Християнська бібліотека. Микола Сербський. Місіонерські листи. Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Микола Сербський. Місіонерські листи.
Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу.                А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм.                Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                Також сказано: Хто дружину свою відпускає, нехай дасть їй листа розводового.                А Я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу. І хто з відпущеною побереться, той чинить перелюб.                Ще ви чули, що було стародавнім наказане: Не клянись неправдиво, але виконуй клятви свої перед Господом.                А Я вам кажу не клястися зовсім: ані небом, бо воно престол Божий;                ні землею, бо підніжок для ніг Його це; ані Єрусалимом, бо він місто Царя Великого;                не клянись головою своєю, бо навіть однієї волосинки ти не можеш учинити білою чи чорною.                Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого.                Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба.                А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу.                А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому.                А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві.                Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього.                Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога.                А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує,               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Микола Сербський. Місіонерські листи.
   

Зміст

До наших читачів

Лист 1. Робітникові, який запитує про духовне життя
Лист 2. Людині, яка вірить у Бога, але не молиться до Нього
Лист 3. Освіченій віруючій жінці, яка потерпає од глузувань близьких
Лист 4. До богослова, що вболіває за невір’я людей
Лист 5. Матері, що не змогла знайти могилу сина
Лист 6. Купцеві, що розорився, і всі його покинули
Лист 7. Дівчині, що вибирає між шлюбом і чернецтвом
Лист 8. Священикові К., про світову кризу
Лист 9. Ковалеві К., про значення слів Христових: «не мир прийшов Я принести, а меч»
Лист 10. Молодому вчителеві, який запитує, чи є зараз істинні християни
Лист 11. Селянинові Здравку Т., на питання про значення слів Христових: «Вогонь прийшов Я звести на землю»
Лист 12. Жінці на питання про відплату померлих
Лист 13. Чиновникові, який вважає, що народ занадто багато святкує
Лист 14. Прочанинові Йоану, на запитання про те, що головне для спасіння
Лист 15. Одному сербському патріотові, який стверджує, що важливіше бути чесним сербом, а віра – справа другорядна
Лист 16. Сильно страждаючій молодій людині
Лист 17. Жінці, котру гнітить тяжка зневіра
Лист 18. П. Ю., на запитання, навіщо перед іконою запалюється лампадка
Лист 19. Синові, який був проклятий батьком
Лист 20. Студентові, який запитує, хто такі «вбогі духом»
Лист 21. Вдові, яка багато сумує й непокоїться
Лист 22. Пенсіонерові С. П., який по своєму розумінню пояснює японо-китайську війну
Лист 23. Воїнові Йоану Н., який навернувся до віри Христової
Лист 24. Одній благочестивій сім’ї, на запитання: «Як воскрес Христос?»
Лист 25. Російському ветеранові, який оплакує свою розп’яту батьківщину
Лист 26. Скромному чиновникові, що скаржиться на гордовитого друга
Лист 27. Друзям, на запитання: «Хто мені засвідчить Христове воскресіння?»
Лист 28. Православним сестрам у Христі, про сім висловів Христових з Хреста
Лист 29. Освіченій дівчині, про п’ять ран Христових
Лист 30. На Велику П’ятницю, з Єрусалима
Лист 31. На Велику Суботу, з Єрусалима
Лист 32. Про великодню службу в Єрусалимі
Лист 33. Професорові М., котрий не святкує Хресну Славу через жалобу
Лист 34. Петру Ю., на питання, чим серби зобов’язані Христові
Лист 35. Селянинові С. І., який скаржиться на напад біса страху
Лист 36. Богословові Б. Р., на питання, як я розумію слова: «Я в Отці й Отець в Мені»
Лист 37. Сестрі, яка скорбить через зіпсованість брата
Лист 38. Двом друзям, які сперечаються про те, чи потрібно причащати хворих
Лист 39. Судді С. В., що запитує, як йому віддячити своєму благодійнику
Лист 40. Ченцеві Авакуму, про гріховні помисли
Лист 41. Писареві Веселину Г., якого здивувало те, що святий Сава не писав книг
Лист 42. Ревному читачеві Святого Письма, на запитання, чому Дух Святий з’явився у вигляді вогню
Лист 43. Драгичу М., який іноді відчуває себе зовсім іншою людиною
Лист 44. Місіонерові Петру С., на запитання про те, що є хулою на Духа Святого
Лист 45. Машиністові Стамену І., котрий скаржиться на нудну роботу
Лист 46. Панові Скотту, американському уніату, який виступає проти Святої Трійці
Лист 47. Одному братові із Сараєва, на запитання про поминання покійних після Світлої седмиці
Лист 48. Православному учневі, на питання, чому в православних нема свого папи
Лист 49. Журналістові І. Т., на запитання про спалення мертвих
Лист 50. Власникові кав’ярні, якому довелося вибирати між самогубством і вбогістю
Лист 51. Ремісникові Симу М., якого мучить думка, що це життя – суд Божий
Лист 52. Знову воїнові І., на підтвердження того, що сталося з ним
Лист 53. Марії Ж., на запитання про значення євангельської притчі про десять дів
Лист 54. Братам Радославу й Милославу, на їхнє запитання про каміння, яке кричатиме
Лист 55. Освіченій людині, яка дійшла висновку, що є «щось»
Лист 56. Книготорговцеві Світолику М., про нових єретиків
Лист 57. Браніславу Н., на питання про раптову смерть
Лист 58. Черниці Варварі в Єрусалим, про три одежі Христові
Лист 59. Американцеві Джону Девісу, якого лякає примноження роду людського
Лист 60. Мелентію Д., на питання, що означають слова «вічная пам’ять»
Лист 61. Афонському ченцеві, про Захисницю Святої Гори
Лист 62. Сербській жінці, яка запитує, чому росіяни особливо шанують Богородицю
Лист 63. Художникові Павлу І., на запитання про те, як впізнати православну ікону Пресвятої Богородиці
Лист 64. Вчительці, про явлення Божої Матері
Лист 65. Чиновникові Йоану Ю., про три великі речі
Лист 66. Пенсіонерці, яка нарікає на моду
Лист 67. Братству святого пророка Іллі, про сіяча куколю
Лист 68. Чоловікові, що запитує, чи докоряв Господь Своїй Матері
Лист 69. Неправославному священикові, на питання: «За що Бог карає православну Росію?»
Лист 70. Скромній людині, яка покаялася в тому, що згрішила словом
Лист 71. Освіченій жінці, яка скаржиться на невдячність
Лист 72. Самотній хворій жінці, про самогубство
Лист 73. Політикові Н. Н., про політичну мораль
Лист 74. Прочанинові, над яким насміхаються домашні
Лист 75. Чоловікові, що журиться тим, що не вірує в Бога
Лист 76. Чоловікові, який отримав високу посаду, але не став щасливим
Лист 77. Спасое С., на запитання про те, чому неправедні процвітають
Лист 78. Православному американцеві, якого збентежив якийсь письменник
Лист 79. Хворій Станії Д., на питання про те, що таке обітниця
Лист 80. Одному рантьє, який розповідає, як він забезпечив собі заможне існування
Лист 81. Григору І., на запитання про значення слів «ярмо» і «тягар»
Лист 82. Про віру й мужність
Лист 83. Парубку, який тривожиться за свого марнославного друга
Лист 84. Людині, якій відповідають на добро злом
Лист 85. Ремісникові Петру Ч., про сповідь
Лист 86. Студентові І. К., про книгу Еклезіаста
Лист 87. Болгарському священикові Івану Д., який впав у відчай через безбожників
Лист 88. Сироті, що запитує, чому в Євангелії не говориться про щастя
Лист 89. Англійцеві Чарльзу Б., на запитання про особливість індійця Ганді
Лист 90. Братству Різдва Христового на запитання про те, чому ми вітаємо один одного словами: «Христос народився!»
Лист 91. Дитині, яка просила розповісти різдвяну казку
Лист 92. Учителеві Николі С., про те, чому Христос повинен був народитися, а не явитися
Лист 93. Одному прочанинові, про Віфлеємську печеру
Лист 94. Самотній жінці, про свято Різдва Христового для сестри Йованки
Лист 95. Місіонерові Данилу М., про літери на німбі Христовому
Лист 96. Воїнові Светиславу К., на запитання про те, що значить: «Бог всередині людини»
Лист 97. Робітникові М. Ф., про те, чому Спаситель народився в печері
Лист 98. Німецькому богословові, про Православну Церкву й світ
Лист 99. Лісникові Мануйлові, про крила святого Йоана
Лист 100. До К.К., на запитання, чи можна ворожити на хресті
Лист 101. Учительці В. Ш., про свідчення існування Бога
Лист 102. Вдовиці, яка запитує, чи йти їй у монастир
Лист 103. Селянинові Остоє Р., на запитання про те, чи є благословенні й не благословенні душі
Лист 104. Одній матері, про обрання королеви краси
Лист 105. Підмайстру, який просить поради в духовному житті
Лист 106. Фабричній працівниці Станці К., на запитання про значення слів: «Тобі, Господи»
Лист 107. Ставро І., про страх смерті
Лист 108. Степану Д., на запитання про те, що нам робити, щоб краще жити
Лист 109. Черниці, про закваску й три мірки борошна
Лист 110. Батькові, який скаржиться на невдячного сина
Лист 111. Столярові Іллі С., про слова Христа з Євангелія від Марка
Лист 112. Письменникові про те, що нам зробити цього року для миру у світі
Лист 113. Засудженому П. Ю., який скаржиться на людську несправедливість
Лист 114. Братству святого апостола Йоана, про апокаліптичні явлення в наш час
Лист 115. Рантьє Момчило Н., на запитання про те, що було до Христа
Лист 116. Прочанинові Младену С., про порядок заповідей
Лист 117. Станімиру І., на запитання, чи дійсно вівторок – нещасливий день
Лист 118. Засудженому, котрий запитує про лжесвідчення
Лист 119. Студентові духовної семінарії, про значення слів з Послання апостола Павла до Ефесян
Лист 120. Листоноші Іллі К., про докази існування Бога
Лист 121. Батькові, що всюди шукав зцілення для сина
Лист 122. Юристові Д. М., про другу заповідь
Лист 123. Одному господареві, що скаржиться на «голодний хліб»
Лист 124. Торговцеві С. Т., якого «Бог не чує»
Лист 125. Чоловікові, який скаржиться на нерозумну дружину
Лист 126. Пенсіонерові П. Н., про незвичайне видіння
Лист 127. Братові Здравкові Т., про вознесіння Господа
Лист 128. Послушникові Гаврилу Ю., на питання про те, чому Христос пішов
Лист 129. Прочанинові Петру, про печаль заради Христа
Лист 130. Диякону П. Н., про забобонність безбожника
Лист 131. Батькові, який запитує, чи існують духи
Лист 132. Стариці, про воскресіння тіла
Лист 133. Викладачеві Мілану І., який просить розтлумачити Перше послання до Корінтян
Лист 134. Чиновникові С. П., притча про усиновлення
Лист 135. Честолюбному, про наклепників
Лист 136. Н. Н., про порушену обітницю
Лист 137. Бакалійникові, про праву міру
Лист 138. Уніатові, про переміну віри
Лист 139. Бляхареві С. П., про хресні походи
Лист 140. Батькові про злощасне придане
Лист 141. Селянинові Николі Ч., про внутрішню милостиню
Лист 142. Хворому полководцеві, про вічну нагороду
Лист 143. Судді Петру П., про «різкості» Христові
Лист 144. Маляру Любисаву І., про Божий день
Лист 145. Студентові, на запитання про вплив світу духовного на світ земний
Лист 146. Радославу І.. про Юду-зрадника
Лист 147. Тому ж, про спасіння всіх грішників
Лист 148. Одному опікунові, про священство
Лист 149. Бідній жінці, про міцну молитву
Лист 150. Носієві Бранимиру І., про Послання до Галатів
Лист 151. Росіянинові К. Т., про російську трагедію
Лист 152. Одному священикові, про зовнішні «дріб’язки»
Лист 153. Викладачеві Закону Божого
Лист 154. Ченцеві Симеону, про день і ніч
Лист 155. Йоксиму П., про злого раба
Лист 156. Хліборобові Предрагу А., про те, чого бояться біси
Лист 157. Самотній жінці, про молитву
Лист 158. Друкареві Ю. К., про цілування руки священикові
Лист 159. Любителеві Святого Письма, про пахощі й запах
Лист 160. Ченцеві Саві, про нападки на чернецтво
Лист 161. Початківцю у вірі, про повернення до віри
Лист 162. Викладачеві Володимиру В., про слова з Євангелія від Марка
Лист 163. Жінці, про безумного чоловіка
Лист 164. Воїну В., «про труп і орлів»
Лист 165. Слюсареві Йосипу Т., про життя грішника
Лист 166. Слов’янофілу, про голод в «раю»
Лист 167. Священикові Драгутіну Д., про двох свідків Божих
Лист 168. Невідомому, про те, що чудесного сотворив Христос
Лист 169. Художникові С. З., про простий народ
Лист 170. Петру І., про віру в природу
Лист 171. Лікареві Т., про дію Промислу
Лист 172. Якомусь ремісникові, про істинне панування
Лист 173. Американцеві К., про те, кому потрібно вірити
Лист 174. Скупому панові, про церковний блиск
Лист 175. Тому ж, про церковну розкіш
Лист 176. І., про непояснене страждання
Лист 177. Невідомому, про головну руйнівну догму
Лист 178. Адвокатові Симі М., про Каїнів страх
Лист 179. Одній благочестивій душі, про найважливішу вправу
Лист 180. Візникові К., про божевільну клятву
Лист 181. Незнайомій людині, про допомогу Божу
Лист 182. Милії Д., про самодостатню віру
Лист 183. Фабрикантові С. С., про душевну порожнечу
Лист 184. Томі С., про «долю»
Лист 185. Новому утопістові, про іноземних туристів
Лист 186. Вдові Д., про перемогу над злом
Лист 187. Братству святого Стефана, про Благий день
Лист 188. Братству святого пророка Ісаї: «Ісає, торжествуй!»
Лист 189. Аджему С., про голодного Христа
Лист 190. Молодому спадкоємцеві, про останнє бажання
Лист 191. Богословові К. І., про ворогів віри
Лист 192. Невідомому, про Пресвяту Діву
Лист 193. Якомусь революціонерові, про співчуття
Лист 194. Російському вигнанцеві, про єдине неганебне
Лист 195. Викладачеві В. В., про зображення святих на гральних картах
Лист 196. Різним особам про різні речі
Лист 197. Матері, про вічне життя
Лист 198. Братові Живану, про доброго начальника
Лист 199. Залізничникові М. М., про слова Одкровення
Лист 200. Письменникові С. К., про Хазяїна
Лист 201. Новонаверненому, про плоди віри
Лист 202. Болгарському професорові Христо Й., про мир і братолюбство
Лист 203. «Любителю істини», про бісів
Лист 204. Виноробові С., про брата
Лист 205. Братові І., про сльози Христа
Лист 206. Студентові педагогічної гімназії, про нову людину
Лист 207. Ревнителеві віри, про безбожників
Лист 208. Джорджу П., про молитву «Господи, помилуй!»
Лист 209. Робітникові Матію С., про людське братерство
Лист 210. Братству святих апостолів, про посвячення храму
Лист 211. Мануйлові Й.: «хто має, тому воздасться»
Лист 212. Стевану І., про винагороду
Лист 213. Заможній жінці, про безробітного
Лист 214. К. П., про пізнання Христа
Лист 215. Продавцеві газет, про життєві випробування
Лист 216. Священикові Аврааму І., про прийняття Христа
Лист 217. Православному П. Т. з Лозниці, про сектантську милостиню
Лист 218. Торговцеві М. С.: і слуга теж людина
Лист 219. Вождеві якоїсь партії, про молитву за гонителів
Лист 220. Вигнаним з раю, про воскресіння мертвих
Лист 221. Самотньому чоловікові, про душевний спокій
Лист 222. Братству N., про тих, хто відпадає
Лист 223. Письменникові Васо Д., про богоборців
Лист 224. Р. З., про культуру й людину
Лист 225. Тому, хто запитує про те, що поза питаннями
Лист 226. Нерозумному читачеві, про небесну милість
Лист 227. Якомусь суворому комуністові, про християнське спільножитство
Лист 228. Маркові Н., про виховання малих і старих
Лист 229. Селянинові Світолику Д., про потребу «єдиного духа»
Лист 230. «Шукачеві істини», про Святого Духа
Лист 231. Ченцеві Варахіїлу, про старця Михаїла
Лист 232. Молодому священикові: не бійся
Лист 233. Прочанинові А. Васічу, про пророкування, яке сповнилося
Лист 234. Професорові Йоану П., про молитву про множення любові й викорінювання злоби
Лист 235. Людині, що не бачить себе: про пристрасті
Лист 236. Людині, яка відзначена нагородами: про милосердя до безсловесного
Лист 237. Селянинові Браніславу С. Т., про Христа і про апостола Павла
Лист 238. Якомусь егоїстові, про небезпечне щастя
Лист 239. Священикові Станко С., про будівництво й руйнування
Лист 240. Поетові С. С., про те, як люди помирають
Лист 241. Прочанинові Саватію Н., про нових і старих ревнителів
Лист 242. А. П. із Прізрена, про передсмертну хворобу
Лист 243. Н., про світло праведників
Лист 244. Писареві Н. П., про виправлення грішників
Лист 245. Павлу А., про зберігання скарбу
Лист 246. Старцеві Йоксиму Б., про істину й дисципліну
Лист 247. Жителям Сараєва, про «гріхи» православної віри
Лист 248. Листоноші зі Загреба, про таємну молитву
Лист 249. Добрій дружині, про чоловіка-сектанта
Лист 250. Учителеві Славко, про переродження
Лист 251. Святогорцю, про гуртожиток
Лист 252. Селянинові Миловану М., про дешеву книгу
Лист 253. Літньому професорові, про Пілатове царство
Лист 254. Читачеві, про воду живу
Лист 255. Радої І., про сутність речей
Лист 256. Матері, яка скорбить через жорстоких дітей
Лист 257. Бджоляреві М. А., про напоумлення від бджіл
Лист 258. Судді М. Д., про рідкісне відкриття
Лист 259. Православному словенцеві, про святу Російську Церкву
Лист 260. Братству святого Петра, про хрещення
Лист 261. Павлу Н., про матеріалістів
Лист 262. Власникові кав’ярні І. У. у Постарі, про недовіру
Лист 263. Пенсіонерові з Ніша, про храми Божі
Лист 264. Одній простій людині, про сповідництво
Лист 265. Гімназистові П. У., про споглядання Христа
Лист 266. Торговцеві худобою, про прикру перешкоду
Лист 267. Ображеному сусідові, на Євангеліє від Матея
Лист 268. Торговцеві К. К., про плоди посту
Лист 269. Братству святої Параскеви П’ятниці, про джерело з водою живою і мертвою
Лист 270. Невінчаному, про подвійну неправду
Лист 271. Загребському письменникові, про війну
Лист 272. Безплідній жінці, про дітей
Лист 273. Ченцеві Саві, про мучеництво
Лист 274. Російському вченому, про сновидіння
Лист 275. Жителеві Земуна, про загибель Содома
Лист 276. Тому ж, про мету життя
Лист 277. Тому ж, про те ж
Лист 278. Любителеві розкоші, про минуще
Лист 279. Учительці Яні З., про молитву
Лист 280. Російському священикові Н. С., про занепокоєння за Церкву
Лист 281. Багатому, котрий не вміє прощати
Лист 282. Різним особам, про різні предмети
Лист 283. Православним братствам, на Різдво
Лист 284. Повітовому скарбникові Б. Д., про священиків
Лист 285. Гнаному, про суд людський
Лист 286. Владі Ц.: «Хто іншому яму копає…»
Лист 287. Інвалідові війни, про потурання Боже
Лист 288. Людині «власних переконань», про святого Купріяна
Лист 289. Любителеві Святого Письма, на Євангеліє від Йоана
Лист 290. Журналістові Душану Ш., про царське милосердя
Лист 291. Комуністові, про Бога і богів
Лист 292. Студентові С. Б., про наслідування

Примітки

Видано з благословення
Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України
ФІЛАРЕТА

«Місіонерські листи» святителя Миколи Сербського, єпископа Охридського й Жичського (1881-1956), — воістину безцінний дар сучасній людині з її проблемами, гризотами й сумнівами. Написані дивовижно ясною, простою, доступною для розуміння кожного читаючого їх мовою, вони водночас вражають своєю силою й глибиною. Віруючий, знайомлячись з ними, ще більше утверджується у своїй вірі; невіруючий — побачить істину у всій її непорочно чистій красі, полюбить її і в такий спосіб наблизиться до Христа.

Микола Сербський. Місіонерські листи.

Переклад українською мовою здійснений
редакцією журналу “Премудрість Божа Софія”
з видання: Московское Подворье
Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 2003

Головний редактор: Володимир Михальнюк
Заступник редактора: Юрій Романюк
Директор: Ольга Юрчишин
Редактор Мирон Парцей
Коректор Оксана Кріль
Редактор-коректор Анатолій Шкляр
Засновник та видавець ПП Михальнюк В.А.
Реєстраційне свідоцтво: ЛВ 562 від 11.06. 2002 р.
Адреса для кореспонденції: а/с 14, м. Стрий, Львівська обл.
Україна, 82400; тел.:(03245) 97-3-24
тел. головного редактора: 8-050-197-85-88
E-mail: Sophiya_strij @ ukr . net

* * *

СВЯТИТЕЛЬ МИКОЛА СЕРБСЬКИЙ - МІСІОНЕРСЬКІ ЛИСТИ

Пожертвування та фінансову допомогу редакції журналу “Премудрість Божа - Софія” для видання вищезгаданих книг просимо надсилати на р/р 260005001511 ПП Михальнюк Володимир Анатолійович у Стрийському відділенні Ощадбанку №6311 МФО 385297 ЗКПО 2141400217 Для журналу “Софія”.

Для тих, хто хотів би придбати наші видання, а також для гуртових покупців наші координати: а/с 14, м. Стрий, Львівська обл., Україна, 82400

тел.. 8-095-368-76-19

Премудрість Божа - СофіяРедакція журналу “ПРЕМУДРІСТЬ БОЖА - СОФІЯ” друкує духовні книги. Це книги про подвижників, старців - носіїв благодаті Божої - відомих своїми пророцтвами і чудотворними діяннями, наших сучасників: афонських старців Паїсія, Порфирія, почаївського старця преподобного Амфілохія.

В книзі “Відповідь священика жінці, одержимій бісами. Загробний шлях” священик дає настанови, як позбутися сил зла і боротися з ними. Друга частина книги розповідає про митарства блаженної Феодори на шляху до Царства Небесного; подає вчення Православної Церкви про особистий суд після смерті та загальний суд Христовий.

Книжка “Старець Серафим Вирицький” про великого подвижника Православної Церкви, який прославився багатьма духовними дарами: передбаченнями та пророцтвами, чудотворенням, зціленням від хворіб, владою над лукавими духами, молитовним заступництвом.

В книзі Івана Огієнка (митрополита Іларіона) - видатного громадського, церковного діяча ХХ ст. - науково-популярні життєписи видатних постатей нашої історії. Монографії про преподобну Анну Всеволодівну та старця Паїсія Величковського - шанованих наших святих, які все своє життя присвятили службі українському народові, розвитку його духовності, культури, освіти.

Продовжуємо готувати до видання серію книг про афонського Старця Паїсія Святогорця, українських святих, зокрема “Києво-Печерський Патерик”.

Плануємо видати для дітей книгу “Йоан Богослов” та іншу духовну літературу.

[ Купити книгу - "Микола Сербський. Місіонерські листи." ]

[ Скачати книгу - "Микола Сербський. Місіонерські листи." ]

„А Слово Боже живе й дієве, і гостріше
всякого обосічного меча, і доходить
до розділення душі й духа, тіла і мізків”.

(Євр 4: 12)

Патріарх Київський і всієї Руси-України ФіларетСлово Боже, яке віками було провіщене посередництвом Святого Духа, піднімало й оживляло, зміцнювало й виводило до слави Царства. Святитель Григорій Богослов говорить, що найбільше образ Божий проявився в людині через дар мови, можливість звіщати славу Божу.

Цим же словом ми провіщаємо славу синів Божих, якими схід неба прикрашений ніби дорогоцінними перлинами. І дійсно, людська душа є дорогоцінною перлиною, яку Сам Господь Бог через посередництво Своїх слуг витягує з болота, очищує і тільки тоді вона починає виблискувати на сонці радісними барвами.

Дана книга є збіркою місіонерських листів святителя Миколи Сербського, єпископа Охридського та Жичського. Це великий патріот свого народу, його смиренний духовний керівник новітнього часу. Святоотецька традиційна риторика в нього міцно поєдналася з сучасною. Він доводить реальність духовного світу, його дієвість і в сучасних умовах, на прикладах показує життєву необхідність віри й чеснот.

Дана книга є справжнім живим джерелом християнських афоризмів – прекрасних, влучних, високоморальних, а, що головне, які спрямовують свій погляд, свою будівничу силу на корінь викинутої проблеми чи невирішеного питання. До тих, хто в розпачі, він пише: „Розпач – це посаг смерті, який дістається безбожникам, коли вони вінчаються зі смертю”. (лист 4); до опечалених звертається так: ”Печаль святих подібна до хмар, крізь які сяє сонце втіхи. А твій сум подібний до сонячного затемнення” (лист 17); до юнака, який втратив своє майно він пише: ”Був господарем, а став жебраком. Це не втрата. Втрата, коли хто був людиною, а став звіром”, або: „Наскільки життя прекрасніше смерті, настільки жебрак кращий від самогубця”. Патріотів він навчає бути справжніми патріотами: „Сказати комусь: „Будь добрим

сербом, а віра – справа другорядна”, – те ж саме, що сказати вівці: головне, будь відгодованою, а пасовисько – справа другорядна” (лист 15). Відкриваючи очі відступникам, говорить: „Як тільки хтось залишає човен, де Христос Керманич, він опиняється в човні, яким править сатана”, а про істинних дочок і синів Божих пише: „Якби зараз не було істинних християн, померкло б ясне сонце. Бо хіба така дорогоцінна лампада освітлювала б звіринець” (лист 10). До матері, яка по всіх світах шукала могилу свого сина, він пише з синівською любов’ю такими великими словами: „Не сумуй, дорога мамо. Сильно горювати це гріх. Земля є Божою й усе, що на ній, теж. Торкнися землі перед порогом будинку, і ти торкнешся краю могили сина твого (лист 5).

Його теплі батьківські підбадьорюючі слова чути з кожного міста: “Утішся, добра людино! Поруч з тобою Ангели Божі!”. Святитель Миколай пише не до всіх, а до кожного зокрема, кожному окремо вказує найперше на природу і причину його питання, а вже потім з усією відповідальністю за ввірені йому душі відповідає. Однак справа святителя не обмежується відповіддю, – сторінки його листів наповнені мудрими, добрими, а головне справжніми порадами.

На майже п’ятистах сторінках цієї книги розмістилося 292 листи. Це свідчить про відкритість серця великого серба. Кожен лист даної книги є окремим зверненням до певної особистості. За кожним листом стоїть конкретна людина, яка отримала дієву допомогу.

Святитель Миколай Сербський продовжує святу християнську патріотичну традицію, яку дехто помилково вважає закінченою ще в VII ст. Ця патріотична традиція жива й дієва як і Слово Боже, яка проголошується вустами таких богоносних світочів. Сила і дух є двома віхами в промовах святителя Миколи Сербського. Саме силою і духом наповнене кожне його слово, кожен рядок, кожен лист. Таким чином ці листи є провідниками цієї дієвої живої сили і полум’яного Духа любові до своїх адресатів, а відтак і до нас читачів цієї книги.

Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет

Лист 1

робітникові, який запитує про духовне життя

Духовне життя і є справжнє життя. Все інше — прах.

Прахом є і тіло наше — земля, взята в борг у землі. Земля, вода, вогонь і повітря — з них, цих чотирьох стихій, створене тіло людини. Створене так майстерно, так чудово, що не висловити. І все-таки саме по собі тіло не є життя, візок — не подорожній, клітка — не птах.

Що ж таке життя? Святе Письмо Боже ясно відповідає на це питання на першій своїй сторінці: І сотворив Господь Бог людину з праху земного, і вдихнув у лице її подих життя, і стала людина душею живою*.

Чи добре ти розумієш значення слів “опосередковано” і “безпосередньо”? Опосередковано, тобто за допомогою землі, створив Господь плоть, а безпосередньо — із Себе вдихнув у лице її дух життя. Так людина стала душею живою.

Отже, людина видимим способом є тілесною, але тіло має в собі подих життя, безпосередньо одержаний від Творця.

Цей дух зв’язує людину з Творцем і з небесним духовним світом довкола Нього. Мале полум’я, подібне до вічного Божественного полум’я. І, хоча тіло наше потерпає по землі серед комах і звірів, цим полум’ям зв’язані ми з небом і вічністю.

Життя душі, яку веде й живить Божественний Дух, — ось що таке людське життя.

Іншими словами, духовне життя — це безперестанна праця заради того, щоб стати гідним Божого Духа, Котрий у нас. Чому нам слід трудитися? Тому, що ми отримали дар від Творця. Ніхто з нас не купував його й не платив за нього; він дарований нам Вічною Любов’ю. За дар плата не дається. Дар є дар. Але той, хто приймає дар, та ще й такий дорогоцінний, як життя, повинен показати себе гідним цього дару.

Як нам любов’ю відповісти Господу на Його любов і як нам стати гідними цього Божого дару — у цьому велика наука, названа духовною наукою, яка вища за всі науки. Вона дана людині Духом Святим. Той, Хто дарував найдорогоцінніший дар, Сам навчив людину бути гідною його.

Якщо бажаєш проникнути в цю світлу й солодку науку, хай буде благословенне бажання твоє.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 2

людині, яка вірить у Бога, але не молиться до Нього

Трудися й зміцнюй у собі віру. Згодом відчуєш потребу в молитві. Поки твоя віра є слабкою, вона не змушує тебе молитися.

Дивилися ми, як слабкий струмінь води падав на колесо водяного млина та колесо залишалося нерухомим; коли ж прибула вода, колесо рушило.

Віра є сила духовна. Мала віра не спрямовує розум до роздумів про Бога, а серце — на молитву до Нього. Міцна віра рухає й розум, і серце, і всю душу людини. Поки живе в душі міцна віра, вона силою своєю спрямовує душу до Бога.

Ти говориш, що, прочитавши слова Спасителя: знає Отець ваш, у чому ви маєте потребу, перш, ніж ви попросите в Нього*, зробив висновок, що молитва не потрібна. Звичайно, знає Господь, що нам потрібно, але Він хоче, щоб ми молилися до Нього. Тому й заповів Спаситель: Безперервно моліться** — і навчив нас молитися.

Це легше пояснити батькам, ніж тобі, нежонатому. Адже й батьки знають, що потрібно дітям, але чекають, поки дитина попросить в них. Знають батьки, що прохання зм’якшує і облагороджує дитяче серце, робить його смиренним, лагідним, слухняним, милостивим і вдячним. Бачиш, скільки небесних іскор висікає молитва з людського серця!

Прочитав я, як якийсь прочанин зупинився перед будинком біля дороги. Були там збори робітників, раптом запанувала в домі тиша: робітники схилили коліна на молитву. Але один з них вийшов і почав ходити навколо будинку. Запитав його прочанин:

– Що відбувається в будинку?

– Моляться Богові. Мені стало соромно, і я вийшов.

Прочанин замовк, чекаючи.

– Кого ти чекаєш? — запитав робітник.

– Чекаю, коли хто-небудь вийде, щоб запитати в нього про дорогу.

– Чому не запитаєш в мене? Я покажу тобі дорогу.

Похитав головою прочанин і відповів:

– Як може показати правильний шлях той, хто соромиться Бога й своїх братів?

Думаю, що ти молитви не соромишся, але віра твоя ще не зміцніла. Бережи, зміцнюй у собі це дитя. Коли виросте воно і змужніє, сторазово воздасть тобі за твою працю.

Мужня віра поверне внутрішнє колесо твого єства, і ти знайдеш нове життя.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 3

освіченій віруючій жінці, яка потерпає од глузувань близьких

Відповідай на їхні глузування посмішкою. Їхні глузування виходять зі злих сердець; твоя ж посмішка хай буде незлобивою. Глузування завжди від незнання, посмішка – від знання. Глузуваннями вони роблять твою молитву вічному Судді дорогоціннішою. Тому що нема для Господа молитви дорожчої, ніж молитва відважного серця, оточеного стрілами злості, ненависті, знущань і глузувань. Це двосічні стріли, але притуплюються вони від твоєї мужності й вістрям повертаються до стрільців і завдають їм ран.

Дружина царя Давида якось посміялася над натхненною молитвою свого чоловіка. Насмішка ця образила Бога більше, ніж царя Давида, і покарав Всевишній дочку Саулову, і не мала вона нащадків до смерті своєї*. Хто уважно спостерігає за людськими долями й подіями, знає, як суворо Господь карає насмішників над святинями.

А ти скажи насмішникам своїм, якщо вважаєш, що слово буде ліками кращими, ніж мовчання, скажи їм: “Обманює мене зір чи дійсно бачу, як ви щодня молитеся торговцям, старостам і поліцейським про свої потреби? Навіщо ж ви насміхаєтеся наді мною, коли я молюся вічному Творцеві? Хіба молитися немічним не смішно? Хіба не божевілля — поклонятися праху, а не Життєдавцеві й Господу?”.

Сказано десь у пророка: проклятий кожен, хто надіється на людину *. Очевидно, що той, хто має сподівання на смертну людину, на мильну бульку, а не на Бога Вседержителя, проклятий. І це прокляття, що лежить на ньому й домі його, проявляється у його житті щодня. Зрозуміло також, що проклятою буде кожна людина, яка молиться тільки на людину й не молиться до Того, Хто все тримає й все може. Але, дивися, іноді мовчання корисніше таких слів.

Перше глузування бентежить молитовну душу. Але ти вже пережила його й не залишила молитву. А наступне глузування спонукає до молитви. Ти говориш, що й сама це випробувала. Тепер тобі й Господь ближче, і церква миліша, і молитва солодша. Знай, настане час, коли глузування припиняться, а буде схвалення, подив і подяка; але тоді твоя душа опиниться в більшій небезпеці, ніж тепер. Зараз ти вчишся смиренності, а тоді тобі доведеться захищатися від гордості. А це вже інше випробування, інша спокуса.

Знай, саме ті, хто мучить нас глузуваннями, є нашими ворогами. Про них говорив Господь: любіть ворогів ваших **. Не знаючи, що роблять, вони роблять нам добро. Засмучуючи й пригноблюючи нас, вони розпалюють у нас смолоскип Божественного вогню. Лаючись вслід нам, коли ми йдемо в храм Божий, вони наближають нас до Бога. Завдаючи нам прикрощів на землі, вони роблять небеса більше бажаними для нас. Мороз і вітер не бажають дереву добра, але й мимоволі приносять йому це добро. Так і вороги твої.

Тому прости й благослови їх, і молися Богові за них, і люби їх, як своїх найбільших після Господа благодійників, — у цьому вершина любові.

Але, якщо душа твоя не стерпить цього незначного шуркотіння праху земного, посоромишся тоді перед Христом, тоді Він усміхнеться тобі, а не тільки люди й демони.

Частіше відвідуй будинки скорботи, бувай на кладовищах. Думай про Хрест Христовий й прикладайся до нього частіше. Думай про кінець життя. Все це допоможе тобі зміцнитися в молитовній прихильності й здобути перемогу.

Мир тобі й милість Божа.

Лист 4

до богослова, що вболіває за невір’я людей

Багато гіркої правди у твоєму листі, але не впадай у відчай, розпач — це посаг смерті, який дістається безбожникам, коли вони вінчаються зі смертю.

Був і тяжчий для Церкви Христової час, але воїни не занепадали духом і не програвали битви. Почитай тільки святителя Василія Великого, що діялося тоді в Церкві й у світі — чорна ніч у бурхливому морі. Здавалося, що наближається кінець світу, що приходить Суд Божий. І ось промайнули сторіччя. Віра Христова не тільки не згасла, але поширилася по всій землі й освітила всі частини світу. І хай вона не скрізь світить однаково яскраво, все-таки промені її проникають усюди, десь прямо, десь навкісно.

Кілька днів тому у мене був професор Манінг із Нью-Йорка. Багата душа, наповнена й світськими знаннями, і вірою одночасно. Я запитав його про віру американських студентів.

– Я знаю, — сказав він, — що віра Христова — непереможна сила. Немов ртуть у барометрі, вона убуває й прибуває, але не слабне. Дрібні й неосвічені люди прикро помиляються, коли пророкують християнству загибель. Сто років тому, коли інтерес до вивчення природничих наук уже пробудився, на богословському факультеті університету П. було тільки п’ять студентів. Тільки п’ять! І коли вони складали іспити, однолітки глузували з них, говорячи: “Невже вам незрозуміло, що з релігією покінчено?”. Сьогодні ж, через сто років, у тому ж університеті кілька сотень студентів-богословів.

Так говорить американець про американців. А ти, серб, подивися, скільки богословів тільки в одній семінарії! Більше двохсот. Що привело вас у духовну школу — невір’я ваших двохсот батьків і двохсот матерів чи ваша віра? Без сумніву, віра.

А те, що деякі християни відпали від віри, чия це біда, якщо не їх власна? Хіба їхнє невір’я скасовує віру Христову?* Так запитував апостол Христовий у перші дні християнської історії, яка тепер нараховує дев’ятнадцять віків. Минулі сторіччя виправдали його світлий погляд у майбутнє. Дивися й ти таким же світлим, апостольським поглядом на майбутнє християнства. Спробуй написати дослідження про Церкву під заголовком: “Тріумфальна колісниця Христова”.

Твоя скорбота про невір’я деяких людей видає твою любов до Бога. Ти й сам знаєш, що скорбота — один з найбільш частих проявів любові.

Але бережися, щоб не зненавидіти невіруючих. Це було б згубно для тебе й не принесло б їм ніякої користі. Дивися на них з жалістю, як на мандрівників, пограбованих у дорозі розбійниками. Співчувай їм, як співчуваєш злиденним і бездомним.

І молися Богові за них. І станеш місіонером. Хай твоїм першим місіонерським правилом буде молитва за тих, хто відійшов од віри.

Хай перебуває благодать Божа на тобі.

Лист 5

матері, що не змогла знайти могилу сина

Шукала ти його на всіх військових цвинтарях. Пройшла від Златибора до Корфа й Салонік, піднімалася на Каймакчалан, на Котячий Камінь. Спускалася в долини мертвих. Де б не почула про військовий цвинтар, поспішала туди. Просила читати списки похованих. Сама читала написи на хрестах. Нема й нема його.

Не сумуй, дорога мамо. Сильно горювати — це гріх. Земля є Божою й усе, що на ній, теж*. Де б не була могила твого сина, вона на Божій землі. Торкнися землі перед порогом будинку, і ти торкнешся краю могили сина твого. А для всевидючого ока Божого, що споглядає землю, мертвих не існує. Якщо син твій захований від тебе, він не схований від Бога. Господь Сам сховав його від тебе, щоб очистити скорботою твоє серце й підготувати його до несподіваної радості, яку ти відчуєш, коли зустрінешся із сином у вічних чертогах Своїх.

Могили багатьох великих і святих людей невідомі. Невідома могила пророка Мойсея, невідомі могили багатьох апостолів і мучеників Христових, невідомі могили пустельників і постників... Але імена їхні червоними літерами вписані в календар. Ми прославляємо пам’ять їх, зводимо храми на честь їхню, підносимо до них молитви, але могил їхніх не знаємо. Не сумуй через те, що й могила твого сина відома тільки Господу, як і могили скількох святих Його.

Є в Дебарі одна мати, син якої похований у далекій країні. Неміч завадила їй побувати на його могилі. Тоді вирішила вона щосуботи приходити на військовий цвинтар у Дебарі. Там лежать воїни, чиї матері не можуть дістатися до могил синів. І вона ставить на цих могилах свічки й молиться. І просить священика покропити могили й пом’янути імена, написані на хрестах, і пом’янути сина її Панаса.

І ти можеш робити так само, і затихне твій біль. Важливо, щоб ти думала не про могилу, а про душу дитяти свого. Зрозумій, у жодній могилі на землі нема душі його. Душа його ближче до тебе, ніж до могили.

Була ще одна мати, що бажала знайти могилу свого сина. Але могила його перебувала на бойовищі, і матір туди не пустили. Повернулася вона, безутішна, додому. Але одного разу, за Промислом Божим, з’явився їй син у кімнаті її. Підхопилася мати й вигукнула: “Де ти, сину мій?!”. – “Ходив з тобою, мамо, і повернувся”. І ще сказав їй, щоб перестала вона плакати, тому що йому добре.

І ти не плач, почни творити милостиню за упокій душі сина твого. Слізьми ти досить наситила землю серця свого, настав час зійти паросткам. Найдорогоцінніші паростки, які зі сліз зростають, — молитва, милостиня й смиренність перед волею Божою. Хай молитва стане одною хресною дощечкою, а милостиня — іншою, з них зробиш хрест синові твоєму. Молитва спрямовується вгору, а милостиня поширюється вшир. Покірність перед волею Божою хай буде цвяхом, яким скріплюється хрест. Не відокремлюй молитву від милостині, і благодатна розрада неба зійде на серце твоє, немов роса на спраглу траву.

Мир тобі й Боже благословення!

Лист 6

купцеві, що розорився, і всі його покинули

Ти пишеш, що розорився. Друзі тебе покинули. Одні відвернулися, інші насміхаються. Тільки віра в Бога втримує тебе від божевілля або від лиходійства над собою. Так ти пишеш.

Пропав маєток, але ти не пропав. Якщо пропала торгівля, це не означає, що пропала людина. Багатство не народилося разом з тобою, воно прийшло до тебе на життєвому шляху й до кінця життя має відійти від кожного. Однак воно відійшло від тебе ще за життя, і це засмутило тебе, хоча саме це стало щастям для багатьох, тому що, позбувшись тлінного земного багатства, вони мали досить часу, щоб збагатити душу Богом. Ті ж, що позбуваються тягару плоті одночасно з тягарем багатства, можуть спізнитися й втратити все.

Ти пишеш, що чесно працював. За чесність обіцяна вічна нагорода, а не тимчасова. Чесною працею можна розбагатіти, а можна й зубожіти. Але як багатство не підносить людину, так само й бідність не принижує її. Хто думає інакше, той не в християнській вірі живе, а в язичестві, для якого ціна людини дорівнює вмісту її гаманця. Христос для того й зійшов на Голгофу й дав розіпнути Себе, щоб скасувати це варварське мірило й установити нове — духовне й моральне.

За Христовою мірою, те, що становить вічну цінність людини, не прибуває з багатством і не убуває з бідністю. Але припливи й відпливи цієї вічної цінності, що не сходить із тілом у могилу, залежать від сили любові людини до заповідей Божих.

Звичайно, боляче, що друзі залишили тебе в біді, відвертаються або сміються тобі в обличчя, але це лише ще одне свідчення їхньої прихильності до язичества і його звичаїв. Коли Господа розпинали на Хресті, де були ті, хто перед цим хотів зробити Його царем? Де були ті, хто кричав Йому: “Осанна!”? Не було жодного. Біля Хреста стояли тільки байдужі й хулителі. Римські воїни позіхали від нудьги, а єврейські пси зловтішно гавкали. І біля твого хреста стоять нудьгуючі зіваки й зловтішні насмішники. Радій, що крапля твоєї гіркоти подібна до моря гіркоти розп’ятого Господа.

Благо тобі, що тримаєшся віри Христової. І вона підтримає тебе в ці тяжкі дні, які розвіються, як туман. Ось тримає людина в руці ціпок, а ціпок підтримує її при спуску з крутої гори. Одні люди носять ціпок для краси, інші — як допоміжний засіб на тяжкому шляху. Віра в Бога прикрашає людину й допомагає їй. Поки ти був багатий, вона була твоєю прикрасою, тепер вона служить тобі підтримкою. Світліший лик її, коли вона служить і допомагає, ніж коли просто прикрашає.

Кажеш, що боїшся збожеволіти. Не бійся: мало хто зійшов з розуму від бідності, більше збожеволілих від багатства.

Про лиходійство над собою пишеш. Чи не про самогубство думаєш? От буде бенкет дияволу! Виходить, не Божої волі дотримуєшся, а диявольської. Мотузка на шиї — і загублене життя вічне. Дійсно, у несподіваній зміні твого життя ніщо не може підтримати тебе, крім віри в Бога живого, Який дарує й шукає, Який випробовує нашу віру й любов.

Безбожники падають із Юдою й вішаються, а мужні душі з міцною вірою сходять на Голгофу, щоб випити чашу гірку й воскреснути.

Господь хай допоможе тобі!

Лист 7

дівчині, що вибирає між шлюбом і чернецтвом

Чадо, якщо сумніваєшся, то знай: ти швидше за шлюб, ніж за монастир. Чернече життя для тих, хто не вагається. Святий Сава1 не зазнавав сумнівів. Ні святі Феодора2, Ксенія3 і Юхимія4, ні багато інших, що стали істинними подвижниками чернечого життя, не сумнівалися. Тому що не всі можуть умістити, але кому дано*.

Говориш, часто сидите з матір’ю біля вогню й зважуєте “за” і “проти”. А я тобі скажу: скільки не зважуй, однаково не “за” і “проти” вирішують, а любов. Любов вища за всі докази. Якщо любов до Христа не приведе тебе в усамітнення монастирської тиші, тоді любов до світу втримає тебе у світі й приведе до шлюбу. Але й у цьому випадку будеш благословенна благословенням Сари** і Рахілі***, і твоєї власної матері. Велика любов до Бога не приймає світу, цурається суспільства, шукає самоти. Така любов спонукала тисячі душ ухилитися із широкого шляху світу й піти в пустелі, щоб бути наодинці з улюбленим Господом. Щоб мати потай побачення із Творцем своїм, Котрий весь – любов, і за іменем, і за суттю. Але насамперед, щоб удостоїтися цього споглядання й зустрічі, ченці й черниці приймають і піст, і труд, і смиренність, і чування, і бідність, і послух, і інші обітниці, тільки щоб удостоїтися цього духовного побачення з Господом своїм. І на цьому тісному шляху душа удостоюється зустрічі з Ним, коли звільниться, очиститься й прикраситься. Від чого повинна звільнитися душа пустельника? Від всіх земних пут і пристрастей. Від чого повинна очиститися? Від усякої так званої любові тілесної й земної, від любові до плоті, рідних і друзів, до свого села або міста, до маєтку, одягу, їжі, до прикрас. Чим має прикраситися душа? Однією тільки любов’ю до Христа, яка вміщує в себе всі прикраси, всі перли віри, всі смарагди надії, всі самоцвіти чеснот. Віддане посту тіло ченця служить тільки легким покривом цього безцінного небесного скарбу.

Так пишу тобі не для того, щоб залучити тебе до чернецтва, але, скоріше, щоб відвернути тебе від нього. Бо якщо в хитанні духу відійдеш від світу, то тяга до світу в тобі підсилиться, і боюся, що здолає тебе. І будеш ти тілом у монастирі, а душею в світі. А світ, відбитий у дзеркалі душі, мучить сильніше, ніж у дійсності.

Дякуй Господеві, що, крім тісного чернечого шляху, Він указав тобі більш просторий шлях до спасіння й вічного життя. Іди ж, чадо, цим просторим шляхом, який більше відповідає твоїм нахилам. Ступай цим шляхом, але йди зі страхом Божим і повною довірою до Господа. Тому що знай: і цей шлях не здолати без Бога.

Благословення Боже хай буде з тобою!

Лист 8

священикові К., про світову кризу

Запитуєш мене, чоловіче Божий, про причину й значення кризи, що настала. Хто я такий, що ти запитуєш мене про цю велику таємницю? “Говори, якщо є в тебе щось більше за мовчання”, — сказав святитель Григорій Богослов. І хоча я вважаю, що зараз мовчання є вищим за всяке слово, але з любові до тебе напишу, що я думаю з цього приводу.

“Криза” — слово грецьке, у перекладі воно означає “суд”. У Святому Письмі слово “суд” вживається багаторазово. Так ми читаємо в псалмоспівця: Цього заради не воскреснуть нечестиві на суд (Пс. 1: 5). Далі знову: Про милість та суд я буду співати Тобі, Господи (Пс. 100: 1). Мудрий цар Соломон пише, що від Господа прийде суд кожному (див.: Прип. 29: 26). Сам Спаситель сказав: Отець і не судить нікого, але весь суд віддав Синові (Йн. 5: 22). Апостол же Петро пише: час початися суду з дому Божого (1 Пет. 4: 17).

Заміни слово “суд” словом “криза” і читай: “Про милість і кризу співатиму”, “від Господа прийде криза кожному”, “Отець всю кризу віддав Синові”, “Час початися кризі з дому Божого”.

Колись європейці, якщо поражало їх якесь нещастя, вживали слово “суд” замість слова “криза”. Зараз слово “суд” замінили словом “криза”, зрозуміле слово — менш зрозумілим. Наставала посуха, говорили: “суд Божий!”, повінь — “суд Божий!”. Починалася війна або епідемія — “суд Божий!”; землетрус, сарана, інші нещастя, завжди одне — “суд Божий!”. Виходить, криза через посуху, криза через повінь, через війни й епідемії. І на теперішню фінансово-економічну катастрофу народ дивиться як на суд Божий, але називає її не “судом”, а “кризою”. Щоб помножилося лихо від нерозуміння! Тому що, поки вимовлялося зрозуміле слово “суд”, була зрозумілою й причина, що призвела до біди, був відомий і Суддя, який допустив біду, і мета, заради якої біда була допущена. Після підміни слова “суд” словом “криза”, малозрозумілим для більшості, ніхто не може пояснити, ні від чого він, ні від кого, ні для чого. Тільки цим і відрізняється теперішня криза від кризи, що відбувається через посуху й повінь, війни або епідемії, сарану або інші напасті.

Ти запитуєш про причину теперішньої кризи, або суду Божого? Причина завжди одна. Причина всіх посух, повеней, епідемій та інших бід та сама, що й нинішньої кризи, — боговідступництво. Гріх боговідступництва викликав і цю кризу, і Господь допустив її, щоб розбудити, протверезити людей, щоб вони отямилися й повернулися до Нього. По гріхах і криза. Справді, Господь використав сучасні засоби, щоб надоумити сучасних людей: Він завдав удару по банках, біржах, по всій фінансовій системі. Перекинув столи міняйлів усього світу, як колись Він зробив це в Єрусалимському храмі. Посіяв небувалу паніку серед торговців і міняйлів. Обурив, скинув, змішав, збентежив, вселив страх. І все для того, щоб гордовиті європейські й американські мудреці пробудилися, отямилися, згадали Бога. Для того, щоб вони, утверджені в гавані матеріального благополуччя, згадали про душі, визнали свої беззаконня й поклонилися Богу Вишньому, Богу живому.

Як довго триватиме криза? Доти, поки гордовиті винуватці не визнають перемогу Всесильного. Доти, поки люди не здогадаються незрозуміле слово “криза” перевести на свою рідну мову й з покаянним подихом не вигукнуть: “Суд Божий!”.

Назви й ти, чесний отче, “кризу” “судом Божим”, і все буде тобі зрозуміло.

Вітання тобі й мир від Господа!

Лист 9

ковалеві К., про значення слів Христових: “не мир прийшов Я принести, а меч”*

Невже така праведна й милостива людина не розуміє глибинного значення цих слів? Думаю, що ти розумієш їх, тільки шукаєш підтвердження. Праведним і милостивим Господь Сам відкриває таємниці Свої. Якби ти був єдиним ковалем у Єрусалимі, коли євреї розпинали Господа, нікому було б викувати для них цвяхи.

Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч. Так сказав Господь. Читай це так: “Не для того Я прийшов, щоб помирити істину й неправду, мудрість і дурість, добро й зло, правду й насильство, моральність і аморальність, цнотливість і розпусту, Бога й мамону; ні, Я приніс меч, щоб відітнути й відокремити одне від іншого, щоб не було змішання”.

Чим же відітнеш, Господи? Мечем істини. Або мечем слова Божого, тому що це одне. Апостол Павло радить нам: візьміть меч духовний, котрий є Слово Боже*. Святий Йоан Богослов в Одкровенні бачив Сина Чоловічого, який сидів посередині сімох світильників, а з вуст Його виходив гострий по обидва боки меч**. Меч, який виходить із вуст, не що інше, як слово Боже, слово істини! Цей меч і приніс Ісус Христос на землю, приніс заради спасіння світу, але не заради миру добра зі злом. І нині, і прісно, і повік.

Правильність цього тлумачення підтверджують подальші слова Христа: бо Я прийшов розділити чоловіка з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку зі свекрухою її*, і, якщо син піде за Христом, а батько залишиться в пітьмі неправди, меч істини Христової розділить їх. Чи істина не дорожча за батька? І якщо дочка піде за Христом, а мати буде вперто триматися своїх поглядів у запереченні Христа, що спільного може бути в них? Чи Христос не солодший за матір?.. Те ж саме між невісткою й свекрухою її.

Але не зрозумій це так, що той, хто пізнає й полюбить Христа, повинен зараз же тілесно відокремитися від своїх рідних. Це неправильно. Про це не говориться. Досить відокремитися душею й не приймати в неї помислів і справ невіруючих. Бо, якщо віруючі негайно відокремилися б від невіруючих, у світі утворилося б два ворожих табори. Хто б тоді вчив і виправляв невіруючих? Сам Господь три роки терпів поруч із Собою невірного Юду. Мудрий апостол Павло пише: невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, і жінка невіруюча освячується чоловіком віруючим**.

На закінчення наведу тобі духовне тлумачення цих слів Христа Феофілактом Охридським5: “Під батьком, матір’ю й свекрухою май на увазі все старе, а під сином і дочкою – все нове. Господь же хоче, щоб Його нові Божественні заповіді перемогли наші старі гріховні звички й звичаї”.

Таким чином, слова про меч, який принесений на землю, цілком відповідають Христу Миротворцеві й Миродавцеві. Він дає Свій небесний єлей усім, хто щиро вірує в Нього. Але Він прийшов не для того, щоб примирити синів світла із синами пітьми.

Уклін тобі й дітям. Мир вам і Боже благословення.

Лист 10

молодому вчителеві, який запитує, чи є зараз істинні християни

Є вони, багато їх. Якби їх не було, померкло б ясне сонце. Бо хіба така дорогоцінна лампада освітлювала б звіринець?

Багато паперу знадобилося б мені, щоб описати мої зустрічі із правдивими християнами, і тобі довго довелося б читати про них і втішати свою душу. А поки випробуй себе на цьому прикладі.

Минулого літа ми були в Мачві. Поки стояли на маленькій станції, чекаючи поїзда, я спостерігав за однією старшою селянкою. Її зів’ялий лик світився дивовижним таємничим світлом, яке часто можна бачити на обличчях духовних людей. Я запитав її: “Кого очікуєш, сестро?”. “Того, кого Господь пошле мені”, — відповіла вона. З подальшої розмови ми дізналися, що щодня вона приходить на станцію й чекає, чи не з’явиться якийсь бідний прочанин, що потребує нічлігу й шматка хліба. І, якщо такий трапиться, вона радісно приймає його у своєму домі, як посланого Богом. Ще ми дізналися, що читає вона Святе Письмо, постить, ходить до церкви й дотримується всіх Божих заповідей. А сусіди її сказали нам, що це свята жінка.

Я хотів похвалити її євангельську гостинність, але вона зупинила мене словами: “Хіба ми самі не гості Його все наше життя, кожен його день?”. І сльози заблищали на її очах. О милостива й солодка душа народу! Мій молодий друже, якщо назвешся вчителем народу, часто можеш виявитися осоромленим, але якщо назвешся учнем народу, ніколи не осоромишся.

Хай осяє тебе свята милість Божа!

Лист 11

селянинові Здравку Т., на запитання про значення слів Христових: “Вогонь прийшов Я звести на землю”*

Ми часто говоримо про вогонь заздрості, вогонь ненависті, вогонь хтивості й про вогонь усякої жорстокої пристрасті. Звичайно, зовсім не цей вогонь приніс на землю Цар любові й істини Господь наш Ісус Христос. Звичайно, не цей. Все це нечисті язики пекельного вогню, який захльостує й землю.

Христос приніс святий вогонь; Він Сам сіяв і світився у вічності. Це вогонь істини й любові, вогонь чистий, Божественний, вогонь від Вічного Вогнища — Святої Трійці. Вогонь істини, з якого розливається теплота любові.

Це вогонь, яким горіло слово пророка Єремії і який нестримно вабив його на проповідь Божої істини (див.: Єр. 23: 29).

Це вогонь, що зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків, освітивши й освятивши простих рибалок, зробивши їх найбільшими мудрецями**.

Це вогонь, яким світилося обличчя архідиякона Стефана, роблячи його подібним до Ангела Божого***.

Це духовний вогонь істини й любові, яким апостоли і їхні спадкоємці переродили світ, оживили труп безбожного людства, обмили, освятили й просвітили його. Все добре у світі — від цього вогню небесного, зведеного Господом на землю.

Це небесний вогонь, який очищає душу, так само як земний вогонь очищає золото. Світло цього вогню показує нам шлях, відкриває нам, звідки й куди ми йдемо, у цьому світлі ми пізнаємо нашого Небесного Отця й свою Вічну Батьківщину. Від цього вогню розпалюється наше серце невимовною любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа, як це трапилося із двома апостолами на шляху в Еммаус, про що свідчили вони: чи не горіло в нас серце наше, коли Він промовляв до нас?*

Цей вогонь подвигнув Христа зійти з небес на землю й спонукав нас підніматися до небес.

Усі ми хрещені цим святим вогнем, по слову святого пророка й Хрестителя Йоана: Я хрещу вас водою... Він (Христос) буде хрестити вас Духом Святим і вогнем**.

Цей вогонь будить у людському серці невимовну ревність до всякого добра. Він радує праведника й обпалює грішника. І для нас болісний він, поки не очистимося ми від усякої неправди й нечистоти. Бо сказано: Бог є вогонь, що поїдає*** грішників.

Мир тобі й радість від Господа!

Лист 12

жінці, на питання про відплату померлих

Ти пишеш, що тебе непокоять страшні сни. Варто тобі заплющити очі, являються тобі три отроки, висміюють тебе, погрожують і залякують... Пишеш, що в пошуках лікування ти обійшла всіх відомих лікарів і знаючих людей. Говорили тобі: “Нічого, це дрібниця”. Ти відповідала: “Якщо це для вас дрібниця, звільніть мене від цих видінь. Хіба дрібниця може не давати сну й спокою ось уже шість місяців?”. Вони тобі у відповідь: “Змініть клімат, частіше бувайте в товаристві, стежте за харчуванням. Це звичайна іпохондрія”.

Відомі мені, сестро, такі розумники. Вивчили кілька тріскучих слів: “іпохондрія”, “телепатія”, “самонавіювання” — і підміняють ними духовну реальність, все пояснюючи “розпорядком дня”, прописують клімат, веселощі, мінеральні води, м’ясо й вино.

А я тобі ось що скажу: троє отроків, які являються тобі, — це троє дітей твоїх, убитих тобою в утробі, перш ніж сонце торкнулося облич їх ніжними своїми променями. І тепер вони прийшли відплатити тобі. Відплата померлих страшна й грізна. Ти начитана жінка, і я буду говорити з тобою літературними образами. Згадай леді Макбет або англійського короля, убитого духом ним же вбитої людини. Звичайно, ти читала й про короля Владислава, убивцю короля Володимира: був він убитий духом Володимира.

Але, можливо, ти не читала про візантійського імператора Константа6. Мав він брата Феодосія. Констант не любив брата, бачачи в ньому суперника, і примусив його прийняти дияконський сан. Але страх не залишав його. Тоді Констант зважився на злочин. Він влаштував змову проти брата, і Феодосій був мученицьки вбитий. З полегшенням зітхнув Констант, думаючи, що нарешті позбувся суперника. Не припускав через своє невігластво імператор, що мертві сильніші за живих, що, вбиваючи невинного, не став він переможцем, а лише склав зброю до ніг жертви своєї. Уночі вбитий диякон Феодосій з’явився своєму братові-імператору й, простягаючи йому чашу з паруючою кров’ю, грізно вигукнув: “Пий, брате!”. Імператор з жахом підхопився, скликав придворних, але ніхто не міг йому нічого сказати. Наступної ночі видіння повторилося: диякон із чашею паруючої крові із грізним вигуком: “Пий, брате!”. Констант підняв на ноги весь Царгород, але піддані здивовано видивлялися на нього, як видивляються на тебе розумники, які посилають тебе на води й рекомендують краще харчування.

Знову й знову являвся імператорові Константу брат із чашею крові в руках, поки одного разу вранці сильний і здоровий правитель не був знайдений мертвим у своїй постелі.

Чи читаєш ти Святе Письмо? Воно пояснює, як і за що мертві мстять живим. Ще раз прочитай про Каїна*, який після вбивства брата ніде й ніколи не міг знайти спокою. Прочитай про те, як дух ображеного Самуїла відплатив Саулу**. Прочитай, як довго й жорстоко страждав нещасний Давид через вбивство Урії***. Відомі тисячі й тисячі таких випадків — від Каїна й до самої тебе; прочитай про них, і ти зрозумієш, що мучить тебе й чому. Ти зрозумієш, що жертви сильніші за своїх катів і відплата їхня жахлива.

Почни з того, що зрозумій і усвідом це. Роби все, що в силах твоїх, для своїх убитих дітей, твори справи милосердя. І простить тебе Господь — у Нього всі живі, — і подарує спокій. Іди до церкви й запитай, що ти повинна робити: священики знають.

Хай помилує тебе Господь!

Лист 13

чиновникові, який вважає, що народ занадто багато святкує

Народ вважає, що святі йому допомагають, а Ви вважаєте, що вони йому заважають. Хто може примирити Ваш розум з мудрістю народу, якщо не Ви самі? Якщо Ви глибоко й всебічно вивчите це питання, Ви вклонитеся мудрості народній.

Подивіться на нього з погляду роботи. Ви вважаєте, що народ занадто мало працює. Ви хочете, щоб він працював більше. Навіщо? Ви бажаєте створити мільйонний загін безробітних? Мені відомий Ваш патріотизм: цього Ви не можете бажати. Чи не краще, щоб народ працював помірковано, як раніше? Тоді легко уникнути нещасть безробіття, першого лиха великих західних держав. Варто тільки кинутися в одну крайність, інша негайно ж покаже роги. Можливо, у сербського народу є інші недоліки, але лінощі ніколи не були ганджем сербів. Лінощі народжуються від надмірного примусу до робіт.

Подивіться з точки зору радості. Наш народ, трудячись, наповнюється радістю. Тому й співає під час роботи. Де ще є таке? Чи чули Ви подібну пісню й музику в якій-небудь країні, де існують крайнощі? У країнах з розвиненою промисловістю робота вважається прокляттям і нещастям. Тому там постійно відбуваються виступи за зменшення робочого дня: спочатку виступали за десятигодинний робочий день, потім за восьмигодинний, а тепер за п’ятигодинний. Скільки б порожніх днів у році набігло! Ви ж хочете, на противагу цьому сучасному руху, змусити наш народ працювати ще більше, ніж у колишні часи. І при цьому Ви вважаєте себе сучасною людиною! А з тієї пори, як почалася Ваша пропаганда проти свят, не чути більше пісню в сербських селах і поселеннях.

Подивіться з точки зору відпочинку. Ви помилково вважаєте, що народ святкує церковні свята для того, щоб більше відпочивати. Навіть якби народ саме так думав, він думав би вірно. Ви, чиновники, відпочиваєте набагато більше, ніж селяни. Порахуйте, мій любителю розрахунків, скільки святих свят у році святкує народ, а скільки неробочих днів на рік у Вас, у чиновників. Складіть тридцять днів літньої відпустки, всі суботні й недільні дні, ваші державні свята й порівняйте їх з народними святами, і Ви засоромитеся й замовчите. Бо побачите, що Ви святкуєте набагато більше, ніж народ.

Що ще надто важливо, Ви проводите свої свята в неробстві й розвагах. А народ святкує не заради неробства. Відпочинок у нього на другому плані. Народ, святкуючи, прикликає на допомогу святих, робить небо союзником землі, молиться, щоб Господь благословив його працю. Тому що народ знає зі свого багаторазово перевіреного досвіду, що вся його праця, скільки не трудися, даремна, якщо милостивий Господь не зросить землю, не зігріє її сонячними променями, не збереже від посух, бур та інших нещасть.

Тому прошу Вас: не спотворюйте душу народу. Замовкніть й учіться в народу, так само як народ учиться від Бога й на тисячолітньому своєму досвіді.

Мир Вам і вітання.

Лист 14

прочанинові Йоану, на питання про те, що головне для спасіння

І я хочу тебе про щось запитати, мій дорогий супутнику, і те, що відповіси мені, собі відповіси. Що, по-твоєму, найважливіше для немовляти? Їжа, тепло, чистота чи турбота? Ти можеш сказати, що всі ці умови необхідні для нормального розвитку дитини.

Душа, яка пробудилася й покаялася, подібна до новонародженої дитини. Згадай, що говорив Спаситель Никодиму* про нове народження людини. Новонародженій душі необхідно живитися словом Христовим, і очищатися молитвою й постом, і зігріватися любов’ю до Творця свого, і пильно охороняти себе від всіх злих стріл, які породжують думки, і погибелі.

Чи не заповів нам спаситель через апостолів Своїх: Якщо любите Мене, дотримуйтеся Моїх заповідей*? Не сказав: “дотримуйтеся заповіді”, але: дотримуйтеся заповідей, тобто всіх. А дотримання заповідей Христових полягає насамперед у праці над нашою власною душею, у багатьох трудах.

Ти відомий садівник. Скільки трудишся ти над одним тільки деревом? І жодного не залишаєш. Як же нам залишити хоча б один труд про душу свою, єдиний маєток наш, котрий не поглине ненаситна смерть?

Ось ти вважаєш, що для спасіння твоєї душі необхідно було паломництво в Єрусалим. Такої заповіді нема в Господа, але ти через любов до Нього й заради спасіння душі взяв на себе цей труд. Як же можна нам зневажити хоча б одну із заповідей Його, які Він залишив, як менш важливу?

Мир тобі й радість від Господа!

Лист 15

одному сербському патріотові, який стверджує, що важливіше бути чесним сербом, а віра – справа другорядна

І я кажу: досить бути добрим сербом, дотримуючись прикладу кращих і славнійших сербів, які стоять серед видатних людей усього світу останнього тисячоліття. Однак не зважуюся сказати, як ти, що віра — справа другорядна. Тому що всі серби визнали б мене брехуном.

Ти добрий серб, якщо маєш милостиву душу короля Володимира7, твердість Немані8, христолюбство святого Сави, ревність царя Милутіна9, покірність Стефана Дечанського10, смиренність царя Уроша11, жертовність князя Лазаря12, мужність Бана Страхіні13, правдолюбство Марка Кралевича14, серце матері братів Юговичів15, вірність і доброту княгині Мілиці16, співчуття дівиці косовської17, терпіння раба полоненого, прозорливість сліпих гуслярів, мудрість сербських ченців і священиків, соромливість простих дівчат, натхненність народних співаків, талановитість народних ремісників, витонченість і терпіння ткаль і мереживниць, точність народних оповідачів казок, помірність і стриманість сербських селян, сяйво й світло Хрещених Слав18 сербських.

Але хіба все це не від віри? Воістину, основа й корінь усьому, що мною перераховане, — віра Христова. Якщо нема в тобі жодної із чеснот твоїх славних предків — а ти сербом називаєшся, – подібний ти до порожньої вітрини з вивіскою відомої фірми. А цього, думаю, не бажаємо ні ти собі, ні я тобі.

Сказати комусь: “Будь добрим сербом, а віра — справа другорядна” — те ж саме, що сказати вівці: головне, будь відгодованою, а пасовисько – справа другорядна!

Ніхто не зможе бути добрим сербом, якщо насамперед не буде доброю людиною. У світі не було й нема іншої сили, яка могла б зробити людину досконалою, крім віри Христової.

Тому не бажай бути сербом без духовного змісту. Хай не буде тобі людина без розуму наставником, ні серб без віри співробітником.

Цього тобі бажаю й тебе вітаю.

Лист 16

сильно страждаючій молодій людині

Твій лист дуже мене зворушив. Не приховую, я сам плакав над ним, перечитуючи його багато разів. Адже в ньому описана вся драма людського життя. Пишеш, що ріс негідником. Злодійство стало твоєю звичкою. Однак ти був дуже спритним, і всі хвалили тебе як зразкового юнака. І ось одного разу тебе помітили, і за тобою погналися. Ти втік, але зламав собі ногу. Ніхто не дізнався про твою таємницю. Покликали лікаря, він сказав, що нога безнадійна. Покликали священика, щоб він прочитав молитву. Молитва не допомогла нозі, але потрясла твою душу. Ти згадав про Бога, і твоє непотребне життя стало тобі огидне. Ти від усієї душі покаявся й дав обітницю жити згідно із заповідями.

Як же тоді кажеш, що молитва не допомогла? Вона розбудила тебе, воскресила твою душу. А це головне. Ти заплатив за душу ногою. Недорого заплатив. Будь певен.

Але цим не закінчилося. Коли видужав, ти почав ретельно молитися. Тоді хтось звинуватив тебе в чаклунстві, і ти був покараний владою. Тебе це дуже збентежило, і ти запитуєш: що все це значить?

Це значить, що тісним є шлях, який веде до Царства Божого*. Про це свідчив Спаситель усім, хто за Ним піде. І непотрібно дивуватися. Якщо робиш зло, люди можуть хвалити тебе, але Господь покарає. Коли робиш добро, люди можуть тебе стратити, але Господь нагородить. Христос творив лише добро, та люди розіпнули Його.

Не оглядайся на людей, прагни до Бога. Ти віддав за душу одну ногу. Якщо буде потрібно, віддай за неї й все тіло. Дешево ти заплатив за душу, тому що віддав ти тлін за дорогоцінні перли. Не бійся, зміцнюйся на тому шляху, яким пішов.

Хай допоможе тобі Господь.

Лист 17

жінці, котру гнітить тяжка зневіра

Пишеш, що тебе гнітить якийсь непереборний і непояснюваний сум. Тіло твоє здорове, дім — повна чаша, а на серці порожнеча. Власне серце твоє повне тяжкої зневіри. Змушена ти відвідувати бали й місця розваг, але це тільки збільшує сум.

Бережися міцно: це небезпечна хвороба душі! Вона може зовсім умертвити душу. Такий сум Церква вважає смертним гріхом, тому що, за словами апостола, є два види суму — сум заради Бога, який породжує покаяння до спасіння, і сум мирський, який викликає смерть*. Очевидно, ти страждаєш від другого виду суму.

Сум заради Бога охоплює людину, коли вона згадує про гріхи свої, кається й взиває до Бога. Або коли хтось засмучується гріхами ближніх, бачачи, як відпадають вони від віри. Такий сум Господь перетворює в радість, подібно тій, котру описує апостол Павло, говорячи про всіх рабів Христових: нас засмучують, а ми завжди радуємося**. Вони радіють, тому що відчувають силу й близькість Божу. І приймають втіху від Господа. Так сказав і псалмоспівець: Як згадаю Бога й млію духом***.

Печаль святих подібна до хмар, крізь які сяє сонце втіхи. А твій сум подібний до сонячного затемнення. Мабуть, числиться за тобою багато дрібних гріхів і провин, які ти вважала незначними й не сповідалася й не каялася за них. Немов павутина, обплутали вони твоє серце й звили гніздо для того тяжкого суму, який демонська сила зловтішно втримує в тобі. Тому переглянь все своє життя, піддай себе нещадному суду й сповідайся у всьому. Сповіддю ти провітриш і очистиш дім своєї душі, і ввійде в нього свіже й здорове повітря від Духа Божого. А потім сміло берися за добрі справи. Скажімо, почни творити милостиню заради Христа. Христос побачить і відчує її й незабаром подасть тобі радість. Подасть ту невимовну радість, яку тільки Він дає і яку ніякий сум, ніяка мука, ніяка демонська сила не можуть затьмарити. Читай Псалми. Ця книга для скорботних душ, книга розради.

Хай пошле тобі Господь радість.

Лист 18

П. Ю., на запитання, навіщо перед іконою запалюється лампадка

По-перше, тому, що віра наша є світло. Сказав Христос: Я світло світу*. Світло лампадки нагадує нам про те світло, яким Спаситель освітлює наші душі.

По-друге, для того, щоб нагадати нам про світлу вдачу святого, перед іконою якого ми запалюємо лампадку. Тому що святі названі синами світла**.

По-третє, для того, щоб служити нам докором за наші темні справи, злі помисли й бажання, і для того, щоб покликати нас на шлях євангельського світла, щоб ми з більшою ревністю піклувалися про виконання заповіді Спасителя: Так хай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки***.

По-четверте, щоб стала вона нашою малою жертвою Господу, Який всього Себе приніс у жертву за нас, малим знаком великої вдячності й світлої нашої любові до Того, у Кого в наших молитвах ми просимо життя, здоров’я і спасіння – усього того, що може дати одна тільки безмежна Небесна Любов.

По-п’яте, щоб залякати сили зла, які нападають на нас іноді й під час молитви, відводячи наші думки від Творця. Тому що сили зла люблять пітьму й тремтять від світла, особливо того, котре служить Богові й угодникам Його.

По-шосте, щоб спонукати нас до жертовності. Подібно до того як горять у лампадці єлей і ґніт, покірні нашій волі, так само хай горять полум’ям любові й наші душі, у всіх стражданнях покірні волі Божій.

По-сьоме, щоб нагадувати нам про те, що як лампадка не може запалитися без нашої руки, так і серце наше, ця наша внутрішня лампадка, не зможе зайнятися без святого вогню Божественної благодаті, навіть якщо буде наповнене воно всякими чеснотами. Бо чесноти наші — пальне, яке запалює Своїм вогнем Господь.

Лист 19

синові, який був проклятий батьком

Пишеш, що ти посварився з батьком, відокремився від нього й при поділі він тебе прокляв. Ти запитуєш, чи має цей проклін яке-небудь значення.

Безсумнівно, має. Хіба може не мати значення батьківський проклін? Менш значимі речі, звичайні помисли, потрясають духовний світ, а тим більше батьківський проклін, коли він справедливий. Праведний Ной прокляв потомство Хама, тому що Хам насміявся над батьком своїм Ноєм*. І цей проклін тяжіє й проявляється донині на чорних племенах, хамітах.

І в нашій країні недавно здійснилося одне страшне материнське прокляття. Докоряла мати своєму розпусному синові. У гніві він образив її. Мати й за це докорила йому, тоді він ударив її ціпком. Заплакала вона й заголосила та у горі своєму вимовила таке прокляття на сина: “Син мій не син мені, як я ридала сьогодні, так і ти заридаєш у свій найрадісніший день!”. Незабаром мати померла, а син залишився нерозкаяним і непрощенним. Але материнське прокляття здійснилося. У день його весілля – у найрадісніший день його – свати стріляли з рушниці, і одна випадкова куля потрапила в нареченого, і заридав він. Але смерть поклала кінець його риданню і його життю.

Христос повторив старозавітну заповідь Божу про шанування батьків, прорікши Своїми пречистими вустами: шануй батька й матір*. Хай ніхто не подумає, що це Мойсеєва заповідь, а не Христова.

Але якби батько, язичник або безбожник, вимовив прокляття на свого сина тому, що син — християнин, таке прокляття упало б на голову батька, а не сина. Однак у твоєму випадку винен ти, і прокляття на тебе лягає. Тому поспіши вблагати батька, щоб він за життя зняв з тебе прокляття і благословив тебе, щоб ти жив багато літ.

Господь хай допоможе тобі!

Лист 20

студентові, який запитує, хто такі “вбогі духом”

Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне, — сказав Господь наш Ісус Христос**. Тебе це бентежить. Збентеження відбувається тому, що ти плутаєш недоумкуватість нерозвинених людей з убогістю духу, яку вихваляє Христос.

Убогість духовна, або сокрушенність — це особливість кращих умів, які коли-небудь відвідували світ. Це усвідомлення свого недостоїнства перед величчю Божою, свідомість своєї нечистоти перед чистотою Творця, свідомість своєї повної залежності від безмежної сили Божої.

Цар Давид говорив про себе: А я — черв’як, а не людина***. А цар Давид недоумкуватим не був; навпаки, він володів багатим, геніальним розумом. Син його, премудрий Соломон, пише: Надійся на Господа всім серцем твоїм, і не покладайся на власний розум****. Це й значить бути убогим духом, тобто повністю довіритися Господу й не довіряти собі.

Блаженний той, хто спроможний щиро висповідати: моя сила незначна, мій розум немічний, воля моя нестійка. Господи, допоможи мені!

Убогий духом — це той святий, котрий може вслід за апостолом сказати: я не знаю нічого, крім Христа*.

Убогий духом — це той вчений, який, подібно до Ньютона, визнає, що його незнання нескінченно більші за його знання.

Убогий духом — це той багатій, який разом з багатим Йовом говорить: нагим я прийшов у цей світ, нагим і відійду з нього**.

Святий Сава, Стефан Дечанський і князь Лазар відчували себе вбогими духом. Та що казати? Апостоли, святителі й праведники, весь благочестивий мільйонний народ Божий – і вони вважали себе вбогими духом, тому й стали, за обітницею Божою, спадкоємцями Царства Небесного.

Вбачай недоумкуватою не ту людину, знання якої обмежене, а ту, котра вихваляється своїм знанням.

Убогість духовна – пряма протилежність зверхності й хвалькуватості. Від безглуздої гордовитості й пагубної хвальби хотів захистити нас Христос, коли вихваляв убогих духом.

Мир тобі й радість від Господа!

Лист 21

вдові, яка багато сумує й непокоїться

Уболіваєш за померлим чоловіком. Тривожишся за дітей. Плачеш день і ніч. У душі твоїй морок і сум’яття, туман і невідомість у майбутньому. Підбадьорся. Не бійся. Скажи собі: чоловік мій спочатку належить Богові, а потім мені, і діти мої насамперед діти Божі, а потім мої. Якщо досвідчений садівник виполює стебло, знай: це необхідно. Він знає причину того, що зробив. А серед причин і та, щоб сусідні квіти краще розвивалися й розцвітали. Відтепер ти й твої діти будете розвиватися, розцвітати духовно. Думки твої піднесуться від земного до небесного. Душа твоя ближче прилине до Бога. Дух восторжествує над тілом. Смерть перестане страшити тебе. Колишня суєта буде тобі смішною. Ти зміниш свій погляд на цей світ як на батьківщину істинного й міцного щастя. Отже, ти дістанеш багатий духовний прибуток. Знай, що Господь будує і тоді, коли руйнує.

Про дітей не турбуйся. Роби все, що у твоїх силах. В усьому іншому довір їх Творцеві нашому, тому що написано: Залиши на Господа твою турботу*, і зрозумієш, що твій хрест легкий. Багато овдовілих матерів несуть хрест, набагато важчий за твій. Розповім тобі про один дуже важкий хрест. На самому початку Другої світової війни німці вбили одного мого знайомого, вбили перед його будинком на березі Дріни, будинок спалили, а дружину із шістьма малими дітьми вигнали з того місця. Пройшло дванадцять років. Одного разу у Скоп’є до мене несподівано підійшов молодий залізничник і представився як син мого загиблого знайомого. Я дуже зрадів і з острахом запитав, чи залишився хто-небудь із них живим. Він радісно відповів мені: “Всі ми живі й здорові, слава Богу! Двоє з нас на державній службі, двоє в торгівлі, старша сестра заміжня, а молодша з матір’ю в Б.”.

Після цього він з болем повідав про ті муки й жахи, яких вони зазнали. Поневіряння по всій країні від Дріни до Бітоли, голод, хвороби, холод, арешти, ночі на вокзалах і в придорожніх трактирах, страх і невідомість на чужині. Але, зрештою, – перемога й радість. Врятовано й честь, і розум, і життя, і віру. Що ще сказати тобі? Думаю, що боротьба й перемога цієї матері, яка залишилася із шістьма дітьми, прекрасніша й славніша за всі перемоги Наполеона.

І тобі Господь допоможе. Не забувай Його, і Він тебе не залишить. І переможеш, і перемога ця буде солодкою тобі повік.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 22

пенсіонерові С. П., який по своєму розумінню пояснює японо-китайську війну

Повинен зізнатися, мене здивувало Ваше тлумачення війни між китайцями і японцями. Ви говорите: таким чином Європа позбулася воєнної небезпеки. Війна перенеслася на протилежний бік землі, туди, де ніч, коли в нас день. І Ви з радістю пророкуєте мир у Європі.

Хіба можна радіти миру, коли Ви чуєте про війну в будь-якій іншій частині світу? Хіба приємні Вам їжа й питво, веселощі й кінематограф, сміх і жарти, коли Ви подумки сягаєте маньчжурських полів і бачите промерзлих, закривавлених, голодних і озвірілих людей, нащадків того ж прабатька, від якого пішов й Ваш народ, і ми з Вами? Щовечора Ви слухаєте радіо й думаєте, що від його балаканини стаєте розумнішим. Найважливіше, що могло б повідомити радіо в наші дні, – це стогони тисяч поранених і вмираючих, ридання матерів, вдів і дітей двох великих держав. Всі вони такі ж, як Ви, люди, живі душі, що жадають життя й щастя. І над ними світить таке ж сонце, що й над Вами. І так само, як і на Вас, дивиться на них заплакане око Боже.

Отже, час не радості, а суму. І це сум не одного або двох людей, але сум народів і племен, сум держав. Коли глави європейських країн оголошують державну жалобу з приводу смерті якогось принца Бурбонського або Савойського, як же вони забувають оголосити жалобу з приводу насильницької смерті тисяч і тисяч людських істот, кожна з яких — принц в очах Божих? Якби європейські народи були воістину освіченими, вони встановили б державну й народну жалобу з приводу будь-якої війни в будь-якій точці земної кулі. В ім’я співчуття закривалися б ресторани, ігорні заклади й кінотеатри, заборонялися б всі розваги, поки проливається братня кров. Як би раділи небеса, коли б слов’яни першими встановили такий порядок!

Ви можете посміятися над моїми словами. Знаю. І Пілат би посміявся. Але знаю, Христос сміятися б не став. А відносно Вашого пророцтва, що Європі забезпечений мир тим, що полум’я війни спалахнуло вдалині від неї, будьте дуже обережним. Не вірте ні собі, ні своєму пророцтву. Тому що, коли розпалюється пожежа на одній стороні лісу, хіба вітер не може з легкістю перенести іскру й на інший край?

Мир Вам і милість від Господа.

Лист 23

воїнові Йоану Н., який навернувся до віри Христової

Ти пишеш про чудесний випадок, що стався з тобою на війні. Хтось перед початком битви роздавав солдатам Євангеліє. Маленькі, гарно оформлені книжечки. Взяв її й ти. І уїдливо зауважив: “Тут потрібні сталь і свинець, а не книги. Якщо сталь нас не врятує, то книжки тим більше!”. Ось яке зауваження ти зробив тоді, тому що до того дня ти віру Божу вважав за ніщо. Ти дивився на неї як на старий одяг, що людство споконвіку тягне на собі без користі.

Але все-таки ти взяв книжечку й поклав її у внутрішню кишеню з лівого боку. І що ж трапилося? Ти сам кажеш: чудо Боже, і я підтверджую це. Навколо тебе падали поранені; нарешті, був звалений і ти. Потрапило в тебе сталеве зерно. Ти схопився рукою за серце, очікуючи, що заюшить кров. Пізніше, коли ти роздягнувся, то знайшов застряглу у твердій палітурці книжечки кулю: вона цілила прямо в серце. Ти затремтів, як у пропасниці. Перст Божий! Свята книга врятувала твоє життя від смертоносного свинцю. Той день ти вважаєш своїм духовним народженням. З того дня ти став боятися Бога й уважно досліджувати віровчення. Отже, віра Христова — не старий одяг, і не дарма несе її людство.

Господь милістю Своєю відкрив тобі очі. Написано: “Бог праведних любить і грішних милує”*. Одні на війні погубили тіло, а інші — душу. Перші втратили менше. А дехто душу свою знайшов, і вони — істинні переможці. Були й такі, що йшли на війну як вовки, а повернулися як агнці. Я знаю багато таких. Це ті, хто, як і ти, завдяки якомусь чудесному випадку відчув, що невидимий Господь ступає поруч із ними. Як говорить славний псалмоспівець: Господь – передомною завжди, тому що він у мене по правиці, не захитаюсь**. Чи читаєш ти Псалми?

Якщо ти, будучи невіруючим, відчув, як Всевишній входить у людське життя, як же це повинні відчувати віруючі?

Мир тобі й радість від Господа!

Лист 24

одній благочестивій сім’ї , на запитання: “Як воскрес Христос?”

Хіба не досить просто знати, що Він воскрес? Навіщо мучити себе питанням: як Він воскрес? Але оскільки, дорогі мої, про це запитують ваші любов і захоплення, а не сумнів, мені дороге ваше запитання.

Подібно до того, як в Азії сонце сходить раптом і день відразу змінює ніч; подібно до того, як від дотику до вимикача в темній кімнаті миттєво спалахує світло, подібне цьому було й воскресіння Господа. Нечутно й миттєво.

Чи запитуєте й тепер із цікавістю: як? Думаю, так, як на початку створення світу з’явилося світло в пітьмі. Неосвічені люди думають: що за величезна фабрика повинна забезпечувати весь світ світлом? Що за величезні машини повинні бути на цій фабриці? Скільки мільйонів кінських і слонячих сил потрібно, щоб пускати в хід ці машини? І скільки мільйонів років повинні були вони працювати, щоб нарешті спалахнуло світло? Ніякої фабрики, ніяких машин, ніяких мільйонів і мільйонів років. Ніякого зусилля взагалі. Одне тільки всесильне слово – з’явилося світло й наповнило собою увесь світ: І сказав Бог: хай буде світло. І стало світло*. І не сказав слово, щоб чули його, але тільки помислив. Тому що помисел Божий є те ж, що й слово. І помислив Бог: хай буде світло; і стало світло. Нечутно й миттєво.

Таким було й воскресіння Христове. Так з’явилося й новозавітне світло, що освітило розумним людям духовний світ. І подібно до того, як фізичне всесвітнє світло відкрило зору фізичний світ, так світло воскресіння Христового відкрило всім розумним людям духовний світ, батьківщину безсмертних Ангелів. Тому фізичне світло не яскравіше духовного; і те, і інше з’явилися нечутно й миттєво по всемогутній волі Творця, по невимовній милості й любові Його.

Ви чули про те, з якою дивовижною легкістю й швидкістю талановиті люди створюють свої геніальні твори. Як же тоді Податель всіх дарів, Творець всіх геніїв! Хіба ви не читали, з якою швидкістю й легкістю Господь воскресив дочку Яіра* і сина наїнської вдови**? А Лазаря у Вифанії***? Сказав слово і — звершилося! Бо у Бога все можливо: і що скаже, і що помислить. Так само Христос і Себе воскресив. Навіть легше й швидше. І без слова.

А тепер я вас прошу, дорогі діти, якщо знаєте, що Господь воскрес, більше турбуйтеся про те, як вам удостоїтися воскресіння. Того, щоб Він воскресив вас.

Бо Він воскрес заради вас, щоб свідчити Собою ваше воскресіння, вашу подобу до Нього у славі й красі вічній.

Отже, поклоніться воскреслому Господу й заспівайте Йому пісню ранкову:

Воскресіння Твоє, Христе Спасе,

Ангели співають на небесах,

І нас на землі сподоби

Чистим серцем Тебе славити!****

Лист 25

російському ветеранові, який оплакує свою розп’яту батьківщину

Утішся, братику дорогий. Христос воскрес! І ми з тобою плачемо, втішся. Всі ми, православні, плачемо над Святою Христовою Руссю. На першому місці православні слов’яни. І не тільки слов’яни, всі православні. Два роки тому сербські прочани були на великодній літургії в Назареті. Служив священик-араб; після служби він виголосив проповідь. Він говорив про Христове воскресіння й про страждання російського народу. Плакали араби, плакали серби. Наприкінці проповіді, витираючи сльози, священик вигукнув: “Але ми, араби, твердо віримо, що ми ще будемо свідками воскресіння Христового через Русь!”. І постало чудесне видовище: весь народ крізь сльози вигукнув: “Амінь! Амінь! Амінь!”.

Втішся, братику дорогий. Христос воскрес! Не запитуй, за що Господь випробовує Росію, бо написано: Господь, кого любить, того карає*. І б’є. Саме так написано, що милостивий Бог б’є того, кого любить. Б’є в царстві земному, щоб прославити в Царстві Небесному. Б’є, щоб не приліпився до тлінності земної, до світських кумирів, до оманливих ідолів людської спритності й багатства, до минущих тіней і нездорових спокус.

Без великих гонінь Православ’я не пронесло б істину Христову через всі прірви й століття й не подолало б настільки довгий шлях, наповнений перешкодами, не зберегло б чистоту істини й святість. Без страждань воно не зберегло б своєї чистоти й сто років. За дев’ятнадцять століть існування Православ’я не пройшло жодного сторіччя без його гонінь, без бичування, без рабства, вогню, страху й жаху. Іншим релігіям це незрозуміло. Єретики цього не приймають. Жоден народ, який обрав ідеалом щастя земне царство, не розуміє й не приймає того, що зараз відбувається в православній Росії. Це зрозуміло лише прозірливим, які споглядають вічне й безсмертне Царство Христове як реальність. Але й прозірливість — дочка страждань.

Втішся, братику дорогий, утішся воскресінням Христовим. Не нарікай на безбожників, що терзають російський народ. Спочатку були монголи, тепер інші. Але й ті, і інші — ідолопоклонники. Монголи поклонялися ідолам з матерії, теперішні кати Росії поклоняються ідолові матерії. Вони поклоняються матерії, як божеству; промисловості, як божеству; ідеології, як божеству. Вони називають себе безбожниками, правильно називають. І якби назвалися ідолопоклонниками, знову правильно б назвалися. Але, коли ти говориш про російське лихо, не забувай, що гнобителі, а не пригноблені – зараз найнещасніші істоти на Російській землі. Жалій їх, не засуджуй. Тому що всохнуть, як трава, один за одним стираючись із пам’яті, відходячи від влади. Вони поденники Божі, хоч самі того не відають. Вони ллють воду на Христовий млин: паплюжачи Його, вони на Нього працюють. Не дано їм поки це бачити, але коли вони зникнуть, як тіні, тоді побачать і заплачуть гірко, тому що нічого, крім прокльону, їм не залишиться. Одержали вони винагороду свою тут, на землі, у вигляді скороминущої влади й могутності. А ти не плач, радій! Настали на Русі великі жнива душ. У ці дні багатостраждальний російський народ наповнює рай більше, ніж будь-який інший християнський народ на землі.

Радуйся, Христос воскрес!

Лист 26

скромному чиновникові, що скаржиться на гордовитого друга

Ти пишеш, що цього року для тебе свято Великодня було затьмарено. Що трапилося? Твій кращий друг одержав високе призначення. Спочатку ти зрадів, але вже через кілька тижнів він став цуратися тебе. Він не відповідає на твої листи, холодний і небагатослівний у розмовах, змушує тебе чекати за дверима його кабінету, позаочі висловлюється про тебе з презирством. Ти не впізнаєш його. Що трапилося з такою милою колись людиною? Як сказали б араби: “його проковтнуло крісло”. Якщо хочеш, прочитай йому те, що зараз напишу тобі.

Жили в арабській країні двоє друзів. Щовечора збиралися біля вогнища й розмовляли, сидячи на маленьких триногих стільцях. Трапилося так, що один з них став шейхом. Переселився він у кам’яний палац і сидів тепер на високому троні з перламутру. Велика кількість людей приходила вклонитися новому володареві. Прийшов і його давній друг і був щасливим привітати його. Але гордий шейх не захотів відразу впустити його й змусив чекати біля воріт протягом багатьох днів. Нарешті шейх наказав, щоб друга впустили. Друг скромно ввійшов, а шейх ще більше розвалився на своєму розкішному перламутровому троні. Усе зрозумів його друг, і навмисно став оглядатися, ніби шукаючи очима шейха. Тоді шейх сердито запитав його, що він шукає.

— Тебе шукаю, чоловіче, де ти? — відповів друг і додав сумно: — Поки сидів ти на малому стільці, за людиною стільця не було видно, а тепер, дивись, за троном людини не знайти.

Те ж трапилося і з твоїм другом. Загубилася людина у високому кріслі. Але це настільки звичайне явище, що твій гнів виглядає смішним. Наверху людям складніше втриматися, ніж тим, що внизу.

О людино, о праху! Чим пишаєшся? Нікчемністю в житті чи нікчемністю в смерті?

Якийсь грецький правитель мав звичай щоранку кланятися на два боки — уклін в один бік, уклін в інший. Коли його запитали, кому він кланяється, він відповів: “Богу й народу. Тому що все, що маю, або від Бога, або від народу”.

О людино, секунда в часі й міліметр у просторі! Чим пишаєшся? Сказано про тебе в Писанні: Осоружний Господові – кожен гордий серцем*, і, якщо хочеш, ще: Бог гордим противиться**, або: Погибелі передує гордість***. Своєю гордістю ти оголосив війну Всемогутньому й Вічному. Атом повстав на Безмежного! Секунда збунтувалася проти Безсмертного! Навіть мурашці очевидна твоя поразка. Раптово прийдуть до тебе ганьба й погибель. Тому звернися, покайся, протверезися, отямся, стань людиною. Будь людиною. Це почесніше, ніж бути царем. Будь людиною. Це дорогоцінніше за всі корони і важливіше всіх престолів.

Ось повчання для твого друга. А тобі здоров’я, миру від Господа й радісної Пасхи.

Лист 27

друзям, на запитання: “Хто мені засвідчить Христове воскресіння?”

Насамперед про це мені свідчить моя совість. Потім – розум і воля.

Совість говорить мені: за настільки велике страждання Господа заради блага й спасіння людей не могло бути іншої нагороди, крім воскресіння й небесної слави. воскресіння й небесної слави. Невимовні страждання Праведника увінчалися невимовною славою. Це дає розраду й мир.

Розум говорить мені: без сяючої перемоги воскресіння весь подвиг Сина Божого залишився б у гробі, вся Його місія була б даремна.

Воля говорить мені: воскресіння Христове рятує мене від хитань між добром і злом, рішуче направляючи на шлях добра, і освітлює мені цей шлях, дає силу й натхнення.

Крім цих трьох голосів, які в мені про одне й те ж свідчать, є свідки вірні ззовні. Славні жінки-мироносиці, дванадцять великих апостолів, більше п’ятисот інших свідків (див.: 1 Кор. 15: 6) — усі, хто по воскресінні бачив і чув Його, не уві сні — наяву, не одну хвилину — сорок днів. І вогненний юдей Савл, гонитель християн, свідчить мені, що бачив він воскреслого Господа, чув голос Його й виконав Його веління. І через тридцять років не хотів відмовитися від свідчення свого, навіть коли меч Нерона19 опускався на голову його. Свідчить святий Прокопій20, воєначальник римський, котрий відправився в похід проти східних християн, але явився йому на шляху Господь Ісус Христос і до Себе його навернув. І, замість того щоб бити християн, віддався він добровільно на смерть за Христа. Свідчать тисячі мучеників Христових, які століттями в темницях і на плахах сповідували Христа, від мучеників єрусалимських до новомучеників балканських і новомучеників росіян.

Свідчать мені про те і всі праведники, яких часто зустрічаю в житті, свідчать радістю, коли чують про воскресіння Христа з мертвих. Воно співзвучне з їхньою совістю, воно зворушує їхні душі й радує серця.

Приймаю свідчення й від грішників і ненависників Його, тому що їхнє заперечення воскресіння доводить мені зворотнє. Світський суд вивчає покази свідків і в міру їхньої правдивості визначає цінність свідчення. Коли свідки святі і чисті стверджують, що знають про Христове воскресіння, то радісно приймаю свідчення їх як щирі. Коли нечисті, несправедливі й грішні заперечують воскресіння, вони лише підтверджують свідчення перших і зміцнюють мою впевненість в істинності воскресіння Господа мого. Тому що заперечують не по знанню, а по злобі.

Свідчать багато племен і народів, що воскресли від язичества до просвічення, від рабства до волі, від болотної твані аморальності й потьмарення розуму у світло дітей Божих. І воскресіння сербського народу свідчить мені про воскресіння Христове.

Самі слова “воскресіння з мертвих” про те ж мені свідчать, бо без Христового воскресіння не було б слова цього у мові людській. Коли апостол Павло вперше вимовив слова ці в Афінах, спокушені знаннями афіняни здивовані були й збентежені*.

Отже, діти Божі, поздоровляю вас і вітаю: воістину Христос воскрес!

Лист 28

православним сестрам у Христі, про сім висловів Христових з Хреста

Ви хотіли знати значення тих семи висловів, які Господь вирік з Хреста. Хіба це не зрозуміле?

Перший вислів: Отче! прости їм, бо не відають, що творять**. По-перше, цими словами Господь висловив милість Свою до Своїх убивць, що не висихала й під час хресних мук Його. Потім Він з Голгофської вершини оголосив відому, але для багатьох незбагненну істину, а саме: лиходії ніколи не відають, що творять. Убиваючи праведника, себе вбивають, а його прославляють. Зневажаючи заповіді Божі, не бачать вони, як опускаються жорна, щоб стерти їх на порох. Блюзніри не бачать, як їхні обличчя перетворюються на звірині морди. Сп’янілі злістю, вони ніколи не відають, що творять.

Другий вислів: істинно говорю тобі, нині ж будеш зі Мною в раю***.

Ці слова звернені до розбійника, який покаявся на хресті, вони дуже втішні для грішників, які можуть і в останню мить покаятися. Милість Божа безмежна. Господь виконує Свою місію навіть на Хресті. До останнього подиху Свого Він спасає всіх, хто має хоч найменшу волю до спасіння.

Третій вислів: Жінко! Це син Твій*.

Так сказав Господь Своїй Святій Матері, що стояла біля голгофського Хреста. А Йоану-апостолу сказав: Це Мати твоя!** У цих словах Його синівська турбота, обов’язкова для кожного стосовно батьків. Це, Той, Хто дав людям заповідь: Шануй батька твого й матір твою***, Сам виконує її до останнього часу.

Четвертий вислів: Боже Мій! Боже Мій! Чому Ти покинув мене?****

Ці слова говорять про неміч людську, але й про прозірливість. Тому що Людина страждає. Але під болем людським прихована в них одна таємниця. Ці, тільки ці слова змогли зруйнувати єресь, яка через кілька століть приголомшила Церкву: вона (єресь. — Ред.) хибно вчила, що на Хресті страждало Божество. Однак вічний Син Божий для того й став людиною, щоб і тілом, і душею постраждати за людей і вмерти за них, як людина. Бо, якщо в Христі постраждало Божество, — виходить, Божество в Христі й померло. А це неможливо. Вдумайтеся якнайглибше в ці великі й страшні слова: Боже Мій! Боже Мій! Чому Ти покинув мене?

П’ятий вислів: спраглий я*****.

Його Кров вилилася. Від цього — спрага. Сонце із заходу било Йому в очі й, збільшуючи муки, страшно пекло Йому обличчя. Природно, що Він був спраглий, але, Господи, чого воістину Ти жадав: води чи любові? Спраглий був Ти як людина чи як Бог, чи як людина й Бог? От римський воїн дає Тобі просочену оцтом губку. Це єдина крапля “милосердя”, що отримав Ти від людей за три години мук на Хресті! Римський воїн пом’якшує гріх Пілата – гріх Римського царства стосовно Тебе, нехай навіть і оцтом. За це зруйнуєш Ти Римську імперію, але на її місці створиш нову.

Шостий вислів: Отче! у руки Твої віддаю дух Мій*.

Син віддає дух Свій у руки Отця Свого, щоб знали, що від Отця прийшов, а не зі Своєї волі, як звинувачували Його євреї. Але слова ці для того ще промовлені, щоб чули й знали буддисти, піфагорійці, окультисти й всі філософи, які складають казки про переселення душ в інших людей, тварин, у рослини, зірки й мінерали. Відкиньте фантазії й подивіться, куди йде дух праведника: Отче! у руки Твої віддаю дух Мій.

Сьомий вислів: звершилось!**. Це не означає, що життя закінчилось. Ні, завершилася Його місія спокути й спасіння роду людського. Звершилась й запечатана кров’ю й смертю Божественна справа єдиного правдивого Месії. Завершилося страждання, але життя тільки почалося. Закінчилась трагедія, але драми не відбулося. Відтепер і до віку остання велична справа – перемога над смертю, воскресіння й слава.

Лист 29

освіченій дівчині, про п’ять ран Христових

Пишеш мені, що чула від людей похилого віку якусь “казку” про п’ять ран Христових, і запитуєш, звідки взялася ця “казка”.

Отже, дочко, читай Євангеліє! Гай-гай, серби, не ганьбіть себе перед землею й небом незнанням своєї віри! Залиште усяке інше навчання, поки не навчитеся найголовнішому й найбільш рятівному. Перша зі всіх наук — наука про віру, а всі інші науки потім. В Англії кожен читає Святе Письмо. Уряд і політики, письменники й звичайні трудівники намагаються свої розмови, бесіди, статті, книги посолити словами зі Святого Писання, щоб Божественними словами підтвердити, прикрасити свої людські слова, як скляні намиста діамантами прикрашаються.

А п’ять ран Христових не просто слова, а свята реальність, тому про них потрібно знати більше, ніж просто про слова. Дві рани на руках, дві на ногах, одна в ребрах. Всі п’ять ран від чорного заліза й від чорного гріха людського, який чорніший від заліза. Пробиті руки, які благословляли. Пробиті ноги, які йшли й вели єдино правильним шляхом. Пробиті груди, з яких в охололі людські серця виливався вогонь небесної любові.

Допустив Син Божий, щоб залізом простромили руки Його за гріхи багатьох рук, лісу рук, які вбивали, крали, палили, чинили насильство. І щоб простромили ноги Його за гріхи безлічі ніг, ліс ніг, які неправедно ходили, безвинність спокушали, справедливість зневажали, святині опоганювали, добро топтали. І груди простромили Йому за багато окам’янілих сердець, гори кам’яних сердець, у яких народжувалися злість і безбожництво, блюзнірські помисли й скотські бажання, у яких століттями визрівали пекельні плани брата проти брата, сусіда проти сусіда, людини проти Бога.

Простромлено руки Господа заради того, щоб всі руки зцілилися від гріха; простромлено ноги Господа, щоб всі ноги відвернулися від грішних шляхів; простромлено ребра Господа, щоб всі серця очистилися від грішних бажань і помислів.

Коли грізний Кромвель21, англійський диктатор, почав відбирати монастирські володіння й закривати монастирі, то в знак народного обурення по Англії рушила численна процесія. Спереду народ ніс хоругви з написом: “П’ять ран Христових”, співав духовні пісні, під відкритим небом відбувалося богослужіння. Злякався грізний диктатор; чи злякався він хоругов чи чогось ще, але зменшив свою тиранію.

Хай навчать тебе, дівчинко, п’ять ран Господа нашого прикувати п’ять своїх почуттів до Бога живого.

П’ять ран Господа Ісуса Христа — п’ять джерел Крові пречистої, котрою обмитий рід людський і земля освячена. З кожного із цих п’яти джерел вилилася Кров Праведника, вся до останньої краплі. Господь чудотворний, Який помножив хліби й п’ятьма хлібами наситив п’ять тисяч голодних, множить безперестанку в тисячах вівтарів і Кров Свою пречисту, щоб наситити й напоїти нею мільйони вірних. Це — Святе Причастя, дочко Христова. У Велику П’ятницю припади душею до Пресвятої Богородиці біля Хреста, щоб і тебе обмила животворна Кров з п’яти ран Господа, щоб ти з обмитою й ожилою душею, разом з мироносицями, могла радісно вигукнути: Христос воскрес!

Лист 30

на Велику П’ятницю, з Єрусалима

Ось настав день пам’яті найбільшого злочину, який коли-небудь відбувся під сонцем. День сорому й страху за людську совість до кінця часів. Віруючі мають звичай у цей день подумки або ногами пройти шлях Христа. Шлях, яким Господь ніс Свій Хрест на Голгофу. Ми вирушили з Гетсиманії, зайшли в будинок Якима й Анни, батьків Матері Його, думали про Неї — Матір великої скорботи. Чи йшла Вона в цій страшній процесії? Ні. Пізніше побачимо.

Палац Пілата. Ступаємо, немов по попелі погаслого вулкану, але полум’я пристрастей і сморід беззаконня ще відчуваються. Тут був суджений і засуджений Учитель істини. Тут Невинний піддавався бичуванню беззаконників. Не залишалося на тілі Його жодного місця непораненого. У минулу ніч євреї добре про це подбали. А римські воїни бичами поглиблювали Його рани. Тим, хто вивчає римське право й законодавство, варто було б сюди прийти, щоб навіки зганьбитися нелюдською зрадою.

Місце, де Господь упав під тягарем Хреста. Як було не впасти? Тяжко було в мовчанні витерпіти цю ніч, повну неправдивих звинувачень, наклепу й лжесвідчень, а тим більше сморід обпльовування й безліч ран – по безлічі добрих справ Його. О Господи, якби нам тут бути тоді! Підхопили б ми Хрест Твій і Тебе на руки! Так думали ми, проливаючи сльози на цьому Шляху Болю, який перетворився б у Ріку Болю, якби всі сльози християн потекли по ньому. Блаженний Симон Киринейський*, який, взявши Хрест Христовий на себе, полегшив муки Тому, Хто постраждав за всіх людей!

Ось ми біля будинку святої Вероніки22: з вікна цього будинку побачила Вероніка страшний хід. Знівечений лик Христа, який нагадував шматок полотна, просоченого кров’ю, слиною, пилом і потом, викликав співчуття у її дівочому серці. Зглянулася дівчина, вибігла до Засудженого й чистою хусткою обтерла Йому обличчя. Безмовний Мученик не міг вимовити слів подяки, але віддячив їй, залишивши на тій хустці зображення лику Свого.

Ось ми прийшли туди, де Богородиця зустрілася із Сином. У пошуках Його тут і там Вона вийшла з бічної вулиці і раптом опинилася з Ним віч-на-віч. Вона ледь впізнала Його. Невже це Її Син, невже Вона народила Його? Цю величезну рану, розміром з людину? Але раною цією зцілився отруєний гріхом рід людський. Нічого не сказав Він Їй. Нічого Вона Йому не сказала. Але душі Їх зрозуміли й привітали одне одного. “Чадо Моє, – ридала Моє, – ридала душа Матері, — весно Моя красна, куди зникла краса Твоя!”.

Нарешті ми тут, перед кривавою скелею. Перед Голгофою. Полудень. Він був розп’ятий саме в цей час23. Стукіт молотків відлунює в наших душах. Ми простояли тут до третьої години, душі наші були біля підніжжя Хреста. Хай обмиє їх Кров Його! О третій годині Він випустив дух*. У цю мить природа повстала проти беззаконня людського: земля затряслася; і скелі порозпадались**; сонце чорним покровом закрило лице своє.

Тільки воскресіння могло бути нагородою такому безмежному стражданню. Тільки воскресінням Христовим можуть набути мир природа й наша совість.

Лист 31

на Велику Суботу, з Єрусалима

Ось ми в Єрусалимі, на місці найбільшого злочину в людській історії. Це — Косово поле24 людства. Тут відбулося безліч битв між воїнством Царства Небесного й царства земного. Проводир небесного воїнства, Спаситель і Господь наш Ісус Христос, очолив головну битву й здобув головну перемогу. Всі наступні битви, які провадило Його світоносное воїнство, подібні до тієї головної битви: ті ж страждання й та ж перемога.

Протягом шести днів ми переживаємо з Господом нашим Його страждання. Ми поклонилися всім місцям, де Він страждав, і просочили їх своїми слізьми. Душі наші знівечені, але фізично ми відчуваємо себе дивовижно добре. Ми мало спимо, строго постимо, годинами стоїмо на богослужіннях, цілими днями ходимо вгору й униз по Святому Місту. І ніхто не стомлюється, не хворіє, ніхто не скаржиться! Але душі ніби придавлені могильною плитою, і ніщо, крім воскресіння вимученого Господа нашого, не може зрушити цю плиту й воскресити їх. Ми з нетерпінням чекаємо, щоб скоріше минула ця страшна субота й настало преславне Воскресіння.

Де ж шанувальники суботи, чому ж не прийшли вони до Єрусалима, щоб разом з нами протягом шести днів пережити ці душевні страждання? Тоді б їм уже не спало на думку святкувати суботу, відкидаючи неділю. Ця субота не принесла ніякого полегшення нашим стражданням. У суботу ми переживаємо всю повноту страждань Господа нашого, воєдино збираємо всі муки Його й чекаємо Воскресіння як полегшення, відпочинку й звільнення.

— Що в цей день відбулося з Господом? — запитав прочанин Ілля.

— Він зійшов у пекло, щоб явити Себе й Своє Євангеліє тим, хто вмер до Його пришестя, щоб взяти під Свій покров всі покоління людські — минулі, нинішні й майбутні, всім принести істину, всім дати спасіння.

Невже шанувальники суботи визнають зішестя в пекло й не визнають воскресіння? Сьогодні ми кілька разів були в храмі Гробу Господнього, але нам хотілося перебувати там постійно, немов наш незримий Хазяїн кликав нас на Свою Голгофу, щоб Своїми тілесними ранами зцілити наші рани душевні. Цей храм називається і Храмом Воскресіння, і, воістину, не раз воскресав він. Язичеський цар Адріан зруйнував25 його дощенту й поставив на його місці ідолів — статуї Венери і Юпітера, мерзоту римську. Юліан Відступник26 і Омар арабський27, Хозрой перський28 грабували й опоганювали його. Але воскресав храм після смерті своїх руйнівників у новій і більшій славі й красі. Чи це не воскресіння? Чи не був храм після смерті своїх руйнівників у новій і більшій славі й красі. Чи це не воскресіння? Чи не був Хрест Христовий прихований у землі й чи не воскрес?

О великий Господи Ісусе Христе, єдиний Непереможний, Всемогутній! І храми, що Твоє ім’я носять, воскресають, як же тоді люди й народи? І як же Тобі не воскреснути, Вічна Істино й Вічне Життя!

Лист 32

про великодню службу в Єрусалимі

Чекали й дочекалися! Коли сивий Патріарх заспівав: “Христос воскрес!”, упав тяжкий тягар з наших душ. Ми відчули себе Ангелами, немов воскресли! Відразу звідусіль пролунали голосні вигуки народу, подібні до шуму бурхливої ріки: знизу від Гробу, зверху з Голгофи, з галереї, з колонади, з віконних виступів; скрізь, де було місце хоча б стопі людській, тіснилися люди. Цими вигуками виражають свою радість наші африканські й азіатські брати; нам, європейцям, це незвично, але такі люди на Сході. Страждання до екстазу й радість до екстазу. На Страсному тижні вони голосно ридали біля Гробу Господнього, цілували Гріб, з любов’ю прикладалися до нього обличчям й руками, ударяли себе в груди, голосили. А вранці — вигуки радості. Вони щирі й безпосередні, як діти, але чи не дітям обіцяв Господь Царство Небесне? Чув я від одного копта, що європейці вміють сміятися, але не вміють радіти. Радість східних людей без сміху — особливо піднесена, духовна радість.

“Хай воскресне Бог, і розбіжаться вороги Його”, — співає Патріарх. “Христос анести”, — співають греки. Гріб перетворився на рай, місце Страстей — на джерело радості. Всі ми тримаємо в руках свічки, але наші душі світліші за свічки.

“Христос воскрес”, — співають росіяни. Дивно й ласкаво, м’яко, як шовк, як тільки росіяни вміють.

Але в цю мить і в цьому місці й найгірший спів здається прекрасним і найнекрасивіше обличчя — гарним. Світло й радість Воскресіння все змінюють, усе перетворюють: і голоси, і обличчя, і речі. Все навколо нас прекрасне, все чисте, все святе, все немов у раю.

“Христос воскрес”, — співають араби, пританцьовуючи й плескаючи в долоні. Сльози течуть по їхніх обличчях і блищать у світлі тисяч свічок і лампад. Сльози, як вираз скорботи, покликані на службу радості. Яка ж велика душа людська у своїй щирості! Вищий тільки Бог і Ангели Його!

“Христос воскрес”, — співають серби, копти, вірмени, болгари, абіссінці — всі, кожен на своїй мові й на свій мотив. Але прекрасно співають всі. Скажу вам: всі люди навколо нас виглядають прекрасними й добрими, як Ангели. Це таке чудо, яке тільки воскреслий Христос може сотворити. Це і є єдина основа братерства між людьми – бачити всіх людей добрими й прекрасними.

Після того як всіма мовами проспівали великодній тропар, навколо Гробу Господнього рушив хресний хід. Азіати у фесках, африканці в чалмах співали якусь свою пісню, відбиваючи такт руками й ногами. “Одна є віра істинна, віра православна!”.

Після цього почався канон і літургія. Але всі читання й пісні заглушалися все тією же переможною піснею: “Христос воскрес із мертвих!”.

На світанку великодня служба закінчилася в храмі, але тривала в наших душах. На все ми дивилися тепер у світлі воскресіння Христового й слави Його, і все виглядало інакше, ніж вчора: прекрасніше, урочистіше, виразніше. Тільки в цьому великодньому недільному світлі криється зміст життя. Опівдні служили Антипасху — урочистий хресний хід через все Святе Місто й читання Євангелія багатьма мовами. Після цього ми дивилися, як араби грають мечами й носять на руках Патріарха. Нам хотілося зійти до російської церкви святої Магдалини в Гетсиманії, до того ж ми були запрошені туди милими російськими сестрами. Знову ми пішли хресним шляхом Господа. Але дивись: і він зараз зовсім інший — прекрасніший і світліший! Як легко стало на душі. Перемога Христова поглинула смерть, а з нею — муки й страждання. Нічого не видно через сяйво світла воскресіння.

Воістину, воістину воскрес Христос!

Лист 33

професорові М., котрий не святкує Хресну Славу через жалобу

Я одержав твій лист. Ти підтверджуєш опубліковане в газетах оголошення, що не будеш святкувати Хресну Славу, тому що у твоєму будинку жалоба. Я сердечно розділяю з тобою твою скорботу. І знову скажу тобі: хай простить Господь твого благочестивого сина. Поки ти перебуваєш із однією своєю скорботою, обтяжив ти мене ще двома іншими скорботами. Перша та, що не святкуєш Славу, друга — повідомляєш про це в газетах. П’ятдесят тисяч людей прочитають, що якийсь серб, професор, не буде святкувати Славу. Чи не послужить це спокусою для них? Якби ти змовчав... Або оголосив тільки тим друзям, які приходять до тебе в дім. Чому всі православні повинні спотикатися об камінь твого невиконання релігійного й морального обов’язку?

Але все-таки чому не відзначаєш? Через жалобу! Але хіба святих потрібно вшановувати тільки коли нам весело й коли ми процвітаємо? Наші батьки показують нам інший приклад. Князь Лазар святкував Славу напередодні своєї поразки в Косовській битві. Воєвода Феодор святкував день святого Георгія, свою Славу, у темниці серед в’язнів. Його дружина була в найглибшій скорботі, але приймала гостей в домі й святкувала. Такий приклад подає нам наш народ і донині. Під час війни сербські солдати святкували свої Слави в окопах, наповнених водою й трупами. Те, що я розповім тобі, схоже на казку, але все це правда.

У день своєї Слави солдат в окопі затеплив свічку й поставив її на чоло вбитого друга. На груди йому поставив хліб і вино. І, знявши картуз, продовжував стріляти, виконуючи наказ.

— Що все це значить? — запитав його старшина.

— Сьогодні день моєї Хресної Слави, і... нехай вона стане й поминанням моєму землякові: він мені послужить столом у цьому болоті.

Свіча, хліб, вино й оголена голова! Чи розумієш ти це? Чотири символи — світло віри, залежність від Бога, любов Божа й молитва до Нього. От що головне у святкуванні Хресних Слав, прославлянні святих Божих. Хіба не в змозі й ти в день своєї Слави вчинити так само? Чи ти вважаєш, що твій будинок, з якого кілька днів тому винесли небіжчика, наповнений більшою скорботою, ніж окоп з безліччю трупів, на яких ще й кров не висохла?

Твоя відмовка про жалобу нелогічна. Саме тоді, коли приходять страждання й муки, треба ще з більшою ретельністю святкувати й з молитвою припадати до святих. Тоді святі, тобто Сам Бог за їхнім клопотанням, швидше й сильніше допомагають. А коли ми благополучні, коли все за нашою волею, тоді допомога їх може залишитися непоміченою. Тому що ми вже маємо те, що хочемо. Я твердо вірю, що святий Георгій Переможець з’явився воєводі Феодору й вивів його з темниці. Багато, багато є прикладів того, як ті, хто святкував дні святих своїх і славив Бога в скорботні, тяжкі дні, одержували швидкий порятунок від лиха. І Священне Писання підтверджує це. Прочитай, як святі апостоли Павло й Сила в темниці у кайданах славили Бога, і в ту ж мить здригнулася земля, і темниця відчинилася, і впали окови з ніг в’язнів (див.: Діян. 16: 25–26).

Упевнений, що відмова від святкування Хресної Слави відбувається через змішання понять. Тільки ті відмовляються від святкування, хто вважає його чимсь на зразок весілля. Але ти людина освічена і повинен знати сам і навчити інших, що якщо в дні жалоби не грають весіль, то Хресні Слави святкують особливо в скорботі.

Мир тобі й розрада від Господа.

Лист 34

Петру Ю., на питання, чим серби зобов’язані Христові

Гарне питання. Англійці часто задають питання, чим вони зобов’язані Христові. І відповідають на нього довгим списком благ, отриманих ними від Христа. Зараз ти від імені свого народу запитуєш: чим серби зобов’язані Христові? Відповім тобі: воістину, багато більшим, ніж англійці. Тому що англійці чимсь зобов’язані й древньому Риму, у той час як серби своїми найвидатнішими людьми зобов’язані тільки Христові. Тільки святі серби зійшли на висоти, які видні всім поколінням всіх часів. А святість — від Господа нашого Ісуса Христа, від Його святої віри. Навіть якби серби були зобов’язані Христові одним тільки святим Савою – духовним князем і керманичем життя сербського народу, борг був би невідплатним. А святий Сава не є єдиною зіркою на сербському духовному небозводі, яка освячена Сонцем — Христом: довкола нього сяє ціле сузір’я зірок, сузір’я сербських святих.

Ще серби зобов’язані Христові основними принципами життя й моральності. Зобов’язані Йому вірою в єдиного Бога, у суд Божий, у Промисел Його, у правду й милість Божу, у безсмертне життя на небесах. Зобов’язані Христові розумінням природи та її явищ через Бога й поясненням людських доль не матеріальними причинами, але моральними й духовними. Одним словом, серби зобов’язані Христові знанням істини про земний і духовний світи. Усім, що стосується морального життя народу, серби зобов’язані заповідям Христовим. Помірність, цнотливість, чесність, лагідність, милосердя, миролюбство, працьовитість, привітність, мужність у відстоюванні правди, жертовність і всі інші чесноти – всі вони дісталися сербам від віри Христової.

Ще серби зобов’язані Христові своїми благодатними й прекрасними звичаями. Всі вони — і за символікою, і за сутністю — євангельські. Тому що звичаї ці не проста прикраса життя, але головний моральний порядок, який охороняє життя сербського народу від розпаду, розрухи і гріха.

Ще серби зобов’язані Христові натхненністю вираження своїх ідеалів у піснях і прислів’ях, у витворах свого розуму й своїх рук.

Ще серби зобов’язані Христові своїм першим царством, і своїм рабством, і своїм звільненням. Тобто зобов’язані своєю першою й наступною державами, мудрістю в їхньому творенні, героїчним терпінням і прозірливим сподіванням у часи рабства, витримкою й жертовністю в період звільнення. Чи все я перелічив? Далеко не все. Я тільки почав список того, чим серби зобов’язані Христові. Але, думаю, я дав тобі напрямок, за яким, ти сам зможеш перерахувати всі інші борги твого народу Спасителеві й Господу нашому Ісусові Христові. Коли ж ти порахуєш борги сербів Господові, тоді перегорни сторінку й порахуй вимоги Христа до сербів. Подумай і задумайся над питанням: чого Він чекає від сербів?

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 35

селянинові С. І., який скаржиться на напад біса страху

Тебе спокушає біс. Один із численних бісів, які трудяться над погибеллю людською. Пишеш, що, коли він нападає на тебе, тобі здається, що весь світ повстав проти тебе, що навколо самі вороги, що й Бог ненавидить тебе. Ти запитував знаючих людей, тобі сказали, що це свого роду божевілля. Дійсно, божевілля, правильно сказали. І Церква тобі те ж скаже, але Церква більше скаже тобі, із власного досвіду й знання. Вона скаже тобі, від кого й чому настає таке божевілля. Від біса, але через твої гріхи. Церква й ліки тобі випише – сповідь і покаяння в гріхах, і біс відступить від тебе. По своїй волі він ніколи не відступився б, але Господь вижене його. Знаєш із Євангелія, як всемогутній Христос виганяв з людей бісів, як вони корилися Йому, бо мав Він над ними повну владу.

Але влада Божа над бісами поширюється не тільки на вигнання їх з людей, але й на потурання цим невидимим псам нападати на людей. Тому навіть біси у Святому Письмі названі Божими. Ми читаємо в Старому Завіті: і злий дух від Бога напав на Саула*. Він від Бога не тому, що він те саме що Бог, або від Нього походить; ні, звичайно, але тому, що зв’язаний Божою владою. Прочитай першу книгу Йова, і ти побачиш, що біс не може напасти на людину, якщо Бог не допустить.

Якщо це знаєш, не втрачай надію. Господь всемогутній і багатомилостивий. Він може відігнати й віджене від тебе біса страху, який так жорстоко мучить тебе. Тільки визнай силу й милість Божу. Потім висповідайся в гріхах, покайся й помолись ретельно Всевишньому Богу. Скажи в молитві: “Господи, перед Яким тріпотять біси й кожне творіння, всемогутній і всемилостивий, прости мене, грішного, помилуй і спаси мене заради хресних мук Сина Твого й Спаса нашого Ісуса Христа!”. І не сумнівайся анітрішки: Господь помилує тебе й віджене від тебе це нікчемне страховисько.

Бог тобі на допомогу!

Лист 36

богословові Б. Р., на питання, як я розумію слова: “Я в Отці й Отець в Мені”*

Навіщо випробовуєш високі небесні таємниці, які навіть Херувимам недоступні? Вір, що це так, і віра принесе тобі нагороду. Бо вічне благе безсмертне житіє й Царство обіцяні не знанням, а вірі. Господь дав людині необмежені можливості вірити й обмежені – знати. Чи не визнав те ж саме філософ Кант, критик людського розуму? Вимовляючи ці слова, Христос навертав нас до віри, а не до знань. Сказав Він апостолові Пилипу: Хіба ти не віриш, що Я в Отці й Отець в Мені? Бачиш, Він відкриває таємницю вірі, а не знанням. Не каже: “Хіба ти не знаєш, що Я в Отці й Отець в Мені?”, але: Хіба ти не віриш...

Крім того, скористайся порівнянням. Хіба кожен син не у своєму батькові ще до народження й кожен батько не в сині після його народження? Хіба вугілля не в полум’ї, а полум’я не у вугіллі? Хіба не в піднесених помислах благородне бажання, а піднесені помисли не в благородному бажанні?

Ми постійно спотикаємось через плотське, коли міркуємо про духовне. Хто переборе це спотикання, той наблизиться до розуміння духовної реальності. Чи може бути на землі любов більша, ніж любов матері до єдиного сина й сина до матері? Уяви собі їхні душі, але тільки душі. Душа матері повністю наповнена сином, а душа сина – матір’ю. Особливо тоді, коли вони в розлуці. Мати душею, розумом і серцем у сині, а син – у матері. І кожен, хто нас любить, носить нас у серці й розумі, а той, кого ми любимо, у нас живе. Говорячи про любов до Христа, апостол Павло каже: уже не я живу, але живе в мені Христос*.

Християнський шлях пізнання — любов. Якщо хочеш пізнати небесні таємниці, люби Бога всім своїм серцем, всією душею, всіма помислами своїми. І Господь вселиться в тебе, і будеш у Богові, а Бог — у тобі. І ти відчуєш реальність багатьох речей, які стоять за межами людського знання й розуму.

Хай просвітить тебе Небесна Любов.

Лист 37

сестрі, яка скорбить через зіпсованість брата

Я розумію твою скорботу. Як старша сестра, ти після смерті матері замінила йому матір. Важко тобі жилося, поки він навчався. Через нього ти спізнилася із заміжжям і вирішила не виходити заміж. Ти збіднила своє життя, щоб збагатити його життя. Раніше він тебе любив і слухався. Але за останні два роки дуже змінився. Спочатку він оголосив себе безбожником і став знущатися з твоїх ікон, молитви, побожності. Потім — я знав би це, навіть якби ти не сказала, — віддався розпусному життю. Неминучий наслідок невір’я! Він гнівливий, похмурий, ледачий і зухвалий. Вимагає того, чого ти не можеш йому дати. Шаленіє, коли ти що-небудь йому радиш. Готовий тебе вбити! Нічого спільного з колишньою людиною, начебто біс у нього вселився.

Бідна сестра! У нього дійсно вселився біс. Свого роду божевілля, що неминуче вражає тих, хто відпав від Бога. Тому що не може людина, відвернувшись від Бога, не опинитися в густій пітьмі. Не можна відректися від Бога й не збожеволіти.

Я розповім тобі про те, як одна мати врятувала свого сина, схожого на твого брата. Одного разу, коли всі материнські поради були вичерпані, вона раптом замовкла. Ні слова більше синові. І почала молитися Богові, щоб Він послав синові яку-небудь хворобу. Ти скажеш: жорстока мати! Вислухай до кінця. Ця мати сама мені все це розповідала. — Я зрозуміла, — говорила вона, — що ніхто під небом не може врятувати його, тільки один Бог, і тільки якимось стражданням. Тому я й молилася за те, щоб Він послав синові випробування. Довго молилася. І, дійсно, син занедужав. Він пролежав у ліжку три місяці, я доглядала за ним і на його очах молилася Богові. Він думав, що я молюся за його тілесне здоров’я, я ж молилася за зцілення його душі. Він бачив мою турботу, любов і молитву, і серце його зм’якло. Одного разу, коли в лікарів уже опустилися руки й він сам став схожий на тінь, він заплакав і прошептав: “Мила мамо, помолись до Бога, щоб я не вмер!”. Я відповіла йому: “Обіцяй, синку, що ти завжди будеш пам’ятати Бога й дякувати Йому, що ти виправиш своє життя”. — “Так, мамо, так. Так!” — шепотів він в агонії. Я знала, відчувала, що він не помре. І, слава Богу, він одужав. Зараз він здоровий і душею, і тілом. М’який, як віск, благочестивий, як Ангел. Слухняний і турботливий, як сонце.

І ти, сестро, облиш свої поради. Замовкни й не дратуй його. Він зараз у гарячці. Почни молитися за нього, говорячи: “Преблагий Господи, несповідимі й незліченні шляхи Твої. Як Сам знаєш, зціли душу брата мого, нехай навіть тяжкою хворобою або мукою. Молюся Тобі”.

Ще вибери один день на тиждень і пости за нього. Роздавай милостиню за нього. І Господь у свій час і по Своїй волі подарує йому доброту душі. І поверне його у твої руки здоровим і розумним, таємничим чином вливаючи у твоє серце євангельські слова: Ось брат твій був мертвий і ожив*. Воістину, сестро, велика любов твоя, і жертва твоя не залишиться без нагороди.

Мир тобі й допомога Божа.

Лист 38

двом друзям, які сперечаються про те, чи потрібно причащати хворих

Один з вас говорить: не потрібно. Не потрібно тому, що існує повір’я, що, якщо хворий причаститься, він помре. Інший каже: потрібно, тому що гріх християнинові піти із цього світу без Причастя.

Я на боці другого. Тому що це – заповідь Церкви. Багато пустельників, які жили вдалині від храмів і священиків, боялися вмерти без Причастя й гаряче молилися Богові, щоб перед смертю Він послав їм священика із Причастям. Благий Промисел Божий виконував молитви Своїх угодників і посилав їм слуг вівтаря, і причащалися вони Святих Тайн. Причастившись, вони осяювалися радістю й розставалися із цим світом смиренно й спокійно. Були випадки, коли сам хворий бажав причаститися, але вмирав до приходу священика, потім повертався, приймав Причастя й ішов уже безповоротно. Недавно такий випадок відбувся недалеко від Кралева. Такі випадки виразно показують волю Божу.

Божевілля думати, що хворий неодмінно помре, якщо причаститься. Безліч прикладів говорять про зворотнє. Я не раз був присутні, коли причащалися тяжкохворі, які вважалися приреченими. Вони живі донині. Якщо хворі від Причастя вмирають, то логічно було б думати, що Причастя вмирають, то логічно було б думати, що здорові від Причастя хворіють. А це божевілля й богохульство. Якщо ж траплялося, що хворий помирав після Причастя, то вмирав він від хвороби, а не від Причастя. Такий був Промисел Божий за нього. Але вмирав з очищеною й прощеною душею, примирений з Богом і людьми.

Мудра людина думає про смерть і поки здорова, не говорячи вже про хворобу. У цьому царстві вмирання нема нічого реальнішого за смерть. Сказав Господь божевільному багатієві, що будував плани про те, як ще розбагатіти: Божевільний! завтра візьму душу твою від тебе, а чий буде скарб твій?*

Коли хворий вмирає, гірко кається той, хто не дозволив йому причаститися. Одного разу занедужав якийсь чоловік; почувши про це, місцевий священик прийшов до нього в дім і запропонував висповідати й причастити його. Дружина хворого відмовила священикові, говорячи: “Ні, отче, не до смерті хвороба, не потрібно, отче!”. Священик пішов. Хворий вмер у цю ж ніч. Важко горювала дружина його через те, що не допустила до нього священика із Причастям.

Або не знаєте, брати, що Причастя для людини важливіше будь-яких поминок?

Мир вам від Господа.

Лист 39

судді С. В., що запитує, як йому віддячити своєму благодійнику

Я одержав другий Ваш лист, у якому Ви описуєте своє життя. Ви рано залишилися сиротою. Одна шляхетна людина, Ваш сусід, усиновив Вас. Виростив разом зі своїми дітьми, дав Вам освіту, допоміг звестися на ноги й завести родину. Але раптом цей чоловік зазнав краху, він збанкрутував і помер від горя й сорому. Ви поховали його за свої кошти, поставили пам’ятник на могилі. Незабаром померла і його дружина, Ваша мачуха. Ви поховали і її. Коли їхній будинок продавали з молотка, Ви його викупили й передали у власність його дітям. Одному із синів допомогли відкрити свою справу, щоб він міг прогодувати інших. Другий син на Ваші кошти здобуває освіту. Старшій дочці Ви дали багатий посаг. Молодшій знайшли добру роботу. Молитеся за дітей, поминаєте батьків. Про все це я довідався з Вашого останнього листа.

Ви запитуєте мене, що ще можна зробити, щоб віддячити Вашому благодійникові? Може, збудувати від його імені церкву? У тім містечку церкви нема. Вдячна людино! Ви вже багаторазово віддячили йому. І збудували церкву перед Господом неба й землі не з каменю й дерева, а з добрих справ своїх. Але, якщо бажаєте, можете збудувати й церкву з каменю й дерева, і раджу Вам збудувати її. Нехай Ваша подяка буде увінчана ще одним, видимим знаком. Нехай люди бачать його й дивуються. Нехай бачать невдячні сини й соромляться: якщо пасинок так дякує, як же сини повинні дякувати?

Отже, збудуйте церкву. І назвіть її храмом подяки. Це необхідно нашому віку, нашому поколінню, враженому невдячністю. І всім вікам і поколінням до Страшного Суду

Здоров’я Вам і благословення Боже.

Лист 40

ченцеві Авакуму, про гріховні помисли

Запитуєш, чи небезпечні гріховні помисли. Ти чернець, і тобі це добре відомо. Знаєш, що святі отці вчили: сутність чернецтва – в очищенні розуму від злих помислів. Знаєш, що й Церква називає три види гріхів: ділом, словом і думкою. Тому ми й молимося Отцю світів за померлих, хай простить їм всі гріхи — чи словом, чи вчинком, чи думкою. Про те, що Господь викриває гріховні помисли, читаєш у Євангелії: знавши думки їхні, сказав: для чого ви лукаве думаєте в серцях ваших?* Сатана згрішив не чим іншим, як помислом гордості, за це й був скинутий від лиця Божого в пекло.

Злі помисли — насіння всякого зла. Із цього насіння виростають грішні слова, грішні бажання й грішні справи. Згадай притчу Христа про сіяча**: людина посіяла добре насіння на полі своєму, а коли всі заснули, прийшов ворог і посіяв кукіль між пшеницею. Господь сіє добрі помисли в душу кожної людини, але якщо людина не працює над своєю душею, як над засіяною нивою, то вона немов той заснулий сіяч. І, поки вона спить, приходить ворог Бога й людини, злий дух, і сіє в душі бур’ян, тобто злі помисли. Від злих думок до злих слів і справ не далі, ніж від насіння рослини до її кореня. Отже, все органічно пов’язано. Тому будь на сторожі. Частіше закривай очі й, за словами святого Микити Стифата, “випробовуй помисли, що пливуть по мисленому морю”.

Одна з головних вправ чернечого життя — викорінювання злих помислів, поки не розвилися, не розрослися вони, не опанували душею повністю й не перетворилися у вчинки. Розбивай їх об камінь. Як пише псалмоспівець: О дочко вавилонська, руїннице. Щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об скелю*. Чи зрозумієш ти духовний зміст цих слів? Вавилон — царство диявола, а діти — злі помисли від нього. Камінь — Христос. Блаженний той, хто тільки народжене в душі зло розіб’є об Вічний Камінь — Христа. Якщо ми з тобою знаємо це, нам не залишається нічого іншого, як це виконати.

Радуйся в Господі.

Лист 41

писареві Веселину Г., якого здивувало те, що святий Сава не писав книг

Чи не тому, запитуєш, що тоді не було паперу? Був папір і тоді, і набагато кращий, ніж зараз, папір з тонкої шкіри. І чорнило було, і зберігалося краще, ніж сучасне. Коли приїдеш до Хіландара, побачиш рукописи тих часів, царські й святительські, які вицвіли менше, ніж заповіт твого дідуся.

Писав і святий Сава, але небагато. Воістину, мало писав він чорнилом на папері, але багато, дуже багато писав іншим способом: він писав, як апостоли Христові. Прочитай, що пише апостол Павло до корінтян: Ви — наш лист, написаний у серцях наших, пізнаване й читане всіма людьми; ви показуєте собою, що ви — лист Христовий, через служіння наше написане не чорнилом, але Духом Бога живого (2 Кор. 3: 2-3). У такий спосіб він написав безліч книг, мільйони книг. Скільки є благочестивих сербів, стільки святий Сава написав книг. І сьогодні він пише. Всі ці малята, які щороку наприкінці січня співають: “Вигукнемо з любов’ю святителеві Саві” (слова гімну святому Саві), — нові книги “Вигукнемо з любов’ю святителеві Саві” (слова гімну святому Саві), — нові книги святого Сави. Він пише їх не чорнилом, а Духом Бога живого. Він пише не на папері, а в серцях. Пише слова не скороминучі, а вічні. Пише не слова смерті, а слова життя, не слова світу цього, а слова неба. Найбільший і надзвичайний письменник сербський, незрівнянний і неперевершений! Його жива бібліотека і на землі, і на небесах, зібрання його творів неможливо побачити до кінця часів, до Страшного Суду. Тоді тільки всі твори Неманича Сави, написані Духом Христовим, живі слова, живі людські душі, громадяни Царства Небесного, стануть перед поглядом Божим. Святитель сербський – обране перо Боже, а письменник — Сам Святий Дух Божий, за словом царя Давида: язик мій — тростина книгаря скорописця (Пс. 44: 2). Цей книгар скорописець не хто інший, як Дух Святий, Який глаголив через пророків, апостолів і святителів.

Писав святий Сава й штукатуркою, і цеглою, і державними законами, церквами й школами. Хиландар і Жича ним написані. І перше царство Сербське, непорочне й святе, ним написане. Але все це допоміжні засоби створення його безсмертних творів — душ людських, до яких він хоче долучити й твою душу.

Якщо хтось із сербів – пошматована й заслинена книга, винен не святий Сава, а сам серб. Кожний бруднить себе сам, але ніхто не може очистити й виправити себе без Духа Святого. А ти знаєш, що значить пляма? Це те ж саме, що тварина, перед якою, за заповідями Всевишнього, не слід метати бісер.

Мир тобі й радість від Духа Святого.

Лист 42

ревному читачеві Святого Письма, на запитання, чому Дух Святий з’явився у вигляді вогню

Коли Господь хрестився в Йордані, Дух Святий з’явився у вигляді голуба. З’явився не для того, щоб заповнити щось у Ньому, але щоб символічно вказати на те, чим Він володіє, — на незлобивість, чистоту й лагідність. От що символізує голуб. А коли зібралися апостоли на п’ятдесятий день по воскресінні Христа, Дух з’явився їм у вигляді вогню. З’явився, щоб щось вилучити з них і щось привнести. Вилучити гріх, неміч, страх і душевну нечистоту, а дарувати силу, світло й тепло. Вогонь символічно означає цю троїчність – силу, світло й тепло. Ти знаєш, яку силу має вогонь, як він світить і як гріє. Але, коли говориш про Святого Духа, бережися, щоб тобі він не уявився тілесно, а тільки духовно. Отже, мова про силу духовну, про світло духовне, про теплоту духовну. А це — сила волі, світло розуму й тепло любові. Цією духовною зброєю Дух Святий озброїв проти світу воїнів Христових, котрим Учитель заборонив будь-яку фізичну зброю, навіть ціпок.

Чому вогненне полум’я вилилося на голови апостолів у вигляді язиків? Тому, що апостоли повинні були язиком благовістити народам благу радісну звістку — Євангеліє істини й життя, науку покаяння й прощення. Словом повинні були вчити, словом зціляти, словом утішати, словом радити й керувати, словом творити Церкву. Нарешті, словом захищатися. Бо заповів і напророкував їм Глава, щоб не боялися гонителів і не турбувалися, що доведеться відповідати на судилищах, бо не ви будете говорити, а Дух Святий*. Та й чи можливо було повідомити звичайною людською мовою найбільшу й Святий*. Та й чи можливо було повідомити звичайною людською мовою найбільшу й найрадіснішу звістку, що коли-небудь досягала людського вуха, звістку про те, що Господь з’явився на землю й відкрив людям ворота безсмертя? Хіба від людини й від смертної людської природи міг пролитися цей життєдайний бальзам на мертве тіло Римської імперії й світу? Ні, ніколи. Тільки від Духа Божого вогненного, Котрий вустами святих апостолів розсипав у пітьмі земній небесні іскри.

Але, о сине людський, невже ніколи не відчував ти Духа Божого в собі? Бо ж і ти хрещений Духом, водою й Духом. Невже тебе ніколи раптом не осявала велика й світла думка, безмовне слово Духа Святого? Невже ніколи у твоєму серці раптово, як вітер, не піднімалася любов до Творця й не закипали від неї сльози на очах?

Віддайся на волю Божу і дослухайся до того, що відбувається в душі твоїй, і ти пізнаєш чудо П’ятидесятниці, що відбулося з апостолами.

Мир тобі й розрада від Духа Святого.

Лист 43

Драгичу М., який іноді відчуває себе зовсім іншою людиною

Ти пишеш, що іноді відчуваєш себе новою людиною, переродженою й перетвореною. Звичайно це відбувається під час молитви, у нічній тиші. Цей світ немов зникає для тебе, вмирають мирські думки: про людей, про речі, про тлінне; незвичайний спокій розливається у твоїй душі, ти бачиш у собі якесь світло й відчуваєш невимовну радість. До цього додаються чудесні пахощі, не порівняні з жодними пахощами на землі. Солодкі й життєдайні пахощі. Ти відчуваєш себе ніби поза тілом. А коли все це припиняється й тихо й поступово зникає, немов веселка, що тане, на тебе находить смуток, що це не тривало ще довго й довго, безупинно й без кінця, роками, століттями, вічно. Ти запитуєш: що це могло бути?

Думаю, що Дух Божий торкнувся тебе, брате мій. Це і є те, про що сказав Господь: Царство Боже всередині вас*. Бо, коли Дух Божий запановує в наших душах, тоді припиняється все, що від нас, і приходить усе, що від Бога. Поки панують у нас наші чуттєві думки, земні бажання й свавілля, не Царство Боже буде в нас, а царство пітьми й страху, суму й незнання. Але, коли прийде Дух Божий і візьме гору, тоді все зміниться. Але моя тобі порада: умалися до порошинки перед величчю Бога Всевишнього, Який відкрив тобі цю таємницю з превеликої милості Своєї. І не повідомляй про неї багатьом, непосвяченим, особливо тій “решті”, про що і я не згадую тут. Щоб не дати на наругу найсвятішого (читай: Мт. 7: 6) і щоб серце твоє не піднеслося до висот гордині, звідки падають у прірву пекельну. Послухай, як апостол застерігає тебе: хто думає, що він стоїть, бережися, щоб не впасти**.

Нічого невідомого і для Церкви нового з тобою не відбулося. Багато праведників і угодників Божих відчули цю чудову таємницю й частково повідомили її вірним душам. Повідомили не для похвали, але щоб розділити свою радість і спонукати друзів своїх до твердої віри в обіцяне Христом й до радісного прославляння Його.

Якось зимової ночі знайшов я притулок в певної людини. Коли її домашні пішли спати, вона повідомила мені “найбільшу таємницю свого життя”. — Роками я хотів, — говорив чоловік, — побачити від Бога чудо. Але воно не давалося мені. Одного разу я прокинувся на світанку й почав молитися Богові. Раптом у мені з’явилося якесь світло, і я відчув мир, і радість, і пахощі (все так само, як трапилося й з тобою).

– З того часу, – сказав він, – я перестав просити в Бога чудес, тому що бачив найбільше чудо, про яке й не здогадувався.

Чи не нове це підтвердження того, що говорив апостол: не бачило те око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його*?

Мир тобі й здоров’я від Господа.

Лист 44

місіонерові Петру С., на запитання про те, що є хулою на Духа Святого

Ти прочитав у Євангелії слова Христові: Усякий гріх і хула простяться людям, але хула на Духа Святого не проститься, ні в цьому світі, ні на тому*. І запитуєш, що таке хула на Духа Святого.

Це хула на Духа Святого. Безбожник, ненависник і гонитель істини Божої хулить Духа. Самогубець, який зненавидів життя й убиває його в собі, хулить Духа. Бо Дух Святий названий Духом істини й життя Подателем. У Євангелії від Йоана написано, що Господь Ісус Христос тричі назвав Духа Святого Духом істини (Йн. 14: 17; 15: 26; 16: 13). Хто, відрікаючись, висміює істину, той відрікається від Духа Святого й висміює Його, бо Він — Дух та Істина. Чому цей гріх не проститься, запитуєш ти, у той час як інші гріхи простяться? Адже простилися ж Закхею сріблолюбство, блудниці — плотські гріхи, розбійникові на хресті — насильство, і багатьом іншим прощені їхні гріхи. Чому ж не проститься заперечення істини, безвір’я й висміювання Бога Духа? Тому, що тих гріхів люди соромилися й каялися в них, а тут нема цього. Там люди грішили, але соромом і страхом були пов’язані з Богом. Тут же зв’язок з Богом перерваний, і людина-безбожник нескінченно далеко, повністю відійшла від Бога. Там – слабість, тут – настирливість волі. Там душа блукає в мороці, але шукає світла. Тут душа, поневіряючись у мороці, морок називає світлом. Коли в людини нема волі до спасіння, Бог не хоче силоміць спасати її.

Самогубство, ненависть до життя в собі — теж хула на Духа Святого, бо Дух Святий названий Подателем життя. Коли людина приймає життя від Духа життя і, не знаючи звідки вона отримала цей дар, не дякує Богові, то проститься їй. Якщо ж хтось, прийнявши від Духа життя, із презирством відкидає його, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому. Щоб це зрозуміти, розберемося, що значить “простити”. Простити грішникові гріхи — значить повернути йому всю повноту життя, заново дарувати йому життя. Але, якщо хтось не бажає жити, нехтує й ненавидить життя, Бог не має більше чого дати йому, й Він викреслює його із Книги життя.

Молися Богу, щоб зберіг тебе й твоїх близьких від смертного гріха — божевільного бунту творіння проти Творця.

Від Господа тобі здоров’я й милість.

Лист 45

машиністові Стамену І., котрий скаржиться на нудну роботу

Скаржишся на свою нудну роботу: вона набридла тобі. Всі інші професії здаються тобі кращими. Ти бентежишся й сумуєш, що не можеш знайти кращої роботи. Я довго міркував, перш ніж узятися за перо й відповісти тобі. Подумки я вживався у твоє становище й у твою роботу. Я уявляв себе на твоєму місці, у машинному відділенні, у гуркоті й шумі. Спітнілий, закіптюжений, я вдивлявся в дорогу. За моєю спиною справжня маленька держава — старші люди, діти, батьки, князі, дипломати, чиновники, селяни, робітники, службовці. Всі вони, в силу обставин, у вимушеному “спорідненні”, і всі залежать від мене, розмовляють між собою або сидять мовчки, у роздумах. Кожен подумки прагне до станції призначення, до тих, хто чекає. Але чи добереться він туди, залежить від мене, а я – тільки від Бога. Вони й не припускають, скільки від мене залежить, вони й не замислюються про мене, не знають мене. І це радує мене. Коли поїзд рушив у дорогу, ніхто не прийшов подивитися на мене й познайомитися зі мною. Ні в кого не виникло питання: чи не божевільна ця людина? Чи не сліпа або п’яна? Адже ми всі довірили йому свої життя! Він — головна людина в цьому гуркітливому “місті”, жителями якого ми на деякий час стаємо. Нікому не спало на думку, і це мене нескінченно радує. Радує те, що стільки людей без роздумувань довірили мені свої життя, мені, невидимому, незнайомому, прихованому серед гуркітливих машин. І в радісному трепеті я прославляю Бога: “О Господи, великий і дивовижний! Слава Тобі, і дякую, що дав Ти мені життя й розум і таку важливу роботу! Дав Ти мені роботу, подібну до Твоєї, Боже. Тому що й Ти, Господи мій, незнаний, прихований і невидимий, керуєш поїздом життя нашого Святим Своїм Духом. Ти машиніст всесвіту, багато й багато мандрівників і не замислюються про Тебе, не досліджують таємниці Твого буття, але з довірою входять у Твій поїзд і їдуть, їдуть... І це, мабуть, радує Тебе, нескінченно радує. Ти знаєш місце, де даси відпочинок Своїм втомленим подорожнім, де нагодуєш їх, підкажеш, де кому слід зійти. Вони неясно уявляють собі кінцеву станцію Твого чудесного поїзда, але з довірою розсідаються, з довірою їдуть, з довірою виходять – з довірою до Тебе, невідомого, прихованого, незримого. Тисячі й тисячі разів вихваляю Тебе, і славлю, і вклоняюся Тобі, всевидючий і всемогутній Творець мій і Водій мій. На Тебе одного уповаю у всіх випробуваннях моїх”.

Друже мій молодий, яку ж кращу роботу хочеш? Хіба може бути робота кращою за твою? Апостол Петро ловив рибу*, Павло робив намети**. Задумайся, наскільки твоя робота важливіша й вища, ніж їхні заняття. І поклонися Промислу, що довірив тобі саме таку роботу.

Від Бога тобі здоров’я й благословення.

Лист 46

панові Скотту, американському уніату, який виступає проти Святої Трійці

На слизькій стезі політики, на якій Ви опинилися, Ваш протест проти християнського вчення про Святу Трійцю вчення про Святу Трійцю анітрішки не дивує мене. Ваша уніатська секта заснована на прагненні не до істини, а до вирівнювання всіх релігій світу. Але як важко зрівняти гору з долиною, а Ви на гору сердитеся! Бо Вам, звичайно помилково, здається, що спасительніше залишити гору, ніж підняти долину. При цьому Ви стверджуєте, що Ваша секта християнська.

Якщо Ви віруєте в Христа, як же тоді Ви можете зрівняти й ототожнити істину з неправдою? Невже Христос вказав Вам такий шлях? Хіба Він зрівнював своє вчення з римським ідолопоклонством, африканським фетишизмом, індійським нігілізмом і мертв’ячим юдейським фарисейством? Звичайно, ні. І апостол Христовий рішуче повстає проти Вас, говорячи: яке може бути спілкування пітьми й світла? Христа з Веліаром?*** Знайте, що світ не розіпне на хресті того, хто мирить істину з неправдою, світло з пітьмою й добро зі злом. Світ розіпнув Христа, бо Він не зрівнював, не змішував неправду й істину, не полемізував з істиною. Отже, мабуть, що ви не віруєте в Христа.

Спробуйте примирити й зрівняти в якій-небудь з галузей науки істину з напівістиною й побачите, яку відсіч Ви дістанете. Скажімо, світло електролампи зрівняйте зі світлом свічки або округлість земної кулі із площиною. Або звичайний приклад з життя. Скажімо, сперечаються двоє чоловіків. Один, з гарним зором, каже, що бачив високо в небі трьох орлів, а інший, зі слабкими очами, говорить, що не бачив жодного. Якщо Ви розумна людина, Ви перевірите кожного з них і повірите тому, хто добре бачить. Але оскільки вашій секті важлива не істина, а рівність, Ви сказали б цим двом: “Мені ніколи дивитися нагору й перевіряти вас, найкраще вам примиритися й погодитися на тому, що ви обоє бачили в небесах одного орла”.

Такий Ваш шлях, Ваше вчення, Ваша політика. Люди не пішли за Вашою сектою, як на те сподівалися її творці. Ви залишаєтеся нечисленною, маловідомою в християнському світі сектою, як скеля в морі. Чому? Тому, що люди, прагнучи до миру, ще більше прагнуть до істини.

А істина про Бога, єдиного в трьох Особах, прийшла в світ через Одкровення Прозірливого — від Сина Божого Ісуса Христа. Три Особи без масок. Три Особи – одна Особистість. Цю прекрасну й піднесену реальність неможливо зрівняти із грубими й низькими примарами.

Хай освятить Вас Дух істини.

Лист 47

одному братові із Сараєва, на запитання про поминання покійних після Світлої седмиці

Ти запитуєш, чому жінки щопонеділка після Світлої седмиці приходять на цвинтар. Для того, щоб зберегти старий прекрасний, сповнений глибокого змісту звичай. Після восьмиденного прославляння воскресіння Христа з мертвих християнки на дев’ятий день приходять на могили своїх рідних, щоб пом’янути їх у молитвах, розділити з ними радість за воскресіння Спасителя й освятити могили. Спочатку читаються заупокійні молитви. У такий спосіб ми виявляємо свою любов до дорогих й милих нашому серцю, які тілесно й тимчасово в розлуці з нами. Знай: істинно любить тебе той, Знай: істинно любить тебе той, хто потай молиться за тебе до Бога. Після молитви б’ють об хрест червоною крашанкою й вигукують: “Христос воскрес!”. Цим радісним вигуком поздоровляють покійних, повідомляючи їм, що прийде день воскресіння з мертвих. Нарешті, очищають могилу від торішньої трави й садять нову зелень. Це виражає нашу надію на те, що в день Загального воскресіння зотліла плоть померлих перетвориться у нову, небесну. Бо, за істинним свідченням Свідка воскресіння* — Христа, є тіла небесні й тіла земні**. І ще: цим тлінним тілам слід нарядитися в нетлінні, і смертним – у безсмертне***.

Коли християнки все це виконають, вони, ще раз помолившись до Бога, кланяються на схід і залишають могили.

Отже, молитвою вони виражають любов, червоним яєчком і поздоровленням — віру у воскресіння, а свіжою весняною травою — надію. Любов, віра, надія, і знову любов. Ось у чому смисл і символіка поминального понеділка.

Далі ти запитуєш, чому в цей день на цвинтар приходять тільки жінки, без чоловіків, як в інші батьківські поминальні дні. Цим понеділком починається тиждень жон-мироносиць, а мироносиці першими прийшли до Гробу Господнього й першими оголосили людям про воскресіння Христа. Блаженні матері, сестри й вдови своєю любов’ю до померлих подібні до жон мироносиць! Відчувають померлі нашу присутність на своїх могилах, відчувають — і як ще відчувають! — наші молитви й жертвування за них, нашу любов до них. І ми з тобою незабаром відчуємо це, по той бік могили, і будемо вдячні тим, хто пам’ятає нас і молиться за нас Богові.

Брате мій, слова людські неспроможні виразити таємницю життя й смерті, чудесну й страшну таємницю, про яку Ангели перешіптуються з померлими! Як наші християнські звичаї допомагають нашим словам — звичаї прекрасні й повні глибокого змісту, — допомагають немічним словам нашим!

Від Бога тобі здоров’я й благословення.

Лист 48

православному учневі, на питання, чому в православних нема свого папи

Є, є в православних свій “папа”, більший за всіх пап і патріархів на світі. Він був від початку й буде до кінця часів. Це той “папа”, Якого прикликали всі апостоли Христові, — Дух Святий, Дух мудрості й розуму, Дух розради й сили Божої. Він — правдивий Папа Церкви Христової від початку й до кінця віків, без змін і перемін, без дискусій і виборів, без попередників і спадкоємців. А те, що апостоли визнавали Духа Святого своїм Верховним Главою, ми докладно знаємо з документа, написаного їхньою рукою. На Першому Соборі в Єрусалимі апостоли записали свої знамениті слова: угодно Святому Духу й нам (Діян. 15: 28). Перед кожним собором вони Йому молилися, Його кликали, Йому безумовно корилися. Чи не так роблять і донині архіпастирі Церкви Православної? Напередодні кожного собору вони звертаються насамперед до свого безгрішного Папи — Духу Святого. Зі страхом і трепетом прикликають Його благословення на всяку справу й безумовно коряться Йому. І не тільки церковні глави, але й глави православних держав, міністри, народні обранці починали з молитви до Духа Святого й коряться Йому. І не тільки церковні глави, але й глави православних держав, міністри, народні обранці починали з молитви до Духа Святого й тільки потім відкривали соборну раду. Так само робили й роблять шкільні вчителі: на початку навчального року вони йдуть зі своїми учнями помолитися до Святого Духа. І всеблагий, всемогутній і всевідаючий Дух Святий усім керує, все зміцнює, все надихає — і Церкву, і державу, і освіту. І керує всім не силоміць, як земні диктатори, але, як батько, — мудрістю й любов’ю. Вам відомо, що грецьке слово “папа” у перекладі значить “батько”. Отже, у самому прямому історичному й моральному значенні Дух Святий — наш Отець, наш Папа. А для чого тоді Православній Церкві ще один отець, папа? Чи не застеріг нас Сам Господь Ісус Христос проти земних “пап”, “отців”? Дев’ятнадцять сторіч тому Він заповів нам: і отцем собі не називайте нікого на землі, бо один у вас Отець, Той, що на небі (Мт. 23: 9).

Мир Вам і здоров’я від Бога.

Лист 49

журналістові І. Т., на запитання про спалення мертвих

Ви запитуєте, чому Православна Церква проти кремації покійних. По-перше, тому, що вважає це насильством. Серби донині здригаються від злочину Синан-паші29, який спалив мощі святого Сави на Врачарі. Чи спалюють люди мертвих коней, собак або кішок? Я про таке не чув, але бачив і чув, що їх закопують у землю. Чому ж тоді відбувається насильство над мертвим тілом людини, хазяїна всіх земних тварин? Хіба спалення мертвих тварин, особливо у великих містах, не було б більше виправданим, ніж спалення людей?

По-друге, цей язичеський, варварський звичай був витіснений з Європи християнською культурою майже дві тисячі років тому. Хто бажає відродити його, той намагається повернути давно зжитий язичеський обряд. В Англії, яку навряд чи можна назвати країною некультурною, цей вид неоязичества вкрай непопулярний. Я розповім вам одну історію.

Під час війни якийсь відомий серб втратив розум і незадовго до смерті попросив кремувати його, коли він помре. У призначений день наша невелика сербська колонія зібралася в крематорії на Голдерс Грін30. Коли тіло покійного занурили в піч, ми здригнулися від жаху, побачивши це. Нас запросили почекати з другого боку печі: “чверть години почекати прах”; ми підійшли, щоб зустріти свого земляка у вигляді жмені попелу. Прочекавши більше години, у подиві, що вогонь так довго мучиться з одним нашим покійним, ми запитали службовця, у чому справа. Він вибачився за те, що піч зовсім охолола, “тому що використовується не щодня: рідко хто добровільно хоче бути спалений”. Почувши це, ми розійшлися, не в силах чекати кінця мук нашого брата. А якщо вам невідомо, у Лондоні щодня вмирає більше тисячі людей. В Америці я бачив могили президентів Вільямса, Рузвельта, Лінкольна й багатьох інших видатних людей. Ніхто з них не був кремований. Тим більше здивувало мене, що серед нащадків святого Сави є однодумці Синанпаші!

Хтось з перських адвокатів розповідав мені про їхнє “найрозумніше ставлення” до мертвих. Вони, тобто перські вогнепоклонники, хоча й поклоняються вогню як божеству, не спалюють своїх померлих, а кладуть їх на своїх померлих, а кладуть їх на землю, для трапези птахам. Їхній цвинтар обгороджений високими стінами, на яких в очікуванні дрімають зграї орлів. Гробарі вносять на цвинтар вкритого полотном нагого мерця, кладуть на землю й швидко віддаляються. Тоді орли завзято беруться за роботу, і через кілька годин від мертвого людського тіла залишаються голі кістки, які вже ніхто не ховає. Перська логіка пояснює це так: “За життя ми харчувалися тваринами, справедливо й нам нагодувати їх собою”. Я був здивований такими міркуваннями, хоча повинен був визнати, що вони не поступаються міркуванням прихильників спалення.

Але навіщо створювати нові проблеми із уже вирішених проблем? Якщо ми будемо задумуватися над непотрібними питаннями, то одного разу почнемо мучитися над питанням: чи не вбивати нам старих людей, як це роблять примітивні племена, і створювати суспільства, що пропагують цю “ідею”!

І, нарешті, чи стане розумна людина воювати проти цвинтарів на цій землі, де кладовища служать народною гордістю й джерелом натхнення й, якщо хочете, паспортом держави?

Мир Вам і здоров’я від Господа.

Лист 50

власникові кав’ярні, якому довелося вибирати між самогубством і вбогістю

Ти пишеш, що весь твій маєток пішов з молотка. Опинившись на вулиці ні з чим, пішов ти вночі на цвинтар, щоб там вкоротити собі віку. Кілька годин минуло у ваганнях і роздумах. Вимучений болісними міркуваннями, ти ліг на могилу батьків і заснув. У сні тобі з’явилася мати: вона застерігала тебе, кажучи, що в Царстві Божому безліч тих, хто був бідний на землі, але жодного з тих, хто свідомо позбавив себе життя. Цей сон утримав тебе від самогубства. Саме твоя улюблена мати, за Промислом Божим, врятувала тебе від фатального кроку. Ти пішов просити милостиню й став жити милостинею. І ось ти запитуєш, чи не порушуєш цим закон Божий.

Підбадьорся, сину людський! Господь заповів: Не вкради!*, але не сказав: “Не проси!”. Прохання без крайньої потреби — крадіжка, але прохання у твоєму випадку не робить тебе злодієм. Воєвода імператора Юстиніана31, славний Веліазар, на старість залишився в убогості, сліпим і самотнім. Сидів він біля міських воріт і просив на хліб. Як християнин він і подумати не міг про самогубство. Бо, наскільки життя прекрасніше смерті, настільки жебрак кращий від самогубця.

Ти говориш, тебе мучить сором і туга висушила тобі кості. Стоїш ночами перед твоєю колишньою кав’ярнею й просиш милостиню у відвідувачів. Згадуєш, що недавно був її хазяїном, а тепер не смієш увійти, навіть як гість. Очі твої почервоніли від сліз.

Утішся, добра людино! Поруч з тобою Ангели Божі. Навіщо оплакувати кав’ярню? Чи чув ти про якийсь ресторан на окраїні Белграда, що називався “Чий би не був, не його буде”. Воістину, той хто написав ці слова, був філософом. Бо правдиві вони для всіх ресторанів, всіх будинків і палаців на світі. Чиї б не були, не їх будуть.

Що ти втратив? Те, що не було твоїм, коли ти народився, не твоє й тепер. Був хазяїном, а став жебраком. Це не втрата. Втрата, коли хтось був людиною, а став звіром. А ти був людиною й залишився людиною. Ти підписав цінні папери якимсь “знатним” гостям, вони обдурили тебе, і ти позбувся кав’ярні. Зараз ти бачиш крізь вікно, як вони сміються, поки ти на вулиці обливаєшся крізь вікно, як вони сміються, поки ти на вулиці обливаєшся слізьми й згоряєш від сорому. Не бійся, є правда Божа. Вони ще відповідатимуть за своє беззаконня. І, якщо вони зважаться на самогубство, хто знає, чи дозволить Господь їхнім матерям з’явитися з іншого світу й втримати їх від злочину. Не заздри їхньому щастю, бо ти не знаєш їхнього кінця. Один давньогрецький мудрець сказав: “Нікого не називай щасливим, поки не побачиш, як він буде помирати!”.

Тяжко тобі бути убогим? Але чи не всі ми вбогі? Чи не залежимо ми щодня й кожну мить від Того, Хто дає нам життя й усе для життя? У тебе зараз важлива місія — нагадувати про Бога й про душу і робити людей милостивими. Ти змушений жити в мовчанні, а виходить, заглибся у свою душу й молитовно розмовляй з Богом. Злидарське життя вимагає більшої мужності, ніж господарське. Золото випробовується у вогні, а люди, бажані Богу, — у горнилі приниження. Але ти вже показав себе героєм, перемігши чорні думки про самогубство. Ти переміг бісів розпачу. Після такої перемоги всяка інша буде легшою для тебе: Господь з тобою поруч.

Мир тобі й втіха від Господа.

Лист 51

ремісникові Симу М., якого мучить думка, що це життя — суд Божий

Ти почув від когось, що наше життя вже є судом Божим і іншого не буде. Ця думка лягла на тебе тяжким тягарем, якого ти не можеш ні понести, ні скинути.

Уяви собі жорстоку людину, чиї злодіяння відомі всьому місту. Сусіди уникають її, обговорюючи між собою її злочини. Ніхто не ходить до неї в гості, ніхто не приймає у свій дім. Так судять її люди, так її карають. Але нарешті ця людина потрапляє під суд, і суд присуджує її до тюремного ув’язнення. І це останній, законний суд. Отже, ти бачиш два суди: один умовний і щоденний, інший законний і остаточний. Або ще простіше: наприклад, є недбайливий учень, якого протягом навчального року багаторазово карає вчитель, щоб виправити його, але наприкінці року виключає зі школи як невиправного.

Так і два суди Божі. Один умовний і тимчасовий. Назвемо його виховним судом Божим над людьми в школі земного життя. А інший Суд буде безсумнівним і остаточним. У Святому Письмі ми бачимо безліч прикладів такого суду. Праведного Мойсея Господь покарав за один гріх тим, що не дозволив йому ввійти в землю обітовану, у яку Мойсей сорок років вів свій народ*. Це тимчасовий і виховний суд Божий. Щоб бачили грішники й зі страхом говорили: “Якщо Господь такому праведникові не простив одного гріха, що ж Він зробить з нами, обтяженими багатьма й тяжкими гріхами?”. Але покарання Мойсея не було останнім і остаточним судом над ним, і воно не означає, що Мойсей не ввійде в Царство Небесне. Тобі відомо, що цей великий раб Божий з’явився разом зі святим пророком Іллею і розмовляв з Господом у момент Його Преображення. Це свідчить про те, що хоч і був він відкинутий Господом і не позбавлений вічного життя.

Виховне покарання, або виховний суд Божий, саме тому й служить, щоб люди виправилися й підготувалися до Царства Небесного. Або подивися на хворого у Віфезді. Тридцять вісім років лежав він розслабленим. Хвороба його була за гріхи його. Про це ясно сказав Господь після зцілення: не гріши більше, щоб не сталося з тобою щось гірше*. А що гірше могло бути, як не те, що на Страшному Суді Божому він за свої гріхи міг бути засуджений і виключений із Царства життя?

А про останній Суд, Страшний Суд Божий, про день, що “горить як вогонь”, ясно сказав наш Спаситель: сонце затьмариться, і місяць не дасть більше світла свого, і зірки спадуть із неба, і сили небесні похитнуться; тоді з’явиться знамення Сина Людського*, тоді з’явиться Господь у силі й славі судити по правді всіх живих і мертвих.

Тримайся цього вчення, яке не від людей, і скинь з себе тягар, що поклала на твою душу та людина-єретик.

Хай благословить тебе Господь миром і здоров’ям!

Лист 52

знову воїнові І., на підтвердження того, що сталося з ним

Якщо ти, будучи невіруючим, відчув, як Всевишній входить у людське життя, як же це відчувають віруючі й воцерковлені?

Один відомий мешканець Бєлграда розповідав мені, як Господь врятував його від арешту. Зігнали нас, говорив він, у поліцейське управління й вишикували у дворі. Охоронці кесареві б’ють, знущаються, ображають. Кого? Синів косовських! Дітей князя Лазаря! Тих, кого хочуть інтернувати, штовхають, кричать: “Увійти до дільниці!”. Тим, кого відпускають: “У провулок!”, але тих, інших, була меншість. Я зі страхом стою й молюся про себе: “Господи, спаси мене!”. Підійшла моя черга. “Чим займаєшся?” — злобливо запитав мене солдат. “Господи, врятуй мене!” — останній раз прошепотів я й, не роздумуючи над відповіддю, сказав: “Пане, я тримаю хлібний магазин й годую своїм хлібом дітей”. Він кілька разів відганяв мене то вліво, то вправо, поки не крикнув: “У провулок!”.

Путі всемудрого Господа несповідимі, тисячі й тисячі шляхів захисту й порятунку в тих, хто Йому молиться: У страху перед Господом — надія тверда, і синам Своїм Він дає притулок*. Хіба не знаємо ми випадків, коли в гонителя затьмарюється зір і не бачить він того, кого шукає, щоб згубити? Або коли заблукає грабіжник і не знайде будинку, який ішов грабувати? Дружина якогось сербського офіцера свідчила про це. Вона дивилася, як ворожі солдати йдуть із будинку в будинок, грабують, ламають, ведуть людей у полон. Ось уже прийшли вони до сусідів... що робити? Покликала свекруху й дітей, і впали всі на коліна перед іконою святого Архангела Михаїла й у сльозах молилися. А солдати безчинствували в сусідів. Вийшли, ляснули двері. Ось, зараз увійдуть у її дім... Ось, ось... Не ввійшли, не дав Господь! Недарма молилися. Вийшовши від сусідів, вони минули будинок того офіцера й увійшли в інший. Відвело їх від дому, який зв’язаний молитвою з небом. Тобі треба було дістати кулю, щоб, залишившись живим, відчути присутність Божу. А великі святі й праведники відчували присутність Його навіть у порухах думки й серця. Намагайся й ти піднятися до такої духовної висоти, до такого тонкого пізнання шляхів Господніх, до такого живого відчуття Бога.

Мир тобі й вітання.

Лист 53

Марії Ж., на запитання про значення євангельської притчі про десять дів*

П’ять дів мудрих і п’ять нерозумних. Читай: п’ять мудрих і п’ять нерозумних людських душ. Мудрі несли світильники й олію, нерозумні – тільки світильники.

Світильник символізує тіло, а олія — милість. Звідси походить слово “полієлей”, тобто багато милості. Полієлей відбувається на утрені, під час співу псалмів про велику Божу милість до обраного народу*, з повторенням слів: по віки вічні милість Його. Алілуя!

Мудрі діви, зберігши чистоту тілесну і душевну, зберегли й милість велику, милість до тих, хто був слабшим за них й не звільнився від гріха. Нерозумні, строго дотримуючись чистоти тілесної, немилостиво й холодно дивилися на інших, гордовито засуджуючи й презирливо відвертаючись від них. “Справедливо називаються вони нерозумними, – пише святий Ніл Синайський, – бо, звеличившись у трудному й ледь можливому – у дівоцтві, зневажили менше і легше”. Зневажили милість, жаль, прощення! Чисті, але порожні й темні світильники! Коли настане смерть і тіла зійдуть під землю, єлей милості повинен вести душу й освітлювати їй шлях до Вічної Батьківщини!

Того, хто залишився без цього єлею, поглине пітьма.

Ворота пітьми! Як пройти через ці вузькі ворота? Душа в страху й трепеті: навколо неї страшні тіні й примари, подібні до кошмарних снів, які мучать сплячого. Хто помилує? Хто простягне промінь світла? Господь помилує й милостивих, бо сказано: Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть*. Тих, хто був милостивий до творінь, і Творець помилує. Хіба це не втіха й істина? Хіба не погроза для немилостивих?

По сусідству із мною мешкала жінка похилого віку. Було відомо, що вона все життя зберігала тілесну чистоту, і було це похвально й благочестиво, але день у день вона обсипала отруйними стрілами тих, хто живе у шлюбі й в “гріху”. З ранку до вечора вона вихвалялася своїм дівоцтвом і паплюжила тих, хто жив, як їй здавалося, нечистим життям. Якийсь священик сказав у розмові про неї: “Якщо ви не знаєте, що таке нерозумна діва з євангельської притчі, ось вона!”. І дійсно, божевілля множиться, коли людина має тільки одну чесноту, а в іншому грішить. Так мандрівникові в мороці ночі пітьма здається більш темною, коли, подивившись на світло ліхтаря, він оглядається навколо. Премудрість полягає не в одній чесноті, але в їхньому суцвітті. Сказано: Премудрість побудувала собі будинок, і витесала сім стовпів до нього*. Та душа премудра, котра здобувала сім основних чеснот. Ця приповідка Христова має й глибоке духовне значення. Під п’ятьма нерозумними дівами варто розуміти зовнішніх п’ять відчуттів. Хто живе тільки тим, що бачить і відчуває, без контролю над почуттями й без розуму, той має божевільну душу. Коли смерть закриє свою завісу над такою душею, вона залишиться в повній темряві. А під п’ятьма розумними дівами маються на увазі п’ять внутрішніх відчуттів, які розумно контролюють зовнішні відчуття й володіють ними. Ці внутрішні відчуття в земному житті наповнюють душу світлом, яке залишається в ній і світить, коли смерть накидає покривало на відчуття зовнішні. Але чи зможеш ти збагнути це у твої роки? Згодом — неодмінно.

Мир тобі й здоров’я від Господа!

Лист 54

братам Радославу й Милосаву, на їхнє запитання про каміння, яке кричатиме**

Коли Господь останній раз входив у Єрусалим, народ вийшов Йому назустріч. Безліч очей з подивом дивилося на Нього, і безліч уст вигукувала: осанна Синові Давидовому! Благословенний Цар Ізраїлів!*** Почувши це, фарисеї, сполотнівши від заздрості, сказали Йому, щоб Він заборонив народу вітати Його. Смиренний Господь відповів їм: якщо вони замовкнуть, каміння кричатиме. Зараз, через дев’ятнадцять сторіч після цієї події, ви запитуєте, що це за каміння і як камінь може кричати.

Хіба ви не читали, як через п’ять днів євреї дійсно замовкли, а камені закричали про те, що Христос — Син Божий? Коли у Велику П’ятницю Він помер на Хресті, земля затряслася й каміння розкололося. Каміння тріскалося й з гуркотом розпадалося. Це — мова каміння, крик каміння. Чи може бути мова виразнішою й крик страшнішим? Чи може бути свідчення про благословенного Царя, Який зійшов до людей і Якого безумці відкинули й умертвили, достовірнішим?

Інше каміння. Коли євреї замовкли, язичники вигукнули: “Осанна!”. Євреї дивилися на язичників як на мертве каміння. У духовному змісті вони дійсно були камінням, що не знало про єдиного живого Бога, поклонниками ідолів. Євреї замовкли про Сина Божого, і апостоли розійшлися по світі хрестити язичеські народи. І народи ці стали ожилими каменями, за словами апостола Петра: і самі, як живе каміння, збудуйте із себе дім духовний*. Як живе каміння, язичники почали славити Господа, поки євреї мовчали й побивали їх камінням.

Ще є каміння. Коли вуста євреїв замовкли, закричало каміння храму Соломонового. І донині кричить. Бо сповнилося пророцтво про цей храм: і каменя на камені не залишилося*. Гордості й слави Ізраїлевої, храму Соломона, сьогодні не існує. Збереглися тільки залишки стін, рівно стільки, щоб дочки й сини Ізраїлю могли щосуботи битися об них головою, в “стіну плачу”, із криком і риданням. Залишки цього каміння своїм мовчанням проголошують, що битва програна.

І ще є каміння. Євреї давно мовчать про Христа. Не радіють Йому, не славлять Його, не вигукують: “Осанна!”. Тому зневажений Бог знехтував їхнім єдиним храмом і його жертвами. Допустив його руйнування. Але сотні тисяч кам’яних храмів споруджені в усьому світі вославу Христа. І це каміння свідчить і кричить про те, про що євреї мовчать.

Є й інше каміння. До пори не кричить воно, але закричить наприкінці часів, перед Другим пришестям Господа. Прорік Прозірливий про кінець світу: і земля затрясеться, і сонце померкне, і місяць втратить своє сяйво, і зірки спадуть із неба*. Що є землею, місяцем і сонцем, як не каміння? На своїй мові, так, як уміє, це вогненне каміння закричить у призначений час. У той час, коли з’являться багато лжепророків, і помножиться беззаконня, і любов до Бога охолоне. Одним словом, коли християни замовкнуть вслід за євреями. Тоді тіла небесні, це вогненне каміння Боже, закричить на своїй мові, як воно вміє. І проголосить прихід Судді, як колись східна зірка сповістила про народження Спасителя.

Мир вам і здоров’я від Господа.

Лист 55

освіченій людині, яка дійшла висновку, що є “щось”

Ти пишеш, що повинно зрештою “щось” бути. Кажеш, що читав книгу якогось великого астронома про зірки й тобі впало в око твердження цього відомого вченого: “В світі нічого не можна пояснити без Бога”. І це змусило тебе зробити висновок, що є “щось”.

Скажи, сину Лазарів: “Є Бог” — і радій! “Є щось”, — так говорять багато освічених людей. Але якщо до кінця життя перебудеш тільки зі словом “щось”, то й життя твоє залишиться нікчемним.

Одне миттєве передчуття, що видимий світ містить якусь велику таємницю, — це ще далеко не та животворна й плодоносна віра, яка освітлює наш шлях і вказує ціль.

Сказати, що “є щось”, — ще не значить побачити світло дня. Це значить, що мандрівник ледь помітив у нічному мороці розширеними своїми зіницями наближення світанку. А від нього до сходу сонця ще довгий шлях. Якби ти сказав: “Є Хтось”, зоря зарум’янилася б над обрієм твого життя.

Пізнай Творця свого, дорогий брате. Це важливіше за пізнання Його творінь. Не поповнюй товариство тих, про яких апостол говорив: і служили творінню замість Творця (Рим. 1: 25). Се, Всевишній Художник стоїть перед Своїм твором. Ти занадто задивився на Його прекрасні полотна, які спочатку відкривають очі, а потім сліплять. Чому не підійдеш до Художника й не познайомишся з Ним? Христос для того й зійшов на землю, щоб простягнути тобі руку й познайомити із Творцем. Хто не підійде ближче до Художника в цьому світі, у Його дивній майстерні, не познайомиться з Ним, не представиться й не поклониться Йому, той не буде допущений у небесні палати Його.

Пишу тобі це, повернувшись із похорону. В Охриді помер один благочестивий парубок. Обличчя його на смертному одрі було світлим, світлішим, ніж за життя. Жив з вірою й з вірою упокоївся. Зовсім молодий, але мудрий. А ти вже літній.

Мир тобі й милість від Господа.

Лист 56

книготорговцеві Світолику М., про нових єретиків

Пишеш, що чув, як якісь люди на березі Дунаю проповідували народу нове й незвичайне вчення. Суть його зводиться до слів: “Чим гірше, тим краще”. Вони стверджують, що кінець світу вже на порозі. Стверджують, що передвіщені ознаки Другого передвіщені ознаки Другого пришестя Христового вже виявлені у світі. Це й землетруси, і війни, і безбожництво, порушення законів природи, розбрат між людьми й багато чого іншого. І на підставі цього вони вчать людей, що не слід протистояти злу у світі, щоб зло збільшилося й прискорився прихід Христа. Потрібно, твердять вони, радіти повстанням, війнам, кризі, повеням, посусі, голоду, сваркам сусідів, безбожництву, злочинам, безладдям, розпаду сімей, церковним небудовам, розвалу держав. Не потрібно виправляти це життя, не потрібно збирати те, що розпадається, але хай життя саме розпадеться, заіржавіє, наповниться отрутою й стане нестерпним. Все заради того, щоб спонукати Христа прийти скоріше й покласти всьому кінець. Одним словом, ми повинні активно сприяти загибелі світу, щоб змусити Христа знову прийти на землю. І без кінця повторюють: “Чим гірше, тим краще”.

Це нове вчення, вчителі якого називають себе новими адвентистами.

Я анітрішки не здивований, що людям спадають на думку такі помисли, але дивує мене те, що вони вважають себе вправі посилатися на Христа і Євангеліє. Бо як тільки хтось, відпавши від Церкви, починає самовільно тлумачити її вчення, йому неминуче спадають на думку найбожевільніші й найбезглуздіші думки, подібних до снів п’яниці. Як тільки хтось залишає човен, де Христос – Керманич, він опиняється в човні, яким править сатана.

Це “нове вчення” дуже нагадує єресь николаїтів, яка виникла в апостольські часи: добре, що ти ненавидиш діла Николаїтів, які Я також ненавиджу (Откр. 2: 6). Вони вчили, що потрібно якнайбільше грішити, поки людська гріховність не насититься й не вичерпається. Коли людина вичерпає свою гріховність, вона стане святою! І так само, як вчили ті безумці, ці нові адвентисти вчать, що, множачи зло у світі, вони змусять Господа наблизити кінець світу. Начебто Всевишнього можна до чогось змусити! Або нібито Він через незнання й неміч бариться з приходом і відтягує кінець світу! Послухай, що пише про це апостол Петро: Не зволікає Господь з виконанням обітниці, як деякі вважають це за зволікання; але виявляє до нас своє довготерпіння, бо не бажає, щоб хто загинув, але щоб усі прийшли до покаяння. Прийде ж день Господній, як злодій уночі (2 Пет. 3: 9–10). Тобто кінець світу прийде в певний час, який Господь тримає у Своїй владі. Але якщо хтось і бажає наближення його, не повинен він робити зла, множити зло й радіти злу, для того , щоб скоріше прийшло добро. Апостол Павло наставляв Тимофія: дотримуйся заповіді чисто й бездоганно, аж до явлення Господа нашого Ісуса Христа (1 Тим. 6: 14). Отже, ми до кінця у всі часи повинні триматися заповідей Христових. А головна Його заповідь — заповідь любові до людей. Наскільки потворна любов тих, хто вчить людей грішити, опоганюватися й відпадати від Бога; бажає, щоб множилися безбожники, осквернителі, бунтівники, руйнівники, злочинці! Як же не побачив ти відразу, що ці самозванні вчителі вийшли із човна сатанинського!

Бачимо і ми багато ознак, пророкованих Господом Ісусом Христом, ми не сліпі, але це не дає нам право визначати день кінця світу й тим більше множити зло у світі. Бо із множенням зла множиться й кількість грішників, які гублять свої душі. А ми діти Божі й повинні бажати того ж, чого й Отець наш бажає, – спасіння всіх людей. Нехай море бушує й земля трясеться, хай зірки падають, ми повинні твердо стояти й без збентеження віддаватися благій волі Творця, бажаючи добра всім людським душам.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 57

Браніславу Н., на запитання про раптову смерть

Пишеш, що часто чуєш розмови про раптову смерть. Кажуть, що вже якщо вона неминуча, то хай настане раптово й враз перерве життя. Краще так, ніж страждати від хвороби й змушувати страждати інших. Очікувана смерть страшніша за раптову. У вашому містечку машина на смерть збила жінку, її загибель дала привід до багатьох розмов. Хтось стверджує, що це краща смерть. Хтось так висловився про смерть: “Хай приходить, тільки хай не гризе!”. Після всього цього ти зважився написати й просиш пояснення.

Не слід бажати раптової смерті — варто бути готовим до неї, коли б вона не прийшла. Так учить Церква. Існує багато канонічних молитов, у яких ми просимо Господа зберегти нас від усяких бід, до яких прилічена й раптова смерть. Але Той, у Чиїй владі й життя, і смерть, діє за Своїм святим Промислом на користь кожній людській душі, чи забирає Він її з цього світу раптово, чи залишає до певного часу тут. Іноді Він дає раптову смерть грішникам, іноді — але рідше — і праведникам. У Старому Завіті ми читаємо, як Господь покарав раптовою смертю синів Аарона за самовільне служіння*, як покарав бунтівників проти Мойсея*; як Ананій і Сапфіра впали намертво за те, що збрехали апостолам**. Багато гонителів християн померли раптовою смертю; про це ми читаємо в житіях святих мучеників. Але іноді траплялося й праведникові вмерти раптовою смертю, хоча й дуже рідко. Так трапилося з Панасом Афонським32: коли він щось будував, упала стіна, і він з кількома ченцями загинув під камінням.

Посилаючи грішникам раптову смерть, Господь переслідує дві цілі: покарання грішника й повчання іншим. Як це відбулося після смерті Ананії й Сапфіри: великий страх напав на всю церкву і всіх, хто чув це***. А коли люди забагато покладаються на праведника й починають обожнювати його, як це було з Афанасієм Афонським, Господь забирає душу праведника раптово, щоб нагадати людям, що тільки Він — Бог і нема богів, крім Нього. У всіх же випадках раптової смерті урок для тих, хто залишається живим, простий, а саме: варто безперестанку готувати свої душі до швидкої розлуки із цим світом — покаянням, молитвою й милостинею.

Про відомого валаамського старця Микиту33 розповідають, що він дуже боявся раптової смерті й постійно молився, щоб Господь послав йому перед смертю довгу й тяжку хворобу, щоб, як він говорив, “терпінням хвороби вмилостивити праведного Суддю, Котрий, якщо захоче, зарахує моє терпіння замість добрих справ, яких у мене нема”. Хтось, лежачи на одрі хвороби, втішав своїх друзів словами: “Дев’ять місяців мучився я, щоб увійти в цей світ, хіба не повинен мучитися стільки ж, щоб піти з нього?”.

Воістину, передсмертна хвороба дуже важлива. Багатьом грішникам вона принесла вічне спасіння. І тисячі грішників пізнали Бога й свою власну душу тільки на одрі хвороби. А пізнавши ці дві великі реальності, якими зневажали все життя, гірко каялися й оплакували своє нерозумне життя, сповідалися й причащалися й, очистившись слізьми й Кров’ю Христовою, удостоїлися ввійти у світлі небесні Його чертоги. Отже, передсмертна хвороба дається по милості Божій. Не турбуйся про те, що наші близькі будуть страждати через нашу тяжку хворобу: ці страждання заради їхнього блага, вони будуть щедро винагороджені від Творця нашого.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 58

черниці Варварі в Єрусалим, про три одежі Христові

Ти запитувала мене про три одежі Христа: про ту, в яку був одягнений Господь протягом Свого земного служіння, і про ті, в які Його двічі перевдягали за декілька годин до страти у Велику П’ятницю. Чому Ірод одягнув Його в білі одежі? Чому Пілат одягнув Його в багряницю? Чому виконавці страти одягли Христа в Його власні одежі?

Усе, що відбувалося в земному житті Христа, наповнено глибоким змістом, все відкриває ту або іншу істину, все служить повчанню людей. Одні повчання безпосередні й зрозумілі, інші таємничі й образні й вимагають тлумачення. Переодягання Христа в три різні одежі відносяться до останнього типу наставлянь.

Багряниця — пурпурні одежі — це одяг римських царів. Коли Господь говорив перед Пілатом про Царство Своє, котре не від світу цього, Його слова здалися матеріалістично мислячому римському чиновникові божевіллям і наругою над царським достоїнством. Тому воїни Пілата й одягли Його в багряницю, певна річ в найдешевшу, щоб Його як самозванця піддати нарузі. Але вже сам пурпурний, царський колір Його одежі свідчив про те, що Христос — воістину Цар. Люди Пілата, хай на сміх, оголосили Його Тим, Ким Він був у дійсності. Ніхто з них і подумати не міг, що Царство Христове успадковують і Римське, і всі інші царства світу.

Нечистий цар Ірод очікував, що Христос сотворить перед ним чудо, але не чуда милосердя й людинолюбства очікував він, а чуда ярмаркового, на потіху цікавим. Перед ним же в цей час було найбільше на світі чудо — безгрішна й чиста Людина. Повна протилежність йому самому, осквернителеві роду й убивці святого пророка Йоана, Хрестителя Господнього. Я думаю, що цей нечистий нащадок Ісава був здатен повірити в будь-яке чудо світу, але ніколи — у чудо чистоти й безгрішності Людини. А перед ним було саме це найбільше й неймовірне чудо. Однак бездушний і нечистий не міг побачити його. Як Пілат, занурений у брехні ідолопоклонства, дивлячись в обличчя Істині, не міг побачити істини, так і осліплений чорними струпами гріха Ірод, дивлячись в обличчя Безвинності, не міг бачити безвинність. Обманувшись у своїх очікуваннях, Ірод нарядив Христа в білі одежі. Алеструпами гріха Ірод, дивлячись в обличчя Безвинності, не міг бачити безвинність. Обманувшись у своїх очікуваннях, Ірод нарядив Христа в білі одежі. Але білий колір – символ чистоти й безвинності. Ти читала, що Ангели Божі, чисті і безгрішні, з’являлись в білих одіяннях (див.: Йн. 20, 12). Отже, окаянний Ірод, що причислив Христа до подібного до себе й багатьох інших грішників, одягнув Його в білі одежі. І так само як воїни Пілата з насмішкою визнали Господа Царем, так і Ірод визнав Його Людиною безвинності. Тобто і в першому, і в другому випадках Христос був визнаний і оголошений Своїми недругами, нехай мимоволі й несвідомо, Тим, Ким Він у дійсності був.

Нарешті, перед розп’яттям одягли Господа в Його власні одежі. Це ті одежі, які Йому виткала Його Свята Мати Богородиця. Та риза, у якій Він ходив по землі й про яку воїни на Голгофі кидали жереб*.

Чи не бачиш у всім цьому велике повчання для нас? Люди згідно з власними уявленнями виносять про нас добре або недобре судження, за власними уявленнями засуджують або хвалять. Чи не нагадують ці оцінки різні одежі? Нас одягають то в ризи мудреця, то в блазнівське руб’я. То наряджають у порфіру подвигу, то покривають лахміттям ледарства. І всі ці одежі змінюються зі швидкістю мінливості й нестійкості людського суду. Але, зрештою, у смертний час, кожен з нас з’явиться у своєму істинному світлі й у своїх власних одежах.

Мир тобі, чесна сестро, і Боже благословення.

Лист 59

американцеві Джону Девісу, якого лякає примноження роду людського

Тебе турбує питання, чим будуть харчуватися люди, коли вони заповнять всю землю. Дивне й зайве занепокоєння. Чи цієї турботи навчав нас Господь наш Ісус Христос? Навпаки, Він звільнив нас від цієї турботи. Він заповів нам і про день завтрашній не піклуватися, а тим більше про майбутні сторіччя. Не турбуйтеся про завтрашній день, тому що Він сам подбає про вас**.

Звичайно, що той, хто забуває про Бога, бере на себе Божі турботи. Але немічні людські плечі не можуть нести Його турбот. Чи відома Вам грецька легенда про Атланта, що повстав проти богів і хотів понести землю на своїх плечах, але, коли вага земна ледь не роздавила його, покаявся й повернув землю богам? Чи хочете Ви стати новим Атлантом, повторивши помилку стародавнього героя?

Звідки Ваше побоювання, що людський рід коли-небудь настільки примножиться, що земля буде не в силі прогодувати його? Таке могло б відбутися вже зараз, могло б трапитися не один раз від створення світу, якби Господь не піклувався про нього. Якщо Ви настільки вірите своєму розрахунку й калькулятору, порахуйте й переконаєтеся, що вже від Адама й до перших фараонів єгипетських люди могли б наповнити землю, як сарана – поле. Уже тоді люди могли заселити всі землі й острови нашої планети. Але цього не відбулося. Це свідчить про те, що світ розвивається за логікою, яка непідвладна ні нашим розрахункам, ні нашим калькуляторам. Самі говорите, що якби чисельність населення Бразилії не росла так швидко, вона могла б прогодувати всю Європу й Америку. Але додайте до того: що було б, якби населення в ній збільшилося настільки, що вже не вистачало б зерна для експорту?

Дивна Ваша турбота. Хто винагородить Вас за неї, якщо народи Бразилії, Америки і Європи не примножаться так, як Вам здається? Мене турбує й інше: хто винагородить Вас за турботи про те, що може трапитися через сто років і швидше за все не трапиться? Хіба голод приходив від надлишку людей? Хіба Ви не читали в Біблії про сім неврожайних років в Єгипті у часи праведного Йосипа?* Голод настав від неврожаю, а не від перенаселення. А неврожай у Єгипті допустив Той, у Чиїй владі давати або не давати – залежно від праведності або неправедності людей. Голод був і в Палестині в період праотця Якова**, але знову не від перенаселення, тому що Яків зі своїми синами володів половиною Палестини.

Тому заспокойтеся й не мучте себе турботою про хліб для тих, хто ще не народився. Якщо ж Ви бажаєте турбуватися про майбутні долі людей, тоді потурбуйтеся про те, якими будуть самі люди, а не про те, що вони будуть або не будуть мати. Запевняю Вас, що, якщо нащадки Ваші будуть шукати насамперед Царства Божого й правди Його, ні дня без хліба не залишаться, навіть якщо буде їх, як піску в морі.

Мир Вам і вітання.

Лист 60

Мелентію Д., на питання, що означають слова “вічная пам’ять”

Тебе мучить те, що ти не розумієш значення цих слів, які стільки разів чув і сам часто вимовляв над покійними. Добре робиш, що запитуєш: чим краще людина знає нашу споконвічну й добру православну віру, тим більше любить її. “Вічная пам’ять” — вічний спогад про людину. Одного разу я чув, як хтось у прощальному слові над померлим вигукнув: “Вічна тобі пам’ять на цій землі!”. Я був здивований таким невірним тлумаченням нашої віри. Чи може бути що-небудь вічне на землі, де все минуще, де всі ми гості? Справді, незначного блага ми хочемо покійному, якщо бажаємо вічної пам’яті про нього у світі, який сам наближається до кінця. Але, навіть якщо пам’ять про когось буде жити на землі до кінця віків, що йому від того, якщо він буде забутий небесами?

Правильно думати, що ми бажаємо покійному вічної пам’яті у вічності, у житті вічному й у Царстві Божому. У цьому закладений зміст слів “вічная пам’ять”.

Одного разу похвалилися учні Христові Вчителеві своєму, говорячи: Господи! і біси коряться нам в ім’я Твоє. Господь же відповів їм на це: радуйтеся тому, що імена ваші записані на небесах*, тобто тому, що їх знають, пам’ятають і поминають у Небесному Царстві світла й життя.

У Святому Письмі часто говориться, що імена праведних будуть записані в Книгу живих, а імена грішників будуть стерті й забуті. З притчі про багача й Лазаря ми знаємо, що Господь Своїми пречистими вустами називає ім’я Лазаря, ім’я ж несправедливого багатія замовчує*. Виходить, Лазар увійшов у Царство Небесне й знайшов вічне життя й вічну пам’ять, а грішний багатій втратив життя, і Царство, і ім’я.

У божественній науці ім’я іноді ототожнюється із самою людиною. В Одкровенні говориться: відбувся великий землетрус, і загинуло сім тисяч імен людських (порівн.: Откр. 11: 13). Під землетрусом варто розуміти великі спокуси, яким піддалися сім тисяч імен, відпали яким піддалися сім тисяч імен, відпали від Христа й загубили свої душі. Загинули не тільки їхні тіла – це менш важливо, — але загинули імена й душі. Їхні імена були викреслені із Книги живих і з вічності.

Хто бажає безсмертного поминання у вічності, той євангельського духу шукає. Хто хоче своєму імені безсмертя на землі, той марнославиться. Знай, що багато хто з тих, хто нечутно й непомітно пройшов по цьому життю, знайшли безсмертя іменам своїм у тому світі, який вище смерті й перемін. Подумай про це, брате Мелентію, і Господь ще багато чого відкриє тобі. А коли почуєш про мою смерть, тихо помолись: “Вічная йому пам’ять”.

Миру тобі й здоров’я від Господа.

Лист 61

афонському ченцеві, про Захисницю Святої Гори

Про що печалитеся, святогорці? Про що вболівають ваші душі? Люди вас пригноблюють? Подивіться на сосни афонські, високі, прямі й гладкі, а як стиснуті вони камінням!

Вам відома істина, а істина дарує внутрішню свободу. А від істини й свободи приходить у душу мир. А мир у душі — джерело радості. Ви сторіччями були носіями радості й сівачами втіхи народу балканському. Невже ж зараз шукаєте радості й розради від нас, що живуть у тенетах світу цього? Увесь світ не може дати й дещиці тієї розради, яку дає вам безсмертна Цариця ваша, Перша Дочка Царська. Всі імена численних Її ікон говорять про розраду й радість.

Знаєте, що Господь напророкував апостолам: у світі страждатимете*. А ким були апостоли, якщо не блукачами-подвижниками? Увесь світ був для них монастирем. У цьому величезному монастирі кожен з них мав свою келію, у яку світ з усіма його спокусами й смутами не мав доступу. У глибині своїх сердець, як у келіях замкнених, зберігали вони істину й свободу, тишу й радість. У тих таємних келіях душі їхні зустрічалися з Животворним Духом Божим. Тому й могли вони безстрашно протистояти похмурій спокусі світу й, подібно до світлих променів, сяяти істиною й радістю. А ви на Святій Горі — немов у тихій гавані бурхливого світу. Хай навіть ви не залишаєте своїх келій, але світло вашої істини й аромати молитов поширюються по всьому світі. З’єднані ви зі скелею, що Святою Горою називається, як стовпники зі стовпом, і воістину всі ви стовпники. Якщо бурі світські б’ються іноді об Стовп ваш, хіба збоїтеся? Подивіться, як білі хвилі афонські з ревінням розбиваються об гору Афонську й, розсипавшись, відбігають назад. Так і немічні хвилі світської злості захльостують ваші святі обителі, але, розбиті й осоромлені, повертаються у своє русло. Своїм потужним жезлом зустрічає їх Одигітрія. Коли люди пригноблюють і тривожать вас, ви не на людей дивіться, а на Неї, Пречисту Переможницю. Вона зуміє розрахуватися з ворогами держави Своєї й Свого надбання.

Чи читали Ви, як Вона за давніх часів грізно страчувала загарбників Святої Гори? Згадаєте, як, ніби турботлива ластівка, яка захищає своїх пташенят, покривала Вона вас покровом Своїм у роки світової війни. Хіба люди — такі страшні вороги, щоб ви боялися їх? Порох і попіл, у порівнянні з духами злоби піднебесної, з якими ви, міцно препоясані, кожного дня боретеся. І якщо ваша Владичиця спасає вас від лютих бісів, які ні на мить не засинають, хіба не захистить Вона вас від незначної людської злоби? Про вас думав пророк, коли сказав: ведуть Її до царя і діви разом з Нею*. Вона Перша Дочка Царська, а душі ваші — діви, що за Нею ви слідуєте до престолу Царя царів. Її рука веде вас, Її риза покриває вас, Її очі дивляться на вас, Її любов зігріває, Її приклад зміцнює.

Блаженні ви, що невтомно прославляєте Господа! Блаженні ви, обрані громадяни держави Богородиці! Жодного податку Вона не збирає з вас, але чекає в дар три золотники найчистішого золота. Перший золотник — чистота непорочна. Другий — непорочна смиренність. Третій — послух непорочний. За три ці незаймані дари Вона обіцяє піднести вас із вашої земної Гори Святої на Святу Гору небесну. Про що ж тоді печалитеся, святогорці? Про що вболівають душі ваші?

Благословення від Господа й спасіння.

Лист 62

сербській жінці, яка запитує, чому росіяни особливо пошановують Богородицю

А хіба серби не пошановують? А греки, а болгари, а румуни? Найбільша кількість наших царських задушбин (благочестиві сербські князі й царі будували за своє життя монастирі й церкви — задушбини, тобто за душу, за спасіння душі. — Перекл.) присвячено Богородиці. Хиландар, приклад багатьом задушбинам і перлина дорогоцінна серед них, прославляє введення Її в храм. Святий Сава присвятив Хиландар Божій Матері. Чи була ти в приморській Савині (монастир на узбережжі Чорногорії. — Перекл.) і чи бачила ікону Пресвятої Діви, всю прикрашену золотим намистом, сережками й підвісками? Стільки і таких дорогоцінних нагород не знав жоден воєвода! Це особливе визнання за те, що Вона воює проти зла у світі й перемагає його. Так приморські жителі прикрашали Її, Захисницю свою, в підступній морській безодні. Чи була ти, дочко сербська, у Чайничі, нічим іншим, крім імені Богородиці, невідомім? Ікона Її чудотворна, яка в Чайничі, славиться по всій Боснії й Герцеговині й у далеких країнах. Якби ти бачила перед Чайницькою іконою шанування й замилування, покаянне зітхання й вдячне величання Божої Матері тисячами прочан! Якби ти чула надзвичайні повісті про Її дари й милості, які Вона людям посилає! Але почуєш ти безліч подібних повістей і в Печі, і в Охриді, і в Приліпі – по всіх Балканах, від моря до моря. Зі всіх молитов, що звучать із вуст сербських, чи не частіше за інших молитви “Допоможи, Боже” і “Богородиці”? Вшановування Богородиці жило в душах славних представників народу. Коли вмирав наш найбільший поет, владика Раде34, він попросив принести йому ікону Пресвятої Богородиці із Цетинського монастиря. Заплакав перед нею й, приклавшись до неї, вигукнув: “Пресвята Богородице, спаси мене!”.

А тому, що наші російські брати особливо вшановують Богородицю, думаю, є й особливі причини, крім наших спільних, а саме: росіяни багаторазово діставали від Неї допомогу в часи найбільш доленосних державних і церковних подій. Коли язичеські руські князі Аскольд і Коли язичеські руські князі Аскольд і Дир вирушили в похід на Царгород, вони не тільки не змогли зруйнувати його, але навіть прийняли хрещення. Царгородські християни молилися за спасіння міста; патріарх Фотій35 виніс ікону Богородиці, і хресним ходом народ направився з нею до моря. Раптом море розбушувалося й потопило всі руські кораблі. Аскольд і Дир ледь добралися до берега й, дізнавшись про причину бурі й свого порятунку, прийняли хрещення й повернулися на Русь християнами. Коли зводилася Києво-Печерська Лавра, колиска християнства Русі, Богородиця явила Свою чудесну допомогу при будівництві монастиря й при написанні для нього ікон.

Володимирська ікона Божої Матері прославляється тричі на рік. Три свята присвячені їй на відзначення трьох великих перемог, здобутих росіянами над татарським військом. При остаточному звільненні Русі від татар цар Йоан III із Володимирською іконою вирушив назустріч ворогу. На ріці Угрі кілька місяців стояли два війська одне проти одного. Просто стояли, без битви. Нарешті, коли росіяни підняли ікону догори й заспівали величання Богородиці, татари розвернулися й втекли. Російська перемога була здобута без єдиної краплі крові, заступництвом Пресвятої Володарки. Ці й інші видатні події, у яких участь Богородиці була вирішальною, глибоко запам’яталися в душі російського народу. І почуття подяки передається з покоління в покоління.

Мир тобі й милість від Господа.

Лист 63

художникові Павлу І., на запитання про те, як впізнати православну ікону Пресвятої Богородиці

До свого листа ти приклав фотографію картини, яка поширюється в народі під ім’ям Пресвятої Богородиці. На картині зображена молода весела жінка, з розпущеним волоссям до плечей, з повним обличчям, яскравими вустами, у строкатій одежі. Без дитини на руках. Ти й сам зрозумів, що це не православне зображення, але запитуєш, як людина може відразу впізнати православне зображення Богородиці.

Одним з найважливіших знаків, що відрізняють православну ікону Богородиці, служать три зірки: одна над Її чолом, друга на правому плечі, третя на лівому. Три зірки символізують невинність Пресвятої Діви до різдва Христового, у момент різдва й після різдва.

Потім — кольори Її убрання. Як правило, у Її одіянні переважають три кольори: золотий, червоний і голубий. Золотий колір символізує безсмертя, червоний — мучеництво, славу й панування, голубий — небеса; все разом це означає, що, наряджена безсмертною славою на небесах, Вона свого часу була Рабою Божою і Страждальницею на землі.

Лик Пресвятої Богородиці на православних іконах ніколи не зображується повним або округлим, але завжди подовженим і тонким. Очі великі й замислені. Тихий смуток, готовий до втішної посмішки. Сум за скорботи світу, а посмішка — надія на Господа Утішителя. Але й смуток, і посмішка стримані, лише вгадуються, все стримано й підпорядковане духу. Це лик Переможниці, Яка пережила всю гіркоту страждань і болю, Котра тепер може допомогти всім, хто бореться зі стражданням і болем. Волосся завжди прибране повністю. Про це обличчя не можна сказати, що воно гарне по-людськи. Воно відхиляє всяку думку про тілесність. Воно випромінює небесну сказати, що воно гарне по-людськи. Воно відхиляє всяку думку про тілесність. Воно випромінює небесну красу, яка виявляє себе тільки у святості. Воно навертає думки того, хто дивиться на нього, до піднесеної реальності й краси душі.

Голова Богородиці м’яко схиляється до Богодитини Христа, Якого Вона тримає на грудях. Цей м’який нахил символізує Її покірність волі Божій у всьому, яка виражена у відповіді благовіснику Архангелові Гавриїлу: ось Я, Раба Господня; хай буде зі Мною по слову твоєму*; а також означає визнання Нею Того, Кого Вона тримає на руках, більшим за Себе.

На православних іконах дуже рідко бачимо Богородицю без Дитини Христа. У цих випадках Вона зображується як Страждальниця, біля підніжжя Хреста, зі схрещеними руками й схиленою головою, іноді із символічними мечами, які простромлюють Її серце. Але саме серце не зображується ніколи. Найбільше ж поширені Її ікони з Богодитиною на руках. Вона явилася в світ заради Сина. Її місія була присвячена Синові. Хай ніхто й ніколи не побачить у Ній жінку, але завжди тільки Матір. Вона являє найпіднесеніше, чисте й святе материнство від початку до кінця віків. Вона — Мати Господа нашого Ісуса Христа, але Вона й наша Мати, Утішителька й швидка Помічниця. Хай і тобі завжди буде Вона розрадою й допомогою.

Лист 64

вчительці, про явлення Божої Матері

Пишете мені із захопленням, що Вам явилася Божа Матір і тепер Ви твердо вступили на шлях віри.

Ваша дочка лежала у тяжкій пропасниці. Ви зібрали лікарів. Вони, оглянувши дівчинку, вийшли в іншу кімнату для наради. Ви із завмиранням серця прислухалися до їхньої розмови. Один з них сказав, що можна було б її врятувати, якби дівчинка добре пропотіла. Інші вважали, що вже пізно. Ви в розпуці заламували руки й плакали. Над дитячим ліжечком висіла ікона Пресвятої Богородиці. Раніше Ви дивилися на ікону скоріше як на прикрасу, ніж як на життєву необхідність. У цю чорну мить Ви впали перед іконою на коліна й, задихаючись від сліз, заволали до Богородиці: “О Пресвята Богородице, Ти бачиш моє горе. Ти знаєш, Матір над матерями, що значить мати єдине дитя й втратити його. І Ти бачила Свого Первістка в хресних муках. Благаю Тебе, помилуй мене, грішну, і допоможи. На Тебе одну зараз сподіваюся, на людську допомогу нема більше надії. Увесь світ не може мені допомогти. Тільки Ти, золота Богородице, можеш, якщо захочеш. Скількох скорбних матерів Ти утішила! І мене утіш, о Свята Пречиста!”. Після довгої молитви й сліз Ви глянули на ікону й побачили сльози на очах Богородиці. Після цього Ви підійшли до своєї дочки й – чудо: вона вся була вкрита краплями поту. На ранок вона підвелася й поїла, а незабаром зовсім одужала.

Слава Пресвятій Богородиці! Спасибі й Вам за це свідчення. Ваша віра заснована на досвіді, а не на свавільних міркуваннях і теоріях. І мені дуже дорогоцінне пережите Вами. У нас минулої зими стався подібний випадок. Тяжко занедужала дочка бідної вдови. Місяць вона не приходила до тями, не вимовила жодного слова. приходила до тями, не вимовила жодного слова. Надії вже не було, і, убита горем, мати почала позичати гроші на похорон. Одного разу ввечері сиділа вона біля постелі дочки й тихо плакала. Раптом дівчинка розплющила очі й сказала: “Не плач, мамо; відвези мене завтра до Калиште, і я видужаю, так мені сказала моя Небесна Мама, Вона зараз тут зі мною!”. Вражена, мати затрепетала. Наступного дня вона відвезла дитину в монастир Пресвятої Богородиці в Калиште, і дівчинка повернулася додому здоровою.

Але хіба тільки два таких випадки чи три, чи десять? Нема рахунку явленням і випадкам допомоги Пресвятої Богородиці. Святий Серафим Саровський визнавав, що Богородиця Сама являлася йому шість разів протягом його життя. А якби весь безмовний народ, який вважає ці небесні явища дорогоцінною тайною своєю, якби він відкрив уста й повідав все, чому був свідком, земля сповнилася б подиву. Повірте, коли людина приходить до пізнання дії й проявів небесного світу в нашому земному житті, вона відчуває, що ввійшла у безмежне й незбагненне царство чудесної дійсності. У це царство, невидиме для тілесних очей, наша душа може увійти тільки із запаленим смолоскипом любові й віри, за чудесними словах апостола Павла: хай дасть вам вірою вселитися Христові в серця ваші, щоб ви, укорінені й утверджені в любові, могли осягнути з усіма святими, що широта й довгота, глибина й висота*. А Ви дякуйте Богу й Богородиці за те, що відкрили Вам духовний зір, не засліпіть його гріхом і недбальством.

Хай допоможе Вам Господь у всьому.

Лист 65

чиновникові Йоану Ю., про три великі речі

Ви задаєте мені три питання:

1. Яка найвеличніша думка гідна людини?

2. Яка найбільша турбота гідна людини?

3. Яке найбільше очікування гідне людини?

Думка про Промисел Божий у людському житті — найвеличніша думка, гідна людини.

Турбота про спасіння душі — найвеличніша турбота, гідна людини.

Чекання смерті — найвеличніше очікування, гідне людини.

Як треба думати про Промисел Божий у людському житті? За мірило потрібно взяти моральний закон Божий, по ньому звіряти все, що відбувається в житті оточуючих нас людей. Найважливіше — досліджувати моральні причини всього, що відбувається з кимось із ваших близьких. Це не завжди легко, бо причини іноді бувають приховані в минулому батьків. Християнська сповідь заснована на відкритті цих причин. Псалмоспівець говорить Богові: я над Твоїми заповідями буду роздумувати*. Як я люблю закон Твій, Господи**! Бо на заповідях Божих засноване все, що відбувається з дітьми Адама. І закон Божий — світло, яке освітлює все, що з нами трапляється.

Як потрібно дбати про спасіння душі? Щоб не перелічувати мені тут, читайте Євангеліє й запитайте Церкву. Нема у світі скарбу, дорогоціннішого за душу людську. І саме цей скарб мусимо спасти від погибелі й смерті. Все інше, що не є людиною, але є людське, що людина цінує й береже, неминуче гине й вмирає. Людська душа в очах Божих дорогоцінніша за весь матеріальний світ, за словом Христа: яка вам користь, якщо весь світ завоюєте, а душу власну погубите*** . Не може бути, отже, турботи, більш достойної людини, ніж турбота про спасіння душі.

Як потрібно очікувати смерть? Так само, як воїн перед битвою. Або як учень, який ретельно готується до уроку, очікуючи, що вчитель щохвилини може викликати його. Про очікування смертної години нагадує нам Господь у притчі про легковажного багатія, котрий будував нові комори й готувався до довгого земного благоденства, але раптом почув: у цю ніч душу твою візьмуть у тебе, чиїм буде скарб твій?****

Чому думка про Промисел Божий у долях людей — найвеличніша думка, гідна людини? Тому, що вона приносить людині мудрість і блаженство.

Чому турбота про спасіння душі — найвеличніша турбота, гідна людини? Тому, що душа — найбільший скарб на землі, а найбільший скарб потребує й найбільшої турботи.

Чому очікування смерті — найвеличніше чекання, гідне людини? Тому, що воно очищає совість і примушує людину до всякого добра. Коли якусь благочестиву й добру людину запитали, що в її житті найбільше примушувало її до праці й гідності, вона відповіла: смерть.

Цих трьох речей ми не помітимо в житті тварин. Вони властиві тільки людині, і не просто людині, а вищому її типу. Все інше об’єднує людину з твариною.

Від Бога вам мир і благословення.

Лист 66

пенсіонерці, яка нарікає на моду

Ви пишете, що Вам і трьом Вашим дочкам цілком вистачало б пенсії, яку Ви отримуєте як удова офіцера. Але “мода забирає все”. Дочки перестали Вас слухатися й визнають тільки суворий диктат моди. Поради, прохання, пояснення — все даремно, на все одна відповідь: “Ти нічого не розумієш, мамо, це культура, освіченість, смак. Чому ми повинні бути не як усі?”. І щовесни й щоосені вимагають нових модних суконь. А в домі злидні. Давно не було ремонту, меблі постаріли, посуд потріскався, постільна білизна перетворилася в лахміття. Живете впроголодь, якщо пообідаєте, вечеряти нема чим. Не вистачає грошей на необхідне, але на модний одяг, на вихід повинні бути. На жаль, мода й вулиця позбавили Вас авторитету в домі. Запитуєте, що Вам робити.

У Македонії кожен сказав би Вам: моліться Богові, щоб Він очистив душі чад Ваших. Давайте поради з молитвою. Хай насміхаються, а Ви своє говоріть. Рано чи пізно істина принесе свої плоди. Господь все чує, і у свій час Він повторить дочкам Ваші уроки, але вже більш суворо. Бо і Святе Письмо, і наш досвід нам свідчать, що Господь ніщо не карає так суворо, як нешанування батьків.

Пояснюйте дочкам, що модного одягу вимагають не культура й освіченість, а торгівля. Ті, хто видумує моду й нав’язує її легковірному світові, думають винятково про гроші. При своєму торговельному ремеслі вони думають про культуру й освіченість не більше, ніж жаба про зірки. Це звичайні ринкові хижаки, які лукавством виманюють у людей гроші. У них свої агенції — дизайнери, художники й досвідчені знавці людських пристрастей. За гроші вони видумують все нові й нові фасони одягу, до виснаження вони працюють над новими моделями й починають нав’язувати жінкам такий одяг, який виходить за межі пристойності й моральності. Але хіба є їм діло до моралі, дівочої соромливості, людської душі, здоров’я нації і мізерних материнських пенсій? Гроші й тільки гроші – ось девіз і мета творців модних виробів, торговців і їхніх агентів.

Ще скажіть Вашим дочкам, що ці архіторговці модою під ім’ям культури й освіченості, краси й естетики рекламують свої винаходи, думаючи тільки про прибуток і посміюючись у кулак. Ці слова, які колись вимовлялися з повагою, служать їм тепер просто барвистим торговельним ярликом для продажу товару.

Колись європейські царські двори служили зразком красивого одягу, при цьому вони насамперед піклувалися про те, що у вустах Ваших дочок звучить як марнослів’я, – про культуру, красу й смак. Але сьогодні, на жаль, і королівські, і князівські двори підкорилися модній тиранії, яку нав’язують торгаші. Ці гарні панські шати ще можна іноді побачити на деяких благочестивих людях, особливо в Македонії й Чорногорії. Якась американка, викладач, недавно відвідала Цетині, і вона мені розповідала, що якесь жіноче товариство запросило її на чай. Чорногорки прийшли у своїх прекрасних народних костюмах, а американка – у своєму модному платті. “Мені було дуже соромно за саму себе: я виглядала, як циганка серед цариць!” — говорила вона.

Ще ви можете прочитати Вашим дочкам застереження пророка Ісаї єврейським модницям: І сказав Господь: за те, що дочки сіонські гордовиті й ходять, піднявши шию й зваблюючи поглядами, і ходять величавою ходою й побрязкують ланцюжками на ногах ,– оголить Господь тім’я дочок сіонських й відкриє Господь срамоту їхню; і в той день відніме Господь гарні ланцюжки на ногах і зірочки, і півмісяці, серги, і намиста, й опахала, запонки і зап’ястя та пояси, і посудинки з парфумами, і амулети чарівні, персні й каблучки до носа, верхній одяг і нижній, і хустки, і гаманці, світлі тонкі опанчі і пов’язки, і покривала. І буде замість пахощів сморід, і замість пояса буде мотузка, і замість завитого волосся – проплішина, і замість широкої опанчі – вузький мішок, замість краси – тавро. Чоловіки твої впадуть від меча, і хоробрі твої – на війні. І будуть зітхати і плакати… (Іс. 3: 16-25). Згодом це застереження цілком підтвердилося.

Від Господа мир Вам і здоров’я.

Лист 67

Братству святого пророка Іллі, про сіяча куколю*

Ви мені пишете, що до вас прийшов молодий парубок з якоюсь новою вірою. Він заперечує все: Церкву, святих, ікони, хрести, Хресні Слави, а особливо він ополчився проти Богородиці. Ходить із дому в дім, із крамниці в крамницю, безкоштовно роздає книги й газети, в яких написано все, що він проповідує, — хула на православну віру. Каже, що приїхав з Америки, щоб просвіщати вас. Ще стверджує, що всі американці вірять так, як він. Про те, яку секту представляє, мовчить; у тому, що він сектант, ви переконалися самі.

Щоб не говорити мені, брати, нехай апостол вам скаже. Святий апостол Петро називає таких фальшивими вчителями й пророкує їхню появу у світі: будуть учителі ложні, які введуть пагубні єресі, викличуть самі на себе пагубні єресі, викличуть самі на себе скору погибель (2 Пет. 2: 1). А прозірливий євангеліст Йоан Богослов застерігає: Любі! не всякому духу вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, багато бо лжепророків прийшло на світ (1 Йн. 4: 1).

А від себе скажу вам, брати: брехливі слова його про віру американців. Неправда – те ж саме, що й кукіль, а він сівач куколю. І в Америці є Православна Церква, багато храмів, священики і єпископи. Це наші православні брати по вірі: росіяни, серби, болгари, румуни, сирійці. Колись обтяжені болісним тягарем тяжкої праці, а зараз ще більш болісним — безробіттям, вони зберегли свою віру й свої душі від таких сівачів. Тоді, зазнавши невдачі в Америці, сектанти направили своїх агентів на Балкани, щоб своїми окаянними грошима й безкоштовними книгами купувати наші душі. Не продалися ми туркам, невже продамося американським крамарям? Не в нашому звичаї продавати віру за юшку.

Ми більш як тисячу років йдемо по життю із православною вірою, ми пролили за неї кров: вона дарувала нам дух. Наші святі живі й понині виявляють себе в численних знаменнях і чудесах. Подібно до того як сила електрики струменіє по проводах, так і сила Божа струменіє до нас через святих Його. То Отець бажає прославити дітей Своїх і виявляє силу Свою через них. Силу й допомогу угодників Божих відчули не тільки ми, християни, але й наші балканські мусульмани. Мусульмани визнають силу нашої віри, але не визнають нашу силу віри. Апостол Павло пише Тимофію, що, маючи вигляд благочестя, від віри відступили. І радить Тимофію: від цих ухиляйся*. Ми ж трималися й тримаємося Книги, тобто Священного Писання, і сили, тобто знамень і чудес Божих, проявлених через святих, ікони, Хрест, молитви й Причастя.

Чи нам захищати Богородицю від ганьбителів? Вона Сама захистить Себе. Ганьбителі Її ридають від мук на одрі смертному. Була серед нас одна хрещена людина, що вчинила наругу над іконою Богородиці. Довго хворів цей чоловік перед смертю, довго хворів. І все захищався від когось, розмахуючи в повітрі руками. День і ніч кричав: “Араби! Чорні араби! Облиште мене!”. Коли відслужили над ним молебень Богородиці, він заспокоївся, потім заплакав і сказав: “Ось прийшла Мати Божа й жезлом Своїм відігнала від мене арабів”. Кілька днів він плакав, цілуючи ікону Богоматері. “Слава Тобі, Мати Божа! Ти простила мене”, — шепотів він і, тихо проспівавши “Достойно є”, мирно відійшов від нас.

Благословення Боже хай зміцнить вас, брати!

Лист 68

чоловікові, що запитує, чи докоряв Господь Своїй Матері

На весіллі в Кані Галилейській не вистачило вина. Богородиця, побачивши здивованих гостей і осоромленого хазяїна, у пориві співчуття звернулася до Сина Свого за порадою й допомогою, говорячи Йому: вина нема в них. Син відповів: що Мені й Тобі, Жінко?** Ці слова здалися тобі докором, і ти запитуєш про них.

Ні, це не докір. Тому що, якби вони були докором, Богородиця відчула б це в ту ж мить і замовкла б, і більше не вимовила б ні слова. Тим часом Вона відразу після цього сказала слугам: що скаже Він вам, те зробіть*.

Що Мені й Тобі, Жінко? — це слова одкровення, а не докору. Господь хоче не докорити, а просвітити Її. Вона докорити, а просвітити Її. Вона зі співчуття думала про тілесну, нижчу потребу гостей, а Він про вищу, духовну. Вона хотіла, щоб усе було за правилами й звичаєм, щоб ніхто не засмутився й не осоромився, а Він хотів розбудити сплячих і зцілити хворі душі людські. Він зійшов до людей, щоб нашу водянисту істоту перетворити у вино, попіл у вогонь. Богородиця бажала, щоб Син Її сотворив добро людям — у цьому Його серці згодне із серцем Матері, — але добро велике, співрозмірне Його величі й корисне всьому людству до кінця часів. А через життєву потребу в вині можна було б звернутися до сусідів: у тих краях не було нестачі в вині. Але важливе не вино, а чудо. Люди вип’ють вино й забудуть, а чудо не забудеться. Вино, як тілесна потреба, належить земному царству, чудо ж, як духовна потреба, належить Царству Небесному. Богородиця в той момент подбала про перший, Господь же піклувався про другий. Бачачи, що думки Матері Його відійшли від Його думок, Він, бажаючи повернути її з нижчого царства до вищого, ласкаво сказав Їй: що Мені й Тобі, Жінко? Златоуст пише про ці слова таке: “То були слова не викриття Матері, але домобудівництва”, тобто зведення Царства Небесного в душі Богородиці й всіх тих, хто почує або прочитає їх. Згадай, що сказав Господь Марфі, сестрі Лазаря: Марфо! Марфо! ти піклуєшся і метушишся багато про що, а одне тільки потрібно**. І це не слова докору, а слова просвічення. Царство Небесне вище за всі турботи, тому всю людську працю й турботи треба спрямувати на здобуття його.

Але чому Господь сказав Жінко, а не Мати? Щоб у ту мить підкреслити різницю в Їхніх помислах. Тому що, якби сказав Мати, ми могли б не звернути уваги на ці слова й не помітили б різниці в Їхніх помислах. Апостолу Петру Господь дав суворішу науку, сказавши йому: відійди від Мене, сатано, тому що ти думаєш не про те, що Боже, але що людське*. А якби сказав йому: “Відійди від Мене, Петре (або чоловіче)”, ми не помітили б тієї прірви, що відокремлювала його від Господа.

Чи зрозуміла в ту мить Богородиця Сина Свого й чи прийняла повчання? Цілком. Вона відразу перестала радити Радникові й направляти Ведучого, але слухняно й смиренно повернулася до Своєї ролі – готувати людям шлях до Нього. Тому Вона звернулася до слуг, говорячи їм: що скаже Він вам, те зробіть. І коли слуги зробили те, що Він сказав їм, тоді й Вона разом з усіма в щиросердечному трепеті очікувала чуда.

Послухаємо, брате, і ми Пресвяту Богородицю. Зробимо все, що нам Її Син заповів. Це в нашій волі. А коли виконаємо все, що сказано, то із трепетом очікуймо невідомого, очікуймо від Нього чуда, чуда перетворення тілесної людини в духовну, земної — у небесну, води — у вино.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 69

неправославному священикові, на запитання: “За що Бог карає православну Росію?”

Чи впевнені Ви, що нинішні страждання православного російського народу – покарання Боже? Я, зізнаюся, не впевнений. Так і помилитися недовго, якщо вважати кожне страждання народу або особистості покаранням Божим. Три голгофських хрести вчать нас обережності в оцінці чиїхось страждань. Хіба Христос був розп’ятий через покарання? У довгому переліку мучеників ми бачимо і пророків, і апостолів, і багатьох світлих праведників і праведниць. Їхні страждання не були покаранням, а якщо й страждали вони за гріхи, то не за свої. Як і Той Безгрішний, Котрий прийняв найбільшу муку, воістину за гріхи замучений був, але не за Свої, а за людські. Страждання Святої Русі за гріхи допущено, але за чиї? Про це запитайте. Згадайте, ви, знавець Священного Писання, як Господь витлумачив євреям загибель тих вісімнадцяти людей, на яких упала вежа Силоамська*. Сказав Він, що не тому загинули вони, що були більш грішні за всіх галилеян, але для того, щоб застерегти грішників, більших за себе: якщо не покаєтеся, всі так само загинете**.

Хіба Росія більш грішна за всі інші країни, що зазнає найтяжчих страждань? Усьому світові очевидні дві речі: перше, що російський народ горить у вогні страждань, як колись три отроки в печі вавилонській; друге, що матеріалістичні й безбожні теорії, які розпалили в Росії цей вогонь, виникли не в російському православному народі, а породжені народом неросійським і неправославним. Все інше – таємниця Промислу Божого. У цю страшну таємницю проникати глибоко нам не слід. Ми можемо вподібнити російське страждання стражданню праведного Йова, що допомогло й допомагає багатьом і багатьом. Ми можемо побачити в муках Росії знак Божий всім народам, щоб стереглися матеріалізму й у теорії, і в практиці, у думках і в справах. Найблагородніші розуми минулого сторіччя (XIX.— Ред.) доводили божевільність й згубність таких теорій.

Але слова були непереконливі, тому й було допущено жах втілення цих теорій, допущено на практиці. Подібно тому як Силоамська вежа звалилася на бідних галилеян, і сучасна вежа всіх лжеідей звалилася на великий російський народ. Щоб рід людський побачив це й протверезився від згубних і руйнівних теорій. Але хто б зважився сказати, що ця сучасна вежа неправди звалилася на Росію тому, що вона грішніша за всіх? Я, немов зараз, чую застереження Христове нам: якщо не покаєтеся, всі так само загинете, — о племена й народи! До цього застереження Божого ми можемо додати уроки світової історії. Жодна революція не завершилася тим, із чого почалася. Цьому вчить нас минуле. Часто те, що революція скидає й руйнує, згодом тріумфує як істина. Це відбулося й з вірою Христовою, гнаною, але невигнаною, ганьбленою, але незганьбленою, битою, але невбитою. І очевидно, що й слов’янська, і світова місія Росії не в тому, що відбувається там зараз, але в тому, що гряде після революції.

У всякому разі сьогоднішні хресні муки російського народу принесуть світові неминущу користь. А сам російський народ вийде з вогню страждань більш сильним, святим і славним, ніж був колись. Навіть звичайний коваль кидає у вогонь залізо не для того, щоб покарати його, але щоб зробити його чистішим. Ми вважаємо й віримо, що Творець наслав на великий російський народ вогонь страждань не для того, щоб покарати й винищити його, але щоб цим страшним прикладом застерегти й напоумити інші й винищити його, але щоб цим страшним прикладом застерегти й напоумити інші народи, а сам російський народ навіки прославити перед землею й небом.

Мир Вам і здоров’я від Господа.

Лист 70

скромній людині, яка покаялася в тому, що згрішила словом

Добре ти зробив, що відразу покаявся. Господь залишив нам покаяння для нашого спасіння: якби не було покаяння, і апостоли не спаслися б, а тим більше інші люди. Язиком грішимо, а серцем каємося. Ти сказав лихе слово проти свого сусіда, немов іскру в сіно кинув. Все село чуло й сміялося. Сусід був прикро вражений й подав на тебе до суду. Тебе тривожить не вирок суду, а покарання сусіда. Він більше не бажає з тобою розмовляти, він відвернувся від тебе. Що тепер робити?

Віддай все Богові й часу. Молися всевідаючому Творцеві за пом’якшення серця твого сусіда. Використай будь-яку можливість сказати про нього добре слово й чекай. Господь, добре слово й час зроблять своє, і колись ви знову, примирені, підете разом до храму.

Хай послужать тобі повчанням слова Спасителя: Істинно кажу вам, за кожне пусте слово, яке виходить із вуст ваших, дасте відповідь у день Страшного Суду*. Чи не свідчить це про те, що всяке злісне й брехливе слово порушує порядок всесвіту й ображає Спасителя? Добре або лихе слово, яке ми вимовляємо явно або таємно, у думках, відчуває весь всесвіт, відчуває й Творець почуттів. Як слово може втаїтися від Того, Кому всі думки відомі? Стародавні греки говорили, що спис Ахілла може одним кінцем поранити, а іншим зцілити рану. Ми не знаємо, як спис, але знаємо, що може це язик людський. Язиком рани наносяться, язиком зцілюються: Ним благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаємо людей (Як. 3: 9).

В якомусь селі стався страшний випадок. Мала одна мати єдиного сина, школяра. Розсердилася якось матір на сина й у гніві вимовила божевільні слова: “Якби очі мої тебе ніколи не бачили, тоді я була б щасливою!”. Дитина була настільки вражена, що хлопець схопив рушницю й застрелився; поруч із ним знайшли його шкільну дощечку, на якій він написав слова: “Мамо, ось, зникаю я з очей твоїх, тільки б ти була щаслива”. Після цього самотня мати щовечора сиділа біля вогнища й заливала вогонь слізьми, поки одного разу зранку не знайшли її мертвою біля згаслого вогнища: померла від горя.

Бачиш, що божевільне слово робить? Але не залишу тебе без прикладу доброго слова. Під час війни послали одного боязкого солдата в розвідку. Всі знали його боязливість і сміялися, коли дізналися, куди посилає його старшина. Тільки один солдат не сміявся. Він підійшов до свого товариша, щоб підтримати й підбадьорити його. Але той відповів йому: “Загину я, ворог зовсім поруч!”. — “Не бійся, брате: Господь ще ближче”, — відповів йому добрий товариш. І ці слова, як великий дзвін, задзвонили в душі того солдата, і дзвонили до кінця війни. І ось, колись боязкий солдат повернувся з війни нагороджений багатьма орденами за хоробрість. Так змінило його благе слово: “Не бійся: Господь ще ближче!”.

Мир тобі й здоров’я від Господа!

Лист 71

освіченій жінці, яка скаржиться на невдячність

Ви скаржитеся, що Ваша велика праця зі збору пожертвувань для дитячого будинку залишилася без визнання й нагороди. Інші, хто не зробив і половини того, що зробили Ви, одержали ті чи інші нагороди, Ви – нічого. Боже мій, на що Ви скаржитеся! На те, що за Євангелієм повинно радувати. Ще пишете, що Ви як християнка все робили заради Христа. Хіба не знаєте, що, кому людина присвячує свою працю, від того й чекає нагороди? По-євангельски, слуга пасе овець хазяїна й не від овець очікує нагороди, а від хазяїна. Воїн бореться в ім’я свого царя й від нього очікує похвали, а не від тих, з ким або проти кого воює. Так і Ви, якщо як християнка робили добро в ім’я Христове, від Христа нагороди чекайте. Хіба не обіцяв Господь вічну нагороду всім, хто творить добро або терпить скорботу й гоніння в ім’я Його? Хіба не сказав Він: Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі*? І ще: Коли виконаєте все, що звелено вам, скажіть: “ми, раби нічого не варті, тому що зробили те, що повинні були зробити”**? Хтось Невидимий послав нас у цей світ. Хтось Невидимий визначає місце нашого служіння в цьому світі. Хтось Невидимий веде нас із цього світу. Цьому Невидимому ми повинні молитися, на Нього дивитися, від Нього очікувати винагороди. Що можуть нам дати найманці, рівні нам і такі ж, як ми, злиденні? І що можемо ми очікувати від тих, хто щохвилини поринає в безодню смерті, подібно коникам, що скачуть у прірву з крутого обриву?

Крім того, чи впевнені Ви, що могли б пережити славу й похвалу від людей? Святий Йоан Ліствічник, мабуть, знав людську природу краще за нас із Вами, якщо сказав: “Ніхто, крім святих, не може чути похвалу без шкоди для себе”. Бо тільки святі люди провидять людину й розуміють, звідки виходять слова похвали. Іноді найкаламутніша вода виблискує на сонці так само, як і прозора. Іноді під тонким шаром льоду ховається в’язка багнюка. Так і душі тих, хто нас хвалить. Тому святі, чуючи хвалу, сприймають її або як незнання, або як свідому брехню. Набагато більше душ загинуло через світську славу й похвалу, ніж від знущань і презирства. Знаєте, до кого зараховує Христос тих, хто прагне слави й людських похвал? До невірних. Прочитайте Його бесіду з євреями й запитайте себе, до якої сторони ви належите. Він говорить про Себе: не приймаю слави від людей***, а їх запитує: Як ви можете вірувати, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?****. Отже, з ким Ви: з Христом чи з євреями? Якщо Ви на боці Христа, чого Вам щиро бажаю, шукайте тоді не мирської слави, а тої, котра від єдиного Господа. Не заздріть тим, хто приймає людську славу. Жалійте їх. І вони, коли розчаруються, стануть жаліти себе. І знову скажу Вам: жалійте їх, бо через короткозорість свою віддали вони вічне за тлінне, Божественне за людське, істинне за помилкове.

Хай просвітить і благословить Вас Господь.

Лист 72

самотній хворій жінці, про самогубство

Знаю, як тобі важко. Кілька років тому помер твій чоловік. Горе — через край. Пережила. Незабаром оженився син — радість повернулася. Особливо тебе втішав улюблений онук. Але того, кого ти любила, любив і Господь і взяв до Себе. Незабаром після цього тяжко занедужала невістка. Висушили її сум і скорбота, і пішла вона за сином. За ними пішов і твій син єдиний. Ти намагалася отруїтися — залишилася живою. Приготувала мотузку, щоб повіситися, але перешкодила дівчинка-сусідка. Побачивши тебе з мотузкою, вона сказала те, що чула від старших: що самогубство — смертний гріх, що не прощається ні на цьому, ні на тому світі. Правильно сказала; ця дівчинка врятувала твою душу. Воістину, завдяки їй ти зможеш у тому світі побачити й сина, і невістку, і онука, і чоловіка. Церква Христова від самого початку рішуче повстала проти самогубства, як проти смертного гріха. Західний вчитель Церкви блаженний Августин сказав: “Хто вбиває себе — вбиває людину”, тобто самогубець прирівнюється до вбивць. Але в нашій, Східній Церкві самогубство засуджувалося ще суворіше. Згідно з 14-м правилом Олександрійського патріарха Тимофія36, самогубця позбавляли відспівування й церковного поховання. Православна Церква встановила суворе покарання навіть за спробу самогубства. За це накладала дванадцятирічну покуту. Знаю, ти скажеш, що це занадто суворо. Але ця строгість породжена милосердям. Повір, Церква сувора до самогубць з любові до людей. Тому що Церква зберігає у своїй “ризниці” реальний досвід, що самогубці не успадковують Царства безсмертного життя й вічної милості. Своєю строгістю хоче Церква застерегти людей від вічної погибелі.

У Святому Письмі згадуються двоє людей, які відняли в себе життя. Перший — Ахітофел, зрадник царя Давида*, другий — Юда, зрадник Господа Ісуса Христа**. Не допускай думки про те, щоб по той бік могили опинитися тобі в їхньому товаристві.

Хто витримає до кінця, спасеться, – сказав Господь***. Безліч різних випробувань допускає Він людям, але ціль одна — гіркотою зцілити людські душі від гріха й тим приготувати їх до вічного спасіння. Як би важко тобі не було, пам’ятай дві речі: перше, що Сам Отець твій Небесний визначає міру страждання; друге, що Він знає твою міру. Коли б не прийшла до тебе думка про самогубство, жени її. Тому що це – нашіптування сатани.

Милість Божа хай зміцнить тебе.

Лист 73

політикові Н. Н., про політичну мораль

З Вашого листа я зрозумів, що Ви схильні визнавати за політикою якусь особливу мораль, відмінну від загальнолюдської моралі. Це означає тільки одне, хоча висловилися Ви обережно й тонко: те, що непорядне у звичайних людських стосунках, у політиці порядне; те, що у звичайних людських стосунках неприпустиме, у політиці допускається. Ця небезпечна тенденція породжена не вчора й не Вами; на жаль, люди дійсно стали вважати політичну мораль особливою мораллю, тобто аморальністю. Хіба нам з Вами не доводилося чути таку нам з Вами не доводилося чути таку думку: “Невже ти думаєш, що він говорить правду? Ні, він просто політик”.

Бачите, яка прірва розділяє Вашу теорію й думку народу? Вашу особливу, політичну мораль народ називає просто неправдою й обманом. А Ви повинні зважати на народну думку, тому що політика в кращому своєму змісті — справа народна, велике служіння народові. Я розумію, чого Ви хочете. Ви хотіли б знайти якийсь особливий спосіб правління, щоб і народ процвітав, і держава розвивалася. І цей особливий спосіб, що неминуче нагадує рулетку, Ви називаєте політичною мораллю. Я не сумніваюся в шляхетності Ваших намірів, але все, що Ви говорите, перебуває поза поняттям моралі, поза християнством, поза культурою. Це давно відомі ігри сильного зі слабким, загравання, у яких, коли не допомагають штучні посмішки, в хід ідуть зуби, пазурі, і навпаки. Народ говорить так: правдою земля стоїть. Якщо Ви зневажаєте цю непорушну народну аксіому, як “неуцтво”, послухайте, що стверджують цивілізовані англійці: “Чесність — найкраща політика”. Були часи в політичній історії Англії, коли вони думали інакше, але досвід навчив їх тому, що чесність воістину найкраща політика.

Якийсь відомий американський державний діяч сказав: “Якби американці йшли в парламент з тими ж думками й почуттями, з якими йдуть до церкви, тоді держава наша була б міцною і народ щасливим”. Навіть серед давніх язичників на Балканах найбільше прославилися ті правителі, які й у державних справах, і в приватних дотримувалися одинакових моральних правил. Згадайте, як вчинив праведний Арістид37, коли голосували за вигнання його з батьківщини. Одна незнайома безграмотна людина попросила Арістида написати на черепку: “Вигнати Арістида!”. І Арістид не вагаючись написав слова, які були йому на шкоду.

Християнська віра, як ніщо й ніколи раніше, оголосила й затвердила єдність моралі. Однією з головних причин нинішніх смут і нещасть невеликого європейського континенту є подвійна мораль. Одна мораль застосовується в приватному житті, інша – у суспільному. Про те, що подвійна мораль не приводить народ до добра, свідчать нам ставлення ізраїльських старійшин до Христа й подальша історія народу Ізраїлю. Страчуючи лжесвідків у своєму народі, первосвященики самі шукали лжесвідків для суду над Христом. Між собою вони говорили, що Він на боці римлян (див.: Йн. 11: 48), а перед римлянином Пілатом — що Ісус проти римлян і кесаря, тому що Сам Себе царем робить (див.: Йн. 19: 12), додаючи лицемірно: нема в нас царя, крім кесаря*. Ось подвійна мораль. Ось політична мораль, якою юдейські політики, бажаючи врятувати свій народ, згубили його. Бачачи всі ці тенета, всю цю аморальну фарисейську метушню навколо Себе, Господь прорік: Ось дім ваш залишиться вам порожнім**. Ось Вам плід політичної моралі. Ось страшний урок всім народним лідерам, які роздирають мораль надвоє, віддаляючись від народної аксіоми: правдою земля стоїть.

Мир Вам і здоров’я від Господа.

Лист 74

прочанинові, над яким насміхаються домашні

Поки ти не почав молитися, усі любили тебе, а зараз раптом ти почуваєшся в домі, як у ворожому таборі. Колись ти пив і курив, потроху крав, лихословив, прогулював роботу, робив багато чого противного Богові багато чого противного Богові й людям. І все-таки тоді домашні любили тебе. А тепер, коли ти пішов по шляху правди, благочестя й молитви, усі жалять тебе, як оси.

Радуйся, брате, сторазово радуйся. Не бачиш хіба: євангельські події розігруються у твоєму домі? У тому будинку, де ще недавно велися розмови про податки й побори, про злодіїв і спільників, почали збуватися євангельські пророцтва. Ваш дім піднісся до небес, став ареною християнської драми, невидимими узами він пов’язаний тепер з часами мучеників і апостолів. Історія християнської Церкви розігрується на невеликому просторі вашого будинку. Ось пророцтва Христові, які багаторазово збувалися на землі й тепер починають збуватися у вашому домі: Вас ненавидітимуть усі за ім’я Моє (Мт. 10: 22). І вороги людині – домашні його (Мт. 10: 36). Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися. Блаженні ви, коли зненавидять вас люди й коли відлучать вас, і будуть паплюжити, і пронесуть ім’я ваше як безчесне за Сина Людського (Лк. 6: 21-22). Істинно, істинно кажу вам: голоситимете й ридатимете, а світ зрадіє; ви сумними будете, але сум ваш на радість обернеться (Йн. 16: 20).

Що може бути яснішим за ці пророцтва? Це вони здійснюються сьогодні, біля твого вогнища, на тобі. Тому приймай ганьблення не як ганьблення, а як ордени і нагороди. Знай, покаються твої гонителі, насмішники замовкнуть, а ти зрадієш. Сьогодні ти останній у домі батька, але незабаром першим станеш. А ті, хто женуть тебе, будуть служити тобі. Це пророцтво тисячі разів сповнювалося й на тобі здійсниться.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 75

чоловікові, що журиться тим, що не вірує в Бога

Який гріх ти зробив, що трапилося з тобою це лихо з лих, що розірвав ти зв’язок із Джерелом життя й Подателем розуму, що відрікся від Того, вічне буття Якого очевидніше від нашого миттєвого буття, і наше існування тільки Ним виправдовується?

Бог не ховається від людини. Грішна людина ховається від Бога, ховається і приховується, поки зовсім не втратить Його з виду. Як написано про прабатьків, що, коли згрішили, і сховався Адам і дружина його від лиця Господа Бога між деревами раю*. Як тоді, так і тепер. Як тільки скоїть людина тяжкий гріх, вона ховається від Бога за спину природи. І губиться серед творінь, серед каміння, дерев і тварин, ніби серед удаваних родичів, тоне в тіні природи. І як говориться про затемнення сонця, коли місяць заступає цього світлого царя природи, так можна говорити про “затьмарення Бога” — Сонця Правди — для тих, хто природою затуляється від очей Творця природи.

Але це тільки наші людські слова, тому що затемнення сонця означає не те, що сонце втратило світло, а лише те, що світло сховане від наших очей. Так само й “затемнення Бога” не означає, що Бог пропав і Його нема більше, але те, що між Богом і людиною з’явилося щось і закрило собою Бога від його розуму. Це щось є гріх людський.

Не винна природа, якщо обожнює її безбожник. Вся вона противиться запереченню Бога й своїх обожнювачів. Вся природа, від неосяжного сонця до дрібного атома, одноголосно й гармонійно свідчить про буття й дію свого Творця. Древні єгиптяни, наприклад, обожнювали всіх тварин, а найбільше чорного бика, якого називали Апіс38. Відповідно до одної легенди, прийшов якийсь фараон, щоб принести жертву Апісу. Коли він поклонився так званому богу, бик підняв його на роги й відкинув далеко від себе. “Зараз бачу, що ти не Бог, а бик!” — у гніві вигукнув фараон. На це Апіс йому відповів: “Це я й хотів тобі показати! Відтепер кланяйся Тому, Хто створив тебе й мене!”.

Ти говориш: “Важко увірувати, поки не побачиш!”. Але чим бачити бажаєш: оком чи духом? Якщо оком тілесним, тоді Той, Котрий більше всесвіту, повинен зменшитися, щоб поміститися в обмеженому полі твого зору. Чи бачиш ти свій розум очима? Тим часом розсердився б, якби хтось сказав тобі, що не повірить у твій розум, поки очима не побачить. Якщо ж духом бажаєш бачити Бога, тоді можеш побачити Його, тому що дух людський більший від всесвіту й Бог є дух…* Але дух твій повинен бути чистий, тому що тільки чистим обіцяно бачити Бога**.

Біжи скоріше з тієї пітьми, що, як павук, обплутала твою душу. Після гріхопадіння Адам біг від Бога. Але милостивий Творець не біг від творіння Свого, а наблизився й покликав: Адаме, де ти?*** І тебе Він кличе, хіба не чуєш: “Благий, де ти?”. Поверни обличчя своє до Світла, сину Світла, тому що Отець Світла з полум’яною любов’ю кличе тебе.

Слухай і знай: ніхто в роді й народі твоєму не прославився, крім тих, хто Бога прославив.

Милість тобі й здоров’я від Господа!

Лист 76

чоловікові, який отримав високу посаду, але не став щасливим

Ваш лист немов стікає слізьми. Ви клопотали про високу посаду: Вам здавалося, що вона принесе щастя. Люди, котрі вас оточують, робили так само, тому доводилося Вам боротися, боятися, відтискати інших. Ви вважали, що щастя, і не просто щастя, саме життя, почнеться для Вас із одержанням цієї високої посади. До цього Ви вважали себе нещасним, майже неіснуючим. Нарешті Ви досягли мети. Кілька днів Ви почували себе немов заново народженим, потім прийшло розчарування. Щастя було так само далеко, як і колись. Тільки тоді Ви вірили, що воно існує десь там, у високих званнях, а тепер Ви й віру втратили. Піднялися до хмар, майже до зірок, а зараз гірко каєтеся в тому, що гналися за щастям помилковими шляхами, наслідуючи інших. Тому хочете Ви знову повернутися до свого колишнього скромного звання, коли відповідальності було менше, а жало заздрості навколишніх слабкіше. Можливо, Вам допоможе розповідь про фальшиві золотники.

У великому парку готувалася народна гулянка, але впускали тільки по квитках. Багато хто хотів увійти, але грошей на квитки не було. Якась багата людина вирішила випробувати людські пристрасті й кинула в юрбу дітей жменю монет: це були фальшиві золоті монети, серед яких був один справжній срібний динар. Кинулися діти за монетами, пересварилися, побилися, поки не зібрали всі монети. Але на срібний динар ніхто не звернув уваги, тому що кожен думав: золото дорожче від срібла. Ті, хто тримав у руках підробку, почували себе зовсім щасливими, але результат був гірким і несподіваним. Коли вони прийшли купити квитки, з’ясувалося, що гроші фальшиві, і поліцейські несподіваним. Коли вони прийшли купити квитки, з’ясувалося, що гроші фальшиві, і поліцейські відправили їх до в’язниці. Один був винахідливішим за інших: побачивши, що трапилося з його товаришами, він кинув фальшивий золотник і пішов шукати срібний динар. Коли знайшов його, купив квиток і потрапив у парк на гулянку.

Тлумачення: веселощі — це Царство Небесне, або Царство безсмертної радості. Фальшиві монети — плотські бажання, земне марнославство й самообман, що віддаляють людей від Царства справжньої радості й ведуть їх у царство муки й пітьми. Чисте срібло символізує внутрішню доброту й істину праведної душі. Діти, ласі на оманливий блиск цього світу, суть грішники. Дитина, яка відкинула фальшиве золото й поспішила за срібреником, символізує грішника, який розкаявся.

Лист 77

Спасое С., на запитання про те, чому неправедні процвітають

Допоки процвітають? І що з ними буде наприкінці? Що буде з родом їхнім? Чи задумувався ти над цим питанням? Хай не спотикаються думки твої, коли бачиш, що хтось, похваляючись силою, забуває про Подателя сил. Згадай, як гордовитий і самовпевнений Голіаф загинув від рогатки хлопчика Давида*. Хай не бентежиться серце твоє, коли бачиш, що хтось збагачується несправедливим шляхом. Їсти буде й не насититься; відніме, і не вистачить йому. Згадай багатих мешканців Содому, в одну мить засипаних вогнем і попелом разом з усім багатством їхнім**.

Ти християнин, а християнин сприймає події в їхній повноті, а не частково. Успіх неправедних християнин не оцінює як щось остаточне, але чекає, що відбудеться далі, бо знає, що грішник домагається успіху не самотужки й здібностями, а тому, що Господь потурає йому, щоб він згадав про Нього. По невимовній Своїй милості, дозволяє Господь грішним те, чого вони бажають, щоб вони, згадавши Бога, засоромилися беззаконь своїх і виправилися. Богові дорогі ті, що розкаються; дуже дорогі для Нього ті, хто в сокрушенні серця кається в несправедливих ділах своїх. Творець не такий, як звірина, що карає винного, варто тільки йому оступитися. Він чекає, поки заблудлий сам знайде істинний шлях. Він дивиться й мовчить. Чекає й ніколи не спізнюється. Незбагненний у Своїй мудрості, чудовий у Своїй милості.

Нерозумний нарікає на те, що Господь не управляє світом за його розумінням, а розумний безперестану ревнує про Божий розум. Але й розумному іноді неможливо зрозуміти, чому з тією чи іншою людиною відбуваються незрозумілі, здавалося б, події; чому молода людина, що жадає життя, вмирає, а стара, яка стомилася від життя, живе; чому праведний страждає, а безбожник благоденствує.

У Священному Переказі згадується такий випадок: помер грішний багатій, гріхи якого були очевидні всім; його врочисто поховали. На похоронах були присутні єпископи й священики. Незабаром після цього гієна напала на якогось пустельника й розтерзала його. Якийсь чернець, що був присутній на похороні того грішника, бачачи криваві останки праведника, заридав і в душевному сум’ятті вигукнув: “Господи, чому так, за що? Чому той грішник у достатку жив і з почестями похований, а праведник цей так гірко жив і так страшно вмер?”. З’явився йому Ангел Божий і сказав: “Той грішник за життя зробив одну тільки добру справу, а цей пустельник зробив тільки один тяжкий гріх. Урочистим й Ти християнин, а християнин сприймає події в їхній повноті, а не частково. Успіх неправедних християнин не оцінює як щось остаточне, але чекає, що відбудеться далі, бо знає, що грішник домагається успіху не самотужки й здібностями, а тому, що Господь потурає йому, щоб він згадав про Нього. По невимовній Своїй милості, дозволяє Господь грішним те, чого вони бажають, щоб вони, згадавши Бога, засоромилися беззаконь своїх і виправилися. Богові дорогі ті, що розкаються; дуже дорогі для Нього ті, хто в сокрушенні серця кається в несправедливих ділах своїх. Творець не такий, як звірина, що карає винного, варто тільки йому оступитися. Він чекає, поки заблудлий сам знайде істинний шлях. Він дивиться й мовчить. Чекає й ніколи не спізнюється. Незбагненний у Своїй мудрості, чудовий у Своїй милості.

Нерозумний нарікає на те, що Господь не управляє світом за його розумінням, а розумний безперестану ревнує про Божий розум. Але й розумному іноді неможливо зрозуміти, чому з тією чи іншою людиною відбуваються незрозумілі, здавалося б, події; чому молода людина, що жадає життя, вмирає, а стара, яка стомилася від життя, живе; чому праведний страждає, а безбожник благоденствує.

У Священному Переказі згадується такий випадок: помер грішний багатій, гріхи якого були очевидні всім; його врочисто поховали. На похоронах були присутні єпископи й священики. Незабаром після цього гієна напала на якогось пустельника й розтерзала його. Якийсь чернець, що був присутній на похороні того грішника, бачачи криваві останки праведника, заридав і в душевному сум’ятті вигукнув: “Господи, чому так, за що? Чому той грішник у достатку жив і з почестями похований, а праведник цей так гірко жив і так страшно вмер?”. З’явився йому Ангел Божий і сказав: “Той грішник за життя зробив одну тільки добру справу, а цей пустельник зробив тільки один тяжкий гріх. Урочистим й почесним похороном Всевишній винагородив злого грішника за його добру справу, і більше нема чого йому очікувати в іншому світі, а лютою смертю праведника згладився один-єдиний його гріх, щоб на небесах одержав він повноту радості”.

Так само й ти міркуй про шляхи Божі і поклади все сподівання своє на Творця. Не дивися з обуренням на грішників, не май заздрощів до тих, що чинять беззаконня*, по слову царя Давида, який довго мучився тим же, чим ти зараз мучишся, поки Господь просвітив його розум. Частіше читай Псалтир, тоді зрозумієш і втішишся.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 78

православному американцеві, якого збентежив якийсь письменник

Я отримав журнал, у якому опубліковане жорстоке звинувачення християнської віри письменником, якого ти згадуєш. Коротко його зміст такий: “У нинішній кризі, яка охопила Америку, винне християнство. Воно вчило нас трудитися якнайбільше, ми слухалися й виконували. Працювали маніакально. Але тому, що всі працювали, багато хто залишився зараз без роботи. Тому тепер ми створюємо нову віру, яка вчить нас не працювати, з її допомогою ми вийдемо з кризи”. Цей новий “месія” збентежив тебе, і ти просиш пояснення.

Не бентежся. Слова, сказані в біді, гублять половину своєї сили. Коли діти потрапляють у біду, вони звинувачують своїх батьків. Недавно мені скаржилася одна мати, що її розпусний син надокучає їй, вимагаючи грошей, а коли вона дорікає йому, говорячи, що грішми не можна розкидатися, він у гніві ображає її. Подібне відбувається і з християнською вірою, духовною матір’ю всіх християнських народів; відбувається це з часу її виникнення у світі. Її звинувачували всі, хто не хотів і не вмів звинувачувати себе. Ще в другому сторіччі Тертулліан39 писав: “Якщо Тибр розіллється або Ніл не вийде з берегів своїх, якщо небо не дасть дощу або море розбушується й спустошить землю, відразу лунає крик: “Християн до левів!””. Так у Росії сьогодні лунає крик протесту проти православної віри, причина тому — економічна криза, в Іспанії — через політичні невдачі, а в Америці — через безробіття, але завжди той самий лемент: “Християн до левів!”.

А ти, спадкоємець Христовий, знай, що гнані переживуть гонителів. Жодна віра у світі не була гнана так, як християнська, і вчора, і сьогодні, і завтра... Для християн у цьому нема нічого несподіваного, тому що все це передбачав і пророчив наш Спаситель і на всі звинувачення й гоніння наперед заповів вірним Своїм: радійте і веселіться!*

Воістину, християнська віра від початку вчила людей трудитися. Але віра наша вчила й тому, що має бути, а що ні. А скільки того, що не має бути й не потрібне людині, виготовлено в Америці, ти й сам бачиш. Надлишки виробництва виникли не від ретельності в праці, а від гонитви за доларом. Наша віра сповідує не просто працю, а працю зі страхом Божим, і милосердя, і братолюбство. Коли ж праця відокремлюється від усього того, що робить її благородною і гідною людини й ставиться у виняткову залежність від грошей, тоді вона, як і всякий проклін, приносить світові спустошення, не менше, ніж ледарство. Я не можу повірити, що праця, якою би напруженою вона не була, якщо вона поєднана зі страхом Божим, милосердям і братолюбством, може бути небезпечною для людини. Нема благословення ні праці грошолюба, ні милостині ледаря. Заповіді Христа є досконалими у своїй повноті, а не окремо, немов дерево з гіллястою кроною й плодами, бо одна відсічена гілка сохне й гине. Знай, що закон Христовий – камінь наріжний, скеля спасіння. Коли люди сходять з цього каменя, тоді множаться законодавці й закони, суперечливі й однобокі. А законодавці ці й закони їхні — пісок, і коли на піску зводиться будинок людства, він, за словами Христа, зруйнується й упаде*.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 79

хворій Станії Д., на питання про те, що таке обітниця

Це обіцянка, яку людина дає Господу як подяку або за свої гріхи. Багато молодих людей з навколишніх сіл Бітоли їдуть на заробітки в далекі краї. Матері й сестри, проводжаючи їх, дають обітниці Богові за їхнє здоров’я й благополучне повернення. Якось у суботу ми несподівано опинилися в маленькій сільській церкві; коли ввійшли, то побачили жінку похилого віку, яка мила підлогу. На наше запитання вона відповіла, що дала обітницю щосуботи приходити в церкву й мити тут підлогу: її син уже півтора року на заробітках в Америці. Потім ми довідалися, що, коли її син повернувся, вона ще півроку приходила до церкви мити підлогу на подяку Богові за благополучне повернення сина.

“Ветао сам се” (тобто “дав обітницю Богу”. — Перекл.) — звичайні слова в тутешніх краях; через обітницю люди приходять у монастирі, щоб пожити, потрудитися там якийсь час. Коли горіло село Л., юнак Федір вибіг зі свого будинку й, побачивши, що сусідній дім охоплений полум’ям, у страху звернувся до святого Наума40, просячи про допомогу, і пообіцяв рік служити во славу його. У ту ж мить налетів порив вітру й відніс полум’я убік від будинку. Через короткий час Федір прийшов у наш монастир, розповів про те, що трапилося, і попросив ігумена прийняти його в монастир, щоб виконати обітницю.

Звичайна справа, коли мати дає обітницю постити в непісні дні за своє хворе дитя. Це цілком по-біблійному. І цар Давид постив, поки хворів його син*.

“Ветала сам се”, — говорить стариця Мойсея з околиці Дебара, що от уже дев’ятнадцять років працює в храмі й постить без масла. За що? Більше дев’ятнадцяти років тому її чоловік взяв у компаньйони албанця. Якось у п’ятницю зібрався він у Дебар, щоб розплатитися зі своїм компаньйоном. Перед дорогою він сів снідати, розклав сир і яйця. Дружина, побачивши, що він порушує піст, сердито вигукнула: “Щоб Господь не дав тобі зворотної дороги, якщо вже ти й у вірі з албанцем побратався!”. У той же вечір її чоловік, повертаючись додому, був пограбований і вбитий. Жінка пережила потрясіння. І вона дала обітницю служити в церкві й постити до кінця життя.

Є звичай давати обітниці й в Англії. Після війни один англійський священик незаконно повінчав молодят. Владика жорстко докорив йому. Покаявшись, священик дав обітницю все життя постити по понеділках, бо згрішив у понеділок.

Але, даючи обітницю Богові чи за себе, чи за іншу людину, за гріхи або з подяки, людина повинна бути дуже обережною, щоб не переоцінити свої сили й не обіцяти те, що понад її силу й нерозумно. З Біблії ми знаємо про нерозумну обітницю Єффая: дав він Богові обітницю, що у випадку перемоги над аммонитянами принесе Йому в жертву перше, що побачить, повернувшись з війни. І переміг Єффай, і, коли повертався він додому, дочка його першою вийшла назустріч йому. На жаль, дочко моя, заридав батько, як поранений лев, дав я обітницю Господу й не можу порушити її**.

Бог хай благословить вас.

Лист 80

одному рантьє, який розповідає, як він забезпечив собі заможне існування

Мені страшно за Вас. Ви пишете, що забезпечили себе й своїх дітей так надійно, що можете тепер жити зовсім безтурботно. Схоже, що Ваша безтурботність вигнала з Вашої душі страх Божий.

Чим Ви забезпечені? Грішми? Хіба не чуєте, як банкрутують банки й в одну мить роблять мільйонерів жебраками або, ще гірше, самогубцями? Хіба не читали Ви про численні землетруси, які за хвилину перетворюють цілі міста в руїни? Ви купили сади й поля? Хіба забули Ви про недавні посухи, повені й хмари сарани? Якби Ви читали Євангеліє, то зрозуміли б слова Христові — спокуса багатства*. Я здивований, що саме в ці дні, коли гнів Божий розтрощує кожен щит людський, котрим люди хочуть захистити себе поза вірою в Нього, Всесильного, Ви вважаєте себе захищеним таким незначним щитом, як багатство й шматок землі. Ви нагадуєте мені китайців, які під час війни з японцями розкривали над головою парасольки, щоб захиститися від ворожих куль.

Поруч з Вашою гідною покарання безтурботністю через багатство, яке є мерзенністю перед Господом, припускаю й інше зло, а саме те, що багатство Ваше нажите неправедно. А це означає — їсти червивий хліб. І себе, і дітей отруїте. Послухайте, що говорить святитель Йоан Златоуст: “Хто неправедно збагачується, гірший за жебраків; краще просити милостиню, ніж красти”.

Біблійна повість про праведного Йова свідчить про те, як праведна людина може за один день втратити земне багатство, а що вже казати про неправедного? За один день втратив Йов весь свій маєток, а потім синів і дочок. Потім позбувся здоров’я й сидів, як жебрак, на гноїщі своїм. Хіба Ви не боїтеся, що з Вами може статись подібне? У своїй убогості й хворобі благочестивий Йов зберігав свою душу від розпачу міцною вірою в Бога, а Ви чим душу збережете? Що зможе втримати Вас від самогубства, тобто від того, щоб до матеріальної загибелі не додалася загибель душевна?

У Святому Письмі сказано: хто любить неправду, той ненавидить свою душу*. На самоті, у тихі нічні години, поговоріть зі своєю совістю, запитайте себе, що любите Ви більше: неправду чи душу свою?

Поспішіть в Бога багатіти, за словом Спасителя**. А багатіти в Бога — означає багатіти тим багатством, яке Богу угодно і яке ніколи не залишить людину. Це багатство віри й тверде сподівання на Бога, багатство милосердя й співчуття, істини й братолюбства. Цим щитом захистите Ви своє життя й життя своїх дітей надійніше, ніж всіма багатствами світу.

Господь хай просвітить і благословить Вас.

Лист 81

Глигору І., на запитання про значення слів “ярмо” і “тягар”

Ти прочитав у Євангелії святі слова Спасителя про ярмо й тягар і запитуєш мене, що вони означають. Ось як сказав Господь: ярмо Моє — благо, і тягар Мій легкий***. Ярмо означає служіння, а тягар означає страждання. Читав ти, як Господь і словом учив, і прикладом наставляв, що прийшов Він не для того, щоб Йому служили, але щоб Самому послужити. Читав ти й про те, що Синові Людському слід постраждати. І, воістину, Він служив і страждав. Кому служив преславний Господь наш? Служив праведним і грішним, сліпим і прокаженим, біснуватим і розслабленим. І це тяжке ярмо Він назвав благим! А назвав його так тому, що служив з любов’ю. І страждав безгрішний Господь: від кого тільки Він не страждав! Від царів і царедворців, від друзів і недругів, від учених і невчених. Обпльований й бичований, осміяний і оббріханий, нарешті, розп’ятий на Хресті. І це страждання Господь назвав тягарем легким! А легким назвав Він цей страшний тягар тому, що страждав із прозірливою надією.

Поки Христос не відкрив світові рятівну істину про Бога живого, Отця й Промислителя, про вічну правду Божу, про незначущість смерті й про воскресіння з мертвих, будь-яке служіння було пов’язане з ненавистю, а страждання — з розпачем. Тому що служіння вважалося приниженням, а страждання — нещастям. Тому й найм’якше ярмо здавалося язичникам твердим, а найлегший тягар — непосильним. Ніхто не може назвати своє ярмо благим без любові Божої, і тягар свій – легким без надії на Бога. Яка велика різниця між безбожниками й християнами! Апостоли з радістю називали себе рабами Христовими. Чому Христовими, якщо вони служили людям? Так, служили людям, але з любові до Христа, тому ярмо їхнього служіння було благим. Мученики за Христа співали в темницях і на плахах, співали тому, що страждали за Христа з надією на Христа. І був легким тягар їхнього страждання.

І нині є у світі багато християнських душ, які з любов’ю несуть служіння заради Христа, які терплять тяжкі хвороби, наруги, наклеп з надією на Бога живого, Промислителя. Це ті великі душі, які навчилися від Спасителя свого, що життя земне — служіння й страждання, а не забава й насолоди, переддень раю, а не рай, мандрівка, а не пристань. Цим великим душам ярмо, воістину, благе, а тягар легкий. Тому що їхня любов — Христос, їхня надія – Христос. А з Христом і на хресті легко, і в могилі світло, і в пеклі солодко.

І тебе, брате добрий, я зараховую до цих великих душ.

Мир тобі й благословення.

Лист 82

про віру й мужність

Вірне спостереження твоє, відважна душе! Без щирої й твердої віри в Бога живого нема мужності. А де нема мужності, там люди вдаються до лукавства й підступів. Одне тільки село Гацко дало більше героїв, ніж ціле європейське місто. А Невесини, а Дробняки! Кожен, кого згадав ти в листі, — герой; і отець Богдан Зимонич, і отець Новиця Церович, Яків Джакович, Стоян Ковачевич – всі вони великі сини народу. Їхня віра в Бога й кінцеву перемогу істини була чистою і простою, дитячою вірою, яка не знає сумнівів і не заплямована нечистими розрахунками. Богобоязливі патріоти не можуть не бути героями. Для того, хто Бога боїться й народ любить, смерть – ніщо. А хто не боїться смерті, чого ще може боятися? Того, що розповідають про отця Богдана очевидці, жоден епос не знав. Він настільки вірив, що Промисел Божий оберігає його від загибелі, що крикнув своїм друзям: “Сховайтеся за моєю спиною!”. А якою широкою була спина в отця Богдана, ти краще знаєш: ти бачив його живим.

Такий був час, така мужність. Мені дуже дорога твоя щирість у відданні належного мусульманським героям. Але й серед них лише ті вважаються героями, хто в Бога вірив і Бога боявся. На мою думку, не шабля турецька завоювала Балкани і Європу до Відня, а міцна віра мусульман. З міцною вірою завжди поєднуються дисципліна й відданість. Озброєні цією невидимою, і тоді, і нині, і завжди вирішальною зброєю, турки могли створити державу, що простягалася від Індії до Будиму, одну з найбільших держав у світі, створити й утримувати її міцніше, ніж тримали Індію англійці. Коли султан Сулейман41 рушив у похід на Угорщину зі стотисячним військом, він видав наказ, за яким позбувався голови кожен воїн, що дозволив собі ображати словом або грабувати людей, які зустрічалися їм на шляху. Як у Старому Завіті! Але в чорногорцях і герцеговинцях цей хоробрий азіатський народ знайшов гідних суперників у вірі й шляхетності.

А зараз ти нарікаєш, що після війни не залишилося героїв і героїзму. Це післявоєнне покоління нагадує тобі, як ти говориш, зграю п’явок, що присмокталися до земних насолод, що виросли на крові балканських героїв і мучеників. Але хіба війна припинилася? У книзі Йова написано: людина в цьому світі — воїн*.

Так, війна триває, але ведеться вона вже не за допомогою мечів або гармат, а таємно, незримо: битва йде за спасіння душ людських. Хтось бореться з хворобами, хтось зі спокусами, хтось за совість і честь, хтось за слабких і безпомічних тощо. А де боротьба, там і герої. Якщо герої ці не помітні всім і всюди, не означає, що їх нема. Вони є, їх багато. Вони є в будинках, на вулицях, у лікарнях, на полях. Тому що героїзм — привілей не тільки генералів життя, але і його рядових.

Радуйся в Господі.

Лист 83

парубку, який тривожиться за свого марнославного друга

Марнославство — духовна недуга. Воно опановує тими, хто втратив страх Божий або не набував його. У Книзі життя написано: Початок мудрості – страх Господній**. Премудрий жадає розмови про Творця світу, а марнославний — розмов про себе. Твій друг приліплюється тільки до тих, хто його хвалить і звеличує. Він говорить тільки про себе й вимагає, щоб говорили тільки про нього. Збирає свої фотографії з газет, хоча знає, що в газетах публікуються й фотографії злочинців, і всім читає листа, у якому хтось хвалить його. Він діймає всіх, і всі його уникають. Він утверджує свою славу на найненадійнішому фундаменті – на людських поговорах. Нещасна людина! Він вимагає серйозного лікування, тому що, якщо це триватиме, хвороба марнославства неминуче приведе його до злочину над ким-небудь або над самим собою. Спробуй почитати йому книгу Еклезіаста, особливо виділи слова: суєта суєт, все — суєта*. Пройдися з ним по цвинтарю й скажи йому: “Отут під нашими ногами тліють вуста, які вихваляли нас!”.

Розкажи йому цю східну притчу. Біля дороги росла пальма, а під нею колючка. По дорозі проходили подорожні, і колючка чіпляла й дряпала кожного з них. Подорожні сердилися й лаяли колючку, шкодуючи, що ніхто її не вирве, щоб вона не шкодила людям. Загордилася колючка, підняла голову й гордовито сказала пальмі: “Що тобі користі від твоєї висоти, якщо ніхто не сказав про тебе ні слова? Чи чуєш, тільки про мене й говорять? Велика моя слава у світі, а ти ніщо”.— “Зла слава в тебе, така ж зла, як і ти сама. А те, що говорять про тебе, гірше за мовчання, – відповіла їй пальма. — Про мене кажуть, тільки коли збирають фініки з моїх гілок. Ти права, рідко говорять, але слова ці повні подяки й благословення”.

Справжні люди піклуються про те, щоб їхнє життя принесло гідні плоди, а не про славу й похвалу від сусідів. Слава сама супроводжує їх, як луна. Навіть якщо луна не завжди чується на землі, вона неодмінно озивається на небі. Тому що життя справжньої людини завжди пов’язане з небом і вічністю. Коли Христос творив добро, Він часто рішуче забороняв говорити про це*. Святі засвоїли Його науку і втікали од людської слави, як від вогню. Якась римська матрона відправилася з Риму до Єгипту, щоб побачити святого Арсенія Великого. Арсеній прийняв її, але, коли вона стала вихваляти його, він швидко повернувся в келію й закрив за собою двері. Інший євангельський послідовник говорив: “Усяке похвальне слово про мене заново відкриває зцілені рани моєї душі”.

Хто від усього серця бажає виправити заблукану людину, тому Сам Господь допомагає. Я вірю, що преблагий Творець допоможе тобі вилікувати твого друга від марнославства. Не ти вилікуєш його, але небесний Лікар, по твоїй гарячій молитві й сердечному бажанню.

Мир і здоров’я від Господа вам обом.

Лист 84

людині, якій відповідають на добро злом

Скаржишся, що люди стали жорстокосердими. Жодного разу не зустрілася тобі добра людина. Тебе дивує, чому Бог терпить цей світ і не покладе йому кінець. Ще більше ти здивуєшся, якщо почуєш, що твій сусід скаржився мені на те ж. І він каже, що не залишилося добрих людей і йому дуже самотньо на шляху до істини й добра. Це значить, що ти не знайомий з ним, а він – з тобою. Якби ви, двоє гарних людей, познайомилися, ви змінили б свою думку про світ і ваш сум перетворився б на радість. Сказав Господь учнями Своїм: ви будете плакати і ридати, але сум ваш повернеться на радість**.

Я назву тобі ім’я тієї людини, а ти знайди її. І, коли ви разом станете на молитву, моліться Господу, щоб Він відкрив вам і інших гарних людей у вашому місті. Вірю, що вам відкриється велика кількість людей, поки що вам незнайомих. Люди подібні до копалень, а в копальні переважно доводиться проникати глибоко, щоб знайти приховані в них скарби. Такий порядок цього всесвіту: чим дорогоцінніший скарб, тим глибше прихований. Якби праведний Лот скаржився на злих людей у Содомі, йому легко було б повірити. Але важко повірити, що в християнському місті, де проповідується вчення Христа й служиться літургія, нема жодної гарної людини.

Говориш, сусіди тебе не люблять. Кожну твою добру справу висміюють і перетлумачують. Паплюжать тебе всюди. І ти запитуєш у скорботі: “Чому так? Допоки?”. Через те, що вони не пізнали істину, не шукають її, не бажають її. Вони раби неправди, неправильних думок, помилкових почуттів, дурних звичок. Господь сказав: пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними*. Це сказано й для твоїх сусідів. Якби вони пізнали істину, вони раділи б від твоєї доброти, як своєї. Якби вони не були рабами того, кого Спаситель назвав батьком неправди**, вони мали би божественну волю бачити чисто, судити справедливо, радуватися кожній добрій людині. Але це сказано й для тебе. Це є святе слово Христове про пізнання істини як про умову свободи.

Якщо ти пізнаєш істину глибше, ніж знаєш її зараз, ти перестанеш звинувачувати тих, хто не любить тебе, паплюжить, висміює й мучить. Серед учнів якогось древнього мудреця був один багатий і гордовитий юнак: через одне тільки недобре слово він був готовий битися до крові. Щоб зцілити його від гордості й запальності, мудрець наклав на нього таку покуту: три роки гордій повинен був мандрувати по світу й платити кожному, хто образить його. Юнак скорився вчителеві й відправився в путь. Ходив по світу й платив усякому, хто погоджувався образити його. Коли минуло три роки, він повернувся до вчителя. Але при вході в місто йому зустрівся розсерджений кимось перед тим страж і спрямував весь свій гнів на юнака. Той, замість того, щоб відповісти йому образою на образу, посміхнувся. “Чому ти посміхаєшся?” — запитав здивований страж. І мудрий учень відповів йому: “Три роки я платив кожному, хто б образив мене хоч трохи, а ти безкоштовно вилаяв мене більше, ніж ті, кому я давав гроші”. Коли мудрець довідався про те, що трапилося, то, зустрівши свого учня, який виправився, радів й перед усіма хвалив його.

А ти прочитай Нагорну проповідь, вірш одинадцятий, і радуйся й веселися, бо винагорода твоя велика на небі*.

Від Господа тобі мир і благословення.

Лист 85

ремісникові Петру Ч., про сповідь

Ти хочеш знати, чи дійсно сповідь необхідна. Колись ти часто сповідався, але перестав, тому що хтось посміявся над тобою. Над ким люди не сміялися? Знаєш, що сказав Всевідаючий? — Горе вам, що смієтеся нині! бо будете ридати й сумувати**. Крім твого ремесла, годує тебе й виноградник. Він приносить добрий урожай, тому що ти добре його обробляєш. А якби хтось, занедбавши свій виноградник, посміявся над твоєю ретельністю, хіба ти кинув би через це виноградник і перестав піклуватися про нього? Як же ти міг похитнутися в турботі про свою душу, яка важливіша за всі виноградники на землі? Бо, коли помреш, душу візьмеш з собою, а виноградник залишиш.

Зі всіх турбот турбота про душу — найважливіша; зі всіх праць, які несе людина на землі, праця над душею —найрозумніша. Тому повернися до колишньої праці над душею й знову почни сповідатися. Ось що говорить апостол Яків: Признавайтесь один одному в гріхах ваших*. Приховані гріхи ростуть і множаться, а коли виносяться на світло, засихають і гинуть. Не говори: я негрішний! Прочитай, що пише праведник у Псалтирі: у беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя**. Не говори: Богові сповідаю я гріхи мої, і нема в мене потреби сповідатися людині.

Хто був праведнішим за апостола Павла? І він згрішив перед своїм апостольством, будучи Савлом, і цей гріх висповідав він явно, висповідав не тільки перед вірними, але й перед язичниками, і не один раз. Відомо вам, — пише він нехрещеним галатам, — як гнав я Церкву Божу***. Про те ж говорить і перед нехрещеним царем Агриппою (див.: Діян. 26). Якщо святий апостол Павло чинив так, чому ти тримаєш рани своєї душі в таємниці? Навіщо даєш зміям множитися в надрах своїх? Невже тільки тому, що хтось посміявся над тобою? Якщо посміявся один раз, чи буде глузувати з тебе вічно? Помолись за нього Богові потай: можливо, і він покається й згладить свій гріх слізьми.

Що на світі не надійніше за думки людські? Скільки людей каються ввечері в тому, що говорили вдень? Якщо не хочеш нашкодити своїй душі, не слухай кожного, хто мимохідь скаже тобі щось, але слухай, що Церква Божа говорить!

Поговори з духівниками, які сповідають людей, і почуєш від них безліч прикладів про духовну допомогу тим, хто ретельно сповідається. Почуєш, що багато помираючих діставали полегшення в передсмертній агонії, тільки коли сповідали свої гріхи перед священиком, і це не казка, але сама істина. І я б міг навести тобі такі приклади, очевидцем яких був сам. Господь наш — Господь милості й доброти, Він усім бажає спасіння. Але як людина може спастися, якщо ясно не усвідомлює різниці між гріхом і правдою Божою, якщо не вижене гріх і не визнає істину?

З тим людина стане перед судом Божим, що при житті носила у душі: якщо гріх — із гріхом, якщо правду — з правдою. Господь очікує покаяння від кожного смертного, а покаяння нема без сповіді. Бо щодня й щомиті Ангел смерті може прийти за душею, тому Церква пропонує вірним часту сповідь і часте покаяння.

Хай Господь просвітить і благословить тебе.

Лист 86

студентові І. К., про книгу Еклезіаста

Ти не розумієш, чому книга Еклезіаста включена в Біблію. На твою думку, ця книга — вираження чисто індуїстського песимізму, бо заперечує всі цінності й, як така, суперечить всьому вченню Божому. Але святі мужі, які включили книгу Еклезіаста в біблійний канон, так не думали. Вони віднесли її до книг повчальних, і Церква як повчальну вважає й пропонує її понині.

Суєта суєт, сказав Еклезіаст, все — суєта!* Хто цей Еклезіаст? Це був наймудріший, найбагатший, найщасливіший цар до різдва Христового — Соломон, син Давидів. Людина, яка досягла всього й мала все, чого тільки може жадати людське серце на землі, називає суєтою й тінню весь свій маєток і знання, блиск і розкіш, царську владу й велич, всі почесті й насолоди. Хіба це не безцінне повчання світові? Хіба не холодна злива, що протвережує тих, хто неправдою й злочином, богоборством і братоненависництвом, заспокоєнням совісті й убивством своєї душі безумно женеться за тим, чим насолодившись сповна, великий цар називає суєтою, обманом і нікчемністю? Якби ці слова вимовив який-небудь босий індійський філософ, вони й віддалено не мали б того переможного змісту, який мають у вустах пересиченого всіма земними насолодами. Бо хто їв і насолоджувався більше за мене?* І це — суєта й томління духу!**

А те, що, за твоїми словами, Еклезіаст заперечує всі цінності, це невірно. Не заперечує він Бога й правду. А це дві головні цінності в цьому суєтному світі: Бог на небі, а ти на землі; бійся Бога, — говорить Еклезіаст***; праведного і нечестивого буде судити Бог, – говорить він****. Хоча грішник сто разів чинить зло і заклякає у ньому, але я знаю, що благо буде тим, хто боїться Бога, хто благоговіє перед лицем Його*****.

Він бачить, що на землі праведник часто страждає так само, як і безбожник, і це для нього томління духу, але він носить у серці пророче відчуття, що праведникові благо буде. Яке благо — він не вміє сказати. Ти повинен знати, що Еклезіаст жив за тисячу років до Христа й не міг чути чудесних слів Спасителя, не міг знати про новий світ – про Царство Боже, яке Господь відкрив людям. Зараз пересічний християнин знає більше за нього, наймудрішого дохристиянського царя. Християнин знає від Христа, що праведний успадковує життя вічне й засяє, мов сонце, у Царстві Отця свого Небесного. Але, не знаючи цього, премудрий цар передчував по натхненню зверху, що праведникові благо велике буде, а грішникові – зло. Веселися, юначе, у юності твоїй, і хай серце твоє зазнає радості в дні юності твоєї, — говорить тобі мудрий цар, – і ходи шляхами серця твого й за тим, що чарує твої очі; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд*. І за все таємне, чи добре воно, чи зле**.

Тому залиши індійський песимізм і скажи з Еклезіастом: “Воістину все суєта, крім Бога й Божої правди”***. І направ шлях свій так, щоб ні тобі не потоптати правди, ні їй не засоромитися тебе.

Господь тобі на допомогу!

Лист 87

болгарському священикові Івану Д., який впав у відчай через безбожників

Не впадайте у відчай, отче. Не кожна хмара приносить грозу. Ви пишете, що безбожники в Болгарії створили свій союз і відкрито воюють з вірою Христовою, опоганюють християнські святині. Це доводить вас до розпачу. Загляньте глибоко у свою душу й подивіться, чи сильна Ваша власна віра? Бо розпач – плід маловір’я, а не істинного благочестя. Благочестивий рішуче воює з розпачем непереможною зброєю віри. Самотність — пробний камінь: випробуйте свою віру на самоті. Як би не підносився безбожник перед людьми, наодинці з собою він впадає у відчай. А віруючий на самоті відчуває приплив сил і радості. Ніколи не бійтеся тих, хто втратив міцність Христову й нападає ззовні. Кожний їхній удар зміцнює твердиню Церкви, а їх знесилює.

Згадайте апостола Павла, одинокого серед пітьми язичницької і єврейського біснування. Гнаний і поранений, він не впадав у відчай. Наскільки його слово послужило розповсюдженню християнства, настільки ж цьому служили й удари ворожі. Ті, хто, здавалося б, руйнував, мимоволі зміцнювали; ті, хто гасив Божественний вогонь, насправді роздмухували його. Ця таємниця невідома безбожникам, ніколи вони не дізнаються про неї. Вони помиляються, думаючи, що справу Божу можна зруйнувати тими ж засобами, що й людську. Божественний вогонь любові, що зійшов з Христом з небес на землю, міг би погасити тільки вогонь, який сильніший за вогонь Божественний. А де такий вогонь? Де любов безбожника? Джерело їхніх спонукань у тваринному світі, а не в Небесному. А тваринність не може перемогти Христа. Пригадайте Юліана Відступника, який вів війну проти Церкви Христової, озброївшись всією земною зброєю й царською владою. Чи злякалися Василій Великий і Панас Великий? Ні, але напророкували відпалому від Церкви царю близьку й ганебну загибель. “Пройде ця хмаринка!” — говорив святий Панас своїй пастві. І пройшла, так само як проходять всі хмари безбожництва, хмари й тумани, які відносить вітром, за словом апостола Петра*. Пригадайте й загорських мучеників: Стара-Загора42 — гордість балканського Православ’я! Прийняли вони мученицьку кончину, але залишилися непереможеними. І перемога їхня понині надихає болгарський народ на мужність у вірі й на самопожертву; преподобний Йоан Рильський43 силою перепоясує, а святі отці тирновські44 благословляють із Царства Христового благословенням Божим.

Ви молодий священик і не пам’ятаєте болгарських страждань, які потрясли у свій час серце й совість не тільки православної Росії, але й всієї Європи. Хоча, думаю, у Болгарії залишилося чимало очевидців того жаху, коли прекрасна болгарська земля почервоніла від християнської крові. Однак, якщо ненаситний османський меч не зміг похитнути віру болгарського народу, невже чиєсь марнослів’я її похитне? Хіба похитнуть її порожні обіцянки зоологічного раю на землі? Обіцянки тих нещасних, які, відірвавшись від великої душі свого народу, відправилися на Захід купити собі душу в бездушних? Вони купили її, та мертву. Невже живі побояться мертвих? Звичайно, ні.

Можливо, болгарський народ і послухає цих нових вчителів щастя без Бога, але швидко й рішуче відвернеться від них і приєднається до Христа й разом з апостолом Петром покаянно вигукне: Господи! до кого нам іти? Ти маєш слова вічного життя*.

Мир Вам і радість від Господа.

Лист 88

сироті, що запитує, чому в Євангелії не говориться про щастя

Як же не говориться, душе благочестива? Про що в Євангелії говориться частіше? Мені здається, що Євангеліє можна назвати так: “Книга щастя”. Вчення Христа — вчення про щастя. Тебе, звичайно, збентежило те, що в Євангелії не зустрічається саме слово “щастя”. Але замість нього вживаються інші слова: “блаженство”, “радість”, “веселощі”, “рай”, “спасіння”, “вічне життя”. Особливо слово “блаженство”: воно означає щастя у вищому сенсі. Якщо знаєш це, прочитай знову проповідь Господню про блаженства (див.: Мт. 5: 3–12). Першим вченням, яке Христос дав людям, було вчення про щастя. Це вчення Православна Церква повторює своїм чадам на початку кожної літургії в пісні “Блаженні”. Відповідно до вчення Христа, блаженні, або щасливі, ті,

хто з покірною душею стоїть перед Богом, бо їхнє є Царство Небесне;

хто слізьми обмиває свої молитви, бо втішиться вічною втіхою;

хто покірний і незлобивий, як агнець, бо успадковує землю живих;

хто милостивий серцем і рукою, бо помилує його десниця Господня;

хто чистий серцем, бо побачить Царя, Отця свого Небесного;

хто гнаний за правду бісами й людьми, бо Царство вічної правди гнаним належить;

хто обмовлений і осоромлений за Христа, бо зрадіє й возвеселиться в Батьківщині Ангелів.

З ними блаженні й ті,

хто вірує в Спасителя свого, бо спасеться;

хто горить любов’ю до Творця і Його творіння, бо увінчається безсмертною славою;

хто жертвує земним життям, бо знайде життя вічне.

У цьому є істинне, непримарне щастя, яке Господь відкрив і явив роду людському. Для такого щастя царі жертвували своїми престолами, багатії — багатством, мученики — життям так само легко, як дерева скидають восени листя. Але тому, хто не скуштував хоча дещиці такого щастя, і воскова свічка — непосильна жертва.

А ти, чадо Боже, не впадай у відчай у своєму щасті. Ти залишилася одна, без друзів і рідних, ворота земного щастя для тебе закрилися. І пишеш ти більше слізьми, ніж чорнилом. Але чи не думала ти про те, що все це сталося за Промислом Отця твого Небесного для того, щоб ти звернулася до воріт щастя вічного? Господь часто, дуже часто закриває від людей двері щастя примарного, у той час як ворота в істинне щастя Він завжди тримає відкритими для всіх, хто тільки побажає ввійти. Увійди й ти, чадо Христове. Коли заглянеш у ці ворота, побачиш Царство щасливих, Батьківщину блаженних. Побачиш небеса, населені угодниками й праведниками Божими, які вже на землі пізнали щастя служіння Христові й на небесах повною мірою втішаються Царством щасливих. Коли відчуєш все це й духом прозрієш, ні хвилини не залишишся сама й не відчуєш самотності. Бо незліченну небесну сім’ю Божу назвеш своїми братами й сестрами, рідними й друзями.

Радуйся й веселися в Господі.

Лист 89

англійцеві Чарльзу Б., на запитання про особистість індійця Ганді

Як віруючу людину Вас мучить питання: “Що Промисел Божий чекає від правління й особистості Ганді? Що означає поява цієї незвичайної фігури серед політиків і правителів нашого часу?”.

Попередження Боже — ось у чому визначається роль сучасного вождя індійського народу. Промисел застерігає політиків і правителів усього світу, і християнських теж, про те, що в політиці існують й інші методи, крім інтриг, лукавства й насильства. Політичний метод Ганді зовсім простий і очевидний, він не вимагає нічого, крім самої людини, яка взиває до Бога й слухає Його.

Зброї, боєприпасам і армії Ганді протиставляє піст; інтригам, лукавству й насильству — молитву, політичним розбратам — безмовність. Яким смішним і незначним це виглядає в очах сучасних людей, чи не правда? У сучасних політичних підручниках ці три зброї не згадуються, навіть у примітках до тексту. Піст, молитва й безмовність! Навряд чи знайдеться в Європі й Америці політик, що без іронії подивиться на ці три таємниці індійського правителя, на три тендітних прутики проти сталі, олова й отрут.

Однак успіхи Ганді з його трьома “чарівними” прутиками дивують увесь світ. Хочуть вони або не хочуть, але політичним законодавцям Англії й інших країн доведеться включити в нові підручники окрему главу: “Піст, молитва й безмовність як потужна політична зброя”. Як Ви думаєте, людство не стане щасливішим, якщо ці методи нехрещеного Ганді замінять у політичній науці методи хрещеного Макіавелі46?

Але не так метод індійця надзвичайний для світу, скільки сама особистість, що цим методом користується. Це християнський метод, давній, як сама віра, і новий, як нинішній день. Приклад посту, молитви й безмовності показав Своїм учням Сам Христос, вони передали його Церкві разом зі своїм особистим досвідом, а Церква передає його вірним своїм з покоління в покоління до нинішніх днів. Піст — це жертва, безмовність — самозаглиблення, а молитва – крик до Бога. Ось три джерела великої духовної сили, яка робить людину переможцем у боротьбі й праведником у житті. Хто з людей неспроможний озброїтися такою зброєю? І яка груба сила може розтрощити цю зброю? Звичайно, цими трьома елементами християнська віра не вичерпується: вони являють собою лише частину її правил, її неземних таємниць.

На жаль, у наш час християни нехтують багатьма із цих правил і забувають про чудотворні таємниці. Переважає думка, що перемагає тільки сталь, що хмари розганяють тільки гармати, а виліковують тільки таблетки. Тому я думаю, що Господь милістю Своєю висунув Ганді, не християнина, але який служить попередженням християнам, особливо тим, які множать біди й нещастя своїх народів, використовуючи грубі й жорстокі засоби правління.

І Євангеліє нам свідчить, що Господь іноді вдавався до таких попереджень заради блага людей. Ваша честь відразу ж згадає, про що я говорю, — про римського сотника з Капернауму (див.: Мт. 8: 5–13). З одного боку, Ви бачите ізраїльських вождів, які похвалялися своєю вибраністю і вірою в єдиного Бога, але при цьому відкинули Христа, а з іншого боку — знехтуваного римського язичника, того сотника, який з міцною вірою й сокрушенням припав до Христа, просячи зцілити його слугу: Почувши це, Ісус здивувався йому і, повернувшись, сказав до народу, що йшов за Ним: кажу вам, що навіть в Ізраїлі Я не знайшов такої віри*.

Християни, це — новий, хрещений Ізраїль. Прислухайтеся! Хіба не звертається Христос у наші дні з подібними словами до совісті християнських правителів, вказуючи на сьогоднішнього сотника індійського?

Мир Вам і здоров’я від Господа.

Лист 90

Братству Різдва Христового на запитання про те, чому ми вітаємо один одного словами: “Христос народився!”

Коли ми вигукуємо: “Христос народився!”, це означає те ж, як би ми вигукнули: “Месія народився!”, або: “Цар народився!”, або: “Спаситель народився!”. Цим вітанням ми підтверджуємо й свідчимо один одному, що в світ прийшов Той, Котрий мусив прийти заради спасіння людей, і попереджаємо, щоб іншого, крім Нього, не чекали; прийшов Той, Котрого Бог Отець обіцяв нашим прабатькам, вигнаним з раю; Той, прихід Якого язичеські племена й народи передчували; Той, про Якого пророки єврейські прорікали; Той, про Якого тисячоліттями з тугою зітхало безпомічне людство; Той, Котрий засяяв на землі, немов сонце після довгої темної ночі. Отже, коли ми вигукуємо: “Христос народився!”, ми свідчимо, що Всевишній виконав Свою обітницю, що людські сподівання й пророкування пророків здійснилися й багатовікове зітхання змінилося радістю.

Месія народився, пречудовий, Бог і Людина одночасно, і стомлені погляди людські Ним хай утішаться й іншого месії не побачать.

Цар народився, найсильніший, з жезлом сили й лампадою милості одночасно, і найнемічніші хай встануть і вигукнуть: ми діти Царські!

Витязь народився, непереможний, хай захистить праведних і наверне грішних, хай скине духів злоби піднебесної.

Вказуючий народився, прозірливий, хай заблуканих виведе й поведе.

Просвітитель народився, ясновельможний, хай розжене морок і просвітить затьмарених.

Пастир народився, турботливий, хай спасе стадо від вовків і збере його під Свій покров.

Живильник народився, щедрий, хай наситить прагнучих не земним, а небесним Тілом Своїм Божественним і полум’яною Своєю Кров’ю.

Чоловіколюбець народився, єдиний, хай захистить на грудях Своїх й оживить любов’ю всіх сиріт Своїх, які поневірялися довго від гробу життя до гробу смерті.

Відкривач народився, найбільший, хай відкине завісу й відкриє смертним безсмертне Царство Небесне.

Усе це означають ті чудесні слова, якими християни вітають один одного в Різдво Христове і якими і я вас, брати, вітаю:

Христос народився!

Лист 91

дитині, яка просила розповісти різдвяну казку

Розповім я тобі казку, яку почув від православних арабів з села Бетджала, біля Віфлеєму. У давні, давні часи, задовго до різдва Христового, жив у Віфлеємі чоловік, на ім’я Єсей, син Овіда, онук Вооза й Руфи. Мав Єсей вісім синів; наймолодшого сина звали Давид. Був він пастухом, пас віфлеємських овець. Святе Письмо говорить, що був він отроком струнким, світловолосим і гарним*. Був цей молодий гарний пастух на диво сильним і хоробрим: якщо лев або ведмідь викрадали вівцю з його череди, він легко наздоганяв звіра, виривав її із кровожерливої пащі й убивав викрадача**. Отже, був наш Давид воістину добрим і вірним пастирем білосніжної своєї череди. І батька свого шанував, як велить Господь.

Часто ночував він у полі, на широкій земній постелі, укритій витканим із золота покривалом зоряного неба. Але те, що розповім тобі, відбулося не в полі під зірками, а в одній кам’яній віфлеємській печері.

Видався якось дуже спекотний день (такі дні не рідкість у цій східній країні). Вівці Давида вляглися в тіні маслин. Сонце пекло немилосердно, і вівці стогнали від спраги. Мучився від спраги й Давид. Зайшов він в якусь печеру, щоб сховатися від спеки й відпочити. У цих печерах прохолодно влітку й тепло взимку. Увійшовши в печеру, молодий пастух сів на камінь, але дрімота здолала його, і він приліг і заснув. Тільки сон був недовгим: крізь сон Давид відчув на тілі щось холодне, здригнувся й прокинувся. Розплющивши очі, він побачив, що огидна змія, згорнувшись на його грудях, оповилася навколо рук! Ось підняла вона над обличчям його свою плескату голову й злобливо, не мигаючи, дивилася на отрока палаючими, як вугілля, очима. Давид здригнувся від жаху. Становище його було розпачливим, порятунку, здавалося, не було. Варто йому ворухнутися — змія вп’ється в нього й проллє йому в кров свою отруту. О, наскільки легше було йому боротися з левом, що ричить, або ревучим ведмедем, ніж із цим повзучим і чіпким гадом!

Що робити? І отут Давид згадав свого незмінного помічника в бідах, свого Господа, і звернувся всім серцем, повним болю й сліз: “Не залиш мене, Господи Боже мій, не відступи від мене! Поспіши на допомогу мені, спасителю мій у стількох бідах!”. Лише вимовив він ці слова, як незвичайне світло засвітилося в куті печери. Світло мало форму кола, висотою в людський зріст. Посередині цього сяючого кола Давид побачив прекрасну Отроковицю з ласкавим і серйозним лицем. Отроковиця сіла, голова Її ледь схилилася до Дитини, Яку Вона тримала на руках: такої прекрасної Дитини син Єсея ще ніколи не бачив. Раптом Дитина випрямилася в обіймах Матері й пильно подивилася на змію очима, подібними до двох блискавок. І перстом вказала їй на вихід з печери, немов наказуючи зникнути. Підхопився Давид і впав на коліна перед Отроковицею і сяючою Дитиною. Він хотів подякувати Їм за нежданий порятунок, але тільки було відкрив уста, глянув і — нікого не побачив. Після цього вся печера наповнилася якимись дивовижними пахощами, що нагадують аромат найдорожчого ладану або смирни.

До останнього дня свого життя Давид не міг забути це чудесне видіння. Піднятий Господом від пастухування на царський трон, він завжди пам’ятав про це чудо. Вже будучи царем, він написав дві богодухновенні пісні — одну Прекраснійшому із синів людських*, а другу — Цариці в позолочених ризах**. І, граючи на арфі, співав ці пісні у високій вежі свого Єрусалимського замку.

А ти, малий, вгадай скоріше: що це за печера? Що означає жахлива змія? Хто ця Отроковиця? Хто Дитина? Я підкажу тобі радісним вітанням: Христос народився!

Лист 92

учителеві Николі С., про те, чому Христос повинен був народитися, а не просто явитися

Ви запитуєте, чому Христос повинен був народитися, зростати й нарешті постраждати? Чому Він не раптом явився з небес чоловіком зрілим, подібно тому як, відповідно до грецьких легенд, з’явився людям Аполлон? Зовсім недостойне порівняння! Як можна зрівняти істинного Чоловіка із примарою, Бога істинного з вигаданим чудовиськом?

Наскільки високо небо над землею, настільки мудрість Божа перевищує розум людський. За Промислом Всевишнього, Христові належало явити Себе світу й Дитиною, і Отроком, і зрілою Людиною, щоб для всіх бути доступним і привернути до Себе всіх. Якби не був Він дитиною на землі, слово Його: пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне*** — залишилося б холодним і бездушним; або: Якщо не навернетесь й не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне*. Ви вчите дітей, але уявіть собі, якими були б Ваші стосунки з дітьми, якби, скажемо, Ви самі ніколи не були дитиною? Безсумнівно, Христос міг явити Себе так, як би Ви хотіли, але якби зробив так, то не став би для роду людського Тим, Ким Він бажав бути, — Учителем і Спасителем всіх, Прикладом для всіх поколінь людських.

Вас мучить думка, що Господь Своїм чудесним народженням ще більше поглибив таємницю Свого буття. А хіба не була б Його таємниця глибшою й незбагненнішою, якби Він раптом зійшов з небес без попередніх родинних зв’язків із людьми? Хіба люди не стали б говорити про Нього як про якусь примару? Тоді Його особистість, а з нею і Його вчення й жертва втратили б реальну підставу й реальне значення. Бо, якщо б Він був примарою, хто б з нас послухав привида й став наслідувати його?

Ще Господу потрібно було народитися — і саме таким чином, яким народився, — щоб показати нам можливість нашого духовного народження, яке стоїть в центрі Його вчення про людину, і підкреслити важливість його. По слову Його, якщо хто не народиться звище, не може побачити Царства Божого**. Подібно тому як Він народився від Духа Святого із Пречистого тіла Пріснодіви, так і ми можемо духовно народитися від Духа Святого в чистоті своєї душі. Великі православні святі отці століттями вчили, що духовне народження людини обумовлене непорочною чистотою душі, іншими словами, душі, яка, цілком очистившись навіть від гріховних помислів, уподібнюється Пречистій Діві й благоволінням Божим удостоюється стати вмістилищем Христа. Якщо народження Христа від Діви незбагненне для пересічного розуму, то воно втішає й підбадьорює всіх, хто прагне до духовного й морального переродження своєї істоти.

Тому заспокойтеся й подякуйте вічній Мудрості, що Спаситель роду людського явився так, як Він Сам вважав найкращим. І вигукніть разом з апостолом Павлом: О, глибино багатства і премудрості, й розуму Божого!* І з дитячою радістю поздоровте своїх учнів: “Діти, Христос народився!”.

Лист 93

одному прочанинові, про Віфлеємську печеру

Ти збираєшся в паломництво на Святу Землю Господню. Розповідь владики Нектарія про торішню паломницьку подорож ще більше зміцнила тебе в цьому благому намірі. Але в переддень Різдва ти хочеш більше дізнатися про Віфлеємську печеру, цей земний палац Царя Небесного.

Найзнаменитіша з печер знаходиться на окраїні міста Віфлеєма. Рівна, біла, як полотно, дорога веде прочан з Єрусалима до Віфлеєма. Але дорога не так важлива для нас; спостерігаючи за дорогою, думками переносимося в ту священну печеру. Навколо кам’яні скелі; уздовж дороги бідна зелень; мигне виноградник, маслина, іноді невелика пшенична нива, але переважає камінь. Проте хіба це нам важливо? Ми кидаємо поглядом по околиці, а душа томиться в чеканні — скоріше б опинитися в бажаній печері.

Проїжджаємо повз монастир святого Іллі, де східні мудреці зупинялися для нічлігу по зворотній дорозі з Віфлеєма, де їм був даний знак не заходити до Ірода, а повернутися на батьківщину іншою дорогою**. В’їжджаємо у Віфлеєм, у Бетлехем, що значить — Дім хліба. Таємнича й багатозначна назва міста, у якому народився Той, Котрий сказав про Себе: Я є хліб життя*.

Арабське місто. Самі тільки араби; іноді трапляється грек або єврей. Багато людей говорять російською мовою, вивчили мову заради російських прочан, які тисячами стікалися сюди. Наші говорять з ними по-сербськи і якось домовляються. Обступають нас, пропонують чотки, ікони, перламутрові хрестики: продають їх і на це живуть. Все місто живе Христом, і не тільки тепер — століттями.

Але зараз ми мало цікавимося їхніми пропозиціями: наші очі шукають святу печеру. Запитуємо, де вона. Нас ведуть по довгій вулиці й заводять у простору церкву, всередині якої багато мармурових стовпів. Тут. У самій церкві: Цар Юстиніан спорудив цю більшу церкву над печерою через півтисячоліття після різдва Христового. Униз по сходах спускаємося в печеру. Серце тремтить і горить. У цій холодній печері пролунали перші удари найтеплішого Серця, що коли-небудь билося на землі. Билося воно любов’ю, самою тільки любов’ю до роду людського. Праворуч вівтар з безліччю срібних і золотих лампад. Тут Він народився від Пречистої Діви. Ліворуч інший вівтар: теж безліч лампадок. Тут знаходилися ясла, тут лежав Він, сповитий, на соломі. Багато прочан заплакали від хвилювання. Сказав Господь вустами пророка: і візьму із плоті вашої серце кам’яне, і дам вам серце плотяне**. У цій печері — якщо не тут, то ніде — кам’яне серце стає м’яким, як розігрітий віск. Сама печера похмура й печальна.

На Святій Землі багато просторих і не дуже темних печер. У тих печерах переховується худоба, живуть люди, іноді влаштовуються могили. Але Син Божий, чоловіколюбивий, зійшовши з престолу вічного Світла на землю, навіть серед печер не вибрав Собі печеру світлу й зручну. Яка смиренність! Яке приниження нас заради! Ми всі падаємо навколішки — всі; всі робимо перед Ним покаянні поклони, поклони перед вічним Розумом і вічною Любов’ю. А душі наші підносяться до Нього, Царя неба й землі, Переможця гріха й смерті. Що для нас печера Його, як не ляпас нашому марнославству й не вічне свідчення Його величі?

Він, Він, воскреслий і живий Господь, невидимо йде з нами, як колись із двома учнями Своїми в Еммаус. І ми відчуваємо присутність Його й радіємо кожному крокові. Коли ми проспівали різдвяний тропар, хтось з прочан вигукнув: “Христос народився!”, а ми у відповідь: “Воістину народився!”. І задзвеніла печера, як великий дзвін.

Ми вийшли з печери й направилися до грецького митрополита, а потім далі, далі... Але душа залишилася у святій печері, і свята печера живе в душі й понині.

Лист 94

самотній жінці, про свято Різдва Христового для сестри Йованки

Ти скаржишся на самотність у великому місті: стільки людей навколо тебе, немов у мурашнику, а ти почуваєшся, як у пустелі. Найважче у свята. Все навколо іскриться радістю, а твоє серце стискає туга. Різдво й Великдень нагадують тобі порожні посудини, які ти наповнюєш слізьми. Коли свято проходить, а до наступного далеко, тобі спокійніше. Але, як тільки настає передсвятковий час, як тільки приходить свято, туга й порожнеча наповнюють твою душу. Чим допомогти тобі? Я розповім тобі повість про Різдво, яку почув від сестри Йованки; можливо, вона допоможе тобі. Нехай вона сама розповість тобі так, як розповіла мені.

…Ось уже більше сорока років живу я на світі сама. Ніколи не знала я радості, крім дитячих років у рідному домі. Але ніхто не бачив мене в печалі: на людях я завжди була весела і радісна, а залишившись одна, плакала. Всі вважали мене щасливою, тому що іншою мене не бачили. З усіх боків чула я від людей скарги, від сімейних і самотніх, від багатих і бідних, — від усіх. І думала: навіщо мені скаржитися нещасним на нещастя своє й множити сум навколо себе? Краще буду здаватися веселою: можливо, так я принесу більше користі цьому сумному світові, а свою таємницю сховаю й буду оплакувати її наодинці з собою.

Я молилася Богові, щоб Він явився мені, щоб подав хоча невеликий знак перстом Своїм. Молилася так, щоб не загинути від моєї таємної скорботи. Від кожного свого прибутку я давала милостиню. Відвідувала хворих і бідних і приносила їм радість своєю показною веселістю. “Я вірю в Тебе, преблагий Господи, — говорила я часто, — але прошу Тебе, явися мені, як Сам хочеш, щоб зміцніла віра моя. Вірую, Господи! Допоможи моєму невір’ю”*, — повторювала я євангельську молитву. І справді Господь явився мені.

Мені було найважче по великих святах. Після богослужіння я замикалася в кімнаті й плакала цілий день, і на Різдво, і на Великдень. Але на минуле Різдво явився мені Господь. А було це так. Наближався день великого свята. Я вирішила приготувати все, як колись вчила мене мама. Я постелила на підлогу солому, кинула в кожен кут по три горіхи: хай буде милість Святої Трійці у всіх чотирьох кінцях світу. Виконуючи все це, безперестанку молилася: “Господи, пошли мені гостей, але зовсім бідних і голодних! Прошу Тебе, явися мені в образі знедолених!”. Іноді приходив помисел: “Божевільна Йованка, яких гостей чекаєш на Різдво! Цей святий день всі зустрічають у своєму домі, хто б міг відвідати тебе?”. І я знову плакала й плакала, і повторювала молитву, готувала й плакала.

Коли я повернулася з храму з різдвяної служби, запалила в кімнаті свічку, зібрала на стіл частування й почала ходити по кімнаті. “Господи, не залиш мене!” — молилася я. Але на пустельній вулиці не було перехожих: Різдво! Наша вулиця безлюдна. Раптом сніг скрипнув під ногами, я – до дверей! Чи не мій гість? Ні, пройшов мимо. Годинники пробили полудень, а я сама. Я заплакала й вигукнула: “Зараз бачу, Господи, що залишив Ти мене!”. І ридала, і плакала, як раптом!.. Раптом хтось постукав у двері, і я почула захриплий від сліз голос: “Подай, брате! Подай, сестро!”. Я підхопилася й відкрила двері, переді мною стояв сліпий з поводирем, обоє в лахміттях, промерзлі. “Христос народився, брати мої!” — вигукнула я радісно. “Воістину народився! — зворушилися вони у відповідь. — Помилуй нас, сестро! Не просимо ми грошей, з самого ранку ніхто не подав нам хліба, тільки ковток ракії або копієчку, а хліба – ніхто. Ми дуже голодні”. Я, немов на небесах, провела їх у кімнату, посадила за стіл і служила їм, плачучи від радості. Вони здивовано запитали: “Чому плачеш, сестро?”. — “Від радості, брати, від чистої й світлої радості! Господь дав мені те, про що просила Його. Ось уже кілька днів молюся Йому, щоб послав мені таких, як ви, гостей, і ось, послав. Не просто ви прийшли до мене: преблагий Господь послав вас. Він явився мені сьогодні з вами. Це найрадісніше Різдво в моєму житті. Зараз знаю: живий Господь наш!”. — “Слава Йому й хвала! Амінь”, — відповіли мої гості. Я залишила їх у себе до вечора, потім, наповнивши їхні торби їжею, провела. Таким було Різдво Христове для Йованки. Дай, Боже, цього року буде ще радіснішим. Помолись і ти, чадо, щоб явився тобі Отець Небесний, у Нього багато милості: і тобі чудо буде. Не готуйся до скорботи в цей святий день — готуйся на радість. І Всевідаючий, Всемилостивий сотворить тобі радість.

Лист 95

місіонерові Данилу М., про літери на німбі Христовому

Ти хочеш знати, що означають ті три літери, які зображуються на іконах Спасителя, на німбі над Його головою. Це три грецькі букви — O S N.

Ці грецькі букви перекладені на слов’янську мову як одне слово: “Сий”, або “Сущий”, на сербську мову вони перекладаються трьома словами: “Той, Котрий є”. Так ми читаємо й у Старому Завіті: Бог сказав Мойсею: Я є Сущий…так скажи синам Ізраїлевим: Сущий [Єгова] послав мене до вас (Вих. 3: 14). В Одкровенні Йоана Богослова ми читаємо про ім’я Боже таке: Йоан семи церквам, що знаходяться в Асії: благодать вам і мир від Того, Хто є (Откр. 1: 4). Цим словом O S N, або Сий, – Той же самий, вічно Існуючий, – виражена Божественна природа Господа нашого Ісуса Христа. Від вічного Отця, совічний Син. Світло — Отець, Світло й Син. Отець — Бог, і Син — Бог. Як би могло бути інакше?

Ми бачимо той же образ на землі, у земних тілесних істотах: яка природа батька, таке й потомство. Тілесний батько — тілесне й потомство. Смертний батько — смертне й потомство. Часом і простором обмежений батько — обмежене й потомство. Вічність же не має меж, і тому Народжується від Вічного — Вічний. Син Божий тієї ж природи, що й вічний Отець Його. Якщо Отець вічно Сущий, вічно Існуючий, вічно Незмінний, такий і Син вічного Отця. Тому Син Божий міг сказати про Себе: Я і Отець – одно*.

Але в силу того, що Бог є Дух, вічне народження Сина варто розуміти духовно. Як правило, людям буває дуже важко звільнитися від тимчасових символів і подань про плотське народження, коли вони думають про Бога й Сина Божого. Але уяви собі, як любов народжує мудрість: це допоможе тобі в розумінні невичерпних небесних таємниць. Людина, що здобувала чисту любов, здобуває й істинну мудрість. Людині, яка не має любові, не відкриється й мудрість.

Але в дослідженні вічних небесних таємниць необхідні міра й смиренність. Чи не досить нам того, що милістю Божою відкрите нам? А нам відкрито, що Син Божий явився в світ у плоті, народившись від Пріснодіви Марії. Він одягнув Свою духовну Божественну істоту в душу й плоть людську й явився серед людей як Людина, але при цьому Він ні на мить не відокремився ні від вічності, ні від Свого вічного Отця. Він не перестав бути Сущим, Незмінним, Вічним, O S N. Він був підданий змінам, як людина: ріс, голодував, страждав, помер, але, як Бог, Він залишався незмінним: досконалий Бог і досконала Людина.

В одній стародавній народній легенді оповідається, що за давніх часів ластівки не вміли в холодну пору переселятися в теплі краї. І, коли випадав сніг і вдаряв мороз, вони жорстоко страждали й гинули. Бачачи це, якась милосердна людина зглянулася над ними й почала робити все, що вміла і знала, щоб навчити ластівок летіти на південь. Вона подавала їм знаки — ластівки не розуміли їх, вона вабила їх їжею убік півдня — не допомагало, лякала і гнала їх — дарма. Нічого не виходило в неї. Тоді стала вона молитися Богові, щоб Він перетворив її в ластівку. Бог виконав її бажання й перетворив людину в ластівку, що могла мислити й відчувати, як людина. Тоді людина-ластівка легко порозумілася з ластівками й повела їх восени в теплі краї. З тих пір ластівки навчилися летіти на південь. Звичайно, це тільки поетичний вимисел. Але нехай він допоможе тобі, хоча б якоюсь мірою, зрозуміти, як вічна Мудрість, породжена од вічної Любові, втілилася й стала Людиною серед людей, щоб їх, замерзлих від земної гіркоти, повести новим шляхом, у теплі краї, у Царство Боже, “де нема ні хвороб, ні печалей, ні зітхань”. Але й у малому, людському тілі великий Господь залишався Сущим, Незмінним, Вічним. Завжди таким, яким Він був віками в безмежності Царства Свого й невимовній Своїй славі.

Лист 96

воїнові Светиславу К., на запитання про те, що значить: “Бог всередині людини”

Ти запитав когось: де Бог? Тобі відповіли: Бог у тобі. Ти здивований таким словам: як це можливо? Приблизно так само, як світло в кімнаті або вогонь у печі. Коли-небудь ти відчуєш Бога в собі й пізнаєш, що Він у тобі, але тобі буде важко пояснити це іншому. Ти будеш шукати образи й порівняння в природі, і ти скажеш так само, як я кажу тобі: Бог у мені, немов світло в домі, або як вогонь у печі, або як повітря в легенях, або як життя в створінні, або як сила, і любов, і думка в людині. Звичайно, це лише образи, порівняння, і всі вони не можуть виразити того, що відчуває людина, коли Бог вселяється в неї в повноті Своїй. Апостол Божий, духовний отець наш Павло, бажає вірним сповнитися всією повнотою Божою (Еф. 3: 19). Бог діє всередині людини подвійно – допомагаючи й пануючи. Допомагаючи, Бог діє в людині маловірній, котра іноді згадує про Бога, знає заповіді і якоюсь мірою намагається їх виконувати. Бог не залишає її, тому що й вона намагається триматися Бога. Пануючи ж, Бог діє в людині великої віри, що широко відкрила Йому ворота своєї душі. Написано: хто відчинить ворота, ввійду до нього (порівн.: Откр. 3: 20). Така людина ні в чому не покладається на себе, але тільки на Бога Всевишнього. Вона відчуває присутність і дію Духа Божого в собі й велику любов до Господа свого. А Христос обіцяв люблячим Бога вселитися в них: хто любить Мене й виконує слово Моє, того й Отець Мій любить і вселиться в нього*. Ти не зможеш зрозуміти цього, якщо забудеш, що Бог є Дух, Що Своєю силою й волею може проникати всюди. Подібно сонцю, що стоїть високо над землею, Він перебуває вище всього сотвореного, але може світлом Своїм увійти всюди, де відкрито Йому. Як говорить апостол: один Бог і Отець всіх, Котрий над всіма, і через всіх, і в усіх нас (Еф. 4: 6).

Але якщо хтось відкидає Бога, паплюжить Його в думках і говорить проти Нього, того залишає Він. Подібно тому, як людина, зробивши вікна в будинку, не дає світлу ввійти в дім. Свавільному цареві Саулу пророк Самуїл сказав: відкинув ти слово Боже, і Господь відвернувся від тебе**. І Дух Божий відійшов від Саула. Але й тоді, коли Бог залишає душу впертої людини, Він продовжує діяти на неї ззовні, так само як діє на воду, камінь або дерево. Але якщо людина настирлива у невір’ї до кінця й не кається, тоді Бог допускає бісам вселитися в неї. Як сказано про Саула, коли залишив його Дух Божий: і обурював його злий дух від Господа***. Або ще страшніше – про Юду-зрадника: і ввійшов у нього сатана****. Люди, які повстають проти Бога, звичайно ж, ніколи не зможуть відчути Його в собі й сказати: “Бог всередині нас є*”. Але ті, хто любить, бажає, вишукує Його й молиться, щоб Він вселився в них, відчувають Бога в собі й можуть сказати: Бог у нас Духом Своїм Святим. Благо таким світлим душам, бо навічно запанують у Царстві Христовому, як обіцяв Господь люблячим Його, говорячи: візьму вас до Себе, і будете зі Мною**.

Христос рождається!

Лист 97

робітникові М. Ф., про те, чому Спаситель народився в печері

Давно ти задав мені це питання, але, пробач мені, щоб відповісти тобі, я чекав того благодатного дня, коли всі думки наші спрямовані до тієї печери, з якої засяяло світові Сонце Правди.

Смиренність – перша чеснота, яку Христос проповідував людям у Нагірній проповіді. І Своїм прикладом Він явив цю чесноту, народившись не в царських палатах, а в овечій печері.

Друге важливе практичне настановлення, яке Господь дав світові народженням у печері, полягає в тому, щоб обмежувати себе, щоб дати місце іншим, задовільнятися необхідним, щоб і інші мали необхідне. Як сказав апостол Божий: а коли маємо їжу й одяг, цим будемо задоволені***. Хіба це не урок нинішньому переживаючому кризу світові?

Ще одне наставляння полягає в тому, що не місце робить людину значною, а людина – місце. Людина – найбільша цінність на землі. Розкіш і зовнішній блиск не додають гідності людині, так само як убогість не применшує її. Знаєш, що сказав Господь про Йоана Хрестителя? На що ж ви прийшли подивитися? На чоловіка, одягненого в м’яку одежу?* Цар Ірод – у палатах царських і м’яких одежах, але не людина, а лис. Пилат у палацах, але не людина, а римський вовк. Так і фарисеї не люди — породження єхидни. А бездомний Йоан більший за всіх цих, що у палатах перебувають. Жоден з народжених жінками не більший за Йоана Хрестителя.

Ще одна настанова від Господа: Царство Небесне важливіше всього сущого у світі. І Царство це людина може здобувати незалежно від того, де вона народилася й де вона живе – у місті, у селі, у пустелі або печері. Світові, що очікує світла від великих міст, Господь хотів дати урок, що істинне світло може з’явитися й з бідної печери. Згодом це довели й багато пустельників, великі старці й істинні світильники духу.

На мою думку, є й ще одна важлива причина, чому Христос народився в печері. На Святій Землі й донині збереглися чотири великі гори; вони стоять із часу пришестя Христового. Одна у Вифлеємі, де народився Христос; інша — Гора спокус, де Його спокушав сатана; третя — Голгофська, на якій розп’ятий був, похований і воскрес; і четверта — гора Елеон, з якої вознісся на небеса. Чотири найважливіших події в житті Спасителя пов’язані з чотирма непохитними горами. Не збереглися ні будинок у Назареті, у якому Він жив, ні будинок у Капернаумі, у якому Він знайшов притулок. Не зберігся жоден з будинків, де Він зупинявся, ні палац Ірода, ні палати Пілата, ні навіть храм Соломона. Усе, що людською рукою побудовано, зруйновано часом. Але ці чотири гори, Господом створені, стоять і донині. Щоб ніхто не міг засумніватися в тому, що Він воістину народився, що спокушуваний був як людина, що розп’ятий був за гріхи людські й воскрес, й що в славі піднісся на небеса у вічну Батьківщину Свою, де очікує Своїх праведників. Знав Всевідаючий кам’яне серце людське і розум людський, що вагається, тому Він мудро поєднав ці чотири великі події чотирма незламними горами. А якби Христос народився в якомусь міському або сільському домі, хіба зберігся б він і засвідчив нам Його різдво? Не існує вже й міста, у якому народився Олександр Великий47. Не існує багатьох міст і держав, де народилися великі люди, а Христова свята печера у Віфлеємі стоїть, стоїть й свідчить.

Знай і це: так само як Тіло Його — дім душі Його — не від людини, але від Бога Духа Святого, так і дім Тіла Його — печера Віфлеємська — не від людини й не від рук людських, але від Бога Творця й Промислителя. Він сотворив її раніше за людину й, сотворивши, приготував її для тимчасового Свого перебування, щоб прийти й відвідати потомство Адама й Єви. І ще: для вічного свідчення про перебування Його на землі.

Хай не дивує тебе, що Господь обрав таке скромне місце для Свого народження. Те, що для людей є високим, мерзенне перед Господом. Мерзенністю перед Господом був палац кесаря в Римі, бо воістину був розбійницьким вертепом злочинів і розпусти. Те, що зневажене й нікчемне перед людьми, Господь часто обирає й прославляє. Це — образ дій Всемудрого. Так Він обрав рибалок на апостолів й печеру колискою Своєю.

Лист 98

німецькому богословові, про Православну Церкву й світ

Вам здається, що Православна Церква мало цікавиться проблемами миру, і це Вас непокоїть. Як же мало? Хто бажав миру більше, ніж мученики й сповідники? А мучениками й сповідниками є всі православні народи. Пишу це, не вихваляючись і не шкодуючи, а засвідчую відомий історичний факт. На Вашій рідній мові Ви можете знайти книги, у яких містяться описи багатовікових страждань і мук православних народів. Але це лише невелика частина тієї невимовної глибини страждання, у яке вони були занурені сторіччями.

Коли миру бажають народи багаті і вільні, боюся, вони бажають його заради життєвих, мирських насолод, вони бажають його, як спокою й відпочинку. Природно, зовсім природно, що Православна Церква, як охоронниця душі православних народів, всім серцем бажає миру у світі, миру, а не війни. Тому в наших храмах вранці і ввечері возносяться молитви про мир на землі. Чому молитви? Тому, що ми, православні, віримо, що мир на землі — дар Божий, так само як і “благоухання”, достаток плодів, і дощ, і здоров’я, і саме життя. Тому ми молимося Подателю всіх благих дарів, щоб дарував мир на землі.

Ви самі розумієте, що мир є наслідком чеснот, а не людської винахідливості. Знаєте, як Ангели Божі у своїй пісні над Віфлеємською печерою колись славили Бога, а потім мир на землі: слава у вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління!* Той, хто від самого початку з вірою й молитвою не славить Всевишнього свого Творця, чи може мати мир у душі, чи може він дати світові те, чого сам не має? Згадайте далі слово апостола Павла: Він — мир наш**. Що ще казати? Ви знаєте, що все Євангеліє Христове по суті своїй є єдиною на світі наукою про мир. Знаючи його, як же можна не погодитися з тим, що мир є наслідком чесноти, а не справою винахідливості, що миру можна досягти тільки чеснотою й ніколи лукавством.

Візьміть за приклад родину, у якій чоловік і дружина, без чеснот, підтримують мир між собою тільки винахідливістю розуму. Хіба мир у такій родині може бути тривалим? У родині ж, де прославляється Бог, де панує благочестя, розмови про мир не ведуться, тому що мир існує в ній сам по собі, від доброчесності. Так само, як, скажемо, тепло — наслідок світла, а світло – наслідок вогню. Так само й у народі, і у всьому людстві.

Якби доброчесність у світі не піддавалася сумніву, не було б стільки розмов про мир. Тому що мир виникав би із доброчесності. Але у світі зараз набагато більше говориться про мир, ніж за старих часів, і люди більше, ніж будь-коли, намагаються не повернути доброчесність як умову миру, а створити його винахідливістю розуму. Але так само, як дах не можна покрити раніше фундаменту, так і миру не досягти раніше доброчесності. А підставою й натхненням всілякої чесноти для нас, християн, є Господь і Спаситель наш Ісус Христос. Бо хто інший міг би бути основою миру на землі, як не Той, Хто названий Царем світу?

Тоді ж, коли проводирі народів і племен стануть створювати мир на землі не так, як їхні древні предки, які зводили Вавилонську вежу без Бога, покладаючись тільки на своє вміння, а не на молитву; коли вони скличуть народи й племена, щоб упасти перед Всевишнім на коліна; коли будуть встановлені піст і утримання від всіх розваг і насолод, хоча б на якийсь час; коли буде суворо заборонене всяке богохульство; коли всяка чеснота у свідомості людей візьме гору як необхідна умова миру — тоді Церква Православна з великою радістю й готовністю принесе всі жертви, до яких Бог і людство призвуть її заради миру між людьми.

А доти Церква буде робити те, що може. Наставляти своїх вірних у доброчесності, зміцнювати їх у вірі й любові й у такий спосіб підтримувати мир серед них. І буде молитися Цареві світу, хай удостоїть Він всіх людей Свого Божественного дару — миру на землі.

Мир Вам і радість від Господа.

Лист 99

лісникові Манойлові, про крила святого Йоана

Говориш, що ти родом з Баната й твоя Хресна Слава – день святого Йоана Хрестителя. Православну віру ти вважаєш змістом свого життя. Після смерті батька доля привела тебе в Македонію; сімейну ікону пророка Йоана ти залишив вдома матері й сестрам. Коли ти попросив македонського іконописця написати для тебе нову ікону твого небесного заступника, то, на твоє велике здивування, іконописець написав святого Йоана з крильми. Коли ти запитав майстра, він пояснив тобі, що так Хреститель Господа зображується у всіх македонських храмах. Ти обійшов багато церков і переконався, що це так, і зачудувався ще більше. І запитуєш мене, чому святий Йоан Предтеча зображується з крильми.

Тобі відомо ( чи відомо?), що з крильми зображуються тільки Ангели Божі. Так вони зображуються тому, що вони духи безтілесні, легкі й швидкі у виконанні послуху, на які посилає їх Творець. А зараз послухай свідчення Христа про Йоана: Ось, Я посилаю Ангела Мого, і він приготує шлях переді Мною (Мал. 3: 1). Хто це писав? Пророк Божий по натхненню Духа Божого. Пророк Месії й Сам Месія називають святого Йоана Ангелом. І, воістину, служіння Йоана було подібне до служіння Ангелів небесних. Коли Спаситель світу народився у Віфлеємі, Ангели оголосили про Його народження пастухам і закликали їх радіти й славити Бога. З тих пір минуло тридцять років, і Господь з’явився на Йордані, щоб почати Своє спасительне служіння. Тоді святий Йоан об’явив Його народу, закликаючи людей до покаяння й очищення, щоб вони стали гідними прийняти Його — Месію й Спасителя.

Тому іконописці віддавна часто зображували Предтечу Христового як Ангела, з крильми. Тому й названий він Ангелом у Святому Письмі, тому що ніс ангельське служіння в месіанській історії спасіння людей.

Хай покриє тебе святий Йоан своїми крильми від усілякого зла. Амінь.

Лист 100

до К. К., на запитання, чи можна ворожити на хресті

Пишете мені, що на свято святого Георгія в одному із сіл спостерігали “ворожіння на хресті”. Ви бачили, як люди вздовж поля “саджали” у землю хрести з тонких прутиків, і запитуєте мене, що це за ворожіння. Відразу скажу Вам: це не ворожіння.

Яке може бути ворожіння на хресті? Хрест символізує хресні страждання Христа, які Він прийняв саме заради спасіння людей від усяких ворожінь і ідолопоклонства. Цьому святому знаменню дана сила з неба до кінця часів виганяти всі злі й нечисті духи й оберігати від них людей. Церква присвячує Чесному Хресту Христовому два дні в тижні – середу й п’ятницю. Цим вона нагадує християнам про страждання Господа за рід людський і нагадує своїм чадам, що Хрест – непереможна зброя.

Бережіться, тому що для тих, хто губить свою душу й гине по віки віків, хрест — божевілля, як сказано апостолом: Бо слово про хрест для тих, що погибають юродство є, а для нас, що спасаємося, — сила Божа (1 Кор. 1: 18). Кому доводилося подорожувати по Шотландії, міг бачити, як вздовж доріг стоять на полях, над будинками, над пасіками плити з написами, взятими зі Святого Письма. На них можна прочитати: Господи, Ти є сподівання моє, спаси мене від гонителів моїх*, Господь – Пастир мій**, Господня є земля і всі, хто живе на ній***, Господь – моє спасіння, кого маю боятися?**** Завжди радійте. Моліться без перерви. За все дякуйте*****. Так у Шотландії.

У наших краях інші звичаї: замість цього ми носимо хрест на грудях, вирізуємо його на дверях при вході в будинок, встановлюємо на будинках і на полях, вишиваємо на одязі. Замість слів зі Святого Письма наш народ встановлює хрести. У словах Святого Письма вкладена велика сила, як Христос говорив апостолам: Ви вже очищені словом Моїм******. Але яка ж тоді сила в хресті! Сила, яка очищає, захищає й освячує! Хрестом освячуються вода і єлей, хліб і перші плоди земні, дім і людина. Цю силу наш народ знає з досвіду, тому він і освячує хрестом Христовим посіви й будинки, худобу, одяг і їжу. А прокляте ворожіння несумісне з хрестом, як і хрест із ворожінням.

Від Господа Вам мир і здоров’я.

Лист 101

учительці В. Ш., про свідчення існування Бога

І ти, і твоя старенька мати віддані православній вірі. З того часу як ви почали дотримуватися заповідей про піст, молитву, милостиню й Причастя, таємниці істини відкриваються вам усе більше. Воістину, це вірний шлях: вправляння у відомому приводить до пізнання невідомого. У безмовній і довгій молитві істина виявляє себе. Але твоє серце палко бажає направити на шлях істини й багатьох інших. Однак люди є люди: у когось розум затьмарений неправдою, у когось серце закам’яніло від пристрастей, і нічого в тебе не виходить. Необхідний довгий шлях очищення. Якийсь робітник приголомшив тебе питанням: “Хто мені доведе, що Бог є?”. І ти в розгубленості не знаєш, що йому відповісти. Спочатку помолись за нього, а потім скажи так: трава доведе. Якщо шукаєш свідчення, воно під ногами твоїми. Трава зелена — свідок, її родовід сягає трави, що сіє насіння (за родом і за подобою своєю,) і дереву плідному, у якому насіння його на землі (читай книгу Буття, першу сторінку*).

Доведуть сонце, місяць і зірки. Якщо шукаєш свідчення над головою, свідки тобі — сонце яскраве, місяць тихий і зграї зоряні. Простеж їхній родовід – не знайдеш кінця, поки не дійдеш до того дня й години, коли над мороком і хаосом озвалося слово Боже: хай будуть світила на тверді небесній, два світила великі й зорі**.

Доведе увесь світ, доведе повітря. Чи шукаєш свідчення навколо себе, свідки тобі — море й повітря, гори й діброви, замки мурашині й стільники бджолині й все, що населяє воду й сушу, гори й діброви. Простеж родовід їх, не ухиляючись ні вправо, ні вліво, але запитуй про шлях кожного з них і дійдеш до тієї врочистої години, коли з небес заструменіє глас любові: Хай буде!.. Хай буде!.. І стало так***.

Доведуть осел і віл, за словом пророка, який волає: Віл знає господаря свого, і осел – ясла пана свого: а Ізраїль не знає (Мене), народ Мій не розуміє (Вих. 1: 3).

Скажи мені, брате, яка з піднебесних тварин не свідчить про Бога? Даю тобі сто років безплідної муки, щоб ти відшукав хоч єдину травинку, що не свідчить про величне буття Творця свого. Але, щоб скоротити час даремного пошуку, я допоможу тобі знайти того, хто не свідчить про Господа, — одного-єдиного у всьому всесвіті, одного-єдиного! — пошкоджену гріхом людину.

Свідчать порядок і міра, числа й Божественна гармонія всього тваринного світу. Свідчать розум і совість всіх святих і праведних душ. Але над всім і вся свідчить Сам Господь наш Ісус Христос, у Якому великий і вічний Бог воплотився й у плоті явився, прийшов до людей, відкрив таємниці, показав шлях, відкрив рай. Для тих, хто бажав і очами зріти Бога, і вухом Його чути, виконав Він бажання їхні, явивши Христа. І бачили, і чули, і новим життям сповнилися.

Так можеш відповісти ти тій бідній душі, що шукає Бога, яка жадає бачити й чути Його. Але це далеко не все, що можна сказати. Це тільки один букетик з величезної ниви Божої, на якій все свідчить про Творця й росте заради того, щоб свідчити про Нього: хай іде й бачить! А ти, чадо, продовжуй міцніти в доброчеснотах. Не ухиляйся зі шляху спасіння ні вліво, ні вправо. Близький час смертний, а там, по смерті, — Суд Божий про те, як ми, вірні, свідчили про Бога. І на Суді тому будуть два війська людських: одне — праворуч Господа Слави, що не застидалось Христа, а інше — ліворуч від Нього, що застидалось Його в роді цьому перелюбодійному і грішному (Мк. 8: 38).

Лист 102

вдовиці, яка запитує, чи йти їй у монастир

Куди ж Вам ще йти? Тим більше, що Ви залишилися без дітей. Знатна римлянка Меланія48 умовила свого чоловіка, після того, як вони поховали своїх дітей, розійтися по монастирях. Вам не перешкоджають ні діти, ні чоловік. Нема з ким Вам радитися, крім себе самої. Ідіть же в ім’я Бога живого!

Ви пізнали шлюбне життя. Кажете, розчарувалися в ньому. Хіба тільки Ви одна? Хіба не розчарувалися сотні інших, які очікували від шлюбу небесного раю? Зараз говорите: досить шлюбу, більше ніколи! Невже доведеться знову пережити всі ці прикрощі? Одна прикрість — через плотське життя й фізичний сором, інша — через підкорення безбожному, нелюдському чоловікові й залежність від нього, третя — через постійний страх за дітей, народжених і ненароджених, четверта — через смерть чоловіка й дітей. Апостол говорить про дружину як про першу, яка порушила заповідь Божу, що спасеться через народження дітей, якщо пребуватиме у вірі й любові й у святості зі цнотою (1 Тим. 2: 15). Цей шлях Вами пройдений, і Ви не хочете знову ступити на нього. Що ж, добре, тоді в ім’я Боже йдіть у монастир.

Як папуга, який швидко виголосить все, що вивчив, так і світ відразу показує всі свої “насолоди”, а потім клює й б’є немилосердно. Ви не хочете ще раз пережити “папузництво” оманливого світського життя. Ви не хочете знову ступити на строкатий корабель, який спочатку заманює своєю яскравістю, але незабаром потрапляє в страшну бурю. Добре, якщо Ви, зазнавши аварії корабля, бажаєте піти іншим шляхом. Якщо Ви вирішите залишитися вдовою, послухайте, що сказав апостол Божий про істинне вдівство: істинна вдова й самотня надіється на Бога й перебуває в благаннях і молитвах день і ніч; а котра ж розкошує, та живою померла (1 Тим. 5: 5–6). Мати надію на Бога й безперестанку день і ніч молитися можуть і чоловік і жінка, якщо вони одностайні в благочесті. Це можуть і вдівець, і вдовиця в світі. Але, звичайно, легше всього виконувати це в тиші монастиря. Тому вирішуйте й постукайте до воріт монастирських, подібно до Растко Неманича, княгині Милиці, княгині Юхимії або блаженної Стойні Дівицької.

У чернецтві дається обітниця повної вірності Христу. Властиво, чернецтво — це таємниче заручення душі з Христом. У чернецтві тіло й душа одухотворюються й перероджуються в нову істоту, яку Цар Небесний прийме як Свою наречену. Тайна ця велика*, говорить учень Христовий, але це не якась казкова таємниця, а реальність, істинна небесна незмінна реальність. У цьому новому зарученні нема вдівства й не може бути ніколи, якщо тільки душа людини не відпаде й не порушить вірності. На жаль, тоді вдівство буде двояким — і тілесним, і духовним. Цей духовний шлюб дуже відрізняється від плотського шлюбу. Плотський шлюб починається з радості, а продовжується гіркотою, у духовному ж — навпаки: спочатку — гіркота, а потім — радість. Якщо хочете пізнати духовний шлюб, у якому любов, чим довше триває, тим більше зростає, що ще можу порадити Вам: в ім’я Боже йдіть у монастир.

Благословення Боже хай буде з Вами.

Лист 103

селянинові Остоє Р., на запитання про те, чи є благословенні й неблагословенні душі

Звичайно, є. Бо, якби не було, не було б смислу й у благословенні. Благословенний і неблагословенний — ось у чому основна різниця між людьми. Нерозривна спільність з Богом приносить благословення, а відпадання від Бога — означає позбавлення благословення. Про це говорить і євангельська притча про блудного й слухняного синів.

Від одного благословенного чада весь дім може дістати благословення й процвітати у всьому, а від одного неблагословенного весь рід може терпіти скорботи. Чи читав ти у Святому Письмі прекрасну повість про благословенного Йосипа, якого заздрісні брати продали єгипетським торговцям? За благим Промислом Божим, який завжди оберігає праведника, Йосип був проданий Потифару, вельможі фараона. І той, побачивши благочестя Йосипа, поставив його над всім своїм маєтком. І відтоді, як він поставив його над домом своїм і над усім, що мав, Господь благословив дім єгиптянина заради Йосипа, і було благословення Господнє на всьому, що мав він у домі й у полі (Бут. 39: 5).Так у Святому Письмі, так і в житті за всіх часів. Хіба ніколи ти не чув, як говорять твої односельчани: “Як з’явилося чадо це в моєму домі, благословення Боже прийшло в будинок”? Проникливий народний розум, натхненний Духом Божим, проникає в таємниці буття глибше за стомлені мізки, які судять і міряють без Духа Божого.

Також існують і неблагословенні люди, нікчемні. Безбожна й морально нечиста душа завжди нікчемна. Пророк Йона утікав від Бога й противився заповідям Його: так відпав він від благословення Божого. Через це ледь не загинув корабель, на якому він плив. Коли Йону висадили з корабля, буря припинилася. Благословенний Павло на шляху до Риму врятував від бурі другий корабель і двісті сімдесят шість душ, які перебували на ньому, за словом Ангела, який явився йому уві сні й сказав: не бійся, Павле! Ти маєш перед кесарем з’явитися, і ось, Бог дарував тобі всіх тих, що пливуть з тобою (Діян. 27: 24).

Під час воєн особливо багато говориться про людей, яким щастить і яким не щастить, а це і є люди благословенні й неблагословенні. Ісус Навин зазнав поразки в битві через злодія Ахана, сина Хармії*. А хіба не чув, як кажуть люди: “З тих пір, як ця людина в будинку моєму (або: з тих пір як стала мені співпрацівником ця людина), нічого в мене не ладиться”? Коли співпрацюють людина добра й людина зла, яка може бути робота? Якщо один тягне назад, а інший вперед? Поки цар Соломон служив одному істинному Богу, і йому, і народу його благо було, але взяв він за дружин єгиптянок-язичниць, і принесли вони нещастя і йому, і царству його. Тому що дружини ці навік осоромили його, дім його зачервонився братньою кров’ю, а царство розпалося. Так у Святому Письмі, так і в житті повік.

А ти не бійся, прислухайся тільки до слів батька Соломонового, яких Соломон не захотів послухатися: Блаженний муж, що не йде на раду нечестивих, і на путь грішних не стає, і на зборищі губителів не сидить (Пс. 1: 1).

Благословенний тобі рік наступаючий!

Лист 104

одній матері, про обрання королеви краси

Ви в божевільній радості повідомляєте мені, що Ваша дочка обрана королевою краси, і немов очікуєте моїх привітань. Мені й писати про це соромно, і замість поздоровлень я висловлюю Вам своє глибоке співчуття.

Чомусь Ви ще пишете в листі: “Моїй дочці як освіченій дівчині це дуже приємно”. Що сказати про освічених й неосвічених в наш час? Серед безлічі різних криз сучасності криза освіти — одна з головних. Хто знає, кого скоріше можна назвати освіченим: яку-небудь міську даму чи сором’язливу сільську пастушку? Тут важко буде прийти до спільної думки, поки ми не визначимо поняття освіченості й не скажемо разом з народом, що освічений той, хто несе образ, тобто зберігає честь. А хто честі не має, освіченим бути не може, де б він не жив, яке б положення не займав, скільки б знань не зібрав. У наших сербських селах про красу говорили пошепки, а про вдачу — вголос. Це походило з глибокої народної свідомості, що краса — щось минуще й від людини не залежне, а характер постійний і залежить від волі людини. Чули народну пісню про дівицю Милицю: “Я не чарівниця, щоб хмари ганяти, я дівиця, щоб себе охороняти”?

Обрання королеви краси — відроджений звичай древніх латинських народів. По суті, це не що інше, як мистецьки прикрита торгівля білими рабами. Чи відомі Вам долі таких красунь? Вони страшні! Невінчані шлюби, позашлюбні діти — бідні діти! — сенсаційні шлюборозлучні процеси, самогубства. Ось та стезя, по якій найчастіше йдуть королеви краси! Невже й Ваша дочка... Краще було б дати їй прочитати про героїчну загибель її батька на горі Цер, ніж вивести її на цей ярмарковий і небезпечний спектакль. Хто може поручитися, що Ваша радість не обернеться незабаром глибоким сумом і соромом, таким соромом, від якого Ви при світлі дня будете ховати лице? А сусіди будуть зловтішно насміхатися над Вами, і це ще більше терзатиме Ваше серце.

Зі всіх спокус, які людині слід перебороти, краса – одна з найдужчих. Святі великомучениці Катерина й Варвара, Настасія й Параскєва й багато інших перебороли її, тому що пізнали іншу красу, ту, яка дорожча за фізичну. Але чи зможе перебороти його Ваша дочка, яка не володіє духовним зором, яка добровільно пішла на це торговище? Хай допоможе їй кріпкий Господь! Але краса, як і багатство, і більше, ніж багатство, веде до пихатості, а пихатість — престол, з якого неминуче зриваються в пекельну безодню.

Американські кіноторговці видумали заради більшого прибутку, що Юда-зрадник був найкрасивішим із дванадцяти апостолів. Це, звичайно, не доведено нічим, крім смерті Юди. Звичайно, ви чули й читали, що загибель його була подібна до загибелі багатьох сучасних королев і королів краси. Цей “прекрасний” Юда після зради Сина Божого, кинувши срібники в храмі, пішов і повісився*.

Тому, хто далеко зайде по тропі диявольській, важко повернутися назад. Що Вам порадити? Якомога швидше видайте свою дочку заміж; чим скромнішим буде наречений, тим краще; видайте за якогось пекаря або кондитера (звичайно, якщо благочестива людина не побоїться взяти на себе таку відповідальність). Тільки в цьому випадку Ви можете сподіватися на законних онуків і благословення Боже. Силою Своєю Творець може зберегти людину від падіння на слизькому шляху, по якому вона через незнання або по немочі направляється. Хай допоможе Він Вам і тим, кого ви любите сильніше за всіх на світі, — Вашим дітям!

Лист 105

підмайстру, який просить поради в духовному житті

Не можу тобі висловити, як мене втішив твій лист! Прочитавши його, я вигукнув: “Ось воїн Твій, Господи, благослови його!”. Бо ти воістину воїн, хоча тобі лише п’ятнадцять років. У домі свого хазяїна ти щодня бачиш розбрати, ненависть і злісне шипіння. На складі, коли розбираєш ящики, чуєш від своїх товаришів лихослів’я й сварку. На вулиці й усюди навколо тебе — спокуси, самі спокуси! Але твій мужній дух не приймає жодної з цих спокус, які через зір і слух навалюються на тебе. І ти почуваєшся так, начебто й, коли бачив, не бачив, і, коли чув, не чув. Наскільки інакше ти уявляв собі життя, коли приїхав зі села в місто! Вперше потрапивши до міста, побачив ти будинки, які були гарніші за вашу сільську церкву. І ти із трепетом і повагою крокував по вулицях, нарікаючи на свої ноги, які принесли сільську глину в цю небачену красу й чистоту. Ти хрестився перед багатьма високими будинками, як хреститься людина, побачивши храм. Але одного разу відбулося щось жахливе для тебе, після чого ти зрозумів, що будинки ці— зовсім не храми. Якийсь чоловік, вискочивши з одного із цих прекрасних будинків, паплюжив найбільшу небесну святиню. У тебе перехопило подих! Ти повернувся назад і побіг до свого села. Але раптом ти згадав, що тобі не можна повертатися додому; ти гірко заплакав і, витираючи рукавом сльози, знову побрів у місто.

З того часу день у день ти повинен збирати всі свої сили, всю свою юнацьку хоробрість, щоб протистояти жахам, які оточують тебе з усіх боків. Іноді ти чув звуки церковного дзвону, але жодного разу не бачив церкви в цьому місті, і ти подумав, що це Ангели на небесах дзвонять, щоб оголосити про Страшний Суд розпусному світу.

Твої хазяї ніколи не ходять до церкви й не дають ходити вам. Знудьгувавшись по службі Божій, одного разу ти зважився запитати в господарки дозволу піти до церкви. У відповідь на твоє прохання вона розреготалася й, схопивши тебе за волосся, потягла в їдальню й крикнула крізь сміх: “Уявіть собі, що цьому “попові” спало на думку — проситися до церкви!”. І всі стали реготати, як божевільні.

Але всі ці бурі тільки зміцнювали древо твоєї віри. Наскільки росла в тобі ненависть до спокус, настільки зростала в тобі любов до Бога. І ти зберіг свою віру, чистоту й благочестя. Великий воїн Христовий, хай благословить тебе Господь! Ти нагадуєш мені Давида, який вразив Голіафа, і ти переміг багато голіафських спокус, які хотіли вмертвити твою душу. І ось тепер, коли ти з допомогою Божою врятував свою душу від багатьох спокус, запитуєш у мене поради, як тобі далі спасатися. Чадо моє золоте, залишайся мужнім, і Господь не залишить тебе.

Ти просиш дати тобі не більше двох або трьох порад, щоб тобі було легше їх пам’ятати. Добре, дам тобі три поради: по-перше, перечитуй заповіді Христові з цього маленького Євангелія, що я посилаю тобі; по-друге, виконуй їх по своїх силах; по-третє, молися Богові, щоб Він дав тобі розум правильно розуміти все, що прочитаєш, і Духом Своїм зміцнив тебе виконувати прочитане.

Хай зміцнить тебе Господь благословенням Своїм.

Лист 106

фабричній робітниці Станці К., на запитання про значення слів: “Тобі, Господи!”

Наприкінці кожної ектинії священик закликає народ повністю віддатися Господу Ісусу Христу, виголошуючи: “Самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо”, народ відповідає на це: “Тобі, Господи!”.

Це дуже важливі слова, і їх можна застосувати у всіх обставинах людського життя.

Коли ти здоровий і процвітаєш у роботі, піднеси серце своє до Бога й скажи: дякую Тобі, Господи!

Коли люди віддають тобі почесті й хвалять, скажи подумки: я не заслуговую цього, це належить не мені, але Тобі, Господи!

Коли проводжаєш дітей своїх на роботу, або в школу, або в армію, благослови їх на порозі дому й скажи: віддаю їх у руки Тобі, Господи!

Коли здолає тебе заздрість людська й невірність друзів, не занепадай духом і не носи гіркоти у своєму серці, але скажи: віддаю все це на суд і оправдання Тобі, Господи! Коли підеш за труною своєї найдорожчої людини, йди твердо, начебто несеш дар кращому другові, і скажи: цю улюблену душу приношу в дар Тобі, Господи!

Коли стиснуть тебе чорні хмари бісівських спокус, страждання й хвороби, не втрачай надії, але скажи: за допомогою й милістю звертаюся до Тебе, Господи!

Коли Ангел смерті встане біля твоєї постелі, не бійся: він друг твій, але, попрощавшись зі світом, скажи: душу мою покаянну віддаю в руки Тобі, Господи!

Лист 107

Ставро І., про страх смерті

Чи чув ти про блаженного диякона Авакума49? Коли турки вели його через весь Бєлград, закованого у вериги, щоб посадити на кіл, цей мужній боснієць співав: “Серб Христовий радіє смерті!”. Слова ці в дусі апостола Павла, який звертався до филип’ян: маю бажання померти й бути з Христом, тому що це незрівнянно краще; а залишатися мені в тілі потрібніше задля вас (Фил. 1: 23). Апостол говорить не про смерть, а про перехід з цього життя в інше життя. І тому життю радується більше, ніж цьому.

Я запитав недавно якогось старшого чоловіка, чого найбільше хотів би він отримати від Бога. Поклавши руку на груди, він відповів:

— Смерті, тільки смерті!

— А чи віруєш ти в життя після смерті?

— Саме задля цієї віри я й бажаю швидкої смерті, — сказав старець.

Невіруючі бояться смерті, бо бачать у ній знищення життя. Багато віруючих бояться смерті, тому що вважають, що не виконали свого послуху у цьому світу: не поставили дітей на ноги або не закінчили розпочате. Навіть деякі святі відчували страх у смертну годину. Коли Ангели спустилися, щоб прийняти душу святого Сисоя, ця небесна людина молилася, щоб вони залишили його ще трохи в цьому житті, щоб він міг покаятися й підготуватися до іншого життя. Вірніше, святі боялися не смерті, а Суду Божого після смерті. І це єдиний виправданий страх християнина, який твердо вірить у вічне життя й Божий Суд.

А без віри в інше, небесне життя страх смерті — просто мотузка на шиї, за яку смерть тягне засуджених у свою пащу. Життя для невіруючого — не що інше, як подув смерті, подув, який піднімає й здуває мертвий попіл, ворушить і прибиває його до землі. Якби безбожник міг до кінця логічно все продумати, він повинен був би сказати, що життя взагалі нема. Смерть — його єдина віра, смерть — єдина вічна сила, смерть — єдиний бог.

Для нас же, християн, смерть — це закінчення школи, сигнал закінчення військової служби й заклик до повернення на батьківщину; для віруючих у Христа смерть сама по собі — ніщо. Господь сказав Марфі й каже нам сьогодні: Я є воскресіння й життя, хто вірує в Мене не помре*. Кому ж нам вірити, якщо не Христу, брате Ставро? Людям не можеш вірити, навіть коли вони називають своє ім’я, і ще менше, коли скажуть: “Я заплачу тобі завтра”, а особливо, якщо говорять про глибокі й піднесені речі. Крім Сина Божого, ніхто нічого не знає ні про смерть, ні про те, що нас чекає після смерті. Але Він знав, і явив, і показав. Його перемога, за словами апостола, знищила смерть**. Навіщо ж нам боятися того, що переможене воскресінням Христовим? Страх смертний не приліплюється до тих, хто приліпився до Христа, Переможця смерті й Життєдавця.

І все-таки один страх залишається, цілком доречний і виправданий: той страх, який відчували й святі душі у свою смертну годину. Це не страх смерті, але страх своєї непідготовленості до вічного життя. Страх своєї душевної нечистоти. Бо нечисті не побачать Бога й життя істинне на святих небесах.

Господь хай буде твоєю хоробрістю й розрадою.

Лист 108

Степану Д., на запитання про те, що нам робити, щоб краще жити

Як сам пишеш, багато років служив ти одному панові. Не проходило дня, щоб ти не думав про нього, про те, чого він хоче, про що просить, що планує. Однак твій пан був смертною людиною й – помер. Але існує Пан безсмертний, Котрий не вмирає, Який був Паном і над твоїм паном, і над всіма царями й царедворцями цього світу. Це – Господь Бог, Творець і Вседержитель неба й землі. Хіба не природно людям, підданим цього Пана над панами, кожного дня думати про Нього? Дізнаватися Його волю, вивчати Його заповіді, проникати в Його наміри? Але саме те, що було б зовсім природно, люди відкинули й стали жити згідно зі своєю волею, своїми думками, за своїми правилами й законами. І плід такого життя очевидний: смути, блукання, розпач, прірва в душах людей і між людьми.

Бачачи все це сам, ти з подивом запитуєш: що нам робити, щоб жити краще? Не я відповім тобі, я дам слово одній святій людині...

Кажуть, що колись в Стародавньому Єгипті почалися розбрати між людьми, подібні до нинішніх. Тоді двоє хоробрих друзів з Олександрії вирішили піти по світі, щоб знайти хоча б одну мудру й щасливу людину. Після довгих і марних пошуків вони прийшли до якогось святого, котрий жив на самоті в лісі. Він поклонився їм до землі й радісно прийняв у своїй хатині. Після довгої розмови й розпитувань подорожуючі, переконавшись, що вони дійсно знайшли людину, у якій з’єдналися мудрість і щастя, вигукнули: “Чоловіче Божий, але ми не можемо жити так, як ти! Як же нам знайти щастя?”. Заплакав чоловік Божий, звів очі до неба й крізь сльози сказав: “І не повинні ви жити, як я. Але, щоб стати щасливими, дотримуйтеся цих правил:

думайте про Бога хоча б стільки ж, скільки думаєте про людей;

бійтеся Бога хоча б стільки ж, скільки боїтеся людей;

шануйте Бога хоча б стільки ж, скільки поважаєте людей;

моліться до Бога хоча б стільки ж, скільки просите людей;

сподівайтеся на Бога хоча б стільки ж, скільки сподіваєтеся на людей;

просіть допомоги в Бога хоча б стільки ж, скільки просите в людей;

виконуйте закон Божий хоча б стільки ж, скільки виконуєте людський;

дякуйте Богові хоча б стільки ж, скільки дякуєте людям;

славте Бога хоча б стільки ж, скільки славите людей!”.

Вислухавши цей урок життя, друзі щасливими повернулися додому. Це й тобі відповідь, брате Степане, а ти кричи про це до вух ближнього. Я ж можу одне додати: минаючи цей нехитрий буквар, ніхто й ніколи не зможе взятися за важкий підручник.

Господь хай обрадує тебе.

Лист 109

черниці, про закваску й три мірки борошна

Господь сказав: Царство Небесне подібне до закваски, яку жінка взяла і поклала на три мірки борошна, доки все не вкисне (Мт. 13: 33). Ти хотіла б знати таємницю цих слів, сестро. Воістину, у них закладена велика духовна таємниця. Плотському розуму ця притча здається до смішного простою. Бо тілесна людина не розуміє того, що йде від Духа Божого, а тут потрібне міркування духовне. А коли розсудиш духовно, як розмишляли святі, тоді побачиш, що ця притча означає таке: закваска символізує Духа Святого. Жінка символізує людську душу. Взявши, покласти — взявши від Бога, у себе вмістити. Три міри — три здатності душі: розум, серце й воля. Борошно — три здатності душі у своєму звичайному природному стані. Поки не викисло, поки всі вони не зійдуть, не переймуться Святим Духом.

Іншими словами, душу християнина, коли стає гідною, приймає від Творця свого Духа Його. Прийнявши, тримає Його в розумі своєму, поки розум не обожниться; і тримає в серці, поки серце не обожниться; і тримає у волі, поки воля не обожниться; і безперестанно тримає Його в трьох мірах одночасно, поки душа повністю не обожниться. А коли все обожниться, тоді й просвітиться, і зійде, як переброджене тісто. Так душа стає великою, багатою й святою. Тоді душа здобуває здатність переродити, одухотворити, освятити й тіло, як свій орган. Хіба не таке Царство Боже? І хіба не чудесна притча ця?

Мир тобі й благодать від Господа.

Лист 110

батькові, який скаржиться на невдячного сина

...Пишеш про свого сина. Ти посилав його вчитися торгівлі, щоб він став освіченішим і кращим за тебе. Став він освіченішим, однак не став кращим. За короткий час знищив і твою, і свою добру репутацію в місті. Поки він учився, ти заощаджував на найнеобхіднішому для себе, і не тільки для тіла, але й для душі. Ти перестав ходити до церкви – дорого: і свічку треба поставити, і на тацю грошик покласти. Перестав ти Славу святкувати — дорого: славський хліб, гості, священик! Все ти залишив заради того, щоб син міг вчитися у Відні й у Парижі.

Дійсно, він багато в чому перевершив тебе; він багато знає; краще, ніж ти, розбирається в бухгалтерських книгах. Але постійні покупці стали обминати твою крамницю. Ти здивований. “Чому? — запитував ти себе. — Мій син знає іноземні мови й торгове мистецтво, валюту й баланси всієї Європи, чому до мене, невігласа, йшов народ, а до нього, ученого, не йде?”. Бідний брате, ти забув одну “дрібницю”, від якої залежить і успіх у торгівлі, і перемога в бою. Народ хоче людину, а ти пропонуєш йому вченого. Народ боїться мати справу з ученим відлюдьком. Тому твої постійні покупці, опустивши голову, проходять повз твою крамницю й заходять в інші двері.

За великі гроші придбав ти відлюдька, негідника. Твій син і знати не хоче про те, що у вашому місті користується повагою, що шанується в народі. Бог, душа, молитва, милосердя, людяність, поблажливість — все це для нього казки старих безграмотних торговців. У крамниці він завжди роздратований і злий, а в шинку веселий. По суті, у шинку він вдома, а в крамниці й у рідному домі — на повинності. Але, кого “благословляє” шинок, того проклинає дім.

Зрештою, він так мистецьки тебе обдурив, що зараз ти цілком переконався, що син здібніший за тебе: він пояснив тобі, що для успіху сучасної торгівлі необхідно переписати крамницю на нього. Ти наївно погодився на цю пропозицію, і цей “знавець” економіки й бухгалтерії довів тебе до суду. Тобі й у голову не могло таке прийти, поки він одного чудового дня, злий після нічної пиятики, прямо не сказав тобі, що ти просто вуличний жебрак, без гроша й даху над головою. Душевно розбитий, пішов ти до суду, до адвокатів, до друзів... Але всі вони, ознайомившись зі справою, сказали тобі, що твій син спритно позбавив тебе всього маєтку. Багато написав ти мені про те, як намагався повернути те, що тяжкою й чесною працею збирав все життя. Нарешті в розпачі запитуєш: чи гріх убити свого сина, негідника?

Нащо ж вбивати мертвого? Хіба не мрець кожен негідник, що розкладається на очах у всіх? Не вбивай своїх синів, але звернися до Того єдиного, Хто може оживити й врятувати твого сина. Краще будь жебраком, ніж злочинцем, який втратив душу. Ти дотепер набагато багатший за свого сина. І можеш йому допомогти більше, ніж він тобі. Повернися до Того, Кого ти залишив заради сина. Повернися до Бога, Церкви, Хресної Слави, до душі своєї повернися. Навіть якщо нема в тебе ні свічки, ні славського хліба, ні монетки: Господь все бачить. Ти принеси Йому замість цього зітхання, сльози й молитви. Якщо доведеться тобі просити милостиню, говори, переступаючи поріг: “Подайте на хліб і на свічку: хліб — мені, старому, а свічку — для спасіння мого сина!”. Скажи так і на порозі своєї крамниці, нехай чує. Потім піди в церкву Божу й постав свічку. Вона потрясе всевідаючі небеса, і допоможуть вони тобі.

Свічкою вирішиш справу краще, ніж сокирою.

Хай допоможе тобі Господь.

Лист 111

столярові Іллі С., про слова Христа з Євангелія від Марка

Слова Спасителя, про які ти запитуєш: істинно кажу вам: є деякі з присутніх тут, які не зазнають смерті, доки не побачать Царства Божого, яке прийде у могутності*, деякі хибні тлумачі Євангелія пояснюють так, що Господь мав на увазі, начебто кінець світу наступить уже в тому поколінні й дехто із присутніх доживе до нього. Так говорять ті, хто бачить свою голову на плечах Христа.

Але Христос говорить не зазнають смерті — це значить, що тілесно вони все-таки повинні будуть померти. Отже, мабуть, що слова Його стосуються не кінця світу й загального бачення того Божого ангельського світу, але Спаситель говорить про Царство Небесне, яке проникає з горішнього світу в душі праведних уже в земному житті, до смерті, у вигляді сили Духа Святого.

Коли людина очищається покаянням від усякої скверни, в її душу сходить з неба сила Духа Божого й тоді душа відчуває Царство Боже всередині себе. Ти запитаєш: як вона його відчуває? Як праведність і мир і радість у Святому Дусі (Рим. 14: 17). А ще відчувають його, як внутрішню силу, духовну, за словами того ж апостола: не в слові, а в силі (1 Кор. 4: 20). І ще, як незвичайне світло небесне: бо Бог, Який звелів, щоб з темряви засяло світло, осяяв наші серця, щоб просвітити нас пізнанням слави Божої (2 Кор. 4: 6). А коли людська душа наповнюється істиною, і миром, радістю, і силою, і світлом, тоді людина захоплено вигукує, ніби хтось, хто знайшов скарб: Авва, Отче!

Син Божий умалів й зійшов до людей, щоб зробити людей синами Божими. А оскільки ви — сини, то Бог послав у серця ваші Духа Сина Свого, який взиває: “Авва, Отче!” (Гал. 4: 6). Тобто ті, хто приймають у себе того Духа, що був і в Сині Божому Ісусі Христі, стають родичами Божими, чадами Його по милості й благодаті Всевишнього.

Як це, знову запитаєш ти, Царство Боже входить в нас і ми входимо в Царство Боже? Це зовсім просто. Як повітря входить у нас, а ми — у повітря. І світло входить у нас, і ми у світло. І далекий аромат польових квітів входить у нас, і ми входимо в нього. Так і Царство Боже. Воно приходить до нас і входить у нас ще при нашому тимчасовому, земному житті, а коли розлучаємося із цим світом, ми входимо в Царство Боже. Коли ми молимося Господньою молитвою, ми говоримо: хай прийде Царство Твоє*, тобто хай вселишся в нас Духом Твоїм і воцаришся в душах наших, як у Своєму Царстві!

Це відноситься до всіх християн, які потрудяться молитовно випросити в Бога Царства Небесного, тому що Господь звертав Свої слова й до апостолів, і до всього народу. Але особливо пророчо вони звучать у преображенні Господа, яке, за словами святого Феофілакта, “було образом майбутньої небесної слави, тобто тієї слави, у якій будуть перебувати праведні... і подібно до того, як Христос сіяв блискавками, так само засяють і праведні”. Петро, Яків і Йоан були тими деякими, які бачили преображення Христове на горі Фавор. Були ними й всі апостоли в П’ятидесятницю, коли бачили й відчули силу Царства Божого в Дусі Святому, що зійшов з небес у вигляді вогненних язиків.

Христос хай благословить тебе, щоб побачив і ти Царство Боже в силі вже в цьому житті, у смертному тілі своєму. Щоб побачив і оголосив своїм братам радісну звістку про Царство життя, світла й вічної радості.

Лист 112

письменникові про те, що нам зробити цього року для миру у світі

У своєму великому листі Ви самі зволили дати відповідь на поставлене питання, відповідь, яку мені легко зрозуміти, але з якою важко погодитися. Ви говорите: не потрібно зустрічей міністрів різних країн з питань миру у світі, нехай у кожній країні народ вибере декількох представників, які б вирішували питання про мир. Ви стверджуєте, що тоді світ уникне війни й встановиться міцний мир між народами. А я запитаю Вас: хто буде керувати виборами, якщо знову не ті ж міністри? Отже, хто ще буде обраний, якщо не ті ж самі міністри і їхні однодумці? Якби Ви сказали: хай запросять священика, хай освятить він воду там, де буде вирішуватися питання про мир, хай осінить стіни хрестом, хай здійснить кадіння, і тільки потім приступлять до переговорів і нарад, народ Божий у світі зрозумів би Вашу пропозицію, як виправдане звертання до всесильного Творця (а політичні миротворці, ймовірно, як недоречне).

Але чи не краще залишити кожній розумній людині робити те, чого її вчить совість, а я, і Ви, і багато інших, хто не вибирає і не буває обраними, запитаймо себе: що в наших силах зробити для благословенного миру між людьми цього року? Якщо ми порушимо питання так, тоді я знову повернуся до того, з чим православний священик входить у кожен християнський дім, а це – вода, хрест і ладан. Вода – сльози, хрест – віра, ладан – молитва. Слізьми покаяння обмиймося від гріхів минулого року, вірою оживімо свої душі й звернімо їх до святих небес, молитвою вимолімо в Господа все необхідне нам і нашим братам на цій планеті, тобто благословенний мир між людьми.

Вам відомо, що цього року зійде й дасть урожай пшениця, посіяна торік. Так і все наше зло, посіяне торік, зійде й принесе плід — проклятий плід, якщо ми не викорінимо зле насіння і на його місці не посіємо добре. Тож хай не буде новий рік таким, як старий, а то й гіршим! Викорінювання ж злого насіння й сіяння насіння доброго, духовного називається покаянням. Покаяння — перше слово Євангелія. Покайтеся* — перше слово мовчазного йорданського пророка Йоана, Хрестителя Христового. Покайтеся й віруйте в Євангеліє* – перша проповідь Христа, і тільки по закінченні трьох років наставляння учнів у всіх чеснотах Господь відкрив їм таємне вчення про мир: Це сказав Я вам, щоб ви мали в Мені мир**. Мир залишаю вам, мир Мій даю вам***. А це значить, що мир — дар Божий і приходить від Бога, що мир дається як вінець і плід багатьох моральних зусиль і чеснот на вершині сходів, перший щабель яких — покаяння.

Передовсім мир в людині, потім між людьми. Хто знав би про це, якби не було це відкрито в Євангелії? Спочатку мир з Богом, і потім лише мир з людьми. Очевидно, що не буде миру, якщо людина буде дивитися на людину не через Христа, а через повітря. Очевидно й те, що кожна жива людина може послужити встановленню миру, може бути співробітником на конгресі заради миру, не залишаючи свого місця й залишаючись невідомим нікому, крім одного Бога.

Хай Промисел Божий дарує нам якнайбільше таких таємних співробітників у справі миру між всіма чадами Божими, у яких один праотець на землі й один Отець на небесах.

Лист 113

засудженому П. Ю., який скаржиться на людську несправедливість

Ти говориш, що не винен в тому, за що тебе засудили. У якійсь нічній бійці на вулиці загинула людина, вбивці розбіглися, а ти випадково опинився поруч, коли прибула поліція. Тебе заарештували. Засудили. Клянешся, що засуджений безвинно. Після твого першого листа я просив тебе висповідатися мені за все твоє життя. Ти зробив це. Прочитавши твій другий лист, я вигукнув: “По заслугах!”.

Чоловіче Божий, ти заслужив це тяжке покарання якщо не за цей злочин, то за всі твої колишні беззаконня. Всевидючий Суддя бачив їх, але, за милістю Своєю й за Своїм Промислом, закрив від суду людського, очікуючи твого покаяння. Однак ти не каявся й не сповідався, не молився, не причащався. Навпаки, ти продовжував творити таємне зло й був готовий винищити всякого, хто перешкодив би тобі у твоїх безчесних діяннях. Тільки за свою жорстокість до дружини ти заслужив ув’язнення. Вона не звинувачувала тебе перед земним судом, але крик її досяг вічного Судді.

Щоб навернути тебе від злих доріг твоїх і направити на шлях правди, щоб нагадати тобі про душу і Страшний Суд, Господь, який творить долі, привів тебе тоді на місце злочину. І ти людьми заарештований і людьми засуджений до ув’язнення.

Твій випадок яскраво нагадує мені великого християнського святого Єфрема Сиріна. У молодості святий Єфрем багато грішив, але за жоден гріх не був засуджений. Трапилося, однак, що якось у його сусіда злодії вкрали вівцю. Сусід звинуватив Єфрема. І Єфрем, непричетний до крадіжки, опинився у в’язниці. Пригноблений людською несправедливістю, він розплакався й почав скаржитися Богу. Але, сидячи у в’язниці з іншими ув’язненими, він вступив у розмови з ними. Кожного з них він запитував, як той опинився у в’язниці. Один говорив одне, інший – інше. У їхніх гріхах Єфрем пізнавав свої гріхи, за які його колись не судили й не саджали. Дух його протверезився, і він зрозумів, що потрапив до в’язниці не за украдену вівцю, але за безліч своїх колишніх провин. І Єфрем смиренно покаявся перед Богом у своїх гріхах. І слізно став молитися Богові за прощення своїх таємних гріхів, одночасно дякуючи Йому за те, що був кинутий в темницю, будучи невинним у крадіжці вівці. І незабаром його виправдали і звільнили. Але це переживання зробило переворот у душі Єфрема. В’язниця прийняла його грішником, а випустила святим.

Мир тобі й здоров’я від Господа.

Лист 114

Братству святого апостола Йоана, про апокаліптичні явлення в наш час

Щось ви трішки налякалися. Ви читали Одкровення апостола Йоана, і вас охопив страх. Вам здається, що всі описані там жахи відносяться саме до нашого часу. Хтось витлумачив вам, що всі ті грізні змії й звірі вже прийшли в світ: багряний змій у вигляді соціалізму, чорний звір з десятьма рогами у вигляді єресей. І всі ці чудовиська оголосили війну проти християнства!

Навіть якщо й так, брати мої, навіть якщо в наш час пекло підняло своє військо проти Христа, істинні християни повинні без страху дивитися вперед з міцною вірою й сподіванням на єдиного Непереможного. Чи не пророчив Господь Своїм спадкоємцям, коли їх була невелика жменька серед величезної Римської імперії: Не бійся, мале стадо! бо Отець ваш благоволив дати вам Царство*? І ці пророчі слова здійснилися. Спадкоємці Христові перемогли Римську державу й багато інших земних царств, набули, крім цього, і найголовніше царство — Небесне.

Думаю, що Апокаліпсис — книга, яка має пророче значення для всіх поколінь християн до кінця часів. Тому кожне покоління застосовує її зміст до свого часу. Бо за всіх часів проти віри Христової піднімався свій змій. Вкритий бронею всіх безбожних земних знарядь, змій цей здіймався, нависав, сичав, вивергав отруту, але зрештою лускав й розсипався на порох. І завжди всемогутній Христос виходив переможцем усіх апокаліптичних чудовиськ.

Так було в усі віки, так буде й в останнє століття, перед Судом Божим. Уважно прочитайте, що говорить апокаліптичний провидець: всі звірі і змії й всі брехуни повстануть на Агнця, й Агнець переможе всіх. Тому що Агнець — Цар царів і Пан панів.

Що ще хочете ви, крім цієї запоруки перемоги Христа? Бо Христос — той Агнець. У земних війнах за маєтки й владу ніколи наперед не відомо, хто стане переможцем, і все-таки багато воїнів обох воюючих сторін борються хоробро й з надією. А ми ведемо духовну битву у якій заздалегідь Самим Богом нам обіцяна перемога, передвіщена й підтверджена багатьма й багатьма колишніми перемогами непереможного Христа над всіма апостолами неправди й адептами мороку.

Чи останнє нині століття? Кому це відомо? Бо Він сказав: ні дня, ні години тієї ніхто не знає, ні Ангели небесні, а тільки Отець Мій один*. Чи остання це битва проти Христа? Навіть якщо й остання! Якщо й остання, саме тому зрадіймо й звеселімося! Тому що хай ця остання битва буде найжорстокішою, але вінці слави будуть найяснішими. Остання битва буде означати останню й остаточну велику перемогу Агнця. Хто із християн не бажав би всім серцем стати учасником цієї перемоги з перемог?

Не бійтеся ж: перемога віри Христової обіцяна твердіше, ніж основа всесвіту. Він Своєю волею відкладає останню перемогу; можливо, для того, щоб якнайбільше людей на небі й на землі могли бачити її і якнайбільше серць могли тішитися нею.

Лист 115

рантьє Момчило Н., на запитання про те, що було до Христа

Хоча Ви й християнин, Ви запитуєте: “Якщо люди говорять про Христа як про центр і вісь людської історії, то що ж було у світі до різдва Христового?”. Я бачу, що Ви людина духовна і начитана, і впевнений, що, коли Ви більш серйозно вивчите науку віри Христової, Вам все стане зрозумілим.

Вам стане зрозуміло, що й до Христа був Христос. І в кінці часів буде Христос. Це значить: до явлення Слова Божого, Мудрості Божої, вічного Логосу, у плоті людській, з особистою місією на землі було те ж Слово Боже, Премудрість Божа, той же вічний Логос Божественної Трійці, не явлений у плоті, але невпинно діючий через вибраних слуг Своїх – пророків, праведників, прозірливців і мудреців. Всі вони називали себе слугами, рабами Божими. А Христос не раб, а Син. Не воїн Царя, а Цар. Не предтеча, а Месія.

Ви, звичайно, бачили яку-небудь п’єсу, у якій головний герой з’являється не відразу, а через деякий час. Але всі персонажі на сцені чекають його, говорять про нього, і все, що відбувається, передвіщає його появу. Так і у величезному театрі світу: всі чекали й усе передвіщало величного Месію, головного Героя. Пророк так і називає Його, говорячи: і вийде Господь, як герой*. І пророцтво збулося. Бо велич п’єси Христової вічна й безмежна.

Прочитайте притчу про злих виноградарів (див.: Мт. 21: 33). Вона Вам все пояснить краще, ніж я, смертний. І послухайте свідчення Господа про Себе Самого: істинно, істинно кажу вам: перше, ніж був Авраам, Я є (Йн. 8: 58), а Авраам народився на кілька тисячоліть раніше за Нього. Ще одне свідчення з вуст Христових. Коли євреї запитали Його: хто ж Ти? — Ісус сказав їм: від початку Сущий (Йн. 8: 25), — так називає Його й четвертий євангеліст, говорячи: На початку було Слово*.

Нарешті, в апокаліптичному пророцтві Йоана Господь Сам про Себе говорить із небес: Я є Альфа й Омега, початок і кінець, Що є й був і гряде, Вседержитель Перший і Останній, і живий; і був мертвий, і ось, живий повік, амінь (порівн.: Откр. 1: 8, 17–18).

Отже, Ви бачите, що раніше Христа був Христос і після Христа буде Христос. А про те, що наприкінці світу Він прийде в силі й славі великій, читайте у святому Євангелії й Апокаліпсисі. Прийде Він знову, щоб завершити цю всесвітню п’єсу, що Сам колись почав. Скажете, таємниця ця велика. А хіба маленький метелик не велика таємниця? Яка ж таємниця його Творця?..

Мир Вам і радість від Христа Господа.

Лист 116

прочанинові Младену С., про порядок заповідей

Ти знаєш десять Божих заповідей. Знаєш, у якому порядку вони йдуть одна за одною. Цей порядок тобі подобається. На скрижалях Мойсея всі заповіді написані в цьому порядку, чотири на першій скрижалі й шість на другій. Перші чотири заповіді визначають ставлення людини до Бога, а наступні шість — людини до людини. На древніх іконостасах ти можеш це бачити: чотири заповіді на одній скрижалі й шість на іншій.

Але раптом ти зніяковів! Читаючи Євангеліє, ти знайшов, що Господь виклав відомі нам заповіді в іншому порядку, не в тому, до якого ти звик і як вчив у школі. Дійсно, коли до Господа підійшов юнак і запитав, що слід робити, щоб успадковувати Царство Небесне й вічне життя, Господь відповів йому: не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька твого й матір твою (Лк. 18: 20). Ти здивований і запитуєш, чому Христос не вирік заповіді в колишньому порядку, але поміняв їх місцями.

Дорогий брате, несповідимою є мудрість Божа! При всій Своїй небесній мудрості з людьми Він був цілком практичний. Він застосовував Свою мудрість подібно тому, як виливається єлей на рану. Згадай, Він говорить це молодому й багатому юнакові. А який гріх швидше за інші приліплюється до молодості й багатства, як не перелюб? Як поліп до потужного стовбура. Господь хоче не просто нагадати йому про заповіді Божі, але й про гріхи, властиві молодості.

Якби перед Господом стояв убивця й запитував про заповіді Божі, Господь почав би із заповіді: не убий!

Якби перед Ним стояв злодій, Він сказав би: не укради!

Якби перед Ним стояв лжесвідок, Він би почав із заповіді: не лжесвідчи!

Якби перед Ним виявився кривдник батьків, Він поставив би на перше місце заповідь: шануй батька твого й матір твою.

Не думай, що Господь випадково змінив порядок заповідей або, більше того, забув його. Якщо Сам дав їх, як міг забути! Він у хмарі Синайській, серед грому й блискавок, перстом начертав на скрижалях десять Своїх заповідей і передав їх рабові Своєму Мойсею. Але, коли Він зійшов до людей як Лікар, Він застосовував їх як ліки для зцілення всілякої хвороби.

Мир тобі й від Христа благословення.

Лист 117

Станімиру І., на запитання, чи дійсно вівторок — нещасливий день

І батько Ваш, кажете, вважав вівторок нещасливим днем, а от тепер Ви. Думаю, що Ви погрішили проти святого Йоана Хрестителя, вважаючи його день нещасливим. Однак день Вашої Хресної Слави припадає саме на свято святого Йоана. Можливо, Ви не знаєте, що Церква присвятила вівторок цьому великому й чудовому святому? Не один, а кожен вівторок. Але спочатку дозвольте мені дати коротке пояснення щодо присвячень днів тижня. Православна Церква, Духом Божим ведена, присвятила: понеділки — святим Ангелам Божим, вівторки — святому Йоану Хрестителю, середи — Чесному Хресту Господньому, четверги — святим апостолам Божим, п’ятниці — Хресту Господньому, суботи — святим мученикам, неділі — воскресінню Христовому.

Згідно із цими присвяченнями, розписані й канони, і читання, піснеспіви і молитви на кожен день, які Ви, «ревний православний”, як ви себе називаєте, повинні були б читати й знати. І кожна із цих присвят служить передумовою нашої перемоги в битві й подвигах за спасіння душі. Переможні Ангели Божі, як хоронителі й супутники наші, зміцнюють нас, тож не падаймо духом. Святий Йоан переміг і своїх убивць, і час. Чесний Хрест Господній – вічний символ перемоги істини Божої над брехнею, правди над неправдою. Святі Божі апостоли перемогли світ. Святі мученики перемогли чесною смертю своєю всіх мучителів і всі сили пекельні. А Христос — головний Переможець гріха, пекла й смерті. Він — натхненник і об’єднувач всіх перемог добра. Тому воскресіння за значенням являє собою перемогу з перемог. Ми, християни, віримо, що володарюють днями переможні сили світла, а не якісь непереборні астрологічні передбачення. У Христі людина вища за зірки і сильніша за всі сузір’я. Отже, вівторок — день великого пророка й не містить у собі ніякого зла, крім того, що приписують йому люди. Тому що дні й часи в Божій владі, і Господь дає нам дні чисті, як несписаний аркуш паперу, і освітлені сонячним світлом. Щоб людина залишила відбиток своєї душі на кожному аркуші, від народження до смерті, подібно тому як Спаситель залишив відбиток Свого обличчя на обрусі святої Вероніки. Уявіть собі, скільки потворних і бридких відбитків постане перед лицем Божим, якщо ми вчасно не покаємося й не виправимося! Але, якщо покаємося, Господь вибілить всі наші заплямовані дні й наші потворні обличчя перетворить на сяючі ангельські лики. За словом пророчим: якщо гріхи ваші, як багрянець, стануть білими, як сніг (див.: Іс. 1: 18).

Чи розумієте, що не дні роблять нас нещасними, а ми самі. Не удачі або невдачі днів падають на людей, а удачі або невдачі людей накладаються на дні Божі. Ви згадуєте, що Косовська битва відбулася у вівторок. Невдалий доказ. Тому що серби постраждали на Косовому полі не через злощасний вівторок, а через злощасну знать.

Але все-таки існує одна лиховісна таємниця, пов’язана із днем. Трапилося, що якийсь чоловік в п’ятницю підпалив будинок свого сусіда, але його провина залишилася в таємниці. Через короткий час діти погорільця в грі випадково підпалили будинок зловмисника, знову в п’ятницю. Хіба п’ятниця – нещасливий день? Ні, не п’ятниця, а гріх людський приніс лихо.

Один з візантійських правителів50, іконоборець, під час Різдва викинув з храму Святої Софії всі ікони. Наступного року він був убитий змовниками при вході у Святу Софію, у Різдво. Хіба Різдво — лиховісний день? Ні, гріх людський приніс нещастя. Хто бачить у цьому сліпу фатальність дня, той ворожбит. А хто прочитує такі дивні збіги як застереження й знаки Божі, той має розум чистий.

Переважно люди бояться днів, у які вони вчинили гріх. Але цей проникаючий страх вливає в них Всевідаючий, а не сам день. Всі дні Божі чисті й безвинні.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 118

засудженому, котрий запитує про лжесвідчення

Ти засуджений до ув’язнення. Сидиш тепер у камері й у тиші просіюєш все своє життя, немов через дрібне сито. Тебе дивує, як швидко все сталося, немов камінь з гори скотився. Твоє життя текло мирно й благополучно, поки ти не дав неправдивого свідчення на користь свого брата. Ти виправдовував себе: “Адже він брат мій! Кому ще мені допомагати, як не йому, хай навіть неправдивою клятвою?”. Такими помислами ти виправдовувався й перед собою, і перед суддями. Але якийсь суддя сказав тобі: “Всі ми брати, але що буде, якщо всі чинитимуть, як ти?”. Тільки тоді ти зрозумів, що грішні думки довели тебе до злочину.

Якийсь лжесвідок розповідав мені таку історію: “Я дав неправдиве свідчення. Щоб уникнути покарання, я не заявив у суд. А повинен був, тому що покарання людське легше від Божого. За два роки від дня мого злочину наш будинок перетворився на пекло. Перше нещастя відбулося з моїми биками: запряжені у віз, вони зірвалися в прірву й загинули. З цією звісткою мене зустріла дружина ввечері того ж дня, коли після свого лжесвідчення я повернувся з повіту додому. Через кілька тижнів блискавка вдарила в хлів, і загинули всі вівці. Злодії обікрали будинок. Занедужала дружина, я позичив грошей на лікування, але вона незабаром у муках померла. Моя бідна дитина тяжко занедужала тією хворобою, від якої вдень і вночі б’ються в припадках з піною в роті й скреготом зубів. Збіднілий, весь у боргах, у розпачі я поскаржився одному моєму другові на злу свою долю. Як грім серед ясного неба було його питання: “Чи не свідчив ти неправдиво коли-небудь?”. Немов крижана злива протверезила мене, і я все згадав. Нічого не відповівши, я встав і пішов просто в суд і у всьому зізнався. Відсидів строк, вийшов і почав заново будувати своє життя. І назавжди навчився боятися Бога”.

Бачиш, яке лихо може трапитися з тим, хто неправдиво свідчить? Бо такий закон Божий, брате мій: не можеш погасити вогонь і не обпектися. Коли порушуєш людські закони, які змінюються зі швидкістю згоряючого листя, біди і нещастя навалюються на тебе. Що ж тоді з вічним і вогненним законом Божим?

Не свідчи неправдиво* – заповідь Божа, записана в обох Завітах, Старому й Новому. Не жарт вимовити неправдиве свідчення перед лицем Божим і Ангелами Його. Не жарт встати з простоволосою головою перед Хрестом і Євангелієм і вигукнути: клянуся живим і всемогутнім Богом, що ця істина – брехня; або: ця неправда – істина, і хай вчинить мені Господь по правді моїй! Не дивно, що Бог істини й правди бичує лжесвідків Своїх, кого по руках, кого по ногах, третього по очах, четвертого по родині й рідних, п’ятого по вівцях тощо. По сусідству від мене є живий приклад, як невидимий бич Божий ударив лжесвідка по очах: дала людина неправдиву клятву заради міри землі; воістину, душею своєю заплатила за неї. Одержав він цей окаянний наділ і, тільки ступив на нього, позбувся зору. І ось сидить тепер, сліпий, у своїй домівці.

Ось що відбувається у світі Божому з тими, хто думає, що світ належить їм, а не Богові.

А ти читай Святе Письмо й бійся Бога. І освятишся, і все буде в тебе добре.

Мир тобі й милість Божа.

Лист 119

студентові духовної семінарії, про значення слів з Послання апостола Павла до Ефесян

Цінуючи час — так говорить святий отець наш апостол Павло*. Запитуєш, що означають слова: цінуючи час? Блаженний Єронім тлумачить їх так: “Коли використовуємо час на добрі справи, ми дорожимо часом”; святитель Феофан Затворник говорить: “Використовуйте час на користь собі й своїм вічним цілям”. Слова апостола Божого мають значення, подібне до слів Господа: Торгуйте, поки Я повернуся**. А коли Він повернеться, тобто коли Христос прийде знову, щоб судити світ, то запитає нас, як розпорядилися ми даними нам талантами. Як використали ми час свого життя? Віддавали дешеве за дороге, як Яків, чи дороге за дешеве, як Ісав? Чи піддалися спокусам цього минущого часу й продали душу за солодку земну гіркоту або все віддали за душу свою?

Тому виконуй заповіді Христові щодня, при кожній можливості. Так ти будеш дорожити днями, які дарував тобі Бог. Тому що дорожити — буквально означає платити. Плати дрібним, щоб дістати великим. Стань ненадовго поденником, щоб царювати вічно. Бо Творець наш обіцяв нам вічне Царство у вічному житті. Якщо навіть хтось ув’язнений у темниці, хай не впадає в розпач, але день і ніч у мороці тюремному кається й молиться Богові. І Господь зарахує йому так само, як і тому, хто своє багатство віддав на будівництво церков. Творець наш бачить обставини й чекає від кожної людини, щоб чинила за силами і обставинами своїми.

Підкори кожен день службі на користь твоєї душі. Наповни його подихом Духа Божого, хай направить Він тебе на всяке благо. Якщо не зробиш цього, Він зімне тебе, як ганчірку, і кине в порожнечу. Подібно до бурхливого потоку, який невмілі не можуть спрямувати на свій млин, і потік захоплює їх униз, у безодню, так і час нашого життя на землі спасає й несе на крилах розумних, а божевільних перекидає й зіштовхує в прірву. Одним служить, над іншими панує. Час для одних — сідло, для інших — вершник.

Хай просвітить тебе світло Христове.

Лист 120

листоноші Іллі К., про докази існування Бога

Один Ваш друг постійно твердить: нема Бога! Його слова Вас мучать і хлещуть, як батіг. Ви боретеся за своє життя й за свою душу. Ви правильно розумієте, що, якщо нема всесильного Бога живого, Який сильніший від смерті, тоді єдиний всесильний бог — смерть. Тоді всі живі істоти на світі просто іграшки в тенетах всемогутньої смерті, немов миша в пазурах голодної кішки. Одного разу Ви, розхвилювавшись, сказали своєму бідному другові: “Бог є, це тебе нема!”. І Ви не помилилися, тому що ті, хто відпав від вічного Життєдавця в цьому світі, будуть відлучені від Нього й у світі іншому. І ні тут, ні там не пізнають вони величного Творця всього сотвореного. А бути в розлуці з Ним — це гірше, ніж не бути зовсім.

На Вашому місці я б сказав йому так.

Невірно кажеш, друже: “Нема Бога”. Вірніше сказати: “У мене нема Бога”, бо й сам бачиш, що багато з людей навколо тебе відчувають присутність Бога й говорять: “Є Бог!”. Отже, Бога нема в тобі, а не взагалі.

Ти говориш так, як ніби хворий сказав: “Нема на світі здоров’я”. Він, не збрехавши, може сказати тільки, що він не має здоров’я, але якщо скаже: “Здоров’я у світі взагалі нема”, збреше.

Ти говориш так, як ніби сліпий сказав: “Нема у світі світла”. Є світло, увесь світ наповнений світлом, але він, бідний сліпий, не бачить світла. Але якби вірно сказав, сказав би: “Не маю світла”.

Ти говориш так, як ніби жебрак сказав: “Нема на світі золота”. Є золото і на землі, і під землею. Хто скаже, що нема золота, неправду скаже. А якщо скаже правду, повинен сказати: “У мене нема золота”.

Ти говориш так, як ніби лиходій сказав: “Нема на світі доброти”. У ньому самому нема доброти, а не в світі. Тому не помилився б, якби сказав: “У мені нема доброти”.

Так само й ти, друже мій, невірно говориш: “Нема Бога!”. Бо, якщо ти чогось не маєш, не значить, що не має цього ніхто й нема цього у світі. А хто дав тобі владу говорити від імені всього світу? Хто дав тобі право свою хворобу й свою бідність нав’язувати всім?

Якщо ж визнаєш і скажеш: “Я не маю Бога”, тоді визнаєш істину, і це буде твоя сповідь. Бо були і є визначні люди, які не мали Бога, а Бог мав їх, до їхнього останнього подиху. Якщо й при останньому подиху скажуть, що не мають Бога, тоді й Бог відійде від них. І викреслить їх із Книги життя. Тому прошу тебе, друже мій, заради твоєї душі, заради вічного життя й вічного Царства, заради сліз і ран Христових, прошу тебе: поверни твоє зухвале сповідування в сповідання покаянне. А те, що після цього повинен будеш робити, Церква тобі скаже, запитуй!

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 121

батькові, що всюди шукав зцілення для сина

Всюди шукав ти зцілення для сина. Якщо чув про яку-небудь знахарку, йшов до неї. Обійшов ти всю Боснію. Нарешті, коли зрозумів, що нічого не допомагає, ти покликав священика. Але й молитва священика не допомогла синові: він помер. Тепер твоє життя втратило і ціль, і зміст. Ти почав думати про самогубство, дістав отруту, сховав її під подушкою й щоночі безперервно міркуєш, випити її чи ні. І запитуєш мене, за що Господь змушує тебе так страждати?

І я теж про щось запитаю тебе. За що ти змушуєш Бога страждати? За що мучиш на Хресті за тебе замученого Господа Ісуса Христа? Тяжкі страждання Він перетерпів, щоб спасти людей від неправдивих богів, від неправдивих спасителів, від усіх темних сил, що діють через цих лжеспасителів. І все-таки ти пройшов повз Нього, єдиного істинного, і пішов шукати допомоги до Його ворогів – ворожок і знахарів. Ось що радить апостол Христовий: Нездужає хто з вас, хай прикличе пресвітерів Церкви, і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить хворого, і підійме його Господь; і якщо він вчинив гріхи, то простяться йому (Як. 5: 14–15). Ти, дійсно, покликав священика, пресвітера Церкви, помолитися над хворим, але коли? Після того як обійшов усіх ворожок і знахарів! Після того як прогнівав Того єдиного, Хто дає життя й здоров’я, тільки після цього ти почав молитися.

Чи було твоє серце чистим і віра міцною? Господь — швидкий помічник тим, хто з лагідним серцем і міцною вірою тільки до Нього вдається. Той же, хто молиться і бісам, і Богу, залишається без допомоги, тому що Господь не бажає, а біси не можуть допомогти. Святий пророк Ілля говорив людям із серцем, яке двоїться: Якщо Господь є Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал, ідіть за ним*. А коли занедужав цар Охозія, він не звернувся до Бога живого, а послав слуг до Вельзевула, щоб у нього запитати, чи поправиться він. Святий Ілля, довідавшись про це, прийшов до царя і мовив: навіщо посилав ти посланників, щоб запитати Вельзевула, начебто нема Бога в Ізраїлі, не піднімешся з постелі, на якій лежиш, а помреш**.

Так само й ти вимучив і розгнівав Бога, хай простить Він тебе. Подякуй Йому за те, що взяв Він твого сина і тебе зберіг від самогубства, від погибелі душевної, і що залишив тобі час на покаяння. Віддайся зараз Йому одному всім своїм серцем. І Його любов зміцнить тебе й освятить близьких, а синові твоєму дарує Царство Небесне.

Мир тобі від Христа воскреслого.

Лист 122

юристові Д. М., про другу заповідь

Як вірний православний, ти хотів би захистити свою віру від найманців, які зі спонукань Юди-зрадника відступили від істинної віри й свого народу. Вони говорять, що ікони – це ідоли й поклоніння іконам суперечить другій заповіді Божій***. У такий спосіб виходить, що християнство — ідолопоклонство. Запитай їх, хто знищив ідолів на Балканах? Хто позбавив Афіни й Рим від збіговиська статуй, язичеських ідолів і храмів? Хто переміг Юпітера й Діану ефеську, вавилонську Астарту і єгипетську Ізіду? Хто очистив від ідолів Малу Азію, північну Африку й всю Європу? Чергові сектанти чи велика Христова Церква, що у суворій боротьбі проти ідолопоклонства принесла мільйонні жертви й поповнила свій календар іменами мучеників за віру в єдиного істинного Бога?

Чи є серед сектантів хоча б один мученик за віру Христову? Чи звільнив хто-небудь з них світ хоча б від одного ідола? Вони не мають навіть християнського календаря, а якби захотіли скласти його, не знайшли б жодного святого й склали б його зі своїх агітаторів і журналістів.

Якщо вони бажають боротися з ідолопоклонством, то що вони роблять на Балканах, де язичеські ідоли збереглися лише в краєзнавчих музеях? Якщо їхні серця горять ревнощами проти ідолів, то чому вони не їдуть в Азію й Африку, до американських індіанців, де язичество панує, як і тисячі років тому? Не їдуть туди, тому що там життя місіонера піддається великому ризику. Чи читав ти про Дон Кіхота, що оголосив мирні млини фортецями своїх ворогів і в повному бойовому спорядженні намагався осаджувати їх? Так і вони оголосили православні ікони ідолами й біснуються проти них, тому що не зважуються відправитися в африканські джунглі.

А ти знай: як день відрізняється від ночі, так само християнські ікони відмінні від язичеських ідолів. Ідоли – це зображення вигаданих істот, а на іконі зображені святі, які дійсно жили на землі й своєю вірою прославляли Христа й за це на небесах удостоїлися Царства Божого. Там вигадки, тут — реальність. Там неправда й ілюзія, тут — істина, і тільки істина. Ідоли відводять людину від істинного Бога, у той час як ікони приводять людину до Бога. Своєю другою заповіддю Творець хотів застерегти людський рід від того, що відвертає від Нього, тобто застерегти від всіх бісівських принад, фантазій і мріянь.

Лист 123

одному господареві, що скаржиться на “голодний хліб”

Ти один із найзаможніших людей у селі, щороку збираєш такий урожай, що твій сусід цією кількістю хліба міг би нагодувати свою багатодітну родину. Він не збирає й половини того, що ти, і йому вистачає, а ти із соромом щороку позичаєш. Пишеш, що домочадці твої постійно їдять і ніколи не насичуються, начебто “біс ненаситний вселився в них, їдять і їдять і завжди голодні. Начебто проклято!”.

Не знаю, проклято чи ні, але неблагословенно. Я не знав, що відповісти на твій перший лист, поки в наступному листі ти не описав мені життя твого сусіда. Твій сусід – людина віруюча; коли він готується до сівби, спочатку несе насіння в храм, щоб священик благословив його. Ти ніколи цього не робиш. Це перше. Друге, сам визнаєш, що твій батько під відсотки привласнив маєток свого боржника, вартість якого боржник оплатив уже тричі. Бідоласі, щоб прогодувати своїх дітей, довелося залишити рідну домівку і виїхати до міста. Згодом його син розбагатів і відкрив бакалійну крамницю. Зараз цей обібраний боржник твого батька став багатшим за сина твого батька. Господь судив справедливо.

Нагадаю тобі дві народних мудрості: перша — що неблагословенно, те голодно; друга — що відібрано, те проклято. Вони пояснюють, що відбувається у твоєму будинку, пояснюють те, що добре назвав ти “голодним хлібом”. Вустами пророка сказав Господь обраному народу: Якщо ж не будеш слухати голосу Господа Бога твого й не будеш намагатися виконувати всі заповіді Його й постанови Його, які Я заповідаю тобі сьогодні, то прийдуть на тебе всі прокльони ці й спостигнуть тебе. Насіння багато винесеш у поле, а збереш мало (Втор. 28: 15, 38). І ще: Ви сієте багато, а збираєте мало; їсте, але не в ситість; п’єте, але не напиваєтеся; одягаєтеся, але не зігріваєтеся; той, хто заробляє платню, заробляє для дірявого гаманця (Агг. 1: 6).

Чи не досить цього мудрому? Коли Бог благословить, тоді й п’ятьма хлібами неважко нагодувати п’ять тисяч. А коли не благословить, тоді буває те, що відбувається у твоєму домі. Як Господь наповнює колосся зерном, так і хліб наповнює Він ситістю, і, як залишає колосся порожнім, так само Він, всемогутній, віднімає ситість від хліба неблагословенного. Якщо хочеш, вивчи цей урок і з покірністю шукай від Господа того, чого увесь світ тобі дати не зможе.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 124

торговцеві С. Т., якого “Бог не чує”

Скаржишся, що Бог не чує твоїх молитов. У багатьох нещастях молився ти Йому, але від жодного не захистив Він тебе! Здивований твоїми словами: як же не захистив, якщо ти пережив нещастя, а не вони тебе? Дозволь задати тобі питання: чи слухаєш ти Бога? У двох Своїх Завітах, Старому і Новому, Всевишній обіцяв слухати людей за умови, що вони будуть чути Його. Чи чуєш ти Бога, бажаючи, щоб Він чув тебе? Чи виконуєш закон Божий і чи тримаєшся Його настанов? Якщо не робиш цього, тоді дивна вимога твоя, щоб Бог тебе почув і послухався.

Бог зійшов на землю й обмив ноги тим, хто любив Його. Для Творця нашого велика радість — слухати слухняних чад Своїх. Мойсея, Авраама й Якова Творець слухав у всьому, про що вони просили Його. І через природні й через чудесні явища виливав Він милість Свою на тих, хто виконував Його закон. Якщо й не бажав Він почути мої й твої молитви, то тому, що ми не бажали виконувати заповіді Його, або ж тому, що ми молилися неправильно. Вустами Ісаї говорив Господь неслухняному народу: коли ви множите моління ваші, Я не чую (Іс. 1: 15). Якщо захочете й послухаєтеся, то будете споживати блага землі (Іс. 1, 19). Отже, Господь чує нас тоді, коли ми чуємо, і не чує, коли ми не чуємо.

Не чує Господь нас і тоді, коли ми просимо в Нього що-небудь шкідливе й нерозумне. Апостоли Яків і Йоан попросили одного разу Господа навести вогонь з неба на селище, яке не захотіло прийняти їх на нічліг*. Але Він, звернувшись до них, заборонив їм. Не просто не почув прохання, але докорив їм. Згадай і ти: чи завжди твої молитви були гідними людини й гідними Бога? І ще: чому ти молишся тільки в нещасті? Цим принижуєш себе й ображаєш Бога. Творець чекає від нас, щоб ми завжди відчували присутність Його й постійно перебували в молитовному спілкуванні з Ним: Безперервно моліться**. Звертаючись до Бога тільки в біді, ти принижуєш Бога, бо прикликаєш Його, немов пожежника, щоб загасити палаючий будинок.

Христос дав нам право називати Його Отця нашим Отцем. Що може бути солодшим від цього? Що може бути приємнішим для дітей, як перебування в присутності своїх батьків? Постараймося ж і ми завжди поставати перед Отцем нашим Небесним серцем, думками й молитвами. Наша молитва в дні успіху й радості — це ніби якийсь молитовний капітал, що послужить нам більше, ніж хвилинна молитва в дні скорботи й муки, коли вони наступають.

Мир тобі від Господа.

Лист 125

чоловікові, який скаржиться на нерозумну дружину

“Як всі, так і я!” — такими словами відповідає Вам дружина щоразу, коли Ви намагаєтеся напоумити її, коли дорікаєте в марнотратстві й хизуванні. Ви говорите їй: “Дивися, Господь дав нам трьох дітей: вони немов троє золотих яблук! І тепер ми повинні жити не тільки для себе, але й для них. Ми з тобою вже не такі молоді, щоб гнатися за модою й розвагами. Ми повинні берегти своє здоров’я заради наших дітей. Ти часто скаржишся на головні болі, сама ж робиш усе для того, щоб у тебе боліла голова. Нездорові випари парфумерії, задушливе повітря ресторанів і театрів, ігорні пристрасті, нерегулярний сон – все це не веде до добра”. Але на всі Ваші аргументи дружина відповідає Вам одне: “Як всі, так і я!”.

Хто ці “всі”, незрівнянна? Хіба увесь світ складається з тої розгнузданої юрби, з якої ти не хочеш вирватися, що поглинає всі твої думки день і ніч? Ти настільки обмежила свій світ, що не бачиш світу Божого, що простягається за межами твого тісного світика. Такий спосіб життя не ведуть не тільки жінки у світі, але й жінки твоєї вулиці. Величезна кількість матерів, удів і дівиць живуть зовсім іншим життям. Як же ти можеш говорити: “Як всі, так і я!”? Ти береш приклад з декількох розбещених і безвідповідальних жінок і тільки на них дивишся, по них судиш, у них весь світ бачиш. У той час як більшість дивиться на вас як на циркову трупу, у якій ви і звірі, і дресирувальники.

Допустимо, що весь білий світ піде по шляху божевілля й погибелі. Хіба тоді ти, мати трьох синів, не знайдеш у собі мужність сказати: “Ні, я цим шляхом не піду!”? Воістину, це була б мужність, що прихилила б до себе небеса. Така мужність вписана в золоті сторінки Святого Письма. Такою мужністю володіли дві дочки Лота, які покинули Содом*. Якби дочки Лота, дівиці, міркували так само, як мати трьох дітей у наші дні: “Давайте ж і ми будемо, як всі”, світ не довідався б ні їхніх імен, ні імені їхнього батька, імена ці не згадувалися б у вічній Золотій книзі. Але вони не говорили так, як говориш ти. Тому благословення Боже зійшло на Лота й дочок його. І коли пробила година, Ангел Божий вивів цю благочестиву сім’ю за межі міста, щоб не бачили вони помсти, яка впала на тих, хто опоганював небеса; і пішло під землю розпусне місто, а на його місці виникло Мертве море.

Або ж, скажімо, якби Растко Неманич сказав: “Як всі, так і я!”. Хіба став би він святим Савою, отцем свого народу й вічним докором сумління нащадкам, які твердять: “Як всі, так і я!”? Якщо ж ці приклади й безліч інших не зворушують твоєї душі, то не знаю, що сказати тобі. Якщо приклади доброго життя не навчають тебе, тоді вжахнися прикладам страшної смерті. Подивися, якою смертю вмирають ті, за ким ти йдеш, залишивши чоловіка й дітей. Невиліковні хвороби, злочини й самогубства – без винятку!

Чи можу я звернутися до кращого у твоїй душі, дочко зразкових батьків? До того, що ще не зовсім затьмарилось у тобі від мороку нічного життя? Протверезися, одумайся, встань! Згадай, коли будеш реготати в димі опівнічної оргії, своє дитя, яке прокинулося в сльозах, яке шукає в темряві твою руку й чекає твого ласкавого слова. Забудь небезпечні слова: “Як всі, так і я!”. Щоб благословення Того, Який благословив тобі трьох дітей, залишилося з тобою до кінця віків.

Лист 126

пенсіонерові П. Н., про незвичайне видіння

Ви повідомляєте мене про незвичайне видіння, яке явилося Вам під час молитви в церкві. Ви бачили, як з вівтаря вийшов Господь Ісус Христос і став перед вівтарем. Потім вийшов хтось схожий на єврейського рабина й став ліворуч від Господа. За ним вийшов хтось із чалмою на голові й, привітавшись із Господом за руку, став поруч з Ним. Таке видіння було Вам. Ви його тлумачите як бажання Господа зрівняти всі релігії й створити єдину віру для всіх!

Кожен, хто посвячений у таємницю Царства Божого, скаже Вам, що і видіння, і тлумачення помилкові. Дух, що явився Вам, не від Бога, а від того, хто від віками піднімає роги на віру Христову. “Отче наш” закінчується молінням до Господа: але визволи нас від лукавого*. Чоловіче Божий, хто ж може дерзати привітатися за руку з Господом? Хто може стати поруч з Богом? Чи не сказав Христос євреям: Ось, залишається вам дім ваш порожній (Мт. 23: 38)? Пророцтво сповнилося. Євреї залишилися без священства й без Жертви. Те й інше відійшло до християн у ту мить, коли завіса Храму роздерлася надвоє від верху до низу. І мусульмани не мають ні Жертви, ні священства. Чи не сказав євреям виходець з євреїв апостол Павло, апостол Божий: тому що кінець закону — Христос (Рим. 10: 4), і ще: Скасовує перше, щоб постановити друге (Євр. 10: 9)? Як же тоді те, що спорожніло, що відійшло й замінилося іншим, новим, можна зрівняти з живою вірою Христовою? Коли сам Магомет, незважаючи на свою ненависть до християн, визнає й записує в Коран, що Ісус, Син Марії, буде судити світ і, отже, самого Магомета? Яка може бути рівність і єдність?

Звідки це видіння — запитуєте Ви. Від спокусника. Придивіться уважно до свого життя, і Ви це побачите. У наш час дуже багато говорять про рівність всіх релігій: про це говорять маловірні. Піддалися цим же помислам і бажанням і Ви. Господь допустив Вам побачити Ваше суб’єктивне бажання реально й зримо. І Вас це радує, як милість Божа. Я назвав би це не милістю, а застереженням. Даруйте, але Ви плутаєте поняття. Рівність цивільних прав і обов’язків — це одне, а рівність релігій — інше. Християнам строго заповідане милосердя до всіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, але в той же час і строге зберігання істини Христової.

Як християнин Ви можете пожертвувати для іновірця маєтком і життям, але істиною – ніколи, тому що вона існує незалежно від Вас, вона не належить Вам. Тут Ваш камінь спотикання, у нерозумінні цієї різниці. Від цього нерозуміння й відбулася плутанина у Вашій душі. Не Христа й Магомета Ви бачили — Ви бачили свою душу.

Хай допоможе Вам Бог!

Лист 127

братові Здравкові Т., про вознесіння Господа

Як Господь вознісся від землі на небо? Це питання мучить тебе? Скажи так: Господь вознісся зі Свого земного царства у Своє Небесне Царство Божественною силою, і заспокойся від цього. Бо, якщо ти почнеш випробовувати глибини всіх таємниць Божих, тебе почне мучити безліч інших питань: а як Він народився? Як ходив по воді? Як виганяв бісів і зцілював людей? Як преобразився? Як воскрешав мертвих? Як воскрес Сам? Відповідь на всі ці питання одна: все це було можливо завдяки Його Божественній силі. Мир тобі й радість!

Не дано нам осягнути таємниці Божі, але особливо не слід прагнути до цього тим, хто не досягнув висоти досконалої відданості волі Божій, досконалої віри, любові, чистоти й смиренності. Оріген51 був найосвіченішою людиною свого часу. Озброєний всебічними знаннями, світськими й богословськими, він дерзнув відчувати найтонші духовні таємниці й — помилився. І Церква засудила його помилкове вчення. Святий Симеон юродивий52 сказав про нього: “Оріген... зайшов у море, не міг з нього вийти й потонув у глибині”.

Досить нам знати про вознесіння те, що написано в Євангелії. А там написано: І, коли благословляв їх, почав віддалятися від них і возноситися на небо (Лк. 24: 51). Отже, благословляючи людей, Він возносився на небо. Таким чином, Господь відкрив нам велику практичну мудрість. Благословляючи ближніх своїх, і тільки благословляючи, ми зможемо духом піднестися до небес. Благословенням ми себе підносимо, а прокльоном скидаємо. Що даємо, те й приймаємо. Якщо благословення – благословення, якщо проклін — проклін. Отже, благословення — умова нашого духовного піднесення.

З Вознесінням Христовим!

Лист 128

послушникові Гаврилу Ю., на питання про те, чому Христос пішов

Коли пан іде на ниву свою, щоб нагодувати, підбадьорити й наставити своїх працівників, то, виконавши це, повертається додому.

Коли цар іде на битву з ворогом, то, перемігши його, повертається в столицю.

Коли лікар іде в лікарню, щоб оглянути хворого, призначити лікування, прописати догляд і навести порядок, то, зробивши це, залишає лікарню.

Коли батьки відвідають своїх дітей у далеких краях, то, оплативши їхні борги, забезпечивши їм добру освіту, самі повертаються до свого вогнища й чекають повернення дітей.

Так само й Спаситель світу, завершивши Своє земне служіння, повернувся у Свою небесну столицю. Вознісся в Царство Небесне, з якого зійшов як Пан, як Цар, як Лікар, як Отець і як Іскупитель і Визволитель. Краще для вас, щоб Я пішов, — сказав Він при розставанні з учнями Своїми (Йн. 16: 7). Не сказав: “Краще для Мене зникнути з цієї юдолі печалі, поки безумці знову не розіпнули Мене”. Ні, так Він не думав, тому що той, хто істинно любить, думає не про себе, але про возлюблених. Кожен Його рух, кожен крок, кожне слово й думка — усе було заради спасіння людей, спасіння возлюблених. Щоб люди самі змогли усвідомити, що для них краще, а що гірше. А люди не зрозуміли б цього без Нього, якби Він не зійшов на землю.

Краще для вас, щоб Я пішов. А потім додав: Отож Я з вами повсі дні до кінця віку*. Не бентежся: у цих словах нема протиріччя. Він дійсно пішов, але послав учням Своїм рівного Собі – Духа Святого, Утішителя. Вознісся на небеса воскреслим Тілом Своїм, але Духом залишився в Церкві, перебуваючи в ній і донині, і буде перебувати довіку.

— Господи! Не знаємо, куди йдеш?..

— Іду від вас і прийду до вас. Коли б ви любили Мене, то зраділи б (порівн.: Йн. 14: 5, 28).

Лист 129

прочанинові Петру, про печаль заради Христа

Сказав Господь учням Своїм: У світі зазнаєте скорботи, але страждання ваше на радість обернеться*. Господь і тобі це каже, Петре, бо й твоє страждання — страждання апостольське. Ти вболіваєш через богоборство, яке коїться сьогодні в Росії. Ти постійно задаєшся питанням: “Як це може бути, що в найбільш боголюбивій країні народ повстав проти Бога? Як це може бути, що на Святій Русі Юда глумиться з Христа?”. І плачеш, щодня плачеш за зганьбленим Христом.

Уболівай, старче: не один уболіваєш. І Ангели небесні вболівають разом з тобою за російський православний народ. Говориш: “Уболіваю тому, що нічого не можу зробити для православної Росії”. Досить уже того, що вболіваєш. Свята скорбота твоя, бо вболіваєш не за юністю своєю, не за земне багатство або славу, а за Христа. А Христос, найсильніший і славніший з царів, винагородить твою святу скорботу й благородні сльози. Твоя скорбота принесе добро й тобі, і народу російському.

Мудрий Ісаак Сирін сказав: “Мала скорбота за Бога дорогоцінніша за велику справу, зроблену без неї”. Чому? “Тому, — говорить він, — що добровільна скорбота любов’ю свідчить про віру”. І віра, і любов виблискують у сльозах твоїх. Тому хай буде благословенна твоя скорбота! Коли-небудь вона повернеться на радість. Христос опромінить небесною радістю і тебе, і Росію – і всіх, хто в цьому світі вболіває за Нього.

Знає Господь, що свята скорбота освячує людину, і тому не відразу перериває її. Тому що від святої скорботи народжується істинно небесна людина, нова людина, так само як тілесна людина народжується в муках від матері своєї. Але коли жінка народить, не пам’ятає мук від радості, бо людина на світ народилася*. Відає Всевідаючий, що від святої скорботи народжується велике добро. Тому й дивиться Він на скорботу твою, і лічить сльози твої, але мовчить, бо знає день і годину, коли поверне твою скорботу на велику радість. Його вустами дано світові велике свідчення: Блаженні ті, що плачуть, бо будуть втішені**.

Мир тобі й розрада від Господа.

Лист 130

диякону П. Н., про забобонність безбожника

Ти зустрів людину, яка не вірить у Бога, але повна забобонів. Він зізнався тобі, що, ніколи не вірячи в Бога, з дитинства простягав долоню циганкам, щоб вони ворожили йому. І зараз продовжує це робити. І, ймовірно, доводить, що його ворожка знає більше, ніж “всі академії наук”. До того ж боїться вроків й ходить по вулиці, опустивши голову. Вівторок вважає чорним днем: по вівторках нічого не робить і не виходить з дому. Від числа “13” біжить, як від вогню. Одного разу хтось на жарт написав на його столі: “13” — він замахнувся на жартівника стільцем. Сам же він людина освічена і забезпечена.

Що ж дивує тебе, дорогий дияконе? Те, що безбожництво й забобонність йдуть нога в ногу? Така неприродність є природною. І те, і інше — неправда. І те, і інше народжує той, кого найщиріші Вуста назвали батьком неправди. Істина завжди та сама, а неправда немов хамелеон, який змінює кольори. Ніякого парадоксу в дружбі забобону й безбожництва нема, дарма ти так думаєш: вони доповнюють один одного, як рама й картина. Усяке безбожництво обрамлене забобонністю. І одна неправда постійно гостює в іншої. Коли Цар Саул впав у непослух Богові й Самуїлу, пророкові Божому, він відправився в Аендор до ворожки, щоб у неї шукати поради*. Король Франції Филип Егальський53 похвалявся двома речами – безбожництвом і мистецтвом ворожити на кавовій гущі. Хіба не читав ти в Писанні, як два брехуни, Пилат і Ірод, примирилися між собою перед тим, як засудити Христа на смерть? І зробилися в той день Пилат і Ірод друзями між собою, бо раніше ворогували один з одним (Лк. 23: 12). І зараз дві неправди часто поєднуються, коли їх чекає боротьба з істиною.

А згадай забобонність безбожних євреїв, коли вони за всяку ціну хотіли вбити Христа! Від Каяфи повели Ісуса до преторії. Був ранок; і вони не ввійшли у преторію, щоб не осквернитися, але щоб можна було їсти паску (Йн. 18: 28). Бо було їхнє свято. Не вбивство Безневинного вони вважали оскверненням, а входження в преторію. Подібне ж творять безбожники в Росії.

Ті, хто відрікся від віри, захлинулися у хвилях забобонності. Але не здогадуються, нещасні, що, відрікшись від істинного Бога, вони повністю віддали себе у владу Його споконвічного супротивника, того таємного ганьбителя, що названий ворогом роду людського, брехнею й батьком брехні**. Про це, звичайно, не здогадується й твій знайомий пан, який, відмовившись від Бога, проміняв Його на циганку-ворожку.

Лист 131

батькові, який запитує, чи існують духи

Жалоба за загиблим сином тільки тепер, у старості вже, привела Вас до церкви, у ній шукаєте Ви розради. Ви запитуєте, чи існують духи. Це рівнозначне питанню: “Чи є Бог?”. Бо Бог є Дух, нетілесний, вічний, всевідаючий, всемогутній, всеблагий.

Навколо Бога Творця існує царство нетілесних духів. Оточення святих блаженних Ангелів. Незлічиму кількість разів вони являлися людям, і навіть тваринам, від сотворення світу й донині. Випадки явлення Ангелів розказані в Біблії, особливо в Новому Завіті, і в історії християнської Церкви. Не говорячи вже про темні духи злоби, яких Христос виганяв з людей: це відпалі від Бога демони, які перебувають у вічному покрові смертному й розпачі.

Знаю, що Вас найбільше цікавить, чи існують духи померлих людей, чи існує дух Вашого померлого сина. Існують. Життя душі після смерті і є єдиною метою й змістом нашого короткого перебування на землі. Чоловіче Божий, у Христі й через Христа все відкрито й явлено: і Бог, і духи світла, і духи пітьми, і живі душі померлих праведників, і зневірені душі нерозкаяних грішників (притча про багача й Лазаря*).

Прочитайте в Євангелії, як у момент преображення Господнього на горі Фавор явилися душі пророків Мойсея та Іллі. Прочитайте, як у момент смерті Христа відкрилися гроби й померлі ожили. У такий спосіб всеблагий Спаситель хотів уже до Свого воскресіння засвідчити світові загальне воскресіння людей, але вийдуть ті, хто творили добро, на воскресіння життя. А ті, хто зло чинили, — воскреснуть на суд (порівн.: Йн. 5: 29).

Ще Ви запитуєте: якщо існують духи, які вони? Хай не дасть Вам Господь бачити духів пітьми й злоби ні на цьому світі, ні на тому! А які ті, хто удостоїлися Царства Небесного, сказано в Євангелії. Відповідь дав Сам Месія, говорячи, що вони як Ангели й сини Божі.

Хай удостоїть всесильний Господь наш Ісус Христос сина Вашого того Царства істинного й життя серед святих Ангелів Своїх.

Лист 132

стариці, про воскресіння тіла

Уся наша віра пронизана вірою у воскресіння. Вона, що воскрешає душі, які гинуть, (що саме по собі чудо), як же не зможе воскресити тіла? Ти сповідуєш свою тверду віру у всесилля Бога, Творця неба й землі, але все-таки тебе мучить питання: “Як Господь воскресить старі й немічні тіла?”. Дивися, щоб не уподібнитися до ворогів Христових, садукеїв, які нібито вірили в Бога, але заперечували воскресіння мертвих. Молоді тіла чи старі — чи не однакові після смерті? Хіба не розсипаються й ті, і інші в порох, з якого сотворені? Але й ті, і інші однаково легко воскреснуть в останній день, у день Суду, за словом Творця. І ні стареча слабість, ні юнацька легкість не сповільнять і не прискорять постання мертвих з могильного пороху. Слово Боже всесильне: воно воскрешає й мертвить, творить і винищує. У Бога все можливо.

Ти наївно міркуєш, що не хотіла б у твоєму нинішньому старечому й немічному тілі перебувати в Царстві Христовому. І не будеш, сестро, не бійся! Коли, гинуча душа безбожника воскресне й оживе вірою, його нова душа заледве буде нагадувати стару, але особистість його залишається тією ж впродовж усього життя. Щось подібне відбувається, коли хтось скидає руб’я й наряджається в шовк. Так само буде й з тілами. Є тіла небесні й тіла земні, тіла духовні — нетлінні й тіла земні — тлінні*. Святий мученик Іполит54 пише: “Ми віримо, що тіло воскресне не таке, як нині, але чисте й таке, що не підлягає ушкодженню. Усякому тілу повернеться своя душа”. Як разюче відрізняються крона й коріння дерева! І все-таки життя дерева втримується в корені в цілості й сутності своїй, так само як у цілості й сутності втримується воно у квітці; і як квітка своєю красою перевершує корінь, так само воскреслі тіла перевершать красою наші земні тіла.

Радуйся, дочко з воскреслим Господом! І з радістю причащайся Тілом і Кров’ю Христовою. Так ти приготуєш собі тіло небесне, подібне до Його Тіла, яке силою й красою перевершує все, що на світі можна оком побачити й уві сні уявити.

Лист 133

викладачеві Мілану І., який просить розтлумачити Перше послання до Корінтян

У Святому Письмі Вам зустрілися незрозумілі слова, і Ви просите пояснити їх. Ось вони: Ніхто хай не обманює самого себе. Якщо хтось з вас думає бути мудрим у цьому світі, хай безумним стане, щоб бути мудрим (1 Кор. 3: 18). Ці слова Вас здивували й збентежили. Я не зовсім розумію чому, бо вони цілком у дусі Євангелія. Звичайно, апостол далекий від того, щоб радити людям безумство: він говорить про те, щоб своє плотське, світське мудрування вони вважали безумством у порівнянні зі спасительною богоодухотвореною Христовою істиною. Ще ясніше апостол говорить про це в першому розділі того ж Послання до Корінтян: мудрість світу цього є безумство перед Богом*. І хто не вважає себе вбогими духом, за словами Господа, не зможе ввійти в Царство Небесне.

Скажіть, що дали людині всі язичеські філософи з їхнім світським знанням і мудрістю? — Привели себе й світ до розпачу. Відомий римський філософ Сенека заподіяв собі смерть, це ж зробив і його учень цар Нерон. Коли дельфійські віщунки оголосили Сократа наймудрішою людиною, Сократ, визнавши це, відповів: “Воістину я мудріший за інших, бо знаю, що нічого не знаю”. Апостоли Христові говорили про себе: Ми безумні Христа заради*. Тобто безумці перед світом і для світу, але не перед Богом і не для Бога. Ви знаєте, що кожного першовідкривача нового таємничого закону природи люди спочатку вважали безумцем. Як же не визнають вони безумцем відкривача Царства життя, надприродного, реального й вічного! Пізнання Царства, відкритого Спасителем Христом, незрівнянно важливіше за всі пізнання. Тільки у світлі цього пізнання всі інші знання знаходять зміст і цінність. Як пише великий апостол: я вважаю за ніщо заради переваги найвищого пізнання Христа Ісуса, Господа мого: для Нього я від всього відмовився, і все вважаю за сміття, щоб придбати Христа (Филп. 3: 8).

Без Христа все на цьому світі пітьма й безумство. І той зі смертних, хто бажає пізнання істинної, тобто небесної мудрості, яка освітлює наше життя на землі й все піднебесне творіння, хай вважає безумством всяке тілесне мудрування від себе й від людей, бо воно веде не далі як до могили. Воістину, безумство — всяка самозвана мудрість, яка стоїть поза Богом, живим і єдиносущим, поза Христом воскреслим і Його Царством вічного світла й радості. Тому корисно кожному вважати себе безумним перед невимірною мудрістю Христовою, бо тільки так можна стати мудрим у Христі.

Мир Вам і здоров’я від Господа.

Лист 134

чиновникові С. П., притча про усиновлення

Ви хочете знати істину про життя людське. Важко розповідати про неї в листі. Давайте звернемося до притчі.

Якийсь багатий чоловік мав єдиного сина. Але всиновив він і сироту й також вважав його своїм сином. Ось одного разу у будинок цієї людини таємно проник чаклун і вмовив пасинка залишити дім свого благодійника, пообіцявши йому славу, яка у багато разів переважатиме славу названого батька. Зачарований пасинок прийшов до свого благодійника із проханням відпустити його. Той зрозумів усе, що відбулося, але не став противитися й дав йому волю. Однак, проводжаючи його в дорогу, зглянувся над ним і дав йому плетений мішечок, повний золота й дорогоцінного каміння. Зі слізьми відпустив він пасинка. Лиходій же не тільки не допомагав самотньому подорожньому, але посилав своїх родичів грабувати його. І нещасний, потрапляючи в руки розбійників, відкуповувався від них золотом і коштовностями, але тільки просив не рухати його плетений мішечок. Засідка ішла за засідкою, поки дорогоцінний мішечок не спорожнів. Тоді перед ним з’явився сам чаклун; бідолаха кинувся до нього за допомогою, як до друга. Але лиходій скинув маску й, скриплячи зубами, став відбирати в нещасного плетений мішечок. Весь цей час чоловік, який всиновив сироту, передбачав те, що відбувалося з пасинком у дорозі. Він журився про долю юнака й послав свого єдиного сина врятувати його від погибелі. Син прибув у ту останню мить, коли пасинок уже знемігся у боротьбі за плетений мішечок, і, вдаривши чаклуна, поранив його смертельно, а сироті знову наповнив мішечок золотом і самоцвітами й сказав, щоб скоріше повертався в дім, де чекає на нього батько.

Чи зрозуміла Вам ця притча? Людина-хазяїн — Бог. Син Його — Ісус Христос. Пасинок — Адам і рід його. Чаклун — сатана. Плетений мішечок — тіло людське. Золото й дорогі камені — дарунки Божі, що прикрашають душу людську. Вийшовши від Бога, самовільний рід людський поступово розгубив духовні скарби й залишився сам на сам з життям тілесним. І, коли сатана зробив спробу привласнити його й тим самим повністю знищити творіння Боже, явився на землю Син Божий. Він смертельно поранив сатану й, пораненого і безсилого, скинув у пекельну безодню, а в тілесне життя знову вдихнув душу живу й наповнив її Божественними дарами. У той же час Він заповів роду Адамовому з новим скарбом повернутися в дім Отця Небесного.

Мир Вам і благословення Христове.

Лист 135

честолюбному, про наклепників

Ти страждаєш від нападок зломовних. Ти вже перетерпів наклеп від сорока чотирьох наклепників! Вони образили твою честь. Оббрехали тебе, твою справу, твою родину, принизили твої успіхи. Ти витратив більшу частину маєтку на судові процеси проти обмовників. Твоє життя було б прекрасне, якби не “злі язики”. Вони переслідують тебе, ти страждаєш і кидаєш гроші на захист честі від кожного з них.

Справді, вони чинять не по-християнському, але й ти борешся з ними не як християнин. Згадай, як Начальник нашої віри діяв у випадках наклепницьких нападок: як вівцю, ведено Його на заклання, і, як ягня перед тим, хто стриже його мовчить, так і Він не відкриває уст Своїх (Діян. 8, 32). Але от тобі за приклад і вчинок царя земного, Костянтина Великого55. Одного разу якісь підлесники стали скаржитися цареві на його недоброзичливців, які обмовляють і паплюжать свого царя. “Ці лиходії, — говорили вони, — не просто брехали й обмовляли, вони вчинили гіршу наругу. Вони прийшли до твоєї мармурової статуї, що стоїть в центрі міста, і доти били по ній камінням й лозинами, поки не відбили ніс і не спотворили все обличчя”. Мовчки вислухав цар цю звістку, потім торкнувся свого обличчя й сказав: “І лице моє чисте, і чоло ціле, і ніс на місці!”. Засоромились навушники й втекли від особи царської.

Хто на світі був обмовленим більше за Сина Божого й апостолів Його? Але землею засипані вуста наклепників, а на честь апостолів по всьому всесвіті зводяться храми. Якщо душа твоя здорова й чиста перед Богом, нічим не зашкодить їй наклеп — ні людський, ні бісівський. Тому що неправда, немов вітер, що розносить пилюку, налетить і пройде, а істина залишиться. Це підтверджено досвідом усіх мудрих людей цього світу.

Отже, не мучся й не кидай гроші для того, щоб захистити свою гідність від недостойних, тому що вони, як порожній звук. Краще захищай Божу гідність, а Господь захистить твою. А Його захистиш зберіганням і проповідуванням правди Божої.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 136

Н. Н., про порушену обітницю

З тобою відбулося подібне до того, що одного разу трапилося в часи апостольські.

У тебе захворіла дитина. У тривозі за неї ти даєш обітницю пожертвувати церкві пшеничне поле, тільки б дитина одужала. Церковний комітет не один раз просив тебе продати це поле, тому що воно межує із територією церкви. Але ти просив занадто високу ціну. І от у горі ти пообіцяв церкві подарувати цю землю. І дитина поправилася. Ти ж порушив обітницю. Дружина постійно нагадувала тобі, просила виконати обіцянку. Але тобі стало жаль землі. Зрештою ти пішов на хитрість, для того щоб виконати обіцянку частково: ти продав поле якійсь людині, залишив половину грошей собі, а іншу половину зібрався віднести до церкви. Однак і цю половину тобі стало жаль випустити з рук: ти взяв частину й витратив. Але знову занедужала твоя дитина, захворіла і померла. Зараз пишеш мені під тягарем великої скорботи. Смерть дитини ти пов’язуєш із порушенням обітниці. Говориш, що тебе охопив великий страх “чогось таємничого, що немилосердно карає людей”. Прочитай п’яту главу Діянь. Там мова йде про подібний випадок; запам’ятай слова апостола Петра: Ти збрехав не людям, а Богу*.

Знаю я такий випадок і в наші дні. У якійсь спокусі чоловік обіцяв пожертвувати монастиреві бика. Коли спокуса минула, він подумав, що це занадто велика жертва й можна відкупитися чимось меншим. Він продав бика, купив для монастиря телятко, а різницю хотів принести додому, щоб витратити на господарство. Але по дорозі з ринку він втратив гроші. А вночі інший бик заколов теля на смерть.

Не Промисел Божий немилосердний, а ми немилосердні до душ своїх. Не бики й поля потрібні Богові, а чисті й щирі душі. Те, що Пан життя й смерті зробив дому твоєму, — це не покарання, а милість. Він взяв у тебе безневинне дитя, щоб урятувати його від тебе в раю, а тобі допустив скорботу, щоб ти покаявся, очистився, перемінився й удостоївся раю й зустрічі з милим тобі чадом. Якби через порушену обітницю нічого не трапилося, що б тоді було? Ти ще більш безтурботно став би множити гріх за гріхом, дитина звикла б до твого грішного життя, і ви обоє втратили б свої душі. А зараз Творець повернув твою неправду на спасіння тебе й дитини. Тому не нарікай на немилосердя Всевишнього, але дякуй Йому за милість.

Благословення тобі й розрада від Господа.

Лист 137

бакалійникові, про правдиву міру

Сказав нам Спаситель: якою мірою міряєте, такою й вам відміряють*. Про істинність цих святих слів ти свідчиш своїм особистим досвідом. За твоєю згодою я викладаю його тут на користь багатьом.

Тебе обкрадали прикажчики, один за одним. Ти звільняв їх і замінював новими. Ти приймав на роботу людей з найкращими рекомендаціями як чесних і відповідальних, але вони виявлялися шахраями. Іноді ти шаленів, іноді впадав у відчай. Ти постійно скаржився своїм друзям-торговцям, але вони не могли дати тобі поради й говорили переважно: “Що поробиш, такий нині народ!”. Нарешті Господь послав тобі справжнього порадника. У ваше місто приїхали російські ченці, щоб просити пожертвувань для свого монастиря. Одного разу вранці вони ввійшли й у твою крамницю. Довго ти розмовляв з ними, нарешті поскаржився на своїх продавців. Під час твоєї розповіді один старий чернець пильно й мовчки дивився тобі в обличчя. Коли ти виклав свою скаргу, сказав старець: “Є від цього спасіння!”.

— Де, у чому? — здивувався ти.

— Воно в тобі самому, — відповів старець, — відтепер добре дивися, якою мірою міряєш ти своїм покупцям. Давай надміру, завжди надміру! І перестануть тебе обкрадати!

Грім серед ясного неба! Ніхто тобі раніше й не натякав на те, що тебе обкрадають через те, що ти сам крадеш. Ти обважував покупців, а продавці обкрадали тебе. Ти виконав пораду ченця: давав сторицею кожному — кілька зайвих шматочків цукру або кавових зерен, кілька грамів рису або інших продуктів. Так, як колись робили колишні крамарі. І з тих пір припинилися крадіжки у твоїй крамниці. У тебе служать ті ж продавці, які раніше крали, всі працюють чесно, і ніхто не краде. Вся твоя торгівля пішла вгору. Ти просто відчуваєш, що з тих пір, як старий чернець відкрив тобі очі на істину, благословення Боже зійшло на тебе. І зараз ти, немов євангельський проповідник, наставляєш все купецтво й уже не шукаєш порад, а сам даєш їх. Ще повісив ти в себе в крамниці дошку з написом великими буквами: Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють.

Господь хай благословить і зміцнить тебе.

Лист 138

уніатові, про переміну віри

Хтось зі священиків вашого міста налякав тебе словами: “Проклятий буде кожен, хто перемінить віру, у якій народжений”. Боячись прокляття, ти запитуєш, чи правда це.

Якби це було так, тоді були б прокляті всі наші язичеські предки, які залишили віру в ідолів і прийняли християнство. Були б прокляті – зі страхом вимовляю ці слова – і святі апостоли, що залишили юдаїзм і спонукали багатьох людей залишити його. Були б прокляті й святі отці наші, Кирило й Мефодій, просвітителі слов’ян, які першими принесли свічу істинної віри нашим слов’янським прадідам у Карпатах і Моравії. Був би проклятий і святий цар Борис56, який хрестив болгар, і святий Григорій57, який хрестив вірмен, і свята рівноапостольна Ніна58, яка хрестила грузин, і святий Патрік59, який хрестив ірландців, і святий князь Володимир, який хрестив русичів. Проте якби вони були прокляті, хто був би благословенний? Страшно говорити про прокляття найблагословенніших чад Божих, хай простить нам Господь.

Розглянемо цей предмет з іншого боку. Можливо, той, хто так налякав тебе прокльоном, міркував так: “Я мав на увазі не язичників, а хрещених християн, тобто тих, хто, хрестившись в одній християнській Церкві, переходить до іншої”. Що ми можемо відповісти на це? Помолимося Господу й запитаємо цього пана: якщо він був хрещений у лютеранській Церкві, а потім залишив лютеранство й перейшов в уніатство, чи проклятий він? Ні, тисячу разів ні, скаже пан.

Тому, коли ти почуєш від нього такі слова, повернися на схід і скажи: “Воістину, нема прокляття на тому, хто, будучи породжений уніатом, навернувся до споконвічної віри своїх предків – до православної віри, віри святих Кирила й Мефодія, святого Володимира Київського, святого Вацлава Чеського60, святого Прокопія Карпатського61, святого Бориса, святого Сави Сербського, святого Петра Цетиньського62. Не проклятий він, а благословенний, так само як благословенні всі ці святі мужі. А вони благословенні у двох світах – серед Ангелів небесних і серед народів Божих на землі, нині й повік. Амінь”.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 139

бляхареві С. П., про хресні походи

Хресні походи проводяться в храмах. Але ти запитуєш про хресні походи, які проводяться на вулицях і полях. У чому їхнє значення?

Соборні молитви, які проходять під відкритим небом, під сонцем – у всесвітньому святилищі, сотвореному Самим Творцем, мають велике значення. Щось подібне робили й древні ізраїльтяни, коли тримали в осаді Єрихон. Такий похід, за вказівкою Божою, зробив Ісус Навин. Спереду несли ковчег Завіту, а перед ковчегом йшли священики, сурмлячи в труби. Сім днів народ обходив Єрихон в урочистому молитовному мовчанні. На сьомий день Єрихонські стіни завалилися, й місто було взяте (див.: Нав. 6). Ми, християни, носимо замість ковчега Завіту хрести, ікони й корогви, замість труб – у нас дзвони, і співаємо духовні пісні:

Хрести носимо, Бога просимо:

“Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!”

Зі всіх знамень, які ми носимо, хрест посідає перше місце. Тому що йому ще на Христовій Голгофі дана сила виганяти нечистого, оздоровлювати, очищати, освячувати людей і тварин, людське житло й будинки. Народ Божий знає про це, тому й називає такі походи хресними ходами. Тобі чомусь прийшла недобра думка, що на хресних ходах “святині опоганюються й виносяться на посміховище”. Не просто не опоганюється святиня, а нею освячується все, що опоганене людським гріхом. Хресний хід – це духовний бойовий похід проти бісівського зла, а народ, що йде хресним ходом, — воїнство Христове. А якщо хтось насміхається над хресним ходом, хіба це важливо? Людина, позбавлена Духа Божого, так само насміхається й над храмом, і над тими, хто молиться в храмі, і над молитвою, і над вірою взагалі. Хіба глузування можуть злякати хрестоносців, які воюють проти невидимих сатанинських сил, набагато страшніших, ніж ці нещасні насмішники? І, нарешті, ті, хто насміхається над святинею, насміхаються над власним щастям. Підтверджень тому безліч. Ось одне з них.

Якось по селі до поля йшов хресний хід. Якийсь чоловік, що недавно повернувся з Америки з заробітків, стояв перед своїм будинком і насміхався над тими, що моляться. Незабаром на те село обрушилася сильна злива. Вона не зашкодила селу, але на поле насмішника намила стільки піску, що не було видно ні землі, ні пшениці.

Соборна молитва ніколи не залишалася без добрих плодів, особливо коли молитва була покаянною і виражала відданість волі Божій. Народ знає духовну користь хресних ходів і тому так любить їх. Якби вони безліч разів не пролили дощ на висохлі ниви, не притупили косу смерті під час епідемій, не повернули мир під час смут, хіба народ любив би так хресні ходи й хіба носив би так ревно хрести по містах і селах?

У мусульман нема хресних походів. Якось у період турецького ярма в якомусь македонському місті відбулася певна незабутня подія. Була страшна посуха. Турки попросили християн пройти хресним ходом, і народ на чолі з владикою й духівництвом рушив хресним ходом до джерел за межами міста. В одній процесії йшли мусульмани, а в іншій – християни. Молитви ще не були прочитані до кінця, коли небо затяглося хмарами й линула така злива, що ті, хто молився, вмить розбіглися по домівках.

Від Господа мир тобі й благословення.

Лист 140

батькові, про злощасне придане

Господь благословив тебе єдиною дочкою. І ти божевіллям своїм погубив цей дар. Ти вбив собі до голови, що для її щастя досить лише великого приданого. Ти не піклувався про те, що приносить людині істинне щастя в житті, – про виховання, властивості характеру, про серце й душу. Ти збирав і збирав гроші.

Ти думав: чим більше придане, тим надійніше щастя. Ти намагався зібрати якнайбільше грошей і купити найдорожчого зятя. До цієї божевільної думки ти додав ще й недобре діло. Коли помер твій співробітник, ти за допомогою підробки привласнив частину його заробітку й залишив без хліба його вдову й сиріт. Ти наповнив скрині дочки приданим, а свою душу – неправдою. На божевіллі й беззаконні будував ти щастя своєї найдорожчої істоти, заради якої ти жив і працював. Що ж дивного в тому, що будівля, зведена на такій основі, звалилася й придавила тебе й твою дочку? Ти забув, якщо й знав колись, що небеса суворо карають безумство й неправду.

Наречені, ласі на гроші, осаджували твій будинок. І одному з них, твоєму “однодумцеві” у любові до грошей, вдалося повінчатися тілом з твоєю дочкою, а душею – з твоїми грішми. Але й року не минуло, як одного разу вночі твоя улюблениця прибігла до дверей рідного дому, закривавлена, розтерзана й зганьблена. П’яний чоловік побив її й вигнав з дому, вагітну, і втік з твоїми грішми. Зараз ти няньчиш онука поруч із ложем своєї дочки, яка тяжко хвора на туберкульоз, і лікарі рекомендують їй поселитися в Альпах. А в тебе тепер нема грошей на Златибор, не кажучи вже про Альпи. Проклинаючи зятя, ти запитуєш, чи є на світі правда Божа.

Як же нема правди Божої? І той, хто в неї не вірив, повірить, коли дізнається, що сталося з тобою. Приданим ти хотів ощасливити своє дитя й приданим приніс їй нещастя. Ти відняв шматок хліба в сиріт, щоб твоя дочка могла пити шампанське. Ти довів себе, свою дочку й онука до голоду. Приданим ти купив нещастя чотирьом – собі, дочці, онукові й зятеві. Тому що і його душу ти погубив приданим: спокусившись легкими грішми, він швидко “процвітатиме” серед шахраїв, яких ховають за огорожами цвинтарів.

На тобі здійснилася правда Божа, і твоє нарікання на неї лише показує твоє затьмарення неправдою. Так і будеш ти нянькою своєму онукові, у постійній турботі про те, що ще продати в будинку, щоб купити йому хліба, а дочці – ліків. І зі страхом будеш очікувати настання нового дня, як голодної вічності. І будеш чути плач голодної дитини й кашель її матері, як свист бича долі, який хльостає по твоїй спині.

Якби ти жив скромно й навчав скромності дочку свою! Співала б твоя улюблениця зараз у домі якоїсь скромної людини. Але скромність, як і будь-яка інша чеснота, здавалася тобі казкою давно минулих часів. Не знав ти, що євангельські чесноти – це стіна нерушима, об яку розбивається щастя нечестивих!

Але ти – людина. І, як людина, ти згрішив. І, як людина, піднімися у своїй біді. І помолись Богові, і Він, а не зять, розрахується з тобою. Господь виявив Свою правду над неправдою твоєю, покаже Він і милість до сліз твоїх. Він любить тих, хто кається і чує тих, хто молиться. Не засуджуй нікого, крім себе. І людський суд зм’якшує вирок при щирому каятті. А вічний Суддя по милості Своїй, крім позбавлення від осуду, дає розкаюваному дари життя, світла й радості. Не бійся ж. Творець з тобою, Він тільки чекає, щоб відчув ти близькість Його. А відчуття Його близької присутності швидко розтопить лід розпачу у твоєму серці.

Лист 141

селянинові Николі Ч., про внутрішню милостиню

Якийсь фарисей запросив Господа Ісуса Христа на обід. Покликав не з поваги, а з особистого розрахунку. Ісус, прозріваючи нечисті спонукання фарисея, не обмив рук перед трапезою. Хіба не справедливо приймати нечисте нечистими руками? Фарисей обурився проти цього, а Господь використав обурення його, щоб викрити фарисеїв, які зовні показували свою чистоту, а внутрішність їх була повна здирства й лукавства (Лк. 11: 39). Фарисей думав, що він своїм запрошенням робить особливу милість Господу, але Господь докорив йому, говорячи: Подавайте краще милостиню з того, що у вас є всередині, тоді все буде у вас чисте (Лк. 11: 41). Ти запитуєш мене, що значать ці слова Господа.

Означають вони милостиве серце, яке спонукує руку подати милостиню. Господь, Який серце бачить, приймав тільки таку милостиню. Якщо ж серце зле й черстве, дарма рука буде давати: відкине її Господь. Людей можна обдурити зовнішньою милостинею, а Бога – ніколи. Серце нечисте – нечистий і дар, яким би великим не був. З нечистого серця витікають нечисті думки й нечисті бажання й бруднять і зовнішні справи людські, якими б добрими й чистими вони не виглядали. Яка користь мити руки, якщо нечистота сердечна їх забруднює? Якщо будинок зсередини повний смороду й мерзенності, яка користь мити й прикрашати двері й вікна? Своєю Божественною прозірливістю Христос передбачав і відчував нечисту душу фарисея. Він не захотів вимити рук Своїх, Він не захотів виконати невеликий обов’язок, щоб нагадати хазяїнові про більший, не захотів виконати незначне, щоб докорити в значному. Найнечистіші руки чистіші в порівнянні з нечистим серцем. Обмиємо ж свої серця, і все буде в нас чисте.

Про грізного царя Калігулу63 розповідають, що він якось запросив сенаторів на трапезу зі злими намірами. Царський двір сяяв чистотою. І нічого нечистого не було в ньому, крім серця самого царя. За звичаєм він помив обличчя й руки й натер їх дорогими пахощами. Тільки серце його було переповнене брудом. У той момент, коли він люб’язно розкланювався зі своїми гостями, вихваляючи й звеличуючи їх, кати вбивали їхніх синів за його наказом.

Ці приклади й тисячі інших ясно говорять про те, що Син Божий повинен був зійти на землю, тому що така нечистота запанувала в серцях людських, таке зміщення цінностей, що існування світу, населеного настільки розбещеними людьми, ставало безглуздим. І ніхто інший не міг очистити серця й змінити світ, крім єдиного Бога. Господу нашому слава й похвала, а тобі життя і спасіння.

Лист 142

хворому полководцеві, про вічну нагороду

Пишете мені з одра хвороби. Вас оточують чужі люди, їхні імена Вам невідомі, і вони знають Ваше ім’я тільки з історії хвороби. Ніхто з близьких і рідних не приходить до Вас. А колись Ви командували полками. Тисячі людей вимовляли Ваше ім’я з повагою, хвалили й звеличували. Ваші груди за кількістю нагород нагадували іконостас. І ось, Ви забутий і самотній, чужий серед чужих. Крізь ніч стану нинішнього Ви дивитеся у світлий день свого минулого.

Будьте мужнім. Ваша нинішня боротьба набагато тяжча за колишні битви. Тому що нема битви важчої, ніж та, котру людина веде сама з собою. Згадайте Господа в Гетсиманському саду: І, перебуваючи в борінні, ще пильніше молився, і піт Його став, мов краплі крові, що падали на землю (Лк. 22: 44). Але потім були воскресіння, і честь, і слава, яка розноситься ось уже десятки століть від краю до краю землі. Великий святий отець Йоан Златоуст, на старість опинився в немилості в імператора, був обмовлений, зганьблений і вигнаний зі столиці в пустелю. Вимучений, хворий і самотній, Ви думаєте, він нарікав і скаржився? Ні. Ось що він писав з безодні свого страждання й приниження: “Що значить вигнання з батьківщини, чужина, осуд, наклеп, насильство й знущання, зло від людей, муки від рабів і вільних, що це означає, якщо нагорода за це все – небо й вічні скарби, яким нема меж, які приносять нам безсмертя й вічне блаженство?”.

О, якими прекрасними й великими є нагороди, яких очікують, тільки від святих небес, які знають мінливість мирської слави й долі, що забувають про всі земні зустрічі, погані і добрі, і всією своєю суттю спрямовані назустріч вічній Любові!

Пишете, що віра допомагала Вам у боротьбі за волю народу. Зараз віра в Бога потрібна Вам як ніколи. Ні в чому так ясно не проявляється її дія, як у житті самотньої, забутої, знедоленої й хворої людини. У той час, коли світ шепче йому на вухо: ти нікому не потрібний, віра говорить йому: ти потрібний Богові. У пору гучної мирської слави, що вінчала Вас лаврами, віра була для Вас насолодою душі, нині ж вона може стати для Вас її єдиним хлібом. Читайте Псалми і Євангеліє.

Розрада й мир Вам від Господа!

Лист 143

судді Петру П., про “різкості” Христові

Вас збентежила “різкість” Христа, з якою Він відмовив у проханні якійсь людині. Хтось прийшов до Господа й сказав: Учителю! скажи братові моєму, щоб він розділив зі мною спадщину, на що Спаситель відповів: хто поставив Мене судити або ділити вас? (Лк. 12: 13–14). Ці слова Господа здалися Вам занадто різкими й не гідними Його; Ви посилаєтеся на інші слова Христа: просіть і вам дасться* — і знаходите в них протиріччя.

Але чи розумієте Ви, про що просив Христа цей чоловік? Він просив Його бути присяжним у справі поділу майна. Хіба може розділити братів Той, Хто прийшов на землю мирити й з’єднувати? Людина хотіла, щоб Цар царів, що прийшов на землю зробити людей Царськими синами, брав участь у дрібному судовому розгляді! Хотів цього з таємним бажанням, щоб Христос був на його боці проти брата; він хотів, щоб Праведник із праведників виніс несправедливе рішення й образив його брата! Що ж дивного й неєвангельського в тому, що Господь рішуче відкидає таке прохання?

Хтось шанував святого Архангела Михаїла й звеличувався тим, що святий Архангел виконує кожне його прохання. Одного разу посварився він зі своїм сусідом і почав просити Архангела вразити сусіда мечем. Коли його прохання залишилося без відповіді, він розгнівався й перестав святкувати Славу святого Михаїла. Тоді явився йому Архангел і сказав: “Я був тобі помічником, коли ти просив добра для себе й всіх близьких, але коли ти дерзнув просити мене стати катом кривдникові твоєму, я залишаю тебе”. Після чого та людина важко занедужала й залишалася прикутою до ліжка доти, поки не покаялася й не навчилася по-євангельськи думати й молитися.

Згадайте, як Господь відкинув прохання двох апостолів, які просили Його покарати негостинних жителів одного міста (див.: Лк. 9: 54). Брате мій, Господь виявляє милість Свою саме в тому, що не виконує всіх молитов наших. Якби Він виконував кожну молитву кожної людини, людський рід давно б загинув. Чи вважаєте Ви немилосердною матір, яка не дає в руки дитині рушницю? Ні, саме з великого милосердя до чада свого вона не виконує всіх прохань його. Жорстокою була б мати, що задовольняла б усі забаганки малої дитини. Звідки дитя може знати, що корисно, а що згубно? Своїм улюбленим учням Господь сказав одного разу: не знаєте, чого просите (Мт. 20: 22). Святий апостол Павло говорить: ми не знаємо, про що нам молитися як слід*. Тому повинні ми молитися про те, щоб Творець дарував нам Духа Свого Святого. Бо, хто має в собі Духа, той уміє правильно звертатися до Господа, тому що Сам Дух допомагає нам у немочі нашій (Рим. 8: 26), і тоді молитва наша буде справною і Господь почує її.

Хай пошле Вам Господь Духа Свого.

Лист 144

маляру Любисаву І., про Божий день

Всі ми, християни, за словом апостола Петра, очікуємо приходу дня Божого**. Але чи не всі дні — Божі дні? Кожен день і кожна ніч належать Богові, як сказав пророк: Твій день і Твоя ніч***. Бог — Господь часу й вічності. Але той останній день названий Божим днем по вищості. У цей день Господь прийде судити світ, це — день перемоги Божої істини й правди. Уяви собі хазяїна, який посіяв насіння на своїй ниві. Одного дня він сіяв, другого поливав і просапував, на третій розганяв птахів і тварин, на четвертий випрямляв ниву, і нарешті настав день жнив. Який з усіх цих днів ти назвав би днем хазяїна? Звичайно, той останній, коли хазяїн молотить і просіває зерна на гумні. І всі колишні дні були його днями, але цей останній – день із днів його, бо він збере прибуток свій, відокремить пшеницю від куколю. Хай допоможе тобі твій Ангел-хоронитель стати придбанням Господа й не опинитися серед куколю!

О, яким великим і страшним буде той день Хазяїна, коли Він буде провівати й просівати;

коли зерна будуть відокремлюватися від кукілю;

коли чіпкий кукіль не зможе більше харчуватися соками пшениці;

коли таємно посіяне насіння Хазяїнового ворога буде кинуте у вогонь незгасимий;

коли кожна істота, яка самовільно винищила в собі печать Хазяїна, печать Духа Святого, буде вигнана з двору й залишина без опіки Його;

коли будуть витерті сльози й зцілені рани тих, хто в віці цьому плакав посеред тих, що сміються й насмішників;

коли сонми праведників заспівають пісню слави й перемоги;

коли труби виголосять світло без жодної пітьми!

Слава й радість, і життя нескінчене!

Торжество агнців Божих над всіма звірами!

Переможне завершення невимовної драми, яка почалася брехливим торжеством сатани над прабатьками в раю!

Кінець стражданням Христа, які розділили з Ним мільйони праведників від сотворення світу!

Лист 145

студентові, на запитання про вплив світу духовного на світ земний

Згідно з християнським вченням, духовний світ, крім Господа Творця, населяють Ангели й душі померлих людей. Ви запитуєте: “ Чи впливає духовний світ на людей і на події нашого світу в цілому?”. Все Святе Письмо від першої й до останньої його сторінки вчить нас, що наш світ перебуває під спостереженням і керівництвом духовного світу, який спрямовує його до добра. Але люди мають свободу вибору й, на велике нещастя своє, можуть відвернутися від цього доброго впливу й по своєму свавіллю ввергнутися в погибель.

Керований світлими силами духовного світу, Мойсей вивів народ Ізраїлю з рабства до волі. Завдяки впливу світлих сил Ісус Навин перемагав своїх і Божих ворогів. Завдяки впливу світлих духовних сил пророки пророкували, праведники утверджувалися на шляху правди, а грішники зверталися до Бога й істини. Завдяки цьому впливу пророк Самуїл вибирав і помазував царів, Давид покаявся, Йосип і Даниїл тлумачили сновидіння, троє отроків врятувалися від смерті у вогненній печі, Навуходоносор прославив Бога єдиного, Зоровавель відновив Єрусалимський храм, Йосип тікав з Дитятком Ісусом у Єгипет від меча Ірода. Але хіба сукупність всіх цих впливів не явилася світові в особистості втіленого Сина Божого, Спасителя нашого? Вся сила, і мудрість, і милість вічної небесної реальності в повноті істини явилися в Ньому, Господі Ісусі Христі, настільки, наскільки вона доступна людям у їхній тілесній обмеженості.

З часу втілення Сина Божого ми знаємо, що всі небесні впливи святих приходили й приходять від Нього, через Нього: від Нього зішестя Духа Святого на апостолів; від Нього навернення Савла-гонителя в Павла-апостола; від Нього й безліч інших чудес, які день дню повідомляє й ніч ночі виявляє до нашого часу; від Нього таємничі знаки, дивні явища природи, таємничі голоси, благі сни й ті явища, які виводять людей на добрий шлях і приносять розраду.

У “Сповіді” блаженний Августин говорить про чудо свого навернення від язичества в праву віру. Він був язичником, жив у Мілані і якийсь час перебував у безперестанних ваганнях, хреститися йому чи ні, тобто віддатися Христу або залишитися на безплідній ниві латинської філософії. Але його міркування ні до чого не привели. У розпачі Августин усамітнився й став оплакувати власну неміч. Довго він перебував у слізній молитві до Бога, щоб Він указав йому шлях. І одного разу почув голос, начебто далекий дівочий спів, у тій пісні ясно були чутні слова: “Візьми й прочитай! візьми й прочитай!”. Августин почав оглядатися навкруги, щоб довідатися, звідки цей голос, але не міг зрозуміти. Чи не відповідь це на його молитву? У здивуванні він повернувся в кімнату свого друга: у нього на столі лежала книга Апостол. Августин швидко взяв і розкрив книгу, його погляд упав на слова апостола Павла: відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла*. Ці слова вирішили долю блаженного Августина й сотворили з язичеського філософа християнського проповідника. Чи не вплив це духовного світу на наш земний світ — від Христа й через Христа?

Наведу Вам більш сучасний приклад. Великий ревнитель і захисник Православ’я в Росії Олексій Хом’яков64 за трагічних обставин втратив свою дружину, з якою жив у щасливому шлюбі. І, хоча він був міцний у вірі, ця розлука спонукала його до розпачу. Якось уві сні покійна дружина з’явилася йому й сказала: “Не впадай у відчай!”. Це явлення повернуло його до життя, і він з колишнім жаром продовжив боротьбу за віру Христову. Чи не вплив це духовного світу на наш земний світ — від Христа й через Христа? І де кінець невичерпному багатству подібних прикладів, не один з яких Ви могли б згадати й у своєму житті?

Лист 146

Радосаву І., про Юду-зрадника

Запитуєш: “Чи проститься Юді гріх зради Учителя його й Господа Ісуса Христа?”. Не знаю, чому тебе це цікавить. Хіба не важливіше для нас, щоб ми самі своїми злочинами не зрадили Господа свого? І хіба не більш важливе питання: чи спасемо ми свої душі? Тому що годинник нашого життя швидко відраховує час, нагадуючи нам про швидку розлуку з цим світом. І всі ми станемо перед вічним Суддею, Який перед всім народом небесним винесе Свій праведний Суд про все, що ми в цьому житті сотворили. А коли людина йде на суд, кожен думає про свої гріхи й неправди, про те, як самому перед суддею виправдатися. Ні в кого нема ні часу, ні бажання розмірковувати про чужі гріхи або проникати в душевні таємниці судді, перед яким нині стануть. Хто знає, який буде Суд вічного Судді про мене й про тебе? Одне тільки відомо, що судити Він буде по правді, а не по неправді. Ми ж усі хотіли б, щоб судили нас по милості, а не по правді. Але дарма: Він обіцяв судити праведно. І тому охоплює нас страх і трепет. І тому не бажаю я ні тобі, ні собі, нікому на світі опинитися з того боку, де перебуває Юда-зрадник.

Бо Юда — зрадник. Зрадник Бога, людей і себе самого. Він зрадив Христа, зрадив апостолів, зрадив і людину в собі. Христа й апостолів зрадив юдеям, а себе – дияволу. Бо сказано: тоді ввійшов у нього сатана (Йн. 13: 27). Важко виміряти всю глибину зла, яке заволоділо Юдою. Був він невірним, злодієм, грошолюбом, лицеміром, зрадником і, нарешті, самогубцем, що впав у відчай. Син Божий багато разів застерігав його, щоб він відвернувся від свого згубного шляху, але Юда вперто тримався свого. Син Божий виявляв до нього ту ж любов, що й до інших учнів, але Юда відповідав на Його любов ворожнечею. Син Божий схилився й обмив йому ноги перед самим зрадництвом і з рук Своїх дав йому посолений шматок хліба. А хлібом і сіллю прийнято зустрічати найдорожчих гостей. Милостивий і смиренний Господь хотів підняти достоїнство Юди й простягнув йому хліб із сіллю, привітав його хлібом і сіллю перед самою зрадою! Юда прийняв хліб і сіль із руки Божої, рукою прийняв, а серцем відкинув із презирством. Смертна людина відкинула любов Безсмертного! Тому й Господь відкинув його рішуче, і тоді разом з хлібом увійшов у нього сатана. І з того моменту Юда, колишній учень Христа, викреслений зі списку людей і вписаний у список пекельних духів. Зараз ти спокушаєш Бога й запитуєш, чи простить Господь пекельних духів і чи спасе їх? Ти спокушаєш милість Божу так само, як євреї спокушали силу Божу на Голгофі, говорячи: якщо Ти Син Божий, зійди з хреста*. І за цю спокусу прийняли євреї гідну плату вже в цьому світі. Бережися, щоб і тобі не прийняти плату однодумців Юди.

Невірно, що Юді було визначено бути зрадником, як ти думаєш. Бо, якби це було так, для чого б Син Божий так старався, щоб відвернути Юду від злих справ? Для чого б взяв його в учні Свої й тримав поруч зі Собою три роки? Навіщо смирявся б перед ним, навіщо схилявся б і обмивав йому ноги? Навіщо давав би йому Своєю святою рукою хліб із сіллю? Читаючи в душі Юди страшний намір, Господь робив усе, щоб спасти його від вічної погибелі. Якщо ж сказано, що повинно прийти спокусі, сказано ще й це як суворе застереження: горе тій людині, через яку спокуса приходить (Мт. 18: 7).

Спокусник — це сатана, і йому слід творити свою справу, тому слід прийти й спокусі, від нього й через нього. Але горе людині, яка підкориться сатані й стане його знаряддям. Горе тому, хто, всупереч любові Божій, проявить любов до Його супротивника.

Молися Господу, щоб Він зберіг тебе від спокусника, який спокусив Юду й юдеїв. Щоб ніколи ти не був рабом і знаряддям його.

Лист 147

тому ж, про спасіння всіх грішників

Ти хотів би, щоб Господь на Страшному Своєму Суді помилував всіх грішників. Знову ти спокушаєш Господа, як спокушав Його противник Божий на Горі спокус?* “Якщо Ти Син Божий многомилостивий, помилуй Юду й Каїна і всіх грішників, і поклонюся Тобі”, — такими словами можна виразити твоє випробування Христа. Господь міг би відповісти тобі на це: “Хіба був Я немилостивий, коли з вічної слави Своєї зійшов у морок людський і всього Себе віддав у жертву за людей? Як помилувати Мені тих, хто ніколи не просив Моєї милості? Хто до останнього подиху нехтував запропоновану їм милість? Хто кров спадкоємців Моїх проливав, як воду? І хто до кінця залишався рабом сатани?”.

І як це може бути, щоб смертна людина змагалася в милості з премилостивим Господом, та ще й уявляла себе милостивішою за Нього? Випробуй самого себе й подивися, як обмежена й незначна милість людська. Випробуй: легко б простив ти свого друга, який тричі відрікся від тебе? І легко б ти простив людину, яка винищила твій рід? Або того, хто опоганив найсвятіше для тебе? А Господь простив Петра, який тричі відрікся від Нього. Простив Савла, який гнав і катував спадкоємців Його, рідних Його. Простив Августина, який опоганив християнську святиню. Простив усіх, хто всім серцем покаявся й навернув супротив свій у вірність Богу й святиням Його. Простить Він на Суді Страшному й тих, хто покаявся на смертному одрі, у свою останню годину, у всіх беззаконнях своїх, хто визнав Христа Сином Божим і волає до Нього про спасіння. Простить і тих, хто в ім’я Його виявив хоча б невелику милість і чашею води напоїв одного зі спадкоємців Його.

Але недостатньо цього спокусникам Господа! Недостатньо тим, хто сам не знає, що значить простити, що значить покаятися. Не знають вони, наскільки милість Божа перевершує наш розум. Вони хотіли б, щоб Господь змішав Царство вічного світла з пітьмою, щоб і на небі, як і на землі, змішалося добро зі злом. Хотіли б, щоб Юда, і Каїн, і всі братовбивці, всі безбожники, кровожери, розпусники, шахраї, богохульники, осквернителі святинь – всі, всі нерозкаяні злочинці стали праворуч від Христа на останньому Суді разом зі святими, мучениками й праведниками й щоб ліворуч від Нього нікого не залишилося! Хіба це справедливість? Хіба справедливо дати ту ж плату тим, хто навіть не ступив на ниву Хазяїна, і тим, хто трудився на ній весь день? Хіба це милість – змішати світло й пітьму, істину й неправду, пшеницю й кукіль?

Чоловіче, хто ти є, щоб научати справедливості Начальника справедливості? Щоб нагадувати про милості Тому, Хто дав Себе розіпнути за людей? Уклонися святині справедливості Його й невичерпній глибині милості Його й волай: “Всемилостивий, помилуй і спаси мене, грішного!”.

Лист 148

одному опікунові, про священство

Ти почув, як єретики говорять: “Всі християни є священиками, і тому особливі священики нам не потрібні. Тому що кожен хрещений у хрещенні одержав священиче достоїнство. Отже, кожен християнин або християнка можуть здійснювати священичі дії, які зараз чинять тільки рукоположені священики!”.

Знай, що це велика омана. У такому випадку можна було б сказати, що всі християни – апостоли, але ми знаємо, що Господь наш обрав апостолами особливих людей. Апостоли у свою чергу рукоположили спочатку дияконів, потім священиків і єпископів або патріархів. Про це ясно написано в Діяннях апостольських (див.: Діян. 6: 6; 14: 23) і в посланнях святого апостола Павла (див.: 1 Тим. 3; 4: 14; 5: 17, 22; Тит. 1: 5). І святий апостол Яків стверджує, що старійшинам церковним — пресвітерам Церкви – дана влада робити священнодійства. Прочитай слова його Послання: чи хворий хто з вас, хай призве пресвітерів Церкви, і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє (Як. 5: 14). Як бачиш, таке розпорядження Церкви було дано ще святими апостолами, щоб пресвітери, які мають владу від Духа Святого, здійснювали таїнства Божі й керували народом хрещеним і вели до спасіння. Слава Богу, це так! Бо, якби Промислом Божим не було так установлено, тоді кожен міг би назватися священиком і розкол християнства наступив би на самому початку. Наступив би розкол і у вірі, і в церковному порядку; хіба корабель церковний переборов би ці розколи всіх минулих дев’ятнадцяти століть, подібних до дев’ятнадцяти бурхливих океанів?

І за законом Старого Завіту священиком міг бути не кожен, а лише той, хто був поставлений і посвячений. Але й у ті часи з’являлися бунтівники, які беззаконно простив ти свого друга, який тричі привласнювали собі владу здійснювати священичі обов’язки. Так ми читали про Корея, Дафана й Авирона, які повстали проти Мойсея й Аарона, вигукуючи: всі святі, і серед них Господь! чому ж ви ставите себе вище народу Господнього? (Чис. 16: 3). Але розгнівався на них Господь і жорстоко покарав їх, і розкрила земля вуста свої й поглинула їх самих і домівки їхні, і провалилися вони живими в пекло, і покрила їх земля (пор.: Чис. 16: 32–33).

Отже, ми бачимо, що обидва Завіти говорять про одне: нема волі Божої на те, щоб всі віруючі були священиками. Але є одне достоїнство вище за священиче, котре доступне всім вірним, якщо вони захочуть здобувати його. Це – святість. Апостоли називають святими всіх справжніх християн. Імена святих заносяться в календар і в Книгу вічного життя. Багатьом і багатьом селянам, ремісникам відсутність земного священичого достоїнства не перешкодило ввійти до списку святих Божих. А деяким священикам-єретикам і розкольникам і священичий чин не допоміг спастися від вічної погибелі.

Мир тобі й здоров’я від Господа.

Лист 149

бідній жінці, про міцну молитву

Ви живете з чоловіком і молодшим сином у великій бідності. Ваш старший син – чиновник, але він давно покинув вас. Роками він не пише, не надсилає подарунків своїм турботливим і незаможним батькам. Батько не хоче й чути про нього, але Ви намагалися заспокоїти його й захищали сина, вибачали його неуважність до Вас. А потай Ви проливали сльози й молилися за блудного сина Богові. Так тривало кілька років. Вашу материнську душу переповняли страх і сором: страх, що батько прокляне сина, і сором, що він привселюдно відречеться від нього. Тому Ви все частіше й усердніше творили молитви Тому Єдиному, Хто може допомогти. Ви молилися, постили, запалювали свічки, творили милостиню й робили все, що варто робити віруючій матері. Невпинно, день за днем ось уже сім років. Не відступаючи й не сумніваючись!

Нарешті через сім років Ви отримали те, про що просили Бога. Скам’яніле серце сина звернулося до батьків. На минулий Великдень Ви одержали від нього покаянний лист і грошовий переказ. Просить прощення. Не розуміє, чому так довго міг бути твердим до своїх батьків, немов якась тверда шкарлупа покривала серце. Обіцяє ретельно писати й посилати допомогу. Щотижня приходить від нього лист, щомісяця — гроші. Материнській радості не було меж, Ваша подяка Богові перевершила всі слова й вилилася в сльозах.

І я радію Вашій радості й дякую Богові, шановна пані. Я з усією серйозністю називаю Вас пані. Панування Ваше не у достатках земного маєтку, не в тимчасовому багатстві й не в марнославстві людському. Панування Ваше засноване не на панській крові, а на панському дусі. Ви піднеслися душею до Царя царів і Пана над панами. Подумки Ви з Ним спілкуєтеся, молитвами з Ним говорите. Він повітря й світло Вашої душі, завжди присутній перед духовним Вашим поглядом. З ким би не говорили, Ви начебто з третім говорите, тому що Господь – другий між Вами й кожним Вашим співрозмовником. Ви, перш ніж сказати, у Бозі мислите, Ви раба Божа, а тому й дочка Божа. Звідси панування Ваше й благородство Ваше, а це єдине панування, яке ніколи не буде втрачене, і єдине вічне благородство. Воно здобувається вірою й зберігається слізьми й молитвами.

Таємниче відповів Господь на Ваші молитви Вашому серцю так, як колись хананеянці: жінко, велика віра твоя; хай буде так, як ти хочеш*. І сталося те, що Ви хотіли. Повернув Господь заблудлого сина на праведний шлях, врятував його від батьківського прокльону, який веде до вічної погибелі, а батька — від розпачу. Вас же Всевишній нагородить за Вашу віру й тим, що ще міцніше утвердить Ваше духовне панування й благородство, поки не перейдете Ви у вічне Царство, де панують пани Христові.

Мир Вам і благословення Христове.

Лист 150

носієві Бранимиру І., про Послання до Галатів

Зізнаєшся, що знаходиш велику розраду в читанні Нового Завіту й Псалмів. “Якби не це, я б упав під вагою життєвої тяготи”. Так пишеш. Але мучить тебе те, що тобі зрозумілі не всі слова, які ти читаєш. Наприклад, тобі незрозуміле значення слів апостола Павла: всі ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися**. Ці слова співаються замість “Святий Боже” по великих святах: Ті, які в Христа хрестяться, у Христа одягнуться. Ту ж думку апостол Павло виражає й у формі заповіді: одягніться у Господа нашого Ісуса Христа, і піклування про плоть не перетворюйте в похіть (Рим. 13: 14). Що значить одягнутися в Христа?

Щоб Вам було зрозуміліше, у першу чергу необхідно пізнати, що тут мова йде про душу. Душа проста за сутністю, душа новонародженого оголена так само, як і він сам. Тілесна нагота немовляти – це символ наготи душевної, у якій залишився наш прабатько з усім потомством своїм, переступивши Божу заповідь у раю. Коли ми хрестимося в ім’я Христове, наші душі в Христа одягаються. Одягаються в невидимі, але реальні одежі, у які й Христова душа була одягнена, бо, як душа невидима, так само невидимі й одежі її. Істина й справедливість, доброта й незлобивість, лагідність і скромність, чистота й благочестя, боголюбство й братолюбство — ось вбрання душі, ось одяг її. Для плотської людини, яка знає лише тілесний, матеріальний одяг, все це немов дим і вітер.

Довести це плотській людині буде дуже важко. Доказ сам прийде до неї, коли душа розлучиться з тілом і ввійде в невидиме духовне царство. Тоді вона з жахом і соромом побачить або наготу своєї душі, або заплямовані, нечисті одежі пороку, які перераховує апостол: обжерливість і пияцтво, хтивість і розпуста, сварки й заздрість (порівн.: Рим. 13: 13).

Апостол заповідає й хрещеним скинути з себе ці нечисті одежі й у Христа вдягнутися. Для чого це, якщо ми й так знаємо, що в хрещенні ми одного разу вже вдягнулись у Христа? Тому, що ми знову оголилися, ми відкинули царські одіяння дітей царських і знову одяглися в лахміття гріха. Але, якщо в хрещенні одного разу одягнулись у Христа, а потім скинули з себе, як нам знову одягнутися в Христа? Не новим хрещенням, звичайно, бо одне хрещення*; ні, не хрещенням — покаянням. Сказано, що Господь залишив покаяння для спасіння**. Хто воістину засоромиться своїх гріховних справ, сповідається й покається, той знову одягнеться в Христа. За словом апостола, ми доти сини Божі по вірі в Христа Ісуса (Гал. 3: 26), поки самі не скинемо з себе Христові одежі, і тоді ми знову стаємо чужими Богові, нечистими рабами й найманцями, а не синами Його. З цього випливає висновок, що всі ми, що йдуть до Царства світла й вічного життя, щодня повинні стежити, у які одежі вбрана наша душа. Хай будуть нам прикладом ті, хто щодня одягається й переодягається, чепуриться, прикрашається, щоб виглядати якнайкраще. З такою ж турботою, навіть із ще більшою повинні миставитися до одіянь своєї душі. Вони дивляться в дзеркало, а наше дзеркало — Ісус Христос. Дивлячись на Нього, найчистішого, найяснішого, найпрекраснішого Чоловіка, ми пізнаємо себе. Тому, як тільки помітимо на своїй душі пляму або побачимо гріховне лахміття, ми повинні відразу ж скинути цю нечистоту й у чистоту, святість і красу Христові одягнутися. Бо все, що плотські роблять для зовнішньої краси тіла, символ того, що духовні повинні робити стосовно духу.

Мир тобі й зростання в Господі.

Лист 151

росіянинові К. Т., про російську трагедію

Як росіянин Ви краще від мене повинні знати причини страшної трагедії, що відбулася з російським народом. Але, наскільки відомо мені, біда в Росії сталася не за гріхи російського народу, а за гріхи частини російської “інтелігенції”, точніше через юдействуючу російську інтелігенцію.

Вам відомо, що російський народ вибрав Царство Небесне ще коли приймав хрещення від святого князя Володимира Київського. І вибору свого він донині не міняв. Але російська інтелігенція завагалася й зрадила основним життєвим поняттям, і то не вся інтелігенція, а деяка її частина. Ще в часи легковірної цариці Катерини65 російська інтелігенція стала розколюватися на два табори. В одному таборі були ті, хто разом з народом хотів, щоб Росія назавжди залишилася Святою Руссю, зберегла ідеали християнської святості в кожній людині й у всьому народі. В іншому таборі ті, хто хотів, щоб Росія сприйняла ідеал земного панування й земної культури. Перші бачили мету людського життя над земним у Царстві вічної духовної дійсності — у Царстві Божому. Інші обмежували всі цілі життя межами часу й кордонами плоті. Говорячи сербською, косовською мовою, можна сказати так: перші обрали Царство Небесне, другі — царство земне. Нема нічого дивного в тому, що ті, інші опинилися в одному таборі з юдеями, які ще до Голгофської Жертви вибрали земне царство й розіпнули на Хресті Начальника Царства Небесного.

Коли Христос благословив і чудесно помножив хліби й нагодував п’ятьма хлібами п’ять тисяч чоловік, супротивники Його, прихильники земного царства, відразу захотіли зробити Його своїм царем. А коли Ісус дізнався, що мають намір прийти, несподівано взяти Його й зробити царем, знову віддалився на гору сам-один (Йн. 6: 15). Він мислив про небесне — вони про земне. Чудом над хлібами Він хотів показати необмежену силу духовного світу стосовно до матеріального, пасивного й безсилого. Втім юдеї витлумачили це матеріально, і сутність Христового чуда була для них втрачена. Вони хотіли зробити Його царем, як свого роду чарівника, який звільнив би їх від Риму й створив би для них велике земне царство, і тільки земне. За такі приземлені й перекручені помисли докорив їх Господь словами, сказавши їм в очі: Ваш батько диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого (Йн. 8: 44).

І дійсно, з духовної точки зору, породження сатанинське — це всі ті, хто, втративши з виду безсмертне Царство неба, єдину ціль і єдине надбання людське, шукають винятково земне. Бо очевидно, що не може бути кінцевої мети людини там, де панує смерть, якою б не була багатою людина. Відомо й інше, що плата дається наприкінці служби, а кінець нашої служби настає наприкінці нашого життя. Отже, нагорода надасться після смерті. А людська служба в цьому світі відповідно до поняття життєвої цілі може бути трьох видів:

служба Богу;

служба Богу й мамоні;

служба дияволу.

Істинна служба тільки перша, ні з чим іншим не змішана. Дві інші – служби дияволу. Народна російська інтелігенція здійснювала службу Богу, підпорядковуючи всі інтереси земного царства інтересам Царства Небесного, Царства “не від світу цього”. Антинародна російська інтелігенція хотіла служити й Небесному, і земному царствам, при цьому перше використовуючи як засіб для одержання другого, тому збулися на ній слова Спасителя: не можете служити двом панам*. Антинародна російська інтелігенція, зневажаючи народ як “неосвічену масу”, як безформне й сліпе болото, бажала, так би мовити, ощасливити народ зміцненням земного царства, відкидаючи Небесне.

Близько двох століть велася боротьба між двома таборами російської інтелігенції – і в політиці, і в літературі, і в мистецтві. Нарешті антинародна російська інтелігенція з земними розумом і серцем взяла гору над народною інтелігенцією з небесними серцем і розумом, і перша залишилася у відношенні до другої, як два відноситься до одиниці. Потуранням сил небесних взяли гору й прийшли до влади юдеї, вони й понині панують над Росією — Російською землею, але не російською совістю. Подібно до слова, яке сказав Господь сатані про спокусу праведного Йова: ось, він в руці твоїй, тільки душу його збережи (Йов. 2: 6).

Скільки б сатана не виглядав мудрим у своїх власних очах, він дурний у всіх своїх підступах проти святої небесної логіки. І рука сатани не торкнеться душі російського народу: Господь не допустить. І сила юдействуючих у Росії не означає їхньої перемоги, а тільки прелюдію до російської перемоги. Як і у випадку з Йовом, так і у випадку з Росією диявол — покірний раб Всевишнього, всемогутнього, непереможного, підвладного Отцеві Світла. Про це свідчить і це підтверджує нам юдейська Біблія, яку відкинули юдеї. Немов мандрівні акробати, юдействуючі безбожники ходять по канату князя пекла, від провалу до провалу, від поразки до поразки, з часів історії змія-спокусника й понині. Їхня повсякчасна справа споконвіків – зухвало оббрехати Бога, злобливо заперечуючи Небесне Царство, і марно будувати земне царство. Але, коли засяє світло Христове, їхня тінь в історії стане похмурим опудалом людству й штовхне його ще ближче до Христа.

Лист 152

одному священикові, про зовнішні “дріб’язки”

Ви, всечесний отче, вважаєте священичі одежі, бороду й волосся “дріб’язком”. Вас дивує, що священоначальники тривожаться за них. Однак далі Ви говорите про важливість проведення реформи, яка стосується зовнішності й поведінки священика. Як же узгодяться “дріб’язок” і важливість реформи? Кожен друг Церкви повинен запитати себе: чому офіцери царя земного не протестують проти своєї уніформи, не протестують ні митники, ні поліцейські, ні лісники, ні залізничники? Вони носять те, що пропонує начальство, без нарікання й поводяться так, як вимагають правила. Як це можливо, щоби самі тільки “офіцери” Царя Небесного повставали проти своєї “уніформи” і правил поведінки? Якщо народ хоче бачити свого священика в рясі, з бородою й довгим волоссям, всі інші причини не обговорюються. Якщо народу неприємно бачити священика в одязі торговця зі стрижкою й без бороди, таку “реформу” потрібно за будь-яку ціну припинити, як таку, що ображає благочестя народу. У такій справі, отож, критерієм є релігійне почуття народу і його суд, а не смаки окремих священиків. Крім того, якщо борода й довге волосся не заважають поетам, художникам, навіть партійним вождям, чому ж вони будуть заважати священикам Христовим, духівникам і пастирям народним?

Блаженний Єронім з іронією писав про священиків свого часу, що люблять зовнішній лоск: “Мені соромно сказати, але є люди, які приймають священичий або дияконський сан з тією метою, щоб вільніше спілкуватися з жінками. Вони піклуються винятково про власне вбрання, довжину волосся, носять дорогоцінні персні з діамантами; ходять, ледь-ледь торкаючись землі, щоб не забруднитися. Можна подумати, що це новоженці, а не священики!”.

В античні часи борода була відзнакою філософів. Одного разу сталося так, що через появу безлічі філософів-шарлатанів кесар видав розпорядження поголити бороди всім філософам. Епіктет66, найбільший філософ того часу, відповів на це: “Кесар може позбавити мене голови, але не бороди!”. Ось яке значення він надавав цій зовнішній відмінності свого звання.

Усе це дріб’язки, скажете ви. Так, дріб’язки, без сумніву. У порівнянні з душею християнина, одяг і борода — річ незначна. Але все життя складається з незначного й значного. А наша віра настільки тендітна й витончена, що й дріб’язки можуть шкодити або допомагати їй. Якщо словесне стадо хоче, щоб його пастирі й зовні відрізнялися від нього, і мали визначені й стабільні знаки відмінності, навіщо противитися цьому? Католицьким місіонерам у Китаї, які враховували психологію народу, якому вони проповідують, не соромно носити кіски, довгі жилети й шаровари. Чому б христолюбивим священикам противитися народу й через “незначне” ставити під сумнів значне в духовному житті й зростанні?

Мир Вам від Господа.

Лист 153

викладачеві Закону Божого

Ви сердитеся на деяких своїх колег, які осудливо дивляться на викладання в школах Закону Божого. І Ви маєте рацію. Ваш гнів – гнів праведника, такий гнів угодний Богові. Але не варто тільки гніватися або тільки наполягати. Необхідно ще й молитися за тих, хто через нерозуміння повстає проти викладання Закону Божого в школах, щоб Господь відкрив їм очі й вони побачили, що рубають сук, на якому сидять, тому що все виховання молодого покоління ґрунтується на непохитній скелі християнського навчання. Так було в нас протягом нашої тисячолітньої православної історії, так повинно бути й сьогодні, і завтра, і повік. Таке виховання не посоромило нас у минулому, не осоромить і в майбутньому. Воно дало надзвичайних людей, що стали окрасою нашої історії, так само, як зірки прикрашають небозвід. Таких людей, зірок на небозводі нашої історії, безліч. А що ще може бути метою виховання, якщо не люди, справжні люди?

Педагогічна наука й у нас, і у всіх християнських країнах повинна збігатися із Христовою наукою. Якщо виховання відпаде від Христової науки, постраждає не вона – постраждає виховання, будуть загублені люди. Якщо християнська основа виховання в школах буде зруйнована, школа буде становити небезпеку і для людей, і для народів. Бо освічена, але невихована людина більше небезпечніша для себе й для інших, ніж людина вихована, але неосвічена. Тріщина у вірі неминуче спричиняє тріщину в характері людини. Про це свідчать як священна, так і спільна історія хрещених народів. Який би із царів Ізраїлю не відступав від Бога, він відступав і від моральності. Бо подібно до того, як ріка зв’язана зі своїм джерелом, а світло із сонцем, так само й моральність пов’язана з вірою.

Я є путь, — сказав Христос*, і ще сказав: Я вода жива** і Я світло світу***. Куди ми направимо своїх дітей з цієї Путі, якщо не в прірву? Чим ми напоїмо їхні живі душі без цієї Води Живої, якщо не болотною каламуттю, яку п’є худоба? Чим освітимо ми їх без цього Світла, якщо не примарними відблисками?

Але, кажуть, Закон Божий не для нашого часу. Не знаю, бачу тільки, що й у наш час вирізняються лише ті люди, які тримаються віри й Закону Божого. І не знаю, яке навчання могло б замінити навчання Христа в справі виховання молоді. Адже не існує ніякої іншої науки про людину, про зміст людського життя, про моральність поза православним вченням.

Таким чином, ніхто не може покласти іншого фундаменту ні в наш час, ні через тисячі років після нас, крім того живого Фундаменту, Який Сам Себе їм сотворив і сказав: без Мене ви нічого чинити не можете****.

Мир Вам і благословення від Господа.

Лист 154

ченцеві Симеону, про день і ніч

У бесіді про кінець світу й прихід Сина Людського Господь Ісус Христос поперемінно вдається до порівняння із днем і ніччю (див.: Лк.: 17). Він порівнює Своє Друге пришестя з раптовістю й швидкістю блискавки й говорить: так буде Син Людський у Свій день*. А трохи пізніше: тієї ночі будуть двоє на одному ліжку…** Говорячи про один й той же час, Він, однак, вживає то слова в день Свій, то в ту ніч; ти запитуєш, як це пояснити.

Непогрішне кожне слово з вуст Христових, непогрішні й ці Його слова. Говорячи про Свій день, Він говорить про Своє Друге пришестя, говорячи ж про “ту ніч”, Він говорить про кінець цього світу й часу. Це той же самий час, а власне відділення часу від вічності, смерті часу від вічності, коли померкне й більше ніколи не засяє сонце й з’явиться світлий знак Сина Людського й засіяє навіки. Тоді не буде часу, а настане день Божий, тоді цей матеріальний всесвіт із шумом перейде, стихії ж, розгорівшись, зруйнуються, земля та всі діла на ній згорять (пор.: 2 Пет. 3: 10). Це буде остання зустріч дня й ночі перед вічною розлукою. Тому, коли говориться про останню зустріч і вічну розлуку дня й ночі, не має великого значення, як сказати – у день Свій або в ту ніч. Те, що виглядає суперечливим сьогодні й для сьогодні, коли колесо часу по черзі приносить день і ніч, втратить свою суперечливість на порозі рішучого поділу тимчасового й вічного.

Мир Вам і благословення від Господа.

Лист 155

Йоксиму П., про злого раба

Говорячи про Своє Друге пришестя, Христос називає людей то рабами, то хазяями. В обох випадках Він нагадує кожному, що всі повинні в чуванні й пильності очікувати Його, Господа слави й Суддю світу. Кожна людина – пан і хазяїн духовного скарбу, який знаходиться в її душі. Кожен повинен зберігати свій внутрішній скарб з такою ж обережністю й турботою, з якими хазяїн зберігає свій видимий земний скарб. Якби відав хазяїн будинку, у яку сторожу прийде злодій, то пильнував би й не дав би підкопати свого дому (Мт. 24: 43). Оскільки ж не знає того часу, повинен берегти будинок безперестанку в будь-який час, удень і вночі.

Так і ми повинні безперестанку оберігати свою душу від бісів, злих і невидимих злодіїв, щоб не розграбували вони наш скарб і не залишили нашу душу розореною й порожньою до дня пришестя Христового.

Рабами називає нас Господь тому, що ми користуємося в цьому віці скарбом, запозиченим у Господа. У цьому місці Він особливо звертається до вождів народу, які, як раби Божі, в ім’я Боже повинні піклуватися про свій народ. Тут Він розділяє вождів на вірних й на злих. Вірний і мудрий раб – цар або священик, батько або вчитель – постійно живе очікуванням Пана свого, тобто Христа, і намагається дітям Божим давати їжу вчасно, тобто правильно й методично, а це значить живити їх порадою й прикладом у законі Божому, зберігати від зла й готувати до Царства Небесного. Злий же раб скаже в серці своєму: нескоро прийде пан мій* — і почне мучити народ і проводити час в обжерливості й пияцтві. Але прийде раптово пан і покарає злого раба. Бачу, що Вас бентежить саме це покарання. Як покарає пан злого й невірного раба? Розсіче його. Що це значить – розсікти? – запитуєте Ви. Думаю, що це значить – відокремити душу від тіла й віддати тіло земному тлінню, а душу геєнському полум’ю, де буде плач і скрегіт зубів. Ось що буде зі злим рабом, який не очікує приходу пана свого і який не себе ставить на службу народу, а народ на службу собі.

Від Бога Вам здоров’я і спасіння.

Лист 156

хліборобові Предрагу А., про те, чого бояться біси

Ти прочитав розповідь про життя святого Йоана Вострського. Одного разу, коли блаженний Йоан стояв на молитві, у нього відкрився духовний зір і він побачив бісів. Вони не сміли наблизитися до людини Божої, але й не хотіли відійти. Бачачи їх у такому страху, святий запитав їх, чого вони найбільше бояться. “Трьох речей, — відповіли біси, — того, що християни носять на грудях; того, чим християни омиваються в церкві; і того, що вони споживають у церкві”. — “А з цих трьох речей, — знову запитав праведник, — що найстрашніше для вас?” — “Те, що ви споживаєте в церкві”, — відповіли йому служителі пекла.

Що ж тобі незрозуміло? Те, що християни носять на грудях, це — хрест. Те, чим християни омиваються в церкві, це — свята вода. Те, що вони споживають у церкві, це — Святе Причастя. Хрест — знамення перемоги любові, яка пройшла крізь страждання. Свята вода очищає й означає чистоту духовну й тілесну. Причастя — небесна трапеза, на якій душі в їжу пропонуються Тіло й Кров Господа. Хіба дивно, що біси тремтять від цих трьох святинь? Тремтять і нашіптують людям просто-таки протилежні поради:

1. За всяку ціну уникати страждань (бажаючи в такий спосіб викорінити з людського серця любов і людинолюбство);

2. Жити в гріховній нечистоті (щоб зробити людей своїми рабами й близькими родичами й відірвати їх від пречистого Бога);

3. Морити й зморити свою душу голодом, не даючи їй Божественної їжі, якої бажає душа за своєю природою, а живити її тільки земною їжею, як тварину (Причастя найбільше бояться пекельні духи тому, що Причастя є те, що вінчає людське сходження до Бога й з’єднує з Ним).

Від Бога тобі мир і благословення.

Лист 157

самотній жінці, про молитву

Ви засмучені тим, що Господь не чує Вашої молитви! Не нарікайте на Того, Хто дав нам душу й життя, розум і дух. Прошу Вас, не оскаржуйте Того, Хто має в тисячу разів більше прав скаржитися на нас і Ангелам, і святим Своїм. Хай Господь і не виконує наших прохань буквально, але молитви приносять плід у наших душах, роблячи їх багатшими й мужнішими. Це таємниця, що відкрилася духовним діячам. Скажімо, хтось посіяв пшеницю й молиться, щоб насіння принесло багатий урожай. Замість пшениці з насіння виростає трава. Він знову молиться за пшеницю, але із цієї трави виростають овес і просо. Він знову молиться за пшеницю, і нарешті колосся наповнюються пшеничними зернами й дозрівають і лягають від ваги до ніг того, хто молить.

Усі наші молитви у свій час приносять свій плід, як говорить російський поет Петро В’яземський:

І в ясний день, і серед заметілі,

При зустрічі із щастям чи бідою –

Чи хмара суне над тобою,

Чи зірка сяє – ти молись!

Молись! Молись!

У нас таємнії плоди

Святої молитви дозрівають!

Господь заповів нам молитися не для того, щоб дізнатися, що нам потрібно: ще до зачаття нашого відомо Йому все, що нам буде потрібно в кожну мить життя. Він заповів нам молитися для того, щоб у променях молитви наші душі росли, піднімалися, ширилися й дозрівали. Якщо Він відразу ж не озивається на наші молитви, то, виходить, Він хоче, щоб з нами було не з нашої, а з Його волі. Отже, Він готує нам щось більше й краще, ніж те, чого ми просимо в Нього в молитві. Тому кожну молитву ми повинні покірно завершувати словами: “Отче, хай буде, як Ти хочеш, а не як я”*.

Лист 158

друкареві Ю. К., про цілування руки священикові

Ваш парафіяльний священик помер, і на його місце прийшов зовсім молодий отець. Колишньому священикові Ви з радістю цілували руку при благословенні, але цілувати руку священикові, який набагато молодший за Вас, Вам здається незручним.

Хіба Ви не знаєте історію про князя Милоша67 і молодого священика? Історія ця така: один молодий священик служив літургію в Крагуєвці в присутності князя Милоша. Старий князь був дуже благочестивий, приходив у храм задовго до початку служби, до кінця богослужіння стояв як укопаний і сокрушенно молився Богові. Коли молодий священик закінчив службу, він вийшов з вівтаря з хрестом і антидором. Князь підійшов, щоб прикластися до хреста й поцілувати священикові руку. Але молодий чоловік висмикнув руку, немов соромлячись того, що літня людина, князь, хоче поцілувати його руку. Князь Милош подивився на нього й сказав: “Дай мені поцілувати руку, тому що не руку твою цілую, а твій сан, який є древнішим за мене й тебе!”

Думаю, що це пояснює все. Старий князь вирік у церкві слова від Самого Духа Святого. Самі подумайте, якщо Вашому священикові 25 років, то його сану тисяча дев’ятсот років. І, коли Ви цілуєте його руку, цілуєте сан, що від апостолів Христових перейшов на безліч служителів вівтаря Божого. А цілуючи священичий сан, Ви цілуєте всіх великих святителів і духівників, які цей сан носили, починаючи від апостолів і донині. Цілуєте святого Ігнатія68, святого Миколая, святого Василія, святого Саву, святого Арсенія69 і багатьох інших, які служили окрасою землі й стали окрасою небес і які названі “земними Ангелами й небесними людьми”. Цілування руки священику — не звичайне цілування, але, за словом апостола Павла, цілування святе (пор.: 1 Кор. 16: 20).

Цілуйте ж без зніяковілості благословляючу руку й сан, який благословенний Духом Святим.

Цілувати руку того, хто молодший від нас за віком, слухати того, хто молодший за нас, добре ще й тому, що це охороняє від гордовитості й учить смиренності.

Радість Вам і мир від Господа.

Лист 159

любителеві Святого Письма, про пахощі й запах*

Ти прочитав ці слова й здивувався! А хіба людина дивується тільки окремим словам Святого Письма? Кожне слово в Письмі ніби нове життя! Тебе дивує, що апостол говорить про пахощі пізнання. Як, запитуєш ти, у духовному царстві можуть бути пахощі? Дуже просто: як може бути духовний зір і духовний слух, так само є й духовні пахощі. Сліпий Ісаак відчув душу сина свого Якова за запахом і сказав: ось, запах від сина мого, як запах від поля, яке благословив Господь (пор.: Бут. 27: 27). Пророк з величезної тимчасової відстані духом прозріває Христа, як найпрекраснішого із синів людських, і говорить про пахощі шат Його, під шатами, звичайно, маючи на увазі чесноти, у які була вбрана Його душа.

Не дарма говорить наш народ: “запашна душа”, або: “смердить його душа!”. Явлення ангельських сил людям завжди супроводжувалися дивними, неземними пахощами, але коли до кого підступали біси, вони, являючись, поширювали навколо нестерпний, огидний сморід. Згадай несподівано приємні пахощі при молитві або від мощів святих. Але все це належить до таємниць духовного світу й недоступно тому, хто тілесно мислить і тілесно живе. Правда й те, що особливий запах мають нехрещені душі. Апостол дякує Богові за те, що Він дарує вірним тріумфувати в Христі й пахощі пізнання про Себе поширює нами у кожному місці. Бо ми Христові пахощі (2 Кор. 2: 14–15). Пахощі пізнання Бога в Трійці Єдиного, пахощі пізнання Сина Божого як Месії, пахощі пізнання Царства Світла й вічного життя, пахощі Божественної любові, пахощі чистих і богоугодних помислів, почуттів і справ – все це називається Христовими пахощами. Ці пахощі носять у своїх душах ті, хто пізнав Христа й живе цим пізнанням. Це пахощі життя, на противагу запаху смерті: для одних запах, що від смерті веде до смерті, а для інших запах, що від життя веде до життя (2 Кор. 2: 16). А запах смерті носять у собі ті, хто далекий від пізнання Христа, хто відкидає Христа або повстає на Христа. Їхні душі видають смертний запах, бо вони не хочуть знати нічого про те, що настає після смерті. Смерть повновладно панує над їхнім життям. Смерть населяє всі відділи їхніх душ. Їхній погляд не простирається далі гробу. Тому й запах тих душ – запах смерті. Бо запах нашої душі поширюється залежно від кінцевої точки нашого бачення: якщо це гріб, то запах смерті, якщо це Бог живий і Царство Небесне, то пахощі життя.

Всі фізичні запахи є образами й символами духовної реальності. Духовні запахи поширюються від безтілесних духів і залежать від їхньої якості, від тканини їх добрих або злих помислів і почуттів.

Лист 160

ченцеві Саві, про нападки на чернецтво

Кажеш, нападають на вас, ченців, багато хто нападає. Одні тому, що не сміють нападати ні на кого більше й знають, що ви не відповісте їм і скаржитися не будете. Інші тому, що хотіли б усе звести до матерії й поставити на службу плоті. Нарешті, треті просто тому, що їх дратує непорушність церковного статуту. Вони з подивом дивляться, як у нинішньому вирі нескінченних змін незмінною залишається тільки Церква Христова: стоїть вона, як скеля в морі, об яку розбиваються всі хвилі. Залишимо осторонь особисті нападки: терпіти й спасати терпінням душу — це чернеча обітниця. Хто витримає до кінця – той спасеться, — сказав Той, Хто все знає й бачить*.

Розглянемо принципові вимоги ваших супротивників. Їхні значення і цілі добре відомі. Якби вони здійснилися, це неминуче привело б до знищення чернецтва в Православній Церкві й до перетворення монастирів у те, у що їх перетворили безбожники в Росії: або в музеї, або в розважальні заклади. Але таке перетворення образило б не тільки душі сербських святих, які своїми задушбинами освятили землю й прикрасили небесне склепіння сяйвом святості, але й весь православний народ. Бо для віруючого народу монастирі є духовними лікарнями, де душа шукає здоров’я, розради й натхнення.

Нікому з віруючих не спаде на думку, що призначене для душі можна перетворити в місце для шинкарського розгулу. І якщо про таке не роздумували ні царствені ктитори цих святинь, ні народ царський, запитується: від чийого імені виступають ваші критики й супротивники?

Від усіх християн, а від ченців, чиї обітниці суворіші, особливо, можна вимагати, щоб вони стали кращими, ніж є. Але хіба можна вимагати змін у служінні монастиря тільки тому, що деякі ченці недбалі у виконанні обітниць? Хіба можна перетворювати цілу духовну будівлю у порох матеріальний тільки тому, що деякі воїни духовного воїнства впали в матеріалізм? Вимога диявола, щоби Христос перетворив камінь на хліб, здається менш небезпечною, ніж вимоги деяких наших сучасників перетворити дух і все духовне в хліб і порох. Хто знає, втім, що за часи настають; духовне золото завжди можна легко перетворити на папір, але папір нелегко перетворити на золото.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 161

початківцю у вірі, про повернення до віри.

Немов мандрівник, який повертається додому з далеких чужих країн, повертаєтеся Ви зараз із крижаних меж невір’я до теплого вогнища віри наших батьків і дідів. Труднощі, з якими Ви при цьому зіштовхуєтеся, добре відомі Церкві. Бо Церква має великий досвід у тому, що буває з людьми, коли вони відпадають від віри й коли знову повертаються до неї. У першому випадку біси женуть їх усе далі, а в другому — заступають їм шлях назад, використовуючи всі свої підступи. Так і з Вами: то кидають Вас у відчай, то приваблюють спокусами плотського шляху, по якому Ви котилися в прірву, то підштовхують Ваших колишніх супутників висміювати Вас, то нагадують Вам про відомих безбожників, які “користуються повагою” у людей.

Ви повинні боротися з невидимими ворогами. Ви їх неодмінно переможете, якщо не упустите з очей лик Христа, свого найбільшого Благодійника. Він єдиний був досконалою Людиною, Яка жила на землі, з тих пір як на землі з’явилися люди. Йдіть до Нього, моліться до Нього, наслідуйте Його. Дивіться на Нього, як народжується Він у печері заради Вас. Дивіться, як трудиться й применшується заради Вас. Дивіться, як зцілює тілесні хвороби – символ Ваших духовних хвороб. Дивіться на Нього, на Хресті розп’ятого – за Вас. Дивіться, як Він у славі небесній дивиться на Вас, Він, воскреслий і вознесений. Усюди зустрічайтеся з Його поглядом, і очисний сором опанує Вашою душею, сором за те, що були так далеко від Нього й проти Нього. Крикніть бісам, що брехали й спокушали Вас: а ви що зробили для мене?

Кажете, що насолоджуєтеся читанням Святого Письма й що всі інші книги стали нудними й огидними, Ви не можете брати їх до рук. Так переважно буває з духовно виголоднілими людьми: вони не можуть насититися словом Божим після хворобливого поглинання людських слів. Але, кажете, Вам поки не дається молитва. Прийде й вона, не сумнівайтеся. Коли розгориться в серці любов до Люблячого Вас, Ви почнете жадібно шукати будь-якого спілкування з Ним. А зараз вправляйтеся в короткій молитві, скажімо: “Святий Боже”, “Пресвята Трійце”, “Отче наш” або “Богородице Діво”. Повторюйте цю молитву п’ятикратно протягом дня, зробіть це правилом і, хочете чи не хочете, не відступайте від нього. Бо читання Святого Письма дає світло, а молитва – тепло. Приєднаєте до них милостиню, хай невелику, хай не для багатьох. Милостиня разом зі світлом Писання й теплом молитви діє на душу як духовна волога, і душа починає зростати, розширюватися, поглиблюватися й приносити добрі плоди. Так повернеться Ваша душа до духовно здорового, нормального стану і буде, як дерево добре. А кожне добре дерево приносить, за словами Непогрішного, плоди добрі.

Мир Вам і радість від Христа Бога.

Лист 162

викладачеві Володимиру В., про слова з Євангелія від Марка

Народний рух до Бога торкнувся й Вас. І Ви почали читати Євангеліє, але зустрічаються незрозумілі Вам слова. Ви наводите місце, де Спаситель говорить про тих, що осторонь: вам дано знати таємниці Царства Божого, а тим, що осторонь, все буває в притчах*. Учні Його повинні розуміти таємниці небесні безпосередньо й сприймати їх як реальність, без образів і символів, а тим зовнішнім все буває в притчах, у вказівках на природні явища й у порівняннях, бо своїми очима дивляться, і не бачать; своїми вухами чують, і не розуміють**.

Як це можливо? А так: хіба не бачили вони Христа віч-на-віч, а Його Самого не бачили? Тому, розповідаючи в притчах про сіяча, про царя, про хазяїна, про милостивого самарянина й далі, Він говорив їм про Себе. Так здійснилося пророцтво великого пророка Ісаї євреям: І сказав Він: піди й скажи цьому народу: слухом почуєте – і не зрозумієте, і очима дивитися будете – і не побачите (Іс. 6, 9); ці ж слова повторюють три євангелісти: Матей (див.: 13: 14), Марко (див.: 4: 12) і Йоан (див.: 12: 40). Богодухий Йоан Златоуст тлумачить так: “Вони самі були причиною того, що не розуміли, загородивши свій слух, засліпивши зір і зробивши кам’яними серця. А зробили це, говорить Господь, щоб не навернутися й щоб Я не зцілив їх***. Говорить їм це навмисно, щоб їх привернути, показати їм, що, якщо звернуться, Він зцілить їх. Якби Він не хотів спасти їх, Він би мовчав, а не вчив їх у притчах”. Хай не навернуться – цими словами Господь сформулював не Своє, а їхнє бажання. Так ніби мати подивилася на своє неслухняне, забруднене дитя й скрушно сказала: воно забруднилося, щоб не підійти поцілувати мене! Йоан Златоуст пише: “засліпивши зір і зробивши кам’яними серця”. Що засліпило їхні очі й зробило кам’яними серця? Хто? Гріх чи Бог?

Гріх за природою своєю позбавляє бачення Бога, Бог за Своєю чистотою й святістю не відкривається нечистому погляду, поки він не очиститься. Бо сказано: блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать*.

Мир Вам і радість від Господа.

Лист 163

жінці, про безумного чоловіка

Пишеш про те, скільки горя перетерпіла ти від свого чоловіка. Він обмовляв тебе, виганяв з дому, навіть бив. Але ти з молитвою й надією на Всевидючого знайшла в собі досить сил, щоб витерпіти все це, нікому не скаржачись і не виносячи з дому свого лиха. Страждання пом’якшило твою душу, викорінило гордість і ще сильніше прив’язало тебе до Бога. Були часи, коли ти думала, що збожеволієш, але не ти збожеволіла – твій чоловік зійшов з розуму. Зараз ти з тривогою за його душу запитуєш: “ Чи можуть спастися божевільні?”.

Якщо віриш у Бога і Його Промисел, віруй до кінця й без вагань. Якщо, за словом Божим, птах не впаде на землю без волі Отця вашого*, як же людина може запасти у хворобу й страждання без волі Його? А основна воля Божа про людину – щоб всі спаслися. Отже, божевілля допущено твоєму чоловікові задля його спасіння. Якби милостивий Господь не бажав його спасти, Він не вразив би його такою страшною хворобою: Він вразив би його смертю в гріхах його. Всякою хворобою й мукою Лікар небесний лікує душі людські. Тому тяжкохворим варто вболівати не стільки за себе, скільки за тілесно здорових, котрих смерть наздоганяє в гріху. Сказано: у чому застану, у тому і судитиму*, якщо в гріху — тоді осудження, якщо в покаянні – прощення й нагорода.

Але ти можеш сказати: бо ж зараз він не може ні каятися, ні молитися. Тому ти будеш молитися за нього, ти будеш приносити жертву. А він у своєму теперішньому стані може тільки страждати собі на спасіння, іншим на страх. Кожна лікарня вказує перстом на Бога, але жодна не робить цього так явно, як лікарня для душевнохворих.

Покладися на Господа й будь спокійна.

Лист 164

воїну В., “про труп і орлів”

Пишете мені про те, як “у Святому Письмі зустрічаються важкі для розуміння місця”. Це залежить від духовної зрілості. У Святому Письмі міститься й багато легких і ясних для розуміння слів, дотримання яких у житті відкриває нам значення й тих важких. Ви запитуєте про слова Христа: бо, де буде труп, там зберуться орли*. Згідно з законами природи, нам це зрозуміло. Ви й самі бачили, як на мертві тіла злітаються орли: вони відчувають їх з великої відстані й висоти; просто неймовірно, яким чуттям вони дізнаються, де перебуває труп! За запахом чи якимось шостим відчуттям, подібно до дятла, який знає, де знаходиться хробак під корою, і клює точно в це місце. Христос, безсумнівно, говорив тут про Своє мертве тіло. Дивися, Він говорить про майбутнє: там зберуться орли. Бо, якби не про Себе говорив, сказав би в теперішньому часі, як про звичайне явище: там збираються орли. Але Він говорить у майбутньому, бо пророчо має на увазі Своє тіло.

І пророцтво збулося. На голгофському Хресті висіло Його мертве Тіло. І ось, через дев’ятнадцять століть тисячі прочан збираються до Його Гробу під Голгофою. Ці прочани (я не маю на увазі туристів) прибувають до гробу свого Спасителя через вищу духовну потребу – наситити й напоїти свої душі, так само, як орли харчуються мертвим тілом. Справжні прочани Гробу Христового і є справжні орли Христові.

Ці слова стосуються й причастників, які причащаються зі Святої Чаші Кров’ю Христовою. Всі вони, орли Христові, спраглі і зголоднілі, злітаються до вівтаря й п’ють життя з мертвого Тіла, тобто з Тіла Христового – Жертви закланної, закланного нашого заради спасіння Агнця Божого. Яким чуттям дізнаються вони, що у Святому Причасті — їжа й життя? Яким шостим, нематеріальним, духовним відчуттям, розвиненим і загостреним вірою, почуттям, що, на жаль, притупилося в невіруючих? Але чому ми говоримо про відчуття? Це — розум, просвічений вірою у віруючих або затьмарений безвір’ям у невіруючих.

Мир Вам і благословення від Господа.

Лист 165

слюсареві Йосипу Т., про життя грішника

Якийсь чоловік отримав багату спадщину, але використав її тільки на будівництво й прикраси дому. І жив він у цьому будинку сам, не ходив ні до кого й нікого з добрих людей не приймав у себе. У всьому собі відмовляв, вкладав все тільки в будинок. Немитий, нечесаний, у лахміттях, голодний скнара весь статок свій витрачав тільки на дім, у якому мешкав. Роками сусіди не бачили його обличчя, зате будинок був прикрашений так, що перехожі не могли стримати вигуку захоплення. Прислухався той чоловік до кожного слова похвали про свій будинок, і було це єдиною його радістю. “Хто ж це живе в такому домі? Хто він, якщо в нього такий особняк?” — запитували перехожі. Але обличчя хазяїна ніхто не бачив. Нарешті він розтринькав все, що мав, на утримання і прикрасу дому й довів себе до розпачу.

Одного разу в будинок вдарила блискавка, він спалахнув і згорів дощенту, а сам хазяїн ледь встиг вибратися на вулицю й врятуватися. Люди злякалися, побачивши його: він і був схожий на опудало, зарослий, брудний, обідраний. І всі, бачачи його, бігли геть, як від чудовиська. У розпачі побрів він з міста, сам не знаючи куди. На дорозі йому трапилися цигани: “Він знадобиться в нашій справі!” – вирішили вони й, схопивши його, скалічили, викололи очі, перебили йому руки й ноги й змусили просити для них милостиню.

Хазяїн дому символізує душу грішника. Велике багатство — дари Божі. Будівництво, укріплення й оздоба будинку — символ опікування про плоть і мирське життя. Неохайна, обідрана й голодна людина — це запущена, виголодніла душа в тілі. Блискавка – раптова смерть. Сусіди, які гидують цією людиною, — Ангели Божі, що відвертають від огидної душі грішника. Цигани — біси, які шукають і беруть в полон собі подібних.

Лист 166

слов’янофілу, про голод в “раю”

Вас дивує, що в Росії панує такий страшний голод. Такий голод, що навіть у маленькій Австрії милосердні люди збирають милостиню для голодуючої Росії! Чому ж нема хліба в безбожному “раю”, де обожнений хліб тілесний, де він поставлений вище Бога, де все принесено в жертву плоті й плотському хлібу? Тому, що російські безбожники принесли в жертву хлібові й Бога, Господа Ісуса Христа, і Церкву, і віру, і душу, і Царство Небесне, і десять тисяч церков і монастирів, сотні тисяч священиків, ченців і черниць, мільйони людей дворянського й іншого станів. У жертву хлібу принесене все, що було недоторканним, у хліб перетворено все, і все-таки нема хліба!

Величезний континент від Польщі до Японії перетворений у хлібний завод, і — нема хліба!

Сотні мільйонів людських рук кинуті на безперервне виробництво хліба, і — нема хліба!

Весь людський розум, вся робоча худоба, всі сталеві машини працюють без зупинки, щоб витягти із землі порох, що хлібом зветься, щоб наповнити людське черево, і все-таки черево співає скорботну пісню голоду й порожнечі.

Що це значить?

Це значить, що пани хліба — не люди: Пан хліба — Творець світу. Виходить, правильними є слова Христа, що Творець дає хліба вдосталь, коли шукають його не як єдино важливе, а як другорядне. Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, і все додасться вам*, — таку заповідь залишив людям Пан духу й Пан хліба.

Коли тварини шукають хліба, як перше й головне, то їм дається, тому що це тварини. Коли люди шукають хліба, як перше і головне, не дається їм, щоб зрозуміли, що вони люди, а не тварини.

Який сенс орати тракторами й сіяти з аеропланів, якщо хмари й небо в чужих руках? Яка користь від того, що засіють увесь світ, якщо людині не дано влади наказати насінню прорости, і землі — родити, і черв’якам — не поїдати, і сонцю — не спалити, і хмарі – напоїти, і воді — не залити?

Росія — багата країна, але і Єгипет був багатим. І багатий Єгипет страждав од голоду сім років. Чому? Не від лінощів або невміння людського, зовсім не від них: люди завжди вміли добре обробляти землю. Причиною семирічного голоду був опір фараона Богу Всевишньому, Який тримає у Своїй владі й землю, і сонце, і дощ, і черв’яків, і сарану. Один богобоязливий чоловік на ймення Йосип в ім’я Боже врятував Єгипет від голодної смерті*. І спасіння наших братів у Росії не в сталі, не в грошах, не у винахідливості людського розуму, але тільки в Бозі. І спасіння це пошле Всевишній через тих людей і заради тих людей, які Його боятимуться.

Лист 167

священикові Драгутіну Д., про двох свідків Божих

У дивовижній книзі Апокаліпсис передбачено повернення перед самим кінцем світу двох великих свідків Христових. Згідно з Переказом, це будуть Єнох70 та Ілля. Силою свого слова й своїх справ вони будуть свідчити про живого Христа; немов сурмачі, будуть будити й кликати грішний рід людський до покаяння. Ви запитуєте: про що вони будуть говорити людям? Я лише приблизно спробую відповісти на Ваше питання. Вони волатимуть у скам’янілі вуха людські:

— Покайтеся без зволікання, не відкладаючи покаяння ні на один день, тому що ось він, кінець світу!

На це люди будуть сміятися й відповідати крізь сміх:

— Цей світ не має ні початку, ні кінця, а про покаяння говорили нам колись наші бабусі й невігласи.

Пророки знову: — Ви — діти Світла. Отець ваш Небесний — Отець Світла, Бог єдиний і живий. Покайтеся й запануйте, як діти Світла. Ось, Суддя гряде, ось уже на порозі.

Крізь божевільний регіт скажуть у відповідь люди:

— Ми не діти, ми боги світла. Ми самі творимо світло. Це вам, прибульцям, треба покаятися у своїх байках і закляттях, поки ми не засудили вас.

Але не замовкнуть дві людини Божі й знову звернуться:

— Люди, протверезіться від пиятики, ненависті й злості. Будьте одностайні й єдиномисленні в Господі Ісусі Христі.

На це з роздратуванням люди заперечать:

— Якщо ми станемо одностайні й однодумні, завмре все політичне життя, засноване на партійній системі трьох головних партій – прогресивної, надпрогресивної і ультрапрогресивної. Ви противники передової сучасної політики, і за це вас треба побити камінням.

Але знову закличуть пророки:

— Не повставайте один на одного: ви — брати. Біси спокушають вас, роз’єднують і винищують. Звільніться від бісів.

Почувши ці слова, правителі народів розгніваються:

— Вся економічна система залежить від військової промисловості. Війни — найкращі селекціонери, вони відбирають сильних і життєздатних, так вчать нас наші філософи, цьому вчимося в дикої природи, в крокодилів і орангутангів. Отже, ви проти розвитку сучасної еко-номіки? Ми вб’ємо вас, якщо не замовкнете.

Вигукнуть тоді Божі люди:

— На жаль, брати, залишіть божевільні думки й слова, поспішайте врятувати душі свої від вогню геєнського, який уже розкриває пащу, щоб поглинути вас! Залишіть всяке плотське мудрування: ви не тварини, ви люди Божі, ось, гряде Господь судити світ!

Втративши терпіння, люди збунтуються:

— Що за байки про душу ви складаєте? Наш прогрес давно спростував вигадки про якусь “душу”, це фантазії наших предків. Тіло — наш скарб. Тіло — наше божество. Колись воно виділяло із себе якусь плаксиву рідину, що називалася слізьми, душею... Але в процесі еволюції тіло вдосконалилося й позбулося її, воно прагне тільки до прогресу!

Тоді пророки, осінивши воду хрестом, для підтвердження своїх слів перетворять її у святу кров і грізно вигукнуть:

— Ми говоримо вам, а ви смієтеся або гніваєтесь. Ми вчимо вас, а ви бунтуєте. Останній раз, найостанніший, нашими вустами говорить вам Спаситель ваш; Христос розіп’ятий і воскреслий закликає вас, останній раз: покайтеся! Змилуйтеся над собою й відійдіть від краю вічної безодні! Чуєте: гуркоче грім? Відчуваєте: здригається земля? Відчуваєте, як рухається повітря? Не чуєте голосу з іншого світу? Не бачите видіння? Журавлі відчувають наближення зимових холодів, як же ви не відчуваєте наближення Суду? Покайтеся, о останні нащадки грішного Адама!

У скаженій люті заричать збожеволілі грішники:

— Євреї вбили Христа, обманщика за життя, а наш прогрес убив Христа, обманщика після смерті. Для нас все відносно: будь-яку істину ми легко перетворюємо в неправду й будь-яку неправду в істину. Але, щоб ви більше не допікали нам, ми вб’ємо вас владою царя нашого. О пане наш, дияволе, допоможи нам!

І тоді з пекельної безодні повстане сатана й розпалить гнів людський проти двох свідків Божих до кипіння. І вб’ють їх. І буде регіт і веселощі грішників.

У ту годину земля затрясеться, як ніколи зі створення світу. І впадуть гори й пагорби, і джерела водяні висохнуть, і загинуть цілі народи, і нікому буде ховати мерців. Тоді багато людей злякаються, і покаються, і воздадуть славу Господу, Який живе споконвічно. Ті, хто покаявся, стануть плодом подвигу й мучеництва тих двох свідків, страждальців за істину.

Але ось пітьма, ніби густа смола, покриє весь світ, і багато хто збожеволіє від жаху. І тоді крізь крик людського розпачу, крізь гул небаченого землетрусу й завісу непроглядного мороку донесеться раптом хор небожителів, який буде звучати все голосніше й голосніше: “Ось, Жених гряде!”...

І, ніби у темній, безмісячній ночі, проллється світло, зовсім нове, небачене, надзвичайне. То замість місяця й сонця, яскравіше сонця, засяє Хрест – знамення Сина Людського — і освітить весь всесвіт.

І тоді, о рабе Христовий і співслужителю мій, тоді з’явиться Він – спасіння наше й Спаситель наш.

Лист 168

невідомому, про те, що чудесного сотворив Христос

Ви звертаєтесь до мене, не називаючи себе, але просите ясної відповіді, підписаної моїм ім’ям. Добре, я не ухилюся від неї. Однак сам факт, що Ви, пан або пані, не знаю, як до Вас звернутися, соромитеся або боїтеся свого питання, говорить про те, що питання голослівне. Ви із глузуванням запитуєте: “Що такого незвичайного сотворив Христос, що ми повинні Йому вірити? Він не винайшов ні телеграфу, ні паровоза, ні грамофона, ні аероплана. Що ж Він такого зробив?”.

Дійсно, жодного із цього “залізяччя” Він світу не відкрив. Якби Він бачив спасіння людей в них, то, без сумніву, відкрив би їх, і не тільки ті, що Ви перелічили, але й сотні інших. Але Господь мислив інакше, ніж Ви, і бачив спасіння людей в іншому й відкрив їм зовсім новий і безмежний світ — Царство Небесне, і вказав всім, хто живе на цій крихітній землі, шлях у це Царство.

А, втім, Ваше питання не нове. Це ж питання олександрійські безбожники задали якомусь християнинові, якого паплюжили, висміювали й віддали на муки. Вони запитали його: “Що ваш Христос зробив такого особливого, що ви так прославляєте Його?”. І відповів їм на це спадкоємець Христовий: “Те, що мене не ранять всі ваші обмовляння й знущання”.

Лист 169

художникові С. З., про простий народ

Ви повернулися із тривалої експедиції, у якій вивчали народну творчість. І тепер не можете втаїти захоплення тим, як простий народ, невчений і неосвічений, міг створити такі чудесні твори.

Справедливо захоплюєтеся. Воістину, простий народ склав такі солодкозвучні пісні, створив такі прекрасні зразки народного мистецтва, звів такі чудові будинки, висловив такі глибокі думки й утвердив такі мудрі звичаї, що жодна людина, якою б обдарованою і освіченою вона не була, не тільки не перевершила, але навіть не наблизилася до них. Все це народ міг створити тільки за Божественним натхненням.

Своїми піднесеними творами народ засвідчив існування Бога і Його Промислу. Бо без Божого сприяння неможливо пояснити всю цю незбагненну за красою й мудрістю працю простого народу, селян і селянок, безграмотних пастухів і мірошників. Розгадка таємниці в тому, що народ в усьому покладався на Бога і Йому молився, і дав Бог Духа Свого Святого, Який направляв думки, почуття, слова й діла народу. А людину освічену, котра лише на себе надіється, Господь залишає наодинці зі собою, і вона створює те, що може створити людина без Бога.

Як галилейський рибалка, зовсім простий і неписьменний, міг написати четверте Євангеліє? Як рибалка Петро написав свої Божественні послання? Земля не може цього пояснити; без сумніву, тут небо втрутилося. Святі Божі люди, просвічені Духом Святим, говорили не від себе – говорили від Бога. І, як ви зараз дивуєтеся простому народу, так колись євреї дивувалися Христу, говорячи: як Він знає Писання, не учившись? Ісус, відповідаючи їм, сказав: Моє навчання – не Моє, але Того, Хто послав Мене (порівн.: Йн. 7: 15-16).

І хоча особистість Христа виняткова у всіх відношеннях, все-таки подібні слова можна сказати й про народ: мудрість народу не від народу, але від Бога. Народ це відчуває й носить у серці своєму: відчуває й вірить, що без Бога пісня не співається, без Бога будинок не будується, без Бога мережива не плетуться, без Бога Слава не святкується.

Лист 170

Петру І., про віру в природу

Ви б хотіли “нової віри” і пропонуєте віру в природу й у її закони. Якби не збідніли Ваші пізнання про історію нашого народу й інших християнських народів, Вам було б очевидно, наскільки необґрунтована Ваша пропозиція. У тому, що пропонуєте Ви, нема нічого нового й незвичайного. Бо саме такою і була віра наших предків-язичників до прийняття християнства. А християнська віра, якої ми тримаємося, і є нова віра в порівнянні з тією древньою, язичеською вірою. Отже, якщо Ви бажаєте нової віри, вона у Вас є. Якщо бажаєте віри в природу й у її стихії, — виходить, Ви бажаєте не нової, а відродження старої-престарої віри. Дивіться, як точно говорить про це апостол Павло в Посланні до Галатів: Так і ми, поки були малолітніми, були поневолені стихіями світу; але коли прийшла повнота часу, Бог послав Сина Свого (Єдинородного), Котрий народився від жінки, підкорився закону... Нині ж, пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога, навіщо повертаєтеся знову до немічних та вбогих стихій і хочете ще знову себе поневолити їм? (Гал. 4: 3-4, 9). Чи бачите, куди йдете?

Тисячоліттями жили наші темні предки в пітьмі язичництва, у рабстві матеріальних начал природи. Ледь ми встигли вирватися з пащі матерії до висот духовного Божества й до свободи дітей єдиного Бога життя, Ви хочете повернутися зараз назад і знову відтіснити нас у морок і рабство! Що таке природа, якщо не творіння Боже? Що таке, якщо не тендітний очерет поруч із всесильним Богом? І Ви хочете відірвати своє життя від Нього й прив’язати його до слабкого очерету! Що більше: горщик чи гончар? Ви цінуєте горщик більше від гончара! Це походить від короткозорості й страху.

Ви злякалися всесвітнього пилу й вітру, який носить його, і в страху хочете поклонитися йому за прикладом своїх давніх предків-язичників. Невже не бачите, що навіть людський дух показав себе сильнішим за природні стихії, а наскільки ж сильніший Дух Божий? Навіщо ж Ви тоді хочете кинути людський дух під ноги матерії? Хіба може бути пан рабом служниці?

Відкиньте недостойні й нікчемні думки слов’ян-язичників. З такими думками вони були дикунами й залишилися б дикунами ще тисячі років. Так само як метелик знову не стане гусеницею й не повернеться в оболонку, з якої вилетів, так і нам нема повернення в зотлілу оболонку давньої язичеської віри.

Хай просвітить і освятить Вас Христос.

Лист 171

лікареві Т., про дію Промислу

Пишете про те, що давно помітили дію Божого Промислу у своєму житті. Ви бачите його не тільки в значних або важких подіях Вашого життя, але й у зовсім невеликих й, на перший погляд, незначних. Ви наводите приклад, який я, з Вашого дозволу, представлю тут. Вас хотіли зняти з посади, яку Ви займали багато років, але Ви від усього серця молилися, і все закінчилося тим, що Вам було дано більш високе призначення. Ви наводите й інший приклад, який може бути корисним всім читачам цієї книги.

Ви зі своїм маленьким сином збиралися в дорогу. Сусідка вмовила Вас взяти з собою зимове пальтечко, щоб передати її синові. Проти своєї волі й не бажаючи з нею сперечатися, неохоче взяли Ви на себе цей поштовий обов’язок. Після декількох годин їзди погода змінилася й різко похолодніло. Ваш хлопчик сильно змерз. Ви згадали про пальтечко, яке дала Вам сусідка, розгорнули його й накрили ним свого хлопчика. “Милостивий Господи, — вигукнули Ви тоді, — яке далекоглядне око Твоє і яка велика милість Твоя до нас, недостойних!” — і з відчуттям подяки Богу й внутрішнього сорому перед тією матір’ю Ви з дитиною благополучно добралися до місця призначення.

Професор Михайло Пупін, наш славний земляк і вчений, опинившись в Америці, багато розповідав про те, як всюди у своєму житті він бачив перст Всемогутнього. Великий поет і владика Петро Негош постійно відчував себе “під впливом таємного Промислу”. А псалмоспівець, перераховуючи всі благодіяння Божі до свого народу, вигукує: Прийдіть, послухайте, усі, що боїтеся Бога, я розповім, що Він душі моїй учинив (Пс. 65 16).

Мир Вам і Вашому дому.

Лист 172

якомусь ремісникові, про істинне панування

Запитуєш мене, як тобі зробити свого сина паном? Щоб “не мучився він так, як я мучився все своє життя, а я багато страждав і мучився, але зберіг віру й благочестя”, — так ти пишеш.

Чоловіче Божий, дійсно, ти справжній пан, тому що в християнському смислі справжній пан той, хто зберіг панську душу у всіх випробуваннях і стражданнях; а в світському, язичеському сприйнятті паном вважається той, хто щодня піддає свою душу небезпеці зовнішнього панування – владою, багатством і славою. Істинне ж панування в нас, а не на нас. Забезпеченість при ледарстві — гарантія загибелі душі й розкладання особистості.

У нашому домі було два плуги: один чистий і блискучий, а другий іржавий і тьмяний. Мій дядько мав звичай називати той чистий і блискучий плуг — “пан плуг”. “Сьогодні ми з паном плугом ідемо орати, — говорив він, — а ту іржу залишіть, хай іржавіє”. Служінням досягається справжнє панування, сяйво душі й краса характеру. Я прийшов бути вам слугою, — сказав Господь апостолам*. І вчив їх бути слугами на землі, щоб зберегти панську душу й панувати на небесах. І апостоли були чистими й світлими, як плуги; з їхньою допомогою Господар всесвіту обробив світ і засіяв благородним насінням небесного панування й Небесного Царства. Справжній пан той, хто має панську душу й панський характер; хто зберігає в пам’яті своє панське небесне походження; хто проводить свій короткий земний вік не в ледарстві, а в прославлянні Бога й спасінні своєї душі й ближніх; хто в багатстві відчуває себе жебраком, а в убогості — багатим в Бозі; хто все із вдячністю приймає, зі сподіванням терпить і хто з вірою вмирає; хто, за словом апостола Павла, добросердствує у немощах, в образах, у потребах, у гоніннях, в утисках за Христа (2 Кор. 12, 10).

Всі, хто, залишивши примарне земне панування, пішли за Христом, — пани Божії, дворянство Христове, аристократія небесна.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 173

американцеві К., про те, кому потрібно вірити

Ви описуєте, як хтось із Ваших співгромадян, назвавшись ученим, збирав у всіх, і у Вас, гроші, щоб виготовити крила для кожної людини. Люди повірили йому й довірливо віддавали гроші, поки той “учений” на якихось невидимих “крилах” не зник з вашого міста. “Не знають люди сьогодні, кому й у що вірити”, — так закінчуєте Ви свій лист. І тут деякі хрещені люди запитують: у що вірити? На це питання буде легко відповісти, якщо спочатку ми визначимо, кому ми віримо.

Ми віримо тому, хто проявить три якості: правдивість, знання й любов. І діти вірять своїм батькам, тому що вони впевнені в їхній правдивості, знанні й любові. І ми віримо Христу — Синові Божому, тому що переконані, що Він — Істина й що Він любить нас. Вірте Мені, — говорить Він учням*. І учні залишили все й пішли за Ним, тому що вірили. Ми віримо візникові, коли просимо його в темряві, щоб він відвіз нас додому; віримо незнайомому шинкареві, що він не отруїть нас і нагодує; віримо незнайомому гостеві, якого приймаємо на нічліг, що він не вб’є й не пограбує нас; віримо пастухові на роздоріжжі, який вказує нам дорогу; віримо випадковому жебракові, що він дійсно бідний, і подаємо йому милостиню. І сотням інших незнайомих людей віримо, хоча не маємо доказів їхньої правдивості, їхніх знань, а тим більше – любові до нас.

Усе наше життя засноване на вірі. Якщо Ви знищите цю віру, Ви паралізуєте все людське життя. Якщо ж ми щодня віримо знайомим і незнайомим, як же нам не вірити Христу, у Якому не було неправди і Який підтвердив Своє знання ділами й чудесами й засвідчив Свою любов до нас хресними муками й смертю? А якщо віримо Йому, нам легко повірити в усе, що Він сказав, відкрив, заповів і обіцяв. Як і в будь-якім іспиті віри, від повсякденних і звичайних речей і до віри в небесні таємниці, людина повинна запитати колись: кому вірити? І тільки потім — у що вірити?

Благословення Христове Вам і Вашій домашній церкві.

Лист 174

скупому панові, про церковний блиск

Ви дивуєтеся, чому Православна Церква дозволяє такий блиск і розкіш у храмах: дорогоцінні ікони, срібні лампадки, золоті потири, парчеві одежі й інші дорогі предмети. Тому, що хоче цим убогим земним сяйвом нагадати нам про вічне небесне сяйво;

щоб відвернути людей, хоча б ненадовго, від їхньої земної злиденності й нагадати про інший світ, про небесну батьківщину, про Царство вічної радості й блаженства;

щоб показати їм, наскільки це можливо на землі, зримим і символічним видом ту благоліпність і багатство, якою буяє духовний світ і якою повинна буяти душа християнина, ув’язнена в тіло, так само як це сяйво ув’язнене всередині кам’яних стін храму. Але все це тільки загальне нагадування. Тим часом кожен із церковних предметів, згідно зі своєю формою, кольорами, малюнком, має в православній традиції своє особливе значення. Разом і окремо символічно вони виражають вчення Христа про шлях до спасіння, обітниці Христа або якусь із таємниць Царства Небесного.

Ви б хотіли все це перетворити в хліб і з’їсти! З’їмо, і що тоді? Якщо тіло з’їсть і духовний хліб, що залишиться душі? Хіба ви не чули, що безбожники в Росії все перетворили в хліб і з’їли й все-таки голодують, і так голодують, як не голодували із часів Аскольда й Дира? Не хлібом єдиним живе людина, але й духовним хлібом. А всі предмети у святому храмі призначені в їжу духовну людським душам.

Вивчіть християнське вчення: воно для нас, земних мандрівників, важливіше за будь-яке інше вчення й науки, і Ви це зрозумієте, а зрозумівши, зміните напрям думок.

Мир Вам і благословення.

Лист 175

тому ж, про церковну розкіш

На мій лист Ви відповідаєте новим питанням: “Хіба Христос потерпів би таку розкіш у храмі?”. Звичайно. Терпів її тоді, потерпів би й зараз. Тоді в Єрусалимі був храм Соломона, рідкісне в усьому світі чудо архітектури й багатства. На оздоблення цього храму пішло більше золота й дорогоцінного каміння, ніж на всі балканські храми, разом узяті. Весь храм Соломона був викладений золотом: і його вівтар, і стіни. Христос багато разів заходив до цього храму, але жодного разу Він не висловив Вашої думки про те, що все це потрібно перетворити на хліб і з’їсти. Він пророчив загибель цього храму, і храм загинув, але не через золото, яке знаходиться в ньому, а через бруд в людських душах.

Мене тішить, що Ви проявляєте милосердя до бідних, але я б ще більше радів, якби Ви проявляли його за рахунок свого майна, а не чужого. У жодному разі я не хотів би Вас бачити по один бік з Юдою. Знаєте притчу, як Юда хотів здатися милостивішим від Христа? Прочитайте дванадцяту главу Євангелія від Йоана. Там говориться про те, як якась жінка прийшла до Христа, взявши фунт нардової чистої дорогоцінної оливи, і помазала ноги Ісуса. Юда, котрий невдовзі зрадив свого Вчителя за срібняки, розсердився й вигукнув: Чому б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати бідним? На це благий Господь, Який прийшов життя Своє віддати за вбогих, відповів: бідних завжди маєте з собою, а Мене не завжди*.

Послухайте ж, що я Вам скажу: якщо б ми завжди мали зі собою Христа, не було б серед нас бідних. Ті, хто має з собою Христа, жертвують Церкві все те, що ви називаєте “розкішшю”. Вони подають і бідним. Любов до Христа надихає їх на дві жертви — на жертву своїй церкві й на жертву своїм бідним братам. А ті, хто не має Христа, не мають і вбогих. Вони хотіли б взяти в Церкви й віддати вбогим тільки тому, щоб не давати своє й щоб злиденні не докучали їм. Ось істинна причина подібних думок, яка носить маску чесноти.

Лист 176

І., про непояснене страждання

Ви нарікаєте на гірку долю своєї племінниці. Пишете, що її страждання незрозумілі для Вас. Її чоловік, чиновник, заразився ганебною хворобою й помер у лікарні для душевнохворих. Вона заразилася від свого чоловіка й тепер теж потрапила в божевільню. Ви, знаючи її як шляхетну й благочестиву жінку, дивуєтеся, як всевідаючий Господь міг допустити такий шлюб і взагалі такі жорстокі страждання безневинній істоті?

Якщо Ваша родичка дійсно благочестива й добра, тоді, звичайно, вона страждає безвинно. Тоді, можливо, варто шукати причину в гріху її батьків, бо сказав Всевишній, що прощає провину й злочин і гріх, але не залишає без покарання, карає провину батьків у дітях і в дітях дітей до третього й четвертого роду (пор.: Вих. 34: 7). Ви на це відповісте так, як зазвичай кажуть: “Але чому ж діти страждають за гріхи батьків?”.

Запитаю і я Вас: а як би інакше Господь зупинив людей від гріха, якби не переносив покарання за гріхи батьків на дітей? І наш народ з досвіду знає, що діти страждають за гріхи батьків. Тому так часто звучить застереження тим, хто збирається лжесвідчити або зробити якесь зло: “Подумай про дітей!”. Цей біблійний досвід закріплений і у звичайному людському законодавстві в тому розумінні, що діти позбавляються майна за злочини батьків. Страждає репутація в суспільстві й не тільки дітей, але й онуків, і правнуків. Недавно стався такий випадок: якийсь чоловік хотів одружитися з дівчиною, але, коли дізнався, що її батько сидів у в’язниці, скасував заручини.

Але не треба впадати у відчай через це, тому що ні в чому нема сліпої фатальності. Милостивий Господь може припинити покарання дитини, якщо вона істинно покається й звернеться до Нього, до Отця Небесного, про прощення. Мати святого Фанурія71 була злою жінкою, але покарання не впало на сина за гріхи матері. Його не те що не покарали, але став він святим, бо постійно молився за матір. Моліться й Ви за батьків Вашої родички. Коли Господь прощає померлих грішників, тоді їхні гріхи не лягають на плечі нащадків. У цьому й полягає смисл церковних молитов за померлих, щоб Господь простив їхні гріхи й щоб покарання не впало на їхніх дітей.

Лист 177

невідомому, про головну руйнівну догму

Ти не пишеш нічого про себе, хто ти й чим живеш, лист підписав: “безбожник і справжній патріот”. Говориш, що ти приймаєш основну догму російських безбожників про неіснування Бога, а все інше, що вони проповідують, відкидаєш і вважаєш себе справжнім патріотом. Нещасна людино, хто завів тебе на цей слизький шлях, на якому неможливо не впасти? Бо хто втримає тебе й поверне на висоту, з якої ти зірвався в прірву? Ти втратив віру – отже, ти перервав нитку, яка зв’язує тебе з Богом, ти простягнув руку сатані й думаєш, що зможеш втриматися там, де захочеш.

Російські безбожники послідовні у своєму злі, а ти непослідовний. Відкидаючи Бога, вони відкидають і всі інші цінності: шлюб, батьківщину, душу, совість, моральність. А ти, відпавши від Бога, сподіваєшся зберегти все інше. Неможливо прийняти їх головну руйнівну догму, яка спричиняє руйнування всіх рівнів життя, і зберегти те, що ти хочеш зберегти.

Ти повинен вибирати: або не ступати на їхній небезпечний шлях, або падати з ними в безодню. Якби Бога не було, як стверджують вони в безумстві, то люди були б просто випадково створеною купою гусениць, яких, на їхню думку, потрібно перед смертю добре відгодувати. Ця їхня друга догма — відгодувати всіх однаково перед жнивами смерті. Бо, не вірячи у всемогутнього Бога, вони вірять у могутність смерті. Тому, коли вони говорять про “земний рай”, в дійсності говорять про трапезу, організовану для смерті.

Знай: той, хто в розумі й серці відкидає Бога, відчуває себе раптово звільненим від всіх зобов’язань, позбавленим всіх надій, затьмарюється розумом і серцем. Він легко виправдовує вбивство й самогубство; шлюб для нього — комедія, любов до дітей — дурна сентиментальність, любов до батьківщини тим більше, дружба — просте співробітництво. Бо весь світ для них — кошара без пастиря, а життя — випадкова земна цвіль. Все це слідує за зреченням від Бога.

А ти до чого додумався? “Безбожник і справжній патріот”! — важко країні з такими патріотами, а народу з такими сліпими вождями! І погибель беззаконних побачиш, – говорить пророк (Пс. 36: 34). Хіба ти ніколи не бачив такого раніше? Або не чув, що буває з безбожниками? Розтрощить, бережися, розтрощить Всевишній безбожників, як розтрощують глиняну посудину, — говорить великий Ісая (порівн: Іс. 30: 14). А тому бережи своє життя й розум. А зберегти їх можливо тільки за допомогою Дароподателя життя й розуму.

Лист 178

адвокатові Симі М., про Каїнів страх

Вас дивує страх братовбивці Каїна, що хтось може його вбити, у той час як на землі більше нікого не було. “Кого боявся Каїн? — запитуєте Ви. — Було два брати: один убив іншого, вбивця залишився живий, хто ж міг його вбити?”. Але насамперед згадайте: були живі їхні батьки, Адам і Єва. Хіба батько не міг помститися за свого праведного сина Авеля? Потім народився третій син, Сиф. Сиф народив Еноса, Енос народив Каїнана, Каїнан – Малелеїла, який народив синів і дочок, серед яких народився й Яред, що теж народив синів і дочок і серед них Єноха, а Єнох народив Мафусала й інших синів і дочок, Мафусал народив Ламеха, Ламех народив Ноя й інших синів і дочок. Як же Ви кажете, що нікому було вбити Каїна? І сам Каїн мав потомство. Каїн народив Єноха, Єнох народив Ірада (Гаїдада), Ірад народив Мехіаеля (Малелеїла)*. Жінки тут не згадуються, а тільки чоловіки, як носії й провідники життя, але очевидно, що Каїн мав і жіноче потомство. У ті часи люди жили по кілька сот років. Їхня старість наставала близько тисячі років, як зараз вона настає в нас до ста років. Каїн, живучи кілька сотень років, мав змогу бачити кілька поколінь, які походили від Адама. Отже, було кому вбити Каїна і йому було кого боятися. Але Творець нікому не дозволив убити його, а покарав його, прирікши на довічний страх протягом кількох сотень років. Заслужена відплата за перше братовбивство і ясне застереження братовбивцям всіх часів!

Є ще одна причина, з якої Каїн не був убитий. У ті часи не було писемності, й нікому було залишити письмове свідчення про злочин Каїна для наступних поколінь. Отже, Каїн повинен був залишитися жити, щоб виросло кілька поколінь, яким він сам свідчив про свій злочин.

Похвально для Вас, що, незважаючи на свої обов’язки, Ви читаєте Святе Письмо, цю Книгу життя, у якій ясно прокреслені шляхи правди й неправди, спасіння й загибелі. Ті, хто зневажає цю книгу, нехтують власним життям.

Мир Вам і спасіння від Господа.

Лист 179

одній благочестивій душі, про найважливішу вправу

Ти розумієш віру як вправляння в добрі, і правильно розумієш. Твої вправи колись стосувалися молитви, посту й милостині. Вірно, всі вони важливі. Піст, молитва й милостиня є практичним вираженням віри, надії й любові. У них ти виявляєш відданість волі Божій. Виконанням кожної із заповідей ти виявляєш відданість Божій волі. Відданість волі Божій – душа всього нашого діяння, не тільки духовного, але всіх наших думок, відчуттів і дій – одним словом, всього нашого життя. Бо Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, але волю Отця, що послав Мене, (Йн. 6: 38). А в переддень Свого страждання в кривавому поті Він звертається до Отця, говорячи: хай буде воля Твоя*.

Є багато християн, які намагаються виконати весь закон Божий, але при цьому нема в них повної відданості Божій волі. І, коли приходять страждання, нарікають на Творця свого. Тим вони виявляють, що нема в них відданості Богу й віра їх неглибока, а всі діла віри зводяться до людських розрахунків. Тому знай, що вправляння у відданості волі Божій важливіше за всі наші духовні вправи. На порозі кожного дня говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. І на порозі кожної прийдешньої ночі говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. Ідучи на роботу й приходячи з роботи, знову те ж говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. І коли ти здорова, і коли здолає хвороба, говори: “Хай буде воля Твоя, Отче!”. І нарешті, коли проб’є неминуча година й ти віч-на-віч зустрінешся з Ангелом смерті, скажи сміло: “Хай буде воля Твоя, Отче мій і Боже мій!”.

Лист 180

візникові К., про божевільну клятву

Ти сидів у компанії, ви випивали. Зайшла мова про якусь благочестиву людину з вашого містечка, яка не подобалася нікому з вас, підпилих людей. Тоді ти, розпаленілий від вина, стукнув об стіл кулаком і заприсягся, що на вулиці на очах у всіх даси цій людині ляпаса. Коли ж протверезів, покаявся в даній клятві. Зараз тобі соромно перед твоїми приятелями, але що робити з клятвою? Ти запитуєш, чи є гріхом порушити клятву.

Чи знаєш притчу про царя Ірода, як він у сп’янінні перед гостями заприсягся одній танцівниці виконати все, що вона забажає?* Танцівниця зажадала голову пророка Йоана; цар, почувши, засмутився, але заради клятви й заради тих, хто був з ним, наказав дати їй, що вимагає. І так Ірод обтяжив душу свою вбивством праведника. Якби він більше боявся Бога, ніж своїх співтрапезників! Його ім’я не залишилося б проклятим на всі часи.

Христос учить нас, що раніше сорому людського потрібно мати страх Божий (див.: Лк. 18: 2). Бо, хто не має страху Божого й соромиться людей, той заради людей посоромиться Бога. Страшна доля призначена роду цьому, перелюбному та грішному, що посоромився Бога**. У житті часто бувають моменти, коли людині доводиться вибирати між страхом Божим і соромом перед людьми. Ти зараз стоїш перед таким вибором. Вибери зараз і назавжди страх Божий і не згрішиш. Люди висміють тебе, але будеш виправданий перед Господом.

А клятва? Свою божевільну клятву висповідай священикові й прийми покуту. А в майбутньому ухиляйся від тих, хто відвертає тебе від страху Божого й закону Його.

Мир тобі й розрада від Господа.

Лист 181

незнайомій людині, про допомогу Божу

Ви пишете мені з Франції. Добиралися Ви довго, морем і сушею, у дорозі сильно занедужали й були близькі до розпачу. “Я їхав сам, — пишете Ви, — і ні до кого було мені звернутися, так я й не хотів цього, тому що знаю людську неміч. Одна надія була в мене – на Господа. Я звернувся до Нього, і Він допоміг мені. Якось уночі я сердечно молився Йому, і Він почув мою коротку, але щиру молитву. На подяку посилаю Вам триста динарів: віддайте їх бідним або використайте на потреби церкви. Розподіліть їх так, як вважатимете за потрібне”. Я отримав Вашого листа і пожертвування й виконав Ваше прохання. Господь хай відплатить Вам за Ваше милосердя.

Ніколи не залишайте молитву, і Господь не залишить Вас. Молитвою ми визнаємо свою неміч і силу Божу. Молитвою ми підносимо Господа на належне Йому місце, а людину применшуємо. Люди, що не знають молитви, порушують істинний порядок, вони підносять себе й принижують Бога. Це властиво немолитовним людям. Досить короткої розмови з ними, щоб побачити, на якій висоті вони тримають себе й на якому приниженні Бога. Де нема молитви, там панує гордість. Гордість як надута куля, що лопається від одного дотику голки. Від найменшого уколу гордість перетворюється в розпач. Розумна людина завжди покірна, а покірний саме в смиренності здобуває розум. Коли смиренна людина шукає допомоги в людей, насправді вона шукає її від Бога. І, коли звертається до лікаря, вона молиться про допомогу до Бога, бо знає, що Господь допомагає опосередковано або безпосередньо; або відразу, без допомоги людей і предметів, або за допомогою людей і предметів. Вам Він допоміг безпосередньо. Праведного Йосипа Він рятував через людей – єгипетських купців. У всякому разі, допомагає тільки Бог, і ніхто інший. Допомога моя від Господа, який сотворив небо й землю, – говорить псалмоспівець*.

Від Бога Вам здоров’я і спасіння.

Лист 182

Милії Д., про самодостатню віру

Ви говорите, що вірите в Бога й вважаєте, що цього досить. Але й біси вірують, та тремтять, – говорить апостол Яків*. А Вам, людині, слід мати щось більше, ніж просто віра. Припустимо, хтось винен Вам п’ять предметів, а поверне тільки один, хіба Ви не розгніваєтеся? І Творець чекає від Вас п’ять предметів, а Ви пропонуєте тільки один. Ось ці п’ять предметів:

віра в Бога;

пізнання любові Божої;

пізнання волі Божої;

пізнання діяння Божого;

пізнання суду Божого.

Просто до віри Ви могли прийти як язичник: споглядаючи природу, зробити висновок, що кожне твориво повинно мати Творця. Але все інше без Христа і Його Євангелія розумінню язичника недоступне, тому що в Христі явилася любов Божа до людини.

Через Христа відкрилася людині воля Божа, тобто те, що Господь чекає й хоче від людей. Христос явив дію Божу у світі й у житті людини. Христос відкрив і суд Божий ділам людським, і те, як Він буде судити світ наприкінці часів.

Якщо Ви вважаєте, що досить тільки віри в Бога, я запитаю Вас: як Ви дізнаєтеся про те, що потрібно робити для спасіння душі? Євнух ефіопської цариці, увірувавши в єдиного Бога, поспішив до Єрусалима, щоб запитати апостола Пилипа, що йому потрібно робити, щоб спастися (див.: Діян. 8: 26-39). А як же Ви дізнаєтеся, як Вам наблизитися до Того, у Кого віруєте? Що добро, а що зло? Як Вам утвердитися в добрі, а як уберегтися від зла? Як Ви дізнаєтеся, що Господь чекає від Вас і яку винагороду Вам готує? Хіба скаже Вам безсловесна природа, як молитися Богові й що просити в Нього? Про все це біси не запитують, бо не бажають спасіння.

А оскільки Ви хочете спастися, то повинні запитати й пізнати істинну віру в правдивого Бога й про те, що ця віра за собою тягне.

Отже, самої тільки віри недостатньо, і знати, що Спаситель світу приніс людям і що хоче від них, необхідно. А якщо було б досить тільки мови природи й тільки віри, тоді й прихід Сина Божого в світ був би не потрібний, а Його хресні страждання безглузді. Тому, поки смерть не спіткала Вас, поспішіть оповити мертвий кістяк своєї віри в плоть і життя.

Господь хай допоможе Вам!

Лист 183

фабрикантові С. С., про душевну порожнечу

Ти покинув своє рідне місто зовсім молодим парубком. Майже сорок років прожив на чужині. Працював на фабриці, що виробляє щітки, і згодом став її власником. Ти прагнув розбагатіти й розбагатів. Женився, овдовів. Господи, як багато днів у тих сорока роках, і в кожен з цих днів ти уявляв собі, як буде чудово, коли ти повернешся на батьківщину, до своїх старих друзів і почнеш направо і наліво робити добрі справи, на диво всьому місту! У далеких краях все було ненависним тобі, і тільки спогади про батьківщину й близьких зігрівали душу. Нарешті прийшла бажана година, ти все продав і повернувся додому.

Але, на жаль, яке розчарування! За сорок років померло багато твоїх друзів і рідних. Усюди незнайомі люди, чужі обличчя, новий народ. Шукаєш старі будинки — їх більше нема. Стукаєш у двері давніх друзів — незнайомці відчиняють тобі й з подивом говорять, що не знають тих, про кого запитуєш. Знову ти на чужині! Знову серед чужих! Знову порожнеча, гірше тієї, що була в розлуці з батьківщиною. Твій караван відійшов, а іншого не видно. У душевному сум’ятті вийшов ти з міста, сів на пагорбі й заплакав: “Куди тепер? Кому я належу? Де моя земля, де батьківщина?”.

Належиш ти граду небесному, вишньому Єрусалиму, землі обітованій, Батьківщині Небесній. Там знайшов пристановище твій караван. А ти пристань до нового каравану й радій, бо й він прямує тією ж дорогою до тієї ж мети. Сорок років твоя душа повнилася примарами, тому зараз вона порожня. Наповни її зараз, якщо не зробив цього раніше, непроминущим і безсмертним. Наповни її Богом, Творцем твоїм. Вір Богові, вір Христові. Роби добро, яке ти хотів робити, роби всім і не чекай визнання людського, а шукай милості Божої. І нові городяни полюблять тебе, так само як любили тебе ті, котрих більше нема. Бо й вони сумують і страждають і чекають добра. Чекають справжньої доброї людини. Стань їхньою знахідкою, хай радіють.

Мир тобі й розрада від Господа.

Лист 184

Томі С., про “долю”

Ось виповнилося Вам вісімдесят років, а Ви все ще міцні й молоді духом. Багато, багато разів смерть дивилася Вам у вічі, але завжди якимсь дивом минала Вас. І тому Ви запитуєте мене, чи є доля і як Православна Церква розуміє волю долі.

Якщо під долею розуміється сліпа випадковість або фатальність, Церква рішуче не приймає, заперечує існування такої долі. Церква все обґрунтовує розумом, від розуму й через розум. Вона нічого не приписує випадковості або сліпій фатальності, але все пояснює Промислом всесильного й всевидючого Господа, що виходить із вищої доцільності й характеру таємних помислів, почуттів і дій людини. Саме слово “доля (судьба)” походить від слова “суд”, у цьому випадку суд Божий. Я згадую, о Господи, Твої присуди споконвічні – і утішаюсь, – говорить псалмоспівець*. Тобто пам’ятає, як Господь нагороджував праведників і карав грішників ще в цьому земному житті. І знову говорить: я присудів твоїх боюся. Я творив суд і справедливість, – гнобителям моїм мене не видай**. У слов’янському тексті скрізь замість слова “доля” стоїть “суд”. І ми часто говоримо: “Як розсудиш це?”, що значить — “Як ти думаєш?”.

Отже, доля – це думка Божа про все, що відбувається, але не така пасивна й немічна, як людська, а активна й вирішальна. Хтось збирався вранці поїхати в найближче місто, але вночі спіткала його смерть і перенесла в далекий небесний град. І кажуть люди: така його доля. Хтось покохав дівчину, а довелося оженитися на іншій, знову говорять: доля! Хтось ховався в тилу, але наздогнала його куля в укритті — доля! Тільки доля прозірлива, а не сліпа, від Бога Мислителя й Промислителя, Який усьому знає причину. Той, хто говорить “сліпа доля”, сповідує нерозуміння причини й змісту подій. Без милостивого й праведного Господа не відбувається нічого.

За словами Спасителя, і птиця небесна не впаде на землю без волі Отця вашого. У вас же волосся на голові все полічене (пор.: Мт. 10: 29-30). Таким чином, нічия доля не випадкова й не сліпа, але розумна й промислительна. І така доля допомогла Вам багаторазово уникнути близької смерті й пережити суддів, які підписували Вам смертний вирок.

Від Господа Вам многії літа й спасіння.

Лист 185

новому утопістові, про іноземних туристів

Вас обурює, що не будуються дороги на Дурмитор (одна з гірських вершин Чорногорії. — Перекл.) для відвідування його іноземними туристами. Ви непокоїтеся за туристів? Якби Ви піклувалися про народ, про більш зручніші дороги для нього, я б Вас зрозумів. Але коли я почув таку причину будівництва дороги на сивоволосий Дурмитор, то почервонів зі сорому. Ви хочете “залучити іноземців” у Чорногорію, щоб вони “залишали тут свої гроші”! За що? За кілька днів блукання очима по гаях і галявинах, де благочестивий народ століттями пасе свої білосніжні отари, які годують його? Слухаючи таке, повірте, я б охочіше говорив з небіжчиком, ніж з живим. О святий Петре Цетиньський, який першим розбив військо Бонапарта, що б ти сказав на це?..

Ви ж цілком серйозно й науково міркуєте, що “депресія актуальної кризи може редукуватися до мінімуму елевацією свідомості про туризм і конструювання сучасних шосе й комфортабельних готелів...”А простіше говорячи, позичимо грошей, кинемо чужі мільйони на будівництво доріг і готелів і, схиливши голови, будемо чекати іноземців з повними кишенями, щоб отримати чайові з цих кишень.

Невже цим жити будемо, чоловіче? Краще не жити зовсім. Хіба такою була святосавська ідея, що вела нас від Косова через стільки могил, темниць і мук до звільнення? Наша земля для нас прекрасніша за всі інші країни. І прекрасна вона для нас не тільки видимою красою, але тою, котру народ створив і оспівав. Це краса великих душ, великих характерів, великих зіткнень правди й неправди, великих моральних перемог. Ось у чому головна краса нашої землі. Вона піднесеніша за всі наші гори і біліша за сніги на їхніх вершинах. Але не на цю красу іноземні туристи будуть викидати гроші. Чи знаєте Ви, шляхетний пане, яку отруту більшість з них загортає у свої банкноти? Ви чули про отруту, на ім’я “розгнузданість”? Чи знаєте Ви що-небудь про психологію юрби? Особливо на чужому ґрунті? Людська юрба в чужій країні завжди безсоромна. Якщо ми будемо приймати іноземних відвідувачів як гостей, то це природно. Тоді ми залишимося вірні своїй традиційній гостинності, що німбом світиться навколо душі нашого народу. Наша відома всім гостинність заснована на головному документі християнської віри, на Святому Письмі; Христовий апостол так наставляє вірних: дбайте про гостинність (Рим. 12: 13). І знову повторює: Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, вчинили гостинність Ангелам (ВР. 13: 2).

Але ми ніде не знаходимо слів про рятівну користь від цих прибульців. Правду кажучи, ми бачили від них більше шкоди, нерідко й матеріальної. Вони вимагають будівництва дорогих шосе й безплатного проїзду. Вони посилаються на рекомендації офіційних осіб, чим бентежать наших чиновників. Вони звертаються в офіційні органи або до торговців і безсоромно просять у них матеріальної підтримки. Звичайне виправдання: “Ми вже писали додому, щоб нам надіслали грошей, і ось-ось отримаємо!”. І наш довірливий народ дає, дає, як незаможним і потерпілим, не роздумуючи й не перевіряючи. Дає як таким, що потрапили в біду, а не як туристам і не як спасителям, які врятують нас, на Вашу думку, від бідності. Бо бідність бідністю не зціляється.

Тому не будемо переживати за туристів, які рвуться на Дурмитор, але будемо триматися “плуга й Бога”, як сказав один наш талановитий земляк.

Лист 186

вдові Д., про перемогу над злом

Є тільки один спосіб перемогти зло, і Ви успішно його випробували. Своєю чесною працею Ви утримуєте себе й чотирьох дітей. Але ось Ви не змогли оплатити за житло, і хазяїн прийшов описувати речі. Діти плакали, Ви завмерли в страху. Коли хазяїн зрозумів, що всіх речей не вистачить, щоб покрити борг, він став страшно кричати на Вас. Тоді Ви зняли з шиї намисто, пам’ять про чоловіка, його подарунок на вінчання, дістали годинник, що його Ваш батько заповів старшому синові. “Візьміть і це”, - сказали Ви хазяїнові. Серце його стрепенулося: бо ж він теж людина. І він пішов, бурмочучи: “Живіть, коли зможете, заплатите”.

Ви вчинили, як заповів Христос: не протився злому*. Подібне відбулося під час австрійської окупації в селі Сібниця. Жив там один Божий чоловік, дядько Фоджа. Коли солдати хотіли спалити його будинок і наказали йому винести з будинку свої речі, він не пішов у будинок, а приніс із повітки дрова. На питання солдатів, навіщо він це зробив, він покірно відповів: “Щоб допомогти вам підпалити будинок”. Здригнулося серце окупантів: бо ж і вони люди. Вони розвернулися й пішли. Залишився непошкодженим будинок людини Божої.

Благословення Боже Вам і Вашим дітям.

Лист 187

Братству святого Стефана, про Благий день.

З Різдвом Христовим, чада Божі! Ось і настав Благий день. Наш народ називає Благим днем кожне велике церковне свято. Різдво — перший християнський Благий день, що освітив своїм світлом дітей Адама й вніс радість у їхні душі, перший солодкий день після багатьох гірких днів безбожництва.

Різдво — Благий день насамперед через те, що в цей день прийшов у світ благий Цар. Міста вписують у кам’яні літописи будівель і пам’ятників дні, коли відвідували їх земні царі. А ми впишемо в серця свої день відвідування Царя Небесного. Дерево зотліє, камінь зруйнується, а те, що зберігається в серці, переборе смерть і заручиться з вічністю. Святі люди згадують ім’я Царя Христа так само природно, як дихають. Коли звірі розтерзали святого Ігнатія в Колізеї, серце його знайшли непошкодженим, і на ньому були начебто вирізані дві букви І(сус) Х(ристос).

Різдво — Благий день і через виявлене Христом життя вічне. До цього дня лише крихти падали в світ, щоб нагадати людям про трапезу небесного життя. Люди жадібно хапали їх, не знаючи, ні звідки, ні від Кого вони. Христос прийшов у світ, щоб відкрити людям трапезу життя, яка триває вічно, й покликати їх на вічний бенкет. І кожен, хто прийняв запрошення й повірив Непогрішному, починав відчувати голод повноти життя, голод Божественної рясної трапези життя. Коли святому мученикові Зіновію72 запропонували вибирати між життям і смертю, він відповів: “Життя без Христа не життя, а смерть, а смерть заради Христа не смерть, а життя” (Пролог, 30 жовт.).

Різдво — Благий день і через явлену в Христі любов. Дивіться, яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися й бути дітьми Божими, — пише той, хто бачив Христа (1 Йн. 3: 1). До явлення Христа людський рід не знав про любов Отця до дітей і дітей до Отця. Але з народженням у нашому світі Сина Божого Єдинородного відкрилися людські очі на єдиного Отця Небесного й на Його, до тієї пори непізнану, любов небесну. Чи не цією небесною любов’ю була зігріта свята великомучениця Катерина, коли відкинула земний царський вінець і прийняла смерть через усікновення голови? І скільки мучеників услід за нею пішли на смерть, скидаючи оболонку плоті, немов старий одяг.

Нарешті, Різдво — Благий день, бо з явленням Сина Божого — Царя й Слуги, Пана й Мученика, Люблячого і Гонимого, Розп’ятого й Воскреслого — відкрилися людям сила, і мудрість, і благодать, і повнота інших Божественних дарів.

Хай відкриє й Вам Господь зір духовний, щоб бачити всі блага, явлені й принесені нам народженням Сина Божого.

Лист 188

Братству святого пророка Ісаї: “Ісає, торжествуй!”

Чому цей піснеспів співається при вінчанні й при переломленні славського хліба? Думаю, що зміст його Вам відомий. Так радіє пророк Ісая через виконання свого пророцтва. Пророче слово, яке промовив Ісая перед царем Ахазом і всім народом, гласить: ось, Діва зачала і породить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл (Іс. 7: 14). Еммануїл означає “з нами Бог”. По-сербськи це ім’я звучить — Манойло. Народження Христа від Діви й Духа — найсвятіше народження зі всіх народжень, які відбулися на землі. Через нього явилася тайна любові Божої до людей: Господь втілився в людську плоть, щоб спасти людей. А оскільки шлюб призначений для чадородства, то співається пісня: “Ісає, радій”, щоб нагадати нареченому й нареченій про чистоту й святість шлюбу, про Промисел Божий, через який народжуються діти. Щоб чоловік і жінка мали страх Божий і духовне й моральне значення шлюбу ставили вище за тілесне.

Хресна Слава — це церковний звичай нашого народу. Чому при переломленні славського хліба співається: “Ісає, радій”? Думаю, тому, що Христос Себе назвав Хлібом: Я є хліб життя*. І ще: Я хліб живий, що зійшов з неба; кожен, хто цей хліб їстиме, житиме повіки (Йн. 6: 51). При переломленні славлячого хліба — хліба земного — Церква поспішає нагадати нам про Хліб життя — про вічно живого Спасителя Христа, нагадати нам про їжу духовну.

В обох випадках у такий спосіб Церква хоче підняти наші думки від тілесного до духовного. У першому — від тілесних уз до уз, які зв’язують душу з Богом, у другому — від тілесної їжі до духовної.

Мир вам і радість від Еммануїла.

Лист 189

Аджему С., про голодного Христа

Бо Я голодував, і ви дали мені їсти, — скаже Господь на Страшному Суді милостивим*. Ти дивуєшся, читаючи Євангеліє: коли Господь голодував на землі? Він говорить це не тільки про час Свого тілесного перебування на землі, але про всі часи, до кінця. І не тільки про милостивих людей того часу, але про милостивих всіх часів. Він і нині відчуває голод голодних, як Свій голод. Він голодує в кожному жебракові на землі, у кожній сироті, у кожному знедоленому й знехтуваному. Їхній голод – Його голод. Нехай вони пригноблені світом, але вони Богом обрані, щоб випробовувати серця багатих. Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили**. Він, великий і невичерпний, ототожнює Себе із найбіднішими і слабкими в цьому світі, називає їх Своїми братами, щоб пом’якшити серця багатіїв і привести їх до спасіння. Бо за допомогою найслабших Він хоче врятувати найсильніших світу цього. Такий Його шлях спасіння людей. За беззахисними — Його могутня рука. Він хоче, щоб усі залежали один від одного й допомагали один одному. Але той, хто дає, нехай дає зі страхом, начебто опускає в долоню Самому Христу. Той, хто дає, хай подасть заради Христа, а той, хто приймає, хай приймає заради Христа, щоб благословення Боже мали і той, і інший, але більше чує Творець молитву жебрака.

Коли подаєш бідному, скажи: “Помолись за мене Господу Ісусу Христу!”

Мир тобі й радість від Господа!

Лист 190

молодому спадкоємцеві, про останнє бажання

Пишеш про смерть свого батька. Він був відомою й заможною людиною, мав багато впливових і багатих друзів. Але перед смертю не хотів бачити нікого з них. Він часто просив покликати до нього шевця Крсто. А цей Крсто не мав нічого, крім щиросердечної доброти і чистої віри. Коли він приходив, вмираючий нічого не говорив йому, він просто брав його за руку й мовчки тримав її. Якщо ж приходив хтось із його колишніх заможних друзів, батько тільки махав рукою, щоб той пішов. Ти запитуєш, що це значить.

Це значить, дитя, що людина перед смертю не лукавить. Він не дає лицемірству торкатися його душі. При розлуці з цим світом душа шукає, що є в ньому кращого. А краще — доброта й віра. Твоя бо милість ліпша від життя, — говорить пророк (Пс. 62: 4). Правда, він звертається до Бога. Але доброта Божа світиться й у людині. Схилися над одром умираючого й назви йому імена великих земних царів, завойовників, учених, художників — і побачиш, що нічого, нічого не говорять йому їхні імена. Вони далекі від душі його, як давно забутий сон. Одному вмираючому правителеві розповідали про подібних йому великих людей. Він із зітханням сказав: “Не говоріть мені про тих, кого залишаю, розповідайте про тих, до кого йду”. А інший умираючий, відомий російський князь, грізно крикнув підлесникам, які продовжували лестити йому й у смертну годину: “Досить, минув той час, зараз говоріть про тих, хто кращий за мене!”.

Перед лицем смерті людина щира й насамперед шукає вогника доброти, щоб він освітив, підбадьорив і обігрів її.

Лист 191

богословові К. І., про ворогів віри

Чого ти злякався? На твоє багатство злиденні повстали, а тобі стало страшно? Так завжди було: бідні на багатих косо дивляться. Твоя віра охоплює все: небо й землю, життя й істину, справедливість і радість, світло й Ангелів. А хто не має цього, повстає на тебе, власника скарбів. Якби вони проти себе повстали й хотіли, подібно тобі, стати духовно багатшими, ми б радувалися. Але ні. Вони хочуть, щоб ти став таким самим жебраком.

Різниця між бунтівниками проти матеріально багатих і проти багатих духовно в тому, що перші хочуть відібрати й привласнити, а інші хочуть відібрати й викинути. Першими часто керує нестаток, іноді заздрість, а іншими — завжди сама тільки злість. А злість харчується тьмою невідання й носить своє покарання у власних надрах. Якщо відповідаєш злому ненавистю, подвійно його караєш; якщо боїшся його, себе караєш. Не страшіться ні в чому противників, — учить нас апостол, — це для них є ознакою погибелі, а для вас — спасіння. І це від Бога (Филип. 1: 28).

Всевидячий бачить і тебе, і твоїх ворогів, Він щохвилини дивиться на вас, з ранку до вечора й з вечора до ранку. Пам’ятай про Всевидячого і не матимеш страху. Один мужній парубок писав мені, як він бореться зі спокусами: “Коли я думаю, що Господь зі мною поруч, - говорить він, - анітрошки не боюся ворогів, але варто моїй думці відійти від Бога, страх охоплює мене”. Вівця відчуває себе в безпеці поруч із пастирем. Прихилися ближче до Пастиря доброго, до Христа. Молися Йому, щоб Він не залишив тебе. Молися йому, щоб відкрив зір і серця ворогам віри, щоб прозріли й зрозуміли, що вони вороги тільки самим собі й нікому більше, щоб прозріли й побачили єдине своє спасіння.

Мир тобі від Господа!

Лист 192

невідомому, про Пресвяту Діву

Вас турбує питання, як Пресвята Діва Марія могла народити Сина без батька. Це відбулося не за Її волею, а з волі всемогутнього Господа. Вам залишається запитати: як всемогутній Бог міг сотворити таке чудесне народження? Але це питання буде суперечливим і вже таким, що містить у собі відповідь, як тільки Ви вимовите слово — Бог всемогутній. Таке питання не може виникнути в душі того, хто хоча б почасти здатний уявити собі грізну велич Божу. Той, Хто всесильним словом без чийогось сприяння сотворив цей світ, чудесний світ з бездонним небом і небесними світилами, міг зробити й так, що Пресвята Діва без чийогось сприяння зачала Дитя.

Хіба діти, які народжуються звичним способом, не з волі Божої народжуються? Коли Сарі було сповіщено, що вона зачне, вона посміхнулася зі сумнівом, тому що була стара. І Пресвята Діва, і Йоан Хреститель народжені від бездітних і старих батьків. Чи є хоча б щось складним для Бога? Біблія вчить нас, що і ті, хто народжує, і ті, хто не народжує, залежать не стільки від волі людини, скільки від Божої волі. З Писання ми знаємо, що навіть худоба плодилася згідно з волею Божою, навіть крапинки й плями на вовні овець і кіз залежать від Бога, про це говориться в дивовижній повісті про Якова, Лавана і їхню отару (див.: Бут. 30-31).

У глибині всіх явищ природи присутня духовна надприродна сила й воля. Якби Господь допустив природі робити те, що вона хоче і як хоче, запанували б хаос і божевілля. Усяке народження сповнене небесної таємниці. А те, що Вам здається, що народження Христа від Пречистої — таємниця особливо велика, це тому, що й Сам Христос — найбільша таємниця. Цю таємницю передчувала й Сама Божа Матір, тому й запитала: як же станеться це, коли Я мужа не знаю?* На що благовісник Божий відповів Їй — але відповідає і Вам — так: у Бога не залишиться безсилим жодне слово*.

Мир Вам від Господа.

Лист 193

якомусь революціонерові, про співчуття

Ви виступили проти багатих, Ви вважаєте, що це сучасно й прогресивно. Але спочатку випробуйте себе. Скажімо, якщо нагода розбагатіти випаде Вам, хіба Ви відмовитеся? Хіба Ви й тоді не вгамуєтеся? Ви сердитеся на Церкву, що й вона не бореться з багатими. Хіба Церква не бореться? Хіба вона не робила цього ще до Вашого народження й до народження Ваших дідів і прадідів? І коли смерть накладе печать мовчання на Ваші вуста, хіба замовкнуть вуста Церкви?

Дев’ятнадцять століть тому апостол наставляв свого послідовника: Багатим у цьому віці накажи, щоб вони не високо думали про себе й сподівалися не на багатство нетривке, але на Бога живого (1 Тим. 6: 17). Але є різниця в тому, як докоряєте багатіям Ви, і в тому, як це робить Церква. Ви докоряєте із заздрості й ненависті, а вона — із співчуття. Церква знає, що багатому в цьому світі спастися складніше від інших. Спаситель сказав: істинно кажу вам, що трудно багатому увійти в Царство Небесне*. Ось чому Церква не відчуває заздрості або ненависті до багатих, а тільки співчуття.

Не можна думати, що співчуття Церкви — слабкість перед багатими й бажання виправдати багату “породу”. Така точка зору так само далека від істини, як місяць від сонця. Церква не якась порода чи стан, вона вселюдська. Якщо Ви в багатому бачите тільки багатія, то Церква шукає в ньому людину. Горе тому, хто без міри накопичує те, що йому не належить ,— чи надовго? — і обтяжує себе заставами — волає старозавітна Церква. І додає: Ось, він обкладений золотом і сріблом; але дихання в ньому нема (Авв. 2: 6, 19).

Тому в очах Церкви багатії — нещасні страждальці, тяжкохворі. Повноті їхніх скринь найчастіше відповідає порожнеча душі. І Церква тривожиться за них, як за сновид, що балансують на краю даху. А від них вона хоче тільки милості, але нема її. Однак, як і всі живі істоти, вони й самі жадають милості і співчуття. Зневажайте їхнє багатство, і вони знехтують ним. Якщо ж знехтувати людину в них, то вони ще тісніше приростуть до багатства. Обдаруйте їх духовним скарбом, співчуттям наприклад, і вони знайдуть у собі мужність обдарувати бідних своїм матеріальним скарбом.

Лист 194

російському вигнанцеві, про єдине неганебне

Ви майже в розпачі. Чому? Тому, що Вам соромно за тих людей, від яких Ви очікували спасіння Росії. Одні померли, забравши зі собою Ваші надії. Інші ще живі, але живуть тільки для цього мирського балагану і мертві для Ваших надій, тому що себелюбні й легкодухі. Треті, четверті, п’яті, яскраво спалахнувши, потьмяніли, втратили своє російське сяйво й поховали його під попелом Заходу. І тепер Ви не наважуєтеся вірити кому-небудь, щоб не застидатися знову й дні, що залишилися вам, не бичувати соромом, “проганяючи їх, як безсловесну худобу, і сліпо хапаючись за наступаючі дні, не маючи на них ніякої надії”. Але чому не приліпитеся Ви до Того, Ким не осоромився ніхто в історії російського народу? Я говорю про Того, з Ким вінчалася душа російського народу тисяча років тому, і кожен, хто вірує в Нього, не осоромиться (Рим. 9: 33).

У Нього вірували князі ваші, котрі першими прийняли християнство, — вірували й не осоромились.

У Нього вірували ваші старці, пустельники й подвижники, — вірували й не осоромились.

У Нього вірували славні государі ваші, знімаючи вінці, щоб схилитися перед Ним, — вірували й не осоромились.

Сотні тисяч російських мучеників за ім’я Христове вірували в Нього — вірували й не осоромились.

Сотні мільйонів російських людей: чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, дітей, які жили в цьому віці з вірою в Нього, й такі, що нині живуть у небесній безсмертній Росії, — на землі не осоромились Його й на небесах не соромляться.

У мирській пустелі, де, як змії, жалять нечестиві люди, Він єдиний Мідний Змій, що виливає не отруту, а бальзам. Дивіться на Нього, як отруєні ізраїльтяни в пустелі дивилися на Мойсеєвого мідного змія*. Дивіться на нього, і отрута, якою отруїв Вас світ, вийде з Вас. І Ви, зцілившись, станете бачити людей очима Христа, дивитися на них з милосердям і співчуттям, а не з надією, що перевершує їхні людські можливості. Свята Русь завжди очікувала спасіння не від творіння, а від Творця.

Мир Вам і радість від Господа.

Лист 195

викладачеві В. В., про зображення святих на гральних картах

Ви скаржитеся на неблагочестиве сучасне явище, якому ніхто не протистоїть. Якесь видавниче товариство випустило гральні карти з ликами наших найшанованіших святих, царів і героїв. Святий Симеон Мироточивий, засновник святої царської династії Неманичів; святий цар Милутін, особливо шанований братнім нам болгарським народом; святий Стефан Дечанський, ім’я якого із трепетом вимовляють і албанці, і турки; святий Наум, просвітитель словенців і чудотворець, — всі вони зображені на картах, над якими будуть курити, лихословити, сваритися, шахраювати, битися. Народ запалює лампади перед їхніми іконами й б’є поклони, а картярі будуть запалювати над їхніми ликами сигарети, диміти люльками, буянити.

Ви можете сказати, що все обумовлюють гроші. Навіть якщо й не скажете, це всім очевидно й відомо, бо нема на світі іншої причини, щоб людське суспільство зважилося кинути на зелене сукно ще і святиню. Хіба криза в нашій країні досягла такого рівня, що ми й святих ставимо на карту? Якщо наше суспільство стало “суспільством голодуючих”, то краще нам усім померти з голоду, ніж опоганювати Божих угодників, чиї імена є вершиною нашої духовної історії. Ми в боргу перед цими святими душами і за наше минуле, і за сьогодення. І за сьогодення, бо вони молитовно предстоять перед престолом Всевишнього за нащадків своїх. Я можу зрозуміти скорботу тих, хто шанує цих святих як своїх небесних заступників, коли вони дізнаються, що святі лики зображені на картах, у які картярі грають у борделях. Ми воістину разюче відрізняємося від Європи. У цей кризовий період європейські народи протверезилися й посилюють заходи, спрямовані проти проявів суспільного безладу, зокрема проти азартних ігор, у той час як у нас гральні карти “наряжаються” у священні одежі! Якщо були б видані карти з портретами Юди, Омер-паші73, яких-небудь ґвалтівників, дезертирів, відомих шахраїв та інших покидьків суспільства, ніхто б не заперечував. Для гравців вони були б привабливішими, ніж благодатні обличчя святих і героїв. Подібне шукає подібного: зрадники тягнуться до гравців, а тирани явні до тиранів таємних, тобто до страстей. А що спільного в картярів зі святими? Для чого іконостас у вертепах розпусти?

Ви називаєте це цинізмом. Так, але такий цинізм стосовно святині й патріотизму більше властивий сучасній Москві, ніж Бєлграду. Чим заслужили наш цинізм Неманичі або святий Наум, чим згрішила благочестива косовська дівиця, щоб її обличчя плямували пальці, якими рухає пристрасть до наживи, і щоб над нею реготали нічні... як би м’якше сказати — зірвиголови?

Мені розповідали японці про повагу до своїх правителів. Якщо в будинку виникла пожежа, першим рятують портрет імператора, а потім домочадців. А ми наших найбільших християнських правителів — на карти! Я добре пам’ятаю, що коли вперше з’явилися склянки із зображеннями наших великих людей і святих, бєлградські торговці обурювалися: лики святих на склянках, з яких будуть напиватися! Подивіться тепер, який гігантський крок ми зробили до “прогресу”: святі на картах! Невже Ви думаєте, що народ не почне обурюватися зараз? Бо, якщо ми будемо так “прогресувати”, невдовзі поставимо на карту й Бога, і Богородицю, і Ангелів небесних. І тоді в нас нічого більше не залишиться, і доведеться нам віддати ключі від крамниці сатані.

Ось Вам моя точка зору, про яку Ви запитували. Додам одне: не ображаймо тих, кого шануємо, ким пишаємося, кому присвячуємо храми й запалюємо свічки. Як же паплюжити тих, хто нас любить і молиться за нас Богові? Як бруднити тих, хто очищає нас для святих небес? Як затьмарювати лики, якими освячене наше минуле? І наше сьогодення.

Лист 196

різним особам про різні речі

скорботному Петру

Астрологи склали гороскоп Вашої долі й напророкували Ваше майбутнє. Бережіться астрології: це зоре-ворожіння являє собою сліпий фаталізм. За християнським вченням, людина вища від зірок. Покаянням і молитвою людина може змінити свою долю до кращого.

хворобливій дівчині

Пишете про свою хворобливість. Але визнаєте, що хвороба навчила Вас молитві. Отже, хвороба Ваша плодоносна. Творець Ваш любить Вас, як Своє дитя. Він має Свій таємничий задум про кожну людину. Тільки не приховуйте в собі зловісну таємницю, яка Вас мучить, тому що вона збільшує Ваше страждання.

панові С. С

Запитуєте, чи може народна поезія навчити благочестя? Більша частина творів народної поезії є прекрасним зразком християнського благочестя й віри. Але частково й вона являє собою опоетизований порох земний, що не приносить душі ніякої користі. пані Євдокимовій

Коли апостол відчував потребу в молитвах за себе, він звертався до вірних: благаю вас, браття, Господом нашим Ісусом Христом і любов’ю Духа, ревно змагатися зі мною в молитвах за мене до Бога (Рим. 15: 30). Яку ж тоді молитовну допомогу дістаємо ми від священиків! Вашим різким осудом духівництва Ви не приносите користі ні священству, ні собі. Господь усіх розсудить, Він все бачить і все чує.

Йоану із Сараєва

Загублена надія — загублене життя. Не втрачай надії. Світ повний невичерпних можливостей. І в Бога все можливо. Ті ж, що на Господа уповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають (Іс. 40: 31).

Лист 197

матері, про вічне життя

Ваш син загинув в авіакатастрофі. З тих пір Ви думаєте тільки про одне: можливо, він живий? Чи є життя після смерті? Хто нас переконає в цьому? Я глибоко співпереживаю Вашому горю. Але мене дивує Ваше запитання, тим більше, що кожне Ваше слово дихає вірою. Не знаю, чи може називатися спадкоємцем Христовим той, хто сумнівається у вічному житті?

Дивіться, адже головним одкровенням Христа було одкровення про нове життя, новий світ, про нове Царство — зовсім нове для людей. Для людини це одкровення стало найбільшим і найрадіснішим зі всіх одкровень. Зневажити ним однаково що зневажити Самого Христа і спасіння. А прийняти — значить прийняти істину про Бога як про небесного Отця, про Ангелів як про небесних жителів, про всевидючий Промисел Божий, про Страшний Суд, про життя після тілесної смерті, про радісний смисл нашого тілесного життя на землі. Всі ці істини відкрив нам Господь і свідчив про них Собою, Своїми словами й ділами, добровільною смертю за нас, воскресінням і вознесінням. Я йду, щоб приготувати вам місце. І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я (Йн. 14: 2). Не в гробі ж Він іде приготувати нам місце! Воістину невтішним було б готувати місце у вічній смерті! Ні, Він іде в інший світ і в інше життя, за гробом й вище гробу.

Про існування іншого життя й іншого світу свідчили й багато святих. “Хто повернувся відтіля, щоб нам свідчити?” — запитаєте Ви, повторюючи питання тих, у кого нема віри. Якби не Ваша скорбота, я б м’яко докорив Вам. Скажіть мені: хто зі святих, чиї імена ми бачимо у святцях, не сповістив про себе? Чи Ви не знаєте, що Церква не зараховує до святого нікого, хто тим або іншим способом не явив себе з того світу? Ось зовсім недавно я прочитав, як одна молода француженка прийняла Православ’я після того, як, за її власним свідченням, їй явився преподобний Серафим Саровський, великий російський святий, сторіччя від дня кончини якого святкувалося торік.

Отже, у Вас нема ніяких причин сумніватися, але є тверда підстава вірити в небесне життя, у яке перейшов Ваш син, випередивши Вас.

Мир Вам і розрада від Господа Ісуса Христа.

Лист 198

братові Живану, про доброго начальника

Пишеш мені про велику радість. У вашому повіті з’явився новий начальник, йому радіють всі добрі й благочестиві люди повіту. Це високоосвічена і водночас глибоко віруюча людина. Справжня Божа людина. Сповідує віру і на словах, і на ділі. Святкує Славу, у домі ікони, щонеділі в храмі з народом. Коли він довідався, що у вашому містечку є охололі в безвір’ї душі, які не відчувають сили, величі й милості свого Творця, він сам пішов до них, ходив від будинку до будинку, із крамниці в крамницю й розповідав, наставляв, радив, застерігав. Йому швидко вдалося розбудити багато сплячих душ, а в інших невіруючих, які не знали ні про душу, ні про Бога, ні про совість, розбудити й совість. Зараз всі вони сповідаються й причащаються. Плодом його зусиль стало благочестя народу, припинилися багато недобрих справ, сварки, богохульство, змінилися погані звички.

Велика й моя радість за вас, бо бачу з вами справжнього народного вождя, вождя народної душі. Успіхи вашого нового начальника свідчать про те, наскільки наш простий народ жадає доброї поради й готовий її послухатися й послідувати доброму прикладу. Пишеш, що всі ви благословляєте свого начальника. І Бог благословить його. У Святому Письмі сказано: той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерті й покриє силу гріхів (Як. 5: 20). Дай нам, Господи, тисячі таких начальників! Ти згадуєш про вашого колишнього начальника, який нехтував вірою й пригноблював віруючих: він загинув під колесами машини. Про те одне можу сказати: той, хто має вуха хай почує, той, хто має очі, хай побачить і той, хто має совість, хай боїться Бога.

Мир тобі й благословення Христове.

Лист 199

залізничникові М. М., про слова Одкровення

І зробив нас царством священиків Богові й Отцеві Своєму, — йому слава і влада на віки вічні! Амінь. (Откр. 1: 6).

Жив колись в Азії один цар; не був він християнином. Був він сильним і могутнім, але не мав спадкоємця. Наближався час його смерті, і запитали його: “Хто ж буде правити після тебе?”. Відповів цар: “Знайдіть людину, яка припала б мені до душі. Я всиновлю його, і буде вам царем. Але чоловік цей повинен мати певні якості: по-перше, він не повинен боятися смерті; по-друге, він не повинен бажати стати царем; по-третє, у нього повинна бути найбільша кількість дітей у моєму царстві”.

Шукали, шукали й не знаходили. Нарешті привели до царя якогось молодого теслю, відомого своєю мужністю. Умираючий цар запитав його: “ Чи боїшся ти смерті?”. Тесля відповів: “Як мені боятися того, що боїться мене й що просто послужить мені мостом у вічне Царство?”. Знову запитав його цар: “ Чи бажаєш ти стати царем?”. Відповів йому тесля: “Як я можу бажати стати тим, хто я є? Мій Творець усиновив мене в Христі, а Творець мій — Цар над царями, отже, і я цар”. Нарешті, помираючий цар запитав його: “Скільки в тебе дітей?”. Відповів юнак: “Триста дітей є в мене. Це ті, кого хрестив я й народив у дусі. Це діти мої духовні, які називають мене своїм духівником”. Задумався цар і сказав: “Я кликав тебе, щоб усиновити, а тепер прошу тебе всиновити мене й прийняти мене духовним сином”. І хрестив тесля царя. І помер цар без страху.

Відповіді молодого теслі пояснюють тобі значення слів — і зробив нас царством. Всі християни всиновлені Царем Небесним, по милості й благодаті Його, заради Крові Сина Божого Ісуса Христа. Усі, хто веде християнське життя на землі, увійдуть у Царство Небесне й будуть царювати з Отцем своїм, Царем вічним.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 200

письменникові С. К., про Хазяїна

Святий євангеліст Матвій, оповідаючи про особу Ісуса Христа у своєму Євангелії, вдається до слів пророка Ісаї: Він очеретини надломленої не переломить, і ґнота тліючого не загасить (Мт. 12: 20; Іс. 42: 3). Ти запитуєш, що означають ці слова.

Святий Йоан Златоуст тлумачить їх так: “Пророк прославляє покірність і невиречену силу Христову”. Іншими словами, тут вказується на нікчемність ворогів Христових, на силу Христа й на Його покірність і довготерпіння. Вороги Христові, юдейські старійшини, були немов тростина надламана в руках всемогутнього Господа, а гнів їх як ґніт тліючий, що димить під ногами Його. Своїми всесильними руками Він міг переломити цю тростину без усякого зусилля, а ногами Своїми розтоптати заздрісників, розтоптати й погасити, що як ґніт тліючий. Але Він не хотів цього робити, покірно й терпляче очікуючи покаяння грішників. Важко знайти більш зрозуміле порівняння слабкості ворогів Божих стосовно до Його сили, ніж знайшов пророк, — очеретина надломлена, і ґніт тліючий! Чи є на світі щось легше, ніж зламати очерет, що надломився, і загасити ґніт тліючий?

Ось так само нікчемна ворожість людська, єврейська і язичеська, до Христа. І тоді, і нині, і вовік. Хіба важко було Тому, від Чийого слова древо засихало, бурі вщухали, біси втікали, хвороби зникали, хіба важко було Йому одним словом викреслити із Книги життя й перетворити в порох усіх фарисеїв і садукеїв, усіх незначних і гордовитих заздрісників? Анітрішки. Але Він хотів показати Свою силу не в легкому, а у важкому. Як важко було витерпіти від нікчемних противників наругу, обпльовування, глупоту, злість, наклеп, несправедливий осуд і смерть на Хресті! Тяжко було бачити, як звеличується очерет надламаний, і не переломити його; вдихати сморідний дим заздрості й не загасити його. Важко було все це перетерпіти й простити: Отче! прости їм, бо не відають, що творять*.

У цьому найважчому випробуванні Господь наш Ісус Христос показав силу Свою й здобув перемогу.

Лист 201

новонаверненому, про плоди віри

Так само як колись гріх був Вам приємний, зараз він став мерзенний Вам. Ви захоплювалися філософією, Ви прочитали все від Платона до Бредлі74. І не могли вирішити, кому віддати перевагу, тому що один спростовував іншого: те, що один видавав за істину, інший оголошував неправдою; що один називав білим, інший — чорним. Ви не могли зрозуміти, де істина, і це дуже гнітило Вас. І, нарешті, неприємна, але рятівна для Вас подія: Ви потрапили під машину й колеса переламали Вам ноги.

Лежачи в лікарні, Ви багато чого передумали, запитуючи себе: де ж істина? Поруч із Вами лежав хворий, під подушкою він тримав якусь книжечку, яку часто діставав і перечитував. Коли Ви поцікавилися, що він читає, він мовчки простягнув її Вам. І так вперше у житті у Вас в руках опинився Новий Завіт. Коли Ви прочитали його, то сказали самі собі: “Ось точка відліку мого нового життя”. Ви прозріли; у всьому, що з Вами відбулося: у падінні під машину, у лікарняному ліжку, у своєму сусідові, у “випадковій” зустрічі із Книгою життя, — Ви побачили перст Божий, перст Господа, Який любить і спасає Вас. Після виходу з лікарні Ви почали вести християнське життя.

Але зараз знову невдоволення, знову незадоволеність. Вам здається, що Ви не розвиваєтеся, не ростете духовно. Поступово — новий Савле! І першому Савлу сліпуче світло Христове сліпило очі, і він відчував біль, поки не звик до Божественного світла: І вмить немов луска з очей йому впала, і він прозрів знову (Діян. 9: 18). Поступово й терпляче. Царство Боже не відразу відкривається. І сівач, що вчора посіяв насіння, чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, — насіння те кільчиться й росте. А як — він сам не знає (Мк. 4: 27). Так і з Вами буде. Бо істина хоче бути не просто пізнаною, але, як насіння, вона хоче рости й плодоносити. Ви посіяли на ниві своїй Божественну істину. Зараз будьте терплячі. Не прагніть відразу в пророки й апостоли. Дайте насінню зійти. Кожна ваша молитва зігріває його, кожна сльоза живить, кожен подих зрощує. І сходить насіння, і росте, а як — Ви не знаєте. А Господь знає. А коли прийде час жнив, і Ви дізнаєтесь й возвеселитеся.

Лист 202

болгарському професорові Христо Й., про мир і братолюбство

Спасибі Вам за різдвяні поздоровлення. Спасибі за добрі слова, за благі побажання миру й братолюбства між сербами й болгарами. Христос назвав миротворців синами Божими. Миротворцями були князі, при яких народ жив у злагоді й спокої, миротворцями були художники й письменники, які налагоджували зв’язки із сусідніми країнами й сприяли миру, а не війні. Миротворцями залишаються всі селяни й пастухи, які в самоті підносять теплі молитви до Всевишнього про мир і любов між нашими народами. Не сумнівайтеся в тому, що їхні побажання, зітхання й молитви, нікому у світі не відомі й не почуті, — великий подвиг для підтримки миру.

Творцеві всесвіту не потрібні ні радіо, ні телефон, щоб чути шепіт людських душ. Він нескінченно милостивий до простого народу й постійно — на сторожі його серця. У Євангелії неодноразово говориться про те, як Христос був жалісливий до народу: жаль мені цих людей (Мт. 15: 32). Ісус, вийшовши, побачив силу народу й змилосердився над ними, бо вони були, як вівці, що не мають пастуха (Мк. 6: 34). І, вийшовши, Ісус побачив велику кількість людей і зглянувся над ними, і зцілив хворих їх (Мт. 14: 14). Почуття й сподівання простого народу на землі чутні лише деяким, але небеса цілком слухають їх.

Господь направляє долю народну до благоденства або до скорбот відповідно до благочестя народу. Мене донині хвилює одна воістину зворушлива сцена, яку мені довелось бачити торік у старій Самоковській церкві. Якийсь простий ремісник стояв із запаленою свічкою в руці й пильно дивився на сербських і болгарських священиків перед вівтарем. Коли молитва й проповідь закінчилися, він зі сльозами вигукнув: “Мир і братолюбство! Мир і братолюбство! Щоб не бути нам проклятими навіки!”. Мир і братолюбство — це давнє спільне сподівання нашого й Вашого народу, простого, але численного й Богові бажаного православного народу. На цьому прагненні, на цьому благородному почутті народного серця зараз, у наші дні, Промисел Божий творить прийдешню долю наших народів. Ті, хто цьому противиться, готують собі ганьбу й приниження. Тому що ладан, який запалюють нині два братніх народи на жертовнику свого серця, уже не ладан Каїна, а ладан святого Сави й святого Йоана Рильського.

Лист 203

“любителю істини”, про бісів

Ти говориш, що віриш у Бога, але не можеш повірити в існування бісів. Є притча про одного мандрівника, який, прийшовши в Єгипет, мав велике бажання викупатися в Нілі, щоб потім було що згадати. Місцеві жителі застерігали його про те, що в Нілі водяться крокодили, відговорювали запливати на глибину. Але він не вірив “жіночій байці” про крокодилів і як хороший, упевнений у собі плавець, заплив далеко в каламутні нільські води. Раптом крокодил накинувся на плавця і встромив у нього свої зуби. При житті сміливець не захотів повірити в існування крокодилів, а перед смертю не залишилося в нього на це часу.

Заперечуючи існування бісів, ти заперечуєш багато євангельських істин. Заперечуєш, що диявол спокушав Христа, що Христос виганяв бісів з людей і що Він зруйнував владу бісів над людьми. Тому що улюблений учень Господа святий Йоан стверджує, що Христос прийшов на землю, щоб скинути бісівську владу, говорячи, що для того прийшов Син Божий, щоб знищити діла сатани*.

Великий поет Шекспір писав: “Є багато чого на світі... що й не снилося нашим мудрецям”. Ти заперечуєш існування бісів не за своєю, а за їхньою волею. Чи був ти на війні? Чи знаєш ти, як у військовій справі важливе мистецтво влаштовувати засідки й ховатися, для того щоб ворог думав, начебто армії супротивника не існує? Для будь-якого полководця радість — довідатися, що ворог про існування його армії не підозрює. Колись біси відкрито являлися людям і заманювали їх у свої сіті. Нині вони змінили свою тактику й удаються до лукавства: головне для них задоволення, коли люди заперечують нечисту силу й думають, що бісів не існує. Але я боюся, що ніхто не стоїть до них так близько, як той, хто стверджує, що їх нема.

У цьому світі ми на полі битви, у боротьбі з супротивником таємним і явним. Тяжко нам прийдеться, якщо ми будемо заперечувати таємного ворога. Яка нам користь від перемоги над вовками й ведмедями, коли нас вжалить змія в траві?

Лист 204

виноробові С., про брата

У тебе є єдиний брат, один-єдиний. І від нього ти зараз відмовляєшся. “Не брат він мені, — говориш, — не брат!”. Дійсно, великий злочин він вчинив. Пробрався в будинок старого, убив його, а гроші вкрав. Суд засудив його до смерті. Зараз він у в’язниці чекає своєї останньої години. Він писав тобі листа з ув’язнення й просив тебе по-братерському простити його. Він просив тебе після його смерті молитися за нього й служити панахиди, просив поховати його поруч із могилою батьків. А що ти на це? Ти зневажаєш його, не відповідаєш на листи, не приходиш до нього, навіть імені його не вимовляєш. “Він заплямував мою честь”, — говориш ти привселюдно.

О честолюбче, хіба не бачиш страшної своєї себелюбності? Хіба не бачиш, що ти себелюбністю плямуєш те ж, що твій брат заплямував злочином? Але твій брат кається в злочині, покайся й ти у своєму егоїзмі й гордості. Не час думати про себе, і тим більше про честь, а про брата, що гине й просить тебе про допомогу. Якщо хтось тоне в каламутній воді й б’ється, борючись за життя, і забризкає того, хто стоїть на березі, чи мусить той з образою відвернутися від потопаючого? Знаєш, що сказав Господь? — Я прийшов призвати не праведників, а грішників до покаяння (Мт. 9: 13).

Твій брат вчинив зло, і за це зло він незабаром понесе від людей покарання найтяжче, яке тільки може бути. І він не ухиляється від покарання людського — він боїться покарання Божого й тому кається перед Богом за свій гріх, і плаче, сидячи у в’язниці, і заклинає тебе прийти, щоб попрощатися з тобою. Він знає, що ніхто на світі не простить йому, якщо брат не простить. Він хотів би піти із цього світу хоча б з одним прощенням. І ти йому в ньому відмовляєш. Чому? Через честолюбство! Але знай, що на святих небесах його щире покаяння може вартувати багато більше, ніж вся твоя праведність. Христос помилував розбійника на хресті. А як ти думаєш причащатися й з’єднатися із Христом, якщо ти такий далекий від милосердя Христового?..

Нещодавно в наших краях за тяжкий злочин була страчена одна людина. Вона, плачучи і ридаючи, глибоко й щиро каялася у вчиненому злочині. Вона так гаряче молилася, ідучи до місця страти, кланялася людям, вигукуючи: “Пробачте мені, брати, пробачте!”, що всі, дивлячись на нього, плакали. Багато разів цілувала вона руку священика й хрест, із тремтінням благаючи: “Отче, молися за мене, молися, щоб Господь простив мене!”. Деякі із присутніх розповідали потім, що відчували, начебто проводжають в інший світ не злочинця, а святого! Таке щире, глибоке покаяння може миттєво змінити внутрішній стан людини.

І твого брата переродило покаяння. Прошу тебе і я: піди й допоможи йому до кінця покаятися. Не засуджуй засудженого, не нехтуй того, хто покаявся. Будь милостивим до брата свого. Ваші батьки чекають його в іншому світі не як розбійника, а як своє чадо. Не ображай батьків свого брата. Відвідай його в темниці, начебто відвідуєш Христа. І Христос відвідає тебе з багатими дарами.

Мир тобі й братові твоєму.

Лист 205

братові І., про сльози Христа

Так, дійсно Господь наш Ісус Христос плакав, і те, що тебе зворушують Його сльози, говорить про твою милостиву душу. Ці сльози приносили очищення багатьом. Христос плакав і за друзів, і за ворогів Своїх. Він плакав за померлого Лазаря, плакав за Єрусалим, передбачаючи швидке його розорення. Ісус просльозився, — написано в Євангелії (Йн. 11, 35), і ще: І коли наблизився до міста, то, дивлячись на нього, заплакав над ним (Лк. 19: 41). В обох випадках Він плакав за людей, в обох випадках це плач любові. Тому що, у той час як люди оплакували смерть Лазаря, Господь плакав не тому, що Лазар помер (се, прийшов воскресити його*): Він плакав через тиранію смерті, що нависла над народом. Як же люди, створені за образом і подобою Бога живого, у Царстві Якого нема мертвих, могли втратити віру в життя, у перемогу Бога над смертю? Як вони могли стати жалюгідними рабами смерті, сліпо вірячи в її силу й могутність? І, дивлячись на людей, що підкорилися тиранії смерті, Ісус розплакався.

В іншому випадку Господь оплакував Єрусалим, Святе Місто, передбачаючи його розорення, гноблення й полон дітей його. Чому? Через несправедливість людську до праведників, до Нього, Праведника над праведниками. Через те, що виразка неправедності роз’їла серця й душі людей, створених праведним Богом. Дивлячись на нього (на Єрусалим), заплакав за ним, — там заплакав над уже померлим, тут над ще не народженими. Апостол Павло нагадує нам і про третій випадок, коли Господь гірко плакав за весь рід людський, від початку до кінця часів (див.: Євр. 5: 7-10): це було в Гефсиманскому саду під час Його тяжкого боріння, коли був піт Його, як краплі крові, що падають на землю (Лк. 22: 44).

Ці випадки відомі й описані. А як Господь проливав сльози за рід людський на самоті, потай, у нічних молитвах до Отця Свого, про це знають тільки небесні Ангели, які, як воїнство Царя, охороняли Його. І завжди Господь плакав не за Себе, а за людей. Ці пречисті сльози Господа — жертва за очищення й порятунок роду людського, так само як і Його Кров, пролита на Хресті. Хай допоможе нам Господь, на згадку про Його святі сльози, бути кращими й ближчими до Нього.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 206

студентові педагогічної гімназії, про нову людину

Ти й твої друзі хочете видавати журнал “Нова людина”. Запрошуєш до співробітництва мене. Я охоче відгукнуся за умови, що колись ти призвеш у співробітники апостола Павла. Тому що ні в кого нема такого точного навчання про нову людину, як у нього. І все, що ми знаємо про це, ми перейняли від нього. Наведемо лише кілька слів із цього дивовижного вчення: А тепер ви відкладете все геть від себе: гнів, лють, злобу, наклеп, лихослів’я вуст ваших; не говоріть неправди одне одному, (бо ви з себе скинули стару людину й втілилися в нову, що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця... Отже, вдягніться, як обранці Божі, святі й любі, у милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, терплячи один одного й прощаючи взаємно, якщо хто на кого має скаргу: як Христос простив вас, так і ви чиніть так само. А понад усе будьте у любові, що є сукупність досконалості (Кол. 3: 8-10, 12-14).

Відкласти колишній спосіб життя старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а обновитися духом ума вашого й одягнутися в нову людину, створену на подобу Божу, у праведності й святості істини (Еф. 4, 22-24).

Отже, хто в Христі, той нове створіння; древнє пройшло, тепер все нове (2 Кор. 5: 17).

Є ще багато подібних слів, але й цих досить. І всі слова апостола збігаються зі словами Самого Христа: якщо хто не народиться звище, не може побачити Царства Божого (Йн. 3: 3).

Коли царевич Йоасаф запитав свого вчителя, старця Варлаама75, скільки йому років, він почув у відповідь: “Сорок п’ять”. Здивований царевич сказав, що він дав би йому всі сімдесят. Старець відповів, що вони обоє мають рацію, і додав: “Але не лічу я того часу, що прожив у суєті світу, тому що не можу вважати роки смерті роками життя”. Ось що таке нова людина, яку повинен проповідувати ваш журнал “Нова людина”.

Нова людина — це людина, перемінена зсередини, людина зі зміненим серцем. Тільки така людина може допомогти іншим обновитися й переродитися. Без пізнання істини й шляху правди Божої цього не досягти. Нова людина може жити і в немічному тілі, і, навпаки, у юному тілі може жити старий. І обчислювати старе й нове рухом сонця, а не відновленням душі істиною й правдою Божою — значить не любити апостола Павла і його єдино вірне вчення про нову людину.

Лист 207

ревнителеві віри, про безбожників

Ти обурюєшся й вивергаєш полум’я на безбожників, дивуєшся, як їх терпить уряд, бо ж вони — суща погибель для держави. “Чому не знищать, не депортують на незаселений острів, щоб вони не отруювали душу народу?”. Згоден, нестійким душам вони дійсно можуть завдати великої шкоди, ці отруювачі, які колись отруїли безбожництвом себе, а тепер отруюють інших.

Якийсь англієць, що мав згубну звичку курити опіум, потрапив одного разу у китайську установу, в якій збиралися любителі опіуму. Коли він побачив людей, що валялися непритомні на підлозі й лавах, з каламутними очами, жовтими лицями, він настільки вжахнувся, що залишив свою страшну звичку й ніколи більше не повертався до неї. Думаю, що будь-яка розумна людина жахнеться й віджене від себе всі безбожні помисли, побачивши порожнє й безглузде життя безбожників. Одним вони на спокусу, іншим на зміцнення віри. Хтось шукає світла, тому що знає його доброчинну дію, хтось шукає його, злякавшись мороку.

Але насамперед ми повинні розуміти, що безбожники — не просто шкідники, вони люди, причому найобділеніші серед людей: їхні душі отруєні отрутою невір’я. Вони бідніші за всіх. Бо, якщо інші вбогі, не маючи хліба, одягу, землі, здоров’я, мають у своєму серці Бога, Дародавця всіх дарів, мають сподівання на Господа, Свого Творця, ці нещасні не мають цього. Не мають вони дорогоцінного маєтку, яким можуть і повинні володіти всі сотворені Богом люди: вони не мають Бога. Тому ми повинні ставитися до них з жалістю, а не з ненавистю: Бо Христос, коли ще ми були немічні, у визначений час помер за нечестивих (Рим. 5: 6). Заради жертви Христової за безбожників згадаємо про них, як про померлих, і помолимося Воскресителю, хай воскресить їхні душі у вірі.

Якщо безбожники впливають на тих, хто нетвердий у вірі, то й віруючі впливають на безбожників. Під впливом прикладу, порад, і молитов, і любові багато й багато невіруючих навернулися до Бога, подібно до того, як ті, що втратили свідомість, повертаються до життя, гірко покаялися у своєму безбожництві й стали істинними християнами. Їхнє безбожництво навіть принесло їм користь, бо служить докором, вражає совість, відвертаючи від нерозумного минулого, і штовхає вперед до віри, до Бога.

Наскільки я знаю, небагато є тих, хто залишається в безбожному скам’янінні назавжди, у кому ніколи не засяє світло віри. Втім, хіба ці нещасні – нормальні люди? Цар Давид говорить: Каже безумний у серці своїм: нема Бога*. А наш великий вчений-фізик Михайло Пупін признавався: “Я жодного разу не зустрів тверезомислячої людини, яка заперечувала б існування Бога”.

Мир тобі й милість Божа.

Лист 208

Джорджу П., про молитву “Господи, помилуй!”

Хочеш дізнатися про вживання й про силу цієї молитви? Вимовляй її за себе й за інших. Волай, як сліпий Вартимей: “Господи, помилуй мене!”**; волай з десятьма прокаженими: “Господи, помилуй нас!”**. Молися за себе, молися за всіх.

Молюся Тобі, Господи, за себе, у немощах народженому: Господи, помилуй мене! — і за всіх, у немощах народжених: Господи, помилуй нас!

Зачарувався я світом і порушив закон Твій животворний: Господи, помилуй мене! І молюся за всіх, що закон Твій порушили: Господи, помилуй нас!

Ще сьогодні-завтра я гість Твій у цьому світі й незабаром промайну, як тінь, і примкну до тих, що відійшли: Господи, помилуй мене! І за всіх, у вірі померлих, молюся Тобі: Господи, помилуй нас!

Господи, помилуй тих, що владу мають, тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці перетворитися у насильників.

Господи, помилуй багатих: тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці перетворитися в розпусників.

Господи, помилуй бідних і сиріт: тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці впасти у відчай.

Господи, помилуй багатих світськими знаннями: тричі молюся Тобі за них, бо вони в небезпеці обожествити себе й про Тебе забути.

Про кого б ти не згадав, стоячи на молитві, — про мертвих або про живих, видихни: “Господи, помилуй!”.

Якщо про ворога згадаєш, скажи: “Господи, помилуй!”.

А яка сила цих слів, скаже тобі сліпий Вартимій: сліпий був і прозрів!

Скаже тобі прокажений: “У проказі був і очистився!”.

Скаже тобі одержимий: “Безумним був і врозумився!”.

Скаже тобі розслаблений: “Хворим був і зцілився!”.

Скаже тобі померлий: “Мертвим був і ожив!”.

Скажуть тобі апостоли: “Буря була й пройшла!”.

Скаже тобі грішниця: “Грішила й прощена!”.

Скаже тобі розбійник на хресті: “Беззаконня творив і першим у раю знайшовся!”.

Лист 209

робітникові Матію С., про людське братерство

Пишеш мені, що світ страждає, але, чому страждає, не знає. Якщо світ не знає, знає Церква Божа. Світові тяжко від роз’єднаності людей. Втрачено спорідненість людини з людиною, і люди поводяться вороже й холодно. Слова “громадянин”, “співробітник”, “партнер”, “товариш” витісняють слова “брат” і “братерство”. У Росії, у якій, як ніде, людина часто називала іншу братом, зараз кличе — товаришем. Людям здається, що це крок уперед, а не назад. Кроком уперед можна було б вважати набуття спорідненості, більш глибокої, ніж у наших дідів і прадідів, і людських взаємин, заснованих на ній.

Спаситель сказав: все-таки ви — брати (Мт. 23: 8). Ви брати, тому що маєте одного Отця, Сущого на небесах, ви будете братами й залишитеся ними доти, і тільки доти, поки визнаєте єдиного Отця. Бо братерство залежить від батьківства. Якщо нема батька, не можна говорити про братерство, і, як тільки заперечується спільний батько, неминуче заперечується й братерство. Тоді братерство заміняється товариством, на якому неможливо вдержатися довго, не віддаляючись один від одного все більше. Товариш – чужинець, випадковий попутник, але не брат. Коли Юда зраджує Христа цілуванням, Господь звертається до нього: друже*, — а інших учнів Своїх на Таємній вечері** і після воскресіння на березі Генисаретського озера називає Він дітьми***.

Люди страждають від роз’єднаності, і більше ні від чого. Сучасна людина відчужена від ближніх і не може називати їх братами. Людина самотня. Людина осиротіла, бо якщо нема рідних на небесах, нема їх і на землі. Брати, що не пам’ятають споріднення, ділять земне благо й ніяк не поділять. Ворогуючим здається несправедливим будь-який розподіл. Визнання єдиного для всіх Отця, відродження братерства між людьми — ось що можна було б вважати кроком уперед. Цього чекає Отець Небесний від Своїх дітей. Він і зараз міг би поскаржитися, як колись: Я виховав і виростив синів, а вони збунтувались проти Мене (Іс. 1: 2). Блаженні ті, що зберегли вірність, бо вони ніколи не будуть самотніми, сиротами без Отця й братів. Блаженні вони, бо пізнають спорідненість людей Божих, які вище братерства. Пізнають єдність во Христі. Ця вища спорідненість є єдність, подібна до єдності Бога в Трійці, — нероздільна і несполучна єдність. Щоб вони були єдині, як і Ми (Йн. 17: 11) — ось останнє бажання Христа. Про це говорить Син Отцеві Духом Святим. Ось вершина споріднення людей, вершина досконалості. Ось кінцева мета, і, тільки прагнучи до неї, люди без сумніву й лжі можуть сказати, що йдуть уперед.

Мир тобі й благословення Боже.

Лист 210

Братству святих апостолів, про посвячення храму

Колись у Вашому місті був храм святих лікарів-безсрібників Косми й Даміана. Храм був зруйнований, від нього залишилися самі руїни. На цих руїнах по святах народ молиться і запалює свічки. У день пам’яті святих Косми й Даміана тут збирається безліч людей, що моляться. Не дуже давно один із заможних громадян Вашого міста виявив бажання відновити церкву, але з умовою, що вона буде присвячена святому пророкові Іллі. Ви запитуєте мене, чи прийнятне це. Вважаю, що це дуже нерозумно. І народ не підтримає його.

Народ, як і колись, буде приходити до святих лікарів і молитися до них. А в Вашого земляка нема ніяких серйозних підстав змінювати ім’я святого, котрому присвячений храм. Його аргумент полягає в тому, що він сам має ім’я “Ілля” і вважає пророка Іллю значнішим, ніж святі Косма й Даміан. Перша причина може змусити людей думати, що він присвячує храм собі, а не святому пророкові. Інша образить Бога, Отця всіх святих. Бо Господь любить всіх, хто Його любить, тобто всіх святих, так само як батьки люблять всіх своїх дітей, а хто скривдить дитя, той батька скривдить.

Святі лікарі Косма й Даміан — великі святі. Ваші прадіди не випадково присвятили їм свою церкву: напевно, у них були на це серйозні причини. Ваш земляк вчинить благу справу, якщо відновить церкву святих Косми й Даміана на тому ж місці, на тих же каменях; якщо ж він не хоче цього, хай просить благословення побудувати церкву, присвячену святому пророкові Іллі в тому місці, де благословлять. Інакше відбудеться сум’яття відносно дії святих.

Колись у Чехословаччині, коли вона ще була православною, стався такий випадок: княгиня Драгомира, мати святого короля Вацлава, вбила княгиню Людмилу76, свою матір. На могилі Людмили незабаром стали відбуватися чудесні явлення, і маси народу стікалися до чудотворної могили. Княгиня Драгомира злякалася народного гніву й придумала таку хитрість: на могилі святої Людмили вона спорудила каплицю святого Архангела Михаїла, щоб народ приписував дива не Людмилі, а йому. Але це не допомогло. Люди продовжували приходити до могили Людмили й у неї просити чудесної допомоги. Як би не сталося такого й у вас: ви присвятите церкву пророкові Іллі, а народ буде молитися й очікувати допомоги від святих лікарів. Або ще гірше: не розділитися б вам через святих, як колись корінтянам, які, сперечаючись, говорили: одні — я Павлів, а інші — я Аполлосів (порівн.: 1 Кор. 3: 4). Хай не буде з вами цього.

Мир вам і радість від Господа.

Лист 211

Манойлові Й.: “хто має, тому воздасться”

Тебе дивують слова Спасителя: бо хто має, тому воздасться і він надто буде мати, а хто не має, у того заберуть й те, що має (Мт. 13: 12). Хіба справедливо, запитуєш ти, давати багатому, що вже має, і віднімати в бідного й те мале, що ще має? Так ти міркуєш, ведений духом нашого суворого часу, коли матерія затулила собою головне в людському житті — його смисл і ціль. Якби тут йшлося про блага світу, то, дійсно, було б несправедливо взяти в жебрака й віддати багатому. Це суперечило б іншим словам Спасителя: Дай тому, хто в тебе просить*. Суперечило б і притчі про багача й Лазаря, яка говорить про те, що після смерті немилосердний багатій виявився вбогим, а вбогий Лазар багатим**. Отже, тут не може йти мова про матеріальний маєток.

Якщо й трапляється в житті, що багатій збагачується ще більше, а бідний зовсім убожіє, якщо й буває, що останній маєток віднімається в бідного й віддається багатому, то це – символ, образ того, що відбувається в духовній реальності. Істинний зміст цих слів Христових зрозумілий з попередніх. А передують їм притчі про сівача*** і про свічку, світло якої світить усім****. Істина є світло. Хто відчув насолоду істини як дару Божого, той жадає її все більше й прагне до неї все сильніше, і йому ще примножиться, щоб міг іншим благовістити про неї.

У святої Варвари не було вчителя, але вона мала жагу істини й душу, готову прийняти її, тому Господь відкрив їй багатство істини. Деякі сучасні єретики, затиснувши в кулаці часточку Христової істини, відкинули повноту її, яку містить у собі Православна Церква. Подібно до раба, який закопав талант, закопали вони частку істини й ревно зберігають її від примноження. Тому відніметься та частка в них і повернута буде тим, у кого взяли. Вони ж думають, що мають всю істину. Євангелісти іноді доповнюють і пояснюють один одного, у цьому випадку Лука доповнює й пояснює слова Матвія: бо, хто має, тому дасться, а хто не має, у того заберуть і те, що йому здається, нібито має (Лк. 8: 18).

Багато високорозумних філософів, не маючи істини, думають, що мають, і не намагаються пізнати істину, яка тільки від Христа походить. Тому їхня уявна істина відкидається й не принесе плодів, а дар Божий, котрий вони використали для своєї згубної гордості проти Творця, відніме Податель дарів і віддасть іншим, котрі мають страх Божий і ревність, віру і любов. “Так само слід робити й нам, — говорить святий Йоан Златоуст, — коли ми бачимо, що хтось слухає нас неуважно й залишає без уваги всі наші переконання, то замовкнімо, бо, чим більше стараємось, тим недбальство їх збільшується”. Господь чинить, як той хазяїн, що сіє насіння й біля дороги, і на кам’янистому ґрунті, і в терні, і на добрій землі, але, коли бачить, що буває з насінням, посіяним у перших трьох випадках, він всю свою турботу віддає насінню, посіяному на добрій землі. Чим щедріше плодоносить нива, тим уважніший і турботливіший до неї хазяїн. А землю, що біля дороги, на камені й у терні, він поступово залишає, бачачи, що не приносить вона плоду, і насіння, що сіяв у неї, забирає й сіє на родючій землі.

Все це стосується слова Божого, посіяного Христом у світі. Хто відкине слово Боже або зловживатиме ним, у того забереться воно й примножиться в тих, хто вже має його й приймає з радістю.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 212

Стевану І., про винагороду

Ви нарікаєте на якогось чиновника, який не прийняв Вас, коли Ви прийшли в його будинок з візитом. Особливо розсердило Вас те, що він збрехав Вам. Його слуга піднявся на другий поверх і, повернувшись, повідомив Вам, що “пана нема вдома”, у той час як Ви точно знали, що він вдома. І Ви гнівно запитуєте: як такий шановний пан може брехати? Як бачите, може! Неправда, немов дим, заповзає всюди: і в палаци, і в хатини.

Але чи не спадало Вам на думку, що, можливо, у тому, що відбулося, є й Ваша провина? Можливо, Ви самі коли-небудь чинили так стосовно інших? Можливо, і Ви відповідали якому-небудь відвідувачеві або прохачеві, що Вас нема вдома? Якщо ж Ви дійсно ніколи так не робили, тоді неправда цього пана падає на його голову, а якщо робили, вважайте, що його неправда — відплата за Вашу.

Якою мірою міряєте, такою й вам відміряють, — сказав Господь*. Про це ж Він говорить у притчі про злого раба (див.: Мт. 18: 23-35). Це підтвердилося й на прикладі одного російського губернського чиновника. Він прийшов до преподобного Серафима Саровського просити поради, але, коли постукав у двері келії старця, той відповів йому: “Мене нема вдома!”. Здивований чиновник не зважився стукати знову й зніяковіло стояв біля дверей. Нарешті старець відчинив двері й зупинився на порозі. Чиновник гнівно сказав: “Отче, я був у Вас уже п’ять разів, і Ви жодного разу не удостоїли мене прийому!”. Прозірливий старець відповів: “Я просто вчинив так, як робите з відвідувачами Ви. Коли хтось просить Вас про зустріч, Ваші слуги відповідають: “Пана нема вдома!””. Преподобний хотів таким суворим уроком провчити того чиновника. Мірою за міру. Це закон, від якого людина може захиститися тільки покаянням. Якщо людина покається у своєму гріху, вона звільняється від нього.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 213

заможній жінці, про безробітного

Недалеко від Вас живе один “працьовитий, чесний і надійний працівник”, так Ви самі пишете про нього, але зараз він залишився без роботи й без хліба. Ви запитуєте, чи можемо ми йому допомогти. Можемо допомогти, і допоможемо. Але чому б Вам не допомогти йому від надлишку коштів? Ви маєте чудову нагоду виконати євангельську заповідь — нагодувати голодного. Чому Ви поступаєтесь нею іншому й пропонуєте комусь спасіння душі, яке Вам Богом послано? Цю людину відокремлюють від нас сотні кілометрів, а від Вас — сотня метрів. “Він діймає мене своїми проханнями”, — говорите Ви. Повірте, і Господу докучають багаті, які отримують, не бажаючи віддавати. А того бідолаху з’їдають досада й сором, який болісніший за будь-яку прикрість, тому що він змушений стукати в чужі двері й жебрати.

Чи не просимо ми щодня Отця нашого Небесного про хліб насущний*? Але, як тільки отримаємо його, кажемо: “Мій хліб!”. Хіба це по-християнському? Хіба за це Господь пішов на хресні муки? Ні, звичайно. І коли людина просить хліба, вона це робить за своїм християнським правом, а коли заможний подає, робить це за християнським обов’язком. Бо заповідь про допомогу жебракам так само сувора, як і заповідь: Не убий**. Історичний досвід нас учить, що краще дати, поки голодний просить, ніж чекати, поки він почне віднімати. Не виконаний кимось обов’язок викликає в іншого бажання завоювати свої права. Пам’ятайте про слова Божі: Отче наш і хліб наш, і, коли пізнаєте всю їхню глибину й силу, Вам легше буде спасти і свою душу, і життя Вашого “працьовитого, чесного й надійного”, але голодного сусіда.

Лист 214

К. П., про пізнання Христа

Ви були дуже раді, що Ваш син вивчився за кордоном, що був одним із кращих студентів, здобув блискучу освіту й диплом з відзнакою. Але раптом Ваш учений і освічений син посміявся над Вами в день Вашої Хресної Слави, тоді Ви й Ваша дружина зазнали легкого болю, немов від уколу голки. Він нічого не сказав, просто посміхнувся, коли Ви запалили святкову свічку. Потім він пішов з дому й повернувся, коли святкування було закінчено. І нічого не сказав Ваш син... тільки посміхнувся, але ця усмішка відкрила Вам всю порожнечу душі Вашого сина. Ви з дружиною мовчки переглянулися, і біль простромив ваші серця.

З кожним днем Ви переконуєтеся в тому, що душа сина не має духовного центру й морального стрижня. Ви побоюєтеся говорити з ним на цю тему, тому що відчуваєте, що він уже почав злегка нехтувати Вами і більше не визнає Ваших правил і життєвих цінностей. Ви просите мене написати йому. Я хочу допомогти Вам, і ось мій лист.

“Парубче, дозволь мені розповісти тобі одну історію. Колись двоє близьких друзів були змушені розійтися й роз’їхатися по різних містах. Минув час, і знову вони зустрілися. Вони розповідали один одному про ті міста, у яких живуть. Але один не хотів повірити іншому й наполягав на своїй думці про те місто, у якому ніколи не був, усіляко принижуючи його. Друг, якого не зрозуміли, засмутився й замовк.

Ти вчинив зі своїми батьками подібно до того кривдника. Ти жив у певному граді Знання, і вони слухають твої розповіді про нього й вірять їм. А коли вони розповідають тобі про своє життя в граді Добра, ти презирливо посміхаєшся й розвінчуєш їх, як брехунів. Хіба це гідно освіченої людини — вважати свій досвід істинним, а чужий хибним? Гарні твої знання, але доброта краща від знань, і твої батьки володіють кращим. Учився ти в іноземців знанням, тепер навчися в батьків доброти. Приведи знання в злагоду з добротою, але так, щоб доброта панувала над знаннями й керувала ними.

Над всіма людськими науками стоїть найважливіша з наук — наука Господа нашого Ісуса Христа: у ній укладено правдиве добро, ім’я якому — любов, і вище знання, ім’я якому — мудрість. Ось як говорить апостол: я вважаю за втрату все задля найвищого спізнання Христа Ісуса (Фил. 3: 8).

Чим більше мирських знань без святого знання Божої науки, тим більша шкода. І чим більше мирське багатство без багатства небесного, тим більша небезпека. Бо Сам тільки Христос може зберегти ерудита від зловживання знанням і багатого від зловживання багатством.

Згадай славного вченого, що сказав: “Все моє знання немов крапля в океані”, — будь скромнішим й поцілуй руки батькам, щоб тобі добре було і щоб ти на землі був довголітнім*”.

Лист 215

продавцеві газет, про життєві випробування

Не сумуй. Не думай про погане. Господь поруч з тобою, Він все бачить. Він милостивий і помилує тебе, Він і зараз милостивий до тебе, хоча ти хворий і сумний. Він випробовує твою мужність. Випробовує віру й надію. Б’є ж усякого сина, якого приймає, — говорить апостол (Євр. 12, 6), який сам був неодноразово битим: — Від юдеїв я прийняв п’ять разів по сорок ударів без одного; три рази мене били ціпками, один раз каменовано, три рази я терпів аварію корабля (2 Кор. 11: 24–25). Всі ці удари приймав апостол від людей, але дякував за них Богові так, начебто приймав від Нього, і ніколи не нарікав і не скаржився на своїх мучителів, але, вимучений і гнаний, підбадьорював інших, говорячи: радуйтеся завжди в Господі; і ще кажу: радуйтеся*. Ти скажеш: я не апостол Павло! Знаю, що не апостол, але ти християнин — духовне чадо апостолів, наших духівників, так само, як і всі ми — духовні діти їхні.

Ти думаєш, зараз нема християн, які з радістю терплять удари й тортури? Зараз у Росії повторюється історія апостольських страждань. У нас є безліч свідчень про те, як радісно терплять муки й гоніння російські християни. І серед нас є християни, з апостольською радістю терплять всі життєві скорботи. Але світ не відає про них, і газети про них не пишуть. Вони пошепки сповідаються духівникам і моляться за своїх гонителів. Крижаний вітер страждань не прохолоджує тепла їхнього сподівання. Як можна назвати людину, яка у холодну зиму не вірить у прихід весни? Недосвідченою. Люта зима подвійно люта для тих, хто не чекає весни. І зиму твого життя, за милістю Творця, перемінить весна. І зрадієш, і возвеселишся, і будеш нарікати на своє маловір’я. Тому не сумуй! Не думай про погане. Господь поруч із тобою. Пройде зима, а весна вже біля порога.

Мир тобі й благословення від Господа.

Лист 216

священикові Аврааму І., про прийняття Христа

Одні приймають Його, інші відкидають. Вас, чесний отче, це дивує: Він повинен був би нав’язати Себе всім, щоб всі Його прийняли. Але чим би Він тоді відрізнявся від римських кесарів, єгипетських фараонів або сучасних тиранів? Він прийшов не для того, щоб знищити найдорогоцінніше в людині й у Ньому Самому. Христос не хотів силою скорити чужу волю Своїй, Він хотів добром схилити людину до прийняття Царства Небесного. Господь проявив Себе як пастир, добрий пастир, який не батогом жене овець своїх, але йде спереду й кличе їх за собою. Вівці Мої, говорить Він, знають голос Мій і за Мною йдуть*. А ті, хто не слухається голосу Його, повертають назад або збиваються зі шляху й блукають по бездоріжжю. Як тоді не всі захотіли піти за Ним, так і тепер не всі хочуть. Про цей поділ свідчать євангелісти: і народ шукав Його і, знайшовши, хотів затримати Його, щоб не йшов від них (Лк. 4: 42). А в іншім місці говориться зворотне: І просив Його весь народ Гадаринської околиці відійти від них, тому що вони охоплені були великим страхом (Лк. 8: 37). Адже ж Він зцілив одержимого бісами чоловіка ціною їхніх свиней; і за свиньми вони жалкували більше, ніж за людиною.

Так було тоді, так залишається й понині. Він розділяє людей на два табори: хтось стає праворуч, хтось ліворуч. Хтось цінує людину вище за всі скарби, а комусь свині дорожчі за людину. Перші слухають голос Його, як голос Пастиря, і втримують Його, щоб не йшов від них. Другі не слухають Його, не ідуть за Ним і з гнівом виганяють, як такого, що загрожує їхнім меркантильним інтересам.

Блаженні ті, хто й тоді, і нині чує Його і йде за Ним, тому що йде у вічне Царство. Блаженні й Ви, чесний отче, і парафіяни Ваші, що чуєте голос Господа Ісуса Христа і йдете за прозірливим Пастирем по істинному шляху в Царство Небесне й життя вічне.

Лист 217

православному П. Т. з Лозниці, про сектантську милостиню

Ти готовий залишити віру батьків і піти в секту! Чому? Тому, що вони видають безкоштовно книги й допомагають своїм членам грішми. Але чому ж ти не запитаєш себе: за чий рахунок видають вони свої книги? За свій чи за чужий? Очевидно, що не за свій, очевидно, що вони купують душі за чужі гроші, і відомо, що за кожну одержують нагороду від своїх хазяїв. Не заради Христа дають, а заради особистого прибутку. Вони перетворили віру в торг, і ти готовий стати товаром.

Турки обіцяли воєводі Анто77 незліченні скарби, щоб він віддав їм Лозницю, але він не зрадив свій народ. Не віддав гідність за юшку. І ніхто із твоїх славних предків не робив, як Ісав, але всі вони, подібно до Мойсея, краще захотіли страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду, і ганьблення Христове вважали більшим для себе багатством, ніж Єгипетські скарби (порівн.: Євр. 11: 25-26).

Знай, що це звичай єретиків і розкольників — зовні здаватися милосерднішими від православних. Навіть цар Юліан Відступник, що відступив від Христа, ставши язичником, щедро роздавав милостиню й вихвалявся, що він милосердніший за християн. Але християни не приймали його милостині, вважаючи її нечистою. Всі, хто вважає себе християнами, повинні намагатися перевершувати в милосерді іновірців і єретиків, щоб не дозволити їм спокушати людей удаваним милосердям.

Бійтеся сектантів, що дари приносять, втікайте від них, як від вогню. Вони дають матеріальне, щоб відняти духовне: безкоштовними брошурками вони розхитують совість, подачками створюють у народі розкол, відриваючи декотрих від їхніх єдиновірних братів.

А ти будь обережнішим і бережи себе. Бережи душу від хижих вовків у шкурах овечих.

Лист 218

торговцеві М. С.: і слуга теж людина

До мене прийшов один з Ваших слуг, на ймення Спасое, зі скаргою на несправедливе звільнення з роботи. Не розумію, чому Ви звільнили його, якщо провина лежить на обох. Він штовхнув Вас, і Ви вдарилися об стіну. Якщо було б відомо тільки це, йому ні на що було б скаржитися, але з’ясувалося й інше.

Ви святкували своє срібне весілля. Коли розійшлися гості, Ви запросили слуг і стали пити з ними. Сп’яніли Ви, сп’яніли слуги. Сп’янів і Спасое, котрий ніколи колись не напивався. Сп’янівши, він заспівав і не дав Вам виголосити тост. Ви в гніві вдарили його по губах, він штовхнув Вас, і Ви вдарилися об стіну. Так закінчилося святкування вашого срібного весілля й почалося безробіття для Спасое. П’яний ударив п’яного: вони в розрахунку. Міра за міру. Але Ви перевищили міру, коли наступного дня звільнили Спасое з роботи.

З польським королем Казимиром78 відбувся такий випадок. Він був пристрасним гравцем і одного разу грав з одним зі своїх придворних. Придворний програвав, король вигравав, придворний розгнівався й дав королеві ляпаса. Справа дійшла до суду, і придворний був засуджений до страти. Коли королеві принесли на підпис вирок, він не став його підписувати, сказавши: “Винен я, а не він, бо не личить королеві розпалювати пристрасті своїх підданих”. Так і Ви повинні були розсудити, як мені здається. Не стільки винен слуга, скільки хазяїн, що змусив його напитися. Ви покликали його пити, а не він Вас. А пияцтво, як і божевілля, зрівнює всіх. У сп’янінні вже не розібрати, хто слуга, а хто пан. Так чому ж один Спасое зазнає кари, яку ви обоє заслужили? Більша частина недоброї заслуги належить Вам, але Ви всю відповідальність поклали на нього. А якби бідний Спасое знайшов у Вас у дворі скарб, Ви й тоді б відмовилися від своєї частки?

Колись апостол Павло писав певному панові, Филимону, про його раба Онисима, просячи Филимона прийняти його назад, і прийняти не як раба, а як брата возлюбленого. Прийми його, — говорить він ,— як мене*. Ось і я прошу Вас: прийміть цього благочестивого Спасое, християнина, такого ж, як Ви. Господь наш Ісус Христос помер на Хресті за вас обох. Слуга напився за Вашим велінням: бачите, він відданий Вам настільки, що навіть упав у гріх заради Вас. Прийміть його скоріше, щоб він мимоволі не розголосив неправду Вашу перед людьми й перед Господом.

Лист 219

вождеві якоїсь партії, про молитву за гонителів

Ви запитуєте мене: “Чому Церква ненавидить комуністів?”. Хто Вам сказав? Церква не може ненавидіти своїх ворогів. Церква засуджує не комуністів, тобто не людей, а їхні діла. Церква засуджує насильство комуністів — убивство Царської Сім’ї, Царських Дітей, убивство великої кількості архієреїв і священиків, арешти й гоніння християн, наругу над вірою, осквернення святинь, святих мощів, продаж ікон і богослужбових предметів, перетворення храмів у театри; засуджує хулу на Бога, заборону молитовних зборів, звеличування Юди й сатани, приниження людськї гідності й зведення людини до рівня мавпи, уподібнення людини до гвинтика у величезній державній машині, матеріалістичне осліплення, яке заперечує Бога, душу, духовну реальність. Ось що засуджує й завжди засуджувала Церква. Все це неугодно Богові й Церкві.

Але те, що Церква ненавидить людей, навіть гонителів, неправда. Неправда, що Церква ненавидить російських комуністів як людей. Нема в ній ненависті: Церква молиться за них. Чи повірите Ви мені, якщо скажу Вам, що Церква молиться за російських комуністів? Церква не забула заповідь Свого Вчителя: моліться за ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас*. Повна глибокої скорботи за них, людей, нерідко хрещених, Церква зі слізним подихом молиться за них до Христа. Як вона молиться? Так, як навчив Христос: Прости їм, Отче, бо не відають, що творять!** Відкрий їм, Отче, очі духовні, хай прозріють і Тебе побачать. Напоум їх, Христе, хай пізнають, що без Тебе не можуть творити нічого***. Протверезь їх, Господи, від ненависті до Тебе й людей Твоїх.

Так молиться Церква з вірою, що Господь почує її, заради блага гонителів її й блага всього роду людського.

Лист 220

вигнаним з раю, про воскресіння мертвих

Хіба ви не чули? Хіба не чули, що рай знову відкритий? Але не на землі, а на небесах. Не тимчасовий, а вічний, і що в цей вічний рай увійшли злочинець, і розбійник, і жебрак. Злочинець Адам, розбійник з хреста й жебрак Лазар. Христос воскрес і воскресінням Своїм відкрив ворота небесного раю дітям Адама. І багато хто вже ввійшли в цей рай, який ніколи надалі не буде втрачений, з якого вже не буде вигнання. Якщо ви чули про це й вас продовжує гнітити страх смерті, то даремно чули. Якщо ж ви чули й прийняли цю радісну звістку в серце, тоді воскресіння ваше вже на порозі: воскрешення вже почалося й закінчиться воскресінням. Якщо ця радісна звістка стала життям вашого життя, то смерть для вас — просто дитяча іграшка, вона для вас немов полонений раб, ведений у ланцюгах переможцем.

Хіба ви не чули? Хіба ви ще не чули, що Воскреситель виконав обітницю Божу, дану Адамові, першому вигнанцеві? – Від насіння Дружини з’явиться Хтось, Хто зітре голову лукавої брехні, голову змія пекла*. І явилася Боголюдина — Бог, Який умалився до людини, і Людина, вознесена до Бога, з’явився в долині сліз і ридань вигнанців з раю. І приніс звільнення рабам, життя — мертвим, здоров’я — хворим, радість — сумним, любов — озлобленим, тобто найдорогоцінніші дари й найсолодші плоди з Древа життя. Убрусом милості висушив Він сльози тим, хто плаче. Силою Божественною воскресив дочку Яіра, сина наїнської вдови, Лазаря чотирьохденного, душі грішників і уми апостолів. І вся природа кланялася Йому, а раби природи радувалися. Якщо ви чули про це, чому ви дотепер сумні? Чому ходите, низько схиливши голови, ступаючи по власних сльозах? Якщо ви серцем прийняли цю радісну звістку, припиніть ридання.

Хіба ви не чули? Хіба ви ще не чули, що гріх першого вигнанця з раю, праотця всіх вигнанців, спокутуваний, і обмитий Кров’ю Любові на Хресті? Гріх той полягав у відпаданні дітей від Отця, брата від брата, у розбратах і ненависті з покоління в покоління, з роду в рід. Любов дітей до Отця пригасла, любов брата до брата втрачена. Хіба ви не чули, що Христос зупинив спопеляючий вітер гріха й утихомирив божевілля бур — вітер і бурю, які віками гасили й погасили той вогонь любові? Хіба ви не чули, що Він запалив новий вогонь в остиглому вогнищі любові? Якщо ви чули про це, чому вас дотепер обтяжує тягар вигнанців? Чому не скинете ці мішки, повні пороху, з душ своїх, з вогнища душі своєї? Якщо ви серцем прийняли цю радісну звістку, тоді в душ ваших уже повинні вирости по двоє крил — боголюбство й братолюбство, двоє крил, подібних до орлиних. Із цими чудесними крильми єство ваше знову буде крилатим, і знову зможе воно підноситися до небес, у рай небесний, у Царство крилатих Херувимів, у безсмертну Батьківщину Господа Воскресителя.

Лист 221

самотньому чоловікові, про душевний спокій

Усе в тебе є, тільки спокою нема. Все б ти віддав за спокій, але нема тобі спокою. Неспокій опанував твоєю душею з військової пори, турбуєшся про те, чи не вбив ти кого-небудь. Можливо, зараз якась мати тужить за єдиним сином, якого ти вбив, а з матір’ю вболівають і дружина, і діти, і брати... Можливо, проклинають вони його вбивцю, а вбивця — ти. Хто знає, що чекає тебе й твоїх дітей? Із цими думками ти ходиш і працюєш, лягаєш і встаєш. Неспокій і страх люто терзають твою душу.

Хіба не чуєш на кожному богослужінні благословення Церкви Божої: мир всім! Хто ще у світі вимовить такі чудесні слова — мир всім! З таким теплом, любов’ю й глибоким значенням. Мир політичний і громадянський, мир зовнішній і внутрішній, між людьми й між народами, мир з Богом і зі совістю, мир із тими, що хвалять і хулять, з життям і смертю — одним словом, мир Божий, котрий вище за всякий розум, берегтиме серця ваші (Флп. 4: 7).Такий мир проповідує людям Церква Божа.

Поклонися Господу Ісусові, припади до Його закривавлених ніг і знайдеш спокій: Бо Він є мир наш (Еф. 2: 14). І коли Церква говорить: “Мир всім!”, то це рівнозначно тому, як ніби сказала: Христос всім! Христос з усіма вами! Христос у вас! Амінь.

Христос, Мир твій, хай перебуває у тобі!

Лист 222

Братству N., про тих, хто відпадає

Я завжди з радістю згадую вас і дякую Богові, що в наш час є такі ревнителі віри й чистоти. До вас можна віднести слова апостола: тому ж, що відзначаєтесь у всьому, — у вірі , у слові, у знанні, у всякій пильності й у нашій любові до вас, — треба вам відзначитись і в цій добродійній справі (порівн.: 2 Кор. 8: 7). А віра — головна рушійна сила ваших душ, головна сила слова, головне світло розуму й головний двигун усякого вашого діяння заради спасіння. І прикладом того, яка народжується сила, коли з’єднується народ і народна інтелігенція, служите ви.

У вашому братстві об’єдналися освічені й неосвічені, селяни й чиновники, але всі відчувають себе братами й рабами Божими. Щонеділі не вмовкають слова покаяння й молитов у вашому храмі. Засмучують вас тільки ті, хто відпав від братства й повернувся до свого колишнього життя й старих звичок. Їм миліше брудне руб’я гріха, ніж чиста риза чесноти. Дим сигарет у шинках їм приємніший, ніж пахощі ладану, безглузді пісеньки їх чарують більше, ніж церковні пісні. Всі вони носять апостольські й святительські імена, похваляються своїм сербством і Православ’ям. Що поробиш? І від Христа відходили. Хіба ви не читали в Євангелії: І з цього часу багато хто з учнів Його відійшли від Нього й уже не ходили з Ним (Йн. 6: 66)? Що ж? Засуджувати, обговорювати їхню ганьбу й падіння? У жодному разі. Буде набагато краще й корисніше для них, якщо вони довідаються, що ми молимося за них і пам’ятаємо про чистоту їхнього життя й поводження, коли вони ще були в братстві. Наче ми нічого не знаємо про їхнє нинішнє потьмарення, що сховало сонце їхньої душі, наче ми знаємо тільки про їхнє сяйво!

Молитва за них і згадування їхнього колишнього доброго життя рано або пізно зворушить їхні душі. І думаю, що ви знову знайдете своїх заблудлих братів і будете радіти за них разом з Ангелами.

Хай обрадує вас Господь.

Лист 223

письменникові Васо Д., про богоборців

Ваше серце стискається від скорботи про те, що московські безбожники опоганили всенародне святкування Великодня новим богохульством. Не вперше ми бачимо, що напередодні Воскресіння Христового вони готують цілий арсенал наруг, хули й неподобств, щоб у свято звалити їх на голову й совість братнього нам російського народу.

Не тільки Ви засмучуєтеся цим: з Вами вболівають всі православні народи світу. Воістину благородна Ваша печаль, і вона облагороджує всіх, хто її бачить і про неї знає. А приклад московських богоборців не порівняний з жодним із відомих в історії прикладів богохульства; він показує, до якого ступеня може дійти затьмарення людського розуму, до якого ступеня може скам’яніти людське серце для прийняття любові Божої! Кожне християнське свято дає нам змогу святкувати перемогу розуму над мороком, а їм — святкувати свій тріумф мороку над розумом. Але якщо ви візьмете те, що становить основу їхньої віри, що вони сповідують, ви побачите, що, по-перше, у той час як ми, говорячи про Різдво Христове, стверджуємо, що люди — діти Отця Світла, вони вважають людей дітьми горили; по-друге, у той час як ми, говорячи про Великдень, стверджуємо, що всі люди воскреснуть із мертвих у життя вічне й у цьому зміст нашого земного життя, вони вивчають трупи горил і з якоюсь божевільною гордістю вигукують: “Таким був кінець праотця нашого, таким буде й наш кінець!”.

У той час як, говорячи про Вознесіння, ми духом і серцем підносимося в Царство Небесне за Господом, який вознісся, вони, похмуро дивлячись вниз, повторюють: “Нема небес, нема Царства духовного, є царство багнюки, і більше нічого; у ньому жили наші прабатьки — горили, і ми будемо жити в ньому. Болото, і більше нічого!”.

У той час як ми, говорячи про свято Святого Духа, прославляємо Духа Божого і Йому молимося, щоб зійшов і очистив нас, укріпив і возвисив, обожив і обезсмертив, вони насміхаються й хулять Його, стверджуючи, що не існує ніякого духа — ні Святого, ні будь-якого іншого, є тільки тілесні випари, які називаються духом: “І праотець наш, горила, мав у собі випари, і ми маємо їх, але, коли тіло вмирає, випари зникають, а тіло застигає”.

У той час як, говорячи про свято святих апостолів, ми надихаємося духом перших воїнів Христових, які заради братньої любові до людей зазнали тяжких страждань, а з любові до Отця свого Небесного життя поклали, вони паплюжать апостольство, братерство й любов і заявляють, що тільки силою горили можна домогтися своєї мети. Для них горила — альфа й омега людського існування!

У те, що горила — альфа роду людського, не вірить ніхто з розумних людей, але для багатьох, що вважають себе розумними, горила є омегою. Багато чого з того, що раніше здавалося неймовірним, здійснилося в наш жорстокий час: ковадло повстало на коваля, а людина — на свого Творця.

Лист 224

Р. З., про культуру й людину

Ви мені пишете, що провели зиму на одному знаному європейському курорті. Кілька днів Ви відчували себе дуже приємно, поки Ваш погляд ковзав по мармурових палацах, мозаїчних фонтанах, по чистих, рівних вулицях, храмах і музеях, бібліотеках і готелях — всьому тому, що тішить допитливий погляд і вважається культурною спадщиною.

Тільки через деякий час Ви зацікавилися людьми (вірніше, вони самі звернули на себе Вашу увагу), людьми, що живуть у цьому місті, і Ви помітили, що, наприклад, заплатили непомірно високу ціну за шматок битого скла, який Вам продали як діамант, що візник провіз Вас через все місто, щоб довезти до крамниці, яка розташована через дорогу від готелю, що всі навколо дивляться на Вас не як на людину, а як на падло — орли, які чекають свого шматка. Кожен шукав способу безкарно поклювати і обдерти Вас. І Ви пишете мені про те, яке замилування викликала у Вас культура цього міста і яку відразу – вдача його жителів. “Їхні прадіди повинні були бути великими людьми, якщо вони створили таку велику культуру!” — цими словами Ви закінчуєте свій лист.

Не обманюйтеся. Їхні прадіди були такими ж, як і вони. Культуру створюють не тільки великі люди, але часто дріб’язкові, дуже дріб’язкові, іноді навіть нелюди. Дріб’язкові люди створювали культуру Вавилону і Єгипту. Кривава Семіраміда79 спорудила сади, що висіли в повітрі. Нелюди створили культуру загиблої Помпеї. Нелюди створили культуру Тира й Сидона, двох безбожних міст. Нелюди створили культуру Содому — Содому, відомого своїм злом. Не були великими й мексиканці, які створили велику й славну культуру. Культурним містом вважався Капернаум, але культура не врятувала його від “слави” Содому: І ти, Капернаум, що до неба піднісся, до пекла звалишся, але кажу вам, що землі Содомській відрадніше буде в день суду, ніж тобі (Мт. 11: 23, 24). Культура й моральність не завжди йдуть поруч, не можна за рівнем культури судити про цінності людської особистості або народу.

І на закінчення дозвольте мені задати Вам як слов’янці запитання: після досвіду, пережитого Вами в культурному місті Н., що, на Вашу думку, є головним завданням слов’янських народів — створення культури чи виховання моральності? Що світ очікує від слов’ян — культури чи духовності? У чому зараз волаюча необхідність — у культурі чи в добрих людях?

Лист 225

тому, хто запитує про те, що поза питаннями

Запитуєш, чому Православна і католицька Церкви називають Богородицю Спасительницею, звертаючись до Неї: “Пресвята Богородице, спаси нас!”, коли в нас тільки один Спаситель, Господь наш Ісус Христос. Таке запитання задаєш ти мені й чекаєш на нього відповіді.

Чи знаєш ти, як легко задавати безглузді питання й чекати відповіді? Лукаве твоє питання, але лукавство це не від тебе, а від тих, хто веде безперестанну боротьбу з християнством.

Так, це правда. Один у нас Спаситель і Месія, Який перетерпів за нас хресні муки й смерть — Начальник і Виконавець віри Ісус (Євр. 12: 2), і іншого нема. Але правда й те, що Богородиця може спасати людей від бід і гріхів, про що свідчить досвід Церкви. Вона може дарувати спасіння, вимоливши його в Сина Свого, Спасителя світу.

Молимося ми до святих апостолів: “Святі апостоли, спасіть нас!” Але цими словами ми визнаємо неіснування багатьох спасителів. І молимося апостолам, щоб вони як духовно більш просвічені й більш достойні й близькі Богові вимолили нам спасіння у єдиного Спасителя.

І святителеві Миколаю молимося: “Святий отче Миколаю, моли Бога за нас!” Але ми не визнаємо в ньому спасителя, рівного Христові, і не відступаємо від істини про єдиного Спасителя, а молимося святому Миколаю або іншим святим, щоб спасли нас, вимоливши в Христа милість.

Бо віруємо у Вітчизну Божу, у сім’ю Христову, духовну й святу, прославлену й безсмертну. А кожне плотське споріднення на землі є тільки символ і образ небесного, Божественного споріднення.

Мир тобі й радість від Христа воскреслого.

Лист 226

нерозумному читачеві, про небесну милість

Те, що ти читаєш у Святому Письмі, перевершує твоє розуміння. Милість небес до тебе невимовна, а ти нарікаєш, говорячи: “Чому Господь взяв у мене єдину дочку?”.

Безмежна милість небесна, а ти запитуєш, спокушаючи, чи милостиві небеса, якщо сонце cпалює посіви, вода заливає, хробаки підточують коріння, епідемії забирають мільйони життів. Чому? Тому, що люди в безумстві й злості відвертаються від небесного благого закону й зриваються в пекельну прірву; і треба їх зупинити, протверезити і спасти.

Чи знаєш ти історію про батька, що з любові відтяв руку власній дитині? Розбійники викрали дитину. Батько, схопивши ножа, погнався за ними. Він наздогнав їх біля самих воріт притулку, коли вони вже через поріг заносили дитину до себе. Без вагань батько замахнувся, відітнув дитині руку й утік з нею додому. Скажи: що краще, спасти одноруку дитину чи дати розбійникам порубати її всю на частини?

Незбагненний Творець у милості Своїй. Хіба збагненне те, що сказав Він на Хресті: Прости їм, Господи, бо не відають, що творять*. За Господом, у милосерді, йдуть Ангели. Вони невпинно трудяться над спасінням довірених їм людських душ.

Чув я таку історію. Розбійник хотів убити священика, уже прицілився, крикнувши йому: “Дев’яносто дев’ять попів я застрелив; ти будеш сотим!”. Священик сказав, що він готовий до смерті, але попросив у розбійника води. Розбійник приніс, але, поки священик пив воду, помер розбійник. Тоді біси стали боротися з Ангелами за його душу. Біси нарахували 99 убивств і безліч інших гріхів, але Ангели сказали їм: “По-перше, він висповідав убивства перед священиком і напоїв прагнучого”, і ще чимало добрих, хоча й випадкових справ нагадали Ангели бісам, і біси відступили. А ти запитуєш: де ж милість небес? Воістину, небеса й на тобі показують милість свою, якщо терплять тебе, хулителя, терпляче очікуючи твого покаяння.

Мир тобі й милість від Господа.

Лист 227

якомусь суворому комуністові, про християнське спільножитство

Ви обурюєтеся, що Церква “зрадила свій споконвічний комуністичний устрій і стала капіталістичною”. Даруйте, але і те, й інше неправда. Дійсно, перша християнська громада мала спільножитний уклад, ніхто не говорив, що якийсь маєток належить йому, але все було спільне*. Без жодного зовнішнього тиску потреба спільножитності вилилася з душі й серця християн, бо сказано, що віруючі живуть єдиним серцем і єдиною душею**. Однак ми ніде не прочитаємо прямого пояснення, чому такий устрій був порушений. Але й без пояснень ясно, що він не міг зберегтися в умовах жорстоких гонінь з боку ворогів Церкви й заборони християнських зборів і спільних трапез. Не слід думати, що християни не хотіли зберегти спільножитність: вони були змушені відмовитися від неї. Але спільножитний устрій Церкви зберігався протягом всієї історії її існування, хоча в трохи іншому вигляді. Він підтримується в монастирях до нинішнього дня, особливо на Святій Горі й у Росії, до поневолення її безбожним тоталітарним комунізмом.

Запитаєте, чому Церква не поширила спільножитний уклад на весь народ і на всі хоча б тільки хрещені народи? Лише з однієї причини: зовнішні обставини не давали їй такої можливості. Але, якщо це було неможливо вчора, можливо, стане можливим завтра. Головне, що Церква не відреклася від свого споконвічного суспільного ідеалу й по своїй волі ніколи не порушувала його. Можливо, що за Промислом Божим те, перше християнське спільножитство було ознакою або прообразом християнського суспільного устрою, який наприкінці часів буде встановлено в християнських народів.

Помилкове й друге Ваше твердження, що Церква приліпилася до капіталізму. Навіщо б Церква це зробила? З якої причини Церква стала б сприяти капіталізму? Я здивований від Ваших слів.

Минулого Великого посту я причащав народ в одній з бєлградських церков. Були сотні причасників, звичний православний люд, що не ухиляється ні в бік лівих, ні в бік правих, а слідує середнім шляхом. Жодного капіталіста не було, жоден з них не прийшов причаститися. І це не виняток. Це правило, з рідкісними винятками. Ось чому я думаю, що Ваше твердження, що Церква підтримує капіталізм, помилкове й необґрунтоване.

Мир Вам і радість від Господа Ісуса Христа.

Лист 228

Маркові Н., про виховання малих і старих

Пишете, що дуже любите дітей за їхнє дивовижне почуття подяки, яке у дорослих дуже притупилося. Наводите приклади. Наведу і я один приклад. Митрополит петербурзький Ісидор80 часто розповідав про те, як, будучи дитиною, нерідко ходив босий. Якийсь чоловік зглянувся над ним і купив йому за п’ять копійок личаки. Це мале благодіяння настільки закарбувалося в душі майбутнього митрополита, що він через п’ятдесят років, уже ставши священиком, а потім й ієрархом, постійно молився за свого благодійника, який називався Петром.

Пишете, що співчуваєте дітям у ці лихоліття, коли дитячу душу всюди підстерігають спокуси. Система цінностей похитнулася, навкруги протиріччя – все це, немов крижаний вітер, пронизує дитячу душу в школі, вдома, на вулиці. Ви міркуєте про створення нової педагогічної системи, що захистила б дітей від всіх сучасних принад і спокус. Однак Господь сказав: якщо не навернетеся й не будете як діти, не зможете ввійти в Царство Небесне*. Тобто Господь підкреслює необхідність виховання не дітей, а дорослих і показує спосіб їхнього виховання, зовсім простий спосіб — брати приклад з дітей. Але Він сказав і про те, як варто виховувати дітей, теж дуже просто: пустіть дітей приходити до Мене*. Хай тільки прийдуть до Нього, а їхнє виховання — Його справа. Єдине завдання батьків — пустити дітей до Нього.

Отже, пустіть малих приходити до Христа, і старих до Нього пустіть. Діти в присутності Христа, свого найкращого Друга, не тільки навчаться, але й зміцніють. Бо Христос не тільки наставляє, але й дає благодатну духовну силу виконувати те, чого Він учить. Христос — вічна молодість, і Він кличе дітей і дає їм силу не постаріти духом і назавжди зберегти радість, бадьорість і міцність духу. Слово Боже не дає духовно зістаритися.

На противагу Йому і Його мудрості існує шкільне, схоластичне виховання, всі зусилля якого спрямовані на те, щоб якомога швидше зробити з дітей старих. Як приклад, наводяться старі люди, старечий напрям думок прищеплюється як єдино правильний, і дитячі серця зморщуються від старечого скепсису й песимізму. Замість того, щоб уподібнитися до дітей, похилі люди роблять дітей подібними до себе. Самі не ввійдуть вони в Царство Небесне й дітям увійти не дадуть. Тому й чуємо ми всюди скарги, що молодь переживає депресію й розпач.

Хай благословить і збадьорить Господь дітей наших.

Лист 229

селянинові Світолику Д., про потребу “єдиного духа”

Ти переживаєш, що серед людей запанували роз’єднаність і холодність. Хочеш, щоб усі жили “єдиною душею”. Я розумію, про що ти говориш, хоча висловлюєшся невиразно. Коли говориш “єдина душа”, маєш на увазі “єдиний дух”, про який говорить Святе Письмо. Одною душею люди жити не можуть, бо в кожної людини своя неповторна душа, дана їй заради турботи про її спасіння. Але багато хто, навіть усі, можуть жити єдиним духом, якщо захочуть цього. Так само як ми бачимо сонячне світло або вдихаємо повітря, так само ми можемо зміцнюватися, освячуватися й живитися одним духом.

Про перших християн сказано, що вони були одностайні*, але це означає не те, що в них була одна душа на всіх, а те, що жили й годувалися одним Духом Святим, Тим самим, Який зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків у день П’ятидесятниці. Дух Святий, світло й життя, Дух мудрості й розуму**. Цього Духа, за словом Спасителя, посилає Отець Небесний тим, хто просить у Нього (Лк. 11: 13).

Іноді людей поєднує дух зла, і тоді, здійснюючи діла зла, вони разом спішать в обійми вічної смерті. А ми з’єднаймося у Святому Дусі Божому, і подарує Він нам світло й силу, добро й життя вічне. Помолись за це так, як вся Церква споконвіку до Нього молиться, щоб Він об’єднав усіх нас — і ближніх, і дальніх, щоб зміцнив і просвітив:

“Царю Небесний, Утішителю, Духу істини, що всюди є і все наповнюєш, Скарбе благих і життя Подателю, прийди й вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші”.

Прийди і вселися в нас, наслідувачів чужих заблуджень і пороків, і очисти нас.

Прийди й вселися в нас, з’єднай і обігрій херувимським боголюбством і братолюбством великих балканських святих і героїв. Амінь.

Лист 230

“шукачеві істини”, про Святого Духа

Церква вчить, що існує Дух Святий, Який є Бог від Бога, Благий від Благого, Безсмертний від Безсмертного, Всесильний від Всесильного, Істина від Істини, Світло від Світла, Життя від Життя. Ви ж хочете, щоб люди жили “духом часу”. Але дух часу мінливий, немов вітер, з тією лише різницею, що звичайний вітер викорінює й губить дерева, а дух часу викорінює й губить душі. Якби всі люди жили духом часу, вони йшли б по колу й рано чи пізно неминуче повернулися б до відправної точки.

Є притча про коваля. Якийсь коваль послав у світ свого сина шукати такого ремесла, завдяки якому син зміг би підтримати батька в старості. На дорогу він сказав йому: “Пам’ятай одне правило, що допомагає подорожуючим: іди, куди поведе тебе вітер!”. Послухався син батька, відправився в дорогу і йшов, куди вітер поведе. Довго він ішов, поки знову не опинився перед кузнею батька. Здивувався батько, а син сказав йому: “Не дивуйся: твоя порада привела мене назад. Чуйно прислухався я до вітру і йшов за ним, як ти велів мені”. Розчарований коваль відповів синові: “Залишайся тут і вчися в мене, як я у свого батька”.

Повірте, так само й з духом, тобто з вітром часу. Піддавшись цьому духу, Європа поступово повертається до язичества, від якого у свій час відмовилася заради світла християнства. І, поки вона знала Духа Святого, від Нього одного шукала й приймала, йшла вона до світла й розцвітала. А як тільки стала ліниво слідувати духу часу, повернула назад. Хіба не бачите, що вона все ближче до темної кузні хмурого Одіна81 і Перуна82?

Сказав Господь: Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця походить, Він буде свідчити про Мене (Йн. 15: 26). Дух Божий — Дух Утішитель, що приносить розраду, якщо ж дух приносить не розраду, а неспокій і сум, то дух цей не Божий і не від Бога.

Духа Божого посилає Христос, тому не може Він бути посланий ворогом Божим, бісом, безбожником або людиноненависником. Його може послати тільки Друг і Родич, що любить нас, сам тільки Господь Ісус Христос.

Дух Божий — Дух істини, Який від Отця походить, Дух Отця, Дух батьківський, тому Він благий і радісний. І по радості й доброті впізнаєте Його.

Нарешті, Дух Божий свідчить про Христа, стверджує, що Христос — Син Божий і Спаситель світу. Кожен дух кожного часу, що повстає на Христа, бунтує проти Нього, — не від Бога, не від істини, але погибельний і шкідливий для душі.

Отже, супутнику мій під сонцем і зірками, необхідно розуміти, що людський обов’язок полягає не в тому, щоб скоритися духу часу, а в тому, щоб час підкорити Духу Божому, святому, вічному, незмінному.

Так пізнаєш Духа Божого!

Лист 231

ченцеві Варахіїлу, про старця Михаїла

Журячись про те, що діється зараз у світі, ти здивовано запитуєш: “Чи є зараз люди Божі?”. Розповім тобі про одного з багатьох, з якими я мав щастя зустрічатися. Це старець Михаїл зі скиту Пресвятої Богородиці на Святій Горі. Я потрапив туди разом із групою прочан уже по дорозі назад з Афону.

Був час вечірньої служби. Старець Михаїл зустрів нас із сердечністю простого пастуха, що відразу завойовує душу. Спочатку він повів нас у найстарішу церкву (у скиті їх усього три). Він підвів нас до ікони Божої Матері, відомої як “Солодке цілування”. Ікона чудотворна за своєю благодатною дією й чудесна за красою, хоча лик Богородиці на ній сильно побляк. А названа ікона “Солодке цілування” тому, що на ній Божа Матір цілує руку Богонемовляти. Ми підходили по одному й прикладалися до прекрасного образу.

“Хай Вона так цілує тебе! Хай Вона так цілує тебе!” — напівголосно повторював старець, а по впалих щоках бігли, одна за одною, сльози. А потім він розповідав нам: “Тут зі мною ще п’ятнадцять братів, всі вже старі й немічні. Греки більше не дозволяють слов’янам приїжджати на Святу Гору. Я старший і повинен піклуватися про всіх. Я молюся про два дари: про те, щоб мати нам велику любов і досить хліба”.

Отець Михаїл родом із Сереза. Він мріяв про чернецтво з дитинства. Одного разу у храмі йому явився святитель Миколай і сказав, що буде він ченцем. Сповнений радості, він залишив дім і батьківщину й відправився на Святу Гору, тут і прожив він усе своє життя. “Я старець своїм старцям і отцям отець. Повинен наставляти, годувати, укріпляти в любові й забезпечувати хлібом, хоча сам я неосвічений і немічний. Все тільки з Її допомогою, за допомогою Богородиці, а Вона не залишає нас, наше “Солодке цілування”!”.

Залишилися ми й на літургію. Народ попросив старця сказати слово. Він вийшов з вівтаря й вимовив: “Дам вам три наставлення:

перше — спасіння наше тонше за волосину;

друге — де наш розум, там і дім;

третє — ми в цьому світі на торговищі, щоб купити тут щось благе й принести додому”.

Вдячний народ поспішив під благословення до святого старця.

Старець безупинно думав про братів і ніколи про себе. І в турботі про них, у турботі про те, щоб дати їм любов й досить хліба, він виснажив своє тіло й незабаром відійшов до Господа. Душа його радується нині в Царстві Небесному, у якому панує Солодке цілування.

Лист 232

молодому священикові: не бійся

Не бійся, ти не самотній. Самотній той, хто не знає Бога, навіть якщо має за друзів півсвіту. Такий і серед найбагатолюдніших зборів буде говорити — так часто буває: мені нудно! Нічого не можу вдіяти, усюди нудьга! Так говорить душа без Бога, шкаралупа без ядра, попіл без вогню. А ти не сам, ти з Господом, і Він з тобою. Послухай, як говорить апостол Павло, що теж одного разу опинився на цілковитій самоті: нікого не було зі мною, а всі мене покинули... Господь же став при мені й зміцнив мене... Подивися, яке міцне сподівання мав він на Господа: І позбавить мене Господь від усякої злої справи й збереже для Свого Небесного Царства (2 Тим. 4: 16, 18). Бачиш, як світло мислив і говорив раб Христовий Павло в дні, коли у світі не існувало жодного християнського храму, жодного християнського правителя! А нині храмами прикрашена вся земля, і всі вони заповнені тисячами православних.

Не засмучуйся, що тобі самотньо в місті, що відчуваєш себе немов у пустелі. У пустелі багато хто спасся. Але пустельники Божі подвигом своїм піднялися до Ангелів Божих, інакше не витерпіли б вони пустельницького життя. Деякі з них п’ятдесят років не бачили обличчя людського, але не казали вони: ми самотні! Нам нудно! Тому що з ними був Господь, а вони — з Господом. Без усього можна й без всіх, тільки без Бога не можна: ось про що їхнє свідчення, яке вони, мов дорогоцінний капітал, залишили Церкві.

Але нема прикладів зворотного, щоб безбожник міг прожити п’ятдесят років на самоті: безбожник на це не здатен. Йому серед людей нудно, без людей убивчо нудно й нестерпно. Він шукає людей, щоб жалити їх жалом свого безбожництва й живитися їхнім болем. А в пустелі кого йому жалити? Самого себе? Чиїм болем живитися, якщо не своїм?

Тому постійно підносься думками на духовну висоту, де живе Той, спілкування з Яким миліше за будь-яке земне спілкування. Йому служи, з Ним дружи, Йому ладаном кади, Ним тішся, Йому говори, з Ним радься, Його люби, всім серцем люби, всією міцністю, всім розумом*. І по твоїй любові Він знайде спосіб відкрити твоїм сусідам серця й очі, вдихне в них віру живу, і тоді не один ти будеш оспівувати славу Його, а в хорі тих, що прозріли й увірували.

Мир тобі й здоров’я від Господа.

Лист 233

прочанинові А. Васічу, про пророкування, яке сповнилося

Я просив тебе написати мені про твоє паломництво в Єрусалим, і ти прекрасно описав його. Заради духовної користі читачів і з твого дозволу я публікую частину твого листа.

“…Двадцять років я готувався до паломництва в Єрусалим. Постійно готував себе й знав всією душею, що повинен іти, але Господь Високий Сам визначив мені термін. Односельчани вже почали насміхатися наді мною, але я не переживав за це. Господь послав мені уві сні пророкування, і я відчув, що воно мало сповнитися. А було це так: двадцять років тому мені до рук потрапила одна книга про подорож царя Мілана83 у Єрусалим і на Схід; я запоєм прочитав її. Поки читав, невідступно думав: Господи, чи благословиш ти мене, грішного, побачити всі ці місця, де мій Спаситель постраждав за мене? Господи Високий, удостой мене Єрусалиму! У цю ж ніч я побачив уві сні юнака в чернечому одіянні. Він підійшов і став поруч, але начебто не бачив мене, потім повернувся на Схід і почав кланятися, говорячи голосом, немов дзвіночок на шиї ягняти: “Сила, і слава, і царство, і панування, і радість, і пахощі, і пісня. Амінь, амінь, Тобі, Господи Вишній!”. Коли він все це сказав, поклонився до землі, поцілував її й, повернувшись до мене, промовив: “Знай, що незабаром ти відправишся туди, куди бажаєш, тільки припини лихословити”.

Ось так мені, подумав я, прокинувшись: і небесам відомо моє лихослів’я! А лаявся я багато. Що робити, треба було лікуватися від цього. І почав я молитися своєму Ангелові-хоронителеві, тому що твердо вірив, що уві сні мені явився саме він. І прийшла мені у голову думка, замість лайки вживати слова: “Хай зігріє тебе сонце!”. Так, вони відучать мене від лайки. І став робити так, тільки зберуся вилаятися, крикну: “Хай зігріє тебе сонце!”. І не вилаюся. І так двадцять років. І тільки цього року я виконав те, що було мені обіцяне, те, чого так хотів. І тільки цього року перестали сміятися наді мною. Господу Високому слава, і царство, і панування. Амінь”.

Хай благословить і зміцнить тебе Господь.

Лист 234

професорові Йоану П., про молитву про множення любові й викорінювання злоби

Ви б хотіли, щоб Церква склала якусь особливу молитву для потреб нинішнього часу й сучасних людей. Ви б дуже хотіли цього, і бажання Ваше похвальне. Але хіба є для людей щось важливіше святої й чистої любові? Знайте, що в Церкві вже є така чудесна молитва, вона вже написана: це молитва про множення любові й викорінювання ненависті. Я переклав її й у скороченому варіанті посилаю Вам. “Господи Боже наш, поглянь милостиво на висохлу без любові й заледенілу від ненависті, самолюбства й беззаконь незліченних землю сердець наших. Пролий краплю благодаті Твого Духа Святого, зроси її рясно, хай буде плодоносною, та з полум’я любові до Тебе проростуть страх Твій — корінь всіх чеснот, нелицемірна любов до ближнього, викорінення всіх пристрастей, багато різного зла та лицемірства. Сумлінно молимося Тобі, Чоловіколюбче, почуй нас і помилуй!

Обнови заповідь Твою, Господи, яку дав Ти учням Своїм: любіть один одного*, обнови її істинною благодаттю Духа Твого Святого в душах і серцях наших, щоб поспішили ми догодити Тобі й ближнім спасіння нашого заради. Молимося Тобі, Благоподателю, почуй і подивись на нас милостиво.

Хай вдосконалимося в любові Твоїй, Боже наш, щоб мали любов нелицемірну до ближнього свого, спонукай нас, Господи, благодаттю Духа Твого. Запали душі й серця наші любов’ю до Тебе й братів наших. Молимося Тобі: почуй нас, бо Ти благий і Чоловіколюбець, і помилуй нас!”.

Хай Вам Бог допомагає!

Лист 235

людині, що не бачить себе: про пристрасті

Люди вказали тобі на твою ганебну пристрасть, але ти не повірив. Чому не повірив? Хіба не знаєш, що потворність нашого обличчя збоку видно краще? Око бачить все навколо себе, а себе не бачить. Іншим наше обличчя видно без дзеркала, а нам тільки в дзеркалі. Наше дзеркало — Христос. Подивися на Христа, вдивися в Нього, немов у дзеркало, і задумайся: став би Він робити те, що робиш ти? Звичайно, ні. Дзеркало дало б тобі негативну відповідь, тобто воно показало б твоє душевне каліцтво.

П’яна людина завжди доводить, що вона твереза і знає, що говорить. Той, хто хвалиться, не усвідомлює, що вихваляється, і ображається, коли йому говорять: не хвались! Не випадково сказано, що пристрасть сліпа. Воістину, це сліпа сила, яка тягне людину в прірву.

Потрібно побачити й визнати свою пристрасть, говорять моралісти. Але хіба цього досить? Поки людина не почне боятися й не зненавидить свою пристрасть, як тілесну хворобу, не зможе зцілитися. Нехай кожен уявить свою пристрасть подібно до тілесної хвороби. Це важливо для зцілення. Наприклад, славолюбство як запалення легенів, блуд як рак, упертість як туберкульоз, заздрість як холеру, пияцтво як тиф, ненажерливість як віспу, марнославство як ревматизм, гордість як параліч. Тоді, можливо, людина вигукне, як колись пророк Ісайя: Від підошви ноги до тімені голови немає в нього здорового місця: виразки, плями, рани, що гнояться, неочищені і не обв’язані й не зм’якшені єлеєм (Іс. 1: 6). Або як апостол: Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті?*

Позбавить, і вилікує, і помилує тільки Той, Хто один взяв на Себе наші немочі й поніс хвороби (Мт. 8: 17).

Подивися й ти на Нього, як у дзеркало, щоб побачити свої рани, доторкнися до Нього, щоб зцілив тебе, поклонися Йому — Богові, щоб відкрив тобі Свої вічні таємниці.

Лист 236

людині, яка відзначена нагородами: про милосердя до безсловесного

Твої груди прикрашають троє орденів, і тому тобі ще важче нести покуту, яку наклав на тебе місцевий священик. А покута на тебе накладена за те, що ти скалічив сусідського коня, який заблукав на твоє пасовище. Ти зламав йому ногу й вибив око. То на що ти скаржишся? Тобі б належало самому на себе накласти суворе покарання, ще більш суворе, ніж те, що дав тобі священик.

Ти запитуєш: невже це такий великий гріх? Як же не гріх! Що розуміє безсловесна тварина? Хіба не бачиш, що люди не поважають чужого майна, а ти хочеш, щоб кінь поважав! Прочитай, що сказано у Святому Письмі: Праведний про життя своєї худоби дбає, а серце ж нечестивих жорстоке (Прип. 12: 10). І подумай, до кого ти себе віднесеш: до праведників чи до нечестивих, якщо ти за пучок трави взяв з тварини таку високу ціну — ногу й око? Якби можна було говорити про моральність коня, то він одержав над тобою моральну перемогу, тому що не захищався від тебе й не противився злу. Ти бив його, а він тільки ухилявся від тебе, не зронивши жодного звуку, поки не опинився за межами твого пасовища, кульгавий і без ока. Хіба не горить твоя совість після цього?

А я тобі скажу, совість всіх християн на боці коня. Навіть якщо назвеш коня злодієм, що він украв у тебе? Трохи трави, якої вистачить йому на день, не більше! Подумай, наскільки велика людська ненаситність. Уяви собі людину-злодія, що потрапила б на багате “пасовище”, скажімо, у банк чи магазин. Хіба злодій взяв би стільки, скільки необхідно, щоб насититися, і залишив все інше недоторканим? Все, все, брате мій, він би взяв, усе, що знайшов, усе, щоб вистачило на сто років уперед. Бачиш, наскільки “злодій”-кінь благородніший від злодія-людини. Але навіть людину-злодія жоден суд не позбавив би ока й не переламав ніг, а послав би його в окружну в’язницю, щоб він за казенний рахунок порозмірковував би про свій злочин.

Люди не покарають тебе, але хіба совість тебе не карає?

Совісте, чому спиш? Прокинься в цій людині!

Лист 237

селянинові Браніславу С. Т., про Христа і про апостола Павла

Ти шукаєш пояснення словам апостола: і вже не я живу, а живе в мені Христос (Гал. 2: 20). Це слова апостола, який колись був ненависником Христа і Його спадкоємців, але навернувся із Савла на Павла. І вже як Павло, як навернений християнин, він говорить: і вже не я живу, а живе в мені Христос. Що це значить? Це значить, що він живе вже не своїми міркуваннями, а Христовими. Не своєю любов’ю, а Христовою. Не свої діла творить, а Христові. Бо змінив міркування гонителя на міркування ревнителя. Усе, що він любив як Савл, зненавидів, ставши Павлом. Усе, що виконував як єврейський фарисей, засудив, ставши християнським апостолом. Воістину, Павло вийшов із самого себе, і почав жити в ньому Христос. Уже не Савл відчував і думав у ньому, а Христос. У Мені перебувайте — а я у вас (Йн. 15: 4). Це справдилося на Павлові. Все старе в ньому зникло і замінилося новим. І розум, і серце, і воля. І все, що становило в ньому тлінну людину, скорилося воскреслому Господу, і вже не він керував своєю істотою, а Христос, і не він жив, а Христос.

Як це відбулося? Варто пам’ятати, що християнин народжується не тілесно, а духовно. Про це багаторазово говорив сам Павло. Для нього ця подія стала головною подією його життя й головним доказом його духовного переродження з гонителя — у ревнителя, з ненависника — у вірного спадкоємця Христового, із Савла в Павла. І сама ця подія, що сталася з ним на шляху в Дамаск, показує всю трагедію людських прагнень і мислення, всю незначність людського розрахунку, коли Господь судить і бажає інакше. Хай допоможе тобі Господь відчути й пізнати досконалість апостола Павла, щоб і ти сказав: і вже не я живу, а живе в мені Христос!

Лист 238

якомусь егоїстові, про небезпечне щастя

Ти вважаєш себе цілком щасливим і доводиш, що це щастя ти створив своїми руками, без допомоги Бога й людей. І тому заперечуєш святе правило, яке пропонує Церква: людина повинна молитися й бути милосердною до ближніх. “Ні Богу молитви, ні людям милосердя!” — суворо говориш ти. І ти вважаєш себе щасливим! Я не можу уявити щастя без Бога й людей.

Думаю, що ти не знаєш, що таке щастя, і просто плутаєш поняття, приймаючи за щастя ситість. Ти зібрав великий маєток, їсиш і п’єш удосталь і в себелюбності думаєш, що тобі ніхто не потрібен. Але запам’ятай, що земля нічого не дає без волі Божої. І якщо тобі дала, — виходить, дала з волі Його, бо людина нічого не може отримати, не представивши за це відповідь Творцеві світу. Істина полягає в тому, що ми не маємо нічого постійного на цій землі. Усе вмить проходить, і нічого нам не належить, все в борг. У борг здоров’я, у борг сила й краса, у борг честь і влада, у борг знання й уміння й будь-яке інше земне благо.

Щодня Господь випробовує нас цими дарами, а випробування це — перевірка, чи зможе зберегти людина віру й милосердя, благочестя і доброчесність, чи згадає людина, від Кого прийшов їй той чи інший дар, і чи воздасть вона славу й хвалу Подателю дарів. Послухай страшне застереження пророка Єремії, який волає: Воздайте славу Господу Богу вашому, допоки Він ще не навів темряви, і допоки ще ноги ваші не спотикаються на горах мороку: тоді ви будете очікувати світла, а Він оберне його на тінь смерті й зробить з нього темряву (Єр. 13: 16).

Скоріше почни славити й дякувати Богові, поки не опустилася на твоє життя пітьма, бо коли Він допустить морок, страждання, біди й хвороби, чи погибель, чи божевілля, що будеш робити тоді? Якому Богу молитися? І хто з людей змилосердиться над тобою, немилостивим?

Щоб не опустилася на твоє життя страшна пітьма, послухай і запам’ятай святі слова: Не допустить Господь терпіти голод душі праведного, надбання ж нечестивих вивергне (Прип. 10: 3) і: Благодійна душа розбагатіє (Прип. 11: 25).

Лист 239

священикові Станко С., про будівництво й руйнування

Запитуєш себе, не розуміючи: чому нам так тяжко, якщо по всіх монастирях і церквах служаться служби й возносяться молитви до Господа. Ось чому: перед вівтарем Бога молять, а за вівтарем паплюжать, — як сказав одного разу митрополит Пилип Московський царю Йоану Грозному. Було це так: цар Йоан, будучи набожним і старанним у молитві, безжально розправлявся з неугодними йому людьми. Знаючи про це, святий митрополит Пилип дуже вболівав і на одному з богослужінь викрив царя: він підійшов до нього й сказав: “Ми приносимо тут безкровну Жертву, а там за вівтарем ллється християнська кров”. Вустами великого пророка Ісаї Господь сказав народу ізраїльському: коли ви множите моління ваші, Я не чую: ваші руки повні крові, і продовжив: князі твої — законопорушники й спільники злодіїв; всі вони люблять подарунки й ганяються за подякою; не захищають сироту, і справа вдови не доходить до них (Іс. 1: 15, 23). Так чинити, а в храмах молитися Творцеві за милість — значить будувати й руйнувати, саджати й висапувати, ткати й розпускати. Цар Небесний дає нам по молитвах наших: один рік урожайний і рясний — по молитвах праведних, а в інший посилає повені й сарану, посуху й голод — через діла тих, які хулять Його. Тому Церква призиває всіх жити за законом Божим, знаючи, що моральність людей керує природними стихіями. Ще древній китайський філософ Конфуцій84 помітив, що стан природи залежить від стану людської моральності. А російське прислів’я говорить: “Яке благородство (людей), таке й плодородство”.

Мир тобі й радість від Господа

Лист 240

поетові С. С., про те, як люди помирають

Часто смерть людини буває схожою на саму людину. Тобто яке її життя, така буває і її смерть. Як правило, вбивця помирає насильницькою смертю: хто підніме меч, від меча загине*.

Нещодавно помер один мій знайомий старий священик. Він не хворів, у суботу ввечері служив молебень за хворих, а вранці, у неділю, упокоївся. Він все життя був тихим і лагідним, такою була і його смерть. Він був великим молитовником і з молитвою попрощався із цим світом.

І у твоєму випадку смерть схожа на людину. Ти описуєш смерть свого кума. Твій кум був невіруючим і паплюжив святині. Бога не боявся, про душу не дбав. Говориш, що нічого на світі він не боявся, крім старого, занедбаного колодязя на окраїні міста. Він часто говорив про нього зі страхом і тремтінням. Цей колодязь немов притягав його, він часто підходив туди й заглядав у його похмуру глибину. А іноді говорив: цей колодязь буде мені могилою! Що ж трапилося? Він раптом пропав з дому; ніхто не знав, куди він пішов. Комусь спало на думку піти до колодязя: і там було знайдено його мертве тіло. Народ потім говорив: “Доля! Так йому було призначено! Він завжди це відчував!”. Якщо й доля, то не від Бога, а за гріхи його: Чого страшиться нечестивий, те й спаде на нього (Прип. 10: 24).

Наведу тобі ще приклад. Якийсь чоловік приховав чужі гроші й закопав їх під липою у своєму саду. З тих пір як він це зробив, він почав боятися тієї липи. Одного разу він взяв сокиру й вирішив зрубати її, але не встиг: у цей час на нього напали грабіжники й стали вимагати грошей. Він не дав грошей, і його повісили на тій самій липі. І знову підтвердилося слово Боже: Чого страшиться нечестивий, те й спаде на нього.

А ти радуйся в Господі.

Лист 241

прочанинові Саватію Н., про нових і старих ревнителів

Радісно мені, що Господь дав таку силу ревнителів вашому краю. Щосуботи, закінчивши роботи, вони їдуть у далекі монастирі й церкви на молитву. А в понеділок — знову до своєї селянської праці, радісні й відпочилі, начебто провели цей час вдома. Це дія Божої благодаті. Два теплих бажання зігрівають їхні серця: перше — зміцнити віру у своїх душах, а друге — посіяти її, немов насіння небесне, у душі ближнього. Слава Богу за це, слава Йому! І нічого кращого я не міг би порадити їм, ніж те, що апостол радить галатам: Робімо добро, без утоми, тому що у свій час жатимемо, якщо не ослабнемо…отож, поки є час, будемо робити добро всім, а щонайперше своїм рідним по вірі (Гал. 6: 9–10). Роблячи добро, у ревності про добро та не сумуймо!* Я знав одного ченця, який просив милостиню для сиріт. Опинився він якось у якогось пана й попросив допомоги “для сиріт Христа заради”. Пан відповів йому ляпасом, але чернець, анітрішки не збентежившись, сказав: “Це для мене, а тепер подайте для сиріт Христа заради!” — повстидався пан і дав йому милостиню. І святий Серапіон85 анітрішки не шкодував себе, коли потрібно було утвердити людей у вірі православній. Якось він дав продати себе в рабство якомусь єретику-маніхею, для того, щоб вилікувати його від єресі.

Знай, що Церква Божа завжди повнилася ревнителями. І ми повинні дякувати Господу за те, що вони є в наш час, у нашій країні. І хай наша віра слабша за їхню віру, ми повинні молитися за них, бо й вони моляться за нас. Хай зміцнить і примножить їх Господь.

Лист 242

А.П. із Прізрена, про передсмертну хворобу

“Не боюся смерті, але боюся тяжкої передсмертної хвороби!” — так ти пишеш. Багато людей так думають. Але справжні християни думають інакше: вони повністю віддаються волі Божій, бо знають, що хвороба посилається для очищення душі. А хто любить чистоту, хіба боїться води?

Тілесний біль перед смертю допускає нам Творець, немов крижані й гарячі струмені води, які омивають наші душі. А якщо це так, навіщо ж нам бажати раптової безболісної смерті?

Багато праведників страждали перед смертю, і сумирний Яків хворів перед розлукою з цим світом, і співець покаяння цар Давид. Якщо були покарні хворобою ті, хто з Богом розмовляв, що ж тоді залишається великим грішникам? Подумай: кожен Божий день помирають тисячі старих, жінок і дітей. За рідкісним винятком всі вони хворіють і у хворобі прощаються з цим світом. Чому ти боїшся невеликих передсмертних страждань, якщо їх не бояться старі й діти?

Деякі святі молилися Богові, щоб Він послав їм хворобу, щоб смерть не прийшла без попередження й вони не померли без покаяння, щоб не залишити цей світ до того, як гіркота страждань знищить собою кожен спогад про плотські задоволення. У Писанні сказано: Господь, кого любить, того карає (Євр. 12: 6). Отже, тих, кого не карає, неохоче приймає.

Тому не заздри тим, хто без болю й страждань залишає цей світ. Згадай передсмертні страждання Спасителя. Згадай страждання святих апостолів, пророків і мучеників. Згадай про них, згадай про тисячі невідомих, які щодня помирають на лікарняних ліжках, і відкинь усякий страх хвороби. Чекай терпляче, а якщо вона прийде, прийми її як дар Божий.

Лист 243

Н., про світло праведників

У ваші краї прийшов якийсь благочестивий чоловік і став проповідувати народу про велику милість Божу і настирливість грішників. Сльози бігли по його щоках, коли він говорив про те, як огрубіли й осліпли люди: не бачать вони, яка велика милість Божа до грішного світу. Одні запитували про одне, інші про інше... а ти мовчки дивився на того чоловіка; ти дивився на його обличчя й не міг надивитися, ти бачив на його обличчі дивне таємниче сяйво.

Розповім тобі про Антонія Великого. Три знатних чоловіки відвідували Антонія: двоє постійно розпитували його, і Антоній відповідав їм, а третій нічого не запитував, він тільки мовчки дивився на нього. Нарешті Антоній запитав його: “Ось уже який раз ти приходиш до мене й ні про що не запитуєш, як це?”. Але та людина відповіла: “Отче, мені досить просто дивитися на тебе”. Такими прекрасними й привабливими є обличчя праведників. Такі обличчя бувають у тих, хто розмовляє з Богом. Мойсей повинен був прикривати обличчя покривалом, тому що так сяяло воно, що народ боявся підійти до нього (див.: Вих. 34: 30). А як сяяло лице Господа Ісуса Христа? За переказами, князь Авгар86 послав художника з Едеси, щоб той на полотні зобразив лик Христа. Але, як не намагався художник, він не міг уловити гру кольорів на прекрасному лику й перенести на полотно, тому що на ньому переливалося якесь чудесне світло.

Що тобі сказати про світло праведників? Це світло духу, що сяє крізь плоть, світло небесне, зримо виявлене у плоті, передвідображення того світла, яким праведні возсіяють, подібно до сонця, у Царстві Христовому.

Бажаю тобі й братам твоїм світла праведників.

Лист 244

писареві Н. П., про виправлення грішників

Пишеш мені, що завжди говориш правду в лице й терпиш через це багато неприємностей. Мене це не дивує. Мало хворих, які люблять лікаря, котрий на повний голос повідомляє їм про невиліковну хворобу. Любов до братів учить нас не викривати їх суворо, а говорити їм слова, корисні для їхнього спасіння. Згадай, Спаситель наш не звинуватив грішницю, яку фарисеї хотіли побити камінням, але м’яко сказав їй: іди й надалі не гріши*. Коли апостол Ананія прийшов до осліпленого Савла, він не обурювався на нього за гоніння на християн, але по-євангельски звернувся до нього: брате Савле! (Діян. 9: 17).

Розповім тобі про одну черницю, що поскаржилася на свою неміч преподобному Серафиму Саровському. На сповіді вона сказала йому, що страждає від проявів гніву, і у відповідь чекала від людини Божої докору й покути. Але замість цього до її вух донеслися м’які слова духівника: “Сестро, що ти говориш? У тебе прекрасний, тихий характер, воістину прекрасний, смиренний і лагідний!”. Немов ласкавий дощ на спраглу землю пролилися ці слова на душу черниці. Подвійну користь дістала вона від таких слів: себе постидалася і віру в себе знайшла – дві основних умови для спасіння! Цей приклад показує, що, підбадьоривши людину м’якими, втішливими словами, ми допомагаємо їй піднятися і спастися.

Ти можеш заперечити: але святий Серафим не сказав їй правди, а я всім говорю начистоту! Правду сказав Серафим, ту, іншу правду, що полягала не в осуді її гнівливості, бо ця черниця гнівалась лише зрідка, частіше ж вона була тихою й лагідною. І угодник Божий, як вихователь і лікар, звеличив добре в її душі, змовчавши про недобре. Навіщо йому було говорити про недобре, якщо вона вже сама сказала про нього? Ти ж дієш протилежним способом: кожному в очі — його зло, його моральну хворобу! І до того ж говориш зі злобою, підкреслюючи хворобу й замовчуючи про добро, що є в душі кожного грішника. Ось у чому різниця між тобою й тим, чиє ім’я ввійшло в церковний календар.

З тих самих вуст може виходити холодне й тепле повітря. Так само й у духовній справі: коли грішника можна виправити теплом любові, не можна користуватися холодом критики й покарання. Іноді доводиться вдаватися й до них, але тільки зрідка потрібно сказати: відійди від мене — як Христос сказав Петрові*; або: срібло твоє хай буде на погибель з тобою — як сказав апостол Петро Симонові-волхву (Діян. 8: 20).

Там же, де можна вилити єлей на рану, не потрібна операція.

Лист 245

Павлу А., про зберігання скарбу.

Пишете мені про те, як якийсь новохрещений єврей присоромив Вас силою своєї віри й ревністю в захисті християнської істини. На якихось зборах він так полум’яно сповідував Христа як спасителя світу й проявив таку піднесену любов до Господа, що здивовані були всі.

Колись Ви бачили, як одна негритянка, на шиї якої було безцінне брильянтове намисто, віддала його випадковим європейцям, як звичайне брязкальце. Воістину, так само роблять багато християн: прикрашаючись скарбами віри, вони не знають їх ціни. Через лінощі і за звичкою вони почали дивитися на православну віру, як на звичайні брязкальця. Тому Господь багаторазово повторював Своїм спадкоємцям заповідь: пильнуйте і моліться, щоб не впасти у спокусу*. А чи є напасть більш тяжча, ніж лінощі християн, коли вони перестають піклуватися про свою чудесну віру, про мету, до якої вона веде, про життя, яке вона обіцяє, про шлях, який вона вказує, про Царство Небесне, котре вона сповідає? Щоб розбудити їх від лінощів, повинен прийти новий християнин. А новий християнин, якщо, звичайно, він не хрестився заради вінчання або вигоди, стає викриттям і підбадьоренням ледачим душам.

Новим християнином може стати кожен християнин, якщо він почне шукати, якщо почне дорожити безцінним скарбом своєї віри, якщо звільниться від тупої звички й від байдужості. Пильне зберігання скарбу, оновлення віри, замилування, преображення й воскресіння – ось спасительні євангельські заповіді.

Але найголовніше — зберігати скарб своєї віри від розкрадачів, серед яких ми у своєму невіданні й скам’янінні — перші.

Лист 246

старцеві Йоксиму Б., про істину й дисципліну.

Не скаржся на Господа. “За що Він б’є нас?” — запитуєш ти. За що б’є хворобами, війнами, пожежами й нещастями? А хіба люди і Його не б’ють хулою і гріхами? Караючи нас, Він показує нам нас самих і виявляє до нас Свою милість. Він хоче розбудити нас, навернути і спасти покаранням, якщо ми по-доброму не розуміємо. Тому сказано в Писанні: Всі путі Господні — милість та істина*. Чи дає нам Господь, чи відбирає, у всьому Він виявляє нам Свою милість та істину. Не всі люди це розуміють: це бачать лиш ті, хто шукає завіту Його і свідчень Його**. Їм дано бачити й знати серед мороку сліпоти й невідання, дано бачити, тому що вони шукають завіту й свідчень Його, тобто Божественну істину й дисципліну духу.

Божественна істина відкриває нам мету нашого буття, а дисципліна духу вказує шлях до цієї мети.

Бо ми не сильні проти істини, але сильні за істину, — вчить нас апостол (2 Кор. 13: 8), апостол, який довго противився істині й був її гонителем.

Як тільки гасне світло істини в очах, губиться з виду й шлях. Як тільки хтось залишає істину, послаблює й дисципліну. По бездоріжжю блукають зараз багато людей, цілі народи, блукають тільки тому, що не хочуть пізнати істину. А без істини, як без світла, невідома мета й не видно шляху.

Повернення до істини й до дисципліни духу – ось нагальна потреба нашого покоління, нашого часу. Без них загибель неминуча.

Істина примушує до дисципліни. Тому багато людей не піклуються про пізнання істини. Вони віддають перевагу неправді, тому що неправда звільняє від усякої дисципліни. Інакше істина називається Православ’ям, а дисципліна духу — благочестям.

Задумайся глибоко над цими двома словами, і тобі відкриється багато таємниць нашого часу, нашої смути, наших страждань і оман.

Мир тобі й світло від Господа.

Лист 247

жителям Сараєва, про “гріхи” православної віри

З обуренням і гнівом закликаєте: викинути віру зі школи! Нехай молодь досхочу слухає про кривавого Нерона, про людожера Калігулу, тільки б не згадувалося рятівне ім’я Христа Спасителя!

Але розсудимо спокійно: чим так згрішила християнська віра, що Ви хочете закидати її камінням? Коли євреї схопилися за каміння, щоб побити Христа, Він запитав їх: багато добрих справ показав Я вам від Отця Мого; за яку з них хочете побити Мене? (Йн. 10: 32). І православна віра може справедливо запитати Вас: за яку з добрих справ хочете побити мене?

Можливо, за те, що навчила Ваших предків-язичників вірити в єдиного Бога, замість вигаданого ідола Перуна і його ідольської родини?

Або за те, що з орди Ваших нехрещених прадідів створила шляхетний і культурний народ?

Або за те, що створила для Вас духовного велетня Саву Неманича, отця Вашого народу, і за ним цілу плеяду святих, прикрасу народу?

Або за те, що служила, як раба Божа, першому царству Вашому й наситила його духом і красою святительства й геройства?

Або за те, що запалила серця косовських мучеників любов’ю, що сильніша від смерті, до волі й хреста?

Або за те, що була променем світла народу в п’ятивіковій пітьмі рабства?

Або за те, що перепоясала силою й самовідданістю Карагеоргія87, Милоша88 і синів Герцеговини і Чорногорії?

Або за те, що сліпому Вишничу89 дарувала пророчий зір, а славному Негошу — полум’яну мову?

Або за те, що наповнила груди святосавського народу силою, вуста – піснями, а руки — працьовитістю?

Або за те, що слізьми обмила й з молитвами окадила всі могили мучеників — на Каймакчалані, у Шабці, у Бєлграді й кожний куточок нашого народного жертовника?

Або за те, що була вірна народові, а тепер вівтарі її зруйновані, храми опоганені, а священики побиті?

Або за те, що не примирилася з бездушними теоріями і руйнуванням моральності народу і зі смертю, тому що це віра життя і воскресіння?

За яку з цих справ Ви хочете відняти її в молоді? За яку з них хочете без суду й розслідування засудити і побити її камінням, позбавивши захисту?

Коли святого Полікарпа90 примушували відректися від Христа й обіцяли зберегти життя, святий старець вигукнув: “Вісімдесят років служу я Христові, і Він нічого, крім добра, не зробив мені. Як відректися мені від мого Господа і Спасителя!”.

Так і народ наш, від якого Ви чекаєте зречення, може відповісти Вам: “Я служу Христові 1000 років. І Він мені стільки служить, і більш того. І Він служить мені вірніше, ніж я Йому. І нічого, крім добра, Він не зробив мені. Як я можу сьогодні, саме сьогодні, у цей страшний час, як можу відректися від Господа і Спасителя мого?”.

Лист 248

листоноші із Загреба, про таємну молитву

Як же нам не молитися Богові, якщо ми щодня молимося людям, які без Божої допомоги не можуть нам нічим допомогти? Без Бога й лікар нас не зцілить, воїн не захистить, вчитель не навчить, священик не допоможе. Якщо ми так ретельно просимо посередників, як же нам не просити Начальника всього, котрий чує нас без телефону, бачить без окулярів, сповіщає без листоноші і про все довідається без свідків?

Молитися таємно чи явно? — запитуєш ти. І таємно і явно. Але пам’ятаймо, що при явній молитві потрібно уникати лицемірства перед людьми, а при таємній - самовиправдання перед Богом. Ось тобі один приклад таємної молитви: “Господи, не знаю, чого мені просити в Тебе. Ти один відаєш, що мені потрібно. Ти любиш мене більше, ніж я вмію любити Тебе. Отче, дай рабові Твоєму, чого сам я просити не вмію. Не смію просити ні хреста, ні розради: тільки стою перед Тобою. Серце моє Тобі відкрите; Ти бачиш потреби, яких я не знаю. Подивись і сотвори з милості Твоєї. Уразь і зціли, скинь і підніми мене. Благоговію й мовчу перед Твоєю святою волею й незбагненними для мене Твоїми долями. Приношу себе в жертву Тобі. Нема в мене інших бажань, крім бажання виконувати волю Твою; навчи мене молитися, Сам у мені молися! Амінь” (молитва Філарета митрополита Московського).

Лист 249

добрій дружині, про чоловіка-сектанта.

Твій чоловік потрапив у секту, і з тієї пори у вашому домі почалися розбрати, тепер ви не можете знайти згоди ні в чому. Його нова віра пронизує всі його почуття й думки, навіть ті, які, здавалося б, не мають із питаннями віри нічого спільного. Так було споконвіків: православні ніколи не могли знайти взаєморозуміння з єретиками ні в питаннях державного й суспільного устрою, ні в питаннях родини і виховання.

Молися Богові, і Він допоможе тобі. Не відмовляйся від чоловіка, не засуджуй його, не говори й не думай про нього погано: так ти не виправиш його. Коли батько святителя Григорія Богослова мимоволі впав у єресь, його благочестива дружина Нонна дуже горювала за ним; вона молилася до Бога, щоб Він, всемогутній, просвітив чоловіка світлом істини. І тепла молитва дружини повернула його в істинну віру. Є інший приклад: дружина царя Юстиніана Феодора навернула свого чоловіка в єресь монофізитства, але, на щастя, ненадовго. Юстиніан і Феодора після молитов Церкви повернулися в Православ’я. З цих прикладів ти зрозумієш, що дружина може вплинути на віру чоловіка й у добрий, і в поганий бік. І ти переможеш, не сумнівайся. Сказано: Просіть, і дасться вам*.

Якщо просимо поганого, воно не дається нам, а добре швидше чи пізніше буде дано. Бо Господь хоче, щоб у Нього безперестанку просили добра, і тільки добра. Коли ми просимо добра, особливо для зміцнення віри, для своїх ближніх, ми просимо Царства Небесного. А це перше і головне, що заповів нам Господь. У церковних молитвах часто звучить моління про віру неосоромну й любов нелицемірну. Існує віра осоромна, котрої постидаються єретики й сектанти і на землі, і на Суді Божому. А віра православна – віра неосоромна.

Тебе кривдить сусідка, насміхається над тобою, говорячи: “Дивися, ми з чоловіком і без віри живемо в злагоді й спокої!”. Не звертай на неї уваги. І беззаконники певний час можуть жити в злагоді. І хробаки, що поїдають падаль, живуть у мирі, поки не з’їдять здобич, а потім починають поїдати одне одного. Не початок суддя кінцю, а кінець – початку.

Мужності тобі й розради від Господа.

Лист 250

учителеві Славко, про переродження

Ні, ні і ні: християнство не могло народитися від язичеських релігій і філософій. Бо те, що народжується, завжди подібне до того, від чого народжується. Однак християнська віра настільки не була схожа на віру єврейську, що євреї розіпнули Христа, Засновника нової віри. Не говорячи вже про інші релігії та філософії. Якщо не будете, як діти, – говорить людям Господь*; або: якщо людина не народиться звище**; або, за словом апостола: не за плоттю живете, а за духом…*** Все, отже, перероджується у світлі християнства, те, що вважалося першим, ставало останнім, те, що було в підпорядкуванні, піднімалося.

Інший світ, який для язичників і євреїв був “світлом тіні”****, рукою Христа відкривається як світ реальності. Похмура могила наповнюється світлом. Життя поглинає смерть. Радість запановує над сумом. Втрата стає надбанням. Душа піднімається над тілом, як пан над рабом. Зір тілесний підкоряється духовному. Світ і все, що відбувається в ньому розглядаються не матеріально, а духовно. Віра у випадковість заміняється вірою в Божий Промисел. Все це ясно видно у світлі Святого Письма, у всій історії Церкви, у житті її вірних чад, з покоління в покоління, з роду в рід.

Коли святий єпископ Ремігій91 хрестив короля Кловіса, він сказав йому про те, що прийняття християнства означає повне переродження людини. До навернення король був ідолопоклонником, знищував і палив християнські святині. При хрещенні король запитав єпископа, що йому слід робити, прийнявши нову віру, єпископ відповів: “Кланятися тому, що ти винищував, і винищувати те, чому ти кланявся”.

Лист 251

святогорцю, про гуртожиток

Чув я, чув. Чув і сербський народ і вболіває про те, що гуртожиток на Хіландарі знову зазнав руйнації. Хто ще міг розорити його, якщо не законники, які втратили з виду ціль свого приходу на Святу Гору й мимоволі прикликають на свої душі прокляття? Зараз вони можуть радіти, що, як вони вважають, перемогли Пресвяту Богородицю, Царицю гори Афонської, і святого Саву, засновника Хіландару. Але час покаже, чи може сліпа сила здобути перемогу над світлом святих Божих. “Господь довго терпить, та боляче б’є”, – говорить народна мудрість. А в Псалмах сказано: У ворога не вистачило зброї*.

Святий Сава дотримувався чернечих правил святителя Василія Великого. А святий Василій писав про чернечий гуртожиток так: “Господь сотворив нас, подібно до членів тіла, щоб ми потребували допомоги один від одного. Бо як можна вправлятися у смиренності, благочесті й терпінні там, де нема тих, заради кого ці чесноти? Кому ноги обмиєш? Кому будеш слугою? Як можеш бути останнім з усіх, якщо живеш сам?”.

Якщо в наших селянських громадах існує ідеальний гуртожиток, як не бути йому ще більш досконалим серед ченців? Свята Гора повинна навчити світ тому, що духовне споріднення тісніше й сильніше за тілесне. Якщо сімейні громади можуть жити спільно, тим більше пристало це братам духовним. Братства святогорських монастирів могли б принести більшу користь сьогоднішньому ворогуючому й збентеженому світові, якби своїм прикладом нагадали йому про перших християн, у яких було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з маєтку свого не називав своїм, але все в них було спільне (Діян. 4: 32). Всім відвідувачам Святої Гори відомо, наскільки духовність в спільножитних монастирях вища, ніж у монастирях, що не мають подібного укладу. Як може допомогти собі й іншим чернець, котрий, будучи знавцем людських законів і перебуваючи в курсі сучасних подій, у духовних предметах безмовний? А такі все частіше зустрічаються в монастирях, що живуть поза благодаттю гуртожитку.

Але Господь і Богородиця допоможуть, і на Святій Горі монахи-духівники знову візьмуть гору над монахами-законниками. Тоді Афон знову знайде той ореол істинної святості, яким він сіяв за всіх часів, тоді знову він сповниться й переповниться благодаттю Божою і повнота благословення пошириться на всі земні народи. А потрібно для того трохи більше доброї волі, братолюбства й страху Божого.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 252

селянинові Міловану М., про дешеву книгу

Тебе бентежить те, що повинно радувати. Тебе бентежить, що Святе Письмо коштує так дешево, дешевше за всі інші книги! Ти вважаєш, що цю рятівну книгу необхідно зробити дорогою й рідкісною. Не знаю, як ти прийшов до такого висновку, але християни не змогли б сприйняти його. Хіба ти не бачиш, що в природі необхідного є вдосталь? Повітря, світло й вода доступні всім живим істотам без усякої плати. А якби за ці три життєво важливих елементи стягувалася плата, життя багатьох опинилося б під сумнівом. Або, якби сама земля не слугувала людям постіллю, якби людина могла знайти спокій і сон тільки у своїй кімнаті, скільки б людей загинуло без сну й відпочинку? Адже й Спаситель наш часто відпочивав на траві й спав на землі. Або, якби хліб не був найдешевшою їжею на землі, скільки людей залишилися б голодними?

Ось так і слово Боже: і слово Боже всюди є присутнім і доступне кожному, як повітря і світло, вода, хліб і земля. Вся природа є слово Боже, виражене в образах і доступне всім, хто захоче читати. Для чого ж євангельське слово, слово життя, повинно бути утиснутим, дорогим і рідкісним? Для чого, якщо воно потрібніше, ніж світло й повітря, вода й хліб, так само як життя вічне важливіше за життя минуще? Господь сказав учням: ідіть по усьому світу й проповідуйте Євангеліє всім народам (Мк. 16: 15). То хай Святе Письмо пошириться по всьому світу й буде доступне кожному творінню Божому.

І не тільки найдешевшою книгою повинно бути Святе Письмо, але хай благословить Господь, щоб стало воно безкоштовним, як найнеобхідніші для життя природні стихії — вода й повітря. Дивися, дорого коштують лише предмети розкоші й надмірності. Так само і з книгами: релігійні книги нехристиянських народів — древніх єгиптян, індійців, персів — завжди були дуже дорогими і недоступними для більшості людей. Звичайно, відбувалося це за Божим Промислом, щоб не поширювалися блуди. І за Промислом Божим, хай буде Книга життя відкрита й доступна всім.

Слово Боже хай просвітить тебе.

Лист 253

літньому професорові, про Пілатове царство

Вас бентежить давньоримська імперія, і Ви ніби обвинувачуєте в її загибелі християнство. Так думали багато невіруючих істориків. Я здивований, що таке допускаєте й Ви, віруюча людина. Якби Римська імперія не загинула, загинуло б християнство. Або Цезар — або Христос. А якби загинуло християнство, збереглося б ідолопоклонство, збереглася б неправда, зберігся б вовчий дух язичеського Риму. А дух завжди посідає головне місце в людині, в народі, в релігії, в культурі. Дух — це те, що живить, але не кожен дух, а тільки істинний Дух Божий. А дух Римського царства був тиранічним, жорстоким і лицемірним. Це очевидно на прикладі Понтія Пилата, котрий, проголосивши Христа невинним, віддав Його на смерть*.

Ви шкодуєте за римською “культурою”, розуміючи під нею “прекрасні мармурові статуї, якими були прикрашені вулиці й площі Риму”. А хіба не шкодуєте ви про тисячі нещасних людей, яких волокли в ланцюгах і кайданах повз ці статуї на страту? У цьому й полягала основна різниця між римським і християнським розумінням цінностей. Римляни-язичники цінували державу й культуру вище за людське життя, а християнство цінувало й цінує людську душу вище за державу, культуру й увесь світ. Бо і держава, і культура заради людини, а не людина заради держави й культури. Людина створює державу й культуру не як кінцеву мету життя, а як допоміжний засіб для досягнення духовних і моральних цілей.

Навіть у часи кращих римський правителів Рим відрізнявся нелюдськістю й варварством. У часи правління імператора Марка Аврелія Філософа92 християн катували так само жорстоко, як і при імператорах-дурнях. Хочете почути про один із випадків жорстокості до християн при Аврелії? Християнського мученика Аттала93, людину виняткового благородства, судили за те, що був християнином. На суді йому запропонували відректися від Христа. Коли він відмовився, його роздягнули й посадили на розпечений залізний стілець. Святий Аттал сидів спокійно, хоча все тіло його горіло, і, викриваючи римлян, говорив: “Ви називаєте нас, християн, варварами, а самі яке варварство творите!”.

А втім, придивіться до вампірського духу деяких європейських країн і порадійте — якщо зможете — тиранії, вогню, мечу, безбожництву, марнославству, аморальності! Але я знаю, що ви християнин, і тільки тому, що Ви християнин, радіти не зможете. А якщо не зможете, то суперечите самі собі, коли шкодуєте за вовчим Пилатовим царством!

Лист 254

читачеві, про воду живу*

З розмови Господа із самарянкою видно, наскільки духовна реальність незрозуміла тим, хто мислить по плоті. Це нерозуміння показала не тільки проста жінка, самарянка, але й фарисей Никодим, один з начальників Юдейських**. В одному випадку жінка не зрозуміла слово Господа про воду живу, в іншому начальник юдейський не розуміє слів про нове народження людини. А хто буде пити воду, яку Я дам йому, той не буде спраглим довіку***. Слова Святого Письма часто пояснюють і підтверджують одне одного; так відбувається й у цьому випадку, тому що в іншому місці Господь каже: віруючий у Мене, ніколи не матиме спраги*. Отже, вода жива тісно пов’язана з вірою в Христа. Але те, що вода жива — Дух Божий, підтверджують слова Самого Господа: Ісус виголосив, говорячи: хто спраглий, іди до Мене і пий. Це сказав Він про Духа, Який мали прийняти віруючі в Нього (Йн. 7: 37, 39). Віра в Христа ніби канал, а вода — Дух Божий. З вірою приходить дух: дух землі, дух бісівський або Дух Божий. Яка віра, такий і дух. Через віру в Христа ми набуваємо Дух Христовий, а Дух Христовий – Дух Божий. Чому Дух Божий названий живою водою? Тому, що Він — пиття животворче для людської душі, від Нього душа дістає життя й радість. Усяка земна насолода змушує жадати наступної, ще більшої насолоди, а насолода животворного Духа Божого втамовує спрагу, бо нема нічого солодшого від Нього. Ніяка вода не стримає спраги, і знову зажадає людина, а вічну спрагу вгамовують небесні струмені Духа Господнього. Святі угодники Божі, що все залишали, всім жертвували для того тільки, щоб у таємній глибині своєї душі відкрити джерело води, що тече в життя вічне (Йн. 4: 14).

Лист 255

Радої І., про сутність речей

Сердито пишете, що, прочитавши Святе Письмо, не знайшли в ньому того, що шукали. Якби Ви шукали відповіді на питання про те, хто сотворив світ, Ви б знайшли його. Якби Ви запитували, як була сотворена людина і яке достоїнство уготовано їй, Ви б знайшли відповідь. Якби Ви хотіли дізнатися волю Божу і те, що Господь жадає від нас для спасіння душі, воістину б дізналися. Але Вам це не потрібно. Ви шукали відповіді на питання, з якої праматерії сотворений цей світ. І в чому спільна сутність всіх речей. Чи з якого тіста замішано все, що існує на світі. Але саме про це дарма запитуєте. На це питання Вам не дадуть відповіді ні Святе Письмо, ні природа. Бо яке твориво може повідати, з чого сотворене, якщо людина, найрозумніше твориво, не може сказати, з чого вона сотворена?

Святий Василій Великий говорить: “Той, хто розмірковує про сотворення світу, вчить нас тільки одного: на початку сотворив Бог небо й землю*, думаючи, що достатньо відкрити, Хто сотворив і прикрасив землю, досліджувати ж, яка сутність землі, відмовляється, як від роботи безплідної й марної”. І апостол Христовий, звертаючись до Тимофія, говорить: Від дурних та безглуздих питань ухиляйся, сам бо знаєш, що вони породжують сварки (2 Тим. 2: 23). І справді, багато, занадто багато було сварок між людьми протягом історії: з чого сотворений світ, яка його основна матерія й праматерія?

Святе Письмо відкриває нам корисне й раціональне. Воно говорить, що світ сотворений Словом Божим, що він — образ і символ духовного світу, духовної реальності. Скажіть, для чого нам досліджувати сутність живих істот, якщо ми не відучилися від лихослів’я, злодійства, хтивості, заздрості, марнославства й інших смертних гріхів і пороків? Потрудимося ж над тим, що першорядне, а другорядне залишимо на потім.

Лист 256

матері, яка скорбить через жорстоких дітей

Ви скаржитеся на своїх дітей, на жаль, на своїх рідних дітей! Ви намагалися навчити їх усьому, наймали вчителів музики й французької мови. І зараз вони не дають Вам спокою грою на роялі й між собою говорять тільки французькою, сміються, і Ви відчуваєте, що вони насміхаються над Вами й ображають Вас. Недавно Ви попросили дітей піти з Вами на цвинтар на панахиду за старшим сином, який загинув на війні, але в них того й у думках не було: підвівшись з постелі, вони сіли за рояль.

— Діти, — сказали Ви, — сьогодні не час для гри: сьогодні ми поминаємо нашого Мирко.

— Ось ми і зіграємо йому похоронний марш! — відповіли вони зі сміхом.

І Ви, ридаючи, пішли, як кажете, “з могили на могилу”.

Якби у свій час Ви запросили до своїх дітей доброго вихователя, який вчив би їх Закону Божого! Ви б мали зараз дітей, а не папуг і мавп, тому що й мавп можна навчити грати, а папуг розмовляти, але Закону Божому можуть навчитися тільки сини й дочки людські.

Колись якась російська дворянка прийшла до преподобного Серафима Саровського і поскаржилася йому, що вчителі погано вчать її дітей французької мови, і запитала, що їй робити. Відповів святий чоловік: “Ти, матінко, краще навчи своїх дітей Богу молитися, а французькій мові вони потім легко навчаться”.

Дітей варто вчити найважливішому, бо того, чого людина в дитинстві навчиться, вона вже не забуває. Другорядні предмети можна вивчати і з запізненням, невелика біда. Але якщо не навчити головному або навчити погано, тоді удари клавіш заглушать молитву, а французьке “парлання” послужить лише для глузувань над батьками.

Хай допоможе Вам благий Господь. Важко зараз дати пораду. Коли серце закаламутиться, важко зробити його чистим і прозорим. Терпіть і моліться за дітей. Помалу присоромить їх Ваше терпіння, а молитвою вимолите допомогу Всесильного, і Він очистить серця Ваших дітей. Але насамперед покайтеся перед Господом, що не навчили дітей закону Його.

Слухайте, небеса, і учувай, земле, бо Господь говорить: Я виховав і возвисив синів, а вони збунтувалися проти Мене (Іс. 1: 2).

Лист 257

бджоляреві М. А., про напоумлення від бджіл

Усе життя Ви займаєтеся одною шляхетною справою – бджільництвом. І зараз ділитеся своїм особливим досвідом, отриманим від бджіл. Спостерігаючи за ними, Ви переконалися, що бджоли жорстоко нападають на недобрих і розпусних людей. Дуже рідко бджола вжалить дитину, дівицю чи взагалі чисту і добру людину, – вірніше, бджоли ніколи їх не жалять, якщо тільки випадково не відчують від них небезпеку. Отже, на нечистих вони нападають, а від чистих тільки захищаються. Одного разу бджоли врятували Вас від бандитів. Вас хотіли пограбувати, Ви не віддавали гроші, і бджоли накинулися на нападників і так покусали їх, що вони ледь змогли знайти вихід з пасіки.

У Святому Письмі сказано: Піди до мурахи, ледащо, подивися на її дії, і будь мудрим (Прип. 6: 6). І до бджіл можна направити людину з ледачими руками й з ледачим розумом, щоб навчилася працьовитості, помірності, порядку й передбаченню. І ще чогось великого, найвеличнішого, що рідко можна побачити в природі в такому ступені, як у бджіл: це є велика самопожертва. За “народ” зі свого вулика кожна бджола в будь-яку хвилину готова віддати життя. А найбільшу спільну самопожертву показують бджоли в роїнні.

Один знаменитий бельгійський письменник присвятив життю бджіл цілу книгу. Ось що говориться в ній про бджолине роїння: “Роїння — це не просте переселення бджіл, а жертва, свідома жертва, яку нинішнє покоління приносить поколінню майбутньому, яке замінює його”. Далі він продовжує: “Це не інстинкт, і навіть не закон природи. Як правило законом ми називаємо те, що не можемо пояснити, неважливо, стосується це бджіл чи людей...”. Але що ж тоді? — Любов і турбота про маленьких бджілок, про нове покоління бджіл. Заради цієї любові старі бджоли рояться й покидають свій дім, де вони колись жили, залишаючи його повним меду, і летять невідомо куди в пошуках пристановища. Уяви собі, як би повелися навіть найсамовідданіші патріоти, якби їм сказали: залиште батьківщину заради молодого покоління, залиште вогнища й маєтки свої й ідіть геть! Чи багато знайдеться людей, які без вагань наслідують приклад бджіл?

І багато чого іншого пише про бджоли автор книги, чудеса із чудес: наприклад, він розповідає, що бджоли розмовляють між собою, влаштовують збори, співають пісень – веселих і сумних, у них є свої бойові команди; вони видають безліч найтонших, повних змісту звуків (Метерлінк94 “Життя бджіл”). А Ви знаєте, що серед бджіл нема “безбожників”. Більш того, дехто за допомогою бджіл пізнав Творця й Бога свого і чудесний Його Промисел про кожне створіння.

Лист 258

судді М. Д., про рідкісне відкриття

Пишете, що не вірили в існування хороших людей, поки не опинилися в службових справах у селі Ясенєві. У цьому селі Ви зустрілися з групою людей, які називають себе богомольцями. Всі мешканці села православні. Але різниця між богомольцями та їхніми односельцями в тому, що богомольці живуть за канонами православної віри, у той час як інші, котрі вважають себе православними, живуть швидше як язичники. Перші перебувають у мирі з усіма, другі сваряться й судяться. Перші — до церкви, другі — у шинок. Перші говорять про Бога і душу, другі — про політику і судові процеси. Перші дотримуються посту, другі не розрізняють ні днів, ні їжі. Перші святкують церковні свята й моляться, другі – на полюванні й партзборах. Перші говорять: “Потрібно жити за заповідями”, другі: “Треба жити, як всі!”. Ті, другі, не стали для Вас відкриттям, але справжнім відкриттям стали перші. Тепер Ви називаєте Ясенєво Божим селом. І з зітханням запитуєте: хіба весь наш народ всіх міст і сіл не може стати таким, як богомольці з Божого села Ясенєва?

Звичайно, може. У цьому й полягають зміст і ціль всіх трудів Церкви, у цьому мета християнства. Такими були перші християни, за винятком єретиків. Тертулліан свідчить, що в його часи жоден християнин не з’являвся перед судом за злочини: християн судили тільки за віру.

Чому християни тих часів були справжніми християнами, а в наш час не так? Тому, що вони дотримувалися закону Божого, ставлячи його понад всіма законами. Першим і головним обов’язком людини вони вважали виконання заповідей. Бо неможливо виконувати закон людський, не виконуючи закон Божий. Богомольці села Ясенєва — кращі громадяни, тому що вони кращі виконавці заповідей.

Тому удостойте своїм обов’язком перед народом і батьківщиною всюди, де б Ви не опинилися, розповідати про дивне село Ясенєве.

І Господь благословить Вас.

Лист 259

православному словенцеві, про святу Російську Церкву

Мені дуже дорога Ваша віра в те, що гоніння на Церкву Божу в братній Росії незабаром припиняться. Мене дуже радує те, що Ви вірите в перемогу істини й добра. Коли Вам сказали, що християнство може загинути навіки, як колись віра стародавнього Єгипту, Ви мужньо й мудро відповіли: “Коли гине неправда, вона гине навіки, а коли гине істина, вона воскресає”. Це правда. Істина жива і в могилі, вільна і в кайданах, у темниці світла, у бруді — чиста. Те, що творять зараз гонителі віри на Святій Русі, вороги Христа робили й раніше. Вони загинули навіки, а істина воскресає знову й знову. Все, що відбувається зараз у Росії, не нове для Церкви Божої, все старе, як порох єгипетських пірамід, і все нікчемне, як гнів Нерона. Римський кесар Максиміліан95 переслідував християн так само, як переслідують сьогодні московські безбожники російських православних. Максиміліан видав проти християн такі постанови: навчати дітей у школах в антихристиянському дусі, паплюжити Христа й християнство; поширювати неправду проти Христа всіма способами (наприклад, книга за назвою “Діяння Пилата”, повна вимислу й хули на Христа й християн, поширювалася серед молоді безкоштовно); розпусним жінкам обмовляти християн і акторам глумитися з віри; мучити християн голодом, всі продукти на ринках окропляти ідоложертовною кров’ю.

А що роблять у Росії нинішні безбожники? Все це відбувається в Росії, крім покроплення їжі ідоложертовною кров’ю, тому що московські богоборці не мають ідолів, крім самих себе, але вони мучать голодом усіх, хто думає інакше, ніж вони. Начебто окаянний Максиміліан залишив заповіт для них!

Але де зараз слава римського кесаря? А християнство поширилося по всьому світу. Де римська імперія? А Царство Христове шириться по всій землі.

Радуйтеся з Господом перемогам Його!

Лист 260

Братству святого Петра, про хрещення

Я писав вам і раніше, пишу й тепер: не слухайте тих, хто стверджує, що не потрібно хрестити дітей, хрестіть, як колись хрестили, як хрестили прадіди ваші. Апостол Петро хрестив сотника Корнилія і його сім’ю*. Апостол Павло пише, що хрестив дім Стефанів**. А що значить “дім”, якщо не всіх домочадців, старих і малих? Прочитайте, що зробив тюремник, який охороняв Павла й Силу в темниці, коли побачив чудо: хрестився від апостолів сам і всі домашні його***. Хрестився і Крисп з усім домом своїм****. Навіщо нам єретичні вигадництва, коли апостольська практика ясно свідчить, що дітей хрестити необхідно?

Дійсно, у ранньохристиянські часи деякі люди відкладали хрещення й навмисно довго залишалися несповіщеними, щоб загладити минулі гріхи. У часи епідемій, воєн, стихійних бід хрестилися без зволікання, щоб не померти нехрещеними. Кесарій96, брат святителя Григорія Богослова, довго відкладав хрещення. Але одного разу у Нікеї відбувся страшний землетрус, який забрав безліч людських життів. На Кесарія звалився будинок, і він був похований під руїнами, але якимось дивом залишився живий. Святий Григорій сказав, що тільки милість Божа врятувала його від загибелі — від смерті нехрещеним, і порадив йому негайно хреститися. Навіщо спокушати долю?

Ось чому люди розумні вважають хрещення дітей необхідним. Хрещення згладжує первородний гріх. Для прощення наших гріхів нового хрещення не потрібно, як утверджують деякі єретики: інакше нам довелося б хреститися щодня; для цього необхідне покаяння. За словом Христа: якщо не покаєтеся, усі загинете!*****

Отже, дітям – хрещення, дорослим – покаяння.

Лист 261

Павлу Н., про матеріалістів

Знову й знову випробовуєш свою віру у вічне життя й знаходиш, що вона неміцна. Якщо неміцна, зміцни її, поки вона не стане для тебе очевидністю, заради якої помер і воскрес Господь наш Ісус Христос.

Чим молодші ми й нерозумніші, тим реальніше уявляється нам видимий світ; чим старші ми й досвідченіші, тим менш постійним і реальним бачиться він нам. Чим більше розчарувань у цьому світі переживе людина, тим щасливішою можна її назвати, бо це приводить її до розуміння істини про мінливість світу. Зріла й досвідчена людина сприймає його так само, як апостол Павло: ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі*.

Дійсно, світ – загадка, у ньому відбивається інший, вічний світ у відблисках і таємничих образах. Однак матеріалісти сприймають його, подібно до незрілої та недосвідченої людини, як єдино реальний. Тому не можуть вони прийняти віри в існування іншого світу й іншого життя. І навіть коли цей світ на кожному кроці викриває себе в неправді, вони завзято вірять у його реальність. У такий спосіб вони втрачають обидва світи: видимий, тому що приймають його не за те, чим він у дійсності є, і невидимий, тому що відрікаються від нього. Отже, вони заперечують обидва світи й обидва життя: матеріальні — неправильним уявленням про них, а духовні — невір’ям у них.

Воістину, тільки та людина може вважатися живою, котра вірує в життя тілесне й у життя духовне, вічне. Той же, хто приймає тільки це життя — тьмяне дзеркало, вірить не в життя, а в смерть і нагадує засудженого, який щохвилини очікує пострілу. О, якби ти знав, скільки в Церкві Божій доказів існування іншого світу й вічного життя! О, якби ти знав, скільки святих душ явилося звідти, щоб підтвердити нам благу й спасительну реальність вічного життя!

Піднімемося до віри мудрого Павла, котрий через явлення Христа з іншого світу увірував в існування вічного життя. Будемо твердо триматися апостольської віри, щоб тлінному цьому одягнутися в нетління, і смертному цьому одягнутися в безсмертя, і вигукнемо разом з апостолом: Подяка Богові, що дарував нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа! (порівн.: 1 Кор. 15: 53, 57).

Лист 262

власникові кав’ярні І. У. у Мостарі, про недовіру

Твій близький друг почув про тебе погане і повірив у це. Всі твої виправдання й докази невинності даремні. Якщо мовчиш, він каже: мовчання – знак згоди; якщо захищаєшся, не вірить жодному твоєму слову: тільки чуткам він вірить.

Скажи своєму другові правду, не клянися, не підбирай слова, щоб він скоріше повірив тобі, скажи правду й замовкни. А в серці молися Богові, щоб Він просвітив його розум і щоб друг тобі повірив. Можеш повторити слова патріарха Фотія: коли посланники папи в Цареграді судили цього великого патріарха, вони запитали його: “Що ти можеш сказати на своє виправдання?”. — “Моє виправдання, — відповів патріарх, — не на цьому світі!”.

Згадай, як мовчав Господь Ісус Христос перед євреями й Платом. Коли Йому сказали: Ти нічого не відповідаєш? бачиш, як багато проти Тебе обвинувачень*, що відповів Ісус? Нічого. Жодного слова не вимовив Господь, тому що знав: не на цьому світі виправдання Його.

Тебе виправдає час. Нещодавно стався такий випадок: чоловік побив дружину за те, що, прийшовши на обід, не застав її вдома. Дружина мовчки стерпіла його образи й побої, нічого не відповіла, ні слова. Тим часом за несплату за векселями йому загрожувала боргова яма. Наступного дня ця людина довідалася, що дістала відтермінування платежів. Він дуже зрадів, але радість повернулася на сором, коли чоловік дізнався, що дружина спізнилася до його приходу, тому що ходила просити за нього і домовилася із кредиторами. Гірко розкаявся чоловік, що запідозрив свою вірну дружину й побив її. І було дивно йому, що вона все витерпіла мовчки й терпляче.

Але Всевишній завжди на сторожі невинних. Виправдає Він і тебе перед твоїм недовірливим другом. Станеться з волі Божої так, що переконається твій друг у твоїй невинності.

Господь тобі на допомогу.

Лист 263

пенсіонерові з Ніша, про храми Божі

Ви християнин, і Вас пригнічує те, що не всі віруючі регулярно відвідують богослужіння в храмах. Хто ж з нас не страждає через це? І більше за всіх Сам Господь, Який дав Себе розіпнути заради спасіння людей; більше за всіх Він страждає, бачачи, як недбало багато людей зараз ставляться до Його Жертви і до Його Крові.

Але Ваша ідея про виправлення цієї недбалості зовсім неприйнятна. Ви пропонуєте повернутися до стану старозавітного Ізраїлю, тобто щоб був тільки один великий храм у столиці, як колись храм Соломона в Єрусалимі, у якому з усієї країни збиралися б мільйони віруючих! Це суперечить волі Божій і Його задуму про спасіння людини. Храм Соломона відіграв свою історичну роль, яка не повториться вже ніколи. Його розорили, жертвоприношення припинені. Бо Спаситель світу прийшов спасти не тільки євреїв, але й всі народи. Нема Мого благовоління до вас, — говорить Господь євреям вустами пророка, — і приношення з рук ваших неблагоугодне Мені. Бо від сходу сонця до заходу велике буде ім’я Моє між народами, і на кожному місці будуть приносити фіміам імені Моєму, чисту жертву; велике буде ім’я Моє між народами, говорить Господь Саваоф (Мал. 1: 10-11).

Все це здійснилося буквально. Храм юдейський лежить у руїнах, євреї не приносять жертви Господу на вівтарі. А язичеські народи прийняли Христа, і вівтарі Його прикрашають тепер всі кінці світу, і на кожному з них приноситься безкровна Жертва єдиному Богу, чистий дар, не кров тварин, як колись у храмі Соломона, а пречиста Кров Христова в тисячах і тисячах храмів. Пророцтво збулося, збулася воля Божа. І воістину, воістину, прославляється нині Бог Саваоф від сходу до заходу. Йому слава, і хвала, і честь, поклоніння й подяка повік, а Вам здоров’я і спасіння. Амінь.

Лист 264

одній простій людині, про сповідництво

Ви мовчки їхали в поїзді. Ваші попутники вели жваву бесіду про видатних людей. Один з них перераховував імена видатних людей, яких він особливо поважає, серед них він згадав ім’я Ісуса Христа. Інший сказав, що не вважає Христа великою людиною, третій сказав інше, четвертий ще щось…і виникла суперечка про Господа Ісуса Христа, за пророцтвом святого Симеона Богоприїмця: на підняття багатьох і на знак протиріччя*. Сперечальники звернулися до тебе й запитали:

— Чи вважаєш ти Христа великою людиною? — Ні, — відповів ти, — Христа не можна порівнювати ні з ким з людей. Він не видатна людина: Він — Бог.

Вони посміялися над твоїми словами і почали кепкувати з твоєї віри в Сина Божого. Ще кілька хвилин тому розділені між собою, вони об’єдналися проти тебе й Христа, подібно до того, як колись об’єдналися Пилат з Іродом, щоб засудити Господа*. І ти до кінця шляху їхав під градом глузувань і наруги. Блаженний ти! Кращі із кращих, мученики й угодники терпіли приниження за Христа. Молодший брат святителя Григорія Богослова, Кесарій, вважався значним філософом, і імператор Юліан, окаянний відступник від християнства, хотів навернути його проти християн. Він призвав Кесарія до себе в палац і почав умовляти відмовитися від християнства й повернутися до язичества. Після довгих сперечань Кесарій рішуче відповів імператорові: “Я — християнин і християнином залишуся”.

Нещодавно якийсь молодий чорногорець розповідав, що коли він служив в армії, то не приховував своєї віри й не соромився, за що перетерпів багато принижень. На шикуванні командир кричав йому:

— Агов, Іване, хто твій Бог?

— Мій Бог — Бог Всевишній, Який на небесах.

Командир йому ляпас:

— Я, — каже, — твій Бог!

— Ні, не ти, а Бог Небесний!

І знову ляпас. “Але мені не було кривдно, — продовжував він, – тільки якесь розчулення розливалося в серці, що хай трохи, але доводиться постраждати за Господа”.

Блаженний ти, Іване, сказав я йому, що був битий і принижений заради Господа.

А зараз тобі й Івану говорю: Радуйтеся і веселіться, бо винагорода ваша велика на небі**.

Лист 265

гімназистові П. У., про споглядання Христа

Ти відчуваєш безперестанне бажання бачити Господа Христа. Воістину, нема бажання похвальнішого за це. Але важко бачити царя, поки не ввійдеш у його палац, а в палаци царські впускають тільки тих, хто носить достойні одежі. Про духовне одіяння говорить мудрий апостол Павло: вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й возлюблені, у милосердя, благість, смиренномудріє, лагідність, довготерпіння, терплячи один одному й прощаючи взаємно, якщо хто на кого має скаргу: як Христос простив вас, так і ви чиніть так само. А понад усе будьте у любові, яка є сукупність досконалості (Кол. 3: 12-14). Тільки в таких одежах ми можемо бути допущені в палаци Царя Небесного і споглядати Його лик, коли прийде час. Бо наш земний вік - час приготування до зустрічі з Ним: подібно до того, як наречена готується до вінчання з нареченим своїм, так і душа кожного християнина повинна готуватися до зустрічі з Господом Ісусом Христом.

Але є й було чимало християн, яким дав Господь уже в цьому віці на мить побачити Його лик. Споглядали Його мученики, що страждали за віру; споглядали Його віруючі люди, яким були допущені великі страждання, бо Він є тим, хто з вірою в Нього несе скорботи. Коли друг видатного російського письменника Гончарова, людини, відданої Христу й глибоко віруючої, втішаючи його, тяжкохворого, говорив, що незабаром той поправиться, письменник відповів йому: “Ні, ні, я помру: у цю ніч явився мені Господь... І Він усе простив мені!”.

А ти, якщо не можеш побачити Господа, потрудися й відчуєш Його присутність у своєму серці. Відчуття Христа в самому собі важливіше, ніж бачення Його в цьому житті. Очисти серце, і Господь вселиться в храм твого серця, а ти свого часу увійдеш у Його храм небесний.

Мир тобі й благословення Христове.

Лист 266

торговцеві худобою, про прикру перешкоду

Ти розповів мені про дивний випадок зі свого життя, завдяки якому ти не втопився. Ти з двома родичами їхав на ярмарок худоби. Паром відходив від берега щогодини. Ви квапилися встигнути до чергового його відплиття, як раптом на величезній швидкості ваш візок обігнав автомобіль. Коні відсахнулися праворуч, але автомобіль зачепив колесо візка, і воно зламалося. Вслід водієві понеслися гнівні лайки й прокльони... Засмучені тим, що спізнилися на паром, ви віддали колесо в ремонт і довго чекали, поки його виправляли. Але коли ви нарешті дісталися до берега ріки, то побачили — о нещастя! — що паром, який щойно відплив від берега, перевантажений людьми, худобою й автомобілями, затонув. Лише деяким людям і тваринам вдалося виплисти: все інше пішло під воду. Тоді ви подякували Господу і благословили того водія, що зламав колесо вашого візка і врятував вам життя.

Таке відбувається в людському житті щодня. Люди нарікають на обставини, які перешкоджають їхнім планам, але трохи пізніше вони переконуються, що обставини ці виникали за таємничим Промислом Божим на їхню користь і спасіння.

Прочитай, що написано про апостолів Павла й Тимофія: Дійшовши до Місії, вони пробували пройти у Вітинію; але Дух не дозволив це (Діян. 16: 7). І було це до кращого.

Випадок, що відбувся у твоєму житті, навчив тебе ніколи більше не нарікати на перешкоди, коли усунути їх не в твоїх силах. І згодом ти переконався, що перешкоди у твоїх планах завжди виявлялися для тебе благом. Добре, якщо твій приклад чогось навчить деяких свавільних, які бажають, щоб усе на цьому світі було тільки за їхньою волею.

А тобі мир і здоров’я від Господа.

Лист 267

ображеному сусідові, на Євангеліє від Матея*

Заповіді Христові здаються нездійсненними тому, хто жодного разу не спробував їх виконувати. Наприклад, Господь сказав: любіть ворогів ваших**, а ти з подивом запитуєш: “Хіба це можливо? Хіба така заповідь не противна людській природі?”. Ти ніколи не запитав би, якщо хоча б раз у житті спробував зробити добро людині, яка тебе ненавидить. А якби спробував, знав би, що ця заповідь Господа здійснима і відповідає кращій людській природі.

Розповідав нам якийсь селянин: “Між мною й сусідом постала ворожнеча, немов терня: в очі один одному не могли дивитися. Якось зимової ночі мій маленький син читав мені вголос Новий Завіт, і, коли він прочитав слова Спасителя: любіть ворогів ваших, я вигукнув дитині: “Вистачить!”. Цілу ніч не міг я заснути, постійно думав і думав, як мені виконати цю заповідь Божу. Як мені зробити добру справу для свого сусіда? І одного разу почув я зі сусідського будинку голосний плач. Розпитавши, дізнався, що податкова влада забрала в мого сусіда всю худобу, щоб продати її за борги. Як блискавка просвітила мене думка: ось, дав тобі Господь можливість зробити добро сусідові! Я бігцем у суд, заплатив податки за людину, яка ненавиділа мене більше від усіх на світі, і повернув його худобу назад. Коли він про це дізнався, то довго задумливо ходив навколо свого будинку. Коли стемніло, він гукнув мене по імені. Я підійшов до огорожі.

— Навіщо ти кликав мене? — запитав я його. Він розридався мені у відповідь і, не в силах виговорити ні слова, плакав і плакав. І з тих пір ми живемо в більшій любові, ніж рідні брати”.

Ось які солодкі й чудесні плоди приносить виконання заповідей Божих.

Лист 268

торговцеві К. К., про плоди посту

Чому багато людей не дотримуються посту, запитуєте Ви. Тому, що не знають плодів посту. Органи охорони здоров’я нашої країни повинні рекомендувати дотримання посту в один голос із Церквою, тому що піст приносить чудесні плоди, і не тільки духовні, але й тілесні. На доказ цього можна навести безліч прикладів, але я затримаюся на одному з недавніх.

Ось що пише якась вдова з Бечея: “Я почала постити торік на Трійцю. Так я вирішила: якщо вже ходжу до церкви й молюся Богові, то треба й постити. Поки був живий чоловік, ми не знали посту й часто хворіли. Ніколи не було такого, щоб були здорові обоє: то один у ліжку, то інший. Так і прожили все життя. Я завжди була роздратованою, найменша дрібниця викликала в мене гнів. Мене мучили страхи. Я боялася всього, навіть власних думок і передчуттів. З тієї пори, як почала постити (ось уже рік пройшов від того дня Трійці), я спокійна, у душі радість і в тілі легкість. Ні на що не ображаюся, ні на кого не серджуся. А в душі моїй звучать церковні пісні й молитви. Сни світлі й благодушні. Зараз я мешкаю у своєї забезпеченої подруги, але відчуваю, що увесь світ належить мені. Я зовсім здорова, хоча стара, нічого не боюся, навіть смерті. У мене тільки одне непереборне бажання — бажання тиші, посту і молитви: у них я находжу повноту щастя”.

Так про себе пише стариця з Бечея. І своїм досвідом вона підтверджує нам євангельське вчення й багатовіковий досвід Церкви.

Лист 269

Братству святої Параскеви П’ятниці, про джерело з водою живою і мертвою

Джерело з мертвою й живою водою – людина: одною водою вона живить, іншою мертвить; одною очищає, іншою бруднить. І та, й інша вода течуть із одних вуст*. Ті самі вуста можуть оспівувати чесноти й паплюжити їх, можуть славити Бога й хулити Його, можуть підтримати й знесилити, можуть привести до істини або спокусити. Мудрий син Сираха сказав: якщо подуєш на іскру, вона розгориться, а якщо плюнеш на неї, згасне: те й інше виходить із вуст твоїх**. Маріам, сестра Мойсея, вустами, які оспівували Бога, який визволив народ Свій і який потопив фараона, нарікала на брата свого Мойсея, і допустив їй Господь проказу***. Бачите, як з одних вуст виходять і добро, і зло?

Тому, християнине, будь постійний у добрі й, коли побачиш праведника, не погаси обпльовуванням правду його, а розпали в ньому Божественну іскру, щоб яскравіше горіла. А коли бачиш, що грішник кається у своїх гріхах, не згадуй йому висповіданих гріхів і лахміття гріховного руб’я, яке скидає зі себе, не накидай на нього. Тому що його гріх на тебе впаде, і завтра будеш суджений за нього так, як за свій. Не забруднюй того, хто очищується, але допоможи йому обмитися. Не розслаблюй того, хто став на шлях чесноти, але підтримай його.

Бо на Страшному Суді будеш суджений за те, що з твоїх вуст у цей світ виходить.

Лист 270

невінчаному, про подвійну неправду

Ти вигнав свою вінчану дружину й взяв іншу, з якою живеш без вінчання. Хіба це гріх? — запитуєш ти. Тебе дивує, чому сусіди обурені твоїм вчинком. Тебе дивує, що влада переслідує й карає тебе.

Перший твій гріх у тому, що ти вигнав законну дружину, а другий у тому, що незаконно живеш з іншою. Двічі ти зневажив закон Творця, тому сусіди нарікають на тебе, й влада переслідує тебе. Тваринам це не гріх, але людям Господь установив інший закон, і для людини це грішно. Ти виправдовуєш себе тим, що так робили багато людей. Так, це правда, так робили багато хто, були серед таких беззаконників і короновані. Але злочинця не виправдовує те, що до нього вже хтось переступав закон. Візантійський імператор Костянтин VI97, син імператриці Ірини, вигнав свою вінчану дружину Марію й взяв до себе придворну даму Феодору. Цариця-мати й цареградський патріарх йому докоряли, повстав проти беззаконня й народ. Але свавільний цар не тільки не захотів послухатися матері й глави Церкви Божої, але ще й пригрозив їм, що якщо вони не дадуть йому спокій, то він відновить у державі язичництво й заборонить християнство. Але на другий рік незаконного співжиття царя з придворною дамою в палац пробралися змовники, і цар був осліплений у тій самій кімнаті, у якій колись народився.

Дивися, щоб і тебе не наздогнало суворе покарання, але не від людей, а від невидимої сили, яка сильніша за людську. Тому що сказано: Горе тим, які зло називають добром, і добро — злом, пітьму вважають світлом, і світло — пітьмою, — так говорить Той, милуюча або караюча рука Якого досягає у свій час кожного (Іс. 5: 20).

Лист 271

загребському письменникові, про війну

Ви сердитеся на мене за те, що в книзі “Війна і Біблія” я пишу, що Господь допускає війни через людські гріхи, так само як голод і епідемію. Усе, що я писав, писав не через своє розуміння, а за Святим Письмом Божим. Жоден людський розум не в змозі пояснити всю сукупність того зла й горя, що названо одним коротким словом – війна, не може пояснити того і мій розум, але все пояснює й висвітлює, як яскраве сонце, Святе Письмо Боже. Господь вустами пророка Нафана говорив цареві Давиду: то Я поставлю після тебе насіння твоє…і зміцню царство його*, але, говорить Він далі: і якщо він згрішить, покараю ударами синів людських (порівн.: 2 Цар. 7: 12, 14). А що означають удари синів людських, якщо не війну? І збулося слово Боже. Син Давидів Соломон і син Соломонів Ровоам сотворили зло перед лицем Божим, і вийшов цар єгипетський Сусаким проти Єрусалиму й взяв скарби дому Господнього й скарби дому царського. Усе взяв (порівн.: 3 Цар. 14: 25-26).

Ви запитуєте, як Господь може допускати таке нещастя людям, де ж благе Його вчення? На папері. Якби воно було написане в серцях людських, люди жили б у мирі. Зміцніть совість і скоротіть військові витрати. Намагайтеся як член Церкви очищати світ від неправди й беззаконня, і загроза війни стане, як туман. Тому що наскільки безглуздо закликати жителів міста, в якому лютує чума: “Станьте здоровими!”, настільки ж безглуздо кричати: “Мир! Мир!”, а жити в гріховній нечистоті й аморальності. Здоров’я само прийде в місто, коли воно буде очищеним від бруду й чумної зарази, і мир прийде до народів, коли вони очистяться від чуми безвір’я й гріха. А інакше на наші вигуки: “Мир! Мир!” — відгукнеться нам не мир, а війна.

Лист 272

безплідній жінці, про дітей

Глибоко сумуєш через те, що не маєш дітей. Нарікаєш на чоловіка, вважаєш його винуватцем. Пробуєш нарікати і на Творця. Не бери гріх на душу, скорися волі Божій. Тому що дитя з Його волі народжується, а батьки лише провідники благої волі Творця. У Книзі життя є такий приклад: Рахіль, дружина Якова, не мала потомства й у горі своєму докоряла вона чоловікові й сказала: дай мені дітей або я помру. Розгнівався Яків на нерозумність дружини своєї й відповів: хіба я, а не Бог не дає тобі потомства?* Трапляється, що Господь не дає подружжю дітей за гріхи когось із подружжя. Наприклад, випадок з Мелхолою, дружиною Давида. Молода дружина Давида, дочка царя Саула, побачивши, як чоловік її в духовному захваті скаче й танцює навколо ковчега завіту, посміялася над ним у серці своєму**. Цього глузування не бачив і не чув ніхто, крім Всевидячого, але за це покарав Він дружину Давидову, і Мелхола, дочка Саулова, не мала потомства до смерті своє***.

Випробуй і ти своє серце й серце свого чоловіка: подивіться, чи не згрішили ви в чомусь перед Господом. Якщо ж немає на вас провини, тоді, без сумніву, воля Божа на те, щоб прийняли ви у свої обійми сиріт, як рідних дітей, а в очах Божих це великий подвиг. Я знаю одну знатну пані, у якої нема рідних дітей, але зі самого початку війни вона збирала сиріт, сотні сиріт, і виховувала їх, як своїх дітей. А на сповіді говорила: “Нікого й нічого не любила я так, як дітей. Ще дівчинкою я мріяла скоріше вийти заміж, щоб мати якнайбільше дітей, але не дано мені було. Двічі я була одружена, але в жодному шлюбі не мала я дітей. Однак Господь сторицею виконав моє бажання й дарував мені більше тисячі дітей, і зараз, у старості, я нескінченно радію, що Творець не дав мені народити, тому що тоді в мене було б двоє або троє, можливо, десять дітей і все життя я б піклувалася тільки про них і не знала б щастя назвати рідними тисячу чужих дітей. Слава за це милостивому Господу!”.

Молися Богові чисто й ретельно, як молилися Йоаким і Анна. Він нескінченно милостивий, і у Його владі дати тобі потомство. А якщо не дасть, не сердься. Подаруй свою любов дітям померлих матерів і назвешся матір’ю, а не безплідною в Царстві вічної краси й правди.

Лист 273

ченцеві Саві, про мучеництво

Ти б хотів опинитися в Росії, щоб гонителі Православ’я й тебе піддали тортурам і вбили. Це бажання не залишає тебе ні вдень, ні вночі. Заспокойся й віддайся на Божу волю. Господу відоме твоє бажання, і Він буде піклуватися про виконання його. Якщо Він не пошле тобі такого мучеництва, якого ти бажаєш, пошле інше. І вже послав, тому що ти вже приймаєш мучеництво, співчуваючи святим російським мученикам. Готуй серце своє й до інших випробувань, щоб ти міг сказати, як псалмоспівець: Готове серце моє, Боже, готове серце моє*.

Єпископ Ангарій98, названий апостолом півночі, з раннього віку бажав постраждати за Христа, і було йому дане чудесне знамення, що він стане мучеником. Ішов час, апостол півночі трудився, поширюючи й захищаючи християнство на півночі Європи, але обіцяного мучеництва все не було. Нарешті єпископ тяжко занедужав, і хвороба змусила його злягти. Лежачи на одрі хвороби, він гірко поскаржився своєму диякону, що не здійснилася Божа обітниця про мучеництво. Мудро відповів йому диякон, що все його життя було мучеництвом і до мучеництва буде прилічена й тяжка хвороба, бо не тільки тих, що перетерпіли насильницьку смерть вважають мучениками, але всіх, хто вірно страждав за Христа і Його істину протягом життя.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 274

російському вченому П. С., про сновидіння

Ви пишете мені про своє сновидіння. Уві сні чітко бачили якийсь сербський монастир. І коли Ви вперше опинилися там, все вже було Вам знайомим. Я чув подібні розповіді від різних людей. Але буває ще більш дивно, якщо хтось бачить яке-небудь віддалене місце або подію наяву. Російський святий, преподобний Кирило Білоєзерський, бачив таке видіння. Він жив у монастирі разом з братією, але серце вабило його в пустелю, у самоту. З таким гарячим бажанням він стояв уночі на молитві й раптом почув голос: “Кириле, вийди звідси і йди на Біле озеро. Там Я приготувала тобі місце, там ти спасешся”. Голос чувся ніби ззовні, він відкрив вікно... дійсно, так було краще чути, але тепер замість голосу він побачив яскраве світло й у цьому світлі озеро, зовсім близько, хоча насправді до озера було дуже далеко. Пізніше, коли святий Кирило потрапив на Біле озеро, воно було знайомим йому, наче він уже був тут.

Ця здатність духу свідчить про те, що духовна реальність відмінна від тілесної і для пояснення такого роду явищ плотське міркування не допоможе.

Благодать Вам і мир від Господа.

Лист 275

жителеві Земуна, про загибель Содома

За що Господь винищив Содом? Хіба з Писання Ви не зрозуміли? І сказав Господь: ”Скарги, що здіймаються з Содома й Гоморри, вельми великі і гріх їхній дуже тяжкий” (Бут. 18: 20). А те, що гріх содомлян був великий, видно вже з того, що у всьому місті не знайшлося й десяти праведників, тому що на питання Авраама до Господа, чи винищить Він місто, якщо знайдеться в ньому десять праведників, відповів Господь: не винищу заради десяти*. Але не знайшлося навіть десяти, всі жителі міста повстали проти Господа й людської природи. Їхні душі були мертві, а тіла розпусні. І за це вразив їх дощ із сірки й вогню, символ їх сморідних, збуджених страстей. І нічого не залишилося від Содома, крім поганої слави й страшної історії.

Гнів Божий впав не тільки на Содом, але й на інші міста, у яких гріх спотворив людей настільки, що вони вже не були схожі на творіння Боже. Якщо така доля спіткала нехристиянські міста, які не чули імені Ісуса Христа, на що ж тоді мали очікувати ті, жителі яких прийняли хрещення в ім’я Сина Божого, але за гріхами своїми були подібні до содомлян? Прочитайте пророцтво Спасителя для Капернаума: Та й ти, Капернауме, чи піднесешся попід небеса? — Аж до пекла зійдеш! Бо якби чуда, які в тебе відбулися, сталися в Содомі, він залишився б аж досі (Мт. 11: 23). Збулося пророцтво Боже: там, де колись стояв Капернаум, нині тернові зарості, каміння і змії. Своїми очима бачив це й серцем зворушився кожен прочанин на Святій Землі.

Лист 276

тому ж, про мету життя

І ще запитуєте Ви мене про мету земного життя. Про це говорить Євангеліє, і тільки Євангеліє. Тільки там християни можуть знайти відповідь на це питання. Мусульманам відомо про неї стільки, наскільки одкровення Корана містить одкровення Євангелія. Нехристиянські народи, не знаючи євангельського одкровення, не знають мети життя людини на землі. А ціль її — у набутті Царства Небесного. Ціль ця була відкрита в перших же словах Христа: покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне*, а останніми Його словами були слова: ідіть же по цілому світі та проповідуйте Євангеліє кожному творінню (Мк. 16: 15). Але чи не всі Його слова говорять про Царство Небесне? І вознесіння, і явлення з небесного світу чи не свідчать про це ж? Можна з упевненістю сказати, що Євангеліє від початку до кінця говорить і свідчить про Небесне Царство як про мету людського життя. Євангеліє — книга про смисл земного життя й про шлях до цієї мети, але насамперед про смисл, бо спочатку треба знати, куди йти, а потім уже як.

Мир Вам і радість від Господа.

Лист 277

тому ж, про те ж

Господь наш Ісус Христос не тільки Вчитель мети земного життя, але й Провідник людини на шляху до неї. Він для того й вознісся на небеса, щоби вказати нам цю мету. Бо, куди Він іде, там наша мета. Він назвав Себе Пастирем*. Чи знають вівці мету, поки пастир не вкаже їм? Не знають. Як тільки пастир віддаляється від них, вони бентежаться і розбігаються і стають зовсім безсловесними, а поки він з ними і поки вони йдуть за ним, вони здаються словесними, тобто розумними, але не за власною словесністю, а за словесністю пастиря.

У наш час багато людей живуть як безсловесне стадо, збентежене і розсіяне, яке кидається з боку в бік, не знаючи, куди і як іти. Бо втратили з виду Вождя і Пастиря. Так блукали язичники до пришестя Христового і з беканням приліплювалися до землі й земного пасовища. На півдні Італії було місто Сібаріс, жителі якого прославилися своєю любов’ю до розкішного, дозвільного й безцільного життя. Вони загинули, загинули і для земного, і для небесного життя, як всі, котрі не мають мети, як всі, для кого земне царство стає єдиним реальним царством. Загинули, як Содом і Гоморра, Капернаум, Тир і Сидон, загинули, як безсловесне стадо без пастиря.

Лист 278

любителеві розкоші, про минуще

Тобі до голови прийшла думка, що “християнство збіднює світ”. Обурюєшся на нього і хочеш повернути язичеську розкіш. Не дай, Боже, щоб твоє бажання сповнилося! Бо зовнішня розкіш, як правило, прирівнюється до внутрішньої убогості. А християнство прийшло, щоб сповнити людські душі багатством неминущим, збагатити їх Богом. Коли людина подорослішає, дитячі бажання здаються їй смішними. Так само як християнам смішною є язичницька розкіш. Перські царі намагалися перевершити в розкоші всіх: вони вкривали стіни своїх палаців золотом, сріблом і слоновою кісткою, воду вони пили тільки з одної ріки – Хоаспес, вино з Дамаска, їли хліб із фригійської пшениці. Їхня трапеза щодня прикрашалася блюдами зі всіх кінців їхнього царства. Сотні співаків тішили їхній слух під час трапези і перед сном. Себе вони називали царями царів і панами народів. Князі Малайських островів назвали себе повелителями вітрів і моря від сходу до заходу! Великий Могол99 мав титул “Переможець всесвіту”, а його воїни іменувалися сонцесяйними і блискавичними.

Де вони зараз? Де їхня розкіш? Де їхні титули? Порох, тлін і попіл. Так і твоя розкіш розтане, багатство перейде до інших рук, дні життя пролетять, сили залишать, і твою могилу закидають землею. І не допоможе тобі ніякий маєток, навіть якби мав ти всю землю і небо, бо небо й земля проминуть*.

Проте є щось, що залишиться, коли проминуть небо і земля: це праведні душі, які збагатилися за життя істиною і добром. Не женися за примарними тінями, а тримайся вічної реальності, істини й добра, які не минають.

Лист 279

учительці Яні З., про молитву

Твій чоловік — атеїст, а твоє життя — пекло. Його безбожництво породжує в ньому все найгірше, що може бути в людині: злість, гнів, жорстокосердість, підлість. Мерзоту і гріх. Не людина, не тварина, а подоба людини і подоба тварини, керована таємничим духом зла. Він одержимий ідеями “культури”, на яких був вихований ще в школі, – культура замість Бога!

Що ж залишається тобі, сестро? Молитися Єдиному, Котрий може допомогти тобі. Ніхто більше не допоможе тобі, навіть якщо ти збереш консиліум із кращих європейських лікарів, навіть якщо покличеш на поміч і академію наук. Ні міжнародне співтовариство, ні армії всіх країн — ніщо не допоможе тобі. Божевільний залишиться божевільним, маніяк — маніяком, а подоба — подобою. Тільки Творець його може йому допомогти, тобто Той, Котрому він, нещасний хробак дощовий, оголосив війну. Тільки Він може врятувати його, якщо Ти вмилостивиш Його своєю молитвою й жертвою.

Одного разу я запитав якусь жительку Бєлграда, Славу якого святого вони святкують.

— Святого Георгія Переможця й апостола Луки, — відповіла вона.

— А чому у вас дві Слави? — запитав я.

— Святий Георгій — Слава наших прадідів, а святий апостол Лука врятував мого чоловіка від полону. У роки австрійської окупації його заарештували й посадили у в’язницю, щоб потім відправити в полон. Коли його повели, я, ридаючи, упала на землю і три години молилася святому апостолові Луці, тому що це трапилося в день його пам’яті, і дала йому обітницю святкувати його Славу, так само як ми святкуємо Славу святого Георгія. Молилася з надією, хоча надії тоді ні в кого вже не було. І, поки я після слізної молитви ще робила поклони, мій чоловік повернувся додому.

Бачиш, що живий Господь наш і допомагає волаючим до Нього? Молися і ти з вірою й надією.

Лист 280

російському священикові Н. С., про занепокоєння за Церкву

Не потрібно тривожитися – потрібно ревно трудитися. Трудися й дбай про істину й святиню Божу і поклади свої турботи на Господа. Він жадає від нас тільки того, що в нашій владі. Сказав Спаситель: хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоча на один лікоть?* То давайте з повною довірою до Спасителя виконувати покладені на нас обов’язки й не турбуватися про те, що буде або що могло б бути. Крапля молитви вартує дорожче, ніж море занепокоєння. Особливо не треба впадати в розпач через Церкву Божу. Якщо чомусь на світі забезпечена остаточна перемога, то це перемога Церкви Христової: і ворота пекла не здолають її, – сказав Господь*.

Святитель Григорій Двоєслов100, описуючи стан Церкви свого часу, порівнює її зі старим, розбитим бурями кораблем, у який з усіх боків затікає вода, тому що дошки його прогнили й розхиталися від хвиль, що б’ються об нього щодня. Це були часи тяжких випробувань — голод, епідемії, сум’яття, розпач, війни, які привели до занепаду землеробство, люди не хотіли створювати сім’ї, тому що думали, що настає кінець світу. Ось у якому стані перебувала Церква дванадцять століть тому. Але кінець світу не настав, становище покращилося, Церква утвердилася. Якби керманичем Церкви була людина, вона загинула б від ураганів, але Керманич її й тоді, і тепер — всемогутній Дух Божий.

Мир тобі й радість від Господа.

Лист 281

багатому, котрий не вміє прощати

Один Ваш боржник склав фальшивий вексель. Але покаявся, і Ви простили його. Зараз Ви знову пишете мені про це. Для чого згадуєте прощений гріх? Коли християнин прощає, він забуває про гріх ближнього й нікому не розповідає про нього. Ви ж грішите подвійно. По-перше, хвалитеся тим, що простили. По-друге, розповідаєте про гріх ближнього й викликаєте на нього осуд. Одне з найбільших зол нашого часу — нескінчене, з ранку до ночі, обговорення чужих гріхів. Навіть покаяння грішників не може загородити вуста багатьом любителям відкривати чужі рани. І якби гріхи просто обговорювалися, але вони роздуваються й перебільшуються до демонічних розмірів!

Коли імператор Костянтин Великий прийшов на Нікейський собор101, деякі члени собору передали йому письмові скарги один на одного. Імператор, зібравши всі скарги, зім’яв їх і кинув у вогонь зі словами: “Так про чвари священиків ніхто не довідається”. Якщо згрішить проти тебе брат твій, – говорить Спаситель, – докори йому віч-на-віч*. Якщо ж сказав братові й брат покаявся і був прощений, як же після цього повідомляти світу його гріх? Так ти не знайдеш брата, а втратиш його.

Простити — значить не просто не мстити, а покрити гріх брата мовчанням і забуттям.

Лист 282

Різним особам, про різні предмети

студенту-богослову М.

Пишаєшся й тішишся, що склав усі іспити на “відмінно”. Почуваєш себе багатієм, що нагромадив скарби знань. І, подібно євангельському багатієві, запитуєш: що ще повинен я робити? Іди й продай накопичене знання й купи перли євангельської любові, що дорожча від усіх знань, і піди за Христом Господом.

залізничникові Н.

Якщо боїтеся за життя немовляти, не відкладайте хрещення. Бо ось слово Господа: Хто увірує й охреститься, той буде спасенний (Мк. 16: 16). Отже, хрещення — умова спасіння. А Вашій маленькій трирічній Вірі, що так тепло молиться Богові, посилаю ікону Богородиці. Нехай вона молиться перед нею за здоров’я маленької сестрички. пані О.

Передбачення, що говорять про смерть, без сумніву, існують. Вони такі численні, що можна вважати їх правилом. Можливо, Ви чули, що в момент чиєїсь кончини розбивалася чашка й тріскала шибка, або в будинку родичів померлого падала його фотографія. І Ваш сон про смерть однієї видатної особистості можна вважати ознакою. Поставте свічу за його упокоєння й подайте милостиню за спасіння душі його.

Лист 283

православним братствам, на Різдво

Поздоровлення всім православним сербським братствам — Христос народився!

Поздоровлення всім православним болгарським братствам — Христос народився!

Поздоровлення всім православним грецьким братствам — Христос народився!

Поздоровлення всім православним румунським братствам — Христос народився!

Наші батьки, неписьменні селяни, що підняли повстання проти рабства, були благородніші й духовно щедріші від своїх грамотних нащадків. Вони бажали звільнення всім православним Балканам, а не окремим областям. Вони у своїх душах носили ідею братства всіх пригноблених балканських народів. Так само думала й відчувала православна Греція.

Мученицьки і героїчно вони виконали свій обов’язок і відійшли до вічного блаженства. Їхні нащадки звузили серце й обмежили простір. Простори спільного балканського братства вони звели до племен і областей. Зміцнили свої державні володіння міцними огорожами й через ті огорожі почали сваритися, поки лайка не вилилася в криваву бойню. А Каїн радів, дивлячись на продовження справ своїх. І чужоземці раділи, перетворюючи балканську кров у золото. Ось історія Балкан за останнє сторіччя.

Але почали протвережуватися балканські брати, їхні думки й почуття стали звертатися до думок і почуттів батьків, селян-повстанців.

І тому радісно вітаємо ми тепер усіх православних балканських братів: Христос народився! Хай буде благословенне братство всіх балканських братств!

Мир землі Балканській, у балканцях благовоління!

Лист 284

повітовому скарбникові Б. Д., про священиків

Ви незадоволені своїм священиком. Дійсно, сумно, що той, хто повинен утішати, засмучує Вас. Але Ви через одного повстали на все священство. Цим Ви свідчите про те, як важко вилікувати людей від узагальнень. Наведу Вам як приклад великих людей, які вони були праведні й обережні. Видатний російський письменник Микола Гоголь мав великий талант, але велич душі й розуму його перевершували його талант. Одного разу він зазнав нападок з боку іншого російського письменника, Бєлінського, за те, що благоговійно говорив про священство. Відповідаючи на критику Бєлінського, Гоголь писав: “Чому Ви вирішили, що співаю гімн нашому духівництву? Звідки у Вас дух такої ненависті? І я знаю чимало поганих священиків і міг би розповісти Вам про них чимало смішних історій. Але я зустрічав і таких, перед святістю життя яких схиляюся, і знаю, що вони — чада нашої, східної, а не західної Церкви. Отже, я співаю гімн не тому духівництву, що посоромило нашу Церкву, а тому, що підняло її... яке своїм мучеництвом запам’ятало істину кожного слова Христа”. Постарайтеся й Ви міркувати так само, як великий Гоголь. Що було б, якби Христос, скажімо, через Юду зненавидів всіх апостолів? Але Він не зненавидів навіть Юду й застерігав його на Таємній вечері, щоб не губив себе зрадою Сина Божого.

Уявіть, якою великою буде слава Ваша в Царстві Божому, якщо Ви, мирянин, будете милосерднішим від священика!

Лист 285

гнаному, про суд людський

Вас судять і засуджують, і Ви страждаєте через це. Судили і засуджували і Господа, і Він страждав: душа Моя скорбить смертельно, – сказав Він у Гетсиманському саду*. Але людина залишається тією, якою вона є, а не тією, що говорять про неї люди. Говорячи про інших, людина насправді говорить сама про себе. Щодня ми свідчимо про себе, хоча суд наш призначений ближнім. Знаючи про це, великий апостол Павло говорить: Для мене дуже мало значить, як судите про мене ви або як судять інші люди... суддя ж мені Господь (1 Кор. 4: 3-4). Апостол знав мінливість суду людського й не сприймав його серйозно. Він тремтить і нам заповідає тремтіти перед Судом Того, Хто знає істину про кожну людину і буде судити істинно. А коли правдивий Суддя оголосить Свій Суд, всі суди людські навернуться в ніщо.

Римські поети і філософи повинні були складати імператорові Нерону повні лестощів гімни. А за Нерона гнали і забивали християн, як ягнят. Поети й філософи оскверняли християн і писали про них, як про останнє збіговисько. І що ж? Нерон, що був оспівуваний царедворцями, зник, як чорна тінь, а гнаним і мученицьки вбитим апостолам Петру й Павлу споруджені храми прекрасніші, ніж колись римським божествам Марсу і Юпітеру.

Не скорбіть же через несправедливий людський суд, але намагайтеся догодити Богові та бійтеся істинного Суду Божого.

Лист 286

Владі Ц.: “Хто іншому яму копає…”

У тебе недобрий сусід. На інших злився, а зло на нього впало. Він забороняв носити воду по второваній стежці, яка проходить через його пасовище. Коли заборона не допомогла, він поставив огорожу. Але люди пробиралися і через огорожу, тому що обхідний шлях був дуже далеким. Тоді він поставив капкан і накрив його соломою. Але в пастку потрапила його дочка, і зараз дівчинка в лікарні: лікарі кажуть, що вона залишиться калікою на все життя. Сусід у розпачі зруйнував огорожу й відкрив людям шлях до джерела. Ось наука: хто комусь яму копає, сам у неї потрапить!

Є й інший випадок, ще страшніший. Був у імператора Лева Вірмена, лютого іконоборця, друг Михайло. Імператор був зобов’язаний йому престолом. Але Михайло став проти антиправославної політики Лева. Імператор заточив друга у в’язницю, що була під палацом, з наміром стратити його в день свята Різдва. У ніч напередодні Різдва імператор опустився у в’язницю, щоб подивитися на свого в’язня, і побачив неймовірну картину: охоронець із поваги до Михайла поступився йому своєю постіллю, а сам спав на землі. Прокинувшись, охоронець впізнав імператора і був дуже переляканий тим, що правитель застав його сплячим. У страху за своє життя, він розбудив Михайла і умовив його вбити Лева. На світанку, коли священики хресним ходом входили в імператорську церкву, з ними ввійшли і переодягнені змовники. І імператора-іконоборця вбили: у призначений для страти день, у свято Різдва, загинув не засуджений, а суддя. Хто іншому яму копає, сам у неї потрапить!

Лист 287

інвалідові війни, про потурання Боже

Пишете про свої страждання у ворожому полоні: Ваша історія дуже повчальна. Вас тричі вели на шибеницю й тричі скасовували страту без будь-якої видимої причини. Поза всяким сумнівом, на те були причини невидимі, приховані в Тому, Хто сотворив Вас, і у Вашій молитві до Нього. У ці страшні хвилини Ви молилися до Нього в серці своєму: Помилуй мене, Боже, помилуй мене, бо на Тебе уповає душа моя, і на покров крил Твоїх надіюся, допоки мине беззаконня (Пс. 56: 2).

Імператор-аріанин Валент102 тричі брав до руки перо, щоб підписати вирок про заслання святого Василія Великого, і тричі перо ламалося в його руці: вражений імператор порвав вирок і дав святому спокій. Читайте Євангеліє, читайте цю Книгу життя й навчіться істини, і багато таємниць відкриються Вам. Згадується там і Ваш випадок: озлоблені євреї шукали вбити Господа Ісуса Христа, але не змогли взяти Його. Чому? Бо не прийшла ще година Його (Йн. 8: 20). Що може зробити людина людині, якщо Господь не допустить? Нічого. Тому й Ваші кати не змогли стратити Вас, хоча тричі вели на шибеницю й ніщо, як здавалося, не перешкоджало їм, але перешкоджав Той, у владі Якого увесь світ і кожна людина. Не забувайте ж про те, що зробив для Вас Всевишній, розповідайте про це Вашим і дітям, і онукам, щоб і вони поклали на Нього все сподівання своє.

Лист 288

людині “власних переконань”, про святого Купріяна

У якійсь книзі ти знайшов слова святого Купріяна Карфагенського: “Кому Церква не мати, тому й Бог не Отець”. Вони обурили тебе як неправильні й навіть жорстокі. Ти хотів би бачити Бога Отцем всіх людей без винятку. Дійсно, Господь — Творець всіх людей. Дійсно, Він хоче бути Отцем всіх, але правда й те, що невіруючі Його своїм Отцем не вважають. Якби кожна людина без яких-небудь моральних обмежень могла назватися сином Божим, чому ж тоді Господь сказав: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться*? А в Євангелії від Йоана сказано: Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли. А тим, які прийняли Його, які в ім’я Його вірують, дав владу бути чадами Божими**. А тим, які не прийняли, батьківство Його було непотрібне.

В притчі про блудного сина говориться про те, як людина, втративши право бути сином Божим, покаянням може повернути собі синовнє достоїнство. Апостол Павло говорить: коли сповнився час, Бог послав Сина Свого Єдинородного, Котрий народився від жінки, підкорився закону, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення. А що ви — сини, то Бог послав у серця ваші Духа Сина Свого, Який взиває: “Авва, Отче!”. Тому ти вже не раб, а син; а якщо син, то і спадкоємець Божий через Ісуса Христа (Гал. 4: 4-7). Зі сказаного зрозуміло, що оскільки синівство здобувається в хрещенні, покаянні й у всьому, що викладає і чого вчить Церква Божа, то “кому Церква не мати, тому й Бог не Отець”. Такому Бог — Творець, Пан і Суддя, а не Отець; Він для тих Отець, які побажають бути Його — у Господі нашому Ісусі Христі.

Лист 289

любителеві Святого Письма, на Євангеліє від Йоана*

Після чуда, яке сотворив Господь, наситивши п’ять тисяч чоловік п’ятьма хлібами, Він пішов від народу. Але народ шукав Його навіть на тому боці моря й знайшов Його. І тоді Ісус сказав їм: істинно, істинно говорю вам: ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися (Йн. 6: 25-26). Ти запитуєш, як слід розуміти ці слова? Просто. Так трапляється й тепер. Коли під час посухи люди очікують від Господа дощу або у хворобі просять зцілення й Господь дасть їм, одні дякують Йому за те, що просять, а інші дякують за чудо зміцнення віри. Бо чудо важливіше за дощ і здоров’я. Дощ і здоров’я минуться, а чудо залишиться як свідчення Бога живого, Який тримає у Своїй владі і дощ, і здоров’я.

Уяви: якийсь цар вийшов зі свого палацу й розсипав перед підданими золоті монети. Нужденні зрадіють від того, що дістали золото, а ті, що люблять царя — від того, що бачили його обличчя. І злиденні знову будуть очікувати царя, щоб отримати золото, а люблячі — щоб знову дивитися на його обличчя. Ті п’ять тисяч чоловік, що наситилися п’ятьма хлібами, до ранку знову зголодніли, а чудо Господнє донині живить люблячих Господа і тих, хто бачать у чуді явлення Царя Небесного.

Тому й сказав їм Господь: Працюйте не на їжу тлінну, а на їжу, яка залишається на життя вічне**. А чудо Боже, одного разу явлене, і є їжею, якою душа безперестанку насичується і ніколи не зголодніє і перебуває в житті вічному.

Лист 290

журналістові Душану Ш., про царське милосердя

Ви просите мене написати спогади про блаженнопочившого царя Олександра104. Знаю, що багато хто міг би у своїх спогадах написати про милосердя мученика. Але чи знайдуться спогади, вдячніші за спогади простих людей? Хіба забуде коли-небудь свого царя той бідолаха, який залишився без даху над головою і биків, якому цар збудував будинок і подарував худобу? Або та поморавська мати, яка несла хвору дитину в далеке місто до доктора і яку цар, помітивши на дорозі, посадив у свій автомобіль і відвіз у лікарню? А в чистих сльозах копаоницьких і перистерських пастухів довго буде сяяти лик того царя, котрий їх обдаровував і милував. І інша мати ще не раз буде розповідати своєму чаду про те, як його хрестив цар-витязь, і показувати йому золотий хрестик, подарований ним для колиски дитини. Нескінченно тече людський потік до Опленця, до могили царя, і як зворушливо бачити серед народу групу бєлградських сиріт, про яких цар піклувався, а тепер вони несуть на його могилу свої сльози як свідчення його милосердя.

Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть*. Ці слова записані в Євангелії і у серцях вдячного народу.

Лист 291

комуністові, про Бога і богів

Пишете, що вирішили стати комуністом, прочитавши такі слова: “Кожна людина створює собі бога відповідно до свого розуму”. Цим Ви самі визнаєте, що комунізм заснований на безбожництві. Бо якби дійсно було так і кожен створював би бога по собі, тоді богів було б стільки ж, скільки й людей, а значить, жодного. Але є на світі одна книга, котра від першої до останньої сторінки свідчить про зворотне. У тій книзі говориться про єдиного істинного Бога живого, Котрий сотворив видимий і невидимий світ — Бог ревнитель, Який не терпить поклоніння ніякому іншому богові, ніякому творінню, ніякій ідеї. Ця книга називається Святе Письмо. З першої до останньої сторінки наставляє вона людей, як розрізняти реальність і свої уявлення про реальність. Ви людина начитана, і я нагадаю Вам кілька історичних прикладів.

У той час, коли Коперник відкрив, що земля кругла, одні уявляли її плоскою, інші — безкрайньою, треті – півкулею, яка перебуває на воді... Але різні уявлення людей про форму землі не могли змінити її, бо реальність — одне, а уявлення людини про реальність — інше. Коли Христофор Колумб сказав, що за океаном існує інший континент, люди глузували з нього. Коли Ньютон заговорив про інші галактики, зоряне тяжіння і силу відштовхування, хіба люди відразу серйозно сприйняли його слова? Уявлення людей про всесвіт були різні, але це не впливало на його реальний стан. Бо реальність — одне, а уявлення людини про реальність — інше.

Подібно до цього явив істину про реальне існування єдиного Бога живого і наш Спаситель. Ця істина розходилася з язичеськими фантазіями про ідолів і вигаданих божеств, але вона викорінила помилкові думки про те, що кожна людина створює бога відповідно до свого розуму.

Мир Вам і здоров’я від Господа.

Лист 292

студентові С. Б., про наслідування

Тебе дивує, чому мусульманські імами і єврейські рабини теж називаються священиками. Ти здивований, бо знаєш, що у мусульманстві священства ніколи не було, знаєш і те, що після зруйнування Єрусалимського храму не стало жертвоприношень і священства в євреїв. Здивувало тебе й те, що ти почув від сусіда-єврея слова: Не людина для суботи, а субота для людини*.

Не дивуйся. Це просто наслідування християнського способу мислення і вираження думок. Воно виникло ще у перші віки християнства, хоча християни були тоді нечисленні й гнані. Було це і у гордому Римі, осередку світової тиранії над християнами: римський імператор Олександр Север105 повелів написати на стіні свого палацу і на стінах інших державних будинків євангельські слова: Все, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм.**.

Наслідуючи християн, нехристиянські народи Середньої Азії й Сходу почали створювати дитячі будинки для сиріт, будинки людей похилого віку, громадські їдальні, Червоний Хрест тощо.

Християн наслідують навіть ті, хто їх ненавидить і бореться з ними: той, хто бореться з повінню, не може не промокнути наскрізь. Чи треба дивуватися такому наслідуванню? Ні, треба молитися за наслідувачів.

ПРИМІТКИ

1 Сава I Сербський, святитель (1237; пам’ять 12/25 січня, 30 серпня/12 вересня), у миру Растко (Ростислав) Неманич, молодший син Сербського князя Стефана Неманя (див. примітку 8) і Ганни, дочки Візантійського імператора, брат Сербського короля Стефана Першовінчаного (1195-1224). Перший архієпископ Сербський, святий заступник Сербії.

У 17 років він відправився на Афон, де оселився в російському Пантелеймонівському монастирі й там прийняв чернечий постриг з ім’ям Сава. Потім став мешканцем монастиря Ватопед, куди до нього пізніше прийшов і постригся в ченці з ім’ям Симеон його батько, деспот (грецьк. «володар» — верховний правитель, який користується необмеженою владою) Стефан. У 1199 році Сава й Симеон заснували на Афоні монастир Хіландар, що став центром духовної освіти й культури сербського народу. З 1208 року святий Сава знову в Сербії, архімандрит монастиря в Студенице. Однак пізніше, прагнучи до усамітненого життя, він знову віддалився на Святу Гору. У 1219 році патріарх Константинопольський Мануїл I (Харітопул; 1217-1222) висвятив архімандрита Саву в сан архієпископа з даруванням одночасно автокефалії Сербської Православної Церкви. Резиденцією першого Сербського архієпископа став Жичський монастир. Святитель заснував вісім нових єпископатів, на чолі яких поставив своїх учнів з Хіландара й Студеницького монастиря, влаштував життя сербського чернецтва за афонським взірцем, скликав у Жиче Помісні Собори для облаштування церковного життя. У 1221 році він коронував у Жиче свого брата, сербського правителя Стефана Першовінчаного. Переклав на слов’янську мову Кормчу книгу (вона була прийнята також і на Русі на Володимирському соборі у 1274 році). Помер у Болгарії і з честю похований у храмі Сорока мучеників Севастійських у місті Тирнові. Потім його нетлінні мощі були перенесені в Сербію, у монастир Мілешево, звідки їх викрав Синан-паша (див. примітку 29) і спалив у Бєлграді на Врачарі 27 квітня 1595 року.

Святитель Сава — найшанованіший сербський святий, у ньому серби шанують свого чудотворця й благодійника, який зміцнив віру й благочестя, який залишив по собі приклад істинно християнського життя й подвижництва, і який виклав усі свої завіти в численних письмових працях.

2 Феодора, преподобна ( 879; пам’ять 17/30 вересня), у чернецтві Феопіста.

По кончині чоловіка разом з дочкою відійшла в монастир, де прославилася своїм подвижницьким життям; після смерті мощі її рясно мироточили, зцілюючи хворих.

3 Ксенія Римляниня, преподобна ( V століття; пам’ять 24 січня/6 лютого).

Дочка сенатора, заради любові до Бога, напередодні весілля залишила батьківський дім разом із двома вірними рабинями. Господь оберігав дівиць, які бажали послужити Йому, поки не вручив турботу про них пресвітеру Павлу з міста Мілоса, куди вони пішли за ним і де, по заснуванню Ксенією монастиря, прийняли від нього постриг. У житії преподобної говориться, що стриманості її боялися навіть біси: переможені її постом і подвигами, вони тікали, не сміючи приступити до неї.

Після полудня, в час, коли Ксенія віддала душу Богові, мілоські громадяни побачили над дівочим монастирем світлий вінець із зірок з хрестом, що блищав посередині. Лише після церемонії поховання видіння зникло. Люди, що приходили до труни святої з вірою, зцілювалися від своїх недуг.

4 Черниця Юхимія ([?] — бл. 1400), у миру деспотиця Олена, дружина деспота Углеше Мрнявчевича ([?]-1371).

Після раптової смерті Сербського князя Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355), при якому Сербська держава досягла найвищого розквіту і влада її поширювалися на Македонію, Фессалію, Албанію, Епір і Етолію, на престол вступив його син, Стефан Урош V (див. примітку 11). Проте він уже не зміг втримати в покорі велику державу свого батька. Держава розпалася на кілька володінь: Центральною Сербією правив князь Лазар Хребелянович (див. примітку 12), а великі землі в Македонії належали гордим братам, Вукашину й Углеше Мрнявчевичам, які мало рахувалися з верховною владою Стефана Уроша V. Користуючись слабкістю християнських держав, турки все частіше стали робити набіги на балканські землі. Першими на їхньому шляху опинилися володіння деспота Углеше, і в битві на ріці Маріца у 1371 році військо братів Мрнявчевичів було розбито, а обидва вони загинули.

Після смерті чоловіка деспотиця Олена прийняла постриг у монастирі Любостиня з ім’ям Юхимія. Вона написала чудову похвалу святому князеві Лазареві, вишивши її золотими й срібними буквами на шовковому покривалі для раки з його мощами.

Преподобна Юхимія — перша сербська жінка-письменниця, чиї літературні праці дістали визнання.

5 Феофілакт Болгарський, блаженний (ХІ-ХІІстоліття), архієпископ Охріди у візантійській провінції Болгарії (нині в Македонії), видатний візантійський письменник.

Його біографія відома мало. Будучи родом з острова Евбеї, він був возведений у сан диякона при храмі святої Софії в Константинополі й зробився близьким до двору імператора Михайла VII Дуки (1071-1078). Можливо, уже після смерті Михайла Феофілакт був призначений вихователем його сина, царевича Костянтина. Розквіт літературної діяльності Феофілакта, його призначення архієпископом у Болгарію, листування з Болгарії з багатьма видатними особами відносяться до часу царювання Олексія Комніна (1081-1118).

Блаженний архіпастир Болгарії, який вирізнявся високою класичною освітою, залишив по собі тлумачення на Євангелії всіх чотирьох євангелістів; на Діяння Апостолів; на всі послання апостола Павла; на Соборні послання; на одинадцять ранкових недільних євангельських читань; на книги пророків Осії, Авакума, Йони, Наума й Міхея.

6 Констант II (631-668), Візантійський імператор Іраклейської династії, що правив з 641 року (до сходження на престол він називався Іраклієм), син Костянтина III (613-641).

У роки його правління було багато війн з арабами: у 642 році впала Олександрія, в 649 арабський флот напав на Кіпр і спустошив багато островів, в 652 патрицій Пасагнатес передав арабам Вірменію, а у 654 році араби захопили Родос. Успішніше Констант провадив війни зі слов’янами: у 658 році він вторгся в Македонію, а потім підкорив своїй владі слов’янські племена, що розселилися в Греції в районі Корінфа.

Правління Константа було відзначено численними стратами знатних людей і гоніннями на православне духівництво, яке протистояло монофелітству (єресі, яку імператор підтримував). Так у 652 році він захопив і після багатьох знущань заслав у Херсонес папу Римського Мартіна I ( 655; пам’ять 14/27 квітня), а преподобному Максиму Сповідникові ( 662; 21 січня/3 лютого, 13/26 серпня), древньму старцю, велів відрізати язик і праву руку. У 660 році, запідозривши зраду, Констант велів посвятити в диякони свого брата Феодосія (усуваючи його в такий спосіб як можливого суперника). А незабаром, не задовольняючись тим, що духовна особа в кожному випадку втрачає право на трон, наказав убити його, чим заслужив у Константинополі прізвисько «Каїн».

Відчуваючи стосовно себе ворожість мешканців столиці, навесні 663 року імператор покинув Константинополь і переселився в Сіракузи, бажаючи перетворити це місто в нову столицю імперії, однак двір не підтримав його. Там він прожив шість років і був убитий у 668 році в лазні. Якийсь Андрій, що прислуговував Константу під час миття, вдарив його ряжкою для води по голові в ту мить, коли він намилив голову. Приголомшений Констант упав у воду й захлинувся. (У владики Миколи в листі, мабуть, міститься відносно смерті Константа неточність.)

7 Йоан-Володимир, мученик ( 1015; пам’ять 22 травня/4 червня), король Зетський, правив з 970 року. (Зета — з часом Чорногорія. Після завоювання у 960 році Сербії Візантією сербська знать бігла на захід, у Зету, і тут наприкінці X століття виник новий центр сербської державності – Сербська Зетська держава.)

Йоан-Володимир прославився як мудрий і мужній, лагідний і милосердний, доброчесний і благочестивий правитель; як старанний молільник, організатор і добродійник монастирів і храмів. Загинув мученицькою смертю від рук змовників: йому відсікли голову. Його поховано біля міста Елбасани (Албанія) у монастирі Шен Йони («Святий Йоан»). Тут, на місці його упокоєння, було явлено безліч чудес і були знайдені нетлінними його святі мощі. Нині вони почивають у столиці Албанії Тирані, бо у 60-х роках XX ст. обитель було знищено богоборчим режимом диктатора Енвера Ходжі (1948-1985).

8 Неманя Стефан — мирське ім’я преподобного Симеона Мироточивого ( 1200; пам’ять 13/26 лютого), Великого жупана, тобто князя Сербського, правив з 1170 по 1196 рік.

Засновник Сербської держави й династії Неманичів. Будучи правителем Сербії, об’єднав більшу частину її земель і домігся визнання незалежності Сербської держави Візантією у 1190 році. Хрестившись від латинян, згодом прийняв православ’я й під час свого правління багато потрудився, захищаючи свій народ від інославного і єретичного впливу.

Створивши й зміцнивши незалежну державу, у 1195 році передав правління своєму синові Стефану Першовінчаному (1195-1224) і пішов за іншим сином – святим Савою (див. примітку 1) — на Афон, де, подвизаючись у чернечому чині, досяг високого духовного успіху. Останніми словами його були: «Кожен подих хай хвалить Господа!».

По смерті Бог прославив святого Симеона багатьма чудесами. І до цього дня мощі його виливають миро, віруючі, які помазуються ними, дістають зцілення.

9 Стефан Мілутін, святий ( 1320; пам’ять 30 жовтня/12 листопада), король Сербський Стефан Урош II з династії Неманичів, який правив з 1282 року.

Захищаючи незалежність Сербії і православну віру, воював з Михайлом VIII Палеологом (бл. 1261-1282), Візантійським імператором, що підписав у 1274 році так звану Ліонську унію з католиками й який змушував балканські народи і афонське чернецтво визнати владу папи. У 1299 році він успішно завершив війну з Візантією і оженився на принцесі Симоніді, дочці Візантійського імператора Андроніка II Палеолога (1282-1328), у результаті чого значно розширив свої володіння.

У 1292 році воював з болгарським васалом Кримського хана Ногая ([?]-1300), правителем Відіна, на чолі болгаро-монгольських військ напав на Сербію і спустошив частину її земель. У цій битві король Мілутін здобув перемогу, але на захист свого васала виступив сам хан Ногай. Щоб уникнути прямого зіткнення з таким сильним противником, король вирішив укласти мир з ханом, який, не задовольнившись присягою й подарунками, зажадав до себе старшого сина Мілутіна Стефана (див. примітку 10) як заручника. У такий спосіб у 1292 році Сербія потрапила у васальну залежність від Ногайської держави.

Благочестивий король, будучи старанним і смиренним молільником за свою батьківщину, збудував більше сорока храмів як у Сербії, так і за її межами: у Греції, у Болгарії, на Святій Землі та на Афоні. Мощі його, знайдені нетлінними, шануються як такі, що мають чудотворну силу.

10 Стефан Дечанський, мученик ( бл. 1336; пам’ять 11/24 листопада), король Сербський Стефан Урош III, що правив з 1321 року, правнук короля Стефана Першовінчаного (1195-1224), брата святителя Сави (див. примітку 1), син короля Стефана Уроша II Мілутіна (див. примітку 9), батько короля Сербського Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355).

З 1292 року по 1300 був заручником у полоні в Кримського хана Ногая ([?]-1300). Повернувшись у Сербію, одружився з дочкою Болгарського царя Смілеця (1292-1298) і отримав у керування область Зету.

За намовою мачухи Симоніди, яка бажала посадити на престол свого сина Костянтина, Стефан був осліплений і висланий разом із двома малолітніми синами в Цареград на ув’язнення. Але святитель Миколай, що з’явився йому, втішив його: «Не бійся: ось очі твої, на долоні моїй, і у свій час поверну їх тобі».

П’ять років святий вів найсуворіше подвижницьке життя в затворі в монастирі Пантократор, терпінням і благодушністю перевершуючи інших мешканців обителі. І знову явився йому святитель Миколай: «Ось, прийшов я виконати обіцянку», — і Стефан чудесно прозрів. Загалом провів він у засланні сім років, після чого йому дозволено було повернутися на батьківщину. Він дістав у керування Будимлянську область у Зеті, а сина його Стефана залишив при собі король Мілутін. Через три роки, у 1320, Мілутін помер, і Стефан Урош III вступив на сербський престол.

Даром його, принесеним від вдячного серця Господу, з’явився монастир Високі Дечани (будівництво якого почав він, а закінчив його син — Стефан Урош IV Душан Сильний), прекрасний пам’ятник візантійської архітектури і яскраве свідчення сербського благочестя. Святий король прийняв мученицьку кончину: був задушений змовниками в замку Звечан. Чудотворні й благоуханні мощі його спочивають у монастирі Дечани.

11 Стефан Урош, Лагідний, мученик ( 1367 [або 1371]; пам’ять 2/15 грудня), король Сербський Стефан Урош V, що правив з 1355 року, син короля Сербського Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355).

Молодий правитель Стефан не зміг утримати в покорі велику державу свого батька. Деякі із впливових сербських вельмож, у тому числі Вукашин і Углеше Мрнявчевичі, не бажали йому коритися, й імперія Стефана Душана Сильного почала розпадатися. Благочестивий і м’який, Стефан не побажав приборкати вельмож, що ворогували, силою. Його вбили змовники у віці тридцяти одного року.

Чудотворні його мощі були покладені в монастирі Язка на Фрушській горі, але в 1942 році були перенесені в Бєлград, де спочивають у кафедральному соборі.

12 Лазар Сербський, великомученик ( 1389; пам’ять 15/28 червня), король Сербський з династії Неманичів, який правив з 1371 року.

Одна з головних героїчних осіб сербської історії. Батько Лазаря Сербського — Прибац Хребелянович — був вельможею при дворі могутнього Сербського короля Стефана Уроша IV Душана Сильного (1331-1355). Святий Лазар народився близько 1329 року в місті Прилепце; з дитячих років був вихований у християнській вірі, швидко процвітав у навчанні й благочесті, чим привернув увагу самого короля Стефана Душана Сильного й здобув його прихильність. Лазаря взяли у князівський двір у Скоп’є, й уже незабаром брав участь у вирішенні державних справ. Став зятем короля Стефана Душана, який віддав йому в подружжя свою родичку Мілицю (див. примітку 16), дочку Великого князя Вратко (Богдана Юга; див. примітку 15), з роду Неманичів. Незабаром після цього, близько 1353 року, Лазаря возвели у достоїнство князя, він одержав у керування одну із сербських областей і став воєводою війська Стефана Душана.

У 1371 році, після смерті сина короля Стефана Душана, Стефана Уроша V (див. примітку 11), святий Лазар був проголошений королем всієї Сербії й багато потрудився для своєї країни: втихомирив сусідніх князів, які грабували сербське населення, піклувався про християнську освіту народу, будував храми, монастирі й благодійні установи. «Задушбиною» (тобто «за душу» пожертвуваним) святого князя Лазаря став монастир Раваніца, заснований ним у 1380 році й присвячений Вознесінню Господньому. У 1375 році князь Лазар клопотовся перед Візантією про дарування Сербському архієпископові сану Патріарха.

Не бажаючи бачити батьківщину данницею турків, боровся за її незалежність, але, здобувши перемогу в декількох боях, був захоплений у полон і прийняв мученицьку смерть у битві на Косовому полі (див. примітку 24). Бій відбувся 15/28 червня 1389 року. У цей же день була Хресна Слава (див. примітку 18) князя Лазаря — пам’ять святого пророка Амоса ( VIII ст. до Р.Х.; пам’ять 15/28 червня). Мощі святого спочивають у монастирі Раваниця.

Зберігся переказ, що напередодні битви Ангел Господній запитував Лазаря, якого (земного або ж вічного) царства князь бажає. І Лазар віддав перевагу Небесному: коли Господь призвав його для головного подвигу, він, не замислюючись, приніс своє життя в жертву заради сербського народу.

13 Бан Страхиня — один із безстрашних героїв битви на Косовому полі (див. примітку 24).

14 Марко Кралевич — герой сербського епосу, складеного сліпим поетом і гуслярем Філіпом Вишничем (див. примітку 89).

15... Серце матері братів Юговичів...

Богдан Юг ([?]-1389) — воєвода Топлицький і Полимський Вратко — батько княгині Мілиці (див. примітку 16), подружжя князя Сербського Лазаря (див. примітку 12).

Походив від Вукана, короля Сербського (1202-1203), старшого сина Великого князя Стефана Неманя (див. примітку 8). Привів на Косовську битву (див. примітку 24) дев’ятеро своїх синів і героїчно загинув разом з ними.

16 Княгиня Мілиця ( 1405; пам’ять 19 липня/1 серпня) — преподобна Євгенія (у схимі Євфросинія) — дружина князя Сербського Лазаря (див. примітку 12), сестра братів Юговичів (див. примітку 15).

Після загибелі князя Лазаря княгиня Мілиця правила Сербією, поки син її, Стефан I Лазарович Новий (1389-1427), не став дорослим. До неї прибуло посольство хана Баязида (1389-1402), сина султана Мурада I (1359-1389), із пропозицією миру, але за умови, що княгиня надішле до хана свою дочку Оліверу. Для того, щоб врятувати Сербію від подальшого руйнування, княгиня змушена була погодитися, хоча й проти волі Сербського патріарха Спиридона, але дочка її при цьому ніколи не повинна була перемінювати своєї християнської віри, що Олівера й дотрималася, ставши дружиною Баязида. У 1393 році княгиня усамітнилась в монастир Жупанія, недалеко від міста Крушевац, де прийняла чернечий постриг з ім’ям Євгенія. Коли Стефану довелося покинути країну, замінила його на престолі, незважаючи на те, що вже була черницею. Піклуючись про благочестя народу, зводила монастирі й храми; займалась благодійністю для вдів і сиріт. У старості прийняла велику схиму з ім’ям Євфросинія. Мощі її мироточили, подаючи зцілення багатьом стражденним.

17 Дівиця косовська — в епічному сказанні про Косовську битву (див. примітку 24) оспівується подвиг дівчини, котра, благословляючи, проводжала воїнів на бій і після нього обходила бойовище в надії знайти і врятувати живих, а помираючим намагалася полегшити страждання.

18 Хресна Слава — одна з відмінних рис сербського Православ’я. Своїми святими заступниками серби вважають не тільки тих святих, імена яких носять, але й заступників цілого роду — тих, кому вони роблять Хресну Славу.

До хрещення Сербії кожен серб-язичник ушановував, крім Перуна, своє домашнє божество. Мудрий і далекоглядний святитель Сава (див. примітку 1), син Великого князя Стефана Неманя (див. примітку 8), знаючи, як важко буде сентиментальним й відданим сімейному вогнищу і батьківським традиціям сербам попрощатися з домашніми божками, благословив особливе шанування кого-небудь із великих святих Церкви Христової, що стали молільниками за всіх, хто просить їхньої допомоги. Пастирі радили обирати для Хресної Слави святих, день пам’яті яких святкувався восени, взимку і навесні, а не в гарячу пору, тому що Сербія була країною землеробською і скотарською. Серби хрестилися не всім народом, а родами. Кожна сім’я вибирала день хрещення і святого, чия пам’ять святкувалася в той день, приймала як свою Славу. Таким чином, поклоніння язичеським кумирам поступово змінилося шануванням істинних святих Церкви Христової. Слава переноситься з покоління в покоління: від батька до сина.

Хресну Славу серби святкували за всіх часів, зберегли вони цю світлу традицію й у пору п’ятивікового турецького ярма. Святкували у вигнанні. На бойовищах солдати в окопах під виття снарядів переломлювали зачерствілий хліб, співали тропар своєму святому, запалювали недогарочок свічки і возносили молитву. Святкували, перебуваючи в багатстві й достатку і у бідності й убогості. Не відрікалися від своїх святих серби й після Другої світової війни, у період потужної антирелігійної пропаганди й гонінь на віру Христову. Навряд чи буде великим перебільшенням сказати, що Хресна Слава зберегла православну віру в Сербії.

19 Нерон (37-68), Римський імператор з династії Юліїв-Клавдіїв, що правив з 54 року.

Жорстока, самозакохана і вкрай розпусна людина. У 59 році звелів умертвити свою матір, у 62 - дружину Октавію. У 64 році спалив велику частину Риму і, щоб відвести підозру від себе, почав переслідування римських християн. Репресіями й конфіскаціями налаштував проти себе різні верстви римського суспільства, побоюючись повстань, утік з Риму й покінчив життя самогубством.

20 Прокопій, великомученик ( 303; пам’ять 8/21 липня).

Будучи язичником, займав значне місце у війську Римського імператора Діоклетіана (284-305) і був посланий ним із загоном для знищення християн в Олександрії. Однак по дорозі він був навернений до Христа чудесним явленням хреста на небі, після чого ревно проповідував християнство в Скіфополі. Через донос матері, яка залишилася язичницею, його ув’язнили в темницю, де він і був охрещений. Своєю твердістю Прокопій навернув до Христа два загони війська, багато жінок, у тому числі й свою матір. Всі вони були обезголовлені в Кесарії Палестинській.

21 Кромвель Олівер (1599-1658), діяч Англійської революції XVII століття, керівник індепендентів (політичної партії, що сформувалася із прихильників протестантизму, яка виражала інтереси радикального крила буржуазії й нового дворянства). Опираючись на армію, вигнав з англійського парламенту пресвітеріан, сприяв страті короля й проголошенню республіки. З 1653 року Кромвель — лорд-протектор Англії, Ірландії і Шотландії; встановив режим одноосібної військової диктатури.

22 Вероніка, свята ( I століття; пам’ять 4/17 лютого).

Відповідно до переказу, коли Христос прямував до місця розп’яття, якась благочестива єрусалимська жінка, на ім’я Вероніка, побачивши Його страждання, рани, кров, піт на Його обличчі, заскорбівши серцем, безбоязно кинулася до Засудженого, щоб подати Йому як плат покривало зі своєї голови, бажаючи якось утішити Страждальця теплотою участі серед холодної цікавості й страху. Коли Спаситель витер обличчя й повернув покривало, Вероніка знайшла на ньому відображений образ Христа, який незабаром прославився чудесним зціленням недуг. Помираючи, Вероніка заповіла безцінну святиню учневі святого апостола Павла ( 67; пам’ять 29 червня/12 липня) священномученику Клименту, папі Римському ( 101; пам’ять 25 листопада/8 грудня). До VII століття образ зберігався в Римі, у церкві Санта Марія Маджоре; де знаходиться ця святиня сьогодні — невідомо.

23 Полудень. Він був розп’ятий саме в цей час.

Східний відлік часу відрізняється від нашого. За богослужбовим Статутом доба відраховується від заходу сонячного до заходу наступного дня, а не з півночі, як це прийнято в нас. Крім того, за рахунком Уставу, доби впродовж цілого року мають однакове число годин для дня й для ночі, як буває в дні рівнодення, коли день дорівнює ночі, тобто 12 годин має день і 12 годин має також ніч. Цей рахунок годин вживався в землях, близьких до екватора. Вказівку на цей рахунок годин дня по рівноденню можемо бачити в словах Господа Спасителя: чи не дванадцять годин має день (Йн. 11: 9). У Типіконі (гл. 8) сказано: «Цей розділ про літургію і про трапезу писався в країнах Єрусалимських, і краще щоб так було кругом у рівнодення весняні й осінні. Влітку і взимку у великій Росії бути тут знаменню (тобто дзвону) через міркування часу, влітку довготи заради дні краще продовжувати, взимку ж трохи дні випереджати, міркуванням настоятеля». У дні рівнодення захід сонця буває близько 7-ї години вечора, нашого числення часу, а схід сонця — близько 7-ї години ранку, нашого числення часу. Отже, рахунок годин, що ведуть у землях, близьких до екватора (від заходу сонця і за рівнодення), відрізняється з нашим рахунком (від півночі) на 6 годин. У нас ще тривають години вечора: 7-ма, 8-ма, 9-та, 10-та, 11-та, 12-та одного дня, а за Статутом це години вже іншого дня; у нас 1-й година попівночі, а за Статутом це є 7-ма година ночі; у нас 7-ма година ранку, за Статутом же це 1-ша година дня; наша 1-ша година пополудні є за Статутом 7-ма година дня. Отже, служби, призначувані Уставом в 1-шу, 3-тю 6-ту і 9-ту години дня по рахунку, який використовується на Сході, що відповідає нашим 7-ій й 9-ій попівночі, півдні й 3-ій пополудні. (Див.: Никольский К., протоиерей. Пособие к изучению устава богослужения Православной Церкви. СПб., 1907. С. 152-154.)

24 Косово поле (серб. «Поле чорних дроздів») – межгірська котловина на півдні Сербії, обмежена на півночі хребтом Копаонік, на півдні — Шар-Планіна, довжиною 84, шириною близько 14 кілометрів. Це горбиста родюча рівнина, житниця Сербії. На ній розташовані міста Косовська Митровиця, Урошевац, Приштіна. Саме біля Приштіни 15 червня 1389 року відбувся вирішальний бій між об’єднаними військами сербів і боснійців під проводом святого князя Сербського Лазаря (див. примітку 12), що нараховували близько 15-20 тисяч воїнів, і армією турецького султана Мурада I (1359-1389) — близько 27-30 тисяч.

У цей день з боку турків на битву вийшов султан Мурад I із двома синами, з боку ж сербів — князь Лазар, який перебував у центрі, з тестем Югом Богданом (див. примітку 15) на лівому фланзі й двома зятями: Милошем Обілічем (див. примітку 88) і Вуком Бранковичем (правий фланг). Коли розгорівся бій між християнами й магометанами, сербський воєвода Милош Обіліч зумів пробратися до намету турецького султана і вразити того ножем. Раптова загибель Мурада внесла сум’яття в ряди турків, але потім турецьке військо очолив його син Баязид (1389-1402). Турки навалилися на ліве крило сербів. Вук Бранкович, який раніше обвинувачував Милоша в зраді, сам проявив малодушність і зрадив спільній справі, відступивши зі своїм військом. Потім Баязид повернувся на праве крило сербів. Юг Богдан стояв твердо, але сили були нерівні, і Юг загинув разом зі своїми дев’ятьма синами. А важко пораненого князя Лазаря захоплено у полон і страчено. Сербське військо зазнало повної поразки, але Баязид, бачачи, з якою мужністю прийняв смерть святий Лазар, дозволив сербам взяти його тіло й поховати в храмі Вознесіння Господнього в Приштині.

За результатами своїми битва на Косовому полі на віки визначила долю Сербії як турецької васальної держави (аж до 1878 року), хоча кращі сини Сербії і принесли в цій битві себе в жертву за весь свій народ. Подвиг і героїзм синів косовських — постійна тема сербського епосу.

«Кожен, хто знайомий із сербським народом, чув про Косово й знає, що серби святкують день Косовської битви. Багатьом... здається дивним, що народ, у чиїй історії стільки славних перемог, вибрав як символ свою найбільшу поразку... На Косові в жертву приноситься весь народ. Звідси і найочевидніша паралель — з Голгофою. Чи була колись більша поразка, ніж розп’яття Христа на Голгофі? Але християни, оплакуючи смерть Христа, одночасно славлять Його Воскресіння. Поразка і повстання злиті воєдино в косовському завіті... ...Загибель царства Сербського на Косові... безпосередньо пов’язана із Христовим стражданням, завдяки чому Косово перетворюється в духовну перемогу. <...> Душу сербського народу обтяжує стільки гріхів, що тільки кров’ю можна змити і спокутувати їх. <...> Народна свідомість вважає жертву косовську богоугодною справою. Бо хто з Христом страждає, той з Христом і спасеться. Хто з Христом розп’ятий, з Христом і воскресне (див.: Рим. 8: 17)». (Маркович М. Тайна Косова // Святая Русь (Сербский Крест). 2000, червень. № 41.)

25 Язичеський цар Адріан зруйнував...

Друге юдейське повстання (132-135 по Р.Х.) проти римського панування під проводом Бар-Кохби було придушене легіонами Публія Елія Адріана (76-138), Римського імператора з 117 року з династії Антонинів. Єрусалим був зруйнований дощенту, а на Храмовій горі Моріа (на цьому місці стояв Перший Храм, споруджений царем Соломоном [966-926 до Р.Х.] і зруйнований [587 до Р.Х.] при завоюванні Єрусалима царем Вавилонії Навуходоносором II [605-562 до Р.Х.], і Другий Храм, споруджений [515 до Р.Х.] при Зоровавелі й Неємії [див.: 1 Езд. 2: 1-2] і зруйнований в 70 році по Р.Х. при придушенні римськими легіонерами під командуванням Тита [39-81 по Р.Х.; Римський імператор, який правив з 79 року], першого юдейського повстання. А храм святого Гробу Господнього, про який згадує владика Миколай, побудований лише після віднайдення святою царицею Оленою [див. примітку 55] у 326 році Животворного Хреста Господнього) був зведений храм Юпітеру. На місці руїн Єрусалима Адріан заснував язичеське місто — Елія-Капітоліна (на честь імператора і Капітолійської тріади — Юпітера, Юнони, Мінерви). Євреям аж до правління Костянтина Великого (див. примітку 55) було заборонено входити в Єрусалим. Адріан, продовжуючи попередні гоніння на християн, приборкав тим часом лють їхніх переслідувачів вимогою судового розгляду для визначення провини обвинувачуваних.

26 Юліан Відступник (331-363), Римський імператор, який правив з 361 року, племінник Костянтина Великого (див. примітку 55).

Вихований шанувальником еллінської культури, під впливом ритора-язичника Ліванія і неоплатоника Максима, Юліан таємно ненавидів християнство. Тому його вступ на престол викликав у язичників радість: язичество знову стало державною релігією. З особливим торжеством новий імператор здійснював численні жертвоприношення, найчастіше особисто. Розуміючи, що кривавими гоніннями вижити християнство неможливо, він сподівався знищити його за допомогою тонкої політики: те, що здавалося суспільству терпимістю до різних християнських партій і сект, у дійсності було наслідком розрахунку, що в результаті внутрішньої боротьби християнство саме прийде до падіння.

Юліан заборонив християнським ученим викладати філософію й поезію в школах; щоб посміятися над пророцтвом Спасителя про Єрусалимський Храм (про те, що від нього не залишиться і каменю на камені [див.: Мт. 24: 1-2; Мк. 13: 1-2; Лк. 21: 5-6]), наказав юдеям відновити його, давши при цьому і кошти. Однак тричі вогонь, який являвся з-під землі, винищував початі будівлі, так що юдеї в жаху відмовилися від розпочатої справи.

Природно, що всі привілеї державної релігії належали при Юліані вже не християнству, а язичництву. На прапорах імперії замість Хреста містилися зображення язичницьких богів, військові церемонії знову набували язичницький характер.

Політика Юліана відносно релігії поступово повела до обмеження всіх християн, що стало все більше відчуватися у всіх життєвих справах: на службі мали перевагу язичники, суперечки і суди вирішувалися на їхню користь: у християн відбиралися храми, ними зведені або відновлені, з усім майном при них, і передавалися язичникам; в Антіохії він наказав окропити жертовною кров’ю всі припаси, які продавалися на ринках. Однак смерть Юліана (в 363 році його вбито у битві з персами) поклала його справі відновлення язичества кінець.

27 Омар I (бл. 591 [або 581]-644), другий «праведний» халіф в Арабському халіфаті, що правив з 634 року.

Один із сподвижників Мухамеда (бл. 570-632), засновника ісламу. У 638 році напав на Єрусалим. При ньому арабські війська здобули значні перемоги над Візантією і Сасанідами, завоювали великі території в Азії й Африці. Був убитий рабом-персом.

28 Хозрой (Хосров) II Парвіз ([?]-628), Перський цар, що правив з 591 року.

У 614 році зруйнував Єрусалим; розграбувавши його й полонивши святого патріарха Захарію ( 633; пам’ять 21 лютого/6 березня), він вивіз і Животворний Хрест Господній. У 627-628 роках візантійці перейшли в наступ; Хозрой був скинутий і слідом за тим убитий незадоволеною знаттю. Хрест пробув у Персії чотирнадцять років, був повернутий християнам Візантійським імператором Іраклієм I (613-641), який переміг Хозроя й уклав мир з його сином.

29 Сінан-паша — турецький візир-бек, який командував в XVI столітті турецьким військом у війні проти Австрії.

Після смерті святителя Сави (див. примітку 1) біля його мощей у монастирі Мілешево збиралися не тільки серби, але й турки — настільки велике було шанування святого. Щоб припинити його і опоганити пам’ять святителя і «перетворити в порох джерело сербської державної легітимності й символ сербських традицій», у 1594 (або 1595) році Сінан-паша наказав доставити мощі святого Сави з Мілешево в Белград і там привселюдно спалив їх на пагорбі Врачар. Згодом на Врачарі зведено храм, присвячений святителеві Саві, найбільший у Європі.

30 Голдерс Грін ( Golders Green) — єврейський квартал на північному заході Лондона. «Визначні пам’ятки» – іподром, крематорій, де перебуває урна з прахом відомої російської балерини Ганни Павлової.

31 Юстиніан I Великий, святий правовірний ( 565; пам’ять 14/27 листопада), Візантійський імператор, що правив з 527 року.

Народився в селянській сім’ї, у гірському селищі в Македонії біля нинішнього Скоп’є. Підвищенням зобов’язаний своєму дядькові, імператорові Юстину I (518-527). З його часу зароджується теорія про імператора як «рівного апостолам», який дістає благодать безпосередньо від Бога і який стоїть над державою і над Церквою. Завоював Північну Африку, Сицилію, Італію, частину Іспанії. Провів кодифікацію римського права, стимулював велике будівництво (храм Святої Софії у Константинополі, система фортець по Дунайському кордоні).

32 Афанасій Афонський, преподобний ( 1000; пам’ять 5/18 липня).

Син благочестивих батьків, але осиротілий ще в ранньому

дитинстві, преподобний виховувався якоюсь благородною чорноризицею. Сам сприйнявши любов до чернечого житія, він, досягнувши віку, пішов у розташований неподалік від Афону Кименський монастир, де подвизався під керівництвом преподобного Михаїла Малеіна ( 962; пам’ять 12/25 липня). Згодом переселився на Святу Гору, де заснував Велику Лавру, яка носить у даний час його ім’я. Помер, будучи задавлений камінням при огляді монастирського храму, який перебудовувався, причому передбачив свою смерть заздалегідь і попереджав про неї братію, втішаючи їх: «Не засмучуйтеся про нещастя, що має відбутися зі мною, і не спокушайтеся ним, але думайте, що те, що здійснюється налаштуванням Божим направляється до спільної користі; бо інакше судять люди, а інакше влаштовує Премудрий».

33 Микита, схимонах ([?]-1907), валаамський старець.

Подвизався на Валаамі з 1874 року аж до самої кончини. Ось що повідомляє про нього Валаамський патерик: «Старець Микита говорив: “З того дня, як сподобився я вступити у святу обитель, я завжди просив Господа позбавити мене від ненавмисної, раптової смерті. Молив Його благість дозволити мені похворіти перед смертю і якомога болючіше; це для того, щоб терпінням хвороби хоча трохи вмилостивити Праведного Судію, Котрий, якщо зволить, може поставити мені це замість добрих справ, яких у мене нема... Дай, Господи, ще сильніше похворіти!”. Бог сповна виконав те, про що ретельно молився старець, і перед смертю дарував йому багато перетерпіти від недуг тілесних». (Валаамский патерик. Спасо-Преображенский Валаамский монастырь. М., 2001. С. 256-257.)

34 Владика Раде (Радивій) — Петро II, митрополит Чорногорський (1813-1851), з династії Петровичів-Негошів, племінник святителя Петра I Цетиньського (див. примітку 62) — знаменитий чорногорський поет і філософ.

У 1825 році у віці дванадцяти років Раде приходить у Цетиньський монастир, де його починають навчати грамоти. Через півроку, навчившись читати й писати, він відправляється в один із приморських монастирів, у школу ченця Йосипа (Троповича). За півтора року обігнавши в науках усіх своїх однолітків і перечитавши всі книги в монастирській бібліотеці, Раде повертається до Цетині. Наступні три роки він проводить поруч зі святителем Петром, своїм дядьком, виконуючи секретарські обов’язки й допомагаючи владиці в його повсякденних турботах.

Напередодні своєї смерті митрополит Петро I залишив заповіт чорногорцям, у якому призначив своїм спадкоємцем племінника Радивоя. Сімнадцятилітній Раде приймає чернечий постриг з ім’ям Петра і стає правителем Чорногорії (у цей період Чорногорські митрополити мали як духовну, так і державну владу в Чорногорії). У 1833 році Петро II Петрович-Негош здійснює свою першу подорож у Росію. У Петербурзі в присутності імператорської родини в Спасо-Преображенському соборі молодий чорногорський правитель архімандрит Петро був висвячений у сан єпископа. Двадцять один рік мав він владу в нелегкі для Чорногорії роки. Йому доводилося займатися внутрішнім устроєм країни, народною освітою, боротися з домаганнями сусідів, захищатися від наклепу. На долю його випало пережити крах надій на об’єднання всіх слов’ян для спільної боротьби за незалежність, нерозуміння сучасників і одноплемінників, власну самітність. Життя його було таким важким, що часом він признавався, що хоче скласти з себе сан і покинути країну. Однак саме завдяки його безустанній діяльності Чорногорія, давній форпост боротьби балканських слов’ян з турками, увійшла до числа незалежних європейських держав і відіграла важливу роль у звільненні південних слов’ян.

Його літературна діяльність досягає розквіту в другій половині сорокових років. Він пише три поеми: «Світ мікрокосму» (філософія віри), «Вишній вінець» (доля народу в історії) і «Самозванець Степан Малий» (законність влади).

У 1844 році владика спорудив храм на честь святителя Петра Цетиньського на вершині, яка має назву «Озерний верх», гірського масиву Ловчен, вид на який відкривається із Цетиньського монастиря. У цьому храмі він і заповів себе поховати, щоб і після смерті бути на «стражі сербського Православ’я» і бачити всю свою «милу Чорногорію». Храм був знесений у 1972 році, у часи безбожного режиму Тіто (1953-1980).

35 Фотій, патріарх Константинопольський, святитель ( 891; пам’ять 6/19 лютого).

Одна з найбільш помітних фігур у Візантії IX століття. Святитель перебував у родинних відносинах з імператорським домом. Отримав прекрасну освіту і мав глибокі пізнання у філософії, богослов’ї, історії й математиці. У 857 році імператор Михайло III (856-867) запропонував йому патріаршу кафедру й Фотій був возведений у патріархи просто з мирян, протягом декількох днів пройшовши всі ступені священства. У боротьбі проти верховенства Римської церкви двічі був несправедливо позбавлений влади, але мав величезний авторитет у народі й у більшої частини духівництва. В особі патріарха Фотія кращі пастирі Східної Церкви бачили втілення її незалежності від Заходу. Не тільки догматичні й обрядові суперечки, але й глибока національна і культурна ворожнеча між Заходом і Сходом неминуче вела до поділу і у церковному відношенні. Святий Фотій помер відлученим від кафедри в Армонійському монастирі у 891 році.

Серед збережених його творів особливо коштовні дві гомилії з приводу нападу русичів (860), що належать до найдавніших свідчень про інтриги Русі проти Візантії. Фотій бачить у навалі грізних варварів тяжку кару Божу за гріхи християн.

36 Тимофій I, патріарх Олександрійський ( 385; пам’ять 13/26 лютого, 20 липня/2 серпня), учень святителя Афанасія Великого ( 373; пам’ять 18/31 січня, 2/15 травня), учасник II Всесвітнього Собору (381), проповідник єдиносущності Святої Трійці і захисник православного вчення про Святого Духа. Глибока вченість патріарха Тимофія і його вірність Православ’ю спонукували багатьох єпископів звертатися до нього за роз’ясненням незрозумілих питань. Другим правилом VI Всесвітнього Собору (680) визначено, що вісімнадцять відповідей, які належать патріархові Тимофію, мають канонічну силу.

«Питання 14. Якщо хтось, будучи не в собі, накладе на себе руки або скине себе з висоти — за такого повинна бути пожертва чи ні?

Відповідь. Про такого священослужитель повинен розсудити, чи справді, будучи без розуму, зробив це. Бо часто близькі до потерпілого від самого себе, бажаючи досягти, щоб була пожертва й молитва за нього, обманюють і кажуть, що був не в собі. Можливо, що зробив це через образу людську або через інший якийсь випадок з малодушності, — за таким не личить давати пожертву, бо є самогубцем. Тому священослужитель неодмінно повинен з усіляким старанням випробовувати, чи не підпаде під осуд». (Каноны или Книга Правил святых апостолов, Святих Соборов, Вселенских и Поместных, і святых отцов на русском языке. СПб., 2000. С. 319.)

37 Аристід Афонський (II століття) — філософ, один з ранньохристиянських апологетів, автор «Апології», у якій критикує язичеське багатобожжя, а також юдаїзм як релігію вибраності та расової переваги.

38 Апіс — у давньоєгипетській міфології священний бик, шанований як земне втілення бога Пта.

39 Тертуліан Квінт Септимій Флоренс (бл. 155 — бл. 220), християнський богослов, історик, один із учителів древньої Церкви.

За освітою юрист, жив у Карфагені, там же прийняв християнство; був висвячений у сан пресвітера. Плідний письменник, залишив після себе велику літературну спадщину. До числа його творінь належать «Апологетичний трактат», «Спростування єретиків», «Про хрещення», «Про душу», «Проти Праксея» та інші. Згодом, однак, будучи людиною крайнощів, ухилився від Православ’я і вдався до монтанізму (єресь, яка стверджувала, що в Христі ми не одержали всієї повноти одкровення, яке тому ще не закінчене, але перебуває в процесі завершення завдяки дії Святого Духа).

40 Наум Охридський, рівноапостольний ( X століття; пам’ять 27 липня/ 9 серпня), один з учнів святих учителів Словенських Кирила (869; пам’ять 14/27 лютого, 11/24 травня) і Мефодія ( 885; пам’ять 6/19 квітня, 11/24 травня).

По смерті Мефодія, у 885 році, Наум відправився разом зі святим Климентом, майбутнім єпископом Охридським ( 916; пам’ять 27 липня/9 серпня), у Болгарію, де вони були радо прийняті царем Борисом (див. примітку 56). Коли святого Климента послали у західну Болгарію, Наум пішов за ним і провів залишок днів у працях духовних. На березі Охридського озера існує древній монастир його імені, у якому спочивають його мощі.

41 Сулейман I Кануні (1495-1566), Сулейман Законо-давець; у європейській літературі — Сулейман Чудовий, Великий, Турецький султан.

Правив з 1520 року до самої смерті (він помер під час походу в Угорщину, у місті Сігетвар). При ньому Османська імперія досягла найвищої своєї могутності, завоюваннями в Європі, Азії й Африці він розширив межі Туреччини. Будучи фанатичним поборником ісламу, Сулейман жорстоко гнав і пригноблював християн: відбирав у церков майно, руйнував або перетворював їх у мечеті, прагнув знищити право християн на свободу віросповідання; при ньому найкрасивіші й здорові діти відбиралися в батьків-християн і виховувалися в мусульманстві.

42 Стара-Загора — місто в Болгарії, розташоване біля південних схилів гір Средна-Гора. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. місто це було втретє за своє тисячолітнє існування розгромлене. Згодом — знову відновлене як новий сучасний індустріальний і культурний центр.

43 Йоан Рильський, преподобний (Рильский; 946; пам’ять 18/31 серпня, 19 жовтня/1 листопада).

Народився близько 876 року під час царювання царя Бориса (див. примітку 56), незабаром після прийняття болгарами християнства, у болгарському селищі Скрина, біля міста Средца (нині Софія). Провів довгі роки в суворих подвигах посту і молитви в пустелі Рильській (на ріці Рило, в окрузі міста Раслога). Згодом у пустелі він заснував обитель, у якій преподобний Йоан був настоятелем. Помер на сімдесятому році життя. Мощі його спочивають у Рильському монастирі. 44... Святі отці тирновські...

Серед них найбільшою любов’ю болгарського народу користуються:

Феодосій Тирновський, преподобний ( 1362; пам’ять 17 лютого/2 березня, Тиждень другий після П’ятидесятниці), учень преподобного Григорія Синаїта ( бл. 1346; пам’ять 8/21 серпня, Тиждень другий по П’ятидесятниці).

Подвизався в декількох монастирях, поки не зустрівся із преподобним Григорієм, котрий наставив його в безмовному молитовному чернечому діянні. Згодом пішов на Афон, де вивчав аскетичні твори візантійських подвижників, а потім повернувся в Тирнов, бажаючи запропонувати свій досвід для повчання болгарським ченцям. Облаштував скит, куди незабаром зібралося багато бажаючих подвизатися в чернецтві.

Євфимій Болгарський (Тирновський) патріарх, преподобний ( 1401 [або 1402]; 20 січня/2 лютого, Тиждень другий по П’ятидесятниці), останній Болгарський патріарх, учень преподобного Феодосія Тирновського.

У чернецтво постригся замолоду, кілька років подвизався в Константинополі й на Афоні. Повернувшись на батьківщину, зайнявся виправленням слов’янського тексту Святого Письма й богослужбових книг, звіряючи їх із грецькими оригіналами. У 1375 році обраний на патріаршу кафедру; успішно боровся з різними єресями, а головною справою його було створення цілої літературної школи — письменників із сербів, болгар і росіян. У 1393 році під час війни болгар з турками, за відсутності царя, що в цей час воював, був опорою і правителем народу. Болгарською Церквою прилічений до лику святих, а в народі шанується як національний герой.

45 Ганді Мохандас Карамчанд (1869-1948), один з лідерів індійського національно-визвольного руху (гандізму), його ідеолог.

Керував боротьбою за незалежність Індії від Пакистану. Коли почалися індо-мусульманські погроми, виступив проти них і був убитий членом індуїстської екстремістської організації.

46 Макіавеллі Нікколо (1469-1527), італійський політичний мислитель.

Бачив головну причину нещасть Італії в її політичній роздробленості, перебороти яку, на його думку, здатна лише сильна державна влада. Заради зміцнення держави визнавав припустимими будь-які засоби (звідси термін «макіавеллізм»). Серед творів: «Історія Флоренції», «Правитель», комедія «Мандрагора».

47 Олександр III Великий, Македонський (356-323 до Р. Х.), один з найбільших полководців стародавності, цар Македонії, що правив з 336 року.

Син Македонського царя Філіпа II (359-336 до Р.Х.) і цариці Олімпіади, Олександр здобув прекрасну для свого часу освіту, його вихователем із тринадцяти років був Аристотель (384-322). Вишкіл він пройшов під керівництвом батька, причому вже в юні роки продемонстрував виняткові здібності до полководницького мистецтва.

Перемігши персів при Граніку, Іссе, Гавгамелах, підкорив царство Ахеменідів, вторгся в Середню Азію, завоював землі до ріки Інд, створивши найбільшу світову монархію стародавності (позбавлена міцного внутрішнього зв’язку, вона розпалася після смерті свого засновника).

48 Меланія Римляниня, Віфлеємська, Палестинська, преподобна ( 439: пам’ять 31 грудня/13 січня).

Дочка багатого сенатора-християнина, проживши шість років у шлюбі й поховавши сина й дочку, двадцяти років від роду, Меланія вирішила присвятити своє життя богоугодним справам, переконавши зробити так само й чоловіка, знатного вельможу Піпіана. Все своє величезне багатство благочестиві чоловік і жінка використали на спорудження церков і монастирів, на викуп полонених й інші справи милосердя. Потім обоє поселилися у влаштованих ними обителях — чоловічій і жіночій, у Єгипті, у Нубії. Багато молодих дівиць, бачачи подвижницьке життя преподобної, наверталися на шлях добра й догодження Богові; також і чимало язичників і євреїв, маючи перед собою такий зразок християнської досконалості, хрестилися. Відправившись у Палестину для поклоніння святим місцям, преподобна Меланія оселилася в Єрусалимі, заснувала біля Елеонської гори жіночу обитель і в ній подвизалася до глибокої старості. Сподобившись від Бога дару чудотворення, вона почила у п’ятдесят сім років від народження, взнавши заздалегідь про свою кончину.

49 Авакум, диякон, і Паїсій, ігумен, мученики ( 1814; пам’ять 17/30 грудня), жителі монастиря Трнава біля міста Чачак у Сербії. Постраждали від турків: були посаджені на кіл. Несучи знаряддя своєї страти (кіл) по вулицях Бєлграда, мужній Авакум співав. Коли ридаюча мати благала його прийняти іслам, щоб турки зберегли йому життя, воїн Христа відповів їй:

Мати, за те, що вигодувала, тобі вдячний,

А пораді твоїй я не радію:

Серб Христовий, страху Божого ради,

Смерть зустрічає, як тисячу нагород.

Ні людини, ні демона він не страшиться,

Бо Господом вірним Своїм слава твориться,

І щелепам злості кожної до них шлях загородиться.

Муки були – вони проминули,

Аби тільки у вічному Царстві Христовім

Нас вінцями слави зустрічали.

50 Один з візантійських правителів...

Мається на увазі Лев V Вірмен ([?]-820), Візантійський імператор, який правив з 813 року.

За його царювання у 815 році відбулося повернення до іконоборства. Характерні слова імператора: «...Всі правителі, які визнавали ікони й поклонялися їм, померли або у вигнанні, або на війні. Тільки ті, що не визнавали ікон, померли своєю смертю на престолі... Я теж хочу наслідувати їх і знищити ікони, щоб після довгого життя мого й мого сина царство наше трималося до четвертого і п’ятого коліна».

На захист іконошанування виступив преподобний Феодор Студит ( 826; пам’ять 26 січня/8 лютого, 11/24 листопада). На Соборі, скликаному імператором Левом проти шанування ікон, преподобний сказав: «Справу віри святої Церкви розбирати — не твоя справа. Віру і святу Церкву тримати в належному чині є справою пастирів і вчителів церковних. Послухай Апостола: і деяких поставив Бог у Церкві: по-перше Апостолів, по-друге пророків, по-третє учителів (1 Кор. 12: 28). Учителів, а не царів. <...> Їх (божественних Апостолів.— Ред.) наслідуючи, стверджуємо, що, якщо й Ангел з неба стане проповідувати нам що-небудь протилежне вірі, анафема хай буде (порівн.: Гал. 1: 8)». Імператор засудив Феодора до ув’язнення й відправив у заслання.

Лев V був убитий змовниками в палацовій церкві на Різдво 820 року.

51 Оріген (185-253 [або 254]), один зі славнозвісних учителів древньої Церкви.

Це був найбільший християнський філософ, що спробував дати систематичне пояснення християнства в категоріях еллінської думки. Уже у двадцятилітньому віці він був наділений єпископом Олександрійським Димитрієм правами начальника відомого олександрійського оголошувального училища. При ньому воно досягло свого розквіту. Якнайвища освіченість Орігена, його блискучі викладацькі здібності, геніальний розум, ревність про християнське благочестя (тут були і крайності: так, наприклад, прагнучи до цілковитої непорочності, Оріген оскопив себе) невдовзі зробили його відомим і привернули до нього безліч учнів. Серед них, зокрема, особливо слід зазначити таких відомих отців Церкви, як священномученик Діонісій Олександрійський ( 264 [або 265]; пам’ять 5/18 жовтня) і святитель Григорій Чудотворець, єпископ Неокесарійський ( між 266 і 270; пам’ять 17/30 листопада).

Під час гоніння Римського імператора Декія Молодшого (251) Орігена схоплено, і він переніс, силуваний до зречення від Христа, тяжкі муки. Страті він відданий не був, однак катування й тюремне ув’язнення підірвали його здоров’я і в 253 (або 254) році він помер у Тирі. Особистість і твори його як за життя, так і після смерті були оточені надзвичайною повагою й авторитетом. Особливо великою була його популярність в IV столітті, у період бурхливого розквіту християнського богослов’я, коли багато християнських мислителів надихалися ним і так чи інакше посилалися на його творіння. Однак, хоча Оріген і був дійсно одним з найбільших богословів в історії християнства, його вчення багато в чому відхилилося від основного змісту християнського Одкровення й сам «орігенізм» сприяв виникненню різноманітних течій, із Православ’ям зовсім несумісних. Це й послужило причиною того, що померлий у мирі з Церквою Оріген посмертно був засуджений як єретик і підданий анафемі на Помісному Константинопольському Соборі 543 року. Десятьма роками пізніше це осудження було підтверджено на V Всесвітньому Соборі, а твори Орігена були оголошені такими, що підлягають знищенню.

52 Симеон Христа заради юродивий, преподобний ( 590; пам’ять 21 липня /3 серпня), Палестинський. Прийняв чернецтво в Єрусалимі, куди прийшов із Сирії на поклоніння святим місцям. Після постригу вийшов у пустелю біля Мертвого моря, де через 29 років досяг повної безпристрасності й, підкоряючись волі Божій, повернувся в світ, щоб вказувати іншим шлях до спасіння. В 582 році, будучи в той час шістдесятирічним старцем, Симеон почав юродствувати в Емесі, виявляючи дивовижну самовідданість і любов до ближнього. Гнаний, якого ображали, били, зневажали, юродивий Симеон знав лише одну турботу — славити Бога і вдень, і вночі. Він здобував багато благодатних дарів: виганяв бісів, нехтував майбутнім, рятував від раптової смерті, невірних навертав до істинної віри, а грішних — до покаяння.

53 Король Франції Філіп Егальський...

Філіп Егаліте (або Егальський), Луї Філіп Жозеф (1747-1793), герцог Орлеанський, представник молодшої гілки Бурбонів (королем Франції, як говорить владика Миколай, він не був).

У період Французької революції кінця XVIII століття відмовився від титулу й прийняв прізвище Егаліте (по-французькому — «рівність»). Член Конвенту, голосував за страту короля. Після зради генерала Дюмур’є (до якої був причетний син Філіпа Егаліте — Луї Філіп) страчений.

54 Іполит Римський, священомученик ( III ст.; пам’ять 30 січня/12 лютого), єпископ.

Священомученик Іполит був римським сенатором, пізніше — єпископом. Один зі знаменитих у давнину вчителів Церкви, що залишив після себе багату богословську спадщину. Відомі, зокрема, його твори «Про Великдень», «Про воскресіння», «Проти юдеїв», «Проти єресей», «Про Христа й антихриста» та ін. Достовірних відомостей про життя самого священомученика історія зберегла небагато. Він був єпископом, як говорили в дав-нину, «пристані римської», або інакше пристані біля Риму; помер мученицьки, останні слова його, за свідченням історика, були такі: «Нехай вони розтерзають тіло, а Ти, Христе, прийми дух мій».

55 Костянтин I Великий, рівноапостольний ( 337; пам’ять 21 травня/3 червня), Флавій Валерій, Візантійський імператор, що правив з 306 року.

Син Римського імператора Констанція I Хлора (293-3[?]) і святої Єлени ( 327; пам’ять 21 травня/3 червня). В 312 році святий Костянтин після чудесного явлення йому на небі Хреста (з надписом «Цим переможеш») виграв бій в імператора Максенція (306 [або 307]-312), що привласнив собі владу над Римом та Італією. Після цього він не тільки увірував у Христа, але й всенародно сповідав Його перед своїми підданими. З 323 року, об’єднавши під своєю владою Східну і Західну частини імперії, він став єдинодержавним правителем і оголосив християнство державною релігією. Піклуючись про мир Церкви, у 325 році скликав у Нікеї Всесвітній Собор, що засудив єресь Арія. В 324-330 роках заснував нову столицю Візантійської імперії — Константинополь (Царгород) на місці міста Візантії. З його ім’ям пов’язаний початок вшановування християнами Хреста. Його мати, свята Єлена, почала подорож у Палестину в 325 році, де знайшла Гріб Спасителя, над яким вона збудувала храм, і віднайдений Хрест Христовий.

56 Борис, благовірний князь Болгарський (у хрещенні Михаїл; 907; пам’ять 2/15 травня), який правив з 852 року.

Борис був сином хана Пресіана, який припинив переслідування християн. Вступив на престол будучи ще язичником, але вже раніше від нього християнство поширювали в Болгарії полонені візантійці. Бачачи на досвіді переваги християнських народів над язичницькими, Борис, по закінченні війни з греками, при укладанні миру хрестився у 864 (або 865) році. За ним почали хреститися його піддані. Зробившись християнином, він перемінив колишній спосіб життя й навіть напрямок своєї політики. У Бориса знайшли підтримку вигнані з Моравії святі Кирило ( 869; пам’ять 14/27 лютого, 11/24 травня) і Мефодій ( 885; пам’ять 6/19 квітня, 11/24 травня). Пробувши на князюванні до 888 року, Борис пішов у монастир.

57 Григорій, священомученик, єпископ, просвітитель Великої Вірменії ( бл. 335; пам’ять 30 вересня/13 жовтня).

Походив родом з Парфії, перебував у родинних стосунках з перськими і вірменськими царями. За сповідання Христа був підданий царем Тиридатом III (287-330), на службі в якого перебував, різним тортурам, потім — вкинутий у рів з болотною рідотою й отруйними гадюками, де провів чотирнадцять років (для підтримки життя якась жінка кидала йому в рів хліб). Згодом Тиридат впав у жорстоке біснування. Молитвами святого Григорія, витягнутого з рову, він був зцілений і потім прийняв хрещення. Сам же Григорій через якийсь час був поставлений єпископом Вірменії, причому хрестив не тільки вірмен, але й багатьох персів, асирійців і мидян.

58 Ніна, рівноапостольна, просвітителька Грузії ( 335; пам’ять 14/27 січня).

Дочка римського полководця Завулона, народилася в Каппадокії. Після того, як батько її, родич великомученика Георгія Змієборця ( 303; пам’ять 23 квітня/6 травня, 3/16 листопада, 10/23 листопада, 26 листопада/9 грудня), пішов у Йорданські пустелі для чернечих подвигів, а її мати Сусанна, сестра Єрусалимського єпископа, стала дияконисою в Єрусалимському Храмі, Ніна відправилася в Рим, потім у Персію, але уникаючи переслідувань царя Тиридата III (287-330), у 315 році прийшла в Іверію (Грузію), у Мцхет, де три роки проповідувала християнство таємно. Проповідь про Христа, чудеса, які здійснювала свята Ніна і її доброчесне життя привели багатьох жителів Іверії до віри в істинного Бога. Вона навернула до Христа навіть грузинського царя Міріана, який був язичником. Тоді були викликані з Константинополя єпископ і священики й збудовано перший в Іверії храм в ім’я Святих апостолів. Незабаром і вся Іверія прийняла християнство. Після своїх багаторічних апостольських подвигів свята Ніна мирно померла.

59 Патрик Ірландський, єпископ, просвітитель Ірландії ( бл. 460; пам’ять 17/30 березня), один з найбільш шанованих Західною Церквою святих.

Як вказує сам Патрик у своїй «Сповіді», родом він походив з південно-західної Бретані, був сином багатого декуріона Кальпурнія, диякона місцевої Церкви. У віці шістнадцяти років був викрадений ірландськими піратами й шість років пас худобу. Через десять років після повернення на батьківщину знову полонений морськими розбійниками й проданий у Галію, де його викупив купець-християнин. Усвідомивши з усіх цих подій Божественний Промисел про себе, Патрик вирішив присвятити своє життя служінню Богові.

Прийнявши єпископський сан від британських єпископів, близько 432 року він звернувся із проповіддю Євангелія до ірландців, багатьох з яких хрестив. Він заснував кілька монастирів (причому ченці були підготовлені до християнської просвіти народу), винайшов ірландську абетку, налагоджено зв’язок із Британською й Галльською Церквами. Улаштувавши Ірландську Церкву з митрополією в місті Армахе, Патрик відійшов до Господа. У наш час день святого Патрика в Ірландії — державне свято.

60 Вацлав Чеський, мученик ( 935; пам’ять 4/17 березня, 28 вересня/11 жовтня), князь-страстотерпець (у російських святцях — Венцеслав, В’ячеслав), правив з 924 року.

Онук святої Людмили (див. примітку 76). Незважаючи на царський вінець, подвизався подібно до великих подвижників, утверджував Православ’я у своєму народі. Був дуже справедливий і суворо стежив за тим, щоб у судах нікого не засуджували безвинно. З христолюбності й милосердя купував язичницьких дітей, яких продавали в рабство, хрестив їх і виховував як християн. Переклав чеською мовою Євангеліє від Йоана. Брат Вацлава Болеслав заманив святого царя в гості у свій палац і убив його й став насаджувати в країні католицтво й запрошувати священиків-німців.

61... Святого Прокопія Карпатського...

Імовірно, мається на увазі Прокіп Богемський, Чеський ( 1053; пам’ять 16/29 вересня), ієромонах, засновник Предтеченського монастиря на річці Сазава.

62 Святитель Петро Цетиньський, чудотворець, митрополит Чорногорський ( 1830; пам’ять 18/31 жовтня, Тиждень третій по П’ятидесятниці).

Народився у вересні 1748 року (або у квітні 1747) у Негушах від набожних батьків Марка Петровича й Ангеліни, уродженої Мартинович. Брат його діда Даміана — знаменитий владика Данило (1700-1735; відомий серед іншого й тим, що у своїй зовнішній політиці переорієнтувався з католицької Венеції на православну Росію) — став першим Чорногорським митрополитом і правителем з династії Петровичів-Негошів, що володіла Чорногорією до 1916 року. Після смерті Данила у 1735 році його спадкоємцем став дядько святителя Петра — Сава (1735-1750), і з тих пір митрополичий, а потім князівський престол став спадкоємним у родині Петровичів, переходячи від дядька до племінника.

З 1758 року десятилітній Петро став жити в Цетиньському монастирі, де під керівництвом митрополита Сави й ченця Данила, свого наставника, учився книжної премудрості. Прийняв чернецтво у дванадцять років з ім’ям Петро (мирське ім’я його залишилося невідомим), а в сімнадцять був висвячений на ієродиякона. Недовгий час учився в Росії, потім став найближчим помічником владики Сави, який висвятив його на ієромонаха, а незабаром потім звів у сан архімандрита.

Митрополит Сава помер у 1781 році, а 13 жовтня 1784 року Петро I Петрович-Негош став митрополитом і правителем Чорногорським, Скендерійським і Приморським.

Усе своє героїчне й святе життя він присвятив Богові й народу. Примиряв ворогуючі племена, відбивав напади зовнішніх ворогів, був збирачем сербських земель. Особливо він прославився після перемоги над військами Наполеона (1804-1814; 1815) у Боці Которській і Далмації. Після поразки російських військ під Фридландом у 1807 році й укладання Тильзитського миру, згідно з яким Олександр I (1801-1825) поступився Боку Которску Наполеону, чорногорці залишилися наодинці з французами у своїй боротьбі з ними. Однак десятитисячна французька армія була розбита в 1808 році, а потім в 1812 році чорногорці здобули перемогу над союзниками французів — турками. У такий спосіб стало можливим приєднання Боки Которської (тобто Примор’я) до Чорногорії.

Святитель Петро був Божою людиною, сповнений любові й милосердя, боголюбства й людинолюбства. Смиренний і терплячий пастир, що життя своє за овець покладе (порівн.: Йн. 10: 11), постійно підтверджував свою віру справами милосердя й любові. До себе — суворий і строгий, святий жив у тісній келії, як простий чернець, незважаючи на те, що був правителем і митрополитом.

. Святитель Петро відійшов до Господа 18 жовтня 1830 року. Напередодні продиктував свій заповіт чорногорцям, у якому призначив своїм спадкоємцем племінника Радивоя (Раді) - майбутнього великого чорногорського поета Петра II Петровича-Негоша (див. примітку 34). Закінчувався заповіт словами: «Хай буде проклятий той, хто спокусився б відвернути вас від вірності благочестивої й христолюбивої Росії...». Своєму племінникові перед смертю він сказав: «Молися Богові й тримайся Росії».

Чудотворні нетлінні мощі його спочивають у Цетиньськом монастирі (Цетинья — давня столиця Чорногорії).

63 Калігула (12-41), Римський імператор з династії Юліїв-Клавдіїв, який правив з 37 року.

Став особливо відомий через свою разючу жорстокість, яка поєднувалася з моральною розбещеністю. Його прагнення до необмеженої влади, вимагання для себе належних Божеству почестей викликали невдоволення сенату й імператорської гвардії (преторіанців), і в результаті змови після чотирирічного правління Калігулу було вбито.

64 Хом’яков Олексій Степанович (1804-1860), російський релігійний філософ, письменник, поет, публіцист, один з основоположників слов’янофільства, член-кореспондент Петербурзької АН (1856). Виступав за скасування кріпосного права, страти, запровадження свободи слова, преси й ін. Його перу належать віршовані трагедії «Єрмак» і «Димитрій Самозванець», ліричні вірші, перейняті громадянським пафосом.

65... У часи легковірної цариці Катерини...

Імовірно, мається на увазі Катерина II Велика (1729-1796), Російська імператриця, що правила з 1762 року. «Легковірною» владика Миколай іменує, мабуть, її за відомі симпатії до французьких філософів-просвітителів — Дідро, Монтеск’є й Вольтера. Останнього з них, богоборця, вона вважала своїм наставником.

66 Епіктет (бл. 50 — бл. 140), римський філософ-стоїк.

Замолоду Епіктет був рабом Епафродита, фаворита Нерона (див. примітку 19), пізніше - вільновідпущеником. «Бесіди» Епіктета, які представляють моральну проповідь, центральною темою якої є внутрішня воля людини, були записані його учнем Арріаном.

67 Милош Обренович (Милош Теодорович; 1780-1860), Сербський князь, що правив у 1817-1839 і 1858 роках, засновник династії Обреновичів.

Воєвода Милош Обренович був учасником Першого сербського визвольного повстання проти турецького ярма (1804-1813), під проводом Сербського князя Георгія Чорного (Карагеоргія; див. примітку 87). У 1813 році воно було жорстоко придушене турками. У 1815 році спалахнуло нове повстання, яке воєвода Милош Обренович очолив. Воно тривало практично до 1830 року, коли Туреччина визнала Сербію самоврядним князівством. У 1817 році Милош Обренович, за наказом якого князь Карагеоргій був убитий, став сербським правителем. 68 Ігнатій Богоносець, священомученик ( 107; пам’ять 29 січня/11 лютого, 20 грудня/2 січня), єпископ Антіохійський.

Святий Ігнатій зветься «Богоносцем» тому, що, за переказом, був тою самою дитиною, яку тримав на руках Ісус Христос, коли говорив Своїм учням: якщо не навернетеся і не станете як діти, не ввійдете в Царство Небесне (Мт. 18: 3). І сам Ігнатій завжди носив Бога у своєму серці: коли після мученицької кончини святого в часи Римського імператора Траяна (98-117) кати розсікли його серце, то всередині нього вони побачили написаними дві літери — І.Х. (Ісус Христос).

Ігнатій Богоносець був учнем апостола Йоана Богослова ( між 98 і 117; пам’ять 8/21 травня, 26 вересня/9 жовтня) і другим (після апостола від 70-ти Евода [ 66; пам’ять 7/20 вересня]) єпископом Антіохійським. Своєю паствою він управляв сорок років, повчаючи її коритися пастирям Церкви, зберігати єдність віри й берегтися єретиків і лжеучителів. Він увів у церковне богослужіння так званий антифонний, тобто поперемінний, на двох криласах, спів.

69 Арсеній I, архієпископ Сербський ( 1266; пам’ять 28 жовтня/10 листопада), великий ієрарх Сербської Церкви й духовний спадкоємець святого Сави (див. примітку 1).

Родом походив зі Срема, більшу частину життя провів ченцем у Жичському монастирі. У 1215 році Сава поставив Арсенія ігуменом цього монастиря. Через слабку захищеність Жичі перебувати в ній було небезпечно, і пізніше, ставши архієпископом Сербським, Сава благословив Арсенія знайти нове місце для влаштування обителі. У такий спосіб у містечку Печ Старої Сербії (Косово), біля самого входу в Руговску ущелину, виник монастир із храмом в ім’я святих апостолів Петра й Павла, пізніше присвяченим Вознесінню Господньому, в XIV столітті став резиденцією Сербських патріархів (знаменита Печська Патріархія). Перед другою подорожжю (1234) на Святу Землю перший архієпископ Сербський Сава передав правління Сербською Церквою своєму учневі, Арсенію Сремцю, призначивши його намісником. А з 1237 року, після смерті святого Сави, Арсеній стає другим архієпископом Сербським і протягом тридцяти років мудро керує сербською паствою. По кончині його поховано у Печському храмі Вознесіння Господнього, нині його нетлінні мощі спочивають у монастирі Ждребаонік.

70 Єнох ( [?]; пам’ять 1/14 березня, Неділя святих праотців, Неділя святих отців), син Яреда, нащадок Сифа й батько Мафусаїла, який вважається сьомим після Адама патріархом.

Єнох вів богоугодне життя й був живим узятий від землі Господом (див.: Бут. 5: 21-24), Котрий визволив його від смерті (див.: Євр. 11: 5). За переказом, перед Другим пришестям Христовим Єнох з’явиться на землю для проповіді разом із пророком Іллею ( IX століття до Р.Х.; пам’ять 20 липня/2 серпня).

До нашого часу дійшли свідчення Тертуліана, Орігена та деяких інших церковних письменників про існування апокрифічної Книги Єноха, у XVIII столітті був відкритий ефіопський переклад її, а в XIX знайдений великий уривок грецькою мовою. У Соборному посланні апостола Юди ( бл. 80; пам’ять 19 червня/ 2 липня) наводиться пророцтво Єноха (див.: Юд. 1: 14-15), що є й в апокрифічній Книзі.

71 Фанурій, мученик ( до VIII ст.; пам’ять 27 серпня/9 вересня), новоявлений у Родосі.

72 Зіновій, священномученик ( 285; пам’ять 30 жовтня/12 листопада), єпископ Кілікійський, Егейський. При імператорі Діоклетіані (284-305) був убитий мечем за сповідання християнства.

73 Омер-паша (1806-1871), турецький генерал, за походженням австрієць (Михаїл Латош), який прийняв іслам; у 1853-1856 роках командував турецькою армією у воєнних діях проти Росії, спочатку на Дунаї, потім у Криму.

74 Бредлі Френсіс Герберт (1846-1924), англійський філософ, глава англійського неогегельянства. Критикував позитивізм і утилітаризм з позицій теїстичного «абсолютного ідеалізму». Головний твір «Явище й реальність».

75 Варлаам, преподобний, Йоасаф, царевич Індійський, і батько його Авенір, цар ( IV століття; пам’ять 19 листопада/2 грудня).

В індійського царя Авеніра народжується довгоочікуваний син Йоасаф, якому звіздарі пророкують майбутнє християнського подвижника. Цар-ідолопоклонник ізолює сина в палаці, щоб він не міг довідатися ні про християнство, ні про трагічні сторони життя — хвороби й смерті, щоб смутні думи не могли привести його до релігійних міркувань. Але християнський пустельник Варлаам проникає в палац під видом купця й прилучає Йоасафа до християнської віри. Переборовши люте протиборство батька, Йоасаф стає ревним християнином. Коли Авенір під впливом сина сам приймає хрещення, Йоасаф віддаляється в пустелю й стає пустельником.

76 Людмила, княгиня Чеська, мучениця ( 927; пам’ять 16/29 вересня), бабуся святого князя Чеського В’ячеслава (див. примітку 60).

Дружина князя Чехії Боривоя, вона разом з ним прийняла святе хрещення від святого Мефодія ( 885; пам’ять 6/19 квітня, 11/24 травня). Свята Людмила ревно поширювала в Чехії християнство й виховала онука свого, святого В’ячеслава, у християнському благочесті.

Прийняла мученицьку кончину.

77 Анта Антоніє Богичевич (1758-1813).

Один з найвизначніших і найбагатших людей Ядарського краю (область у західній Сербії). Одержав звання воєводи Ядарського в березні 1808 року. Боровся проти турків на річці Дрині. Керував звільненням Лозниці, яка тривалий час знаходилася під турецькою облогою.

78 З польським королем Казимиром...

Відомо кілька польських королів із цим ім’ям:

Казимир I Відновник (1039-1058);

Казимир II Справедливий (1177-1190; 1191-1194);

Казимир III Великий (1333-1370);

Казимир IV Ягелончик (1445-1492).

79 Семіраміда (Шаммурамат), цариця Ассирії (кінець IX століття до Р. Х.). Вела завойовницькі війни, в основному в Мідії. З ім’ям Семіраміди традиційно помилково пов’язують спорудження «висячих садів» у Вавилоні, одного з так званих семи чудес світу. Сади ці були створені в VI столітті до Різдва Христового царем Вавилонії Навуходоносором II (605-562 до Р.Х.) для коханої дружини, Мідійської царівни.

80 Митрополит петербурзький Ісидор...

Найімовірніше за все мається на увазі митрополит Санкт-Петербурзький Ісидор (Нікольський; 1799-1892). Син диякона з Тульської губернії, закінчив Петербурзьку Духовну академію, відразу ж після цього прийняв чернецтво. Був ректором семінарії в Орлі і потім у Москві, в 1834 році одержав сан єпископа й вікаріатство, через три роки призначений на кафедру в Полоцьк, ще через три — переведений у Могильов, рік по тому зведений в сан архієпископа, через три роки призначений екзархом у Грузію. В 1856 році зведений у сан митрополита, а у 1858 році призначений на Київську митрополію, пізніше — переміщений у Петербург.

81 Одін — верховне божество в скандинавській міфології, бог війни.

82 Перун — у давньослов’янській міфології бог грози, шанувався як верховне божество.

83 Мілан I Обренович (1854-1901), Сербський князь, що правив з 1868 року, потім, з 1882 року по 1889, — король.

Мілан I з династії Обреновичів у зовнішній політиці Сербії орієнтувався на Австро-Угорщину. Заручившись її підтримкою, проголосив себе королем. Однак його політика не влаштовувала широкі верстви населення: він не користувався популярністю й любов’ю народу. Після зречення від престолу покинув країну. Королем став його син — Олександр (1889-1903).

У 1903 році династію Обреновичів скинуто групою патріотично налаштованих офіцерів.

84 Конфуцій (кит. Кун Фу-цзи — «учитель Кун»; близько 551-479 до Р.Х.) — древньо-китайський мислитель, засновник конфуціанства.

У 27-річному віці він одержав посаду помічника при здійсненні жертвоприношень у головній кумирні царства Лу (сучасна провінція Шаньдун). У віці 50 років вперше опинився на державній службі, однак пост першого радника в Лу покинув майже відразу ж, пішовши у відставку й цілком присвятивши себе педагогічній діяльності. Нескінченні міжусобні війни привели Конфуція до висновку про необхідність нової моральної філософії, яка опиралася б на уявлення про споконвічне добро, закладене в кожній людині. Мудрий правитель повинен управляти за допомогою виховання в підданих почуття благоговіння перед моральним законом, удаючись до насильства тільки як до останнього засобу. Конфуцій не був засновником релігії, однак після його смерті на його честь були споруджені храми й став складатися релігійний за формою культ Конфуція як первоучителя людства. Конфуціанство набуло в Китаї статус офіційного віровчення. Погляди Конфуція викладені в книзі «Лунь юй» («Бесіди й судження»), складеної його учнями й послідовниками.

85 Серапіон Синдоніт, Єгипетський, преподобний ( V століття; пам’ять 7/20 квітня, 14/27 травня).

«Синдонітом» прозваний тому, що завжди носив тільки синдон (лляний одяг). Народився в Єгипті, у юному віці вступив у чернецтво. Заради Господа добровільно прийняв убогість, жив без даху й притулку. Набув досконалої безпристрасності. Відрізняючись рідкісною самовідданістю заради користі ближніх, він в якомусь місті продав себе за двадцять монет комедіантам-язичникам. Запечатавши ці гроші, він зберігав їх при собі. Нічого не вкушаючи, крім хліба й води, він пробув у них доти, поки не навчив їх віри християнської й не переконав хреститися й залишити своє неправедне ремесло. Новонавернене сімейство хотіло відпустити його на волю. Але він, відкривши їм таємницю свого вчинку, сказав, що завжди був вільним, повернув їм гроші й відійшов у пустелю.

86 Авгар або Абгар — спільний титул володарів невеликого Осроєнського царства в Едессі (Месопотамія), яке існувало з 137 року до Р. Х. по 216 рік після Р. Х. Правитель Авгар V Чорний ( I століття; пам’ять 31 грудня/13 січня), страждаючи від жорстокої хвороби, писав Ісусові Христові в Єрусалим, просячи в Нього допомоги. Він визнавав Його Богом і Сином Божим, пропонував Йому свою резиденцію для проповіді слова Божого, але Спаситель, відхиливши пропозицію Авгара, надіслав йому Свій образ, приклавши до Свого лику полотно, на якому відбилося Його зображення, відоме як «Нерукотворний Образ». Після Свого воскресіння Господь обіцяв надіслати Авгареві одного з учнів, яким став Фадей, апостол від 70-ти ( близько 44; пам’ять 21 серпня/3 вересня), який поширив християнство в Едес.

87 Карагеоргій (Георгій Чорний; справжнє ім’я й прізвище Георгій Петрович; 1768-1817), засновник династії Карагеоргієвичів, правив з 1808 по 1813 рік.

У 1804 році в Сербії, яка перебувала під турецьким пануванням, почалося чергове повстання проти османського ярма, очолене Георгієм Чорним (Карагеоргієм). Воно привело до того, що Сербія за підтримкою Росії домоглася від Туреччини широкої автономії. Карагеоргій був проголошений у 1808 році верховним проводирем сербського народу. Однак вже в 1813 році повстання було жорстоко придушене. Після його поразки Карагеоргій втік до Австрії, а у 1814 році виїхав до Росії. У 1817 році таємно повернувся в Сербію, де був убитий за наказом князя Милоша Обреновича (див. примітку 67).

Згодом сербський народ спорудив на місці його вбивства церкву «Покайницю» на знак покаяння перед ним.

88 Милош Обілич ([?]-1389), сербський воєвода.

Був одружений на дочці Сербського князя Лазаря (див. примітку 12). На військовій раді, що відбулася напередодні Косовської битви (див. примітку 24), Милош був запідозрений у невірності спільній справі за намовою Вука Бранковича, одруженого на іншій князівській дочці. Однак хоробрий сербський воєвода Милош Обілич під час бою зумів пробратися до намету турецького султана Мурада I і вбити того ножем, чим довів свій патріотизм і особисту відданість Сербському князеві. Був страчений разом з тяжко пораненим князем Лазарем, захопленим у полон.

Сербський герой, одна із центральних особистостей сербського народного епосу; символ честі й подвигу.

89 Вішнич Філіп (1767-1834), народний поет і гусляр, автор циклу про повстання й інших епічних сербських поем; глибоко відчував суть поезії, її пророчий, христологічний характер. Про нього, на жаль, мало що відомо достовірно.

90 Полікарп, єпископ Смирнський, священомученик ( 167; пам’ять 23 лютого/8 березня).

Святий Полікарп навернувся до Христа з язичництва, улюблений учень апостола Йоана Богослова ( між 98 і 117; пам’ять 8/21 травня, 26 вересня/9 жовтня), ним же й був висвячений на єпископа Смирнської Церкви, якою керував протягом декількох десятиліть. Під час гонінь на християн в Азії, був схоплений мучителями, які зажадали від нього ганити Христа. На це святий відповідав: «Вісімдесят шість років служу Йому я, і Він ні в чому не образив мене. Як можу ганити Царя мого, Котрий спас мене?». Вирішено було його спалити. Однак коли Полікарпа хотіли прибити цвяхами на місці спалення, він сказав: «Той, Хто дає мені сили терпіти вогонь, дасть сили бути на багатті й без цвяхів нерухомим». Коли вогонь розгорівся, він не обпалив святителя, але прийняв вигляд арки, під якою сповідник залишився неушкодженим. Озлоблені мучителі простромили його груди мечем, і так угодник Христовий прийняв смерть.

91 Ремігій, єпископ Реймський, святитель (католицький святий; 533; пам’ять 13/26 січня), у Франції — святий Ремі, «апостол франків».

Архієпископом був обраний у віці 22 років. В 496 році король салицьких франків Хлодвіг (Кловіс) I, завдяки наполяганням дружини, християнки Клотільди, дочки Хільперіха Бургундського, прийняв християнство. Таїнство хрещення здійснив над ним святитель Ремігій. З королем хрестилося близько трьох тисяч франків. Церковний переказ пов’язує цей факт із боротьбою Хлодвіга з алеманами, які нападали на землі рипуарських франків: у рішучій битві, коли військові Хлодвіга загрожувала поразка, він дав обіцянку хреститися, якщо переможе. В результаті він завдав алеманам страшної поразки. Тоді він прийняв хрещення.

92 Марк Аврелій Філософ (121-180) — Римський імператор з династії Антонінів, правив з 161 року.

Представник пізнього стоїцизму. Спирався на сенаторів. Відновив римський протекторат над Вірменією й захопив Месопотамію у війні 162-166 років з парфянами; у 166-180 роках воював з германцями й сарматами, які вторглися у придунайські провінції. Більшу частину життя імператор провів у військових походах проти варварів, які тіснили Римські кордони. Водночас він піклувався про внутрішній благоустрій імперії, приділяючи особливу увагу законодавству й судочинству.

Єдиний його твір «До самого себе» є свого роду філософським щоденником.

93 Аттал Пергамець, мученик (католицький святий; 177; пам’ять 2/15 червня), один з ліонських мучеників, які постраждали за Христа у 177 році.

Щоб в очах юрби надати страті християн вид законності, гонителі звинувачували свої жертви в найтяжчих злочинах. Таким чином, народ, бачачи в переслідуваних лиходіїв, обурювався, вимагаючи «справедливої» відплати. Так вимагали й смерті Аттала, людини відомої. Правитель, однак, зволікав, чекав наказу кесаря Марка Аврелія Філософа (див. примітку 92) — стратити кожного, навіть римського громадянина, яким був і Аттал, хто не відречеться від віри в Розп’ятого.

Коли кати випробували на мученику всі знаряддя катувань, то посадили його в розпечене металеве крісло, так що запах печеного м’яса поширився всюди, дратуючи глядачів, які спостерігали за стражданнями святого. «Воістину, ви зараз їсте людське м’ясо! — почули вони. — А ми не їмо людей, ми ніколи не чинимо злочинів». Хтось, вражений мужністю й надприродним терпінням мученика, викрикнув: «Скажи нам ім’я твого великого Бога!». Зрозумівши, що віра Аттала непохитна, мучителі обезглавили його. Промислом Божим мощі святого були знайдені у 1971 році румунськими археологами під вівтарем древньої базиліки, у повіті Тулча, недалеко від пагорбів Нікуліцеле (Румунія).

94 Метерлінк Моріс (1862-1949), бельгійський драматург і поет, лауреат Нобелівської премії. Автор тридцяти п’єс, випустив п’ять збірок віршів, двадцять три книги філософських міркувань; багато його творів перекладені російською мовою: п’єси «Сестра Беатріса», «Монна Ванна», «Синій птах». «Життя бджіл» — перша його книга, присвячена природничо-науковим проблемам.

95 Римський кесар Максиміліан...

Імовірно, мається на увазі Максимін Дая (або Даза; [?]—313), Римський імператор, правив з 309 року.

З особливою жорстокістю продовжував розпочаті при імператорі Діоклетіані (284-305) гоніння на християн.

96 Кесарій (Цезар) Назіанзин, святий ( біля 369; пам’ять 9/22 березня), брат святителя Григорія Богослова ( 389; пам’ять 25 січня/7 лютого, 30 січня/12 лютого).

Був медиком при Константинопольському дворі. Мудрий, лагідний вдачею, для багатьох винаходив засоби від тяжких тілесних недуг, багатьох рятував від убогості. При імператорі Юліані Відступнику (див. примітку 26) залишив свою посаду, а по смерті його був призначений казнохранителем у Вифінії. Чудесним чином врятувався під час землетрусу, відійшов від цивільних справ і присвятив себе Богові. Помер незабаром після цього.

97 Константин VI (771-після 797), Візантійський імператор, останній з Ісаврійської династії, правив з 790 року.

98 Ансхарій (Ансгар, Ангарій) Гамбурзький, Бременський, архієпископ (католицький святий; 865; пам’ять 3/16 лютого), просвітитель Скандинавії.

Проповідував християнство на півночі Європи, за що названий «Апостолом півночі».

99 Великі Моголи, династія правителів у Могольській імперії у 1526-1858 роках (Індія).

Заснована Бабуром, вихідцем із Центральної Азії — Моголистана. Найвизначніші представники — Акбар, Джахангир, Шах-Джахан, Аурангзеб. Після захоплення у 1803 році Делі англійці виплачували Великому Моголові пенсію, а в 1858 ця династія була офіційно скасована, і Індія перейшла під пряме управління Англії.

100 Григорій Двоєслов, Великий, папа Римський, святитель

( 604; пам’ять 12/25 березня).

Народився в знатній римській родині, що дала, крім нього самого, ще трьох святих (мати і дві тітки Григорія). Одержавши блискучу світську освіту, ретельно вивчав святоотцівську літературу. Вважаючи обтяжливим життя у миру, після смерті батька на свої кошти заснував шість монастирів і сьомий у Римі, до якого вступив і сам, запровадивши там Бенедиктинський статут. Був поставлений на архієпископа Римського у 590 році. Ім’я «Двоєслов» отримав за назвою своєї книги «Діалоги».

Автор великопісної літургії Передосвячених Дарів, що носить його ім’я.

101 Нікейський Собор — Всесвітній Собор, що відбувався в місті Нікея. Нікейських Соборів було два: I (перший і взагалі в ряду Всесвітніх Соборів) у 325 році був скликаний для викриття єресі Арія. На ньому ж був проголошений Символ віри. Другий (за рахунком — VII) — у 787 році розглядав питання про вшанування ікон.

Імператор Костянтин Великий (див. примітку 55) був присутній на I Всесвітньому Соборі в Нікеї.

102 Валент Флавій (близько 328-378), імператор східної частини Римської імперії, правив з 364 року. Брат і співправитель Валентиніана I (364). Зазнав поразки від вестготів в Адріано-польському бою і загинув.

103 Купріян Карфагенський, священномученик ( 258; пам’ять 31 серпня/13 вересня), єпископ, отець Церкви, письменник-богослов.

Народився в Карфагені в багатій і знатній язичницькій родині. Одержав прекрасну літературну й ораторську освіту. Познайомившись із життям християн, під впливом Тертулліана (див. примітку 39) хрестився у 246 році й незабаром зробився пресвітером, а потім був обраний єпископом Карфагенським. Його єпископство припало на лихоліття гоніння імператора Декія (251), у яке багато християн, не витримуючи жорстокості переслідувань, відпадали від Церкви. Купріян закликав свою паству мужньо переносити випробування. Він вів енергійну боротьбу з розкольниками. Проти єретиків виступав на Карфагенських Соборах, залишив багато літературних (богословських) праць. Прийняв мученицьку кончину в часи гоніння Римського імператора Валеріана (253-259).

104 Олександр II Карагеоргієвич (1888-1934), король Югославії, правив з 1921 року.

Під час Балканських воєн 1912-1913 років командував Першою сербською армією, у Першій світовій війні був головнокомандувачем сербської армії. У 1914-1921 роках — принц-регент, а з 17 серпня 1921 року — король Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Югославія). Був убитий у Марселі разом із французьким міністром закордонних справ Ж. Л. Барту хорватськими й македонськими терористами, пов’язаними з фашистською Німеччиною й Італією.

105 Олександр Север (208-235), Римський імператор, останній з династії Северів, правив з 222 року.

У 231-232 роках вів успішну війну з Персією. Був убитий своїми солдатами, незадоволеними введенням суворої військової дисципліни.

[ Купити книгу - "Микола Сербський. Місіонерські листи." ]

[ Скачати книгу - "Микола Сербський. Місіонерські листи." ]


Святитель Николай Сербский. Миссионерские письма. - на русском языке


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!