Християнська бібліотека. Катехизм Католицької Церкви. Артикул 1. Перша Заповідь. Катехизм. Катехизм Католицької Церкви.
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Артикул 1. Перша Заповідь
   

Частина третя. Життя у Христі.

Розділ другий. Десять Заповідей.

Глава перша. Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю.

«Я - Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене. Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць І не служитимеш їм» (Вих. 20.2-5; Пор. Втор. 5, 6-9.).

«Написано: «Господу, Богу твоєму, поклонишся І Йому єдиному будеш служити» (Мт. 4,10).

І. «Господу, Богу твоєму, поклонишся і Йому єдиному будеш служити»

2084    Бог дозволяє людям пізнати Себе, нагадуючи про Свою все могутню, доброзичливу та визвольну дію в історії того, до кого Він звертається: «Я... вивів тебе із землі Єгипетської, з дому неволі». Перше слово містить першу заповідь Закону: «Господа, Бога твого, будеш боятися, Йому служитимеш. (...) Ви не підете за іншими богами» (Втор. 6,13-14). Перший заклик та справедлива вимога Бога полягає в тому, щоб людина прийняла Його і Йому віддала найвищу шану.

2085    Єдиний та Правдивий Бог об'являє Свою славу насамперед Ізраїлеві (Пор. Вих. 19, 16-25; 24, 15-18.). Об'явлення про покликання та правду людини пов'язане з об'явленням Бога. Людина покликана свідчити про Бога своєю поведінкою, відповідною до свого створення «за образом і подобою Божою» (Буг. 1,26):

«Не буде ніколи іншого Бога, Трифоне, і ніколи не було іншого (,..), крім Того, Хто сторив й улаштував усесвіт. Ми не вважаємо, що наш Бог інший, ніж ваш. Бо Він Той самий, що вивів ваших отців із Єгипту «потужною рукою і простягнутим рам'ям». Ми не покладаємо нашої надії на когось іншого, бо таких немає, лише на Того самого, що і ви, - на Бога Авраама, Ісаака і Якова» (Св. Юстнн, Діалог з Трифоном Юдеєм, 11,1).

2086    «Перша із заповідей охоплює віру, надію і любов. Коли ж бо говоримо «Бог», то, по суті, сповідуємо єство стале, незмінне, завжди однакове, вірне, досконало справедливе. Звідси випливає, що ми повинні обов'язково прийняти Його Слова і мати віру в Нього та цілковите довір'я. Він є Всемогутнім, милостивим, безмірно творить добро. Чи хтось міг би не покладати на Нього всіх своїх надій? І чи хтось міг би не любити Його, розважаючи про скарби доброти і любові, які Він нам дав? Звідси вираз, який Бог вживає у Святому Письмі чи то на початку, чи в кінці Своїх заповідей: «Я - Господь» (Римський Катехизм, З, 2, 4.).

Віра

2087    Джерелом нашого морального життя є віра в Бога, Який об'являє нам Свою любов. Св. Павло говорить про «послух віри» (Рим. 1,5; 16,26) як про перший обов'язок. Він вбачає в «незнанні Бога» основу і пояснення всіх моральних відхилень (Пор. Рим. 1, 18-32). Нашим обов'язком щодо Бога є вірити в Нього і свідчити про Нього.

2088    Перша Заповідь вимагає від нас зміцнювати і ретельно стерегти нашу віру й пильно відкидати все, що їй суперечить. Існують різні способи грішити, проти віри:

Добровільний сумнів стосовно віри легковажить або відмовляється прийняти правдивим те, що Бог об'явив і Церква подає для вірування. Недобровільний сумнів означає вагання щодо віри, труднощі подолання закидів, пов'язаних із вірою, або неспокій, викликаний її незрозумілістю. Якщо такий сумнів підтримувати добровільно, то він може призвести до духовного засліплення.

2089    Невіра - це легковаження об'явленої правди або добровільна відмова прийняти її. «Єресь є впертим запереченням після прийняття Хрещення якоїсь правди, у яку треба вірити вірою Божою і католицькою, або впертий сумнів щодо цієї правди. Відступництво є цілковитим відкиданням християнської віри. Розкол (схизма) — це відмова від підпорядкування Римському Архиєреєві і від сопричастя з членами Церкви, які визнають його першість» Кодекс канонічного права, кан. 751).

Надія

2090    Коли Бог об'являє Себе і кличе людину, то вона не може цілком відповісти на Божу любов своїми власними силами. Вона повинна сподіватися, що Бог дасть їй здатність любити Його взаємно і діяти відповідно до заповідей любові. Надія є довірливим очікуванням Божого благословення і блаженного бачення Бога; вона є також острахом образити любов Бога і стягнути на себе кару.

2091    Перша Заповідь має на увазі також гріхи проти надії, якими є безнадія і зухвала надія:

Через безнадію людина перестає сподіватися від Бога свого власного спасіння, підтримки для його досягнення або прощення своїх гріхів. Безнадія суперечить Божій Доброті, Його Справедливості - бо Господь вірний Своїм обітницям - і Його Милосердю.

2092    Існують два види зухвалої надії. Або людина переоцінює свої здібності (сподіваючись спастися без допомоги з неба), або занадто надіється на Божу всемогутність і Боже милосердя (сподіваючись отримати прощення без навернення та славу без заслуги).

Любов

2093    Віра в Божу любов охоплює заклик та обов'язок відповісти щирою любов'ю на Боже милосердя. Перша Заповідь наказує нам любити Бога понад усе та всі створіння через Нього і заради Нього (Пор. Втор. 6, 4-5.).

2094    Грішити проти Божої любові можна різним способом. Байдужість занедбує або відкидає застанову над Божою любов'ю; вона не визнає її ініціативи і заперечує її силу. Невдячність занедбує або відмовляється визнати Божу любов і відповісти на неї своєю любов'ю. Остиглість - це вагання або нехтування обов'язком відповісти на любов Божу; вона може викликати відмову віддати себе порухові любові. Нехіть, або духовне лінивство, йде аж до відкинення радості, що походить від Бога, і відрази до Божого добра. Ненависть до Бога походить від гордості. Вона суперечить любові Бога, заперечує Його доброту і намагається проклинати Бога як Того, Хто забороняє гріхи і накладає покарання.

II. «Йому єдиному будеш служити»

2095    Божі чесноти віри, надії і любові формують і оживляють моральні чесноти. Отож, любов спонукає нас віддати Богові те, що ми Йому справедливо винні як створіння. Чеснота релігійності схиляє нас до такого ставлення.

Богопоклоніння (Аdоrаtіо)

2096    Богопоклоніння є першим актом чесноти релігійності. Поклонятися Богу - означає визнати Його як Бога, як Творця і Спасителя, як Господа й Владику всього, що існує, як безконечну і милосердну Любов. «Ти будеш поклонятись Господові, Богові твоєму, і Йому єдиному служити» (Лк. 4,8), - говорить Ісус, покликаючись на Второзаконня (Втор, 6,13).

2097    Поклонятися Богові означає в повазі та цілковитому послухові визнати абсолютну мізерність створіння, яке існує лише завдяки Богові. Поклонятися Богові - це хвалити Його, як Марія у пісні «Величає душа моя Господа», возвеличувати Його, а впокоряти себе, визнаючи із вдячністю, що вчинив Він великі речі і що святе Його ім'я (Пор. Лк. 1,46-49). Поклоніння Єдиному Богові звільняє людину від замкнення в собі, від неволі гріха та від ідолопоклонства світу.

Молитва

2098    Акти віри, надії та любові, приписані Першою Заповіддю, сповнюються в молитві. Підняття духу до Бога є вираженням нашого поклоніння Богові:  молитва прослави  і подяки, заступництва і прохання. Молитва є необхідною умовою для виконання Божих заповідей. «Треба молитися завжди й не занепадати духом» (Лк. 18,1).

Жертвоприношення

2099    Належить приносити Богові жертви як вияв богопоклоніння і вдячності, благання і єднання з Ним: «Правдивою жертвою є кожне діло, яке здійснюється для об'єднання нас святою спільністю з Богом, щоб осягнути справжнє блаженство» (Св. Августин, Про Боже місто, 10, 6).

2100    Щоб стати правдивою, зовнішня жертва повинна бути вираженням духовної жертви: «Жертва Богові - дух сокрушенний...» (Пс. 51,19). Пророки Старого Завіту часто осуджували жертви, принесені без внутрішньої участі (Пор. Ам. 5,21-25) чи без любові до ближнього (Пор. Іс. 1, 10-20.). Ісус нагадує слово пророка Осії: «Я милосердя хочу, а не жертви» (Мт. 9,13;12,7; Пор. Ос. 6, 6). Єдиною досконалою жертвою стала жертва, яку Христос приніс на Хресті, цілковито віддавши Себе любові Отця за наше спасіння (Пор. Євр. 9, 13-14). Єднаючись із Його жертвою, ми можемо перетворити наше життя в жертву Богові.

Обітниці й обіти

2101    У різних обставинах християнин покликаний складати Богові обітниці. Хрещення і Миропомазання, Подружжя і Рукоположення завжди з ними пов'язані. Як акт своєї особистої відданості, християнин також може обіцяти Богові певний вчинок, молитву, милостиню, прочанство тощо. Вірність обітницям, складеним Богові, є виявом поваги до Божої Величі і любові до істинного Бога.

2102    «Обіт - це свідома і добровільна обітниця, складена Богові, що стосується об'єкта якогось можливого і кращого добра; він зобов'язує чеснотою релігійності» (Кодекс канонічного права, кан. 1191, § 1). Обіт є актом побожності, у якому християнин посвячує себе Богові або обіцяє Йому добре діло. Виконуючи свої обіти, 'він віддає Богові те, що Йому було обіцяне й посвячене. Діяння апостолів показують нам, як св. Павло турбується про виконання обітів, які він склав (Пор. Ді. 18, 18; 21, 23-24.)

2103    Церква визнає взірцеву вартість обітів, складених про дотримання євангельських рад (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 654.):

«Радіє Мати наша Церква, що має у своєму лоні чимало чоловіків та жінок, які точніше наслідують виснаження Спасителя та ясніше Його показують, приймаючи у свободі убожество дітей Божих і зрікаючись власної волі; вони, власне, понад вимоги заповідей підпорюються людині задля Бога у ділах досконалості, щоб більше уподібнитись до Христа у Його послусі» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 42.).

У деяких випадках Церква може звільнити від обітів І обітниць зі слушних причин (Пор, Кодекс канонічного права, кан. 692; 1196-1197.).

Суспільний релігійний обов'язок і право на релігійну свободу

2104    «Усі люди покликані шукати правду, зокрема в тому, що стосується Бога та Його Церкви; і коли вони пізнали її, покликані її прийняти і бути їй вірними» (II Ватиканський Собор, Декл. «Dignitatis humanae», 1). Цей обов'язок випливає «з самої природи людей» (Пор. II Ватиканський Собор, Декл, «Dignitatis humanae», 2.). Він не супуречить «щирій повазі» до різних релігій, які «часто приносять промінь тієї правди, що освічує всіх людей» (II Ватиканський Собор, Декл. «Nostra aetate», 2). ані вимозі любові, яка спонукає християн «діяти з любов'ю, розсудливістю, терпеливістю до тих, що зблудили у вірі або перебувають у незнанні щодо неї» (II Ватиканський Собор, Декл. « Dignitatis humanae », 14.).

2105    Обов'язок правдиво віддавати Богові належну пошану стосується людини як індивідуально, так і суспільно. Саме в цьому полягає «традиційне католицьке вчення про моральний обов'язок людей і суспільств стосовно правдивої релігії та єдиної Церкви Христової» (II Ватиканський Собор, Декл. « Dignitatis humanae », 1). Безупинно євангелізуючи людей, Церква працює над тим, щоб вони могли «формувати в християнському дусі спосіб думання і звичаї, закони і структури спільнот, у яких вони живуть» (II Ватиканський Собор, Декр. « Apostolicam actuositatem », 13). Суспільний обов'язок християн полягає в пошануванні і пробудженні в кожній людині любові до правди і добра. Він вимагає від них причинитися до пізнання правдивої віри, яка є в католицькій і апостольській Церкві (Пор. II Ватиканський Собор, Декл. « Dignitatis humanae », 1). Християни покликані бути світлом світу (Пор. II Ватиканський Собор, Декр, « Apostolicam actuositatem », 13.). Таким чином, Церква показує царювання Христа над усіма створіннями і зокрема над усіма людськими суспільствами (Пор. Лев XIII, Енц. « Immortale Dei »; Пій XI, Енщ. « Quas primas».

2106    «У релігійних справах ніхто не повинен бути змушений діяти проти свого сумління ані не мати перешкоди іти за своїм сумлінням у слушних межах, приватне або публічно, самому чи разом з іншими» (II Ватиканський Собор, Декл. «Dignitatis humanae», 2; пор. також II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 26). Це право базується на самій природі людини, гідність якої веде її до добровільного приєднання до Божої правди, що перевищує земний порядок. Тому це право «стосується також тих, хто не виконує обов'язку шукання правди і перебування в ній» (II Ватиканський Собор, Декл. «Dignitatis humanae», 2.).

2107    «Якщо, з огляду на особливі обставини деяких народів, держава надає юридичним порядком спеціальне цивільне визнання одній релігійній спільноті, то одночасно необхідно визнати й шанувати право всіх громадян і релігійних спільнот на свободу релігії» (II Ватиканський Собор, Декл. «Dignitatis humanae», 6.).

2108    Право на релігійну свободу не є ні моральним дозволом на свідоме прийняття помилки (Пор. Лев XIII, Енц. «Libertas praetantissimum».), ні припущеним собі правом на помилку (Пор. Пій XII, Промова 6 грудня 1953), лише природним правом людини на громадянську свободу, тобто в слушних межах на свободу від зовнішнього примусу у релігійних справах з боку політичної влади. Це природне право повинно бути визнане юридичне в суспільстві таким чином, щоб воно стало цивільним правом (Пор. II Ватиканський Собор, Декл. «Dignitatis humanae», 2.).

2109    Право на релігійну свободу за своєю природою не може бути ні необмеженим (Пор. Пій VI, Посл. «Quod aliquantum» (10 березня 1791).), ні обмеженим лише «публічним порядком», в позитивістичному або натуралістичному значенні (Пор. Пій IX, Енц. «Quanta cura»: DS 2890.). «Справедливі межі», які йому притаманні, повинні бути визначені з політичною розважливістю для кожної суспільної ситуації відповідно до вимог загального добра і затверджені цивільною владою відповідно до «юридичних правил, які відповідають об'єктивному моральному порядкові». (II Ват. Собор, Декл. «Dignitatis humanae», 1).

III. «Не буде в тебе інших богів, крім Мене»

2110    Перша Заповідь забороняє вшановувати інших богів, окрім Єдиного Господа, Який об'явив Себе Своєму народові. Вона забороняє забобони та безбожність. Забобони відображають, до певної міри, збочений надмір релігійності; безбожність є пороком, який є протилежний чесноті релігійності через її відсутність.

Забобони

2111    Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним. Пов'язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише з їхнім матеріальним порядком без внутрішніх • настроїв, яких вони вимагають, - означає впасти в забобони (Пор. Мт. 32, 16-22).

Ідолопоклонство

2112    Перша Заповідь засуджує політеїзм. Вона вимагає від людини не вірити в інших богів, лише в Бога, не шанувати інших божеств, крім Єдиного. Святе Письмо постійно нагадує про необхідність відкидати «ідолів - золото й срібло, діло рук людських. Мають уста, і не говорять, очі мають, але не бачать»... Такі марні ідоли роблять марною людину: «Ті, що їх виробляють, хай самі, як вони, стануть, і усі, що на них покладаються» (Пс. 115,4—5.8; Пор. Іс. 44, 9-20; Єр. 10, 1-6; Дан. 14,1-30; Вар. 6; Муд. 13,1-15, 19.). Бог, навпаки, є «Богом живим» (І. Н. 3,10; Пс. 42,3; і т.д.), що оживляє і втручається в історію.

2113    Ідолопоклонство стосується не лише фальшивих культів поганства. Воно залишається постійною спокусою віри. Воно полягає в обожненні того, що не є Богом. Ідолопоклонство з'являється завжди, коли людина вшановує і прославляє створіння замість Бога, чи то йдеться про богів, демонів (наприклад, сатанізм), чи про владу, задоволення, раси, предків, державу, гроші тощо. «Не можете Богові служити - і мамоні», - каже Ісус (Мт. 6,24). Багато мучеників віддало життя за те, щоб не поклонятися «Звірові» (Од. 13-14), відмовляючись навіть симулювати такий культ. Ідолопоклонство відкидає, що Бог - єдиний Господь; отже, воно несумісне із співпричастям з Богом (Пор. Гал. 5, 20; Еф. 5. 5.).

2114    Поклоніння Єдиному Богові об'єднує людське життя. Заповідь поклонятися спрощує людину і рятує її від безконечного розпорошення. Ідолопоклонство є спотворенням уродженого релігійного почуття людини. Ідолопоклонники є ті, хто своє «сильно позначене поняття про Бога відносить до всього, лише не до Бога» (Ориген, Проти Цельса, 2, 40.).

Ворожбитство і чаклунство

2115    Бог може об'явити майбутнє Своїм пророкам чи іншим святим. Однак праведна християнська поведінка полягає в тому, щоб із довірою віддавати себе в руки Божого Провидіння в тому, що стосується майбутнього, й відкидати всяку нездорову цікавість із цього приводу. Необачність може виявитися браком відповідальності.

2116    Усі форми ворожбитства треба відкинути: вдавання до сатани чи до демонів, викликання померлих чи інші дії, що помилково передбачають «розкриття» майбутнього (Пор. Втор. 18, 10; Єр. 29, 8.). Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення віщувань і долі, явища ясновидіння, вдавання до медіумів містять у собі прагнення до панування над часом, над історією і, зрештою, над людьми, як і бажання увійти в спілку з окультними силами. Вони вступають у суперечність із вшануванням і повагою, які поєднані з любовним страхом, що їх ми зобов'язані віддавати єдиному Богові.

2117    Усяке вдавання до чаклунства або чародійства, за допомогою яких намагаються заволодіти окультними силами, щоб поставити їх собі на службу й отримати надприродну владу над ближнім, - навіть щоб цим забезпечити його здоров'я, - вступає у важку суперечність із чеснотою релігійності. Ці практики засуджуються ще більше, коли вони супроводжуються наміром зашкодити іншому або коли йдеться про втручання демонів. Носіння амулетів також заслуговує осуду. Спіритизм часто містить у собі ворожбитські або чаклунські практики. Тому Церква нагадує вірним остерігатися їх. Звернення до медицини, названої народною, не узаконює ні викликання злих сил, ні використання легковірності іншої людини.

Безбожність

2118    Перша Божа Заповідь засуджує головні гріхи безбожності: спокушування Бога словами або вчинками, святотатство і симонія.

2119    Спокушування Бога означає випробовування словами або вчинками Його доброти і Всемогутності. Саме так сатана хотів змусити Ісуса кинутися з висоти Храму і таким вчинком примусити Бога втрутитися (Пор. Лк. 4, 9). Ісус протиставляє йому слово Боже; «Не спокушатимеш Господа, Бога твого» (Втор. 6,16). Виклик, що міститься у такому спокутуванні Бога, ранить повагу і довіру, які ми винні нашому Творцеві і Господові. Воно завжди містить у собі сумнів щодо Його любові, провидіння і могутності (Пор. 1 Кор. 10, 9; Них. 17, 2-7; Пс. 95, 9.).

2120    Святотатство полягає в негідному ставленні до святих таїнств чи інших літургійних діянь, а також до людей, речей і місць, посвячених Богові, і в опоганенні їх. Святотатство є важким гріхом, особливо коли його чинять проти Євхаристії, бо в цьому таїнстві стає сутнісно присутнє саме Тіло Христове (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 1367; 1376.).

2121    Симонія (Пор. Ді. 8, 9-24) - це продаж і купівля духовних благ. Симонові, що був чаклуном і хотів придбати духовну владу, яку він побачив у діяннях апостолів, Петро відповідає: «Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий» (Ді. 8,20). Це відповідало словам Ісуса: «Даром прийняли, даром давайте» (Мт. 10,8; Пор. уже Іс. 55, 1.). Неможливо заволодіти духовними благами і поводитися з ними як власник чи господар, бо джерело їхнє - у Богові. І їх можна прийняти від Нього лише даром.

2122    «Поза пожертвами, передбаченими повноважною владою, служитель не вимагатиме нічого за вділення святих таїнств, пильнуючи завжди за тим, щоб ті, які потребують, не були позбавлені допомоги святих таїнств через свою вбогість» (Кодекс канонічного права, кан. 848.). Повноважна влада встановлює ці «пожертви» за принципом, що християнський народ повинен дбати про утримання служителів Церкви. «Бо робітник вартий утримання свого» (Мт. 10,10; Пор. Лк. 10, 7; 1 Кор. 9, 4-18; 1 Тим. 5, 17-18.).

Атеїзм

2123    «Багато з наших сучасників зовсім не розуміють або навіть відкрито відкидають цю інтимну життєву злуку з Богом; тому атеїзм слід зарахувати до найважчих проблем нашого часу» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 19).

2124    Слово «атеїзм» охоплює дуже різноманітні явища. Найчастішим їх проявом є практичний матеріалізм, який обмежує потреби і прагнення людини до простору і часу. Атеїстичний гуманізм помилково вважає, що людина «є для самої себе власною метою, єдиним творцем і будівничим своєї історії» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 20). Інша форма сучасного атеїзму очікує звільнення людини передусім у її економічному й соціальному звільненні, якому «релігія стоїть на заваді, оскільки за своєю природою вона покладає надію на майбутнє ілюзорне, примарне життя і відвертає людину від будування земної держави» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. « Gaudium et spes», 20.)

2125    Оскільки атеїзм відкидає або заперечує Бога, то він є гріхом проти чесноти релігійності (Пор. Рим. 1,18). Відповідальність за цю провину може бути значно зменшена залежно від намірів та обставин. У походженні і поширенні атеїзму «віруючі можуть бути чимало причетні: недбалістю у вихованні віри, фальшивим уявленням про доктрини, а також через вади свого релігійного, морального чи суспільного життя вони більше заступають справжнє обличчя Бога і релігії, ніж виявляють їх» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 19).

2126    Часто атеїзм ґрунтується на фальшивому розумінні людської незалежності, яка доходить до відкинення будь-якої залежності від Бога (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 20.). Проте «визнання Бога аж ніяк не протистоїть гідності людини, оскільки ця гідність знаходить у Богові те, що є її основою і звершенням» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 21). Церква знає, що «її благовість відповідає найглибшим прагненням людського серця» (II Ватиканський Собор, Паст, конст. «Gaudium et spes», 21.).

Агностицизм

2127    Агностицизм має багато форм. У деяких випадках агностицизм не заперечує Бога; навпаки, він визнає існування трансцендентного єства, яке не може себе об'явити і про яке ніхто не може нічого сказати. В інших випадках агностик не приймає існування Бога, заявляючи, що Його неможливо ні довести чи хоч би підтвердити, ні заперечити.

2128    Агностицизм може іноді містити певні пошуки Бога, як і виявляти повну байдужість, уникати остаточного вирішення питання щодо Його існування, а також виявляти лінивство морального сумління. Дуже часто агностицизм прирівнюється до практичного атеїзму.

IV. «Не робитимеш собі ніякої тесаної подоби»

2129    Божий наказ означав заборону будь-якого зображення Бога, зробленого рукою людини, Второзаконня пояснює: «А що ви не бачили ніякої постаті в той день, коли з полум'я промовляв до вас Господь на Хориві, то вважайте добре, щоб ви не зледащіли та не взялися виробляти собі тесаного боввана, подобу якоїсь постаті...» (Втор. 4,15-16). Бо Всевишній Бог, що об'явив Себе Ізраїлеві, є абсолютно трансцендентним Богом. «Він - усе», та водночас «Він величніший від усіх Своїх діл» (Сир. 43,27-28). Він є «Сам Творцем краси» (Муд. 13,3).

2130    Однак у Старому Завіті Бог і дозволив створення зображень, які символічно вели б до спасіння через Воплочене Слово: мідяний змій (Пор. Чис. 21, 4-9; Муд. 16, 5-14; їв. З, 14-15), кивот Завіту і херувими (Пор. Вих. 25, 10-22; 1 Цар. 6, 23-28; 7, 23-26.).

2131    Спираючись на містерію Воплоченого Слова, Сьомий Вселенський Собор у Нікеї (787 р.) підтвердив - всупереч іконоборцям - почитання ікон: ікони Христа, а також ікони Матері Божої, ангелів та всіх святих. Воплотившись, Син Божий почав нову «ікономію» образів.

2132    Християнське почитання ікон не суперечить Першій Заповіді, яка забороняє ідолопоклонство. Бо «шана, віддана образові, стосується Того, Хто на ньому зображений» (Св. Василій Великий, Книга про Святого Духа, 18, 45), і «хто вшановує образ, вшановує в ньому зображену особу» (II Нікейський Собор: DS 601; пор. Тридентський Собор: DS 1821-1825; II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 125; II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 67.). Шана, яка віддається святим зображенням, є «благоговійним пошануванням», а не поклонінням, адорацією, які належить віддавати тільки Богові єдиному:

«Образам не віддається пошана релігійності як речам, а тому, що вони ведуть нас до Воплоченого Бога. А звернення до образу як образу не зупиняється на ньому, а переходить до того, кого цей образ представляє» (Св. Тома Аквінський, Сума теології, 2-2, 81, 3,ad 3.).

КОРОТКО

2133    «Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (Втор. 6,5),

2134    Перша Заповідь закликає людину повірити в Бога, надіятися на Нього і любити Його понад усе.

2135    «Господу, Богу твоєму, поклонишся» (Мт. 4,10). Поклонятися Богові, молитися до Нього, віддавати Йому належну шану, сповняти обітниці і складені Йому обіти - це акти чесноти релігійності, які випливають з послуху Першій Заповіді».

2136    Обов'язок віддавати Богові справжнє почитання стосується людини як особи і як члена суспільства.

2137    Людина «повинна мати змогу вільно сповідувати релігію приватна і публічно» (II Ватиканський Собор, Декл. « Dignitatis humanae », 15.).

2138    Забобони є спотворенням шани, яку ми віддаємо правдивому Богові. Вони виявляються в ідолопоклонстві, а також у різних формах ворожбитства і чаклунства.

2139    Спокушування Бога словами або вчинками, святотатство, симонія є гріхами безбожності, забороненими Першою Заповіддю.

2140    Відкидаючи або заперечуючи існування Бога, атеїзм є гріхом проти Першої Заповіді.

2141    Почитання святих ікон ґрунтується на містерії В оточення Слова Божого. Воно не суперечить Першій Заповіді.


[ Повернутися до змісту книги: "Катехизм Католицької Церкви" ]


Читайте також - Католицький народний катехизм

Читайте также - Катехизис католической церкви


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!