіальні відомості


Недiля про Страшний Суд

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

Свята Церква присвячує сьогоднiшнiй день спогадовi прийдешнього для всiх нас Страшного Суду Божого. Євангельське читання, яке ви чули, описує нам його грiзну картину устами Самого Суддi - Господа нашого Iсуса Христа. Так, браття i сестри, страшне, приголомшливе i разом з тим величне видовище виникне колись при кiнцi свiту. Це буде остаточне торжество добра i правди! Ми найчастiше пiдкреслюємо невiдворотнiсть покарання за грiхи. Так, нерозкаянi грiшники матимуть заслужену вiдплату. Але для людського роду це радiсний день - день перемоги добра над злом, правди - над неправдою.

Все людство i всi ми будемо неминуче присутнi там, - i не простими, стороннiми спостерiгачами, а неодмiнними його учасниками. Кожен з нас постане там як пiдсудний - пiдсудний, але не обов'язково засуджений. Це буде Божий Суд, а це означає - справедливий суд, суд безстороннiй. Кожен вiд своїх справ або уславиться, або посоромиться.

Вiд кожного з нас вимагатиметься докладний звiт за все наше земне життя, за кожну його мить - звiт не лише за дiла i слова, а й за найпотаємнiшi думки i почуття. Жоден таємний помисел, жодна прихована мрiя, як би ретельно ми не таїли їх навiть од самих себе, - нiщо не сховається вiд всевiдання Божого. Слово Боже i власна совiсть - ось хто буде обвинувачувати нас на цьому судi, - звинувачувати невблаганно i неупереджено. Блаженний буде той, хто зможе протиставити цьому гiдний захист - свої добрi справи i щире покаяння, принесенi Боговi за свої грiхи ще за життя на землi. Але що буде, коли смерть захопить нас у станi нерозкаяностi?

Якщо тут, у наших земних, людських судах, опиниться на лавi пiдсудних справедливо вважається за тяжке нещастя, то з яким страхом i тремтiнням ми маємо готуватися до майбутнього Суду Божого, де перед лицем Самого Бога i в присутностi всього свiту вiдкриються всi нашi грiховнi таємницi? Тут, на землi, ми часто вводимо в оману iнших i самих себе i видаємося кращими, нiж ми є насправдi. А там з усiх спаде покривало лицемiрства й облуди, i ми постанемо перед лицем Правди Божої такими, якi ми є насправдi, за суттю свого морального життя. Там уже немає покаяння, i владарює саме правосуддя. Там уже не буде милостi Божої, яка так щедро сходить на людину пiд час її земного життя. I горе тому, хто не схотiв скористатися або знехтував всепрощенням Божим тут, на землi. "Iдiть вiд мене, проклятi, в огонь вiчний, уготований дияволу i ангелам його", - почує вiн грiзний вирок з уст Праведного Суддi.

Яка страшна доля! I дивно! Ми знаємо, що чекає на нерозкаяного грiшника, а водночас живемо так, начебто це нас зовсiм не стосується. Нi про смерть, нi про майбутнє життя ми майже не думаємо. Тiльки одна свята Церква невпинно нагадує нам, що, крiм земного життя, є вiчне життя, яке починається тут i триває за труною, i що земне життя порiвняно з ним - не бiльш, як мить. Без цього нагадування ми, можливо, зовсiм забули б про нього.

Разюче це дивне, незрозумiле протирiччя в людськiй природi, яке ми постiйно спостерiгаємо навколо себе i в самих собi. Ви знаєте з власного досвiду, з яким iнтересом i з якою передбачливою турботливiстю ми намагаємося якнайкраще влаштувати своє земне життя. Ми не шкодуємо нi працi, нi здоров'я, щоб здобути засоби для зручного i спокiйного життя, щоб забезпечити своє майбутнє. Вiрнiше сказати, до цього зводиться у нас весь сенс життя. Чи чекаємо ми якогось для себе благополуччя, ми чекаємо на нього з нетерпiнням, а решта вiдступає немов на другий план. Коли нам загрожує небезпека, ми докладаємо всiх зусиль, щоб вiдвернути її: не спимо ночей i шукаємо засобiв, щоб уникнути майбутньої неприємностi. Одне слово, матерiальний добробут i життєве щастя - центр, навколо якого обертаються всi нашi думки, почуття i бажання. I в цьому вiдношеннi ми виявляємо невситиму спрагу. Тiльки-но досягнемо того, чого посилено прагнули, як виявляється, що нашi бажання вже вимагають бiльшого. I знову починається гонитва за примарами щастя. I так до нескiнченностi. Людина нiколи не задовольняється своїм теперiшнiм, а все шукає чогось кращого в майбутньому.

Чим же закiнчується це невтомне шукання земних благ? Досить якоїсь випадкової застуди або несподiвано виявленої невилiковної хвороби, i безжалiсна смерть одним своїм помахом перетворює на нiщо всi нашi мрiї i намагання. Як не згадати при цьому слова Христа Спасителя, зверненi до багатiя, який надбав велике багатство: "Нерозумний! Цiєї ночi душу твою вiзьмуть у тебе; кому ж дiстанеться те, що ти наготував?" (Лк. 12, 20). Таке нетривке i ламке земне благополуччя.

Але з якої причини нас майже не цiкавить наше загробне життя? Можна подумати, що кожен з нас вважає себе безсмертним на землi. Але ж смерть неминуче прийде до кожної людини. Чому ми, живучи на землi, майже не замислюємося: що буде з нами по той бiк труни? Де ж здоровий глузд, де наша логiка?

Ми, християни, вiримо, що вiчне життя iснує, що без нього земне життя безглузде. Ми знаємо, що чекає на нерозкаяних грiшникiв, а мiж тим живемо так, немов i Суд Божий, i вiчнi покарання грiшникам готуються для когось iншого, а нам зовсiм не загрожують.

Не так поводилися святi, пустельники i подвижники благочестя. Вони завжди тримали в пам'ятi й берегли в серцi цей великий день Страшного Суду i готувалися до нього щодня i щогодини. Це надихало їх на подвиги i на боротьбу з грiхом.

Деякi християни, присипляючи свою совiсть, заспокоюють себе тим, що немає пiдстав боятися Суду Божого, бо любов i милосердя Бога нескiнченнi. Бог - безмежна любов, i тому все прощає i покриває. Всi, хто так думає, повиннi уважно прочитати 25 главу Євангелiя вiд Матфея. Суд Божий зображено тут з незаперечною яснiстю. Його вiддалене вiдлуння вiдчувається вже тепер i змушує тремтiти нечисту совiсть.

Православна Церква, ?рунтуючись на непохитних пiдвалинах Слова Божого, у суворiй вiдповiдностi з переданням святих отцiв i вчителiв, визнає всю невичерпну глибину любовi й милосердя Божого. Але разом з тим вона вiрує, що Господь не лише безмежно благий, а такою ж мiрою i правосудний. Любов i правда, милосердя i правосуддя найдосконалiшим чином поєднуються в Боговi, i не лише не виключають, а й взаємно доповнюють одне одне. В Боговi милiсть та iстина зустрiнуться, як говорить Святе Письмо, правда i мир облобизаються (Пс. 84, 11).

Любов Божа зробила i робить для нас усе, щоб забезпечити нам блаженну вiчнiсть. Але за труною вже починається Царство правди Божої. На землi ми маємо повну можливiсть покаятися в усiх грiхах, i любов Божа прощає кожного розкаяного грiшника. Суд Божий - це межа, де любов переходить у правосуддя, де милосердя змiнюється на вiдплату. I горе тому, хто не вмiв за життя зрозумiти любов Божу i скористатися нею, хто вiдкинув розкритi обiйми Отця Небесного.

Любов Божа iснує i дiє в свiтi не для того, щоб заохочувати нашу недбалiсть i беззаконне, грiховне життя. До чого призводять мiркування тих, хто визнає в Боговi лише безмежну любов i вiдкидає правосуддя? Якщо так мiркувати, то в земному життi не буде нiякого стримуючого начала: роби все, що хочеш, грiши скiльки завгодно - Бог милостивий, усе простить. Чи можна мати про Бога таке неправильне i спотворене уявлення? Звичайно, не можна i навiть грiшно!

Пiднесемо ж дяку Боговi за те, що Вiн вiдкрив для нашої користi таємницю майбутнього Свого Суду i Свого правосуддя. Нехай ця таємниця буде для нас постiйним застереженням i грiзним нагадуванням. Вона зупинить i охоронить нас вiд багатьох грiхiв i допоможе нам тримати свою совiсть у такому станi, щоб ми спокiйно, без страху могли постати в день Страшного Суду перед очима правосудного Бога.

Амiнь!

http://www.poglad.org.ua/


Недiля сиропусна, прощена (Мф. 6, 14-21)

Господь вимагає прощати образи одне одному

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

Сьогоднi, як ви знаєте, "день прощення" - день, у який Церква встановила правило прощати одне одному образи. Християни повиннi припиняти ворожнечу мiж собою. Благочестивi люди дотримуються цього звичаю.

Чому Свята Церква встановила напередоднi Великого посту день прощення? На пiдставi повелiння Господнього. Спаситель наш сказав: "Якщо ви прощатимете людям провини їхнi, то простить i вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхнiх, то i Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мф. 6, 14-15).

У Великому посту всi ми повиннi очистити свої душi вiд накопичених грiхiв. А для цього нам потрiбно зi смиренням каятися, щиро молитися i просити Господа простити нам грiхи нашi. Молитва не може бути почутою Богом, якщо в душi палають ненависть i злоба. Тому Христос Спаситель попереджає таких богомольцiв. Вiн говорить: "Коли ти принесеш дар твiй до жертовника i там згадаєш, що брат твiй має щось проти тебе, залиш там дар твiй перед жертовником i пiди перше помирися з братом твоїм, i тодi прийди i принеси дар твiй" (Мф. 5, 23-24).

Як бачите, без взаємного примирення Господь не благоволить до наших молитов. Звернiть увагу, Вiн говорить: "Пiди перше помирися". Для нашої гордостi тяжко буває смирити себе. Але це необхiдно зробити.

Багато хто з нас не надає цьому належного значення. Маючи злобу проти своїх ближнiх, вiруючi люди моляться Богу, ходять до церкви, приймають Святi Тайни, роздають милостиню, чинять iншi добрi дiла i думають, що так воно i повинно бути: злоба - злобою, а добро - добром; одне одному не заважає. Такi вiруючi глибоко помиляються. Вiд тих, хто тримає у своєму серцi ненависть i злобу, Господь не приймає молитву; Вiн вiдкидає їхню милостиню, а їх самих не прощає до того часу, доки вони не викинуть iз своєї душi зло i не заспокоять її.

Ось вiзьмiть для прикладу ворожнечу i протистояння мiж вiруючими i духовенством рiзних гiлок Українського Православ'я, особливо - Московського Патрiархату проти Київського. Даремно звертаються до Бога з молитвою вiруючi, що ворогують мiж собою.

Послухаємо, що говорить з цього приводу преп. Анастасiй, iгумен Синайський (див.: Пролог, березень 19 день). "Велике є зло вiд того, якщо хтось пiде до церкви, маючи злобу на ближнього, i стане лицемiрно промовляти слова Господньої молитви: "Прости нам провини нашi, як i ми прощаємо винуватцям нашим". О чоловiче, що маєш отруту неприязнi у серцi! Навiщо ти говориш цi слова i даремно молишся, i навiщо лицемiрно звертаєшся до Бога: прости менi, як i я простив? Ти прийшов молитися чи говорити неправду; отримати благодать чи задовольнити свiй гнiв; знайти спасiння чи страждання? Невже ти не чуєш пiд час Божественної служби: "Полюбiмо один одного"? Тобто вiдкинемо усяку неправду i злобу. Подумай, як ти можеш стояти зi злобою у серцi, коли ангели служать, многоокi херувими на святiй трапезi покривають Тiло Христове, шестикрилi серафими спiвають трисвяту пiсню, i всi зi страхом стоять, i священик молиться за всiх людей, i Дух Святий сходить, i ангели пишуть iмена тих, хто входить у церкву? Як же ти не жахаєшся i як просиш прощення, а сам не прощаєш?

Не забувай, якщо не простиш тих, що згрiшили проти тебе, то i сам не отримаєш прощення; i простить тебе Бог тiльки тодi, коли сам простиш; i помилує тебе Бог, коли сам помилуєш. Скажеш: я багато прощав моєму братовi, але вiн знову дошкуляв менi й багато зробив менi зла, i тому не можу простити.

Не говори так, а старайся уподiбнитися Стефану первомученику i молись за тих, що чинять тобi зло, i уподiбнюйся своєму Господу, Який прийняв за нас смерть; стерпи докори вiд брата, i Господь простить тобi багато грiхiв.

Тiкаймо, браття, вiд злопам'ятства, бо всякий грiх швидко минає, а злопам'ятство часто переходить у пристрасть, що з'їдає серце; оскiльки злопам'ятний чи ходить, чи лежить, чи встає, а змiїний яд постiйно носить у собi. Той, хто має цю пристрасть, Царства Божого не успадкує i прощення не отримає. I нiяка доброчиннiсть, нi пiст, нi милостиня не пiдуть такiй людинi на користь, тому що злопам'ятство погубить усе". Так навчав свою братiю Синайський iгумен преп. Анастасiй.

Все, що говорив преподобний своїй братiї, повнiстю стосується кожного з нас. Нам треба викинути з нашого серця злобу, ненависть i образи. Зробити це дуже нелегко, але треба, бо цього вимагає Господь: "Якщо ви прощатимете людям провини їхнi, то простить i вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхнiх, то i Отець ваш не простить вам провин ваших".

Амiнь!

http://www.poglad.org.ua/

***

Недiля Хрестопоклонна

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

Хто з нас не схоче йти за нашим Спасителем i Господом? У цьому полягає сама вiра наша, що ми йдемо за Ним, як за джерелом iстини i Самою Iстиною; в цьому полягає вся наша моральнiсть, що ми йдемо за Ним, як за взiрцем святостi i Самою Святiстю; в цьому полягає вся наша надiя, що ми йдемо за Ним, як за Подателем вiчного життя i Самим вiчним Життям.

Вiд вiри в Христа, вiд слiдування за Ним ми чекаємо всього. Тому ДЛЯ кожного з нас важливо знати, чого вимагає вiд нас це слiдування, в чому воно полягає; хто справдi йде за Христом i дiйде до мети, а хто не йде за Ним, хоч i гадає, що йде.

Iсус Христос говорить: "Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, i вiзьме хрест свiй, i за Мною йде" (Мк. 8, 34). В цих словах викладенi три умови, що їх треба виконувати кожному, хто хоче бути Христовим. По-перше, треба зректися себе, по-друге, взяти хрест свiй, i, нарештi, треба йти за Христом. Ось - сходи до вiчного життя, iнших нема i бути не може; ось сходинки на цих сходах.

Розгляньмо кожну з них окремо.

"Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе". Самозречення - це вiдмова людини вiд егоїстичних бажань i прагнень. Самозречення - умова, дуже неприємна для нашого самолюбства, але, як показує духовний досвiд, необхiдна в усiх важливих справах. Самозречення, якого вимагає Господь вiд Своїх послiдовникiв, не обмежується вiдмовою лише вiд деяких поганих думок, бажань i вчинкiв. Воно полягає у вiдмовi вiд усiх грiховних тiлесних помислiв, вiд нестриманої волi, вiд усiх лихих почуттiв у всьому, i це - не тiльки у певних випадках або на певний час, а назавжди, всюди, на все життя,

Самозречення має поширюватися аж до ненавистi до себе, як про це говорить Господь у Євангелiї: "Коли хто приходить до Мене i не зненавидить... життя свого, той не може бути Моїм учеником" (Лк. 14, 26). У грiшника, - а ми всi такi, - багато є такого, чого не можна любити, що слiд тiльки зневажати i ненавидiти. Що людина ненавидить, вiд того їй легко вiдмовлятися; важко покидати лиш те й нехтувати лиш тим, що любиш.

Як ненавидiти себе, коли людина любить себе за природою? Як зненавидiти? Так, як ненавидить себе людина, коли в нiй прокидається совiсть.

Як ти зважишся покинути свою путь i йти за Христом, якщо ти не розлюбив свого шляху i не переконався, що ти не можеш керувати собою, iншими словами, що тобi треба зректися самого себе? Iнша рiч, якби Господь повiв тебе тим самим шляхом, яким ти йшов. Але Вiн поведе тебе шляхом новим, часто протилежним твоєму попередньому шляху.

Самозречення - це перший крок до доброчесного життя, перший крок до вiчностi. Другий крок - "нехай вiзьме хрест свiй".

Хрест - це не тiльки всi прикрощi, жалi, бiди та спокуси. Хрест - це праця, сполучена iз самовдосконаленням, праця на благо родини й суспiльства; хрест - це подвиг в iм'я свого народу. Вiд хреста не можна вiдмовитися нiкому. Його має нести кожен, навiть i той, хто не йде за Христом. Але християнин повинен узяти свiй хрест добровiльно i нести його з щирiстю.

Спаситель наказує взяти хрест саме свiй. Це означає, що християнин не повинен брати на себе подвигiв, якi йому не пiд силу. Взяти хрест свiй - значить обрати спосiб життя i працю за покликанням i мужньо перемагати всi пов'язанi з ними труднощi. В цьому i полягає основна сутнiсть, сенс другого кроку.

Третiй ступiнь - це прямування зi своїм хрестом за Спасителем нашим Iсусом Христом. "I (нехай) вiзьме хрест свiй, i за Мною йде". Ми повиннi мати перед своїми очима життя Господа нашого i, за змогою, наслiдувати Його. "У вас повиннi бути тi самi почування, як i в Христi Iсусi" (Фил. 2, 5), - навчає св. апостол Павло. Йти за Христом - це не значить покинути свiт i тiкати в пустелю, хоч подвижництво i чернецтво теж є слiдуванням за Христом. Знаючи все це, кожен може спокiйно залишатися в своєму станi та при своїх звичних справах; тiльки, живучи як член суспiльства, християнин повинен пам'ятати про свiй обов'язок виконувати заповiдi Господнi i творити добро.

У цьому i полягає значення слiв Христа Спасителя: "Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, i вiзьме хрест свiй, i за Мною йде".

Амiнь!

http://www.poglad.org.ua/

***

Недiля Перша посту. Торжество Православ'я.

Слово про шанування iкон

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

У першу недiлю Великого посту свята Церква згадує перемогу православ'я над єресями, тому цей день називається "Недiлею православ'я". Це свято було установлене у 842 р. при вiзантiйському iмператорi Михаїлi i його матерi Феодорi, коли Константинопольським Патрiархом був св. Мефодiй.

Свято було встановлене пiсля перемоги над iконоборчою єрессю. Але оскiльки перемогою над цiєю єрессю св. Церква остаточно розкрила православне християнське вiровчення i сформулювала його у постановах семи Вселенських Соборiв, то подiя ця називається не торжеством iконошанування, а Торжеством православ'я.

Це не означає, що пiсля середини IX столiття бiльше не з'являлося єресей; це значить, що всi наступнi єресi, якими б вони не були численними i рiзноманiтними, осуджуються постановами семи Вселенських Соборiв.

У сучасному християнствi розповсюдженими єресями є неправильне вчення про Iсуса Христа, яке має мiсце у протестантському середовищi, та нешанування iкон, тобто єресь iконоборча.

Сучаснi єретики називають Iсуса Христа Великим Учителем в iсторiї людства, моральне вчення Якого незрiвнянно вище за усi релiгiї свiту. Однак вони вiдкидають чудеса Iсуса Христа, i навiть Його Воскресiння тлумачать по-своєму, не вiрячи у воскресiння Його тiла. Все це свята Церква перемогла у боротьбi з єресями протягом семи столiть.

Якщо Iсус Христос не є Син Божий, що народився вiд Духа Святого i Пречистої Дiви Марiї, i не воскрес iз мертвих, то нiякого спасiння людства не вiдбулося. За словами ап. Павла, тодi ми залишаємося у грiхах, i смерть панує над людством. У такому випадку даремним є наше життя. Воно не має нiякого сенсу.

Життя має велику цiннiсть тому, що Господь наш Iсус Христос - втiлений Син Божий, одна з трьох Осiб, Iпостасей Святої Тройцi - спас нас вiд грiха i смертi. Яким би праведним не було наше життя, все одно ми залишались би у рабствi грiха i смертi. Без Христа Спасителя ми є нiщо - прах i попiл. Смерть все знищує: i красу, i багатство, i любов, i славу. Тому тi християни, якi не вiрять у Божество Iсуса Христа, є єретики, перемогу над якими свята Церква сьогоднi святкує.

Iншою розповсюдженою єрессю сучасного християнства є iконоборство, тобто нешанування iкон Iсуса Христа, Божої Матерi i святих. На цю єресь хворiє все протестантство. Але серед протестантiв є такi, що просто не визнають iкон, а є й такi, що свiдомо ведуть боротьбу проти iконошанування. Цi єретики називають святi iкони iдолами. В цьому протестантському вченнi немає нiчого нового. Все це вже було в iсторiї.

Сучаснi iконоборцi мають досить примiтивну фiлософiю: з їхньої точки зору iкона - це iдол, а друга заповiдь Божа забороняє iдолопоклонство. Ось i все об?рунтування. Древнi греки для цiєї тези мали глибоке фiлософське обгрунтування. Вони вчили, що матерiя є зло. Бог не може з'єднатися зi злом, тому, за їх вченням, Син Божий не може втiлитися в стать чоловiчу. Бiблiя вiдкидає таке вчення. Святе Письмо ясно говорить, що все, що створив Бог, є добро. Матерiя є добро, тому що її створив Бог. Бог не створив зла. Тому i плоть наша є добром; навколишнє середовище, весь космос - є добро. Тому заперечення втiлення Сина Божого безпiдставне. Син Божий втiлився вiд Духа Святого i Пресвятої Дiви Марiї. Церква стверджує цю вiру на Вселенських Соборах.

Iконоборцi не заперечують, що матерiя є добро. Вони не визнають вчення древнiх грецьких фiлософiв про те, що матерiя є зло. Але вони наполягають на тому, що Бог є Дух, а дух зобразити фарбами неможливо. Дiйсно, образ Бога як духовної iстоти неможливо написати фарбами. Iконоборцi були б правими, якби Син Божий не втiлився i не став Чоловiком. На iконах зображається людська природа Господа нашого Iсуса Христа. А коли зображаються Бог Отець i Бог Дух Святий, то Бог Отець у тому виглядi, в якому Вiн явився пророку Iсаї, а Дух Святий - у виглядi голуба - на рiчцi Йорданi.

Православнi християни вшановують Господа нашого Iсуса Христа, Його Пречисту Матiр i святих, зображених на iконах, а не дошки i фарби. Крiм того, друга заповiдь Божа забороняє поклонятися iншим богам-iдолам, а не iстинному Богу. Ми - православнi християни - поклоняємося через шанування iкон iстинному Богу, Господу нашому Iсусу Христу, а не iдолу. Для нас Христос Спаситель - iстинний Бог, а не iдол.

Святкуючи перемогу над древнiми iконоборцями, ми святкуємо також i перемогу над сучасними єретиками, якi не шанують iкон. Той, хто сьогоднi вiрує в Господа нашого Iсуса Христа i не шанує Його iкон, той не знає нi правдивого християнського православного вiровчення, нi iсторiї боротьби св. Церкви з єресями. У боротьбi з iконоборством Церква вiдстояла своє право поклонiння iконам Христа Спасителя, Матерi Божої i святих, i цим самим вона захистила iстину Боговтiлення.

Церква закликає нас: "Прийдiть, поклонiться священним образам Христа, Пречистої Його Матерi i святих i вiдкиньте злочесну вiру тих, хто лихословить".

Амiнь!


Недiля Друга посту (Мк. 2, 1-12)

Що таке грiх?

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

У другу недiлю Великого посту читається Євангелiє про зцiлення розслабленого. Господь одним словом зцiлив хворого чоловiка, який страждав довгi роки. Але ранiше Вiн простив йому грiхи. "Чадо, - сказав Господь розслабленому, - вiдпускаються тобi грiхи твої" (Мк. 2, 5). Цим Господь свiдчить, що грiхи є причиною хвороб, щоправда, не завжди. Тому треба спочатку лiквiдувати причину, тодi зникне i згубна дiя її на людину.

Для того, щоб зрозумiти, якi згубнi наслiдки має грiх для людської природи, треба знати, що таке грiх. Грiх - це моральна i духовна отрута, яка дiє в душi, а потiм i в тiлi, так само, як дiє звичайна отрута у тiлi. Коли у тiло потрапляє отрута, в органiзмi людини вiдбуваються надзвичайно тяжкi процеси, якi закiнчуються смертю. Подiбне стається i в душi, коли до неї потрапляє духовна отрута - грiховна думка або грiховне почуття. В душi проходять страшнi хвилювання думок, почуттiв, бажань i намiрiв. Складається враження, нiби горить дух, як у полум'ї. В такий стан потрапляє душа кожного разу, коли порушується моральний закон, аж поки не вдається заглушити голос совiстi.

Через грiх душа вiдпадає вiд Бога, позбавляється Благодатi Божої i стає духовно мертвою. Спочатку совiсть гризе душу грiшника, як могильний черв точить бездушне тiло. Яких заходiв не вживає людина, але, поки у тiлi залишається отрута, - смерть неминуча. Треба звiльнити органiзм людини вiд отрути, тодi можна врятувати людину вiд смертi. Так само i отруєна грiхом душа: що б вона не робила для свого заспокоєння, поки залишається в нiй грiх, духовна смерть для неї неминуча. Єдиним засобом спасти душу вiд загибелi залишається звiльнитися вiд духовної отрути, тобто вiд грiха. А це можливо тiльки через покаяння перед Богом у Таїнствi Сповiдi. Тiльки пiсля духовного очищення грiхiв Богом душа оживляється Благодаттю Святого Духа i заспокоюється.

Що таке грiх? Це гачок для лову риби або тенета, що ними захоплює нас диявол у свою волю. Св. ап. Iоан говорить: "Хто чинить грiх, той вiд диявола, бо спочатку диявол згрiшив"(1 Iн. 3, 8).

Лестощами диявол заволодiв першими людьми, а потiм опанував увесь рiд людський. Обплутавши тенетами грiха, вiн тримав усiх грiшникiв, поки Христос Спаситель не зруйнував цi тенета Хрестом i Воскресiнням i не вiдкрив їм через покаяння вихiд на свободу.

Що ж ми чинимо тепер, вiддаючись грiху пiсля звiльнення нас вiд влади диявола? Ми з своєї волi клюємо на гачок з смертоносною приманкою i добровiльно заходимо у розставленi дияволом тенета, спокушуючись грiховною насолодою. Чи може звiльнитися вiд ловця риба, поки знаходиться на гачку? Нi, вона повнiстю у владi рибалки: той куди хоче, туди i поведе її, коли захоче, тодi i витягне її на сушу. Чи може звiльнитися вiд тенет птах, що потрапив до них, поки не порве? Звичайно, нi! Так само i грiшник не може звiльнитися вiд влади диявола, поки в душi його перебуває грiх - цей диявольський гачок, який тримає душу.

Є один засiб спасiння - вивергнути з себе грiх через покаяння перед Богом i щиросердну сповiдь. Тодi влада диявола над людиною припиняється, i душа грiшника знову потрапляє в обiйми любовi Божої.

Що таке грiх? Це стiна, яка вiдгороджує нас вiд Бога. Висока й неприступна була ця стiна, побудована грiхами всiх людей, що самi вiдгородили себе i закрилися за нею, як у в'язницi. Але Христос Спаситель зруйнував цю стiну Своїм Хрестом i Воскресiнням i вивiв душi людськi iз пекла. Що ж ми робимо тепер, вiддаючись знову грiху? Будуємо нову стiну, що вiдокремлює наше життя вiд усього святого i вiчного. Тiльки покаяння перед Богом може визволити нас з неволi грiха.

Ось чому нам потрiбне покаяння i сповiдання своїх грiхiв. Без цього наша душа назавжди залишиться мертвою, перебуваючи пiд владою диявола. Нам треба постiйно ходити перед обличчям Бога. Ап. Iоан Богослов говорить: "Коли сповiдаємо грiхи нашi, то Вiн, будучи вiрним i праведним, простить нам грiхи нашi i очистить нас вiд усякої неправди" (1 Iн. 1, 9).

Коли ми з'явимося на суд своєї совiстi, нехай Господь вiдкриє всi дверi нашого серця, щоб ми побачили себе такими, якими ми є насправдi. Нехай не лякає нас те, що ми побачимо душу, вкриту ранами грiхiв i всiляких порокiв. Небесний Самарянин Господь наш Iсус Христос зцiлить нашу душу сльозами покаяння. Пречиста Його кров у таїнствi причастя омиє, очистить i освятить її. Ми приходимо на суд совiстi не для того, щоб виправдовувати себе перед Богом i суперечити Йому, а для того, щоб просити Його милостi i прощення грiхiв. Говори, душе, Богу про всi беззаконня свої - i виправдаєшся!

Амiнь!

***

Недiля Третя посту, Хрестопоклонна (Мк. 8, 34 - 9, 1)

В життi кожен повинен нести хрест свiй

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

Третя недiля Великого посту називається Хрестопоклонною - вiд поклонiння Хресту i розiп'ятому на ньому Господу слави. В цей день Церква поклала читати Євангелiє про несення кожним iз нас власного хреста, тобто страждань i скорбот, якi трапляються на нашому життєвому шляху i пов'язанi з вiрою Христовою. "Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, i вiзьме хрест свiй, i за Мною йде", - сказав Господь. "Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене i Євангелiя, той спасе її. Бо яка користь людинi, коли вона придбає ввесь свiт, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамiн за душу свою? Бо якщо хтось посоромиться Мене i Моїх слiв у родi цьому перелюбному i грiшному, того посоромиться i Син Людський, коли прийде у славi Отця свого з ангелами святими" (Мк. 8, 34-38).

Господь Iсус Христос повелiває нам зректися себе. Що це означає? Це значить, що нам треба зректися своєї злої волi, а також сатани, що дiє в нас, i усiх дiл його, i усього служiння його, i усiєї гординi його, - i взяти хрест свiй. Не треба брати чужого хреста, який може бути нам не пiд силу. Iнодi люди беруть на себе подвиги, якi не можуть нести. Це стосується насамперед тих, хто дає Богу обiтницi чернечого життя i не виконує їх. Краще не брати на себе цього тягаря.

Нерiдко бувають випадки, коли молодi люди приймають священний сан, а пастирських обов'язкiв не виконують i через те перетворюються на найманцiв, а то й гiрше. I серед мирян бувають люди самовпевненi, якi беруться не за свої справи. Все це означає, що люди беруть не свiй, а чужий хрест.

Нести хрест свiй - значить не ремствуючи терпiти труднощi, скорботи i випробування, що зустрiчаються на нашому життєвому шляху i якi посилає нам Господь заради нашого спасiння.

Iсус Христос нiс Свiй хрест вiд вифлеємських ясел до Голгофи. Несучи Свiй хрест, Господь не запитував Небесного Отця, чому Вiн повинен страждати, зазнавати зневаги, бути розiп'ятим, не маючи жодного грiха. А ми часто запитуємо Бога: "Господи! За що я так страждаю, i страждаю несправедливо?!"

Грiх i всяке зло перемагаються терпiнням i стражданням. Ми маємо велику пристрасть до життя плотського; ми зжилися з грiхами, звикли до них i боїмося оголосити їм рiшучу вiйну, порвати з ними усякий союз; ми приймаємо щодо них напiвмiри, нiби бережемо себе з ними, i тому завжди залишаємося з нашими грiхами; вони все бiльше i бiльше вкорiнюються у нас, боротьба з ними стає все тяжчою; ми часто втрачаємо себе для Бога i робимося щоденним здобутком диявола. Слова Господа: "Хто хоче душу свою спасти, той погубить її", справджуються щодо нас кожного дня.

Ми щоденно продаємо себе нашому ворогу - дияволу - через рiзного роду грiхи; ми щоденно помираємо духовно. Було б добре, якби ми щоденно i вставали, оживали для Бога через покаяння. Пророк Iсая говорить: "Грiхи нашi розлучають нас тимчасово з Богом" (Iс. 59, 2). Вони можуть розлучити нас i навiки, якщо ми не покаємося в них.

Подивiться на приклади багатьох грiшникiв, що стали святими, як вони рiшуче вступили в боротьбу з грiхом, зi своїми пристрастями, з дияволом. Вони полюбили Бога i Божу правду, зреклися догоджання плотi заради Христа i через те зберегли свої душi для життя вiчного.

Чому ж ми не ведемо рiшучої боротьби з грiхом? Ми дуже любимо тимчасове життя на землi, боїмося обмежити свою плоть, дуже любимо свiтське життя i земнi блага й всiлякi насолоди, забуваємо про неминучiсть смертi i перехiд у нове загробне життя. Ми розраховуємо на довгi роки життя у добробутi. Ми забуваємо про Божественне походження нашої душi, яка має призначення до вiчного блаженства; про те, що душа дорожча за цiлий свiт з усiма його скарбами, якi, безумовно, загинуть.

Якщо ми хочемо йти слiдом за Христом i ввiйти в Його славу, тодi нам треба безумовно виконувати Його заповiдi, смирятися, молитися, любити Його, страждати i терпiти. "Терпiнням вашим спасайте душi вашi", - говорить Господь (Лк. 21, 19).

Несiння хреста свого, терпеливе i смиренне, наблизить нас до Господа. Як Вiн через страждання перемiг нашi грiхи, воскрес iз мертвих i увiйшов у славу Бога Отця, так i ми через терпiння скорбот, що зустрiчаються на нашому життєвому шляху, обов'язково увiйдемо у вiчне блаженне життя, бо така велика до нас грiшних любов Божа!

Амiнь!

***

Недiля П'ята посту

Про великопiсний спосiб життя

В iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

Ми вiдвiдуємо церковнi богослужiння, постимося i молимося у вiдповiдний час, але всiм цим не вичерпуємо подвигу посту. Для того, щоб усе це було дiючим i принесло добрi наслiдки, потрiбна ще пiдтримка - всiм нашим життям. Iншими словами - потрiбен вiдповiдний спосiб життя, який не був би протилежнiстю посту i не роздвоював би нашу душу.

У давнi часи у православних країнах саме суспiльство створювало великопiсну атмосферу життя через вiдповiднi звичаї i навички, як особистi, так i суспiльнi. Так, упродовж Великого посту усi люди пiдпорядковувалися звичаям, якi не давали забувати окремим членам суспiльства про Великий пiст. Наприклад, про пiст постiйно нагадував великопостовий дзвiн, театри були закритi, припинялися великосвiтськi прийоми. Самi собою цi зовнiшнi прояви посту не могли розбудити в людинi почуття покаяння, але складалася вiдповiдна атмосфера, яка допомагала обдумати власний духовний стан. Ми, люди, слабкi, i нам потрiбне постiйне нагадування про нашi обов'язки. Хоча, звичайно, зовнiшнi правила не можуть замiнити внутрiшнього подвигу вiруючої людини.

На жаль, тепер ми живемо не у православному суспiльствi, i тому в наш час суспiльне життя не може створити для нас великопiсну атмосферу. Свiт, який оточує нас i до якого ми належимо, не змiнюється у днi Великого посту. Духовна трагедiя секуляризму полягає в тiм, що вiн вштовхує людину у звичайну релiгiйну шизофренiю, коли життя вiруючої людини роздвоюється на релiгiйне i свiтське, мiж якими немає належного зв'язку. Тим-то сучасне духовне життя православних християн значно ускладнилось i вимагає набагато бiльше зусиль, нiж у тi добрi часи. В наш час великопiсну атмосферу можна створити лише в домашнiх умовах, i то не завжди, бо i в сiм'ях часто не iснує єдиних поглядiв на духовне життя.

Без усякого сумнiву, всi погодяться з тим, що сiмейний спосiб життя радикально змiнився пiд впливом радiо i телебачення. Наше життя переповнене iнформацiєю про подiї в свiтi. Не треба нiкуди виходити або виїжджати, щоб знати, що дiється в свiтi. Мало-помалу духовнiсть i краса поступово зникають з сучасної культури. Музика перестала бути джерелом духовної насолоди. Вона перетворилася на звичний фон розмов, читання, занять тощо. Ця постiйна необхiднiсть у сучаснiй псевдомузицi свiдчить про те, що люди перестали насолоджуватися тишею i сприймають її як щось негативне. Якщо ранiше християни здебiльшого жили у свiтi тишi i мовчання, i це давало їм можливiсть зосереджуватись на внутрiшньому життi, то сучаснi християни змушенi докладати особливих зусиль, щоб створити умови для спiлкування з Богом. Таким чином, проблема радiо i телебачення протягом Великого посту - це питання духовного життя i смертi.

Треба зрозумiти, що неможливо дiлити наше життя мiж великопiсними переживаннями i враженнями вiд сучасних телефiльмiв та настроями, якi цi враження породжують. Цi два переживання несумiснi, i одне з них остаточно витiснить iнше. Однак вiрогiднiше, що сучаснi телефiльми подолають великопiснi настрої. Зворотне може статися лише тодi, коли християнин докладе особливих зусиль.

Тому нам треба в днi Великого посту рiшуче припинити слухати i дивитися по радiо i телебаченню програми, якi викликають негативнi емоцiї i наносять шкоду нашому великопостовому подвигу. Мiж iншим, нема нiчого грiховного в тiм, щоб стежити за iнформацiєю про подiї в країнi й у свiтi чи слухати й дивитися програми, якi збагачують нас духовно й iнтелектуально. Що повинно бути рiшуче припинено в днi Великого посту - то це прикутiсть до телевiзора i пасивне заковтування усього, що показують.

Але тут також, як i при споживаннi їжi, одного утримання недостатньо. Духовне життя у днi Великого посту повинно наповнюватися чимось позитивним. Наша душа насолоджується молитвою, але i розум потребує духовної їжi. Цiєю їжею може бути читання - не лише релiгiйних книжок, а й художньої та iсторичної лiтератури, з якої можна почерпнути багато духовних цiнностей для нашого розуму.

Четверта i п'ята недiлi Великого посту присвяченi Церквою пам'ятi двох великих вчителiв християнського духовного життя: прп. Iоана Лiствичника i прп. Марiї Єгипетської. Треба зрозумiти, що на прикладах цих двох святих Церква вчить нас, як можна збагатити наше внутрiшнє духовне життя. Читання i духовнi роздуми допоможуть нам придбати внутрiшнiй мир i духовну радiсть. Сучасний секулярний свiт не дає нам нi миру, нi духовної радостi. А без цього, без розумiння Великого посту як шляху до глибин душi, Великий пiст втрачає своє значення.

Великий пiст - це час шукання сенсу життя, сенсу нашого покликання i нашої професiйної працi, сенсу наших взаємин з iншими людьми, дружби, нашої вiдповiдальностi в життi. Нема нi працi, нi покликання, якi не можна було б спрямувати на покращення життя людини, не з точки зору збiльшення виробництва чи кращої його органiзацiї, а з точки зору людських цiнностей. Нам треба поглиблювати людськi взаємовiдносини, тому що ми, будучи людьми вiльними, самi того не розумiючи, стали рабами тiєї чи iншої соцiальної системи, якi поступово знищують духовнi цiнностi. Якщо наша вiра має вiчнi цiнностi, то вона повинна перетворювати наше особисте i суспiльне життя зсередини.

Багато людей думає, що для покращення життя потрiбнi зовнiшнi змiни умов життя, навiть i революцiї. Але ми, християни, повиннi довести свiту, що змiна життя на краще вiдбувається завдяки внутрiшньому духовному життю людини, тобто завдяки вiрi i життю за вiрою. Коли Церква Христова ввiйшла у греко-римський свiт, вона не закликала до революцiй, вказуючи на несправедливiсть рабства. Але рабство стало неможливим пiд впливом християнської вiри i нової оцiнки людини i всього життя. Одна свята людина може зробити набагато бiльше, щоб змiнити свiт на краще, нiж численнi надрукованi на паперi соцiальнi програми. В Українi життя змiниться на краще лише тодi, коли покращає духовне життя людини i суспiльства. Свята людина - це найкращий реформатор i революцiонер, бо вiн реально змiнює життя на краще.

Великий пiст має велике значення, бо вiн очищає духовне життя людини i суспiльства. Великий пiст - це час, коли людина нiби знову здобуває вiру i життя у його Божественному розумiннi. Утримуючись вiд їжi, ми потiм знову пiзнаємо її смак i краще розумiємо голодних i знедолених. Скорочуючи розваги, вiдмовляючись вiд негативних радiо- i телепрограм, вiд непотрiбних розмов, ми знову починаємо розумiти велику цiннiсть спiлкування з людьми, цiннiсть працi, культури. Спiлкуючись в молитвi з Богом, ми розумiємо i вiдчуваємо серцем Його безмежну любов до нас i милосердя Боже.

Амiнь!

http://www.poglad.org.ua/

***

«Ти не їси м’яса, але пожираєш брата»

Незабаром розпічнеться час Великого Посту. Він триватиме цього року з 2 березня аж до Пасхи, яка припадає а 19 квітня. Цей час є шляхом очищення, щоби гідно прийняти Христа Воскреслого. Святкування різних празників у літургійному році має свою цінність виключно у відношенні до Особи Ісуса Христа – Богочоловіка та віри у Нього. Маю на увазі, що святкування Різдва без Новонародженого чи Пасхи без Христа Воскреслого не має змісту і є пустим самим у собі. Може саттися так, що ми святкуємо ці свята але не відчуваємо духовної користі від них, скажімо, не збагачумося.

Прагнення Церкви є донести до кожної людини правду про Христа, про спасіння яке йде від Нього, бо, як читаємо у книзі Діянь Апостолів (4, 10.12) «нехай буде відомо всім вам, і всім людям Ізраїлевим, що Ім’ям Ісуса Христа Назарянина, що Його розп’яли ви, то Його воскресив Бог із мертвих, Ним поставлений він перед вами здоровий! … І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали».

Цей «Час Великого Посту» часто перейшов у чисто зовнішнє виконання приписів щодо стримання від певної їжі у певний час. Це добре, але не головне.

Святий Василій Великий навчаючи про піст, писав: «Не шукай користі тільки в самому стриманні від страв! Правдивий Піст – це усунення гріхів. «Усувай усяке братання з неправдою» (Іс 58,6). Прости ближньому образи… Ти не їси м’яса, але пожираєш брата. Стримуєшся від вина, але не поконуєш своєї зарозумілості… Гнів – це пицтво душі, бо він її приголомшує, подібно як вино» (Про Піст, 1).

Церква готує усіх своїх вірних через євангельські приклади до цього часу,, щоби ним максимум скористатися для власного духовного зросту, щоби вдійсності прийти до ссвяткування Великодня відновленими, щоби залишили принаймні один з гріхів.

Цими євангельськими прикладами є митар Закхей та два молільники: Митар і Фарисей. Зараз я зупинюся на особі Закхея.

Читаємо у Євангелії від Луки у 19 главі: «І, ввійшовши Ісус, переходив через Єрихон. 2 І ось чоловік, що звався Закхей, він був старший над митниками, і був багатий, 3 бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, бо малий був на зріст». Цей чоловік був старший над митниками, ми могли би сказати «начальником податкової інспекції». Те що є цінне у ньому є корисне для нас, це його иве бажання побачити Ісуса, він «БАЖАВ БАЧИТИ ІСУСА». Він не зважав, що будуть думати інші, як будуть реагувати, він бажав бачити Христа і зробив все для того, щоб Його побачити. Він зробив зусилля і був нагороджений, бо Христос прийшов до його оселі.

Закхей, начальник над митарями, що збирали податки для Римської імперії і риси, які характеризували таку людину це: скупість, жорстокість, схильність до утисків людей, бо що більше зібрали податків від приписаного, то було їхнє. Серед людей поняття “митник” викликало негативну реакцію і асоціювалося з «грішником». При зустрічі з Ісусом, Закхей «вилікувався» духовно: у нього пропало бажання наживи за рахунок інших, багатство перестало його притягувати, він почав шукати інших цінностей, які б приносили спокій його душі. І в цей момент у нього пробуджується бажання спілкуватися з людиною «з іншими поглядами», з пророком про якого чув і якого «бажав побачити». Закхей втомлений від свого становища і незважаючи на всіх, робить все, щоб побачити Христа і напевно хотів з ним поспілкуватись, відкрити свою душу. Закхей хотів побачити Христа і не сподівався на більше – але Христос дав набагато більше: прийшов до його оселі.

Хто такі сучасні Закхеї? Чи є вони серед нас? Напевне є. Але більшість – це Закхеї до навернення: ті, які обманом збагачуються, які не звертають уваги на потреби ближніх, ті, яким завжди мало і мало і не хочуть навіть чути про небезпеку такого стану. Багато з таких людей «вважають себе порядними» і не допусти, Боже, щоби хто-небудь на це звернув увагу. Але ця «порядність» чи «бажання належати до певної верстви людей, певної категорії» є здоровим чи ні? Напевно, кожен у душі розуміє, що те, що нас робть «ПОРЯДНИМИ», не є те, що маємо, але те, КИМ МИ Є.

Навернення – це велика ласка Божа. Але правдиве навернення приносить добрі плоди. ЗАКХЕЙ навернувся і його покаяння виявляється у ділах: «Став же Закхей та й промовив до Господа: Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, верну вчетверо» (Лк 19,8).

Кожен, хто читає ці слова зараз, нехай запитає себе: «Які плоди навернення можу принести я?». Я, як продавець, як лікар, як вчитель, керівник чи директор, як батько і мати в родині, як син чи донька. Чи я також можу сказати: Боже прости мені мої провини, якщо я когось скривдив, поверну…?

Наскільки б змінилося наше життя, якби ми старалися навернутися і чинити діла покаяння у вигляді діл милосердя…

Бажаю Вам, дорогі читачі, щоби ці лічені дні до часу Великого Посту і сам Час Чотиридесяниці став корисним для всіх Вас. Не забудьте відновити у собі це бажання «ПОБАЧИТИ ІСУСА» і зробіть все можливе для цього.

Заохочую Вас приготуватися до святої Тайни Сповіді і відбути її при нагоді. В Чоловічому Монастирі «Воплоченого Слова» у Крихівцях (вул. Вербова, 12) Ви завжди зможете знайти сповідника та священника для духовних розмов.

Нище подаю маленьку допомогу для підготовки до Святої Тайни Сповіді.

† о. Йосафат Бойко, ВС


Архієпископ Димитрій (Рудюк)Православна Церква з давніх-давен запровадила багато постів. Майже ціла половина року присвячена постуванню. Кожна пора року – весна, літо, осінь і зима – мають період посту. Ми знаємо пости, присвячені Господу і Пресвятій Богородиці: Великий, Різдвяний і Успенський; на честь святих апостолів – Петрів піст. Один день ми постимо в пам’ять Усікновення глави Іоана Предтечі. Деякі пости тривають 7 тижнів, інші – менше, є і одноденні пости. Кожного тижня ми постимо в середу і п’ятницю.

Для чого в Православній Церкві так багато часу відведено посту? Адже в інших християнських громадах і деномінаціях тривалість його є меншою, як наприклад у католиків, або майже зовсім його немає – у протестантів. Така тривалість посту притаманна нашій Православній Церкві, тому що вона – духовна. Численні й суворі пости відповідають духовному характеру віруючої православної людини, тому що слугують для неї найкращим засобом у справі догоджання Богові і спасіння душі.

Не даремно ще митрополит Київський і всієї Руси Никифор у своєму Посланні до Володимира Всеволодовича (Мономаха) казав: «Як бачиш, княже мій благовірний і сумирний, що піст основою є доброчесності. Того ради в усьому світі, немов сонце, засяяв він. Заради злочинства праотця нашого всі народи піст творять: одні в один час, а інші в інший. Одні більше постують, інші менш. Силу посту ж, як нерозумні, не розуміють, тому саме даремний піст їх і непотрібний. Люди ж Христові, святий нарід, царське освячення, жереб достоїнства його, відають силу посту сього і, в правовір’ї перебуваючи, благословляють Бога, Який напоумив їх і провидів того, що привів Господа праворуч від себе, щоби не зрушились вони, тобто не збентежились і не були поглинуті старим ворогом, що не хоче спасіння нашого».

Яким же чином піст, тобто утримання від їжі тваринного походження та від алкоголю, допомагає нам догодити Богові і спасти душу? Стримуючи себе від надлишку їжі та пиття, ми зручніше і більше можемо займатися добрими ділами. Хтось більше є здібним до молитви, до роздумів про Бога, про божественне і про гріх, до інших духовних вправ; хтось може творити добрі діла і вправлятися у милосерді, допомозі ближнім. Той, хто загнуздав себе їжею і питтям, зазвичай буває лінивим і не творить ні молитви, ні добрих діл. В нього турбота одна – тілесний спокій і насолода для себе. «Хто поститься, той з добрим духом молиться», - каже святитель Іоан Золотоустий. «В нагодованому чреві немає розуміння тайн Божих», - стверджує Ісаак Сирін. «Тому піст є попередником всіх добрих діл, - продовжує далі преподобний, - тварини, які багато їдять і є жирними, не можуть бігати швидко, як олень, що мало їсть; подібно і чревоугодник не може бути таким діяльним у подвигах, як той, хто стримується від їжі». І взагалі, коли ми хочемо займатися якоюсь справою важливою і такою, що потребує роздумів, то вибираємо для цього ранковий час, коли тіло ще не обтяжене їжею, а після столу говоримо, що тепер не здібними є до розумової праці.

Постячись, ми менше грішимо. Відомо, що в нас більше гріхів від ліні, в якій ми любимо тримати свою плоть. Тому той менше грішить, хто менше вживає їжі та алкоголю, і той пристрасним є до гріхів, хто об їдається та впивається. «Піст є джерелом чистоти», - каже нам преподобний Ісаак Сирін. Якщо воєначальник захоче взяти штурмом місто, то перш за все стримує воду і їжу. Таким чином ворог гине від голоду і підкоряється. Так буває і з плотськими пристрастями: якщо людина буде жити в пості і голоді, то вороги, будучи обезсиленими, залишать душу його. Святий Василій Великий говорить: «Перенасичення – початок всякого зла; бо разом з надлишком і вишуканістю їжі виникають всі види нестриманості». «Не упивайтеся вином, бо в ньому є блуд», - каже нам святий апостол Павло (Еф. 5, 18). Ісидор пресвітер стверджує: «Хто зловживає вином, той не уникне брудних думок». Лот, якого змусили доньки, напився вина, - і диявол через сп’яніння легко заманив його у беззаконне діло.

Дійсно, піст слугує нам засобом відігнання від нас диявола з його спокусами до гріха. Сам Господь Ісус Христос через піст відігнав від Себе сатану, який спокушав Його. Постом і стриманістю ми відплачуємо за гріхи. Позбавивши себе смачних і приємних їств, а також вина, ми відгонимо від себе злих духів, які очікують моменту приступити до нас і спокушати на темні діла. Про преподобного Макарія Єгипетського відомо, що він за келих вина, який йому доводилось інколи випити, цілими днями не дозволяв собі пити води. Марія Єгипетська за 17 років, які вона провела у плотських гріхах, 47 років суворо постилася і подвизалася.

Тому Православна Церква так багато часу надає постам, що він дуже багато допомагає нам у справі догоджання Богові. Ось для чого і Сам Господь Ісус Христос, наш Спаситель, власним прикладом освятив для Своїх послідовників піст. Ось для чого і святі апостоли постились і всі святі, які прагнули бути святими і праведними, постились і постяться. Ось чому заповідано поститися і всім, хто шукає правди Божої та спасіння.

Піст є неприємним для нашої плоті. Але Царство Небесне, як навіть і все найважливіше земне, не дається легко. Воно, як сказано у Священному Писанні, «нудиться», тобто береться силою, і шлях до нього вузький і тісний. Це шлях втрати і скорботи, і той, хто бажає увійти до Царства Божого, повинен позбавити свою плоть всіляких насолод.

Дуже часто саме Великий піст у церковних піснеспівах називають духовною весною. Чому в Постовій тріоді ми зустрічаємо такий вислів? Тому що піст – це перш за все весна для душі. Душа зціляється у дні посту через покаяння. Тому принагідно було б згадати тут молитовні зітхання з приводу покаяння преподобного Єфрема Сиріна, молитву якого ми читаємо з поклонами у дні Святого і Великого посту:

«Згладження гріхів краще за золото, прощення є дорогоціннішим за скарб, бідність без гріхів є кращою за багатство і маєтки.

Багатий з нетерпінням проміняв би там (у вічності) все своє золото на вінець бідності убогого Лазаря.

Людина, помираючи, нічого не бере з собою, як написано. Інакше багатий з нетерпінням все нажите ним віддав би за краплину води.

Людина одне з двох приносить до дверей гробу, або працю добрих діл, або служіння гріху.

У юродивих і мудрих дів навчився я; Господи, яке напуття повинен я взяти з собою, щоб там відкрилися мені двері Твої?

Якщо юродиві діви не прийняті були без оливи, то мені грішнику хто із милості вділить там оливи?

Дім Твій, Господи, наповнений грішниками, дружелюбно приймає до себе тих, хто кається, і сіті вчення свого простягує, як на тих, хто живе у ньому, так і на тих, хто ще поза ним.

З усіх сторін оточили мене, Господи, хвороби, недуги і гріхи, і немає іншого лікаря подібного до Тебе, якому б я описав би страждання свої.

Не заради праведних, Господи, було пришестя Твоє у світ, але заради грішників, щоб вони згладили гріхи свої покаянням.

Бо лікар не для здорових виготовляє ліки свої, але для хворих, щоб вони зцілювалися під його наглядом.

Не потребують здорові лікаря, як сказав Ти Господи (Мф. 9, 12). Праведникам і довершеним не потрібне покаяння.

Лев нападає відкрито, а гріх – таємно; тому що він зліший від лева; бо погубляє і душу і тіло.

Давид силою Твоєю, Господи, здолав лева і умертвив ведмедицю (1 Цар. 17, 34-36). Твоєю ж силою, Господи, нехай здолаю і я лукавого, цього невидимого вовка, який підстерігає мене.

Грішу я щоденно і не перестаючи приношу покаяння; але воно є несправжнім; тому що знову приходить гріх і перетворює його в ніщо.

Дай, Господи, ніколи не відходити мені від дверей Твоїх, тому що при них стоїть благість Твоя. Дай, Господи, ніколи не залишити мені міста прибіжища Твого, тому що нерозлучно в ньому перебувають щедроти Твої.

Вся Церква є Церквою тих, хто кається, як не тяжко бачити тому, хто має розум; вся вона є Церквою тих, хто погибає, як осягає це глибокий розум мудрих.

Нехай не впаду в пута, якими зв’язана була свобода моя, о Сину Царя, що визволив нас полонених із в’язниці гріховної.

Нехай не веселиться лукавий, що полонив мене; нехай не радується сатана, що спокусив і заманив мене. Довго був я у в’язниці; тепер з полону повертаюся до дому Твого.

В боротьбі за віру хай закінчиться служіння Твоє на землі; вінцем правди нехай закінчиться життя твоє».

† Архієпископ Димитрій (Рудюк)


Послання Вселенського Архиєрея Бенедикта XVI на Великий Піст 2010 року

Божа справедливість з’явилася через віру в Христа (пор. Рм 3,21-22)

Дорогі брати й сестри!

Щороку, з нагоди Великого Посту, Церква заохочує нас до щирого перегляду нашого життя у світлі євангельських повчань. Цього року я хочу поділитися з вами деякими роздумуваннями над розлогою темою справедливості, виходячи від ствердження святого Павла: Божа справедливість появилася через віру в Христа (пор. Рм 3,21-22).

Справедливість: «dare cuique suum»

Насамперед, зупинюся над значенням терміну «справедливість», який у загальній мові означає «віддати кожному належне – dare cuique suum», згідно з відомим висловом Ульпіяна, римського юриста ІІІ століття. Однак, в дійсності, це класичне визначення не уточнює, у чому саме полягає це «належне», яке потрібно кожному запевнити. Те, чого людина найбільше потребує, не може бути їй гарантоване законом. Щоб втішатися життям у повноті, вона потребує чогось глибшого, що може бути їй дане лише безкорисливо: можемо сказати, що людина живе тією любов’ю, яку лише Бог міг їй передати, створивши її на Свій образ та подобу. Очевидно, матеріальні блага є корисними і потрібними, зрештою, сам Ісус турбувався про те, щоб оздоровити хворих, годувати натовпи, які йшли за Ним, і, без сумніву, Він рішуче засуджує байдужість, яка також і сьогодні доводить до смерті сотні тисяч людей задля нестачі харчів, води та ліків; але «розподільча» справедливість не дає людині всього того, що їй належиться. Так, як хліба, а навіть більше від нього, вона потребує Бога. Святий Августин зазначає: якщо «справедливість є чеснотою, яка розподіляє кожному те, що йому належить… не є людською та справедливість, яка відбирає людину від істинного Бога» (Про місто Боже, ХІХ, 21).

Звідки береться несправедливість?

Євангелист Марко наводить наступні слова Ісуса, які стосуються дискусії про те, що є чистим, а що – нечистим: «Нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її осквернити; лише те, що виходить з людини, те осквернює людину… Те, що виходить з людини, – те осквернює людину. З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли» (Мк 7, 14-15.20-21). Залишаючи з боку безпосереднє питання, що стосується страви, у реакції фарисеїв можемо зауважити постійну спокусу людини: тобто знайти джерело зла у зовнішніх причинах. Чимало сучасних ідеологій, якщо добре приглянутися, мають таку передумову: оскільки несправедливість походить «ззовні», для того, щоб запанувала справедливість, вистачить усунути зовнішні причини, які заважають її здійсненню. Такий спосіб мислення – попереджає Ісус – наївний та короткозорий. Несправедливість, плід зла, не має виключно зовнішнє коріння; вона походить з серця людини, де знаходяться зародки таємничого потурання злу. Це з гіркотою визнає Псалмоспівець: «Я ж у беззаконні народився, й у гріху зачала мене моя мати» (Пс 51,7). Так, людину послаблює внутрішній поштовх, який заглушує її здатність входити у спільність з іншим. З природи відкрита на вільний взаємообмін з іншими, людина зауважує в собі самій дивну силу тяжіння, яка спонукає її замкнутися в собі, самоутверджуватись понад ближніми чи проти них: це – егоїзм, наслідок первородного гріха. Адам і Єва, спокушені брехнею Сатани, проти Божого наказу сягнувши по таємничий плід, замінили логіку довір’я до Любові на логіку підозри та суперництва, логіку отримання, довірливого очікування від Іншого – на нетерпеливу логіку володіння та прагнення робити самому (пор. Бт 3,1-6), внаслідок цього досвідчивши відчуття тривоги та невпевненості. Як людина може визволитися від цієї егоїстичної спонуки та відкритися на любов?

Справедливість і Sedaqah

В основі мудрості Ізраїля знаходимо глибокий зв’язок між вірою в Бога, Який «піднімає з пороху злиденного» (Пс 113,7) та справедливістю щодо ближнього. Саме слово, яке по-єврейськи означає чесноту справедливості – sedaqah, добре це висловлює. Sedaqah, у дійсності, з одного боку означає повну згоду з волею Ізраїлевого Бога, а з іншого – справедливість стосовно ближнього (пор. Вих 20,12-17), особливо убогого, чужинця, сироти та вдови (пор. Вт 10,18-19). Але ці два значення пов’язані, тому що дати вбогому для ізраїльтянина не є нічим іншим, як поверненням належного Богові, Який змилосердився над нуждою Свого народу. Не випадково Мойсей отримує таблиці Закону на горі Синай після переходу через Червоне море. Тобто, послух Законові має за передумову віру в Бога, який перший «вислухав благання» свого народу і «зійшов, щоб визволити його від Єгипетської руки» (пор. Вих 3,8). Бог є уважним до голосіння нещасного і у відповідь очікує, щоб Його слухати: вимагає справедливості щодо бідного (пор. Сир 4,4-5.8-9), чужинця (пор. Вих 22,20), раба (пор. Втор 15,12-18). Тому, щоб осягнути справедливість, необхідно вийти з ілюзії самодостатності, того глибокого стану замкненості, який є началом несправедливості. Іншими словами, потрібен «вихід», глибший від того, який Бог здійснив з Мойсеєм, потрібне визволення серця, яке слово Закону саме по собі безсиле здійснити. Тож чи існує для людини надія на справедливість?

Христос – Божа справедливість

Християнська благовість позитивно відповідає на людське прагнення справедливості, як стверджує святий Апостол Павло у Посланні до Римлян: «Тепер же без Закону з'явилася Божа справедливість… через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру» (3,21-25).

Якою, отже, є Христова справедливість? Це, передовсім, справедливість, яка походить з благодаті, згідно з якою не людина є тим, хто виправляє, зціляє себе саму та інших. Той факт, що «відкуплення» відбувається у «крові» Ісуса означає, що не жертвоприношення людини визволяють її з тягаря провин, але жест любові Бога, Який відкриває Себе до кінця, настільки, що бере на Себе «прокляття», яке належить людині, щоб в обмін передати їй «благословення», яке належить Богові (пор. Гал 3,13-14). Але це відразу викликає зауваження: що це за справедливість, де праведний вмирає за винуватого, а винний отримує взамін благословення, яке належиться праведному? Чи ж, таким чином, кожен не отримує протилежне до того, що йому належить? У дійсності, тут відкривається Божа справедливість, повністю відмінна від людської. Бог у Своєму Синові заплатив за нас ціну відкуплення, ціну насправді надмірну. Перед обличчям справедливості хреста людина може бунтуватись, бо вона виявляє те, що людина не є самодостатньою істотою, але потребує Іншого для того, щоб бути повністю собою. Навернутися до Христа, увірувати в Євангеліє означає, по суті, саме це: позбутись ілюзії самодостатності, щоб усвідомити та прийняти власну убогість – нестачу інших та Бога, потребу Його пробачення та дружби.

Отже, можемо зрозуміти, чому віра є чимось зовсім іншим, ніж природний факт, зручний та очевидний: потрібно покори, щоб прийняти те, що потребую Іншого, Який визволить мене від «мого», щоб безкорисливо дати мені «своє». Це відбувається зокрема у Святих Тайнах Покаяння та Євхаристії. Завдяки Христовій дії ми можемо увійти у «більшу» справедливість, якою є справедливість любові (пор. Рм 13,8-10), справедливість того, хто завжди відсуває себе швидше боржником, аніж кредитором, оскільки отримав набагато більше від того, на що міг сподіватися.

Саме завдяки цьому досвідові християнин прагне спричинитися до будування справедливих суспільств, де всі отримують необхідне для того, щоб жити згідно з власною людською гідністю і де справедливість оживлюється любов’ю.

Дорогі брати й сестри, кульмінацією Великого Посту є Пасхальне Тридення, у якому також і цього року прославимо Божу справедливість, яка є повнотою любові, дарування, спасіння. Нехай же цей покаянний час буде для кожного християнина часом справжнього навернення і глибокого пізнання таїнства Христа, Який прийшов, щоб здійснити кожну справедливість. З такими почуттями від щирого серця уділяю всім Апостольське благословення.

За матеріалами: Радіо Ватикан

***

Святитель Тихон Задонський про піст

Неперевершеним пісником є той, хто наклав на язик свій стримання, і утримує його від пустомовства, сквернослів’я, буйнослів’я, наклепу, осудження, помсти і всякого злого марнослів’я.

Бачиш, християнине, піст душевний. Корисним нам є піст тілесний, що служить нам для вгамування пристрастей;, але піст душевний незаперечно потрібний так, що і тілесний піст без нього нічого не вартий.

Багато хто поститься тілом, але не поститься душею; багато хто поститься від їжі й пиття, але не поститься від злих помислів, діл і слів, і яка для них від цього користь. Багато хто поститься через день і два і більше, але від гніву, злопам’ятства і помсти поститися не хочуть; Багато хто стримується від вина, м’яса, риби, але язиком своїм людей, подібних до себе, кусають, і яка ж їм від цього користь?

Є й такі, які часто не торкаються руками їжі, але ті ж самі руки простягають на крадіжку, пограбування чужого добра і яка ж їм від цього користь? Справжній бо і прямий піст є стримання від усякого зла.

Коли ж хочеш християнине, щоб тобі піст корисним був, то постячись тілесно, постися і душевно, і постися завжди. Коли ж ти накладаєш піст своєму чреву, то і наклади піст злим помислам і пристрастям своїм.

Нехай поститься розум твій від суєтних помислів; нехай поститься пам’ять твоя від злопам’ятства; нехай поститься воля твоя від злого бажання; нехай постяться очі твої від непотрібного споглядання: відверни очі твої, щоб не бачити непотрібного; нехай постяться вуха твої від осквернених пісень і наклепницьких нашіптувань; нехай поститься язик твій від наклепу, осудження, святотатства, брехні, сквернослів’я, і всякого пустого та гнилого слова; нехай постяться руки твої від пограбування чужого добра; нехай постяться ноги твої від ходіння на зле діло. Ухилися від зла і сотвори добро ( Пс. 33, 15). Ось це є християнський піст, якого Бог наш від нас вимагає. Покайся, і стримуючи себе від всякого злого слова, діла і помислу, навчайся усякому доброму ділу, і будеш завжди перед Богом поститися.

† Свт. Тихон Задонський

Джерело: http://www.archangel.kiev.ua


Слова Священного Писання про важливість посту

Пізніше заповідь про піст була закріплена законодавчо. Це були одноденні пости, приурочені до певних днів: «І було до мене слово Господа Саваофа: так говорить господь Саваоф: піст четвертого місяця і піст пятого, і піст сьомого, і піст десятого зробиться для дому Іудиного радістю і веселим торжеством; тільки любіть істину та мир» (Зах.8,18-19). Коли ж окрему людину або народ осягали випробування, люди удавалися до тривалих постів, щоб здобути милість у Бога: «Отже, ми постились і просили Бога нашого про це, і Він почув нас» (1 Езд.8,23). Благочестивій свідомості стародавніх було очевидне, що молитва до Бога набуває сугубої сили, коли вона - людина, молячись, приностит деяку жертву, стримуючи себе, тимчасово відмовляється від задоволень.

Сам Спаситель освятив піст Своїм прикладом: «Тоді Ісус був ведений Духом у пустелю, щоб спокушав його диявол. І постився сорок днів і сорок ночей, наостанку зголоднів» (Мф.4,1-2). Про піст в священних новозавітніх книгах мовиться багато разів: «Коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий сказав: «Відділіть мені Варнаву та Савла для діла, на яке я покликав їх» (Діян.13,2) «Рукоположивши ж їм пресвітерівдля кожної церкви, вони помолилися з постом і передали їх Господеві, в Якого ті увірували» (Діян.14,23). У новозаветній Церкві Великий пост (свята Чотиридесятница) був встановлений на зразок того посту, який вчинив Ісус Христом перед початком Свого суспільного служіння. Різдвяний пост також триває 40 днів.

Люди, що постять, добре знають, який благотворний духовний стан людини в дні посту. Для дітей (за уставом з 7 років) піст – чудова школа, що навчає управляти своїми бажаннями. Батьки, які звільняють дитину від поста, сильно шкодять його духовному здоров'ю. Пізніше вони проливають багато сліз, коли бачать своє безсилля справитися з її некерованими бажаннями, які швидко ростуть.

http://www.archangel.kiev.ua


ВЕЛИКОПОСНІ КАТЕХИЗИ

Буття: 1,24-2,3

Святе Писання розповідає нам, як Господь вершив творіння світу. І це дуже просто: повелівав словом, що було актом, і ставалося те, що велів Творець. Велів землі вивести живі творіння - і постали скотина, плазуни та звірі. Усе сказав щоб постало за родом, і все було добре. А ось коли дійшло до людини, відбулася зміна в поклику до її існування. Всевишній не вжив виразу "Нехай буде...", як попередньо до світла, тверді, рослин, водяних істот тощо, а пролунало так, як подає натхнений Святим Духом автор книги Буття: "Створімо людину на наш образ і на нашу подобу..." (Бут 1, 26). З тексту випливає, що людина була особливим творінням, тому що настала певна рада, щоб її покликати до життя. Не було сказано: "Хай буде людина", але покликання її до життя відбулося в інший спосіб. З ким радився Господь? Може, з ангелами чи архангелами? Святий Іван Золотоустий навчає так: "Діло ангелів полягає не в тому, щоб вступати в раду з Богом, а лише в тому, аби чекати й служити" (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 8 на Буття). Кому ж тоді говорив Небесний Отець? А звертався він до свого Сина й до Святого Духа, сказавши - "створімо"; а не наказав - "створи". Говорив, як рівний з рівними.

Декому могло б видатися, що таке покликання до життя означає рівність творіння з Богом, але в цьому покликанні до існування Творець відразу додає: "... і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним... над усіма дикими звірами Чому так говорив? Тому, що дав людині образ панування над тими, що були покликані Ним до життя. І цей образ не означає нічого іншого, як панування, буття господарем над раніше покликаними до життя створіннями. Отже, людина стала власником усього створеного на землі, нікого більшого тут від неї немає, усе підпорядкував Господь людині.

А що ми думаємо про подобу Божу? Як ми судимо, що це за така подібність? І тут знову звернемося за порадою до Учителя Церкви, котрий навчає: "Як образом назвав Він (Бог) образ володіння, а подобою те, аби ми, скільки можливо, ставали подібними до Господа покорою, смиренням та чеснотами..." (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 9 на Буття, п. 3). Хтось із авторів одного побожного твору порівнює це володіння з пануванням над думками, різними пристрастями, також нашими словами та вчинками. Людина має стати володарем внутрішніх сил і тримати в порядку свій душевний світ, щоб не блудити грішними манівцями, ображаючи Бога.

Час посту відповідний для того, щоб заглянути щиро у своє сумління та визнати своє невпорядковане духовне життя, свої часті промахи та прогріхи. Але визнати і шкодувати - зовсім не вистачає, аби настала зміна в нашому житті. Маємо запросити Спасителя до своєї душі, дати Йому можливість діяти в нас і змінити наш поганий шлях. Тут можна багато говорити, але ми усвідомлюємо, як наша легковажність щодо контролю над думками приводить до падіння у провини. Ми бачимо нашу слабкість і чомусь любимо перебувати в ній, почуваємося безпечними, тому що боїмося приходу Бога, котрий вимагає зміни, а нам уже добре так, як є. Тому гідно використаймо час Великого посту та щиро запросімо Всевишнього до свого життя.

Монастир сестер Св. Иосифа, м.Львів,21.02.2007.

Буття: 2,20-3,20

У час Великого посту богослужіння відрізняються від звичайних відправ упродовж року, хоч би взяти канон Андрія Критського. Нелегко інколи робити поклони, особливо для тих, хто досягнув поважного віку, але християни з радістю намагаються це робити, ніби не зауважуючи немочі свого тіла, тому що його рухає молодий дух, котрого відмолоджує та освячує вірність Богові. У час посту до своїх молитов і поклонів додаємо піст щодо їжі, але мусимо пам'ятати, що цього буде замало, якщо не будемо старатися зростати в любові до Бога та ближнього. Маємо дуже вважати, аби не вживати жодного скверного слова, ходити тверезими, бути далеко від усякого роду нечистоти, заздрості, захланності, гніву, марнування часу і не наближатися до інших родів духовних небезпек. Їх так багато, але що грозить людині, коли вона перебуває в будинку, а злий пес гавкає та непокоїться зовні? Людина безпечна, бо вона в домі, не відчиняє дверей, не виходить надвір, не виставляє себе на небезпеку, щоб не вкусив злий собака. Ми з вами розуміємо, що таким собакою є злий дух, котрий не тільки хоче вкусити, а й пожерти людину. Однак пам'ятаймо, що наше життя має бути духовно гідне не тільки в часі посту, а завжди. Наше прямування має провадити нас до очищення нашого духа та до більшої любові нашого Творця.

Читання із книги Буття подає нам багато матеріалу для роздумів, але почнімо відразу з першого прочитаного вірша, коли Адам давав назви всім створінням, котрих Господь покликав до існування, зокрема звірам і птахам. Подумаймо, яким розумом володів Адам, що міг давати назву кожному звірові, скотині, птахам, які мали стати перед ним згідно з велінням Всевишнього. Великий його розум, як про це сказав автор одного твору, він перевищував мислення всіх людей, разом узятих. Це - великий Господній дар для створеної людини! Усі приходили до першого чоловіка, але ні в одному створінні він не знайшов когось, хто міг би стати йому гідним помічником (пор. Бут 2, 20). Хто подбав про поміч для нього? Знову, як нам подає Святе Письмо, на допомогу приходить Створитель. Можливо, Він, подібно, як для Адама, взяв пороху, вдихнув духа? - Ні. Господь Бог навів на чоловіка глибокий сон, забрав в Адама одне ребро і "затулив те місце тілом". З ребра чоловіка Бог покликав до життя жінку. Звернімо увагу, що до створення чоловіка Господь упорядкував землю, проростив дерева, рослини, траву, заселив землю звірами, небеса наповнив птахами, моря - рибами, тобто приготував усе, потрібне до життя. З цього робимо висновок, що Творець створив чоловіка тоді, коли все було готове до життя. Чоловік став паном і володарем усього, бо Господь усе приготував для його гідного життя. А щодо створення жінки, то, здавалося б, вона, котра покликана до життя після чоловіка, мала б бути поставлена понад ним та понад усім створеним, бо створена пізніше від чоловіка. Але Господь покликав її до життя як помічницю чоловікові, а не як володарку над ним. Цікаво, що Адам до всього цього сказав пророчі слова, що вони обоє, чоловік і жінка, стануть одним тілом. Водночас чеснота перших людей була така велика, що вони не стидалися одне одного, хоч були нагі, не носили одежі.

Хай Господь допоможе нам, щоб ці слова зі Святого Письма не стали для нас тільки почутим глухим звуком, але нехай приносять нам духовну користь, щоб зростати в любові та наближатися до Бога.

Собор Св. Юрія, м. Львів, 23.02.2007.

Буття: 4, 16-26

Читаючи книгу Буття, довідуємося про гидкий вчинок Каїна, першого сина Адама та Єви. Що ж він зробив такого негідного? Убив свого брата Авеля, після того як вони вчинили святий акт пошани Бога через принесення жертви. Авель нічого злого не зробив Каїнові - Господь не прийняв його нещирої жертви. Коли він хотів мати претензії, то мав би їх висловити Богові, а не вбивати брата, жертву котрого було прийнято. Збагнімо також, що це вбивство сталося на початку створення людського роду, відразу ж пролилася невинна кров. Гріх заздрості після гріха гордості перших людей виявився дуже виразно і мав жалюгідний наслідок.

Відтак Святе Письмо говорить, що Каїн "відійшов від лиця Господнього", тобто втратив Божу опіку через свій гріх. Він оселився недалеко від Едему, тобто раю, де колись мешкали його батьки. Святий Учитель Церкви пише, що він оселився у землі Нод навпроти раю, аби, живучи там, постійно пам'ятати про те, що сталося з його батьком за порушення заповіді, а також про важкість його (Адама) провини; Каїн не зробив з усього цього жодного висновку (пор.: св. Ів. Золотоустий, Бесіда 20 на Буття). Місцевість Нод означає трепетання, тобто трясіння і трепіт (пор. там само). Вона також нагадує про неспокійний духовний стан грішника-Каїна чи будь-якого іншого. З цього випливає, що гріх приносить нещастя, неспокій, непевність, не дає жодних добрих гарантій у житті. Опісля Святе Письмо розповідає, що люди намагалися розмножувати свій рід, і спочатку чоловіки, через обмежену кількість жінок, одружувалися зі своїми сестрами. Тут варто зазначити, що в Писанні згадано про чоловіків, а замовчано імена жінок, - аби не робити зайвих записів і не множити сторінок написаного. Хоч не можна твердити, ніби жіночі імена взагалі не вживано. Ні! Коли потрібно, ми їх віднаходимо і знаємо, для чого вони написані. У цьому тексті читаємо історію про Ламеха, котрий повідомляв своїх жінок, Аду та Ціллу, про те, що він убив людину. Його мучило сумління, і він виявив свій ганебний вчинок, натомість Каїн навіть на Божий запит відповідав дуже зухвало - що він не є сторожем свого брата (пор. Бут 4, 9). Ламех говорить також про кару, що йому належить за вбивство, однак він знає про подібний злочин Каїна і говорить, що на ньому помста в сімдесят сім разів. Зрозуміймо тягар, що його носить Ламех за свою провину. Видається, що легше померти, ніж жити в такому пригніченому стані, основою якого є постійне відчуття тиску гріховного тягаря. Ламех своєю поведінкою, тобто відкриттям гріха, жаліє за свій вчинок, розуміє його важкість та його стосунок до Бога. Цим признанням він на щось розраховував, своєю щирістю та доброю постановою здобув у доброго Господа милосердя: "...бо яка його велич, таке й його милосердя" (Сир 2, 18). Людина, котра б перестала довіряти Богові та сумніватися в Його милосерді, виставляла б себе на образу Творця, тому що Господь завжди готовий прощати нам, коли ми щиро каємося, а не виставляємо покаяння на висміювання.

Монастир сестер Св. Йосифа, м. Львів, 28.02.2007

Буття: 5, 1-24, 2

Початок цього читання говорить нам про короткий родовід, де замовчано імена перших синів Адама, а відразу чуємо про його сина Сета, котрий народився після згаданих уже синів. Дуже часто ми також перечитуємо ці імена швидко, без усякої застанови, ніби вони не мають особливого значення, але за ними криється історія людського роду. Мойсей із натхнення Святого Духа замовчує імена перших синів, бо Авель був убитий, а Каїн став його вбивцею, не було про що згадувати. У деяких перекладах знаходимо, що Єва дала ім'я народженому синові Сет і сказала, що Бог "воскресив" другого нащадка, хоч у версії нашого перекладу читаємо - "дав". Тут дуже важливо те, що мати вдячна Богові за народження дитини і не приписує цього народження собі, але вважає, що це дар від Творця (пор. Бут 4, 25). Цей вислів першої жінки важливий тим, що вона все приписує дарові з висот; хоч людина діє, однак підпорядковується волі свого Творителя. Тим самим вона навчає і нас, аби покірно тримати себе в Божих очах і ставитися з гідністю до надавання імені новонародженим. Святе Письмо нагадує, що Сет народився на образ і подобу Адама, а на початку цього ж розділу (пор. Бут 5) повторено, що Господь створив людину на свій образ та подобу, благословив її і надав ім'я створеному "людина". Усі інші створіння, пам'ятаємо, називав Адам. А народження потомства за образом Адама означає, що Господь, попри Адамову провину, залишив людині владу, не забрав її після гріха та бунту. Усі ці фактори вказують на те, що Господь не перестав піклуватися людиною, не покинув її, а любить її, тому що вона Його твір. Всевишній не відвернув свого лиця від людини, попри те, що вона стала невдячна йому.

Коли читаємо імена родоводу, бачимо людей, яким Господь дарував довгий вік життя, а про Епоха зазначено, що він "ходив з Богом". Енох після народження Матусаїла прожив ще 300 років, народив синів та дочок і не переставав ходити з Богом, пише Писання. Дуже гарно пише святий Іван Золотоустий, звертаючи увагу на те, що люди, котрі живуть в подружжі, також мають набувати чесноти, він твердить: "...не думайте, ніби подружжя перешкоджає догоджувати Богові" (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 21 на Буття). Варто звернути увагу на те, що Святе Письмо два рази повторює, що Енох "ходив з Богом" і породив Матусаїла, тобто наполягає на тому, що виховання дітей не може бути перешкодою для гідного служіння Господові. Він жив в іншу епоху, коли не було ні стільки святих книг, ані такого великого досвіду, якого набуло людство, але йому не були перешкодою інші люди, можливо, і ті, хто не звертав уваги на служіння Всевишньому. Енох знав своє покликання як слуги Господнього і як чоловіка для жінки та батька для дітей, але на першому місці в нього було догодити Творцеві, і він виконав це з успіхом. Такий довгий вік він вправлявся в чесноті, простий чоловік мав на меті одне: ходити з Богом та виконувати Його волю. Ми довідуємося також, що Господь забрав Еноха із землі, але нічого не сказано про його смерть. Куди забрав, чому забрав - невідомо.

Стараймося вправлятися в чеснотах, тому що без них неможливо догодити Богові. Не шукаймо жодних оправдань за свої промахи, тому що вони ніколи не будуть актуальними. Актуальним має стати те, аби щиро каятися за свої провини перед ласкавим Господом і ніколи не втрачати довіри до Нього!

Семінарія Св. Духа, м.Львів, 01.03.2007.

Буття: 5,32-6,8

Щоденно ми смакуємо різні добрі страви, вишукуємо всякого роду їхні складники, аби вони були смачні та нам до вподоби. Не бажаємо їсти що-небудь, виявляємо невдоволення, коли нам щось не смакує, хоч їжа може бути дуже здорова, тим самим виявляючи свою вередливість та духовну слабкість. Чому? Тому що ми духовно дуже кволі, хоч ходимо до церкви, однак живемо зі своїми пересудами та бажаннями й не хочемо ставати добрими Божими дітьми. Для того щоб так не тривало, маємо уважно молитися, читати Святе Письмо та духовну літературу, практикувати піст і з великою увагою й покорою брати участь у церковних богослужіннях, уважно прислухатися до почутого слова Божого.

Святе Письмо згадує про важливу особу Старого Завіту - Ноя. Його ім'я, як пише святий Іван Золотоустий, означає "заспокоєння". Ми довідуємося, що він, коли йому було 500 років, породив трьох синів. Подивляймо та практикуймо вірність Господові, яку показував цей патріарх протягом довгих літ життя, що жив серед розбещених людей, але не наслідував їхніх гидких практик. Не боявся видатися інакшим серед близьких і знайомих, не тремтів, що будуть говорити про нього люди, адже він так відрізняється від них і не підтримує їх у їхніх негідних вчинках. Роздумаймо, як є з нами? Часто ми, коли перебуваємо в колі знайомих, хоч би, наприклад, у п'ятницю, зайшовши з ними до їдальні, де всі замовляють м'ясо, боїмося відрізнитися і повторюємо те, що беруть вони. Нас огортає сором та острах видатися іншими. Не боїмося того, що це гріх, порушення церковної заповіді, на все це не зважаємо, бо хочемо догодити людям, і не боїмося зневажати Бога, тому що Він, як нам видається, - далеко. І таких випадків можна наводити безліч, коли ми задля людського ока грішимо, робимо кривду нашій душі, засуджуємо себе на нещастя та ворогування з Богом.

Інша річ те, що говорить Святе Письмо про синів Божих і людських дочок. Хто вони? Сини Божі, як твердять екзегети Святого Письма, це ті, які народжувалися від Сета, а дочки та сини людські - котрі народжені перед Сетом, - від Каїна. Про що тут йдеться? Читаємо, що "побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок, хто котру вподобав" (Бут 6, 2). І тут йдеться про людську похіть, про слабкість людини, яка не хоче опанувати себе та взяти верх над пристрастю. Нестриманість і потяг до краси обличчя затягали синів Божих до блуду та гріховності. Чоловіки стали залежними від зовнішнього вигляду жінок, забули про все, втратили голови, аби тільки догодити своїй пожадливості. Чинили це проти закону, не задля продовження людського роду, лише грішна похіть зваблювала їх, і вони сліпо йшли за нею. Тут не було винне око, котре все це бачило, а розум, дух, котрий керує оком, що піддався невпорядкованій пристрасті. Тому Господь і називає людину "тілом", у котрої дух приглушений гріхом і не може видати свого судження і правильного рішення. Не треба думати, що колись чи тепер неможливо протидіяти злим силам, котрі впливають на наші думки. Варто знати, що винна людина, котра не бажає прикликати на допомогу Творця, аби вразити злого духа й дати йому відсіч. Не може людина бути залежна від ока, руки чи ноги. Щоб відвернути їх від злої дороги і скерувати в потрібний напрямок, Господь дав людині свого Духа. Ной перебував серед зіпсутих людей, був їм як сіль в оці, як живий свідок для того, аби зупинити їх у їхніх гріхах, а вони не зважали ні на що, мчали у прірву, як незагнуздані коні.

Час Великого посту - добра нагода переглянути наше життя й усвідомити, як воно минало дотепер. Вважаю, що знайдемо багато втраченого, того, що ми пройшли в непотрібному напрямку. Однак з Божою ласкою зможемо віднайти правильну дорогу і триматися її. Не зійдімо з правильної дороги, а коли ще не перебуваємо на ній, то швидше каймося, перепрошуймо Всевишнього і ставаймося синами та дочками Божими. Хай Пресвята Богородиця нам допоможе в цьому!

Собор Св. Юрія, м. Львів, 02.03.2007

Буття: 9,18-10,24

У поданому читанні книги Буття ми почули про трьох синів Ноя, від яких уся земля наповнилася людьми. А сталося так тому, що Господь підтримував їх і дарував силу, на що вказав попередньо: аби росли та множилися. Чуємо також певний додаток у читанні про імена синів, зокрема: "Хам був батьком Ханаана". Що хоче повідомити нам цей текст Святого Письма? Звернімося до Св. Івана Золотоустого, котрий твердить, що цим додатком сказано про нестриманість Хама, котрий навіть під час потопу піддався в кораблі тілесній похоті, і коли інші його брати не мали дітей, тобто поводили себе достойно і стримано, він не бажав себе опанувати, показуючи свої гріховні схильності. Не зважав на Божий гнів, не дивися на те, що навколо повно трупів і люди гинуть від повені, - показав повну неконтрольованість свого тіла (пор.: св. Ів. Золотоустий, Бесіда 28 на Буття).

Про Ноя довідуємося, що він взявся порати землю, відразу розпочав працю, насадив виноградник і зробив вино. Розуміємо, що Господь давав йому до всього цього вміння. Правда, це було вперше, тому Ной, не маючи жодного досвіду й не знаючи сили вина, упився ним. Хам побачив батька в наметі, що світив тілом, і не тільки не запобіг цьому, а розповідав про це братам. Так дуже швидко виявилося його розгнуздане життя. Він мав нагоду, щоб приховати все перед братами, давши батькові одяг. Але не вчинив так. Святе Письмо говорить, що він відразу надворі розповідав братам про батька, навіть не покликавши їх до приміщення, щоб там про це поговорити. А з цього можна робити висновок, що він був готовий перед ким-небудь голосити про це, бо не відчував якоїсь поваги до батька, бракувало йому сором'язливості. Тілесна й неопанована похіть робить свої грішні карби у житті цього чоловіка, він не притлумлював своєї похітливої пристрасті в кораблі, коли навкруги панувало нещастя, а тепер пристрасть породжує нові гріховні наслідки, що виражаються в зневажливому ставленні до батька. Гріх має таку властивість: коли з ним не боротися, він породжує нові гріхи; зло не бажає бути безплідним, а шукає прихильників, щоб розмножуватися в тій чи інший особі.

Коли Ной довідався про негідний вчинок свого сина, мабуть, від інших синів, - прокляв потомка Хама, сина Ханаана, та підкорив його, як раба, іншим синам, тобто його братам. Тут можна б ставити запитання, чому за батька покараний син. "Так зроблено (тобто замість Хама покарано його сина), щоби батько з природної любові до сина зазнав тяжкої скорботи. Благословення Боже на батькові залишилося не порушеним, а син був підданий прокляттю, прийняв кару за гріхи, тому що він тепер прийняв покарання за свого батька, але, правдоподібно, він був покараний також за особисті гріхи" (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 29 на Буття).

З цього короткого читання можна зробити дуже багато висновків, але цього буде замало, якщо ми не впровадимо їх у наше життя.

Насамперед маємо працювати і в нашій праці робити поступ. Вважати, щоб помірно вживати спиртні напої. Ной через незнання впився один раз, і так ганебно йому це обійшлося, хоч зовсім не був у тому винен, бо вина ніхто до цього часу не виробляв, а він винайшов його і став жертвою. Більше з ним цього не повторилося жодного разу -так гідно опанував себе і здавав собі з цього справу. Інша річ, що ми маємо старатися прикривати гріхи наших ближніх, а не розгрібати їх і розголошувати про них. З великою шаною ставитися до своїх батьків, навіть тоді, коли б нам видавалося, що вони на це не заслуговують, пам'ятаючи, що їм теж завдячуємо дар нашого життя. Старатися жити так, щоб не наражати себе на прокляття; не бути рабами розпалених пристрастей, а постійно почуватися вільними Божими дітьми, навіть тоді, коли б нас увесь час переслідувала небезпека випробовування нашої вірності Господові. Хай Пресвята Богородиця допомагає нам прямувати до добра!

Семінарія Св. Духа, Львів, 14.03.2007.

Буття: 17,1-10

Господь перший раз з'явився Аврамові, коли йому було 75 років (пор. Бут 12, 7), а другий - у 99 років. Крім того, багато разів Творець розмовляв з ним і давав різні запевнення та вказівки. Всевишній говорив про розмноження його роду в численне потомство, як порох землі (пор. Бут 13, 16), а коли Аврамові було 99 років, Господь знову підтверджує свою обітницю, що він вельми рясно його розмножить (пор. Бут 17,2). Хоч Аврам був уже в поважних роках і його дружина Сара також, Всевишній повторює свою обітницю - дати йому нащадка і не хоче залишити свого слугу в непевності. Господь підтримує зв'язок з Аврамом, тим самим додаючи йому довіри та великої надії на раніше сказані слова. Звернімо увагу на розмову та спілкування з патріархом: "Я - Бог всемогутній. Ходи зо мною і будь бездоганний" (Бут 17, 1). Тут можна говорити про страшні й ніби незрозумілі слова, котрі звертає Господь до вірного слуги. Чому страшні й незрозумілі? Тому що це мова "Творця неба й землі, усього видимого й невидимого". І як може мізерне та кволе створіння ходити з Богом і бути досконалим? Але таку високу планку ставить Бог своєму створінню й переконує його про потребу й можливість ходити з Ним, Творцем, аби свідчити Йому бездоганність життя. Отже, можливо бути досконалим й реалізувати спосіб такого життя, коли повністю покладатися не на свої, людські, сили, а цілковито довірити себе Триєдиному Богові. Яку високу й необхідну вимогу ставить Господь перед тим, хто має пам'ятати: "...все з пороху постало і все повертається у порох" (Проп 3, 20). Уявімо собі, на яке завдання надихає Господь своє мізерне створіння, Аврама, котрий не є пустельником, ні ченцем, ані затворником, а тим більше священиком! Аврам - простий чоловік, котрий слухається в усьому Бога, довіряє Йому, безперечно, більше, ніж собі; він поклався в усьому на свого Творця і не бажає бути невірним. Такі слова про потребу святого життя кожній особі пізніше підтвердив і сам Син Божий, коли голосив свою Нагірну проповідь зібраному народові: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт 5, 48). І зрозуміло, що таке твердження стосувалося не тільки до минулих поколінь, тіла котрих залягли глибоко в землі і стали порохом, але це саме завдання стоїть перед нами, перед кожною людиною - осягнути досконалість, тобто бути бездоганними в любові до Бога та ближнього.

Повертаючись до тексту Старозавітного читання, згадаймо, що Господь змінює ім'я Аврама на Авраам (пор. Бут 17, 5), додаючи одну букву, що змінило попереднє значення слова: "переселенець" на - "батько багатьох народів". Щоразу із тексту довідуємося, що Творець стає ініціатором змін, Він надихає, тепер уже Авраама, аби той дотримував Його "вічного союзу", щоб бути Богом для нього та його поколінь. Всевишній обіцяє дати Авраамові та його нащадкам Ханаан-край і бути їм Богом. Це - велике запевнення Господнього благословення для кожної людини, котра старається бути Йому вірною та ревно дотримуватися приписаних обітниць любові Творця. Господи, благослови нас бути вірними тобі впродовж нашого життя!

Семінарія Св. Духа, м.Львів, 21.03.2007.

Буття: 43,26-31; 45,1-17

У читанні із книги Буття довідуємося про черговий прихід синів Якова, а братів Иосифа, котрого вони продали до Єгипту, щоб тут купити збіжжя й не вмерти з голоду. Святе Письмо згадує про братів, котрі принесли Йосифові гостинця й поклонилися йому до землі.

І тепер здійснюється те, що колись Йосиф у своїй простоті розповідав братам: про сон, у якому снопи братів кланялися його снопові (пор. Бут 37, 7). Цікаво й те, що жоден із братів не пам'ятав уже про Йосифа, а тим більше про його сни, ніхто не впізнав його і не здогадувався про нього, хоч він був такий покірний та налаштований до них з любов'ю. Яка самолюбна й засліплена людська неміч, що бачить себе і свої вигоди, а не зважає на ближніх, навіть на рідних: спочатку продали рідного брата Иосифа, а тепер ніхто з них про нього й не думав і не впізнав його.

Йосиф показує велику любов і прив'язаність до батька, котрим цікавиться і випитує багато разів про його здоров'я та самопочуття. Сини Якова і тут нічого не завважують, не дивуються, що якийсь незнайомець так цікавиться їхнім батьком. їм і на думку не спадало, що це може бути їхній брат Йосиф. А той зворушився до сліз, коли побачив наймолодшого брата Венямина, який приїхав до Єгипту з братами на його прохання. Захоплюймося мужністю Йосифа, його стійкою поставою щодо братів, любов'ю, котру він виявляє їм, а водночас і вмінням переконуватися в їхній правдомовності та зміні на краще. Він вимагав, аби брати привели Венямина, хотів переконатися, чи брати, можливо, не вчинили з хлопцем так само, як зробили з ним. Тим способом також навчає їх відповідальності, бо Юда, старший брат, ручався за життя Венямина - наймолодшого й улюбленого сина Якова. Той самий Юда запропонував братам не вбивати Иосифа, а продати його купцям (пор. Бут 37, 27); і в цьому можемо вбачати далекий прообраз Юди, Ісусового учня, що продав свого Учителя за срібняки.

З одного боку, Йосиф поводить себе строго, з іншого - дуже прихильно ставиться до братів, але їм заступило очі, і вони не можуть пізнати в ньому брата (пор. Лк 24, 16). Їх чомусь зовсім не здивувало, що, наприклад, Веняминові Йосиф послав у п'ять разів більшу частину гостинця зі свого столу, ніж іншим братам. Дивний незнайомець цікавиться їхнім родом, а вони, заглиблені в собі сліпці, осліплені колишньою заздрістю, через яку й продали Иосифа, тепер не пізнають його. Яка шкідлива заздрість, що чинить людину замкнутою в самій собі, і який наслідок гріха, що не дає можливості людині відкритися на свого ближнього. Така надзвичайна прихильність другої за становищем людини в Єгипті, що дозволяє їм, чужинцям, сидіти разом за столом, пити та веселитися, не сприяє їм пізнати правду, тому що вони були охоплені величезною сліпотою за вчинений гріх проти свого брата. І насамперед у час Великого посту переконуємось у великому нашому самолюбстві, молимося, аби Господь дозволив нам бачити наші гріхи й не засуджувати наших ближніх.

Йосиф хотів випробувати братів і намагався затримати Венямина в себе, щоб ті повернулися до батька без нього, але Юда та інші стали просити, щоб він цього не чинив. Вони мотивували це тим, що не можуть з'явитися перед лицем батька без його молодшого сина, бо так йому обіцяли, і батько з цього горя може померти. А це свідчило про зміну братів на краще. Серце Иосифа не витримало більше цього випробування - він признався перед братами, що він Йосиф, їхній брат. Вони затривожилися, злякалися, від несподіванки та переляку замкнулися їм уста. Але цей благородний чоловік не думав так, як вони. Він запрошує їх, щоб підійшли ближче до нього, ще раз повторює, що він їхній брат, котрого вони продали, і водночас заспокоює, щоб не ятрили собі серця, бо він не бажає помсти. Натомість вбачає в тому Божу волю, що він потрапив до Єгипту, це послужило не лише їм, а й багатьом іншим людям, котрі були врятовані від голоду. Заздрість братів приготувала йому славу (пор.: св. Ів. Золотоустий. Бесіда 64 на Буття).

Захоплюймося радістю та великодушністю Иосифа, котрий не пишається своїм становищем, не закидає братам їхньої злоби, жодного разу не чинить їм зла, не дорікає за ганебний вчинок - навпаки, додає їм відваги і в усьому бажає скерувати їхнє серце на цінування Божого Провидіння. "Щасливий муж, у якого на устах нема нечестя, і якого не мучив докір гріхів" (Сир 14, 1), - ось слова мудреця, котрі найкраще стосуються до цього чоловіка, котрий любов до ближнього поставив на перше місце і не бажає дати місця помсті чи прояву злоби у своєму серці. Серце мудрого наповнюється любов'ю до кривдника, а безумного - палає ненавистю. Хай приклад Иосифа стане нам могутнім знаком у прощенні провин нашим ближнім і запалить нас любов'ю до всіх, а особливо до очевидних наших ворогів.

Семінарія Св. Духа, м. Львів, 28.03.2007.

Буття: 49,33-50,26

Текст із книги Буття згадує про останні слова Якова до своїх синів та описує закінчення життя святого патріарха. Дивуймося і вчімося від цього праведника, як слід підходити до останньої хвилі свого життя. Він не впадає в розпач, не віддається відчаю, що зближається його остання хвиля буття на землі, а сам зустрічає її мужньо та спокійно: "... простягнув він свої ноги на ліжко й віддав духа..." (Бут 49, 83). А це означає, що він спокійно зустрічає свою смерть, тому що вірить в інше, позагробове життя та приєднання до свого роду. Відходить з радістю ще й тому, що бажає зустрітися зі своїми попередниками, своїми рідними, котрі випередили його в дорозі до вічного життя. Тут варто зауважити, що Яків не був в таких умовах, у котрих перебуваємо ми, коли знаємо, що на світ прийшов Ісус Христос, відкупив нас від вічної гріховної неволі, був нещадно катований, помер на хресті, а третього дня воскрес. Ми перебуваємо в кращій ситуації, ніж праведний Яків, але нашим життям ми часто більше віддалені від Бога, бо живемо так, ніби не існує Творця та відповідальності за наше життя. Він гідно приготувався до смерті, не боявся її, тому що своїм життям свідчив вірність Богові й радісно переходив до кращого та вічного відпочинку. Що сприяло тому, що його перехід від тимчасового життя на землі до вічного життя у другому світі був легкий? - Його чисте сумління, котрим він вирізнявся і дбав про нього, пам'ятаючи про присутність Господа, та з честю виконував волю Небесного Отця.

Наше життя, на жаль, буває далеке від чесної поведінки та уникання всякого роду провин. Ми, навпаки, чомусь наражаємося на різноманітні небезпеки, бажаємо попробувати всякого гріха, плямимо свою душу. Замість змагатися за бездоганне життя, ходимо поранені глибокими духовними ранами від нашого ворога - диявола.

Одна особа мала видіння й бачила себе у вигляді малого дитяти, що було прибране в яскраві одежі. Коли ж захопилася ним і вважала себе доброю й невинною перед Богом, почула небажані слова, що насправді так не є. Як було насправді? У видінні було відхилено певну частину гарного одягу, під котрим показалося тіло, покрите смердючими гнійними чиряками. Потім почувся голос, котрий сповістив цій особі, що приблизно такий стан її душі.

Ми з вами призвичаєні думати, що з нами все гаразд навіть тоді, коли поповнюємо різного роду гріхи й носимо їх по світі зі собою. Це правда, що їх не видно, але також правда, що вони існують в нашій особі, що вони прилипли до мене й завдають мені шкоди. І не тільки мені, бо навіть матеріальні, але невидимі речовини шкідливі, як, наприклад, радіоактивні важкі метали, що ми досвідчили після Чорнобильської катастрофи. Хтось зі святих припускав таке: коли б диявол у своєму стані був викинутий з пекла на землю, то його огидний та отруйний сморід умертвив би все живе на землі. Тому дуже важливо противитися злу, пам'ятати, що сатана існує, він -наш ворог і добра для нас не бажає. Чому маємо бути його слугами? Для чого нам бруднити нашу душу, коли вона може бути чистою в приязні з Богом. Чи бажаємо ставати у ворожий табір і боротися з добрим і люблячим Богом? Нас рятує те, що Господь милосердний і терпеливий, не бажає смерті грішника, а очікує на його навернення (пор. Єз 18, 32). Коли б Господь карав нас відразу за наші гріхи й не давав часу, щоб опам'ятатися, то де перебували б наші душі? Скільки разів ми могли б померти до цього часу? Тому не надуживаймо Божою добротою, живімо, а не гнівімо люблячого Спасителя, котрий помер за наші беззаконня і радо прощає гіркі промахи нашого життя. О, як це буде добре, коли смерть застане нас приготованими до зустрічі з Господом, коли наше сумління буде вільне від гріховних плям. Це під силу кожній людині, треба тільки прибігати до Бога та просити допомоги в боротьбі із силами зла.

Повертаючись до тексту Святого Письма, згадаймо ще раз факт смерті Якова й переконаймося, наскільки любив його син Йосиф, що припав біля свого батька, плакав і цілував його, а до всього цього повелів своїм слугам та лікарям бальзамувати померлого. Навчімося від цього праведного чоловіка поважати наших батьків, коли вони ще при житті, і не судімо їх, що вони недостойні нашої любові через їхню невідповідну поведінку. Заповідь Божа наказує любити батьків, прийняти їх з любов'ю таких, якими вони є. Бо й ми колись станемо батьками, а може, ми вже ними є, і хіба не було б нам гірко, якби наші діти почали докучати нам за нашу старість, за старечу млявість у поведінці, певні зовнішні промахи внаслідок немочі та кволості нашого тіла? Заповідь закликає любити батьків такими, якими вони є, з їхніми недоліками та недосконалостями, й обіцяє нам за це велику нагороду доброго та довгого життя. Чи є такий, хто б відмовився від доброго і довгого життя? Усі шукаємо вигоди в цьому світі, не хочемо відчувати браку та нестачі, боремося за достаток і здоров'я, бажаємо прожити довго, ніхто не спішиться помирати, навпаки, люди зважуються на різні болючі операції, щоб бодай трохи продовжити своє життя. Так, бажаємо жити в цьому світі, і це - великий завдаток того, що Творець дав нам безсмертного духа, котрий виявляється в нас у бажанні вічного життя. Так, це правда, що помирає тіло, а дух не може померти, він нематеріальний, і Господь покликав його до життя, а не до смерті. Ось де міститься велика таємниця бажання вічного життя.

Роздумаймо, що Йосиф - перший чоловік після фараона в Єгипті - не хоче самовільно виконати волю батька, щоб поховати його там, де він бажав, а йде до фараона і просить, щоб той сприяв йому виконати батьків заповіт. Звичайно, фараон не міг відмовити вірному та мудрому своєму слузі. І не тільки дозволив, а в похід по тіло пішли "всі двірські фараона, вельможі його роду та всі старші єгипетського краю". Йосиф не виносився понад інших своїми дарами, а пам'ятав, що все добро, котрим він наповнений, походить від Господа, тому виявляв велику вдячність Богові і не приписував собі нічого. Протилежної думки про Иосифа були його старші брати, котрі відразу після смерті батька стали міркувати, що їхній брат, Йосиф, буде мстити їм за те, що вони продали його до Єгипту. Хоч перед тим він десятки разів давав їм приклад, що не здатний на це, що він - людина відповідальності та честі, котра стоїть перед Богом і не хоче засмутити Господа своїм навіть "малим" гріхом. Він, коли бажав би їх покарати, мав багато можливостей, але його сумління та праведність не могли навіть наштовхувати його на таку думку. Тут збуваються слова Ісуса Христа: "Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з лихого скарбу лихе виносить" (Мт 12, 35). Цікаво, що брати послали до Иосифа сказати, що батько перед смертю бажав, аби той простив їм вину за їхній гріх. І брати самі прийшли та впали перед ним на коліна, називаючи себе його рабами, а той заспокоював їх, що він не Бог. Йосиф знову пояснив їм, що їхній злий задум Господь обернув усім на добро, що його послугою Творець спас життя багатьом людям. Подумаймо тільки, як гріх, котрий вчинили брати, докучає їм, наводить на них страх і непевність, попри те, що їхній брат не робить жодного натяку, щоб домагатися якоїсь справедливості та перепрошення за їхній негідний вчинок. Йосиф обіцяє турбуватися про братів та їхніх дітей і дуже доброзичливо промовляє та ставиться до них.

У час посту добре було б замислитися над нашим ставленням до батьків, наставників і назагал - старших людей. Чи ми не чинимо їм кривди? Може, належно не шануємо їх? Ставимося до них з погордою? Можливо, називаємо батьків у колі наших друзів словами "старий" або "стара", а наставників - якимись вигаданими смішними або погірдливими прізвиськами? Може, ми їх перекривляємо, насміхаємося з їхніх вад та хиб, хоч не звертаємо уваги на те, що в нас їх більше, ніж у тих, кого критикуємо. А може, ми злісні, як брати Якова, котрі готові продати й рідного брата, щоб шукати своєї вигоди, оправдання та доброго життя? Не зважаємо на інших, що чимось провинилися проти нас і просять у нас пробачення? Не хочемо їм простити? Вимагаємо, щоб нас перепросили й багато разів згадуємо про образу "нашої гідності"? Це - поганий знак духовного стану, хвороба, котру слід енергійно лікувати, аби вона не переросла в хронічне духовне захворювання. Час святого посту має сприяти нам заглянути щиро в душу, виявити хворобу та ворогів і повиганяли їх з нашого життя. І на цьому не можна зупинитися, треба боротися з духовним захворюванням через щиру молитву, добру й часту святу сповідь, гідне Святе Причастя, недільну участь у Службі Божій, читання доброї книжки.

Закликаю всіх щиро каятися та пам'ятати, що Господь з любов'ю чекає, аби прощати нам більше, ніж ми того бажаємо. Ми здатні хворіти, тоді запобігаймо хворобі, молячись щиро також до Божої Матері. Будьмо повні відваги та шани до Бога - нашого люблячого Батька, котрий не відмовляє нам у прощенні та проханні.

Собор Св. Юрія, м.Львів, 30.03.2007.

Слово Господнє живе та діяльне - ПроповідіДжерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

[ До змісту книги: "Слово Господнє живе та діяльне" ]

[ Cкачати книгу: "Слово Господнє живе та діяльне" ]

[ Купити книгу: "Слово Господнє живе та діяльне" ]


[ Повернутися до розділу: "Християнські проповіді" ]

[ Читайте также: "Христианские проповеди" на русском языке ]


Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!