Частина друга. Татуювання

З книги Бакіта розповідає про своє життя

Але ще гірша участь чекала на нашу молоду невільницю далі.

У домі було традицією, що невільники на честь господаря мали на тілі знаки або особливі печатки, які наносилися за допомогою татуювання.

У мене до цього часу на тілі не було жодних позначок, але мої приятельки мали їх багато — як на обличчі, так і на передплеччі.

І ось наша господиня задумала справити цей подарунок усім тим, у кого його ще не було.

Нас було троє.

Одного дня прийшла жінка, досвідчена у цьому жорстокому ремеслі. Нас завели під навіс, куди поспішила і пані з батогом у руці. Жінка наказала принести одну тарілку з мукою, одну з сіллю і бритву.

Одній з нас вона наказала лягти на землю, а двом сильним рабиням — тримати її за руки і за ноги.

Тоді без тіні жалю нахилилася над розпростертою дівчиною й на животі бідолахи почала виводити мукою коло шестидесяти тонких знаків.

Я уважно до всього приглядалася, знаючи, що на мене також чекала ця кривава доля.

Після того, як жінка закінчила виводити рисунок, вона взяла бритву й раз за разом робила короткі надрізи по лінії кожного позначеного сліду.

Бідна дівчина стогнала, а кров спливала за кожним надрізом.

Але це ще було не все.

Після цієї операції наша мучениця взяла сіль і з усією силою почала натирати кожну рану так, щоб сіль увійшла до середини й розширила надріз, затримуючи краї ранок відкритими.

Яка страшна мука! Яке страждання!

Нещасна вся тремтіла, й я разом з нею, чекаючи, на жаль, на те ж саме. Так воно і сталося.

Як тільки першу віднесли на її ліжник, настала моя черга.

Я, здавалося, втратила сили й не могла ступити ані кроку. Однак гострий, як блискавка, погляд моєї господині і піднесений батіг тут же змусили мене лягти на землю.

Отримавши наказ не чіпати мого обличчя, жінка почала наносити мені на груди шість надрізів, на животі — до шестидесяти, а на правій руці — сорок вісім. Не можу описати, що я відчувала у ті хвилини. Мені здавалося, що я щоразу помирала, особливо коли вона натирала мене сіллю.

Занурену в калюжу власної крові, мене згодом перенесли на ліжник, де я пролежала без свідомості кілька годин.

Коли ж я прийшла до себе, то побачила поряд зі мною моїх товаришок, які страждали так само, як і я.

Більше місяця ми три були приковані до ліжника: простерті на цинівці, не могли рухатися, без шматка тканини, щоб витирати рідину, яка постійно сочилася з напіввідкритих сіллю ран.

Шрами на моїм тілі залишилися до сьогоднішнього дня.

Можу однозначно сказати, що я не померла тільки завдяки чудотворній опіці Бога, який призначив мене до «ВИЩОГО ЖИТТЯ».

Після своєї довгої відсутності генерал повернувся у Кордофан. Він уже прийняв рішення виїхати на батьківщину — у Туреччину. Розпочалася, отже, підготовка до від'їзду, і так як у нього було багато рабів, він відібрав лише десятьох, серед них і мене. Решту ж рабів продав.

Виїхавши з міста на верблюдах, після багатоденної подорожі ми прибули у Хартум, де й зупинилися в готелі.

Там генерал пустив чутку, що хоче продати своїх рабів.

На цю новину відгукнувся італійський консул Каліст Леньяні.

Мені було доручено подавати каву. Я помітила, як консул оглянув мене з ніг до голови, але не думала, що він хотів мене купити. Зрозуміла я це тільки наступного ранку, коли турецький генерал наказав мені слідувати за покоївкою консула, допомагаючи нести якийсь пакунок.

Це була п'ята й остання продаж молодої невільниці-суданки.

Довга історія - історія жахів і принижень - закінчилася, прийшовши до свого завершення.

Вперше за майже десять років неволі Бакіта одягнула плаття. Бакіта по-арабськи значить «Щаслива» або «Везуча».

Погроза захоплення Хартуму примусила К. Леньяні покинути столицю: він виїхав у кінці грудня 1884 року.

[ Повернутися до змісту книги: Бакіта розповідає про своє життя ]

[ Скачати книгу: Бакіта розповідає про своє життя ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!