Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Березень. - Житіє преподобного отця нашого Венедикта Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Березень..
Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу.                А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм.                Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                Також сказано: Хто дружину свою відпускає, нехай дасть їй листа розводового.                А Я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу. І хто з відпущеною побереться, той чинить перелюб.                Ще ви чули, що було стародавнім наказане: Не клянись неправдиво, але виконуй клятви свої перед Господом.                А Я вам кажу не клястися зовсім: ані небом, бо воно престол Божий;                ні землею, бо підніжок для ніг Його це; ані Єрусалимом, бо він місто Царя Великого;                не клянись головою своєю, бо навіть однієї волосинки ти не можеш учинити білою чи чорною.                Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого.                Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба.                А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу.                А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому.                А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві.                Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього.                Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога.                А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує,               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Житіє преподобного отця нашого Венедикта
   

Місяця березня в 14-й день

Благословенний ім'ям і благодаттю Венедикт святий змалку розумом старий був, перевищуючи роки юности своєї вдачею мужа дорослого. Ані одному бажанню тілесному мирському не підкорив своєї душі, але в часи квітучої молодости своєї, коли міг вільно насолоджуватися світом, мав його за траву, що висохла з цвітом. Був же родом із Нурсійського (на заході) краю, а до Риму відданий на науку зовнішньої любомудрости. Бачачи багатьох, що були в училищах і викривленим шляхом за своїми пристрасними похотями ходили, повернув ногу свою звідти, боячись, що через мале навчання книжне згубить великий розум душі своєї і з поганими розбеститься, впаде весь у провалля гріха. Вийшов тоді з училища ненавчений мудрець і розумний невіглас, зневаживши зовнішню любомудрість, аби зберегти внутрішню цноту. Не лише училище покинув, але і превелике багатство своїх батьків, які вже відійшли з життя цього, і бажав чернечого чину й пустельного перебування. Пішла ж за ним одна старенька пані чесна, яка була годувальницею його, любила сповнені чеснот його звичаї. Коли він прийшов на місце одне, назване Ефіди, затримали його там знайомі з приязні, і перебував там при церкві Петра святого. Благоговійні ж мужі, духовну до блаженного юнака любов здобувши, у великому пошанівку його мали. Якось годувальниця його попросила в сусіда на короткий час ночви, щоб чистити пшеницю, і, поклавши їх на столі, кудись пішла. Випадково впали ночви зі столу, розкололися надвоє, і коли повернулася старенька й побачила посуд той розбитий, вельми була печальна і плакала, бо чужа та посудина була. Блаженний юнак, бачивши годувальницю свою, що над розбитими ночвами плакала, взяв обидві частини розбитого того посуду і, пішовши на осібне місце, кинувся на землю перед Богом — через годину з молитви встав і побачив посудину цілою, ані сліду розбиття на ній не було, і, нісши, віддав годувальниці своїй. Про це чудо розійшлася слава поміж людьми, що там жили, і, взявши ті ночви, люди повісили їх на стіні церкви при дверях, аби ті, що заходять, бачили їх на славу Бога, на хвалу ж богоугодному юнакові Венедиктові, який з юности своєї такої благодаті Божої сповнився. Він же, не терплячи пошанування людського і слави, пішов звідти потай від усіх і годувальницю свою покинув, і вирушив у пустелю. Коли ж прийшов на місце, іменоване Дол, яке лежить від Риму за сорок поприщ, де чисті витікають води, зустрів його, з Божого Провидіння, один чернець, Роман на ім'я, який ішов до монастиря, що був там недалеко, — у ньому керував ігумен Теодот. З тим ченцем сівши, про користь душі говорили, і відкрив йому блаженний Венедикт думку свою і бажання серця свого, і знайшов у ньому помічника намірам своїм. Одягнув-бо Роман Венедикта в чернечий образ в пустелі і, знайшовши в одному глибокому байраку печеру, на місці неприступному, там його оселив і приносив йому з монастиря їжу. Не розповідав же про нього в монастирі нікому три роки, але, приховуючи в годину обідню трохи хліба, відносив у призначені на те дні. А тому що до печери тої з гори підхід був незручний і далеко гору ту обходити треба було, щоби зійти в байрак і до печери приступити, — з високої над вертепом тої гори мотузком вельми довгим спускав хліб Венедиктові. Прив'язав же до кінця мотузка і дзвіночок малий, аби почув святий, що хліб йому спускають. Ворог же, що ненавидить Божих рабів, захотів Романову послугу любови перервати і Венедикта, голодом заморивши, у малодушність вкинути, тому, коли одного дня, за звичаєм, Роман спускав з верху гори до вертепу хліб, він, кинувши каменем, розбив дзвіночок, проте нічого не досягнув, бо чесний той чернець Роман не зупинився в послуженні братові, допоки ж Господь не захотів і Романові від богоугодного того труду дати спочинок, і Венедикта, раба свого, світильника, який під сподом ховався, світові явити на користь багатьох.

Коли минуло три роки, пресвітерові одному, що далеко жив і на свято Пасхи щедрі наїдки собі приготував, явився Господь у видінні, кажучи: "Ось ти багато їжі для себе приготував, а раб Мій Венедикт у тому вертепі (назву місця сказавши) з голоду знемагає задля любови до Мене". Пресвітер же, зразу вставши і їжу взявши, пішов шукати чоловіка Божого. Пройшовши кручі гірські, і долішні потоки, і провалля земні, дійшов до названої печери і того, кого шукав, знайшов, і, в Господі поцілувавшись, сіли обидва і словами духовними підживлювали свої душі. Тоді пресвітер просив святого, кажучи: "Отче, скуштуймо їжі, подякувавши Богові, бо Пасха сьогодні". Чоловік Божий відповів йому: "Пасха для мене сьогодні, бо бачити тебе сподобився". Не відав-бо преподобний, що свято Пасхи було, бо далеко від людей жив, ніхто про нього не знав, окрім ченця Романа. Пресвітер же сказав: "Направду, отче, Воскресення Господнього сьогодні свято, і не годиться тобі постити, бо для того я до тебе Богом посланий, аби дарами Його ми обидва наситилися. Дякуючи Богові, скуштуймо обидва їжі". Утішившись духовною веселістю, пішов собі пресвітер, славлячи Бога, бо Божого Раба бачити сподобився. Після цього знайшли його пастухи, і відтоді довідалося про нього багато людей і почали до нього приходити, задля тілесної потреби йому приносячи. Преподобний ж отець навзаєм годував їх духовною їжею. У такому житті Венедикта преподобного бачивши, диявол розпалився заздрістю і шукав, як би то створити йому перепони. Одного-бо дня, перетворившись у птаха чорного, що кос називався, почав літати перед лицем його без страху, що можна було руками схопити птаху ту, якщо б хотів Венедикт святий, але він не зважав. І пізнавши, що то ворожий підступ, знаменням хресним огородив себе — і зникла та птаха. Після зникнення її, зразу, дією бісівською, напала на святого тілесної похоті така боротьба, якої не було в ньому ніколи раніше. В жінку одну, яку колись святий, у світі перебуваючи, бачив, блудний біс перетворився, уяві його представив. І таку в помертвілому його тілі тілесну пристрасть розпалив противник, що мало не похитнувся той душевним занепадом. Приходив до нього помисел, який лукавий йому наносив, щоб у світ повернутися. Але Божа благодать згори його укріпила, переможцем пристрастей зробила. Коли прийшов до тями преподобний, побачив поблизу кропиви і тернини багато, скинув одяг і нагим себе в жала кропиви і колючки тернини кинув. І багато годин перебував, у них валяючись і болюче зранення тіла свого терплячи, допоки тіло своє облите кров'ю не побачив. І, рятуючись від нечистих помислів і блудної боротьби, вельми дякував Богові. Відтоді благодаттю Божою укріплений був у чистоті своїй настільки, що ніколи більше блудний біс не насмілився йому надокучати у весь час його життя, як же він сам пізніше про себе учням своїм розповідав на користь. Розійшлася про нього слава всюди. Трапилося в одному монастирі того краю, що помер ігумен, і поквапилися ченці монастиря того до преподобного Венедикта, наполегливо його просили, щоб був їм наставником і пастирем. Він же, не хотівши і відмовляючись від начальства, грішним і недостойним себе називаючи, казав до них і це: "Мої звичаї не будуть відповідні звичаям вашим". Проте, проханням їхнім переконаний, покорився, хоч не хотів, і став ігуменом монастиря того. Влаштовуючи монастирський порядок і чин із чуванням та устав постницького життя твердо тримаючи, не дозволяв нікому ходити за своєю волею — розкаялися ченці, що такого собі ігумена вибрали, який не відповідав звичаям їхнім розбещеним. І порадилися деякі з них, зліші: отруту смертельну з вином змішавши, в чашу скляну влили і в час обіду те смертоносне пиття преподобному отцеві дати посміли. Він же, простягнувши чесну свою руку, знамення хресне на чаші зробив — і зразу посудина та скляна тріснула і розбилася від хреста святого сили, як від удару каменем. Пізнав-бо чоловік Божий, що чаша та була смертельна, бо не витримала животворного знамення, і зразу, вставши, прикликав братів і сказав до них із лицем усміхненим і незлостивим серцем: "Хай помилує вас милосердний Бог, о діти. Нащо мені це зробити замислили, чи не казав я вам раніше, що мої звичаї вашим звичаям не відповідають? Пошукайте собі за вашими звичаями отця, я ж з вами бути не можу". І, мир їм давши, на попереднє своє пребування у вертеп пішов і перебував один лише перед очима Бога-Всевидця. Проте Господь, який все добре влаштовує, не хотів, щоб сам лише угодник Його Венедикт шляхом спасення йшов, але і щоб инших наставив до спасення: замість малого стада дав йому більше, замість одного покинутого монастиря дав йому дванадцять, бо розійшлася про рівноапостольне його життя слава, сходилися до нього звідусіль: одні молитов і благословення від нього бажаючи удостоїтися, инші ж словами його богонатхненними користь прийняти для душі, а инші жити при ньому хотіли. І багато, покинувши світ і все у світі, при вертепі його побудували собі келії, жили, їжу з праці рук своїх маючи. І за декілька років настільки примножилося братів, що не поміщало їх одне пустельне в глибокому байраку місце. Розділив тому їх святий на дванадцять монастирів і в коленому монастирі дванадцятьох братів жити влаштував, давши кожному монастиреві ігумена з найдосвідченіших своїх учнів, а инших — новоначальних — при собі затримав задля досконалішого наставлення. Приходили до нього деякі і зі славних римських громадян і синів своїх віддавали на службу Богові — вручали преподобному на духовне виховання і наставлення. Таким був Євтихій, чесного і доброго роду муж, який сина свого Мавра, юного хлопця, привів до святого і віддав Богові. Також і Тертулій Патрицій — сина Плакиду, який малим хлоп'ям був, Богові в дар приносячи, у святі отчі Венедиктові віддав руки. Мавр-бо, прислуговуючи святому, помагав йому в трудах, а отроча Плакида вигодовувався в преподобного більше духовною, аніж тілесною їжею.

В одному з монастирів преподобного Венедикта був один брат недбайливий, який під час церковного співу звик виходити з церкви, — і карав його ігумен за те, проте він не виправлявся. Довідавшись про нього, преподобний Венедикт прикликав його до себе і, словами корисними досить настановивши його, відпустив, але той зовсім не виправився. Прийшов тоді в монастир той сам отець преподобний і стояв у церкві на службі. Поглянув на того брата і бачив при ньому біса в образі якогось чорного хлопця, який, вхопивши ченця за край одягу, тягнув його геть із церкви. І сказав преподобний до тих, що поблизу стояли: "Чи бачите, хто тягне з молитви геть брата того?" Вони ж мовили: "Ні, отче". Помолився ж святий до Бога, щоб відкрилися їм душевні очі, і наступного дня бачив дехто з них етіопа малого, який виводив із церкви брата того, і сказали святому, що бачать. Після відпусту ла гідний отець на сувору вдачу трохи перемінився: задля спасення брата вже-бо не лише словами, а й палицею добре покаравши, вигнав з нього біса, який, наче сам рани прийняв, ніколи ж до ченця того більше не повертався, а чернець відтоді виправився.

Монастир один, на горі високій стоячи, води не мав поблизу, аж у яр по воду сходити треба було і з великим трудом на гору в монастир приносити. Прийшли-бо чорноризці монастиря того до отця преподобного, просили його, щоб звелів монастир на инше місце перенести, де б вода була без труду. Преподобний же, трохи потерпіти їм звелівши, сам уночі з малим хлопцем, вищезгаданим Плакидою, на гору ту пішов і, схиливши коліна, помолився — вивів (як же колись Мойсей спраглому в пустелі Ізраїлеві) джерело води, що не лише на потребу монастирську вдосталь її було, але й потік немалий з гори в долину стікав. В иншому його монастирі, коли брат один копав вертоград лопатою при березі річки, випадково спало залізо з деревини на дно річки, і журився вельми брат той, бо не міг витягнути заліза з води, — ріка була дуже глибока та швидка. Трапилося тоді преподобному Венедиктові прийти до вертограду того і, побачивши брата сумного, зробив чудо, до Єлесеєвого подібне: взяв руків'я лопати і занурив його в ріку на те місце, де спало залізо, — і зразу залізо те з дна ріки вийшло і само на руків'я прикріпилося. І віддав преподобний лопату цілу братові, кажучи: "Працюй і не журися". Одного дня, коли сидів преподобний у келії своїй, хлопець Плакида, взявши відро, побіг до ріки по воду. Зачерпуючи з берега, впав з відром у бистрину ріки, і несла його вода далеко. Преподобний ж, бачивши те душевними очима, покликав учня Мавра, що служив йому: "Біжи, біжи, бо Плакида в ріку впав, і вже далеко занесла його бистрина водна". Поспішив Мавр і, бачивши далеко від берега Плакиду тонучого, побіг по ріці, як по сухій землі, і, схопивши хлопця за волосся, витягнув на берег. І, оглянувшись назад, пізнав, що по ріці ходив, як по сухому, не пам'ятав-бо по воді ходіння свого, але здавалося, що по землі йшов. Настрашився і, прийшовши з Плакидою, сповістив отцеві — той же зарахував те не собі, а силі ретельного послуху Маврового, Мавр же зарахував те отчим молитвам. Плакида ж сказав: "Я бачив над головою мантію отця, і здавалося мені, що ти сам, отче, взяв мене за волосся і вивів на сухе, на березі ж побачив Мавра". Коли ж прославляв Бог преподобного Венедикта великою благодаттю чудотворення і всі до нього приходили, пресвітер один, що в тих краях жив, на ім'я Флорентій, бісом настановлюваний, зрушився на заздрість і великим злословством ображав преподобного і засуджував серед людей, намагаючись ревність людей, яку до святого мали, відвернути від нього. Але нічого не досягнув: ніхто ж бо не йняв образливим його словам віри ані не слухав його. Тому замислив окаянний отрутою заморити святого і, зробивши просфору зі смертельною отрутою, послав у дарунок преподобному Венедиктові. Ясновидний же муж, хоч і пізнав, що просфора та отрутою наповнена, проте прийняв її з вдячністю. В годину ж ту, коли звичайно обідав отець преподобний, ворон із ближнього лісу до келії звик прилітати і брати хліб з рук отця святого. І коли в той день надійшов час обіду, прилетів, як завжди, ворон по призначену для себе їжу. Преподобний же Венедикт, взявши просфору отруєну, від пресвітера Флоренція прислану, перед вороном поклав, кажучи: "В ім'я Ісуса Христа, Сина Бога живого, візьми хліб цей і занеси в такі пустельні місця, де б ніхто з людей і птахів не зміг знайти його". Ворон же, з відкритим дзьобом і розпростертими крилами почав навколо хліба того літати, кричачи, виразно сповіщаючи, що послухати веління отчого хоче, але не може через отрутоносні диявольські зваби, які були в хлібі. Сказав же знову чоловік Божий до птаха: "Візьми-візьми, не бійся, не зазнаєш шкоди, і неси в пустелю непрохідну". І Виконуючи наказане, ворон, зі страхом великим просфору ту смертоносну дзьобом взявши, полетів, а через три години повернувся і звичну з рук отця прийняв їжу. Незлобливий Отець, бачивши Флорентієву злість на себе і ворожість, за нього більше, ніж за себе молився до Бога, аби не мав йому цього за гріх, але більше — щоб виправив його. Проте Флорентій невиправним перебував, на гірше посягав: не змігши таємною отрутою убити тіла Венедиктового, задумав убити душі учнів Венедиктових сатанинським підступом. Учні щодня працювали у вертограді. Флорентій же найняв сімох дівчат, лицем вродливих, і посилав їх до вертограда, щоб, оголивши ціле тіло, при вертограді безчинно поводилися перед очима юних монахів, стрибаючи, і танцюючи, і співаючи — щоби так серця юних змогли збудити на нечисту похіть. Бачивши ж те, преподобний отець Венедикт, злякавшись душевної шкоди для юних своїх учнів, задумав піти звідти з молодими своїми монахами — і даючи місце Флорентієвому гніву, і відводячи юних від спокус. Прикликавши братів та ігуменів монастирів своїх і авву їм досвідченого поставивши, передав їх Богові, а сам смиренномудро, ухиляючись від ненависти і ворожости людської пішов звідти з небагатьма учнями молодшими. Довідавшись про відхід преподобного з того краю, пресвітер Флорентій вельми зрадів, але Бог помсти, Господь, чинячи відплату за раба свого, несподіваною згубив смертю того лукавого пресвітера. Коли сидів він у домі своєму у світлиці і веселився, раптом завалилася разом з ним світлиця — і роздушений був стінами ворогуючий. Ніхто инший з домашніх його не постраждав, лише сам той пресвітер так помер. Почули про те зразу в монастирях Венедиктових — не зволікаючи, блаженний Мавр, улюблений учень святого, якого він у монастирі залишив, послав услід за отцем, кажучи: "Повернися, отче, пресвітер-бо, який без причини на тебе ворогував, помер погано". Преподобний, чуючи про таку смерть Флорентієву, великої сповнився печалі і плакав за ним довго. На Мавра ж, учня, образився, що зрадів той через Флорентієву смерть, і заповідь покаяння послав йому, а сам на попереднє своє життя повернутися не захотів, але на инше переселився місце. Мешкання змінив — ворога ж ні, бо винахідник зла диявол більші на нього навів напади. Скільки той воював, стільки угодник Божий непереможним виявлявся, допомогою Христовою.

Пішовши з попереднього свого місця, Венедикт преподобний прийшов до Кампанійського краю, у межі града, що Касен називався, де на одній високій горі знайшов храм ідольський, який називався Аполлоновим, і гай навколо. Ідола-бо розбив, розбивши і храм зруйнувавши, і гай порубав і спалив, а на тому місці через якийсь час збудував церкву в ім'я святого Йоана Хрестителя, і обитель влаштував, і братію більшу зібрав. Було ж у тих землях багато людей невірних, які ідолам поклонялися, і навертав їх до Христа муж апостольський сильним ділом і словом, проповідь святу утверджуючи чудесними діяннями. Біси ж, не стерпівши його туди приходу і від нього зруйнування свого, нападали на нього відкрито, лютим полум'ям дихаючи, і кликали на ім'я по-римському "Бенедикте, Бенедикте". Коли ж не відповідав їм святий, говорили знову: "Маледикте, Маледикте, а не Бенедикте". Тобто: "Проклятий, проклятий, а не благословенний, що тобі до нас, нащо нас гониш?" Благословенний ж Венедикт молитвою і знаменням хресним, наче вітер порох, відганяв їх від себе. Коли будували обителі і брати на поклик трудилися і намагалися звести висоту кам'яної споруди, святий в усамітненій келії своїй вправлявся в молитві і, бачивши біса, що мимо йшов, сказав до нього: "Куди йдеш, вороже?" Відповів біс: "Іду до монахів, які будують". Святий ж зразу послав, сповіщаючи братів, аби пильнувалися уважно від несподіваної якоїсь напасти ворожої, бо біс в ту годину пішов до них. І ще посланець говорив до братів, як раптом впала будована стіна й убила одного юного хлопця, через що ченці були вельми скорботні, — не через стіну, що впала, але через смерть брата сумували — і, прийшовши до святого отця, сповістили про те зі сльозами. Він же звелів принести хлопця до себе. Неможливо було нести його на руках, бо кам'яна стіна не лише тіло, але й кості в ньому всі роздробила, тому взяли його на якесь розпростерте веретище і в келію отця внесли. Преподобний же на рогозині своїй, на якій молитися звик, звелів мертвого покласти і всім вийти геть, замкнувся сам і ревною своєю до Бога молитвою воскресив мертвого — цілого і здорового, і того ж дня послав його, наче він зі сну збудився, до братів на діло.

В обителі преподобного було узаконене передання-правило від нього, аби брати, яких на службу послано, ані їжі, ані пиття не куштували в дорозі, допоки в монастир не повернуться. І берегли те правило пильно. Трапилося ж одним посланцям затриматися більшу частину дня, бо відстань шляху була велика. Зголодніли й повернули в дім одної освяченої дівчини добродійної — вона їх почастувала, вони їли і пили. Згодом, повернувшись, до отця по благословення прийшли. Спитав їх отець: "Де їли?" Відповіли вони: "Не їли, отче". Сказав святий: "Нащо обманюєте, чи не в тої боголюбивої дівчини їжу прийняли? Чи не таку і таку їли їжу? Чи не стільки чаш випили?" Вони ж, те чувши, були налякані, бо те, що далеко відбувалося, знав отець-ясновидець, і, впавши, визнали правду і прощення просили. Також й иншого одного, який таємно їв, викрив, і инших багато діл, таємно роблених, бачили його ясновидні очі, і боявся кожен що-небудь і де-небудь чинити негоже чи говорити, бо знали: всюди з ними духом є отець їхній і на всі їхні діла і слова дивиться, і тих, що грішать, викриває. Тотила, цар готський, що в тому Кампанійському краї тоді був, почувши про ясновидство Венедикта преподобного, захотів прийти до нього. Не зразу ж сам прийшов, але одного сановника свого, який називався Рига, в образі своєму царському послав — для того щоб випробувати ясновидство преподобного: чи пізнає, що не сам цар до нього прийшов? І коли вирушив Рига в образі царському з боярами і військом великим, преподобний Венедикт, здалеку його побачивши, крикнув йому: "Зніми, дитино, той царський одяг, в який ти вбраний, бо не твоє це, але того, хто послав тебе до мене". Рига ж, перестрашений у викритті, поклонився святому і зразу повернувся. Тоді сам той Тотила-цар прийшов зі смиренням і кланявся ясновидцеві Божому. Багато ж святий його викривав і сварив за катування його і за багато його злих діл. І пророчі від нього про себе слова почув Тотила.. Сказав-бо йому преподобний: "Рим візьмеш, з допусту Божого, і море перейдеш, у десятий же рік царювання свого — помреш". І всі ті пророчі преподобного отця слова у свій час збулися. Із пророчим же даром преподобний отець наш Венедикт мав і на бісів від Бога дану силу: клирика-бо одного Аквинійської церкви, якого мучив біс, посилав єпископ Константій у різні святі місця до мученицьких гробів. Але святі мученики не захотіли подати йому дару зцілення як недостойному. Коли ж привели його до чоловіка Божого Венедикта, зразу отримав зцілення молитвами його. Відігнавши ж біса із клирика того, Венедикт святий дав йому заповідь таку, кажучи: "М'яса не їж ані на священичий ступінь зійти не смій. У той самий день, коли посмієш прийняти сан священства, зразу немилостивому катуванню бісівському переданий будеш". Зцілений клирик до себе повернувся, довго тих заповідей отчих дотримувався: м'яса не їв і священства не торкався. Однак через досить років бачив, що деякі пресвітери повмирали, а на місця їхні виходять ті, що були після нього, і за безчестя те собі мав. Отож, наче забувши заповіді святого Венедикта, посягнув на священичий ступінь. І коли прийняв свячення — того ж дня, з допусту Божого, напав на нього лютий біс і, немилостиво його розшматувати, убив до смерти. Так пророче слово отця преподобного пройти мимо не змогло. Муж один благородний, Теопров на ім'я, громадянин чесний Касина-града, який богомудрим Венедикта святого повчанням від ідолопоклоніння до Бога був навернений, мав у духовного цього отця та учителя велике дерзновення і любов через добродійне життя своє. Він, якось у келію його увійшовши, побачив преподобного, що гірко плакав і ридав. Довго ж стоячи і дивлячись на нестримний потік його сліз, не розумів, бо не в час молитви застав його в плачі, оскільки звичай був у преподобного під час молитви плакати. Святий Венедикт сумував і тужив, сльози, і хлипання плачевне, і стогін випускав. Перестрашений був Теопров, спитав про причину плачу його, і, ледь від сліз і хлипання стримавшись, святий сказав: "Чи бачиш монастир, який я, допомогою Божою, створив і стількох братів приготував? Це все, судом Всесильного Бога, язичникам буде передане на зруйнування і розграбування — ледве ж я впросив Бога дарувати мені душі братів і моїх, що в монастирі живуть". Це пророцтво преподобного І збулося після переставлення його: одної-бо ночі, коли спочивали брати, напали лонгобарди несподівано на монастир. Не змогли ж ані одного з братів взяти, всі-бо втекли цілими, бережені від рук варварських молитвами отця свого преподобного Венедикта, — монастир же лонгобарди спустошили, зовсім зруйнували. А в дні святого цього отця обитель його оберігав Бог, задовольняючи необхідним.

Чоловік один благочестивий послав преподобному Венедиктові два глеки вина. Раб же посудину одну з вином, утаївши, приховав на дорозі, а иншу приніс отцеві. Прозорливий же отець, відпускаючи раба, сказав йому: "Вважай, дитино, щоб не пив ти з того глека, який на дорозі сховав, але вилий те вино і побачиш, що в ньому є". Раб же той засоромився через викриття, поклонився святому і пішов. Прийшовши до схованої посудини і хотівши довідатися, чи правдиві слова святого, почав посудину ту перехиляти долі, щоб вино вилилися. І ось з вином змій вийшов — злякався раб той страшно і каявся у сподіяному грісі своєму.

Село було недалеко від обителі преподобного, яке раніше підпорядковувалося бісам в ідолопоклонницькому нечесті, але з приходом у той край Венедикта святого і старанням його належним усі навернулися до Христа Бога. У тому селі був монастир чесних дів, Богові освячених в чернечому чині, до них звик преподобний посилати досвідчених братів, аби зі слів Божих їх повчали. Якось-бо один із братів, що задля такої потреби до черниць був посланий, службу свою закінчивши, уже повертався — впросили його ті діви взяти обрусець — той, взявши, за пазуху собі поклав. Коли ж він прийшов перед лице отця преподобного, поглянув на нього святий грізно і гнівно сказав: "Брате, чому беззаконня увійшло в надра твої?" Той же, настрашившись і забувши від страху про обрусець за пазухою, не розумів, про що до нього отець говорить. Святий же знову сказав: "Хіба я там не був при тобі, коли ти, від священних дів обрусець прийнявши, за пазуху собі сховав?" Той же, це чуючи, впав перед ногами святого і прощення за прогрішення своє просив.

Одного дня, коли преподобний, за звичаєм своїм, увечері обідав, і пізня була вже година, монах молодий, син одного володаря багатого, стоячи перед трапезою, свічу в руці тримав, світячи, і почав гордісним умом в помислі своєму говорити: "Хто є той, якому я прислуговую і, свічку тримаючи, служу йому, наче раб? Чому для цього поганого старця працюю?" Коли він так думав, не утаїлася від ясновидного отця думка його, і зразу по-батьківськи викрив його, лагідно сказавши: "Знаменуй хресним знаменням серце своє, дитино, нащо гордісні помисли у тобі проростають, вважай собі". І, прикликавши инших послушників, звелів свічу з рук його взяти — той же, вийшовши з келії, сидів заплаканий. І коли питали його брати, чому отець його відіслав, визнав перед ними помисел свій гордісний, і всі дивувалися ясновидності отця, що й думки серця перед ним не таяться.

Одного року голод був у краю Кампанійському, і в обителі преподобного бракувало хліба, і вже не більше п'яти хлібів виявилося, що ані на одну трапезу такій кількості братів не вистачало. Коли сумували брати вельми і не відали, звідки добувати прогодування на час голоду, сказав до них святий: "Чому сумні, маловіри, через брак хліба? Чи не покладаєтеся на Бога, який не покидає тих, що коряться йому? Чи не пам'ятаєте слів Спасителевих з Євангелії: "Шукайте насамперед Царства Божого, а все інше додасться вам. Знає бо Отець ваш небесний, чого потребуєте, перед вашим прошенням". Не занепадайте духом, нині скруту маєте, завтра ж примноження необхідного щедро матимете". І наступного дня, Божим Провидінням, перед воротами обителі з'явилося двісті мірок муки, які у веретищах лежали, і ніхто не міг довідатися, звідки і хто таку кількість муки приніс. І пізнали, що Бог невидимо послав їм їжу, молитвами отця їхнього. Боголюбивий один муж просив преподобного, аби велінням його збудувати монастир на полі того чоловіка, яке було поблизу Теракинійського града. Послав преподобний з учнів своїх будівничих на те діло достатньо, звелів їм очистити місце і приготувати до будівництва потрібне. "Я ж, — казав, — сам у той день (назвав той день) прийду і покажу, на якому місці яку споруду будувати". Вони ж пішли і все приготували — чекали приходу отця. Коли ж настав названий день, сплячим будівничим на світанку явився преподобний, показуючи місце, де мають будувати церкву, де ж трапезну, де лічницю, де келії й инші всі монастирські споруди. Збудившись, будівничі один одному про своє сонне розповідали видіння і дивувалися, що одне видіння у всіх було, і чекали отця. Коли ж він не прийшов у той день ані потім, образилися і прийшли до нього сумні, казали: "Отче преподобний, ми чекали приходу твого, як же ти обіцяв, щоб показати нам місце для будівель. Чому ти не прийшов?" Відповів святий: "Що кажете, браття, хіба я до вас не приходив?" Вони ж наполягали, кажучи: "Ні, отче, не приходив". Тоді сказав святий: "Забули, коли я явився вам, сплячим, і показав рукою всі місця, на яких що маєте будувати? Ідіть і на тих місцях будівлі зводьте, на яких у видінні вашому я звелів вам". Вони ж, поклонившись святому, повернулися і наказане виконували.

Дві дівчини роду великого в краю тому, обіцяючи Христові зберігати своє дівство, жили в домі своєму, постячи. Життя мали чисте, але язики непогамовані: инших-бо осуджували, обмовляли, докоряли ближнім. Про те довідавшись, преподобний Венедикт послав до них, кажучи: "Виправте язики ваші, якщо ж ні, то від Божественного Причастя відлучу вас". Вони ж від свого безумства не відступили і навіть відповіді не дали на веління отця. Через мало днів померли обидві в дівстві чистому і в церкві разом поховані були. Коли ж відправлялася Божественна служба і диякон, проголошуючи, наказав оглашенним, які не могли причащатися, виходити геть, бачив дехто обох тих дів, які виходили з гробу свого і з церкви і не могли всередині бути під час Святої літургії. Це ж траплялося на всіх Божественних службах. Коли ж про те сповістили Венедиктові святому, зжалився над ними і, взявши просфору, послав у церкву ту, наказавши принести святу жертву за душі тих дів. І після принесення святої жертви ніхто більше не бачив, щоб вони виходили геть, і віримо, що прощення від Бога прийняли святою жертвою і молитвами преподобного.

Монах один молодий з обителі святого Венедикта, який своїх по крові батьків понад міру любив, часто в дім їхній без благословення отчого ходив. Якось, за звичаєм своїм, таємно з монастиря вийшовши, увійшов у дім до батьків, і зразу, впавши, помер. Про те довідалися ченці — взявши тіло його, звичному похованню передали. Наступного ж дня опинилося тіло монаха того поза гробом викинене — і, взявши, знову поховали. І знову на ранок викинене бачили. Батьки припали з великим риданням до ніг преподобного Венедикта, милости просили, щоб, благодаттю Божественною, яка була в ньому, помилував сина їхнього, померлого окаянно, і звелів, аби земля тримала його тіло. Преподобний ж, бачивши зболене їхнє серце, взяв малу частку Пречистих Таїнств і звелів покласти її з шаною на грудях померлого й поховати його. Коли ж це зробили, залишилося у гробі тіло, яке до того земля вивергала.

Був же преподобний вельми милостивий до всіх, милосердний і ласкавий до убогих, і щедрий, і скільки посилав Бог обителі його — роздавав те жебракам і потребуючим без жалю, сам же і брати його в убогості перебували. Якось муж один вірний, що зубожів, бідою одержимий від позикодавця, йому ж винен був дванадцять золотих, прийшов до святого зі сльозами, просячи, щоб подав йому дванадцять золотих, аби викупитися йому від боргу, бо позикодавець люто вимагав, щоб віддав він борг. Преподобний ні одної копійки в монастирі своєму тоді не мав, сказав до чоловіка того: "Пробач нас, брате, бо я не маю нині стільки, скільки просиш. Але через два дні знову прийди". Протягом двох тих днів святий звично молився, просячи в Бога викупу належного, а на третій день прийшов знову збідований той чоловік і кланявся Божому угодникові, просячи обіцяного викупу. Стояла ж в монастирі посудина, наповнена сочивом, і раптом зверху сочива тринадцять золотих з'явилося, молитвами святого. їх взявши, отець милостивий дав все тому засмученому чоловікові, кажучи: "Іди, дитино, дай позикодавцеві своєму дванадцять, а один зайвий тримай собі задля домашньої потреби".

Коли вийшов якось чоловік Божий з братами на поле обробляти вертоград, землероб один сина малого померлого на руках ніс і, сльозами рясними обливаючись, до монастиря прийшов і преподобного отця Венедикта шукав. Сказано ж йому було, що на полі з братами працює і має там затриматися. Тому померлого сина чоловік той перед ворітьми монастирськими поклав, сам побіг швидко до преподобного і зустрів його, коли той повертався вже з діла до монастиря, і почав промовляти зі сльозами до святого, кажучи: "Дай мені сина мого, отче, дай мені сина". Чоловік же Божий здивовано сказав йому: "Хіба я взяв твого сина?" Відповів чоловік: "Помер син мій, але йди воскреси його". Ці слова чувши, преподобний засмутився вельми і сказав до братів: "Утікаймо, браття, утікаймо, бо це діло — воскрешати мертвих — не наше, але святих апостолів". Чоловік же від сильного свого болю сердечного, запинаючись, говорив: "Не піду звідси, поки сина мого не воскресиш". Преподобний же, до тіла мертвого хлопця підійшовши, схилив коліна з братами на молитву і сказав до Бога: "Господи, не на гріхи мої дивися, але на віру чоловіка цього, який за воскресення синочка молиться, і віддай душу тілу цьому". Ще ж не закінчилася молитва святого, зразу померлий почав виявляти в собі силу життя, руками сягаючи і всім тілом рухаючись. Святий же, взявши хлопця за руку, поставив його живого і здорового і віддав отцеві його, і всі славили Бога за таке чудо преславне. Багато й инших предивних чудес сподіяв цей отець-чудотворець, про що розлого Григорій, Папа Римський у книзі другій Двоєсловія написав. Нам же і цього скороченого, з тієї книги зібраного, досить на користь. Далі ж до кінця історії цієї наблизимося.

Сестра була по крові у Венедикта преподобного, Схоластика на ім'я. її з пелен батьки віддали Богові, ціле життя своє провадила у дівстві і постництві й угодила Богові досконало. Мала звичай щороку один раз приходити до брата свого, до цього угодника Божого. її ж він приймав не в самому монастирі, а в одному монастирському маєтку, що був недалеко, і там, до неї виходячи, бесідував про корисне. В останній же рік життя свого Схоластика блаженна, за звичаєм, прийшла до брата свого святого. Вийшов до неї преподобний з деякими учнями своїми, цілий день той з нею у святих словах і богонатхненних бесідах і корисних оповідях відпочивав, коли ж настав вечір і пітьма ночі надходила, поставлена була трапеза, і приймали їжу. І ївши, не відкладали богонатхненних бесід, і затрималися в них немалу годину ночі після вечері. Сказала ж свята та діва до преподобного: "Прошу тебе, брате мій, не покидай мене цієї ночі, нехай до світанку про небесну радість і вічне життя порозмовляємо". Блаженний же відповів: "Що ти кажеш, сестро? Поза келією моєю перебувати цілу ніч для мене неможливо". Було ж у ту годину повітря настільки чисте і ясне, що дощової хмари навіть сліду не видно було. Свята ж діва, бачивши, що брат не слухає її прохання, сплівши свої пальці, руки на столі поклала і голову свою на руки схилила, в глибині серця свого молитву зі сльозами до всесильного Бога приносила. Було ж: коли підняла голову свою, раптом пролунав голос грому страшного, і пролився дощ безмірний, і були блискавиці з громами, і хмара велика, що ані чесному Божому чоловікові Венедикту, ані братам, що прийшли з ним, не лише трохи вийти, але навіть з дверей виглянути не було можливим. Така була сильна в Бога тої святої діви молитва. Пізнав же преподобний, що вона таємною своєю молитвою раптовий той навела дощ, і сказав до неї: "Що ти зробила мені, сестро?" Відповіла сестра: "Просила тебе, брате, і не захотів ти мене послухати, просила ж Господа мого — і Він мене зразу послухав. Нині ж, якщо можеш вийти, покинь мене і в монастир іди". І, хоч не хотів, преподобний Венедикт перебував у неї цілу ніч ту без сну, розмовляючи про вічне життя. Зранку ж, мир одне одному давши, кожен до себе пішов. Минуло ж після того три дні: коли стояв преподобний на молитві, звів очі свої вгору і бачив душу преподобної сестри своєї у виді голубинім, яка у світлості великій до неба летіла і в небесне зі славою була прийнята, і пізнав її з тіла відхід, веселости великої сповнився, співрадіючи душі, яка сподобилася такої слави, і, вельми Богові дякуючи, розповів братам про переставлення сестри своєї. Пославши, приніс святе її тіло в монастир свій і в гробі своєму, його ж собі приготував, поклав з шаною, як дорогоцінний скарб. Після того через недовгий час прийшов до нього, щоб провідати, Серванд-диякон, ігумен монастиря, що був у Кампанійському краї, який Ливерій Патрицій збудував, муж, сповнений небесної благодаті. І говорили обидва корисні слова про пресолодку їжу небесного насліддя, якої ж хоч цілком ще прийняти не могли, проте нею зітханнями частими і богомисленим розумом почасти причащалися. І коли й тілесної їжі скуштувати була потреба, то із зітханням її приймали, споминанням у серці прославляли нетлінну їжу. У час нічного спокою преподобний отець Венедикт у світлицю свою зійшов, а блаженного того гостя Серванда-диякона в підсвітличну келію ввели. Спочивши звечора трохи, преподобний Венедикт встав на молитву, випереджуючи годину опівнічну, стояв при віконці і молився: раптом побачив світло небесне велике, і ніч більше від денного світла просвітилася. А що чудесніше, як же сам отець пізніше оповідав, що здавалося, казав, наче цілу вселенну, ніби під одним сонячним променем зібрану, бачив. Уважно до світлости тої приглядаючись, преподобний бачив душу блаженного Германа, єпископа Капуанського, яку на вогняному колі ангели до неба підносили. Тоді преподобний Венедикт хотів спільником і свідком вражаючого того видіння мати гостя свого Серванда, скликнув голосом великим двічі і тричі, на ім'я його кличучи. Той же, незвичного оклику злякавшись, побіг поспіхом до нього у світлицю і бачив не ціле видіння, але частину малу того невимовного світла — инше ж все чоловік Божий Венедикт розповів йому. Послав-бо святий зразу в Касин-град до любого свого учня, вищеназваного Теопрова-громадянина, бажаючи того, щоб він послав швидко в Капуан довідатися про єпископа Германа святого. І принесли вістку негайно, що переставився. Випитавши обережно про час його переставлення, виявив, що в ту саму годину опівнічну переставився Герман святий, в яку ж бачив Венедикт преподобний душу його, яку ангели на вогняному колі до небес підносили.

Після цього настав час і самому преподобному Венедиктові відлучитися від тіла і відійти до Господа. Довідавшись перед шістьма днями годину своєї кончини, звелів відкрити гріб, для себе приготований, і, розхворівшись тілом, на одрі лежачи, повчав братів, їм же закони чернечого чину написав. У день переставлення свого звелів нести себе до церкви святого Йоана Хрестителя, її ж на зруйнованому Аполлоновому капищі, як же вище мовилося, збудував. Причастившись Божественних Таїнств, підніс руки свої до Бога і, молячись, відлучився від тіла — відійшов до Бога в Небесні пресвітлі поселення, які, ще в тілі бувши, бачив. В ту годину, коли преподобний Вендикт із пут тілесних звільнитися хотів, два ченці — один в дорозі, на якусь службу посланий, а другий в иншому монастирі в келії своїй молився — видіння одне бачили: бачили шлях, від землі до неба приготований, коштовними встелений ризами, і свічок багато і пресвітлих було по обох боках того шляху, бачили ж вище шляху якогось світлоносного мужа, його ж краса була невимовна, і чули його, що говорив до них, що шлях той для любого Богові Венедикта, ним же він у цю годину має зійти на небо. Те видіння два брати, далеко тілами один від одного будучи, бачили єдине.

Бо й самих себе в тому ж видінні бачили, разом там стояли, і, прийшовши на поховання отця свого святого, всім братам, які зібралися, розповіли. Зібралися-бо зі всіх обителей преподобного і з инших монастирів ченці і багато людей з цілого того краю і влаштували преподобному отцеві чесне з багатьма слізьми поховання. Поклали ж святе його тіло в церкві Хрестителя, яку він збудував, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного у Тройці Бога, якого все творіння славить навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого отця нашого ісповідника Євсхимона, єпископа Лампсакійського, який за царювання Лева Ісаврянина в путах і вигнанні за святі ікони постраждав.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!