Книги на сайті TrueChristianity.Info - Молитва на віллі «Кораловий риф» Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. На терезах долі
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Молитва на віллі «Кораловий риф»
   

Повернутися до змісту книги "На терезах долі"


На терезах доліНарешті літо, нарешті відпустка! І - довгоочікувана подорож до моря. Уперше за 15 років учительської праці чоловікові випала «профспілкова» путівка до санаторію матері й дитини на березі Чорного моря. Ледве вдається «поділити» санаторні дні на трьох - виходить 14 днів комфортного відпочинку - і ми вже у передчутті поїздки, у передчутті сонячного узбережжя, теплого моря, розваг і вражень. Передбачливо куплені за місяць квитки на потяг уже чекають свого дня, а наша десятирічна Марічка складає список речей, які конче має взяти у подорож. Вона вперше їде на море і вже не може дочекатися, поки побачить його.

Звичайно, багато сімей щороку їздять з дітьми на море, і то не в Одесу, а на турецькі та инші закордонні курорти. Але для нашої сім'ї - це подія. За 11 років подружнього життя все якось не вдавалося вирушити кудись відпочити. Усе якісь клопоти: то діти малі, то хвороби, то ремонти... Отож, проводили відпустку у себе вдома, як жартували, на віллі «Горіховий рай». Наш будинок у передмісті Львова оточений могутніми горіхами. Отож у спекотну погоду на подвір'ї в нас приємна прохолода. А засмагати можна на балконі - на одну його половину простягнула гілки яблуня, створюючи затінок, а инша сторона - сонячна. «І чим не курорт?» - говорили ми підбадьорливо одне одному, коли наставала чергова відпустка, і наші знайомі вирушали чи то в гори, чи на море. Але все ж так хотілося кудись поїхати сім'єю!

І ось до втілення нашої мрії всього один день. Пакуємо валізи, перевіряємо, чи нічого не забули. Настрій у поїзді - радісно-збуджений. Навіть не хочеться засинати! Марічка відмовляється від вечері, не хоче навіть чаю, мовляв, їстиму вже аж в Одесі.

Але я раптом помічаю, що в неї якось неприродно горять шоки. Торкаюся чола - воно гаряче! Температура! Чому, від чого? Знаю, що в неї гастрит, і їй небажано давати парацетамол на голодний шлунок, але на дотик визначаю, що температура висока. Дитина вся тремтить. Отож, без жарознижувального не обійтися. Ніч минає неспокійно.

Радісне збудження куди й поділося. З Одеси до курорту Сергіївка добиратися майже З години, і як ми доїдемо з хворою дитиною? Спочатку електричка, потім - переповнена маршрутка. Море за вікном виводить Марічку з апатично-виснаженого стану, і ми трішки підбадьорюємося. Може, все якось минеться само собою... І ось нарешті - наш красень-санаторій, що просто тоне у квітах та зелені. При реєстрації з'ясовується, що в санаторії немає вільних місць, і адміністратор запитує, чи ми не хочемо зупинитися у віллі «Кораловий риф», що навпроти. Як з'ясовується, «Кораловий риф» - це ошатний двоповерховий будиночок, обсаджений трояндовими кущами. Оскільки там виявляється вільним тільки номер-люкс, нас селять у розкішне двокімнатне помешкання з холом зі всіма можливими зручностями. Нам здається, що ми потрапили в казку. Марічка забуває про нездужання і нетерпляче підстрибує: «Ідемо на море». Ми, не розпакувавши валізи, вирушаємо на пляж. Йдемо мостом, що перекинутий через лиман до моря, і милуємося краєвидами, вдихаючи на повні груди чисте солоне повітря. Я зиркаю на радісну Марічку - дякувати Богові, вона вже не виглядає хворобливо, і каже, що чується нормально.

Стомлені, але щасливі, повертаємося до «Коралового рифу». Вкладаємося спати у радісному передчутті наступного дня.

Уночі мені сниться, що я вдягаюся у новий пляжний костюмчик, куплений напередодні, а він відразу рветься. «І треба ж, перший раз одягнула!», - з прикрістю думаю у сні, і з цією думкою прокидаюся. Ніколи не надавала значення снам, не намагалася тлумачити їх, але чомусь цей сон залишає в душі гнітючий осад. Прокидається чоловік, ділюся з ним якимось лихим передчуттям, йдемо разом до Марічки в кімнату.

- Вставай, донечко!

Марічка ледь розплющує очі, намагається встати, і... не може! «Голова, нудить...» - тільки й встигає сказати вона і захлинається від нестримної блювоти.

Перелякані, ми на руках несемо її до санаторного лікаря. Він відразу викликає «Швидку». Марічка не може навіть ступити кілька кроків -до карети «Швидкої» її несуть на ношах.

Я навіть не встигаю взяти необхідних для лікарні речей. Ло райцентру - Білгород-Дністровського - їхати майже годину, і увесь час я намагаюся стримати сльози і втамувати свій страх. Але мені це не вдається: лікарня у чужому місті, невідомо яка хвороба у дитини. І - втрачені дні довгоочікуваного відпочинку на морі!

У лікарні нас відразу поміщають в реанімацію. Огляди, крапельниці, лікарі хитають головами і нічого втішного мені не кажуть. Марічці стає гірше, вона не підводиться з ліжка, не може навіть взяти до рук склянку з водою. І коли ше учора мені здавалося, що я потрапила в чарівну казку, то сьогодні, в цьому похмурому, занедбаному лікарняному приміщенні здається, що я -в якомусь страшному сні.

Лікарняний персонал виявляється дуже чуйним і уважним, адміністрація санаторію оплачує лікування і передає дещо з харчів, і я поволі опановую себе. Грець з ним, з тим втраченим відпочинком, лишень би одужала Марічка!

- Ну, розповідай! - телефонує з Івано-Франківська моя мама. - Чи тепле море, як годують?

Я змушена в деталях розповідати про розкішні сніданки, обіди й вечері, не маючи найменшого уявлення про санаторне харчування.

- Усе чудово! - запевняю свою маму, приховуючи правду, аби вона не хвилювалася.

- Усе чудово. Не переживайте! - запевняю чоловікову маму, що залишилася удома з молодшою донечкою.

- Усе чудово! - зі сльозами на очах повторюю я собі, поклавши трубку.

Замість пляжу - похмура напівпідвальна лікарняна палата (і це реанімація!), замість вишуканого обіду - якась підозріла каша на воді. Замість приємних санаторних процедур - виснажливі для дитини крапельниці.

І вже коли телефонує моя товаришка зі Львова, я вибухаю плачем: «Ну чому все так?»

«Ну що ж, як лікарі не можуть встановити діягнозу, залишається надіятися лише на Бога», -каже вона і диктує мені по телефону Дев'ятницю до Божого милосердя.

«Усе буде добре!» - заспокоює чоловік, що приїхав до лікарні. В реанімацію його не впускають, і він просто не уявляє собі, в якому поганому стані дочка.

Мені залишається сподіватися лише на Бога, і я раз у раз промовляю молитви коло ліжка виснаженої напівсвідомої Марічки.

Три дні дитина не встає з ліжка і не приймає жодної їжі, на четвертий - підводиться і робить перші кроки, на п'ятий день виходить на лікарняне подвір'я.

- Хочете вже до моря? - запитує лікарка.

- А пустите? Можливо, море вилікує її швидше, аніж лікарняні стіни, - кажу я.

Мені самій хочеться чимшвидше поїхати звідси.

- Відпустити я можу, але передбачити, як буде далі - ні. Такі симптоми, як в неї, можуть бути свідченням різних серйозних хвороб. Удома обов'язково зробіть всебічне обстеження дитини.

Але ми з Марічкою вже у передчутті повернення до «Коралового рифу».

Дякуємо лікарям і повертаємося до Сергіївки. Вечеряємо вже у санаторії. А потім - відпочинок і знову щасливе передчуття завтрашнього дня, як тоді, у перший день відпустки.

Уранці йдемо до санаторного лікаря, аби він призначив процедури. Масаж, аромотерапія, хвойні ванни, кисневі коктейлі... ого, як багато всього! А що з того можна дочці?

Аж тут Марічка раптово блідне і в неї підкошуються ноги «Мені знову погано...».

- Вам треба їхати додому, - суворішає лікарка. - Тут все-таки санаторій, а не лікарня. Все, що могли зробити для вас, - ми зробили. Але навіщо ви привезли сюди хвору дитину?

- Вона була здорова, коли ми виїжджали зі Львова, - намагаюся пояснити. - І з лікарні в Білгород-Дністровському нас виписали у нормальному стані. Як же зараз їхати з нею додому? Та й квитки у нас за тиждень... Швидше вже не візьмемо. Хіба ми знали...

«Нічим не можу допомогти! - розводить руками лікарка. - Вам найкраще їхати додому. Або повертайтеся до райлікарні».

Знічені, ми попід руки ведемо ослаблену Марічку до «Коралового рифу».

Здається, нам так і не судилося відпочити в нашу першу спільну відпустку біля моря. Треба повертатися до лікарні.

- Але чи зарадять їй там, - кажу чоловікові. -Ні, лікарі там чуйні, поставилися до нас уважно, але діягнозу поставити так і не змогли...

«А знаєш, - пронизує мене раптом думка, що здається рятівною. - Не поїдемо нікуди. Що неможливо в лікарів - можливо у Бога. Будемо молитися за її зцілення.»

Чоловік вагається, але я вже складаю для Марічки меню: мінеральна вода, сухарики, ромашковий чай, сорбенти, ліжковий режим. І -молитва!

Так ми на свій страх і ризик залишаємо хвору дитину у своєму номері.

Кілька днів ми міняємося з чоловіком. Він - чергує біля Марічки, я - мерщій на процедури, а частіше - на пляж. Так хочеться бодай трішки засмагнути! Потім - біжу до нашого номеру. А чоловік - на процедури.

«І чого це ви так поодинці бігаєте туди-сюди?» - дивуються инші відпочивальники.

Але я не вдаюся до пояснень.

«Дочці уже ліпше», - запевняю лікарку, зустрівшись з нею на коридорі.

Марічка справді вже встає з ліжка, але надвір виходить лише на кілька хвилин: крутиться голова, слабкість.

Але ми вже можемо залишати її саму, і на світанку, коли вона ще спить, удвох з чоловіком вирушаємо до моря. Ідемо через міст, перекинутий через лиман, і всю дорогу молимося. Приходимо на безлюдний пляж, і знову молимося, міряючи кроками ще холодний пісок. Розбурхане штормом море нагадує нам нашу відпустку -стільки хвилювань і переживань!

- А знаєш, ми ж ніколи не молилися разом, - раптом говорить чоловік. - Усе якісь клопоти, втома, брак часу... Усе не вистачає кілька хвилин, щоб звернутися до Бога. А потім приходить якась біда, і розумієш: залишається уповати лише на Нього.

Ми проказуємо усі відомі нам молитви, 50-й псалом, і раптом помічаємо, що море стало лагідним і спокійним. І якийсь невимовний спокій оселяється в наших серцях.

«Ти ще побудь собі трохи, позасмагай, - каже чоловік. - А я йду до Марічки.»

Дві години перебування на пляжі минають, мов одна мить. Я підставляю своє обличчя лагідному сонцю, купаюся в прохолодній, але такій лагідній воді і, можливо, вперше за всю відпустку, спокійно насолодившись відпочинком, вже збираюся йти до «Коралового рифу».

«Поглянь, хто тут є! - раптом чую голос чоловіка, і оглянувшись, бачу... свою Марічку.

- Як ти дійшла сама? Адже ти була ще така слабенька...

- Я вже здорова! - вигукує Марічка. - Хочу нарешті скупатися у морі. Ну хіба ж можу я їхати додому, так і не занурившись у воду!

У мене на мить виникає острах: чи можна їй купатися? Але дивлюся на лагідне, спокійне море, що на світанку ще було таким розбурханим, і киваю головою: «Іди».

Я чомусь впевнена; усе буде гаразд. З Божою ДОПОМОГОЮ.

Три останні дні нашої відпустки минають радісно й безтурботно. В Одесі нас ше чекає незабутня екскурсія, і ми, щасливі, повертаємося додому.

...Що залишилося в пам'яті з нашої першої такої довгожданої поїздки на море? Реанімація в райлікарні в чужому місті, безсонні ночі біля хворої дитини, страх через невідому недугу? Звичайно, ми не забули про всі ці випробування. Але найяскравіші, найнезабутніші враження від нашої подорожі - оті спільні молитви у фешенебельному номері-люкс вілли «Кораловий риф», спільні молитви на світанку на морському узбережжі, що злагідними море і зцілили, я впевнена, нашу Марічку.

Вже потім, коли ми повернулися в наші звичайні будні з їхніми повсякчасними клопотами й проблемами (серед яких знову бракує кілька хвилин на розмову з Богом), не раз згадувати той спільний час, проведений у молитві, й ніколи, ніколи не вважали ту свою відпустку марною чи втраченою.

«А знаєш, у житті, як на морі: якби не було шторму - ми б ніколи не оцінили його лагідности й погідности. Ніколи б не осягнули його глибину!», - якось сказав чоловік.

І я цілковито погодилася з ним.

Люба Сосяк, 34 роки, м. Львів

[ Cкачати книгу: "На терезах долі" ]

Купити книгу: "На терезах долі" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!