 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
З книги Бакіта розповідає про своє життя У повний розпал війни, а саме 8 грудня 1943 року, виповнилося п'ятдесят років чернечого життя сестри Йозефіни Бакіти серед Дочок Милосердя. Це свято змусило сестер на вулиці Фузінато принаймні на один день забути про лихоліття історичного моменту. Але свято стосувалося не тільки сестер-каносіянок. Святкувало ціле містечко, бо Бакіта належала усім. У той чудовий день мати Йозефіна зайняла почесне місце у каплиці, на оздобленому шовком та квітами підніжжі. Урочисту Службу відправляв монс. Ієронім Тальяферро. Бакіта, покірна і скромна, приймала привітання й сердечно дякувала, майже просячи вибачення за причинене замішання. А замішання справді було велике: весь добрий люд Скіо хотів привітати ювілярку й подякувати за її «заступництво». З цієї нагоди був видрукований образок -пам'ятка з фотографією Бакіти. Під час святкувань не могло обійтися без натяку на таємничий план Божого Провидіння, яке, «викорінивши ніжну квітку африканської пустелі, незрозумілими шляхами перенесло її на християнський грунт, щоб зробити добровільною рабою Того, який виразно говорить, що ярмо моє любе й тягар мій легкий» (див. Мт 11, ЗО). Але «тягар», по-людськи кажучи, робився все важчим і важчим: з огляду на здоров'я сестра Йозефіна почувала себе зовсім погано. Поставлений діагноз був складний: деформуючий артрит, бронхіальна астма з кашлем, загострена наступним двостороннім запаленням легень. Мати Йозефіна добре усвідомлювала собі свій стан: на пропозицію прийняти таїнства вона відповіла: «Так, так, я хочу». Й хоча їй з трудом вдавалося слідкувати за всіма молитвами, опісля, замислившись, вона просиділа спокійна якийсь час. А потім, у глибокому жарі, благала: «Зніміть кайдани, вони такі тяжкі» (Зібр. док. 233-531). Потім вона почулася знову краще. Побачивши це, сестри запитали: «Сестро Йозефіно, як ти себе почуваєш? Сьогодні субота». А вона, замислившись, через якусь мить прошепотіла: «Яка я щаслива: о Діво, Пречиста Діво». Такими були її останні слова. Трохи раніше, на запитання сестри -«Йозефіно, куди ти йдеш?» - вона, наголошуючи на кожному слові, відповіла:
Там вона і залишилася: 8 лютого 1947 року, о 20 годині 10 хвилин. Нарешті вона була у руках Того, якого так прагнула любити ще до того, як Його пізнала. У цій безпосередній зустрічі «лицем в лице» вона могла співати разом зі своєю улюбленою Пречистою Дівою:
У неділю, 9 лютого, її тіло було перенесене до кімнати поряд з церквою. Тіло Бакіти й після смерті зберегло свою гнучкість: матері брали руку Йозефіни й у знак захисту клали її на голівки своїх дітей. Вираз її обличчя був таким погожим і природнім, що навіть «діти її не боялися», як часто вона сама любила про себе говорити. Прийшло багато віруючих, серед яких були як люди з високих суспільних кіл, так і прості смертні. У понеділок ввечері, перед закриттям труни, подзвонили з прядильної фабрики Россі, робітники якої попросили зачекати на них, щоб разом віддати поклін своїй «Матері». Похорон відбувся 11 лютого 1947 року у церкві Інституту Каносіянок, й очолив його прелат церкви, монс. Ієронім Тальяферро. Незважаючи на непогоду, у похороні взяло участь багато людей. У знак вдячності й пошани до померлої, вона була похована на кладовищі Скіо у родинній могилі Панів Ґаспарелла. Сьогодні мощі Бакіти зберігаються в урні під центральним престолом у Церкві Дому Каносіянок міста Скіо, на вул. Фузінато. «Вірне слово: коли ми з ним померли, то разом з ним будемо й жити» (2 Тм 2, 11).
[ Повернутися до змісту книги: Бакіта розповідає про своє життя ] [ Скачати книгу: Бакіта розповідає про своє життя ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
