Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Червень. - Житіє і страждання святої преподобномучєниці Февронії Діви Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Червень..
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Житіє і страждання святої преподобномучєниці Февронії Діви
   

Місяця червня в 25-й день

Записала Томаїда Черниця, що бачила страждання її Міститься і в Метафраста, і у Великій Мінеї Четьї блаженного Макарія, митрополита Московського

У роки нечестивого Диоклитіяна-царя був у Римі єпарх на ім'я Антим, який мав сина на ім'я Аисамах, йому ж заручив дівчину красну в одного сенатора, що звався Просфор. Той єпарх розхворівся до смерти, прикликав брата свого на ім'я Селін і сказав йому: "Пане мій брате, ось я з людського життя відходжу. Аисамаха ж, сина свого, у твої руки віддаю. Будь йому замість мене, він же тобі за сина хай буде. І поспіши йому після кончини моєї учинити шлюб із зарученою йому нареченою, донькою Просфоровою". Так заповівши, за три дні Антим помер. Цар же Диоклитіян Аисамаха, Антимового сина, і Селіна, стрия його, до себе прикликавши й осібно їх взявши, сказав до Аисамаха: "Я, о юначе, згадуючи любов батька твого, хотів на його місце поставити тебе єпархом. Але тому, що чую, наче ти любиш християнську віру, свій намір відклав, чекаючи, поки переконаюся, чи то правда, що кажуть про тебе. Нині ж хочу послати тебе на схід, аби ти там християнську віру винищував. І коли до нас повернешся, тоді єпаршеську від нас честь приймеш". Це чуючи, Лисимах нічого не смів відповідати цареві, був юний, мав років десь двадцять. Селін же, стрий його, впав у ноги цареві і сказав: "Прошу безсмертну твою величність, аби подав ти Лисимахові декілька днів тут перебути, щоб здійснив він шлюб. По звершенні ж шлюбу і я з ним піду. І зробимо все, що звелить божественна твоя влада". Цар же сказав до обох: "Ідіть спершу в наказану вам дорогу і винищіть християн. Коли там все добре покеруєте і сюди повернетеся, тоді і я поможу вам святкувати шлюб". Це почувши, вони більше не сміли повторити слово, але, велінню царському скорившись, взяли його наказ та багато війська й пішли на схід. Взяв же Лисимах зі собою мужа одного з когорти комитів, на ім'я Прим, був той йому родичем, маминої сестри син, і захотів Лисимах тому Примові вручити старійшинство над воїнами. Прийшовши на схід, і Месопотамії досягнувши (у краю, Пальміра названому), усіх християн, що були там, різними смертями страчували: одних вогнем спалювали, инших віддавали звірам, а ще инших мечем тяли і тіла мученицькі кидали псам на поїдання. Селін-бо, стрий Лисимахів, дуже жорстокий був і нелюд. Великий страх охопив східні краї через жорстокість Селіна. Лисимах же вельми співчував християнам, мати-бо його була християнка, і від неї навчений був пізнання Христа. Одної ночі, прикликавши до себе родича свого комита Прима, сказав до нього: "Чесніший муже Приме, ти знаєш, що батько мій еллін був вірою і в еллінстві помер, але мати в християнстві упокоїлася. У житті своєму вельми дбала, щоб я був християнином. Але я через страх перед царем, ще ж і батька боячись, цього зробити не зміг. Маю ж від неї заповідь, щоб ні одного християнина не вбивати, але Христовим другом бути. Нині ж бачу, що згубник християн Селін, стрий мій, погано мучить їх і убиває, через те страждає за ними сильно душа моя. Хочу потай вберігати їх і тих, що в кайданах, випускати, аби втікали й ховалися, де можуть". Комит погодився з ним, й утвердили між собою раду, аби щадити християн. Де-бо чули про церкви й монастирі християнські, посилали потай гінця, сповіщаючи про прихід ката, і радили ховатися. Ще ж і воїнам, однодумцям своїм, звелів комит, аби не брали християн на муки, більше ж — аби взятих відпускали втікати.

Пробули ж у Пальмирі досить часу. Коли замучили багатьох християн, захотіли йти до Сиваполя, що лежав у межах асирійських, які були під римським володінням. Був же в тому граді монастир жіночий, мав п'ятдесят постниць, серед них була ігуменя на ім'я Врієна, учениця блаженної Платоніди — диякониси та ігумені. її ж передання і правила аж до кончини своєї добре берегла. Устав Платоніди був такий: у день п'ятниці ні одній сестрі не можна було якогось рукоділля робити, але всі збиралися до церкви і з ранку до вечора віддавалися молитвам і з читання божественних книг повчалися. Спершу сама диякониса Платоніда, книгу в руках тримаючи, богонатхненні слова читала сестрам до години третьої, тоді віддавала книгу в руки Врієни, велівши читати їм аж до вечора. Так-бо після того і Врієна, прийнявши ігуменство після кончини наставниці своєї, робила, у всьому наслідуючи чесноти її. У тої Врієни-ігумені було двоє дівчат, яких вона виховувала і на добродійне чернече життя наставляла, ім'я одній було Прокла, а другій — Февронія. Прокла мала від народження свого літ двадцять п'ять, Февронія — двадцять, була ж Февронія Врієні братанкою, тобто братовою донькою. Така була гарна з лиця, що ані живописцю неможливо намалювати квітучої її вроди. Таку красу Февронину бачачи, Врієна вельми журилася нею, як би її зберегти у цноті від спокус світу цього. І коли всі сестри щодня один раз лише, і то ввечері, трохи приймали їжі, вона веліла Февронії до другого дня постити, аби один день цілком без їжі перебувала, щодругий до вечора трохи їла, — хотіла так прив'ялити цвіт лиця її. Але й сама Февронія, бажаючи умертвити себе, віддавалася посту і такій повстримності, що ніколи до ситости хліба ані води не вживала, але завжди голодом і спрагою, ще ж і багатьма подвигами і трудами виснажувала тіло своє, також мало сну приймала. Ложем її була гола дошка без постелі, три лікті завдовжки, у ширину ж п'ядь з половиною. На тій дошці, а часом і на голій землі до сну короткого схиляла багатотрудне своє тіло. І коли диявол намагався сонними привидами спокусити її, вона зразу, вставши, кидала себе хрестоподібно на землю перед Богом і з великими сльозами молилася, аби відігнати спокусника. Взявши книги, читала старанно Божественне Письмо і з нього духовно насолоджувалася: була-бо з природи охоча до науки й гостра на розум. І дивувалася Врієна вельми такому її розуму. У день п'ятниці, коли всі сестри до церкви збиралися, ігуменя Врієна наказувала Февронії богонатхненними словами читати сестрам. А тому що благородні жінки в п'ятницю приходили до них до церкви насолоджуватися духовними повчаннями, наказувала Врієна Февронії, аби читала за завісою, щоб не бачила образу й прикрас світських жінок, їх же ніколи не бачила. Розходилося добре слово про блаженну Февронію по цілому граді. І хвалили її учительство корисне і вроду лиця її, ще ж і добрі звичаї: була лагідна, смиренномудра, цнотлива й усілякими чеснотами прикрашена. Те чувши, одна жінка, що сенаторського благородства була, на ім'я Єрея, пройнялася великим бажання побачити Февронію й порозмовляти з нею. Була ж та Єрея еллінка вірою, літами молода, вдова, що лише сім місяців прожила з мужем своїм і, овдовівши, перебувала в домі батьків своїх, були ж і батьки її еллінського нечестя. Прийшла Єрея до монастиря і через дверницю сповістила про свій прихід ігумені Врієні. Коли ж ігуменя до неї вийшла, вона припала до ніг її і, хапаючись за ноги, просила й говорила: "Заклинаю тебе Богом, що небо і землю створив, не гидуй мною, нечестивою, що дотепер була потіхою ідолам, більше ж гріхам, не позбавляй мене учительства і бесіди сестри вашої Февронії, аби через вас я наставилася на путь спасення і знайшла від Христа, істинного Бога, те, що приготоване християнам. Вибавте мене від суєти віку цього і від нечестивого ідолослужіння, бо батьки мої примушують мене поєднатися другим шлюбом, я ж бажаю, щоб мені було життям учительство Февронії і душекорисна її бесіда. Досить мені минулого часу, прожитого в невіданні та нечесті". Коли це говорила Єрея, поливала сльозами ноги ігумені Врієни, на милосердя її зрушуючи. І сказала до неї Врієна: "Знає Бог, пані Єреє, що два роки мала дівчина Февронія, коли я прийняла її в монастир у руки свої. І ось нині вже вісімнадцятий рік, відколи живе в монастирі, не виходячи, і не бачить чоловіків, ані лиць жінок світських, ані одягу, ані прикрас їхніх, ані нічого світського аж дотепер. Ані годувальниця її не може бачити аж донині, хоч і багато разів просила мене зі сльозами, аби побачитися й поговорити з нею, я ж цього не допустила. Твоє ж старання нині бачачи, і любов до Бога в тобі пізнаючи, і сподіваючись на спасення твоє, заведу тебе до неї, лише одяг свій світський зміни і в чернечий одягнися. І зразу Єрея з радістю те зробила. Взяла Врієна Єрею і повела її до Февронії. Бачила ж Февронія Єрею в чернечому одязі, думала, що якась подорожня черниця до них прийшла, і поклонилася їй до землі, і обійняла, поцілувала в Христі. Звеліла ж Врієна сісти обом і повчанням божественних книг зайнятися. Взяла Февронія книги й читала сестрі, що прийшла. І настільки розчулилася Єрея від учення Февронії, що цілу ніч без сну була, — обидві, не заснувши, приєднувалися до Божого слова, ані Февронія, читаючи і говорячи, не втомилася, ані Єрея, слухаючи, не змучилася. Стільки сліз пролила Єрея, що й земля скропилася сльозами її. Еллінкою була, ніколи не чула таких слів корисних. Коли ж настав ранок, ледве змогла Врієна вмовити Єрею, щоб ішла додому, до батьків своїх. Цілувала зі сльозами Єрея Февронію, також і ігуменю й пішла собі. Февронія ж спитала Томаїду, що була друга після ігумені, кажучи: "Прошу тебе, пані мати моя, скажи мені, хто та подорожня сестра, що так обливалася слізьми, наче ніколи не чула Божественного Писання?" Тоді Томаїда сказала до Февронії: "Чи не знаєш, з ким ти розмовляла?" Відповіла Февронія: "Як маю знати подорожню сестру, якої я ніколи не бачила?" І сказала Томаїда: "Це Єрея, бояриня". І сказала Февронія: "Чому не сказали мені, я ж як зі сестрою розмовляла з нею?" Сказала Томаїда: "Так пані наша ігуменя звеліла". І промовчала Февронія, таємно в серці своєму молилася до Бога за Єрею, щоб навернув її на путь істинну і зарахував до вибраного свого стада. Єрея ж, прийшовши до дому свого, розповіла все, що чула і чого навчилася від Февронії в монастирі. І впросила батьків своїх покинути еллінський блуд і пізнати єдиного істинного Бога Ісуса Христа. Вони ж, послухавши душеспасительної поради благорозумної доньки своєї, повірили в Христа, а після того і святе хрещення усім домом своїм прийняли — так помагало спасенню їхньому повчання Февронії і молитви її святі.

У ті дні розхворілася блаженна Февронія важко. Єрея ж, прийшовши, сиділа при ній і служила недужій. Тоді ж прийшла вістка в град, що Селін і Лисимах приходять до граду мучити віруючих у Христа. Тому багато християн, що були в граді, і священиків, і клириків, все покинувши, сховалися, хто де міг, і сам єпископ града того через страх перед катами вийшов із града і переховувався. Довідалися про те черниці монастиря Врієниного, прийшли до ігумені своєї і сказали їй: "Пані мати, що робитимемо? Ось звірі ті, кати нечестиві, зближаються до града, і всі вірні християни втікають, боячись мук". Сказала до них Врієна: "Що ви думаєте і чого хочете?" Вони ж відповіли: "Накажи, о мати, і нам сховатися скоро, і спасемо душі наші". На це Врієна сказала їм: "Ще війни не бачили, а вже про втечу думаєте. Ще не настав подвиг боротьби, а ви вже переможені. Ні, діти, прошу вас, не робіть цього, але станьмо на подвиг — і помремо за Христа, що помер за нас, аби жити з Ним навіки". Це чуючи, сестри замовкли. Зранку ж одна із сестер, на ім'я Етерія, сказала до черниць: "Я знаю, що через Февронію не дозволяє нам пані наша ігуменя вийти звідси і сховатися, і хоче, як же думаю, задля єдиної Февронії всіх нас згубити. Але ось кажу вам: ходімо до неї, і я одна за всіх вас скажу належне". Чуючи те, одні сестри погоджувалися з рішенням її, инші перечили. Потім же всі погодилися, прийшли до ігумені. Розуміла ж ігуменя раду Етерії, сказала до неї: "Що хочеш, сестро?" Вона ж відповіла: "Просимо, аби ти наказала нам втікати від біди, що насувається. Хіба ми кращі від єпископа і пресвітерів і всього церковного причту? Годиться ж тобі згадати, о мати, що є серед нас молоді дівчата, за них треба боятися, щоб не викрали їх нечестиві воїни, не стратили дівства їхнього, бо втратять тоді вони свою винагороду від Бога. Ще ж і того треба боятися, аби й ми, лютих мук перетерпіти не змігши, не принесли жертви бісам і не погубили душ наших. Якщо погоджуєшся, звели нам і хвору пані Февронію взяти з собою і, вийшовши звідси, сховатися". Чуючи це, Февронія сказала: "Живий Христос мій, якому я уневістилася і Йому поклала душу свою, не піду з цього місця, але тут хай помру і тут буду похована". Тоді Врієна, звернувшись до Етерії, сказала: "Дивися, що робиш, якою порадою сестер бентежиш. Бачиш, що я не винна". Тоді до инших сестер сказала: "Кожна з вас нехай вибирає собі, що хоче і що вважає за корисне". Тоді всі сестри, боячись катів, що мали прийти, прощалися з ігуменею Врієною і Февронією і з великим плачем і риданням, б'ючи себе в груди, вийшли з монастиря. Прокла ж, майже однолітка й співучениця Февронії, обійнявши її за шию, поцілувала, плачучи й кажучи: "Помолися за мене, пані моя сестро". Февронія, затримавши її руку, не пускала її іти з монастиря і казала: "Бійся Бога, сестро моя, Прокло, не лишай нас, хіба не бачиш, що я цілком хвора і при смерті. Пані ж наша Врієна не зможе сама поховати мене, залишся тут, щоб послужити моєму похованню". Тоді сказала Прокла: "Не залишу тебе, сестро моя, але буду тут, як же велиш". Коли ж настав вечір, змінила Прокла слово своє і потай з монастиря вийшла. Вищезгадана ж Томаїда, яка була друга після ігумені, не пішла із сестрами, але в монастирі з Врієною залишилася.

Ігуменя ж Врієна, бачачи оголення й опустіння монастиря через скорботу, що наступала, увійшла в церкву, кинулася на землю, скликувала й гірко ридала. Томаїда ж заспокоювала ридання її, кажучи: "Припини, пані мати, сильний Бог зі скорботою і напастю вчинити і звільнення, аби помогти нам пережити те, що насувається. Хто-бо з тих, що повірив Господові, осоромився?" Відповіла Врієна: "Так, пані моя Томаїдо, так є. Що робити з Февронією, де її сховаю і збережу? Якими очима маю дивитися, коли побачу, що варвари її, як полонену, тягтимуть?" Сказала Томаїда: "Той, хто може мертвих воскресити, Той сильний і Февронію укріпити і зберегти від варварів неушкодженою. Прошу тебе, пані мати моя, припини плакати й ридати, і ходімо підтримаємо й утішимо Февронію, що хвора лежить". Коли вони прийшли до Февронії, зразу Врієна заридала гірко. Февронія ж, поглянувши на Томаїду, спитала: "Чому пані Врієна так ридає?" І відповіла Томаїда, до неї говорячи: "Через тебе це ридання матері, бо юна ти й гарна, мають же прийти кати і завдати нам скорботи, нас-бо, старих, зразу уб'ють, тебе ж, молоду і лицем вродливу, затримають для зваби нечистої. І страшно, що чи звабою, чи насильством стратять дівство твоє і позбавлять тебе Оселі Жениха Небесного". Сказала Февронія: "Прошу вас, помоліться за мене до Господа, аби зглянувся на смирення моє, й укріпив неміч мою, і терпіння мені подав, як же і всім рабам своїм, що полюбили Його правдиво". Сказала до неї Томаїда: "Дитино Февроніє, ось настав час подвигу. Якщо нечестиві кати почнуть заманювати тебе підступними словами, золотом же, і сріблом, і коштовним одягом, і якимись звабами суєтного світу цього, дивись, аби ти не підкорилася їм і не втратила винагороди за попередні труди свої. Дивися, щоб не була осміяна ти від диявола, аби не стала потіхою ідолам. Знай, що нема нічого коштовнішого від дівства і велика за дівство винагорода. Жених-бо дівства безсмертний і безсмертя подає тим, хто любить Його. Постарайся, пані моя Февроніє, Його побачити, Йому ж і душу свою поклала. Пильнуй, дитино моя, щоб не відвернулася від застави Його (хрещення святого і чернечої обітниці), страшний-бо явиться в день той, коли сяде на престолі слави своєї судити всіх і віддати кожному за заслугами його". Це чувши, Февронія утверджувалася духом і доблесно на диявола готувалася, і сказала до Томаїди: "Добре ти зробила, пані моя, утверджуючи рабу свою, доблеснішою зробила мою душу. Знай же точно: коли б не мала волі померти за Христа, Жениха мого, то і я із сестрами утекла б від страдницького подвигу ховатися. Але тому, що Його люблю, Йому ж душу і тіло своє обручила, насмілююсь піти до Нього стежкою мучеництва, якщо визнає мене достойною в ім'я Його страждати й померти". Врієна ж, такі її слова чуючи, сказала до неї: «Донько моя Февроніє, згадай труди мої й опіку мою про тебе. Згадай, як дволітню тебе в руки свої від годувальниці прийняла, і аж донині ніхто з мирян не бачив лиця твого. Я берегла тебе донині, як зіницю ока, нині ж що тобі зроблю і як тебе берегтиму, дитино моя, не знаю. Вважай, аби не засмутила ти старости моєї і щоб не змарнувала трудів щодо тебе духовної матері твоєї. Згадай страстотерпців, які перед тобою міцно і славно за Христа страждали й вінець перемоги від Нього прийняли. Не лише мужі, а й жінки і діти. Згадай Аивію і Леоніду, двох сестер, наскільки мужньо поклали за Господа свої душі. Ливію мечем в голову усікли, Леоніду ж у вогонь вкинули. Обидві разом увійшли в Оселю Жениха Небесного. Згадай дванадцятилітню дівчину Євтропію, яку з матір'ю її мучили разом. І чи не завжди ти дивувалася послуху й терпінню її: коли суддя з пут її звільнив, стрілами хотівши настрашити, аби кинулася втікати, вона, почувши матір свою, яка казала їй: «Дитино моя, Євтропіє, не втікай», — стала мужньо, наче стовп непорушний, допоки стрілами на смерть не постріляли її. І, передавши дух свій Господові, впала тілом на землю. Так заповіді материної не переступила до кончини своєї. Та дівчина була проста, невчена, а ти ж і сама божественних книг добре навчилася, й иншим учителькою була. Подумай, наскільки мужньо годиться тобі за Господа свого стати». Те й більше говорили вони між собою. Ніч минула, і день настав.

Коли засяяло сонце, лунав голос збентеження і галасу в граді: увійшли вже Селін і Лисимах з воїнами у град, і багато християн воїни взяли й до темниці кинули. Хтось же з еллінів сповістив Селінові про монастир жіночий. Той же послав воїнів, аби взяти всіх чорноризниць. І пішли воїни, обступили монастир навколо, сокирами двері розрубали, всередину, як звірі дикі, увійшли. І зразу схопили Врієну, хотіли мечем її убити. Февронія ж, бачачи біду, що настала, кинула себе в ноги воїнам, кричучи до них: «Заклинаю вас Богом на небесах, мене убийте швидше, щоб не бачила я смерти пані моєї». Коли Февронія це казала, надійшов комит той, що звався Примос. Розгнівався на воїнів, вигнав їх з монастиря і до Врієни сказав: «Де инші черниці, що в монастирі цьому були?» Відповіла Врієна: «Зі страху перед вами всі втекли». Сказав комит: «Краще б і ви з ними втекли. Проте й нині вільно вам втікати, куди хочете. Милосерджуся над вами». Те сказавши, вийшов з монастиря і воїнів за собою вивів. І пішов у претор до Лисимаха. І спитав його Лисимах, кажучи: «Чи правда, що чули ми про монастир той?» Відповів комит: «Правда». Тоді взяв Лисимаха окремо, мовив: «Усі черниці, що були в монастирі, втекли, і не знайшлося більше, окрім двох старих і одної молодої. Дивне щось і чудне маю тобі розповісти, що бачив я в монастирі тому. Бачив молоду ту чорноризницю, що має красу лиця таку, якої ніколи не бачив я в жінок дотепер, і здивувався красі її, і якщо не була б бідна й убога, справді вважав би її бути достойною тобі, панові моєму, жінкою». На це відповів Лисимах: «Якщо заповіді матері моєї не хочу переступити не проливати крови християнської, а щадити її, то як зможу невістам Христовим звабником бути? Ніяк же не вчиню цього. Але прошу тебе, пана мого, виведи їх із монастиря і збережи їх десь, аби не впали в катівські руки Селіна, стрия мого». Коли вони це між собою говорили, один зі зліших воїнів, що в монастирі був, почув розмову комита і Лисимаха, побіг до Селіна-ката і сповістив йому, що в монастирі жіночому знайшли дівчину вельми красну, яку комит радить Лисимахові взяти собі в подружжя. Селін же гніву сповнився, зразу послав воїнів, аби стерегли там знайдених чорноризниць, щоб кудись не втекли й не сховалися. Ще ж послав декого з ближніх, вірніших, слуг своїх, аби подивилися на ту юну дівчину й ім'я її довідалися. Ті ж пішли й поглянули, і до нього повернулися, і сказали, що нема в піднебесній жінок, які були б подібні до неї вродою лиця. Кат же в ту ж годину велів проголошувачам у граді кричати, аби зранку всі зібралися на місце зборів: чоловіки, і жінки, і всілякого віку люд, — бо юна дівчина Февронія має вийти на подвиг. Чули ж усі люди, що в граді і в навколишніх селах жили, чоловіки й жінки, і велика їх кількість на видовище збиралася — подвиг Февронії бачити хотіли. І настав ранок, найлютіших воїнів послав кат до монастиря привести звідти Февронію на суд. Ті ж пішли, взяли її з люттю і, веригами обклавши шию, з монастиря волочили. Врієна ж і Томаїда обіймали Февронію з риданням слізним, голосили гірко й просили воїнів, аби дали їм трохи поговорити з Февронією. І дозволили їм воїни. Тоді знову Врієна і Томаїда воїнів просили, щоб і їх на той же подвиг взяли. Боялися-бо ті стариці, аби Февронія без них не злякалася мук. Воїни ж сказали: «Не наказано нам на судищі вас ставити. По одну Февронію ми прийшли». Врієна такі до неї слова сказала: «Ось, дитино моя, Февроніє, на подвиг страдницький нині виходиш, знаєш, що Жених Небесний дивитися буде на страждання твоє й ангельські сили вже тримають приготований тобі вінець перемоги, якщо до кінця мужньо перетерпиш. Вважай, щоб не злякалася мук, бо посміховиськом для бісів будеш. Не жалій тіла свого, коли побачиш його ранами пошматованим, воно-бо, хоч і не хочемо ми, з часом у гробі оселяється. А я в монастирі, ридаючи, чекати буду вістки про тебе, чи доброї, чи злої. Але постарайся, о дитино моя, аби добру вістку я почула про тебе. О, хто принесе мені це благовістя, що Февронія по-мученицьки за Христа померла і до мучениць долучилася!» Блаженна Февронія сказала до Врієни: «Вірю Господові, мати моя, що, як ніколи не переступала заповіді твоєї, так і нині без переступу збережу твоє веління і наказ твій. Але побачать люди і здивуються, і прославлять старість Врієни, і скажуть: «Ось справді сад і плід Врієни, тої великої стариці». Покажу-бо, допомогою Владики мого, у жіночому тілі чоловічу велич душі. Ви ж моліться за мене і дозвольте мені вже йти на подвиг, який переді мною». Томаїда ж до неї сказала: «Живий Господь, Февроніє, сестро моя, що і я піду вслід за тобою. У світський вберуся одяг і, на видовищі серед людей ставши, дивитися буду на твій подвиг». Наполягали ж воїни, аби Февронія йшла, і вже хотіли тягнути її, вона ж сказала до святих тих стариць: «Прошу вас, матері мої, дайте мені на дорогу благословення й помоліться за мене». Тоді Врієна піднесла до неба руки свої, голосом великим почала молитися, кажучи: «Господи Ісусе Христе, Ти явився рабі своїй Теклі в образі Павловому в час страждання її, явися й нині смиренній рабі Твоїй Февронії у час подвигу її й укріпи її згори невидимо, щоб і через неї прославилося ім'я Твоє святе». Так помолилася Врієна і, обійнявши Февронію і поцілувавши, з великими сльозами відпустила її. Воїни ж, взявши Февронію, повели її до ката Селіна. А Врієна, трохи провівши любу доньку свою, повернулася до монастиря, плачучи та ридаючи. І кинула себе на землю в церкві, голосячи, молилася до Бога за Февронію. Томаїда ж, залишивши Врієну в церкві плакати, одягнулася в одяг світських жінок і на видовище вслід за Февронією поспішила. Ще ж і жінки ті, що до монастиря в дні п'ятничні приходили і слухали, як Февронія читала з книг повчання, спішили на видовище, у груди б'ючись, і сльози проливаючи, і вболіваючи серцями своїми, що втрачають таку учительку. Чула і Єрея, та бояриня, що Февронію на видовище до допиту ведуть. Вставши, заголосила ридально голосом великим, що вжахнулися батьки її і всі, що в домі були, і питалися, що з нею. Вона ж відповідала, кажучи: «Сестру мою Февронію ведуть на видовище. Учителька моя іде на муки за Христа Господа». Батьки її з плачу заспокоювали, але вона більше голосила, до батьків кажучи: «Дайте мені гірко плакати за моєю сестрою й учителькою Февронією». Коли вона не говорила, зрушилися і батьки її на ридання, і плакали всі через Февронію. Єрея ж просила батьків своїх, аби пустили її іти на видовище. І не боронили їй іти. Взяла багато рабів і рабинь, поспішила на місце видовища, плачучи. І наздогнала багатьох жінок, що сходилися й плакали. Наздогнала ж і Томаїду-черницю по дорозі, у світському одязі і, пізнавши її, пішла разом з нею, великі сльози обидві проливали. І прийшли на місце видовища, де незліченна кількість людей зібралася, і вже судді прийшли на місця свої і сіли.

Коли вже ціле видовище влаштувалося, звелів кат Селін із Лисимахом, аби поставили перед ними святу Февронію. Стала перед ними Христова невіста, руки ззаду зв'язані мала, і вериги важкі на шиї висіли. Те бачивши, люди плакали і стогнали. Кат же Селін звелів мовчати, сказав до Лисимаха: «Питай жінку цю і відповіді її почуй». Почав же Лисимах питати, казав: «Скажи нам, якого ти чину: чи раба чиясь, чи вільна?» Відповіла Февронія: «Раба». Сказав Лисимах: «Чия раба ти?» Відповіла Февронія: «Христова раба». Сказав Лисимах: «Як ти називаєшся?» Відповіла Февронія: «Християнкою називаюся смиренною». Сказав Лисимах: «Ім'я твоє довідатися хочемо». Відповіла Февронія: «Сказала тобі, що християнкою є. Якщо ж і те ім'я, що від народження, довідатися хочеш, то Февронією назвала мене мати моя». Тоді Селін-кат звелів Лисимахові припинити допит і почав сам до неї говорити так: «Знають боги, о Февроніє, що не хотів тебе сподобити бесіди моєї. Але тому що лагідність твоя з дивною красою лиця перемогла лють мою і гнів, які мав на тебе, тому не як засуджену, а як доньку свою спитаю тебе. Почуй, донько, свідками мені боги, що правду скажу тобі: цьому анепсієві моєму Лисимаху, якого бачиш, що сидить зі мною, я і батько його, Антим, брат мій, обручили дівчину багородну, що велике багатство має, доньку Просфора-сенатора. Проте, якщо нам підкоришся, нині ж заручини з донькою Просфоровою розірвемо і з тобою про подружжя утвердимо слово, і будеш Лисимахові дружиною, сидячи праворуч нього, як же нині я сиджу. Бачиш і його, який гарний, як же й ти. Послухай тому ради моєї, як батька свого, і зроблю тебе славною і багатою на землі, і не знатимеш більше убогости. Я-бо ані жінки не маю, ані дітей, тому все моє тобі дарую, і панею всіх своїх маєтків тебе зроблю, і так все у посаг дам панові моєму Лисимаху, і буду вам за батька, і прославлять тебе й восхвалять всі жінки, бачачи, що такої чести ти сподобилася. Порадіє ж і всепереможний цар наш, і має він вам дарувати багато, бо й обіцяв поставити Лисимаха єпархом Риму. Це все чувши, відповідай мені, батькові своєму, те, що угодне богам нашим, і радісною зроби душу мою. Якщо не послухаєш переконувань моїх, боги знають, що в руках моїх ані трьох годин живою не будеш. Нині вибери собі і нам скажи, що хочеш».

На це Февронія свята відповіла: «Я, о судді, маю на небі Оселю нерукотворну. У ній же здійснюється шлюб, що не розривається навіки. Посаг маю — ціле Царство Небесне. Жениха маю безсмертного. Не хочу з чоловіком смертним і тлінним єднатися. А того, що мені обіцяєш, ані чути не хочу. Не трудися тому, о судде, ані ласкою нічого не досягнеш, ані погрозами мене не злякаєш». Це чуючи, суддя вельми розлютився, звелів воїнам роздерти на ній одяг і, рубищем якимось малим і поганим підперезану, безчесно на огляд всім нагу поставити, аби, сама себе в такій ганьбі бачачи, осоромилася і пізнала, від якої обіцяної їй слави у яке безчестя прийшла. Воїни ж зразу те зробили — нагу мученицю перед очима всіх поставили. Тоді сказав до неї Селін: «Що нині скажеш, Февроніє?» Відповіла свята: «Почуй, судде, не лише одяг з мене скинь, а й рубище те зніми. Навіть якщо цілком нагу мене поставиш, ні за що не маю той сором. Один-бо Творець чоловіка і жінки — Бог, задля Нього не лише це оголення радісно прийму, а й мечем порубана і вогнем спалена бути бажаю. Тільки б сподобив мене страждати за себе Той, який за мене волею незліченно страждав». Тоді сказав до неї Селін: «О безсоромна і всілякого безчестя достойна, знаю, що пишаєшся красою своєю і через те не маєш собі за сором безчестя, але похвалою вважаєш для себе оголеній на видовищі стояти». Відповіла свята: «Знає Христос мій, що до ниніш нього дня не бачила я обличчя чоловічого, ані мого лиця ніхто зі світських людей не бачив. Нині ж, у твої потрапивши руки, чи буду безсоромна? Ти сам безсоромний, оголюючи перед усіма дівоче тіло. Скажи ж мені, о безумний судде, хто коли з борців, які на видовищі олімпійському змагаються, вбраний в одяг на боротьбу виходить? Хіба не голий бореться, допоки переможе противника? Тому і я, тут на боротьбу зі супротивними вийшовши, ран же і вогню тілу моєму сподіваючись, як можу, в одяг одягнена, таке підняти? Хіба не наге тіло прийме рани? Тому нага на подвиг виходжу, аби перемогти батька твого сатану, не зважаючи на муки». Сказав Селін до слуг: «Тому що жінка та сама хоче мук, вогню і ран не боїться, як же каже, розтягніть її на чотири боки і вогонь під нею запаліть, чотири ж мужі залізом по хребті її нехай б'ють». І зразу слуги так мучити її почали. І били святу довго, і витекло багато крови з тіла її. Аби вогонь під нею не загас, лили на нього кати олію, більше полум'я піднімаючи, щоб сильніше мученицю обпалював. Так мучили святу довгий час. Усі люди кричали до суддів, кажучи: «Пожалій, добрий судде, пожалій юну дівчину!» Але той не слухав прохання народного, люто ранити її велів. Тоді, ледве вгамувавшись від гніву, звелів перестати мучити і, думаючи, що вона мертва, за вогнем кинути.

Томаїда ж, бачачи такі люті муки святої Февронії, знемогла духом і тілом, впала на землю при ногах Єреї. Підняла голос Єрея. «Горе мені!» — заголосила. — «Горе мені, Февроніє, сестро моя, горе мені, учителько моя, що більше не почую учення твого, не лише тебе втратила, а й Томаїду, ось і вона через тебе помирає». Коли так Єрея голосила, почула голос її Февронія, що на землі лежала, і попросила тих, що поблизу стояли, аби водою скропили лице зімлілої Томаїди. І зробили те вони, й отямилася Томаїда, і змогла стати на ноги свої. Суддя ж, бачивши, що Февронія жива, сказав до неї: «Що скажеш, Февроніє? Яким тобі видається перший подвиг страждання?» Відповіла свята мучениця: «На першому подвизі бачив ти мене непереможною, що на муки, мені накладені, не зважала». Селін же мовив до слуг: «Повісьте її на катувальному дереві, і залізними гребенями обдирайте боки їй, і вогнем обпалюйте рани, поки кості її не спаляться». І зразу кати наказане їм творили. Мучена ж Февронія свята, очі до неба піднісши, казала: «Прийди, Господи, на допомогу мені, і не зневаж мене, раби своєї, у годину цю». Це мовивши, замовкла. Обдирали й обпалювали її вогнем сильно. Багато глядачів на таке катування не могли дивитися, пішли з видовища. Иинші ж кричали до судді, аби пожалів юну і ні в чому не винну дівчину. І звелів суддя слугам зупинитися. Висіла ж свята на катівні, почав її ігемон питати, але вона не відповідала. Звелів зняти її з катувального дерева і до кола, у землю запханого, прив'язати. Тоді сказав: «Тому що погана ця жінка відповідати мені не хоче, відріжте язик її і у вогонь вкиньте». Мучениця ж, те почувши, зразу язик свій з рота висунула і дала знак катові, щоб відрізав. Коли ж слуга, що мучив, торкнувся язика її, щоб відрізати, закричали люди, богами заклинаючи суддю, просячи, аби не робив цього. І впросили суддю, не велів відрізати язика, а замість нього звелів вирвати їй зуби. І зразу один зі слуг, що катували, взяв залізо, почав зуби її по одному виривати й кидати їх на землю. Коли ж викоренив сімнадцять зубів, звелів суддя перестати. Крові ж багато з уст текло, і знемогла свята тілом від лютого болю. Прикликали лікаря, аби хоч мале лікування здійснив, кровотечу зупинив. Почав тоді Селін знову питати її, кажучи: «Принаймні нині, о Февроніє, покорися суду і визнай богів». Відповіла свята: «Анатема тобі, проклятий, що в беззаконні зістарівся, слуго диявольський. Чи ти хочеш перепону зробити на шляху моєму і не даєш мені перейти швидко до Христа, Жениха мого? Поспіши швидше з тлінного цього тіла забрати мене, бо любий мій Христос чекає на мене». Сказав Селін: «Всіляко мечем і вогнем нищитиму тіло твоє, бачу-бо, що ще безсоромно пишаєшся юністю своєю. Але жодної не буде тобі з цього користи, бо та твоя гордість ще більше принесе зла і важчих мук тобі».

Свята ж мучениця з великого болю не могла йому багато відповідати — мовчанням же своїм на більший гнів зрушувала ката. І звелів Селін відрізати її дівочі груди. Люди ж кричали, просячи суддю, аби не велів цього. Він же розгнівався на слугу, що катував, сказав: «Чого зволікаєш, препоганий і богів наших вороже? Чого не чиниш швидко того, що наказане тобі?» Той же взяв лезо, почав мучениці справа груди обрізати. Вона ж звела очі до неба, голосно крикнула, кажучи: «Господи, Боже мій! Бачиш, яку кривду мені чинять, прийми в руки свої душу мою». Те мовивши, замовкла і вже більше нічого не говорила. Коли ж відрізали їй груди і на землю кинули, звелів суддя принести вогонь і рани ті від відрізаних грудей обпалювати. Ще ж і утробу її звелів палити довгий час, і горіли нутрощі її. Багато з людей, не мігши дивитися на таке катування, ішли з видовища й голосно проклинали Диоклитіяна і богів його. Тоді Томаїда та Єрея послали рабиню до монастиря, аби сповістити Врієні все, що було. Врієна ж, чувши те, радости й веселости сповнилася і зі сльозами скликнула до Бога, кажучи: «Господи Ісусе Христе, прийди на допомогу рабі Твоїй Февронії!» Тоді кинула себе на землю, плачучи й голосячи: «Де ти нині, Февроніє? Де, донько моя солодка? Де, рабо Христова? Де ти, красо чернечого чину?» Тоді, вставши й руки до неба піднісши, мовила: «Господи, зглянься на смиренну рабу Твою Февронію і помогти їй поспіши, дай, щоб бачили її очі мої, як у катуванні помирає і в лику святих мучеників опиняється».

На видовищі ж нечестивий кат Селін звелів мученицю від кола, до якого була прив'язана, відв'язати. І зразу впала свята на землю, не мігши стояти. Тоді комит той, що називався Примос, тихо сказав до Лисимаха: «Нащо юна ця дівчина такі люті терпить муки? Чому не перестають її мучити?» Відповів Лисимах: «Залиш, брате, бо страждання її багатьом, що дивляться на неї, буде на користь. Думаю, що й мені буде на спасення. Я такого багато від матері моєї чув, як прикладом мучеників инші спасалися. Тому хай закінчить і ця страждання на спасення багатьом». Єрея ж, побачивши, що мучениця на землю впала, скликнула голосно до судді, кажучи: «О нелюде кате! Чи не досить перших мук, яких ти завдав невинній цій дівчині? Чи не пам'ятаєш матері своєї, що також жіночим тілом була обкладена? Чи не їв ти з грудей, до цих подібних, що дівчині відрізав? І чи для того жіночими грудьми ти вигодувався, аби таку лютість і катування над жінками здійснювати? Дивуюся справді, як ніщо не може умилостивити немилостивого й нелюдського норову твого. Але знай точно, що так, як не пожалів ти цієї дівчини, так не пожаліє тебе Цар Небесний». Коли ці слова промовила Єрея, Селін гніву сповнився, звелів воїнам схопити її з-поміж людей, хотівши зразу мучити її перед усіма. Єрея ж, те чувши, сама з радістю розштовхувала людей, ішла до нього і промовляла: «Господи, Боже Февронії, прийми з нею і мене, смиренну рабу свою!» Швидше, ніж дійшла вона і стала перед суддею, радили судді дорадники його, аби не мучив Єреї перед усіма, бо була великого благородства. «Страшно, — казали, — що всі люди, побачивши, як її мучать, захочуть з нею страждати — і загине цілий град». Послухав же Селін ради дорадників своїх, не велів вести Єреї на допит, але, лютуючи, закричав на неї сильним голосом, кажучи: «Почуй, Єреє, живі боги, що ти дерзновенними й безсоромними словами своїми випросила Февронії багато злого». Те мовивши, зразу звелів, аби Февронії відрубали обидві руки. І зразу зброєносці, підклавши дерево під праву руку, вдарили сокирою і відтяли її. Також відрубали й ліву руку. І звелів кат ще відтяти їй праву ногу. Коли підклали дерево під ноги її, взяв оружник сокиру, з великою силою вдарив у п'яту і не міг відрубати ноги її. Подібно ж і вдруге вдарив — і нічого не досягнув. І був зойк великий серед людей, обурювалися всі таким катуванням. Оружник і втретє вдарив — ледве міг відрубати ногу. Февронія ж усім тілом тремтіла від лютого болю, і хоч вже при кончині була, проте, скільки могла, простягала й другу ногу, кладучи на дерево, аби відтяли її. Те побачивши, суддя мовив: «Чи бачите силу безсоромности жінки цієї?» І сказав до оружника з великим гнівом: «Відрубай їй і другу ногу». І відрубано було. Встав же Лисимах із престолу свого, сказав до Селіна: «Що далі маєш робити бідній дівчині цій? Ходімо вже звідси, час обіду». Нечестивий же Селін відповів: «Живі боги, що не залишу її, поки дихає, але тут буду, поки не помре». Довгий час перебувала душа в тілі святої мучениці, сказав Селін до оружників: «Чи ще жива погана жінка та?» Вони ж сказали: «Жива, ще душа її в ній». Тоді Селін звелів відтяти святу її голову. Воїн же, взявши меч, другою рукою схопив її за волосся і зарізав її в шию, як же ягня зарізають. Тоді і святу голову відрізав. І зразу судді встали, пішли обідати. І повертався Лисимах з видовища у сльозах.

Після вбивства святої мучениці Февронії вірні, які були серед людей, хотіли викрасти святі її мощі. Але Лисимах приставив воїнів стерегти тіло її, аби ні одної відтятої частини її тіла не викрали. Сам же був у великій скорботі й печалі, не куштував їжі і пиття, але замкнувся у спальні — ридав над убивством Февронії. Селін же, стрий його, довідавшись про скорботу Лисимаха, засмутився і не їв обіду, але, вставши, ходив по палаті туди й сюди, збентежений. Коли поглянув догори, раптом напали на нього страх і жах — і став німий. Тоді сильно скрикнув і заревів, як віл, і вдарився головою до мармурового стовпа, що там був, і розбив голову — впав на землю мертвий. І був галас і крик серед слуг і воїнів. Почув же те Лисимах, вийшов швидко з ложниці своєї, прибіг на місце, де стрий його мертвий лежав, подиву і жаху сповнився і звелів припинити крик і галас, питав, як це сталося. Свідки розповіли йому, що було. Він же довго кивав головою і сказав: «Великий Бог християнський, благословенний Бог Февронії, відімстив Бог за кров невинну». Те мовивши, звелів труп Селіна винести за град і поховати за звичаєм еллінським. Комита ж Примоса до себе прикликав і сказав йому: «Заклинаю тебе Богом християнським, аби не переступав ти заповіді моєї, яку тобі даю. Поспіши швидко приготувати ковчег із дерева, що не гниє, для тіла Февронії. І пошли проголошувачів усюди, аби всі християни на поховання мучениці Февронії зібралися без страху, бо Селін помер. Ти знаєш, любий Примосе, бажання серця мого. Тому візьми спиру воїнів і, тіло Февронії з відтятими частинами зібравши, віднеси до монастиря. Пильнуй же, аби ніхто нічого з відтятих частин тіла не взяв. Ще ж і землю ту, на яку кров її пролилася, збери і до монастиря віднеси, щоб не лизали пси крови її». І зразу комит, за велінням Лисимаховим, прикликав спиру воїнську, тіло святої воїнам нести доручив. Сам же відрубані частини тіла: голову, руки і ноги, груди і зуби — зібравши і в свій плащ загорнувши, поніс до монастиря. І йшло за ним багато людей. Коли прийшли до монастиря, нікому з людей не дозволив зайти всередину, лише Томаїді і Єреї. Тоді чесна стариця Врієна-ігуменя, побачивши тіло Февронії і відтяті частини, знемогла з великого жалю і впала на землю, як мертва. Комит же сторожу воїнську до монастиря приставив і повернувся до Лисимаха. А Врієна через довгий час опритомніла, встала із землі, обійняла тіло святої мучениці, взиваючи й кажучи: «Горе мені, донько моя, Февроніє! Нині з очей матері своєї Врієни ти забралася. Хто нині Божественне Писання сестрам читатиме? Чиї руки розгорнуть твої книги?» Так Врієна плакала, тим часом усі сестри, що з Етерією відійшли, повернулися до монастиря і, впавши, поклонилися тілу Февронії зі сльозами. Подібно ж і Єрея взивала: «Поклонюся святим ногам, що потоптали змієву голову, обцілую рани тіла святого, якими ж зцілена душа моя, увінчаю квітами похвали голову ту, яка красою подвигу свого увінчала жіночий рід наш». І плакали всі сестри над мощами святими риданням великим. Омивши ж її, поклали на дошці тій, на який же свята звикла відпочивати, і приклали відрубані частини тіла до ран на місце їхнє, і внесли до церкви із псалмоспівами. Коли ж день хилився до вечора, звеліла Врієна відчинити двері монастирські, аби всі, хто хоче, заходили й мученицю святу бачили, і прославили Бога, що дав їй настільки мужнє терпіння в стражданні. Й увійшло багато людей. Прийшов же туди й Лисимах із комитом, сказав Лисимах до комита: «Я всіх батьківських звичаїв і кумирослужіння відрікаюся, усі свої багатства залишаю і йду до Христа приєднатися». Відповів йому комит: «І я з тобою також так зроблю. Хай згине Диоклитіян і царство його, не буду більше служити йому, але, все покинувши, послужу Христові». Так обидва погодилися, залишили претор і в монастир до мощей святої Февронії прийшли. Ще ж прийшов туди і єпископ града зі священиками і клириками, і ченців багато, і відправляли всенічні славословлення Божі, зі сльозами і радістю духовною.

Коли ж возсіяв день, принесли ковчег, прегарно влаштований для тіла мучениці святої, і поклали її в нього благочинно, кожну відрубану частину до суглоба приклавши, зуби ж на грудях положили. Й обкурили миром і ароматами мощі святі, і поховали в церкві, славлячи Господа й дякуючи Йому. Подавалися ж із гробу її зцілення хворим, і багато з еллінів повірили в Христа, Бога нашого, й охрестилися. Також Лисимах і Примоскомит хрещення святе прийняли, і залишили сани свої, не поверталися до царя злочестивого, але цілком відреклися світу, пішли до архимандрита Маркела, чернече життя прийняли і прожили богоугодно в постницьких подвигах, чесною кончиною до Христа перейшли. А Єрея-бояриня, усі маєтки свої монастиреві віддавши, сказала до Врієни: «Прошу тебе, мати моя, прийми мене за доньку собі замість Февронії святої, і послужу тобі з усілякою покорою, як же вона служила тобі». Те мовивши, зняла із себе коштовні прикраси жіночі і віддала їх на церковну утвар. Сама ж, відрікшись світу, стала черницею. Здійснювалася святково в монастирі тому пам'ять святої мучениці Февронії щороку, у 25-ий день місяця червня, коли свята за Христа постраждала. І було чудо в день празника її: на всенічній являлася мучениця свята посеред сестер, що співали, стояла на своєму попередньому місці. Коли при першому явленні її побачили, настрашилися всі. Врієна ж скликнула голосом великим, кажучи: «Ось донька моя Февронія до нас прийшла». І кинулася до неї, хотівши її материнськими руками обійняти любо. І зразу стала та невидима. З того часу ніхто не смів торкатися до тої, що являлася, чи мовити слово до неї, лише з жахом і подивом дивилися на неї і від явлення її радість і веселість у собі відчували. І розчулювалися серцями своїми, і плакали. Стояла ж вона, що всі бачили, десь три години — і знову ставала невидима.

Єпископ же, маючи сердечність до святої мучениці, заснував в ім'я її церкву в місті, і будував ту церкву шість років, і, закінчивши її, — зібрав навколишніх єпископів на освячення її в день празника її. І хотів перенести чесні мощі мучениці святої до своєї церкви. Коли відспівали всенічні піснеспіви, прийшли єпископи зі всім собором до монастиря, помолилися, відкрили гріб святої і, відчинивши ковчег, побачили чесні її мощі, що, як проміння сонячне, сяяли. Плакали ж і ридали всі монахині, що такий безцінний скарб від них забирають. Коли ж руки священиків торкнулися ковчега, аби взяти його, зразу грім був у повітрі такий страшний, що весь народ упав ниць на землю зі страху. Через годину знову насмілилися торкнутися — і був землетрус великий, і захитався цілий град. Тоді зрозуміли всі, що не хоче мучениця свята, аби забирали її з того місця свого. І прескорбний був єпископ, ані не смів більше торкатися ковчега, щоб взяти його. Сказав же єпископ до ігумені Врієни: «Слухай, сестро, ти знаєш, яку мав я турботу, щоб на славу і честь преподобномучениці звести храм, у його ж будівництві вже шостий рік закінчився. А тому що не погоджується мученця послухати молитви нашої, щоб перейти їй до створеного в ім'я її храму, прошу тебе: хоч одну частину тіла з відрубаних дай нам, своїми руками взявши, аби не був безплідним і безуспішним труд мій». Врієна простягнула руку свою, торкнулася одної руки святої, хотівши дати її єпископу, — і затрималася рука Врієни і стала наче мертва. Тоді Врієна заплакала й почала до святої, як до живої, говорити: «Прошу тебе, дитино моя, мученице свята Февроніє, не прогнівайся на мене, матір свою, пом'яни труди мої щодо тебе і не зневажай старости моєї». Коли вона це мовила, відпустило руку її. Після того знову Врієна, плачучи, сказала до святої: «Подай нам благословення, пані наша, і не ображай нас». Те мовивши, знову простягнула руку і взяла один із зубів її, що лежали на грудях, і віддала єпископові. І зразу закрила ковчег. Єпископ же, з радістю зуб той із мощей святої прийнявши, у золоту посудину вклав і повернувся з єпископами і зі всім людом, отриманий той дар несучи із псалмоспівом зі свічками і кадилами, і з всенародною веселістю, і торжеством. І внесли до храму, й освятили його, і було в той день багато там зцілень молитвами святої. Сліпі бачили, криві ходили, біснуваті звільнялися від біснування, і хто якою недугою був одержимий, лише торкнувшись устами, цілуючи ту малу частку, з мощей святої взяту і принесену, — зразу отримував зцілення і відходив здоровий до дому свого, радіючи і славлячи Бога. Після освячення храму того преподобна ігуменя Врієна прожила два роки і зблизилася до блаженної кончини своєї. Поставила замість себе ігуменею Томаїду і переставилася до Господа.

Я ж, Томаїда (говорить записувачка цього), після переставленні матері Врієни написала житіє і страждання святої мучениці Февронії, яке очима своїми бачила. А те, що написала про Лисимаха, з уст його самого чула. На славу ж Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять святих благовірних князів муромських Петра і дружини його Февронії, наречених у чернецтві Давидом і Євфросинією. Дивися про них у Пролозі.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!