У царство злочестивого Діоклитіяна мало яке місто мученицькою так обагрилося кров'ю, як Никомідія, у і нім-бо так багато убивано було за Христа, що за один місяць сімнадцять тисяч мучеників нараховується, окрім тих двох (тисяч), що в церкві в день Різдва Христового спалені були. Це ж бо невинних, вірних забиття не одним скінчилося місяцем, а на довгий час протяглося тяжкому і лютому піддано гонінню; тоді стільки християн убито було, хто може перечислити - тільки сам Бог, що безліч зірок перечислить.

У тому ж місті Никомідійському і ця свята мучениця Василиса постраждала. Слава ж всесильному Богові, що не тільки в людях повнолітніх, але й у малих дітях може велику свою показати силу[1]. Та ж бо мучениця була дитина дев'яти років, чистого Жениха Небесного наречена, поставлена перед никомідійським ігемоном Олександром, так дерзновенно сповідувала Христа, що всім дивні були добророзум'я та вільна мова її, ніби це був муж повнолітній, - так вона щодо честі Господньої сперечалась із мучителем. її ж бо після багатьох улесливих словес та обіцянок, бачачи несхильною, мучитель повелів бити в лице; вона ж дякувала Богові. Також повелів стягти з неї одежу і різками бити її; вона ж ще більшу подяку воздала Богові. Роз'ятрився ігемон, повелів її більше бити, і стільки бито її було по всьому тілу, що стала плоть її однією раною. Вона ж бо закричала: "Боже, дякую тобі за все!" По тому повелів просведлувати їй литки і, зачепивши, повісити її стрімголов, а під нею запалити вогонь, поклавши в нього смолу та сірку, єлей і оливо, щоб з причиненого болю та димної лютості скоро померла. Свята ж, так страждаючи, як у райській прохолоді, співала, хвалячи Господа. Ігемон, бачивши, що на посміх бере мучення його, повелів розпалити піч і туди вкинути святу. Вона ж, ознаменувавши себе знаменням чесного хреста[2], ввійшла посеред полум'я і стояла довгий час у вогні палючому і без шкоди збережена була - всі, хто дивився, жахалися і не могли збагнути преславного того видіння. Тоді, вивівши її із печі, пустив на неї два леви, щоб з'їли її. Свята ж помолилася й ціла залишилася від звірів; молитва-бо дівчача, як і Данилова, стулила писки левам. Це бачачи, ігемон Олександр жахнувся і пробував довгий час ніби у знетямленні. По тому сказав: "Це є присуди Божі!" - а тоді припав до ніг святої, кажучи: "Помилуй мене, Рабо Небесного Царя і Бога, і прости мені, що до тебе виказав отаке зло. Бога ж твого про мене помоли, хай не погубить мене за те - це ж бо і я віднині вірую в нього!" Тоді свята мучениця розтулила вуста свої, велеголосно прославила милосердного Бога, що просвітив темноту ігемонову і наставив його до пізнання істини, закликала ж єпископа Антоніна і казала йому огласити його і, навчивши віри, хрестити. І була велика радість вірним, що там були, після навернення Олександрового, що, бувши хрещений, каявся за давніше злочестя своє і за мучительство, яким губив тих, що ісповідають Христа. Молив святу Василису, щоб випросила йому милість од Бога, за її заступництвом та молитвами в малому часі сповнився справжнього покаяння і постав перед Господом у доброму сповіданні, а похований був вірними чесно. Свята ж після поховання його вийшла із міста десь за три поприща і, відчувши спрагу, знайшла каменя, стала на ньому й помолилася. І вийшла тоді вода із каменя; її напившись, відійшла трохи звідтіля і, уклякнувши на землі з молитвою, віддала дух свій Господові. Про це довідавшись, єпископ Антонін прийшов і поховав святу, поблизу каменя гріб створивши і де від молитви її вода вийшла. Тієї святої молитвами, Господи, злий нам велику й багату свою милість.

У той-таки день святого священномученика Аристона, єпископа Олександрійського, і пам'ять преподобного отця Теоктиста, що був супістником Євтимію Великому. Мученикослов'я на цей-таки день кладе пам'ять святої Фіви, яку святий апостол Павло у посланні до і римлян, в главі 16-ій, вірші 1 і 2-ім згадує, кажучи: "Поручаю ж вам сестру нашу Фіву, служебницю церкви в Кенхреях, щоб ви прийняли її в Господі, як личить святим, і допомагайте їй, у якій речі буде вона чого потребувати від вас, бо й вона опікунка була багатьом і самому мені". Кенхрея — це село і пристань кораблям у Корінті.