Християнські статті на сайті TrueChristianity.Info Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Як і коли виникли перші монаші спільноти та чини?.
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Як і коли виникли перші монаші спільноти та чини?
   

Як і коли виникли перші монаші спільноти та чини?ПИТАННЯ: Як і коли виникли перші монаші спільноти та чини?

ВІДПОВІДЬ: На початках християнства люди взяли глибоко до серця заклик Христа залишити все і піти за Ним, відмовившись від власності, від розміреного «нормального» життя, ставши жебраками заради Христа, відмовившись від сім'ї і живучи в постійній молитві серця, покаянні за гріхи свої і всього світу, в безшлюбності, смиренні, слухняності наставникам і в суворому пості. Праця і молитва були двома веслами корабля монашого життя, що прямує до Неба. Перші монаші спільноти утворилися на підставі духовності християнських самітників, які в ІІІ і ІV століттях йшли в пустелю на півночі Африки. У ті часи, коли ще не було монаших статутів і організованого монашого життя, це були окремі миряни – чоловіки і жінки, які відчували особливий заклик Святого Духа до набуття Царства Небесного. Вони ще не могли виразити це масове і дуже особисте покликання в якійсь організованій, спільнотній формі, але чудово відчували найсильніший поклик Бога вирушити рятуватися в пустелю, сповнену небезпек, спокус, самотності та... невимовної Божої присутності. Тільки кілька століть по тому в Західній Церкві народилися стовпи монашого життя – святі Бенедикт Нурсійський, Бернард Клервоський, Франциск Асизький, Домінік, Ігнатій Лойола, – які відобразили окрему і специфічну харизму створених ними орденів на сторінках своїх статутів.

Зауважимо, що євангельська рада безшлюбності не припускала стабільного спільнотного або апостольського життя, що стало характерним для монашого.

У найперші часи існування Церкви починає встановлюватися відмінність між християнами одруженими і тими, хто вирішував залишатися у безшлюбності. У деяких ранньохристиянських спільнотах неодружені з найперших часів мали тенденцію об'єднуватися в особливу категорію – чин (або орден) дів. Згадаймо умовляння святого Ігнатія Антіохійського, який застерігав дів від зарозумілості щодо тих, хто перебуває у шлюбі – а тоді серед них були навіть єпископи. У перші десятиліття Церкви життя аскетів не відрізнялося від життя всієї християнської спільноти якимись зовнішніми знаками: вони беруть участь в Євхаристії разом з усіма, одягаються як усі, не опираються ні на які статути спільнотного життя, залишаючись у своїй родині або мандруючи. У перші часи вони також не давали публічної обітниці безшлюбності. Для дів, які проживали у себе в сім'ї, досить швидко встановилися особливі правила: інтенсивна молитва, служіння бідним і хворим і відмова від участі в мирських видовищах. Прагнучи подолати відмінності статей і передбачити на землі ангельський стан, іноді чоловіки і жінки проживали в одній спільноті, – проте цю тенденцію згодом викоренили. Чин посвячених дів особливо розцвів до четвертого сторіччя, ставши яскравим прикладом «домашнього» аскетизму, – в той час як невеликі спільноти монахів не користувалися довірою і піддавалися критиці (як, наприклад, сарабаїти).

Що стосується вдів, то вони теж об'єднувалися з найперших часів в особливий чин – «орден», багато в чому схожий на чин дів.

Статутне монашество зароджується в VI столітті. Спочатку і західне, і східне монашество мали багато спільного. Історичні дані свідчать про те, що різні форми монашества виникали майже одночасно: відлюдництво, спільнотне монашество та інші форми, що є на перетині відлюдництва і спільного проживання.

У Єгипті виразником відлюдництва (яке не означало неодмінно повної ізоляції) став святий Антоній. Спільнотні ж форми монашества організував в Єгипті святий Пахомій, а в Малій Азії святий Василій. За допомогою монашої спільноти вони прагнули уникнути ризиків, пов'язаних з відлюдництвом, а також узгоджуватися з біблійним прикладом спільного життя, описаним у Книзі Діянь святих Апостолів. Цю форму вони сприйняли і для того, щоб творити справи милосердя, про які йдеться в Євангелії, – а це можливо тільки в спільноті.

Поступово монашество все більше стало виділятися на тлі християнства в цілому, переосмислюючи різні аспекти життя: працю, сон, молитву, піст, освіту і науку, взаємини з протилежною статтю і так далі.

На Сході відлюдництво більше розвивалося, ніж на Заході, де переважаючою формою монашества від початку було спільне проживання. Особливий розквіт західного монашества припадає на V-VII століття, завдяки святому Августину, що започаткував спільне проживання духовенства, а потім святому Бенедикту, статут якого більше орієнтувався на монахів, які не мали священичого сану.

До раннього Середньовіччя поступово сформувалися два чини – «ordines»: чин монахів і чин каноніків. Чин (або орден) каноніків складався з монахів, які служили при катедральних соборах. Тоді ще не існувало обов'язкової безшлюбності для священників, і поява каноніків стала кроком на шляху до впровадження обов'язкової безшлюбності священників на Заході. Духовенство ж, незважаючи на безшлюбність, не належить до монашества, і в той час ще не існувало такого терміну, який би об'єднував ці два види безшлюбності заради Царства Небесного, а термін «ordo», орден, включав у себе тоді не тільки безшлюбних, але й інші об'єднання віруючих, також одружених і заміжніх. В еволюції каноніків велику роль зіграв устав святого Кродеганга, єпископа Метца (762), який найбільше виразився в Ордені регулярних каноніків-премонстрантів, заснованому 1120 року.

Це що стосується орденів каноніків. У розвитку же орденів монаших вирішальну роль зіграв устав святого Бенедикта, на який спиралися не лише бенедиктинці, але і створювані в XI -XIII століттях ордени картузіанців, цистерціанців, камальдолійців і т. д.

У цей же період з'являються військово-монаші ордени, потреба в яких виникла через поширення ісламу. Перші такі ордени – госпітальєри Святого Йоана і тамплієри – заснували для надання допомоги паломникам на Святу Землю. Військово-монаші ордени розквітають у XII-XV століттях. Поступово більшість з них втратили релігійний характер і перетворилися на своєрідні об'єднання знаті, але деякі зберегли первісний задум, наприклад, Мальтійський орден або Тевтонський орден.

У XIII столітті зароджуються так звані жебракуючі ордени, які започаткували святий Франциск і святий Домінік. Освіта цих орденів багато в чому залежала від розвитку міст і зростання народонаселення в Європі. Тому такі спільноти не йшли в пустелю, а залишалися в соціальному контексті – вони проповідували, здійснювали Таїнства для віруючих та займалися пастирською опікою. Нові ордени відіграли велику роль у розвитку економіки – досить згадати своєрідні банки для бідняків «Монті ді П'єта», створені францисканцями. Для жебракуючих орденів характерна клерикалізація: Орден проповідників, який заснував святий Домінік, вже був задуманий як священицький, а францисканці, хоча і зародилися як спільнота мирян, вже впродовж 20-30 років були клерикалізовані. Далі за першими жебракуючими орденами з'являються августинці, кармеліти, сервіти та інші.

Для цього нового виду монашества характерне централізоване управління – є головний настоятель і настоятелі провінцій, причому ці посади є виборними і тимчасовими. Великий акцент ставиться на бідності та ненакопичуванні – до появи Менших Братів цей аспект був відсунутий через боротьбу з єретичними тенденціями рухів пауперистів.

Рівновага між монашим, відокремленим життям і апостольством встановлюється далеко не відразу. Цей факт, а також непомірне зростання різних орденів ведуть до необхідності врегулювання їхнього життя, а то й до заборони деяких з них. У період виникнення жебракуючих орденів закріплюється канонічна форма монаших обітниць бідності, цнотливості та послуху.

Поряд з чоловічими спільнотами розвивалися і жіночі. Спочатку монахині були гілками чоловічих орденів, і церковна влада довго не погоджувалася з вимогами монахинь створити власні структури на зразок чоловічих абатств.

З часом кількість орденів збільшувалося, рік за роком, століття за століттям створювалися найрізноманітніші спільноти споглядального і апостольського життя, які почали називатися «конгрегаціями», потім з'явилися спільноти апостольського життя. З'явилися нові моделі спільного життя, нові форми апостольства, що крокували з усією Церквою. Сьогодні ми частіше використовуємо термін «посвячене життя», а слово «монашество» більше вживається стосовно споглядальних спільнот або до орденів, що мають багато століть. Історія, сутність і еволюція цієї форми християнського життя зосереджена в декреті Другого Ватиканського Собору «Про оновлення монашого життя щодо сучасних умов», – саме на цей і наступні документи учительства Церкви орієнтуються сучасні монаші спільноти, незмінною метою і покликанням яких залишається те ж, що і в перші десятиліття Церкви: «з більшою свободою слідувати за Христом і ближче наслідувати Його» (Perfectae caritatis 1).



За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело: http://catholicnews.org.ua/

Опубліковано у червні 2014 р.

Читайте інші християнські статті

Читайте другие христианские статьи


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!