Книги на сайті TrueChristianity.Info - Довіритися Богові Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Я поспішаю жити
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Довіритися Богові
   

Повернутися до змісту книги "Я поспішаю жити"


Він був усім у моєму житті. Лише згодом я зрозуміла, настільки руйнівне це було почуття. Він був для мене наче бог. І Бог, тоді ще незнаний і далекий для мене, дав мені шанс зрозуміти своє засліплення і вирватися з його полону. Та минули роки, поки я усвідомила, що нічого в нашому житті не стається з нами випадково, і все має свій сенс.

Одного дня я довідалася, що в Богдана, з яким ми зустрічалися 4 роки, я не єдина. Найбільше, що мене вразило - та, инша, також називається Люба. Я сприйняла це як крах усіх моїх мрій, крах мого майбутнього. Я відчувала цілковите фізичне й емоційне виснаження, мені не хотілося жити, у моєму серці була пустка, і нішо не могло заповнити її. А він... Він навіть не вважав за потрібне щось пояснювати мені. Він уникав і розмов, і зустрічей.

Закінчувалося літо, мені треба було їхати до Львова на навчання, а я блукала вулицями Івано-Франківська у надії зустріти його і почути: "Це неправда. Ти в мене єдина. І мене більше ніхто не потрібен". Марно...

Львів видався мені, як ніколи, чужим і байдужим. Такою самотньою і спустошеною я ще не почувалася ніколи. Храм, у який зайшла по дорозі додому, здавався холодним і непривітним, тихі слова священика ледь долітали до нечисленних парохіян. Я вже була попрямувала до виходу, але почуті слова отця змусили зупинитися.

"Нам инколи здається, що Бог незворушно споглядає на наші страждання, розчарування й невдачі, і йому байдуже до них. Це не так. Ісус Христос також пізнав сум, втрату, зраду. Він, як ніхто, розуміє нас, Він, як ніхто, знає, що насправді нам потрібно, і тільки Він може зцілити наші рани. Лише довіртеся Йому. І пам'ятайте: те, що ми сприймаємо як важкі проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями".

Це були перші слова за останні кілька тижнів, що торкнулися мого холодного й збайдужілого серця і трохи зігріли його.

Вийшовши з храму, раптом зауважила, який гарний літній день надворі. А незабаром почнеться осінь - моя улюблена пора. "Осінь! А цієї осени могло бути моє весілля", - майнула думка, і непрохані сльози набігли на очі.

На квартирі, яку ми, троє студенток, винаймали, чекала нова неприємна несподіванка: господар без попередження сказав вибиратися геть.

Перспектива опинитися на вулиці мовби пробудила мене зі сну апатичности й байдужости. Треба шукати житло. У записнику - купа телефонів і адрес, але ніхто ні чим допомогти не може. Хіба що...

Рік тому, коли я була закохана й щаслива, на очі цілком випадково натрапило газетне оголошення. Спокійний, сором'язливий, любить музику, книги... Якраз для моєї сестри, а то вона геть світу не бачить за своїм навчанням і роботою у монастирській бібліотеці. Відгукнулася. Я, мовляв, щаслива, хотілось, аби й сестра також зустріла своє щастя. Відповідь не забарилася. Акуратний почерк, вдумливий, симпатичний лист. Він - учитель, сестра - катехитка, як і моя Мар'яна. Та сестра не втішилася, навпаки - розсердилися. Вона не потребує таких знайомств, тим паче без її відома!

Так ця історія закінчилася, навіть не розпочавшись. І я вже встигла забути про неї, але адреса й телефон в записнику нагадала, що цей учитель писав, що живе з батьками у передмісті, а його сестра-катехитка - у Львові. Це геть незручно й нахабно звертатися у такому випадку за допомогою (враховуючи передісторію нашого знайомства), але ж просто неба залишатися ще незручніше! І я, відкинувши вагання, зателефонувала. Дуже перепрошуючи, змалювала безвихідь свого становища. "Мені б лише на кілька днів десь зупинитися, поки не знайду нове житло, якби сестра погодилася, я була б дуже вдячна..."

У сестри виявилися квартиранти, а ось в Юрка (так називався вчитель) - вільний другий поверх.

Я з радости погодилася, навіть не подумавши про двозначність, з якою Юрко може сприйняти мою появу. Я й у думці не мала тоді зав'язувати нові знайомства. За кілька днів вирішу свою житлову проблему, і переїду.

На сільській зупинці мене зустрів не Юрко, а... його мама.

- Юрко в школі. Попросив мене зустріти.

За 10 хвилин, що ми йшли від зупинки, я коротко розповіла, нічого не приховуючи, про те, чому змушена була звернутися до них по допомогу.

Удома, метушачись біля кухні ("Найперше мушу погодувати вас!) пані Слава розповіла про своє горе: недавно помер її чоловік, а вона була за ним, як за кам'яною стіною.

- Ось так помер чоловік, внуків не діждавшись, і я, мабуть, також не дочекаюся. Леся до монастиря зібралася, Юрко чомусь не одружується. .. - і вона заплакала.

Ця сива жінка у ту мить здалася мені давно знайомою і рідною, і я обійняла її за плечі.

- Ще побачите, обов'язково побачите внуків! - запевняла я її.

І буває ж, втішаючи когось иншого, забуваєш про свій біль.

Уперше за останні 2 місяці мені на душі мені було легко й спокійно.

Незабаром зі школи повернувся Юрко з цілим оберемком квітів, що їх подарували учні.

-Які ваші улюблені? - спитав.

Я вибрала розкішні білі хризантеми.

- Можна, я покладу їх у вашій кімнаті?

Я кивнула.

А потім Юрко грав на фортеп'яно мої улюблені мелодії. І так було щовечора.

Він був ніжний й уважний. Бували хвилини, коли ця увага зачарувала мене своєю тактовністю й елегантністю... Але частіше смуток і спогади неждано накочувалися і краяли моє серце... Звідкись бралися роздратування і кепський настрій.

Він помічав це. І далі був ніжний й уважний. А я... Знайшовши прийнятний варіянт, через 2 тижні попрощалася з Юрком і його доброю мамою.

Коли покидала цей гостинний дім, затрималася біля квітника, щоб помилуватися айстрами. У ту мить мені чомусь здалося, що я неодмінно повернуся сюди...

А потім були випадкові й невипадкові зустрічі

З Юрком, довгі розмови, і ... пробудження нових почуттів. Це почуття було зовсім инкшим, аніж пристрасне й бурхливе, сліпе й неусвідомлене почуття до Богдана.

Це було усвідомлення того, що Юрко, мабуть, і є отою другою половинкою, призначеною Богом.

...Рівно за рік я повернулася у той будинок... Була осінь. У квітнику цвіли айстри. Цей дім і цей садок незабаром мали стати моїми. За тиждень мало відбутися наше з Юрком весілля.

Тривога знову краяла моє серце. Усі були проти нашого шлюбу. Мої батьки не хотіли, щоб я виїжджала з Івано-Франківська, але найбіль ще їх хвилювали Юркові вади - залишкові явища травми при пологах внаслідок халатносте лікарів.

Невеличка вада ходи, часами заїкання - для мене це було несуттєвим. Я знала, яким наполегливим і цілеспрямованим був Юрко у подоланні цих вад, і дуже цінувала його силу волі та глибину розуміння инших, що виникає, коли людина пережила життєві випробування. І ще я знала, що хвороба чи нещасний випадок може спіткати будь-кого. І мене також. Тільки ми, здорові, відсторонюючись від людей з фізичними вадами, часто забуваємо про це...

Я розуміла своїх батьків (бо вони хотіли для мене лише щасливої долі), я страждала разом з ними, страждала від того, що вони не сприймають Юрка і від того, що я не маю щирого батьківського благословення на цей шлюб. Я не виявляла жодної категоричности, лише просила батьків зрозуміти й підтримати мене.

У ті хвилини мені допомагала молитва. Вона єднала мне з Юрком, хоч ми були в різних містах, і додавала сили.

... На весіллі у мене була розкішна сукня. Коло церкви - чи не вся школа Юркових учнів, що прийшли нас привітати.

Сумною була лише моя родина. Я вперше побачила татові сльози. І ледь стримувалася від сліз сама. Це моє весілля, і я маю бути щасливою, радісною нареченою. Я маю бути радісною... Я дала волю своїм сльозам, лише коли по дорозі з церкви пішов рясний дош.

- Ні, ні. Це не сльози, це" просто краплі дощу... - через силу усміхнулася до збентеженої мами.

З того часу минуло 12 років.... Кажуть, батьки щасливі, коли щасливі їхні діти. Мої батьки - не виняток. Вони тішаться нашим щастям і онуками ( недарма ж я колись запевняла Юркову маму, що і вона обов'язково дочекається внучат).

Щоосени, у чергову річницю нашого шлюбу, я, дивлячись на розквітлі айстри у нашому садку, згадую усе пережите. Чи хотілось би щось мені викинути зі свого життя, забути назавжди? Ні, бо переконалася: усе, що з нами стається, має свій сенс. І коли щось негаразд у моєму житті, завжди згадую слова священика, почуті у мить розпачу і розчарування: те, що ми сприймаємо як проблеми і випробування, може виявитися для нас неочікуваним даром, новими можливостями. Важливо лише довіритися Богові.

Люба, 33 роки, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Я поспішаю жити" ]

Купити книгу: "Я поспішаю жити" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!