Догматичне богослів`я - Про Бога як Суддю і Мздовоздаятеля Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Догматичне богослів`я
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Про Бога як Суддю і Мздовоздаятеля
   

Підрозділ 5.1. Про Бога як Суддю і Мздовоздаятеля для кожної людини зокрема
§5.1.1. Смерть тілесна і безсмертя душі
§5.1.2. Окремий суд
§5.1.3. Відплата після окремого суду. Стан праведних і грішних
§5.1.4. Молитви Церкви за померлих
Підрозділ 5.2. Про Бога як Суддю і Мздовоздаятеля для всього роду людського
§5.2.1. Невідомість часу другого пришестя Ісуса Христа. Ознаки Його пришестя
§5.2.2. Антихрист і час його пришестя
§5.2.3. Битва антихриста з царством Христовим і поразка (знищення) його від Господа
§5.2.4. Друге пришестя Христа
§5.2.5. Воскресіння мертвих та його дійсність
§5.2.6. Загальність та одночасність воскресіння померлих. Зміна живих
§5.2.7. Тіло воскресіння та його властивості
§5.2.8. Кінець світу
§5.2.9. Загальний суд. Його дійсність та образ здійснення
§5.2.10. Кінець благодатного царства Христового й відкриття царства слави. Помилковість хіліазму
§5.2.11. Блаженний стан праведників. Ступені та вічність їхнього блаженства
§5.2.12. Стан засуджених. Ступені та вічність їхніх мук


ЧАСТИНА ІІ. ПРО БОГА І ЙОГО ВІДНОШЕННЯ ДО СВІТУ

Розділ 5. Про Бога як Суддю і Мздовоздаятеля


Творець неба і землі, світу видимого і невидимого визначив Своїм творінням різноманітні цілі: як світові взагалі, так і людині, яка підко­ряється йому і поєднується з ним в останній найвищій меті всього ство­реного буття. Цією останньою метою є слава Божа, неподільно поєдна­на з досконалістю та блаженством творінь. Повинен настати час, коли остаточно здійсняться визначення Божі стосовно всього світу та роду людського. Коли це здійснюється і як це здійснюється? Розум людський у всі часи намагався (у природних релігіях та філософії) проникнути за таємничу завісу, яка відділяє теперішній стан світу і людини від їхнього майбутнього, але Божого ніхто не знає, тільки Дух Божий.

Знання про майбутню долю світу та людини ми маємо настільки, наскільки відкрито нам це Самим Богом. Тому тільки в богоодкровенній християнській релігії міститься достовірне вчення про остаточну долю світу та людини. Цілком очевидно, що воно має пророчий характер [73, С 397-399; 48, С. 67-68].

Підрозділ 5.1. Про Бога як Суддю і Мздовоздаятеля для кожної людини зокрема

Бог виконує свої цілі стосовно кожної окремої людини тим, що, піддаючи її тілесній смерті, дарує безсмертя душі людській, здійснює суд, котрий називається окремим, над кожним із померлих одразу ж після смерті, і на цьому суді визначає тимчасовий стан як праведних, так і грішних, до остаточного визначення їхньої долі, яке настане на все­загальному суді, після возз'єднання душі з тілом.

Східні Православні Патріархи пишуть: "Віруємо, що душі померлих блаженствують або мучаться, відповідно до того, які були їхні діла. Роз­лучившись з тілами, вони зараз же переходять або до радості, або до журби й скорботи. Вони ще не відчувають повного блаженства, або пов­ної муки, бо повне блаженство або повну муку кожен отримає після За­гального Воскресіння, коли душа поєднається з тілом, у якому жила до­брочесно чи порочно" [75, С 56].

§ 5.1.1. Смерть тіла і Безсмертя душі

Життя кожної людини завжди закінчується тілесною смертю: в Адамі всі вмирають. Згідно з цілями і намірами Творця, смерть тіла - не остаточне знищення людини, вона веде за собою на деякий час буття душі без тіла, інакше - смерть тіла поєднана з безсмертям душі.

Під безсмертям душі часто розуміють і визнають безсмертя лише в тому значенні, що зі смертю тіла не знищується духовне начало (субстанція) в людині, що воно продовжує жити, але не припускає особис­того (індивідуального) безсмертя. Про такого роду безсмертя, безсмер­тя просто духовного єства, говориться, як правило, у системах пан­теїстичної філософії. Але таке безсмертя, власне кажучи, є заперечен­ням того безсмертя, у яке всі люди вірили, вірять і якого очікують; воно є знищенням людини як особистості. Під безсмертям потрібно розуміти безсмертя не просто духовного єства, а й усього її духовного змісту, надбаного під час зв'язку з тілом, безсмертя цієї окремої душі, яка мис­лила, любила, страждала протягом більш чи менш тривалого життя. Одкровення навчає, що безсмертя, дароване Богом душі людській, не є безсмертям тільки за її сутністю (субстанцією), а безсмертям осо­бистісним.

Істина про особистісне безсмертя і особистісне потойбічне життя душі в Одкровенні пов'язана з цілим віровченням. Вона подається у ви­гляді вчення про людину як образ Божий. Богові належить вічне і нескінченне буття, а людину Бог створив для нетління і зробив образом вічного буття Свого (Прем. 2, 23). Смерть - явище випадкове, тимчасо­ве, що впливає лише на тіло, а не на душу; душа не могла б бути обра­зом Божим, якби не мала безсмертного призначення. Та ж істина перед­бачається вченням про викуплення: уся віра була б даремною, ми були б найнещасніші єства у світі, якби не було безсмертя, якби ми тільки в цьому житті сподівались на Христа (1 Кор. 15, 14-19). І взагалі діяння Промислу Божого стосовно людини можуть бути зрозумілими лише за переконання в особистому безсмерті душі.

В Одкровенні прямо і чітко утверджується безсмертя душі. Вже самі визначення тілесної смерті, як виведення душі з темниці (Пс. 101, 8), звільнення її від уз тіла (Филип. 1, 23), вихід (Лук. 9, 31; 2 Петр. 1,15; Євр. 13, 17), відхід (2 Тим. 4, 6) від цього тимчасового світу в інший, вічний (2 Кор. 5, 1), повернення душі до Бога (Еккл. 12, 7), вказують на її безсмертя - у значенні незруйнованості та самостійності її нематеріаль­ного буття. За словами Спасителя, душу не можна позбавити життя: "Не лякайтеся тих, хто тіло убиває, а душі вбити не може" (Мф. 10, 28; пор. Лук. 12, 4-5). Вона, отже, продовжує існування і після смерті тіла. Саду­кеям, що заперечували безсмертя людини, Він говорив:"... чи ж ви не чи­тали в Мойсеевій книзі, як - при кущі - сказав йому Бог, промовляючи: "Я Бог Авраама, і Бог Ісака, і Бог Якова." Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть" (Мф. 12, 26; Лук. 20, 38). Євангельські оповіді про об'явлення під час преображения Господа не тільки взятого живим на небо пр. Іллі, а й померлого подібно до інших Мойсея, що роз­мовляли з Ним про відхід Його, призначене Йому в Єрусалимі (Лук. 9, 30-31; Мф. 17, 3-4), також найчіткішим чином реально засвідчують загробне життя після смерті тіла. Сам Ісус Христос, в усьому подібний до нас, окрім гріха, перед Своєю смертю проголосив: "Отче! У руки Твої віддаю Свого Духа". - І, це прорікши, Він Духа віддав" (Лук. 23, 46).

Душа після смерті тіла зберігає всі сили і можливості, дані їй Твор­цем, і продовжує жити повним внутрішнім життям, з пам'яттю про жит­тя, проведене на землі. Особливо чітко це видно із притчі про багатого і Лазаря (Лук. 16, 19-31). Євангельський багатій, перебуваючи в пеклі, пам'ятає про своїх братів, говорить про Мойсея, чітко уявляє собі зем­не життя і усвідомлює, що саме привело його в це місце мук. Ап. Петро, говорячи про зішестя Ісуса Христа в пекло, коли тіло Його лежало в гробі, вказував, що Господь продовжує жити духом, тобто живою зали­шилася Його людська душа, якою Він духам, що у в'язниці були, зійшов­ши туди, проповідував (1 Петр. З, 18-20), а проповідь Христа духам, що перебували у в'язниці, показує реальність їхнього загробного життя.

Отже, земним існуванням не закінчується буття людини; душа і після відходу від тіла буде продовжувати жити особистим свідомим жит­тям; отже, крім земного життя, є ще життя майбутнє, загробне. Саме со­бою зрозуміло, що безсмертя душі, в кінцевій своїй основі, утворює дар милості і благодаті Божої. Один Бог має безсмертя (1 Тим. 6, 16). Душа людська, як не самобутня, підлягає велінням свого Творця. "Тому, Хто створив, можливо знищити і безсмертне", - говорить св. Єпіфаній (Ер. LXIV, 27) [119, С 132]. Однак і в самій природі душі - простій і нема­теріальній - немає чому вмирати і руйнуватися. Створений дух не може сам по собі припинити чи перервати своє існування, інакше, умертвити себе. Лише дія зовнішньої, творчої сили могла б припинити буття душі, створеної без здатності до власного саморозкладу, тобто з безсмертям природним. Але знищення Творцем Свого творіння просто морально неможливе.

У богослів'ї та філософії існує багато доказів безсмертя душі. Істи­на безсмертя душі в них виводиться із властивостей Божих (так звані технологічні докази), із спостереження над природними властивостями і високим призначенням людини (телеологічні докази), із притаманної людині ідеї правди (моральні докази) і всезагальності вірувань в загроб­не життя (онтологічні докази) [88, С 8-17; 139, С. 280; 48, С. 68-71].

§ 5.1.2. Окремий суд

Тілесною смертю завершується для людини час подвигів і почи­нається час відплати. Після смерті Бог здійснює Свій праведний суд, який називається, на відміну від останнього та всезагального, судом ок­ремим, поодиноким, під час якого призначають загробну долю душам померлим.

Справжність, дійсність цього суду підтверджується вченням Писан­ня про відмінність участі праведників і грішників до часу всезагального воскресіння мертвих. Та знаходяться в Писанні і прямі вказівки на цей суд. Так, син Сіраха говорить: "Бо для Господа ж легко за дня кончини відплатити людині за її учинками. Одна година у злиднях, і розкоші за­буто; при кінці ж людини - діла її об'являються" (Сір. 11, 26-27).

Ісус Христос засвідчив дійсність окремого суду в притчі про бага­того та Лазаря (Лук. 16, 19-31). Блаженний після смерті стан душі Ла­заря і мученицький - душі багача показують дію Божу, котра вирішує долю кожної померлої людини відповідно до її морального стану. Ап. Павло говорить: "... людям призначено вмерти один раз, потім же суд..." (Євр. 9, 27), який, очевидно, наступає безпосередньо після смерті людини.

Як проходить цей окремий суд? Писання не говорить про це. Мож­на тільки уявити собі це, розглянувши ідею суду в застосуванні її до Бо­га. Суд має дві сторони: дослідження правоти чи вини підсудного та ви­несення йому вироку. Та коли суд здійснюється всевідаючим Богом, для Якого моральний стан людини завжди відкритий, то суд насамперед потрібно розуміти як приведення душі до усвідомлення нею свого мо­рального стану. Цей стан для власного усвідомлення людини відкри­вається за посередництвом совісті. Совість здійснює суд над діями лю­дини і в земному житті. Після смерті ж, після зняття одягу тіла, перед оком всевидячого Бога, без сумніву, ще чіткішим і непідкупнішим стане голос совісті, що судить весь пройдений шлях життя. За її посеред­ництвом на окремому суді душа і може бути приведена Богом до усвідо­млення свого морального стану. Так само і винесення вироку Єством всемогутнім не треба розуміти як проголошення душі судівського рішен­ня. Боже Бажання є одночасно і дією Його волі, а тому рішення Всемо­гутнього Судді є також і облаженствуванням душі чи відкиненням її від царства вічного життя.

Людині важко уявити такий, звільнений від усіх звичних норм людського судовиконавства, суд Божий над душами безпосередньо після смерті тіла. Тому з давніх-давен з'явилося серед християн праг­нення до образної уяви способу здійснення цього суду. Це відобразило­ся в сказаннях про митарства. Сутністю цих сказань є те, що душа після відділення від тіла повинна пройти в повітряних просторах на шляху до небесного царства кілька поневірянь, тобто митарств, або су­дово-виконавчих відділень (застав), які охороняють злі духи-митарі. Тут злі духи викривають душу в різноманітних гріхах і не пропускають далі доти, поки ангели, що супроводжують душу, не доведуть її непричетність до названих гріхів чи не виставлять зі свого боку здійснені душею подвиги добра, які згладжують їх. Під час проходжен­ня митарств кожен гріх, кожна пристрасть буде мати своїх митарів чи катів. Душі добрі, виправдані на всіх митарствах, за вироком невидимо­го Судді, підносяться ангелами прямо в райські помешкання, а душі грішні, затримані на тому чи іншому митарстві, звинувачені в безчесті, тягнуться демонами в їх темні помешкання [1].

Таке уявлення окремого суду, як проходження душею митарств, ніде в Писанні прямо такими рисами не зображується. Древні вчителі, наводячи сказання про митарства, бачили в ньому лише "невеличке, слабе зображення речей небесних" (св. Макарій Єгипетський) і відхиля­лися від буквального, чуттєвого розуміння цих сказань. Однак вони вка­зували на свідчення в Писанні, котрі можуть налаштовувати на сприй­няття окремих положень, що містяться в сказанні про митарства. Так у цих сказаннях вказується, що ангели добрі та злі оточують душу після відділення її від тіла і перші готові бувають провести її до неба, а ос­танні - до місця загибелі та мук. І в притчі про багатого та Лазаря мо­виться, що коли Лазар помер, то віднесений був ангелами на лоно Ав­раамове, а про багача зауважено: "нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе..." (Лук. 12, 20) - зажадають, скоріше всього, злі й немилосердні духи. У сказаннях про митарства стверджується далі, що душа проходить шлях до неба і Бога через повітряні простори, де зустрічає злих духів. І Одкровення називає диявола князем влади повітряної (Еф. 2, 2), а підлеглих йому духів - духами зла піднебесного (Еф. 6, 12). Та думка сказання, що душі, котра залишає світ, Богом на­дається допомога і сприяння у справі морального самоусвідомлення і самоосуду за участю духовних сил світла та пітьми як знарядь Його правосуддя, також заслуговує уваги. У посланні ап. Іуди є згадка про су­перечку архангела Михаїла з дияволом стосовно тіла Мойсеевого: не сміючи виголосити зневажливого осуду Мойсея, архангел говорить дия­волові: "Хай Господь докорить тобі!" (Юд. 9), тобто заборонить проголо­шувати зневагу й звинувачення на Мойсея. Таким чином, і про душу людську, після відходу її від тіла, можлива між духами світла і пітьми су­перечка - бути їй засудженою на муки у товаристві злих духів, чи бути виправданою для участі в блаженстві у товаристві св. ангелів. Крім то­го, Писання подає все земне життя людини як таке, що проходило під тим чи іншим впливом безплотних духів. Тим природніше знайти для них ту чи іншу долю після звільнення душі від тіла, коли наступає для душі час суду і відплати. Під час вступу душі в загробну сферу, участь духовних сил в її долі та їх керівництво може уявлятися навіть необхідним. "Якщо ми, переходячи з міста -в місто, - роздумує св. Іоан Златоуст, - маємо потребу в керівниках, то тим більше буде відчувати потребу в провідниках душа, яка вийшла із тіла і подається до майбут­нього життя [119, С 133-134; 48, С. 399-411].

§ 5.1.3. Відплата після окремого суду. Стан праведних і грішних

1. Як відмінним є стан душ, які відійшли з нашого життя, так і неод­наковою є і їхня загробна доля, що визначається правдою Божою на ок­ремому суді. Наскільки відкрито це нам у слові Божому про загробний стан померлих до всезагального суду, він є станом відчуття душами блаженства чи муки, хоча і не повного блаженства, і не повної муки, бо справжнє блаженство чи справжню муку кожен одержить після загаль­ного воскресіння [77, С 20-21]. Перебуваючи не в однаковому, і в не до кінця визначеному стані, душі посилаються не в одне і те ж місце [84, С. 52-53]; вони перебувають або в раю, або в пеклі. Православна Церква не визнає середнього місця чи стану між блаженством і мукою - чисти­лища.

2. Бог, як праведний Суддя, душам праведним після відходу їх із цього життя дарує блаженне безсмертя, посилає їх туди, де радість і блаженство. Так, у притчі про багатого і Лазаря Спаситель показує, що праведний Лазар одразу ж після смерті був віднесений ангелами на ло­но Авраама, де він, як той, що одержав зле в земному житті, нині втішається. Перед Своїми хресними стражданнями Ісус Христос гово­рив учням Своїм: "Коли відійду - приготую місце вам. Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я - були й ви" (Ін. 14, 3-4). Бувши на хресті, Господь сказав розбійникові, який покаявся: "Ти будеш зо Мною в раю" (Лук. 23, 43). Тайноглядач Іоан і справді бачив святих Божих у славі, перш ніж відкритий був останній страшний суд Божий на весь всесвіт (Об. 4, 4; 6, 9-11; 7, 9).

Блаженний стан до всезагального суду святих і всіх зарахованих Божим милосердям до їх числа в Одкровенні зображується в таких ри­сах. Це є стан спокою чи заспокоєння від праць, тобто трудів. Так, ап. Іоан говорить: "Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі. Так каже Дух - вони від праць своїх заспокояться" (Об. 14, 13). Ап. Пав­ло порівнює цей спокій з тим спокоєм, який настав для Творця після за­вершення днів творіння: "Хто ввійшов був у Його відпочинок, то й той відпочив від учинків своїх, як і Бог від Своїх" (Євр. 4, 9-10). Передбача­ючи пророчим поглядом час свого відходу, він говорить: "Я змагався до­брим змаганням, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призна­чається вінок праведності, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний..." (2 Тим. 4, 7-8). В усіх цих місцях земне життя людини, на противагу майбутньому, зображується як час неустанної праці та зви­тяг; тому і під спокоєм майбутнього життя треба розуміти не тільки відсутність будь-яких зовнішніх обставин, що обтяжують людину в зем­ному житті трудами, клопотами, сумнівами та страхами, а й внутрішній спокій душі, стан повної відсутності пристрастей, задоволення своїм становищем, справжньої впевненості у своїй приналежності Христові й у світлій долі в майбутньому, коли настане повнота відплати. Цей спокій не є байдужим станом одного безтурботного очікування й бездіяльності, яке нагадує глибокий сон, як і спокій Божий після закінчення справ творіння не є станом бездіяльності.

Душі святих у загробному житті будуть перебувати в тісному єднанні з Господом Ісусом Христом, удостояться особливого наближен­ня до Бога і споглядання слави Його. Сам Ісус Христос говорив своїм учням: "Бажаю, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я, щоб бачили славу Мою, яку дав Ти Мені" (Ін. 17, 24). Згідно з такою обіцянкою ап. Павло виражає впевненість, що для пра­ведника позбавлення від тіла є щаблем до тіснішого єднання з Христом: "Для мене життя - Христос, а смерть - то надбання... Тягнуть мене од­не й друге, - хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це знач­но ліпше" (Филип. 1, 21, 23; 1 Кор. 5, 6-8). Єднання з Господом Ісусом Христом поєднується із наближенням праведних до триіпостасного Бо­жества: "Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога" (Мф. 5, 8; пор. 1 Кор. 13, 12). Наближення до Божества, звичайно, сприятиме то­му, щоб душі праведних все більше і більше зростали в добрі та бла­женстві. Вони удостоюватимуться, без сумніву, і вищих одкровень, а че­рез це будуть зростати в пізнанні істини.

Єднання з Господом супроводжуватиметься для душ померлих у Христі також спілкуванням з ангелами і між собою. За словами Спаси­теля, ті, що увірували, засядуть, а отже, будуть перебувати в найближ­чому спілкуванні з Авраамом, Ісааком і Яковом (Мф. 8, 11; Лук. 8, 28-29). Лазар був віднесений ангелами на лоно Авраама. Ап. Павло на­вчає, що всі, хто спочив у Христі, з величезною кількістю ангелів утво­рюють небесну Церкву, небесний Сіон, місто Бога живого (Євр. 12, 22-24). Без сумніву, померлі впізнають одне одного на тому світі. Без цьо­го і саме блаженство їхнє не мало б можливої до поєднання душ з тіла­ми повноти. Євангельський багач, перебуваючи в пеклі, побачив і впізнав Лазаря, який був на недоступному для багача лоні Авраама. Пророче зображення зішестя в пекло царів вавілонського (Іс. 14, 9-10), єгипетського (Ієзек. 32, 21) та сірійського (Ієзек. 31, 16-17) показують, що ті, які перебували в шеолі, впізнавали один одного, це стосується, звичайно, і стану праведних. Древні вчителі з упевненістю говорили, що після смерті ми будемо бачитися з близькими нам людьми. "Ті, котрі не бачать тут один одного, - говорить св. Єфрем Сірин, - побачаться там, - мати впізнає, що це її син, а син впізнає, що це його мати" ("Про страх Божий і про останній суд"), "Ми тут тимчасово знаходимось, - говорить св. Кіпріан у трактаті "Про смертність". - Будемо благословляти день, котрий кожного з нас, ... забравши від землі і звільнивши від мирських пут, повертає в рай і царство небесне... Нас очікує там безліч люб'яз­них до нас, чекає численна армія батьків, братів, дітей, які, не боячись уже за свою безпеку, піклуються ще за наше спасіння. Побачити їх, - об­няти їх, - о, яка це радість для них і разом з тим для нас!" [119, С. 135].

Місце, де будуть перебувати душі померлих праведників до всеза­гального воскресіння, у Писанні називається раєм (Лук. 23, 43; 2 Кор. 12, 4), царством небесним (Мф. 5, 3, 10; 8, 11), царством Божим (Мф. 6, 33; Лук. 13, 28-29; 1 Кор. 15, 50), домом Отця Небесного (Ін. 14, 2), го­рою Сіон, містом Бога живого, Єрусалимом небесним (Євр. 12, 22), Єру­салимом вишнім (Гал. 4, 26), небесами (Лук. 12, 33-34; Євр. 10, 34). Усіма цими найменуваннями місць перебування душ померлих правед­ників вказується лише ідея наближення праведних душ до Бога і бла­женного їх поєднання з Ним, відволікається думка від чуттєвих уявлень щодо цього місця. Тому непереконливі вільні здогади і безплідні зусил­ля географічно описати місце заспокоєння померлих і шукати його в повітряних чи планетних просторах. Царство небесне, куди переселя­ються померлі, тому й називається небесним, що нема видимого розміщення його на землі, - це абсолютно інший світ, відмінний від на­шого. "Де Христос, там і небо" [119, С. 136], - говорить св. Іоан Злато­уст. Нам корисніше і необхідніше знати, що є рай, аніж знати, де це місце знаходиться.

3. Блаженству праведних протиставляється абсолютно протилеж­ний стан душ грішних. На них очікують за гробом осуд, печаль і смуток. Спаситель говорить всім Своїм наступникам: "Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більше нічого не може вчинити! Вкажу вам, кого треба боятися: Бійтеся того, хто має владу, убивши, укинути в геєну. Того бійтеся!" (Лук. 12, 4-5). У притчі про багатого та Лазаря душа грішника-багача зразу ж після смерті потрапила до пекла і там піддається мукам. У бесіді з іудеями Спаситель говорить, що вони не зійдуть на небо (Ін. 8, 21), бо, не вірячи в Нього, помруть грішниками (Ін. 8, 23-24), а грішни­кові, рабові гріха, не можна бути нащадком у домі Отця небесного (Ін. 8, 35).

Самі муки грішників у Писанні зображують більше в негативних, ніж позитивних рисах. Вони будуть віддалені від Бога - Джерела радості і блаженства всього створеного. Це віддалення чи відчуження душі від свого Творця і разом з тим передчуття вічності свого віддалення від Нього є першим і найбільшим із загробних страждань грішників. "Ідіть від Мене, прокляті" (Мф. 25, 41), - говорить Сам Господь, показуючи тим, що основа мук грішників полягає у віддаленні їх від Нього. "Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!" (Мф. 7, 23). Віддалення від Бога - прокляття Боже - є позбавленням усіх благ, котрі обумовлюють­ся поєднанням з Богом, є смертю душі, призначеної для вічного життя з Богом і, однак, не здатної жити справжнім життям і в поєднанні з Богом.

Душі засуджених не будуть і не можуть мати того блаженного спо­кою, котрий вирізняє загробний стан душ праведних. Оскільки непідкуп­ний голос совісті в загробному житті пробудиться з усією силою, свідомість і пам'ять будуть зберігати і душі засуджених, вони обов'язко­во відчуватимуть постійні докори сумління за свої гріхи, котре буде тер­зати безперестанно, як черв'як невмирущий (Марк. 9, 44). Під час зем­ного життя грішник ще міг приглушувати голос своєї совісті, знаходячи тимчасове забуття і заспокоєння в задоволенні різних бажань і пристра­стей. Але цим шляхом не можна заглушити голос сумління в майбут­ньому житті, бо там немає нічого, що може задовольнити попередні за­пити грішника. Там не одружуються, не виходять заміж (Мф. 22, ЗО), там немає інших плотських потреб і предметів до їх задоволення (Лук. 12, 20; Об. 18, 10-14). Відсутність блаженного спокою в душі людини, що наповнює її невимовними муками, повинна підсилюватися, з одного бо­ку, знанням про блаженний стан душ праведників (Лук. 13, 28; 16, 23), з іншого - усвідомленням, що і вона була призначена Господом до тако­го ж блаженства, але позбавлена його з власної вини.

Нарешті, душі засуджених будуть перебувати в співтоваристві з іншими, подібними до них, нещасними душами і особливо зі злими ду­хами (1 Петр. З, 18). Взаємоспілкування ж грішників як поміж собою, так і з духами пітьми, - за неможливості наблизитись до престолу Божого, бо там поставлена велика безодня (Лук. 16, 26), - повинні ще чіткіше по­яснювати їм ступінь їх морального падіння і посилювати тим самим їхнє загальне мученицьке відчуття.

Місце перебування душ померлих грішників у Старому Завіті нази­вається шеолом. У шеолі, згідно із старозавітним вченням, знаходили­ся душі всіх померлих як праведних, так і грішних (Пс. 88, 49; Іов. ЗО, 23). Ті з мешканців шеолу, котрі увірували в проповідь Господа, Який зійшов душею Своєю в пекло, були виведені у світлі помешкання Отця небесного (1 Петр. З, 18-20). Але Новий Завіт переконливо навчає, що душі померлих, відкинутих від блаженного поєднання з Христом, знахо­дяться не там, де перебувають праведники, не в небесних помешканнях, а в таких, котрі відповідають їх моральному станові. Так, про Юду, який удавився, мовиться, що він пішов у "своє місце" (Діян. 1, 25). Місце перебування душ грішників звичайно називається у Новому Завіті пеклом, тобто місцем позбавлення світла, темним місцем (Лук. 16, 23; Діян. 2, 51; пор.: Мф. 11, 23; Лук. 10, 15), найнижчи­ми місцями землі (Еф. 4, 9), підземеллям (Филип. 2, 10), непроглядною пітьмою (Мф. 22, 13; 25, ЗО, 46), в'язницею духів (1 Петр. З, 18). Нема необхідності розуміти під пеклом тільки посмертний мученицький стан душ грішних без вказівки на простір, оскільки душа людини не всюдису­на. У невимірному просторі всесвіту не всі сфери буття є якісно однако­вими, і душі грішників перебувають не там, де праведників, а в гірших умовах - "у місцях засудження та гніву Божого" [84, С 57-58; 48, С. 97-146; 73, С. 411-417].

§ 5.1.4. Молитви Церкви померлих

Відплата після окремого суду не є кінцевою, це тільки передчуття душами повного блаженства чи мук. Для душ нетвердих християн, які померли у спілкуванні з Церквою, з вірою і покаянням, хоча і не встигли принести плодів, достойних віри і покаяння, згідно з великодушним роз­порядженням Божим, ще можливим є звільнення від пут пекельних. Православна Церква вірує, що божественна літургія, молитви і милос­тині, котрі живими приносяться за померлих, що перебувають в пеклі, "звільняють від пут пекла їхні душі" [84, С. 54-55], допомагають їм досяг­ти блаженного воскресіння [77, С 28], тобто сприяють їм в очищенні від гріхів, у тому, щоб одержати від Бога їх прощення і перехід в краще ста­новище.

1. Молитви за померлих є плодом любові, яка не зникає. Одкровен­ня навчає, що ті, хто помер з вірою в Христа і в покаянні, хоча й не одер­жали небесних нагород, але разом з нами продовжують належати до одного й того ж тіла Христового (Еф. 1, 23; Кол. 1, 18) і віддають шану Ісусу Христу (Филип. 2, 10-11). Душі християн, що перейшли в інше жит­тя з паростками віри й благочестя, а не зв'язаними у злі, не ув'язнені в пеклі, звичайно, можуть глибоко каятися в гріхах земного життя і нама­гатися досягти блага, до якого були іноді байдужі на землі, та власними зусиллями вони не можуть звільнитися від пут пекла. Шлях до звільнен­ня від цих пут пекла відкрив і проклав Своїм хрестом Руйнівник пекла, Який вивів звідти душі, що повірили Його проповіді. І тепер Він має ключі від пекла (Об. 1, 18), тобто владу відкривати ворота пекла і закри­вати їх, опускати в пекло і піднімати з нього (1 Цар. 2, 6) тих в'язнів, котрі стають достойними Його милосердя. Отже, для спасіння помер-

лих від пут пекельних з боку членів Церкви земної залишається одне -молити Владику живих і померлих про милосердя і, не сподіваючись на самі лише свої прохання, просити про те ж клопотання перед Ним дос­коналіших членів Церкви небесної - святих Божих. Звернення з молит­вами про усопших таке ціленаправлене і природне, що воно саме со­бою виникає як необхідність у кожній істинно віруючій і добрій душі.

Молитви за померлих і доброчинність для них цих молитов перед­бачається і напучуваннями Одкровення про молитву взагалі. Христия­ни, керовані любов'ю, повинні допомагати один одному в досягненні спасіння. Головним засобом цієї допомоги і разом з тим проявом любові до ближнього є молитва за нього. Господь Ісус Христос Сам, помолив­шись за всіх людей, заповідав молитися навіть за ворогів (Мф. 5, 44). Апостоли навчають молитися за всіх людей, без зазначення місця, де вони знаходяться, часу і обставин, які вони переживають (1 Тим. 2, 1; Еф. 6, 18-19; Як. 5, 16). Хто потребує молитви, за того і потрібно моли­тися. А потребують усі люди, як ті, що живуть на землі, так і ті, що по­мерли, бо померлі, як і живі, однаково для Бога є живими. І чи може щи­ра молитва залишитися безплідною для померлого, коли Сам Господь дав віруючим обіцянку: "І коли що просити ви будете в імення Моє, те вчиню, щоб прославився Отець у Сині" (Ін. 14, 13). "І все, чого ви в мо­литві попросите з вірою, - то одержите" (Мф. 21, 22). Ап. Іоан, зокрема, навчає: "Коли хто бачить брата свого, що грішить гріхом не на смерть, нехай молиться за нього - і Він (Бог) життя йому дасть. Є гріх і на смерть, - не про нього кажу, щоб молився" (1 Ін. 5, 16). Під "гріхом на смерть" апостоли розуміють такий гріх, як хула на Духа Святого, і цей гріх, як говорить Спаситель, не проститься ані в цьому віці, ані в май­бутньому (Мф. 12, 32). Та не всі, хто помер зі справжнім каяттям у гріхах і вірою в Христа, вільні від смертного гріха уже лише тому, що вони по­каялися, хоча й впадали раніше в тяжкі гріхи, і, отже, молитися за них можна і потрібно, і молитва може бути благотворною для них.

Діла доброчинності, здійснювані за завітом померлих чи в пам'ять про них, підсилюють дієвість молитв за померлих, сприяючи покращен­ню їхнього загробного становища та спасіння. Діла благодіяння як діла любові до ближніх не можуть не бути угодними Богові. Устами Премуд­рого Сам Бог засвідчує: "Хто милостивий до вбогого, той позичає для Господа" (Припов. 19, 17; пор.: Сір. 7, 10). Ісус Христос навчав, що ми­лостиня, яку подають ближньому, є подаяния Йому Самому: "Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, - те Мені вчинили" (Мф. 25, 40). Якщо ж Бог діла любові до ближнього готовий сприймати як дані Йому Самому, то, звичайно, і ми можемо молити Його, щоб бла­годіяння ближнім від особи чи імені ближнього, здійснювані в ім'я Христове, були подані Ним померлому, бо сам померлий не має можливості в загробному житті виправдати своє покаяння безпосередньо ним са­мим здійснюваними ділами любові та милосердя. Молитва при посе­редництві живої віри може зробити їх його власністю. Діла любові та ми­лосердя до ближнього можуть сприяти блаженному воскресінню помер­лих і через те, що примножують число людей, які підносять молитву за спасіння померлого.

Особливо благотворний вплив на долю померлих має принесення безкровної жертви чи здійснення літургії за їхнє спасіння. На літургії че­рез занурення частин хліба в таємничу Христову кров, омиваються гріхи тих, кого поминають - живих і мертвих, і Сам Христос є "Той, Хто приносить і Кого приносять", Первосвящеником в усі віки, Який завжди був живий, щоб за них заступитися (Євр. 7, 25). І чи можна не очікувати прощення і відради грішникові, коли Сам Син Царя клопочеться про прощення його гріхів?

Є в Писанні свідчення, що в майбутньому житті можливе прощен­ня Господом деяких гріхів, а, значить, і відповідне полегшення участі по­мерлих грішників. Спаситель говорив: "Будь-який гріх, навіть богознева­га, проститься людям, але богозневага на Духа - не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься, а коли скаже проти Духа Святого, - не проститься того йому ані в цім віці, ані в май­бутньому" (Мф. 12, 31-32). Словами "ані в цім віці, ані в майбутньому" чітко показується, що відпущення деяких гріхів можливе не тільки в те­перішньому, а й у майбутньому житті, не простима лише богозневага на Духа Святого.

Нарешті, Писання подає приклади молитовної згадки про помер­лих і жертви в пам'ять про них з метою вимолення їм прощення гріхів. Так, у старозавітній Церкві існував впродовж усіх часів звичай перела­мувати над померлими хліби (Повтор. 26, 11; Євр. 16, 17) і "на гробах" роздавати їх неімущим (Тов. 4,17), а також у випадку смерті ближніх на­кладати на себе піст (1 Цар. 31, 13; 2 Цар. 1, 12; 3, 15), що звичайно поєднувалося із відповідними молитвами. У пр. Варуха є й зразок мо­литви за померли: "Господи Вседержителю, Боже Ізраїля! - закликає він, - почуй молитву померлих Ізраїля і синів їхніх, які згрішили перед Тобою, котрі не почули голосу Господа Бога свого... Не нагадуй неправд отців наших" (Вар. З, 4-5). Віра в силу молитви за померлих примусила суворого наглядача закону і передань батьківських Юду Маккавея про­голосити молитви за загиблих в бою товаришів, щоб був повністю про­щений вчинений ними (померлими воїнами) гріх (крадіжка речей, при­свячених ідолам іамнійським) і надіслати близько двох тисяч драхм срібла в Єрусалим, щоб була принесена умилостивлююча жертва за гріх, щоб він відпустився їм (2 Мак. 12, 42-45).

У Новому Завіті вказується, що Ісус Христос, молячись перед хрес­ною смертю за учнів Своїх, молився за блага для них у загробному житті, що є предметом і наших молитв за померлих: "Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я, щоб ба­чили славу Мою..." (Ін. 17, 24). Молилися за блага майбутнього життя і відплату за гробом і св. Апостоли: "Хай Господь подасть милосердя Онисифоровому дому, бо він часто мене підкріпляв і кайданів моїх не соромився, а коли він до Риму прибув, шукав мене пильно й знайшов. Хай Господь йому дасть знайти милість від Господа в день той, -скільки ж він послужив в Ефесі мені, ти відаєш краще..." (2 Тим. 1,16-18). Якщо апостол виразно дуже хоче і просить Господа, щоб Він подав милість дому Онисифора, то звідси випливає, що сам Онисифор тоді був уже померлим. Апостол просить за нього самого: "Хай Господь йо­му дасть знайти милість від Господа в день той", (2 Тим. 1, 18) тобто в день суду. Якщо ж йдеться саме про це, то ми маємо тут апостольську молитву за померлого.

2.  У християнській Церкві звичай проголошувати молитви і підно­шення за померлих існує від апостольських днів. Із давніх літургій нема жодної, у якій не було б молитви за померлих; є така молитва і в чинах літургії св. Іоана Златоуста і Василія Великого, які вживаються і тепер. Як видно із літургій яковитів, вірменів, сирійців, несторіан та інших, зберігся цей звичай і в єретичних спільнотах, що відділилися від Церк­ви в найдавніші часи.

3.  Віра Церкви в рятівну силу молитов Церкви за померлих і благо­творність чинів в їхню пам'ять мало супротивників у древності (Арій з послідовниками, у IV ст.), має їх і тепер (у містико-раціоналістичному сектантстві). Відкинула звичай молитися за померлих також Рефор­мація XVI ст. Правда, сам Лютер не заперечував дійсності, доречності та благотворності для померлих молитв за них і справ милосердя. В одній із символічних книг лютеранства також мовиться: "Ми знаємо, що древні говорять про молитву за померлих, якої ми не заперечуємо" [119, С 140]. Але така молитва Реформацією не заохочувалася, не підтриму­валася, тому тепер у протестантизмі нема звичаю здійснювати спільну молитву за померлих. Допускається і здійснюється лише окрема молит­ва за померлих. Нема закону і звичаю здійснювати загальну молитву за померлих і в англо-американських Церквах; хоча не забороняється ок­рема молитва.

Противники вчення про молитви за померлих говорять, що в Пи­санні немає ні прямої заповіді про необхідність молитовного спомину померлих, ні обітниці прощення гріхів померлим після молитв за них. Це правда, особливої заповіді і молитв за померлих в Писанні немає, але є загальна заповідь про молитви один за одного, котрі можна і потрібно відносити й до померлих членів завжди живого тіла Церкви. А вказані в Писанні приклади поминання померлих і апостольське походження цер­ковного звичаю молитися за померлих можуть замінити пряму заповідь. Що ж стосується того, що в Писанні не виражено прямої обіцянки про­щення померлих грішників після молитв живих, то це зроблено всепро­никливою премудрістю Божою, можливо, для того, щоб, сподіваючись на допомогу (молитв і добродіянь), не лінувалися ті, хто живе, заробля­ти своє спасіння.

Молитви за померлих, заперечують далі, нібито не узгоджені і навіть суперечать свідченням Писання, у яких мовиться, що з пекла не­ма викуплення і звідти на небо не переходять. Чому євангельський ба­гатій, що мучився в пеклі, скільки не просив Авраама полегшити йому страждання, одержав відмову? З іншого боку - Писання засвідчує: "на­лежить людині один раз померти, потім же суд" і що на суді Бог кожно­му віддасть за його вчинками (Рим. 2, 6), чому й молитви за померлих не можуть, мовляв, змінити їхній стан. Але те, що для тих, хто перебу­ває в пеклі, можливе позбавлення від кайданів пекельних, видно з того, що Спаситель сходив після смерті душею Своєю в пекло, як Бог, і вивів звідти душі, які повірили Його проповіді, а також із випадків воскресіння мертвих. Із притчі про багача та Лазаря видно лише, що ті, хто перебу­ває в пеклі, самі по собі не можуть молити у Бога звільнення від пекла і що воно неможливе для таких, яким є євангельський багатій, та це не означає, що воно неможливе і для всіх. Для належного розуміння вира­зу притчі про грішників, що вони не переходять з місця мук в лоно Ав­раама, потрібно ще мати на увазі й таке: якщо на небі багато мешканців (Ін. 14, 2), то, без сумніву, і в пеклі є різні мешканці (2 Цар. 4, 32; 35, 41), відповідно до неоднакового морального стану померлих; і тоді як із од­них помешкань, де перебував євангельський багач, нема переходу на небо, з інших, де перебували і старозавітні праведники до самого при­шестя Христового до них і де можуть перебувати й душі, що померли з вірою і покаянням, - такий перехід можливий. Що ж стосується свідчень, які наводяться в Писанні про суд над людиною після смерті і відплату, то потрібно розрізняти суд окремий, що відбувається після смерті кожної людини, і суд всезагальний, який буде під час другого при­шестя Христового, так само і відплату після окремого суду та відплату після загального суду. На останньому суді буде визначена остаточно і на вічні часи доля всіх людей. Після цього суду вже не буде місця жодній сторонній допомозі і будь-яка молитва про ближнього буде недійсною. Але відплата після окремого суду ще не є остаточною.

Незрозуміло, говорять, як дія молитв Церкви може поширюватися так далеко, - на мешканців загробного світу? Це, звичайно, правда, але звідси ще не випливає, що молитва Церкви не може змінювати стан по­мерлого. Для нас не до кінця зрозумілою є і дія молитви людини живої на іншу живу, особливо, якщо молитва проголошується за відсутнього. Однак доречність і благотворність таких молитв визнається всіма віру­ючими. Так і померлі, за яких Церква молиться, не дивлячись на види­ме віддалення від нас, належать до одного і того ж тіла Христового, у якому між членами не можуть не зберігатися співчуття і взаємний вплив.

Висловлюють іноді і таке нерозуміння щодо молитв за померлих: якщо Церква молиться за всіх тих, хто помер з покаянням, і її молитви є сильними і дієвими, то виходить, що всі, за кого вона молиться, спа­суться, і ніхто не буде позбавлений блаженства. На це відповімо слова­ми св. Іоана Дамаскіна: "Нехай так, і ось, і ось якби це сталося! - гово­рить св. Отець (у "Сл. про померлих"). - Бо саме цього і прагне, і хоче, і бажає, цим радіє і тішиться преблагий Господь, хай ніхто не буде поз­бавлений дарів Його" [119, С 141].

4. Під час роздумів про молитву за померлих часто задають ще й таке запитання: чи за всіх померлих можна і потрібно молитися з надією на силу молитв, чи не за всіх? Загальна відповідь на запитання про спа­сенність проголошуваних за померлих молитв може бути одна: все за­лежить від волі Божої - сприйняти чи не сприйняти молитву за тих чи інших померлих. Потрібно лише пам'ятати, що у Господа "нема мерт­вих, а всі живі". Що ж стосується того, чи за всіх померлих можна і тре­ба молитися, то Церква як визначена спільнота віруючих, котра має свої чітко визначені межі, свій особливий статут і правила (дисципліну), свої цілі, може проголошувати громадську чи всенародну молитву лише за тих із померлих, котрі за свого життя перебували й померли в спілку­ванні з Церквою. На цій підставі з часу глибокої давнини підноситься церковно-суспільна молитва лише "за тих, хто у вірі помер: праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелістів, муче­ників, сповідників, тих, хто утримується, і за всі душі праведні, які у вірі померли". Та не здійснює і не може здійснювати Церква заупокійної за­гальної громадської молитви за тих, котрі ніколи не належали до Церк­ви і не мали віри у Викупителя, - за померлих язичників, іудеїв і маго­метан (Марк. 16, 16), ні за тих, котрі за життя явно і свідомо відпали від Церкви і померли поза спілкуванням із нею без віри і таїнств, як-от: відступників від християнства, явних зневажників Бога, Його Церкви і таїнств (Євр. 10, 26-29; пор. 6, 4-6), різного роду єретиків, розкольників і сектантів, і взагалі усіх тих, кого стосуються слова Спасителя: "Коли хто не послухає Церкви, - хай буде тобі як поганин і митник" (Мф. 18, 17). І нарешті, не проголошує Церква молитв за свідомих (тобто за "вільних") самовбивць, бо царство Боже здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають Його (Мф. 11, 12). Але не відмовляє Церква в своїй молитві тим із самовбивць, котрі позбавляють себе життя під час душевного розладу і безумства, а не в гріху розпачу [119, С 141].

Зокрема, нерідко задають запитання: чи дозволяється церковно-загальна молитва за чинопослідуванням Православної Церкви за по­мерлих інших християн, наприклад; римо-католиків і протестантів. У нашій Православній Церкві згідно з практикою грецької Церкви і на підставі відповідних канонічних постанов древньої Вселенської Церкви (наприклад, Ап. пр. 45 і 46; Лаод. 6, 9 і 33; Ант. 2 та інші), діючих розпо­ряджень Св. Синоду дозволяється православним священикам, коли не­має поблизу іновірних священиків (ксьондзів і пасторів), проводжати тіла померлих інославних християнських сповідань (римо-католиків та протестантів) у церковному одязі та опускати в землю під час співу "Святий Боже...", але "православне духовенство не має права відспіву­вати таких згідно з чинопослідуванням Православної Церкви; тіло по­мерлого іновірця християнського сповідання не може бути занесене пе­ред погребінням в Православну Церкву [119, С 142].

Заборона церковно-громадської молитви за померлих християн­іновірців, як багатьом здається, виникає від нестачі віротерпимості і лю­бові до ближнього, є свідченням безучасті до скорботи тих із православ­них, котрі бажали б у православній молитві за померлих іновірців знай­ти для себе християнську утіху. Та не потрібно, - говорить св. Григорій Богослов, - укладати мир на шкоду вченню істини, поступаючись будь-чим заради слави називатися поблажливими" [119, С. 142]. Заповідь про любов до ближніх Церква виконує: вона молиться за всіх людей, ким би вони не були - чи то іновірці, чи зовсім не освічені світлом Хрис­тової віри, чи ті, що перебувають в розколі та єресі, - молиться, щоб во­ни повернулися до віри Православної перед кінцем свого життя [84, С. 126-127]. Та лише душі, що не належать до істинної Церкви Христової, відходять у світ неземний, Церква повністю віддає їх домобудівництву правосуддя та милосердя Божого, бо, за словами ап. Павла, їх судить Бог (1 Кор. 5, 13). Отже, не здійснюючи за них загальнонародну молит­ву, Церква, таким чином, не прирікає їх на вічний суд і загибель. Недо­пущення нею церковно-загальної молитви за християнина-іновірця ви­никає не від недостачі любові до ближніх, а тому, що жодна Церква не може допустити спілкування осіб, котрі до неї належать, з послідовни­ками інших віросповідань у таїнствах і релігійних обрядах без запере­чення самої себе. Допустити байдужість у церковному спілкуванні між людьми різних сповідань з боку Церкви означало б насправді визнати, що для їхнього спасіння байдуже, до якої Церкви, до якого вірос­повідання християнин належить. Проповідь такої повної байдужості у справах віри (релігійного індиферентизму), очевидно, була б не виявом любові до ближніх, а холодно-байдужим потуранням, яке тільки прикри­вається іменем християнської любові.

Нарешті, зміст заупокійного богослужіння зі встановленими Право­славною Церквою обрядами показує, що було б обманом здійснення за­гально-церковних заупокійних служб за іновірців. Сам чин поховання, як і всі заупокійні наші моління, складений на підставі догмату, що Церк­ва молиться за вірного раба Божого, за члена Божої Церкви [88, С 74-140; 48, С. 297-328; 73, С. 417-422].

Загробна участь немовлят

Православна Церква сповідує, що блаженна є доля тих із взятих смертю немовлят, котрі обмиті водою і Духом в хрещенні й прийняли Св. Духа в миропомазанні [75, С 47-51]. До них, зокрема, відносяться слова Спасителя про дітей, що "... їхнім є царство Боже". У молитвах і піснеспівах чину поховання немовлят вони, як обмиті водою і Духом, по­даються учасниками небесних благ. Ступінь їх блаженства, звичайно, відповідає ступеню можливості сприйняття небесних благ тими, хто по­мер у ранньому дитинстві, і цей ступень підноситься в міру розкриття їх природних сил. Крайністю було б ототожнювати їхній ступінь блаженст­ва зі ступенем блаженства доброчесних дорослих (див. у Григорія Нісського "Про немовлят, украдених смертю") [119, С 143].

Але яка загробна доля тих із померлих, котрі не були охрещеними не з своєї вини і котрі, отже, винні лише в тому, що вони народилися ча­дами гніву Божого за єством (Еф. 2, 3), тобто з успадкованим гріхом? На це запитання можна відповідати лише передбачливо, маючи на увазі, що, оскільки правосуддя Боже неосяжне і безмежне, так і милосердя Його неосяжне і безмежне. Душа, яка несе на собі лише пра­батьківський гріх, звичайно, не буде у Бога порівняна з душею, котра свавільними гріхами робить себе достойною осуду. Природною є думка, що якщо осуд є невід'ємною частиною властивості Первородного гріха, то неохрещені немовлята не можуть з самого початку взяти участі в блаженстві відроджених немовлят. У царство Боже не може ввійти ніщо нечисте, а природна нечистота залишається в тих, хто помирає без хре­щення. Чи залишиться майбутнє життя немовляти на цьому початково­му ступені, чи душі немовлят, поступово вдосконалюючись, можуть до­сягнути повної міри блаженства, - це є для нас глибокою таємницею. Із древніх учителів Св. Григорій Нісський відповідав на це запитання ствердно, а блаж. Августин, навпаки, писав: "...жодного вічного спасіння поза хрещенням Христового нехай не обіцяється немовлятам: не обіцяється воно їм і Святим Писанням"; успадкована пристрасть, як гріх у власному розумінні, "робить неохрещених немовлят винними і, як чад гніву (хоча немовлята й померли), тягне до засудження [119, С 143]. З того ж питання св. Григорієм Богословом був висловлений такий погляд: "діти тоді починають підлягати відповідальності за життя, коли їх розум перейде в зрілість і зрозуміють вони таїнство (тому що за гріхи невідан­ня не питається з них з причини вікової)" [132, С. 260-261]. Отже, осо­бистої відповідальності подібно до відповідальності дорослих діти не несуть. "Але не будь-хто, недостойний покарання, достойний вже і честі: так само як і не будь-хто, недостойний честі, достойний вже і по­карання". Тому "краще несвідомо освятитися, ніж умерти не відзначе­ним"... "Не мала небезпека - вмерти, народившись для одного тління і не одягнувшись в нетління" [132, С 261].


Підрозділ 5.2. Про Бога як Суддю і Мздовоздаятеля для всього роду людського

Теперішній стан світу і порядок речей, який нині спостерігаємо як у світі моральному (роздвоєння між духом і плоттю, зміщення добра і зла, правди і брехні), так і в світі матеріальному (явища фізичного зла), не можуть продовжуватися безкінечно. Це припустимо і згідно з судження­ми здорового розуму. Одкровення позитивно засвідчує, що в майбутнь­ому справді настане всезагальна зміна теперішнього стану речей. Воно навчає, що прийде день - останній день для всього роду людського (Ін. 6, 39, 40, 44-54; 11, 24; 12, 48), і заодно день кінця віку і світу (Мф. 13, 39) - день, встановлений Богом, коли Він захоче правдиво судити весь світ (Діян. 17, 31). У цей великий день (Діян. 2, 20; Іуд. 6) прийде з неба Господь Ісус Христос у славі Своїй, і з Його пришестям настануть все­загальне воскресіння мертвих і зміна живих, кінець видимого світу, суд над усіма розумно-вільними істотами з його наслідками - кінцем благо­датного царства і відкриттям вічного царства слави для одних і вічного покарання для інших. Тоді здійсняться визначення Божі про весь світ і про рід людський [73, С 468; 48, С. 328].

§ 5.2.1. Невідомість часу другого пришестя Ісуса Христа. Ознаки Його пришестя

І. Остаточне здійснення визначень Божих про рід людський і про весь світ Одкровення поєднує з днем другого пришестя Ісуса Христа. На запитання про те, коли настане це пришестя і кінець світу, Господь відповів Своїм учням: "А про день той і годину не знає ніхто - ані Анге­ли небесні, ані Син - лише Сам Отець" (Мф. 24, 36). Потім, перед вознесінням на небо, на запитання апостолів "Чи не часу цього відбудуєш ти, Господи, царство Ізраїлеві?" - Він відповів їм: "То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй." (Діян. 1, 6-7). Ап. Павло про час цього пришестя зазначає: "А про часи та про пори, брати, не потрібно писати до вас, бо самі ви докладно те знаєте, що прийде день Господній так, як злодій вночі" (1 Сол. 5, 1-2; пор.: 2 Петр. З, 10). З приводу невідомості для людей дня і години другого пришестя Господа для суду над світом Спаситель навчав: "То ж пильнуйте, бо не знаєте, котрого дня прийде Господь ваш" (Мф. 24, 42).

Із вказівкою на невідомість дня і години другого Свого пришестя, Спаситель поєднує вказівку на несподіваність другого пришестя для більшості людей: "Будьте готові й ви - бо прийде Син Людський тієї го­дини, коли ви не думаєте!" (Мф. 24, 44; пор.: Лук. 21, 36) і ще: "Як було за днів Ноя, так буде і прихід Сина Людського. Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня, коли Ной увійшов до ковчегу; і не знали, аж поки потоп не прийшов та й усіх не забрав, - так буде і прихід Сина Людського" (Мф. 24, 36-39). Однак, як потоп настав несподівано лише для людей безпечних, занурених ви­ключно в життєві клопоти, але не був таким він для Ноя з сім'єю, так і пришестя Господа не буде несподіваним для людей, не заражених гріхами, що ведуть до безпечності. Це тому, що, говорячи про невідомість дня і години Свого пришестя, Спаситель не залишив в цілковитій невідомості взагалі час настання великого і страшного дня Господнього. Він вказав деякі ознаки наближення і настання часу Свого другого пришестя і кінця віку, подібно до того, як вказані були і ознаки Його першого пришестя.

II. У загальних рисах ці ознаки вказані в притчі про пшеницю і бур'ян (Мф. 13, 23-30). Згідно з даним Спасителем поясненням цієї притчі (Мф. 13, 36-43), до самого кінця світу будуть рости разом пшени­ця і кукіль -добро і зло. Кінець світу і поєднане з ним славне пришестя Христове настануть тоді, коли посіяне Сином Людським добре зерно, яке означає синів царства, проросте до остаточної повноти своєї, так само, як засіяний дияволом і його ангелами кукіль теж досягне остаточ­ної повноти свого розвитку. Зокрема, Одкровення вказує на дві головні ознаки наближення останнього великого дня:

1)  поширення Євангелія в усьому світі, так що в Церкву Христову ввійде багато язичників, і навіть заскнілі у невір'ї іудеї прищепляться до своєї маслини, тобто до Христа;

2)  незвичайне підсилення і поширення зла в усіх областях життя людського, навіть у зовнішній природі, та об'явлення антихриста.

III. Друге пришестя Христове і кінець світу настануть не раніше, ніж буде проповідуватися Євангеліє царства по всьому всесвітові, щоб засвідчити всіма мовами, і тоді прийде кінець (Мф. 24, 14). Сло­во (грец. - "проголошую, оголошую, закликаю, сповіщаю) вказує тільки на сповіщення чого-небудь одним іншому, без зазначення, сприйняте повідомлене чи ні. Тому це означає: буде про­голошене, оголошене, стане відомим Євангеліє царства Божого, яке проповідував Ісус Христос. Радісна звістка про це царство миру та спасіння буде пронесена по всьому всесвітові, тобто по всій засе­леній землі, буде сповіщена на всіх мовах (Марк. 13, 10). Але це не означає, що всі, хто почув про спасіння у Христі, приймуть Євангеліє; багато хто з тих, що почули, навіть зненавидить Євангеліє і озброять­ся проти праведників його (Мф. 24, 9). Та воно в усякому разі буде повідомлене як свідчення усім народам, щоб ніхто не міг виправдову­ватися перед Богом у своєму невір'ї тим, що не чув євангельської проповіді. Тоді саме ввійдуть у Церкву, за словами апостола Павла, усі язичники, тобто повне їх число (Рим. 11, 25). Коли вчення про царство Боже буде проповідуване по всьому світові, тоді прийде кінець - прийде, тобто наблизиться, близько пе­ребуває, тобто знаходиться в близькому майбутньому, але ще не прийшов; а наскільки близький, про це сказано: це залишається невідомим.

Перед другим пришестям Христовим здійсниться навернення Ізраїля до Христа, говорить ап. Павло: "Не хочу я, браття, щоб ви не знали цієї таємниці, - щоб не були ви високої думки про себе, що жор­стокість сталась Ізраїлеві почасти, аж поки не ввійде повне число поган. І так увесь Ізраїль спасеться, як написано: "Прийде із Сіону Спаситель (грец. - визволитель) і відверне безбожність від Якова. І це заповім їм від Мене, коли відніму гріхи їхні" (Рим. 11, 25-27). Осліплення чи жор­стокість виникла в Ізраїлі тимчасово. "Тимчасово" може означати в про­мові апостола, що осліплення в Ізраїлі сталося не назавжди, а тільки на визначений час чи що не всі піддалися цьому засліпленню, бо серед них і в них є віруючі (Рим. 11,7, 17), чи те й інше одночасно. У призна­чений час закінчиться сліпота Ізраїля і весь Ізраїль спасеться; без сумніву, вказується на те, що Ізраїль навернеться до Христа цілим на­родом, у більшості своїй (пор. Об. 7, 2-4), хоча й, треба гадати, не всі до одного, подібно до того, як і під час проповіді апостольської, коли гово­рили: "Весь Ізраїль не вірує", розуміючи більшість. Повернення Ізраїля до Христа станеться тоді, коли в Церкву ввійде повне число поган. Отже, іудеї повернуться останніми і в останній час буття світу, незадовго до другого пришестя Христового. Таке розуміння апостольського про­роцтва підтверджується і словами апостола: "Коли відкинення їх [іудеїв] та примирення світу, то що їхнє прийняття, як не життя з мертвих?" (Рим. 11, 15). Думка цього виразу така: якщо осліплення Ізраїлю стало причиною спасіння світу чи було багатством світу (Рим. 11, 11-12), то очікувати ще більше благ для світу; тобто йдеться про те воскресіння мертвих, котре станеться під час другого пришестя Ісуса Христа і котре поєднується з кінцем світу. Саме повернення Ізраїлю, згідно з передба­ченням Малахії (Мал. 4, 5-6), ствердженим Ісусом Христом (Мф. 7, 10-11; пор.: Марк. 9, 12), має статися за посередництвом пророка Іллі (і ра­зом з тим Еноха) і настане вже в дні антихриста для протидії йому та ви­кривання його. Вірогідніше, що й іудеї масово навернуться до Христа при антихристі, а не до нього. Можна навіть припускати, що іудеї спо­чатку приймуть антихриста за очікуваного ними Месію (на підставі Ін. 5, 43), але скоро, бачачи в ньому кровожерну жорстокість, заперечення ним Бога і самообожнення, зневіряться в його месіанському до­стоїнстві, і цей жахливий обман нарозумить їх, притягне їхні серця до Того, Кому антихрист буде ворогом і противником, тобто до Христа. Та найбільше з усього подіє проповідь пророка Іллі.

З поширенням Євангелія і наверненням іудеїв до Христа надзви­чайно посилиться в останні часи і зло (безбожність і антихристиянство) та примножаться лиха взагалі. Боговідступництво і безчесність останніх часів ап. Павло називає в посланні до солунян (2, 3-7) "тайною безза­коння", а також "відступництвом". Ісус Хрис­тос і апостоли зображують відступництво чи тайну беззаконня такими рисами.

В останні часи з'являться лжехристи і лжепророки, котрі багатьох потягнуть за собою. Ісус Христос говорить: "Багато хто прийде в ім'я Моє, кажучи: "Я Христос". І зведуть багатьох... І постане багато фаль­шивих пророків, - і зведуть багатьох" (Мф. 24, 5, 11). "А Дух ясно гово­рить, - пише ап. Павло, - що від віри відступляться дехто в останні ча­си, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів" (1 Тим. 4, 1). Ап. Пет­ро та Іуда про лжеучителів останнього часу, стосовно яких лжеучителі апостольського віку були лише лжепредтечами, говорять, що вони бу­дуть насмішниками, що ходитимуть за своїми пожадливостями (2 Петр. З, 3; Іуд. 18). Лжехристів та лжепророків тоді буде багато і вони будуть мати надзвичайний вплив. Ап. Павло прямо говорить: "Настане час, ко­ли здорові науки не будуть триматися, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували" (тобто, щоб во­ни влещували їхній слух) (2 Тим. 4, 3).

У тісному зв'язку з примноженням насмішників, хулителів і взагалі учителів безбожжя посилиться тайна беззаконня, яка матиме вплив і на членів самої Церкви: із-за примноження беззаконня (тобто його росту) любов багатьох охолоне (Мф. 24,12). Зменшення любові набуде в май­бутньому широких розмірів. Люди останніх часів зрадять одне одного і зненавидять одне одного (Мф. 24, 10). "І видасть на смерть брат брата, і батько дитину. І діти повстануть навпроти батьків - і їм смерть за­подіють" (Марк. 13, 12; пор.: Лук. 21, 16). Aп. Павло так зображує мо­ральний стан людей в останні часи: "Знай же ти це, - пише він до Ти­мофія, - що останніми днями настануть тяжкі часи. Тоді будуть люди (не деякі лише, а більшість) самолюбиві, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажні, батькам неслухняні, непобожні, запеклі, осудливі, жор­стокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люб­лять розкоші, аніж люблять Бога, невдячні (і до земних покровителів, і до Бога), неправедні (не такі, яким належить їм бути за званням, ста­ном, положенням, місцем), нелюблячі (у них навіть відсутня любов до своїх), наклепники, нестримані (і в мові, і в шлунку, і в усьому іншому)", а за висловом св. Іона Златоуста, непокірливі (різкі і буйні в поглядах, словах, рухах), неблаголюбні (вороги будь-якого добра), зрадники, на­хаби, пихаті, (сповнені зарозумілості, чванства, пихи), сластолюбні (котрі живуть задля свого задоволення), - вони мають вигляд благочес­тя, але сили його відреклися" (2 Тим. З, 1-4).

Розвиток і широке розповсюдження зла потягнуть за собою суспільні лиха. Вказані властивості людей останніх часів такі, за яких дотримуватися миру неможливо, котрі неминуче і скоро викличуть чва­ри, суперництво, ворожнечу між цілими народами. Тоді особливо по­встане народ на народ, царство на царство (Мф. 24, 7), і часи війн про­довжаться на короткий час: "Ви ж про війни почуєте, і про воєнні чутки, - глядіть не лякайтеся, бо статись належить тому. Але це ще не кінець" (Мф. 24, 6). З війнами поєднаються й інші зовнішні лиха: "І будуть зем­летруси великі та голод, та мор місцями, і страшні та великі ознаки на небі (Мф. 24, 7; Лук. 21, 11), і повстання (Марк. 13, 8). Голод і хвороби почасти, звичайно, будуть наслідками війн. Природне також і виникнен­ня серед царств повстань як проявів народного ремствування, тобто нарікання та невдоволення з приводу суспільних лих у вигляді війн, епідемічних хвороб, голоду. Що ж стосується землетрусів, то це оче­видні покарання за безчестя зверху.

Перед самим пришестям Христовим диявол поставить особливе знаряддя - представника і поборника обману та зла в особі антихриста. За нього відступлення і лиха земнородних досягнуть повної сили [48, С 328-344].

§ 5.2.2. Антихрист і час його пришестя

Слово "антихрист" вживається у Св. Писанні в подвійному зна­ченні: загальному та окремому (власному). У загальному значенні цим іменем позначають тих, хто заперечує, відкидає, що Ісус є Христос (1 Ін. 4, 2; пор.: 2 Ін. 7), тобто Його богосинівство і те, що Він - Боголюдина. У цьому значенні, за словами апостола Іоана, і нині антихристів з'яви­лося багато (1 Ін. 2, 18; пор.: 4, 3), є вони тепер, буде їх багато і в май­бутньому. Та ці антихристи є тільки предтечами антихристів у власному чи окремому значенні, про якого той же св. Іоан мовить: "Чуєте - анти­христ іде" (1 Ін. 2, 18). Цей антихрист один, він ще не прийшов, але з'явиться перед кінцем світу. На відміну від антихриста у загальному значенні, котрі визнають Христа, але тільки неправильно, оманливо тлумачать учення про Його особу та Його Євангеліє, антихрист у влас­ному розумінні - це останній, найжорстокіший супротивник і ворог Хри­ста та Його Церкви, котрий усіма засобами буде намагатися зруйнувати справу Христову й заодно облудним шляхом видавати себе за Христа. Це зображується і в самому грецькому найменуванні, яке означає супротивника чи ворога Христа, що обманним шляхом видає себе за Христа (в поєднанні з іншим словом означає як проти, так і замість).

Учення про антихриста, як визначеного, надзвичайного ворога Хри­ста і Його Церкви, який має з'явитися лише в останні часи, мало в різні часи та має й нині немало противників. Доволі поширеною є думка, нібито під антихристом потрібно розуміти не якусь визначену "людину беззаконня", а боговорожу духовну силу, яка діє у світі, безчестя, яке ви­являється в різних єретиках і взагалі в безчесних людях. Подібну думку висловлювали вже в часи блаж. Августина. У період реформації XVI століття, захопившись ненавистю до папства, реформатори прямо ого­лосили, що під антихристом потрібно розуміти папу, точніше - довгий ряд єпископів, що проходив через багато століть на римському престолі (починаючи з папи VII ст. Боніфація VIII). Ця думка, висловлена Люте­ром, внесена в символічні книги лютеранства. У новіші часи це ро­зуміння замінилося в протестантизмі розумінням антихриста в більш за­гальному значенні, у значенні злого, ворожого Богові начала взагалі. Подібна ж хибна думка в ученні про антихриста міститься частково і в поглядах наших розкольників - старообрядців, особливо безпоповців. І вони стверджують, що антихрист є не однією визначеною особою, кот­ра з'явиться перед кінцем світу, а духом зневіри й безчестя, сукупністю єресі та цілим рядом осіб, прониклих цим духом. Антихрист у цьому значенні, стверджують вони, уже з'явився у світі й духовно царствує скрізь. Проте подібні думки не мають для себе підстав у Писанні. Одкро­вення чітко навчає, що під антихристом у власному значенні потрібно розуміти визначену особу, надзвичайну "людину беззаконня", котра з'явиться в останні часи.

Спаситель говорить невіруючим іудеям: "Я прийшов у Ймення Сво­го Отця, та Мене не приймаєте ви. Коли ж прийде інший у ймення своє, того приймете ви" (Ін. 5, 43). Під "іншим" у словах Ісуса Христа потрібно розуміти особливого, надзвичайного Його противника, а саме - анти­христа. Цього іншого Спаситель протиставляє Собі. Але оскільки Хрис­тос є "особа" (єство) єдина, то, очевидно, і під іменем того "іншого" потрібно розуміти єство (особу) визначену; бо властивостям і діям однієї особи можна прямо протиставляти властивості та дії, що нале­жать особі, а не суспільству. Слово "інший" ісус Христос вживає однині і пришестя "іншого" відносить до майбутнього часу: "прийде інший" Це також вказує на об'явлення в майбутньому деякої особливої особи.

Ап. Павло, зображуючи беззаконника, що має з'явитися, говорить: "Хай ніхто жодним способом вас не зведе! Бо той день не настане, аж перше прийде відступлення, і явиться беззаконник, призначений на по­гибель, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святоща­ми, так що в Божому храмі він сяде, як Бог і за Бога себе видаватиме" (2 Сол. 2, 3-4). "Його пришестя - за чином сатани - буде з усякою силою й знаками та з неправдивими чудами" (2 Сол. 2, 9). Що мова тут іде про антихриста, з цим погоджуються всі, і антихрист зобра­жується окремо визначеною людиною. Апостол називає його людиною беззаконня, тобто надзвичайним беззаконником, сином погибелі, гово­рить про нього, що він посяде в храмі, буде видавати себе за Бога, тво­рити чудеса і знамення, і що це ніяк не можна розуміти в загальному, не­власному (колективному) значенні. До того ж, перед кожним із наймену­вань, що даються антихристові, у грецькому оригіналі стоїть визначе­ний член. "Грецькі ж члени, - помічає св. Єпіфаній, - надають предме­тові визначене значення, бо, де додається член, там членом, без сумніву, стверджується, що мова йде про щось одне визначене... Сло­во  означає людину взагалі, а- одну тільки визначе­ну людину" (Пр. Єр. 9, 3) [119, С 149].

Aп. Іоан пише: "діти - остання година. А що чули були, що анти­христ іде, а тепер з'явилось багато антихристів - з цього пізнаємо, що остання година настала" (1 Ін. 2, 18). Розрізнення тайноглядачем анти­христів взагалі, яких багато з'явилось (у грецькій - без члена), від анти­христа у власному значенні (у грецькій - з членом, артиклем), котрий іще прийде, показує, що під майбутнім антихристом він розуміє деяку особливу, визначену особу [2].

Таким було і загальне вчення про антихриста древніх учителів Церкви. Св. Іоан Дамаскін, виражаючи їхні погляди, говорить: "...потрібно знати, що повинно прийти антихристу. Хоча антихристом є і будь-який, хто не сповідує, що Син Божий прийшов у плоті, що Він є досконалим Богом і став досконалим чоловіком, не перестаючи бути Богом, але у власному значенні і переважно називається антихристом той, хто прийде перед кінцем світу" [139, С. 33.7].

Окремі думки чи тільки здогади древніх учителів про особу анти­христа, про його походження, приналежність до диявола, імені його і под., також свідчать, що за їх загальним переконанням антихрист буде визначеною особою. Про походження антихриста майже загальною їх думкою було те, що він виникне, тобто вийде з народу іудейського, а са­ме з коліна Давидового (на підставі Бут. 49, 17; Ієрем. 8, 16-17 і особли­во Об. 7 гл.), що він, на противагу народженню Ісуса Христа від Пречи­стої Діви, хоча й народиться також від дівчини - єврейки, але такої, що впала в гріх, що він "буде вихований таємно, потім раптово повстане, збунтується і запанує" [139, С 338]. Як людина, він, звичайно, буде ма­ти власне ім'я, але це ім'я не відкрите й невідоме, тому що воно, за за­уваженням св. Іринея, "недостойне бути сповіщеним від Духа Святого" (Пр. Єр. 5, ЗО). В Апокаліпсисі вказано тільки число імені звіра, тобто антихриста, котре тому й називається числом звіриним: число його шістсот шістдесят шість (Об. 13, 18). Про приналежність антихриста до диявола св. Іоан Дамаскін говорить: "Не сам диявол стане чоловіком, подібно до того, як очоловічився Господь... Але народиться чоловік від блуду і візьме на себе всі діяння сатани [139, С. 338].

Якщо антихрист буде особливою особою, надзвичайним зна­ряддям диявола для битви проти Христової Церкви, то це показує, що антихрист у власному значенні ще не відкривався. За словами ап. Іоана, коли з'явиться антихрист, то від цього моменту люди по­винні зрозуміти, що остання година настала (1 Ін. 2, 18). Ап. Павло вказує, що цього беззаконника Господь Ісус Христос уб'є Духом Уст Своїх і знищить з'явленням приходу Свого (2 Сол. 2, 8), і, отже, він з'явиться безпосередньо перед самим кінцем світу. Мало того, він з'явиться незадовго до кінця світу, бо маючи звичайну людську природу, він не може існувати протягом цілих віків чи тисячоліть. Звідси виходить, що за ознаками, які передбачають друге пришес­тя Христове, уважні до пророцтва Писання можуть у свій час пе­редбачити і близькість часу появи антихриста, і коли він з'явиться, впізнати в ньому "людину беззаконня" і вжити заходів для свого спасіння. У Писанні, крім того, є вказівки на особливі ознаки, які ма­ють сповістити людям пришестя антихриста. Безпосередньо подією, яка попередить пришестя антихриста, буде, за словами ап. Павла, взяття від середовища того, хто утримує, і того, хто три­має. "Чи не пам'ятаєте, - пише він до солунян, - як ще в вас живу­чи, я це говорив вам був? І нині, ви знаєте, що не дозволяє відкри­ти йому в свій час. Бо тайна беззаконня ужіе діє, тільки не здійснюється до того часу, поки не буде взятий із середовища той, хто утримує тепер, - і тоді відкриється беззаконник..." (2 Сол. 2, 5-8). У цих словах вказується, що пришестя антихриста станеться у свій час (пор.: Ін. 7, 6, ЗО); отже відкриття антихриста станеться не без волі Божої. Бог має у Своїй владі засіб, котримі Він затримує по­яву антихриста. Цим засобом для Нього служить визначене апос­толом у грецькому слові. Отже це слово є благодійною силою, яка обмежує дію таємниці беззаконня і перешкоджає антихристові з'явитися заздалегідь до визначеного часу. Вона в«ступає в силу ли­ше тоді, коли цього захоче й дозволить Бог. Згідно з таким знамен­ням це повинно означати благодійну осо­бистість, яка перешкоджає йому повністю відкритися з усіма де­монічними силами. Як тільки буде взятий з середини той, що три­має, з'явиться людина гріха, тобто антихрист. Але що за сила і особистість про які солуня­ни знали з усної бесіди апостола? Для нас це є таємницею. Одні вбачають у цій силі силу релігійну, силу духовну, а в слові-будь-якого релігійного діяча, інші ж визнають цю силу політичною, а в тому, що утримує, вбачають політичного представника цієї си­ли. Обидва види тлумачень походять з глибокої давнини.

§ 5.2.3. Битва антихриста царством Христовим і поразка (знищення) його від Господа

1. Антихрист буде вести жорстокий бій проти lcyca Христа, його Церкви, вчення і постанов Христових та й взагалі проти релігії і богошанування, знущатися над предметами релігійного вшановування людей, а особливо християн, коротше кажучи - відкине християнство й інші релігії.

Спаситель навчав, що антихрист буде прийнятий іудеями за Месію:"... інший прийде в ім'я своє - того приймете ви" (Ін. 5, 43). Але оскільки не може бути віри у двох Христів, ті, хто сприйняв істинного Христа, повинні відкинути неправдивого, а ті, хто сприйняв неправди­вого, - зректися істинного Месії, то зрозуміло, що антихрист спочатку відкине істинного Христа, щоб самому бути сприйнятим за Месію. Ап. Іоан прямо говорить: "Хто неправдомовець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Христос? Це антихрист, що відрікається від Отця й Сина" (1 Ін. 2, 22).

Ап. Павло пророкує, що той, хто з'явиться, - людина беззаконня -буде ворогом Синові Людському, що принизив Себе, антихрист буде возвеличуватися над усіма (ставити себе вище від усіх, будь-якого - чи то християнського, чи то язичницького - Бога, який промовляє,  тобто того, що називають чи визнають Богом, (пор.: 1 Кор. 8, 4-6), чи шанування, тобто усіх предметів побожного вшанування (пор.: Діян. 17, 23).

У видінні Іоана Богослова про звіра, який вийшов із моря, тобто ан­тихриста, мовиться, що звірові дані були вуста, які промовляли зухва-ло й богозневажливо.., і відкрила вона (звірина) свої вуста на зневагу проти Бога, щоб богозневажати ім'я Його й оселю Його, та тих, хто на небі живе (Об. 13, 5-6).

Різко відкинувши Христа і християнство, Божество і богошануван­ня, антихрист також відверто буде привласнювати собі Боже до­стоїнство, називатиме себе Богом та Христом і вимагатиме до себе бо­жого вшанування і служіння. Тому св. Іоан Златоуст називає його грецькою "богопротивник" і "замістьбожник", тобто той хто замість Бога себе ставить. Під Церквою чи храмом Божим

розуміють храм-будівлю, один визначений храм відомого визна­ченого Бога. Який це храм? Дехто з древніх під цим храмом, місцем, де антихрист проголосить себе богом, розуміли храм єрусалимський, маю­чи при цьому на увазі, що антихрист прийнятий буде іудеями за Христа і буде збудований в Єрусалимі храм. Але за словами св. Іоана Златоус­та, антихрист "буде посідати в храмі Божому, не в єрусалимському тільки, а й всюди в Церквах". У головному храмі, - говорить преосв. Фе­офан, - "посяде він (антихрист), як бог, а потім буде сідати в такому значенні і в будь-якому іншому храмі, котрий зустріне особисто. Або, може, в одному храмі особисто посяде, в інших же своє посідання засвідчить по-іншому. В Апокаліпсисі говориться про образ звірини. Та чи всюди його поставлять у храмах?" (На 2 Сол. 2, 4) [119, С 151]. Само собою зрозуміло, що з заміною служіння Богові та Христу служінням антихри­стові не буде місця в християнських храмах ні зображенням Бога, Хри­ста і святих, ні мощам святих і взагалі предметам зовнішнього христи­янського богошанування.

Але не одне тільки богоборство відрізнятиме антихриста, хоча во­но буде очевидніше за все, а й будь-який гріх. За словами ап. Павла, це буде людина беззаконня, беззаконник, найбеззаконніший, просякнутий беззаконням, сутністю якого є беззаконня. Беззаконно він народиться, беззаконно житиме і, чинячи беззаконня сам, буде всюди поширювати беззаконня. Діючи тільки за навіюванням руйнівника роду людського, він не захоче знати жодних законів - ні божих, ні людських, буде нехтувати і знищувати те й інше. У "ньому", за висловом св. Іринея, повториться "загальне безчестя", "диявольське боговідступництво", "поєднається і зосередиться вся сила відступництва" [119, С 152].

Заперечують, нібито дух людський (в особі антихриста) не може дійти до такого безумства, щоб вважати себе богом і вимагати собі бо­жого поклоніння. Але з Євангелія видно, що сатана вимагав від Ісуса Христа божого поклоніння до себе. Антихрист буде повністю під владою сатани, а тому немає нічого неможливого в тому, що він, засліплений, сповнений пихи і духу сатани, стане богозневажати та вимагати до се­бе від людей божого поклоніння.

Дещо подібне вже сталося в історії засліпленого людства (напри­клад, самообожнення Навуходоносора, обоготворення римських імпе­раторів, деяких ще за їхнього життя - наприклад, Нерона, Гая, Калігу­ли), отже, може повторитись і в інші часи.

2. Засоби, які застосовуватиме антихрист для досягнення своїх цілей, цілком відповідатимуть його властивостям.

Антихрист своє удаване божественне достоїнство намагатиметься довести неправдивими чудесами й знаменнями, подібно до того, як і Боголюдина творила чудеса. Так, Ісус Христос говорить про слуг анти­христа - псевдопророків його, що вони (неправдиві пророки) чинити­муть великі ознаки та чуда, що звели б, коли можна, і вибраних (Мф. 24, 24). За словами ап. Павла, пришестя антихриста буде у великій силі (незчисленній кількості) ознак і чудес неправдивих. Слова апостола по­казують, що знамення і чуда антихриста будуть справою неправди, а не істинними чудесами, бо чудеса може творити один Бог. За змістом своїм вони не перевищуватимуть природних, хоча й таємничих сил природи, але за своїм зовнішнім виглядом будуть подібні до справжніх, чому апо­стол і говорить, що в них виявлятиметься велика сила. Сатана дасть йо­му силу свою, і престол свій, і велику владу (Об. 13, 2; пор.: Лук. 4, 8-9). Подаються в Одкровенні також вказівки на самі види чудес антихриста, наприклад, раптове зцілення однієї з голів звіра, смертельно пораненої (Об. 13, 3-5), а лжепророк (звір) буде зводити з неба вогонь (Об. 13, 13-15).

З настанням багатьох чудес, антихрист, як знаряддя диявола, який для спокуси людей може набувати виду ангела світла (2 Кор. 11, 14), вдаватиметься до лестощів, лицемірства в поведінці, обману в словах та діях. Будучи всередині вовком, він, як зображували його древні вчи­телі, з'явиться ягням, поки не запанує [3].

Обман для свого поширення має неминучу потребу в насиллі вла­ди. Так діятиме й антихрист. Це можливе буде тому, що він з'явиться не тільки релігійною, а й політичною силою - царем. Після проголошення себе царем він влаштує зовнішні жорстокі гоніння на Церкву, за допомо­гою яких намагатиметься викинути з її надр найслабших членів. Ісус Христос пророкував велику скорботу перед кінцем світу, якої не було з передпочатку світу. "І коли б не вкоротились ті дні, не спаслася б жодна людина, але через вибраних дні ті вкоротяться" (Мф. 24, 21-22). У пр. Даниїла антихрист зображується як величний, жахливий і всенищівний завойовник (прообраз його Антіох Єпіфан), який вестиме війни з багать­ма царями й переможе їх, і буде жорстоким гонителем непокірних йому (Дан. 7; 8 і 11 гл.). В Апокаліпсисі антихристові та його лжепророкові на­дається ймення звіра - грецькою (Об. 13, 1; 17, 8 та ін.), яке в переносно­му значенні про людину означає його плотолюбність, звірячу жор­стокість і звірячу вдачу.

З Божого попущення антихрист захопить владу, тобто заволодіє ба­гатьма народами (Об. 13, 7-8), і найпершим захопить народ, поділений на коліна, тобто євреїв. Святі - істинні християни - піддадуться велико­му гонінню та різним мукам: і хто не поклониться образові звірини - убиті будуть (Об. 13,15). Убиті ним будуть і ті два свідки, котрі будуть по­слані на час панування антихриста, щоб свідчити про істину (Об. 11,7). Насилля дійде до того, що, не носячи відкритого знаку покірності анти­христові, не можна буде ні купувати, ні продавати нічого, користуватися жодними громадянськими правами (Об. 13, 16-17). Тих, хто не вкло­ниться образові звірини, вважатимуть ворогами антихриста і вони бу­дуть вбиті, позбавлені голови (Об. 20, 4). Церква, гнана й переслідува­на, повинна буде ховатися в пустелі, у потаємних місцях, як це зобра­жує тайноглядач в образі жінки, яка перебуває в хворобах народження, котру переслідує дракон і котра ховається від нього в пустелі (Об. 12 гл.).

Наслідком битви антихриста проти Христової Церкви буде те, що він встигне між багатьма, хто не сприйняв любові істини, розповсюдити своє вчення, заволодіє не тільки розумами та серцями "нечестивих", а й утворить з останніх зовнішнє суспільство, яке визнає його своїм "гла­вою" і стане дотримуватися його вимог, - зовнішнього царства, проти­лежного святому місту (Об. 20, 7).

3. Однак, якими б великими не були сила і влада антихриста й жор­стокою битва проти Церкви Христової, "сили адові не переможуть її" (Мф. 16, 18). Церква буде непохитною до самого кінця світу і другого пришестя Христа, християнське богослужіння і найважливіша частина його - принесення євхаристичної жертви - не припиниться до кінця віку, до другого пришестя Христа (1 Кор. 11, 26), тому що протягом усього ча­су панування антихриста перебуватимуть з Церквою до кінця світу і Христос Спаситель, і Дух Святий. У ті дні великої скорботи перебувати­муть і вибрані, і, що особливо, переживуть вони ті часи: заради вибра­них скоротяться ті дні (Мф. 24, 22; пор.: ЗО, 31; Марк. 13, 27). Пагубні дії антихриста поширюватися будуть, власне, на тих, хто гинутиме; на тих, які не сприйняли любові правди, щоб спастися (2 Сол. 2, 10). Ті, хто бу­де гинути, загинуть, звичайно, не за визначенням (повелінням) Божим, а тому, що вони одного духу з антихристом. Вірним надана буде в дні антихриста й особлива допомога Божа. Тоді, - відкриває ап. Іоан, - бу­дуть послані на землю два свідки - пророки, зодягнені у волосяницю, які пророкуватимуть 1260 днів. Вони - дві оливи та два свічники, що стоять перед Богом на землі. Вони будуть творити великі чуда. Та звіри­на, що з безодні виходить, із ними війну поведе, переможе їх і повбиває, а їхні трупи залишить на майдані великого міста. Але після трьох днів з половиною ввійде у них дух життя і вознесуться вони на небо (Об. 11, 3-12). Вони будуть відвертати людей від спокуси антихриста, пророку­вати з небес пришестя Христове. Один із цих свідків чітко вказаний у Писанні, це - пророк Ілля (Малах. 4, 5-4; пор.: Мф. 17, 10-11; Марк. 9, 11-12; Лук. 1, 17). Другим свідком древнє Передання Церкви називає Еноха. Згідно з іншими видіннями а постола Іоана, на захист тих, хто не поклониться звірині, буде послано сім Ангелів з сімома карами, щоб ви­лити гнів Божий на безчестя людей (Об. 15 і 16 гл.).

Безбожне та пагубне панування антихриста буде короткочасним. У тайноглядачів Старого й Нового Завіту час його панування в деяких висловах прямо обмежується трьома з половиною роками (Дан. 7, 25; 12, 17; Об. 12, 14), або сорока двома місяцями (Об. 11, 2; 13, 5), 1260 днями (Об. 11, 3; 12, 6), а в інших вказується взагалі "мало часу" (Об. 12, 12; 10,3).

Оскільки панування антихриста - не тільки людське, а й сатанинсь­ке, то й сила для знищення його повинна бути вищою, ніж людська й са­танинська. З'явиться Сам Господь І сус Христос, Який і уб'є антихриста Духом уст Своїх і знищить з'явлення приходу Свого (2 Сол. 2, 8), тобто знищить антихриста одним подихомі Своїм - легко зруйнує силу його та знищить славою пришестя Свого. В Одкровенні ап. Іоан говорить, що Господь зі Своїм військом буде битися зі звіром і його військом. Звір і його неправдивий пророк (лжепророк, псевдопророк) будуть схоплені та скинуті у вогняне озеро, а решта - убиті мечем Того, хто сидить на коні, мечем, що вийде із уст Його, тобто зброєю слова (Об. 19, 19-21).

§ 5.2.4. Друге пришестя Христа

Церква навчає вірувати в Господа Ісуса, "паки грядущого зі славою судити живих і мертвих". Під "паки" - пришестям, або другим пришес­тям Христовим (adventus), вона завжди розуміла і розуміє майбутнє реальне дійсне - чуттєво видиме для всіх пришестя Господа Ісуса у втіленій Ним плоті й божественній славі, як Судді живих і мерт­вих, з метою кінцевого та повного здійснення ідеї царства Божого.

Це пришестя настане у визначений під кінець часу день, день єди­ний і винятковий. Спаситель називав цей день останнім (Ін. 6, 39-40; 44, 54; 12, 48), днем судним (Мф. 10, 15; 11, 22; 12, 36; пор.: 2 Петр. 2, 9; З, 7; 1 Ін. 4, 17), а апостоли - днем Господнім (2 Петр. З, 10; 1 Сол. 5, 2; Мих. З, 17; Ієзек. 13, 5; Іс. 2, 12), днієм Господа нашого Ісуса Христа (1 Кор. 1, 18; 5, 5; 2 Кор. 1, 14), і просто днем Христовим (Филип. 1, 10; 2, 16; 2 Сол. 2, 2). Воно буде оточене незвичайною, а саме божественною славою і величчю, чому й називається Одкровенням Господа нашого Ісуса Христа (1 Кор. 1, 7, 8; 2 Сол. 1, 7). Але тоді не тільки настане од­кровення слави Христа-Владики (1 Петр. 4, 13; пор.: Кол. 3, 4), - саме призначення цього пришестя (станеться для того), щоб відкрити всесвітові славу Викупителя. "Прийде Син Людський, -говорив Сам Він, - у славі Отця Свого", тобто у славі природній Йому як істинному Сину Божому (Мф. 16, 27), "... у славі Своїй і сяде на престол слави Своєї" (Мф. 25, 31; пор. 24, ЗО). У цьому істотна відмінність другого пришестя Христа від першого, коли Він з'являвся як смиренний (покірний) Син Людський. В Одкровенні вказуються такі окремі риси слави та обстави­ни цього пришестя.

З'явиться знамення (тобто ознака) Сина Людського на небі (Мф. 24, ЗО) - знамення визначене, таке, яке покаже, що йде Той, Який так часто називав Себе Сином Людським, - і, нарешті, таке, яке з'явиться, тобто буде доступним для споглядання чуттєвим поглядом. Таким знаменням з'явиться святий хрест, який Хри­стос проніс і витримав заради нас і нашого спасіння. І оскільки єван­гельська проповідь до того часу повинна охопити весь всесвіт, то для всіх буде зрозумілим об'явлення хреста на небі як знак знамення при­шестя Сина Людського. Для віруючих та всіх істинних послідовників Христа, коли вони будуть відчувати скорботи та лиха останнього часу, чітке відображення в цьому знаменні слави грядущого Христа-Судді бу­де радісним засвідченням свого визволення, свідченням здійснення сподівань. Але грізним буде об'явлення цього знамення для тих, котрі до того не вірили в Його велике значення:"... дивлячись на цей знак за­плачуть усі племена земні" (Мф. 24, ЗО; пор.: Об. 1, 7).

З'явиться Син Людський у тій світосяйній і прославленій плоті, у якій після воскресіння Свого з'являвся учням Своїм і з якою перед їхніми очима вознісся на небо, отже - чуттєво видимим чином. Сам Він передрікав, що всі земні племена побачать грец.- наочно, на­справді побачать) Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних (Мф. 24, ЗО; Об. 1, 7). Під час вознесіння Спасителя ангели, що з'явилися пе­ред апостолами, сповістили: "Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на небо" (Діян. 1, 11).

Пришестя Сина Людського настане на хмарах небесних: побачать Його, - говорив Він, - грядущого на хмарах небесних - що йтиме на хма­рах небесних. Немає підстав розуміти ці вирази лише образно й запере­чувати відповідну до образу дійсність. Навпаки, оскільки Син Людський на хмарах вознісся, то це дає зрозуміти, що й майбутнє об'явлення Си­на Божого справді настане на хмарах, в оточенні славою великою (Мф. 24, ЗО), тобто сяйвом незвичайним. Прийде Син Людський у славі Свого Отця з Ангелами Своїми (Мф. 16, 27) та великою силою (Мф. 24, ЗО) - зі Своїми десятками тисяч святих (Іуд. 14 ст.). Про цю наявність ангелів під час Свого пришестя Спаситель говорив щоразу, коли мова сто­сувалася цієї події (Мф. 13, 41; 24, 31; 25, 3; Марк. 8, 38; Лук. 9, 26). Йо­го супровід ангелами як Владного повинен найбільше засвідчити перед світом Його божественну славу та велич. Ап. Павло зображує явище, яке має настати разом із пришестям Христовим і служіння Йому ангелів та­ким чином: "Сам бо Господь із наказом, при голосі Архангела та при Божій сурмі зійде з неба" (1 Сол. 4, 16). Із наказом грец. - це слово вживалося для позначення військового наказу або заклику до воїнів - зібратися і вступити в дію. Подібний наказ віддавався і голосом, і сурмою. У Старому Завіті сурму використовували і для скликання наро­ду Божого, щоб оголосити йому волю Божу, для проголошення про на­стання ювілейного року, так само і у військових походах. Цілий образ, вживаний апостолом, означає, що пришестя Господа Ісуса здійсниться за наказом, котрим Бог, Якому в Трійці поклоняються, промовить визна­чено, що час нинішнього порядку в бутті світу та людства закінчився і на­став час воскресіння мертвих. Цей наказ прийнятий буде архангелом, проголошений буде голосом архангела іншим небесним воїнам, котрі за допомогою сурм рознесуть наказ Божий в усі кінці (пор. Мф. 24, 31), то­му всі повинні з'явитися перед грядущим з небес Господом. Після остан­ньої сурми зійде з небес Сам Господь (1 Кор. 15, 52).

Таким чином, безпідставними є думки, нібито вчення Ісуса Христа й апостолів про друге пришестя Христове потрібно розуміти не в зна­ченні видимого, чуттєвого, яке споглядатиметься, а в значенні невиди­мого відвідання Ним Своєї Церкви в тих чи інших подіях її життя (напри­клад, під час зруйнування Єрусалиму, у поширенні Євангелії), або ж у значенні лише перемоги царства Христового над усіма ворожими Хри­стові та Його справі силами [73, С 473-475; 48, С. 344-350].

§ 5.2.5. Воскресіння мертвих та його дійсність

Останнього дня, коли станеться славне пришестя Христове, наста­не воскресіння мертвих і тотожна з ним за сутністю своєю і діями зміна живих. Під воскресінням мертвих в останній день Церква вчить розуміти таку дію могутності Божої, згідно з якою "... всі тіла по­мерлих людей, поєднуючись знову з їхніми душами, оживуть і будуть духовними і безсмертними" [77, С 28], а не будь-яке духовне вос­кресіння і створення нових тіл.

Загробне перебування душі без тіла не може іменуватися справжнім життям і не може дати повноти блаженства. Людині найдо­рожче повне безсмертя, загробне життя для душі й для тіла. Тому в деяких древніх народів, більш розвинутих релігійно, було своєрідне віру­вання в життя тіла після смерті (наприклад, у єгиптян, іранців). Та ці ту­манні бажання і мрії про особисте загробне життя душею і тілом одер­жали належне обґрунтування та підтвердження тільки в Одкровенні.

Воскресіння мертвих є плодом звільнення людини від гріха та при­мирення її з Богом згідно із заслугами Викупителя. Тому вчення про вос­кресіння мертвих з усіма деталями запропоноване нам у Новому Завіті, коли викуплення людини здійснилося. Однак і в Старому Завіті не була неприпустимою думка про воскресіння мертвих. У найдревніших старо­завітних книгах вчення про воскресіння мертвих таємно пояснюється, як вказував Спаситель садукеям, у найменуваннях Бога Богом Авраа­ма, Ісаака і Якова: "Що ж до мертвих, що воскреснуть, чи ж ви не чита­ли в Мойсеевій книзі, як при кущі сказав йому Бог, промовляючи: "Я Бог Авраама і Бог Ісаака, і Бог Якова"? Бо Він є Бог не мертвих, а живих!" (Марк. 12, 26-27; пор.: Мф. 22, 31-32). Страждалець Іов виражає сповідування воскресіння мертвих і разом з тим об'явлення Викупителя в таких словах: "Я знаю, що мій Викупитель (з євр. НоеІ - Захисник, Виз­волитель) живий і останнього дня Він підніме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі" (Іов. 19, 25-27). В історичних книгах роз­повідається про воскресіння, здійснені пр. Іллею та Єлисеєм (3 Цар. 17, 19; 4 Цар. 4, 29), і воскресіння одного померлого від доторку його до ко­стей пр. Єлисея (4 Цар. 13, 21). Хоча ці воскресіння були тільки повер­ненням до земного життя, тим не менше вони наочно показували ту гли­боку істину, що смерть повинна повернути украдене нею тіло, коли цьо­го безпосередньо вимагає Бог. Псалмоспівець Давид виражає переко­нання: "Ти не опустиш душі моєї до шеолу, не попустиш Своєму свято­му побачити тління!" (Пс. 16, 10). Чіткіше виражена віра у воскресіння в книгах пророчих. Так, у пісні пр. Ісаї мовиться: "Померлі Твої оживуть, воскресне й моє мертве тіло..." (Іс. 26,19). Пророку Даниїлу відкрито бу­ло у видінні: "І багато хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні для наруги, на вічну гидоту..." (Дан. 12, 22). У пр. Єзекіїля образно подано і те, як станеться воскресіння. Пророк ду­хом був заведений в долину, наповнену сухими кістками. На запитання Господа - "Сину людський, чи оживуть ці кості?" - пророк відповів -"Господи Боже, - Ти знаєш!", тобто, що це виходить за межі людського розуміння. Тоді Господь звелів йому пророчити над кістками, і коли він виголосив пророцтво, то знявся шум, почався рух, і стали наближувати­ся кістка до кістки, потім на них з'явилися жили, виросло тіло, шкіра на­крила їх зверху, але для нового життя не вистачало в них духу. За но­вим велінням Господа пророк промовив нове пророцтво про духа, котрий прийшов, тобто прилинув від чотирьох вітрів, дихнув на ці тіла, що відродилися, і вони ожили (Ієзек. 37, 1-10).

Віра у воскресіння мертвих у старозавітні часи була надбанням не одних богонадхненних письменників, а й взагалі благочестивих іудеїв. Так, мученики Маккавеї йшли на смерть з упевненістю, що Цар світу воскресить їх, що вмерли за Його закони, для життя вічного (2 Мак. 7, 9; пор. 11, 14, 36 ст.). Про Іуду Маккавея розповідається, що він послав в Єрусалим срібло, щоб принести жертву за гріх (за померлих), і вчинив дуже добре й благочестиво, думаючи про воскресіння (2 Мак. 12, 43-44). За часів Спасителя віра у воскресіння мертвих була загальнопоши­реною серед іудеїв. Зауваження євангелістів про садукеїв, котрі говори­ли, що нема воскресіння (Мф. 22, 23; Марк. 12, 18; Лук. 20, 27), перед­бачає, що більшість іудеїв вірувала у воскресіння (пор. Діян. 23, 6-8; 24, 15). Марфа, сестра Лазаря, говорила про померлого брата: "Знаю, що в воскресінні останнього дня він воскресне" (Ін. 11, 24).

Новозавітне писання сповіщає майбутню дійсність воскресіння мертвих як основну істину християнства, як дорогоцінний плід викупних заслуг Боголюдини.

Христос говорив: "Надходить година, коли всі, хто в гробах, - Його голос почують (Сина Божого), і повиходять ті, що чинили добро на вос­кресіння життя, а котрі зло чинили, - на воскресіння Суду" (Ін. 5, 28-29). "Оце ж воля Того, Хто послав Мене (Отця), - щоб усякий, хто Сина ба­чить та вірує в Нього, мав вічне життя, - і того воскрешу Я останнього дня" (Ін. 6, 40). "Я воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, - хоч і вмре, буде жити" (Ін. 11, 25). "Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, - і того воскрешу Я останнього дня" (Ін. 6, 54).

Із апостолів особливо детально розкривав учення про воскресіння мертвих ап. Павло з приводу того, що в Коринфі з'явилися люди, які го­ворили, що немає воскресіння мертвих (1 Кор. 15 гл.). Воскресіння мертвих справді буде, у цьому, на думку апостола, повинна переконати віруючих істина воскресіння Ісуса Христа. "Коли ж про Христа про­повідується, що воскрес Він із мертвих, - як же дехто між вами гово­рить, що нема воскресіння мертвих? (А Він, будучи Богом, був і люди­ною, і як людина помер і похований був). Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також і віра ваша! (Тобто, якщо воно неможливе (воскресіння), то Христос не воскрес!)" (1 Кор. 15, 12-14). "Але, - говорить апостол, - Христос воскрес із мертвих, - первісток серед покійних. Смерть бо через людину і через Людину воскресіння мертвих. Бо так як в Адамі вмирають всі, так само в Христі всі ожива­ють" (1 Кор. 15, 20-22). Потім, усуваючи подив, як воскреснуть мертві, пояснює: "Нерозумний - що ти сієш, те не оживе, як і не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, а голе зерно, яке трапиться... Бог йому тіло дає... так само й воскресіння мертвих: сіється в тління, - в нетління встає..." (тобто із кожного померлого тіла завдяки силі Божій воскресне нове тіло) (1 Кор. 15, 35-38; 42). Солунським християнам він писав, що їм не до лиця сумувати за померлими, як і іншим, що надії не мають, то­му що, як Ісус помер і воскрес, так покійних через Ісуса Бог приведе з Ним; померлі у Христі воскреснуть (1 Сол. 4, 13-14; 16; пор. Діян. 24, 15). На закінчення він називає руйнівниками та зрадниками тих, котрі го­ворять, що воскресіння вже було, моральне, і котрі, очевидно, не при­пускали воскресіння тілесного (2 Тим. 2, 18).

У Церкві християнській віра в тілесне воскресіння мертвих утворю­вала з часів апостольських найістотнішу складову віри. Сповідування віри у воскресіння мертвих увійшло в символи найдревніших церков (єрусалимської, римської та кіпрської) і у віровикладення св. Іринея та Тертуліана, а пізніше і в Нікео-Царгородський символ. Цю віру сповіду­вали мученики, йдучи на вільну смерть, захищали апологети християн­ства проти язичників і псевдовчителів, розкривали пастирі та вчителі, нерідко навіть і в спеціальних творах.

Можливість воскресіння мертвих древні вчителі, маючи на увазі ви­словлювання подиву та заперечень проти цієї віри християн, намагали­ся виправдати і наблизити до усвідомлення вказівками на всемогутність Божу і на різні подібності в природі видимого життя людського. "Не віри­ти воскресінню властиво тому, - говорить св. Іоан Златоуст, - хто не має жодного поняття про непереможну і здатну на все силу Божу. Адже як­що Він створив живе з неживого,,,то тим більше може воскресити зруй­новане" [119, С 158], тут буде, щонайменше, готова речовина, а там і того не було. Видима природа пояснює цю можливість такими, напри­клад, явищами, як виникнення із невидимого насіння повного людсько­го тіла, виріст із зігнилих у землі зерен пшеничних чи іншого плодового зерна колосся, весняне воскресіння після мертвої зими всіх рослин і де­рев, завмирання на більш чи менш тривалий час, а потім оживання де­яких комах і тварин, засинання і пробудження від сну самої людини [48, С 350-383].

§ 5.2.6. Загальність та одночасність воскресіння померлих. Зміна живих

Воскресіння мертвих буде загальним та одночасним: воскреснуть усі - як добрі, так і злі, ті, що вірять, і ті, що не вірять у Христа, правед­ники й грішники, і воскреснуть всі одночасно - у день пришестя Христа. Тоді ж настане й зміна всіх живих.

1. У старозавітному Писанні, під час ствердження дійсності вос­кресіння мертвих, не було дано прямої та чіткої відповіді на запитання: чи всі померлі воскреснуть? В іудейських же книжників та фарисеїв ще до часів Ісуса Христа утворилося уявлення, що воскресіння обмежить­ся лише одними праведниками, а душі нечестивих (язичників) будуть утримані в пеклі для вічних мук. Таке вчення увійшло в іудейську рав­винську письменність. У християнській древності деякі переконували, що непокликані та нездатні до блаженного життя піддадуться цілкови­тому знищенню. Немало прихильників цього погляду (теорія так звано­го умовного чи факультативного безсмертя) є й тепер у протестантизмі. Але такі думки ґрунтуються не на вченні Одкровення, а на різного роду міркуваннях та висновках. Одкровення стверджує загальність вос­кресіння без жодних винятків чи обмежень, тільки не з однаковими наслідками для праведників і грішників. Так Ісус Христос говорив, що всі  хто в гробах, почують голос Сина Божого, і ті, що почують, ожи­ вуть, і повиходять ті, що чинили добро на воскресіння життя, а котрі зло чинили - на воскресіння Суду (Ін. 5, 25, 28-29). Зображення загального суду також передбачає загальність воскресіння, тобто не одних правед­ників, а й нечестивих і невіруючих. Якщо грішники, за висловом Єван­гелія, стануть на суд (Мф. 12, 41-42; Лук. 11, 31-32), то, очевидно, вони й воскреснуть. Ап. Павло у своїй промові перед правителем Феліксом висловлює тверде переконання, що воскресіння настане для правед­них і неправедних (Діян. 24, 15). Загальність воскресіння, навчає апос­тол, - ґрунтується на тому, що воскреслий Христос є Викупителем усьо­го людства; так як в Адамові всі вмирають, так і в Христі всі оживуть.

Визнання загального воскресіння вимагається й самим поняттям перемоги Христової над ворогами людського спасіння. Повнота цієї пе­ремоги передбачає скасування держави смерті (Ін. 12, 31; Євр. 2, 14), умертвіння (тобто вбивство) останнього ворога - самої смерті (1 Кор. 15, 26), і, звичайно, те, що у неї забрані будуть усі жертви. Перемога Йо­го над ворогом роду людського не була б повною і панування смерті не було б знищене, якби під її владою залишались тіла тих, хто не удос­тоївся прийняття до царства небесного.

2. Воскресіння мертвих буде не тільки загальним, а й одночасним для всіх, як Христових, так і невіруючих та грішників. Думка, нібито в Пи­санні розрізняються два окремих за часом воскресіння мертвих, що спочатку настане воскресіння Христових чи взагалі вибраних Божих, а потім через більш чи менш значний термін (у хіліастів через 1000 років), воскреснуть усі нехристияни та грішники, не виправдовується свідченням Писання. Так, у словах Спасителя: "... настане час, коли ж усі, що перебувають в гробах..." - воскресіння добрих і злих подається наслідком одного побажання Сина Божого, - це з одного боку, а з іншо­го, що ще важливіше, - воно безпосередньо пов'язане з судом, так що загальне поняття воскресіння поділяється на два окремих - воскресіння життя для одних і воскресіння суду для інших.

Ті, що стверджують подільність у часі воскресіння праведників (перше воскресіння) і грішників (друге воскресіння) думають побачити підстави для таких уявлень у деяких висловах ап. Павла (особливо 1 Кор. 15 гл.), і в Одкровенні Іоана Богослова (Об. 20 гл.). An. Павло, за­певняючи у загальності воскресіння словами:"... як у Адамі всі вмира­ють, так у Христі всі оживуть...", додає далі: "Кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу. А пото­му кінець, коли Він передасть царство Богові й Отцеві, коли Він зруйнує всякий уряд, і владу всяку та силу.., покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми. Як ворог останній -смерть знищиться" (1 Кор. 15, 23-26). Ці слова апостола нібито вказують на порядок, за яким буде проходити воскресіння, і на різницю в часі воскресіння різних чинів, а саме: першим воскресне Христос, як початок воскресіння, потім під час пришестя Його оживотворені будуть ті, про яких можна сказати, що Христові (1 Кор. 15, 24), а всі останні воскреснуть тоді, коли наста­не кінець. Правда, вислів апостола "... потім Христові, під час пришестя Його..." дає можливість бачити вказівку і на часову послідовність вос­кресіння, а саме: спочатку воскрес Христос як Звершитель викуплення і Голова людства, а під час Його воскресіння встануть Христові. Та цим і обмежуються всі вказівки на різницю воскресіння в часі, які тут містять­ся. Кажучи про тих, хто має воскреснути на честь пришестя Христово­го, апостол прямо вказує на чин віруючих. Але на цей тільки чин вказує тому, що писав віруючим і мав на увазі воскресіння до вічного життя, а інший чин - чин невіруючих, тобто зміст апостольського виразу такий: тепер воскрес Христос, а під час другого Його пришестя воскреснуть і Христові, але не вони одні, звичайно, а з усіма іншими людьми. Що ж стосується слів: "потім кінець", то під "кінцем", згідно з поясненням са­мого апостола, потрібно розуміти кінець усього - кінець світу, суд, пере­дання Сином Свого царства Богові й Отцеві та настання царства триєдиного Бога, а не останнє воскресіння.

Особливо вказується на видіння Іоана Богослова, викладене в Апокаліпсисі (20 гл.), як на таке, що розділяє в часі воскресіння правед­них від воскресіння грішних. Тайноглядач бачив, як Ангел, що мав ключі від пекла, зійшов з небес, зв'язав та ув'язнив диявола на тисячу літ (Об. 20, 1-3), і як тільки після цього сталося перше воскресіння: "І душі свя­тих за свідчення про Ісуса й за Слово Боже, які не вклонились звірині, ані образові її, і не прийняли знамена на чола свої та на руку свою, ожи­ли і царювали з Христом тисячу років. А інші померлі не ожили, аж по­ки не скінчиться тисяча років. Це перше воскресіння. Блаженний і свя­тий, хто має частку в першому воскресінні! Над ними друга смерть не матиме влади, але вони будуть священиками Бога й Христа і царювати­муть з Ним на тисячу років" (Об. 20,4-6). Як пройде тисяча років, за сло­вами тайноглядача, відпущений буде сатана із в'язниці своєї... на корот­кий час, і вийде він зводити народи, що є на чотирьох краях землі (Об. 20, 7-8), але незабаром настане суд над усіма померлими воскреслими і вічна кара їм та дияволу: смерть і пекло і всі, імена яких не написані в книзі життя, кинуті будуть в озеро вогняне - і це буде другою смертю (Об. 20, 8-15). Але Апокаліпсис є книгою пророчою і глибоко таємною з наявністю в ній багатьох образів. Буквальне тлумачення цих образів, ко­ли воно суперечить іншим, прямим і чітким свідченням Одкровення, не­можливе. Наскільки можливо усвідомити зміст видіння про Ангела, то під Ангелом, який зійшов з небес і мав ключі від пекла, мають на увазі Ангела завіту - Господа Ісуса, Який прийшов на землю, щоб смертю Своєю знищити того, хто має державу смерті. Під охопленням та ув'яз­ненням диявола до темниці розуміється обмеження і знищення Викупи­телем влади сатани над людьми та взагалі сили зла, що особливо оду­хотворювали язичників. Під тисячолітнім царством Христовим мається на увазі весь невизначений період часу від заснування (тобто створен­ня) Церкви Христової на землі, особливо ж період мирного розвитку Церкви Христової після епохи гонінь (пор.: Об. 20, 3 та 20, 7). Під іме­нем першого воскресіння розуміється навернення людини від гріхів та примирення її з Богом, її виправдання й відродження, що справді є по­встанням і воскресінням духа людського над смертю духовною. Воно є першим воскресінням стосовно майбутнього воскресіння мертвих у день останнього суду. Панування з Христом тих, хто має частку в цьо­му духовному воскресінні, є пануванням на небі, блаженне життя душі від часу удостоєння блаженства до воскресіння тілом. Далі - визволен­ня диявола з в'язниці на короткий час, щоб звести народи, означає об'явлення на землі антихриста незадовго перед самим кінцем світу. Коли ж ця сила остаточно буде переможена (Об. 20, 9-10), настане ос­танній загальний суд: тоді море, смерть і пекло віддадуть своїх мертвих, тобто станеться загальне воскресіння з мертвих (друге воркресіння) - і малі, і великі стануть на суд перед Богом (Об. 20, 12-13). Для тих, котрі засуджені будуть, настане друга смерть, котра є остаточним відкинен­ням грішників від особи Божої.

3. До часу другого пришестя Христа не всі піддадуться тілесній смерті, а залишаться й живі. Але оскільки нетління не вспадковує тління (1 Кор. 15, 50), то тіла тих, котрі залишаться живими, нарівні з померли­ми й воскреслими, стануть нетлінними через миттєві зміни. An. Павло пише коринфянам: "Ось кажу я вам таємницю: не всі ми заснемо, та всі перемінимося, раптом чи незабаром (грец. - в атом, точку часу), як оком змигнути при останній сурмі - бо засурмить вона - і мертві воскреснуть, і ми перемінимося!.. Мусить, бо тлінне оце зодягнутись в нетлінне, а смертне оце зодягнутися в безсмертя" (1 Кор. 15, 51-53). В іншому посланні апостол говорить: "Ми, хто живе, хто по­лишений до приходу Господнього, не попередимо покійних... Першими воскреснуть померлі в Христі (в порівнянні з християнами), потім же ми, що живемо й зостались, будемо схоплені разом з ними на хмарах на зустріч Господню" (1 Сол. 4, 15-17). Висловлювалася думка, що сутністю переміни живих під час другого пришестя Христового буде їхня миттєва смерть і повернення до життя тілом нетлінним. Але таке припу­щення не узгоджується зі словами апостола: "... не всі ми помремо". Слова апостола про зміну живих потрібно розуміти буквально, у тому значенні, що вони замінять як дію смерті, так і дію воскресіння, так що під час звучання останньої сурми і мертві стануть нетлінними, і ті, що залишилися живими, будуть іншими, тобто нетлінними. Як воскресіння із мертвих буде загальним, так і зміняться всі, хто буде живий під час другого пришестя, тобто не тільки праведники та віруючі, а й грішники та невіруючі, бо й такі будуть при кінці світу. У висловах апостола - ми перемінимося всі (мається на увазі "ми") - зміна ставиться поза за­лежністю від моральної гідності людини, і хоча ці слова стосуються віру­ючих, але посеред останніх завжди є особи, котрі за своїми моральни­ми якостями недостойні, щоб увійти до життя вічного [73, С. 475-485].

§ 5.2.7. Тіло воскресіння та його властивості

Тіло воскресіння буде таким же за своєю сутністю, яким володіє і з котрим поєднана душа людини за часів земного життя. Воно матиме ли­ше нові, істотно відмінні від теперішніх властивості.

1. Тотожність майбутніх тіл за сутністю зі справжніми передба­чається самим поняттям "воскресіння" wabracng, що означає, власне, підняття, повстання (того, що впало). Ісус Христос воскрес із гробу в Своєму власному тілі, яке було розп'яте, пробите списом і покладене в гріб. У цьому тілі Він об'являвся після Свого воскресіння. Так само Він навчав і про воскресіння нашого справжнього тіла. Слова Його: "Ті, що в гробах перебувають, почують голос Сина Божого і встануть..." - вказу­ють, що воскресіння є відновленням тіла, переданого землі, тобто того, котрим володіла душа під час свого земного життя. Ап. Павло вислов­люється про воскресіння так: "Хто воскресив Ісуса з мертвих, Той, Хто підняв Христа з мертвих, оживить і смертні тіла ваші" (Рим. 8, 11). "Му-сить-бо тління оце зодягнутись в нетління, а смертне оце зодягтися в безсмертя" (1 Кор. 15, 5). Це смертне, це тлінне, тобто тіло, яким душа володіє в теперішньому житті, а не будь-яке інше, мусить зодягнутися в нетління і безсмертя.

Так навчала про тіло воскресіння і древня Вселенська Церква, ви­ражаючи своє міркування про це з приводу псевдовчення Орігена. Оріген висловлював думку, що нам буде дане тіло, зовсім не схоже на нинішнє, а тіло духовне, ефірне, яке не можна ні побачити, ні відчути, і яке не має ваги. Проти широкого розповсюдження такої думки на V-му Вселенському Соборі визначено: "Хто стверджує, що тіло Господа після воскресіння стало ефірним і набуло сферичної форми і що такими тіла­ми під час воскресіння зодягнуться й усі розумні істоти; хто стверджує, що як Христос залишив Своє земне тіло, так і всі розумні істоти не бу­дуть мати у воскресінні тіл, подібних до справжніх, - хай піддасться той анафемі" [37, С 537].

Однаковість за сутністю тіл воскресіння зі справжніми тілами дає підстави гадати, що й після воскресіння не знищиться різниця статі вос­креслих, бо стать жінки не є недоліком, а Богом створеною природою [16]. Стосовно того, чи збережеться різниця у віці, у древності одні вис­ловлювалися ствердно (Об. 20,12-13), інші ж вважали, що всі тіла вста­нуть у віці повної досконалості (Еф. 4, 13).

2. Якщо за значенням тіло воскресіння, буде тотожне з минулим земним тілом, воно буде зовсім відмінне від останнього за своїми влас­тивостями й станом. У Писанні даються вказівки про властивості вос­креслих тіл в євангельських зображеннях воскреслого Господа Ісуса та у визначенні майбутніх якостей воскреслих тіл порівняно з теперішніми в словах апостола Павла: "Сіється в тління - в нетління встає, сіється в немочі - у силі встає, сіється тіло звичайне - встає тіло духовне" (1 Кор. 15,42-44).

Тіла будуть нетлінними. Під нетлінням перш за все потрібно ро­зуміти здатність тіла не перетворюватися на порох, розкладаючись на свої основні елементи. Воно буде, отже, за самою природою своєю про­тистояти руйнівній силі смерті, тобто перебувати в стані неможливості вмерти, як говорить Спаситель: "Ті, що будуть достойні того віку й воскресіння з мертвих... - ні вмерти вже не можуть, бо рівні вони Ангелам" (Лук. 20, 35-36). Така властивість тіл воскресіння передбачає, що їм бу­дуть цілком чужі будь-якого роду хвороби й поступовість вмирання, яке приходить до нас у старості. Тайноглядач говорить, що на новій землі ні плачу, ні крику, ані болю, ані хвороби вже не буде (Об. 21, 4) як і під час райського життя людини. Передбачається також, що нетлінні тіла вос­кресіння не будуть мати потреби в звичайних їжі та питті для підтримки своїх сил. Ап. Павло говорить: "їжа для черева і черево для їжі, але Бог одне й друге понищить" (1 Кор. 6, 13; пор.: Об. 7, 16). Так само і стосов­но шлюбу воскреслі будуть подібні до ангелів (Мф. 22, ЗО).

Тіла воскресіння на противагу нашим земним тілам, тілам немочі, будуть сильними. Неміч, тобто безсилля нашого тіла, виражається в то­му, що воно не може виносити довгої напруги своїх сил, постійно вима­гаючи відпочинку, сну й харчування для зміцнення сил і дуже часто зму­шує духа відмовлятися від доведення до виконання його високих почи­нань. Дух бадьорий, тіло ж немічне. Противагу такій немочі земного тіла воскресіння потрібно вбачати в повноті його життєвих сил і нескінчен­ності їх енергії. Тіло воскресіння не буде знати втоми і, отже, відчуття потреби у відпочинку та сні, у їжі та питті. Невичерпна повнота сил, яки­ми володітиме тіло воскресіння, утворить те, що в царстві слави не бу­де ні немічних старців, ні немовлят, що потребують догляду.

Воскреслі тіла будуть духовними, а не душевними, як теперішні тіла. Є тіло душевне і є тіло духовне, говорить апостол (1 Кор. 15, 44). Теперішнє тіло є переважно тілом душевним, пристрасть стала невід'ємною властивістю тіла людського, і між духом і тілом іде безпе­рервна боротьба (Гал. 5, 17); тіло полонить душу, змушуючи її підкоря­тися низьким чуттєвим потягам (Рим. 7, 23) і утискує й затьмарює чис­то духовні захоплення; коротше, воно є тілом пристрасним. Тіло вос-кресле буде духовним, безпристрасним: у ньому не тільки вказана бо­ротьба припиниться, а й знищиться сама можливість виникнення при­страсті, й воно стане покірним знаряддям духу. Разом з тим воно стане духовним у значенні легкості й тонкості і з фізичного боку. Можливість такого одухотворення тіла не повинна давати будь-чого незручного чи не сприйнятого, оскільки у матеріальному світі існують різні ступені ма­теріальності, переходи матерії з одного стану в інший. Об'явлення Гос­пода після воскресіння перед Своїми учнями при зачинених дверях дає нам деякі уявлення про те, в чому полягатиме одухотворення матерії нашого тіла. Воно втратить свою грубість, дебелість, зробиться тонким і проникливим, а внаслідок цього й більш вільним від умов простору. І ап. Павло говорить, що воскреслі і ті, що залишаться живими після сприйняття тіла воскресіння, захоплені будуть на хмарах і стрічатимуть

Господа в повітрі. Тим не менше найменування тіла духовним не озна­чає, що тіло буде повітряним чи ефірним.

Нарешті, тіла воскреслих будуть славними: Господь Ісус змінить тіло смирення (приниження) нашого так, що воно буде подібне до слав­ного тіла Його (Филип. З, 21), постане в славі. Славу тіл воскресіння потрібно вбачати перш за все в тому, що вони будуть обдаровані всіма доступними для природи тіла досконалостями і разом з тим від них за­брано буде приниження, тобто всі недоліки нашої тілесної природи і між ними - тління, неміч, душевність. Але досконалість тіла і свобода від усіх тілесних недоліків належатиме всім воскреслим - і праведникам, і грішникам. Тому славу воскреслих тіл недостатньо розуміти лише в цьому значенні. Безсумнівно, причина більшої чи меншої слави тіла бу­де полягати в моральному стані самої людини. Та коли моральна дос­коналість є основою майбутньої слави воскреслого тіла, то сутність слави, що буде належати воскреслим тілам, можна вбачати у відобра­женні ступеня моральної досконалості духа в тілі. Що ж стосується то­го, яким видимим для всіх способом виявиться слава тіла воскресіння, то Писання часто подає славу як світло (Вих. 34, 29; 2 Кор. З, 7; Мф. 17, 2; Діян. 9, 3-8). Спаситель дав обіцянку, що праведники, мов сонце, за­сяють у царстві Отця свого (Мф. 13, 43). Базуючись на таких вказівках Писання, під славою тіл воскресіння можна розуміти їх світлоносність, сутність якої, однак, ми не можемо уявити.

Слава, яка належатиме воскреслим тілам, матиме різні ступені, так само як відмінними є ступені моральної досконалості кожної окремої людини: "Інша слава для сонця, - говорить ап. Павло, - та інша слава для місяця, та інша слава для зір, бо зоря від зорі відрізняються сла­вою". Так само й воскресіння мертвих (1 Кор. 15, 41-42).

Перераховуючи всі вказані властивості тіл воскресіння, ап. Павло мав на увазі праведників, але не говорив про те, якими будуть воскреслі тіла грішників. Потрібно, однак, вважати, що всі тіла воскреслих - і пра­ведників, і грішників - будуть володіти однаковими досконалостями своєї природи. Зокрема, і тіла грішників, без сумніву, стануть нетлінни­ми і сильними в значенні властивості (тобто здатності) протистояти смерті, руйнівним силам стихій, не мати потреби у відпочинку, їжі та питті. Не може бути сумніву також і в духовності тіл грішників. Безсмерт­не тіло не може бути за своїм складом і властивостями таким же, як на­ше теперішнє тіло. Що ж стосується властивості слави воскреслих тіл, то в славі, у значенні досконалості тіла воскресіння не можна відмови­ти тілам грішників, хоча ці досконалості подібні до коштовної пов'язки на зігнилій рані, - не славу, а вічний сором дадуть для духу, що ним во­лодіє. Без сумніву, тіла грішників будуть також здатними відображати на собі моральний стан духу, вічний доказ морального їх падіння [47, С. 403-416].

§ 5.2.8. Кінець світу

З воскресінням мертвих і зміною живих настане кінець світу. Під кінцем віку чи світу в ученні Одкровення та Церкви розуміють не справжнє зруйнування та знищення його, а тільки перетворення, онов­лення, таку зміну стану всесвіту, що він з'явиться в новому, кращому й досконалішому вигляді, відповідному до прославленого стану його май­бутніх мешканців. Така зміна в стані матеріального світу, передба­чається та вимагається зв'язком, у якому перебувають долі світу ма­теріального з долями людей. Світ у теперішньому стані сповнений зла, і людині він дає безліч різноманітних скорбот і страждань. Але зло ви­падкове у світі, воно є наслідком гріха. Тому зі знищенням гріха й смерті та зведенням людини в стан досконалості тілом повинні бути знищені й пагубні наслідки, зумовлені живим гріхопадінням людини. Світ у те­перішньому його стані не може бути пристойним, блаженним і вічним помешканням для людей, які воскреснуть з прославленими тілами.

Учення про кінець існуючого світу й появу нових неба та землі сповіщалося ще в Старому Завіті.

Так, Псалмоспівець про теперішні створені Богом небо та землю говорить: "Позникають вони, а Ти будеш стояти... І всі вони, як одяг, за­гинуть. Ти їх зміниш, немов те вбрання, - і минуться вони" (Пс. 102, 27). У пророка Ісаї сповіщається: "Бо ось я створю нове небо та землю но­ву, і не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце" (Іс. 65,17; пор.: 13, 9-13; 51; Іоіл. 2, 10,30-31).

Окремими рисами вчення про кінець світу розкривається і в Ново­му Завіті. Ісус Христос під час пояснення притчі про пшеницю та кукіль говорив: "Жнива - кінець віку" (Мф. 13, 39-40). Стверджуючи дійсність кінця світу, Він передзображував і ті грізні та незвичайні потрясіння, які стануться на небі й на землі перед кінцем світу: "... і зараз по скорботі тих днів (тих, що перед другим пришестям Його), сонце затьмариться (грец.- саме померкне), і місяць не дасть свого світла - звичайного його сяйва, звичайно, тому що сам більше не буде одер­жувати його, і зорі попадають з небес, і сили небесні порушаться" (Мф. 24, 29). У Луки 21, 25: "І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях, і триво­га людей на землі, і збентеження від шуму моря та хвиль". Останнє за­темнення сонця та місяця не буде простим місячним та сонячним за­темненнями, які ніколи не бувають разом, одночасно, а це буде цілко­вите припинення світла сонячного, за яким конче настане затемнення місяця. Падіння зірок (у власному значенні зірок, а не метеорів) можна розуміти в тому значенні, що вони поступово, одна за другою будуть нібито зриватися з небосхилу, з тих місць, на яких протягом віків звикли бачити їх міцно прикріпленими й нерухомими, що поєднається з цілко­витим погашенням їх світла й щезанням з очей в світовому просторі. Нарешті, сили небесні порушаться, тобто досягнуть (набудуть) хаотич­ного руху ті космічні сили, завдяки дії яких зберігається світова гармонія (наприклад, сила тяжіння), і які підтримують відносини небесних світил між собою і стосовно землі (статути неба). Спаситель же говорив: "Не­бо і земля проминеться, але не поминуться слова Мої" (Мф. 24, 35), тобто вся сукупність творіння зміниться за образом буття свого, а сло­ва Спасителя - ні.

У такому ж значенні навчали про кінець світу й апостоли. Ап. Пет­ро розкривав це вчення з приводу появи нахабних хулителів, котрі гово­рили: "... де обітниця приходу Його? Бо від того часу, як позасинали наші батьки, усе залишається так від початку творіння..." (2 Петр. З, 3-4). Вказавши глузіям і насмішникам, що первісний світ загинув у хвилях потопу (2 Петр. З, 6), апостол попереджує, що нинішні небо та земля тим же Словом заховані й зберігаються для вогню на день суду й заги­белі безбожних людей (2 Петр. З, 7), - до того часу, поки будуть мати ціну в очах Божих. Та прийде день Господній, як злодій вночі, коли з гур­котом небо мине, а стихії розпечені рухнуть, а земля та діла, що на ній, погорять... (2 Петр. З, 10). Слова апостола показують, що грізна зміна зі світом станеться в день Господній, день суду й загибелі безбожних лю­дей, тобто в день рішучого визначення участі грішників. Предметом пе­реміни будуть небо, стихії, земля та діла, що на ній. Вираз "коли з гур­котом небо мине" дає зрозуміти, що під небом розуміють тіла, розміщені на зоряному небі; "стихії" звичайно означають початкові прості речови­ни світу (Прем. Сол. 7, 17); "земля і діла, що на ній" - означають нашу планету і все те, що на ній знаходиться: природу й мистецтво, царство рослин, мінерали, тварини, міста й будинки (але не люди), взагалі всі необхідні частини земного живого світу (пор.: Авв. 2, 13), - все буде до щенту зруйновано. Знаряддям майбутнього оновлення всесвіту послу­жить вогонь. Дія цього вогню - "вогняного потопу", "вогняної ріки" - по-лягатиме не в остаточному винищенні, не в рішучому знищенні ма­теріального світу, а тільки в оновленні, очищенні його. Сам апостол майбутнє руйнування світу порівнює з потопом, який знищив древній світ (2 Петр. З, 6), і прямо говорить: "Ми дожидаємо неба нового й нової землі, що правда на них перебуває" (2 Петр. З, 13), тобто нового неба, а не іншого неба, нової землі, а не іншої землі очікуємо. Слова "в них же правда живе" дають можливість бачити, що переміна для теперішнього неба й теперішньої землі потрібна тільки така, щоб не було в них не­правди, не залишилося нічого з того хаотичного та шкідливого, що в них було принесено гріхом людини.

Ап. Павло навчає, що все живе, тобто весь світ матеріальний сумує і співчуває навіть дотепер, і очікує Одкровення синів Божих з надією, що звільниться від роботи тління у свободу слова чад Божих, подібно до того, як і ми самі в собі сумуємо, чекаємо з надією викуплення тіла на­шого (Рим. 8, 21-23), тобто воскресіння тіл. Слова апостола показують, що уславлення природи буде складатися не зі знищення світу, а звільнення від рабства тління та суєти, і станеться це не раніше, ніж прославлення синів Божих. За словами того ж апостола, "минає стан світу цього" (1 Кор. 7, 31), але не світ, його сутність чи природа.

Тайноглядач пише, що він бачив, як від лиця Того, Хто сидить на престолі, бігло небо й земля (Об. 20, 11), тобто в нинішньому їхньому стані, і побачив він нове небо й нову землю: перше бо небо та перша земля пролинули, і моря вже не було. Новий Єрусалим, побачений ним, приготовлений був як наречена, прикрашена для чоловіка свого, і про нього було сказано йому: "Оце оселя Бога з людьми, і він житиме з ни­ми" (Об. 21, 1-3).

Отже, за чітким ученням Одкровення, дійсно настане Господнього дня кінець світу - стихійних неба та землі, кінець не в значенні цілкови­того знищення, а зміни чи оновлення світу за допомогою чи за сприян­ня вогню. Із минулих неба та землі і замість них з'являться нове небо й нова земля, які існуватимуть вічно, ,не підлягаючи новим потрясінням: у них не буде полону тління, як нетлінними стануть тіла воскреслих, і жи­тиме правда.

Спроба розв'язати питання про кінцеву долю світу трапляються і в природних релігіях, і філософії, а останнім часом цьому питанню приділяє увагу і природознавство. Як у древності, так і тепер думка про кінець світу здавалася й здається для мислення цілком сприйнятною: світ, створений із складних та руйнівних речовин, колись одержав нача­ло (тобто початок), отже може й закінчити своє буття в теперішньому його вигляді. Тим більше природно так думати, що світ у теперішньому його стані весь лежить у злі. Безвідрадною була б доля людини, якби все це зло залишилося навічно. Про кінець світу й появу нових світів, нових неба та землі говориться в релігійних сказаннях брахманізму (пізнішого), у персидській релігії (зороастризм), єгипетській, у міфології германців. Необхідність будь-якого світового перевороту (катастрофи) для початку кращого порядку речей визнавали й деякі з древніх філо­софів, причому охоче поділялася та думка, що теперішній світ буде зни­щений вогнем (Геракліт, стоїки, Платон, Сенека). Новітнє природознавство пробує розв'язати те ж саме питання на підставі даних так званої позитивної науки (астрономії, геології, фізики, географії). З'явився й існує цілий ряд гіпотез, які передбачають, що всесвіт повинен або по­ступово прийти до свого кінця, або раптово загинути від дії тих чи інших природних сил, причому більшістю з них передбачається і припус­кається, що замість зруйнованих, тобто загиблих, з'явиться нове небо й нова земля. Природознавство в розв'язанні цього питання у зв'язку з нинішнім станом науки, звичайно, не може йти далі здогадів та більш чи менш вірогідних припущень. Але стверджуючи, що теперішній всесвіт буде мати кінець і замість нього можуть виникнути нове небо та нова земля, ця наука стверджує ту ж істину, яку сповіщало Одкровення ще задовго до появи наукового природознавства [47, С. 486].

§ 5.2.9. Загальний суд. Його дійсність та спосіб здійснення

Після воскресіння мертвих та оновлення світу Господь Ісус Христос під час другого Свого пришестя здійснить суд - суд загальний, відкри­тий та урочистий, правосудний і страшний, рішучий і останній. Тоді на­стане праведне віддання кожному згідно з його вчинками, і долі всіх лю­дей будуть визначені на цілу вічність.

1. Дійсність майбутнього всесвітнього суду передбачалася ще в старозавітному Одкровенні (особливо Дан.7, 9-14), але чіткіше та зро­зуміліше стверджується в Новому Завіті. Ісус Христос навчав: "Прийде Син Людський у славі Свого Отця з Ангелами Своїми, і тоді віддасть кожному згідно з ділами його" (Мф. 16, 27). Під час бесіди з учнями на горі Оливній Він зобразив і сам суд з усіма його наслідками, який буде здійснений Ним (Мф. 25, 31-46). У багатьох притчах, закликаючи до ви­конання волі Отця небесного, Він також вказував на суд, який буде, на­приклад, у притчах про пшеницю і кукіль, про невід (Мф. 13 гл.), про невірних домоправителів, про таланти (Мф. 25 гл.). An. Павло пророку­вав в Афінському ареопазі: "Бог визначив день, коли хоче судити по правді ввесь світ..." (Діян. 17, 31; пор.: Іуд. 14-15 гл.). Цей великий день він називає днем гніву та одкровення праведного суду Божого (Рим. 2, 5)-

2. Про спосіб здійснення останнього суду нам відкрито багато під покривом чуттєвих образів, розуміння яких доступно нашому розумінню лише частково.

Вершителем суду Одкровення подає Господа Ісуса Христа. Сам Він свідчив: "Бо Отець і не судить нікого, а весь суд віддав Синові.  Він дав Йому силу чинити і суд, бо Він - Людський Син" (Ін. 5, 22, 27). Справу викуплення призначено було здійснити Сину Божому. Тому ж Сину Божому, що Він є Сином людським, належить здійснити, звичайно, у поєднанні з волею Бога Отця, і суд над родом людським. "І Він (воскреслий Христос) нам звелів, - говорить ап. Петро, - щоб народові ми проповідували та засвідчили, що то Він (Ісус Хрис­тос) є призначений Богом суддя для живих і для мертвих" (Діян. 10, 42). Ап. Павло навчає, що Бог буде судити таємні речі (тобто вчинки) людей через Ісуса Христа (Рим. 2, 16; Діян. 17, 31).

Під час здійснення суду над світом Господь Ісус Христос, як Цар, що прийшов вимагати звіту у своїх рабів (Лук. 19, 12-15), сяде на пре­столі слави Своєї, оточений ангелами (Мер. 25, 31), і престол великий буде (Об. 20, 11). Престол слави, без сумніву, є образним поданням царського достоїнства Ісуса Христа, яке в повній своїй славі відкриється перед воскреслими й зібраними для суду людьми (так са­мо, як і згаданий у 2 Кор. 5, 10 суд Христовий). Під час здійснення суду виконавцями волі Царя та Судді всесвіту будуть ангели. У притчі Спа­сителя про пшеницю та кукіль сказано, що перед кінцем світу женцями стануть, що пошле Син Людський ангелів Своїх і зберуть від Царства Його всі спокуси й тих, хто чинить беззаконня (Мф. 13, 39-41; пор.: 24, 31), ангели повиходять і вилучать злих з-поміж праведних (Мф. 13, 49); ангелам надається влада приведення до виконання божественного ви­року над грішниками - вкинення їх до печі вогненної (Мф. 8, 12; 13, 42; 13, 50 та інші).

Є в Писанні вислови, у котрих участь у суді приписується і людям - апостолам і взагалі святим. Так Ісус Христос обіцяв апостолам: "Прав­диво кажу вам, що коли, при відновленні світу, Син Людський засяде на престолі слави Своєї, тоді сядете й ви, що за Мною пішли, на дванад­цять престолів, щоб судити дванадцять племен Ізраїля" (Мф. 19, 28; пор.: Лук. 22, ЗО).

Ап. Павло пише: "Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?" (1 Кор. 6, 2). Але судити живих і мертвих буде Сама Боголю­дина, якій Бог Отець дав увесь суд. Обіцянка ж того, що апостоли ся­дуть на дванадцяти престолах, є лише образною вказівкою на те, що вони під час загального суду будуть особливо піднесені над усіма як найближчі до Царя-Судді особи, будуть завдяки цій перевазі розділяти з Ним славу суду та царства. Що ж до суду й засудження ними дванад­цяти колін Ізраїля, то участь їхня у цьому повинна обмежитися тим, що вони судитимуть згідно з добрим прикладом морального свого життя та діяльності взагалі грішників з усіх народів і перш за все своїх сучасників, особливо тих із синів Ізраїля, хто не вірив. Але оскільки, крім дванадцяти колін Ізраїля, залишаться ще багато народів та племен, які стануть перед всесвітнім судом, то не лише апостоли, а взагалі всі святі змо­жуть судити світ, тобто будуть ніби живими скрижалями закону Христо­вого, згідно з яким здійснюється суд, засвідчуючи цим можливість для людини досягти спасіння, і тим покажуть грішникам, що зла воля приве­ла їх до засудження.

Підсудними на загальному суді будуть усі люди - грішні та пра­ведні, християни й нехристияни, живі й мертві, і не тільки люди, а й грішні, тобто відпалі духи. "На останній суд, - говорить Ісус Христос, -зберуться перед Ним усі народи (Мф. 25, 32), не язичницькі лише, а всі народи, які існували від початку світу - вибрані від чотирьох вітрів, від кінців неба аж до кінців його" (Мф. 24, 31), одна­ково, тобто так само і всі інші, хто творить всі спокуси та чинить безза­коння (Мф. 13, 41). Ап. Павло навчає: "Хіба ви не знаєте, що ми будем судити Ангелів, а не тільки життєве?" (1 Кор. 6, 3). Під ангелами у сло­вах ап. Павла правильніше буде розуміти відпалих ангелів, як і розуміли древні учителі, наприклад св. Іоан Златоуст, блаж. Феодорит.

Предметом останнього суду й разом з тим підґрунтям засудження одних і виправдання інших будуть добрі чи злі діла тих, що стануть пе­ред судом, думки, слова й моральні нахили кожного, їхня віра чи невіра. "Господь, - навчає апостол, - у цей день віддасть кожному за діями йо­го, тобто вчинками: тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і честі, і нетління - життя вічне, а сварливим та тим, хто противиться правді, але кориться неправді, - лютість та гнів" (Рим. 2, 6-8). "Бо муси­мо всі ми з'явитися перед судовим престолом Христовим, щоб кожен прийняв згідно з тим, що в тілі робив він - чи добре, чи лихе" (2 Кор. 5, 10; пор.: Гал. 6, 7-9; Іуд. 15 гл.). Та не тільки за вчинки, а й за слова свої кожен повинен буде дати відповідь: "Кажу ж вам, - навчає Спаситель, -що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь суд­ного дня! Бо зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш за­суджений" (Мф. 12, 36-37). Нарешті й сердечні наміри стануть предме­том суду і коли прийде Господь, то висвітлить таємниці темряви та вия­вить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога (1 Кор. 4, 5; Рим. 2, 16; пор.: Об. 2. 23). Кожен буде засуджений за своїми вчинками: "Хто ж не знав, вчинив кари гідне, - буде мало він битий. То ж від кож­ного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато до­ручено, від того ще більше жадатимуть" (Лук. 12. 48; пор.: 25, 14-30 -притча про таланти). Буде братися до уваги й сукупність зовнішніх умов, - сприятливих чи несприятливих для морального розвитку, під час яких жили і так чи інакше чинили люди, особливо знання чи незнання ними

Одкровення Божого, як наприклад, жителям Тиру, Сидону та Ніневії, або ж Хоразина, Віфсаїди і Капернауму (Мф. 11, 21-23; 12, 41). Апостол Павло дає можливість побачити, що неоднаково будуть судити людей, які жили за законом Одкровення, і тих, котрі не мали такого закону: "Бо не дивиться Бог на обличчя, - говорить Апостол. - Котрі бо згрішили без Закону, без Закону й загинуть, а котрі згрішили в Законі - приймуть суд за Законом" (Рим. 2, 11-12). Бог не буде дивитися на обличчя на суді. За думкою апостола, це виявиться в тому, що, котрі беззаконно, тобто не маючи писаного закону, а керуючись одним природним зако­ном згрішили, то беззаконно й загинуть, тобто не за писаним законом будуть засуджені на вічні муки, а за законом, написаним у серці кожно­го. А котрі в Законі, тобто маючи писаний закон, згрішили, то за цим за­коном і судимі будуть, і суд приймуть, тобто покарання.

Відповідно до з'ясування морального стану підсудних настане поділ на добрих і злих та проголошення вироку тим і іншим. І відділить одного від іншого Син Людський, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить Він овець праворуч від Себе, а козлів - ліворуч. Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: "Прийдіть, благословенні Мого Отця, по­сядьте Царство, уготоване вам від закладин світу..." Тим, хто ліворуч, скаже Цар: "Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний вогонь, що дияволові та його посланцям приготований..." І підуть ці на вічну муку, а праведни­ки - на вічне життя (Мф. 25, 32-46) [88, С 245-278; 48, С. 416-428].

§ 5.2.10. Кінець благодатного царства Христового й відкриття царства слави. Помилковість

1. Після другого пришестя Христового та загального суду настане кінець благодатного царства Христового й відкриється вічне царство слави.

Благодатне царство Христове (або Церква войовнича) пристосова­не до тимчасового домобудівництва людського спасіння, щоб приготу­вати всіх святих до справи служби будування тіла Христового (Еф. 4, 12). Та до часу другого пришестя Христового для суду над світом Єван­геліє буде проповідане у всьому всесвіті. Усі призначені до царства Бо­жого ввійдуть у нього, а вороги цього царства й сама смерть будуть пе­реможені. На загальному суді бур'ян, який заважає рости пшениці, буде відділений. Старий світ припинить своє існування. Домобудівництво спасіння, яке складається з додання і надання людям рятівних заслуг Ісуса Христа, завершиться. Зрозуміло, що із завершенням його повин­но закінчитися також існування благодатного царства - Церкви, яка пе­ребуває в стані безперестанних подвигів та боротьби з ворогами - ви­димими й невидимими. Настане той кінець, про який говорить апостол:

"А потому кінець, коли Він передасть Царство Богові й Отцеві, коли Він зруйнує всякий уряд і всяку владу та силу. Бо належить Йому царюва­ти, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми. Як во­рог останній - смерть - знищиться... А коли Він (Бог Отець) Йому все упокорить, тоді й Сам Син упокориться Тому, Хто все упокорив Йому, щоб Бог був у всьому все" (І Кор. 15, 24-28). У цих словах апостола потрібно розуміти саме те царство, що належить Ісусу Христу перед Йо­го другим пришестям, тобто тимчасове за домобудівництвом царство Христове - Церква. Це царство Він передасть Богові Отцю: тоді випов­ниться те визначення вічної ради Святої Трійці, про яке Син говорив От­цю: "Ось іду, щоб чинити волю Твою, Боже" (Євр. 10,7).

Та з переданням Свого царства Богові Отцю не закінчиться пану­вання Христове. Тоді відкриється у всій своїй силі та славі те царство, що приготовлене для праведників від закладин світу, народження й ви­ховання чад для якого є завданням Церкви. Це царство Ісус Христос на­зивав то царством Божим (Марк. 9, 47; 10, 14; Лук. 13, 28-29), то царст­вом Отця Свого (Мф. 26, 29), то домом Отця Свого, у якому багато при­готовано осель (помешкань) для Його послідовників (Ін. 14, 2). Це цар­ство є не тільки царством Бога Отця, чи взагалі царством Пресвятої Трійці, а і Його власне, що безпосередньо Йому як Викупителю нале­жить. Тому це ж царство Він називав царством Сина Людського (Мф. 16, 28; пор.: 13; 41), Своїм царством (у Лук. 22, 20 - "Моє царство"). Так са­мо й апостоли називали це царство не тільки царством Божим (1 Кор. 6, 9; 15, 50; 2 Сол. 1, 5), а й царством Господа нашого і Спаса Ісуса Хри­ста (2 Петр. 1,11; 2 Тим. 4,18; Об. 11,15), царством Христа і Бога (Еф. 5,5). Царству Його, яке настане з початком вічного для праведників жит­тя за душею і тілом, на оновлених небі та землі безпосередньо після за­гального суду не буде кінця (Лук. 1, 33; Об. 11,15). З ним же, Господом Ісусом, запанують і віруючі в Нього (2 Тим. 2, 12; пор.: Рим. 8, 17).

2. Звідси зрозуміло, як потрібно дивитися на хіліастичні (грец. - тисячоліття) мрії та очікування другого пришестя Христо­вого для заснування Ним тисячолітнього царства. Вчення це виникло ще в перші віки християнства і пройшло через усю історію Церкви. Суть цих сподівань древніх хіліастів така: Господь Ісус Христос задовго до кінця світу знову прийде на землю, переможе Своїх ворогів, скасує вла­ду сатани на тисячу років, воскресить померлих праведників ("перше воскресіння"), збудує царство на землі і буде панувати з воскреслими й прославленими праведниками тисячу років. На знак винагороди за свої подвиги й страждання праведники будуть насолоджуватися всіма бла­гами - духовними та чуттєвими (в іудейських хіліастів - після відновлення Єрусалиму і старозавітніх жертв), і їм дано буде панувати над усім останнім людством. Коли закінчиться цей час, сатана, зв'язаний на ти­сячу років, стане знову розв'язаним і разом з антихристом, своїм зна­ряддям, та його послідовниками вступлять у жорстоку боротьбу з цар­ством Христовим, але ця брань закінчиться загибеллю сатани та анти­христа разом із його прибічниками, і тоді тільки настане друге, загальне воскресіння, кінець світу, загальний суд і остаточна винагорода. Оче­видно, що хіліастичні сподівання на пришестя Христове за тисячу років до кінця світу та про якесь особливе царство Христове, відмінне від царства благодаті (Церкви) і царства слави, так само як і про двократне воскресіння мертвих, не мають жодних підстав. Церква, засудивши на другому Вселенському Соборі всі помилкові погляди Аполінарія, який, між іншим, був прибічником хіліастичних поглядів, засудила і його вчен­ня про тисячоліття Христове, і для того на Соборі внесені були в сам символ віри слова про Христа: "Його ж царству не буде кінця" [35, С 93-123; 73, С. 489-494; 48, С. 428-436].

§ 5.2.11. Блаженний стан праведників. Ступені та вічність їхнього Блаженства

1. Благословенні Отця небесного в приготованому ним від закла­дин світу царстві будуть мати "життя настільки блаженне, що ми не в змозі й зрозуміти, уявити й зобразити цього блаженства" [77, С 29]. "Чо­го око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його" (1 Кор. 2, 9). "Я знаю чоловіка в Христі, - говорить ап. Павло про себе, - який був узятий до третього не­ба..., до раю..., і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висло­вити" (2 Кор. 12, 2, 4). Писання зображує стан праведників у цьому царстві переважно поровняннями та образами, взятими з предметів ве­личних і прекрасних. Небесні блага воно називає скарбом (Мф. 19, 21; 1 Петр. 1, 4), спадком нетлінним, чистим, нев'янучим (1 Петр. 1, 4; пор.: Еф. 1, 14; 1 Кор. З, 21; Гал. З, 24 та ін.).

Як на найвище з усіх благ, приготованих праведникам, Одкровення вказує на безпосереднє споглядання й найближче спілкування їх з Гос­подом і Спасителем Ісусом Христом і, через Нього, з Богом Отцем і Ду­хом Святим. Спаситель говорив Своїм учням: "Нехай серце вам не три­вожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте!... Я прийду і заберу вас до Себе, щоб де Я - були й ви" (Ін. 14, 1-3). Під час молитви до Отця Він прохав: "Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я, щоб бачили славу Мою, яку дав Ти Мені" (Ін. 17, 24). Бачення це, стосовно людської природи Христа Спасителя, звичайно,

буде здійснене через тілесне почуття зору. Сподівання блаженного ба­чення й спілкування з Христом Спасителем більш за все втішало й оду­хотворювало апостолів. Ап. Павло бажає померти та бути з Христом (Филип. 1, 23) й обіцяє віруючим, що вони в майбутньому житті завжди з Господом будуть (1 Сол. 4, 17), будуть з Ним царювати (2 Тим. 2, 11-12). Ап. Іоан говорить, що ми побачимо Христа Спасителя, яким Він є (1 Ін. З, 2). Тоді праведники стануть справжніми спадкоємцями Бога, спад­коємцями Христовими (Рим. 8, 17).

Перебуваючи постійно з Господом Ісусом у царстві Христа і Бога, праведники через Ісуса Христа і Духа Святого до Бога Отця будуть зна­ходитись так близько, як близькими бувають діти зі своїм рідним бать­ком, живучи в його домі (Ін. 14, 2), будуть єдині з Отцем, будуть всі од­но: "Як Ти, Отче, в Мені, а Я - в Тобі, щоб одно були в Нас і вони" (Ін. 17, 21), - молився Ісус Христос до Свого Отця за віруючих. В Одкровенні ап. Іоана говориться, що блаженне царство слави буде скинією Божою з людьми, де Він поселиться з ними; вони будуть народом Його і Сам Бог буде з ними! (Бог триіпостасний - Об. 21, 3). За словами ап. Павла, тоді Бог буде у всьому всім (1 Кор. 15, 28). Звичайно, і тепер Він в усіх: у Ньому ми живемо, рухаємося й існуємо. Але тоді це здійсниться й виявиться якось особливо.

Як наслідки особливого спілкування та поєднання людини з Богом у царстві слави Св. Писання показує задоволення всіх найвищих ба­жань і потреб душ праведників. Згідно з Одкровенням ап. Іоана, Бог бу­де й світлом для праведників, яке буде освічувати їх, і деревом живо­творним, яке годуватиме їх своїми плодами, і джерелом води животвор­ним, яке напуватиме їх (Об. 21, 6, 22-23).

Зокрема, тоді вони знайдуть, можливо, повне задоволення розуму, що прагне істини й тільки тут знаходить задоволення. "Бачимо тепер, - говорить ап. Павло, - як у дзеркалі, у загадці (ніби через темне чи мутне скло), але потім - обличчям в обличчя; тепер розумію частково, а потім пізнаю, як і пізнаний я" (1 Кор. 13, 12). У цих словах апостол вказує на різницю та перевагу бачення, яке буде дароване в житті після воскресіння, порівняно зі справжнім, у подвійному відношенні: кількісному та якісному. У першому - знання, доступне людині в те­перішньому віці стосовно тайн царства Божого, є знанням частковим неповним порівняно з майбутнім. Стосовно ж глибини й досконалості майбутнього пізнання апостол наводить два порівняння: ро­зуміння немовляти й мужа (1 Кор. 13,11), і бачення через тьмяне скло та обличчям до обличчя. Перше порівняння дає можливість зрозуміти, що в майбутньому віці знання будуть досконалішими, ніж нинішні, наскільки знання мужа досконаліші, ніж знання немовляти. Друге порівняння показує, що наше теперішнє богознання порівняно з майбутнім настільки ж недосконале, наскільки недосконалим може бути пізнання предмета, до­ступного розгляду чи пізнанню крізь тьмяне скло, порівняно з пізнанням того ж предмета через безпосередній його розгляд. Бог відкривається тут у слові, а людина повинна вірою розуміти відкриття їй істини, не бачачи самого предмета, бо ми ходимо вірою, а не видінням (2 Кор. 5, 7). У житті ж після воскресіння зникнуть віра й надія (1 Кор. 13, 8-Ю), оскільки все те, у що ми вірували, будемо бачити обличчям до обличчя, і на що сподіва­лися, будемо переживати. Само собою зрозуміло, що Бог за Єством Своїм завжди залишиться незбагненним (1 Кор. 2, 4).

Воля блаженних жителів царства слави буде вільною від будь-якої нечистоти й гріховності, бо гріха там взагалі не буде (1 Кор. 15, 56-57). Праведники наситяться тоді правдою, якої тут бажали й чекали. Любов до Бога й невіддільна від неї любов до ближнього, яка ніколи не припи­няється, розкриється тоді в них найдосконаліше.

Коли будуть задоволені всі найвищі прагнення вільно-розумної природи, тоді усунеться причина таких постійних та неминучих у земно­му житті духовних страждань, дискомфорт, що виникає від незадоволе­ності потреб і прагнень богоподібної душі людської. Під час Своєї нагірної бесіди Спаситель навчав, що кожне із небесних благ зокрема може дати людині блаженство. Блаженство ж людини, котра отримає всю повноту небесних благ, і коли при цьому боротьба добра і зла в самій людині та в усьому світі цілком припиниться і настане вічне тор­жество добра, неможливо й зобразити.

Блаженному стану душі праведників буде відповідати й частково собою його доповнювати стан їх тілесний і те живе середовище, у яко­му вони перебуватимуть і житимуть. Тіло, яке тепер є у нас джерелом численних скорбот і хвороб, тоді буде позбавлене всіх недоліків і по­треб, згубного впливу стихій, хвороб і смерті та не потребуватиме тих виснажливих клопотів і тяжких трудів, яких вимагає тепер для свого збереження, харчування, одягнення. Усе це промине і будь-які зовнішні приводи до страждань знищаться. Вони (праведники) не бу­дуть уже ні бажати, ні прагнути, і не палитиме їх сонце та спека: "Бо Агнець, що посеред престолу, буде їх пасти і водитиме їх до джерел вод життя... І Бог кожному сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті, ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минуло­ся" (Об. 7, 16-17; 21, 4).

Праведники введуться в прекрасне царство природи. На нових небі та землі не буде жодного з тих зол, які тепер перетворюють для нас зем­лю в місце вигнання й покарання, але будуть, навпаки, всі блага, подібно до того, як був наповнений ними древній рай - оселя перших людей. Місце перебування удостоєних блаженства буде відображенням слави Божої (Об. 21,23). І там будуть земні тварини, але тільки вони бу­дуть вільними від рабства тління, а не будуть гнобитися під тяжким ігом цього рабства й здатними до участі у свободі слави чад Божих (Рим. 8, 20-21). До складу нової землі чи місця перебування праведників увійде тільки те, що є найкращого та найдорогоціннішого в оновленому ма­теріальному світі (Об. 21, 10; 27). Праведники користуватимуться тим пануванням над тваринами, якими користувалася невинна людина, оскільки відновлення людини благодаттю є відновлення невинної люди­ни з її правами й перевагами (Об. 22, 1-5).

З усім цим поєднається взаємне найближче спілкування правед­ників між собою і з ангелами. Усі покликані і ті, що прийшли за покли­канням зі Сходу і Заходу, прийдуть і засядуть з Авраамом, Ісааком і Яко­вом у царстві небесному (Мф. 8, 11), усі єдині будуть, бо пов'язані будуть між собою узами найчистішої любові як діти одного спільного От­ця. Отже, кожний блаженний мешканець царства слави ввійде у спілку­вання з тими, з якими був тут пов'язаний духовними узами чистої лю­бові, родинних зв'язків і дружби, але особливо відрадним є те, що поба­чить там усіх святих Божих - праотців, патріархів, пророків, апостолів, мучеників і взагалі всіх праведників. Святі будуть спілкуватися там з ан­гелами і всіма найчистішими духами. Це обіцяє ап. Павло, коли гово­рить, що всі праведники не тільки приступлять, а й справді приєднають­ся до міста Бога живого, Єрусалима небесного, і до безлічі ангелів, тор­жества і Церкви первородних, що на небі написаних (Євр. 12, 22-23; пор.: Об. 21, 2,10, 11). Таке спілкування не може не бути джерелом бла­женства для праведників, тим більше що взаємної любові ніщо там не буде порушувати, бо там не буде честолюбства, користолюбства, зазд­рості й людей з такими вадами, це буде плотських потреб.

2. Хоч усі праведники будуть насолоджуватися блаженством, однак блаженство їхнє матиме свої ступені відповідно до праці й морального достоїнства кожного. Це передбачається самим поняттям про право­суддя Боже й неоднакові здібності до блаженства, що розкриваються в самих людях. Спаситель навчав: "В домі Отця Мого багато осель є" (Ін. 14, 2). Слова ці можна розуміти не в значенні лиш вказівки на чи­сельність осель чи обширність приміщень багатьох однакових осель, а й якісну їх відмінність. Господь розрізняє також нагороду пророків і пра­ведників: "Хто приймає пророка як пророка, той дістане нагороду про­рочу, хто ж приймає праведника, як праведника, той отримає нагороду праведника. І хто напоїть, як учня, кого з малих цих бодай кухлем во­диці холодної, правдиво кажу вам - той не згубить нагороди своєї" (Мф.

10, 41-42). Апостолам він обіцяв, що вони в майбутньому бутті мати­муть порівняно з іншими віруючими виняткове становище (Мф. 19, 23; Лук. 22, ЗО). Ап. Павло говорить про справи милосердя, що хто скупо сіє - той скупо й жатиме, а хто сіє щедро - той щедро й жатиме (2 Кор. 9, 6). Слова апостола про різні ступені уславлення тіла: інша слава для сонця, та інша слова для місяця, та інша слава для зір, - бо зоря від зорі відрізняється славою" (1 Кор. 15, 41), що також передбачають різні сту­пені блаженства.

3. Як славне царство Христове є царством вічним, якому не буде кінця, так і блаженне життя праведників у цьому царстві передбачає умо­ви для них неможливості падіння (тобто відступництва) в загробному житті, особливо ж після воскресіння, коли вони стануть насолоджуватися вічним життям і всіма його благами. "Я життя вічне дам їм, - говорив Спа­ситель, - і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить з Моєї руки" (Ін. 10, 28; пор. З, 16); і ніхто радості їхньої в них не відніме (Ін. 16, 22). Виправ­дані на останньому суді й покликані до блаженства праведники прийдуть у життя вічне (Мф. 25, 46) [88, С 176-213; 73, С. 505-514; 48, С. 436-451].

§ 5.2.12. Стан засуджених- Ступені та вічність їхніх мук

1. Доля грішників, що не покаялися, після загального суду є проти­лежною до становища праведних. їх очікує найбільше горе -нескінченні й неймовірні муки. Св. Писання зображує муки засуджених на останньому суді переважно з негативного боку, вказуючи ті блага, яких позбавляє людину гріх, і часто в образах, відповідних до те­перішнього розуміння нашого.

Грішники позбавлені будуть усіх тих благ, спадкоємцями яких ста­нуть праведники. Усі ці блага об'єднуються в одному уявленні про цар­ство Боже, у яке не ввійдуть грішники. Вони будуть перебувати у відда­ленні від Бога та Його царства і під дією гніву чи осуду Божого. "Відійдіть від Мене всі, хто чинить неправду" (Лук. 13, 27; пор.: Мф. 7, 21). "Хто не вірує в Сина Божого, той життя не побачить, а гнів Божий на ньому пе­ребуває" (Ін. З, 36; пор.: Рим. 2, 5-Ю). Недостойних синів повкидають до темряви зовнішньої (Мф. 8, 11-12), і, терплячи муки в аду, вони будуть бачити здалеку Авраама і праведників на лоні його (Лук. 16, 23). А таке грізне відкинення грішників Богом від царства Божого й притому на­завжди, поєднане з перебуванням на них гніву Божого, зрозуміло, вик­личе й буде викликати в душах їхніх надзвичайно тяжкі внутрішні страж­дання. Важкою є для людини втрата природного світла, але ще важчим є віддалення від Джерела духовного світла й життя. Без сяйва вічного світла не тільки нема освіченості для розуму, а й немає ні спокою для серця, ні добра для волі. Духовний стан нерозкаянних грішників тому й буде станом мученицького відчуття пустоти й муки в серці, що їх не зве­селятиме ні світ, ні тіло. А внаслідок цього внутрішнє життя нерозкая­них грішників швидше буде схожим на смерть, ніж на життя, чому воно, порівняно із тілесною смертю, знищеною загальним воскресінням, мо­же бути назване другою смертю (Об. 20,14). Наскільки сильнмми будуть страждання позбавлених благ і царства Божого, вказують слова Спаси­теля про тих, хто перебуватиме в темряві непроглядній: "... там буде плач і скрегіт зубів" (Мф. 22, 13; Лук. 13, 28). А, за висловом апостола, скорбота (душевна мука) й тіснота (мука тілесна, тіснота, яка мучить тіло, виснажує душу) очікують будь-яку душу людини, яка чинить не­правду (Рим. 2, 9).

Крім мук, викликаних позбавленням небесних благ, Писання гово­рить і про позитивні муки грішників. Ці страждання подаються в ньому під образом черв'яка невмираючого й вогню незгасимого. Засудженим на страшному суді Господь скаже: "Відійдіть від Мене, прокляті, у во­гонь вічний". У притчі про багатого й Лазаря багач зображується муче­ником у вогні. "Краще тобі ввійти в життя одноногим, ніж з обома нога­ми бути вкиненому до геєни вогняної, - говорив Христос, застерігаючи від спокус, - де їхній черв'як не вмирає і не гасне вогонь" (Марк. 9, 45-46; пор.: 44 і 48). Вислови про вогонь та черв'яка - образні. Однак сто­совно стану засуджених їх не потрібно розуміти лише в значенні вели­кої скорботи через позбавлення небесних благ: з їх допомогою дається зрозуміти, що грішники піддадуться ще й позитивним стражданням і мукам, вони вказують на надзвичайну муку в їхніх стражданнях. Про черв'яка сказано: черв'як не вмирає. Додаток "їх" дає підста­ви думати, що це покарання нерозривно пов'язане з засудженням, що викликане не зовнішніми, а внутрішніми причинами й означає внутрішні муки грішників, те ж саме, що позначається плачем і скрего­том, а також скорботою та тіснотою того, хто чинить неправду. Про во­гонь геєнський стверджується, що він приготовлений для диявола й ан­гелів його; він подається як такий, що знаходиться в місці перебування засуджених, а тому правильніше буде думати, що він вказує на зовнішні муки. У древніх учителів переважало розуміння вогню як певного позитивного покарання правди Божої, але, звичайно, сам во­гонь вони уявляли згідно з властивостями майбутніх тіл особливим, не схожим на справжній.

Місце перебування відкинутих подається в Писанні як повна проти­лежність блаженній оселі праведних, віддалена й окрема від царства праведників. Найменування, дані цьому місцю Писанням, мають образ­ний характер, їх не можна розуміти буквально, однак всіма однаково зо­бражується, що воно здатне причиняти своїм мешканцям лише важкі й пекучі муки. Такими назвами є геєна чи геєна вогненна (Марк. 9, 45, 47; Мф. 5, 22, 29; Лук. 12, 5 та інші), піч вогненна (Мф. 13, 50; пор. 24 і ЗО ст.), озеро вогняне й пекельне, що сіркою горить (Об. 19, 20; 21, 8), бе­зодня страшна, куди вкинуті були смерть і пекло (Об. 20, 14), безодня, страшна і для самих демонів (Лук. 8, 31), а також темрява зовнішня (Мф. 8, 12; 22, 13; 25, ЗО), пекло, відділене безоднею від оселі правед­них і в той же час сповнене пекучого та мученицького полум'я (Лук. 16, 23-26). Перебуваючи в такому місці, відкинені замість Бога й небесних чинів ангельських будуть бачити справжнього винуватця гріха й смерті -диявола з ангелами його (Мф. 25, 41; 2 Петр. 2, 4; Іуд. 6 ст.). Злі демо­ни, засуджені на однакову муку з грішною людиною, не можуть повідо­мити їй нічого, крім стогону безвідрадної скорботи, крім проклять жор­стокої злості, огуди (тобто ганьби), лайки, скреготу зубів. Замість вибра­них Божих святих вони будуть знаходитись у спілкуванні з подібними до себе, що караються муками й відчаєм, нечестивцями: поза (містом не­бесним) пси й чарівники, розпусники й душогуби, й ідолослужителі, і ко­жен, хто любить чинити неправду (Об. 22, 15).

Що стосується того, де саме в новому світі буде знаходитися місце для грішників, то тим, хто намагається визначити це, св. Іоан Златоуст подає таку настанову: "Запитуєш, де і в якому місці буде геєна? Але яке тобі до цього діло? Необхідно знати тільки те, що вона є, а не те, де і в якому місці вона ховається... На мою, між іншим, думку, вона буде де-небудь поза всім оцим світом; як царські в'язниці та рудокопальні бува­ють вдалині, так і геєна буде де-небудь поза цим всесвітом" [119, С 176].

2.  Стан усіх позбавлених участі в благах царства Божого і вкинутих до пекла буде нестерпним і мученицьким, - таким мученицьким, що в ті дні люди шукатимуть смерті та не знайдуть її, померти вони захочуть - та втече від них смерть (Об. 9, 6). Однак муки їхні не будуть однакови­ми, як відмінними є і ступені блаженства праведників. Ісус Христос го­ворив: "Раб, що знав волю господаря, але не приготував, ані вчинив згідно з волею його, буде тяжко побитий. Хто ж не знав, а вчинив гідне кари, буде мало він битий" (Лук. 12, 47-48). Віщуючи горе жителям Хоразіна й Віфсаїди, котрі не покаялися, говорив, що Тиру й Сидону лег­ше буде судного дня, ніж місту тому, яке не прийме апостолів (Мф. 10, 15; 11, 22). Про фарисеїв, що вдовині хати поїдають і лицемірно довго моляться напоказ, вказував, що ті приймуть тяжче засудження (Лук. 20, 47).

3.  Для грішників після воскресіння і страшного суду вирок вже не може змінитися. Який би ступінь мук не був визначений для грішника правдою Божою, для нього після загального суду не залишиться можливості й надії звільнитися коли-небудь від пут пекла, як залишається така надія для деяких після окремого суду. Відкинені Богом ідуть на му­ки вічні.

Учення про вічність мук належить до таких істин Одкровення, про­ти яких повстають з особливою затятістю. Здавалося й здається не­ймовірним, щоб за гріхи впродовж короткочасного життя Господь підда­вав вічним мукам. Не дивно, що з найдавніших часів і донині були і є противники цього вчення. Одні з них намагаються довести думку про так званий апокатастасис, інші - про тогочасне знищення не покликаних до блаженного життя. Сутністю вчення про апокатастасис є те, що грішники і навіть демони будуть терпіти муки не вічно, а тільки поки не очистяться від гріхів своїх, бо й самі муки призначаються їм правдою Божою не лише для покарання, а й для морального їх лікування. Очис­тившись же від зла за допомогою мученицької дії геєнського вогню, усі грішники і демони стануть учасниками вічного життя. Рано чи пізно, але так здійсниться влаштування всіх (Діян. З, 21), тобто відновлення у всьому живому стану досконалості та бла­женства. Тоді-то й буде досягнута остання мета домобудівництва, і Бог буде всім у всіх (1 Кор. 15, 28). Найвидатнішим представником цього по­гляду в древності був Оріген; тепер він має також немало прихильників. Інші ж із противників учення про вічність мук стверджують, що не покли­кані до блаженного життя піддадуться повному знищенню або зовнішньою силою, тобто силою Божою, або ж через внутрішній само­розклад душі, самозгасання в ній життя як такого, що немає в собі запо­руки безсмертя (у древності - Арновій Африканський, у новітні часи -соцініани й багато хто з протестантських богословів).

Але Одкровення, стверджуючи загальність воскресіння, тобто як праведників, так і грішників, чітко навчає, що муки будуть вічними. Тим, хто стоятиме на останньому суді, Ісус Христос скаже: "Відійдіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволові й ангелам його... І підуть ці на муки вічні, праведники ж - на життя вічне". В одкровенні Іоана мо­виться, що адські муки будуть продовжуватися на віки вічні: диявол і йо­го знаряддя мучені будуть і день, і ніч на віки вічні (Об. 20, 10), що дим їхніх (тих, хто поклоняється звірині та образу його, і тим, хто приймає зна­мено ймення його) мук підніматиметься вічні віки, і вони не матимуть спо­кою ні вдень, ні вночі (Об. 14, 11; пор.: 2 Сол. 1, 9-Ю; Іуд. 13 ст.). Вислів "на вічні віки" (найвищий ступінь) не допускає іншого тлумачення, як у значенні нескінченної вічності. І про блаженство праведників ап. Іоан висловлюється також: "Царюватимуть віки вічні" (Об. 22, 5).

Захисники апокастасису намагаються ослабити силу цих свідчень Писання, стверджуючи, що слова: вік , вічний, навік нібито в додаткові

до майбутніх мук означають неви­значено-тривалий час, а не нескінченну тривалість часу, що взагалі в Писанні вони не завжди мають своє власне й буквальне значення. Це останнє справедливе, і тому єдиним засобом визначити, який час ро­зуміється під віком чи вічністю в кожному окремому випадку -скінченний чи нескінченний, може служити тільки контекст. Але контекст не сприяє розумінню слова "вічний" у значенні обмеженого часу в тих місцях Писання, де говориться про тривалість пекельних мук. У наведе­них словах Спасителя, так само й у словах ап. Іоана, вічні муки грішників протиставляються вічному блаженству праведників. Але якщо блаженне життя праведних буде продовжуватися безкінечно, а це не за­перечується ніким, то й муки грішників є вічними в цьому ж розумінні. "Якщо буде коли-небудь кінець вічним мукам, - говорить Василій Вели­кий, - то й вічне життя, безсумнівно, повинно мати кінець. А якщо не насмілюємося думати цього про життя, то які маємо підстави поклада­ти кінець вічним мукам? І про муки, і про життя вжито одне й те ж сло­во - вічні. Сказано: ідуть ці на муки вічні, а праведники - у життя вічне" [84, С 57].

Кажуть, що Бог тільки погрожує людям вічними муками, щоб утри­мати їх від гріхів, а насправді, як милосердний Отець, помилує нас, подібно до того, як нерідко чинять земні законодавці й начальники. Але вчення про вічність мук виражене в Писанні не у вигляді погрози, а як незаперечне визначення Боже. Спаситель, коли говорить: "Відійдіть від Мене, прокляті... І підуть оці на муки вічні...", не погрожує, а тільки про­роче зображує те, що має настати після страшного суду. На суді, а тим більше після суду погрожувати з метою вберегти від поганих вчинків не­доцільно. Та й взагалі неможливо припустити, щоб Бог погрожував лю­дині неправдивою погрозою.

Церква постійно проповідувала як незаперечну істину, що муки не­розкаяних грішників, як і злих духів, будуть вічними. З приводу псевдо­вчення Орігена на V-му Вселенському Соборі було ухвалено: "Хто гово­рить чи думає, що муки демонів і нечестивих людей тимчасові й після якогось часу будуть мати кінець, а потім настане відновлення у злих духах і нечестивих людях до первісного стану, - хай буде підданий ана­фемі" [37, С 537].

Учення про вічність мук багатьом здається неприпустимим із погля­ду абстрактного мислення. Воно нібито суперечить вченню про мету творення, правду і благість Божу. Але всі здивування і заперечення про­ти цього вчення можуть здаватися такими, що мають силу тільки на пер­ший погляд. Важко уявити, щоб Бог засудив на вічні муки єства, котрі хоча й грішні, але покаялися в гріхах, лише не встигли виявити свого по­каяння діяльним наверненням до добра, однак прагнули й бажали правди. За один тільки гріх ніколи не буде прощення - це гріх або хула Духа Святого, - гріх до смерті. Гріх або ганьба чи зневага Духа Святого є впертим спротивом очевидній істині Божій, цілковитим невір'ям і не­розкаяністю, затятим відкиненням благодаті, поєднаним з відразою до всього святого й богоугодного (Євр. 10, 26, 29), інакше - гріх проти Ду­ха Святого є нерозкаяною жорстокістю у злі, що втратила сприйнятність благодаті. Грішник за свою нерозкаяність буде засуджений на вічні му­ки. Чи може людський дух залишатися в такій нерозкаяній озлобленості на всю вічність? Немає жодних підстав відповідати на це запитання не­гативно. Якщо ж розумне єство на всю вічність може залишатися в стані нерозкаяної злоби й непримиреної ворожнечі з Богом, то, як єство, що нездатне до блаженного поєднання з Богом, повинно бути віддалене від Нього, а як єство злісне - повинно бути обмежене у своїй злій діяль­ності, заточене до в'язниці, і притому - на всю вічність, тому що й злість такого єства є нерозкаяною та непримиренною, яка буде продовжува­тися й підсилюватись цілу вічність. Звідси легко вирішуються й усі запе­речення проти вчення про вічність мук.

Недобре, кажуть, з правдою Божою за гріхи короткого земного жит­тя засуджувати на вічні муки. Але, як говорить св. Іоан Златоуст: "Не за часом здійснення гріха засудженими бувають, а за суттю гріхів" [119, С 178]. І незначні гріхи часто здійснюються тривало, а тяжкі - миттєво. Причому, вічними муками будуть покарані не тільки тимчасові гріхи зем­ного життя, що глибоко вразили й озлобили душу, а набагато більше -нерозкаяна злоба й непримиренна ненависть до добра.

Бог є благість і любов. Як же узгодити з благістю і любов'ю вічні му­ки живих, за благістю покликаних до буття? Справді, Сам Бог свідчить, що любов Його до людини сильніша, ніж любов матері до свого немов­ляти (Вих. 49, 15), чи любов отця до свого сина (Мф. 7, 9, 10). Бог дає усі засоби для спасіння людини. Та знайдуться єства, котрі відкинуть ці засоби. Значить, не від Бога залежить їхня загибель: благість Божа врятувала б їх, якби вони бажали тільки прийняти спасіння. Якщо заги­нуть - значить відкидають спасіння. Благість Божа може тільки залиши­ти їм буття, яке самі вони наповнили муками безсилої злості та страж­даннями.

Кажуть, що вічні муки, як покарання, що мають за мету виправлення тих, кого каратимуть, є безцільною жорстокістю і помстою, недостойними

Бога. Та що сказало б людське правосуддя, якби йому навели такі мірку­вання: у суспільстві є злочинці жорстокі й запеклі; жодне покарання не ви­править їх; отже будь-яке покарання, покладене на них, є безцільною жорстокістю, а значить, такі злочинці повинні бути звільнені від будь-яко­го покарання і їм повинна надаватися повна свобода дій?.. Закон правди й здоровий глузд не можуть миритися з такими міркуваннями.

Якщо будуть вічні муки лише для деяких, то навіщо Бог створив їх? Він знав про їхню нещасну долю. Чи не краще було б зовсім не давати їм буття, ніж засуджувати на вічні муки? Бог, звичайно, ще до створен­ня світу знав кількість людей, котрі разом з дияволом та ангелами його будуть віддані на вічні муки, але Бог також від вічності передбачив, що незліченна кількість людей буде насолоджуватися вічним блаженним життям. Якби передбачена Богом загибель запеклих грішників могла зу­пинити творчу благість, яка забажала створити розумні створіння, то чо­му ж блаженство праведних і тих, кого рятують ("спасають"), також пе­редбачене Богом, не могло посприяти Його творінню? Невже хочуть, щоб через злих Бог відмовив у бутті та у всіх його радощах і добрим? У такому випадку, зазнає св. Іоан Дамаскін, "зло перемогло би благість Божу" [139, С 326].

Але якщо блаженство іншим із розумно-вільних істот через їхню гріховність повинно залишитися недоступним протягом усієї вічності, то чи не краще їм перестати існувати, ніж перебувати у вічних муках? У цьому значенні дозволяються заперечення проти вічності мук древніми й новітніми прибічниками думки про знищення буття душ, нездатних до блаженства. Але душа сама собою, за своєю природою, є запорукою безсмертя: у ній немає задатків власного розкладу, - вона не може умертвити себе (Об. 9, 6). Як така, що отримала буття від Творця, душа могла би припинити своє існування лише завдяки Його волі, бо "Той, Хто створив, може знищити безсмертне". Але неприпустимо, щоб Бог зруйнував (знищив) Своє власне створіння - "образ" Його досконалості. Що ж до міркування прибічників стосовно думки про знищення душ відступників (інакше - теорії так званого факультативного безсмертя чи кондиціонізму), ніби вчення про нескінченні муки грішників є недостой­ною для Бога помстою, то такі думки випливають з того, що вічні муки грішників вважаються зовнішнім покаранням, дією караючої волі Божої згідно з жорстоким її судом. Насправді ж, як сказано вище, вічні муки приготовані самою людиною і є природним наслідком її морального ста­ну. Хто не поклопотався про одяг, той неминуче страждає від холоду у своїй оголеності. Грішники самі закривають собі шлях до блаженства й засуджуються на муки. Звинувачувати в цьому промисел Божий було б несправедливо [88, С 229-235; 73, С. 491-505; 48, С. 451-499].

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Поняття про Бога як Суддю і Відплатника. Смерть тіла і без­смертя душі. Учення східних патріархів про загробне життя людей.

2. Учення про окремий суд. Стан праведників та грішників після окремого суду.

3. Святе Письмо про молитву Церкви померлих. Віра Церкви в спасаючу дію молитви померлих. Противники цієї віри і мо­литви. Заборона церковно-громадської молитви померлих хри­стиян-іновірців. Стан немовлят загробному житті.

4. Святе Письмо про другий прихід Христа Спасителя. Ознаки Його пришестя. Таємниця часу другого приходу Христа.

5. Святе Письмо про час приходу антихриста. Святе Письмо про битву антихриста царством Христовим і поразку його.

6. Святе Письмо про день приходу Христа Спасителя.

7. Святе Письмо про дійсність, всезагальність і одночасність воскресіння мертвих. Святе Письмо про зміну живих і всього світу.

8. Святе Письмо про властивості воскреслого тіла людини. Свя­те Письмо про кінець світу.

9. Святе Письмо про образ здійснення загального суду.

10. Учення про тисячолітнє царство Христа (хіліазм). Святе Письмо про кінець благодатного царства Христового і відкриття царства слави. Святе Письмо і отці Церкви про помилковість хіліазму.

11. Святе Письмо про ступені блаженного стану праведників в царстві слави.

12. Святе Письмо про ступені вічних мук засуджених на страшному суді. Учення про апокатасис. Святі отці і вчителі Церк­ви про вічні муки грішників.


[1] Сказання про митарства повністю викладені в "Слові про відхід душі" св. Кирила Олександрійського (звичайно друкується в "Слідуваній Псалтирі") і в Оповіданні блаженної Феодори про повітряні митарства (міститься в "Житті Василія Нового" від 26 березня).

[2] У світлі наведених чітких свідчень Одкровення про антихриста, як особи окремої, можна знаходити, як і справді знаходили древні учителі, вказівки на нього і в інших, хоча й завуальованих місцях Писання, а саме у пророка Даниїла (7, 24-25; 8, 20-25; 11, 31; 12, 11) та в одкровенні Іоанна Богослова (13, 1-12; 17, 8-14; 19, 2).

[3] "Прийде всепоганий, - говорить св. Єфрем Сирин, - як тать у такому образі, щоб спокусити всіх, прийде смиренний, що зрікатися буде ідолів і пошановувати благочестя, добрий, ницелюбний, у високому ступені благообразний, до всіх ласкавий, поважати буде особливо народ Іудейський, тому що іудеї будуть очікувати його пришестя... А при цьому всьому вживе хитрих заходів, щоб усім догодити, щоб полюбив його народ... Стане спокушати світ, поки не запанує. А при цьому з великою владою здійснить він знамення, чуда і жахи... Тому, коли раптом більшість народів і класів побачать такі його доброчесноти і сили, усі раптом заволодіють однією думкою і з великою радістю проголосять його царем, промовляючи одне до одного: "Чи знайдеться ще людина краща й правдивіша?" (Сл. 38. На пришестя Христа і антихриста).

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!