Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Травень. - Сказання про убивство святих страстотерпців руських князів Бориса і Гліба Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Травень..
Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити!                Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!                Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із них ні один не забутий.                Але навіть волосся вам на голові пораховане все. Не бійтесь: вартніші ви за багатьох горобців!                Кажу ж вам: Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський перед Анголами Божими.                Хто ж Мене відцурається перед людьми, того відцураються перед Анголами Божими.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Сказання про убивство святих страстотерпців руських князів Бориса і Гліба
   

Місяця травня на 2-й день

"Блажен муж, що Господа боїться, заповіді Його любить, і сильним буде на землі насіння його, і рід праведних благословиться", — говорить великий серед царів пророк. Воістину блаженним є муж, що боїться Господа, святий рівноапостольний наш великий князь Володимир, наречений у святому хрещенні Василієм, син Святослава, бо не лише сам постарався догодити Богові, але й цілу державу свою, землю Руську, святим хрещенням просвітив, наче дар коштовний і приємний, Господеві приніс. Через те й насіння його сильним зробив на землі Господь, і рід його праведний благословив. Той великий князь, коли в старості глибокій був і зближався до блаженної своєї кончини, коли з тимчасового, земного, у безконечне, небесне, царство і з многотрудного життя на спокій вічний і блаженне життя переселитися мав, скликав дванадцятьох синів своїх, їх же від багатьох жінок у час невірства свого народив, і розділив поміж ними князівство своє — землю Руську, кожному за достоїнством. Вишеслава посадив у Новгороді Великому, Із'яслава — у Полоцьку, Святополка — у Турові, Ярослава — у Ростові. Коли помер Вишеслав, посадив Ярослава у Великому Новгороді, Бориса — у Ростові, Гліба — у Муромі, Святослава — у древлянах, Всеволода — у Володимирі, Мстислава — у Тьмуторокані, Станіслава — у Смоленську, Судислава — у Пскові, Брячислава, чи Позвизда, — у Луцьку на Волині. Минуло ж після святого хрещення років десь двадцять вісім, коли почав блаженний Володимир хворіти. І в той час приїхав до нього син його Борис, найлюбіший йому з усіх дітей, і прийшла вістка до князя Володимира, що печеніги йдуть раттю на Русь. І сумний був Володимир, що не міг сам вийти проти печенігів на війну, бо хворий був. І прикликав любого сина свого Бориса, названого у святому хрещенні Романом, поручив йому воїв своїх і послав його за Дніпро проти печенігів. Той же скоро пішов і, печенігів не знайшовши, повернувся назад і став на ріці Алті. І ось прийшла до нього вістка, що батько його благовірний, святий великий князь Володимир, переставився на Берестовім і що Святополк, який при тому був, намагається утаїти смерть батькову: тіло-бо, у килим загорнувши і поміст знявши, спустив додолу, тоді повіз вночі у град потай і поставив у Десятинній церкві Пресвятої Богородиці. Блаженний же князь Борис, те чувши, почав плакати за батьком своїм, кажучи: "Горе мені, батьку мій, світло очей моїх, сяйво і зоре лиця мого! Горе мені, як зайшов ти, світло моє, не був я при твоїй кончині, щоб сам я чесне твоє поховав тіло! Чому не міг я поцілувати чесну сивину твою, отче мій!" И инших багато розчулених слів у плачі своєму говорив. Святополк же сів у Києві на престолі отчому самовладно, не йому-бо Києвом володіти після батька годилося, і сповнилося серце його беззаконного владолюбства і Каїнової злісної заздрости. І сказав собі: "Винищу братів моїх всіх і буду єдиним володарем на Русі". І зразу послав підступ свій до брата Бориса, кажучи: "Брате мій любий, хочу з тобою любов мати і до батькового подавання ще більше додам тобі володінь". Це ж казав лукаво, шукаючи, як би знищити Бориса. Киян же скликав, роздав їм дарів багато, проте серце їхнє не було з ним. Тоді пішов вночі до Вишгорода, прикликав таємно до себе Путшу-боярина й инших вишгородських бояр: Тільця, Єловича і Ляшка. І сказав їм: "Скажіть мені правду, чи маєте до мене приязнь усього серця?" Вони ж з Путшею сказали: "Голови наші зі всіма вишгородцями за тебе покладемо". Тоді окаянний Святополк сказав Путші і друзям його: "Тому, що обіцяли за мене покласти ваші голови, ідіть, потай убийте Бориса, брата мого". Вони ж обіцяли зробити так. Князь же Борис стояв тоді на Алті-ріці, і казали йому київські бояри: "Піди в Київ і сядь на престолі отчому, ось-бо і воїнство отче з тобою". І сказав їм блаженний Борис: "На старшого брата не піду, його ж за батька маю". Те чувши, бояри і воїни пішли собі від нього, а святий Борис залишився зі своїми отроками і хотів іти до брата Святополка, щоб поклонитися йому, віддаючи честь як старшому братові і найголовнішому князеві. І прийшов до святого Бориса один таємний вісник, сповіщаючи про злий умисел Святополка, що хоче його убити і вже на те посилає убивць. Святий же не йняв тому віри, знаючи, що нічим не прогрішився проти Святополка, не сподівався такого зла від брата. Проте бентежився думкою у день той, і печаллю був одержимий, і поклався на Бога. Був же день той суботою, і увійшов у шатро своє, молився з плачем до Христа Бога і до Пречистої Богоматері. У святу неділю, вельми рано вставши, звелів єрею утреню співати, а сам молився до Господа ревно. Бояри вишгородські, яких послав Святополк, тої ночі підійшли близько і чули блаженного Бориса, який співав утреню, стояли. Сповіщено ж було Борисові святому, що наблизилися вже убивці від Святополка, щоб убити його, — ще ревніше почав молитися, кажучи: "Господи, як багато моїх ворогів на мене, багато їх постало проти мене". І далі той псалом. І знову читав Псалтир, з великим розчуленням промовляв псалом, в якому є слова такі: "До Тебе прив'язаний з лона, з лона матері моєї, Бог Ти мій, не відступи від мене, бо скорбота близько, і нема кому помогти мені, обступило мене биків багато, бики грубі тримають мене, відкрили на мене пащі свої, наче лев, шматуючи і рикаючи... Обступило мене псів багато, сонм лукавих тримає мене... Ти ж, Господи, не віддаляй допомоги своєї від мене на заступництво моє, почуй, забери зі зброї душу мою, з руки собачої єдинородну мою". І далі. Після закінчення утрені, дивлячись на ікону Христову, з плачем говорив: "Господи Ісусе Христе, цим людським образом явився Ти на землі задля спасення нашого і захотів волею своєю на хресті бути прибитому за гріхи наші. Ти і мене сподоби в Ім'я Твоє перетерпіти страждання це, яке не від супротивних, але від брата свого прийняти маю неповинно, і не став йому, Господи, це за гріх". І, помолившись досить, поклався на волю Господню. І ось окаянні вбивці, наче звірі люті, раптом напали зі зброєю, з оголеними мечами і списами, і вскочили в шатро самі бояри вишгородські окаянні: Путша, Тілець, Єлович і Ляшко — вдарили Бориса святого списами, і прокололи його, і впав мученик на землю, і лежав у крові своїй. Один же з вірних отроків його, Георгій на ім'я, родом угрин — його вельми любив Борис святий, і мав він гривну золоту, яку Борис на нього поклав, — упав на тіло пана свого, кажучи: "Не покину тебе, пане мій любий, але де краса тіла твого в'яне, там і я закінчу життя своє". І його там-таки списом простромили. А що не могли швидко зняти з нього золотої гривни, відтяли голову його і геть викинули, і так зняли гривну. І через те неможливо було потім знайти тіла Георгієвого між трупами, багатьох-бо тоді вибили мечами отроків Борисових. Цей Георгій-угрин, любий отрок святого Бориса, братом був рідним преподобному Мойсею-угринові, що за чистоту від жінки-ляшки постраждав, про нього ж у Патерику Печерському більше написано. Святого ж страстотерпця Бориса окаянні убивці, загорнувши в шатро, поклали на колісницю і повезли з собою, ще ледь дихаючого. І ось зустріли їх два варяги, послані від Святополка. Побачивши, що святий Борис ще дихає, один з них зразу витягнув меча свого і встромив у серце святому, і так загинув Борис святий у 24-ий день місяця липня, на пам'ять святої мучениці Христини, у день недільний, і прийняв вінець мученицький від Господа. Тіло ж його чесне привезли убивці до Вишгорода, таємно поховали в дерев'яній церкві Святого Василія.

Сказання про убивство святих страстотерпців руських князів Бориса і Гліба

Після убивства святого Бориса думав окаянний Святополк, як би ще і Гліба убити, Борис-бо і Гліб були дітьми однієї матері, їх же народила болгариня Володимирові. Послав тому Святополк підступно у град Муром до Гліба, князя муромського, кажучи: "Батько дуже хворий і кличе тебе до себе, хоче бачити тебе. Іди тому швидко з малою дружиною". Блаженний же Гліб був дуже послушливий батькові — зразу, взявши трохи дружини, пішов скоро, аби ще живим застати батька свого, святого Володимира, не чув-бо про переставлення його. Коли прийшов він до гирла Волги, вночі спіткнувся під ним кінь на ямі і пошкодив йому трохи ногу. Через те сів у судно водне і вирушив водним шляхом до Смоленська. Коли ж досягнув урочища, що називалося Смядин, пристали до берега. Тим часом до Ярослава, князя великого Новгородського, прийшла вістка з Києва від Предислави, сестри його, про смерть батька їхнього Володимира і про убивство Бориса від Святополка. І послав Ярослав до Гліба, кажучи: "Не йди до Києва до Святополка, бо батько наш вже помер, а Святополк убив Бориса і тебе хоче убити". Те послання Ярославове наздогнало блаженного Гліба на Смядині, і заридав Гліб вельми, і плакав гірко за батьком і за убитим братом. І ще він на тому місці плакав, як у ту ж годину прибули посланці від Святополка, убивці, і напали раптом з оголеною зброєю, почали в судно Глібове заскакувати. Отроки ж Глібові заніміли зі страху, а святий Гліб, побачивши убивць, підняв руки свої до неба і почав молитися зі сльозами, кажучи: "Суди, Господи, тих, що кривдять мене, і зупини тих, що нападають на мене, візьми зброю і щит і встань на допомогу мені, вийми зброю і зупини тих, що женуться за мною, скажи душі моїй: "Спасення Я твоє". Старійшина ж убивць, окаянний Горлсір, звелів зразу убити Гліба. Тоді кухар Глібів на ім'я Торчин, що стояв ззаду, ворогуючи на пана свого, витягнув ніж свій і взяв ззаду за голову святого Гліба, застромив ніж свій йому в гортань і перерізав її — наче ягня непорочне, заколенням передав смерті, позбавивши його життя цього короткочасного і багатостраждального місяця вересня у 5-ий день, у понеділок, на пам'ять святого пророка Захарії, батька Предтечі, убитого між церквою і вівтарем. І став святий Гліб перед Христом Богом у Небесному Царстві разом з братом своїм Борисом, сповнилися на них слова псалма: "Ось як добре, як красно жити братам разом, у житті безкнечному, на славу святих мучеників". Люті ж убивці після убиття святого Гліба не удостоїли його належного чесного поховання, але кинули тіло його чесне на пустельному місці, недалеко від берега, між двома колодами, трохи гілками прикидавши. І ніхто зі смоленців не відав про тіло убитого князя Гліба, де воно є. Бог же, що не покидає угодника свого, показав людям різними чудами тіло мученикове: то стовп вогненний являвся на тому місці, то свічки горіли, а часом спів ангельський чути було тим, хто поблизу проходив, худобу випасаючи. Тоді через якийсь рік ловці, що вистежували звірів, знайшли те чесне і святе тіло, що лежало ціле, ані звір-бо, ані птах не торкнувся до нього, ані жодного тління не було на ньому, і сповістили у граді. Громадяни ж, весь чин духовний і світський, вийшли з хрестами, взяли тіло страстотерпця, пізнали-бо, що то благовірного князя муромського Гліба Володимировича, на тому місці убитого, і принесли з шаною у град, поклали його в церкві. Бог-бо показав угодинка свого славного смолянам, як же ізраїльтянам колись Иосифові кості.

Окаянному ж Святополкові не досить було крови двох братів, святих страстотерпців Бориса і Гліба, але після убивства їх зразу простягнув убивчу руку і на третього брата — Святослава, князя древлянського, який, довідавшись про злість Святополкову, кинувся втікати в угри. Проте наздогнали його послані від Святополка убивці й убили в горах Угорських. Тоді Ярослав, князь Великого Новгорода, зібравши воєнну свою силу, пішов на Святополка, помщаючись за кров братню. І була боротьба велика і довга між Ярославом і Святополком десь до чотирьох літ: то Ярослав Святополка перемагав і проганяв, то Святополк, допомогу від ляхів здобувши, Ярослава долав. Тоді врешті переможений був Святополк на тому місці, де убив Бориса святого. Коли-бо Святополк, не раз від Ярослава переможений і прогнаний, втікав у печеніги і звідти знову на Ярослава у силі важкій прийшов, тоді Ярослав проти нього вийшов, став на Алті-ріці, де Борис святий списом проколений був, підняв руки свої до неба, помолився до Бога, зі сльозами кажучи: "Кров братів моїх взиває з землі до Тебе, Владико Господи, Боже мій, але прошу Тебе, Всемогутній Творче, Судде найсправедливіший, пометися за кров праведників цих, як же помстився Ти за кров Авелеву на Каїні, поклавши на ньому неприкаяність, так поклади неприкаяність на цьому окаянному Святополкові, щоб не зміг більше проливати крови братньої і християнської". Тоді сказав: "Браття мої, святі Борисе і Глібе, поможіть мені на убивцю цього гордісного". І, закінчивши молитву, сполчив воїнів своїх і мав битву із силою Святополковою, коли сходило сонце, була ж п'ятниця того дня. І билися обидві сторони сильно, і не було такої січі в Русі ніколи ж, за руки-бо бравшись, сіклися, і текла кров потоками по долинах, і ледве до вечора Ярослав здолав і стер зовсім Святополкову силу, і утік Святополк з малою дружиною з тої битви, і побіг в ляхи. Напав же на шляху на нього біс зі страху і розслабив кості його, що не міг він сидіти на коні, і на ношах його несли. Не міг же від хвороби на одному місці перебувати ніде, але все кричав до своїх: "Ось женуться за нами, втікайте!" І втікали з ним. Він же кричав знову: "Ось женуться за нами, втікайте!" І так від місця до місця втікали, несучи його. І пробігли з ним всю Ляську землю (гнаний-бо був гнівом Божим), допоки не прибігли в пустелю між чехами і ляхами, і там він прийняв злому життю своєму недобрий кінець: бісом-бо мучений, помер тілом, разом же й душею, загинув навічно, прийнявши у спадок геєну вогненну. Тіло ж його окаянне дружина його там же, де помер, землі передала, насипавши над ним могилу велику, яка й донині є, і виходить з неї сморід сильний, щоб явити помсту Божу на застереження поганим людям. Благовірний же великий князь Ярослав після війни зі Святополком прийняв цілком княжіння київське і, від війн відпочивши, почав питати про чесні мощі убитих братів, святих страстотерпців Бориса і Гліба: де і на якому місці покладені. Про святого Бориса зразу сказали йому, що у Вишгороді, у церкві святого Василія покладений. А про святого Гліба знали всі, що недалеко від Смоленська убитий, про тіло ж його, на якому місці покладене, ніхто з киян не знав, аж поки не прийшла вістка зі Смоленська до Ярослава, сповіщаючи, що чудесним знаменням об'явив Бог тіло святого Гліба, яке на пустельному місці довго лежало, і що чесно у град Смоленськ його перенесли. І зразу Ярослав послав єреїв і дияконів у Смоленськ, і, взявши звідти Гліба святого зі всілякою честю, поклали в корабель і повезли Дніпром до Києва. І зустрів мощі мученикові благовірний князь Ярослав з митрополитом, і з ігуменами, і зі всім духовним чином, і з багатьма людьми. І бачили всі тіло те чесне страдницьке цілим, без усілякого тління, що за такий час не пошкодилося, не почорніло, але біле було, наче в живої людини, і пахощі випускало, і дивувалися чудові тому. І понесли у Вишгород у церкву Святого Василія дерев'яну, розкопали землю і поклали в раці кам'яній біля брата його — святого Бориса. Бог же почав прославляти угодників своїх, явно показуючи, що удостоїв їх з ликами святих мучеників Царства свого Небесного: дав-бо мощам їхнім святим дар зцілювати недуги, і приходило багато хворих до гробу їхнього з вірою, і приймали недугам своїм зцілення, і поверталися здорові, славлячи у святих прославлюваного Бога.

За якийсь же час трапилося, з допусту Божого, що зайнялася церква Святого Василія, у якій лежали під сподом чудотворні мощі святих мучеників, нових чудотворців руських Бориса і Гліба. І не могли люди погасити церкви тої ніяк, зверху-бо зайнялася, виносили з неї всі ікони, і посуд, аж до малого, і нічого ж із речей церковних, що там були, не згоріло, лише сама церква, і так залишилися святі у гробі лежати без церкви. Але коли приходили з вірою люди, подавалися зцілення і знамення являлися, як же раніше на Смядині над тілом Гліба святого: то стовп вогненний, то свічки запалені видно було на гробі святих, а часом ангельські чути було співи, і багато людей на видіння те приходило туди. Прийшли ж якось варяги і ходили зі зневагою там, де лежали під землею чудотворні святих мучеників мощі. І коли один із варягів ступив ногами на гріб мученицький, раптом вийшов вогонь з гробу й обпалив йому ноги. Той же не міг стерпіти, закричав і скочив з місця того, і показав дружині своїй опалені свої ноги. І відтоді не сміли наблизитися до того місця, але зі страхом поклонялися.

Про це і про инші чуда, що були з гробу святих, розповіли великому князеві Ярославу. Він же зрадів душею, що братів його, які невинно постраждали, прославляє Господь, і те, що чув, розповів митрополитові Іларіону. Митрополит же, дякуючи Богові, що в землі нашій нових чудотворців прославляє, сказав до князя: "Раду добру і богоугодну даю тобі: щоб спорудив ти церкву над гробом чудотворців святих. І виймемо з-під споду нагору мощі їхні чесні, аби ще з більшим серцем приходили до них вірні люди й отримували прошене від угодників Божих. І сподобалася князеві рада митрополитова, і поспішив збудувати скоро церкву дерев'яну у Вишгороді над гробом святих мучеників, велику і гарну, з п'ятьма верхами. Розписав усю зсередини іконами і прикрасив її всілякою красою. Коли закінчена була церква зі всіма прикрасами і потребами, прийшов преосвященний митрополит Іларіон з клиром і всім освяченим собором, також і великий князь Ярослав зі всіма боярами і з великою кількістю люду, і відспівали всенічну в новій тій церкві місяця липня у 24-ий день, в який же колись Бориса святого убито, й освятили церкву. Після закінчення освячення звелів митрополит викопати землю над гробом святих, і, коли викопували, виходили пахощі з гробу. Викопавши, винесли із землі раки з мощами святих, і підійшов митрополит зі священиками, страхом і любов'ю дерзаючи, відкрили святих раки і бачили чудо преславне: тіла-бо святих цілі, нетлінні, лицями світлі, наче живі, виглядали, що всі дивувалися вельми. Сповнилася пахощів великих ціла церква, і поклали ті мощі святих з правого боку в церкві. І встановили в той день, 24-ого липня, святкувати пам'ять святих мучеників Романа і Давида. Ще коли були вони в церкві на Святій Літургії, чоловік один, кривий на обидві ноги, прийшов, повзучи, з великим трудом до церкви і просив, щоб дали йому наблизитися до чесних мученичих ковчегів, була-бо люду тиснява велика. І коли зблизився і торкнувся, з вірою молячись, зразу утвердилися йому ноги — благодаттю Божою і молитвами святих страстотерпців, і, вставши, ходив перед усіма. Те чудо бачивши, сам князь Ярослав, і митрополит, і всі люди віддали хвалу Богові і святим Його угодникам. Після Літургії ж узяв князь всіх на обід, і святкували свято, як же годилося. Багато в той день великий князь роздав з майна свого убогим, і сиротам, і вдовам.

Після переставлення великого князя Ярослава, коли літ досить минуло, коли вже постаріла церква, яку Ярослав збудував, тоді син його, що тримав велике Князівство київське, благовірний князь Із'яслав, збудував нову церкву, дерев'яну, велику, в ім'я святих, під верхом одним. І коли закінчена була церква, руські князі, сини Ярославові, зібралися у Вишгороді на перенесення чесних мощей святих страстотерпців Романа і Давида: Із'яслав Київський, Святослав Чернігівський, Всеволод Переяславський. Також і митрополит Георгій з єпископами: Неофітом Чернігівським, Петром Переяславським, Микитою Білогородським, Михаїлом Юріївським. Були й ігумени: преподобний отець наш Теодосій Печерський, Софроній, монастиря святого Михаїла, Герман, святого Спаса, й инші всі ігумени. І влаштували свято світле, і, взявши, чесні мощі спершу Бориса святого в раці дерев'яній несли. Перед ними йшли преподобні чорноризці зі свічками, після них — диякони, тоді — пресвітери, тоді — святителі, а після них ішли князі, несли на раменах своїх святі мощі і, принісши, у новій церкві поставили. Коли відкрили раку, наповнилася церква пахощами предивними, наче якийсь дим тонкий від мощів виходив. Те бачивши і вдихаючи, всі прославили Бога. А митрополита Георгія охопив жах, бо не мав твердої віри до святих. І впав ниць перед святими мощами, прощення просив. І, цілувавши Бориса святого, поклали в раку кам'яну. Після того пішли, взяли Гліба святого з кам'яною ракою і, поклавши на сани, везли. Коли ж були вже в дверях, стала рака непорушно, і звеліли людям кликати: "Господи, помилуй!" Коли ж молилися люди, зрушилася рака, і несли її, поставили зі святим Борисом і цілували святого Бориса голову, а святого Гліба руку, яку взявши, митрополит благословляв нею князів і людей. У той час князь київський Із'яслав мав якусь болячку на шиї, і боліла його голова. Узяв Із'яслав руку митрополитову з рукою святого Гліба, приклав її до болячки, і до голови, і до очей — і в ту ж годину зцілився. І всі прославляли Бога й угодників Його величали. Після Літургії ж обідали князі зі святителями разом, і великі милостині убогим роздали. І відтоді встановився празник Перенесенння чесних мощів святих страстотерпців і чудотворців руських князів Бориса і Гліба у 2-ий день травня, на пам'ять святого Атанасія, архиєпископа Олександрійського.

Невдовзі Святослав Ярославович, князь спершу чернігівський, тоді (після вигнання Із'яслава) київський, захотів збудувати у Вишгороді церкву кам'яну, гарну, святим мученикам Борисові і Глібу, яку заснувавши і з землі вивівши, переставився. Після Святослава ж знову Із'яслав прийняв престол княжіння київського і не дбав про церковне те будівництво, але й Із'яслав не в довгім часі помер на війні від рани. Третій брат — Всеволод Ярославович, князь переяславський — на великому княжінні київському сівши, вже перед кончиною своєю почав будувати церкву ту, що Святослав заклав, але, не закінчивши, переставився. Після Всеволода ж Михаїл Із'яславович, прозваний Святополком, князюючи в Києві, багатьма війнами у всі роки був обтяжений. І не докінчувалася та церква, у ті-бо часи погани укріпилися і багато насилля чинили християнам. Через те наче забули про ту церкву, також і про чуда святих мучеників, хоч і багато було. Після того Олег Святославович, князь чернігівський, Богом зрушений, докінчив і прикрасив церкву кам'яну у Вишгороді, яку раніше Святослав, батько його, будувати почав. Але Михаїл Святополк, князь київський, заздрячи Олегові, не захотів переносити мощів святих мучеників у ту кам'яну церкву. Після смерти ж князя Михаїла Святополка настав у Києві Володимир Всеволодович, прозваний Мономах. Він захотів перенести мощі святих страстотерпців Бориса і Гліба і сповістив про те по всій землі Руській, і зібралися до нього князі руські Давид і Олег Святославичі чернігівські із синами своїми, і з вельможами, і боярами, й инші князі з боярами своїми, і з усієї землі Руської сила-силенна людей зібралася. Також і митрополит Київський Никифор з боголюбивими єпископами Теоктистом Чернігівським, Лазарем Переяславським, Миною Полоцьким, Данилом Юріївським і з блаженним Прохором, ігуменом Печерським, Савою, ігуменом Спаським, Сильвестром Михайлівським, Петром Кловським, Григорієм Андрієвським і з иншими ігуменами й з усім освяченим собором. І не вміщав Вишгород зібраної влади і народу. Отож, у перший день місяця травня освятили церкву, і бенкет великий зробили того дня, і всі князі і святителі обідали в Олега, князя чернігівського, убогим же і подорожнім велику трапезу ставили три дні для частування. У другий же день травня, коли встановлено празник Перенесення чесних мощів святих князів Бориса і Гліба, після відспівування звичного утреннього правила (була ж тоді неділя Святих мироносиць) митрополит із єпископами і зі всіма пресвітерами і дияконами, одягнувшись у світлі священні ризи і свічки запаливши, покадили раки святих і поклали кожного на свої сани, на те приготовані й прикрашені. Були ж раки кам'яні, і везли князі з вельможами самі. Попереду ішов митрополит зі всім освяченим собором за своїм чином. Не могли ж не лише мощів святих везти, але ні самі ступити через велику кількість люду, що наступав і тиснув звідусіль. І звелів князь Володимир Мономах кидати срібняки в людей, і так ледве змогли привезти раку зі святим Борисом. Поставивши ж посеред церкви, пішли по святого Гліба. І таким же чином привезли, і при святому Борисі поклали. Була ж суперечка між князями: Володимир-бо Мономах благоволив, аби мощі святих були посеред церкви, і хотів склепіння срібне над ними збудувати, а Давид і Олег хотіли поставити з правого боку в камарі, де батько їхній Святослав Ярославович назнаменував. І сказав митрополит з єпископами: "Кидайте жереб для кращого знаття: де захочуть святі мученики, там їх і покладемо". І сподобалося слово це всім. І поклали жереби свої у вівтарі на божественній трапезі, і вийнявся жереб Давида й Олега. І поставили святих мучеників у камарі, на те приготованій, із правого боку. Володимир Мономах окував раки святих срібними дошками, й ікони святих зобразив на дошках і позолотив. Поставив же при раках і свічада срібні позолочені зі свічками, і всю камару позолотою прикрасив невимовно: любив-бо той благовірний князь красу церковну дуже і до святих мучеників велику сердечність з вірою мав. Робили ж ці святі угодники Божі і чуд багато, з них же тут деякі згадати належить.

Був у Вишгороді муж на ім'я Мирон, садівник. Він мав отрока, в якого була нога суха, скорчена, і не міг ходити нею, анітрохи не чув її, але зробив собі дерев'яну ногу, щоб ходити. Він завжди на церковне правило вдень і вночі в церкву святих мучеників Бориса і Гліба приходив і до гробу їхнього зі сльозами припадав, просив зцілення. Одної ночі явилися йому святі мученики і сказали: "Чому взиваєш до нас, чоловіче?" Він же показав їм всохлу ногу і просив зцілення. Вони ж перехрестили ногу його тричі. І коли збудився той хлопець зі сну, відчув ногу свою здоровою. І скочив, славлячи Бога, і розповідав людям, як його святі мученики Борис і Гліб явленням своїм зцілили. Розповідав же, що бачив, як ходив з ними і Георгій, той отрок, що впав на тіло святого Бориса, коли його вбивали, і простромлений був списом. Він свічку носив перед святими, видно було.

Сліпець один прийшов, припав до гробів святих. І цілував з любов'ю ковчеги, і очі свої прикладав, просячи зцілення, — і зразу прозрів, і всі прославили Бога і святих Його угодників Бориса і Гліба. Також кульгавий був один, який мав ногу, відтяту по коліно, і зробив дерев'яну ногу, погано на ній ходив, він прийшов до Вишгорода, перебував при церкві святих мучеників з иншими убогими, приймаючи на потребу від християн, що подавали милостиню. Був же в той час у Вишгороді старійшина садівників, якого кликали за світським звичаєм Ждан, а у святому хрещенні Микола. Він мав звичай щороку влаштовувати празник святителя Христового Миколая, годуючи убогих і подорожніх. Якось, коли відбувалося в домі того мужа на честь святого Миколая святкування, прийшли туди убогі. Туди прийшов і кривий один, сподіваючись щось отримати, сів перед хатою, і чомусь не дали йому ні їсти, ні пити. І був голодний і спраглий, тоді раптом втратив свідомість і бачив видіння таке: здавалося, наче сидить у церкві святих мучеників Бориса і Гліба, і побачив обох, що виходили з вівтаря і до нього йшли. Він же злякався сильно, упав ниць, і взяли його святі за руку й посадили. І почали говорити про зцілення його, спершу перехрестили його, потім ногу його пошкоджену ніби єлеєм помастили, розігнули коліно його. Усе ж те як уві сні бачив недужий, був-бо наче сплячий, впавши ниць у дворі Миколаєвому. Люди ж, бачивши, що він так упав, обертали його туди і сюди. Він же лежав, наче мертвий, лише душа його в ньому була і серце його в ньому билося. І думали всі, що вразив його дух нечистий. Тому взяли його, віднесли до церкви святих страстотерпців і поклали біля дверей церковних. І багато людей, що недалеко стояли, бачили річ дивну: від коліна кривого того почала з'являтися мала нога, наче дитина, і росла помалу, допоки не стала така, як друга. Сталося те за одну годину, і прийшов до тями чоловік той, перед тим кривий, почав ходити обома ногами, радіючи, і підстрибуючи, і хвалячи Бога, прославляючи ж цілителів своїх, святих страстотерпців, і про їхнє явлення перед усіма розповідаючи. Бачили ж те всі люди, великі похвали возсилали Богові, кажучи з пророком: "Хто може розповісти про силу Господню, розголосити усю славу Його". І знову: "Дивний Господь у святих своїх".

У граді ж Дорогобужі жінка одна працювала вдома у день святителя Христового Миколая, і явилися їй святі страстотерпці Борис і Гліб, грізно погрожуючи їй і кажучи: "Чому працюєш у день святого Миколи, хіба не знаєш, що Господь не терпить безчестя угодників своїх?" Те сказавши, розкидали хатину її. Жінка ж та зі страху була наче мертва, і потім ледве отямилася, і лежала цілий місяць недужа, і в тій хворобі всохла їй рука. Хоч і встала з хвороби, проте всохла її рука не зцілилася, і перебувала так три роки. Чула ж про одного чоловіка, який покручені руки і ноги мав і прийняв зцілення від святих мучеників Бориса і Гліба. Прийшла і вона до Вишгорода в день передпразника Успення Пресвятої Богородиці. І сповістила про себе пресвітерові Лазарю, який був начальником клириків церкви святих мучеників. Він же звелів їй перебувати цілу ніч при церкві. Зранку ж ішов клир з хрестами з усіма людьми до другої церкви, яка була Пресвятої Богородиці. Підійшла жінка до Лазаря-священика і розповіла йому сон свій, кажучи: "Цієї ночі, коли я сиділа при церкві і задрімала, стали переді мною два юнаки гарні і сказали мені: "Хто тебе тут посадив?" Я ж відповіла їм: "Лазар-священик звелів мені, сказавши: "Сиди тут, може, Бог, молитвами святих мучеників, зцілить тебе". І коли те сказала до них, зразу старший з них зняв перстень з руки своєї, дав мені, кажучи: "Вбери на руку і перехрестися — і зцілиться тобі рука". Це почувши від неї, Лазар звелів жінці в тій же святих мучеників церкві бути на Літургії: хотів-бо після Літургії помолитися за неї і помазати святим єлеєм всохлу руку її. І коли після того як відспівали трисвяте, почали співати прокимен, перед читанням апостольського послання "Величає душа моя Господа", зразу суха рука жінки тої стала здорова — і почала жінка велегласно славити Бога і святих чудотворців угодників Божих Романа і Давида. І всі з подивом возсилали славу Богові.

Також сліпець один, приходячи до церкви святого великомученика Георгія, просив прозріння осліпленим очам своїм. Коли він так довгий час робив, однієї ночі уві сні явився йому святий великомученик Георгій, кажучи: "Чому взиваєш до мене, чоловіче? Якщо прозріння потребуєш, я тобі повім, де маєш те отримати: іди до святих мучеників Бориса і Гліба, і вони дадуть тобі прозріння, їм-бо далася від Бога благодать зцілювати в землі цій Руській всілякі недуги". Збудився ж сліпець зі сну, вирушив у путь, ведений, і прийшов до Вишгорода, перебував при церкві святих мучеників декілька днів, припадаючи до гробів їхніх і молячись, — і отримав прошене, відкрилися-бо йому очі, і став зрячий, і славив Бога і його угодників. Розповідав же людям про видіння, яке було йому від святих мучеників, як, прийшовши до нього, обидва перехрестили тричі його очі — і так він прозрів.

Зроблено наклеп було колись перед великим князем київським Михаїлом Із'яславичем Святополком на двох мужів неповинно. Князь же, повіривши оббріхуванню, не роздивившись, що є насправді, звелів обох мужів тих обмовлених залізними закувати веригами і вкинути до темниці у Вишгороді. Тоді иншими багатьма ділами в управлінні князівському своєму був зайнятий, забув про тих мужів, у темницю вкинених. Вони ж немало часу перебули в путах, всі їх покинули і забули, нізвідки не мали надії на звільнення своє. Знаючи, що в бідах швидкими помічниками є святі мученики Борис і Гліб, на них у Бозі надію склали, і прикликали їх у молитвах своїх, і щонеділі подавали сторожеві своєму гривні, аби той, просфору і свічки купивши, відносив у церкву святих мучеників. Коли багато часу минуло і ті у великій печалі й тузі були, однієї ночі явилися їм у сонному видінні святі мученики Борис і Гліб і поламали окови їхні. Коли ж мужі ті зі сну збудилися, один з них на своєму місці в темниці був, проте без кайданів, а другий опинився за темницею, лежачи, й окови його були розбиті. Також і окови друга його розбиті при ньому лежали, і видно було, що темниця замкнена твердо, як же й була, і запечатана виглядала. Тому, вставши, настрашений муж той збудив темничного сторожа, і був сторож у великому страху і жаху, дивуючись, як в'язень вийшов з темниці, коли двері були твердо замкнені й запечатані і печать була ціла, і питав його, як вийшов. Той же казав: "Пустіть мене спершу в церкву на утреню, хай поклонюся святим чудотворцям Борисові й Глібу і поцілую святі їхні ковчеги, тоді розповім, що було". Пішов же до церкви зі сторожем, впав перед ковчегом святих, голосно возсилаючи славу Богові й відда ючи дяку визволителям своїм чудесним — святим страстотерпцям Романові й Давиду. Тоді, вставши, почав перед усіма розповідати про своє звільнення так: "Коли ми спали в темниці, бачили у видінні, що раптом знято було дах в'язниці, і побачили святих мучеників Бориса і Гліба, які зверху приходили до нас і говорили: "Чому тут перебуваєте?" І відповідали ми: "Така воля князя, але наклеп на нас вчинено". Сказали Ж святі: "Ось ми прийшли, аби звільнити вас із темниці, бо взиваєте до нас". Тоді сказали до мене лише: "Ти зразу йди до церкви нашої і розкажи, що бачиш нині, а цього друга твого, як маловірного, залишаємо ще в темниці, проте звільнивши з кайданів, — на покарання маловірства його і на запевнення инших допускаємо на нього сліпоту очей на якийсь час. Ми ж нині відходимо до Грецької землі і через три дні знову сюди прийдемо і зробимо так, що він прозріє. Підете після того обидва до князя й скажете йому: "Нащо таке погане робиш, не роздивившись, де правда, мучиш людей неповинно? Якщо в тому не виправишся, то багато зла прийде на тебе". Коли так промовили до нас святі, невидимі стали. Я ж, — сказав звільнений в'язень, — після такого видіння збудившись зі сну, не відаю, як опинився за темницею, лежачи, і пута мої і друга мого розламано і при мені покладено. Якщо ж хочете точніше довідатися й більше впевнитися в тому, що я кажу, то йдіть до темниці". І пішли з ним усі, що були в церкві, і побачили двері темничні й печаті цілі, окови ж зовні лежали розбиті, і, дивувавшись, прославляли Бога. Сповістили ж те зразу старійшинам градським, і прийшли вони, відчинили темницю, і знайшли другого в'язня, який сидів без оков, незрячий же очима, і відпустили обох з темниці. Був же день четвер, і прийшли обидва в церкву мучеників святих, не відходили від неї аж до дня недільного, дякуючи за звільнення, прозріння ж очам осліпленим просили. У день недільний сліпий той муж, припадаючи до гробів святих, молився, голосно взиваючи, що втомилися клирики від зойків його і казали: "Відведіть сліпця того звідси, бо співати неможливо, зойки його спів заглушають". Проте він залишився, припадаючи, і б'ючись, і взиваючи до святих: "Помилуйте мене, чудотворці святі, просвітіть очі мої, як же ви обіцяли".

Тоді раптом обернувся до людей і промовив, кажучи: "Взивайте "Господи, помилуй" і дивіться на милість Божу і чудо святих мучеників — ось-бо бачу!" І стали очі його здоровими, наче ніколи сліпоти і болю не мали. Тоді всі великими голосами прославили Бога і святих страстотерпців і чудотворців руських. Пішли ж мужі ті до князя Михаїла Святополка і все бачене, і чуте, і те, що сталося з ними, детально розповіли. Князь же здивувався і вжахнувся через преславне те чудо, і виправився з того часу, і не вірив швидко наклепам, не передавав на кару без розгляду і точного дізнання щодо правдивости, до святих же мучеників часто у Вишгород приходив і з любов'ю поклонявся чесним їхнім мощам.

У великоросійському славному граді Володимирі Заліському, коли княжив Всеволод Юрійович, онук Володимира Мономаха, збунтувалися на нього два братаничі його — Мстислав і Ярополк Ростиславовичі, яких із Великого Новгорода прикликали таємно ростовці, щоб княжили в них. Вони піднялися раттю, пішли на Всеволода, дядька свого, у град Володимир, хотівши його з батьківщини його вигнати, собі ж здобути владу велику. Була ж битва велика з обох боків, вразив Ростиславовичів Всеволод, і живими взяв, і в град Володимир привів. До них же Всеволод приставив сторожів, але дав їм ходити по волі. Володимирці ж, бачивши князів тих взятих, не в поруб посаджених, але що ходять на волі, вчинили галас і прийшли у двір князя свого Всеволода зі зброєю, викрикуючи й кажучи: "Чому, княже, тримаєш ворогів наших не в ув'язненні, але на свободі. Або смертю їх покарай, або осліпи, або нам віддай". Князь же, добрий серцем, не хотів зла вчинити взятим у битві князям, але задля людей звелів посадити їх у поруб, аби стишився бунт людський. Мало часу минуло, знову володимирці здійняли шум, кричачи на великого князя Всеволода: "Видай нам Ростиславичів, хочемо їх осліпити". Великий князь Всеволод сумний був, але не міг народного бунту стримати, і пішли люди, розкидали поруб, взяли Мстислава і Ярополка, осліпили їх і відпустили. І так бідні Ростиславичі Мстислав і Ярополк хотіли більшої слави і влади, а стали принижені й осліплені. Пішли ж до Смоленська і прийшли на Смядин у церкву святих мучеників Бориса і Гліба, був же тоді празник убивства Гліба святого, у 5-й день вересня. І молилися старанно до Бога з усього серця, і святих мучеників, як родичів своїх, прикликали на допомогу, щоб полегшили їм біль їхній: гнили-бо їм очні рани. Коли молилися до них, спершу зменшився біль, тоді, понад надію, і зцілення з прозрінням очей дарувалося. І бачили ясно, почали перед усіма славити Бога й дякувати Йому, і Пречистій Богородиці, і святим руським чудотворцям Романові і Давидові, і пішли собі, радіючи, і про милість і милосердя, які сталися з ними молитвами до Господа святих мучеників, всюди проповідували.

Старець один за давніших часів, на ім'я Мартин, був у граді Турові. Раніше був кухарем у єпископів турівських Симеона, Ігнатія, Йоакима і Георгія. Звільнив єпископ Георгій його від служби тої через старість. Тоді монаший на себе прийняв образ і перебував у єпископському монастирі при церкві святих мучеників Бориса і Гліба, сам у келії жив. Його боліло часто нутро, і тоді лежав старець, кричачи від болю, не міг встати й послужити тілу своєму. Якось же хворий був тою недугою і лежав у келії, знемагав від спраги, ніхто не відвідував його, бо в той час була вода велика навколо монастиря того. На третій же день увійшли до нього святі мученики Борис і Гліб явно, у своїй подобі, як же на іконі зображені, і сказали: "Чим хворієш, старче?" Він же розповів їм про недугу свою. І сказали йому: "Чи хочеш води?" І сказав старець: "О Господи мій, уже давно її спраглий". Тоді один з них взяв відро, приніс води, а другий наповнив кухоль і напоїв старця. І сказав старець: "Чиї ви, діти?" І відповіли йому: "Ярославові брати ми". І думав старець, що з князя Георгія-Ярослава дружини, сказав: "Бог нехай створить вам многая літа, пани мої, візьміть собі самі хліб і їжте, бо я не можу послужити вам". Вони ж сказали: "Хліб тобі буде, ми ж ідемо. А ти не хворій більше, але спочинь". І зразу невидимі стали. Старець же виявився здоровий і зрозумів, що то було відвідання святих мучеників Бориса і Гліба, і, вставши, прославив Бога й угодників Його і відтоді ніколи не хворів тою недугою, але перебував далі здоровий і розповідав братам про дароване собі зцілення від святих мучеників, які очевидно явилися йому.

Благовірний князь Олександр, прозваний Невським, коли княжив у Великому Новгороді, мав війну з німцями. І коли з військом своїм прийшов на ріку Неву, один із його воїнів, Филип на ім'я, муж богобоязливий, маючи доручену собі нічну варту, бачив (сходило вже сонце) на воді корабель і посеред корабля святих мучеників Бориса і Гліба, що стояли в одязі червоному, веслярі ж сиділи наче млою одягнені. І сказав святий Борис до святого Гліба: "Брате Глібе, ходімо скоро, поможемо родичеві нашому князеві Олександру на несамовитих німців". Те видіння воєвода розповів князеві своєму. І в той день князь Олександр, допомогою святих мучеників Бориса і Гліба, переміг і здолав німецьку силу. Короля їхнього сам поранив мечем в лице і з торжеством у Великий Новгород повернувся.

Так само, коли після того нескоро великий князь московський Димитрій мав битву з царем татарським Мамаєм, сторож нічний Тома Хлацибіїв бачив відкрите від Бога йому видіння таке: на висоті хмару прекрасну видно було, і ось наче якісь полки вельми великі зі сходу виходили. З південного боку прийшли два юнаки світлі, які мали в руках своїх свічки й мечі оголені гострі, це ж були святі мученики Борис і Гліб. І сказали полковникам татарським: "Хто вам наказав батьківщину нашу, Господом нам даровану, нищити?" І почали сікти супротивних, що ні один з них цілим не залишився. І зранку сторож той розповів великому князеві видіння своє. Князь же, очі свої на небо звівши й руки піднявши, зі сльозами почав молитися, кажучи: "Господи Чоловіколюбче, молитвами святих мучеників Бориса і Гліба, поможи мені, як же Мойсею на Амалика, як Давиду на Голіята, як Ярославу на Святополка і як прадіду моєму великому князеві Олександру на короля німецького, так мені на Мамая подай допомогу". І того дня великий князь московський Димитрій, допомогою молитов святих страстотерпців Бориса і Гліба, переміг Мамая, царя татарського, як же про те простора є історія. Та й инших багато чудес святі мученики й чудотворці руські Борис і Гліб, у святому хрещення наречені Романом і Давидом, зробили і нині тим, що призивають їх з вірою, роблять, на славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого нині і на безкінечні віки. Амінь.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!