Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Грудень. - Житіє і страждання святого преподобномученика та ісповідника Теодора і брата його, преподобного Теофана, начертаних Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Грудень..
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Житіє і страждання святого преподобномученика та ісповідника Теодора і брата його, преподобного Теофана, начертаних
   

Місяця грудня в 27-й день

Серед тих, хто виявив волю постраждати за Христа, одні є такі, що за віру лише християнську подвизалися, протистояли еллінам, які захищали свій ідолопоклонний блуд, инші ж — за правовір'я проти християн, але насправді неправовірних, подвизалися, не менше від перших великі труди піднімали, за що рівні з ними прийняли вінці. З них же один є, про кого ж нам нині випало слово, — дивний він і великий Теодор. Його виростила Палестина, яку, даючи Авраамові у спадок, Бог добре назвав землею обітованою. Звідти-бо пророків і патріярхів лик вийшов, але і сам Христос по плоті звідти, і богоприємних апостолів багато там народилося. І цього світильника віри і благочестя стовпа, якого ж віддала у світ країна, у Єрусалимі-бо, граді святому, були батьки його благородні, їхнім же маєтком і багатством було християнами називатися та іменуватися. Від них же коли плід той святий проріс, зразу з юного віку велике здобув розуму багатство, бо, поки ще хлопцем був, не був у нього розум хлопчачий, щоб віддаватися дитячим забавам чи якимось видовищам, але завжди вправлявся у храмах божественних. Ні одне не було йому видовище приємніше, ніж на гарні й чесні дивитися звичаї і в них себе навчати. І то йому була хвала, що батькам скорявся. І хай одне скажу: зразу, від початку, показав, як сад благоплідний з першого паростка свого, яким має бути потім. Коли у вік же він прийшов, віддали його батьки в монастир святого Сави одному пресвітерові вченому і добродійному, щоб навчався божественних книг бачення, разом же і Божого страху. Мав же Теодор брата на ім'я Теофан, літами молодшого, добрими звичаями ж рівного, — обидва-бо з братом, в пресвітера того перебуваючи, вчилися. Але Теодор, швидкий на розум, в скорім часі пройшов все книжне навчання і захотів же вищого подвижництва — вийшов з обителі і знайшов одного мужа старого, життям і премудрістю прикрашеного, до нього пристав. І вивчився у нього досконало зовнішньої філософії, але і внутрішню добре освоїв: наставився-бо від нього зневажати світ і все, що у світі, і коли досконалий в обох філософіях був, знову в обитель святого Сави повернувся і став монахом, чинячи угодні Богові діла й перевершуючи життям инших. Хто-бо від нього там був покірніший? Хто щиріший? Хто повстримніший? І хто говорення чи мовчання і будь-якої речі роблення часу дотримувався від нього пильніше? Щоб ані мовчання не згубити, ані корисного у свій час говорення не залишити, ані без якогось монастирського не залишитися труду. Хто так плоть умертвив, очі і язик опанував, помислів хитрості зупинив, як Теодор? Заради такої його добродійности Божим провидінням, бажанням же всіх, що там були, братів, пресвітером поставив його святительствуючий у Сіоні. І так обитель Сави святого мала собі його як бджолу добру, що чеснот плід ретельно збирає. Розповімо про нього і те, що було у ньому щось, як колись у Єремії-пророка, до якого ж сказано: "Швидше, аніж створив тебе, в утробі пізнав тебе, і швидше, ніж вийшов з матері, освятив тебе". Бо коли ще хлопцем він був і у вищеназваного пресвітера в тій же лаврі книг навчався, пророкував про нього богонатхненний той пресвітер, говорячи, що цей гарний юнак, окрім инших подвигів, які ж підніме задля Христа, мученицькою смертю з життя цього відійде, що пізніше і збулося, як же наступне явить слово. Тим часом відновилася знову іконоборча єресь, що була вже після Лева Ісаврянина, і Констатина Копроніма, і Лева, Копронімового сина, Сьомим вселенським собором, який благочестива цариця Ірина і син її Константин зібрали, з Церкви викорінена і прокляттю передана, її знову воскресив злочестивий Лев Вірменин, про його ж початок тут згадати буде не зайвим. Він за царювання Никифора був спершу начальником Преторії Вірменської, тоді за якийсь час патрикієм і воєводою східних полків, після того лукаво на царство вийшов, вигнавши доброго і благочестивого царя Михаїла, названого Рагкавея (Ранґаб), його ж в чернечий чин постриг, а синів його, Теофілакта та Ігнатія, скопив і так в ув'язнення з жінкою і дітьми послав.

Було ж, коли свійтліший патріярх Никифор того Лева у великій церкві вінчав на царство і поклав діядему на голову його, відчув у руці своїй біль, ніби від терну, і, здавалося, та діядема в руці святителевій була, як терня, гостра і боляче колола. І зразу пізнав святіший патріярх, що то знаменням було очевидним того, що має бути пізніше від того царя немала Церкві Христовій загроза. Спочатку-бо лукавий той цар таїв всередині скриту єресь і благочестивим виглядав, поки на царстві укріпився. Тоді, після великої з болгарами війни, в ній же славним переможцем виявився, викинув отруту злісну, відкрито іконоборцем себе показав. Почалося ж це так. Повернулись з війни тої, згадав собі про одного монаха, затворника Філомилійського, що колись пророкував йому, що має царем бути, що ж і збулося. Замислив-бо йому за те пророцтво віддячити і послав до нього через якогось вірного слугу свого дари різні, посудини золоті і срібні, наїдки ж і аромати індійські. Але вже не знайшов царський посланець ченця того, помер-бо, а замість нього в тому ж затворі жив учень його на ім'я Савватій. Иого-бо вмовляв посланець, щоб царські дари, учителеві його прислані, узяв і молився за царя. Савватій же дари ті, разом і того, хто приніс їх, відкинув і царя недостойним престолу царського назвав, бо шанує ікони, скоряючись догмам Ірини-цариці і патріярха Тарасія, що перед тим були. І злословив окаянний на Ірину і Тарасія, її звіром-риссю, його бентежником народу називаючи. Погрожував і цареві Леву швидкою царювання та життя стратою, якщо не поспішить швидше відкинути ікони, як ідоли. Повернувся-бо посланець до царя, все, що від чорноризця того чув, переповів, ще ж і послання від нього про те ж віддав. Цар-бо розгубився, прикликав одного наивірнішого радника свого на ім'я Теодот, що був сином Михаїла, патрикія Мелісійського, названого Касситера, і з тим Теодотом наодинці радився, що робити. Теодот же той був вже віддавна іконоборчою єрессю заражений і часу на те відповідного очікував, щоби відкрито злочестя своє ісповісти. Він-бо таку дав раду цареві, кажучи: "У Дагистинському монастирі є один чернець святий, чудотворець і провидець, з ним треба поговорити і його пораді підкоритися". Коли це йому сказав і цар на те погодився, поспішив Теодот швидко потайки до чорноризця того, що був єретиком в Дагистинському монастирі, і сповістив йому, що "в наступну ніч має прийти цар до тебе в одежі бідній про віру ж і про инші потрібні речі поговорити і ради в тебе здорової прийняти. Ти ж умовляй його прийняти відкинені догми попереднього царя Лева Ісаврянина і викинути ідолів [так ікони святі називав окаянний] з храмів Божих, і настраш його, що коли того не зробить, то скоро разом з життям і царства позбудеться. Якщо ж, послухавши, пообіцяє те зробити, довголітнє життя і щасливе царювання пророчо обіцяй йому". Так Теодот-єретик з тим ченцем-єретиком змовилися заманити до злочестя свого царя, що мав прихильно схилене до думки їхньої серце. Коли ж була ніч, цар, нічого ж про лукавство Теодотове не відаючи, встав, до неправедного того чудотворця і брехливого пророка пішов в одежі бідній, щоб невпізнаним бути, що цар є. Вів його той Теодот. Коли-бо прийшли вони до названого чорноризця і бесіда почалася, чорноризець, поблизу царя стоячи і ніби від божественного откровення сан царський пізнаючи, сказав, наче дивуючись: "Неправедно вчинив ти, о царю, бідним одягом покриваючи і таючи перед нами честь свою царську. Але якщо і створив ти це, проте благодать Духа Божого не стерпіла, щоб довго обмануті ми були тобою, але відкрила, що цар ти, а не простий чоловік є". Це чувши, цар настрашився і повірив, що то святий, чудотворець і ясновидячий пророк. Легко-бо до всього, що той наказував, схилявся, у пророцтві уст його нітрохи не сумніваючись. Душешкідливу його, повну зміїних жал раду як здорову і душекорисну прийняв. І обіцяв зробити негайно те, чого навчав його єретик той, від подібного собі єретика Теодота навчений. І так цар відійшов, сповнений злих намірів, щоб підняти боротьбу з іконами святими. Зразу-бо збентежив Церкву Христову, ніби буря сильна: святішого патріярха Никифора, що злочестивій його пораді не підкорявся, у вигнання в Проконіс послав. Також і Теофана, що був аввою обителі названого великого села, і Теодора Студита, й инших багатьох великих і богонатхненних отців, що твердо йому протистояли, вигнав і в найдальших краях ув'язнив. А на патріяршии престол того вищезгаданого єретика Теодота Милисінського, якого прозивали Кассітера, радника свого, возвів у сам день Христового Воскресіння. І було так, ніби мерзота запустіння стояла на місці святому.

Так безумним тим чоловіком покривджений Бог, зразу праведним гнівом зрушений, допустив раптове нашестя іноплеменних. Аравитяни-бо, що у східних пустелях жили, зібрали свою силу, увірвалися в Грецьку землю, багато спустошили країв, полонячи села, і на монастирі, що в Палестині були, нападали, як же і на обитель святого Сави, — у ній же і цей блаженний Теодор із братом своїм Теофаном був ченцем. Те чув і бачив святіший єпископ святого града Єрусалима і, розуміючи це як кару за гріхи і чашу Божого гніву за безчестя і відкинення святих ікон, подвигся ревністю і шукав, яким би чином такий вогонь загасити і викрити творене зло тих, хто переступає через закони отців, нове ж щось вводить. Знайшов же на те відповідного мужа, цього Теодора преподобного, і життям засвідченого, і премудрістю славного, що ревністю божественною дихав і мужністю незрушною за правовір'я стояв. Иого-бо, молитвою огородивши і надією в Христі утвердивши, на викриття беззаконня до царствуючого послав Константинограда.

Блаженний же Теодор, сином послуху бувши, не відмовився від наказаного, але з радістю підкорився, готовий був зразу не лише багато трудів, але і великі болі за правовір'я підняти і душу свою за честь ікон святих покласти. Взявши-бо зі собою брата свого Теофана, пішов. І, царського града швидко досягнувши, спершу найманця, що не був пастирем, того, кажу, Теодота Милисійського, пседопатріярха Константинопольського, в єресі вільним язиком викрив, що розбещує їх же, нібито керуючи, і поїдає їх же, шкідливою єретичного вчення їжею годуючи, і губить їх же, пасучи, і знищує правовір'я церков, створюючи мерзотне капище зловір'я. Тоді і самому цареві протистояв, маючи в устах Боже слово, ніби меч гострий, настрашив його, викриваючи, що не лише свою губить душу, але і людей Божих підступно розбещує, у свою затягує загибель. Просив же його, щоб залишив злочестиве мудрування, сприйняв знову благочестя. "Може, так, — каже, — умилостивиш собі Господа і не весь гнів Божий, як же осад якийсь, сам вип'єш". Цар же мужевому вільному говоренню, і слів силі, і поміркованості звичаїв, і безбоязній сміливості дивувався, разом же і засоромився перед його честю, покірно прийняв викриття. Тоді, прикликавши його, дружньо з ним побесідував, питаючи, хто є і звідки, чого шукає сміливим тим говоренням? Той же сповістив про батьківщину і свій з Палестини прихід, сказав і причину приходу, що бачив Царя небесного, який в іконах Своїх безчеститься, а в служителях Своїх за благочестя неправедно скривджених скривджений, прийшов до нього намірено, говорити сміливо про честь Божу. "Не треба, — казав, — там соромитися і боятися лиця царського, де Бог від царя земного прогніваний". Тоді преподобний виклав догми святої віри і вчив належну божественним іконам честь віддавати, і багато зі Святого Письма говорив, додав і те, що це є знаком нашої до Христа любови і бажання, віри ж і пошанування прийнятої Його плоті, щоб ікону Його святу почитати. Сперечався ж з ним цар, багато супроти зі свого зловір'я говорячи, але нічого не досягнув: слова мужа божественного були нездоланні, як діямант, і віра його непорушна, як стіна тверда. І після довгої суперечки Теодор виявився переможцем торжествуючим, цар же зі своїми однодумцями переможений і осоромлений. Чого-бо не робив лукавий цар: підступом непорушний стовп похитнути намагався, просьбами, і дарами, і почестей обіцянками до свого схиляючи однодумства, але залишався безсильним. Врешті почув від нього слова такі: "Згадай ти обіти свої, які давав Богові, о царю, коли архиєрей поклав вінець тобі на голову. Пощади душу свою і поверни окрасу Церкві, не чини ворожнечі з Богом, Суддею праведним і міцним". Тоді цар лукаву свою покору на природну собі й імени своєму властиву звірину змінив лють, звелів сповідника Христового Теодора і брата його Теофана бити сильно і довго. Тоді на заслання на морський берег обох відіслав, заповідаючи, щоб ніхто ж їм не подавав їжі, ані пиття, ані одягу, щоб загинули [казав] погано погані. Коли так святі заради ікон Христових терпіли, Бог помсти Господь не зволікав праведним своїм судом воздати беззаконному. Скоро-бо той, що і ім'я, і звичаїв лютість зі звірами однакову мав, однаковою з ними і смертю загинув, ніби звір заколений бувши. Про його ж кончину, як же і спершу про початок, розповімо.

Незадовго до кончини його прознаменувалася згуба його одкровенням матері його, яка була вдовою з літ багатьох і в повстримності жила. Вона бачила видіння таке. Здавалося, ішла в церкву Пречистої Діви Богородиці у Влахерні і, коли входила в двері, зустріла якусь Діву пресвітлу, яку багато мужів білоризних оточувало, бачила ж цілу церкву, сповнену крови, ніби ріка пливуча. Звеліла-бо Діва та одному з білоризців зачерпнути скудельник, повний крови, і подати матері царя того нечестивого, щоби пила. Те бачивши, мати царева сказала з жахом: "Я багато років не їм м'яса через удівство своє і ані нічого кривавого не кладу в уста свої, як-бо кров цю маю пити?" Тоді Пресвітла та Діва з гнівом сказала: "Чому ж син твій не перестає великої наповнюватися крови і тим мене і Сина Бога мого гніває?" І зразу збудилася мати царева, повна страху і трепету. З того часу безперестанно з великими сльозами впрошувала сина свого царя, щоб перестав ікони святі скидати і через них проливати кров християнську. Але невиправним лишався другий Юда, раб єресі й облудник лукавий. Ще ж і друге страшне видіння йому вже самому було, перед шістьма днями злої кончини його. Бачив, явився йому святіший Тарасій, що давно вже переставився, патріярхом був за царювання Ірини і Константина. Він-бо у видінні одному мужеві Михаїлу з великим велів гнівом, щоб мечем царя ударив. Михаїл же, слухаючи наказаного, вдарив сильно і проколов царя наскрізь. Це сам цар у видінні бачив і не без великого трепету збудився, не розуміючи, що це має бути. Думаючи ж, що в монастирі святого Тарасія перебуває хтось на ім'я Михаїл, що про вбивство його думає, зразу послав, привів звідти монахів і, про Михаїла випитуючи, звелів їх тримати в путах, поки того Михаїла, що серед них, йому не представлять. Тим часом був один воєвода на ім'я Михаїл, якого прозивали Травлій, чи Валвос, родом з Аморії, що спершу цьому Леву для здобуття царювання багато допомагав і був йому вірним та любим, і сина його Лев з купелі хрещення прийняв. Той Михаїл пізніше з якоїсь причини розгнівався, змінив приязнь свою на ворожість і, багато бенкетуючи з друзями своїми, погане про царя з безпечности п'яний говорив. Дехто ж із тих, що таємно на царя ворогували, бачивши його цареві неприязним, приєдналися до нього, і було їх число немале. Порадилися-бо царя убити, а Михаїла возвести на царство. Михаїл же не опанував язика, не змовчав ніде, нахваляючись, що царем має бути. Дійшло ж слово це до царя, і зразу, взявши його, осудив його цар на спалення живцем. І коли вже зв'язаного вели до печі лазенної на спалення, цар дивився: хотів сам бачити кончину його. Був же день грудня 24-го, навечір'я Різдва Христового. Про те довідавшись, жінка царева на ім'я Теодосія вийшла поспіхом зі світлиці своєї і з гнівом докоряла цареві, називаючи його богопротивним, що святого дня того не шанує, коли має Божественних причащатися Таїнств. Цар же, послухавши її, звелів Михаїла з вогню повернути, на инший час спалення його відкладаючи. А до цариці звернувшися, сказав: "Це зробив, як же звеліла ти, о жінко, послухавши гнівного твого вмовляння. Але ти скоро побачиш і діти наші, що має після цього бути". Це, нехотячи, беззаконний про себе пророкував, вже-бо при дверях був кінець його. Вручив же Михаїла закованого стерегти одному з тих, хто стеріг палати царські, на ім'я Папій. Сам же, взявши ключі від кайданів в'язня і перебуваючи ніч без сну, сумний був: тужив-бо в ньому дух його, не відаючи, що робити. Вставши ж, пішов сам побачити в'язня, що той робить: чи плаче і журиться, як же звично є серед на смерть засуджених. І відчинив помалу потаємні в кімнату Папієву двері, і побачив річ нову. Кого ж бо сподівався побачити без сну, зажуреного і сумного, того ж побачив спочиваючого сном глибоким на одрі Папієвому, високому і гарно застеленому. Папій же на голій землі спав. І вжахнувся цар, бачачи в'язня і засудженого настільки шанованим і безпечальним, і пішов гнівний, нахваляючись зразу не лише Михаїла, але й Папія погубити. Почув же те один із хлопців, що там же відпочивали, і, царя пізнавши, збудив Михаїла і Папія, розповів їм, що цар був тут і що обох, казав, погубить, і були у страху. І зразу, адже Папій не боронив, послав Михаїл одного Теоктиста до своїх однодумців, говорячи, що якщо домовленого з нами діла не здійснете нині, зараз, то зранку в будь-якому разі про вас сповіщу цареві і викрию по одному кожного, щоб не лише я сам, але і ви зі мною смертю загинули. Настрашилися ж заколотники таких його слів і, зібравшись, думали, як-бо і Михаїла, і себе від неминучої біди і смерти вибавити. Коли ж була північ і починалася звична в церквах на Різдво Христове відправа, порадились взяти зброю під одяг свій і пішли до дверей царських палат, що звалися слоновими, і замішались поміж півчими царськими, що туди до церкви палатної заходили. І зайшли з ними в церкву, ніби на відправу. Прийшов же і цар в церкву, і, як же звичай йому був, в першому лику стоячи, починав сам церковні співи: громоголосий-бо був. І вже канон співався, і до сьомої наближався пісні, казали тихо до себе заколотники: "Чому стоїмо бездільні, це скоро кінець співу має бути, а ми чого чекаємо?" Тим часом цар велегласно співати почав: "Всіх царя укориша". І зразу один із воїнів тих, витягнувши меч з-під одягу і кинувшись на царя, помилився: замість-бо царя вдарив того, хто тримав лик перший, — чи тому, що цареві віком подібний був, чи тому, що була зима і покриту голову мав, як же і цар. Але той зразу, відкривши голову, виявився лисим. А цар, пізнавши заколот, втік у вівтар. Схопивши ж хрест, захищав себе ним у дверях, відбиваючи мечні на нього воїнів удари. І ось прибіг якийсь воїн, великий і страшний. Його ж побачивши, цар заклинав і вівтарем Божим, щоб не чинив йому зла. Той же відповідав: "Не клятви нині, але вбивства час". І підніс зброю свою, вдарив його ударом міцним крізь хрест, і вдарив сильно — руку разом і ріг хреста відсік. Тоді й инші воїни почали сікти його по цілому тілу, і, впавши на землю, лежав у крові своїй, не дихаючи. Один же з воїнів, бачивши, що він дихає, відтяв йому голову — і так, ніби звір, заколений погано викинув душу свою, коли день світав. На тому місці вбитий був, де вперше насмілився образ Спасителевий скинути на землю, оплювати і ногами потоптати. Царствував літ сім і місяців п'ять, катівством своїм дорівнявся до найдавніших великих гонителів Церкви. По вбивстві ж тіло його посеред града на наругу було витягнене, лежало весь день несхованим, і ніхто-бо не сумував через його смерть, але весь град радів. Розповідається ж і таке, що в саму ту годину, в яку ж окаянний той іконозневажник вбитий був, голос якийсь радісний із небес чувся, смерть злочестивого царя багатьом сповіщаючи. Той голос дехто з господарів чув, запам'ятали годину, і після того довідалися, що в ту, власне, годину загинув звіроіменний і звіроподібний кровопивця. Дітям його подвійно ж вчинилося те, що він зробив з дітьми царя Михаїла Рагкавея, що був перед ним. Михаїлових-бо синів двох, як же перед тим говорилося, він скопив. А його синів чотирьох скопили: Савватія, Василія, що і Константаном наречений, і на царство іменований був, Григорія і Теодосія. Теодосій-бо, не стерпівши скоплення болю, помер і похований був із батьком разом. А Василій, що на Константина був переіменований, від того ж болю онімів. І ув'язнені всі з матір'ю були. Коли вбитий же був Аев, зразу в ту ж годину воїни побігли до Михаїла, взяли його з кайданами ще на ногах: ключ-бо, як же говорилося, у самого царя Лева зберігався. І посадили з кайданами на престолі царському. Тоді, кайдани розбивши, вели його, коли день вже був, у Велику Церкву, і вінчаний був Михаїл Травлій на царство в самий день Різдва Христового. Але вже нам час до наступної про святого Теодора і брата його Теофана повісті повернутися. Коли так Аев Вірменин з шумом загинув, а Михаїл після нього воцарився, відпущені були з ув'язнення всі ісповідники Христові і кожний з них до себе безборонно повернувся. Новопоставлений-бо цар Михаїл, хоч і не був правовірним, а тої ж іконоборчої єресі тримався, проте не був тяжкий до правовірних і залишив кожному за своєю волею вірувати. Був-бо чоловік не навчений Божого Слова ані не розумів книг, але у світських житейських вправлявся турботах і суєті. Блаженний-бо Теодор з братом своїм Теофаном не до Палестини, батьківщини своєї, але у Царгород, як у місце, де їм випало проповідувати, прийшли, і відкрито проповідували благочестя, багатьох від єресі іконоборної відвертали і до правовір'я наставляли.

Був тоді в Царгороді один волхв на ім'я Іван, багато міг у царя, бо тої ж єресі був. Носив же чернече вбрання і образ доброчинности лицемірно являв — не лише царя, але зі синкліту багатьох зманив, що слухали вони його у всьому і трималися лукавої, ніби праведної, ради його. Але пізніше і на патріярший престол по Теодоті-єретикові, і сам такий же єретик, зійшов. Він цих двох православ'я світил — преподобного Теодора і Теофана, що весь царствуючий град просвічували, — не терпів бачити, віддав їх у темницю. Тоді, не бесіду їх до себе привівши і велику з ними суперечку влаштувавши, коли не зміг здолати їх, з града владою царською [бо був цареві як вчитель і перший радник] вигнав їх, і в край, Состеніум названий, на ув'язнення послав. І був преподобним ісповідникам чужий край задля Христа ніби батьківщина, всюди-бо за ікону Христову готові були постраждати. Після цього і Михаїл-цар помер, залишивши після себе на престолі сина Теофіла, який більше від інших до іконоборчої єресі пристав, знову відновив на Церкву гоніння, знову-бо ікони святі відкинені і під наругою були, знову допити, судилища, темниці на правовірних були приготовані і всіляке розмаїття неправденого катування знову оновилося. Багатьох-бо знову мучили, щоб підкорилися царській волі, і багато, настрашившись мук, скорилися, хоч потім і покаялися. Тоді і святий Теодор з братом знову нові почали терпіти страждання. Відомо-бо стало цареві про нього, що міцний є у своєму сповіданні і у слові нездоланний, а тому що сам ікони шанує, так й инших робити вчить. І зразу наказом царським був приведений з иншими правовірними Теодор Блаженний перед єпарха градського на допит, де ж, після великого словесного змагання, заманювання ж єпархового і погроз, оголений був і сильно грубими батогами битий був довго. Коли перестали ж його бити кати, стояв нагий на судищі, закривавлений весь, на огляд ангелам і людям, красуючись прийнятими за Христа ранами. Єпархові же, що негарно це його оголення застосував, відповідав святий: "Борцем я є за ікону Господа мого, боротися із супостатом вийшов, борцям-бо звичай є нагими виходити на боротьбу, через те ж нагим стою, щоб якщо кого з вірних, які рани нині від вас приймуть, знемагаючих побачу, зразу своє замість їхнього підкладу на побиття тіло і сповню їхнього недостатність терпіння в моїй власній плоті". О муже міцний! О вільна мово! О ревність до Бога! Знову-бо з братом у вигнання в Афусію відіслані були. Хто ж оповість ті, що в дорозі їм були і на згаданому місці, злостраждання? Пута, хвилювання, голод, спека сонячна, мороз нічний, підступність, бунт, щоденні смерті, рани знову, ляпаси — хто перерахує детально? Вистачить сказати, що все те з довгим вигнанням солодко терпіли Христа ради.

Після довгих років знову в Константинопіль царським наказом приведені були і самому тому цареві на допит представлені: вельми-бо цар бажав їх до свого схилити зловір'я. Що ж у той час перетерпіли, оповідається у посланні їхньому, пізніше до Івана, єпископа Кузицького, написаному, де ж самі про себе говорять таке: "Коли приведені були до палати царевої, і в двері [єпарх перед нами йшов] входили, бачили ми царя вельми страшного, що дихав люттю. Багато тих, що стояли перед ним, оточили нас звідусіль. І поклонилися ми, здалеку стоячи, цареві. Він же лютішим голосом і гострішим словом звелів нам ближче до себе приступити. І спитав, кажучи: "У якому краї народилися?" Ми ж відповідали: "У Моавитянському краї". Знову він казав: "Нащо прийшли сюди?" І швидше, ніж відповіли ми на це, звелів нас по лиці бити, і багато тяжкими ударами з ляпасами нас били, що ледве на землю ми не попадали, і якщо би я [каже Теодор] не вхопився за одяг того, що бив мене, впав би на підніжжя царське, але тримався одежі його, приймав удари незворушно. Коли ж перестав бити нас, знову спитав цар: "Задля чого сюди прийшли?" Ми ж [не передихнувши ще від болю після биття] мовчали, долі дивлячись. Він же до єпарха, що поблизу стояв, срамословним говоренням і лютим оком звернувся із сильним гнівом і голосом і жорстоко сказав: "Забери їх звідси". І таврував лиця їм, передав двом сарацинам, щоб відвели їх в землю їхню. Стояв же недалеко один віршотворець, тримаючи в руці хартію, на ній же написані були вірші, для них приготовані, йому ж їх читати звелів, таке приказуючи: "Якщо і негарні є, на те не зважай". Той же відповів: "Достатньо і цих для наруги над ними". Хтось же з присутніх сказав: "Чи не є достойні-бо ці, о владико, віршів кращих?" І читалися вірші складені ці:

Всім, хто приходить до того града де ж ноги Божі стояли,

Подаючи світові відраду.

Там і ції себе показали, блуду посудини погані.

І коли були великим гріхам віддані, невірними були розбещені уди.

Як злодії, звідти вигнані.

Вони ж до царського тут граду приставши,

не перестали зло чинити всюди.

Тим знаменням їм лиця начертавши,

прогнали знову злих зле і звідусюди.

Коли ці вірші прочитані були, звелів відвести нас [казали про себе святі] в Преторію. Коли ж ми вийшли, догнав нас хтось і звелів повернутися нам з великим поспіхом — знову цареві нас представив. Цар же, бачивши це, казав: "Думаю, що, відходячи, говорили ви між собою: "Вчинімо наругу над царем". Але спершу я позбиткуюся над вами, а тоді відпущу вас". Те сказавши, звелів роздягнути нас. Коли роздягнені ж ми обоє були, спершу я [казав Теодор] битий був — сам цар бити помагав і безперестанку кричав: "Бий добре". Били ж мене по плечах і по грудях без жодної пощади і помилування. Я ж, довго битий, кричав: "Нічим не згрішив перед царством твоїм". І знову: "Господи, помилуй, Пресвята Богородице, прийди на допомогу нам". Тоді били брата, що подібно кричав і говорив: "Пресвята Богородице, втікаючи в Єгипет із Сином своїм, зглянься наді мною, мученим! Господи, Господи, що вибавляєш бідних з рук, що поневолюють їх, не віддаляй допомоги своєї від нас!" І так обох нас бив, скільки хотів, і в Преторію відвести звелів". Це самі про себе доблесні страждальці до Кузицького єпископа написали. Після чотирьох же днів єпархові були представлені. Він же ласкаво до них говорив: "Один раз лише причастіться з нами — і відпущу вас, ідіть, куди хочете". Блаженний же Теодор, засміявшись, казав: "Подібно говориш, пане єпарше, якби хтось кого просив, кажучи: "Нічого ж від тебе не прошу, лише хай один раз відітну голову твою, а потім підеш, куди схочеш". Знай-бо: тому, хто хоче нас переконувати приєднатися до вас, легше землю і небо перевернути, хай вона буде вгорі, воно ж внизу, ніж нас від благочестя нашого відвернути". Тоді звелів єпарх таврувати лиця їхні. Вони ж від недавно прийнятих ран ще горіли і болем лютим одержимі були. Простягнені були на дошках лицем догори, і знаряддя, на те приготовані, кололи чола і лиця їхні, наносячи вірші вищенаписані. Весь же день начертанням тим мучені були, аж поки сонце західне сутінки змінили, — і перестали колоти лиця їхні, хоч і не хотячи. Відходячи ж від єпарха, начертані страждальці говорили: "Знайте ж всі, хто чує, що херувим, який стереже Рай, коли побачить це на лицях наших начертання, дасть дорогу нам іти і полум'яна зброя відступить, подаючи нам вільний до Раю вхід. Бо нова ця мука, що ви на нас написали, не була від віку. Опиняться ж начертання ці на лиці Христовому обов'язково, і вам читати їх звелять, сказано-бо: "Що зробили одному з менших цих, Мені зробили". Після нового цього і нелюдського катування, задля ікон святих прийнятого, коли кров ще текла, передані були святі до в'язниці. Тоді велінням вищезгаданого волхва Івана, що у той час патріярхом вже був, знову на вигнання послані були в Анамію Вітинську. Наказано ж було, щоб, коли там помруть, не удостоїти їх поховання людського, але, як худобу, виволокти подалі. Коли вони йшли у вигнання, трапилося їм іти поблизу острова того, де ж святий Методій [що пізніше патріярхом Царгородським був] у той час також за святі ікони був у вигнанні, в одному гробі з двома розбійниками замкнений сидів, і один рибалка його годував. Випадково-бо зустрівшись з тим рибалкою по дорозі, все про святого Методія від нього довідалися. Але тому що бачитися з ним не було можливим, — лютими-бо були ті, що вели їх, — через того ж бо рибалку написали до нього малими віршами це:

До живого мертві, в гробі сидячого, До земного, що горішні обходять краї, заковані до пута носячих Пишуть, маючи лиця начертані.

Це Методій святий прочитав, ще ж від рибалки про преподобних страстотерпців розповідь довідавшись, утішився духом. І дякував Богові, що укріпив їх на такий подвиг. Відписав же до них подібними віршами таке:

У писаних вгорі, в книгу незабутню,

Від них же подвійно на чолах начертану

тих в'язнів, що і мають поховану,

життя понад смертю цілує зв'язаний.

Після цього, воїнами ведені, Анамії досягнувши, преподобні несли очевидне свого в Христа благочесного вірування на чолах знамення і там у в'язниці замкнені були. Там же Теодор преподобний, сповнений літ і від багатьох ран і трудів знемігши, спочив у Господі, в день пам'яті святого первомученика Стефана. ї відійшов до вічного спочинку, тіло многостраждальне в путах за Христа залишивши. Брат же його по плоті і по духу Теофан преподобний через розлуку братню поплакавши і надгробне відспівавши, поклав його в раці дерев'яній. Розповідається ж, що в час переставлення преподобного Теодора трапилося тут бути одному старцеві, доброчинствами великому. Він чув вгорі ангельські співи, що було звісткою торжественного його з ангелами до неба возшестя. Коли помер же цар Теофіл, дарувався мир Церкві, цариця Теодора з Михаїлом, сином своїм, благочестивою будучи, прикликала до себе всіх з вигнання отців святих і багатьма їх винагородила похвалами. Тоді і святий Теофан випущений був із темниці. Тоді ж з иншими в Царгород прийшов, знамення своє над зловір'ям перемоги відкрито на чолі несучи. І був як херувим посеред ангелів визначний посеред отців святих. Внесені ж були ікони святі у церкву з великим торжеством у першу святої чотиридесятниці неділю. На їх же внесення блаженний Теофан, канон прекрасний написавши, заспівав. Тоді поставлений був митрополитом Нікеиському граду рукопокладанням святого патріярха Методія", того, що раніше в гробі замкнений був. І так засіяло світло православ'я, темрява ж єресі іконоборної, яка сто двадцять літ, почавши від злочестивого царя Лева Ісавра, церкву Божу, бентежачи, потьмарила, дорешти була вигнана благодаттю Христовою. За час немалий мощі преподобного Теодора, ісповідника Христового, з Анамії в Халкедонію принесені були, багатьом подавалися від них зцілення на славу Христа Бога, з Отцем і Духом славленими навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Теодора, архиепископа Константинограда.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!