Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Січень. - Житіє преподобного отця нашого Павла Тивійського Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Січень..
Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити!                Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!                Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із них ні один не забутий.                Але навіть волосся вам на голові пораховане все. Не бійтесь: вартніші ви за багатьох горобців!                Кажу ж вам: Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський перед Анголами Божими.                Хто ж Мене відцурається перед людьми, того відцураються перед Анголами Божими.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Житіє преподобного отця нашого Павла Тивійського
   

Місяця січня в 15-й день

Житіє преподобного отця нашого Павла ТивійськогоКоли Антоній преподобний у єгипетській пустелі з учнями своїми жив, прийшла йому якось думка, що нема такого досконалого ченця, як же він, і нема такого, щоб перед ним у пустелі оселився і таке, від людей віддалене, вибрав життя. Це [як же сам пізніше сповістив] на гадці маючи, почув у видінні голос, що говорив: "Антонію, є раніший і досконаліший раб Божий від тебе. І якщо підеш, знайдеш його у внутрішній пустелі, поспіши-бо піти до нього швидше, ніж він відійде до Господа". Старець же, те почувши і до тями прийшовши, зразу взяв свій посох і пішов поспіхом у пустелю: знайти хотів того, про кого ж йому сповістилося. Була ж велика в полуднє спека, що й каміння розжарювалося від сонячного тепла. Знеміг старець тілом, але не знеміг духом, ані з наміреної не вернувся дороги. Ще ж і не знаючи, куди йти, кріпився і говорив: "Вірю Богові моєму, що покаже мені раба Свого, якого обіцяв показати". І незадовго побачив чоловіка, на коня подібного, його ж віршотворці іпокентав-роном називають. Його бачивши, спасенним хреста знаменням озброївся і сміливо спитав: "Послухай, в якому місці раб Божий перебуває?" Звір же вклонився на слова святого і, не мігши голосом промовити, рукою показав у той бік, в який до Божого раба йти потрібно. І втік швидким бігом від Антонія преподобного. Дивувався ж старець з вигляду 1 звіра того і пішов у бік, куди ж звір рукою показав йому. Прийшовши ж на одне кам'янисте місце, побачив иншого звіра, який був такої ж людської подоби до половини, инша ж частина тіла його тваринна, ноги мав козлині й роги на голові. Його ж вигляду дивувався старець, проте, вірою безсумнівною озброєний, без страху питав, говорячи: "Хто ти такий?" Звір же плоди фініків на дорогу йому, наче заклад миру, принісши, сказав: "Смертний я є, один із тих, що живуть у пустелі, нас же народи, блудом затуманені, сатирами називають, між богами своїми вшановують. Посланий я є від стада свого просити тебе, щоб за нас до спільного Владики помолився, Його ж, коли у світ прийшов, пізнали, і по всій землі розійшлося слово Його. Таке від звіра почувши, втомлений подорожній змочив лице своє сльозами радости: радів-бо за Христову Славу, через згубу сатанинську, разом же і дивувався, що сатирову мову міг розуміти, і, посохом землю вдаряючи, сказав: "Горе тобі, граде Олександріє, що замість Бога потвор вшановуєш. Горе тобі, граде блудний, в якому з цілого світу біси зібралися. Яку відповідь даси, що і звірі Христову силу ісповідують, ти ж лісові страховиська як богів вшановуєш". Коли святий це говорив, звір утік у пустелю. Про того звіра щоб хтось не подумав, що то неправда, бо і при царі Констянтині такої ж подоби людської звір, названий сатир, жив, в Олександрію був приведений на великий всьому народу подив. Коли ж відійшов, тіло його, щоб не зразу зігнило, сіллю посолили і в Антіохію до царя, щоб він побачив, послали. Але до попередньої вернімося повісті. Непрохідну ту проходячи пустелю, старець нічого иншого не бачив, хіба сліди звірів. І трудився в подорожуванні день вже другий, і другу ніч на молитві провадив, і не бачив, куди повернутися. Коли ж третій світав день, побачив вовчицю, що краєм гори ішла і вила. За нею ж здалеку ідучи, підійшов близько до печери, у якій жив святий Павло, угодник Божий. І, побачивши печеру, старець зрадів, але той, хто жив у ній, відчувши Антоніїв прихід, замкнув двері. Підійшовши ж, старець постукав, і не було відповіді, і так він стояв надворі і стукав безуспішно. Бачивши, що не відчиняються йому двері, впав перед входом у печеру і до шостої години молився, щоб подалося йому увійти всередину і бачити того, якого ж з таким знайшов трудом. І говорив: "Відчини мені, рабе Христовий, відчини, знаєш, хто я, і звідки, і чому прийшов, все знаєш, Бог тобі відкрив. Знаю і я, що недостойний бачити святе лице твоє, проте якщо не побачу тебе, не піду звідсіля. Не ховай себе, бо тебе мені Бог явив. Звірів приймаючи, людину чому відкидаєш? Шукав тебе і знайшов, стукаю, щоб відчинилося мені, якщо ж не відчиниш мені, то помру на порозі твоєму, і поховаєш тут труп мій". И иншого багато зі сльозами говорив і, як немилостивому, докоряв. Відповідав угодник Божий зсередини печери, говорячи: "Хто просить з погрозами? Чи хто зі сльозами докоряє? Дивуєшся, що не відчиняю тобі, бо умирати сюди, нахваляєшся, прийшов ти". Так сказавши, святий відчинив вхід і, обнявши один одного, поцілувалися зі сльозами й на ім'я один одного назвали. Бог-бо кожному з них ім'я иншого відкрив. Коли ж сіли, сказав отець Антоній: "Вітаю тебе, Павле, посуде вибраний і вогненний стовпе, мешканче пустелі". Святий же Павло говорив йому: "Добре ти прийшов, сонце, що освітлює всю вселенну, наставниче тих, що спасаються, уста Божі, ти, що пустелю населив, диявола ж з неї вигнав. Нащо ж такий труд підняв ти до мене, чоловіка грішного, що нічим не є?" Ось бачиш старця, що старий днями і негарно сивиною покрився, бачиш чоловіка, що зараз порохом і попелом буде. Але тому що любов'ю все можна зробити, скажи мені, прошу, яким нині є рід людський, як світ царює, чи є ще такі, що помиляються в ідолопоклонінні, і чи є гоніння на вірних?" Антоній же сказав: "Молитвами твоїми стоїть світ і гоніння припинилися. І Церква оспівує істинного Бога. Але тому що гоніння згадав ти, прошу тебе, не ховай від мене того, що тримаєш у собі, задля Господа, але все розкажи мені, з якої причини від світу відійшов ти у крайню цю пустелю". Святий же Павло почав йому про себе розповідати таке: "Я народився у Тиваїді, мав же сестру, яку батьки, ще поки живі були, віддали мужеві. Мене ж багатьох книг еллінських і римських навчили, і в православній вірі виховали, і самі були православними. Коли ж закінчували земне життя, розділили нам маєток свій, що був великий дуже. І після переставлення їхнього чоловік сестри моєї, лихвар цей, захотів частки моєї і надумав мене, як християнина, передати нечестивому князеві на муки, щоб так мене з життя цього звести і спадок мій забрати. Були ж тоді Децій і Валеріян царі, що мучили всіх, хто сповідував Христа. І був страх великий по всій Тиваїді, бо люті муки вигадували. У той час взятий був нечестивими один християнський юнак. Його ж, довго мучивши, від віри християнської відвернути не змогли, тоді повели у вертоград многоцвітний і пахучий і на одрі красному навзнак простягнули, руки й ноги м'якими мотузками до одра прив'язали. Коли всі пішли, пустили до нього якусь молоду дівчину, щоб змогла його зманити на сходження нечестиве. Безсоромна ж дівчина, обіймаючи і цілуючи його, а ще, соромно сказати, і сокровенного тіла його торкаючись, на гріх нечистий спонукала. Що ж зробив доблесний страждалець, такі муки перетерпівши? Бачивши себе, пристрастю зманюваного, і вже тілесне в собі зрушення відчуваючи, стиснув міцно зубами язик свій, відкусив його і плюнув у лице блудниці — і зразу болем великим пристрасть вгамував, кров'ю ж лице й одяг нечистої дівчини обплював, і так благодаттю Христовою здолав пристрасть. Але й другого юнака, що у християнській вірі непохитно перебував, по багатьох муках нагого, медом помастивши по цілому тілі, на спеку сонячну поставили, прив'язавши руки до рами, щоб, бджолами, й осами, і джмелями покусаного, змусити його до ідольської жертви. Страстотерпець мужній по цілому тілі зранений був, і стік кров'ю, що ані вигляду людського не мав, проте від Христа не відмовився. Це бачивши, ще ж і на мужа сестри моєї дуже гніваючись, його ж ні сльози сестри, ані спорідненість вгамувати не могли, я залишив йому все, утік у пустелю цю і, помалу йдучи, наставлений Богом, тут знайшов цю печеру, і воду всередині, і, розуміючи, що Бог дав мені це місце на перебування, оселився тут і перебуваю, маючи з фініків їжу і з листя одяг. Коли святий це розповідав, прилетів ворон, несучи хліб цілий, його ж перед ними тихо поклавши, відлетів у повітря. Дивувався через те блаженний Антоній, а святий Павло говорив: "Це Господь нам, рабам Своїм, обід послав, цей Милостивець і Чоловіколюбець. Шістдесят років ось уже, відколи приймаю півхліба, сьогодні ж через твій прихід подвоїв подання воїнам Своїм Христос Господь". Прийнявши ж хліб той, великі ті угодники казали один одному, щоб поблагословити і переломити, один одному більшу честь виказуючи: святий Павло преподобного Антонія, як гостя, шануючи, преподобний Антоній святого Павла, як господаря дому і літами старшого, поважаючи. І була між ними суперечка полюбовна довго. Тоді блаженний Павло, взявши хліб з одного боку, другий бік отцеві Антонію вклав у руки — і зразу сам хліб переломився посередині, і кожен свою частку мав. Сидячи-бо над джерелом, їли раби Христові і наситилися, і пили з джерела того, що мало воду чисту й солодку вельми, і віддали Богові вдячність, сіли знову й бесідували цілу ніч аж до ранку. Коли настав день, сказав святий Павло до авви Антонія: "Знав я, брате, віддавна про тебе, що в пустелі цій перебуваєш, і хотів співробітником тебе собі мати, і разом працювати для нашого Владики, але тому що успення мого надійшов час, його ж завжди жадано чекав, бажаючи звільнитися і з Христом жити, послав мені тебе Господь, щоб поховав ти смиренне моє тіло і віддав глину глині". Це чувши, Антоній, ридаючи, зі сльозами говорив: "Не залишай мене, отче, самого, але прийми мене собі супутником". Той же сказав йому: "Не годиться тобі шукати для себе того, що є для ближнього. Хоч і корисно є для тебе, відклавши тягар тіла, іти за Агнцем на Небеса, але й иншим братам корисно, щоб ти їх наставляв і утверджував. Прошу ж тебе, поспіши в монастир свій і принеси мені мантію, яку Атанасій-єпископ дарував тобі, щоб нею обгорнути тіло моє". Це ж блаженний Павло просив, не мантії тої потребуючи, не дбав-бо про те, чи нагим, чи покритим поховається його тіло, що в землі зігниє і яке стільки часу в листя фінікове одягалося. Але щоб без сум'яття душа його з тіла вийшла, через те отця Антонія з монастир від себе відіслав. Здивувався-бо Антоній, чуючи, що про Атанасія і про його мантію говорить, але тому що Христа у Павлі бачив і Бога, у ньому перебуваючого, шанував, нічого більше відповідати не смів, мовчав і плакав, поцілував очі його і руки досить і наказане поспішив здійснити: пішов-бо в монастир, хоч і не хотів, хоч і перетруджений був тілом, проте духом перемагав роки старости своєї. Коли підходив же він до своєї келії, зустріли його двоє учнів, говорячи: "Де ти стільки часу затримувався, отче?" Він же відповідав: "Горе мені, діти мої, горе мені, грішному, що псевдоченцем я є і ім'я лише чернече ношу, бачив Іллю, бачив Івана в пустелі і справді Павла у Раю бачив". Коли ж хотіли учні почути щось від нього більше і просили його, щоб точно їм про те розповів, він уста рукою затулив, говорячи: "На все свій час, час говорити, час мовчати". І, взявши мантію, анітрохи не посидівши ані ж їжі на дорогу не прийнявши, знову пішов, вирушив поспіхом у пустелю, хотівши застати святого живим, боявся-бо, що, коли затримається, святий Павло без нього належне віддасть Господеві.

На другий день, при годині третій, ішов авва Антоній і бачив у повітрі ангельські чини, і пророків, і апостолів собори, посеред них же душу святого Павла, чистішу від сонця, що на небо сходила. І зразу на землю впав, і, піском голову посипаючи, ридав, і взивав: "Чому мене, Павле, покинув? Чому відходиш без останнього цілування? Так пізно пізналися, і так скоро відходиш від мене". Розповідав же пізніше Антоній блаженний, що з такою швидкістю решту шляху перейшов, наче крилатий по повітрі летів, що й ступання по землі не відчував від швидкого руху, — і зразу опинився в печері. У ній же, побачивши святого, що коліна схилив, і руки догори підніс, і голову просто тримав, думав, що живий є і молиться. І, ставши, молився з ним разом. Минув же час. і тому, що не чув молитовного голосу ані звичних зітхань, приступив до нього і знайшов його вже мертвим. І розумів, що тіло святого мужа Богові, для Нього ж усе є живим, і по смерті належне віддає поклоніння. З великим-бо плачем і риданням цілував святе його тіло, обвив мантією принесеною і почав співати псалми, за звичаєм християнським, належні похованню. Не знаючи ж, як би поховати святого, бо не приніс мотики, щоб викопати гріб, говорив собі: "Якщо в монастир повернуся по знаряддя — путь триденна, якщо тут залишуся, то нічого ж без мотики не можу зробити. Залишуся тут і помру, як же годиться, і поблизу Твого, о Христе, воїна впавши, останній віддам подих". Коли він таке собі думав, два леви із внутрішньої пустелі прийшли, рикаючи, наче плачучи через втрату святого. Антоній же спершу трохи настрашився, потім побачив, що звірі, покірні, як ягнята, при тілі святого лягли, жалісне ридання риканням являючи. Дивувався добрим норовам тих звірів, вони ж почали кігтями своїми копати землю і вирили гріб достатній, знову до тіла святого припали із сильним ревом, наче останнє йому даючи цілування. Тоді, прийшовши до преподобного Антонія, лизали руки і ноги його, наче благословення і молитви від нього просячи. Преподобний же, славлячи Христа, що і звірів багато знають Бога, говорив: "Господи, без волі Якого навіть листок з дерева і ні один з птахів не впаде на землю, дай звірам цим благословення Своє, як же знаєш". І знак дав рукою, відійти їм у пустелю велівши. Коли ж відійшли звірі, авва Антоній поховав чесне тіло святого і преподобного отця Павла, першого пустинножителя, що мав усіх років життя свого сто і тринадцять. Після поховання ж святого отець Антоній наступну ніч провів над гробом його, плачучи і молячись. Зранку ж, вернувшись до монастиря свого, взяв одяг святого Павла, з листя фінікового сплетений, і, прийшовши в келію свою, розповів усе детально учням своїм на користь. Одяг же той листяний так беріг і шанував, що двічі лише на рік одягав його: на празник святої Пасхи і на П'ятдесятницю. Обох тих преподобних отців, Павла і Антонія, святими молитвами хай сподобить нас долі угодників Своїх Христос, Господь наш. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том V (січень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том V (січень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том V (січень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!