Життя в Христі Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Слово перше
І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого,                де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь.                І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєнни, до огню невгасимого,                де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь.                І коли твоє око тебе спокушає, вибери його: краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни огненної,                де їхній червяк не вмирає, і не гасне огонь!               
На русском Христианский портал

УкраїнськоюУкраїнською

Дополнительно

 
Слово перше
   

Життя в Христі

СЛОВО ПЕРШЕ

Про те, що воно сотворяється за допомогою 5 божественних таїнств: хрещення, миропомазання, святого сопричастя. 

1. Життя в Христі зароджується у цьому житті і в ньому бере початок, але довершиться у житті прийдешньому, коли ми досягнемо того дня. І ні теперішнє життя не може цілковито вкласти його в душі людські, ні прийдешнє, якщо воно не буде закладене в цьому житті. Бо коли йдеться про теперішнє життя, то воно затьмарюється плоттю, сьогочасною темінню і тлінням, воно не може "успадкувати нетління "(І Кор. 15, 50), тому і вва­жав апостол Павло, що краще померти, аби бути з Христом: "по­мерти, — каже він, - щоб із Христом бути, бо так багато краще " (Флп. 1, 23). А життя прийдешнє, навіть прийнявши людей, у яких немає ні сили, ні почуттів для того життя, ні на крок не наблизить їх до благополуччя, тож будуть жити вони в тому блаженному й безсмертному світі мертвими та нещасними. А все через те, що хоча світло сяє, і сонце посилає свій ясний промінь, проте око не спроможне побачити його. І пахощі духа щедро виливаються і наповнюють все довкола, але від цього не з'яв­ляється почуття нюху у того, хто не мав його раніше.

2. Через таїнства можна буде сопричаститися в той день із Сином Божим друзям [Його] і довідатися від Нього, "що [Він] чув від Отця"(Йо. 15, 15), але приходити до Нього треба вже будучи другом Його і маючи вуха (див. Мт. 13, 9). Бо там не можна сотворювати дружбу й отверзати вуха, підготовляти ве­сільні шати й наладовувати инше, без чого не обійтися у тому шлюбному чертозі, однак місцем для приготування всього цього є теперішнє життя, і хто не матиме цього ще перед від­ходом, той не має нічого спільного і з тим життям. А свідками можуть бути п'ять дів і той, кого покликали на весільний бен­кет (див. Мт. 22, 1-4); вони прийшли без нічого, тому нічого й не отримали, — ні єлею, ні одягу.

І справді, цей світ виношує у своєму лоні внутрішню, "нову людину, створену на подобу Божу"(Еф. 4, 24); зачавшись і отри­мавши свій образ тут, вона народжується вже виношеною для того, досконалого й вічного, світу.

3. Бо як і з зародком: поки він перебуває у теміні та в утроб­ному житті, природа готує його до життя у світлі й формує його немовби за законами того життя, яке йому доведеться прийня­ти, - так само й зі святими, і аж ніяк не инакше, як сказав апос­тол Павло, пишучи до Галатів: "О мої дітоньки, яких я знову на­роджую в муках, доки Христос не вообразиться у вас!" (Гал. 4, 19).

Але відмінність у тому, що зародки ніколи не усвідомлюють цього життя, тоді як блаженні уже в теперішньому житті перед­чувають життя прийдешнє. Причиною ж цього є те, що для за­родків важливішим є не теперішнє життя, а прийдешнє, бо жо­ден промінчик світла не досягає цих місць, як і ніщо инше, що якраз і складає це життя. Для нас же, навпаки — майбутнє жит­тя ніби влите в теперішнє, ніби підмішане до нього, і те сонце людинолюбно сходить і для нас, і небесне миро вилито на смо­рідні місця, і хліб ангелів дано людям (див. Пс. 78 (77), 25).

4. Бо в теперішньому житті святі живуть жит­тям у Христі.

Отож, саме тому святі можуть у теперішньому житті не тіль­ки пристосовуватися і готуватися до [цього] життя, а й уже жити ним і діяти за його законами. "Старайся осягнути життя вічне" (1 Тим. 6, 12), — каже божественний Павло, пишучи до Тимотея. Також: "...живу вже не я, а живе Христос у мені" (Тая. 2, 20). А святий Ігнатій твердить: "Є вода жива і та, що говорить у мені" (св. Ігнатій Антіохійський. Посл. до римлян 7, 2). І Пи­сання виповнене подібними твердженнями.

5. А понад те — коли-саме життя сповіщає, що станеться зі святими у всьому: "Отож, -сказав Він, — Я з вами по всі дні аж до кінця віку"(Мт. 28, 20), то про що іще можна думати? Бо, ки­нувши в землю насіння життя і випробувавши його вогнем та мечем, Він не відійшов відразу, не полишив людей вирощувати й харчуватися, і підпалювати, і споживати все це, а Сам істинно є присутній у нас, викликаючи "хотіння і діяння за своїм уподо­банням" (Флп. 2, 13), - як говорить божественний Павло; і во­гонь Він сам запалює, і приносить, і сам меч приймає. І справді: "Хіба сокира хвалиться перед тим, хто нею рубає?" (Іс. 10, 15), і де немає Благого, там не може бути нічого доброго.

6. Проте не лише бути присутнім у святих обіцяв Господь, а й перебувати у них, що більше — закласти в них своє житло (див. Йо. 14, 23). Та що я кажу, коли мовлено, що Він поєднується з ними так людинолюбно, що стає одним духом з ними; "Хто ж пристає до Господа, є одним духом" (1 Кор. 6, 17), і за словом апостола Павла, щоб були ви "одне бо тіло, один Дух, а й в одній надії вашого покликання" (Еф. 4, 4). 

7. Бо як невимовне людинолюбіє і любов Божа до роду нашого переважає розум людський і подобає одній божественній доброті (це - "мир Божий, що вищий від усякого уявлення" (Флп. 4, 7)), так само і єднання Його з возлюбленими стоїть понад усіляким єднанням, про яке лише можна було б поду­мати й уявити в зорових образах.

8. Тому Писання вдається до багатьох образів, бо одного недостатньо, аби вказати на ту спільність. Воно використовує то образ мешканця і дому, то виноградної лози й галузки, то шлюбу й весільного бенкету, то членів тіла й голови, оскільки жоден з них не відповідає [за своєю досконалістю] тому сопричастю, бо всім їм неможливо осягнути щось подібне до дружби, то що ж може дорівнятися божественній повноті істи­ни, адже вкрай необхідно, щоб сопричастя було рівне божес­твенній любові?

9. Отож те, що, як видається, найдосконаліше виявляє поєд­нання і єдність — це шлюб і сполучення членів з головою, — цілковито внутрішнє і потребує ще багато, щоб з'ясувати, чим воно є насправді. Бо і шлюб так не поєднує, аби злучені перебували й жили один в одному, а саме це є між Христом і Церк­вою; тому божественний апостол, говорячи про шлюб — "це ве­лика тайна", додає: "Я говорю про Христа і Церкву" (Еф. 5, 32), вказуючи цими словами не на шлюб, а на дивовижне в ньому. Хоча члени справді поєднуються з головою і живуть поєднан­ням, і вмирають при роз'єднанні, але й вони, здається, більше поєднані з Христом, ніж зі своєю власною головою, і скорше живуть Ним, ніж гармонією з нею. 

10. І це очевидно на прикладі блаженних мучеників, які легко витерплювали одне й не могли навіть слухати про инше, які з радістю відмовлялися від голови та [инших] членів, а від Христа не могли відцуратися ні одним словом.

Скажу ще одну дуже незвичайну річ. Чи могло би щось поєднатися з иншим більше, ніж саме з собою? Але навіть ця сув'язь слабша від того поєднання [із Христом].

11. Святі більше живуть у Христі, ніж у собі.

Із блаженних духом кожний є одне й те ж із самим собою, але більше поєднаний зі Спасителем, ніж із самим собою. Бо Він любить його більше, ніж той сам себе, і Павло, бажаючи засвід­чити це у слові, просить "бути відлученим від Христа" (Рим. 9, 3) задля спасіння юдеїв, щоб йому було ще більше слави. Якщо такою є людська любов, то про божественну годі й подумати. Бо якщо лихі виявляють таку шляхетність, то що можна сказати про ту благість? Але коли любов настільки всепоглинаюча, треба, щоб і сопричастя, до якого вона закликає люблячих, ставило людський помисл настільки низько, щоб воно не могло бути по­в'язане з якимось образом. Погляньмо на це ще й таким чином.

12. Хоча є багато речей, які з необхідности співіснують у житті, — повітря, світло, їжа, одяг, самі природні сили і члени, але ніщо з них не співіснує повсюдно і не слугує нам завжди і всюди — або одне, або инше, оскільки кожна з цих речей по-иншому допомагає, залежно від потреб, які весь час виникають. Ми вбираємося в одяг, але він не дає нам поживи, отож коли надходить пора сідати за стіл, доводиться шукати чогось иншого. І світло не дає нам дихати, хоча повітря не спроможне замінити нам промінь світла. Також ми не завжди вдаємося до вияву своїх почуттів чи дій членів, і не використовуємо їх усіх; так око й рука не діють, коли потрібно слухати; і тим, хто хоче доторкнутися, достатньо руки, але цього не досить, щоб відчути, почути й поба­чити — тоді ми облишаємо руку і вдаємося до иншої сили.

13. Проте з тими, хто живе в Ньому, Спаситель завжди й у всьому присутній, отож задовільняє всілякі їхні потреби і є для них усім, не дозволяючи звертати увагу на щось инше, ні шука­ти чогось в иншому місці. Бо немає нічого такого, в чому б вони відчували потребу, і чим би Він сам не був для святих. Адже Він і народжує, і дає вирости, і годує, Він [для них] є світлом і диханням. І собою самим створює у них око, самим собою просвітлює їх і дарує їм бачити себе самого. Він і хлібодавець, і пожива, Він сам — Той, хто дає "хліб життя" (Йо. 6, 35), і сам же є Те, що дає. Він — життя для тих, хто живе, миро — для  тих, хто дихає, одяг — для тих, хто хоче одягнутися. Воістину, Він — Той, ким ми можемо ходити, і Він же — дорога, а крім того, Він — пристановище на дорозі й кінець дороги. Ми — члени, Він — Голова. Потрібно подвизатися, Він подвизається [з нами]; тим, які заслуговують похвали, Він — Суддя-оцінювач подвигів; ми перемагаємо, Він — вінець [наш].

14. Таким чином, Він у всьому навертає до себе й не дає помислу приділяти увагу чомусь иншому, чи відчувати любов до чогось иншого, що вже існує. І якщо в нас прокинеться при­страсть до одного, Він зупиняє це і кладе цьому край, а якщо до иншого — то знову сам Він, уже инакше, стримує і на цій дорозі, і сприяє тим, хто блукає по ній. "Зійшов би я на небо — Ти там єси, — каже Писання, — ліг би я у шеолі — і там Ти. Взяв би крила зірниці, осівся б на край моря, і там рука Твоя мене б водила, і Твоя десниця мене б тримала" (Пс. 139 (138), 8-10). При цьому, Він якоюсь дивовижною принукою і людинолюбним насиллям прихиляє до себе одного й поєднує із одним собою. Таким, на мою думку, було приневолений, яким Він змусив увійти в дім і на бенкет тих, кого покликав, кажучи рабові: "Наполягай увійти, щоб дім мій наповнився" (Лк. 14, 23).

15. Істинно так. Отож, життя в Христі у святих, які живуть ним і діють відповідно до нього, є не лише в майбутньому, а вже в теперішньому, — і це очевидно з того, що сказано. А як можна жити так, щоб, за словами апостола, "ми теж жили но­вим життям" (Рим. 6, 4), инакше кажучи, що повинен робити той, хто злучається з Христом і виростає з Ним, (не знаю, як тут і висловитися) - про це мова піде далі.

16. Яким чином життя в Христі поєднується в нас: починаючи від посвячення у святі таїнства хрещення, миропомазання, Євхаристії.

З одного боку, це відбувається з волі Божої, а з другого — завдяки нашим старанням; перше, за суттю, є справою Його, друге ж і від нас вимагає ревности; а радше ми привносимо лише стільки, скільки потрібно, щоб отримати ласку й не зне­цінити скарб, і не погасити світильник, уже запалений; иншими словами, ми нічого не робимо такого, що суперечить життю і породжує смерть. Бо в тому полягає всіляке людське благо й всіляка доброчесність, щоб ніхто не ввігнав меча собі самому, і не втікав від щастя, і не скидав вінців з голови своєї.

17. Тому що сам Христос, у якийсь невимовний спосіб присутній у нас, засіяв у наші душі сутність життя. Він бо направду присутній і допомагає початкам життя, які сам дарував своїм пришестям. Але присутній, не як раніше - у нашому способі життя, у наших бесідах, заняттях і спілкуванні, а в иншому, кращому й досконалішому способі, завдяки якому ми стаємо одним тілом з Ним і живемо з Ним, стаємо членами й усім, що лише має стосунок до цього. Бо як невимовне люди­нолюбство, через яке так полюбивши найбільш упосліджених, Він захотів удостоїти їх найбільшої ласки, і як злука, якою Він поєднується з тими, кого любить, перевершує всілякий образ і всіляке найменування, так само й той спосіб, у який Він при­сутній і яким благотворить, дивовижний і подобає Одному, Хто чуда учиняє (див. Пс. 98 (97), 2).

18. Коротко про значення сили божественних таїнств.

Бо тих, які наслідують у деяких символах, наче на картині, смерть Того, хто справді помер за наше життя, Він самими діян­нями відновлює, відтворює і робить спільниками свого життя.

Тому що зображаючи у священних таїнствах Його похо­вання і звіщаючи смерть Його, через них ми народжуємося, утворюємося і цілковито поєднуємося із Спасителем. Бо ж це через них "у Ньому... живемо, — каже апостол Павло, —рухаємо­ся й існуєм" (Ді. 17, 28).

19. Бо хрещення дарує буття і повне перебування в Христі; тому що воно, прийнявши мертвих і розтлінних, перше [зі всіх таїнств] вводить їх у життя. А помазання миром довершує на­родження, вкладаючи у таке життя відповідну енергію. Божес­твенна ж Євхаристія зберігає і підтримує це життя та здоров'я. Бо щоб вберегли вже набуте і зміцнити тих, які живуть, дається хліб життя. Тому ми живемо цим хлібом, рухаємось завдяки мирові, отримавши буття від купелі. 

20. І в такий спосіб живемо в Бозі, перемістивши життя  від цього видимого світу у світ невидимий, змінивши не місце, а спосіб існування і саме життя. Бо не ми самі прямували чи піднеслися до Бога, а Він сам прийшов і зійшов до нас. Бо не ми шукали, а нас відшукали. Не вівця шукала пастиря, і не  драхма - господиню, а Він сам споглядав землю [з неба] й шукав свій образ, і був у тих місцях, де блукала вівця, і підняв її, і стримав від блукання; не перемістив звідси [людей], а тих, які перебували на землі, небесними зробив, і вклав [у них] небесне життя, не возносячи на небо, а небо нахиливши й опустивши до нас. Каже ж бо Пророк: "Він небо нахилив, спу­стився" (Пс. 18 (17), 10).

21. Ось так за допомогою цих священних таїнств, немов крізь вікония, пробивається у цей світ темряви Сонце справедливости й умертвлює життя, притаманне цьому світові, але воскрешає життя надсвітове. І Світло світу перемагає світ, на чім наголошує Він, кажучи: "Ябо подолав світ" (Ио. 16, 33), -вводячи у смертне і тлінне тіло життя вічне й безсмертне.

22. Подібно як у будинку, коли пробивається промінь світ­ла, світильник вже не привертає до себе погляди тих, які див­ляться, а притягує їх всеперемагаюче сяйво променя — так само і в цьому житті сяйво майбутнього життя, проникаючи та вселяючись у душі за допомогою таїнств, перемагає життя у плоті й затьмарює красу і сяйво світу цього.

23. І таким є життя в Дусі, яке перемагає всіляку при­страсть плоті, за словами апостола Павла: "Духом ходіте і тіла пожадливостей не будете чинити'" (Гал. 5, 16).

Цю дорогу проторував Господь, прийшовши до нас, і ці ворота відчинив, увійшовши у світ; і піднявшись до Отця, не дозволив їх зачинити, а від Нього через ці ворота повертається до людей. Здебільшого ж є [з нами] й завжди серед нас перебуває, і прибуде назавжди, дотримуючись тих обітниць.

24. Отже," це ніщо інше, — сказав би Патріярх, - як дім Божий, і це ворота небесні" (Бут. 28,17), через які сходять на землю не лише ангели, - бо й вони присутні у кожному з тих, хто прийняв хрещення, а й сам Владика ангелів. І тому, коли сам Спаситель захотів бути охрещеним хрещенням Йоана, немов на письмі наперед окресливши своє хрещення, Він отверз небо, показавши, що через хрещення ми можемо побачити це небесне місце.

25. І цим було явлено, що не можна увійти в життя не охре­щеному, й так само наголошено на тому, що купіль — це вхід і ворота. "Відчиніть мені ворота правди" (Пс. 118 (117), 19а), - ка­же Давид, прагнучи, на мою думку, щоб ці ворота були відчи­нені. Бо це є те, що "багато пророків і царів хотіли бачити" (Лк. 10, 24), а саме — пришестя на землю Майстра цих воріт. Тому що, коли б трапилось йому, каже він, скористатися входом і пройти через ворота, то він воздав би подяку Богові, з яким його розділяє стіна. "Я ввійду ними, — каже він, - воздам Господеві подяку" (Пс. 118 (117), 196). Безперечно бо, через ці ворота він би зміг досягти того найдосконалішого пізнання благодати Божої і людинолюбства до роду людського.

26. Бо який ще може бути важливіший знак доброти й лю­динолюбства, над той, який, омиваючи водою, звільняє душу від скверни, помазуючи миром, воцаряє у небесному царстві, і нагодовує, пропонуючи тіло своє і кров? А що люди стають богами й синами Божими, і природа наша пошановується по­честю божественного, й порох земний так високо підноситься до слави, що стає рівношанованим і навіть подібним до Божої природи — з чим це можна порівняти? І яку ще перевагу обнов­лення можна запропонувати?

27. Бо "покрила небеса доброта Твоя", і [перевершила], на мою думку, всіляке сотворіння, і всіляке творіння Боже прихо­вала, перемігши їх величчю та красою. Бо зі всіх творінь Божих, таких численних, настільки прекрасних і великих, немає жодно­го, яке б гірше від инших виявляло мудрість і мистецтво Твор­ця, і справді не можна сказати, аби із того, що існує, щось могло бути гарніше і більш розмаїте. Якщо ж можливо, щоб творіння Боже було настільки добре, настільки корисне, що змагалось би з тією мудрістю, силою та мистецтвом, і, так би мовити, дорів­нялося б безмежності, і, наче відбиток, показувало б усю велич Божої благодати, гадаю, йому під силу перемогти все. 

Бо якщо це справді є завше творінням Божим, щоб дарувати добро, й задля цього Він творить усе, і такою є ціль того, що вже було, і того, що буде опісля, — "щоб добро розливалося, — як каже, і розповсюджувалось" (див. Гр. Бог. Пр. 38, 12), — то це роблячи, Бог дарував найбільше благо з усього, краще за яке вже не міг дати. У цьому полягає найзначиміше і найпрекрасніше творіння благодати й кінцева межа доброти.

28. Саме таким є творіння домоустрою, здійснене щодо лю­дей. Бо тут не просто Бог дарував людській природі якесь добро, зберігши більше для себе, а "всю повноту Божества" (Кол. 2, 9), всього себе вклав у нього, як природне його багатство. Тому і сказав апостол Павло, що справедливість Божа особливо об'яв­ляється у Євангелії (див. Рим. 1, 17). Бо якщо й існує якась доброчесність Божа і справедливість, вона полягає в тому, щоб усім Він щедро дарував свої блага й сопричастя блаженства.

29. Тому священні таїнства цілком слушно можна назвати воротами правди (див. Пс. 118 (117), 19), бо найвизначальніші для роду людського людинолюбіє Боже і благодать, що є добро­чесністю Божою та справедливістю, зробили їх для нас входом на небо.

30. І ще в инший спосіб, за якимось правом та справедливістю спорудив Господь цей трофей і подарував [нам] ці ворота й цю дорогу.

Бо не поневолював полонених, а дав викуп (див. Мт. 20, 28; Мр. 10, 45) і зв'язав сильного (див. Мт. 12, 29) не тим, що мав більшу силу, а засудивши його справедливим вироком суду; і зацарював над домом Якова (див. Лк. 1, 33), зруйнувавши у душах людських тиранію, не тому, що було справедливо, аби вона була зруйнована. І на цьому наголосив Давид, ї4 кажучи в Писанні: "Право й справедливість основа Твого --- трону" (Пс. 89 (88), 15).

31.  Справедливість не лише розчинила ці ворота, а й дійшла через них і до нашого роду. Бо в давні часи, перед тим, як Бог прийшов до людей, не можна було знайти справедливість на землі. Споглядав з неба (див. Пс. 14 (13), 2; 53 (52), 3) і шукав її сам Бог, від Якого вона не могла сховатися, якби тільки була, але все ж Він не знайшов її. "Всі відвернулися загалом і зледащіли; нема нікого, хто добро чинив би, нема ні одного." (Пс. 14 (13), 3; 53 (52), 4; Рим. З, 12).

32. Після того, як "правда з землі виросла" (Пс. 85 (84), 12а) для тих, хто сидить у темряві брехні й тіні (див. Мт. 4,16; Лк. 1,79), тоді "справедливість подивилася з неба" (Пс. 85 (84), 126), вперше правдиво й остаточно явившись людям; і ми, насамперед звільнені від пут і ганьби, були виправдані, коли Той, Який не створив неправди, захистив нас смертю через хрест, якою був покараний за содіяні нами злодіяння; потім через ту смерть ми стали і друзями Божими, і праведними. Бо Спаситель, померши, не лише звільнив нас і примирив з Отцем, а й дав нам "право дітьми Божими стати" (Йо. 1, 12), поєднавши із собою нашу природу через плоть, яку прийняв, поєднуючи кожного з нас зі своєю плоттю силою таїнств. І в цей спосіб справедливість свою і життя зміцнив у душах наших.

33. Так за допомогою священних таїнств у людей з'явилася можливість пізнавати і здійснювати правдиву справедливість. Бо якщо, згідно з Писанням, було багато праведних і друзів Божих перед пришестям Того, хто виправдовував і примирював, слід розуміти це, ясна річ, стосовно до їхнього часу, а потім - майбутнього. Тому вони стали такими й були приготовлені стреміти до справедливости, яка мала виявитися; і були звільнені, коли було дано викуп, і побачили, коли з'явилося світло, і відвернулися від ідолів, коли відкрилася істина. Цим праведні відрізняються від лукавих, які були майже в тих самих путах, і тією'самою тиранією були уярмлені; одні відчували відразу до того поневолення та рабства, і молилися, щоб в'язниця була знищена й пута ті були розірвані, і прагнули побачити голову - тирана, яку топчуть в'язні, а другим ніщо сучасне не лише не видавалося дивним, а вони ще й втішалися, перебуваючи в рабстві. І в ті блаженні дні вони були схожі на тих, які не прийняли сонця, що засіяло в них, і намагалися, як тільки могли, ї його пригасити, роблячи все, що, на їх думку, могло би знищити його проміння. Тому одні визволилися від тиранії в пеклі, коли з'явився цар, инші залишилися у путах. 

34. Подібно серед хворих: ті, що будь-яким способом шукають ліку і з радістю зустрічають лікаря, зазвичай бувають кращими й терпеливішими від тих, які навіть не знають, що вони хворі й ухиляються від ліків, - бо таких, думаю, лікар, ще не лікуючи, назве вже одужуючими, якщо тільки не визнає, що його мистецтво безсиле перед хворобою; так само в ті часи Бог закликав праведних і деяких друзів. Бо зі свого боку вони зробили все і виявили можливу справедливість, що і зробило їх гідними того, щоб бути звільненими, коли з'явиться Той, хто може звільнити, але зовсім не звільнило їх. Якби це була правдива. справедливість, то вони, позбувшись цього тіла, були б "у мирі" і "в руці Божій" (див. Муд. З, 1), — сказав Соломон; а тоді, коли відходили звідси, їх приймало пекло.

35. Бо правдиву справедливість і дружбу з Богом повернув наш Владика - не ту, яка раніше була лише в чужих землях, - а сам ввів її у світ, і дорогу - не ту, яка раніше існувала й вела на небо - знайшов, а сам проторував її. Бо якби вона була [і раніше], то хто-небудь із попередників відкрив би її. А дотепер ніхто не ввійшов у небо, крім Того, хто зійшов з неба: Син Божий (див. Йо. З, 13).

36. Оскільки до хреста неможливо було отримати відпущення гріхів і звільнення від покарання, то як же можна було думати про справедливість? Бо не пасувало б, гадаю, перед примиренням стати в ряд друзів, і тих, що ще мають на собі пута, прославляти як увінчаних. Словом, якщо б все це содіяв той агнець, чи була б тоді потреба в цьому останньому (див. Євр. 10, 1-3)? Коли б ці тіні й образи приносили сподіване блаженство, зайвими були б істина й діяння. І те, що через зруйнована ворожнеча та зсередини знищена перегорода 16 (див. Еф. 2, 14), мир і справедливість розквітли у дні Спасителя (див. Пс. 72 (71), 7), і все подібне до цього яке б мало місце, коли б перед тією жертвою були друзі Божі і праведні?

37.  А доказ маємо такий. Тоді закон поєднував нас із Богом, а тепер - віра і благодать, і таке інше. Отож зрозуміло, що тоді було рабство, а тепер синівство і дружба визначають спілкування людей з Богом (див. Йо. 15, 15; Гал. 4, 7). Адже закон — для рабів, а для друзів і синів — благодать, віра й відвага.

38. Відтак стає очевидним, що "первородний із мертвих" (Кол. 1, 18) — це Спаситель, і ніхто з померлих не міг ожити для безсмертного життя, коли ще Він не воскрес; у такий спосіб Він сам Один веде людей до святости і справедливости, і це показав апостол Павло, написавши: "Ввійшов за нас у святеє, як предтеча, Ісус" (див. Євр. 6, 20).

39. Бо ввійшов у святеє, самого себе приносячи Отцю (див. Євр. 7, 27), і вводить тих, які приєдналися до Його смерти, але які померли не як Він, а в купелі зобразили ту смерть і сповістили про неї при священній трапезі, були в незбагненний спосіб помазані й наситились самим померлим і воскреслим. І так вводячи через ці ворота, веде їх у царство й до вінців.

40.  Бо ці ворота набагато почесніші й корисніші від воріт раю. Ті для нікого не розчиняються, хто напередодні не пройшов через ці ворота, які відчинені й тоді, коли ті замкнуті. Ті можуть і назовні випускати, а ці лише вводять, і нікого не виводять. Ті могли бути й зачиненими, і знову розчиненими, а в цих повністю зруйновані і знищені завіса й серединна перегорода.

41. І вже не можна відновити ту перегороду та припасувати двері, і світи відділити один від одного невеликою стіною. Тому вони не лише відчинилися, а й " небо розкрилось" (Мр. 1, 10), — мовив предивний Марко, засвідчуючи, що вже не залишилось ні дверей, ні колон, ні жодних завіс. Бо Той, який примирив, поєднав і умиротворив вищий світ з нижчим, "зруйнувавши стіну, яка була перегородою" (Еф. 2,14), "сам себе зректися не може" (2 Тим. 2,13), — сказав блаженний Павло, бо ті ворота, що розчинилися задля Адама, безперечно годилося б зачинити, коли він не залишився там, де йому слід було залишатися. А ці відчинив сам Христос,  який "не вчинив гріха" (1 Пт. 2, 22), і не може вчинити, бо "правда Його, — говорить [Писання], — стоїть повіки" (Пс. 111 (ПО), 3). Тому вкрай необхідно, щоб вони перебували розчиненими і входили в життя, але виходу із життя не давали нікому. Бо "я прийшов, — каже Спаситель, — щоб ви мали життя" (Йо. 10, 10). 

42 Життя ж, яке приніс Господь, полягає в тому, щоб за допомогою цих таїнств тих, які приходять, залучити до співучасти у своїй смерті і зробити їх причетними до страждань, а без цього нікому не дано уникнути смерти.

Бо не може увійти в життя той, хто не був охрещений водою і Духом, як і той, хто не спожив плоті Сина Людського й не пив його крові, не може мати життя в собі (див. Йо. 6, 53). І звернімо увагу ось на що.

43. За допомогою чого самі таїнства можуть вкласти життя в Xристі у людські душі.

Тим, що ще не померли для гріхів, жити в Бозі ніяк не можна, а гріх умертвити спроможний лише один Бог. Хоча це повинні були б зробити люди, бо ми, будучи праведними, могли б, зазнавши поразки, добровільно відновити боротьбу, але це зробити неможливо та й не під силу нам, коли ми вже потрапили в рабство до гріха. Як же ми станемо кращими, залишаючись у рабстві? І якщо б навіть були кращими, не буває "слуга над пана свого" (Мт. 10, 24). Отже, той, хто повинен був сплатити цей борг і здобути цю перемогу, був рабом того, кого треба було перемогти в боротьбі, а Бог, для якого це можливо, не мав боргу ні перед ким; через це ні той, ні инший не розпочинали боротьби, і гріх існував, і вже не було жодної можливости, щоб відкрилося істинне життя, — з одного боку, нагорода за перемогу того, хто має борг, а з другого — того, хто має силу; тому й перше, і друге слід було поєднати, щоб одному і другому мати дві природи — ту, яка подобає боротьбі, й ту, яка може перемогти.

44. Так і станеться. Бог бере на себе боротьбу за людей, бо Він людина, а людина перемагає гріх, якщо вона чиста від всілякого гріха, бо була Богом. І в такий спосіб природа позбулася ганьби й увінчалася вінком перемоги, коли було знищено гріх.

45. З людей же ніхто не переміг задля цього й не боровся - усе ж вони були звільнені від тих пут. І це зробив сам Спаситель, чим кожному із людей дав владу подолати гріх і стати спільником Його подвигу.

46. Коли після тієї перемоги належало бути увінчаними й тріюмфувати, Він зазнав і хреста, і смерти, і тому подібного, і як каже Павло: "Замість радости, що перед Ним була, витерпів хрест, на сором не звертаючи уваги" (Євр. 12, 2). Що ж сталося?

47.  Він не вчинив жодної несправедливости, за яку так був покараний, не скоїв гріха й не мав у собі нічого, за що міг би Його звинуватити навіть найбезсоромніший наклепник. А рани, страждання і смерть були замислені від початку за гріх. Як же Владика, будучи людинолюбним, дозволив таке? Бо не можна, щоб благодать мала втіху від згуби і смерти. Тому відразу після гріха Бог допустив смерть і страждання, не так покаравши того, хто прогрішився, як запропонувавши ліки тому, хто захворів.

48. Оскільки цьому покаранню не можна було піддати содіяне Христом, і Спаситель не мав жодного вияву недуги, яку потрібно було б знищити, прийнявши ліки, то на нас переходить сила тієї чаші й умертвлює гріх, що загніздився в нас, і рани невинного стають покарою за тих, які багато завинили.

49. І хоча покарання виявилося велике, незбагненне й більше, ніж було потрібно для того, щоб зрівноважити його з людським злом, воно не лише звільнило від звинувачення, а й принесло такий надмір благ, що на саме небо сходять і там прилучаються до царства Божого ті, які походять від землі — ворожі, пов'язані, уярмлені, переможені. Бо та смерть є настільки дорогоцінною, що людям і справді годі зрозуміти; хоча за згодою Спасителя, за певну невисоку ціну, вона й була продана убивцям, щоб і це доповнило його вбогість і безчестя.

50. Таким чином, зазнавши рабських принижень, через продаж Він таки отримав винагороду. Бо надбанням вважав безчестя заради нас, а незначна ціна вказувала на те, що Він прийняв смерть задля світу безкорисно і як дар. Помер із власної волі, нікому й ні в чому не виявивши несправедливости — ні щодо людського життя, ні щодо суспільного, проливши й на убивць благодіяння набагато більші за всі бажання і надії.

51. Але що це я кажу!? Помер Бог, кров Божа пролита на хресті. Що може бути коштовніше від цієї смерті? Що страшніше від неї? Яких же численних гріхів припустилася людська природа, щоб спокутувати їх такою покарою? І якою глибокою  мала бути рана, щоб вилікувати її силою такого ліку?

52.  Бо треба було покутувати гріх якимось покаранням, аби й ми, які прогрішили в чомусь перед Богом, лише зазнавши належної кари, могли бути звільнені від звинувачень. Бо покараного вже не можна звинуватити в тому, за що він відбув покарання. Серед людей же немає жодного, хто, будучи невинним, сам віддав життя за инших, оскільки ніхто не спроможний витерпіти належну кару ні за себе самого, ні за весь рід [людський], хоч би йому вмерти й десятки тисяч разів. Бо чого вартує страждання найнікчемнішого раба, який розтрощив царський образ і зневажив його велич?

53. Тому безневинний Владика, витерпівши стільки жахливих страждань, помирає і несе рану за людей, захищаючи [їх] як людина. Він звільняє рід [людський] від обвинувачень і дарує зв'язаним волю, бо сам, як Бог і Владика, не потребував її. А чому саме істинне життя переходить у нас через смерть Спасителя — це видно ось із чого.

54. Спосіб, яким ми приваблюємо його в наші душі, полягає у тому, щоб були здійснені Таїнства: омиватися, бути помазаним, насолоджуватися священною трапезою. Тому до тих, які це роблять, приходить Христос і вселяється [в них], і поєднується [з ними], і міцніє в них, і придушує в нас гріх, і вкладає своє життя та подвиг, і робить нас співучасниками перемоги. О, ця вершина блаженства! Омитих [тобто охрещених] коронує і тим, що за трапезою, воздає хвалу.

55. Чому Христос увінчує омитих, помазаних миром і тих, що за трапезою.

Чому і з якої очевидної причини від купелі, миру, трапези —перемога й вінець, що є плодом праці й поту?

Тому що, хоча ми й не виявляємо себе в цьому, і не працюємо, звершуючи це, але оспівуємо той подвиг і дивуємося із перемоги, й обожнюємо переможну нагороду, і засвідчуємо якусь надзвичайну й невимовну любов подвигу. І ті рани, й покарання, і смерть сприймаємо як свої, через що ніби притягуємо їх до себе і призволяємося самої плоті Померлого й Воскреслого. Тому справедливо насолоджуємося благами, які йдуть від смерти й тих подвигів.

56. Бо якщо хтось, проходячи повз тирана, якого спіймали, і на якого чекає покарання, звільнить його й відзначить вінком, і висловить захоплення тиранією, і з його падінням сам готовий померти, І подає голос проти законів, і обурюється справедливістю, вчиняючи так без сорому й не приховуючи злоби, а говорячи відкрито, й засвідчуючи, і вказуючи на нього — який же із судових вироків вважатимемо гідним його? Чи не покараємо так, як і тирана? Очевидно, що не инакше.

57. Відтак, цілком протилежне до цього, якщо хтось подивляє подвиг, радіє переможцю, сплітає йому вінки, оплесками стрясає театр, із задоволенням припадає до тріюмфатора, ніжно голубить його голову, цілує правицю, настільки захоплюючись воїном і перемогою, яку той здобув, що начебто він сам прикрасив свою голову вінком. Чи може такий, на думку розважливих суддів, бути учасником у нагородах переможця, подібно до того, який, гадаю, з тираном розділить покарання? Якщо ж стосовно лукавих ми вбережемо те, що потрібно, вимагаючи покарання за намір і помисл, то навряд чи буде правильно позбавити добрих того, що вони заслужили.

58. Якщо ж додати й те, що той, хто здобув ту перемогу, сам не має потреби у нагородах за неї, а перш за все хоче побачити на видовищі славним [свого] прихильника, і визнає нагородою за свій подвиг те, щоб [його] товариш був увінчаний, хіба несправедливо й цілком незаслужено, коли без пролитого поту й небезпек той отримає вінок за війну?

59.  А це можуть [сотворити] нам ця купіль і трапеза, і доброчесна насолода миром. Бо будучи посвяченими у таїнства, ми осуджуємо тирана, упосліджуємо й відвертаємося [від нього], а переможця хвалимо, подивляємо його, виявляємо шану, любимо усією душею, отож, як хліба, прагнемо [його] усіма бажаннями, як миром, помазуємося і, як водою, оточуємося.

60. Адже очевидно, що задля нас Він прийняв цю боротьбу, і, щоб ми перемогли, сам витерпів смерть. Отож, нічого недоладного й недоцільного немає у тому, щоб через ці таїнства ми дійшли до вінців. Тому ми виявляємо можливу готовність, і чуючи, що вода ця має силу смерти Христової та поховання, охоче віруємо і приступаємо із задоволенням, і занурюємося [у неї], - а Він, бо ж не мале дає і не малим відзначає, - тих, які приєднуються, після смерти й поховання приймає, даючи не якийсь вінець, не славу даруючи, а самого Переможця, самого себе увінчаного.

61.  І виходячи із води, ми несемо самого Спасителя: у душах наших, у голові, в очах, у самих нутрощах, у всіх членах — чистого від гріха, вільного від усілякого тління, який воскрес і явився учням, і вознісся, який знову прийде, вимагаючи назад цей скарб.

62. Він сам оберігає входи життя, щоб ми, будучи так народжені й ніби відбиті від Христа своєю подобою і зовнішністю, не внесли ніякого чужинецького вигляду. І з їхньою допомогою, приймаючи повітря і їжу, ми підтримуємо життя тіла, через них же Він сам проникає у душі наші й обидва входи робить своїми власними; до одного — як миро й пахощі, а до другого — як їжа. Тому ми і вдихаємо Його, і Він стає для нас їжею. І так всіляко вкорінюючи себе у нас та поєднуючи [з собою], Він робить [нас] своїм тілом і стає для нас тим, чим є голова для членів. Тому ми стаємо співучасниками всіх благ у Ньому, бо Він голова. А те, що властиве голові, повинно перейти і в тіло.

63. Хтось може здивуватися, що ми не беремо участі з Ним у ранах і смерті, а Він один подвизався, а коли треба було увінчуватися, тоді Він робить нас своїми спільниками.

64.  Це притаманне для невимовного людинолюбства, що не вивищується над розумом і доцільністю. Бо ми були поєднані з Христом після хреста, а коли Він ще не вмирав, у нас не було нічого спільного з Ним. Бо Він Син і Улюблений, а ми — осквернені, й раби, і вороги своїм помислам. Коли ж Він помер, і був заплачений викуп, і зруйнована в'язниця диявола, тоді ми отримали волю й усиновлення, і сталися членами тої блаженної Голови. А звідси те, що належить голові, стає і нашим.

65.  І тепер через цю воду ми перетворюємося на безгрішних, через миро беремо участь у Його благодіяннях і через трапезу живемо з Ним тим самим життям. А в майбутньому ми боги через Бога і спадкоємці одного й того ж із Ним, царюючи в одному з Ним царстві, якщо тільки з власної волі самі не засліпимо себе в цьому житті й не роздеремо царського хітона. Бо для цього життя [від нас] вимагається лише втримати дари і вберегти благодіяння, і не скидати вінця, який сплів для нас Бог з великим потом і працею.

66. Таким є життя в Христі, яке підтримують таїнства. Зрозуміло, яку силу має для нього й людське старання. І чому тому, хто хоче вести про нього мову, спершу треба було б поміркувати над кожним із таїнств, а потім послідовно розглянути діяння і за доброчесністю.


[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Життя в Христі" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Подписаться на рассылку




Христианские ресурсы

Новое на форуме

Проголосуй!