Третя частина Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Католицький Народний Катехизм
Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити!                Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!                Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із них ні один не забутий.                Але навіть волосся вам на голові пораховане все. Не бійтесь: вартніші ви за багатьох горобців!                Кажу ж вам: Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський перед Анголами Божими.                Хто ж Мене відцурається перед людьми, того відцураються перед Анголами Божими.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Католицький Народний Катехизм - Третя частина
   

Зміст | Вступ | Перша частина | Друга частина | Третя частина

НАУКА ПРО ЗАСОБИ ЛАСКИ
Засоби осягнення ласки
Жертва св. Літургії
Хресна Жертва Ісуса Христа
Як виникли різні літургії
Поділ св. Літургії
Проскомидія (приготування)
Літургія слова
Єктенія велика або мирна
Жертвоприношення
Потрійна Церква
Молитва за Святих у небі
Молитва приготування до святого Причастя,
Святе Причастя
Літургія св. Василія Великого і напередосвячених Дарів
Яку користь приносить нам Жертва святої Літургії
Вагомість жертви святої Літургії
Побожність під час святої Літургії_
Обов'язок слухання святої Літургії
Час відправи святої Літургії
Місце відправи св. Літургії
Церковні ризи й посуд, якими користуються під час святої Літургії
Забарвлення церковних риз
Мова, котрою користуються під час святої Літургії
Слухання Божого слова
Святі Тайни
Хрещення
Миропомазання
Пресвята Євхаристія
Суть Пресвятої Євхаристії
Необхідність святого Причастя
Плоди святого Причастя
Приготування до святого Причастя
Дії після прийняття святого Причастя
Духовне Причастя
Тайна покаяння
Що таке покаяння і необхідність його
Сповідник
Плоди каяття
Достойне прийняття Тайни Сповіді
Зразок для дітей
Загальна сповідь
Божественне походження сповіді
У чому користь сповіді
Повернення до гріха
Відпуст
Відпуст привілейованого престолу,
Єлеопомазання
Свята Тайна Священства
Подружжя
Установлення і суть подружжя
Ознаки подружжя
Вплив Божої ласки на подружжя
Що стоїть на заваді шлюбу
Обряди, пов'язані з Таїнством Подружжя
Обов'язки подружжя
Мішані подружжя
Безшлюбність (целібат)
Церковні благословення і освячення (сакраменталїі)
Молитва
Користь і необхідність молитви
Як треба молитися
Коли ми повинні молитися
Де ми повинні молитися
Про що ми повинні молитися
Розважання
Найважливіші молитви
"Отче наш".....
"Богородице Діво"
Найважливіші Богослужения
Процесія
Церковний похорон
Паломництво
Виставлення Найсвятіших Тайн
Місії і реколекції
Католицькі з'їзди
Релігійні товариства

Наука про засоби ласки

ЗАСОБИ ОСЯГНЕННЯ ЛАСКИ

Не можемо пізнати віру і втриматися в ній тільки завдяки власним силам. Власних сил не вистачить нам і для того, щоб дотримуватися Божих заповідей. Для цього потрібна Божа ласка.

Божу ласку отримуємо, передусім, за допомогою засобів осяг­нення ласки: св. Літургії, Тайни, благословення й освячення, а відтак — завдяки молитві та іншим добрим учинкам. Одні засоби ласки (св. Літургія, молитва та інші добрі вчинки) лише упрошують наділення ласки, інші (св. Тайни) — наділяють її. Діючої ласки наділяють нам усі Тайни, а ласки освячення — лише Тайна Хрещення і Тайна Покути.

ЖЕРТВА СВ. ЛІТУРГІЇ

Що таке жертва?

Слово "жертвувати" (офірувати) означає віддавати щось цінне комусь із любові або прив'язаності до нього чи відрікатися від чогось на користь іншого. Батько приносить жертву дітям, коли відмовляє собі в усьому, оплачуючи їх навчання. Воїн жертвує себе для Вітчизни, захищаючи її від ворога, віддаючи їй своє здоров'я або й життя.

Жертвою у більш вузькому значенні називаємо те, що віддаємо чи посвя­чуємо Богові. Убога вдова у святині віддала з любові до Бога останні гроші (Мар. 12, 43). Товит, перебуваючи у неволі, роздавав із любові до Бога убогим євреям гроші і, наражаючись на небезпеку для свого життя, займався похован­ням померлих земляків (Тов. 1). Жертву приносить кожний, хто дотримується Божих заповідей і виконує справи милосердя (Сир. 35, 2-4). Сутність цієї жертви полягає в тому, щоб віддати або зректися якоїсь цінної для нас речі в ім'я Бога. Жертвуючи, ми ніби наголошуємо, що Бог є нашим найвищим добром і нашим щастям, і тому ми готові віддати Йому найдорожче для нас.

Традиція вимагала знищувати річ, яку жертвували Богові. Таким чином люди підкреслювали своє зречення від тієї речі, бо, знищивши річ, більше не могли нею володіти. Знищення жертви означало також і те, що людина нічого не варта перед Богом. Жертвуваний дар у даному випадку заступав людину. Тому під час деяких жертвоприношень жертводавець клав руку на жертвувану тварину, а після здійснення жертвоприношення жертводавця скроплювали теплою паруючою кров'ю цієї тварини. Такі жертвоприношення виражали найвищу шану, тому вони були дійсними жертвоприношеннями. Такі пожертви приносили Авель, Каїн і Ной (Бут. 4, 8, 20).

Жертва — це добровільне віддання або знищення певної речі з метою звеличити Бога як найвищого Пана.

Розрізняємо криваві та безкровні жертви. Для пожертви виби­рали різні дари залежно від можливостей і обставин. Це бачимо вже із жертво­приношень Авеля і Каїна (Авель жертвував м'ясо тварин, Каїн — плоди землі). Отже, жертвували або тварин (воли, вівці, кози, голуби і т. п. — криваві жертви, бо під час їх приношення проливалася кров), або плоди рослин чи страви з них (борошно, паляниці, зерно і т. п.), а також напитки, напр. вино. Останні жертви були безкровними, бо під час їх приношення не було пролиття крові.

Тварин убивали, їх кров виливали перед вівтарем, м'ясо спалювали, частину м'яса споживали священики або жертводавці. Страви спалювали або споживали, вино виливали перед вівтарем.

Жертви приносяться з тим наміром, щоб возвеличити Бога, або подякувати Йому за щось чи попросити про щось, або з метою перепросити Бога за скоєний гріх.

Жертвоприношення є виявом почуттів людини.

Людина, яка належно пізнала Бога і знає, що Бог є всемогутнім Творцем, мудрим та добрим володарем світу, мусить пройнятися живим почуттям шани, вдячності, довір'я і жалю до Нього. Оскільки людина вже за своєю природою показує назовні, що хвилює її серце, то й це внутрішнє почуття шани, вдячності, довір'я або жалю виявляє назовні, коли віддає (зрікається, знищує) якусь цінну для неї річ. Цей внутрішній настрій є для жертвоприношення конче потрібним, — без нього жертва була б облудою. Тому іноді жертвою називаємо вже саму готовність до жалю і покути (Пс. 50, 19).

Жертви були практиковані у всіх народів від незапам'ятних часів.

Вже сини перших батьків Каїн і Авель складали жертви (Бут. 4). Жертви приносили і євреї, і погани. Євреї приносили жертви щодня — вранці і ввечері. Від імені народу робив це у святині архієрей. Спочатку складав жертву з кадила (Бут. ЗО, 7), далі безкровну жертву (вона складалася з муки, олії і кадила) (Левіт 6, 14), відтак криваву жертву (однорічне ягня), а також жертву страв і напитків (Числа 29, 38). У суботу, крім того, жертвувано двох однорічних ягнят, хліб і вино (Число 28, 9). Кожне свято мало свої приписи щодо якості та кількості жертвоприношень.

Погани також складали жертви, але в них це часто було пов'язане із певними збоченнями. Вони, напр., приносили в жертву людей, жертвували не правдивому Богові, а Ідолам. Тому св. Павло говорить: "... погани, коли щось жертвують, то жертвують бісам, не Богові" (І Кор. 10, 20). Фенікійці та інші народи Азії щорічно (часто це було пов'язане з якоюсь потребою) жертвували своєму кровожерному божкові Молохові малих дітей.

До жертвоприношення найсильніше спонукає людей усві­домлення ними своїх гріхів та бажання поєднатися з Богом; Бог сам давав не раз до зрозуміння, що схвалює жертви, бо інколи сам жадав їх.

Усвідомлення людьми їхніх гріхів було для них сильною спонукою до складання жертв, бо, як говорить св. Павло, "жертвами нагадуються щороку гріхи" (Євр. 10, 3), "без кровопролиття відпущення немає" (Євр. 9, 22). Бог не раз схвалював жертви: Він виявив своє задоволення з приводу жертви Авеля (Бут. 4, 4), Ноя (Бут. 8, 21), пророка Іллі (І Цар. 18, ЗО). Часто Бог виразно прагнув жертви, напр., жадав від Авраама, щоб той приніс у жертву свого сина Ісаака (Бут. 22). Саме Бог дав євреям через Мойсея докладні настанови щодо жертвоприношення (Левіт 1-7; 16; 22).

Жертвування пасхального ягняти і жертва в день примирен­ня у євреїв символізували майбутню жертву примирення Спасителя (Євр. 10, 1-9).

Жертви Старого Завіту були лише тінню хресної жертви Ісуса Христа (Кол. 2, 17). У Старому Завіті часто згадується кров. Ця кров є прообразом Крові Ісуса Христа, що мала очистити нас (Босве). Жертва в судний день відбувалася так: архієрей клав обидві руки на голову козла, якого мали жертвувати за гріхи усього народу, і одночасно визнавав ті гріхи, ніби переносячи ці гріхи на тварину, відтак козла виганяли в пустиню і він ніби забирав зі собою гріхи народу (Левіт 16).

Про пасхальне ягня згадувалось у І частині в розділі "Обітниця Спасителя". Кров пасхального ягняти, якою змазували двері, мала силу тільки тому, що вона була прообразом Крові Божественного Агнця, Ісуса Христа. Отже, єврейські жертви як прообрази жертви примирення Ісуса Христа повинні були відпасти, коли звершилась Христова жертва, як і передвіщали пророки (Дан 9, 27; Ос. З, 4). Бог вчинив з жертвами Старого Завіту так само, як митець із формою, яка служила для відлиття якоїсь речі, і стала вже непотрібною.

Поганські жертви також були лише пошуком справжньої жертви примирення: жертвували здорових звірят, малих дітей, тобто шукали цілком чистої жертви. Жертвуванню не було кінця, бо люди розуміли, що кров'ю тварин неможливо змити людські гріхи (Євр. 10. 11). Для цього була необхідною безцінна жертва.

Хресна жертва Ісуса Христа була спасениям усього людства.

Жертовною була не тільки смерть Христа, жертовним було усе Його життя. Жертва Спасителя почалася з хвилин Його Втілення, бо вже тоді Син Божий зрікся свого Божого блиску, прийнявши образ слуги (Филип. 2, 8). Він, разом із тим, зрікся свободи своєї волі, в усьому слухаючись свого небесного Отця аж до смерті (Филип. 2, 8). Ця жертва тривала впродовж усього життя Ісуса Христа. Спаситель відрікся від усього земного, Він був настільки бідним, що сам говорить про себе: "Лисиці мають нори й птиці небесні — гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити" (Мат. 8, 20). Він не раз відмовлявся від споживання їжі, як, наприклад, під час розмови зі самарянкою; Апостолам, що хотіли дати Йому їжу, сказав: "Їжа моя — чинити волю того, хто послав мене, і діло його вивершити" (Йоан 4, 34). Не раз, стомлений цілоденною працею, відмовлявся від нічного відпочинку — виходив на гору молитись і проводив усю ніч на молитві до Бога (Лука б, 12). Ісус зрікся слави (Йоан 8, 50), Він мовчки терпляче зносив кпини і погорду, зокрема тої ночі, коли Його спіймали і вели перед суддів (Лука 23, 11). Ісус Христос дозволив, щоб Його зрівняли зі злочинцями і разом із ними розп'яли (Мар. 15, 27) і навіть допустив до того, що євреї воліли радше душогуба Варавву, ніж Його (Мат. 27, 17). Врешті, на хресті Ісус віддав найцінніше — своє життя, бо вважав, що: "Ті, хто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йоан 15, 13).

Однак, справжня жертва примирення Ісуса Христа починається з хвилею страстей Його на хресті, а закінчується з хвилею смерті. Вмерши на хресті, Ісус Христос приніс у жертву Своє Тіло. Щоправда, Його Тіло не четвертували і не палили, як це робили з іншими жертвами, але його мучили і позбавили життя, прибивши до хреста. Вмираючи на хресті, міг сказати Спаситель: "А я — черв'як, не людина" (Пс. 22, 7), "Я став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів" (Пс. 22,15). Пророки, віщуючи цю хресту жертву, назвали Спасителя пасхальним Агнцем (Іс. 23, 7). Йоан Хреститель, побачивши одного разу Ісуса, який наближався до нього, вигукнув: "Ось Агнець Божий, що гріхи світу забирає" (Йоан 1, 29). А св. Павло каже: "Пасха наша — це Христос, принесений у жертву" (І Кор. 5, 7).

Хресна жертва відрізняється від усіх інших жертв тим, що вона є одночасно і жертвою, і жертводавцем, а також тим, що вона є безцінною.

Св. Письмо часто називає Ісуса Христа священиком або архієреєм (Євр. 5, 5), тому що Він жертвував сам себе. Ісус Христос сам одночасно був жертвуваним даром і архієреєм, який приносить жертву (св. Авг.). Воїни були лише знаряддям, яким послуговувався Христос. Коли б Учитель не захотів, вони не мали б над Ним жодної сили. Він доказав це ще на Оливній горі, коли одне Його слово "Ось я" кинуло Його ворогами до землі. Воїни не могли бути жертводавцями хоча б тому, що, вбиваючи Ісуса Христа, вони не зробили милого для Бога вчинку, — навпаки, вони вчинили найбільший злочин.

Усі жертви, що приносились у дохристиянську добу, не могли примирити Бога з людьми, або всі вони разом не мали великої вартості, — як говорить св. Павло, "неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи" (Євр. 10, 4). Ці жертви могли лише постійно нагадувати про гріх і збуджувати у людей готовність до жалю, але самі по собі не були достатніми для отримання очищення. Для цього потрібна була безцінна жертва — жертва примирення Ісуса Христа. Ця жертва безцінна, бо Христос є Сином Божим і самим Богом.

Хресна жертва Ісуса Христа була принесена за гріхи усього людства і безмірно надолужила їх. Христос терпів замість нас. Ще пророк сказав про Нього: "Він був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші" (Іс. 53, 5).

Св. Йоан Хреститель справедливо говорить про Нього: "Ось Агнець Божий, який забирає, гріхи світу. (Йоан 1, 29). Христос, добрий пастир віддав своє життя за свої вівці" (Йоан 10, 15). Христос ніби заплатив за нас наші борги, бо за словами Господньої молитви, наші гріхи — це наші борги перед Богом. Щоденне життя вчить нас, що така заплата за когось можлива. Адже ж нащадкам переходить не тільки особиста власність предків, а й пам'ять про їх заслуги або прорахунки. Не лише родини, але цілі народи неодноразово терпіли через одну злу людину. Первородний гріх перейшов із однієї людини на все людство. Тож і заслуги однієї людини могли перейти на усе людство.

Ісус Христос надолужив за гріхи всього людства. Тому апостол Йоан про Нього говорить так: "Він примирення за наші гріхи, і не лише за наші, а й за гріхи усього світу" (І Йоан 2, 2). Христос умер за всіх (П Кор. 5, 15), однак, не всі осягнуть добродіяння Його смерті, а лише ті, що їм будуть наділені заслуги Його страстей (Трид. Соб- 6, 2, 3).

Христос надолужив понад міру; терпів більше, ніж у цьому була потреба.

Наскільки море більше від краплі води, настільки надолуження Ісуса Христа більше від нашої провини (св. Золот.). Щоб зняти гріхи з усього людства, вистачило б однієї краплі Христової крові (св. Григ. Наз.) Бо Хрис­тос — правдивий Бог; кожний найменший Його вчинок безцінний.

Христос терпів більше, ніж людина взагалі в силі витерпіти, бо хотів показати, якою великою є Його любов до нас і якою безмірною образою для Бога є наш гріх.

Бо ж, справді, однієї молитви Ісуса Христа вистачило б, щоб спасти нас, але цього було б не достатньо, що б показати повноту Божої любові до нас. Щоб віддячити Христові за таку велику любов до нас, ми вшановуємо Найсвятіше Його Серце.

Серце — основа нашого тілесного життя: звідси розходиться кров по всьому тілу і утримує його при житті. А оскільки між тілом і душею існує тісний зв'язок, то серце вважається і осередком духовного життя, джерелом будь-яких бажань і почуттів людини. Серце, насамперед, є джерелом любові: тому часто замість "материнська любов" говоримо "материнське серце".

Вшановуючи Серце Ісуса, пригадуємо собі Його безмежну любов до нас, і це, в свою чергу, стає спонукою до ще більшої любові до Нього.

Спаситель кілька разів являвся монахині Маргариті Марії Алякок, пока­зуючи їй своє Серце, пробите списом і оточене терновим вінцем. Цей вінець символізує біль, який завдають грішники Ісусові своєю зневагою Божих зако­нів. З Серця Ісусового виходили промені, а посередині сіяв хрест. Являючись монахині, Христос побажав, щоб подібні образи Його Пресвятого Серця виставляли для публічного вшанування, і пообіцяв повноту ласк та благосло­вення всім тим, що вшановуватимуть Його Пресвяте Серце.

Явним, вагомим доказом любові Спасителя до нас є і Тайна Пресвятої Євхаристії. Як у лінзі збираються промені сонця, так у Пресвятій Євхаристії єднаються промені Божественного Серця любові Пресвятої Євхаристії (Божого Тіла). Це свято встановлено для того, щоб нагадати нам про велику любов Христа до нас.

Христос так багато страждав і тому, що хотів бути для нас взірцем стійкості у будь-яких терпіннях. Св. Петро вчить: "Христос страждав за вас, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами" (І Петро 2, 21).

Ласки, придбані Ісусом Христом на хресті, вділяються окремим людям через засоби осягнення ласки, а саме — через жертву св. Літургії і через св. Тайни.

Засоби осягнення ласки — це ліки милосердного самарянина, Ісуса Христа. Господній бік було пробито списом — із нього беруть свій початок засоби наділення ласки Церквою (св. Авг.). На кожному церковному засобі вділення ласки тремтить одна крапля Крові Ісуса Христа (єпископ Мартин). При розподілі засобів наділення ласки Церква постійно послуговується знаком св. Хреста, бо саме зі св. Хреста спливає та ласка, якої уділяють нам церковні засоби уділення ласки. "Хрест є джерелом всякого благословенства" (св. Лев В.). Але, одночасно, хрест був і знаряддям мук Ісуса Христа, тому хрест нагадує нам, що терпіння і ласка тісно пов'язані між собою. Скарб заслуг, що їх придбав Ісус Христос на хресті, невичерпний.

Той, хто не звертається до засобів осягнення ласки, той, незважаючи на Христову смерть, не може досягти спасения.

"Той, хто сотворив тебе без тебе, не спасе тебе без тебе" (св. Авг.).

На згадку про визволення з єгипетської неволі Бог наказав євреям щорічно приносити в жертву пасхальне ягня. Бог хотів також, щоб люди приносили особливу жертву і на згадку про хресну смерть Христа заради звільнення людського роду з неволі злого духа (Соб. Тр. 22,1). А щоб ця жертва нагадувала нам Хресну жертву Христа, Спаситель встановив її у переддень своїх гірких страстей. При Хресній жертві не могли бути присутніми усі вірні, тому Христос подбав про те, щоб усі мали можливість бути хоча б при її безкровному відновлюванні і, завдяки цьому, стали б учасниками тих самих заслуг, які отримали б, стоячи на Голгофті під хрестом Ісуса (Кохем.).

Напередодні гірких страстей Ісуса Христа відбулася Тайна Вечеря, на якій Спаситель установив безкровну жертву, перемі­нивши хліб у Своє Тіло, а вино — у Свою Кров і давши їх споживати Апостолам. А зробив це для того, щоб постійно відновлювати Хресну жертву і робити учасниками її заслуг усіх людей.

Умивши ноги Апостолам, Христос сів до столу, взяв у Свої руки хліб, глянув на небо, промовив слова вдячності, поблагословив хліб, переломив його і дав Апостолам, кажучи: "Беріть і їжте, це є Моє Тіло". Коли Апостоли спожили Тіло Спасителя, взяв чашу з вином, поблагословив її і подав Своїм учням, кажучи: "Беріть і пийте, це є Кров Моя, Кров нового і вічного Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпушення гріхів. Це робіть на згадку про мене" (ці слова називаються словами перевтілення — перетворення).

Перетворення звершилося, хоч хліб і вино зберегли свій попередній вигляд, тобто Тіло Христа виглядало не як людське тіло, а як хліб: мало запах, смак, вагу, колір і т. п., тобто мало вигляд хліба. Кров Христа також не виглядала, як червона кров людини, а мала вигляд вина — його запах, смак, вагу, колір і т. п. Отже, Христос творив сутність, не змінюю­чи вигляду. Словами: "Це робіть на згадку про мене" дав Христос доручення Апостолам та їх послідовникам постійно приносити цю жертву (Соб. Трид. 22, 1).

Давши дванадцятьом Апостолам споживати Своє Тіло і пити Свою Кров, Христос наказав їм, замість тварин, приносити в жертву Його самого. Тож св. Апостоли, а відтак їх послідовники, єпископи і священики, приносили цю жертву, як заповів Христос.

Ще за апостольських часів існував обряд ламання хліба (Діян. Ап. 2, 42). Цей обряд проводився у перший день тижня (Діян. Ап. 20, 7; 11). Св. Павло часто згадує про благословіння чаші і пиття з неї та про ламання і споживання хліба (І Кор. 10, 16; 11, 26). Він також говорить: "Є у нас жертовник, з якого не мають права їсти ті, що при наметі служать" (Євр. 13, 10). Імператорському намісникові, що закликав до складання жертв ідолам, св. Апостол Андрей сказав: "Всемогутньому і правдивому Богові жертвую щодня на жертовнику не м'ясо волів і не кров козлів, а невинне Ягня Боже; і, навіть, якщо б весь загал вірних спожив Його святе Тіло, то, однак, жертвуване Ягня залишиться завжди не порушене і живе".

Про жертву св. Літургії згадували у своїх писаннях найдавніші святі Отці. Св. Іриней, єпископ Ліону (+202), говорив: "Жертвою Нового Завіту є св. Вечеря: Христос установив її одночасно і як Тайну, і як жертву. Цю жертву складає Церква у всьому світі". Папа Лев Вел. писав: "Ця одна жертва Тіла і Крові Христа заступає тепер усі інші жертви".

Жертву св. Літургії складають віддавна. Про це свідчать численні малюнки на стінах катакомб, найстаріші літургії — книги, які містять молитви, що відмовляються під час принесення жертви, і настанови, як приносити цю жертву; відтак — вівтарі, чаші і літургічні ризи, що походять із перших віків християнства (в т. ч. дерев'яний вівтар, на якому Петро і його послідов­ники аж до папи Сильвестра протягом майже трьох століть відправляли Службу Божу). Навіщо потрібні були б ці предмети, якщо б не було жертви св. Літургії?

Навіть єретики до X ст. не насмілювалися виступати проти жертви св. Літургії.

Про жертву св. Літургії говорилося — через прообрази або через пророцтва — ще в Старому Завіті.

Прообразами цієї правдивої жертви були усі ті жертви, які згадуються у Старому Завіті (Бут. 4; Євр. 11, 4; Бут. 22; 14).

У численних пророцтвах Старого Завіту говорилося про Службу Божу. Давид, напр., пророкує, що Спаситель буде навіки священиком "на зразок Мелхіседека" (Пс. 110, 4). Пророк Малахія пророкує євреям, які занедбали жертвенну службу, св. жертву Служби Божої: "Не до вподоби ви мені ста­ли, — говорить Господь сил, — і не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім'я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва" (Мал. 1, 10, 11).

Жертву, встановлену Христом під час Тайної вечері, називаємо Службою Божою, св. Літургією або жертвою Служби Божої (св. Літургії), тому що нею служимо Богу найкраще і нею віддаємо Йому найбільшу пошану.

Слово "літургія" перекладається як всенародна справа. Службу Божу називаємо так тому, що вірні приносять у ній Богу жертву спільно зі священиком.

Служба Божа є осередком усього католицького Бого­служіння.. Багато церковних Тайн і благословінь уділяється лише у поєднанні зі Службою Божою. Служба Божа — це озеро, до якого вливаються струмені ласк хресної жертви, а, відтак, з цього озера через св. Тайни, як через канали, вони спливають на людей. Служба Божа — це сонце ласки, промені якого щодня семикратно переломлюються у св. Тайнах, творячи райдугу миру, яка єднає багатства неба з убогістю землі.

Служба Божа перевищує своїм значенням св. Тайни, бо останні є лише вмістилищем милосердя для живих, а Служба Божа є невичерпним морем Божої щедрості для живих і померлих (Кохем). Служба Божа дає людям небо вже на землі, бо під час неї серед вірних перебуває сам Ісус Христос, і Його можна навіть діткнути руками (Урб. III).

Жертва Служби Божої є дійсно католицькою (тобто загаль­ною) жертвою, бо її постійно приносять у цілому світі і робити­муть це до кінця світу.

Сповнюється пророцтво, що від сходу аж до заходу, поміж усіма народами і всюди приноситиметься чиста жертва (Мал. 1, 10), і це триватиме до останнього суду (І Кор. 11, 26). Жоден ворог Церкви, навіть антихрист, не може перешкодити приношенню жертви Служби Божої. Остання Служба Божа відбудеться останнього дня існування світу. Христос говорив: "... яз вами по всі дні аж до кінця віку" (Мат. 28, 20).

Служба Божа тому є жертвою, що під час неї віднов­люється хресна смерть Ісуса Христа.

Смерть Христа символізують хліб і вино, Тіло і Кров Христа, адже, вмираючи на хресті, Ісус Христос втратив усю Кров, яка випливла з Його ран. Окремо взяті хліб і вино символізують забиття жертвенного ягняти, Христа.

Страсті і смерть Христа можемо вбачати і в самому приготуванні хліба і вина. Хліб печемо з зерен пшениці, які треба змолоти; вино видушуємо з виноградних грон. Тіло Христа було скатоване перед Його-стратою, а з нанесених Йому ран випливла Кров. Христос словами переміни (перевтілення) поставив Себе на найнижчий рівень, який можна порівняти із знищенням. Під час переміни Христос приймає вигляд страви. У хлібі неможливо впізнати Його Божественну велич чи навіть Його людську природу. "Христос, цар неба і землі, під час переміни ставить Себе на рівні злидаря. Не бачимо жодного променя Його величі, що наповнювала світ благоговінням. Народившись у Вифлеємі, Він ще був рівний людям, а тут являється як шматок хліба" (Кахем). Вмираючи на хресті, Христос був людиною (Його Божество було скрите); під час жертви Служби Божої скривається навіть Його людськість (св. Тома з Акв). Той, кого не можуть обняти небеса, лежить у вигляді малого кусника хліба, немов у в'язниці. Той, хто у величі і славі панує в небі, лежить, як зв'язане ягня. Вся небесна сила дивується такому приниженню та упокоренню Божества і людськості Ісуса Христа (Кохем). Проте саме через це приниження Христос єднає нас із розгніваним Отцем, бо нема кращого засобу перепросити ображеного, як упокоритися перед ним.

Слова священика під час перетворення символізують меч, який убиває жертвенне ягня, Христа. Хресну смерть Христа символізує і споживання (знищення) хліба і вина в св. Причасті. Св. Павло говорить, що "кожного разу, як їсте хліб цей і п'єте цю чашу, звіщаєте смерть господню..." (І Кор. 11, 26).

Христос присутній на Службі Божій у вигляді хліба і вина, і тому безкровна жертва Служби Божої нічим суттєвим не відрізняється від кривавої жертви на хресті. Для встановлення справжньої жертви, яке відбулося під час Тайної вечері, Христос вибрав час, коли євреї вбивали і споживали пасхальне ягня. При цьому Христос виголосив слова, подібні до слів Мойсея, сказаних під час заключения Старого Завіту ("Це кров союзу, що уклав Господь із вами, згідно з усіма цими словами" (Вихід 24, 8). Згадаймо, що Тайна вечеря і страсті і смерть Ісуса слідують одна за одною. Цим хоче Ісус показати, що і одне, і друге є однією й тією ж жертвою. Собор Тридентський оголосив: "Наш Спаситель установив під час Тайної вечері видиму жертву, щоб у ній представити нам раз принесену на хресті криваву жертву, і щоб ми берегли пам'ять про неї до кінця світу" (Соб. Трид. 22, 1).

Головною метою Служби Божої є переблагання Бога.

Це випливає зі слів Христа, сказаних під час Тайної вечері: "Се Кров Моя..., що проливається за багатьох на відпущення гріхів". Ця безкровна жертва, як і хресна жертва, є справжньою жертвою примирення (Соб. Трид. 22, 2). Завдяки їй Христос не рятує нас вдруге, — суть цієї жертви в тому, що вона дає нам змогу користати з плодів спасіння на Хресті.

Безкровна жертва сама по собі не може примирити з Богом кожну людину зокрема; однак вона спричиняється до того, що ми можемо пізнати свої гріхи, шкодувати, що здійснили їх, що ми прагнемо висповідатися і стати кращими.

Під час Служби Божої Христос є одночасно і жертвуючим, і жертвою.

Під час Служби Божої сам Христос є жертвуючим. Священик біля вівтаря є лише Його заступником або засобом, яким Христос прислуговується. Це бачимо в тих словах, які промовляє священик під час переміни: "Це є Тіло Моє", "Це є Кров Моя". "Не людина чинить, що жертвенні дари стають Тілом і Кров'ю Христа, але сам Ісус Христос" (св. Золот.). Христос, архієрей, є святим, невинним, непорочним, відлученим від грішників і найчистішим серед усіх небесних духів (Євр. 7, 26). Ця жертва є святою навіть тоді, коли священик, який її приносить, є грішним, бо не люди освячують цю жертву, а Христос (св. Золот.).

Христос є і жертвенним даром (жертвою). "Христос одночасно є свяще­ником, що приносить жертву, і самою жертвою" (св. Авг.). Він приносить жертву, жертвуючи самого себе (св. Золот.). Христос, наше пасхальне Ягня, раз убитий на хресті, кожного дня вмирає на наших вівтарях (св. Авг.).

З цього слідує, що жертва Служби Божої є такою самою жертвою, як і хресна жертва.

Жертва Служби Божої не є лише образом хресної жертви (як хрест або образ, який висить на стіні), чи простим нагадуванням про хресну жертву (Соб. Трид. 22, 3), а є такою самою жертвою Богу, яку зложено на хресті, і тому має ту саму вартість і ті самі заслуги (Родр.). Під час Служби Божої таємничим способом відновлюються терпіння і смерть единородного Сина Божого (св. Григ. Верл.), "проливається Кров Христа" (св. Авг.). Під час Служби Божої Христос показує Отцеві Свої рани, щоб уберегти людей від вічної загибелі (св. Лав. Юст.).

Найважливіші обряди Служби Божої відображають хресну жертву: піднесення після перетворення символізує піднесення Христа під час Його розп'яття, саме розп'яття символізують молитва священика, яку він здійснює, піднісши руки до неба, хрест на вівтарі та на літургічних ризах і т. п. Служба Божа є своєрідним відновленням усього того, що здійснив Ісус Христос для спасіння людського роду. "Під час Служби Божої Христос жертвує не лише Свою людськість, як на Хресті, але все, що за час Свого перебування на землі здійснив і витерпів, стаючи покірно перед очі Пресв. Тройці" (Кох). Усе це Він робить насамперед для спасіння тих, хто присутній на Службі Божій.

Ці дві жертви відрізняються одна від одної лише тим, що Хресна жертва була кривавою (болісною) — на хресті гинула людина, а жертва Служби Божої є безкровною (неболючою) — в ній Христос постає під виглядом хліба і вина.

Цінність жертви Служби Божої, на відміну від інших добрих справ людини, не залежить від стану ласки священика, тому що жертвуючим є сам Христос, а не священик. Тому той, за кого відправляє Службу Божу недостойний священик, не втрачає плодів жертви Служби Божої. Жертва Служби Божої діє сама по собі і не може бути осквернена негідністю або злістю жертвуючого (Соб. Трид. 22, 1).

ЯК ВИНИКЛИ РІЗНІ ЛІТУРГІЇ

Апостоли, згідно з наказом Ісуса Христа, відправляли св. Літургію так, як їх навчив Спаситель. Вони збирались разом із вірними в якомусь будинку, молилися, співали похвальні та вдячні пісні, перетворювали хліб і вино у Пресвяте Тіло і Кров Господню, які приймали самі і подавали вірним. Подякувавши Богу за прийняття Пресвятого Тіла і Крові Господньої, розходилися. Крім того, вони навчали зібраних слова Божого. Так само чинили і наступники Апостолів, додавши перед перетворенням св. Дарів до вищепере-ліченого читання св. Письма і проповідь слова Божого, бо Ісус Христос під час останньої вечері також повчав своїх Апостолів. Але молитви і пісні вони відтворювали з пам'яті, так, як навчилися від Апостолів і як їм передавав Св. Дух. Порядок відправи зазнав певних змін тоді, коли християни збудували церкви. До св. Літургії було додано інші обряди, щоб відтворити усе життя Ісуса Христа, а також благальні молитви, в яких виражалися найрізноманіт­ніші прохання вірних. А також під час відправи вірні приносили подяку Господу Богу за Його добродійства та славили Творця. Таким чином і утвер­дився певний порядок відправи св. Літургії. Але спочатку він не був зафіксова­ний на папері — св. Літургію відправляли по пам'яті, — тому і появилися певні відмінності в обрядах, але суть залишалася незмінною.

Розрізняємо східні і західні Літургії. Найважливішими східними Літургіями є Літургія св. Якова (Єрусалимська); Літургія св. Василія Великою, Літургія св. Івана Золотоустого, Літургія вірменська і Літургія Напередосвячених Дарів.

Літургія св. Якова (Єрусалимська), автором якої є св. апостол Яків, перший єпископ Єрусалиму, дуже довга — відправляється один раз в році в Єрусалимі в день св. Якова.

Літургія св. Василія В., архієпископа Кесарії кападокійської (+379), — це скорочена Літургія св. Якова. Вона відправляється 10 разів у рік — у неділі Великого посту, у Великий четвер і Велику суботу, у надвечір'я Різдва Христового, у день св. Василія В. (Новий Рік) і в надвечір'я Богоявления.

Літургія св. Івана Золотоустого, патріарха царгородського (+407), — це скорочена Літургія св. Василія В. Відправляється в усі інші дні.

Літургію вірменську написав св. Григорій Просвітитель, апостол Вірмен.

Літургію Напередосвячених Дарів приписують св. Григорію В. Двоєслову, Папі Римському (+604).

Західні Літургії: Літургія Церкви римської, автором якої є Папа Гелезій І (492-496), а доповнив її папа Григорій В., Літургія св. Амврозія, єпископа Міланського (відправляється в Мілані).

ПОДІЛ СВ. ЛІТУРГІЇ

Св. Літургії св. Василія і Золотоустого діляться на три частини, а саме: Проскомидію, Літургію оглашен-них, Літургію вірних.

ПРОСКОМИДІЯ (приготування)

Проскомидія — це та частина Літургії, яку священик відправляє в захристії або за престолом. Проскомидія представляє нам Різдво Ісуса Христа.

Найважливіші події, пов'язані з Різдвом Христовим такі: Ісус народився у вертепі поза межами міста; Матір Божа повила Його пеленками і положила в ясла; над вертепом з'явилася зірка; до народженого Месії прибули пастушки і царі. В дар Ісуса царі принесли ливан, миро і золото; Пречиста Діва принесла Ісуса до церкви, а Симеон, взявши Його на руки, упізнав в Ньому обіцяного Месію і провістив Його смерть.

Саме ці найважливіші моменти Різдва Ісусового зображає проскомидія. Ніхто не знав, де народиться Месія, тому і проскомидія правиться не на очах людей, які зібралися на Службу Божу, а за престолом або в захристії. Перед проскомидією священик відмовляє належні молитви, і, відтак, миє руки на знак того, що з чистим серцем приступає до цієї Жертви. Після цього одя­гається в ризи, відмовляючи відповідні молитви, в яких виражає радість з того приводу, що Господь Бог допускає його до такої великої ласки — бере співучасником у Жертві. Передусім бере наплічник, пізніше стихар, епітрахиль, пояс, нарукавці, а наостанку фелон. Кожну з цих риз благословить знаком св. Хреста і цілує. Після того, як облачився, підходить до проскомидійного столика і розкладає посуд, а саме: чашу, дискос, звізду і спис, пізніше бере цілу проскуру, з якої вирізає квадратний шматочок, який називається частицею, або бере вже готову частицю. Ця частиця має ще назву "Агнець" (ягня), тому що у давніх євреїв прообразом Спасителя, заколеного в жертву перед Великоднем, було ягня, якого теж заколювали на великодні свята. Цей приготований священиком хліб після переміни буде правдивим Агнцем, що принесе себе в жертву.

Проскура, з якої священик вирізає частицю, представляє Преч. Діву Марію, яка стала Матір'ю Ісуса Христа. Народивши Дитя, Пр. Діва поклала Його в ясла, тому священик кладе Агнця на дискос. У хвилину народження Месії над Вифлеемом з'явилася зірка — тому священик кладе на дискос і звізду, промовляючи: "І прийшла звізда, і стала зверху, де було дитя". Царі зложили перед Дитям дари — священик кадить кадилом. Преч. Діва повила Ісуса в пеленки — священик накриває святий хліб на дискосі покривалом — воздухом. Симеон провіщає смерть Ісуса — і священик пробиває списом бік Агнця, промовляючи: "Один із воїнів списом ребра його пробив і відразу полилася кров і вода". Кажучи це, священик уливає до чаші вина і декілька крапель води.

Крім Агнця, священик вирізає або бере вже готові частиці, і кладе їх біля Агнця на дискосі. Ці частиці повинні зображати Преч. Діву Марію, Святих, Ангелів, душі в чистилищі і всіх живущих, Царем котрих є Ісус. Скінчивши проскомидію, священик виходить до престолу. Якщо Служба Божа співається, то священик залишає чашу і дискос із Агнцем на проскомидійному столику, якщо ж читається, то бере з собою до престолу.

Як бачимо, проскомидія докладно представляє Різдво Христове.

Друга частина Літургії — Літургія слова, яка представляє життя Ісуса Христа з дитинства до того часу, коли Він готується до смерті. Цей період життя Христового поділяється на чотири найважливіші моменти, а саме: життя Ісуса Христа в Назареті до 30-ти років; вихід Ісуса на берег ріки Йордан, в пустелю, щоб постом, молитвою і хрещенням приготуватися до повчання людей; Хрещення Ісуса в Йордані; проповідь Слова Божого протягом трьох років.

Виходячи з цього, Літургія слова ділиться на чотири частини. Перша частина — від початку Служби Божої до пісні "Єдинородний Сину"... — зображає життя Ісуса в Назареті. Друга починається, коли священик виходить із Євангелієм, а люди співають "Прийдіте, поклонімся..." Ця частина представ­ляє вихід Ісуса на ріку Йордан. Третя частина починається співом "Святий Боже..." на честь Пресв. Тройці — це момент хрещення Ісуса, на Йордані і появи Пресв. Тройці. Четверта — читання Євангелія — символізує повчання Ісуса Христа.

ЛІТУРГІЯ СЛОВА "Благословенне Царство**

Закінчивши проскомидію (під час співаної Служби Божої), священик виходить з-за престолу або із захристії і стає перед престолом, відчиняє царські ворота і низько, аж до землі, кланяється Ісусові Христові, утаєному в Найсв. Тайні Євхаристії. Відтак, бере в одну руку посудину з кадилом, а другою рукою бере ложечку і насипає до кадильниці кадило, благословить кадило в кадильниці і починає кадити. Передусім кадить із чотирьох боків престолу, далі виходить царськими воротами і стає перед іконостасом. Коли покадить іконостас, повертається до людей і також кадить їх.

Цим дійством священик віддає належну шану Ісусу Христу в Тайні Євха­ристії, Святим, яких представляють образи, а також ушановує вірних. У такий спосіб священик віддає шану всій Христовій Церкві — невидимій у небі, видимій на землі — і самому Ісусу як Голові цієї Церкви. Це дійство (коли священик кадить і наповнює церкву своєрідним запахом) зображає момент народження Ісуса Христа, коли земля наповнилася Божою ласкою, завдяки якій тепер Святі перебувають на небі, а ми можемо осягнути його. Як кадило підноситься догори, так і наші молитви, молитви Святих на небі, а також молитви Ісуса Христа, з'єднавшись в одне ціле, повинні вознестися до неба, до Отця Небесного.

Закінчивши кадіння, священик стає перед престолом, низько вклоняється Ісусові, відтак, перехрестившись, складає руки і починає тихо молитвою "Царю небесний..." взивати допомоги Св. Духа. Відмовивши молитву, говорить: "Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління". Ці слова промовляються тому, що саме Ангели звістили народження Христа, Божественної природи якого ще ніхто не знав. Проскомидія відображає Різдво Ісуса, тому і священик сповіщає про нього словами, які свого часу промовили Ангели. Гарний звичай побутує в деяких церквах — у момент, коли священик кадить, хор співає "Слава во вишніх". Таким чином хор, як свого часу Ангели, сповіщає цю радісну новину усім людям. Священик двічі повторює "Слава во вишніх" і за кожним разом вклоняється. Відтак промовляє: "Господи, губи мої відкрий і уста мої сповістять хвалу Твою". Кажучи це, також уклоняється і цілує престол. Ці дії священика повинні нагадати подію, яка сталася у Старому Завіті. Одного разу пророку Ісайї явилися Ангели, котрі співали славу Божу. Спостерігаючи це, він відчув себе негідним і промовив: "О я, окаянний, як я нечистими устами посмів би славити такого Бога!" Тоді Ангел узяв вуглик із Божого престолу, торкнувся ним його уст і сказав, що він очистився від усіх своїх гріхів. І тоді сказав Господь: "Хто піде до ізраїльського народу, повинен уміти розповісти про славу Божу". І сказав Ісайя, що вже йде. Так само і тут. Священик, пригадавши слова Ангела, добре розуміє, що він недостойний славити Бога так, як Ангели, недостойний розповісти про ту славу вірним, — тому цілує престол, на якому лежить Євангеліє (котре є ніби тим вугликом, яке його навчає, як повинен славити Бога).

Поцілувавши престол, священик проголошує: "Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і на віки віків". Це перші слова, які священик промовляє вголос. Що означають ці слова і чому саме їх промовляє священик? Священик говорить про новонародженого Ісуса. А для чого Ісус Христос народився на цей світ? Для того, щоб створити царство на землі. Отже, священик, сповістивши людям словами "Слава во вишніх" про народження Ісуса Христа, закликає усіх людей до того, щоб царство, яке Ісус Христос прийшов створити, благословляли, прославляли, поширювали, щоб за нього дякували. Люди на це відповідають: "Амінь" (що означає: "Так, нехай буде прославлене царство Боже, Отця, і Сина, і Святого Духа, Пресв. Трійці. Хочемо це царство поширити і прославляти усюди").

ЄКТЕНІЯ ВЕЛИКА АБО МИРНА

Коли люди відповіли, що прагнуть, аби царство Боже було прославлене, поширене у цілому світі і було закладене у їхніх серцях, священик закликає: "В мирі Господу помолімся"; — окрім молитви, ми не маємо чим поширити це царство; тому молімося, але в мирі. Забудьмо про усякий гнів, забудьмо про усі клопоти і про увесь світ. Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!", що означає: "Господи, змилосердься над нами, дай нам змогу спокійно молитися не про щось інше, а про Царство Боже, щоб воно прийшло до нас". Відтак священик проголошує: "За мир з висот і спасения душ наших Господу помолімся". Цими словами священик закликає, щоб ми молилися про спокій із небесної висоти, про той спокій, який людина відчуває тоді, коли є вільною від гріха; коли між нею і Богом є згода; коли Бог, а не гріх царює у її серці, тобто тоді, коли Бог заклав в її серці своє царство. Священик закликає до молитви, щоб прийшло Царство Боже, і додає: "... і щоб ми були врятовані", бо саме для цього Господь Бог створив те царство. Люди знову відповідають: "Господи, помилуй!", тобто: "Господи, змилосердься, дай, щоб із Твого милосердя прийшов спокій у наші серця — царюй у наших серцях, щоб ми були врятовані".

Щоб те Царство Боже було в наших серцях і щоб далі поширилося, треба передусім миру в цілому світі, треба, щоб св. Церква також перебувала в мирі. Тому священик далі закликає вірних: "За мир всього світу, добрий стан святих Божих церков і з'єднання всіх Господу помолімся" ("Молімося до Господа Бога за мир у всьому світі, молімося, щоб святі церкви* (Зноска: * Маються на увазі церкви різних обрядів: Церква західна лат. обр., східна грец. обряду, вірменського, сирийського і т. д.) утверджувалися, щоб дотримувалися правдивої віри, щоб не було між нами єретиків, схизматиків, щоб усі єдналися під одним Пастирем — Папою Римським — як одне стадо. Вірні на це відповідають: "Господи, помилуй!", тобто, Господи, будь милосерд­ним, зроби так, щоб у цілому світі був спокій, щоб не було розбрату у св. Церкві, щоб усі єдналися довкола св. Католицької Церкви. Після відповіді вірних священик перераховує, за кого ми повинні молитися: "За святий храм цей і тих, що з вірою, благоговінням і страхом Божим входять до нього, Господу помолімся". Цими словами священик закликає молитися за свою церкву і за тих, хто до неї приходить, щоб вони були вірними св. Католицькій Церкві. Під словами "святий храм цей" розуміємо саму будівлю — дерев'яну чи кам'яну церкву, до якої приходять вірні молитися. Словами "Господи, помилуй!" просимо, щоб вона стояла довго і не потрапила до рук єретиків, щоб усі вірні, які приходять сюди, завжди були з'єднані із св. Католицькою Церквою.

Вірні повинні приходити до Божого дому "з вірою, благоговінням і стра­хом Божим" — саме за таких молиться священик під час Літургії. Не може­мо молитися за тих, хто іде до церкви без віри, хто не охрещений, за поган, схизматиків — вони не можуть бути в єдності з Церквою. Ці люди повинні спочатку навернутися, прийняти св. віру — за це треба молитися. Аналізовані слова священика містять прохання, щоб усі, хто приходить до церкви з вірою в серці, не відійшли від неї, щоб завжди єдналися із св. Католицькою Церквою.

Наступними словами священика є: "За святішого вселенського архієрея (ім'я), папу Римського, і за блаженнішого патріарха нашого (ім'я), і преосвященнішого архієпископа й митрополита нашого кир (ім'я), боголюбивого єпископа нашого кир (ім'я), чесне пресвітерство, у Христі дияконство, за ввесь причет і людей Господу помолімся". Цими словами священик закликає вірних молитися за духовних наставників — папу Римського, патріарха, архієпископа, митрополита, єпископа, за священиків та дияконів, за тих, хто вчиться на священиків.

Чому треба за них молитися? Тому, щоб вони були єдиним цілим зі св. католицькою Церквою, щоб не зреклися її і не дали злого прикладу людям. Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!" (тобто: "Господи, будь милосердним, зроби так, щоб наші церковні наставники не відреклися від св. Католицької Церкви").

Далі священик закликає молитися за "Богом бережений народ наш, за правління і все військо", щоб усі вони теж єдналися навколо св. Католицької Церкви. Цього ж просимо у молитві за "город цей (село це, святу обитель цю), і за всякий город, країну, і за тих, що вірою живуть у них". Згодом молимося "за добре поліття, за врожай плодів земних і часи мирні", тобто за тимчасові блага, які необхідні для підтримання життя людини, а, звідси, і для забезпечення миру між народами, бо навіть коли є згода у св. Церкві і порядок у державі, але навколо злидні і нужда — необхідного спокою не буде. Тому священик закликає молитися за те, щоб повітря було чистим і здоровим, щоб не було епідемій ані серед людей, ані серед тварин, щоб не було голоду, нестачі в одязі, щоб жили всі у спокої. Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!", тобто Просимо милосердя Твого, будь для нас щедрим, хай так станеться.

Відтак священик згадує усіх тих, за кого тривожимося, хто знаходиться в небезпеці: "За плаваючих, подорожуючих (на землі і в повітрі), нужденних, страждаючих, полонених, і за спасения їх Господу помолімся". А люди закли­кають: "Господи, помилуй!" (тобто, змилосердься, Господи, порятуй їх від небезпеки, щоб ми були спокійні за них, щоб вони разом з нами врятувалися).

Наступними словами священика є слова: "Щоб ізбавитися нам від усякої скорботи, гніву й нужди, Господу помолімся", іншими словами, щоб ми були вільні від смутку, а сумували б лише з приводу виникнення у св. Церкві чвар; щоб ми були вільні від гніву, який пов'язаний з неладом у місті, селі чи державі; щоб ми були вільні від нужди, яка може впасти на нас у випадку епідемій, неврожаю, голоду. "Господи помилуй!" — відповідають люди.

На цьому закінчуються наші прохання, але священик ще раз благає Бога: "Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, твоєю благодаттю!" Цими словами просимо Господа вберегти нас від спокуси і від усього злого — як душевного, так і тілесного, від смертної боязні в годину смерті, від диявольського впливу; просимо, щоб Бог помилував нас, змилосердився над нами в час страшного суду, щоб виявив своє безмежне милосердя. Просимо Господньої благодаті, ласки, бо усього цього ми не заслужили, але надіємося на Його милість.

Наприкінці священик закликає людей: "Пресвяту, пречисту, преблагосло-венну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом'янувши, самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо". Зміст цих слів такий: якщо хочемо, щоб Господь Бог вислухав наші прохання, то пригадаймо, як віддалися Господу Богу Пречиста Діва Марія і усі Святі, — і за їх прикладом віддаймося Господу і ми, і віддаймо один одного, і усіх людей, і все життя наше Христу Богу.

Люди на це відповідають: "Тобі, Господи". Далі священик проголошує слова, в яких міститься пояснення, чому ми віддаємося під опіку і владу Ісуса Христа: "Бо тобі належить усяка слава, честь і поклоніння". А люди закінчують словом "Амінь", що означає: "Так є".

Що означає слово "єктенія"?

Слово "єктенія" походить від грецького слова "ектени" — ревна, щира молитва. Існує чотири види єктенії: велика, мала, сугуба (усильного благання) і єктенія-прохання. Про велику єктенію говорилося вище, — вона називається так тому, що містить 12 прохань. Друга назва цієї єктенії — мирна, тому що починається словами: "В мирі Господу помолімся", в ній просимо Господа миру і спокою.

У малій єктенії висловлюється лише одне прохання, вона починається словами: "Ще і ще в мирі Господу помолімся". Єктенія сугуба (усильного благання) починається словами: "Промовмо всі з усієї душі і з усієї мислі нашої промовмо". У єктенії — проханні співаємо: "Подай, Господи!"

За великою єктенією слідують антифони — вибрані із псалмів вірші, які чергуються з короткими молитвами або так званими приспівами до Ісуса Христа, щоб Він через молитву Матері Божої, усіх Святих або силою своїх заслуг урятував нас. У назві відбито те, що антифони виконуються поперемінно на обох крилосах так, ніби один відповідає другому.

Є три антифони, вони складені на честь Пресв. Трійці наприкінці. Для величнішого прославлення Пресв. Трійці першого і другого антифону додається коротке славослов'я: "Слава Отцю і Сину..." Цим славослов'ям св. Отці підкреслювали свою віру в Пресв. Трійцю. За першим і другим антифоном виконується мала єктенія, в якій молимося за Божу благодать, так необхідну нам, і, згадавши Преч. Діву Марію і усіх Святих, віддаємося під опіку Ісуса Христа; а наприкінці знову прославляємо Пресв. Трійцю.

В антифонах прославляємо Воплоченого Сина Божого, котрий урятував нас від вічної диявольської неволі, і просимо щоб, нас урятував, як Спаситель цілого світу.

Під час виконання першого антифону священик неголосно читає молитву першого антифону:

"Господи, Боже наш, котрого царство невисказане і слава недосяжна, котрого милосердя безмежне і чоловіколюбство невисказане: Ти сам, Владико, зі свого милосердя поглянь на нас і на цю святу церкву і подай нам і тим, хто з нами молиться, багаті ласки і щедроти Твої".

Коли священик відчитав молитву, а люди відспівали перший антифон, читається мала єктенія.

Відтак люди співають другий антифон, а священик знову тихо читає молитву другого антифону:

"Господи, Боже наш, врятуй Твоїх людей, благослови спадщину Твою, збережи повноту Своєї Церкви, освяти тих, котрі люблять красу Твого дому — Ти всіх тих прослави Божественною силою Своєю і не залиши нас, бо на Тебе надіємося".

Після другого антифону співаємо: "Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь. Єдинородний Сину і Слово Боже, Ти, що безсмертний є, а задля нашого спасіння згодився прийняти тіло від Святої Богородиці і Вседіви Марії і без зміни став людиною; що дався розіп'яти, Ти, Христе Боже, що (Своєю) смертю (нашу) смерть поконав; Ти, що один зі св. Трійці, рівно (однаково) прославлений з Отцем і Святим Духом — спаси нас".

У цій пісні — коротка розповідь про життя Ісуса Христа. У ній говориться цро те, що Він є Єдинородним Сином Божим, безсмертним; згадуються найголовніші моменти Його життя, а саме: втілення, страждання, розп'яття, смерть» якою нас урятував від вічної смерті; а наприкінці виражається прохання вдати всіх нас.

Після пісні "Єдинородний Сину" слідує мала єктенія, так, як після першого антифону, лише з іншим вигуком. За нею слідує третій антифон.

Коли люди співають третій антифон, священик неголосно читає молитви: одну — перед антифоном, другу — після нього.

Молитва перед антифоном

"О Ти, що дарував нам ці спільні і корисні молитви; Ти, хто обіцяв вислу­хати молитву, коли двоє або троє зберуться в ім'я Твоє: Ти сам і нині, Господи, виконай прохання слуг Твоїх нам на користь і допоможи нам у цьому житті пізнати Твою правду, а в майбутньому даруй вічне життя".

Після антифону священик читає молитву малого входу.

"Владико, Господи Боже наш, Ти, що на службу слави Своєї призначив на небі хори і воїнства ангельські і архангельські, дай нам, просимо, щоб вхід наш відбувся разом із святими ангелами, що разом із нами Тобі служать і прославляють Твою доброту, бо Тобі належить уся слава, шана й уклін, Отцю, і Синові, і Святому Духові, нині, і завжди, і во віки віків, амінь".

Після антифонів слідує малий вхід, який представляє нам появу Месії.

Вище згадувалося про те, що сам початок Служби Божої, аж до малого входу представляє нам життя Ісуса в НазаретІ до 30-ти років. Тому на початку Служби Божої відсутні повчання Ісуса Христа. А коли в антифонах величаємо Бога старозавітними піснями-псалмами, то ці пісні нагадують нам гарячі безнастанні молитви св. патріархів і пророків, котрі протягом усього свого життя чекали на Месію та благали Бога, щоб якнайшвидше послав Спасителя, який повинен ощасливити все покоління Адама.

Малий вхід

Скінчивши молитву малого входу, священик бере Євангеліє в обидві руки і йде направо, поза престол, виходячи дияконськими (північними) дверима перед іконостасом. Перед священиком йде паламар із запаленою свічкою і кадильницею. Під час цього переходу священик дає людям для цілування св. Євангеліє. Пізніше священик стає в царських воротах, повернувшись до великого престолу, обертає Євангеліє верхом до себе, цілує його, благословляє вхід словами: "Благословенний вхід святих твоїх, завжди, і нині, і повсякчас, і навіки віків", підносить Євангеліє догори і проголошує: "Премудрість, прості"; потім підходить до престолу і кладе на нього Євангеліє.

У відповідь на це народ робить малий уклін і співає: "Прийдіте, поклонімся і припадім до Христа. Спаси нас. Сину Божий..."

Цей малий вхід символізує вихід Ісуса Христа на ріку Йордан. Священик, виходячи з закритим Євангелієм бічними дверима у церкву, відтворює вихід Ісуса Христа із укриття на ріку Йордан із готовими настановами для людей, яких ще поки що їм не проголошує. Те, що священик бере Євангеліє з престолу, означає, що Син Божий узяв своє вчення з неба. Цілуванням св. Євангелія люди доводять Ісусу Христу і Його вченню свою любов і шану. Коли ж священик підносить Євангеліє догори і говорить: "Премудрість, прості", то словом "премудрість" ніби звертається до людей: "Дивіться, люди, це книга, в якій знаходиться премудрість Божа, яка навчає нас, у що ми повинні вірити, на що в майбутньому житті можемо надіятися, як ми повинні любити Бога і свого ближнього".

Словом "прості" священик закликає нас випростуватися тілесно і душевно, зосередитися на тому, що буде далі сказане, бути готовими сприйняти Боже слово усією душею і усім серцем, а для цього треба відкинути від себе недобрі думки, підкоритися Божій волі.

У відповідь на це люди обіцяють саме так чинити, промовляючи: "Прий­діте, поклонімся і припадім до Христа". Цими словами люди висловлюють думку про те, що ніякому іншому Богу не будуть поклонятися, лише Христу; що завжди будуть керуватися лише вченням Ісуса Христа.

А паламар (або хтось із церковних провизорів), що йде зі свічкою і кади­лом перед священиком, зображає св. Йоана Предтечу, котрий — говорить св. Письмо — готував дорогу для Ісуса Христа, займався просвітою єврейського народу, таким чином готуючи їх до приходу Ісуса Христа. Крім того, той вогонь свічки і кадило означають, що Ісус Христос є правдивим світлом і що Він один приніс нам ласку Божу з неба.

Тропарі і кондаки

Після малого входу люди співають тропарі і кондаки, тобто короткі новозавітні пісні. У неділю співаються тропарі про воскресіння Христове; в урочисті свята співаються тропарі відповідно до Господнього празника, або празника Богородиці, або якогось Святого, свято котрого св. Церква в цей день святкує.

Слово "тропар" походить від грецького слова, що означає "знак перемоги", оскільки в церковних тропарях говориться про різні подвиги і перемоги Святих. Однак, дехто вважає, що слово "тропар" означає "вертатися", тому що під час співу тропарів використовуються різні гласи.

Слово "кондак" також походить від грецького "малий, короткий", тому що в ньому зібрані короткі похвали свята або Святого. Є окремі кондаки в честь Господніх свят, окремі — в честь свят Богородиці і окремі — в честь свят Святих. Складати кондаки першим почав диякон Емеський Роман, котрий жив за часів Анастазія Дикора близько 500 років після Христа.

Трисвяте

Коли люди співають тропарі і кондаки, священик неголосно читає молитву Трисвятого.

"Боже святий, що на Святих почиваєш, котрого трисвятим голосом вихваляють Серафими і прославляють Херувими, котрому поклоняються всі небесні Сили; Ти, котрий із небуття у буття привів усі речі, що створив людину за Своїм образом і подобою і всілякими талантами нагородив її; Ти, що даєш премудрість і розум усім, хто просить у Тебе і не погорджуєш грішником, але визначив для досягнення спасіння покаяння; Ти, що удостоїв нас, смирен­них і негідних Твоїх слуг, стати перед славою Святого Твого жертовника і принести Тобі належний поклін і шану — Ти сам, о. Владико, прийми із наших грішних уст трисвяту пісню і прийди до нас з добротою Своєю: пробач нам провини наші, самовільні і мимовільні, освяти наші душі і тіла і дай нам свято служити Тобі до кінця життя нашого, за молитвами святої Богородиці і всіх Святих, що від віку сподобалися Тобі".

У цій молитві священик просить у Трійці єдиного Бога, котрому Ангели безнастанно співають: "Свят, свят, свят" і котрий об'явився при хрещенні Ісуса Христа, щоб Він прийняв і від нас, грішних, подібну пісню слави. Чому ми повинні прославляти Пресвяту Трійцю? На це відповідає сам священик словами: "Бо святий єси, Боже наш, і тобі славу співаєм, Отцю, і Сину, і святому Духу..." При цьому священик, обертаючись до людей, благословить їх знаком св. Хреста. Це робиться для того, щоб ми цю найважливішу річ у нашому житті — прославляння Пресв. Трійці — могли добре виконати силою благословення Божого. Після цього вірні прославляють Пресв. Трійцю піснею: "Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас" (тричі), додаючи "Слава Отцю і Сину... святий безсмертний, помилуй нас", відтак, іще раз: "Святий Боже..." У свята Різдва Христового, Богоявления, в Суботу Лазареву, на Великдень і Зелені свята замість "Святий Боже"... співають: "Ті, що в Христа охрестилися і в Христа облеклися, хваліть Бога (Алилуя)", бо саме в ці дні, або надвечір перед цим днем хрестили оглашенних. Цими словами св. Церква нагадує всім новоохрещеним, щоб прославляли Бога, бо слово "Алилуя" означає "хваліть Бога". Св. Церква неначе промовляє: "Ви, котрі тепер охрестилися, оповилися ласкою Божою, облишили грішне життя і злого диявола і убралися в Христа, радійте і веселіться, і прославляйте Бога з вдячністю за таку велику ласку Божу". У свято Воздвижения Чесного Хреста і в неділю Хрестопоклонну замість "Святий Боже" співають "Хресту Твоєму".

Вхід на верхнє сідалище і благословення

Коли хор закінчить співати Трисвяте ("Святий Боже"), священик стає за престол на верхнє сідалище (якщо є в церкві) і звідти проголошує: "Будьмо уважні!" Сказавши так, благословить рукою, промовляючи: "Мир усім!" ("Спокій вам, спокій нехай із цим благословенням прилине у ваші серця"). Після цих слів додає: "Премудрість, будьмо уважні", тобто: "Уважаймо на слова Божої премудрості, які будуть проголошені".

Прокімен, вірші і Апостол

Після слів, проголошених священиком, хор співає короткі вірші, які в перекладі з грецької називаються прокіменами. Прокімен — це вірш, в якому кількома словами розповідається про те, яка мудрість буде проголошена з Апостола чи Євангелія. Є прокімени на неділі, на свята, на будні і т. п. Напр., на день св. Миколая є такий прокімен: "Праведна людина радіє, веселиться, бо живе з Господом і уповає на Нього". У цих словах сказано, що з того Апостола і Євангелія ми повинні би навчитися мудрості жити праведно (тобто, як це мудро, коли людина живе з Богом, із Ним веселиться і на Нього уповає).

До того прокімена додає хор, або той, хто повинен читати Апостол, ще один або два вірші, повторюючи прокімен раз або двічі. Напр., додається такий вірш: "Вислухай, Боже, молитву мою, коли буду молитися до Тебе". А хор ще раз повторює той самий прокімен. Коли хор закінчить прокімен, священик проголошує: "Премудрість!" На це читець Апостола проголошує, напр.: "Діянь святих апостолів читання", а священик ще раз говорить: "Будьмо уважні!" Пізніше читається Апостол. Сказано: "Будьмо уважні", значить треба бути уважними, не розмовляти, не ходити.

Алилуя і Євангеліє

Після читання Апостола хор співає Алилуя ("хваліть Бога"). Під час "Али­луя", як і під час прокімену, також читаються вірші. Напр., на св. Миколая є такі вірші: "Закликали праведні і Господь вислухав їх і від усіх скорбот врятував їх". Відтак знову "Алилуя", а пізніше знову вірш: "Щаслива людина, що боїться Господа, бо в заповідях Його розлюбиться дуже". І знову "Алилуя".

Коли хор співає "Алилуя", священик повертається з верхньо­го сідал ища до престолу, стає перед ним, бере кадильницю, насипає до неї кадила і кадить так само, як і на початку Служби Божої; потім складає руки і з похиленою головою відмовляє молитву перед Євангелієм:

"Чоловіколюбче, Владико, запали в серцях наших пречисте світло Твоєї Божої премудрості, щоб ми могли зрозуміти Твої євангельські проповіді; всели в нас і боязнь перед Твоїми святими заповідями, щоб ми, поборовши в собі всі тілесні похоті, могли пожити для Тебе духовним життям, щоб ми чинили лише так, як Тобі потрібно. Бо Ти є світочем душ і тіл наших, Христе Боже, і Тебе прославляємо з предвічним Твоїм Отцем, святим, благим і животворним Твоїм Духом, нині І завжди і вовіки віків, амінь". У цій молитві священик просить Господа Бога, щоб Він просвітив наші думки, аби ми зрозуміли те святе Євангеліє і навчилися так жити, як воно вчить. Закінчивши цю молитву, проголошує: "Премудрість! Прості, вислухаймо святого Євангелія, від Луки (або від Матея, або від Марка, або від Йоанна) святого Євангелія читання". Народ на це відповідає: "Слава Тобі, Господи, слава Тобі" Ще раз словами "Будьмо уважні!" священик нагадує, щоб вірні зосередилися, а відтак читає св. Євангеліє. Після того, як перечитали св. Євангеліє, люди знову говорять: "Слава Тобі, Господи, слава Тобі!" Священик цілує св. Євангеліє, закриває його і кладе на місце.

Єктенія сугуба (усильного благання)

У неділю або свято після читання Євангелія проголошується певна наука; коли ж священик проголошує науку після Служби Божої, то відразу після Євангелія починає: "Промовмо всі з усієї душі і з усієї мислі..." Тут священик ще не сказав, що саме повинні говорити вірні, але люди, немовби відгадуючи, немовби перериваючи священика, говорять: "Господи, помилуй!" (Боже, змилосердься).

Коли люди це сказали, священик говорить: "... Господи Вседержителю, Боже отців наших, молюсь до Тебе, вислухай і помилуй". А люди, немовби спираючись на це останнє слово, проголошують "'Господи, помилуй!" (так, Господи, змилосердься над нами, як змилосердився Ти над нашими Отцями!).

У відповідь священик ще раз повторює те саме прохання: "Помилуй нас, Боже, по великій милості Твоїй, молимось Тобі, вислухай і помилуй". А люди, чуючи, як священик повторює те саме прохання, тричі повторюють: "Господи, помилуй!" (Господи, з Твоєї великої милості, тому що Ти наймилосердніший, змилосердься над нами; просимо Тебе, вислухай нас і змилосердься на нами!).

Далі священик уточнює, за кого і про що просимо, говорячи: "Просимо Тебе, Господи, за святішого, вселенського Архієрея, папу Римського (називає ім'я папи)". Отже, священик від імені усіх людей молиться за найпершого священика — єпископа, за того, хто є над цілим світом — за папу Римського.

За нього молиться насамперед тому, що папа Римський є найпершим єпископом усього світу; він є намісником Христа на землі; він керує усією Христовою Церквою; він є отцем усього світу; він є пастирем усіх християн; понад Ним, понад папою Римським, немає в усьому світі нікого першого між людьми, нікого старшого. Ким є пастир для стада овець, тим є папа для нас усіх, овечок Христових. Ким є батько для дітей, тим є папа для всіх нас, вірних; ми, як добрі діти, повинні молитися за свого отця; як вірні його сини і доньки, ми повинні просити Небесного Отця за свого найпершого пастиря. Тому, як тільки священик помолився, аби Бог помилував нас, відразу просить Господа Бога за папу Римського.

Далі священик проголошує: "і за блаженнішого патріарха нашого (ім'я), і преосвященнішого архієпископа й митрополита нашого кир (ім'я)..., і всю во Христі братію нашу", а люди знову відповідають тричі: "Господи, помилуй!" (змилосердься, Господи, над нами, вислухай наші молитви за своїх єпископів та за своїх отців духовних).

Отже, після молитви за папу, молимося за свого митрополита, за єпископа, за усіх священиків, дияконів і монахів.

Якщо відправляється Служба Божа, напр., за хворих, або за погоду, чи за благословення в якійсь розпочатій справі, або щоб Бог відвернув якусь біду, то разом із проханням за єпископів додаються ще прохання за те, про що в тій Службі Божій особливо просимо. Коли ж відправляється звичайна Служба Божа, то після згаданих молитов додається: "Ще молимось за предстоячих людей, що очікують від тебе великої і багатої милості, за тих, що творять нам милостиню, і за всіх православних християн", тобто за тих, хто праведно вірить у Тебе і прославляє Тебе так, як ми. Люди на це знову благають: "Господи, помилуй!".

Що означають слова "православний християнин"?

Православний християнин — це такий християнин, який прославляє Господа Бога, керуючись правдивою вірою Христовою, тобто, правильно славить Бога.

Чи можемо ми, католики, називати себе православними?

У церковній лексиці ця назва належить нам по праву, бо ми прославляємо Господа Бога, як учить цього єдина правдива віра Католицької Церкви.

А чи можуть називати себе православними схизматики, котрі не визнають св. Католицької Церкви і не дотримуються правдивої віри Христової?

Ні, вони не є православними, бо не прославляють Господа Бога згідно з правдивою вірою, яку подає св. Католицька Церква. Вони повинні б називатися кривославними, бо справді криво, а не право, не так, як хоче Бог, прослав­ляють його.

Чому ж тоді вони частіше, ніж ми, називають себе право­славними?

Тому, що їм соромно визнавати, що їхня віра є фальшивою, неправою.

Єктенія закінчується словами: "Бо милостивий і чоловіколюбець Бог єси, і тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків".

Цими словами священик ніби ще раз повторює усі попередні прохання, пояснюючи, чому просимо це все в Бога, чому надіємося, що Він змилосердиться над нами. Отже, тому, що Бог милосердний і любить людей; Він змилосердиться над нами, бо ми все це просимо для того, щоб Йому шану віддавати і прославляти Його, в Трійці Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, тепер і на віки вічні. А люди закінчують усе це словом "Амінь" (так, Боже, так, як ми просимо, нехай усе станеться).

Сугубо єктенію закінчує священик закликом, яким підтримує у присутніх людей надію і віру в те, що Господь Бог виконає усе, про що Його просимо, бо Він є милостивим і любить людей, і за це шлемо Йому славу — Отцю, і Сину, і Св. Духові.

Отже, цим закінчується єктенія, котра співається відразу після Євангелія. По-церковному ця єктенія називається "сугубою", тобто подвійним проханням, в якому просимо з великою покірністю в серці. Саме тому в деяких церквах є такий звичай, що люди відразу після проповіді стають на коліна і під час цієї єктенії дуже побожно моляться.

Єктенія слова

Після єктенії сугубої відразу виконується єктенія слова (оглашенных). Хто ж це такі — оглашенні? Це люди — іновірці, котрі ще не були хрещені. Вони стояли не в церкві, а лише у притворі; їм не дозволялося бути присутніми на цілій Службі Божій, а лише від початку і до слів: "Всі оглашенні, вийдіть..." Отже, в цій єктенії молимося за оглашенних. Священик говорить: "Помолімся, оглашенні, Господеві". А усі люди відповідають на це: "Господи, помилуй!" (Господи, змилосердься над ними). Далі священик звертається до вірних словами: "Вірні, за оглашенних помолімся, щоб Господь помилував їх". А люди на це знову відповідають: "Господи, помилуй!" (змилосердься над ними).

Закликавши і оглашенних, і вірних до молитви за оглашенних, священик продовжує: "щоб Господь... огласив їх словами істини, відкрив їм євангеліє правди, приєднав їх до святої своєї соборної й апостольської церкви". Тобто вірні разом зі священиком моляться за те, щоб оглашенні могли почути слово Божої правди, слово про св. віру, щоб могли зрозуміти глибину Євангелія, прийняли його і за ним ішли, щоб Господь з'єднав їх із святою Католицькою Церквою, щоб і вони стали дітьми єдиної соборної апостольської всесвітньої католицької Церкви.

Перелічивши ці прохання, священик закінчує єктенію словами: "Спаси, помилуй, заступи й охорони їх, Боже, Твоєю благодаттю" (врятуй їх, змило­сердься над ними, захисти і збережи їх, Боже, Твоєю ласкою. Отже, просимо і молимо Тебе, Боже, за оглашенних. Дай їм свою ласку і приведи їх до спасіння. Змилосердься над ними, щоб вони пізнали правду, щоб її прийняли і за нею пішли. Якщо вони в чомусь завинять, даруй їм це; якщо б якась спокуса заволоділа ними і відвернула б їх від пізнання Твоєї святої правди, то захисти їх перед нею). А люди на це відповідають: "Господи, помилуй!" (дай їм у своєму милосерді це все).

Наприкінці священик знову звертається до оглашенних: "Оглашенні, голови ваші Господеві приклоніть" (схиліть голови свої перед Богом, приникніть перед Ним). І вони закликають: "Тобі, Господи", неначе кажучи цим: "Так, ми вже приклонили свої голови перед Господем".

Далі священик неголосно читає молитву за оглашенних: "Господи, Боже наш, що на небесах живеш і на покірних споглядаєш! Ти, що на порятунок людського роду послав єдинородного Твого Сина і Бога Господа нашого Ісуса Христа, поглянь на слуг Твоїх оглашенних, що схилили перед Тобою свої голови, і приголуб їх у щасливу хвилину купелі відродження, відпущення гріхів і одягу чистоти; залучи їх до святої Твоєї католицької і апостольської Церкви і зарахуй їх до Твого обраного стада".

Священик просить Всевишнього Бога, щоб Він ласкаво зглянувся на них, тих оглашенних, котрі так ревно готуються до прийняття св. віри, що зараз покірно схилили голови перед Ним. Просить, щоб Бог подарував їм ласку святого хрещення і щоб з'єднав їх зі святою своєю Католицькою Церквою; щоб приєднав їх до свого обраного стада.

Досі священик молився неголосно, а, скінчивши молитву за оглашенних, промовляє голосно: "Щоб і вони з нами славили пречесне й величне ім'я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на вікі віків". Отже, священик закінчує свою молитву словами, в яких пояснює, чому він і вірні просили Бога за всі ті милості для оглашенних. Зміст їх такий: "Змилосердься, Боже, над тими схиленими в покорі перед Тобою і дай їм усе те, про що ми Тебе просили для них. Дай їм все те задля того, щоб і вони могли з нами прославляти Тебе, одного Бога в Трійці єдиного". Люди на це відповідають: "Амінь" (нехай так станеться).

У кінці єктенії священик звертається до оглашенних: "Всі оглашенні, вийдіть, оглашенні, вийдіть; усі оглашенні, вийдіть; щоб ніхто з оглашенних не залишився, тільки..."

"Вірні, ще і ще в мирі Господу помолімся".

Ця частина Літургії називається Літургією оглашенних. Але після останніх слів священика всі оглашенні повинні були вийти з церкви, а в церкві залишалися лише охрещені.

Може виникнути питання: за кого ми тепер молимося під час цієї частини Літургії, а особливо під час єктенії оглашен­них, якщо у нас немає оглашенних?

Оглашенні є в деяких нехристиянських краях — за них молимося. Є і у нас люди, які хочуть навернутися до католицької віри; ця молитва додає їм сили, а, доки вони навчаються нашої віри, вони є оглашенними. Врешті, ми молимося і за наших новомодних іновірців: за радикалів, соціалістів і взагалі за всіх християнських недовірків. Молимося, щоб Господь милосердний просвітив їх розум, щоб вони пізнали Божу правду та знову стали віруючими католиками.

Літургія вірних

Господь Бог Ісус Христос навчав людей протягом трьох років, а наприкінці третього року став готуватися до смерті. Він добре знав про те, що буде розіп'ятий і що повинен померти, тому під час своєї подорожі повернув до Єрусалиму. За тиждень перед єврейськими Великодніми святами, в суботу, у Витанії воскресив Лазаря, котрий уже три дні лежав у труні. А наступного дня помандрував до Єрусалиму.

До святого міста в'їхав верхи на ослі, супроводжуваний радісними вигу­ками місцевих жителів, котрі вийшли Йому назустріч. Вони ламали галузки з дерев, встеляючи ними дорогу, якою їхав Христос, а діти співали: "Благо­словен, що йде в ім'я Господнє, осанна в вишніх". У Єрусалимі Ісус Христос ще три дні навчав у святині, а в четвер їв із учнями останню вечерю, під час якої встановив Пресв. Тайну Євхаристії. Того самого дня впіймали Його євреї і катували усю ніч, а в п'ятницю, близько дванадцятої години, опівдні, розіп'я­ли на хресті, де Він помер. Увечері цього самого дня, тобто у п'ятницю, Ісуса Христа поховали, а в неділю вранці Він воскрес із мертвих. Після свого воскресіння Спаситель об'являвся своїм учням протягом 40 днів, сорокового ж дня поблагословив їх усіх, вознісся на їх очах на небо, звідки десятого дня зіслав на Апостолів Св. Духа.

Саме ця коротенька історія останніх днів Ісусового життя на землі представлена в Літургії вірних.

Перша і друга молитви вірних

У давні часи християнства ця частина Літургії відправлялася окремо від Літургії оглашенних. Отже, після того, як оглашенні вийшли з церкви, священик звертається до вірних: "Вірні, ще і ще в мирі Господу помолімся" (тобто закликає вірних ще раз помолитися Господу). Вірні на це відповідають: "Господи, помилуй!" (змилосердься над нами).

Далі священик неголосно відмовляє першу молитву вірних.

"Дякую Тобі, Господи Боже наш, що Ти удостоїв нас і нині стати перед святим Твоїм вівтарем і припасти до Твоїх щедрот молитвою за наші гріхи і людське незнання. Прийми ж, о Боже, цю нашу молитву і зроби нас достойни­ми принести ці молитви, і моління, і святу безкровну жертву за всіх людей Твоїх; і підтримай нас — яких Ти призначив до цієї Твоєї служби — силою Твого Святого Духа, щоб ми безгрішно і з чистою совістю своєю могли закликати Тебе в будь-який час і в будь-якому місці, а Ти, Боже, вислухавши, будь милостивим до нас у Твоїй доброті".

Незабаром має відбутися жертвоприношення — священик принесе в жертву Господу Богу самого Ісуса Христа. Це щось надзвичайне, тому свя­щеник у цій молитві дякує Господу Богу, котрий наділив нас цією ласкою — можливістю принести цю жертву за свої гріхи. Далі священик просить Господа Бога дозволу принести цю жертву за наші гріхи з чистим серцем. "Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю" (допоможи нам, Боже, з чистим серцем принести цю жертву і захисти нас своєю благодаттю).

Пізніше священик додає, чому ми саме цього просимо: "Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Св.Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків". Люди відповідають: "Амінь".

Далі священик знову закликає: "Ще і ще в мирі Господу помолімся", вірні співають "Господи, помилуй!", священик тихо молиться. Після того священик відмовляє другу молитву вірних: "Знову і багато раз припадаємо до Тебе і Тобі молимося, благий і Чоловіколюбче, щоб Ти, зглянувшись на моління наші, очистив наші душі і тілеса від усякої скверни плоті і духа, і дав нам неповинно й неосудно стояти перед святим твоїм жертовником.

Даруй же, Боже, і тим, що моляться з нами, успіх у житті, І вірі, і в духовному розумінні. Дай їм, що завжди зі страхом і любов'ю служать тобі, неповинно й неосудно причаститися святих Твоїх Тайн і небесного Твого царства сподобитися".

Закінчивши молитву, священик голосно мовить: "Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю", на що люди відповідають: "Господи, помилуй!" А священик додає: "Щоб, під владою Твоєю завжди бережені, Тобі славу возсилали, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків". У цих словах міститься прохан­ня: "Боже, допоможи нам своєю ласкою, щоб з чистим серцем принести Тобі цю жертву, та щоб ми гідно причащалися Твоїх святих Тайн; щоб ми, захищені Твоєю силою, Тебе славили по віки вічні"

Чому священик так гаряче у двох молитвах просить Божої ласки, щоб ми приносили жертву і причащалися з чистим серцем? Тому, що жертва того, хто має на душі тяжкий гріх, неприємна Богові, а той, хто відважиться причаститися з гріхом на душі, накличе на себе Божий гнів.

Великий вхід і пісня "Іже херувими"

Після цих двох молитов вірних слідує молитва входу і пісня "Іже херувими". Священик молиться з розпростертими руками, а люди в той час співають пісню "Іже херувими".

За що ж молиться священик і про що співають люди в цій пісні?

Змістовними І мудрими є ця молитва і пісня, та й узагалі все, що діється під час великого входу. Все це ніби промовляє до серця, і людина, котра розуміється на тому, хіба лише плачем зможе виявити свою радість.

За що ми молимося у двох молитвах вірних? Молимося за чисте серце, бо незабаром повинні принести Богу Отцю на престолі велику жертву — самого Ісуса Христа, Сина Божого. І не стільки ми, скільки сам Ісус Христос принесе Себе руками священика, а ми усім серцем, прагненнями та волею з'єднаємося з цією жертвою. Отже, серцем ми прагнемо з'єднатися з пресвятою жертвою, що незабаром буде принесена перед нашими очима на престолі. А чи маємо право єднатися з пресвятою жертвою брудним серцем, оскверненим гріхами? Ні, і ще раз ні! Пресвята жертва не може мати нічого спільного з грішним серцем. Саме тому в цих двох молитвах просимо про чисте серце.

Закінчивши молитву, священик простягає руки догори (перед тим молився із складеними руками) і посилає до Господа Бога щиру молитву — молитву великого вхуду (Херувимської пісні): "Ніхто не достойний із зв'язаних тілесними похотями і пристрастями приходити, або наближатися, або служити Тобі, Царю слави, бо служити Тобі — велике і страшне й самим небесним силам.

Та, однак, ради несказанного й безмірного Твого чоловіколюбства, безпере­мінно й незмінно став Ти чоловіком, і архієрей нам був єси, і богослужебної цієї і безкровної жертви священнодійство передав Ти нам, як Владика всіх. Ти бо єдиний, Господе Боже наш, володієш небесними і земними, Тебе на престолі херувимському носять, Ти серафимів Господь і цар Ізраїлів, Ти єдиний святий і у святих спочиваєш. Тебе, отже, молю, єдиного благого і благоуважного.

Споглянь на мене, грішного й непотрібного раба Твого, і очисти мою душу й серце від совісті лукавої. І зроби мене здатним, силою Святого Твого Духа, одягненого благодаттю священства, стати перед цією Твоєю святою трапезою і священнодіяти святе і пречисте Твоє Тіло і чесну Кров.

Бо до Тебе приходжу, приклонивши свою шию, і молюся Тобі, щоб Ти не відвернув лиця Твого від мене, ні не відкинув мене з отроків Твоїх, а сподоби мене, щоб я, грішний і недостойний раб Твій, приніс Тобі ці дари; Ти бо єси Той, що приносить, і Кого приносять, і Хто приймає, і Кого роздають, Христе Боже наш, і Тобі славу возсилаємо з безначальним Твоїм Отцем, і пресвятим, і благим, і животворящим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, І на віки віків".

На це люди кажуть: "Амінь" і закінчують Херувимську пісню: "... щоб і Царя всіх ми прийняли..." Ця молитва священика стосується вже не всіх людей (як попередні), а самого священика, тому що саме він зараз повинен здійснити те, що свого часу здійснив Ісус Христос — принести жертву. Якщо для людей він просив чистого серця, то для себе просить, щоб Його серце порвало будь-які зв'язки з цим світом і щоб єдналося лише з Богом; він просить сили духа, тому що служити Господу Богу страшно навіть самим Ангелам, котрі є чистими духами, а не те, що йому, людині. Під час молитви священика люди співають "Іже херувими".

Ця чудова пісня сповнена таємничого змісту. Її необхідно дуже і дуже побожно співати.

Що ж означає ця пісня, про що в ній співається? "Ми, херувимів тайно являючи і животворящій Трійці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відложім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його в славі невидимо супроводять ангельські чини".

Тлумачення цієї пісні таке. Ми, люди, в даний момент представляємо ангелів — херувимів, так, як вони, співаючи трисвяту пісню. Тому ми повинні відкинути усі думки про тимчасове, усі турботу і тривоги, щоб прийняти Царя усім серцем і прославити Його.

Навіщо Церква велить співати нам цю пісню? До сих пір священик молився за нас, щоб очистити від усього недоброго, а тепер цією херувимською піснею. Церква хоче піднести нас до ангелів-херувимів. Щоб ми, чисті, як ангели-херувими, могли возвеличувати Царя усього світу, який таємно сходить до нас із неба. Словами цієї пісні повеліває нам Церква забути про усе земне, і, навіть, якщо можливо, — про себе. Цією піснею Церква допомагає нам уявити себе не на землі, а на небі, бо й справді, під час Служби Божої церква стає небом і ми наближаємося до престолу ласки і слави. Саме тому священик відмовляє цю пісню аж тричі і тричі вклоняється на знак покірності.

Отже, в цій пісні ми самі себе готуємо до прийняття Ісуса Христа.

Відмовивши молитву входу, під спів Херувимської пісні, священик вихо­дить із-за престолу, бере кадильницю і кадить увесь престол, навколо нього, іконостас і людей. Потім знову вертається до престолу, простягає руки, тримаючи в лівій руці кадильницю, і відмовляє тричі "Іже Херувими", за кожним разом уклоняючись.

Закінчивши говорити, священик знову залишає престол і йде до захристії, де кадить ті дари, що приготував під час Проскомидії. Далі бере в руки чашу з вином і дискос із хлібом, входить через дияконські двері у церкву і через царські двері — до престолу. Тут кладе по праву руку чашу, по ліву — дискос із хлібом, звіздою, усе накриває воздухом і кадить.

Під час входу проголошує: "Святішого вселенського архієрея (ім'я), папу Римського, і блаженнішого патріарха нашого (ім'я), і преосвященнішого архієпископа й митрополита нашого Кир (ім'я), боголюбивого єпископа нашого Кир (ім'я)... і увесь священичий, дияконський і монаший чин, Богом береже­ний народ наш, правління і все військо, благородних і приснопам'ятних ктито-рів і доброчинців святого храму цього, і всіх вас, православних християн, нехай пом'яне Господь Бог у Царстві своїм завжди, нині і повсякчас, і на віки віків". На це люди відповідають: "Амінь" і співають кінець Херувимська пісні "Щоб і Царя всіх ми прийняли..."

Вхід символізує приїзд Ісуса Христа до Єрусалиму, де Його чекала смерть на хресті. Ісус знав про це, знав, що буде страждати, — Він провістив, що стане жертвою за всіх людей. Так і у відправі після входу слідує жертво­приношення за всіх. Священик, заступаючи Христа, називає спочатку тих, хто найближчий нам, найдорожчий нашому християнському серцю, а вкін­ці — всіх християн.

Єктенія прохальна

Ця єктенія починається словами: "Сповнім молитву нашу Господеві" (доповнім молитву нашу Господеві). Священик закликає доповнити нашу молитву, яку ми перервали через вхід. А люди на це: "Господи, помилуй!"

І далі священик перераховує те, за що ми будемо молитися:

"За предложені, чесні дари Господу помолімся" (за той хліб і вино, котрі зараз лежать на престолі); за святий храм цей, і тих, що з вірою, благоговінням і страхом Божим входять до нього, Господу помолімся (за церкву та й за тих, що увійшли до неї з вірою (тобто котрі вірять так, як св. Католицька Церква подає); з благоговінням (тобто котрі є побожними, прийшли до Церкви, щоб помолитися) і зі страхом Божим (котрі мають у серці боязнь Божу); — щоб ізбавитися нам від усякої скорби, гніву і нужди... (щоб ми позбулися усякого смутку, гніву і нужди...)". На це люди відповідають: "Господи, помилуй!" (Господи, змилосердься над нами, дай нам те, про що ми Тебе просимо).

Отож, у цих трьох проханнях священик закликає нас молитися за ті свя­щенні дари, котрі лежать на престолі, щоб із ними не сталося чогось, доки не настане перетворення. Далі молимося за храм-церкву, щоб з нею також нічого не трапилося, щоб ми мали де ту жертву приносити. Молимося також і за тих, хто є в церкві, щоб були стійкими у вірі, побожності і страху Божому до моменту перетворення, та щоб ми вільні були від усякої журби і скорботи. Люди на це співають: "Господи, помилуй!".

У цей час священик читає молитву проскомидії або наміру:

"Господи Боже, Вседержителю, єдиний святий, Ти, що приймаєш жертву похвали від тих, котрі закликають Тебе усім серцем; прийми й від нас, грішних, молитву і принеси її до святого Свого жертовника і дай нам силу принести Тобі дари і духовні жертви за наші гріхи, за людські провини. І допоможи нам заслужити Твою ласку, щоб приємною була ця наша жертва і щоб Дух Твоєї благодаті вселився в нас і на запропоновані ці Дари і на всіх людей Твоїх".

У цій молитві священик просить про те саме, про що просили ми в єктенії, а далі знову голосно читає єктенію: "Заступи, спаси і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю". Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!"

Потім священик молиться про різні милості для душі, які завдяки цій жертві хочемо випросити. Ісус Христос жертвував Собою задля нашого спасіння, отже, й тут просимо про ласки, необхідні нашій душі для спасіння. Отож: "Дня всього звершеного, святого, мирного й безгрішного у Господа просім" (тобто просимо Господа Бога, щоб допоміг нам прожити цей день без гріха і у спокої; щоб був для нас днем святості, днем досконалим, бо лише за такий день буде нагорода в небі. За день, проведений у гріхах, чекає на нас кара. Люди на це закликають: "Подай, Господи" (дай, Господи, щоб ми свято прожили цей день).

А щоб ми могли свято, без гріха жити, нам необхідне заступництво Бога, бо ми слабкі і негідні. Хто ж нас стереже? Ангел Божий. Саме тому вдруге закликає нас священик до молитви словами: "Ангела миру, вірного настав­ника, хоронителя душ і тілес наших у Господа просім" (тобто Ангела спокою, вірного провідника, охоронця душ і тіл наших у Господа просімо. Просімо Господа, щоб послав нам Ангела спокою (ангел неспокою-диявол), такого, щоб вірно наставляв нас на праведну дорогу та охороняв нашу душу і тіло від усякого зла). Люди знову на це відповідають: "Подай, Господи" (пошли нам Ангела). Людина слабка, тому, хоч би як остерігалася, не вбережеться від гріха, і тому священик закликає: "Прощення і відпущення гріхів і прогрішень наших у Господа просім". Отже, просімо Господа пробачити нам наші гріхи і провини, не карати суворо нас за них. Люди відгукуються словами: "Подай, Господи!"

Чому ж ми грішимо? Часом через злих людей, через якесь нещастя або й, навіть, через щастя, — по-різному буває. Тому священик далі закликає: "Доброго і пожиточного душам нашим і миру для світу у Господа просім". Отже, просімо доброго та ласкавого Господа сприяти тому, щоб усе навколо нас спричинялося для добра і пожитку нашої душі, щоб був мир на землі. Люди знову відповідають: "Подай, Господи!".

Але для того, щоб бути врятованим, не досить прожити день чи два без гріха, — треба бути стійким у доброму аж до смерті. Треба жити без гріха, щоб був мир і спокій між нами і Богом. А якщо скоїмо якийсь гріх, то треба шкодувати, що так сталося. Кожен гріх ми повинні відпокутувати, щоб той зв'язок, який існував між нами і Богом, і який через гріх ми, втратили, відновити. Тому священик молиться: "Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім", тобто просімо Господа Бога, щоб допоміг нам скінчити наше життя в мирі з Богом. Люди відповідають: "Подай, Господи".

Людське життя закінчується смертю, і дуже важливо, чи ми будемо у цю хвилину спасенні. Тому священик закликає просити в Бога "християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної, і доброго одвіту на страшнім судищі Христовім", тобто просити, щоб Бог дозволив нам по­християнськи, безболісно, бездоганно і спокійно закінчити наше життя, щоб ми вмирали, як християни; щоб могли перед смертю сповідатися, причащатися Тіла і Крові Христової та удостоїтися св. Тайни Єлеопомазання, щоб ми втішилися цим на шляху до неба; просити, щоб ми йшли з цього світу, не відчуваючи фізичного болю, зберігши душевний спокій, щоб ми не соромилися на страшному Христовому суді своїх гріхів, але щоб могли дати Христу добру відповідь, коли Він стане питати нас про наше життя. Вірні на це закликають: "Подай, Господи!" (дай нам так умирати).

На цьому закінчуються наші прохання. Але хто їх повинен вислухати?

Ісус Христос за посередництвом Пречистої Діви Марії та святих. Саме тому священик додає: "Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Вла­дичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом'янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо". Зміст цього прохання такий: "Правда, що ми просимо Господа Бога про усі ці милості, але усі ми грішні, наші молитви не мають перед Богом великого значення. Тому попросімо і свою Заступницю перед Богом Пречисту Діву Марію. Бо Вона є нашою Царицею, Володаркою, Панею перед Богом; Вона є найсвятішою, найчистішою, найповнішою усяких ласк Божих; Вона є Матір'ю самого Бога Ісуса Христа. Вона допоможе нам отримати усе, що ми так гаряче просимо Бога. Візьмімо собі заступниками і всіх Святих, через їхні руки віддаючи самих себе, і один одного, і усе життя наше Христу Богу". А люди на це проголошують: "Тобі, Господи" (так, віддаємо Тобі, Господи, усі наші прохання через руки Пречистої Діви і всіх Святих).

Наступні слова священика: "Щедротами единородного Сина Твого, що з Ним благословенний єси, з пресвятим, і благим, і животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Священик ще раз звертається до Бога Отця, кажучи, що виконання усіх цих прохань, здійснення нашого спасіння очікуємо лише від Бога Отця через заслуги единородного Його Сина Ісуса Христа, бо Христос, і Отець, і Св. Дух — це одне ціле, бо Отцю з Сином та зі Св. Духом навіки належить однакова слава. Люди на це відповідають: "Амінь" (тобто, так, ми віримо, так, ми сподіваємося усього цього через заслуги, через жертву Сина Божого).

"Вірую"

Дари, тобто хліб і вино, незабаром будуть чудесним способом перетворені у правдиве Тіло і Кров Ісуса Христа і буде принесена жертва. Щоб гідно приготуватися до цієї жертви, ми вже просили Господа Бога про чистоту серця, Херувимською піснею спонукали  себе відкинути будь-які думки про земні речі. У прохальній єктенії ми розповіли Господу Богу про наші бажання, заради яких приносимо цю жертву. Але щоб та жертва була справді жертвою, треба вірити в усе те, що подає для віри Католицька Церква, без такої віри жертва не буде жертвою. Ця жертва приноситься від усіх, хто з'єднаний Із св. Католицькою Христовою Церквою через віру, а хто тій Церкві не вірить або не довіряє, той вже не з'єднаний з нею. Така людина видає себе за вірую­чого, але в її серці нема віри, вона далеко від Божої правди і вже не зв'язана з тим, у що Церква закликає вірити. А якщо вона не з'єднана із Христовою Церквою, то вона вже й з Христом не з'єднана. Хто не вірить Церкві, той не вірить і Христові, тобто, не з'єднаний із Христом. А хто не з'єднаний із Христом, той не може єднатися і з Його жертвою, якою є Служба Божа. Отже, щоб жертва була прийнята — треба вірити. Однак, це ще не все.

Щоб ця жертва була приємна Господу Богу, щоб Господь Бог прийняв її від нас як жертву, треба, щоб наша віра була живою. А віра лише тоді є живою, коли ми живемо за вірою, тобто так, як ця віра вчить; коли між нами і Богом є згода, коли ми любимо Бога і нашого ближнього. Отже, треба, щоб наше серце було переповнене вірою та любов'ю — лише тоді наша жертва буде справді приємною Господу Богу.

Тому священик відразу після прохальної єктенії звертається до людей, благословляючи їх рукою: "Мир усім!" (спокій всім). Цими словами і благословенням священик неначе хоче влити до наших сердець злагоду з Богом і людьми, любов Бога і ближнього. Люди бажають і священикові такого ж спокою, відповідаючи: "І духові твоєму".

Після цієї відповіді людей священик говорить, з ким ми повинні мати цей спокій: з усіма людьми і з Богом. Він говорить: "Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати". Отже, любімо один одного, аби могли однією думкою визнавати, любити. І кого ж саме? Тут не священик, а вже вірні говорять, кого любити і визнавати. Вони вже неначе відповідають, що люблять один другого і знають, кого їм визнати: "Отця, і Сина, і Святого Духа, Трійцю єдиносущну і нероздільну".

Колись після слів "Возлюбім один одного..." всі в церкві цілувалися один з одним, промовляючи: "Христос посеред нас", на що була відповідь: "Є і буде". Це цілування повинно було означати любов між вірними, відсутність гніву між ними. Але з часом цим гарним звичаєм стали зловживати, і Церква ліквідувала його. Тепер лише сам священик на знак своєї любові до Господа Бога цілує воздух над дискосом і чашею та престол, говорячи при цьому: "Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя. Господь — твердиня моя і прибіжище моє". А якщо є більше священиків при престолі, то на знак любові між собою цілують один одного у плечі, говорячи: "Христос посеред нас". — "Є і буде".

Від звичаю цілування Церква відмовилася, то чи зникла також і його внутрішня сила? Ні. Ми й сьогодні повинні, хоча б думках, серцем обіймати один одного під час Служби Божої. Це стосується насамперед тих, хто живе у незгоді з ближніми. Вони повинні, хоча би в церкві, на Службі Божій, пробачити один одному. Адже ми повинні принести в жертву Господу Богу самого Божого Сина, а що ж Той Син Божий учинив своїм ворогам (тим, котрі розіп'яли Його на хресті), коли приносив Себе в жертву Небесному Отцю? Та ж Він просив Отця свого: "Отче, пробач їм", а ми, приносячи таку саму жертву, мали би носити в серці гнів до нашого ближнього?! Ми повинні прощати тим, котрі скривдили нас. Багаті повинні прихилити своє серце до убогих і т. п. Хоча б у той момент нехай не буде між нами місця усякій ненависті та ворожнечі, нехай усі стануть рівними перед Богом, нехай будуть братами між собою і дітьми одного Бога, того Бога, якого вони ісповідують устами. Нехай щиро кажуть: "Однодумно визнаємо..."

Засвідчивши таким чином свою любов до Бога і до ближнього, ми повинні ще визнати віру в Пресвяту Трійцю. Священик бере в обидві руки воздух, підносить догори і закликає: "Двері, двері в премудрості будьмо уважні". На ці слова і люди, і священик визнають свою віру і відмовляють "Вірую".

Чому ж священик говорить тут про двері?

Цей звичай відомий ще здавна, з тих часів, коли невірні переслідували християн, катували їх або й убивали. Отже, християни змушені були відправ­ляти Службу Божу таємно. Коли наступав найважливіший момент Служби Божої, давні християни боялися, щоб до церкви не прокралися невірні і не стали на перешкоді тій жертві (щоб не збезчестили її). Саме тому священик звертався до тих, котрі стояли біля церковних дверей, щоб вони пильнували за ними. Тепер, дякуючи Богу, подібних випадків нема. Ніхто не перешкоджає принесенню християнської жертви. Однак, ці слова збереглися дотепер тому, щоб ми не забували про ті страшні давні часи, коли переслідували християн, які, незважаючи ні на що, сміливо визнавали свою святу віру і навіть кров свою проливали за неї. Ми повинні пам'ятати про ті часи і дякувати Господу Богу за те, що живемо тепер у мирі і спокої, що можемо відверто і спокійно визнавати свою віру. Разом із тим, у цих словах криється і пересторога. Ми, чуючи ці слова, повинні гаряче прагнути, щоб у наші серця не потрапила якась недобра, грішна думка, щоб ми дійсно з чистим серцем могли бути присутніми при тій святій жертві.

А навіщо під час відмовляння "Вірую" священик тримає воздух перед очима?

Для того, щоб засвідчити тим свою віру у те, що не може збагнути своїм розумом.

А навіщо священик потрясає воздухом під час відмовляння "Вірую?" Ця дія означає ласку Святого Духа, — Він сходить на нас, неначе легенький вітерець; якщо ми визнаємо свою віру в Пресвяту Трійцю, то нас огорне рясна, всемогутня, животворна ласка Св. Духа.

Відразу після "Вірую" священик тричі робить хрест, неголосно промов­ляючи при тому: "Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас". Таким чином він віддає честь і шану Пресвятій Трійці, яку ми тільки що визнали. А хрест робить для того, щоб показати, що ми саме через хрест дійшли до пізнання Пресвятої Трійці і що саме через хрест ми врятуємося.

Принесення жертви

Відразу після "Вірую" наступає найважливіша частина Служби Божої. Підходить той момент, коли хліб і вино, які священик приготував під час проскомидії, а під час входу приніс на престол, повинні перетворитися в Тіло і Кров Христову. Замість хліба і вина буде вже незабаром живе Тіло і жива Кров Ісуса Христа. Це дуже відповідальний і важливий момент, це най­важливіша частина Літургії: Ісус Христос руками священика буде принесений у жертву Богу Отцю за нас. Те, що відбулося колись на Голгофті, відновиться тепер перед нашими очима.

У цей момент ми повинні бути дуже уважними, повинні зосередитися на тому, що відбувається. До цього нас увесь час від початку Служби Божої готувала св. Церква. Священик довгими і ревними молитвами просив для нас чистоти совісті, душевного спокою, любові та віри, декілька разів благос­ловив нас. Ми теж молилися разом із священиком, просячи того ж самого, а перед відмовлянням "Вірю", коли священик закликав нас: "Возлюбім один одного; ми відповіли, що любимо. Відмовляючи разом із священиком "Вірую", ми визнали, що віримо у все те, в що закликає вірити св. Католицька Церква; а також віримо і в те, що Ісус Христос зараз, на наших очах, принесе себе в жертву. Отже, ми вже готові до жертвоприношення — ми чисті серцем, І спокійні, ми любимо Бога і людей, ми визнали святу віру. Священик зверта­ється до нас словами: "Станьмо гідно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб святе приношення в мирі приносити".

Люди на це відповідають: "Милість миру, жертву хвалення". Цими словами люди ніби говорять: "О, так, ми вже готові, вже стоїмо тут зі страхом Божим, бо знаємо, чим є це приношення, ця жертва. Це "милість миру", бо вона походить із любові Ісуса Христа до нас, адже Він своєю смертю примирив нас із Богом. Ми знаємо також, то ця жертва є "жертвою хвалення", єдиною жертвою, якою ми можемо віддати Богу гідну хвалу. Ми це знаємо, що як же б ми могли не відчувати у цю хвилину страху?"

Після відповіді людей священик звертається до них, благословляючи: "Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами".

Зміст цих слів такий. Якщо ви знаєте, чим саме є ця жертва, яка повинна бути зараз принесеною, і очікуєте цього зі страхом Божим, то нехай ласка і любов Пресвятої Трійці перебуває разом із вами у серцях ваших. Люди сло­вами: "І з духом твоїм" бажають цього ж священикові. Після цього священик здіймає руки, промовляючи: "Піднесім до Господа", тобто закликає відвер­нутися думками, прагненнями і любов'ю від усього земного і підійнятися до небес. Люди відповідають: "Піднесли до Господа". Священик, склавши руки, говорить: "Благодарім Господа", на що люди промовляють: "Достойно і пра­ведно єсть поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці єдиносущній і нероздільній".

Священик під спів розводить руки, підносить їх догори і неголосно відмовляє молитву, в якій дякує Господу Богу за всі блага, зіслані Ним від початку світу. Насамперед дякує за те, що Бог створив людину за образом і подобою своєю, що людину, яка згрішила, підняв, відкупив від вічної смерті, що дарував їй Небесне царство, яке вона втратила через гріх. Врешті, дякує Господу Богу за те, що Він дозволяє нам прославляти Його так, як це роблять Ангели, херувими і серафими, які безперервно співають Йому величальну пісню. Ось ця молитва.

"Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці владицтва Твого. Ти бо єси Бог несказанний, незбагненний, невидимий, неосяжний, завжди сущий, і так само сущий, ти, і єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий.

Ти від небуття до буття нас привів, і, коли ми відпали, Ти знову нас підняв, і не перестав творити все, поки нас на небо привів і будуче царство Твоє дарував.

За все це дякуємо Тобі, і единородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо — явні і неявні. Дякуємо Тобі і за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти, хоч і стоять перед Тобою тисячі архангелів і десятки тисяч ангелів: херувими і серафими, шестикрилі, многоокі, що високо ширяють, пернаті". У цьому місці священик перериває молитву, бере до рук звізду, вдаряє нею з чотирьох боків об дискос і голосно закликає: "Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи". Люди на цей момент уже добре приготовані: мають чисту совість і серце, відірване від усього земного, за прикладом ангелів, можуть заспівати ту цісню, котру ангели співають на небі: "Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах, благословен, хто йде в ім'я Господнє, осанна на висотах".

Ця чудова пісня складається з двох частин. Перша її частина (до слів "Благословен, хто йде...") походить зі Старого Завіту. В одному зі своїх видінь пророк Ісайя побачив Бога, який сидів на престолі, а довкола нього незліченна кількість ангелів співають безперервну пісню: "Свят, свят, свят..." Автором другої частини цієї пісні (від "Благословен...") є єврейські діти, які цими словами вітали Ісуса Христа в момент Його в'їзду в Єрусалим. Тому під час Служби Божої люди так само, як Ангели, Херувими та Серафими в небі, прославляють Бога тією ж піснею, і, як невинні єврейські діти, тією ж піснею вітають того самого Ісуса Христа, котрий в образі хліба і вина незабаром буде принесений у жертву Богу Отцю.

Навіщо священик чотири рази вдаряє навхрест звіздою об дискос, промовляючи слова "переможну пісню"?

Цей обряд також бере свій початок із давніх часів. Колись звізда і дискос були значно більші від теперішніх. Тож коли вдаряли звіздою об дискос, було чути на цілу церкву. Це робилося з тією самою метою, з якою тепер дзвонять у дзвіночки.

Отже, наближається найважливіший момент — момент жертви Ісуса Христа. Ісус Христос невидимим способом повинен принести Себе в жертву Богу Отцю. Люди клякають і клячать аж до пісні "Тебе оспівуємо..."

Священик продовжує перервану молитву.

"З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми кличемо і мовимо: Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий; святий єси і пресвятий, і велична слава Твоя. Ти світ Твій так возлюбив єси, що й Сина свого единородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не погиб, але мав життя вічне.

Він, прийшовши і сповнивши ввесь промисел щодо нас, в ніч, в яку Його видано, а радше Він сам себе видав за життя світу..."

Тут священик знову перериває молитву, бере в руки дискос, підносить його трохи вгору і промовляє молитву далі: "... прийняв хліб у святі свої і пречисті, і непорочні руки, дякував і благословив (і благословляє), освятив, переломив, дав святим своїм учням і апостолам, кажучи..." Священик нахиляється над хлібом і перетворює його В ТІЛО Христове, голосно промовлячи: "Прийміть, їжте, це є тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів". Люди відповідають на це "Амінь".

Священик низько вклоняється Ісусу Христу, відкриває чашу з вином, бере її в ліву руку, правою благословить і неголосно промовляє молитву далі: "Так само й чашу по вечері, мовлячи:...", нахиляється над чашею і голосно проголошує слова перетво­рення вина в Кров Христову:

"Пийте з неї всі, це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів". Люди на це знову співають "Амінь".

Священик ще раз низько вклоняється Ісусу Христу, розво­дить руки і продовжує молитву: "Тому-то, споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, тридневне воскресения, на небеса восходження, праворуч сидіння, друге і славне знову — пришестя — ...", підносить дискос із Тілом і чашу із Кров'ю Христовою в руках, зложених навхрест, що означає розп'яття на хресті і голосно промовляє:

"Твоє від Твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все". Твої (дари) з Твого, Тобі приносимо за всіх і за все. Зміст цих слів такий: "Це є, Боже, Твоя жертва, і ми приносимо Тобі з Твого, бо свого нічого не маємо, такого, щоб було добрим і Тебе гідним. Те, що тепер Тобі жертвуємо, беремо з невичерпної Твоєї скарбниці і Тобі жертвуємо". Слова "за всіх" означають, що ми приносимо ту жертву Господу Богу за всіх людей, за живих і померлих, за своїх і чужих, за близьких і далеких, за друзів і недругів. Слова "і за все" означають великі і різноманітні Божі ласки, яких ані перерахувати, ані осягнути ми не можемо. Люди на те закликають: "Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш".

У той час, коли люди співають цю пісню, священик ставить св. Тайни на місце на престолі, низько вклоняється їм, знов зводить руки і закінчує молитву:

"Ще приносимо Тобі цю словесну й безкровну службу, і просимо, і молимо, і благаємо: Зішли Духа Твого Святого на нас і на ці предлежачі дари", благословить знаком хреста освячений Хліб і говорить:

"I сотвори ото хліб цей чесним Тілом Христа Твого", відтак відкриває чашу, благословить її знаком хреста і промовляє:

"А те, що в чаші цій, чесною Кров'ю Христа Твого", потім благосло­вить знаком хреста св. Дари разом, говорячи:

"Перетворивши Духом Твоїм Святим", після того накриває чашу, низько кланяється, здіймає руки і закінчує молитву: "Щоб були причасниками на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства небесного, на сміливість перед Тобою, не на суд і не в осудження.

Ще приносимо Тобі цю словесну службу за почивших у вірі: праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелістів, мучеників, ісповідників, воздержників, і за всякого духа праведного, що у вірі скончався".

ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ

Служба Божа є справжньою жертвою. Ісус Христос віддається під час Служби Божої в дар Небесному Отцю так само, як це сталося в час хресної смерті на Голгофті. Жертва Служби Божої нічим не відрізняється від хресної жертви, вона постійно повторює хресну жертву.

Під час останньої вечері Ісус Христос узяв хліб, поблагословив його і сказав: "Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів".

Потім узяв чашу з вином, поблагословив і сказав: "Пийте з неї всі, це є кров моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів" і додав: "Це робіть на згадку про мене".

Цими словами Ісус Христос уповноважив своїх учнів робити те, що Він робив, тобто перемінювати хліб у Його Тіло, а вино — в Його Кров. І Апостоли виконали цей заповіт Учителя: "Ті ж, що прийняли Його слово, охрестились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ. Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах" (Діян. Ап. 2, 41, 42). Те саме робили і роблять по сьогодні і їх наслідники — єпископи і священики. І так триватиме аж до кінця світу.

Отже, у хвилину, коли священик вимовить над хлібом: "Прийміть, їжте...", а над вином: " Пийте з неї всі...", хліб і вино стають справжнім Тілом і Кров'ю Ісуса Христа, тобто в жертву Богу Отцю приноситься живого, справжнього Бога з тілом, душею і Божественністю. Тому священик низько кланяється, віддаючи честь Ісусу Христу під виглядом хліба і вина. Те, що священик у час перетворення промовляє ритуальні слова окремо над хлібом і окремо над вином символізує відокремлення Христової душі від тіла в момент хресної смерті.

Жертвоприношення скінчене. Ми чули таємничі слова перетворення; ми, як колись Апостоли під час Тайної вечері, стали свідками великого чуда. Припадаючи обличчям до землі, ми визнаємо свою віру в це таїнство одним словом: "Амінь" (тобто ми визнаємо свою віру в те, що перед нами Тіло Христове, Кров Христова, що на престолі — живий Христос).

Визнаючи свою віру, ми разом зі священиком, який підносить цього Христа навхрест складеними руками догори і від імені нас усіх промовляє спасенні слова: "Твоя в твоїх", також жертвуємо Ісуса Христа, утаєного у хлібі і вині, Небесному Отцю. Ми, як колись весь світ: і небо, і земля, і ангели, і люди — сподобилися ласки бути свідками Христової жертви. Як колись із жертви на Голгофті сплило спасіння на увесь людський рід, так і з цієї, яка відбулась на наших очах, можемо сподіватися ласк, які доведуть нас до спасіння. Як колись небо раділо цією жертвою, славило Ісуса Христа І дякувало Йому, а праведні душі, прославляючи Бога і дякуючи Йому, просили, щоб не відлучав їх від цього спасіння, — так і ми, приносячи жертву, волаємо: "Тебе величаємо, Тобі дякуємо, Господи, за цю жертву, молимося до Тебе, Боже наш".

А про що ж молимося? Чого просимо?

У справі людського спасіння беруть участь три Особи Божі: Бог Отець (через сотворения), Бог Син (через відкуплення), Бог Дух Святий (через освячення). Бог Отець дав нам тіло і душу; Син Божий, умираючи за нас на хресті, дає нам (душі і тілу) відкуплення, повертає нам право на небо, яке ми через гріх утратили; наша душа не буде спасенна доти, доки Святий Дух не оживить, не просвітить, не зросить її своїми ласками.

Отже, хресної смерті Сина Божого не вистачило для відкуплення людського роду. Зерно Божого милосердя, кинене в ниву людських сердець, не може дати сходів без ласки Св. Духа. Навіть у серцях Апостолів, над якими Ісус Христос працював три роки, воно зійшло не відразу. Апостоли не довіряють Христу (Тома), відрікаються від Нього, боячись зізнатися, що були серед Його учнів (Петро); переховуються, не розуміють до кінця, що є необхідним для спасіння. Ісус Христос каже про них, що не могли "носити того", тобто не могли осягнути глибини Його вчення. Але вони стали зовсім іншими, коли на десятий день після вознесіння Христа на них зійшов Св. Дух. Зерно відкуплення проростає у їхніх серцях і приносить плоди спасіння не лише їм, але й усьому світу. Вони не лише самі зрозуміли глибину Христової правди, віддали за неї життя і таким чином спаслися, але поширили її по усьому світі для спасіння інших. Під впливом животворної ласки Св. Духа зерно відкуп­лення людського роду проростає в людських душах, росте і приносить плоди спасіння.

Але хресна жертва лише там принесе плід спасіння, де Св. Дух оживить серця, так і жертва св. Літургії лише настільки буде корисною для нас, наскільки Св. Дух підготує нас до того. Якщо у нашому серці не буде Св. Духа, коли ним заволодіє гріх і диявол, то жертва св. Літургії не принесе нам спасіння так само, як хресна жертва не принесла спасіння тим, хто у своїй закам'янілості відвернувся від Ісуса. Мусимо мати чисті серця, в яких нема місця гріху, мусимо мати в собі Св. Духа, мусимо дати Йому в нашій душі притулок — тільки тоді жертва св. Літургії спричиниться до нашого спасіння.

Отже, під час св. Літургії насамперед ми повинні просити, щоб Св. Дух увійшов до наших сердець і підготував їх до прийняття зерна цієї жертви.

ПОТРІЙНА ЦЕРКВА

Ісус Христос приніс себе в жертву Небесному Отцю за всю Церкву. А вся Церква складається з вірних, вже прославлених у небі (це торжествуюча Церква), з вірних, покутуючих за свої гріхи, які виборюють собі спасіння на землі (воююча Церква).

Святі в небі — також християни, бо лише завдяки хресній жертві вони дісталися до неба. На землі вони жили вірою, ласкою, любов'ю Христовою, живилися Тілом Христовим, були синами Христової Церкви, на небі вони втішаються близькістю Ісуса Христа, радіючи, що перемогли в земній боротьбі зі злом. Тому ця Церква називається торжествуючою.

Є й такі християни, які не є ні між живими на землі, між святими в небі, але вони будуть там. Це наші брати та сестри, що померли як добрі християни, тобто поєднаними з Богом, але не пішли відразу до неба, бо ще мусять спокутувати свої гріхи і тільки після того прийме їх Бог до свого Царства. Це ті християни, які терплять у чистилищі. Вони за свого життя на землі любили Христа, вони й тепер Його люблять, хоч терплять страшно; вони мають надію, що завдяки Його Хресній жертві будуть на небі, де любитимуть Його вічно. Вони є дітьми Христової Церкви, але поки що вони страждають, спокутуючи вину, тому ця Церква називається страждучою.

До воюючої Церкви належимо усі ми, християни, які живуть на землі. Ми живемо мріями про небо, боремося із дияволом, зі світом, із тілом: нашим. Ми віримо в Христа, живемо Ним, любимо Його, надіємося на Нього, на Його заслуги.

Усі три Церкви складають єдину Божу родину, єдину отару, пастирем якої є Ісус Христос. Усі ми куплені, спасенні хресною Христовою жертвою. "Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом чи то Юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом" (І Кор. 12, 13).

Святі на небі люблять і нас, і братів, і сестер у чистилищі. Вони просять Бога за нас. Ми теж повинні любити і Святих на небі, і душі в чистилищі. Вони моляться за нас, але і від нас хочуть молитви до Господа Бога.

МОЛИТВА ЗА СВЯТИХ У НЕБІ

Після молитовного прохання зіслати дар Св. Духа, священик продовжує молитися. Він дякує Господу Богу за всіх Святих, що є в небі і "особливо за пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію". Люди величають Пречисту Діву, співаючи: "Достойно є воістину величати блаженною тебе, Богородицю, присноблаженну, і пренепорочну, і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів- і незрівнянно славнішу від серафимів, що без зотління Бога Слово породила, сущу Богородицю, тебе величаємо".

Під час цього співу священик кадить св. Дари, бо Пречиста Діва стала великою Святою лише завдяки заслугам жертви Того, Хто тут в образі хліба і вина лежить на престолі — Ісуса Христа. За допомогою пахучого кадила ми висловлюємо Йому подяку за це. Хвала належиться і Діва Марії, бо саме через неї Ісус Христос став людиною і міг принести себе в жертву. Пречиста Діві дала Ісусові тіло, чим причинилася до того, що завдяки хресній жертві є стільки Святих у небі.

У деяких церквах під час співу "Достойно є ..." дзвонять на дзвіниці в один дзвін. 'Не всі можуть бути присутніми на Службі Божій, тому дзвін повідомляє їм, що в цей момент у Церкві величають Пречисту Діву, щоб і вони могли її величати і прославляти. А тих, хто не пішов на Службу Божу через лінь, дзвін спонукає хоча б звернутися до Діви Марії з проханням, щоб Вана випросила для них прощення.

У наступній молитві священик дякує Господу Богу за того Святого, вша­нування пам'яті якого припадає на цей день. Далі молиться за воюючу Церкву: "Ще приносимо Тобі цю словесну службу за вселенну, за святу католицьку й апостольську церкву, за тих, що в чистоті і чеснім житті перебувають, за Богом бережений народ наш, правління і все військо". Наступними словами священика є: "Найперше пом'яни, Господи, Святішого вселенського архієрея (ім'я), папу Римського, блаженнішого патріарха нашого (ім'я), преосвящен-нішого архієпископа й митрополита нашого Кир (ім'я), боголюбивого єпископа нашого Кир (ім'я), і даруй їх святим Твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітні право правили слово Твоєї істини". Люди відповідають: "І всіх, і все" (тобто, згадай, Боже, усіх чоловіків і всіх жінок, бо перед лицем Божественної жертви молимося і за себе, і за всіх отдів, І за всіх братів наших, молимося за весь світ. Під час співу священик читає молитву: "Пом'яни, Господи, город цей, в якому живемо, і всякий ґород, і країну, і тих, що вірою живуть у них. Пом'яни, Господи, плаваючих, подорожуючих, недужих, страждаючих, полонених, і спасения їх. Пом'яни, Господи, тих, що дари носять і добро творять у святих Твоїх церквах, і тих, що пам'ятають про вбогих, і на всіх нас милості Твої зішли". Попередню молитву священик виголошував тихо, а наступні слова промовляє вголос: "І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне й величне ім'я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа і нині, і повсякчас, і на віки віків". Люди відповідають: "Амінь". Після цього священик благосло­вить людей: "І нехай будуть милості великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа з усіма вами". Люди у відповідь одноголосно бажають тієї ж ласки і священикові: "І з духом твоїм".

МОЛИТВА ПРИГОТУВАННЯ ДО СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Священик читає єктенію: "Всіх святих пом'янувши, ще і ще в мирі Господу помолімся". Люди відповідають: "Господи, помилуй". Зміст цього прохання такий: "Ми вже згадали перед Богом і про Святих, що в небі, і про тих, що в чистилищі, згадували і про всіх вірних, і про себе. Бо і ми, відкуплені св. Кров'ю Спасителя, призначені до святості, до неба, тому теж називаємося святими. Між нами і Святими в небі і чистилищі лише така різниця, що вони вже закінчили життя в злуці з Христом, як Його члени; ми ж іще деякий час мусимо боротися, щоб через гріх не випасти з цієї злуки, зі святості. А щоб ця боротьба була успішнішою, мусимо єднатися з Христом у св. При­часті. Тому священик знову закликає нас до молитви, називаючи, за що ми маємо молитися: "За принесені й освячені чесні Дари Господу помолімся. Щоб чоловіколюбець Бог наш, прийнявши їх у святий, і пренебесний, і мислен­ний свій жертовник, як приємний запах духовний, зіслав нам божественну благодать і дар Святого Духа, помолімся". Тобто молімся про те, щоб Господь Бог, який нас так любить, прийняв ці Дари, тобто Його жертву Тіла і Крові Ісуса Христа на свій святий наднебесний жертвенний престіл і зіслав нам свою Божу ласку і Дар св. Духа: "Щоб ізбавитися нам від усякої скорби, гніву й нужди". Усе це нам потрібне для того, щоб ми могли спокійно приймати в св. Причасті Христа Господа до своїх сердець.

Наступна молитва священика: "Тобі вручаємо все життя наше і надію, Владико чоловіколюбче, і просимо, і молимо, і благаємо: сподоби нас причаститися небесних твоїх і страшних Тайн, цієї священної і духовної трапези, з чистою совістю, на відпущення гріхів, на прощення прогрішень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя Царства небесного, на сміливість перед Тобою, не на суд і не в осудження". Після цієї молитви йде єктенія:

"Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоею благодаттю. (Люди: "Господи, помилуй"). Дня всього звершеного, святого, мирного й безгрішного у Господа просім". (Люди на кожне прохання: "Подай, Господи"). Ангела миру, вірного наставника, хоронителя душ і тілес наших у Господа просім. Прощення й відпущення гріхів і прогрішень наших у Господа просім. Доброго й пожиточного душам нашим і миру для світу у Господа просім. Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім.

Християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної, і доброго одвіту на страшнім судищі Христовім просім.

Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богоро­дицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом'янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо". (Люди: "Тобі, Господи").

Наближається хвилина св. Причастя — урочиста і таємнича: ми, прича­щаючись Тіла і Крові Господньої, злучимося з самим Богом! Бог увійде до нашого серця і душі, ми з Богом станемо єдиним цілим! Що ж ми скажемо Господу Богу перед тим, як Він увійде до нас? Яким же ж словом, як не словом "Отче", ми можемо звернутися до Нього? Але чи сміємо ми, грішні, які втратили через гріх Боже синівство, звертатись так до Господа Бога? Звісно, ні. Тому священик просить Господа Бога: "І сподоби нас, Владико, зі сміливістю, неосудно сміти призивати Тебе, небесного Бога Отця, і мовити..." (тобто дозволь, Господи, щоб ми вже не як раби, слуги, невільники, але як сини зблизилися до Тебе, до Твого престолу і звернулися до Тебе: "Отче наш..." Народ відмовляє "Отче наш...".

СВЯТЕ ПРИЧАСТЯ

Після того, як люди відмовили Господню молитву, священик звертається до них, мовлячи: "Мир всім". Люди відповідають: "І духові твоєму". Священик: "Голови ваші Господеві приклоніть" Люди. "Тобі, Господи", схиляють голови і клякають. Священик молиться: "Владико Господи, Отче щедрот і Боже всякої утіхи, тих, що приклонили перед Тобою свої голови, благослови, освяти, збережи, укріпи, утверди, від усякого лукавого діла відведи, до всякого ж доброго діла приєднай, і сподоби неосудно причаститися Цих пречистих і животворящих Твоїх Таїн на відпущення гріхів, на причастя Духа Святого". Наступними словами священика, промовленими вголос, є: "Благодаттю, і щедротами, і чоловіколюбієм единородного Сина Твого, що з Ним благословен єси, з пресвятим, і благим, і животворящим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки віків". Люди: "Амінь".

Священик молиться пошепки, і люди, похиливши голови, моляться до Бога Отця, щоб освятив їх усіх, щоб, освячені, вони могли причащатися св. Тайни Євхаристії, тобто Найсв. Тіла і Крові Ісуса Христа, з чистим серцем, щоб те св. Причастя встигло їм не на засудження, але на злуку зі Св. Духом завдяки благодаті і щедрості та людинолюбності Господа нашого Ісуса Христа.

Причащаючись, ми віддаємося під вплив усієї Пресв. Трійці. Бог Отець знищує наші гріхи, і оживляє нашу душу, яка стала мертвою через гріх. Ми не достойні цього, але цю ласку заслужив для нас Ісус Христос. Отже, Бог Отець здійснює в нас це перетворення заради заслуг Ісуса Христа, котрий відкупив нас Своєю жертвою на хресті. Коли Бог Отець відновить душу, а Син Божий загостює в ній, тоді і Св. Дух розіллє в ній свої дари. Цього ми просимо в молитві.

Далі священик іде праворуч престолу, обмиває руки водою, тому що зараз він торкатиметься цими руками Тіла Христового.

Обмивши, повертається на середину престолу, возносить руки І ТИХО МОЛИТЬСЯ: "Зглянься, Господи, Ісусе Христе, Боже наш, від святого жилища Твого і від престолу слави Царства Твого, і прийди, щоб освятити нас Ти, що вгорі із Отцем сидиш і тут з нами невидимо перебуваєш, і сподоби нас могутньою Твоєю рукою подати нам пречисте Твоє Тіло і чесну Кров, а через нас усім людям". Відтак тричі б'ється в груди, говорячи: "Боже, милостивий будь мені, грішному". Відкриваючи св. чашу з Кров'ю Христовою, священик кланяється низько, бере двома пальцями обох рук Агнця і закликає: "Будьмо уважні!" Потім трохи підносить Агнця над дискосом і каже: "Святеє святим". Вірні знають, що Ісус Христос — сама святість, що тільки ті мають право прийняти Його до свого серця, хто перебуває в освячуючій ласці, тому усі вони зі страхом Божим відповідають: "Єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь" (так, ми розуміємо, що перед славою Бога Отця лише один є святий, один Господь Ісус Христос, Тіла і Крові котрого зараз маємо причащатись).

Під час співу священик ламає Агнця на чотири частини. Три з них залишає на дискосі, а однією робить хрест над чашею, після чого впускає її до чаші, що означає поєднання душі Ісуса Христа з Його Тілом в час воскресіння. Чинячи це, священик мовить: "Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, роздроблюваний і нероздільний, що Його завжди їдять і ніколи не з'їдають, але причасників він освячує".

Після цього священик готується до св. Причастя: возносить руки і, дивлячись на той Хліб, що лежить на дискосі, в образі якого скритий Ісус Христос, тихо молиться: "Вірую, Господи, й ісповідую, що ти єси воістину Христос, Син Бога живого, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я. Вечері Твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене, причасника, прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але, як розбійник, сповідаюся Тобі. Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Пом'яни мене, Владико, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Пом'яни мене, Святий, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Нехай не на суд і не в осудження буде мені причастя Святих Твоїх Тайн, Господи, а на зцілення душі і тіла. Боже, милостивий будь мені, грішному. Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене. Без числа нагрішив я, Господи, прости мені".

Відмовивши цю молитву, священик низько кланяється, бере в руки ці три частиці, що лежать на дискосі, і тихо промовляє: "Чесне і пресвяте Тіло Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа подається мені, (ім'я), священи­кові, на відпущення гріхів моїх і на життя вічне. Амінь". Промовивши ці слова, причащається Тіла Христового, потім складає руки як до молитви, стоїть хвилину, тихо розважаючи, Кого він прийняв до свого серця. Після цього відкриває чашу, низько кланяється, бере дискос і зсуває з нього пальцем усі частиці до чаші. Зробивши це, знову кланяється, бере чашу, вимовляє слова: "Чесної і святої Крові Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа причащаюся я, раб Божий..." і п'є з чаші. Після цього ставить чашу і говорить: "Оце діткнулося уст моїх, і відійме беззаконня мої, і гріхи мої очистить". Далі накриває чашу, низько кланяється, знову бере чашу, обертається з нею до людей: "ЗІ страхом Божим і вірою приступіть". Люди, схиливши голови, відповідають: "Благословен, хто йде в ім'я Господнє, Бог — Господь і явився нам". Священик причащає людей.

У час раннього християнства під час Причастя люди отримували Пресвяте Тіло Христове на долоню і так споживали, відтак приступали до чаші і пили з неї Кров Христову. Але боялися, щоб не пролити Крові і не збезчестити таким чином Пресв. Євхаристії, і тому св. Іван Золотоустий запровадив звичай вживання ложечки.

Після Причастя священик благословить людей чашею, кажучи: "Спаси, Боже, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє". Люди відповідають: "Ми виділи світло істинне, ми прийняли Духа небесного, ми знайшли віру істинну, нероздільній Трійці поклоняємося, Вона бо спасла нас". Зміст цих слів такий: "Жертва св. Літургії є відтворенням жертви хресної, яка була принесена задля спасіння людей. Але спасуться завдяки їй лише ті, які самі схочуть скористатися нею. Жертвою св. Літургії теж спасуться тільки ті, хто бере в ній участь щирою душею — лише ті стануть завдяки їй дітьми Божими, насліддям Ісуса Христа. Тому люди просять: "Боже, Владико, поблагослови нас через цю жертву на літа, які маємо ще прожити. Ми бо на цій жертві бачили Тебе як правдиве світло, ми просвітилися Твоєю наукою у св. Євангелії і прийняли Св. Духа через Тебе у св. Причасті; ми знайшли завдяки тобі св. віру у Пресв. Трійцю, а тепер поклоняємося їй, бо Вона нероздільна, свята, Вона спасла нас".

Після цього священик тихо говорить: "Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі слава Твоя" і додає вголос: "Благословен Бог наш. Завжди, нині і повсякчас, і на віки віків".

Люди, відповівши: "Амінь", співають: "Нехай сповняться уста наші хвалення Твого, Господи, щоб ми співали славу Твою, бо Ти сподобив нас причасти­тися святих Твоїх божественних, безсмертних і животворящих Тайн. Збережи нас у Твоїй святині — ввесь день поучатися правді твоїй. Алилуя".

Під час цієї пісні священик споживає рештки св. Тайн, зливає чашу вином і водою, випиває те все, витирає чашу, складає те все на престолі і починає кінцеву єктенію: "Прості, прийнявши божественних, святих, пречистих, без­смертних, небесних і животворящих, страшних Христових Тайн, достойно благодарім Господа". Люди: "Господи, помилуй" ("Боже, ми не гідні дякувати, але змилосердися над нами, дай, щоб ми уміли Тобі дякувати").

Священик тихо читає молитву подяки: "Благодаримо тебе, Владико чоловіколюбче, доброчинцю душ наших, що Ти і в цей день сподобив нас Твоїх небесних і безсмертних Таїнств. Справ нашу путь, утверди нас усіх у страсі Твоїм, збережи наше життя, утверди наші стопи, молитвами і моліннями славної Богородиці і приснодіви Марії і всіх Святих Твоїх". Далі голосно: "Бо Ти єси освячення наше і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків". Люди: "Амінь".

На цьому Служба Божа закінчується. Священик каже до людей: "В мирі вийдім", люди додають: "В імені Господнім". Священик виходить на церкву і вголос читає т. з. заамвонну молитву: "Господи, Ти благословляєш тих, що на Тебе уповають, спаси людей Твоїх І благослови насліддя Твоє, повноту Церкви Твоєї охорони, освяти тих, що люблять красу дому Твого. Ти їх прослав божественно Твоєю силою і не остав нас, що уповаємо на Тебе. Мир світові Твоєму даруй, церквам Твоїм, ієреям, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм. Бо всяке добре даяння і всякий звершений дар з висоти є, сходячи від Тебе, Отця світла, і Тобі славу, і благодарения, і поклоніння возсилаємо, Отцю, і Сину, і Св. Духові, нині і повсякчас, і на віки віків". Люди відповідають: "Амінь" і співають: "Будь ім'я Господнє благословенне від нині і до віку".

Священик іде до престолу, читаючи молитву: "Сповнення закону і пророків сам єси, Христе Боже наш, Ти, що сповнив увесь промисел, сповни радості й веселості серця наші завжди, нині і повсякчас, і на віки віків, Амінь". Після цього звертається до людей і благословить їх: "Благословення Господнє на вас, Його благодаттю і чоловіколюбієм, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків". Люди: "Амінь". Підійшовши до престолу, священик низько кланяється і каже: "Слава Тобі, Христе Боже, уповання наше, слава Тобі". Люди тричі співають коротке славослів'я: "Слава Отцю, і Сину, і Св. Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Господи помилуй. Благослови". Священик творить відпуст, в якому висловлюється бажання, щоб Ісус Христос помилував нас і врятував. А надію на це помилування і спасения покладаємо на молитви Божої Матері і всіх Святих та не безконечну доброту самого Господа Бога.

Після відпусту священик зачиняє царські двері і всі розходяться.

 ЛІТУРГІЯ СВ. ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО І НАПЕРЕДОСВЯЧЕНИХ ДАРІВ

Літургія св. Василія Великого відрізняється від Літургії св. Івана Золотоустого тим, що в ній деякі молитви, котрі священик відмовляє пошепки, є довшими. Вона відправляється десять разів на рік,є а саме: протягом п'яти неділь Великого посту, в четвер і суботу страсного тижня, в Надвечір'я Різдва, на Новий Рік і в Надвечір'я Йордану. Якщо Надвечір'я Різдва або Йордану випаде в суботу або неділю, то Служба Божа св. Василія Великого відправ­ляється на саме Різдво або Йордан.

Літургія Напередосвячених Дарів не є властиво Літургією, бо в ній немає Освячення. Це лише поєднання Вечірні з тою частиною звичайної Літургії, яка стосується св. Причастя. Причиною запровадження цієї Літургії було те, що в перші роки християнства вірні дуже строго дотримувались Великого посту, а св. Літургія відправлялася лише в суботи і неділі, а не щодня. У ці два дні не було посту, тому що суботу святкували ті, котрі були євреями, а неділя святкувалася як пам'ять про воскресіння Ісуса Христа. Протягом усього посту їли лише раз на день — увечері, а причащалися щодня. Саме тому, в суботи та неділі Великого посту священики приготовляли Пресвятої Євхаристії стільки, щоб вистачило для вірних на усі інші дні тижня. Таким чином виникло Богослужения, яке починалося Вечірнею, а відтак з'єднано з нею ту частину св. Літургії, в якій йде підготовка до св. Причастя і саме Причастя. Такий порядок Богослужения запровадив Папа, св. Григорій Двоєслов. Цю Літургію називаємо Літургією "Напередосвячених Дарів", бо святі Дари освячуються перед нею. Літургія Напередосвячених Дарів відправляється лише під час Великого посту кожної середи і п'ятниці, а у великий тиждень — у перші три дні.

 ЯКУ КОРИСТЬ ПРИНОСИТЬ НАМ ЖЕРТВА СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ

Завдяки св. Літургії щедро користуємося заслугами хресної жертви; передусім через св. Літургію можемо досягти прощення гріхів, вислухання молитов, Божого благословення і вічного щастя.

У кожній Літургії можемо знайти ті всі блага, які заслужив для нас Ісус Христос Своєю смертю на хресті у Велику П'ятницю (св. Тома з Акв.). Саме тому, що Служба Божа є тою самою жертвою, що й жертва хресна, вона повинна мати таку ж силу і повинна викликати такі самі наслідки (Кохем). Смерть і гіркі страждання Христа — це скарбниця, Служба Божа — це ключ, котрий її відчиняє (Сенєрі). Хрест є деревом життя, рясним від небесних плодів. Служба Божа є золотою чашею, в якій ті плоди (тобто заслуги Христа) отримуємо в дар (Санме).

Завдяки іншим засобам ласки також отримуємо плоди хресної жертви, але не в такій мірі, як через жертву Служби Божої. "Під час Служби Божої роздає Господь Бог набагато більше, ніж звичайно" (св. Золот.). "Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, — як же разом із Ним не подарує нам усього?" (Рим. 8, 32). Приймаючи деякі св. Тайни, людина повин­на знаходитись у стані ласки, бо, прийнявши їх у стані смертного гріха, не тільки не буде мати з того ніякої користі, а, навпаки, ще й скоїть тяжкий гріх (святотатство). Однак для того, щоб бути присутнім на Службі Божій, не обов'язково знаходитись у стані ласки; грішник не допускається гріха, але здобуває ласку навернення (Кохем).

Відпущення гріхів через Службу Божу полягає в тому, що грішник, завдяки жертві св. Літургії, здобуває ласку покаяння (Трид. Соб. 22, 2), а праведник — відпущення повсякденних гріхів і тимчасових покарань за гріхи.

Ще Ісус Христос під час перетворення вина сказав, що Служба Божа зумов­лює відпущення гріхів (Мат. 26, 28). Служба Божа є передусім жертвою примирення (Трид. Соб. 22). Саме цим і відрізняється від жертв Старого Завіту, котрі очищували лише від законної нечистоти, а не від гріха (Євр. 10,1); а жертва Нового Завіту зумовлює справжнє прощення гріхів (Євр. 9, 9). Умираючи на хресті, Ісус Христос попросив Отця: "Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять" (Лук. 23, 34). Так само просить Він на Службі Божій за всіх присутніх (Кохем). На хресті пробачив Ісус гріхи розбійникові, подібно чинить і на Службі Божій. Як кров Авеля кликала до неба про помсту, так Кров Христа на Службі Божій кличе до неба за милосердям; але прохання улюбленого Сина Божого є успішнішим, аніж прохання Авеля (Євр. 12, 24). Христос є нашим заступником перед Отцем і примиренням за наші гріхи (І Йоан 2, 1) передусім на Св. Літургії. Христос сказав святій Матільді: "Я йду з такою покорою на престол, що немає в Церкві настільки великого грішника, щоб я йому не простив, при умові, що він хоче мого прощення" (Кохем). Як і люди, отримавши дарунок від скривдженої ними людини, змуше­ні забути про заподіяну їм кривду (згадай дарунки Якова, вручені розгніваному Ісавові після повернення додому (Буття 31. 20), так і Господь Бог пробачає людям провину завдяки жертві св. Літургії (св. Тома з Акв.) Бог великодушно приймає жертву св. Літургії як від праведника, так і від грішника. Жертва св. Літургії оберігає грішника від вічної загибелі (св. Григ. В.). Однак, спасенний вплив служби Божої на грішника не виявляється відразу, Бог відкладає навернення до відповідного моменту, коли його серце буде готове прийняти ласку. Свого часу хресна жертва Ісуса Христа також зворушила не багатьох. Лише в день Зелених свят Господь пом'якшив серця людей пропо­віддю Петра; і саме тоді виявився спасенний вплив хресної жертви (Кохем). Деякі навертаються за допомогою ласки Божої не відразу, а лише через деякий час, не підозрюючи, що це сталося завдяки св. Літургії (Марк). Навернення стається завдяки дії на людей, під час Служби Божої Святого Духа. Подібно як Св. Дух діяв на тих, що стояли під хрестом Спасителя (згадаймо сотника і людей, котрі били себе в груди та говорили: "Це справді був Син Божий!" (Мат. 27, 54), так впливає Св. Дух і на усіх присутніх на Службі Божій. Вогонь, котрий горить під час Служби Божої на престолі, символізує вплив на нас ласки, котра так само, як вогонь, просвітлює і зігріває. "Ласки св. Духа найщедріше спливають на тих, хто належним чином слухає св. Літургії" (св. Кир. Є.). Присутні на Службі Божій причащаються духовно (Форн.). Завдяки Службі Божій праведні досягають прощення повсякденних гріхів (Трид. Соб. 22, 1). Св. Августин говорить, що одним лише щирим "Отче наш" звільняємося від усіх повсякденних гріхів. Служба Божа є також жертвою примирення за невідомі гріхи (Марк.). Тому не раз відвертаємо від себе Божу кару, слухаючи Службу Божу. Часто слухаючи Службу Божу, можеш надія­тися на коротку і м'яку кару в чистилищі, бо через побожне і часте слухання Служби Божої ти вже досяг, в основному, прощення своїх гріхів (Кохем). Згадай, як швидко потрапив до раю розбійник, який розкаявся під час крива­вої жертви Ісуса Христа.

Нашу молитву на Службі Божій Бог вислуховує так скоро тому, що її підтримує молитва Ісуса Христа і оточуючих Його Ангелів.

Нашу молитву на Службі Божій доповнює молитва Христа (св. Золот.). А молитва Ісуса Христа ніколи не залишається невислуханою, бо Отець завжди Його вислуховує (Йоан 11, 42). Ангели очікують моменту відправи св. Літургії, щоб із більшим успіхом заступитися за нас (Св. Золот.). Наскільки св. Літургія є досконалішою від інших богослужень, настільки і молитви під час св. Літургії є успішнішими від усіх інших (Кохем). Молитва, яку приносимо Богу разом із Божественною жертвою, має величезну силу (св. Франц Сал.). Чого не досягнемо під час св. Літургії, того важко досягти іншим засобом (св. Золот.). Отже, якщо, здобуває благословення той хто починає день "в ім'я Боже", то наскільки ж більше досягне той, хто починає день Службою Божою. Саме тому християнські полководці мали звичай перед кожною битвою вислухати Службу Божу. "Тому, хто побожно вислухав Службу Божу, буде щастити протягом цілого дня" (св. Золот.). Хто вранці побожно слухає Службу Божу, тому цілий день допомагає Господь Бог (св. Франц Сал.). Навіть невиправних грішників винагороджує Бог за слухання Служби Божої. "Тому, що вічної плати вони не заслужили; отже, Бог, котрий у Своїй безмірній доброті не залишає без нагороди найменшої доброї справи, обдаровує їх тимчасовим щастям, або оберігає їх від нещастя" (Кохем).

Слухаючи Службу Божу, досягаємо також вічної нагороди, оскільки знаходимося у стані ласки.

Якщо вже кожна молитва праведника заслуговує вічної нагороди, то тим більше її заслуговує Служба Божа. Кожна вислухала Служба Божа примножує твоє щасливе майбутнє життя (Кох.). Усі перешкоди і труднощі, які долаєш задля слухання св. Літургії, напр., погана дорога, мороз, короткий сон і т. п., будуть винагороджені на небі (Кох.). Отже, нерозумно чинять усі ті, котрі не ходять на Службу Божу. Перші християни належно оцінювали користь Служби Божої і тому були готові швидше ризикувати власним життям, аніж пропустити Службу Божу (Кох.). Євреї приносили дорогі жертви, котрі вимагали чимало видатків. Нам відвідання церкви не приносить жодних труднощів; жертва, яку приносимо, не вимагає коштів, але ми так мало користаємо з неї.

Отже, приступаймо до престола ласки із сподіваннями та надією (Євр. 4,16).

Жертва св. Літургії приносить користь передусім тому, хто її відправляє, тобто священикові; відтак тому, за кого відправляється Служба Божа; далі всім присут­нім, а врешті — всім живим та померлим вірним. Навіть Ангелам і Святим Служба Божа приносить радість.

Користь зі св. Літургії після священика має передусім той, за'кого вона відправляється. "Від волі священика залежить перенести властиві плоди Служби Божої на того, на кого хоче" (Пій VI). Саме тому віддавна існує в Церкві звичай давати священикові якусь певну суму грошей (стипендію), щоб віправив Службу Божу в чиємусь наміренні. У кожному разі, гроші жертвуються не для того, щоб заплатити за Службу Божу (бо вартість Служби Божої важко винагородити), вони є для священика лише своєрідною милос­тинею на утримання життя, а, крім того, служать для відшкодування коштів (на вино, на свічки, проскуру і т. п.). У перші століття вірні давали цю винагороду натурою (хліб, вино, оливу і т. п.), у середньовіччі винагорода натурою була замінена грішми.

Священик має зі св. Літургії більшу користь, ніж присутні вірні, бо він знаходиться ближче до джерела ласки. Зрештою, священик є при престолі не звичайним вірним, а представником усієї Церкви і заступником Ісуса Хрис­та; він сам складає жертву, отже, справедливо, що він користає з неї більше, аніж інші. Вірні, присутні на Службі Божій, у значній мірі користають із її плодів, бо, коли Христос молився за своїх ворогів, котрі стояли під хрестом, то тим більше опікуватиметься вірними, які слухають Службу Божу. Зрештою, коли участь у недобрій справі є грішною, то участь у добрій справі повинна єднатися із нагородою. Уся Церква також користає з плодів св. Літургії задля об'єднання святих. Служба Божа — це ніщо інше, як депутація від Церкви до Пресвятої Трійці, що приносить у дарунок неоціненний даток (Марж.). У жертві св. Літургії бере участь усе християнство, хоча небагато є заступників у момент складання жертви (Родр.). Саме тому в молитвах на Службі Божій священик зазначає, що приносить цю жертву за цілу Церкву і за всіх право­вірних християн. Більше того, священик жертвує її за спасіння цілого світу (молитва при пожертві чаші). Тут відбувається те саме, що при "Отче наш", де кожен зокрема молиться за всіх. Служба Божа також приносить користь і померлим. Після Своєї хресної смерті Христос зійшов до пекла і вивів звідти душі праведників. Подібне відбувається і сьогодні під час св. Літургії, коли священик відразу після освячення згадує "померлих у вірі". Після кожної відправленої Служби Божої чимало душ звільняється з чистилищного вогню (св. Єр.). У момент, коли відправляється Служба Божа, до чистилищної в'язниці сходять із неба Ангели і відчиняють її (св. Золот.). Ангелам та Святим св. Літургія також приносить радість. Святі на небі, сповнені любові і прагнення Божого звеличення та спасіння душ, повинні радіти, коли бачать, як через св. Літургію віддається найвища шана Пресвятій Трійці І люди наближаються до свого спасіння (Кох.). Вони радіють також і власній славі, коли згадуємо їхні імена на Службі Божій (св. Золот.). Якщо вже від єврейських жертв ішли приємні пахощі до неба (Числа 28), то наскільки ж приємніші Богу повинні бути пахощі жертви Ісуса Христа. Приємний запах пролитої Крові Христа, досягши неба, оживляє і веселить усіх мешканців неба (Кох.). Тому сходять із неба Ангели, щоб бути присутніми на Службі Божій. Як у ніч Різдва Христового зійшли Ангели на Вифлеємські поля, щоб співом віддати шану Дитяті в яслах, так чинять вони й щоденно сьогодні під час св. Літургії (Кох.). На Службі Божій присутні Ангельські хори для прославлення й звеличення Того, Хто приноситься в жертву (св. Золот.). А коли Бог знову відпроваджує Свого Єдинородного Сина у світ, то говорить: "Нехай поклоняться Йому ангели Божі" (Євр. 1, 6). Коли ти присутній на Службі Божій, то знаходишся між небесними духами (св. Золот.).

ЖЕРТВА СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ

Жертву св. Літургії приносимо лише одному Богу з метою перепросити, благати про щось, віддати Йому шану або подякувати за щось.

Приносячи жертву, визнаємо, що Той, котрому її приносимо, є Творцем усього створеного, найвеличнішим Паном усіх речей, і тому ми повинні належ­ним чином Йому упокоритися (св. Тому з Акв.). Отже, жертовна дія — це ознака величання (поклоніння), тому не можна приносити її жодному створін­ню, жодному Святому, жодному Ангелові (Кох.). Ніхто не приносив нікому жертви, як лише правдивому Богу, або тому, кого помилково вважав Богом (св. Авг.). У Старому Завіті були різноманітні жертви: примирення, цілопа­лення, славословні і т. п., тепер маємо лише одну жертву, через яку можемо досягти усього (св. Золот.). Перепрошення Божества — це, після первородного гріха, мета жертви св. Літургії, тому Службу Божу можна відправляти передусім у цьому наміренні. Служба Божа має безмежну силу і тоді, коли хочемо щось випросити; немає такого великого дару або милості, яких немож­ливо було б випросити принесенням цієї жертви (Марк.). Ми можемо просити про щось земне, створене, хоч жертва сама по собі є Божою. Неможливо, щоб щедрий Бог, винагороджуючи за горня поданої води, не винагородив би нас, коли побожно подаємо Йому чашу з Кров'ю Його Божественного Сина (Кох.). Упійманого вождя не випустить ворог із неволі, доки не буде принесений великий викуп. І ми можемо говорити на Службі Божій: "Дивись, вічний Отче, це Твій Єдинородний Син є нашим в'язнем. Не випустимо Його доти, доки не отримаємо через Нього того, про що Тебе просимо" (св. Бонав.). Службу Божу можна жертвувати також на славу Божу. Слава і шана належить тому, хто гідний її; той заслуговує більшої шани, хто творить лише добро. Бог є безмежною добротою; отже, навіть усі створіння разом не можуть Його достатньо прославити (Кох.). Прославляйте Господа, як тільки можете, та Він все ж таки буде вищий від усякої слави (Сир. 43, 32). Лише один засіб маємо, щоб Бога достатньо прославити — жертву св. Літургії. "Христос величає Божество на престолі такою славою, якої Бог гідний; цього не зможуть здійснити ані Ангели, ані Святі, а, тим більше люди" (Кох.). З однієї Служби Божої Господь Бог має більшу славу, ніж від усіх Ангелів і Святих на небі. Ця слава настільки вища, наскільки вищий Бог Син від усіх створінь. Службу Божу можемо також жертвувати з метою подяки Богу. Отримавши від когось багато добра, ти зобов'язаний йому віддячитися, бо інакше будеш невдячним (Кох.). А як багато доброчинностей ми отримали від Господа Бога! Згадаймо лише, як уміло упорядкував Він усю землю, як чудово створив наш організм, як постійно намагається зберегти і підтримати наше життя. Згадаймо справу спасіння і встановлення св. Тайн. А, можливо, ти отримав ще якісь особливі милості від Бога? Саме на Службі Божій в достатній мірі можеш віддячити за доброчинності Божі. Бо як тоді, на Тайній Вечері, так і тут, на Службі Божій, сам Спаситель складає подяку Богу Отцю; а подяка, складена Божою Особою, є безмежною і перевищує подяки усіх Ангелів та людей (Кох.). Коли б усі небесні лики і всі вірні безупинно дякували разом із тобою Господу Богу, то і ця подяка не була б такою великою, як подяка Ісуса Христа в одній Службі Божій (Кох.). Безмежна любов Бога до нас, вона не лише добро нам приносить, але й одночасно підказує засоби, за допомогою яких ми могли за це добро належно віддячитися (Сенєрі).

Службу Божу можна жертвувати за всіх живих, незважаючи на те, чи є вони членами Католицької Церкви, чи ні.

Службу Божу можна жертвувати за живих (Трид. Соб. 22, 2). У кожній Службі Божій священик молиться за живих. Багатьох грішників можна навернути через пожертву Служби Божої (Кох.). Хворим і помираючим найкраще допоможеш слухаючи Службу Божу. Можна жертвувати також у наміренні живущих іновірців (щоб Бог допоміг їм пізнати правдиву віру), бо Христос помер на хресті за всіх людей, а Церква часто молиться за іновірців. Чим більше осіб, у наміренні котрих відправляється Служба Божа, тим менша користь кожній окремій людині (Кох.). Саме тому Церква завжди забороняла священикам відправляти Службу Божу в наміренні багатьох людей. Церква завжди відправляла Службу Божу лише в ім'я окремих осіб, бо було б нерозумним відправляти Службу Божу за сотні і тисячі людей, тому що така Служба Божа не принесла би людям ніякої користі. Церква, керована Св. Духом, не може в такій важливій справі чинити нерозумно.

За померлих можна жертвувати Службу Божу лише ТОДІ, коли ці померлі належали до Католицької Церкви і якщо не пішли з цього світу у стані смертного гріха.

Службу Божу можна жертвувати за померлих (Трид. Соб. 22, 2). Не підлягає сумніву, що Служба Божа може приносити користь померлим; вона сприяє тому, що Бог виявляє більше милосердя душам померлих, аніж вони цього заслужили (св. Авг.)- З давніх-давен існує звичай відправляти Службу Божу за померлих і згадувати їх під час кожного Богослужіння. Те саме відбувається і сьогодні. Цей звичай запровадили вже Апостоли (Терт.). Саме тому св. Моніка, мати св.Августина, на смертному одрі просила згадувати її після смерті під час св. Літургії. Вона не турбувалася про дорогий одяг, бальзамування свого тіла або про гарний пам'ятник, але лише про молитви при вівтарі (св. Авг.). Дещо інакше чинять деякі сучасні християни. За померлих іновірців (нехристиян, євреїв, протестантів, схизматиків) не можна відправляти в церкві св. Літургії. "З тими, з котрими не мали нічого спільного за життя, не можемо мати нічого спільного і після смерті" (Іннок. III). Жертвування Служби Божої за невірних не відповідало б католицькій науці про единоспасаючу Церкву (Григ. XVI, 1842). Це було б визнанням помилок і засудженням Церкви. Таким чином поширювалася б релігійна байдужість і давався людям поганий приклад. Зрештою, було б смішно відправляти Службу Божу за тих, котрі за життя вважали її забобоном і безглуздям. Отже, це не є нетерпимістю з боку Церкви, а цілком справедливий і виправданий погляд на речі. Коли, врешті, Церква не хоче відправляти Служби Божої за тих, котрі вели розпусне життя і закінчили самогубством, як також за тих, котрі загинули у поєдинку, то таким чином вона не виносить їм вирок вічного засудження, а лише виявляє свою відразу до того гріха.

Службу Божу можна також жертвувати на честь Ангелів і Святих (Трид. Соб. 22, 3).

Радіють Угодники Божі, коли на їх честь відправляється Служба Божа, хоча в цьому святому обряді представлені лише страсті Христові і жертвується вона самому Богу (Кох.). Служба Божа на честь якогось Святого є нічим іншим, як жертвою подяки і прохання; ми дякуємо в ній Господу Богу за обдарування Святих ласками і просимо Бога через заступництво Святих обдарувати і нас Своїми милостями. "А для Святих не може бути нічого кращого і приємнішого, як принесення жертви св. Літургії всемогутньому Богу і подяка Йому за ті доброчинності, котрими нагородив Святих" (Моліна). Незважаючи на те, що жертвуємо Службу Божу на честь Святого, складаємо жертву лише самому Богу, а вшанування Святого є другорядною метою.

Не лише священик, але й присутні вірні можуть жертвувати Службу Божу (на якій є присутніми) в певному наміренні.

Присутні на Службі Божій є одночасно співжертвуючими. "Слухання Служби Божої не є власне молитвою, а принесенням Божественної жертви" (Кох.). Священик виконує жертовне діяння сам, а вірні — через нього (Бен. XVI). Тому св. Петро називає всіх християн царським священством (І Петро 2, 9), подібно як і євреїв у Старому Завіті названо царським священством (Вихід 19, 6). Священик навіть повинен мати співжертвуючих, бо без слуги, котрий заміщає вірних, заборонено йому відправляти св. Літургії (лише серед іновірців, де не можна знайти помічника, священик може за диспензою сам відправляти Службу Божу). Отже, саме тому, що присутні є співжертвуючими, то і їх молитва під час Служби Божої наділена силою, подібною до сили молитви священика. Тому треба завжди жертвувати Службу Божу в якомусь наміренні. Це намірення можна збудити в собі або відразу на початку Служби Божої, або перед освяченням.

ВАГОМІСТЬ ЖЕРТВИ СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ

У зв'язку з тим, що жертва св. Літургії є жертвою безмежної цінності, то її відправа або лише слухання має найбільшу вагу серед усіх добрих справ.

Жертва — це дар, який приносимо Господу Богу. Дарунок має тим більшу вартість, чим дорожчий і достойніший той, хто приносить жертву. Те саме з жертвою. Чим святіший жертвуючий і чим більшу вартість має жертва, тим та жертва є ціннішою в очах Бога. У Службі Божій як жертвуючий, так і жертва, має безмежну цінність, бо ним є Той, про котрого говорить сам Бог Отець: "Це Син мій любий, що його я вподобав" (Мат. З, 17). Отже, й Служба Божа має безмежну цінність. Через Службу Божу віддаємо Богу безмежну шану. Однією Службою Божою віддаємо Господу Богу більше шани, ніж усіма добрими справами Святих. Святі могли віддавати Богу лише завершену шану, а в Службі Божій виявляємо Богу безмежну шану, бо тут жертвуючим і жертвою є Син Божий. (Гофін). Шану, яку відбирає Господь Бог через св. Літургію, не віддає ані людина, ані Ангел, лише один Ісус Христос. Лише Христос знає силу Божої величі і знає, що Богу належить; тільки Він один може віддати шану, гідну Божої величі. Все, що роблять люди й Ангели на честь Бога, є майже нічим у порівнянні з шаною, котру віддає Христос (Кох.). Жертва св. Літургії має ту саму цінність, що жертва на горі Голгофті (св. Золот.), бо і тут, і там є той самий жертвуючий. Тому відправа або слухання Служби Божої має найбільшу цінність із усіх добрих справ. Слухання Служби Божої перевищує вартістю усі наші інші добрі справи, подібно як хресна жертва має вищу цінність, аніж інші діла Спасителя. Усі наші пости, милостині та інші добрі справи не перевищують однієї побожно вислуханої Служби Божої (св. Лавр. Юст.). Бо перші мають лише людську цінність, а в Службі Божій приносимо Богу Божественні дари: Тіло Христа, Кров Христа, рани Христа, страсті, заслуги і доброчесності Христа, і навіть самого Єдинородного Сина Божого (Кох.). Вірні не можуть сповнити святого і Божественнішого діла, ніж пожертва св. Літургії (Трид. Соб. 22). Св. Літургія — це сонце духовних вправ (св. Франц. Сал.). Слухання Служби Божої, як добра справа, має більшу цінність, аніж паломництво до якогось чудотворного місця. Слухання Служби Божої є кориснішим, аніж найдосконаліша молитва чи розважання, бо у розважаннях лише уявляємо собі Ісуса Христа, а на Службі Божій Він особисто присутній (св. Франц Сал.).

Відправа або слухання Служби Божої, як доброї справи, вартує тим більше, чим більшою є гідність і побожність священика та вірних.

Жертва Служби Божої має подвійну користь. Вона діє сама через себе, і ця дія зовсім не залежить від гідності священика. З другого боку, Служба Божа, як добра справа вірних християн (Трид. Соб. 22), залежить від досконалості і побожності священика та вірних. "Чим праведніший священик і чим більша його побожність, тим приємнішою Богу є жертва і тим більшу користь вона принесе" (св. Бонав.). Так само було з хресною жертвою, котра мала безмежну цінність, бо відкрила усім небо, однак для багатьох присутніх (як напр., для розбійника ліворуч) не була корисною через їх негідність.

ПОБОЖНІСТЬ ПІД ЧАС СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ

Спілкуючись із кимось, звертаємо увагу лише на співрозмовника, а не на когось іншого. Так і під час Служби Божої, стоячи у присутності Бога, ми повинні пам'ятати лише про Нього, забуваючи про все інше. Ми повинні так чинити тому, що ця жертва найсвятіша і найдосконаліша, і що лише при тій умові можна мати з неї користь.

Ми повинні слухати Службу Божу побожно, тобто знехтувати усім, що могло б нам зашкодити, і молитися разом із священиком особливо під час найважливіших моментів Служби Божої.

Як гірники лише завдяки тяжкій праці знаходять скриті під землею дорогоцінні камені, так і ми можемо нажити собі скарби, скриті в жертві Служби Божої, лише тоді, коли будемо побожними. "Служба Божа — це велика гора золота" (Форнерус). Однак, хто під час Служби Божої не є побожним, той не має з неї ніякої користі (Альб. Штольц).

Отже, під час слухання Служби Божої не можна розмовляти, сміятися, розглядатися і т. п. Не личить також приходити на Службу Божу в надто яскравому, визив­ному одязі.

Як до Мойсея звернувся Господь із палаючого куща, так і до нас звертається з-за престолу: "... місце бо, що на ньому стоїш — земля свята" (Вихід З, 5). Як сильно ображає Спасителя непристойна поведінка в Божому храмі, можна зрозуміти з Його обурення поведінкою купців і перекупників у єрусалимській святині (Мат. 21, 13). Дім Божий — це дім молитви, тому не робіть його місцем балаканини (св. Іван Мил.). В єрусалимському храмі було щоденно зайнято жертовною роботою біля 700 священиків і левітів, однак все відбува­лося у великому мовчанні, наче там знаходилась лише одна людина (Йос. Фл.). Ми, християни, повинні уникати всього, що може заплямувати святість безмежно величної жертви. Перші християни під час Службі Божої поводилися так тихо, неначе в церкві нікого не було (св. Золот.). Здавна побожні люди мають звичай протягом усієї Служби Божої стояти на колінах. Св. Єлизавета угорська завжди під час Служби Божої знімала з голови корону. Непристойно також приходити на Службу Божу у надто яскравому і надто визивному одязі. Найчастіше грішать цим жінки, котрі своїм зовнішнім виглядом хочуть звернути на себе увагу. До таких звертається св. Золотоуст: "Ти, чепуро, чи цей одяг личить жінці, котра прийшла сюди просити прощення? Чи, може, ти прийшла сюди танцювати?" Св. Амвросій говорив, що таких жінок знена­видить Господь Бог. Деякі папи (як св. Лін) і єпископи вимагали від жінок, щоб останні приходили до церкви у запонах. І св. Павло також бажає цього (І Кор. 11, 5); він вказує на те, що вже сама природа дала жінці природний захист, тобто довге волосся (І Кор. 11, 14). Не годиться також смітити в церкві або бруднити лавки.

Молячись під час Служби Божої разом із священиком, не потребуємо відмовляти тих самих молитов, що і священик.

Найкращою молитвою під час Служби Божої є розважання над страстями Ісуса Христа, бо Служба Божа є відновленням хресної жертви, і запроваджено її на честь хресної смерті Спасителя.

Хто відмовляє молитви з книжки, той не повинен робити це без побожності і неуважно, бо така молитва не принесе користі; під час молитви треба зосередитися і пильно стежити за тим, що промовляєш. Добре молиться той, хто молиться духом, а не устами. Якщо ж молишся устами, повинен уважати, щоб відмовлянням молитов не заважати побожності інших.

Під час Служби Божої радимо брати участь у співі, бо він настроює до побожності; він є успішною молитвою і найкраще служить для прославлення Бога.

Церковний спів має велике значення, бо настроює до побожності. Ще св. Августин говорив: "Скільки сліз пролив я, о Боже, виконуючи Твої псалми і пісні! Яким зворушеним був я, коли Твоя церква гомоніла приємними піснями. Ті звуки вливались бальзамом у мої вуха, а з ними линула до мого серця й Твоя правда, викликаючи в мені вогонь побожності". Спів — це дуже успішна молитва, яка рясно стягає на себе росу небесної ласки, бо ця молитва йде з сер. Св. Гертруді одного разу привиділося, що під час співу її слова, як гострий спис, виходять з її серця і влучають у серце Ісуса Христа, а з кінців списів спливають краплі, котрі означають отримані ласки. Св. Отцям і, досі бракує слів воздати хвалу церковному співу; вони кажуть, що спів неначе дає душі крила, за допомогою яких вона возноситься з землі до неба (св. Атан., св. Вас, св. Золот, св. Амвр.). Спів окриляє наші серця і підносить їх до прагнення небесних речей (Бен. XIV), а також руйнує в нас потяг до речей тимчасових (Пій IX). Навіть люди з черствим серцем, чуючи гарний церковний спів, відчувають у собі бодай перші паростки любові до Божих речей. Бувало й так, що церковний спів зворушував деяких до сліз жалю і навернення (св. Берн.). Спів також відповідає жертві Служби Божої. Розмірковуючи над тим, що відбувається біля престолу під час Служби Божої, залишаємося глибоко зворушеними й охоче прагнемо дати вияв своїм почуттям, що йдуть Із глибини серця. Глибокі почуття (як, напр., велика радість, надто сильний біль) важко виразити словами, їх найкраще виявити співом. Спів, котрий випливає з глибин нашого серця, є найкращим проявом почуттів, і отже, найдоскона­лішим засобом прославлення безмежної величі Бога. І у св. Письмі знаходимо славословні гімни як найкращий засіб прославляння і вшанування Господа Бога. Саме тому спів є необхідним у церкві, — потрібнішим, аніж будь-які твори мистецтва, дорогоцінні ризи і посуд. Сам Христос під час Тайної Вечері також співав псалми на честь Бога: "І відспівавши, вийшли вони на Оливну гору" (Мат. 26, ЗО). За свідченням стародавніх письменників, перші християни не забували про спів під час св. Літургії.

Під час Перетворення і св. Причастя треба менше займатися співом або молитвою, а більше звертати увагу на те, що відбувається біля престолу.

Цього прагне Церква, коли дзвінком звертає увагу присутніх на ці важливі моменти св. Літургії.

Як вірні повинні вести себе під час слухання Служби Божої? Коли священик розпочинає Службу Божу, ми повинні перехрес­титися і збудити в собі намірення, чому (кому) хочемо жертву­вати цю Службу Божу.

Те саме робить і священик перед св. Літургією. На початку Служби Божої, коли священик відкриває царські двері, кадить і промовляє "Благословенне царство...", вірні стоять. Встають вірні також під час співу пісні "Єдинородний Сину", коли священик здійснює малий вхід, "Трисвяте", і далі під час читання Євангелія. Коли священик починає читати св. Євангеліє, треба перехреститися, вшановуючи цим Боже слово. Також треба перехреститися, коли священик закінчить читання Євангелія.

Стояти треба також тоді, коли співають пісню "Іже херуви­ми", під час великого входу і під час читання Символу віри.

У деяких церквах існує звичай ставати на коліна під час великого входу. Цей звичай недоречний і ним треба знехтувати.

Під час Перетворення ми повинні стати на коліна і тим самим ушанувати Спасителя, який присутній на престолі.

Дехто байдуже ставиться до того, що відбувається біля престолу. Така поведінка не гідна справжнього християнина.

Доречно відразу після Перетворення жертвувати небесному Отцю Спасителя на престолі, Його страждання і смерть в якомусь наміренні.

Після Перетворення можемо молитися: "Найдорожчий небесний Отче, жертвую Тобі Твого улюбленого Сина на престолі, його страсті і смерть, щоб Ти змилосердився наді мною (над душами в чистилищі, над моїми родичами і т. п.); або: щоб подякувати Тобі за виздоровлення і т. п." Безмежну радість даруєш небесному Отцю, жертвуючи Йому такий дорогоцінний даток. Щедру нагороду отримаєш за цей подарунок! (Кох.). Якщо б хтось володів цілим світом і приніс його в дар Всемогутньому Отцю, то все одно не дав би стільки, скільки дає під час Служби Божої, з побожністю жертвуючи Йому Його улюб­леного Сина (Кох.). Пожертва св. Крові спроможна перепросити розгніваного Бога. Кров Христа може навернути багатьох грішників і врятувати душі з чистилища (св. Магд. Пас). Святій Гертруді одного разу сказав Ісус Христос, що навіть великий грішник може сподіватися на відпущення гріхів, якщо жертвує небесному Отцю страсті і смерть Христа (св. Гертр.). Ця пожертва може бути здійснена і поза св. Літургією, але тоді вона вже не має такої сили (Кох.).

Також треба, стоячи, співати пісню "Достойно єсть..." і відмовляти молитву "Отче наш".

Так само треба встати, коли після Причастя священик читає заамвонну молитву і вкінці, під час "відпусту".

Під час св. Причастя ми повинні дійсно або бодай духовно причащатися.

Перші християни причащалися щоденно. Однак, не кожний має можли­вість причащатися по-справжньому (напр., не має можливості висповідатися). У такому випадку може прийняти св. Причастя духовно, тобто пробудити в собі палке бажання приступити до Господньої Трапези.

Під час благословення священика треба перехреститися і просити у Бога благословення.

Якщо в церкві одночасно відправляється декілька Служб Божих, треба зосередитися лише на одній із них.

Найкраще віддати перевагу тій Службі Божій, яка є для нас найпотріб­нішою. Не раз можна спостерігати, як у церквах, де відправляється одночасно декілька Служб Божих, деякі люди безперестанно то уклякають, то встають, б'ють себе в груди і хрестяться. Такі люди, просто кажучи, мучаться в церкві, їх увага розсіяна і їм важко зосередитися на молитві. Саме тому в багатьох дієцезіях прийнято, під час одночасної відправи декількох Служб Божих, дзвонити лише під час однієї, передусім такої, яка є більш урочистою, або при престолі, який краще видно. Однак, якщо слухаємо одночасно декількох Служб Божих, то з кожної маємо певну користь, бо під час кожної Служби Божої священик молиться за присутніх.

ОБОВ'ЯЗОК СЛУХАННЯ СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ

Кожний християнин-католик, згідно з церковною заповіддю, зобов'язаний побожно вислухати Службу Божу кожної неділі й у свято.

Перші християни, котрі збиралися на св. Літургію в катакомбах (підземел­лях), ризикуючи своїм життям, є живим докором тим, які сьогодні, в мирний час, через свою легкодушність та недбалість нехтують Службою Божою навіть у неділі. Нині в багатьох містах і селах багато священиків жертвують Христа на престолі, і лише співчуття достойні ті, хто занедбує таку нагоду для свого порятунку через байдужість і лінь.

У будні дні ми не зобов'язані слухати Службу Божу. Однак здобудемо багато милостей Божих і благословення, якщо слухатимемо Службу Божу і в будні дні.

Багато людей уважають ті півгодини, що потрібні для прослуханая Служби Божої, втраченими. Однак, цей час не є  втрачений, бо робота після слухання Служби Божої піде швидше і дасть кращий результат. Сам Христос сказав: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33). Нерозумним є той, хто занедбує слухання Служби Божої (Кох.)- Ти повинен так організувати свій робочий день, щоб мати мож­ливість щоденно слухати Службу Божу. Якщо це неможливо, то дай, принайм­ні, убогому милостиню, аби за тебе вислухав св. Літургію. Він охоче зробить це, а ти таким чином станеш співучасником багатьох ласк (Кох.), бо й Службу Божу, як і кожну добру справу, можна обернути на добро інших, без жодної втрати для себе. Зрештою, священик біля престолу надіється, що присутні жертвують Службу Божу не лише за себе, але й за всіх своїх, близьких і тому відмовляє відповідні молитви. Нехай тебе людські переконання не відвертають від служби Христу; бо якщо ти Його соромитимешся, то колись і Він тебе буде соромитися (Лук. 9, 26).

Від слухання св. Літургії в неділі і свята звільнений той, хто не може піти до церкви, хто постраждав би через це, і, нарешті, той, хто в цей час мусить конче комусь допомогти.

Отже, від слухання Служби Божої звільнені ті, котрі мешкають далеко від церкви. На думку св. Альфонса Лігуорі, не зобов'язані слухати Службу Божу ті, які змушені були б йти пішки від дому до церкви протягом години з чвертю. Однак, якщо хтось нездоровий, або надворі непогода, тоді і коротшої дороги вистачить, щоб звільнити людину від слухання Служби Божої.

Однак, якщо, живучи далеко від церкви, ти маєш можливість поїхати, то повинен це зробити. Коли цього не робиш, тоді ти вже не є звільненим від слухання Служби Божої (хіба би до церкви треба було б добиратися протягом двох з половиною годин).

При тому треба також брати до уваги місцеві звичаї. Є такі місцевості, де люди не вважають себе звільненими від Служби Божої навіть тоді, коли змушені йти пішки від дому до церкви довше години.

Від слухання Служби Божої звільнені також ті, котрі бояться втратити шану оточуючих (напр., якщо не мають відповідного одягу), котрі неодмінно повинні вирушити в дорогу або не в можуть перервати свою подорож; котрі через це потерпіли б великі збитки у тимчасових речах; хворі і одужуючі; убогі, котрі не мають у що вбратися і ризикують застудитися і захворіти через негоду; ті, хто, слухаючи Службу Божу, викликав би велике обурення з боку родичів або чоловіка (така людина може деколи залишитися вдома); однак, якщо б наказували лишитися вдома з причини зневажання релігії або часто забороняли іти до церкви, — в такому разі не можна їх слухати).

Звільнені від слухання Служби Божої й ті, котрі доглядають хворих; котрі рятують ближнього під час пожежі або повені; матері або няньки, які не мають із ким залишити малих дітей і не можуть узяти їх зі собою до церкви; ті, котрі готують страву і тому подібне. Якщо ж в цей день відправ­ляється не одна Служба Божа, а кілька, то повинні роботу організувати таким чином, щоб одні могли піти на одну Службу Божу, а інші — на другу.

Звільненими від Служби Божої є також солдати, котрі стоять на варті; ті, котрі пильнують худобу; зрозуміло, тільки в тому випадку, якщо відправля­ється лише одна Служба Божа (якщо більше, то повинні мінятися).

Дуже часто трапляється, що люди нехтують обов'язком слухання Служби Божої; якщо ж мова йде про розваги або забави, то задля цього не шкодують навіть чималих зусиль.

Обов'язком також є слухання цілої Служби Божої; хто без поважної причини пропустить більшу частину Служби Божої, той тяжко грішить. Тяжко грішить і той, хто пропустить ту частину Служби Божої, котра, хоч недовга, але має велике значення. Напр., той, хто без поважної причини пропустив з цілої Служби Божої лише момент перетворення (коли священик перетворює хліб у Тіло, а вино у Кров Ісуса Христа), тяжко грішить.

Велику силу має молитва вірних, бо де двоє або троє зійшлися в ім'я Господа, там Христос між ними (Мат. 18, 20). У багатьох місцевостях люди навмисне лишаються на дворі або на церковному кладовищі, щоб бути вільнішими. Від цієї грішної звички відучив своїх вірних св. Іван Милостивий, патріарх олександрійський, котрий вийшов із церкви, щоб відправляти Служ­бу Божу серед вірних, які зібралися біля храму. На здивування пастви відповів: "Де вівці, там повинен бути і пастир. Якщо лишитеся тут, лишуся і я, якщо ж увійдете до середини, увійду і я". Відтоді всі заходили до церкви і ніхто не лишався надворі.

Побожно слухає Службу Божу той, хто уникає всього, що могло би перешкодити йому в побожності, і молиться разом зі священиком.

Службу Божу можна слухати в неділі та свята в будь-якій церкві; однак, доречно слухати її в парохіальній церкві за місцем проживання.

Тридентський Собор прагне, щоб вірні часто відвідували свою парохіальну церкву, а особливо в неділі і найбільші свята (Трид. Соб. 22). Це корисно хоча б тому, що якраз в ті дні парох жертвує Службу Божу за своїх живущих і померлих парафіян, присвячуючи свою проповідь потребам парафіян; а також у парохіальній церкві робляться різні оголошення, нагадується про свята, які наближаються, пости, і зачитуються розпорядження Церкви. Зрештою, кожний парафіянин повинен добре знати свого пароха як духовного провід­ника. Однак, немає заповіді, яка б зобов'язувала слухати Службу Божу лише в парохіальній церкві. Службу Божу також можна слухати у будинках молитви (Вен. XIV), в лікарнях, школах, виховних закладах і т. п.

ЧАС ВІДПРАВИ СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ (У які дні? Скільки разів на день?)

Св. Літургія відправляється в усіх парохіальних церквах кожної неділі й у свята в певній годині, а також майже в кожний будній день.

Кожний католицький священик зобов'язаний відправляти Службу Божу кожної неділі й у свято (Трид. Соб. 22, 14). Душпастирі зобов'язані, згідно зі своєю посадою, відправляти св. Літургію кожної неділі й у свято і жертвувати її за живущих та померлих парафіян (Трид. Соб. 23, 1). Такі Літургії назива­ються парохіальними Літургіями (Службами Божими), а відправляються вони у зручну для парафіян пору.

Священик не може відправляти св. Літургію частіше, ніж раз на день. Лише деякі душпастирі в неділі і свята можуть мати дві Служби Божі, але тільки з дозволу єпископа.

У середні віки на Заході священики відправляли по декілька Служб Божих, одну за одною. Але в результаті цього виникали різні зловживання, і Папа Інокентій III заборонив відправляти більше ніж одну Службу Божу на день. Парохи більших парафій деколи отримують від єпископа дозвіл на відправу двох Служб Божих у неділі і свята, але лише при умові, що церква мала і не може вмістити усіх вірних водночас.

Не відправляється Служба Божа у Велику П'ятницю. А в Надвечір'я Різдва та Йордану, у Великий Четвер і Велику Суботу у парохіальній церкві можна відправляти лише одну урочисту Службу Божу.

Якщо у Велику П'ятницю випадає свято Благовіщення, тоді відправляється Служба Божа св. Івана Золотоустого.

МІСЦЕ ВІДПРАВИ СВ. ЛІТУРГІЇ

Апостоли відправляли Службу Божу в приватних будинках на звичайних столах (Діян. Ап. 2, 46; Кол. 4, 15).

Стіл використовували перш за все тому, що й Спаситель приніс жертву на столі з кедрового дерева (цей стіл і сьогодні демонструють у лютеранській церкві в Римі), а також тому, що християни, яких переслідували, у разі небезпеки могли легко сховати стіл або перенести його в інше місце. Ще Нікейський Собор (325 р.) згадує про святий стіл, на якому священик безкровним способом жертвує Божого Агнця, а християни споживають Його Тіло і Кров.

У роки переслідувань християн Службу Божу відправляли в підземеллі (катакомбах) над домовинами Мучеників.

Саме тому ще й дотепер престол має форму домовини і містить у собі мощі Святих, пошану до яких священик виявляє, цілуючи престол. З тієї самої причини охоче будували церкви над гробами Святих (церква св. Петра в Римі), а мощі Мучеників і праведних мужів ховали в церкві. Через те, що в катакомбах перші християни під час відправи Служби Божої були змушені запалювати свічки, ще й сьогодні на престолах під час Служби Божої запа­люють свічки (або сяє світло). Світло — це символ ласки Божої, яка, подібно світлу, просвітлює та зігріває. А ми саме під час Служби Божої здобуваємо Божу ласку в більшій мірі Світло на престолі означає також присутність серед вірних "Світла світу", яким є Богочоловік, котрий просвітив і зігрів нас світлом Свого Євангелія. Світло є також символом радості, — темрява, символом смутку. Тому, чим більша урочистість, тим радісніша подія, тим більше світла в церкві. Світло під час читання Євангелія означає нашу радість від почутого Божого слова, яке є світлом нашого розуму. У церкві використо­вуються воскові свічки, бо віск є найчистішим витвором тваринного світу, подібно, як олія є найчистішим витвором рослинного світу.

Після того, як християн перестали переслідувати, Службу Божу стали відправляти в церквах на кам'яних престолах, котрі мали форму стола або домовини.

Християни витесували з каменю стіл або невеликий горбок, гладкий звер­ху, і прикрашали його. Ще Ной, зійшовши з корабля після потопу, збудував вівтар. Вівтарі будували Авраам, Ісаак, Яків і Мойсей. У єрусалимському храмі стояли два вівтарі: один для жертв цілопалення, другий - для жертв кадила. Наш вівтар — це чотирикутний стіл, котрий стоїть посередині "святи­лища" так, щоб його можна було обійти. Таке розташування нагадує нам, що Ісус Христос приніс себе в жертву в центрі землі. Престіл (вівтар, жертовник, трапеза), на якому правиться Служба Божа, повинен бути накритий трьома обрусами (ляними або конопляними). Між верхнім обрусом і двома нижніми посередині лежить чотирикутна льняна хустка, яку називають антимінс (замість престола). На ній зображено покладення Ісуса в домовину, а по кутках зображені чотири Євангелісти. Внизу зазначено, до якої церкви і на який престол цей антимінс призначений. На антимінсі є підпис єпископа, котрий його посвятив. На другому боці антимінса вшиті частинки мощів Святих. На престолі без антимінса не можна відправляти Служби Божої (хіба що сам єпископ посвятив престол), бо, посвячуючи престол, єпископ в ямку посередині престолу вкладає мощі Святих, заливає її воском, мастикою і забиває бляшкою. Через те, що єпископи не можуть освятити всі престоли, вони кожну церкву наділяють силою свого благословення, посилаючи на їх престоли освячені антимінси.

Під час Служби Божої під чашу і дискос кладуть складену вчетверо хустку, котра називається ілитоном (завивалом). Він (ілитон) завжди повинен лежати під Євангелієм. Ілитон символізує хустину, якою була обвинена голова Ісуса Христа у гробі.

Посередині престолу стоїть кивот, який формою нагадує церкву або старо­завітний кивот. У кивоті зберігається дароносиця з Найсвятішими Дарами. На престолі повинен стояти хрест із розіп'ятим Спасителем, бо на хресті приніс себе Ісус Христос Своєму небесному Отцю в жертву, а де здійснюється ця жертва, там повинен бути і цей святий символ. На престолі повинен бути хрест. Хто відправляє Службу Божу без хреста, той скоює гріх, але гріх малий.

Перед кивотом лежить Євангеліє, а з обох боків кивоті стоять у підсвіч­никах воскові свічки, бо віск символізує чистоту нашої душі.

За престолом є місце, яке називається горним сидінням; на ньому під час читання Апостола, сидить єпископ або священик Це сидіння символізує гору, з якої Ісус повчав. Над цим сидінням на стіні висить храмовий образ.

Церкви переважно будуються на узвишшях або серед людських осель.

Церкви будують на узвишшях, вважаючи їх освяченими місцями; бо саме на узгір'ях часто з'являвся Бог у Старому Завіті, на горі молився Ісус Христос і на горі приніс за нас Свою криваву жертву. Зрештою, узгір'я саме по собі настроює нас на роздуми і спонукає до молитви. І сам Ісус Христос заповів, що Церква повинна спочивати на камені. Якщо ж церква будується в центрі міста або села, то це символ того, що добрий Пастир вибирає Собі оселю серед Своїх овечок. Не слід церкву плутати з каплицею, яка служить не для прилюдного, а для приватного або тимчасового Богослужения (напр., коли церква згорить). Каплиці знаходяться або при церквах, або окремо, в єпископ­ських палатах, у духовних семінаріях, у монастирях, у лікарнях і т. п.

Слово "церква" походить від грецького "кіріяке" — "Господній" (мається на увазі збір або дім). Розрізняють церкви кафедральні (престольні, соборні, єпископські), парохіальні, дочірні та монастирські.

 Найбільшими у світі церквами є церква св. Петра в Римі (може вмістити 100000 людей), церква св. Павла в Римі (40000), кафедральна церква в Мілані (37000), в Колонії і Страсбурзі (30000), церков св. Софії в Царгороді (збудована в 530-537 pp.) і на її зразок збудована церква св. Софії в Києві за Ярослава Мудрого ( XI ст.), церква св. Стефана у Відні і т. д. Найвищим є собор у Колонії (156 метрів).

Божим святиням надають величної форми, щоб їх можна було відрізнити від усіх інших будівель. З часом утворилося декілька стилів будови Божих святинь. У нас, на Україні, зародився окремий стиль, оснований на візантій­ському, який має свої характерні прикмети, особливий на Гуцульщині. (Лише церква св. Софії в Києві збудована в чисто візантійському стилі і церква св. Юра у Львові —XVIII ст. — в стилі бароко).

Зовнішній і внутрішній вигляд церкви задуманий таким чином, щоб викликати в нас побожність.

Назовні церква є більшою і вищою від оточуючих будинків, бо є оселею Всевишнього. Церква переважно обернена на схід, бо служить для вшанування Сонця правди, тобто Ісуса Христа. Церква, як відомо, має форму хреста, бо в ній відновлюється хресна жертва і проголошується вчення Розп'ятого. Вежа чи баня на церкві вказує нам на небо, нашу майбутню вітчизну. Дзвони на вежі скликають вірних, своїм величним звучанням додаючи обрядам урочис­тості; вони неначе є голосами з вищого світу. На вежі чи бані знаходиться хрест, бо в церкві проголошується вчення Розп'ятого, а також тому, що Ісус Христос Своїми тяжкими стражданнями примирив небо із землею.

Усередині церква поділена на три частини: перша частина називається притвором, друга — святинею вірних, а третя — святилищем. Притвор, або присінок — це та частина церкви, котра знаходиться біля головних дверей під хорами. У притворі знаходиться посуд зі святою водою, який називається хрестильницею. Він (посуд) нагадує нам про те, що колись у притворі готува­лись до хресту оглашенні (оголошені за гідних прийняти Хрещення, котрих відтак хрещено в хрестильниці). Святиня (або храм) вірних призначена для вірних. Спереду цієї частини церкви стоїть аналой (тетрапод) — столик, на якому лежить храмовий образок для цілування, стоять дві свічки у підсвіч­никах, а між ними стоїть хрест. З обох боків від аналоя, під стінами, розташо­вані лавки (так звані крилоси), де співають півчі. З лівого боку тієї частини церкви в деяких церквах є проповідниця (амвон).

У центрі святині вірних стоїть іконостас, котрий відділяє другу частину церкви від третьої. Іконостас — це стіна, на якій розміщені образи. В іконостасі є троє дверей: північні, середні і та південні. Середні називаються "царськими воротами", двоє бічних — "дияконськими дверима". На царських дверях переважно міститься посередині образ Благовіщення Пресв. Богородиці, а по чотирьох кутах — зображення чотирьох Євангелістів. На бічних дверях зобра­жені Ангели. В іконостасі є чотири ряди образів. У першому знизу ряді розміщено два намісні (головні) образи — образ Ісуса Христа і Матері Божої. Праворуч від образу Ісуса Христа міститься храмовий образ, а ліворуч від образу Матері Божої — образ св. Миколая. У другому ряді над Іконостасними дверима розташовані дванадцять малих образків, які зображають найголовніші події з життя Ісуса Христа на землі. Між ними, посередині, над царськими воротами, зображена Тайна Вечеря. У третьому ряді знаходяться дванадцять великих образів, котрі представляють дванадцятьох Апостолів, а в центрі між ними зображений Ісус Христос яко архієрей, що сидить на престолі. У четвертому, останньому, ряду, над Апостолами, зображені старозавітні патрі­архи і пророки, а між ними, в центрі, — Пречиста Діва з дитиною Ісусом на руках як основна особа їхніх пророцтв. Шпиль іконостаса увінчаний хрестом із зображенням розп'ятого на ньому Спасителя. На іконостасі представлена вся історія Божого об'явлення.

Третю частину церкви називаємо святилищем тому, що тут постійно знахо­диться на престолі найсвятіший Спаситель. У центрі святилища стоїть престол (вівтар). У деяких церквах над престолом знаходиться "піднебесне", тобто шатро на чотирьох підпорах, яке символізує небозвід і тому прикрашений зірками, сонцем і місяцем. За престолом знаходиться "підвищене сидіння", а над ним на стіні — храмовий образ. По обидва боки святилища розміщені дві кімнати, які називаємо захристіями. В одній зберігається церковний одяг та посуд (тут, за звичаєм, священик також відправляє Проскомидію), а в другій знаходиться церковна прислуга.

Кожна церква повинна бути посвячена, щоб у ній можна було відправляти св. Літургію; те саме стосується і престолу.

За наказом Бога повинна були бути посвяченими скинія Мойсея (Вихід 40, 9). Коли єрусалимський храм було осквернено царем Антіохом, який розмістив у ньому свого ідола, треба було наново його освячувати. З цього часу євреї щороку відзначали свято Посвячення храму.

Необхідність посвячення церкви викликана тим, що в ній приноситься найсвятіша Жертва. Посвячувати церкву повинен єпископ. Якщо ж він не може цього зробити, то передає свою владу священикові, який благословить церкву. Однак, священик не може освятити престол, він лише стелить на ньому антимінс, посвячений єпископом, і благословить його. Посвячуючи церкву, єпископ спочатку тричі зливає освяченою водою престол на знак очищення церкви від усякої скверни, і зливає вином і рожевою водою на знак, що на тому місці буде приноситися жертва (буде проливатися Кров Господня під виглядом вина). Потім єпископ замащує св. миром престол, відтак стіни церкви навхрест, окроплює їх свяченою водою і кадить увесь храм довкола, — таким чином освячується ціла церква. Після цього єпископ запалює свічку і ставить її на підвищенні за престолом на знак, що звідси, від св. престола, буде розходитися світло правди на всю церкву. Після цього єпископ укладає св. мощі в металеву скриньку, змащує їх св. миром, замикає скриньку і, вмістивши її в ямку, котра знаходиться посеред престолу, заливає воском і мастиксом і забиває ямку бляшкою. При такому освяченні церкви іконостас і всі образи є також освяченими. Однак окремо посвячуються новий іконостас, новий престол, нові образи і т. п. Якщо в церкві хтось тяжко згрішить, або скоїть злочин (напр., вбивство або самогубство), то церкву відразу замикають і наново посвячують. Також наново посвячують церкву в тому випадку, коли міняють стіни або дають новий тинк.

Треба зауважити, що відправляти св. Літургію, як виняток, можна поза церквою, напр., під час війни, або коли церква згорить, або під час великих урочистостей; в такому разі Службу Божу відправляють під відкритим небом. Однак, для цього необхідний окремий дозвіл єпископа. На кораблях можна відправляти св. Літургію лише з дозволу Папи. У таких випадках викорис­товують пересувний престол, посвячений єпископом.

ЦЕРКОВНІ РИЗИ Й ПОСУД, ЯКИМИ КОРИСТУЮТЬСЯ ПІД ЧАС СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ

Коли збираємось на якусь урочистість, — одягаємо святковий одяг, тому випадає, щоб і священик робив так само, коли стає перед Найвищим Волода­рем. Особливий одяг священика при престолі має бути також ознакою, що він чинить як заступник Ісуса Христа, а не з власної сили. Ще в Старому Завіті для священиків передбачався особливий одяг для Богослужения (Вихід 28, 4). Особливий одяг для священиків (ризи) до св. Літургії запровадили Апостоли (Трид. Соб. 32, 5).

Одяг священика, в якому він облачений під час Служби Божої, складається з таких частин: наплечника, стихаря, поясу, нарукавиць, єпітрахилі і фелону.

Наплечник — це мала біла полотняна хустина з двома торочками для обв'язування навхрест через груди, котра одягається на плечі (звідси й назва). Наплечник вказує на рани, які завдано Ісусу Христу на плечах і на обличчі. Стихар — це широкий довгий аж до п'ят, одяг із рукавами, з білого або барвистого полотна, яке в самому низу вкладається в стихи (склади) — звідси його назва. Стихар символізує чистоту душі, яку повинні мати священики під час Богослужения. Поясом підперізуються священики поверх єпитрахилі. Пояс з обох кінців оздоблений торочками або клямрами, а посередині на ньому вишитий хрестик. Пояс є символом рушника, котрим був опоясаний Ісус Христос під час Тайної Вечері, коли умивав учням ноги. — Нарукавиці одягаються на кінці широких рукавів стихаря для того, щоб їх звузити. На­ рукавиці нагадують ті пута, якими зв'язали руки Ісуса Христа під час кату­вань. — Єпитрахиль (нашийник) — це довгий одяг, який спереду сягає нижче колін; він одягається на шию (звідси його назва). На єпитрахилі вишиті хрестики, він свідчить про владу священика; ним користуються під час кож­ного Богослужения. Фелон — це широкий верхній одяг без рукавів, який спадає на груди і плечі аж до пояса, а на спині — сягає нижче колін. Зверху на плечах вишитий і прикрашений хрест або якийсь образ. Фелон символізує на багряницю (червоне покривало), в яку був убраний Ісус Христос під час Його страждань.

Найважливішим посудом, який використовується під час Служби Божої, є чаша, дискос, звізда, ложечка, дзбаночки, спис, кадильниця, лодка і дароносиця.

Чаша буває або золота, або срібна (принаймні всередині кубка), або виготовлена з позолоченого металу. Деколи чаша зверху буває прикрашена дорогоцінним камінням. Вона символізує чашу, яку Ісус Христос викорис­товував під час Тайної Вечері. Чаша прикривається рушником (так званим ілитоником), котрим і витирається. Дискос (кружало) — це мале кружало, котре, як і чаша, є або золотим, або срібним, або позолоченим; на нього під час Служби Божої кладуть агнця і частички. Дискос символізує ясла, в яких лежав Ісус Христос. Звізда потрібна для того, щоб покривало, яким прикриваються Дари, призначені для освячення, не торкалося їх. Це два металеві позолочені луки, з'єднані вгорі, а з них звисає маленька звізда. Вона є символом звізди, що з'явилася трьом мудрецям, котрі йшли вклонитися Ісусові. Чаша і дискос із звіздою під час Служби Божої прикривається трьома покривалами. Малим прикривається чаша, середнім — дискос із звіздою, а великим, котрий називаємо воздухом, обидва разом. Два менші покривала символізують пеленки, якими Ісус був оповитий в яслах, а воздух символізує камінь, котрим був привалений гріб Ісуса. Позолочена ложечка з хрестиком на ручці служить для причащання вірних. Дзбаночки переважно скляні; в одному знаходиться вино, в другому — вода. Спис — це невеликий, із гострим кінцем ніж, котрий служить для вирізання з проскури Агнця і частичок. Він символізує спис, котрим було простромлено бік Ісуса Христа, розп'ятого на хресті. У кадильницю кладеться палаюче вугілля, на котре насипається кадило. Кадило зберігається в лодці, всередині котрої є ложечка, якою насипають кадило на вугілля в кадильниці. Дароносиця — це посуд, подібний до чаші, в якій у кивоті зберігаються Найсвятіші Дари. Вона символізує чашу, в якій зберігалася манна. Дароносиця відрізняється від звичайної чаші специфічною формою, її (дароносицю), прикривають покришкою з хрестиком угорі. Дароносиця прикрашена гарно вишитим покривалом (суконкою). Є також друга дароносиця, котра називається монстранцією. Це гарно вирізьблений посуд на підставці, в який кладеться посвячений Агнець. Монстраціями користуються лише під час урочистих Богослужень.

ЗАБАРВЛЕННЯ ЦЕРКОВНИХ РИЗ

У євреїв, згідно з Божим розпорядженням, були прийняті різнобарвні священицькі ризи (Вихід 28, 39). Найчастіше використовували білу, червону і синю барви, Поганські священики також одягалися у блискучі білі ризи. Тому не дивно, що й перші християни (навернеш погани) під час Богослужения користувалися різнобарвними ризами. З Божого об'явлення Церква знала, що ті, хто служать Богу на небі, теж пишно одягнені, і що престол Бога оточений семибарвною дугою (Одкр. 4). Воююча Церква на землі є подобою Церкви торжествуючої, тому і в ній використовуються різнобарвні ризи. Різно­барвність шат духовних осіб пов'язана також із різноманітністю кольорів у природі. Протягом року природа внаслідок обертання Землі навколо Сонця постійно змінює свої барви. Церква, обертаючись навколо Сонця-Правди, теж вважала за потрібне змінювати барву риз у залежності від свята, бо Церква завжди радо пристосовувалась до природи (згадаймо, що головні свята церковного року співпадають із певними змінами у природі). Врешті, люди давно звикли свої душевні настрої і переживання передавати за допомогою відповідних барв.

Львівський Синод з 1891 р. щодо барв церковних риз видав наступні постанови.

Білий колір і наближені до нього кольори золота, срібла або білоквітчастий (але білий повинен переважати), потрібно використовувати у неділі  у свята Господні, Богородичні і Святих полиєлейних, не Мучеників, за винятком свята Состраданія Преч. Діви Марії, Чесного Хреста і Усічення голови св. Івана Хрестителя, коли необхідно користуватися фіолетовими барвами.

Ризами червоного кольору потрібно користуватися у свята св. Мучеників; якщо ж ці свята співпадуть із неділею, тоді задля переважаючої служби воскресної потрібно користуватися світлими барвами.

Ризами фіолетового кольору користуються в Надвечір'я Різдва і Бого­явлення Господнього (якщо вони припадають у дні посту), у дні великої Чотиридесятниці і Страсної седмиці аж до Євангелія на Літургії Великої Суботи (перед котрим знімаються фіолетові і одягаються світлі шати). У другу, третю і четверту суботи Чотиридесятниці, якщо на них припадає денний чин за померлих, користуються фіолетовими ризами.

Ризами чорних барв треба користуватися при Чинах і під час Літургій за померлих, за винятком днів усієї світлої седмиці, коли користуються білими шатами.

Під час денних або седмичних служб слід користуватися мішаними кольорами, за винятком серед і п'ятниць, коли задля служби Христу і посту треба користуватися фіолетовими барвами.

Дні інших постів, окрім великої Чотиридесятниці, щодо користування ризами слід уважати днями непосними.

Світлими ризами користуються, ховаючи померлих неповнолітніх дітей.

МОВА, КОТРОЮ КОРИСТУЮТЬСЯ ПІД ЧАС СВЯТОЇ ЛІТУРГІЇ

У нашому обряді під час Літургії використовується староболгарська мова; ми називаємо її церковною, або старослов'янською мовою. Старослов'янська мова введена у церковне Богослужения в половині IX століття, тобто в ті часи, коли слов'янські Апостоли св. Кирило та Мефодій переклали св. Письмо і церковні книги з грецької на слов'янську мову. Користування цією мовою схвалили Папи Андріан І (867), Іван VIII (880), Климентій VIII (1595) та інші. Сьогодні старослов'янською мовою відправляються Богослужения в українців, росіян, болгар і сербів, а частково навіть у римо-католицьких хорватів із окремого дозволу Папи.

Користування старослов'янською мовою під час Богослужень приносить велику користь.

Старослов'янська мова забезпечена від багатьох помилок; це мертва мова, отже, не підлягає жодним змінам. Значення окремих слів протягом багатьох років залишається однаковим. А в живих мовах з часом деякі слова повністю змінюють своє значення. З тої причини з часом у релігійну науку могли б вкрастися певні неточності або й перекручення. Церква не має наміру тримати вірних у нерозумінні значення релігійних обрядів; адже священики за дору­ченням Церкви пояснюють Службу Божу з найменшими подробицями як дітям у школі, так і дорослим з амвона (Трид. Соб. 22, 8). Зрештою, не є конче необхідним те, щоб вірні розуміли усі подробиці обрядів св. Літургії. "Між присутніми є деякі, котрі не розуміють молитов або співу, але всі знають, що той спів і та молитва прославляють Бога, а цього вистачає, щоб пробудити в них побожність" (св. Авг., св. Тома з Акв.). Також Церква зовсім не має наміру через це принижувати значення рідної мови; навпаки, вона користу­ється нею під час проповідей, церковного співу, сповіді і т. д. Мета Служби Божої — не є повчати, вона не є проповіддю, але жертвою. Більшу частину молитов під час Служби Божої відмовляє священик так тихо, що присутні не почули б його, якби він відмовляв і рідною мовою. Опріч того, св. Літургія базується більше на обрядах, ніж на словах, а ці обряди самі по собі є для нас голосною і зрозумілою бесідою (Белярмін). Незмінність церковної мови символізує незмінність католицької релігії. Характерно, що як євреї, так і нехристияни, користувалися під час релігійних обрядів мовою, мало зрозумілою для вірних.

 СЛУХАННЯ БОЖОГО СЛОВА

Чудесно помноживши хліби, Спаситель доручив Своїм учням розподілити їх між людьми (Мат. 15, 36). Так само і сьогодні Спаситель наказує Своїм учням розподіляти між людьми хліб душі — Боже Слово. Народ отримує цей хліб душі зовсім задарма (II Кор. 11, 7).

Боже слово є поживою для нашої душі, бо приносить їй таку саму користь, як звичайний хліб тілу; воно оберігає нашу душу від смерті, зміцнює її і збагачує.

Сам Ісус Христос говорив про те, що Боже слово є поживою для нашої душі: "Написано: чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих" (Мат. 4, 4). Боже слово захищає душу від смерті, бо просвітлює розум і вказує нам дорогу на небо. "Слово твоє — світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці" (Пс. 119, 105). У темряві життя нашого Боже слово вказує нам правдиву дорогу на небо, як вказує дорогу нічному подорожньому ліхтар. Боже слово вказує нам також на брудні плями душі (св. Бернардин). Св. Августин говорить про св. Амвросія, проповіді котрого часто слухав в Мілані: "Цей чоловік відкрив мені очі". Запалювання свічок під час читання Євангелія якраз і являє нам правду про те, що слово Боже є світлом для нашого розуму. Боже слово напоумило іновірців, котрі довгий час були відсталими народами, і вирвало їх із обіймів вічної смерті. Рятівний вплив мало Боже слово і на окремих людей, напр., на св. Августина. Св. Антоній Пустельник увійшов одного разу до церкви саме тоді, коли свяще­ник повторив слова, сказані Христом багатому юнакові: "Продай, що маєш..."; саме ці слова зробили його великим Святим. Слово Боже — це молот, розбиваючий скелі (Єр. 23, 29). Воно гостріше від двосічного меча (Євр. 4, 12). Як блискавка і грім, так і проповідь зворушує серце людини (св. Єр.). Проповідь — це вогонь, котрий знищує іржу гріха і розпалює її до Божої любові (св. Єф.). Боже слово допомагає зростанню в доброчесності; воно є дощем, який зволожуючи землю, робить її родючою (Іс. 55, 10). Боже слово збагачує; воно тамує голод душі, даючи їй справжнє задоволення. Тому говорить Ісус Христос: "Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме" (Йоан б, 35). Слово Боже має далеко більші переваги, ніж земна пожива, котра насичує лише на короткий час; а слово Боже — назавжди. Земна пожива, спожита в надто великій кількості, викликає перенасичення, слово Боже — ніколи.

Той, хто не дбає про Боже слово, ризикує втратити життя душі.

Ми здійснюємо в цьому житті важку і небезпечну мандрівку у вічність. І як мандрівник кружляє манівцями, йдучи в темряві без світла, так і ми в нашій подорожі на небо не можемо досягти спасіння без світла Божого слова, яке просвітлює наш розум, яке дає змогу пізнати нам нашу останню мету і дорогу до неї (св. Авг.). Як усе живе повинно було б вимерти без світла сонця (бо сонце й тепло — необхідні умови життя), так без слова Божого померли б духовно усі душі, бо слово Боже — це сонце душі (св. Бернардин).

Саме тому кожний християнин часто повинен слухати проповіді або читати релігійні книжки, і це почуте або прочитане слово Боже пристосовувати до себе, до свого життя.

У кожній парохіальніи церкві щонеділі має здійснюватися й свята пропо­відь (Трид. Соб. 23, 1; 5, 2) тому що здавна проповідь поєднувалася із Службою Божою (переважно проголошувано її після Євангелія). Отже, хто був у неділю й свято на Службі Божій, той був одночасно і на проповіді. Ніколи не виникала потреба окремої заповіді щодо слухання проповіді, бо така заповідь була просто зайвою. Проголошення проповідей було одним із головних діянь Ісуса Христа (Лук. 4, 43) і Апостолів (Мар. 16, 20). Усі святі, єпископи та священики завжди були здібними і ревними проповідниками. Слухання слова Божого має більшу силу і вплив, аніж читання релігійних книжок. Читати рекоменду­ється передусім біблійну історію, життя Святих, проповіді і побожні розва­жання. Релігійні книжки — це проповідники, слухати котрих можемо в будь-який час. Релігійні книжки — це дзеркало, в якому бачимо і пізнаємо наші помилки та з яких довідуємося, якими доброчесностями повинні прикра­сити своє життя (Скар.). З досвіду знаємо, яку велику користь приносить читання добрих книжок. Вистачає прикладу навернення св. Ігнатія Лойоли у 1521 р. Подібне сталося і з наверненням св. Івана Колумбіна, шляхтича, бургомістра Сієни (+1367). Читаючи релігійні книжки, не треба поспішати, не вдумуючись у прочитане, бо таке читання не приносить користі. Опріч того, треба почуту або прочитану річ пристосовувати до себе. Звичайна пожива приносить користь лише тоді, коли, споживши її, належно перетравимо; так само і слово Боже приносить користь лише тоді, коли охоче приймаємо його і як слід над ним розмірковуємо. Той, хто читає релігійні книжки або слухає Боже слово, повинен зберегти у своєму серці хоча б кілька побожних думок і протягом дня часто пригадувати їх. Та, на жаль, ми переважно не замислює­мося над тим, що почули або прочитали; ми схожі на людину, котра, оглянувши себе у дзеркалі, відходить і відразу забуває, як виглядає (Як. 1, 23). Причиною того є наша розсіяність та заклопотаність буденними справами (отже, насіння падає на дорогу), або упереджене ставлення до Божого слова (насіння падає на скелясту поверхню), або, врешті, вплив на нас недобрих пристрастей (насіння потрапляє поміж терня) (Лук. 8). Не один признається, що не винесе жодної користі з проповіді, бо має коротку пам'ять і нічого не запам'ятає. Але це пусті розмови. Якщо будемо черпати воду брудним кошиком, то, зрозуміло, вода перетече, але кошик очиститься. Це ж стосується і згаданого з короткою пам'яттю; він справді забуде майже цілу проповідь, однак, з часом, поступово очиститься від гріховного бруду.

Помиляються ті, хто застосовує Боже слово не до себе, а до інших; хто слухає проповідника так, як це робили фарисеї, тобто лише для того, щоб його критикувати; або котрі не жи­вуть згідно з Божим словом тому, що й проповідник цього не робить.

Проповідь треба пристосовувати до себе, проте не один розголошує почуту проповідь між людьми, нічого не залишивши для себе (Мег.). Після однієї проповіді св. Івана Калістрана про гру в карти та надмірну любов до одягу багато чоловіків приносили йому карти, кості і т. п., а жінки кидали свій одяг у вогонь на очах святого. Подібні наслідки викликали проповіді св. Антонія з Падви та інших. Ось якою могутньою є сила Божого слова, якщо застосувати його до себе самого.

Деякі люблять наслідувати фарисеїв і лише тому йдуть на проповідь, щоб після неї критикувати проповідника. Такі нехай пам'ятають, що Ісус Христос, Апостоли і найбільші Святі Церкви проповідували легко і доступно, їх слово було зрозумілим навіть неосвіченій людині. Говорили від щирого серця, осте­рігаючись усяких пишномовних слів. Вони не намагалися сподобатися слуха­чам чи причарувати їх вимовою, а прагнули принести їм своєю проповіддю користь у цьому житті і в майбутньому. "Правдиві слова вартують більше, ніж красномовність" (св. Авг.). Хто з благородним наміром слухає проповіді будь-якого проповідника, той завжди буде мати з них користь для своєї душі. Єпископ Кетелер і Могунції сказав одного разу: "З кожної проповіді, яку я чув, я дізнався щось нове". Є» зрештою, і такі, котрі ухиляються від життя згідно з Божим словом тому, що й сам проповідник цього не робить. Такі люди схожі на дурнів, котрі, побачивши на дорозі дерев'яний дороговказ, не хочуть іти далі і чекають, доки дороговказ піде разом з ними (св. Авг.).

Проповідник — це ніщо інше, як кіш, котрим користується Божественний сіяч під час сівби небесного насіння. Не дивися на неякісність коша, але на досконалість насіння і гідність Сіяча (св. Авг.). Нас не цікавить особа листоноші, якщо тільки лист, принесений ним, є для нас радісним (Мег.). Це ж стосується і проповіді.

Хто уважно слухає проповіді або читає релігійні книжки, той скоріше досягне вічного спасіння.

Спаситель говорить: "Хто від Бога, той слухає слова Божі" (Йоан 8, 47); і в іншому місці: "Справді блаженні ті, що слухають Боже слово і його збе­рігають" (Лук. 11, 28). Хто охоче слуха розмови про Бога, той, без сумніву, має любов до Бога, бо кожний із радістю слухає розмови про улюблений предмет. А хто має любов до Бога, той знаходиться у стані ласки. Апетит є ознакою здоров'я людини (фізичного); подібно і бажання небесної поживи є найкращим доказом здоров'я душі (св. Золот.), або ознакою того, що душа знаходиться у стані ласки. Відраза до їжі (фізичних потреб організму) є озна­кою захворювання організму людини; подібно відраза до Божого слова є озна­кою хвороби душі (св. Антоній). Зла людина, безперечно, не прийде слухати проповідь. Як світло немиле для хворого ока, так слово Боже немиле для злих людей.

Користь проповіді залежить від ступеня просвітлення Св. Духом проповідника і слухачів.

Тому завжди перед проповіддю священики звертаються до Св. Духа за допомогою і ласкою. "Бог, а не проповідник, направляє людей" (Дид. Нис). Проповідники лише садять і підливають, а Бог дає поштовх росту (І Кор. З, 6). Проповідь може бути дуже розумною і красномовною, однак не матиме користі, якщо немає Св. Духа, котрий дає силу (св. Золот.). Слуга Євангелія, наповнений Св. Духом, виступає Ангелом і зворушує найміцніші серця (Іван з Ав.). Проповіді св. Франца Салезія навернули біля 70 000 єретиків. Подібний результат мали проповіді св. Домініка, св. Антонія з Падви, св. Івана Непомука з Праги. Звідки такі наслідки? "За гарне письмо хвалимо не перо, а писаря; так само за гарну проповідь заслуговує шани не проповідник, а Св. Дух" (св. Тома з Акв.). Боже слово не завжди дає результати відразу, як і насіння, яке не відразу сходить і плодоносить. Часто зовсім не плодоносить (Спаситель говорить, що три чверті насіння гине марно), а коли плодоносить, то не всюди однаково (Мат. 13, 8).

 СВЯТІ ТАЙНИ

У день Зелених Свят Св. Дух позначив свій прихід видимим і відчутним знаком; вогненні язики символізували внутрішнє просвітлення і дар розуміння різних мов, шум вітру означав силу, яку отримали Апостоли. Подібним спосо­бом організував Спаситель розподіл милостей і нам, а саме через знак видимий і відчутний. Під час розподілу милостей Він дав настанову використовувати такі слова і дії, які яскраво унаочнюють цей розподіл милостей. Напр., очищення від первородного гріха здійснюється за допомогою води (вода змиває бруд) і слів, які підкреслюють силу Пресвятої Трійці. Небесна пожива, котра дає життя душі, виступає у вигляді хліба і вина (хліб і вино підтримують життя людини) і т. д.

Святими Тайнами називаємо встановлені Ісусом Хрис­том видимі і відчутні сигнали (знаки), котрі обдаровують нас ласкою Св. Духа.

Отже, в кожній св. Тайні розрізняємо якийсь предмет і дію, яку над цим предметом виконуємо, слова, котрі супроводжують дії і, врешті, вплив лас­ки. — Знаки св. Тайн не лише представляють ласку, вони є її носіями; атже, це знаки діючі. Є також знаки, котрі лише позначають або заповідають якийсь предмет, але не викликають його; таким знаком є, напр., дим, що вказує на вогонь. Зате сонце є діючим знаком дня, бо не лише віщує день, але також творить його. Якщо когось дивує, що через воду, оливу і т. п., душа повинна отримати ласки, той нехай пригадає собі, що й знання (розум) доходить до духовного пізнання через око, вухо і т. д., тобто, через органи чуття. Чи ж через спадковість не передаються людині різні духовні нахили? Адже приказка говорить, що яблуко від яблуні недалеко падає. Чому ж не може людина досягти просвітлення душі за допомогою чуттєвих засобів?

Знаки св. Тайн можна порівняти з людськість Ісуса Христа, а уділювані ласки — з Божеством Христа, що приховується в Його людськості. Слово "Тайна" означає щось таємне, скрите, таємниче, бо в перші століття християн­ства старанно приховувалися святі речі від іновірців.

Ісус Христос запровадив під час уділення св. Тайн певні знаки (котрі мають визначену суть), щоб вони унаочнювали уділювані ласки і полегшували людині їх пізнання та запевняли її в їх отриманні.

Вода, котра вичищає бруд і гасить вогонь, яскраво унаочнює під час Хрещення очищення нашої душі і гасить небезпечний для нас пекельний вогонь. Під час Миропомазання використовується олива, котра унаочнює просвітлення і зміцнення нашої душі через Св. Духа (олія живить і зміцнює наше тіло). Отже, через знаки, які сприймаємо органами чуття, людина легко пізнає відповідне дійство св. Тайни. Сам Ісус Христос майже завжди корис­тувався під час уділення ласк і доброчинностей деякими особливими знаками, хоча абсолютно вистачало однієї Його думки чи слова. Прокажених оздоров­лював, лише торкнувшись до них (Мат. 8, 3); двох сліпих зробив зрячими, доторкнувшись до їхніх очей (Мат. 9. 29); на Апостолів після Свого воскресіння дмухнув, промовивши: "Прийміть Духа святого!" (Йоан 20, 22). Ще в Старому Завіті обдаровував Бог людей милосердям за допомогою різних знаків. Доказом цього є палиця Мойсея, мідний вуж, оздоровлення прокаженого Неємана через купання в Йордані і т. п. Запровадженням видимих знаків у св. Тайнах Ісус Христос намагався також упокорити людину. Людина, котра насмілилася колись рівнятися з Богом, утратила право на спасения, — віднайти його може тільки у важкій праці, тобто вона стає залежною від наймізерніших речей — бездушної матерії. Заради чуттєвих речей віддали люди своє спасіння, отже, необхідно тепер, щоб через чуттєві речі знову піднялися до надчуттєвості (св. Григ. В.). Саме тому Бог вимагає від нас ушанування мощів і образів. — Крім того, такі чуттєві знаки є для людини просто необхідними. Якщо б ми були чистими духами, то не потребували б жодних фізичних (тілесних) знаків для отримання духовних дарів; вони є необхідністю для нас тому, що ми складаємося з тіла і душі (св. Золот.). Саме тому, що душа і тіло спільно скоїли гріх, вони повинні також спільно від гріха очиститися (св. Амвр.). Якщо би ми здобували милості не за допомогою зовнішніх знаків, а внутрішнім бажанням, то ми ніколи не були б переконані в тому, досягли ласки чи ні; а так ми впевнені, що справді прийняли св. Тайну.

Окрім знаків, установлених Христом, Церква запровадила ще деякі обряди або церемонії, щоб тим самим ще краще уна­очнити уділення ласки і посилити побожність обдаровуючого і приймаючого.

Різні глибоко продумані обряди є наче дзеркалом, в якому бачимо, що відбувається в даний момент у душі. "Уділювані Богом, за посередництвом св. Тайн, доброчинності набагато краще сприймаються та усвідомлюються вірними саме через обряди" (Рим. Кат.). Обряди посилюють побожність обдаровуючого і приймаючого. Обряди — наче одяг св. Тайни. Коли земний правитель виступає у всій своїй величі в оточенні державних мужів, то ми відчуваємо до нього більшу повагу і шану, ніж коли зустрічаємося з ним приватно. Це ж стосується св. Тайн (Дег.). Отже, завжди св. Тайни при уділенні одягаємо і прикрашаємо (Бел.). Також обряди є своєрідною деякою підго­товкою до прийняття власне св. Тайни; вони готують ріллю нашого серця, щоб добре насіння св. Тайни принесло рясні плоди. Обряди, встановлені Церк­вою, в разі необхідності, можна опустити.

Церковна книга з записаними в ній обрядами (церемоніями), котрою користуються під час уділення св. Тайн, називається "Требником".

Ісус Христос установив сім св. Тайн, а саме: Хрещен­ня, Миропомазання, Євхаристію, Покаяння, Єлео-помазання, Священство і Подружжя.

Наука про сім св. Тайн така ж давня, як сама Церква. Навіть усі секти, котрі виникли в перші століття і відлучилися від Церкви, визнавали ці сім св. Тайн; визнавали їх також греки-схизматики. У тому й полягала причина різкої відповіді схизматицького єпископа Єремії з Царгороду протестантам (1575 р.) (Мег. 5, 9). У св. Письмі відсутня чітка згадка про встановлення сімох св. Тайн, а також не сказано, більше чи менше встановив їх Христос. У цьому питанні вирішальний голос має Передання. Зауважимо, що якраз ті сім св. Тайн повністю відповідають потребам нашого духу, які схожі на потреби тіла. Життя нашої душі починається з Хрещення, зміцнюється через Миропомазання, доповнюється через Пресвяту Євхаристію; коли втрачаємо життя душі, відновлюємо його завдяки Покаянню або Єлеопомазанню. Священство і Подружжя передає це життя душі з покоління в покоління.

 Завдяки сімом св. Тайнам отримуємо ласку Божу якраз у такі моменти нашого життя, коли найбільше їх потребуємо.

Отже, отримуємо ласку відразу після народження; у пору зрілості, коли потребуємо поживи для душі; коли втратимо приязнь Бога, у хвилини смерті і при виборі нового стану. Як серед моря є острови й пристані, де моряки можуть відпочити після важкої праці, так і в мандрівці цього життя маємо св. Тайни, за допомогою яких можемо час від часу підкріпитися та зміцніти (св. Золот.).

Три св. Тайни можемо прийняти лише раз у житті, а саме: Хрещення, Миропомазання і Священство тому що вони викарбовують на душі незнищимий знак.

Той незнищимий знак полягає в особливому освіченні і єднанні з Богом. Хто має цей знак, стає членом Божої родини в особливий спосіб. Завдяки Хрещенню людина стає братом Христа, через Миропомазання — воїном Хрис­та, через Священство — заступником Христа. Завдяки Хрещенню людина особливим способом з'єднується з Богом-Творцем (як дитя Бога), через Миро­помазання — з Богом-Духом Святим (як воїн, озброєний дарами Св. Духа), через Священство — з Богом-Сином (як заступник Христа). Ті знаки лиша­ються в душі, навіть якщо людина скоїть смертний гріх, його (знак) неможливо стерти з душі. Це схоже на спорідненість по крові: син завжди залишиться сином, навіть якщо б став ворогом свого батька. Отже, ці три Св. Тайни ніколи не приймаються вдруге, навіть у випадку, якщо би хтось зрікся своєї віри, а відтак знову навернувся до Католицької Церкви. Ці три св. Тайни лишаються викарбуваними на душі і в майбутньому житті. Для спасенних вони будуть вічною ознакою слави і шани, для засуджених стануть вічним соромом. Задля тих знаків будуть вибрані на небі вічно прославлювані іншими блаженними, а засуджені будуть вічно висміювані і катовані дияволами.

Дві св. Тайни, а саме: Хрещення і Покаяння, дають освячуючу ласку тим, хто її не має; інші п'ять примно­жують освячуючу ласку тим, котрі вже мають її. І це є головною метою св. Тайн.

Св. Тайни — це ліки євангельського самарянина для підтримки і збере­ження здоров'я нашої душі (св. Золот.). Хрещення і Покаяння називаємо Тайнами мертвих (для духовно мертвих), бо вони встановлені для людей, котрі через первородний гріх або через скоєний смертний гріх є мертвими в душі. Інші св. Тайни називаємо Тайнами живих (для духовно живих), бо вони встановлені для тих, котрі знаходяться у стані ласки, отже, є живими в душі. Хрещення і Покаяння виганяють із душі темряву смерті, вносять у серце світло віри й надії, а також тепло Божої любові; інші св. Тайни пізніше збільшують це світло ласки. Буває також, що й Хрещення і Покаяння примножують освячуючу ласку. Коли, напр., хтось щиро прагне виправитися і жалкує за сподіяне, то може осягнути Св. Духа, а отже, і освячуючу ласку, ще перед Хрещенням або Сповіддю; або коли хтось сповідається, а не має на совісті жодного тяжкого гріха.

Опріч того, кожна Тайна має ще свою окрему мету і тому обдаровує ще особливішою ласкою.

Хрещення обдаровує нас милістю (ласкою) жити за законами Євангелія; Миропомазання — мужньо визнавати віру; св. Причастя — зростати в духов­ному житті; Покаяння оберігає від скоєння гріха; Єлеопомазання приносить здоров'я, Священство і Подружжя обдаровують ласками, які потрібні цим станам. Такий великий і спасенний вплив мають на нашу душу св. Тайни, однак, люди так мало цінують їх! Чого тільки не робимо, щоб лише підтримати або відновити здоров'я тіла (вживаємо дорогі ліки, відпочиваємо і лікуємося в санаторіях і т. д.). Життя душі набагато важливіше для людини, ніж здоров'я тіла, однак люди не користуються ніякими засобами, щоб підтримати його, є легковажними і байдужими, не розуміють, що відповідатимуть за це у майбутньому.

Щоб дійсно досягти ласки, доросла людина повинна належним чином підготуватися до прийняття св. Тайн; до Хрещення і Сповіді — через щиру і рішучу зміну способу мислення і поведінки, а до прийняття інших св. Тайн — через очищення від усякого смертного гріха.

Доросла людина, приймаючи св. Тайну Хрещення або Покаяння без щирої зміни способу мислення, або також іншу св. Тайну в стані тяжкого гріха, скоює ще страшніший гріх — святотатство — і не здобуде милостей Св. Духа, доки не усуне перешкоди, котрі загороджують милості (ласці) дорогу.

У перші роки християнства Церква вимагала двохрічної підготовки до Хрещення, щоб іновірець, котрий навертається, мав час змінити спосіб життя і повністю виправитися. Св. Павло також закликає у своїх проповідях спочатку переглянути і змінити спосіб мислення, а вже потім прийняти Хрещення (Діян. Ап. 2, 38; 3, 19). Церква ще вимагає, щоб кожний висповідався перед прийняттям якої-небудь Тайни живих. Легковажно чинять ті, котрі сповіда­ються лише за звичаєм і зовсім не думають про щиру зміну способу життя. "Св. Тайни служать для спасіння тим, котрі як слід користають із них, і є згубою для тих, котрі зловживають ними" (св. Авг.). Хто приносить із собою до цілющого джерела отруєний посуд, котрим зачерпує і п'є, той ризикує втратити життя. Те саме стосується і прийняття св. Тайн. Винятком є лише Хрещення дітей. Недостойно прийняті св. Тайни не обов'язково приймати вдруге після досконалої зміни способу життя; вони відновлюють тоді свою вагомість самі по собі. Виняток становить Пресвята Євхаристія. Ця Тайна, прийнята в стані тяжкого гріха, не обдаровує людину жодною ласкою навіть тоді, коли вона позбудеться вже тяжкого гріха. Чим достойніше приймаємо св. Тайни, тим більше отримуємо ласк. Із святими речами треба обходитися свято.

Перед тими, хто приймає св. Тайни, Церква ставить необхід­ну умову: вони повинні бути спроможними і мати намір прийня­ти св. Тайни.

Прийняття поживи душі — св. Тайн — можливе лише тоді, коли прий­маючий має певні дані до їх прийняття. Неохрещений, напр., не може прийня­ти іншої св. Тайни, окрім Хрещення; людина, у котрої хворий шлунок не приймає жодної їжі, не може прийняти Пресв. Євхаристії; дитина не може прийняти Тайни Покаяння; здоровий не може отримати Єлеопомазання; жінка не може отримати Священства. Якщо уділимо комусь св. Тайну проти його волі, то приймаючий не стає учасником ласк тієї св. Тайни. Церква ніколи не схвалювала світських володарів, котрі примушували підданих прийняти Хрещення. Церква завжди діє через напучування і настанови. Правда, деколи непритомні вмираючі отримують Єлеопомазання; але Церква припускає в цьому випадку, що вмираючий бажав би прийняти св. Тайну, якби знав, у якому стані опиниться. Те саме припускається при Хрещенні малих дітей.

Навіть, якщо б був недостойным той, хто уділяє св. Тайну, однак приймаючий отримує через Тайну ласки Св. Духа (Трид. Соб. 7, 12).

Сила св. Тайни полягає в заслугах Ісуса Христа, а не в особі того, хто уділяє св. Тайни. "Людина не може уділяти Божих речей" (св. Амвр.). Св. Тайни є вже самі по собі святими, а не стають святими тому, що їх уділяє побожна особа (св. Авг.). Недостойна поведінка священика не послаблює ласки св. Тайни (св. Золот.). Бог діє і через недостойних (св. Амвр.). Будівничий св. Тайн є лише знаряддям Ісуса Христа (І Кор. 4, 1). Добре насіння дає плоди незалежно від того, чистими чи брудними руками сіяч засіяв його (св. Авг.).

Це ж стосується і уділювання св. Тайн. Якщо б св. Тайни мали силу тільки тоді, коли їх уділив добрий священик, то ми були б змушені приймати їх постійно, бо ніколи б не були впевнені в тому, що той, хто їх уділяв, був достойний цього. У такому випадку ми не могли б бути впевненими у своєму спасінні (св. Бонав.).

Від будівничого св. Тайн Церква вимагає наступного: він повинен одночасно і без суттєвих змін вжити належного знаку, який діє на органи зору і слуху, а також повинен мати намір робити те, що робить Церква.

Отже, той, хто використав би під час Хрещення замість води вино — суттєво змінив би знак, який діє на орган зору. У такому випадку Хрещення не було б дійсним. Разом з тим уживання для Хрещення теплої або несвяченої води не є суттєвою зміною — таке Хрещення не втрачає своєї сили.

Якщо б хтось, хрестячи дитину, змінив словесну форму обряду (сказав, напр: Хрещу тебе в ім'я Ісуса Христа), то тим самим він суттєво змінив би знак, який діє на слух. Таке Хрещення теж не було б дійсним. Але якщо б хтось, хто не знає добре мови, не так вимовив якесь слово, він не змінив би суттєво словесної форми обряду. Таке Хрещення вважається дійсним.

ХРЕЩЕННЯ

Хрестити — значить робити когось християнином або приймати його до Церкви Христової.

Навіть поганські народи (єгиптяни, греки, римляни) вживали воду, щоб очистити свою душу і здобути прихильність богів. У давніх римлян існував звичай обмивати хлопців, яким виповнилося 8 днів, і дівчат, яким випов­нилося 9 днів у т. з. воді очищення. Євреї теж практикували з метою очищення різні обливання (Левіт 19, 10). Йоан Хреститель у пустині хрестив тих, хто обіцяв змінити своє життя на краще. Від цих прообразів істотно відрізняється Хрещення Ісуса Христа, яке має перетворюючу силу, бо змиває гріхи і наповнює людину Св. Духом (Мат. З, 11).

Христос наказав уділювати Тайну Хрещення перед своїм вознесін­ням на небо.

Воскресши, Христос наказав Апостолам: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа" (Мат. 28, 19). До гідності Тайни Ісус Христос підніс. Хрещення, імовірно, під час власного хрещення в Йордані (Рим. Кат.). Христос охрестився в Йордані, щоб освятити воду і дати їй силу освячування (св. Григ. Наз.). Хрещення було встановлене Ісусом Христом ще за життя Йоана Хрестителя — Його учні вже тоді хрестили людей, що викликало незадоволення учнів Йоана (Йоан 3, 26). Хрещення є дверима до інших Тайн. Поява під час хрещення Ісуса Христа усіх трьох осіб Божих вказувала на те, що Хрещення уділятиметься в ім'я св. Трійці. Поява Св. Духа, слова: "Це мій Син улюблений" і відкрите небо — усе вказувало на те, яке велике значення матиме Хрещення для людей.

Під час хрещення людину поливається водою і промов­ляються визначені Ісусом Христом слова. Охрещена людина звільняється від первородного гріха, а також і від інших гріхів і кар за них, отримує освячуючу ласку, стаючи дитиною Бога, спадкоємцем неба і членом Церкви.

Під час хрещення людини відбувається те саме, що і під час хрещення Христа. Людину тричі поливають водою навхрест, вимовляючи: "Хрещається раб Божий (раба Божа)... в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь". У цей момент сходить на людину Св. Дух, вона стає храмом Св. Духа і отримує освячуючу ласку. Бог Отець ніби промовляє над охрещеним: "Це Син мій улюблений, котрого я уподобав", тобто охрещений стає Божою дитиною; перед охрещеним відкривається небо — він стає спадкоємцем неба. Під час Хрещення людина отримує освячуючу ласку, бо хрещення звільняє нас від гріхів.

Хрещення є своєрідним символом переходу ізраїльтян через Йордан (І Кор. 10, 2) — ми переходимо через воду хрещення і входимо до обіцяної землі — Церкви, стаємо її членами. Тільки охрещений має повне право моли­тися: "Отче наш..." Св. Петро сказав у день Зелених свят: "Покайтесь, і нехай кожний із вас охреститься в ім'я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа" (Діян. Ап. 2, 38). Св. Павло називає хрещення "купіллю відродження і відновленням Святого Духа", прийнявши яку ми станемо "спадкоємцями життя вічного" (Тит. З, 5-7). А в іншому місці говорить: "Усі бо ми хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом" (І Кор. 12, 13).

Дія Хрещення подібна до дії води: воно очищає нас від бруду будь-яких гріхів, забезпечує нас перед полум'ям пекель­ного й чистилищного вогню, дає нам нове життя, заспокоює спрагу нашої душі, дає нам силу виконувати заповіді, заслу­жити на вічне життя, єднає нас в одну велику спільноту — Католицьку Церкву.

 Вода очищає тіло від бруду, гасить вогонь; холодна вода приводить до пам'яті непритомних, заспокоює спрагу, загартовує тіло; вода робить урожай­ним поле, разом із збіжжям творить хліб. Подібно діє на душу людини Хрещення.

Кожна новонароджена дитина має на душі первородний гріх, а дорослий, крім того, особисті гріхи. Усі ці гріхи зникають, коли людина охреститься. Тому справедливо нагадує св. Петро: "... нехай кожний із вас охреститься в ім'я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших" (Діян. Ап. 2, 38). Хрещення рятує людей від пекла — це випливає зі слів Ісуса Христа: "Хто увірує й охреститься, той буде спасенний" (Мар. 16, 16). Хрещення також звільняє від чистилищного вогню, тобто охрещений не повинен спокутувати гріхи. "Відродженим через Хрещення ніщо не перешкоджає ввійти до небесного Царства" (Трид. Соб. 5, кн. 5).

Тому Церква ніколи не накладає на новоохрещених покути. Хто вмирає, охрестившись, відразу іде до неба. Тому ранні християни приймали хрещення аж на смертному одрі.

Охрещений отримує Св. Духа разом із освячуючою ласкою, тобто його душа починає нове життя — життя в Бозі. Тому Хрещення є народженням душі, а інші св. Тайни — лише поживою або ліком. Після Хрещення безбожник стає праведником. Вода потопу забрала живих, вода Хрещення оживляє померлих (св. Прокль).

Внаслідок того, що в душу новоохрещеного вступає Св. Дух, новоохре­щений зазнає справжнього внутрішнього задоволення. Хрещення гасить спрагу нашої душі.

Охрестившись, отримуємо через Св. Духа просвітлення розуму, наша воля зміцнюється. Гонителеві християн Савлові Хрещення зняло полуду з очей — позбавило його духовної сліпоти (Діян. Ап. 9. 18). Так само діє Хрещення на будь-яку людину. Завдяки Хрещенню міцніє наша воля — ми можемо успіш­ніше опиратися спокусам злого духа. Правда, потрійна схильність до злого, а, отже, й спокуси, залишаються в людині і після Хрещення.

Охрещений знаходиться в стані ласки, отже, може здійснювати добрі спра­ви. Той, хто має в собі Св. Духа, має також і любов Божу (Трид. Соб. 6, 7). А любов Божа якнайтісніше єднає нас із Богом (Йоан 14, 23; І Йоан 4, 16). "Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися... всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 27-28). Через Хрещення стаємо членами одного великого тіла, яке оживляє одна душа — Христос (св. Єр.). Усі ласки, які спливають на членів Церкви, виходять із Христа (св. Авг.). Ласка Хрещення — це найзнаменніше, найвеличніше і найцінніше добродійство Бога (св. Григ. Наз.).

Благотворну дію Хрещення представляють обряди, пов'язані з ним.

Надання хресного імені і введення з притвору до середини церкви означає прийняття до Церкви і до спільноти Святих. Покладання руки і подув символізують уділення Св. Духа. Помазання оливою означає, що людина стає воїном Христовим. Білий одяг (крижмо) — це знак освячуючої ласки; запалені свічки символізують світло спасения, учасником якого стає охрещений.

Хрещення — це найважливіша Тайна, бо вона є неодмінною умовою спасения. Діти, що померли без Хрещення, не можуть бути спасенними.

Тому говорить Ісус Христос: "Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже" (Йоан 3, 5). Хрещення — неодмінна умова вічного життя.

Обряд Хрещення не є складним. Для нього необхідна вода, яка є майже всюди; Хрещення можуть приймати діти; при потребі може охрестити будь-яка людина, більше того, вистачає лише самого бажання Хрещення, коли Хрещення водою з якихось причин не можливе.

Діти, що вмерли без Хрещення, не будуть спасенні, бо кожна дитина приходить на світ з первородним гріхом, тобто не має освячуючої ласки, без якої неможливо дістатися до неба.

"Діти, що вмирають перед Хрещенням, не доступають небесної слави, але Божий Суддя не засуджує їх на кару пекла, бо вони не провинилися жодним особистим беззаконням" (св. Григ. Наз.). Такі діти тішаться після смерті невпинним природженим щастям без болю тіла і без мук духа (св. Тома з Акв; св. Бонав.). Вони задоволені, як люди, котрим незле ведеться на землі. Але їх радість є нічим в порівнянні з радістю вибраних. Тому батьки повинні пам'ятати, що саме вони несуть відповідальність за свою дитину. Їх легковажність не повинна бути причиною вічної загибелі дочки чи сина, бо спасения чи осудження дитини залежить тільки від них.

Тому батьки повинні відразу після народження дитини охрестити її, особливо тоді, коли новонародженому загрожує смерть (св. Тома з Акв.).

Звичай хрестити дітей існує від апостольських часів. У євреїв існував звичай обрізати кожного хлопця на восьмий день після народження. А всі образи Старого Завіту є прообразами Нового, тому тут криється підказка, що треба робити батькам після народження дитини. Коли батьки відкладають хрещення дитини на довше, ніж більше десять днів без поважної причини, скоюють тяжкий гріх (св. Альф.). Пам'ятаймо слова Христа: "Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне" (Мат. 19, 14).

У разі необхідності може хрестити будь-хто (Лят. Соб. IV), у будь-якому місці і без урочистих обрядів.

Таке хрещення називаємо хрещенням з води або у нагальній потребі. Навіть єретик може охрестити людину, і це хрещення вважатиметься дійсним, якщо тільки дотримано обряду і якщо той, хто хрестить, має намір робити те, що робить Церква (Трид. Соб. 7, 4). Батьки повинні утриматись від хрещення з води, якщо хтось інший може їх в тому виручити, але їх хрещення теж є дійсним.

Хрещення з води відбувається так: поливається водою голову дитини (якщо з якихось причин це не є можливим, тоді хрестять умовно, поливаючи іншу частину тіла — шию, груди, руки; коли ж виникне можливість охрестити, поливаючи голову, знову хрестять умовно). Зауважимо, що не обов'язково поливати тричі і навхрест. Під час поливання промовляються слова, наказані Ісусом Христом: "Хрещається раб Божий (раба Божа)... в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь". Якщо дитина не померла, таке хрещення можна пізніше доповнити вже в церкві додатковими церемоніями. Якщо виникають сумніви, що дитина правильно охрещена (Хрещення з води найчастіше відбувається в поспіху і замішанні, тому не важко помилитися), то священик охрестить дитину ще раз, але умовно.

Переважно хрестить священик у церкві, в урочистій обстановці.

На початку існування Церкви лише єпископ мав право хрестити. Свяще­никові дозволялося хрестити тільки з уповноваження єпископа (Терт.). Коли ж кількість дієцезій зросла, і єпископ не мав змоги справитися з усіма обов'язками, уповноваження хрестити отримали священики з уряду. Спочатку хрестили в т. з. хрестильних притворах — малих камінних будинках, які знаходилися біля єпископської кафедральної церкви, а, часом, і в самій церкві. У цих будинках стояв посуд із водою для хрещення.

Біля 600 року поширився звичай хрестити дітей, тому перестали будувати хрестильні притвори, натомість, у церквах установлювалися хрестильниці або камінні збірники з водою для хрещення.

Уділювання Хрещення вдома спочатку було суворо заборонене (за винятком княжих і царських домів, де були домашні каплиці). Таке святе дійство, яким є хрещення, повинне відбуватися лише у святому місці. І сьогодні не можна вділяти Тайни Хрещення в приватному домі без дозволу єпископа.

Якщо хрещення з води є неможливим, то його може заступити вже саме бажання Хрещення або мученицька смерть заради Христа.

Тридентський Собор проголошує: "Згідно з Євангелієм, нема оправдання без купелі відродження або її бажання" (6 гл. 5). Усі патріархи, пророки і Святі мужі Старого Завіту були очищені Хрещенням бажання, бо мали в серці велику любов до Бога, а, звідси, і бажання робити все, що наказує Бог (отже, і бажання Хрещення). У Бога воля, бажання прирівнюється до дії, вчинку — у цьому виявляється велике Боже милосердя. "Однак, бажання Хрещення не стирає усіх дочасних покарань" (св. Тома з Акв.).

Мученицьку смерть за Ісуса Христа називаємо Хрещенням Крові. Такому Хрещенню були піддані невинні вифлеємські діти (тому Церква вважає їх Святими). Хрещення Крові перебули всі неохрещені, які були замучені за християнську віру чи за якусь християнську чесноту або виконання якогось християнського обов'язку. Церква вважає тих, хто загинув за Христа, спасенними. Згадаймо слова Ісуса Христа (Мат. 10, 39). "Така людина приймає Хрещення власною кров'ю. Для Мученика мучеництво є справжнім Хрещенням, бо він дійсно вмирає з Христом (охрещений водою вмирає з Ісусом Христом символічно) (св. Клим. +100).

На початку існування Церкви Тайну Хрещення урочисто уділяли переважно у надвечір'я великих свят: Різдва Христового, Богоявлення, в Лазареву суботу, у суботу перед Великоднем і перед Зісланням Св. Духа.

У надвечір'я Різдва Христового хрестили тому, що через Хрещення людина відроджується до нового життя (Хрещення є для кожного другим народ­женням). У надвечір'я Богоявлення хрещено на згадку про хрещення в Йордані Ісуса Христа. У великодній час хрещено тому, що Хрещення є духовним воскресінням. Перед Зеленими святами хрещено тому, що свого часу в цей день було охрещено перших 3.000 вірних, а також тому, що під час Хрещення до душі сходить Св. Дух. В інші дні, як виняток, хрестили важкохворих або винятково ревних мужів, які були добре навчені християнській науці.

На початках християнства Хрещення вділяли лише тим, хто протягом кількох років вивчав науку релігії або перебув т. з катехуменат.

Той, хто хотів стати християнином, повинен був зголоситися до єпископа, який проводив своєрідний іспит, запитуючи бажаючого, і тільки, визнавши його достойним, приймав до катехуменату (до числа оглашенних). Прийнятий ставав оглашенним першого ступеня. Він повинен був протягом двох років вивчати біблійну історію Старого і Нового Завіту, Божі заповіді і заповіді любові. У церкві для оглашенних були відведені спеціальні місця (на зразок сучасного притвору). Оглашенні повинні були бути присутніми на початку Служби Божої і на проповіді, але після останньої повинні були покинути церкву. Від усіх присутніх у церкві вимагалося ісповідання віри, а той, хто не вмів його сказати, повинен був вийти з церкви.

На кінець другого року навчання оглашенний (катехумен) переходив до другого ступеня (його записували до порядкової книги). Оглашенні другого ступеня відправляли сорокаденний піст перед Великоднем (у цей час вони були зобов'язані щоденно слухати строгі проповіді), вони постили разом з іншими вірними, а також визнавали свої гріхи перед єпископом (така сповідь не була Тайною, а лише звичайним актом покори). Крім того, їх очищували і освячували різними частими молитвами, благословеннями і т. п. Останнього тижня перед Хрещенням їх навчали таїнства Пресв. Трійці; Символу віри і Господньої молитви.

Безпосередньо перед Хрещенням приймаючий його складав урочисту обітницю про те, що віритиме в науку Ісуса Христа і житиме згідно з Його вченням. Ця обітниця називалася хресною.

Хрещений повертався на захід, відрікався від злого духа та усіх його справ, а також від будь-якої його розкоші (ідолопоклонства і поганських звичок) і мирської суєти (напр., надмірної любові до красивого одягу). Після цього повертався до сходу сонця і обіцяв, що хоче вірити Христовому вченню і жити згідно з ним (складав хресну обітницю). Ця обітниця нагадує нам присягу, яку складають воїни, бо Хрещення — це прийняття під коругов Христа, якому клянемося боротися з ворогами Бога. Хресна обітниця нагадує угоду, яку складає біля престолу подружжя, обіцяючи одне одному любов і вірність, — таку ж угоду складає під час Хрещення душа зі своїм небесним Обручником. Охрестившись, людина отримує певні права і обов'язки перед Богом.

Ті, хто прийняв Хрещення в дитинстві, повинні відновити хресну обітни­цю, прийшовши до вживання розуму — у день уродин чи іменин або перед прийняттям св. Тайн, особливо в день першого св. Причастя.

У часи переслідувань християни відновлювали урочисту хресну обітницю щороку в певний день (св. Григ. Наз. називає цей день "ясним днем світла"), щоб зміцнити свою віру. Добре було б відновити цей звичай.

Християни, які не дотримались складеного під час Хрещення обіту, почують на суді з уст Ісуса Христа слова: "Слуго злий, засуджую тебе з твоїх власних слів, а саме з твого даного мені урочистого обіту" (св. Єфр.).

Під час хрещення хрещеного занурювали у воду або поли­вали чи кропили водою.

Під час хрещення обливали водою по-різному. Спочатку був такий звичай. Священик і хресний батько (якщо хрестили чоловіка) чи хресна мати (якщо хрестили жінку) подавали хрещеному руку і зводили по сходинках до води, потім занурювали його тричі у воду, а священик у цей час вимовляв потрібні слова. Потрійне занурювання символізувало Пресв. Трійцю, занурювання і витягання — вкладенння Ісуса Христа до гробу і воскресіння Спасителя. Разом із тим це дійство означало, що під час хрещення грішна людина йде в гріб (топиться), натомість воскресає нова людина (Рим. 6, 3-11). Якщо ж одночасно хрещено велику кількість людей, то тоді їх усіх разом лише кроплено водою. Пізніше хрещеного лише тричі поливали водою.

Під час хрещення хрещений отримував ім'я якогось Святого (т. 3. хресне Ім'я). Таким чином нового члена Церкви віддавано під особливу опіку певного Святого або Ангела, який повинен був стати для нього взірцем.

Святий у небі виконував щодо охрещеного ту ж роль, що хресний батько на землі. Сократ говорив: "Батьки повинні давати своїм дітям Імена праведних осіб, щоб заохочувати їх до наслідування тих, чиї імена носять".

Надання імені певного Святого означало також і те, що охрещений став Божою дитиною, прийнятою до спільноти Святих і покликаною до святості. Слід зазначити, що сам Бог часом змінював імена людей, тим самим виявляючи до них особливу ласку (ім'я Аврам змінив на Авраам, Симона назвав Петром, Савла — Павлом). Церква прагне, щоб батьки давали своїм дітям, по змозі, лише імена Святих, бо святі покровителі є сильною спонукою для наслі­дування, для побожного життя. Можна також надавати імена таких осіб, які померли у святості, але не були канонізовані. Проте не варто надавати дівчатам імен, які походять від чоловічих (Іванна, Йосифа, Михайлина і т. п.), бо чоловік, навіть святий, ніколи не може бути досконалим взірцем для жінки.

Під час урочистого обряду Хрещення обов'язково повинні бути присутніми хресні батьки (куми).

Хресні батьки (куми) ручаються за охрещеного, що він дотриму­ватиметься християнської віри і вестиме християнський спосіб життя. Щоб зростати у християнській справедливості, охрещений повинен мати опікуна.

Таким опікуном для охрещеного є Хресний батько чи хресна мати. Тому хресні батьки повинні дбати про християнське виховання свого похресника, якщо в цьому виникає потреба (напр., якщо вмирають його батьки або в сім'ї похресника не приділяється належної уваги вихованню дитини в дусі христи­янської моралі). Хресні батьки вступають із похресником і його батьками у духовну спорідненість, бо Хрещення — це духовне народження (І Петро 2, 2). Церква, вділивши Таїнство хрещення, стає духовною матір'ю охрещеного, а хресний батько — духовним отцем. Звідси і назва кумів "батьки". Духовна спорідненість є церковною перешкодою до вступу у шлюбний зв'язок. Якщо немає змоги запросити тримати до хресту дитини і кума, і куму, запрошують когось одного. Чоловіки можуть тримати до хресту, починаючи з 14 років, жінки з 12. Якщо хресний один, то він мусить бути тої самої статі, що й хрещений, а також обов'язково повинен бути християнином католиком. Особа, що виступає хрещеним батьком або хрещеною матір'ю, повинна бути миропомазана і вести порядний спосіб життя. Не можуть бути хресними батьками дитини її рідні батьки, а також монахи чи монахині (останні не мають нагоди часто бувати зі своїм похресником).

Перед Хрещенням один із кумів стоїть у притворі церкви, тримаючи дитину на правій руці. Приходить священик і запитує, як батьки хочуть назвати дитину. Після цього хресні батьки від імені дитини складають хресний обіт, відповідаючи, обернувшись до заходу, на тричі повторюване запитання священика словом: "Відрікаюся", далі обертаються на схід і відповідають на наступне запитання словом: "Обіцяю". Після цього священик заводить їх у церкву перед тетрапод, де вони відмовляють Символ віри. Це введення дитини разом із хресними батьками до церкви означає прийняття її силою церковної влади до Церковного лона.

У церкві усі стають перед аналоєм (тетраподом), на якому стоїть Святий Хрест, а біля нього по боках — запалені свічки. Перед самим хрещенням священик навхрест помазує чоло, груди, вуха, плечі, руки і ноги хрещеного єлеєм оглашених, одночасно просячи Бога, щоб Він своєю ласкою просвітив розум хрещеного для зрозуміння і пізнання Божих правд, щоб запалив у душі вогонь любові до Бога, щоб допоміг йому нести Христове ярмо, щоб відкрив його вуха для слухання св. Євангелія, щоб зміцнив його руки для добрих справ, а ногам дав силу іти шляхом Христа. Єлей символізує Божу ласку, яка додає людині сили. Після цього священик тричі навхрест зливає голову хрещеного водою, промовляючи: "Хрещається раб Божий (раба Божа) ... в ім'я Отця, і Сина, і св. Духа. Амінь". Після цих слів священик покриває хрещеного крижмом, що символізує невинність і чистоту душі. У руку хресному батькові дає запалену свічку, нагадуючи йому, що все своє життя він повинен дарувати дитині світло віри, вчити її добрим справам. Ця запалена свічка нагадує всім, що охрещений повинен бути для своїх ближніх світлом (прикладом), бо так заповів Спаситель: "Нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачачи ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі" (Мат. 5, 16). Обряд хрещення освячує людину, робить її достойним храмом Святого Духа.

МИРОПОМАЗАННЯ

Ісус Христос уділив Апостолам Святого Духа ще перед Своїм вознесінням, але їм все ж не вистачало мужності та сили. Безстрашними вони стали лише тоді, коли в день Зелених свят прийняли повноту Святого Духа. Так і на нас під час Хрещення спливають ласки Св. Духа, але повноту Св. Духа одержуємо лише під час Миропомазання.

У день Зелених свят на Апостолів зійшов Св. Дух у вигляді вогненних язиків під шум бурі. Вогненні язики можна було бачити, шум бурі — чути. Під час Миропомазання знаком, який бачимо, є помазання св. Миром, а зна­ком, який чуємо, є молитва священика. У день Зелених свят Апостоли отри­мали 7 дарів святого Духа (насамперед дар мужності), а також надзвичайні дари ласки (напр., дар розуміти різні мови). Сьогодні теж миропомазаний отримує усі ці дари, за винятком надзвичайних дарів ласки.

Уділяючи Таїнство Миропомазання, священик помазує святим Миром чоло, очі, ніздрі, уста, вуха, груди, руки і ноги миропомазуваного, промовляючи: "Печать дару Святого Духа. Амінь".

Якщо миропомазання уділяється відразу після Хрещення, то священик після вищезгаданих обрядів читає молитву перед Миропомазанням, в якій просить Господа Бога, щоб охрещеному через помазання св. Миром уділив дарів Св. Духа, щоб охрещений зростав у вірі і мужньо, без страху її визнавав, щоб ріс у чеснотах, переборював спокуси, щоб був хоробрим воїном Христовим і став спадкоємцем вічного життя. Скінчивши молитву, священик вмакає палець у св. Миро І навхрест помазує ним чоло, очі, ніздрі, вуха, груди, руки і ноги хрещеного, кажучи: "Печать дару Святого Духа. Амінь". Після пома­зання св. Миром слідує читання Апостола і Євангелія. Після Євангелія свяще­ник благословить голову миропомазаного і в сугубій єктенії молить Бога, щоб утримав його в чистій вірі і чесноті. Миро — це суміш, яка складається з олії, бальзаму та інших пахучих речовин, посвячена єпископом у Великий Четвер під час Служби Божої.

Таїнство Миропомазання уділяли Апостоли в Самарії і Єфезі.

У діяннях Апостолів розповідається: "Довідавшись, що Самарія прийняла слово Боже, апостоли, які були в Єрусалимі, послали до них Петра і Йоана. Ці прийшли і помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого, бо він ще не зійшов був ні на кого з них, лише були охрещені в ім'я Господа Ісуса. Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа" (Діян. Ап. 8, 14-17). Через покладання рук уділяв Таїнство Миропомазання і св. Павло в Єфезі (Діян. Ап. 19, 5). Проте згадується у Св, Письмі і про помазання миром: "Той же, хто утверджує нас з вами во Христі і хто помазав нас, то Бог, який поклав на нас свою печать і дав у наші серця завдаток Духа" (II Кор. 1, 21).

Про Таїнство Миропомазання згадують уже найдавніші Папи і св. Отці. Папа Урбан (230 р.) говорив: "Усі вірні після Хрещення повинні прийняти Св. Духа через рукопокладення, щоб стати досконалими християнами". "Миропомазання таке ж святе, як і Хрещення" (св. Клир.)

Миропомазання робить нас лагідними (тобто помножує у нас любов до Бога і до ближнього), просвічує наш розум, зміцнює волю, береже душу від гріха, відкриває її для різних чеснот.

Миропомазання помножує освячуючу ласку. Через Миропомазання отри­муємо повноту Св. Духа. Хрещення робить людину воїном Христа, а Миропо­мазання дає їй зброю, якою вона може боротися (св. Мельх). Миропомазані у небі доступлять вищого ступеня слави, ніж ті, що лише охрещені (св. Тома з Акв.).

Прийнявши Таїнство Миропомазання, людина ясніше усвідомлює проми­наючу вартість земних багатств і розкошів. Миропомазання відносить до неба усі наші думки і бажання; людина з земної істоти стає небесною, із чуттє­вої — духовною, тобто стає досконалим християнином (св. Мельх.). Через Миропомазання людина перестає бути боягузливою, отримуючи дар особливої мужності у вірі. Миропомазаний може сказати про себе словами Св. Письма: "Я можу все в тому, хто укріплює мене" (Филип. 4, 13).

Миропомазаному легше протистояти спокусам, він не так легко допуска­ється гріха. Коли ж допуститься тяжкого гріха, то на нього чекатиме велика кара, бо і воїнів тяжко карають за зраду. Миропомазаному легше зростати в чеснотах.

У нашому обряді Таїнство Миропомазання вділяється відразу після Хрещення, але можна його приймати й пізніше.

У латинському обряді Миропомазання уділяють між 12 і 14 роком життя. Не слід нехтувати Миропомазанням. Хоч воно не є конче потрібне для спасения, але Господь Бог суворо карає за зневаження цього Таїнства.

Не забуваймо, що Ісус Христос прагнув, щоб усі були наповнені Св. Духом (Йоан 7, 37 і наст.).

Якщо Таїнство Миропомазання приймає доросла лю­дина, то вона повинна належно до цього приготуватися: висповідатися і, по змозі, запричащатися, бо Тайну Миропома­зання можна приймати лише в стані ласки. Приймаючий Таїнство Миропомазання повинен бути належно навчений правду віри, він повинен готуватися до прийняття Св. Духа через усамітненість, молитву і піст.

Право уділяти Миропомазання мають єпископи; у нашому обряді таке право отримують і священики.

Під час Миропомазання, як і під час Хрещення, присутні куми.

Куми повинні допомагати миропомазаному у важкі хвилини життя, а миропомазании повинен усвідомлювати, що в подальшому житті він не пови­нен надто надіятися на себе самого, а повинен дослухатися порад інших. Куми повинні старатися, щоб миропомазаний зростав у чеснотах. Між кумами і миропомазаним та його батьками існує духовна спорідненість, що є церков­ною перешкодою шлюбу. Куми, які беруть участь у Миропомазанні, повинні бути миропомазані, старші віком і, звичайно, побожні.

ПРЕСВЯТА ЄВХАРИСТІЯ

СУТЬ ПРЕСВ. ЄВХАРИСТІЇ

У Старому Завіті під час жертвування народ споживав частину жертвенних дарів. Христос постарався, щоб і Його жертву могли споживати люди.

Після чудесного помноження хлібів Христос у синагозі в Капернаумі обіцяв євреям, що дасть їм їсти Своє Тіло і пити свою Кров (Йоан 6, 26). "Я — хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки... Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня. Бо тіло моє — їжа правдива, і кров моя — правдивий напій" (Йоан 6, 51-55).

Свою обітницю Христос виконав під час Тайної вечері: Він перетворив хліб у Своє Тіло, а вино у Свою Кров і дав їх спожи­вати Апостолам (Мат. 26, 26). Тіло і Кров Христа під видами хліба і вина називається Найсвятішою Євхаристією.

Слово "євхаристія" є грецьким словом, що означає "ласка" або "подяка". Євхаристію називаємо Пресвятою тому, що вона не лише уділяє нам ласки, як інші Тайни, але має в собі самого Даруючого ласки. Називаємо її також "Євхаристією любові", тому що вона є найбільшим доказом любові Христа до людей. Має Євхаристія й інші назви: "Небесний хліб" (бо містить у собі Спасителя, який зійшов із неба), "Хліб Ангелів" (бо робить нас подібними до Ангелів), "Напуття" (бо є поживою, яка зміцнює нас на шляху до вічності), "Найсвятіша Тайна", "Жертва", "Тіло Господнє", "Найсвятіші Дари".

Місце у церкві, де переховується Пресвята Євхаристія, нази­вається кивотом.

Кивот має форму невеликої церковці, він знаходиться посередині головного вівтаря. Може бути округлим або гранчастим, виготовленим із дерева, мармуру чи з дорогих металів. Кивот усередині позолочений або оббитий білим шовком, а зовні прикрашений символами Пресв. Євхаристії, зображенням колосків, ягід, чашею або агнця. Прообразом сучасного кивота є кивот старозавітний. Про нього сказано у св. Письмі: "От житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть" (Одкр. 21, 3). У Пресв. Євхаристії Христос постійно перебуває серед нас, людей: "... я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мат. 28, 20).

У кивоті знаходиться чаша (дароносиця) з Пресв. Євхаристією. Вона прикрита серветкою, що означає, що тут під видом хліба укритий Христос. Перед кивотом завжди горить світло, бо Той, Хто присутній на вівтарі, є світлом світу і є вічним.

Католицьку Церкву називаємо Божим домом (а не святинею чи домом молитви), бо в ній знаходиться Бог: "Це... дім Божий, і це ворота небесні!" (Бут.28, 17).

Ісус Христос називає Пресвяту Євхаристію "таїнством віри", бо ми тільки вірою, а не розумом, можемо її сприйняти.

Христос укрився під видами хліба і вина, щоб випробувати нашу віру (чи ми віримо Його словам більше, ніж своїм очам). Якщо б ми бачили власне Тіло і Кров Христа, тоді вірили, то не будо б в тому ніякої заслуги.

Таїнство Перетворення достойне віри, тому що сам Христос говорить: "Це є Тіло Моє", "Це є Моя Кров". І ці слова треба розуміти дослівно, бо встановлення Пресв. Євхаристії було заповітом (завітом), а у заповіті не вживаються образні вислови чи вирази в переносному значенні. "Хто з нічого може створити щось, той може також змінити те, що вже є" (св. Амвр.).

Христос підтвердив свою присутність у Пресв. Євхаристії багатьма чудами. Найсвятіші Тайни не горіли в вогні; викрадені, сіяли ясно; з них текла кров; вони витали в повітрі; Христос у Найсв. Тайнах брав на себе образ Дитяти або агнця, деякі святі (св. Катерина з Сієни, св. Розалія з Ліми, св. Ангелина з Фоліно, Катерина Еммеріх) підтримували себе при житті лише св. Причастям.

Християни вірять і вірили від початку, що під видами хліба і вина присутнє Тіло і Кров Ісуса Христа.

Св. Августин каже: "Христос носив себе на своїх власних руках, коли подавав учням Своє Тіло".

І під видом хліба, і під видом вина Христос живий, цілий і неподільний як Бог і людина.

Де є Тіло або Кров Христа, там повинен бути і сам Христос, бо Христос не може умерти вдруге, тому не може бути відділене Його Тіло від Крові, чи Тіло і Кров від Його душі. Під видами хліба і вина між нами присутнє живе Тіло і жива Кров Христа, тобто присутній живий Христос.

Христос знаходиться в кожній, хоч би й найменшій часточці перетвореного хліба і вина.

Якщо під час св. Причастя не вистачає для всіх Найсв. Тайн, священик може роздробити Найсв. Тайну. Незважаючи на це, є лише одне Тіло Христа, яке наповнює всюдиприсутнє Божество Христа (св. Альб. В.). Тіло Христа ні не збільшується через перетворення, ні не зменшується через споживання. "Як світло свічки не зменшиться, якщо від неї запалимо й тисячу інших свічок, так не зменшиться й Тіло Христа, хоч Його споживають мільйони" (св. Тома з Акв.).

Христос доти присутній у Пресв. Євхаристії, доки існують види хліба і вина.

Отже, Христос присутній у Пресв. Євхаристії не лише під час Служби Божої — від Перетворення до св. Причастя, але й пізніше, коли Пресв. Євхаристія зберігається в кивоті. Тобто Христос присутній не лише під час споживання Пресв. Євхаристії, але і перед споживанням і після нього (Собор Трид. 13, 4).

У людському тілі Христос перебуває доти, доки не зміниться вид хліба і вина. Коли б Найсвятіші Тайни, які зберігаються в кивоті, прийняли інший вид (змінилися), то Христос уже б не був там присутній. Щоб цього уникнути, Церква доручає душпастирям, щоб вони час від часу, хоча б раз у місяць, під час Служби Божої споживали Найсв. Тайни з кивота і заміняли їх свіжими.

Ми повинні якнайчастіше відвідувати Пресвяту Євхаристію, возвеличувати її і споживати.

Прикладом для нас повинні бути пастирі і три мудреці, які прийшли до ясел Спасителя. Усі Святі ревно молилися перед Пресв. Євхаристією. Чеський король св. В'ячеслав навіть уночі відвідував Пресв. Євхаристію. Св. Альойзій годинами клячав перед нею.

До всіх, хто є в потребі, звертається Христос із кивота: "Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас" (Мат. 14, 28). Христос у Пресв. Євхаристії дає нам більше потіхи, ніж увесь світ із його радощами та приємностям (св. Тер.).

Біля Найсвятіших Тайн сумні радіють, нерозумні розумнішають, слабкі стають сильнішими, убогі — багатшими (св. Альф.). Ідімо до Христа. Пам'я­таймо, що Христос не залишить наших відвідин без нагороди. Нерозумно чинить той, хто в біді звертається до людей і нарікає перед ними на свою недолю, замість того, щоб іти до Христа, який єдиний хоче і може йому допомогти.

Церква закликає нас возвеличувати Пресв. Євхаристію і світлом перед кивотом, і дзвінком під час Служби Божої, і процесією Божого Тіла, і виставленням Найсвятіших Тайн.

Нашу шану до Пресв. Євхаристії виявляємо тим, що клякаємо перед нею. Під час Служби Божої ми повинні клякати в момент перетворення, під час благословення Найсвятішими Тайнами.

Для того, щоб піднести нашу віру у присутність Христа у Пресв. Євхаристії, папа Урбан IV у 1264 р. запровадив свято Пресв. Євхаристії. Поштовхом до цього було об'явлення, яке мала блаженна Юліана з Літтіх. З цього часу частіше стали виставляти Найсвятіші Тайни. Пресв. Євхаристія вкладалася в монстранцію, яка ставилася на вівтар.

Христос установив Тайну перетворення безпосередньо перед своєю смертю, щоб тим самим викликати до неї більшу поваг.

До споживання Пресв. Євхаристії заохочує нас сам Христос: "Якщо не споживатимете тіла Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі" (Йоан 6, 53).

Споживання Пресв. Євхаристії називається Причастям, тобто поєднанням із Христом. Під час Причастя приймаємо Христа до нашого серця так, як Закхей приймав Його у своєму домі. Прообразами св. Причастя були: Дерево життя в раю, плоди якого повинні були забезпечувати нашим прабатькам безсмертя тіла; манна; великоднє ягня; хліб, який дав Іллі силу відбути 40-денну подорож до гори Хорив; чудесне помноження хліба і перетворення води у вино на весіллі в Кані. Св. Причастя, у свою чергу, є прообразом тієї поживи, якою нас Небесний Отець кормитиме в небі.

У нашому обряді приймаємо св. Причастя під обома видами. Цей звичай побутував у Церкві з Апостольських часів. На Літургії Напередосвячених Дарів і важкохворі приймають св. Причастя лише під одним ви­дом — хліба, а вино доливається лише для легшого спожиття. У латинському обряді подається св. Причастя лише під видом хліба.

Установлення св. Причастя — це і знак, і доказ великої любові Бога до людей.

Серед усіх правд християнської віри єретики найбільше заперечували науку про Пресв. Євхаристію.

Усі  вороги правдивої віри заперечували присутність Христа у Пресв. Євхаристії. Вільнодумці насмілюються навіть закинути християнам Ідоло­поклонство і поганство, мовляв, ми поклоняємося звичайному хлібові. Ті, що так думають, наслідують євреїв, які після проголошення цього Таїнства в синагозі у Капернаумі обурювалися: "Як може він дати нам своє тіло їсти?" (Йоан 6, 52). Люди часто відкидають те, що не розуміють.

НЕОБХІДНІСТЬ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Найсвятіша Євхаристія є поживою для нашої душі, тому св. Причастя є обов'язковим засобом для досягнення у цьому житті духовної досконалості і святості, а після смерті — вічного життя.

Від споживання Найсв. Євхаристії залежить майбутнє життя душі. Христос каже: "Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його Кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним" (Йоан б, 54, 56). Св. Причастя є необхідною умовою досяг­нення святості і вічного життя. Без св. Причастя не можна мати здорової душі.

Досконалим людям св. Причастя необхідне для того, щоб вони зростали в досконалості, недосконалим — щоб ставали досконалими; сильним св. При­частя необхідне, щоб не ослабнути, слабим — щоб зміцніти.

Перші християни були святими тому, що причащалися щоденно. Усі Святі теж намагалися причащатися якнайчастіше.

Однак, часте приймання св. Причастя саме по собі ще не є ознакою святості або нагородою за осягнену святість.

Усвідомлення того, що, навіть відбувши щиру покуту за гріхи, ми не є достойними Господнього Тіла, не повинне стримувати нас від прийняття св. Причастя. Разом із тим і найсвятішІ повинні перед св. Причастям визнати: "Господи, я не достойний" (св. Фр. Сал.). Тільки Христос був би достойним приймати св. Причастя, бо Бога може достойно прийняти лише Бог (св. Альф.). Але ж Христос установив св. Причастя не для Ангелів, а для людей. Наші щоденні гріхи не повинні стримувати нас від частого приймання св. Причастя, навпаки, вони повинні нас заохочувати до цього, щоб ми ставали чистішими, досконалішими, бо св. Причастя очищає нас від легких гріхів і послаблює злі нахили і прагнення. Ми приймаємо Христа не для того, щоб Його освятити, а щоб Він освятив нас (св. Бонав.). Не повинна нас лякати і відсутність спокою і задоволення після прийняття св. Причастя. Нерозумно вчинила б людина, яка, вмираючи від голоду, відмовилась би від хліба тільки тому, що до нього не дали меду (св. Ігн. Лой.). Святі вважають, що краще причащатися з меншою побожністю, аніж зовсім відмовитись від св. Причастя. Апостольська Столиця спонукає нас навіть до щоденного приймання св. Причастя.

Той, хто протягом довгого часу легковажно відмовляється від св. Причастя, наражає свою душу на неминучу загибель.

До таких людей, звичайно, не можна віднести святих, які протягом довгих років не приймали св. Причастя, бо перебували, напр., в пустині, як св. Марія з Єгипту, св. Павло і св. Антоній. Св. Дух, який спонукав їх до самотності, винагороджував їх за все, що вони втратили через неможливість приймання Пресв. Євхаристії (Бенед. XIV). Однак, більша частина цих Святих прийняла св. Причастя перед смертю.

Кожний, хто не може прийняти св. Причастя, зобов'язаний прийняти його щонайменше душевно, тобто він повинен мати гаряче бажання прийняти св. Причастя, і повинен його дійсно прийняти, як тільки трапиться для цього нагода (св. Тома з Акв.).

Ми зобов'язані, під страхом тяжкого гріха, причаща­тися хоча б раз у рік, а саме перед Великоднем; а також під час важкої хвороби.

Перші християни причащалися щодня. Пізніше, згідно з розпорядженням папи Фабіяна (+250), повинні були приступати до св. Причастя хоча б під час трьох головних свят у році. У середні віки багато християн легковажно ставилися до обов'язку прийняття св. Причастя — вони не приймали його по кілька років. Тому у 1215 р. Церква розпорядилася, щоб кожний християнин, як тільки прийде до вживання розуму, причащався хоча б раз у рік — перед Великоднем; того, хто легковажить це розпорядження, після смерті позбавляють права на християнський похорон.

Ми зобов'язані приймати св. Причастя і під час важкої хвороби. Важко­хворий може говорити до Христа, як учні в Єммаусі: "Зістанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився" (Лук. 24, 29), а, отримавши св. Причастя, може сказати, як старець Симеон: "Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння" (Лук. 2, 29). Тому св. Причастя називається Напуттям, тобто покріпленням на останню путь. Однак св. Причастя не вділюється тим, хто не може його спожити або хто віддав би його назад. Якщо важка хвороба триває довго, хворому слід причащатися якнайчастіше. Можна вділяти св. Причастя і важкохворим дітям від 7 років життя, навіть якщо вони до цього часу ще не приступали до сповіді і до св. Причастя. Але перед тим душпастир повинен навчити їх головних правд віри і розповісти про уділювані ним св. Тайни (Венед. XIV).

Душпастирі повинні заохочувати вірних до частого, навіть щоденного приймання св. Причастя, бо душі, як і тілу, потрібна щодення пожива (Рим. Кат.).

Діти зобов'язані приступати до св. Причастя, прийшовши до уживання розуму (Пій X, 9 серпня 1910).

Вважається, що людина починає думати на 7 році життя. Римський Кате­хизм каже, що діти можуть приступати до св. Причастя тоді коли навчаться відрізняти небесну поживу від земної і коли можна бути впевненим, що вони приймуть св. Причастя з належною побожністю. Тому в різних країнах вста­новлено різний вік для тих, хто причащається вперше: в Австрії — 9 років, у Баварії — 11 років, у Франції — 12. Але духовно зрілі діти і діти, батьки яких приділяють особливу увагу релігійному вихованню в сім'ї, можуть бути допущені до св. Причастя раніше. Папа Пій X вказав, що для першого св. Причастя не є обов'язковим досконале знання релігійних правд. Вистачить знання головних правд віри, усвідомлення різниці між св. Причастям і земною поживою і належна шана для св. Причастя. Духовної зрілості, якої вистачає для прийняття Таїнства Покаяння, вистачає і для прийняття св. Причастя. Тому св. Причастя приймається тоді, коли й Таїнство Покаяння.

Церква прагне, щоб ми якнайчастіше приступали до св. Причастя.

На Тридентському Соборі (1563) було висловлене бажання, щоб вірні причащалися під час кожної Служби Божої не лише духом, але й справді, і тим самим більше користали з плодів св. Літургії. Щоденне св. Причастя повинно практикуватися в християнських товариствах, у духовних семінаріях і християнських виховних закладах. Слід пам'ятати, що св. Причастя не є нагородою за чесноти, св. Причастя — це засіб проти гріхів. За його допомогою звільнимося від наших щоденних помилок, убережемо себе від важких гріхів. Вірні, які бажають причащатися частіше, повинні без найменшого страху під час сповіді просити священика дозволу на щоденне Причастя. Але, зро­зуміло, що особи, які частіше причащаються, повинні певний час присвятити приготуванню до св. Причастя і подяці.

ПЛОДИ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Св. Причастя діє, як хліб і вино (св. Тома з Акв.).

Хліб і вино (тілесна пожива) якнайтісніше єднаються з тілом, підтримують наше життя, сприяють росту, долають утому і слабість, дарують силу, справляють тілу певну приємність, впливають і на дух (у здоровому тілі — здоровий дух). Подібною є і дія св. Причастя.

Св. Причастя якнайтісніше єднає нас із Христом. Ісус Христос говорив: "Хто споживає тіло моє і кров мою п'є, той у мені перебуває, а я — в ньому" (Йоан 6, 56).

Св. Причастя подібне до шлюбу. У св. Причасті Христос підносить прини­жену душу, робить її Своєю обручницею. Св. Причастя є продовженням Вті­лення. Через своє Втілення Христос поєднався з усім людством, а через св. Причастя єднається з кожною людиною зокрема. Через св. Причастя приймає­мо на себе природу Христа. "Хто часто приймає Христа, ніби перетворюється в Нього" (св. Авг.) "Наше тіло ніби стає Його Тілом, а наша кров — Його Кров'ю" (св. Кипр.). Цим св. Причастя відрізняється від тілесної поживи. Тілесна пожива слабша від нашої природи, тому остання перетворює її. Св. Причастя сильніше від нашої природи, тому воно перетворює її в себе (св. Авг.) Нарешті, св. Причастя єднає нас взаємно. Завдяки ньому усі християни-католики творять єдине тіло. "Нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі" (І Кор. 10, 17). Св. Отці називають св. Причастя єднанням усіх вірних у Христі, з Христом і між собою. Тому св. Причастя має ще й назви "знак єдності", "союз любові", "прообраз миру і згоди" (Трид. Соб. 13, 7).

Св. Причастя просвітлює розум і зміцнює волю.

Завдяки св. Причастю отримуємо нові діючі ласки, а саме просвітлення розуму і зміцнення волі. Св. Причастя додає нам сили для боротьби зі спокусами і незгодами життя.

Св. Причастя живить і зміцнює життя душі.

Св. Причастя береже душу від смерті гріха. Роздаючи св. Причастя, священик говорить: "Причащається раб Божий на відпущення гріхів своїх і на вічне життя. Амінь". Св. Причастя наділяє нас освячуючою ласкою, яка є життям душі. Христос каже: "Як мене післав живий Отець, а Я живу для Отця; так і той, що мене споживає, буде жити для мене", тобто отримає божественне життя. "Спішіть часто до св. Причастя, бо де є Бог, там нема його ворога" (св. Йосиф з Куп.).

Св. Причастя поборює наші злі нахили і очищає нас від легких гріхів.

Св. Причастя є ліком на хвороби душі. Того, хто часто причащається, рідше нападають злі пристрасті.

Св. Причастя є для нас джерелом сили.

Св. Причастя освячує наше тіло і вкладає в нього зародок майбутнього славного воскресіння. "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йоан 6, 54). Даючи нам Своє Тіло, Христос засіває в нашім тілі насіння безсмертя (Клим. Ал.).

Проте слід пам'ятати, що всі ці ласки отримує лише той, хто належно готується до прийняття св. Причастя і часто його приймає.

ПРИГОТУВАННЯ ДО СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Перед прийняттям св. Причастя ми повинні намагатися, наскільки це можливо, стати подібними до Христа, бо лише тоді, коли ми з Христом душевно споріднені, може наступити єднання з Ним. Чим краще приготуємося до св. Причастя, тим більше ласк отримаємо. Той, хто зовсім не готується до св. Причастя або готується погано, накличе на себе Божий гнів. "Той, хто приймає св. Причастя за звичкою, не матиме участі в щедрості Бога" (св. Герт.).

Насамперед слід через св. Сповідь очиститися від тяжких гріхів, чинити добро, постити і молитися. Перед св. Причастям треба випробувати себе.

Той, хто свідомо приймає св. Причастя в стані тяжкого гріха, здійснює гріх святотатства.

Св. Павло каже, що такий "буде винний за тіло і кров Господню" (І Кор. 11, 27), тобто він матиме таку ж вину, як ті, хто убив Христа.

Тіло Господнє для чистих є ліком, а для грішних — смертю їх душі.

Той, хто безпосередньо перед св. Причастям пригадає собі тяжкий гріх, який забув визнати під час Сповіді, може причащатися, але він зобов'язаний визнати цей гріх під час наступної Сповіді.

Святотатське Причастя спричиняє засліплення духа, скам'я­нілість серця, накликає на нас дочасні кари і вічну смерть. "Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п'є" (І Кор. 11, 29).

Для достойного прийняття св. Причастя вистачає стану освячуючої ласки, але варто перед св. Причастям відмовитися від будь-якого невідповідного прив'язання до дочасних речей.

Той, хто хоче прийняти св. Причастя, повинен бути вільним від тяжкого гріха.

Чим менша в нас прив'язаність до дочасних речей, тим більшою буде наша любов до Бога, а з нею і освячуюча ласка. Лише ангельсько-чисте серце може бути достойним помешканням Бога.

Перед св. Причастям не можна їсти від півночі.

Через цей піст ми виражаємо нашу пошану до св. Причастя. Небесна пожива достойна першості перед поживою тілесною. Не мусять постити перед св. Причастям важкохворі або ті, хто хворіє протягом місяця або й більше і не може бути довго натще.

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі три Божі чесноти І жаль. Св. Августин говорив: "Ніхто не повинен споживати Тіла Христа, доки не віддасть Йому почесті".

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі віру, бо Христос завжди бажав реальної віри від тих, котрих наділяв Своїми ласками. Двох сліпців перед їх оздоровленням Він запитав: "Чи віруєте, що я можу це зробити?" І лише після їх ствердної відповіді зцілив незрячих.

Перед св. Причастям ми повинні пробудити надію в Спасителя, котрий під час Свого життя на землі не оминув увагою нікого, хто з упованням звертався до Нього. Так, завдяки своїй великій надії одужала жінка, котра хворіла протягом дванадцяти років, лише торкнувшись краю Христового одягу (Мат. 9, 28).

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі любов; бо чим більшою буде наша любов до Бога, тим щедрішим буде для нас Бог. "З любов'ю повинен бути прийнятий той, хто лише з любові нам віддався" (св. Франц. Сал.). Люби Того, котрий з любові до тебе прийняв ці постаті, щоб світло своєї вічності поєднати з твоєю нікчемністю" (св. Авг.).

Перед св. Причастям ми повинні молитися щонайменше півгодини (св. Альф.). Найкраще перед св. Причастям вислухати Службу Божу.

І наше тіло ми повинні відповідно підготувати, тобто чисто і пристойно одягнутися, вести себе достойно.

До св. Причастя ми повинні приступати чисто одягненими. Перш ніж Христос подав Апостолам св. Причастя, Він обмив їм ноги. Зовнішня чистота є ознакою чистоти душі (св. Франц. Сал.). Однак не треба приділяти надто великої уваги одягу, тому що можна легко забути про головне і втратити побожність. Хто під час св. Причастя грішить суєтністю, той не матиме з нього ніякої користі, або матиме дуже малу. Не треба соромитися убогого одягу. Христос також був убогим І любив убогих. Спаситель не звертає уваги на зовнішність, лише на серце людини.

Під час св. Причастя ми повинні шанобливо і серйозно ставитися до того, що відбувається, тобто ми повинні уникати всього, що перешкоджає зосередженню і побожності. Не слід сміятися, штовхатися, сильно битися в груди і т. п. Солдати, приступаючи до св. Причастя, відкладають зброю. Під час св. Причастя, коли священик говорить: "Зі страхом Божим і з вірою приступіте", стаємо перед престолом на коліна і разом із священиком відмовляємо молитву "Вірую, Господи, і ісповідую..." Відтак навхрест складаємо руки на грудях, відкриваємо уста і приймаємо Найсвятіші Дари. Існує Також добрий звичай перед св. Причастям цілувати хрест.

ДІЇ ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Після прийняття св. Причастя ми повинні відмовити вдячну молитву, виклавши Богу свої бажання; помоли­тися за наших родичів, близьких, друзів та добродіїв і за бідні душі в чистилищі.

Вдячна молитва повинна тривати щонайменше чверть години (св. Альф.). Хто відходить від св. Причастя без вдячності, той чинить недобре (св. Золот.); такий поводиться, як Юда, котрий відразу після св. Причастя залишив кімнату (св. Золот.).

Прийнявши св. Причастя, ми повинні викласти Богу свої бажання і про­хання, користуючись присутністю Бога у св. Причасті. Цариця Естер просила за євреїв царя Артаксеркса якраз під час обіду, бо вважала цей час найвідповіднішим для прохання; і цар вислухав її (Ест. 7). Для нас також найвідповідні­шим часом для розмови з Богом є якраз той момент, коли приймаємо Його в нашім серці (св. Магд. з П.). Наші молитви, які відмовляємо після св. При­частя, важать більше, ніж інші, бо вони освячені присутністю Христа (св. Альф.). Не завжди маємо Христа в собі (Мар. 14, 7). Великі скарби ласк втрачають ті, котрі після св. Причастя забувають про них просити (св. Альф.).

Не можна після св. Причастя плювати або відразу їсти, а також у той день розважатися.

Плювати не треба тому, що в роті можуть ще знаходитись крихти Найсвятіших Дарів, які могли б опинитися на землі. З їжею треба стриматись бодай чверть години, бо так довго знаходяться в нас види Пресв. Євхаристії.

У той день, коли ми причащалися, треба уникати різних розваг, бо поміж них можемо втратити щойно набуті ласки. Хто ховає дорогоцінності в дірявий мішок, загубить їх. У день Причастя необхідно у другій половині дня відвідати церкву і таким чином віддячити за гостину, якої удостоїв нас Христос.

ДУХОВНЕ ПРИЧАСТЯ

Духовно причащається той, хто пробуджує в собі палке бажання прийняти Пресвяту Євхаристію.

"Вір, і ти отримаєш" (св. Авг.). Духовно причащатися — це не тяжка річ; вистачає лише на хвилину зосередитися, перенестись духом перед кивот і сказати: "Грсподи Ісусе, вступи до мого серця" (М. Лят.).

Духовно причащатися ми повинні під час Служби Божої, а саме тоді, коли причащається священик, і тоді, коли відвідуємо Пресв. Євхаристію.

Перші християни причащалися щодня. А оскільки сьогодні не кожний може приймати св. Причастя щодня, тому ми повинні причащатися бодай духовно. Це можна робити в будь-яку пору дня: чим частіше, тим краще.

Перед духовним Причастям не треба постити, для нього не потрібний окремий дозвіл сповідника.

Духовно причащаючись, ми отримуємо такі ж ласки, як через правдиве Причастя.

Правдиве Причастя можна порівняти із золотим посудом, а духовне — зі срібним. Христос, перебуваючи на землі, брав до уваги не лише тих, котрих відвідував особисто, але й відсутніх, які щиро бажали побачити Його; згадаймо слугу сотника. Ще й сьогодні Христос чинить так само (Кох.). Ті, котрі бажають споживати небесний хліб, завдяки своїй живій вірі отримають його плоди і користь (Трид. Соб. 13, 8).

Духовне Причастя — це найкраща підготовка до правдивого Причастя. Христос прийшов на світ лише тоді, коли туга за Ним і очікування Його стали загальними і палкими. Неохоче входить Христос до тієї душі, котра Його щиро і сильно не бажає (Авіля).

ТАЙНА ПОКАЯННЯ

ЩО ТАКЕ ПОКАЯННЯ І НЕОБХІДНІСТЬ ЙОГО

"Те, що Бог посилає на нас, як кару, одночасно є для нас добром. Як покарання за гріх посилає нам біль, але через нього можемо знову ж таки звільнитися від гріха" (св. Золот.).

Цей внутрішній біль, причиною якого є скоєний гріх, а також рішуче бажання відвернутися від будь-кого і звернутися до Бога, називаємо покаянням.

Усе наше життя повинно бути повсякчасним покаянням. Христос говорить: "Як не покаєтесь, усі загинете" (Лук. 13, 5). А в іншому місці: "Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати" (Лук. 6, 25). Спаситель також часто погрожує вічним осудом усім тим, котрі прагнуть лише до розкошів цього життя (Йоан 12, 25).

Ніхто не повинен наважитися піти з цього світу без покаяння, хоча б і не чув за собою жодного гріха (св. Авг.). Спасіння для себе ми повинні заслужити (св. Єр.) Навіть великі Святі, як, напр., св. Алойзій, тяжко покутували за дрібні провини, оплакували їх, постили, спали під відкритим небом і т. п.

Христос підніс покаяння до гідності Тайни тоді, коли після Свого воскресіння надав Апостолам владу відпускати гріхи.

Христос сказав тоді до Апостолів: "Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос, з одного боку, дозволив Апостолам відпускати гріхи, а, з другого боку, зобов'язав вірних визнавати свої гріхи перед священиком, якщо хочуть здобути відпущення гріхів. Встановлення Тайни Покаяння було першим дарун­ком, який воскреслий Спаситель зробив людству, а Пресвята Євхаристія була останнім подарунком Ісуса Христа перед смертю. Отже, дні встановлення обох св. Тайн — Євхаристії та Покаяння — наче два сяйва оточують день славної смерті Ісуса Христа.

При яких же умовах можна досягти відпущення гріхів? Це Ісус Христос дав зрозуміти ще раніше, а саме: під час оздоровлення недужого (Мат. 9, 2), бо гріх — це неначе духовний параліч; під час оздоровлення прокаженого (Мат. 8, 2), бо гріх — це проказа душі; під час помилування Магдалини, котра, ридаючи, впала до ніг Ісуса Христа і почула з Його уст слова: "Прощаються тобі гріхи" (Лук. 7, 48). Грішники й сьогодні наслідують Магдалину, бо падають з покірністю і жалем до ніг священика, Христового намісника, і здобувають відпущення гріхів.

Під час Таїнства Покаяння християнин сповідається у своїх гріхах уповноваженому до того священикові, котрий, будучи намісником Бога, відпускає йому ті гріхи через розгрішення.

Усе дійство відбувається таким чином. Грішник стає на коліна біля сповідальниці і приймає благословення від священика (при тому хреститься); після того, якщо знає, може перед сповіддю промовити такі слова: "Я, грішний чоловік, сповідаюся Господу Богу всемогутньому, єдиному у святій Трійці, Пречистій Діві Марії, святому Ангелу — хоронителю; усім Святим, і тобі, отче духовний, у всіх своїх гріхах, якими я прогнівив (ла) мого Господа Бога від святого хрещення, відколи я почала (в) розуміти, а передусім від останньої сповіді — вчинками, словом, думками та усіма своїми почуттями". Промо­вивши ці слова, говорить наступне: "Останній раз я сповідався (лася), напр., тиждень тому, місяць..., покуту відправив (ла) — якщо покути не відправлено, то сказати, чому); про усі гріхи сказав (ла) І жодного гріха не забув (ла)". Якщо про якийсь гріх забув (ла) сказати, то треба сказати тепер. Якщо ж якийсь гріх навмисне приховав (ла), то треба його визнати і при цьому сказати, під час скількох сповідей цей гріх навмисне приховував (ла), тому що святотатські сповіді треба повторити. Після цього сповідається в гріхах, які скоїв після останньої сповіді. Після сповіді цілує єпітрахиль; пізніше йде на своє місце, відмовляє покуту або готується до св. Причастя. Розгрішення священик уділяє словами: "Вивільняю тебе від усіх гріхів твоїх, во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь".

Розгрішення — це судовий акт (Трид. Соб. 1, 9). Розгрішення — немов поглинаючий вогонь блискавиці, котрий знищує наші гріхи. Священик завжди наприкінці сповіді уділяє благословення, навіть тим, кому не дав розгрішення (щоб не звертати уваги присутніх на людину, яка з якихось причин не заслужила розгрішення).

Сповідальниця — це дві дерев'яні стінки, в яких є отвори з решіткою, через котрі людина, яка сповідається, спілкується із священиком. У деяких церквах можна побачити дуже гарні сповідальниці, прикрашені різьбою та образами, котрі повинні спонукати до жалю і каяття, як напр., образ блудного сина, Магдалини, плачучого Петра (а також образи розп'ятого Христа, доброго Пастиря і т. п.). На сповідальницях у давні часи можна було побачити троянду з п'ятьма пелюстками. Ця квітка, незважаючи на колючки, має приємний запах і є прообразом сповіді, бо сповідь є прикрою і упокорюючою, але вводить нас у стан ласки і робить приємними Богові. Троянда уособлює також тайну сповіді, яку повинен берегти сповідник. Ще у римлян існував звичай пришпи­лювати під час бенкету троянду, яка повинна була нагадувати гостям про те, щоб не зловживали довірливими розмовами, котрі точилися довкола стола. П'ять пелюстків нагадують п'ять частин Тайни Покаяння, а також п'ять ран Христових, яким завдячуємо ласку відпущення гріхів.

Тайна Покаяння є конче потрібна для спасіння кожної людини, котра після Хрещення скоїла тяжкий гріх (Трид. Соб. 6, 29), бо без цієї Тайни неможливо відновити втрачену освячуючу ласку.

Людині, яка згрішила після Хрещення, ця Тайна так само необхідна, як неохрещеному Хрещення (Трид. Соб. 14, 2). Св. Отці називають Тайну Покаян­ня "другим Хрещенням", або "дошкою для порятунку під час корабельної аварії". Завдяки Хрещенню ми наче потрапляємо на корабель, на котрому припливемо до пристані спасіння; якщо тяжко згрішимо, то корабель розби­вається. У цьому випадку можемо врятуватися лише тоді, коли триматимемося за дошку із розбитого корабля, а цією дошкою і є якраз Тайна Покаяння (св. Єр.). Надто гордовитий грішник лише віддаляється від Бога, — лише завдяки покірності можемо повернутися до Бога (св. Григ. В.).

Той, хто тяжко згрішив, повинен якнайшвидше приступити до Тайни Покаяння.

Чим довше відкладаємо навернення, тим важче нам приступити до сповіді Коли хтось отруївся, повинен відразу позбутися отрути, бо інакше загине. Так І зі смертним гріхом. Саме тому Церква ніколи не призначає чітко визначеного часу для відпущення гріхів, — отже, грішник може в будь-який момент звернутися до Бога (Рим. Кат.). Чим довше зволікаємо Із наверненням, тим тяжчого покарання заслуговуємо від Бога. Не надійся на терплячість Бога, бо чим довше зволікаєш зі сповіддю, тим суворіше буде Бог судити тебе (св. Авг.). Тим, котрі відкладають сповідь на останній момент, Бог звичайно відбирає можливість з'єднатися з Ним (Йов 22,16). Це справедливе покарання для грішників, щоб усі, хто не хотів чинити добро, коли міг, не могли вже чинити добро, коли захочуть (св. Авг.). Христос сказав: "Шукатимете мене — і не знайдете" (Йоан 7, 34). Тоді промине вже час ласки. Сумно, коли хтось хоче щось купити, а торг уже закінчився (св. Григ. Наз.). Христос пробачив розбійникові по правиці хреста, щоб ти через свої гріхи не впав у розпач; але пробачив лише одному, щоб ти не зволікав і не відкладав каяття аж до моменту смерті (св. Авг.). Навернення в момент смерті — це більше чудо, ніж приклад для наслідування (св. Берн.). З тими, хто відкладає каяття, діється так, як з тою смоківницею, яку Ісус Христос знайшов без плодів і відразу прокляв (Мат. 21, 19).

Той, хто відкладає своє навернення, ризикує померти без каяття. Не покла­дайся на завтрашній день, бо не знаєш, чи будеш живим хоча б одну годину (св. Авг.). Господь Бог, справді, обіцяв помилування тим, хто розкаявся, але не обіцяв їм, що доживуть до завтрашнього дня (св. Авг.). Зрештою, в момент, коли вже годі більше грішити, каяття не має сенсу. Тоді не ти відрікся гріха, але гріх відрікся тебе (св. Амвр.). Крім того, грішник на смертному одрі переважно втрачає твердість розуму, він боїться, розгублюється, як подо­рожній, котрий із приходом ночі помічає, що збився із правильного шляху. Врешті довголітня зла звичка відбирає силу духу, необхідну для правдивого каяття, подібно, як спляча людина наказує собі встати, але продовжує лежати (св. Авг.). Каяття хворого, без сумніву, також є хворим, каяття вмираючого, ймовірно, також умирає (Св. Авг.).

Ми не повинні соромитися визнавати свої гріхи, бо священик не має права виявити тайни сповіді і приймає кожного грішника з батьківською любов'ю. Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, колись буде осором­лений перед цілим світом і стане нещасним назавжди.

Священик не має права нічого виявити зі сповіді, навіть під загрозою смерті. Саме з цієї причини мученицьки помер св. Іван Непомук, котрий не хотів зрадити тайни сповіді. Священик приймає кожного з батьківською любов'ю, незважаючи на кількість і ступінь гріхів. Немає більшої радості для доброго священика, коли він бачить, що хтось щиро і відверто визнає найтяжчі гріхи, бо сповідник — як рибалка, котрий тішиться, коли велика риба потрапила у сіть (св. Вінк. Фер.). Саме тому Господь Бог не раз спонукає стати душпастирями людей, котрі колись були великими грішниками, бо вони швидше зрозуміють інших. Легше прощає тяжкі гріхи той, хто свідомий ще тяжчих гріхів (св. Берн.). Чому боїшся визнавати свої гріхи тому, хто також є грішником, можливо, навіть більшим, аніж ти? (св. Авг.). Христос не передав священицької влади жодному Ангелові, ані Архангелові, а лише людині (св. Золот.), Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, буде колись осоромлений перед цілим світом і стане нещасним назавжди. Саме такої людини стосується Божа погроза: "Закину на обличчя тобі подолки твого плаття, твою голизну покажу народам і царствам — твій сором" (Наум З, 5). Краще добровільно визнати свої помилки перед слугою Божим» котрий співчуває грішникові, ніж цілу вічність бути приневоленим до того (св. Авг.). Хто соромиться тепер сповідатись, буде осоромлений у день суду не перед одним і не перед двома, але перед цілим світом (св. Золот.)- Коли людини приховує, Бог відкриває; коли людина відкриває, Бог приховує (св. Авг.). Отже, краще визнати, ніж вічно горіти. Диявол намагається перед сповіддю примусити людину боятися і соромитися. У момент скоєння гріха відбирає в нас боязнь, а коли ми повинні визнати гріх, повертає її і ще й накликає занепокоєння (св. Золот.). Чим пояснити те, що мужні герої, котрі в боротьбі нехтували смертю, перед сповідальницею ставали боягузами?

Перші християни не знали того фальшивого сорому і часто визнавали свої гріхи прилюдно, перед усіма вірними. Св. Августин написав книжку під заголовком "Визнання", в котрій перед цілим світом відкрив свої гріхи. Хто зможе зробити щось подібне? Розумний хворий охоче вживає гіркі ліки, котрі допоможуть йому одужати; так і хворий у душі не повинен боятися гіркої покути, яка оздоровить його душу (Терт.). Якщо ти не соромився поранити себе, то не соромся себе лікувати.

Хто, соромлячись, під час сповіді замовчує тяжкий гріх, той святотатствує і не здобуває прощення гріхів. Наступні його сповіді також будуть фальшивими, доки не визнає ще раз усіх здійснених від останньої важної сповіді здійснених гріхів. Така людина отруює собі життя і ризикує померти без каяття.

Диявол затуляє грішникам уста, щоб на сповіді не визнали своїх гріхів. Людина, свідомо замовчуючи на сповіді тяжкий гріх, скоює страшний зло­чин — святотатство — і тому не здобуває відпущення гріхів. Усі його подальші сповіді того, хто лише один раз висповідався недостойно, так довго будуть неважними, як довго ця людина свідомо замовчуватиме гріх. Щоб така людина знову повернула собі стан ласки, необхідно визнати не лише замовчуваний на сповіді гріх, але й повторити усі, принаймні смертні, про які говорилося на гріхи усіх святотатських сповідях. Сповідь — наче рахунок, у котрому одне забуте число псує увесь результат. Сповідь, на котрій людина згрішила святотатством, отруює життя. Прихований гріх — це наче отруйна їжа, котра залягда у шлунку і є збудником хвороби" (Оріг.) "Прихований гріх гнітить совість грішника, крає йому серце і наповнює його душу неспокоєм і страхом (св. Амвр.). Хто на сповіді свідомо замовчує тяжкий гріх, той ризикує померти без каяття. Прихований гріх спричиняє смерть душі. Тому св. Бонавентура дає таку пораду: сповідаючись, визнай спочатку той гріх, якого найбільше соромишся, і тоді легше буде визнати інші гріхи. Якщо ж тобі важко визнати якийсь гріх, то бодай скажи сповіднику: "Скоїв ще один гріх, але не смію його визнати". Тоді напевне священик допоможе тобі скинути той тягар із серця. Той, хто замовчує гріх перед сповідником, обдурює себе, а не Бога.

СПОВІДНИК

Гріхи може відпускати лише священик, уповнова­жений до цього єпископом дотичної єпархії.

Лише Апостолам і їх послідовникам, тобто єпископам, Ісус Христос дозво­лив відпускати гріхи, бо лише до них звертається після воскресіння: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримає­те — затримаються" (Йоан 20, 23). Тому наказав Ісус Христос Апостолам розгорнути з покривал воскреслого Лазаря, аби тим підкреслити, що їм дозволено розв'язувати (св. Авг.). Ця влада, дана Апостолам, називається "владою ключів", бо вона ніби відчиняє грішникові замкнене небо. "Сповідник — це воротар раю" (св. Проспер). Владою сповідати і прощати гріхи єпископи можуть наділяти священиків, котрих вважають відповідними до слухання сповіді. Священик, котрий отримує від єпископа уряд у його єпархії, звичайно має повноваження сповідати в цілій єпархії. Однак, коли перейде в іншу єпархію, то не має вже тієї влади і повинен просити про це дотичного єпископа. Так само, світський суддя має право виносити вироки лише в тому окрузі (області), в якому він призначений верховною владою.

Проте священик, уповноважений до вислуховування сповіді, не може звільнити від тих гріхів, розгрішення яких належить лише Папі або єпископу (Трид. Соб. 14, 11). Такі гріхи може відпустити священик лише за попереднім дозволом Папи або єпископа. Такі гріхи називаються "гріхами затриманими" (резерватами).

Єпископи дають розгрішення у дуже тяжких гріхах (зречення віри, криво­присяга, вбивство, отруєння, підпал). Проте коли людина, якій треба вділити Таїнство Сповіді, при смерті, кожний священик, навіть неуповноважений, може відпускати всі гріхи (Трид. Соб. 14, 7). У відпустових місцях священики переважно мають уповноваження розгрішати і від єпископських резерватів. Таку саму владу мають священики в багатьох єпархіях під час місій, у великодні дні, під час відправи генеральних сповідей і т. д.

Священик, який сповідає, заступає місце Бога.

Священик у сповідальниці, як отець, — завжди лагідний і розсудливий. Святі знали, що сповідник заступає місце Бога, і тому завжди пильно дотримувались його порад. "Хто слухає свого сповідника, той може бути переконаним у тому, що не буде звітувати перед Богом за свої вчинки" (св. Филип Нері). І якщо б, навіть, священик помилився, то це не провина того, хто сповідається; він, виявивши покору, може сміливо йти вперед (Альварез). Той, хто хоче досягти успіху у власному вдосконаленні, повинен слухати сповідника, як самого Бога (св. Филип Нері).

Священик у сповідальниці виконує одночасно обов'язки вчителя, лікаря і судді.

Як учитель, священик повинен наставляти того, хто сповідається, оскільки вважає, що останній не володіє достатніми знаннями у найважливіших спра­вах. Сповідник скеровує заблуканого, подібно Ангелу-Хоронителю, на правиль­ний шлях (св. Григ. В.). Оскільки грішник через свої гріхи є духовно хворим, священик-лікар покликаний зцілити його душу. Як суддя сповідник повинен вирішити, чи гідний той, що кається, отримати розгрішення, чи ні, отже, дає розгрішення або відкладає його на пізніше.

У жодному випадку сповідник не має права нічого з почутої сповіді оприлюднити. Це зобов'язання називається печаткою сповіді.

Навіть якщо життю священика загрожує небезпека, він не має права зрадити тайни сповіді. Сповідник повинен мовчати і тоді, коли міг би, розпо­вівши, запобігти найбільшому нещастю. Священик також не має права зрадити сповіді перед судом тому, що не має наказу понад наказ Бога. У багатьох державах у суді ніколи не питають священика про речі, котрі стосуються сповіді. Зрада тайни сповіді тягне за собою звільнення з посади і тяжкі цер­ковні покарання. Обов'язок тайни сповіді служить для охорони того, хто сповідається, а також для збереження самої Тайни Сповіді. Людина, яка сповідається, деколи може дозволити священикові, щоб він скористався тим, що було сказано. Але й тоді сповідник може зробити це лише в тому випадку, коли справа дуже важлива і нема небезпеки зашкодити Тайні Сповіді. Тайна Сповіді зникає, коли хтось, висповідавшись, розповідає іншим те, що визнав на сповіді.

Кожний християнин-католик має повну свободу у

Виборі сповідника. Тут не може бути ніякого примусу, щоб ніхто не був змушений приховувати під час сповіді якийсь гріх. Св. Тереса говорить: "Скільки біди міг би заподіяти дух темряви, якби сповідь була силуваною". Отже, ніхто не зобов'язаний, навіть у великодні дні, сповідатися у пароха своєї парохії, якщо не хоче (Вен. XIV); до цієї Тайни можна приступити в іншому місці. Жоден священик не може відправити грішника, який належить до іншої парохії, від сповідальниці з нічим.

Хто ж хоче досягти успіху у власному удосконаленні, той повинен довіритися одному постійному сповідникові (Св. Филип Нері).

Якщо ми прагнемо вдосконалюватися в якомусь ремеслі або в якійсь справі, то мусимо вчитися в одного учителя; тим більше треба це зробити, коли мова йде про найскладнішу справу — про християнську досконалість (Касиян). Якщо хочемо вибрати собі постійного сповідника» мусимо усе добре зважити і в молитві шукати поради (св. Филип Нері). Св. Тереса протягом двадцяти років не могла знайти сповідника, котрий би зрозумів стан її душі; повсякчас молилася Господу Богу і просила поради, аж урешті знайпіла такого сповідника в особі св. Івана з Авіля. Треба вибирати собі сповідника, адже і про свої тілесні хвороби розповідаємо не кожному лікареві (св. Вас). Треба вибирати такого сповідника, котрому повністю довіряємо (св. Филип Нері), і це довір'я треба берегти. Диявол не раз аби занапастити душу, намагається посіяти недовір'я між сповідачем і сповідникам, що може призвести до найбільших нещасть (св. Филип Нері). Не треба без причини міняти сповідника (св. Франц Сал.), адже неохоче міняємо лікаря, котрий уже докладно пізнав природу нашого тіла. Однак, спокійно можна час від часу сповідатися у іншого священика, бо, знову, ж таки недобре прив'язуватися лише до однієї людини.

ПЛОДИ КАЯТТЯ

Правдиве каяття — нелегка річ; сама сповідь, тобто щире визнання ганебних учинків (гріхів), вимагає важкої боротьби з самим собою. Проте великою є нагорода Бога. Сповідь — це акт великої покори, а якраз покірних обдаровує Бог ласкою (І Петро 5, 5).

Достойно приймаючи Тайну Сповіді, здобуваємо певні ласки.

Перш за все здобуваємо відпущення усіх скоєних гріхів і вічних покарань, але не завжди — відпущення усіх тимчасових покарань (Трид. Соб. 6, ЗО; 14, 12).

Господь Бог говорить: "Коли ж злий відвернеться від усіх своїх гріхів, яких накоїв, і буде пильнувати всі мої установи... — він буде жити, не вмре. Усі переступи, що їх учинив, не буде пригадувано йому більше" (Єз. 18, 21-22). Тому звертається Ісус до Магдалини: "Прощаються тобі гріхи" (Лук. 7, 48). Хто визнає свої провини, для того Христос уже не суддя, а заступник і опікун (св. Касіод.). На суді Христос також не згадає гріхів, відпущених у Тайні Сповіді (св. Амвр.). Через відпущення гріхів під час сповіді призначене нам вічне покарання заміняється покаранням тимчасовим (св. Бонав). Бог чинить як суддя, котрий заміняє злочинцю смертну кару на тривале ув'яз­нення. Бог також карає за вже прощені гріхи. Адамові пробачив Бог, але вигнав його з раю І призначив йому тяжку покуту. Мойсей, образивши Господа Бога сумнівом, також був пробачений, але вже не міг увійти до Обіцяної землі (Числа 20, 21). Євреї, котрі в пустелі нарікали на Бога, здобули прощення завдяки проханню Мойсея, однак повинні були усі померти в пустелі (Числа 14). Давидові Бог також пробачив два тяжкі гріхи, але забрав у нього сина (II Сам. 12, 14). Саме тому мовить, звертаючись до Бога, св. Августин: "Ти не лишаєш без покарання за гріхи навіть тих, котрим Ти пробачив". "Гріх ніколи не залишається непокараним; або людина сама несе покарання, здійснюючи покуту, або Бог карає гріх на ній" (св. Григ. В.). Після кожного скоєного гріха повинно наступити покарання (св. Анз.) Справедливо називають гріх "боргом", бо, як борг треба сплатити, так само й за гріх треба відповісти (Св. Григ. В.).

Тимчасові покарання ми відпокутуємо або на землі, або в чистилищі.

На землі можемо їх відпокутувати таким чином: відправляючи призначену священиком покуту; добровільно виконуючи справи милосердя, молячись, дотримуючись посту та здійснюючи інші добрі справи; терпляче зносячи послані Богом страждання, навіть смерть (Трид. Соб. 14, 13); здобуваючи відпусти.

Бог ніколи не залишає гріха без покарання, щоб ми не стави­лись до гріха легковажно (св. Авг.).

Під час Хрещення відпускаються не лише гріхи, але й усі покарання за гріхи, однак під час Покаяння відпускається уся вічна кара, але не всі тим­часові покарання. Це тому, що гріх, здійснений після Хрещення, набагато тяжчий, аніж здійснений перед Хрещенням. Перед Хрещенням Він є скорше гріхом слабкості, а після Хрещення — гріхом злоби, бо охрещений просвіт­лений Св. Духом, тому краще розуміє, що чинить (Трид. Соб. 14, 8). Треба також узяти до уваги те, що охрещений оскверняє гріхом Божий храм. Здійснивши гріх, він відштовхує Св. Духа, прийнятого під Хрещення, і пору­шує священну обітницю, яку тоді ж, дав. Добрий батько, звичайно, повністю прощає дитині гріх, скоєний уперше, якщо вона обіцяє виправитися; коли ж дитина згрішить знову, то батько і вдруге пробачить, але не звільнить дитину від покарання. Подібно чинить і Господь Бог. Під час Хрещення відпускаються людині усі гріхи і покарання за гріхи, але пізніше вже не так легко звільнитися від кари.

Чим щиріший наш жаль, тим більше кар за гріхи відпус­кається нам.

Деколи Господь Бог зворушує серце людини таким великим жалем, що вона здобуває повного відпущення всякої провини й кари (Св. Тома з Акв.).

Св. Дух вертається до нашого серця і повертає нам стан освячуючої ласки; усі попередні заслуги, здобуті у стані ласки, відновлюють свою вартість.

Душа наверненого грішника стає знову чистою перед Богом. Навернений грішник, як той блудний син, отримує гарний одяг, тобто освячуючу ласку, і дорогий перстень, знак Божої любові (Лук. 16, 22). Тяжкий гріх забруднює білий одяг, який ми отримали під час Хрещення, але Покаяння очищає його наново в Крові Ісуса Христа. Там, де були плями на одязі, будуть колись золоті прикраси (св. Гертр.). Каяття — це драбина, по якій піднімаємося туди, звідки впали (св. Єфр.). Повертаючись у стан освячуючої ласки, людина знову стає Божою дитиною, наслідником неба, і вже може чинити те, що заслуговує на вічне життя. Завдяки покаянню людина відновлює вартість усіх добрих справ, здійснених ще у стані ласки. Ці заслуги гинуть, якщо скоєно тяжкий гріх; однак не тому, що Бог відібрав їх за гріх, але тому, що людина зробила ті справи безсильними. Отже, від людини залежить усунення тих перешкод. Однак наскільки ті заслуги будуть відновлені, залежить від ступення жалю людини (св. Тома з Акв.).

Коли сповідаємося у стані ласки, то одночасно досягає­мо примноження ласки освячуючої.

Освячуючу ласку перед сповіддю має той, хто має чисту совість і не відчуває за собою жодного тяжкого гріха, або той, хто пробудив у собі досконалий жаль; якщо ми вже маємо цю ласку, то завдяки сповіді вона примножується. Треба пам'ятати, що наскільки вищим є в нас ступінь освячуючої ласки, настільки вищим буде колись ступінь нашої слави на небі. Тому нерозумно говорити: "Я не потребую сповіді, бо не скоїв (ла) жодного тяжкого гріха".

Св. Дух наділяє нас силою, яка допомагає перебороти гріхи.

Грішник потребує Божої допомоги і отримує її завдяки Покаянню (Св. Амвр.). Як блудний син отримав нове взуття, аби легше йти тернистою дорогою заповідей, так навернений грішник отримує від Св. Духа силу, котра допомагає подолати гріх. Сповідь служить не лише для відпущення скоєних гріхів, але є засобом охорони від гріха (св. Тома з Акв.). Навернені грішники не раз стають вірними і відданими слугами Бога — і тому говорить Христос, що більшою буде радість на небі від одного грішника, котрий розкаявся, ніж від 99 праведних (Лук. 15, 7).

Через Св. Духа здобуваємо великий спокій душі, а при щирому наверненні — навіть велику радість.

Сповідаючись, досягаємо великого спокою душі, бо здобуваємо Св. Духа, котрий є "Утішителем" (Йоан 14, 26). Як тільки через сповідь позбудемося гріхів, відразу в нашій душі настає спокій, як настав спокій на морі, коли матроси кинули у воду грішного пророка Йону (Св. Золот.). Тайна Покаяння вливає в поранену душу бальзам втіхи (св. Лавр. Юст.). Багато людей запев­няють, що після сповіді їм здається, ніби хтось зняв із плечей страшний тягар — вони відчувають себе щасливішими, ніж якби заволоділи найбіль­шими земними скарбами. Причиною цього є відчуття близькості Бога. Віднай­дений спокій душі є корисним і для тіла — хворі не раз одужують; тому всі Святі так наполегливо переконували хворих, щоб ті не зволікали із прийнят­тям св. Тайн. Навернені грішники часто отримують величезну втіху. Згадаймо слова Ісуса Христа: "Блаженні засмучені, бо будуть утішені" (Мат. 5, 5). Коли блудний син повернувся додому, батько наказав заколоти теля, закликав музи­кантів і справив веселий бенкет із танцями і співом (Лук. 15). Подібно чинить і Бог, коли великий грішник щиро навертається; Він обдаровує його втіхами і ласками. Яке це джерело радощів для всіх грішників! Зсилаючи на нас втіхи, Бог додає нам відваги для того, щоб відтепер ми твердо йшли по нелегкій дорозі доброчесності (Род.). Бо треба враховувати, що кожний наново навернений повинен постійно боротися зі своєю зіпсованою природою. Тому Бог посилає нам багато душевних утіх, коли стаємо на дорогу побожності; зате пізніше відбирає їх у нас, якщо могли би нам пошкодити. Отже, ми повинні дякувати Господу Богу, коли через деякий час відбирає в нас втіхи (Св. Франц Сал.). Деколи Бог відбирає втіхи, щоб випробувати людину і дати їй можливість здобути більше заслуг. Тоді може людина запитати у Бога, як Христос на хресті: "Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?" (Св. Альф.).

Однак, ми здобуваємо усі ті ласки лише тоді, коли достойно приймаємо Тайну Покаяння; а здобуваємо тих ласк тим більше, чим частіше приступаємо до тієї Тайни.

Чим частіше прибираємо хату, тим вона чистіша; те ж стосується і внутріш­нього стану християнина (св. Єр.). Чим частіше сповідаємося, тим швидше позбуваємося диявола, котрому нелегко повернутися до людини, яка відганяє його сповіддю (Гунольт). Одноразової сповіді протягом року вистачає, аби вважатися членом Католицької Церкви, але зовсім не вистачає для добра і спасіння нашої душі. Душа людини, котра раз на рік сповідається, подібна до хати, з якої лише один раз на рік вимітають сміття. У годину випробувань із такою людиною може статися те саме, що й з Авесаломом у лісі, котрий лише раз на рік підстригав волосся (II Сам. 14, 16). Це безумство, що ми про свою душу дбаємо менше, ніж про взуття; взуття чистимо часто, а душі дозволяємо перебувати у скверні гріха (св. Золот.).

ДОСТОЙНЕ ПРИЙНЯТТЯ ТАЙНИ СПОВІДІ

Немає вказівки, як довго ми повинні готуватися до прийняття Тайни Покаяння. Не певним проміжком часу, але глибиною наміру і щирістю дії треба вимірювати покаяння (св. Золот.). Для цього мало декількох хвилин чи годин. Ной будував свій корабель протягом ста років, а ти не хочеш хоч трохи часу присвятити побудові корабля, який повинен тебе врятувати від тимчасової та вічної загибелі? (св. Тома з Акв.).

Для того, щоб достойно прийняти Тайну Покаяння, ми повинні дотримуватися наступних умов.

Скоюємо гріх серцем, устами і дією, тому усунути його можемо через біль, який відчуває серце, промовляють уста, а довершує дія (св. Бонав.). Тут ми повинні наслідувати блудного сина. Відчувши на собі вплив Св. Духа, відразу розмірковує над усіма своїми помилками і усвідомлює шкоду, запо­діяну ними (іспит совісті). Усвідомлює також, що він був дуже невдячним щодо батька і глибоко шкодує про це (жаль). Зрештою вирішує повернутися до батька і розпочати нове, праведне життя (рішення виправитися). Дійсно повертається додому, до батька, падає йому в ноги, визнає свої провини і просить прощення (сповідь). Не бажає називатися сином, а лише слугою свого батька (надолуження). Батько обіймає його і цілує (розгрішення), і починається гучна забава і бенкет (св. Причастя).

Ми повинні випробувати (перевірити) нашу совість, тобто мусимо глибоко замислитися над тим, які гріхи ми скоїли і ще не визнали на сповіді.

Ми повинні бути відвертими самі з собою, повинні вести себе так, ніби вже стоїмо перед престолом Господа Бога. Цей іспит (обрахунок) не повинен бути поверхневим, бо і сповідь не буде тоді доброю і, замість користі, принесе нам лише шкоду. Однак, не треба перегинати палицю у вишуковуванні гріхів, як це роблять надто дріб'язкові люди, бо Бог не вимагає від нас нічого, що б перевершувало наші можливості. Іспит совісті — це дуже важлива справа, бо завдяки цьому осягаємо самопізнання, яке є початком будь-якого виправлення. Як не можна лікувати хворого, не знаючи його хвороби, так не можна жалкувати за скоєним гріхом, визнавати його і переборювати, не пізнавши його (А. Штольц.). Саме цього самопізнання якраз не вистачає багатьом людям. Не один пізнає закони природи, вивчає рух зірок чи інших небесних або земних тіл, але ніколи не подумає про самого себе і нічого не знає про те, що відбувається в ньому самому. Таких людей, незважаючи на усі їхні знання і чини, не можна назвати щасливими, бо вони не звертають уваги на свої помилки (св. Вінк. Фер.). Кожній людині у дорогу життя Творець дав книгу совісті; ти повинен пильно її вивчати та аналізувати, бо з усього твого книго-збору лише цю книгу зможеш узяти з собою у вічність (св. Берн.). Хто пізнає самого себе, той також пізнає Бога (Клим. Ал.). "Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили" (І Кор. 11, 31).

Іспит совісті треба починати із звернення за допомогою до Св. Духа.

Коли маємо світло, то швидше знайдемо у темряві якусь річ; так само і при пошуках гріхів. Наша душа, осяяна світлом Св. Духа, помічає в собі найменші недоліки (св. Бонав.). Самопізнання — це ласка Господа Бога, яку можемо здобути, лише щиро молячись (св. Тома з Акв.). Власним оком бачимо все довкола, лише не самих себе. Подібно і наша душа бачить помилки інших, але сліпа у пошуках своїх власних (св. Вас). Добре складати іспит совісті на самоті, бо на самоті промовляє Св. Дух до людських сердець (Ос. 2, 14).

Під час іспиту совісті треба забути про любов до себе і пробу­дити щире бажання пізнати власні помилки.

Не один хворий не хоче зрозуміти, що його стан загрозливий; так само робить і грішник. Основною причиною цього є любов до себе, захоплення своїми достоїнствами — походженням, вродою, ростом, голосом, знаннями І т. п. Більше того, не один вважає достоїнствами свої недоліки: напр., обман — спритністю, гордівливість — врівноваженістю і т. п. Така людина схожа на засліплену матір, котра у своїй улюбленій дитині не бачить жодних недоліків, а негативні риси сприймає як позитивні (А. Штольц). Під час іспиту совісті треба стати для себе самого ворогом, бо вороги добре вміють знаходити і виявляти наші помилки та недоліки (А. Штольц).

Найлегше пригадувати собі скоєні гріхи, співставляючи свої вчинки з десятьма заповідями Божими, церковними запові­дями, головними гріхами, пригадуючи обов'язки свого стану.

ЗРАЗОК ДЛЯ ДІТЕЙ

Заповіді Божі. 1. Чи забував про молитву або не побожно молився? 2. Чи промовляв святі імена нешанобливо? Чи проклинав? 3. Чи пропустив Службу Божу в неділю або свято? Чи поводився негарно в церкві? Чи в заборонені дні їв м'ясо за власним бажанням? 4. Чи був зухвалим або неслухняним у стосунках з батьками? 5. Чи ненавидів когось, або бив, або чинив комусь зло? Чи мучив тварин? 6. Чи думав, говорив або робив що-небудь, що ображає невинність? 7. Чи щось узяв у когось і чи взяту річ віддав? Чи зробив кому шкоду? Чи обманув кого? 8. Чи свідчив на когось неправдиво? Чи говорив неправду? Чи розголошував недоліки інших? Чи зневажав? 9,10. Чи пожадав чужого добра? Чи грішив гордівливістю, гнівом, скупістю, непоміркованістю, лінню у навчанні і праці?

Про тяжкі гріхи треба сказати, як часто ми їх скоювали.

Число заподіяних тяжких гріхів повинно бути вказано на сповіді (Трид. Соб. 11, гл. 5, кан. 7). Якщо не можемо пригадати, як часто ми скоювали якісь тяжкі гріхи, то треба сказати хоча б приблизно (св. Альф.). Або треба бодай пригадати собі, відколи коїли тяжкий гріх, скільки разів (більш-менш) на місяць, або на тиждень, або протягом одного дня (св. Альф.).

Повсякденні гріхи можна зовсім обминути під час сповіді; однак не зашко­дить, якщо ми визнаємо їх (Трид. Соб. 14, гл. 5). Однак, не один чинить навпаки, тобто замовчує тяжкі гріхи, зате старанно дошукується повсякденних гріхів. Така людина є фарисеєм, котрий ковтає верблюда, а відціджує комаря (Мат. 23, 24). Тому не дивно, що він, хоч часто сповідається, не стає кращим. А що ж буде, якщо ті невизнані гріхи забере з собою на другий світ?

Треба також замислитися над тим, чи якісь особливі обста­вини не видозмінюють гріха, або примножують його.

Такі обставини, що видозмінюють гріх, під час сповіді треба визнати (Трид. Соб. 14, гл. 5, кан. 7). Отже, коли хтось, напр., силою відбере у когось власність, то не вистачить сказати на сповіді лише "Я вкрав", бо розбій і крадіжка — це два зовсім різні види гріха. Або якщо хтось у заборонений час їв м'ясо і тим подавав поганий приклад ближньому — повинен на сповіді сказати не лише: "Я порушив піст у заборонений час (стільки і стільки разів)", але вказати, скільки разів при тому погано вплинув на інших.

Іспит совісті перед сповіддю буде легше зробити, якщо кож­ного вечора перевіряти свою совість.

Тяжко буде дійти до ладу зі своєю душею, якщо не тримати її під контролем через іспит совісті (Скар.). Щоденний Іспит совісті оберігає нас від скоєння тяжкого гріха. Душа буде захищена від тяжкого гріха, коли щохвилини завдяки іспиту совісті знаходитиме повсякденні гріхи і рятуватиметься добрими вчинками (св. Авг.). Щоденний іспит совісті гарантує нам поступ у моральному удосконаленні. Чим частіше і суворіше перевіряємо свою совість, тим швидше стаємо досконалішими. Іспит совісті має більшу вагу, ніж молитва (св. Ігн. А.) У тебе багато ворогів — це твої пристрасті; ти повинен щодня шукати їх і боротися з ними зброєю душевного болю і щирого жалю (св. Верн.). Мало знайти власні помилки та недоліки, — треба жалкувати за них і переборювати їх, роблячи добрі вчинки (Людв. Гран.).

Ми повинні щиро жалкувати, що скоїли той чи інший гріх. Нам повинне спричиняти біль усвідомлення, що ми образили Бога. Будь-яка образа Бога повинна стати для нас неприйнятною. А також ми повинні надіятися на Боже милосердя.

Щиро жалкувала Магдалина, котра, плачучи, впала до ніг Ісуса Христа (Лук. 7); а також Петро, який гірко заплакав, коли усвідомив, що він відрікся Спасителя (Мат. 26, 75); справжній жаль за свої гріхи виявив Давид, коли, засоромлений пророком Натаном, лежав на землі, нічого не їв і не пив (II Сам. 12), а лише просив: "Помилуй м'я, Боже, з милості твоєї, з великого милосердя твого зітри мої провини... Відверни лице твоє від гріхів моїх..." (Пс. 51). Отже, справжній жаль є болем душі. Зовнішній вияв жалю — на словах, через плач, виривання волосся чи розривання одягу (Йоіл 2, 13) –це ще не жаль. Той, хто проявляє жаль назовні, а не має його всередині, є лицеміром. Зрозуміло, що той, хто відчуває жаль у серці, той звичайно виявляє його і назовні, бо людині тяжко приховати свої почуття; але хто виявляє жаль назовні, не маючи його в серці, той лицемірить. — Правдивий жаль повинен стосуватися Бога; він називається надприродним, бо походить із віри у світ невидимий, надприродний. Якщо хтось шкодує за тим, що скоїв гріх, лише з огляду на прикрі тимчасові наслідки, той не відчуває правдивого жалю. Його жаль є природним жалем і не має заслуги перед Богом. Так, напр., шкодував жорстокий цар Антіох Етіфанес, коли гризли його хробаки (II Мак. 9, 13). Так жалкує азартний гравець, пияк або спійманий злочинець, коли бачить лихі наслідки своїх учинків. Правдивий жаль полягає в рішучому і повному відверненні від гріха; він зводиться не стільки до почуття, скільки до волі. "Коли те, що раніше тебе тішило, тепер завдає страждань і мук, тоді відчуваєш правдивий жаль" (св. Авг.). Щирий жаль повинен з'єднатися з упованням на Боже милосердя; Інакше був би розпачем, як це трапилося з Юдою. Гірко плачучий Петро повинен стати для нас взірцем правдивого жалю.

Правдивий жаль не раз виявляється назовні через сльози жалю.

Так було з Магдалиною в домі Симона (Лук. 7, 38) і з Петром, котрий зрікся Спасителя (Мат. 26, 75). Петро оплакував свій гріх протягом усього життя, і від сліз на його обличчі з'явилися дві глибокі борозни.

Не мусимо плакати, коли каємося, але якщо це сталося, то можемо бути певними, що наша сповідь буде успішною, і прощення гріхів вірогідніше. Сльози тих, хто кається, — це найвагоміший аргумент, вони спонукають Бога до прощення (св. Єр.). Сльоза каяття, донька жалю, змиває брудні плями гріха (св. Авг.). Такі сльози є різновидом хрещення, але при справжньому хрещенні вода збігає ззовні, а тут лине зсередини (св. Берн.). Сльози каяття сприяють просвітленню розуму. Як повітря після зливи, так душа після рясних і щирих сліз стає яснішою і чистішою (св. Золот.). Чим частіше оплакуємо гріхи, тим краще пізнаємо їх тягар; око душі стає зіркішим, омившись у сльозах каяття (св. Григ. В.,). — За сльозами каяття найчастіше наступає повна зміна способу життя; це цілющі джерела, котрі лікують хвороби душі (Вен.). Вони освіжають нас, як роса освіжає рослини (Св. Золот.). Вони є напоєм, котрий приємно освіжає того, хто розкаявся (Св. Бонав.). Сльози каяття тішать Ангелів, як вино розвеселяє серце людини (Св. Верн.). Щирі сльози каяття відганяють диявола (Св. Бонав.). Отже, такі сльози володіють силою, подібною до сили свяченої води. "Плач над самим собою, і не буде потреби оплакувати тебе іншим після твоєї смерті" (Св. Амвр.). Правдивого жалю досягаємо тоді, коли зрозуміємо, що, згрішивши, ображаємо безмежну велич Бога і засмучуємо нашого улюбленого Отця і найбільшого Добродія.

Придивись до мільйонів небесних тіл, до безлічі людей на землі, згадай незліченність духів і т.д., і подумай, якого могутнього Творця, якого могутнього Царя, яку Велич ти образив! Замислись далі над великою любов'ю небесного Отця до тебе, з якої жертвував за тебе Свого найдорожчого Сина (Йоан 3, 16). Зваж також, скільки за тебе страждав Син Божий, а, отже, сам Бог! Пригадай ті незліченні милості, якими постійно обдаровує тебе Господь Бог; все, що маєш, дісталося тобі з Його рук. А ти, замість вдячності до Нього, так часто Його засмучуєш і ображаєш. За добро відплачуєш Йому чорною невдячністю. Чи добре чиниш і чи може це тебе тішити?

Той жаль, котрий походить із чистої любові до Бога, нази­ваємо досконалим жалем. Хто пробудить у собі такий жаль, відразу, ще перед сповіддю, отримує відпущення гріхів (Трид. Соб. 14, гл. 4).

Два сини, яких батько послав до міста за покупками, прогаяли багато часу, витратили нерозумно гроші. Повертаючись додому, вони починають плакати. Один із них плаче, бо знає, що за своє недбальство буде покараний батьком, а другий — із жалю, що образив улюбленого батька. Перший хлопець є прикладом людини з недосконалим жалем, в образі другого бачимо доско­налий жаль. "Отже, досконалий жаль має та людина, котра жалкує за скоєні гріхи, тому, що ними образила доброту Бога" (св. Альф.). Досконалий жаль мали, напр., Давид, Петро, Магдалина, митар, котрий молився в храмі, тому вони так швидко здобули прощення гріхів. Як випливає зі слів Ісуса Христа, сказаних Магдалині (Лук. 7, 47), досконалий жаль — це ніщо інше, як велика любов до Бога, отже, справа Св. Духа, котрий через любов оселився в людині. А людина, яка має в собі Св. Духа, є вже в стані освячуючої ласки, отже, вільна від смертного гріха. "Найменшого ступеню досконалого жалю вистачає, щоб відразу згладити будь-яку провину гріха (св. Тома з Акв.). Той, хто пробудить в собі досконалий жаль не маючи на совісті тяжкого гріха, досягне примноження освячуючої ласки і відпущення тимчасових покарань. З досконалим жалем пов'язане бажання висповідатися, отже, такий жаль можна порівняти з хрещенням бажання. Людина не зобов'язана сповідатися відразу після того, як пробудила у собі досконалий жаль, вистачить відправити сповідь лише тоді, коли зобов'язує до того Церковна заповідь.

Досконалий жаль треба часто пробуджувати в собі, особливо в годину смерті і в небезпечні для життя моменти.

Припустимо, що ти в дорозі і тобі загрожує якась небезпека — відразу пробуди в собі досконалий жаль, і його вистачить, аби повністю поєднатися з Богом. Імовірно, що під час потопу і зруйнування Содому не один урятувався від вічної загибелі завдяки пробудженню в собі досконалого жалю (К. Еммеріх). Коли з якихось причин ти тяжко образиш Бога, відразу пробуди в собі досконалий жаль. Також ніколи не лягай спати, не розпочинай щоденної праці, не відправляйся в подорож, якщо не забезпечиш собі наперед спасіння досконалим жалем. Той, хто має сильну волю, може легко пробудити в собі досконалий жаль. Досконалий жаль і в Старому Завіті був єдиним засобом для відпущення гріхів. Кожний християнин також зобов'язаний, під загрозою смертного гріха, пробудити в собі досконалий жаль у хвилину смерті, якщо має на совісті тяжкий гріх і не може висповідатися. Лише тій людині, котра ніколи не молиться, не слухає проповідей, не читає побожних книжок, тяжко пробудити в собі досконалий жаль. Така людина схожа на заржавілий зіпсо­ваний годинник: вона не йде, хоча Господь Бог обдаровує її діючою ласкою. "Той, хто погорджує проповіддю і молитвою, для пробудження в собі досконалого жалю потребує надзвичайного милосердя, чуда ласки" (Лєрх.).

Правдивий (хоча й недосконалий) жаль також є тоді, коли шкодуємо про скоєні гріхи з огляду на справедливе Боже покарання, якого повинні за них сподіватися.

Згадай про страшне покарання грішних Ангелів, перших людей, мешкан­ців Содому, сучасників Ноя і т. д. Зваж, якими страшними є кари пекла. І якщо б ти навіть не потрапив до пекла, то не уникнеш покарання чистилища. Там відчуєш біль, який є гострішим від будь-якого болю на землі ( св. Тома з Акв.), сильнішим, аніж усі страждання Мучеників (св. Авг.). Отже, замислись, що чекає тебе за образу Бога! Чи так приємно тобі ображати Бога? Вирази свій жаль.

Жаль, котрий походить із боязні Бога, називається недоско­налим жалем. Хто пробудить у собі такий жаль, отримає відпу­щення гріхів лише через розгрішення священика.

Недосконалий жаль мали ніневитяни, зворушені проповіддю Йони (Трид. Соб. 14, гл. 4). Недосконалий жаль є менш успішним; він є ніби маленькою іскоркою, яку треба спочатку роздмухати сповіддю і розгрішенням священика, щоб вона могла спалити полову гріха.

Хто сповідається без справжнього жалю (досконалого чи недосконалого), не отримує від Бога прощення гріхів.

Той, хто сповідається без жалю за скоєні гріхи і без прагнення виправитися, отже, ніби за звичкою і не усвідомлюючи своїх гріхів, такому сповідь не принесе ніякої користі (св. Кар. Б.). Сповідь без жалю — це колос без зерна, голка без нитки. Хто сповідається без жалю, молотить голу солому (Авр. а Ст. Кл.). Христос прокляв смоківницю, котра не плодоносила; так само відки­дає сповідь без справжнього жалю, бо на дереві каяття слова визнання є лише гіллям і листям, а плодом є жаль (св. Григ. В.). Хто сповідається без жалю, той схожий на людину, котра відкриває рани, але не кладе на них жодних ліків (св. Григ. В.). Ще історія блудного сина свідчила про те, що самої сповіді не вистачає, бо батько не брав до уваги його визнання, але коли в його словах вловив зміни в поглядах і переконаннях, відразу обійняв його і пробачив. Єдиний ключ до Божої ласки — це жаль за скоєні гріхи.

Ми повинні твердо вирішити, виправитися, тобто прагнути за допомогою Божої Ласки уникати будь-якого гріха і будь-якої небезпечної нагоди до його скоєння.

З правдивим жалем тісно поєднане рішення виправитися (Трид. Соб. 14, гл. 4). Як вода з джерела, так і рішення виправитися випливає з правдивого жалю. "Доки, однак, не відокремиться воля від гріха, доти не може бути відпущений ані смертний гріх, ані гріх повсякденний" (св. Тома з Акв.). Не всі люди мають сильну волю — не один вирішує виправитися, але своїх добрих намірів не здійснює. Вони подібні до жінки, в котрої помер чоловік. Така жінка починає голосно ридати, не може нахвалитися небіжчиком і зарікається вийти заміж удруге; однак через деякий час повністю забуває про свої обіцянки і якомога швидше віддається знову (Мег. 5, 241). Не один вважає себе здатним на все, коли спіткає його нещастя або коли захворіє, але пізніше навіть не думає про виконання того, що обіцяв. Дорога до пекла мощена добрими намірами, яких не здійснено.. Не всі готові уникати будь-якого гріха. Кожний має свій улюблений гріх, якого не хоче позбутися, і тому не може вирватися з кігтів диявола та стати приятелем Бога, — а задля Бога треба віддати усе. Також обов'язковим є тверде рішення уникати будь-якої небезпечної нагоди до скоєння гріха (напр., п'яниця повинен рішуче уникати корчми і т. п.). "Лише той повністю відрікся поганої звички, хто відрікся нагоди до гріха" (св. Ізид.). Якщо ми не відчуваємо симпатії до когось, то намагаємося уникнути товариства цієї людини чи зустрічі з нею. Хто відчуває справжню ненависть до гріха, повинен так само чинити — повинен уникати всього, що веде до гріха і стосується гріха. Хто хоче виправитися, але не відрікається від нагоди до скоєння гріха, той схожий на людину, котра змітає павутиння, але не вбиває павука. Люди, котрі після сповіді не уникають нагоди до скоєння гріха, пізніше скоюють ще тяжчі гріхи. Однак, треба пам'ятати, що найтвер­діших намірів не вистачить надовго, якщо Бог не допоможе. Тому, приймаючи якісь рішення, ми не повинні повністю покладатися на свої власні сили (як це робив Петро), але насамперед мусимо сподіватися на Божу ласку і щиро просити її.

Ми повинні висповідатися, тобто наодинці зі священи­ком докладно, щиро і з покірністю визнати всі відомі нам тяжкі гріхи, щоб отримати від нього розгрішення. Ми повинні також вказати число скоєних тяжких гріхів і обста­вини, котрі можуть змінити вид гріха (Трид. Соб. 14, гл. 5, кан. 7).

Необов'язково, але варто визнавати на сповіді повсякденні гріхи (Трид. Соб. 14, гл.5).

Хто забув визнати на сповіді якийсь тяжкий гріх, повинен про нього сказати на наступній сповіді.

Свої гріхи ми повинні визнати таємно. Під час сповіді повинні говорити так тихо, щоб, окрім священика, ніхто з присутніх не чув нас. Священик також повинен говорити тихо. На сповіді ми мусимо докладно розповісти про свої гріхи, уникаючи загальних фраз. Не вистачить, напр., сказати: "Я згрішив (ла) проти 3, 5 і 7 заповіді", або "Я не любив (ла) Бога від щирого серця, думав недобре, вживав непристойні слова, чинив зло і т.п." Такі загальні висловлення нічого не означають і нічого не вияснюють.

Отже, треба говорити докладно, але при цьому висловлюватися коротко, остерігаючись зайвої балаканини; під час сповіді слід також висловлюватися пристойно. Від щирого серця треба визнавати свої гріхи, уникати двозначних фраз і не виправдовуватися. Хто, напр., сказав: "Я вкрав дрібницю", замість "Я вкрав монету", той обманює не священика, а самого Бога. Хто під час сповіді намагається виправдатися, чинить нерозумно, як перші люди, котрі хотіли відсунути від себе заподіяний гріх, і тому Бог призначив їм таку тяжку покуту. "Коли ти сам себе звинувачуєш, — Бог тебе виправдовує, але коли ти себе виправдовуєш — Бог тебе звинувачує" (св. Авг.).

Визнавати свої гріхи на сповіді треба з покірливістю, котра проявляється, перш за все, в тому, що, визнаючи гріхи, стаємо на коліна. Нас не повинні вражати і дивувати питання священика та його напоумлення. Священик має на це право як намісник Бога, а ти під час сповіді є лише жалюгідним гріш­ником. Французький король св. Людовик IX одного разу сказав сповіднику, котрий під час сповіді не посмів з поваги до короля обминути належних йому титулів: "Я тут не король, а ти, отче, не мій підданий, але я тут є дитиною, а ти отцем". Якщо сповідник вважає, що сповідь не була докладною, він розпитує того, що сповідається, про подробиці. Людина, яка сповідається, повинна назвати сповіднику усі свої гріхи. Хто, напр., не може говорити (глухонімий або тяжкохворий), той повинен мімікою і знаками визнати свої гріхи. Якщо глухонімий вміє писати, то може написати свої гріхи і віддати священикові. Не можна дати розгрішення заочно, навіть якщо би хтось просив цього у листі або через посланця (Клим. VIII. 20. III. 2602). На сповіді ми повинні визнати бодай смертні гріхи і цього достатньо. Дуже погано, коли той, хто сповідається, замовчує саме смертні гріхи і визнає лише повсякден­ні. — Дуже корисно, крім смертних гріхів, визнавати на сповіді гріхи повсякденні.

Сповідаючись у повсякденних гріхах, позбуваємось більшої частини тимчасових покарань (св. Бонав.), а також здобуваємо внутрішній спокій, бо деколи нам важко визначити, чи той чи інший гріх тяжкий чи легкий. Якщо хтось не має на совісті жодного важкого гріха, під час сповіді повинен визнати хоча б один повсякденний гріх, або назвати якийсь важкий гріх, з якого вже висповідався, бо інакше священик не зможе дати йому розгрішення.

Несповідані смертні гріхи мусимо визнавати всі, хіба що це неможливе (тоді вистачить сказати деякі або один). Таке може статися з конаючими; людьми, які потрапили в небезпеку; хворими, яким важко говорити; хворими, які перебувають у лікарнях і сповідаються у присутності інших хворих, які можуть почути визнавані гріхи. Не мусить визнавати усі гріхи і грішник, який сповідається під час епідемій, тому що священик у цьому випадку не може витрачати на сповідь надто багато часу. На сповіді ми повинні визнати усі смертні гріхи, які тільки знаємо. Однак, якщо хтось під час сповіді забув, якийсь смертний гріх, то повинен визнати його на наступній сповіді. Не треба також непокоїтися, коли пригадаєш собі той гріх після прийняття св. Причастя, бо ти не втаїв його свідомо і сповідь твоя була доброю. Під час сповіді ми повинні вказати також число скоєних смертних гріхів; якщо не пам'ятаємо докладно, то треба вказати принаймні приблизне число. Однак ніколи не можна з остраху або фальшивого сорому навмисне зменшувати число скоєних тяжких гріхів, бо в такому випадку сповідь буде святотатською І, таким чином, не дійсною. Мусимо також вказати обставини, котрі видозмі­нюють гріх. Якщо хтось, напр., ненавидів батьків, не вистачить сказати: "Я відчував ненависть до ближнього", але треба визнати, що ненавидів саме батьків, бо ненависть до родичів видозмінює гріх. Також слід згадати про ці обставини і тоді, коли хтось ограбує когось або своїм гріхом погано вплине на інших. Зате не обов'язкова так суворо вказувати на ті обставини, які лише збільшують гріх.

Ми повинні надолужити за гріх, тобто докладно відправити покуту, яку наклав на нас сповідник.

Через Тайну Покаяння не завжди відпускаються усі тимчасові покарання за гріхи. Бог не є настільки милосердним, щоб перестати бути справедливим (св. Авг.). Тому на сповіді грішникові призначається покута, через яку відпускаються йому тимчасові покарання за гріхи. Та покута є покаранням, але, водночас, і ліками. Священик під час сповіді не лише звільняє грішника від гріха, але й призначає покаянні справи, які протистоять негативним нахилам грішника: скупому — давати милостиню, непоміркованому — призна­чає піст і т.п. Ніщо так добре не викорінює гріхів, як молитва, піст і милостиня, бо саме ці доброчесності переборюють протилежні їм головні недобрі потяги людей: похіть очей, похіть тіла і похіть духа, або гордівливість (Трид. Соб. 1.4, гл. 8).

Сповідник звичайно накладає нам, як покарання, мо­литву, піст або милостиню з тією метою, щоб ми завдяки цьому здобули часткового відпущення тимчасових кар за гріхи і послабили свої негативні нахили (Трид. Соб. 14, гл. 8).

У перші роки християнства церква накладала дуже тяжкі покути, напр., піст на хлібі і воді, відмова від м'яса і вина, неприйняття св. Причастя, привселюдне визнання своїх гріхів і т.п. Такі покарання тривали протягом кількох місяців і навіть тяглися роками, деколи аж до смерті. Деякі люди, котрі прагнули щиро розкаятися у своїх гріхах, перебиралися у пустелю, де роками спокутували свій гріх, напр., Марія з Єгипту. Такі покарання призна­чала церква не лише за тяжкі злочини, але часто і за дрібні провини, напр., за недотримання посту, сміх в церкві, ігнорування Службою Божою і т. п. Сьогодні священики накладають переважно дуже легкі покути, які зовсім не відповідають тим покаранням, які ми заслужили. Тому ми повинні самі добровільно чинити різні покаянні справи, зменшуючи собі цим майбутні покарання в чистилищі.

Деколи сповідник наказує відшкодувати заподіяне зло або завдані моральні збитки: той, хто забрав чуже добро, повинен повернути його або винагородити заподіяну кривду; той, хто образив іншого, зобов'язаний попросити в нього пробачення і т. п. Зрозуміло, що сповідник в таких випадках чинить дуже м'яко і доброзичливо і, звичайно, не буде вимагати чогось неможливого або надто складного чи зайвого. Коли ж це не так, то можна звернутися до іншого сповідника (св. Альф.).

Призначені сповідником покаянні справи треба відразу докладно виконати.

Завдяки цьому позбуваємося набагато більше покарань за гріхи, ніж завдяки іншим численним добровільним справам каяття. Цінність цих справ залежить від послуху, з яким їх здійснюємо.

Надолуження (виконання нами покаянних справ), втратило б цінність, якби ми його самовільно змінили. Отже, його треба виконати докладно, а якщо б з якихось причин це було б неможливо зробити, то на сповіді ми відразу повинні сказати про це сповідникові. Негайне відправлення покути призначене тому, що лише тоді відпускаються нам через неї покарання за гріхи, коли відправляємо її в стані ласки. А в стані ласки знаходимося безпо­середньо після гідної сповіді. Однак необов'язково відправляти покуту ще перед прийняттям св. Причастя, хіба що так наказав вчинити сповідник. Хто ж зовсім  ігнорує покутою, той втрачає багато ласк і грішить проти послуху, який належиться заступникові Ісуса Христа на землі; однак сповідь, незважаючи на те, залишається дійсною (хіба що вже під час сповіді не мав наміру виконати покуту).

Хто, лінуючись, не відправляє призначеної покути, той може згрішити тяжко або легко (повсякденно); це залежить від того, яка покута була призначена.

Щоб людина, під загрозою тяжкого гріха, була зобов'язана відправити призначену покуту, необхідно, щоб сама покута була велика; щоб ця покута була призначена за тяжкі і ще не прощені гріхи; щоб сповідник зобов'язав того, хто сповідається, до відправлення цієї великої покути під загрозою тяжкого гріха. Хоча сповідник, накладаючи велику покуту, може її призна­чити тому, хто сповідається, під загрозою малого гріха, однак, якщо цього він не сказав, то це означає, що велику покуту призначив під загрозою тяжкого гріха, а малу покуту — під загрозою малого гріха. Всі наші покаянні справи не мають вартості самі по собі; вони набувають вартості лише через надолу­ження Ісуса Христа (Трид. Соб 14, гл. 8). Незважаючи на надолуження Ісуса Христа, покаянні справи з нашого боку є потрібними, бо Христос вислужив нам Своїм надолуженням лише те, чого ми самі не могли осягнути. Він відчи­нив нам небо, а тепер вже наша справа — здобути собі власними надолужен­нями те, що Він для нас заслужив. Лише тоді можемо бути прославлені з Христом, коли з Христом будемо співстраждати (Рим. 8, 17).

Ми повинні також здійснювати добровільні покаянні справи і терпляче зносити незгоди життя, спокутуючи цим якнайбільше тимчасових покарань за гріхи (Трид. Соб. 14, гл. 9).

Хто винен тисячу монет, — не сплатить боргу, якщо віддасть лише 300 або 400 монет, і не заспокоїться, доки не віддасть цього боргу. Так само й ми повинні безупинно працювати над сплатою своїх боргів (св. Григ. В.). Господа Бога, треба перепрошувати тривалим постійним надолуженням (св. Кипр.). Коли не хочеш бути покараним Богом, карай себе сам (св. Авг.). Усуваймо тяжкі муки невеликими зусиллями (св. Кипр.) Усе наше життя на землі повинно бути єдиною безупинною покутою. Бог обдаровує нас ласкою так довго, доки удосконалюємося в покуті (св. Авг.). Однак недобре бути занадто ретельними у справах каяття. Диявол деколи сам зваблює людей, щоб вони умертвляли своє тіло, щоб зробити їх нездатними до будь-яких справ каяття (св. Альф.). Терпляче зносячи незгоди життя, також досягаємо відпущення тимчасових покарань за гріхи. Гнійну рану охоче дозволяємо лікареві розрі­зати; подібно і грішник повинен дозволити Божественному лікареві лікувати рани своєї душі розпеченим залізом страждань (св. Григ. В.). Терпляче зносячи найдрібніші незгоди, можемо набагато більше спокутувати, ніж значно більшими добровільними справами каяття. Адже ми повинні вважати щастям те, що свої гріхи можемо спокутувати вже тут, на землі. Зважмо, що покарання в чистилищі є, значно більшими і зовсім не сприяють майбутньому вічному щастю, бо вони вже не є надолуженням (Св. Тома з Акв.).

Можна спокутувати більшу частину покарань за гріхи насамперед тим, що радо приймаємо смерть з руки Бога. "Хто вмирає, здаючись на волю Божу, той залишає іншим впевненість у тому, що врятований" (св. Альф.).

Здійснюючи справи каяття і терпляче зносячи будь-які страждання, не лише звільняємося від тимчасових покарань за гріхи, але й примножуємо наше щасливе життя на небі.

Надолуженням здобуваємо собі у Бога не лише прощення, але й винагороду (Св. Кипр.).

Усі страждання — це не лише кара за гріхи, але й, силою Божого мило­сердя, — щаблі, по яких вступаємо до неба (св. Франц Сал.). Пізнай в тому велику доброту і Боже милосердя!

ЗАГАЛЬНА СПОВІДЬ

Загальна сповідь — це повторення воднораз усіх сповідей, або повторення лише певного числа сповідей.

Свою душу ми часто очищаємо за допомогою звичайної сповіді, але через деякий час вдаємося до основного очищення завдяки загальній або генеральній сповіді.

Загальна сповідь є для нас дуже корисною: вона, сприяє досконалішому самопізнанню, збільшує в нас покірність і спо­кій душі і, здобуває нам багато Божих ласк.

Завдяки загальній сповіді ми виявляємо в собі найскритіші негативні риси.

Загальна сповідь збільшує в нас покірність. Не можуть зробити нас покір­ними окремі гріхи, визнані на звичайних сповідях; однак це в силі зробити ціле військо гріхів, зібране на загальну сповідь (Скар.). Загальна сповідь сприяє також спокою душі і здобуває нам більші ласки у Бога. Як убогий викликає більше співчуття і дістає більшу милостиню, коли докладніше покаже свою злиденність, так само і людина викликає у Бога тим більше співчуття і здобуває тим більше милостей, чим більше упокориться детальним визнанням своєї нужди і немочі (Родр.) Цікаво, що якраз люди, котрі відправляли загальну сповідь, дійшли до особливо великої святості, як, напр., св. Ігнатій Лойола, св. Франц Салезій та інші. Для багатьох загальна сповідь стала, щонайменше, початком праведного життя (Лев II). З цього можна зробити висновок, які великі ласки дає нам загальна сповідь.

Загальна сповідь є обов'язковою для тих, котрі відбували святотатські сповіді; для тих, котрі сповідалися без жалю і без твердого рішення виправитися. Для тих, хто добре відправ­ляв сповіді, загальна сповідь необов'язкова, однак і їм можна дозволити відправити загальну сповідь, якщо винесуть з неї значну користь для душі.

Загальну сповідь повинні відбути наречені, богослови перед рукополо­жениям, вмираючі і т. д. "Яку велику радість повинна принести вмираючому думка, що вже впорядкував усі свої справи" (Лев II). Надто педантичним людям також можна дозволити відправляти загальну сповідь; їм шкодить не загальна сповідь, а, швидше, те, що вони хочуть часто повторювати загальну сповідь.

БОЖЕСТВЕННЕ ПОХОДЖЕННЯ СПОВІДІ

Сповідь установив Ісус Христос в день Свого воскре­сіння, сказавши Апостолам: "Кому відпустите гріхи — відпус­тяться їм, кому затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос наділяє Апостолів владою судити душі. Разом з тим, Він зобов'язав вірних відкривати перед ними свою душу, бо інакше Апостоли не могли б судити справедливо. Священик, приступаючи до сповіді, перш ніж оголосити справедливий вирок, повинен пізнати стан тієї людини, котра приступає до того суду (сповіді). Суд цей (сповідь) відбувається таємно, без свідків: сам грішник віддає себе на суд, сам себе й звинувачує. Саме тому в сповіді він повинен щиро відкрити свою душу. Якщо ж грішник ошукує священика, приховуючи великі провини, — над такою людиною зависає вирок вічних мук. Зі слів Ісуса Христа випливає і те, що священик повинен знати гріхи, бо інакше не міг би їх затримати; отже, з цього кожний повинен зробити висновок, що вірні мусять визнавати свої гріхи сповіднику.

Сповідь існувала в церкві завжди (Трид. Соб. 14, 6).

Ще в Старому Завіті знаходимо сповідь, правда, не як Тайну, а як прообраз. Перша сповідь відбулася в раю; сповідником був Бог, а Адам і Єва — тими, що каялися. Від Каїна Бог вимагає сповіді, а коли той відмовляється від неї, стає проклятим. Давид визнав свої гріхи і здобув прощення. Свого роду визнан­ня гріхів існувало, як звичай, у євреїв — згідно з вказівками і настановами Мойсея (Левіт 5, 6; 4, 6). Свої гріхи люди визнавали під час хрещення Йоанові Хрестителю (Мар. 1, 5). Ісус Христос прийшов не ліквідувати закон Мойсея, а лише доповнити його і удосконалити (Мат. 5, 17); отже, й сповідь, яка вже існувала, лише затвердив і удосконалив. Ісус Христос підніс сповідь до гідності Тайни і пов'язав з нею численні ласки.

Ще при Апостолах християни "визнавали та виявляли діла свої".

Так, напр., приходили до св. Павла в Єфезі (Діян. Ап. 19, 18). Св. Йоан Євангеліст говорить, що, визнаючи свої гріхи, можна здобути їх прощення (І Йоан І, 9).

Св. Отці і вчителі Церкви з давніх-давен у своїх листах часто закликали вірних до св. сповіді, використовуючи цікаві порівняння.

Тертуліан (+240), напр., порівнює християнина, котрий не хоче визнати священику своїх гріхів, із хворим, котрий соромиться показати лікареві свою рану. Оріген (+254) говорить, що гріх мучить нашу душу, доки не позбудемося його на сповіді. Св. Василій говорить, що, як хворий звертається до лікаря, так і грішник повинен звертатися до тих, хто уповноважений відпускати гріхи, тобто до будівничих Божих ласк. Св. Августин виразно говорить: "Не вистачить визнати гріхи самому Богу, перед котрим неможливо нічого прихо­вати, але обов'язково треба визнати їх Його заступнику, священикові". — Папа Лев І у своєму листі до єпископів Капанії в 450 р. говорить про надмірну суворість прилюдної сповіді і вказує на достатність визнання своїх гріхів таємно. Важливо й те, що св. Отці застерігають християн від приховування гріхів на сповіді. З огляду на ці історичні свідчення, протестантський історик Гіббонс вважає абсолютно доведеною справою існування сповіді вже протягом усіх перших чотирьох століть християнства. Існування сповіді у наступні століття можна довести численними свідченнями. Досить згадати, що з історії знаємо сповідників майже усіх християнських правителів.

Так, напр., у VIII столітті сповідником Карла В. був Гільдегрант, архієпископ Колонський.

У найдавніших сектах також існувала сповідь, хоча вони (секти) і відійшли від правдивої церкви.

Неможливо допустити, що сповідь була винаходом людини.

Історія зберегла імена видатних винахідників. Але хто є автором сповіді? Який Святий, Отець церкви або Папа? В якій країні і коли вона була встанов­лена вперше? На ці питання неможливо відповісти. Якщо б хтось із людей хотів запровадити сповідь, чи не привело б це до обурення і опору, як це сталось в Англії, коли пузеїти хотіли запровадити сповідь? Історія не говорить нам про це нічого. Нерозумно стверджувати, що сповідь запровадили священи­ки. З якою метою вони б це робили, адже цим вони ускладнюють свої обов'язки і це не приносить їм жодної тимчасової користі, а лише завдає їм зайвого клопоту? Бо жодна праця не є такою обтяжливою і шкідливою для здоров'я священика, як власне сповідь. Зрештою, і самі священики так само зобов'язані сповідатися, як всі вірні.

Протестанти стверджують, що сповідь запроваджено на Лютеранському Соборі в 1215 р., тому що саме тоді було зобов'язано вірних сповідатися хоча б раз на рік. Такий висновок нерозумний. Коли батько наказує синові, щоб той відвідував його бодай раз на рік, то нерозумно було б робити висновок, що син ніколи перед тим не був у батька.

Установлення Тайни Покаяння є доказом великого милосердя і мудрості Господа Бога.

Згрішивши, стаємо схожими на злочинців, засуджених на смерть, але як легко здобуваємо прощення від Бога! Бог не вимагає від нас тяжких страждань, паломництв до Єрусалиму і т. п.; Він бажає лише, щоб ми визнали гріхи перед Його слугою, котрого добровільно обираємо і котрий зобов'язаний зберігати таємницю. Духовний в'язень, на відміну від тюремного, може без усяких труднощів звільнитися від пут гріха. Боже милосердя є невичерпним. Тяжко заперечити, що сповідь є лише справою Божої мудрості (філософ Лейбніц). Мудрість досвідченого лікаря проявляється в лікуванні хворих засобами, які протистоять недузі, — таким чином усувається не лише хвороба, але і її причина (св. Бонав.). Усі гріхи, як відомо, походять з надмірної гордості, саме вона є початком будь-якого гріха (св. Тома з Акв.); а сповідь якраз є протилежністю гордості, бо вона упокорює грішника. Але мудрість Бога полягає також в тому, що сповідь, встановлена Ним, легка для здійснення, хоча людині нелегко її відбути, тому що вона вимагає від людини великих зусиль для переборення самої себе. Нерозумно чинить той, хто думає, що може обійтися без сповіді.

У ЧОМУ КОРИСТЬ СПОВІДІ

Сповідь корисна як для кожної людини зокрема, так і для суспільства в цілому.

Сповідь сприяє кращому пізнанню людиною самої себе, тренує її сумління, приносить задоволення, зміцнює характер і вдосконалює духовність.

Людина, яка сповідається, повинна порівняти свої вчинки з Божими запові­дями, завдяки чому вона краще пізнає саму себе, що вже є початком виправ­лення. — Сповідь робить нас совіснішими. Часто сповідаючись, ми краще усвідомлюємо Божі заповіді, котрі западають глибоко в душу, і коли згодом виникає нагода скоїти якийсь гріх, то відповідна заповідь відразу постає перед нашими очима і стримує нас від падіння. Не раз сама лише думка про майбутню сповідь утримує нас від скоєння гріха. Не один стримується від гріха тому, що йому було б неприємно визнавати цей гріх перед сповідником (Альб. Штольц.). Досвід вчить, що людина, котра, скоївши тяжкий гріх, відчуває муки совісті, знаходить внутрішній спокій, визнавши цей гріх. Сама природа спонукає людину до визнання своїх помилок, і Бог використав цю схильність, встановивши Тайну сповіді. З другого боку, людину втішає впевненість у тому, що її гріхи будуть відпущені. Ісус Христос запевняє Магдалину в тому, що її гріхи відпущені, щоб її заспокоїти.

Сповідь гартує в людині силу волі, зміцнює характер. Сповідь вчить нас переборювати самих себе, що є першою і найважливішою ознакою людини з твердим характером. Сповідаючись, здобуваємо від Св. Духа просвітлення розуму і зміцнення волі, і чим сильніше прагне воля добра, тим сильніший характер людини.

Сповідь, зрештою, сприяє нашому моральному удосконаленню. Саме тому гордівливі люди уникають сповіді. Хто щиро і відверто сповідається, той повністю звільняється від уз диявола. Бо хто визнає правду тоді, коли спокуса обману велика, той повністю зрікається батька обману — диявола і звертається до Того, котрий є самою Правдою. А чим слабшою є над нами влада диявола, тим легше досягаємо моральної досконалості і наближаємося до Бога. Характерно, що люди, які починають жити грішним життям, перш за все відмовляються від сповіді. І, навпаки, той, хто прагне виправитися, насамперед сповідається. "Початком добрих справ є визнання злих справ" (св. Авг.). Визнання провини — це ознака одужання (Сенека).

Суспільству в цілому сповідь корисна тим, що вона усуває ворожнечу між людьми, лагодить суперечки, зумовлює повер­нення несправедливо забраного добра, запобігає багатьом злочи­нам і успішно переборює численні пороки.

Хто не хоче пробачити своєму ближньому або повернути несправедливо забрану річ, той не отримує розгрішення.

Сповідник намагається відмовити людину, яка сповідається, від усяких недобрих рішень, напр., самогубства, від помсти і т. п.; він також радить, як можна перебороти свої пристрасті. У сповідальниці священик працює над зміцненням моральності більше, ніж на амвоні, бо розмова на самоті приносить більше користі. Саме тому говорить Пій V: "Дайте мені добрих сповідників, і я зміню лице землі".

ПОВЕРНЕННЯ ДО ГРІХА

Після прийняття св. Тайн люди дещо стримують свої пристрасті, але незабаром знову дають їм волю і навіть часто грішать тяжче, ніж перед сповіддю.

"Багато хто розпочинає добре, але не всі здатні вистояти" (св. Єр.). Кладуть свою руку на плуг, і оглядаються назад (Лук. 9, 62). Такі люди схожі на безрогих, котрі після миття знову качаються в болоті (II Петро 2, 22), або на собаку, яка вертається до своєї блювотини (Прип. 26, 11).

Хто після навернення знову скоює смертний гріх, той ускладнює своє подальше виправлення і такого чекають суворі покарання.

Повторне скоєння наверненим смертного гріха стає для нього нещастям, бо тоді виправитися набагато складніше. Повторюваний гріх легко перетворю­ється у звичку, котрої дуже тяжко позбутися. Нелегко спонукати визнати свої гріхи тих, котрі вже раз були учасниками Св. Духа і знову згрішили (Євр. 6, 4). Повернення до гріха — наче повторне захворювання, котре ми вже колись вилікували — його лікувати набагато складніше (св. Верн.). Ісус Христос говорить, що до людини, котра повторила гріх повертається ворог і бере із собою ще сімох інших злих духів, гірших від першого (Лук. 11, 24). З такою душею диявол чинить так, як обережний вартовий в'язниці: в'язня, котрого вже раз не впильнував, охороняє набагато старанніше, ніж напочатку. Людина, котра вдруге скоює тяжкий гріх, засмучує Св. Духа (Єф. 4, ЗО), навіть відштовхує Його від себе і "нівечить Божий храм святий" (І Кор. З, 17) і, отже, стає недостойною допомоги, ласки Св. Духа. Неможливим стало одужання для того, хто роз'ятрив загоєні рани (св. Золот.). "Хто то тримається Господа Бога, то залишає Його, той втрачає Бога" (св, Авг.).

Людину, котра знову скоює гріх, чекають тяжкі покарання від Бога. Недарма звертається Спаситель до оздоровленого: "Оце видужав, тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось" (Йоан 5, 14). Світські суди також суворіше карають злочинців, які скоїли повторний злочин.

Той, хто знову скоїв смертний гріх, відразу повинен пробудити в собі жаль і якнайшвидше висповідатися; бо чим довше відкладає покуту, тим тяжче і тим менш вірогідне його навернення.

Прикладом для нас повинен бути Петро, котрий, зрікшися Ісуса Христа, відразу відчув жаль і став гірко плакати (Мат, 26, 75). Коли в хаті виникне пожежа, то можна загасити вогонь, якщо відразу почати діяти; подібно украй необхідний швидкий порятунок, коли знову скоїмо тяжкий гріх (св. Бернар­дин). Якнайшвидше покута в такому випадку може навіть сприяти збільшенню ласки. Для багатьох Святих скоєння гріха було поштовхом до тим більшої святості — ревність у розкаянні була у них більшою, ніж потяг до гріха, що і піднесло їх на вищу ступінь святості (Вен. XIV). Так було з Давидом. І, навпаки, чим довше відкладаємо покуту, тим менше можна сподіватися на Боже милосердя. Кожній людині Господь Бог не лише призначив якусь певну кількість талантів, але й визначив їй і кількість гріхів, які має намір їй пробачити; коли вона цю кількість переступить, перестає її шкодувати (св. Альф.; св. Вас; св. Єр.; св. Амвр.). Терплячість Бога щодо кожної людини триває до якогось певного моменту, з яким закінчиться також і термін ласки (св. Авг.).

Однак, коли внаслідок немочі скоюємо повсякденний гріх, то не треба цим непокоїтися, але треба упокоритися перед Богом, надто журитися кожним повсякденним гріхом було б гординею, свідчен­ням того, що така людина не може знести своєї недосконалості. Вона гніва­ється, що є людиною, а не Ангелом (св. Франц Сал.). Це якраз і є причиною того, що людина не в силі позбутися гріхів. Не один сердиться на свій гріх, отже, посилює його, замість того, щоб викоренити (св. Франц Сал.). Ніхто не може бути вільним від повсякденного гріха без особливого привілею Бога, яким тішилася лише одна Богородиця (Трид. Соб. 6, 23). Бог допускає це тому, аби таким чином втримати нас в покорі. Він чинить, як матір, котра дозволяє дитині бігати по м'якій толоці, бо, хоча дитина і впаде, то великої кривди собі не завдасть, але може навчитися обережності; на кам'янистій і небезпечній дорозі, однак, бере дитину на руки. І Бог рятує нас своєю могутньою рукою великій небезпеці, але, разом з тим, зсилає на нас менші пригоди (св. Франц Сал.). Ми повинні відразу жалкувати за свої помилки, визнаючи нашу духовну неміч; звернувшись з новою вірою до Бога, ми не мусимо більше непокоїтися. Таким чином будемо ще мати користь з наших помилок (св. Франц Сал.; св. Альф.). Наші помилки повинні не знеохочувати, а упокорювати нас (св. Франц Сал.). Неможливо назавжди застерегтися від помилок, але можливо очиститися від нових (Скар.). Сім разів на день впаде праведник (Прип. 24, 16), але й сім разів підведеться (св. Франц Сал.).

Без особливої допомоги Св. Духа неможливо витривати в Божій ласці аж до смерті, тому ми повинні гаряче просити Бога про ласку витривалості.

Праведник для витривання в добрім, крім освячуючої ласки, потребує також і ласки діючої. Як око не може бачити в темряві, так найправедніша людина не може жити праведно без впливу ласки (св. Авг.). Праведні не можуть знаходитись в стані освячуючої ласки без особливої допомоги і милості Бога (Трид. Соб. 6, 22). Дар витривалості — це великий дар Бога (Флор. Соб.). Тому, хто не отримає цієї ласки, всі інші ласки будуть непотрібні. Лише той буде врятований, хто витриває до кінця (Мат. 24, 13). "Християнам йдеться не про початок, але про кінець, св. Павло почав життя недобрими вчинками, а закінчив добрими. Юда розпочав добре, а закінчив зрадою" (св. Авг.). Дару витривалості до кінця можемо досягти завдяки покірній молитві (св. Авг.).

Забезпечити собі спасіння можемо, часто здійснюючи добрі справи (II Петро 1, 10).

Щира молитва і шана до Матері Божої — ось головні засоби для витривалості в добрім.

Чим більше чинитимемо добрих справ, тим вірогідніше уникнемо засуд­ження. Петро і Давид, згрішивши, досягли великих милостей, незважаючи на те, що згрішили, лише тому, що мали за собою багато добрих справ. Молитва також є одним із головних засобів для витривалості у доброму. Ми повинні постійно підноситися до Бога на крилах молитви, щоб не скоїти тяжкий гріх. Вимагає від нас безперервних молитов і Спаситель (Лук. 18, 1). Не щезне в наших серцях любов до Бога, коли їх постійно наближаємо до Бога завдяки щирій молитві (св. Золот.). Через гарячу побожність до Матері Божої також легко досягаємо дару витривалості. Коли Марія до тебе прихильна, то неодмінно здобудеш спасіння (св. Берн.). Пам'ятай, що "кінець діло хвалить".

 ВІДПУСТ

Грішникові, відправляючому покуту, відпускаються не всі вічні покарання і не всі покарання тимчасові. Ці покарання грішник повинен спокутувати або тут, на землі (через хвороби, нещастя, спокуси, переслідування, добровільні справи каяття і т. п.), або після смерті в чистилищному вогні. Прикладом цього може бути св. Марія з Єгипту (+481), котра протягом сімнадцяти років вела розпусне життя; після свого навернення спокутувала і страждала в пустелі також сімнадцять років, зносячи страшні спокуси, голод і спрагу, холод і спеку. Те саме зустрічаємо і в житті інших людей, котрі розкаялися. Однак часто бувало, що Бог відпускав грішникам, котрі розкаялися, частково або й повністю покарання за гріхи і чинив так задля їхнього великого жалю або заступництва інших осіб. Слузі, котрий заборгував 10.000 талантів і на колінах просив про помилування, дарував цар (Бог) увесь борг (Мат. 18, 26). Розбій­никові по правиці, котрий розкаявся, обіцяє Ісус Христос, що ще того самого дня увійде до раю (Лук. 23, 13). Цю владу відпускати гріхи і покарання передав Христос Церкві.

Церква отримала владу заміняти тимчасові покаран­ня, які залишилися грішникові після єднання з Богом, на справи каяття, або й повністю їх відпускати (Трид. Соб. 25).

Ісус Христос дав св. Петрові і усім Апостолам владу усувати все, що затримує вхід до неба. Св. Петру сказав: "Що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мат. 16,19), а всім Апостолам: "і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Смертні гріхи назавжди зачиняють вхід до неба, а покарання за гріхи — деякий час; глава церкви або громада єпископів мають владу звільняти як від одних, так і від других. Св. Павло одного разу виключив із церковної громади грішного коринтянина, але коли той виявив глибокий жаль, відпустив йому не лише гріхи, але й решту покарань за гріхи (II Кор. 2, 10). Коли Церква має владу відпускати вічні покарання, як ми це вже довели, то тим більше має право відпускати набагато менші тимчасові покарання. Церква, відпускаючи тимчасові покарання за гріхи, нічого не дарує, бо доповнює брак надолуження із скарбів безмежних заслуг Ісуса Христа та Святих. Зважмо, що багато праведників здійснили у своєму житті більше справ каяття, ніж повинні були здійснити згідно із ступенем їхніх провин. А вартість їх заслуг, особливо з огляду на заслуги Ісуса Христа, є такою великою, що значно перевищує усі покарання живих (св. Тома з Акв.). Зі скарбів тих заслуг користають усі, хто належить до спілки Святих. Владу над скарбом тих заслуг Син Божий передав св. Петрові, вартовому неба (Папа Клим. VI).

Ще в період великих переслідувань християн Церква мала звичай (з метою зменшення тимчасових покарань за гріхи) накладати публічні справи каяття на грішників, котрі розкаю­ються; однак часто Церква заміняла ці покарання легшими або відпускала їх зовсім, якщо грішник виявляв щире бажання виправитися або коли за нього заступався якийсь мученик.

Тогочасні вірні — це новонавернені погани, які були людьми жорстоких звичаїв; отже, церква обов'язково змушена була чинити з ними суворо. При­людна покута в ті часи означала ніщо інше, як вилучення з церковної спілки. Вилученому був заборонений вхід до церкви; він міг лише стояти або клячати в притворі ще до початку Служби Божої вірних. Не міг також приступати до св. Причастя, а дозвіл отримував лише після завершення покути. Спокутуючи свої гріхи, в окремі дні повинен був постити на хлібі і воді. Така прилюдна покута тривала сім років, а накладала її Церква за тяжкі провини (відхід від віри, видавання св. Письма єретикам або іновірцям і т. п.). 3а особливо тяжкі злочини, як, напр., за вбивство, накладали людині, котра розкаюється, дванад­цятиліттю і навіть довгу покуту; зате за дрібні провини призначали лише покуту сорокаденного посту. — Однак Церква знала, що милосердний Бог посилає тимчасової покарання за гріхи не стільки для того, щоб покарати грішника, скільки для того, щоб його виправити. Отже, коли грішник своєю поведінкою і ревною покутою виявляє, що не лише поверхнево, але щиро прагне виправитися і виправляється, тоді тимчасове покарання за гріх стає майже зайвим. Тому Церква тим великим грішникам, котрі щиро розкаялися, відпускала покарання за гріхи частково або навіть повністю. Зваживши, що всі ми, християни, становимо загалом одну велику спілку святих, легко зро­зуміти, що одні можуть надолужувати за інших. "Що роблять за нас наші друзі, це робимо ніби ми самі, бо приязнь об'єднує два єства в одне завдяки взаємній прихильності" (св. Тома з Акв.). Саме тому Церква відпускала грішникам покуту частково або й повністю за усним або письмовим заступ­ництвом Мучеників.

У наступні століття, коли від прилюдних покут відмовилися, Церква дозволила грішникам, які розкаюються, справи каяття, потрібні для зменшення покарань за гріхи, заміняти милости­нею, хрестоносними походами або паломництвами.

Раніше треба було дбати про те, аби здобути відпущення. У середні віки Церква мала важливу причину для того, щоб замінювати відпокутування покарань за гріхи милостинею. Треба зважити, що люди в ті часи були дуже схильні до захланності і грабіжництва (розбоєм займалися навіть лицарі), а кожна вада найкраще долається чеснотою, яка їй протистоїть. Здобуті таким чином гроші переважно віддавалися на побудову монастирів і кафедральних церков. Так постала церква св. Петра в Римі. У 1095 році папа Урбан II на церковному з'їзді в Клермоні (Франція) проголосив повний відпуст тим, хто візьме участь у хрестоносному поході з метою пошуків св. Землі. З огляду на великі небезпеки і ризик, які чекали учасників походу, мало хто відповів згодою; тому Церква проголосила повний відпуст навіть тим, котрі розшукали б хоча одного добровольця, який погодився піти в похід або допомогли цій справі грішми; більше того, Церква гарантувала повний відпуст не лише хрестоносцям, але також їхнім батькам, рідні, жінкам і дітям. З такими самими умовами Церква проголошувала хрестоносні походи також проти воро­гів церкви (арабів в Іспанії, гуситів в Чехії, турків). Звичай здійснювати паломництва, напр., до Єрусалиму, Риму і т. п., з метою спокутування пока­рань за гріхи, знаходимо ще в X столітті. Коли ж св. Земля потрапила в руки турків, через що богомілля до Єрусалиму стали неможливими, Папа Боніфатій VIII проголосив повний відпуст тимчасових покарань за гріхи тим, котрі в 1300 р. 15 днів підряд відвідуватимуть собори св. Апостолів Петра і Павла в Римі. Це був так званий ювілейний відпуст, котрий повинен був повторюватися кожні 100 років. Однак згодом цей термін було скорочено для полегшення вірним доступлення того відпусту. Вже через 50 років (у 1350 р.) знову проголошено той відпуст ювілейним; але тепер ще додали обов'язкове відвіду­вання третьої церкви — лютеранської. Мільйони паломників прибули в тому році до Риму, аби доступити цього відпусту. Наступні Папи проголошували ювілейні відпусти що 33 роки, в пам'ять 33 років життя Ісуса Христа; пізніше цей термін був зменшений до 25 років, але зате було призначене обов'язкове відвідування четвертої церкви — церкви Марії Маджоре. Ще пізніше Папи (Папа Боніфатій 1400 р.) надали деяким містам (Монахії, Колони, Магдебургу, Празі і т. д.). привілей, згідно якому їхні мешканці могли доступити ювілейний відпуст вдома з умовою, що гроші, призначені на паломництво до Риму, відда­дуть відпустовому проповідникові. З тих часів почалися найрізноманітніші зловживання в справі уділювання відпустів. Ще в період хрестоносних походів з Риму вислано до різних країн так званих відпустових проповідників або квесторів, котрі належали переважно до чину францисканців або домініканців; вони повинні були проголошувати, яким чином можна здобути відпущення покарань за гріхи. Але серед них було багато проповідників, котрі зловживали своєю місією. Це привело до того, що багато хто з єпископів і навіть Собори (як Лютеранський у 1215 p.), змушені були суворо виступити проти цих зловживань. Триденський Собор (21, 9) змушений був ліквідувати уряд відпустових проповідників.

У наступний період Церква дозволяє ще частіше заміняти справи каяття, необхідні для зменшення тимчасових покарань за гріхи, іншими добрими справами, а передусім молитвою і прийняттям св. Тайн.

Таким чином Церква хоче заохотити вірних до прийняття св. Тайн (отже, до навернення і зміни способу мислення), до старанної молитви, до вступу у побожні братства, до вшанування образів і мощів і т. д. Церква чинить з нами, як мати, котра змішує гіркі ліки з чимось солодким, щоб тим самим спонукати дитину прийняти ці ліки. Мірилом для визначення кількості відпу­щених покарань за гріхи служить Церкві стародавня карність церковна. Коли, напр., Церква за відмовляння якоїсь молитви уділяє трирічний відпуст, то це означає, що, хто відмовить ту молитву, той спокутує стільки покарань за гріхи, скільки би спокутував, якщо б в перші роки існування Церкви відправ­ляв протягом трьох років призначену тоді сувору покуту. Оцінюванням у такий спосіб вартості відпустів Церква прагне, з одного боку, підкреслити свою повагу до стародавніх звичаїв, а, з другого боку, хоче нагадати вірним про суворість давніх покарань за гріхи, щоб вони тим старанніше виконували такі легкі теперішні настанови.

Відпущення тимчасових покарань за гріхи, яке здобу­ває людина, коли в стані ласки здійснить певні добрі справи, вказані Церквою, називається відпустом.

Відпуст (відпущення, помилування) — це, отже, звільнення від тимчасових покарань за гріхи (Март. V, Григ. VIII), коли ми вже здобули звільнення від гріхів і від вічних покарань. Відпуст — це свого роду амністія (помилування). Але відпуст не є абсолютним відпущенням смертних гріхів або вічних покарань; вони повинні бути вже відпущені, якщо хтось хоче доступити відпусту. "Відпуст є не звільненням від гріхів, а цілковитим або частковим даруванням надолуження" (Герсон). Отже, відпуст не є оминанням Тайни Покаяння, він, навпаки, зобов'язує до щирого навернення (Бурдалю). Відпуст також є не лише звільненням від деяких церковних покарань, але і відпущенням Божого покарання.

Відпуст звільняє лише від того тимчасового зла, яке не сприяє спасінню людини.

Отже, відпуст не знищує будь-яке зло і всі страждання на землі; він звільняє лише від таких страждань, котрі мали бути для людини покаранням за скоєні гріхи, але зовсім не від таких, котрі посилає Господь Бог для навернення людини і для захисту від скоєння нового гріха. На такі страждання немає жодних надолужуючих справ, тому що в такому випадку відпуст лише ставав би на заваді в досягненні досконалості. Доказом цього є приклад з життя царя Давида. Як покарання за скоєні гріхи, провістив йому Бог ранню смерть його дитини. Засмучений цар молився і постив, аби лише впросити Бога подарувати життя дитині; однак Бог не прийняв тих надолужуючих справ, і дитина померла (ІІ Цар. 12). Відпуст також не звільняє від тих страждань, якими Бог випробовує праведника, щоб дати йому тим більший ступінь вічної слави в небі. Адже без страждань ніхто не може бути врятований. Навіть Матір Божа, вільна від усякого гріха, змушена була багато страждати. Якщо б відпуст звільняв від страждань, то був би лише перешкодою у досягненні спасіння. Отже, відпуст, як і благословення, звільняє лише від тих страждань, котрі не зумовлюють спасіння душі.

Той, хто не знаходиться в стані Божої ласки, не може досту­пити жодного відпусту. Добрі справи, здійснені такою люди­ною, можуть лише сприяти її наверненню, але не зменшенню тимчасових покарань за гріхи.

Як мертвий член втрачає зв'язок з живими членами, так і на людину, котра живе в стані тяжкого гріха, отже, є мертвим членом Церкви, не можуть мати жодного впливу живі члени, жертвуючи за неї власне надолуження (св. Тому з Акв.). Смертний гріх — це неначе непробивний сталевий щит, від котрого відскакує будь-який вплив ласки, заслуженої для нас Ісусом Христом (Грине).

Церква надає відпусти за відмовляння деяких молитов, відві­дування деяких святих місць і використання деяких святих речей; а також надає особисті відпусти.

Ніколи не можна надавати відпусту з умовою дарування лише якоїсь грошової суми (Трид. Соб. 21 8). Відпустових молитов є багато. Їх необхідно відмовляти усно, але не обов'язково на колінах, хіба що це виразно вказано (Відп. к. 18, 9, 1862). Можна відмовляти їх будь-якою мовою, якщо лише правильний переклад; вистачить позитивного відгуку єпископа про переклад (Відп. 29, 12,1862). Такої молитви, як взагалі жодної доброї справи, не можна довільно змінювати навіть в найменших подробицях; також треба якнайдок­ладніше дотримуватись будь-яких вказівок щодо часу, місця і т. д. (Відп. к. 18, 2. 1835). Невелика помилка в молитві не спричиняє втрати відпусту (св. Альф.). З деякими молитвами пов'язаний відпуст на кожний раз, коли. лише їх відмовляють; з іншими — тільки раз на день. Крім того, є святі місця, з якими пов'язаний відпуст для тих, хто їх відвідує. Таким місцем є, напр., хресна дорога Ісуса Христа в Єрусалимі і кожна інша, впорядкована на її зразок; святі сходи (вони знаходяться тепер у Римі), по яких волочили Спасителя в домі Пилата. Ці сходи, котрі складаються з 28 мармурових східців, з Єрусалиму до Риму привезла імператриця Олена у 326 р. Хто на колінах сходить по тих сходах догори, одночасно роздумуючи над страстями Ісуса Христа, здобуває 9 років відпусту за кожну сходину (Пій VII. 2. 9, 1817). Копії тих святих сходів знаходимо в багатьох відпустових місцях і вони також переважно обдаровані відпустами. Більші відпусти пов'язані з відвідинами гробу св. Петра в Римі, стаційних церков в Римі (в яких зберігаються цінні мощі), церкви Порціюнкули коло Ассізі, святих місць в Єрусалимі, гробу св. Якова в Компостелі в Іспанії і т. д. Святими речами, з якими можуть бути пов'язані відпусти, є, напр., хрестики, вервиця, образки, образи, статуї; однак ті речі повинні бути посвячені Папою або уповноваженим священиком (звичайно окремим благословенням рукою). Відпуст можна надавати на такі речі, які зроблені з міцного матеріалу, напр., із заліза, дерева, олова. Можна також давати відпуст на вервиці, яка зроблена з міцного скла. Посвячення втрачає свою цінність, коли освячуваний предмет наполовину знищений, напр., коли з вервиці не залишиться і половини зернят. Посвячені речі втрачають пов'язані з ними відпусти, коли їх продають (Відп. к. 5, 6. 1721), або коли позичають їх іншим для використання відпустів (Відп. к. 13, 2. 1745). Зате дозволяється якусь річ посвятити і відтак подарувати її; в цьому випадку посвячення не втрачає своєї сили (Відп. к. 12, 3. 1855). При  хрестах пов'язаний відпуст лише із зображенням Ісуса Христа; отже, це зображення можна також помістити на іншому хресті (Відп. к. 11, 4. 1840). Один і той самий хрест може мати привілей кількох відпустів, напр., відпусту вмираю­чих, відпусту хресної дороги (Відп. к. 29, 2. 1820). Те ж стосується і вервиці (Лев XII 1823). Однак однією і тою самою молитвою не можна здобути всіх відпустів, пов'язаних з якимось предметом. Хто носить при собі посвячений предмет, з яким пов'язані папські відпусти, або зберігає його в своїй квартирі (і при тому часто здійснює справи милосердя або часто слухає Службу Божу чи відправляє її), досягає повного відпусту в Господні і Богородичні свята, якщо приступає в ці дні до св. Тайн, і відмовляє молитву в наміренні Церкви (Пій IX. 14, 5. 1853). У всі дні, в які виконує вищенаведені дії, крім того, здобуває відпуст частковий, а також здобуває повний відпуст у годину смерті (Лев XIII. 23, 2. 1878). Усі хрести і вервиці, привезені із святої Землі, де торкалися святих місць, здобувають тим самим папського відпустового посвячення (Інок. XI, 28, 1. 1688). Часткові відпусти отримують члени різних братств, а також деякі священики.

Відпуст є повний, коли отримуємо відпущення усіх тимчасових покарань за гріхи; частковий — коли отримуємо відпущення лише якоїсь частини покарань за гріхи.

Величина відпусту відповідає вартості здійсненої доброї справи. З легкою справою, звичайно, пов'язаний малий відпуст, із складною справою — великий відпуст "Той, що надає відпуст, тобто звільняє від покаянних справ ні за що, грішить, але вірні стають учасниками відпусту" (Св. Тома з Акв.). Нехай ніхто не вважає, що здобути повний відпуст дуже легко. Хто відчуває в собі бодай дрібочку недозволеної прихильності до земних речей, той вже не є зовсім вільний від провини гріха, отже, не є також вільний від усякого пока­рання за гріх; такий потребує очищення через страждання. Наскільки осоружна нам образа Бога, настільки справедливий Бог зрікається справед­ливого бажання покарання (Бурдалю).

Повний відпуст дає Церква тільки тоді, з тією умовою, коли крім здійснення інших названих добрих справ, приступимо до св. Тайн Покаяння і Євхаристії та відмовимо молитву у наміренні Церкви; часто рекомендоване також відвідування якоїсь церкви.

Наприклад, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, доступає повного відпусту одного довільного дня на місяць, якщо в той день приступить до св. Тайн і помолиться в наміренні Церкви (Венед. XIII. 15, 1. 1728). Той самий відпуст пов'язаний з молитвою: "Будь, Господи Ісусе, благо­словенний, в Найсвятішій Тайні утаєний" (Пій VI. 24, 5. 1776). Хто щоденно відмовляє молитовку: "Найсолодше Серце Господа Ісуса, дай, щоб я Тебе любив щораз більше", здобуває повний відпуст одного довільного дня на місяць, коли приступить до св.Тайн, відвідає церкву і помолиться в наміренні Церкви (Пій IX. 26, 11. 1876). Те саме стосується і молитви: "Найсолодше Серце Марії, будь моїм порятунком" (Пій IX. ЗО, 9. 1852).

Необхідно обов'язково сповідатися, хоч би ми не відчували за собою жодного тяжкого гріха (Відп. к. 19, 5. 1759). До сповіді і Причастя можна приступати також за день перед доступленням відпусту (Пій IX. 6, 10. 1870). Вірні, котрі сповідаються щотижня, можуть протягом тижня доступити усіх відпустів без сповіді, крім відпусту ювілейного (Відп. к. 9, 12. 1763). Під час одного і того самого Причастя можна здобути більше повних відпустів, якщо лише дотримаємося усіх визначених умов (Відп. к. 6, 12. 1870). Однак коли при кожному з тих відпустів вказано відвідати церкву, треба стільки ж разів бодай вийти з церкви і знову увійти до неї, за кожним разом відмовляючи молитву в наміренні Церкви (Відп. к. 29, 2.1864). Того самого повного відпусту можна доступити протягом одного дня лише раз; виняток становить лише відпуст Порціюнкули. Для хворих осіб вистачає самої сповіді; замість Причастя й інших добрих справи вони можуть здійснити якусь іншу добру справу, призначену сповідником (Пій IX. 18, 9. 1862). Члени братств, товариств і коргрегацій, ті, котрі не можуть відвідати церкву внаслідок хвороби або ув'язнення, можуть здобути відпусти, якщо лише виконають ті справи, які їм дозволяє виконати їхнє становище (Пій IX. 25, 2. 1877). Вибирати молитву в наміренні Церкви кожен може довільно (Відп. к. 29, 5.1841). Загалом вважають достатнім відмовити 5 разів "Отче наш" і 5 — "Богородице Діво", або інші довгі молитви. Ці молитви повинні відмовлятися напам'ять (св. Альф.), можна їх відмовляти перед Причастям або після нього (Відп. к. 19, 5. 1759). Треба молитися в наміренні згоди і миру міжнародними за викорінення єресі і велич Церкви. Замість церкви можна відвідати каплицю; однак не йде мова про монастирські каплиці або каплиці при семінаріях і т. п., до яких більшість вірних не мають доступу (Відп. к. 22, 8. 1842). Лише мешканці тих закладів можуть здобути відпуст завдяки відвідуванню таких каплиць. Відвідати церкву можна також ввечері; відпуст можна здобути в проміжку часу від півночі до півночі (Відп. к. 12, 1. 1878); лише під час свят термін відпусту триває до настання темряви (Венед. XIV. 5, 5. 1749). Під час такого відвідування церкви треба відмовити молитву в наміренні Церкви.

Найважливіші повні відпусти — це відпуст ювілейний і відпуст папського благословення.

Ювілейний відпуст проголошується кожних 25 років, а здобути його можна протягом цілого року, який називається ювілейним або радісним. Ще у ізраїль­тян кожний 50-ий рік оголошувався ювілейним, або роком загальної ласки і помилування. Щоб здобути ювілейний відпуст, треба передусім прийняти св. Тайни, відвідати означені церкви, а деколи також бодай один день строго постити і давати добровільну милостиню. Якщо хтось не може виконати три останні умови, може просити сповідника про призначення йому інших. Під час ювілею сповідники можуть відпускати гріхи тим, кому вони були затримані (резерватам), звільняти від церковних покарань (цензур) і від деяких обітниць (але не від обітниці довічної чистоти і вступу у монаший чин), але ніколи двічі одній і тій самій особі. У ювілейний рік втрачають вартість усі інші відпусти, надані живим (за винятком відпусту у годину смерті); однак можна і в той період здобувати усі відпусти на користь померлих. Ювілейний відпуст можна здобути лише раз, і то для себе. Папи в наступний після ювілейного рік проголошують новий ювілейний відпуст, що є дійсним на усій земній кулі, але тільки протягом короткого часу, так званий післяюві­лейний. Часто також Папи організовують надзвичайні ювілеї з нагоди вступу на папський престол або відкриття собору, або також в період переслідувань Церкви. Повного відпусту здобуває також кожний, хто після прийняття св. Тайн Покаяння і Євхаристії отримає папське благословення і помолиться в наміренні Церкви. Урочисте благословення Папа уділяв переважно під час найважливіших річних свят після Служби Божої з балкону найбільшого собору в Римі (з 1870 р. цей звичай відмінено). За дозволом Папи папське благосло­вення можуть також уділяти єпископи, на Великдень або у яке-небудь інше свято (але не під час ювілею); можуть його також уділяти душпастирі за особистим уповноваженням Папи. Деякі релігійні монаші чини можуть з дозволу єпископа уділяти папське благословення в деякі дні року тим людям, котрі відвідують їх монастирські церкви; можуть це робити і місіонери (проповідники) після закінчення місій.

Повного відпусту в годину смерті можна здобути тоді, коли, прийнявши св. тайни та взиваючи до імені Христа, отримаємо папське благословення; або маємо при собі якийсь предмет з папськими відпустами (хрестик, вервицю і т.п.). Здобувають цей відпуст також члени майже всіх братств і ті, котрі щоденно пробуджували в собі акти трьох Божих чеснот або відмовляли інші вказані молитви.

Коли неможливо прийняти св. Тайни, треба бодай пробудити в собі жаль за гріхи. Коли неможливо взивати ім'я Ісуса вголос, устами, треба зробити це бодай серцем. Однак обов'язково треба повністю віддатися Божій волі (Вен. XIV. 5, 4. 1747). Священики, уповноважені Папою, напр., місіонери, можуть посвячувати з правом відпустів для помираючих хрестики, вервиці, образки і т. д. Щоб здобути відпуст у годину смерті вистачить, якщо вірний має такий предмет у себе вдома (Лев XIII 23, 2. 1878). Повного відпусту в годину смерті здобуває кожний, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох. Божих чеснот хоча би довільними словами (Вен. ХІП. 15, 5.1728); хто щоденно молиться: "Нехай діється, нехай прославляється і вовіки возвеличується найсправедливіша, найвища і наймилостивіша воля Божа у всьому " (Пій VII. 19, 1. 1818); той, хто щоденно промовляє: "Ангеле Божий, Хоронителю мій, котрому Божа доброта поручила мене, просвітлюй мене, оберігай, будь моїм керманичем. Амінь" (Пій VI. 11, 6 1796); той, хто часто користується привітанням "Слава Ісусу Христу", або хто часто побожно звертається до св. імен Ісуса і Марії (Клим. XIII. 5, 9. 1759). У годину смерті можна здобути лише один повний відпуст. Ці відпусти є особистими, тобто, вони не можуть бути корисними для інших осіб або душ в чистилищі. Вмираючі не можуть чинити жодних справ каяття; тому Церква значно полегшує їм відпущення тимчасових покарань за гріхи.

Частковими відпустами є такі: відпусти 40 днів, 100 днів, відпуст одного року, 5 або 7 років; рідко Церква уділяє відпуст 30 років, а ще рідше — 100 років. Приклади можуть бути різноманітними. Скільки разів хто перехрес­титься, промовивши потрібні слова, здобуває відпуст 50 днів (Пій IX. 28, 7. 1863); якщо хтось хреститься свяченою водою, здобуває відпуст 100 днів (Пій IX, 23, 3. 1866). Скільки разів хто пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, здобуває відпуст 7 років і 7 чотиридесятниць (Вен. XIV. 28, 1. 1756). Відпустів кількох тисяч років не надавала Церква ніколи (Вен. XIV). Адже ніхто так довго не жив в перші роки християнства, щоб міг так довго спокуту­вати на землі. Визначаючи час (скільки днів або років), Церква не вказує, скільки днів чистилищних покарань зменшує відпуст, бо це знає лише один Бог; Церква лише встановлює, через скільки днів або років була б зменшена покута, згідно з терміном давніх покаянних кар.

Лише Папа може надавати відпусти, дійсні для усієї Церкви, бо лише він має духовну судовладу над усією Церквою і саме він розпоряджається спільними скарбами Церкви.

Єпископи також мають право надавати відпусти. Це виходить зі слів Ісуса Христа: "Що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане і на небі", і далі: "Кому відпустите гріхи, будуть відпущені". Однак єпископи мають цю владу лише у власній дієцезії, бо лише тут посідають судовладу. Згідно з рішенням Лютеранського Собору (1215), єпископам дозволено надавати лише часткові відпусти. Апостольська Столиця уповноважила єпископів надавати відпусти одного року в день посвячення якоїсь церкви, а 40-денні відпусти — при інших нагодах.

Деякі відпусти можна також жертвувати через заступ­ництво за душі померлих. Зокрема можна жертвувати за душі в чистилищі певний відпуст через відправлення Служби Божої при привілейованому престолі.

У зв'язку з тим, що душі в чистилищі беруть участь у спілці Святих, ми можемо їм допомагати, жертвуючи на їх добро наші добрі справи, тобто, й ті добрі справи, з якими пов'язане відпущення тимчасових покарань за гріхи. Вірні можуть жертвувати відпусти в наміренні душ померлих лише тоді, коли спочатку самі їх здобудуть (св. Альф.). Той, хто хоче жертвувати відпуст на користь померлого, повинен знаходитись сам в стані ласки, тобто, бути вільним від тяжкого гріха, так само, як той, на користь якого жертвується відпуст. Хто хоче допомагати бідним душам, повинен перш за все подбати, щоб сам був вільний від пекла (св. Франц.). Однак жертвування відпусту на користь померлих не є якимось звільненням від покарань за гріхи, а лише свого роду заступництвом. Отже, немає гарантії, що померлий, за котрого жертвуємо повний відпуст, відразу ж вийде з чистилища; скільки покарань йому відпускається — це залежить виключно від Бога і тільки Йому одному відомо.

ВІДПУСТ ПРИВІЛЕЙОВАНОГО ПРЕСТОЛУ

Привілейованим називаємо той престол, при якому відправлена за померлого Служба Божа здобуває йому

повний відпуст із скарбниці ласк св. Церкви. Всі кафедральні церкви мають один такий привілейований престол, який призначає сам єпис­коп (Вен. XIII. 20. VIII. 1724). Право привілейованого престолу для довільного престолу мають також усі монастирські і парохіальні церкви, а про відновлення цього привілею повинні просити єпископа кожні сім років (Клим. XIII. 19.V.I761). Деяким престолам з особливих якихось причин папи надають привілей раз і назавжди. Жоден священик не може бажати більшої данини на Службу Божу, якщо відправляє її при привілейованому престолі. Службу Божу треба відправляти в чорних ризах, якщо дозволяють на це в цей день правила церковного уставу. Такий повний відпуст можна жертвувати тільки за одну душу, а саме за ту, за яку відправляється Служба Божа. Священик під час відправи такої Божественної Літургії не мусить мати намірення доступити відпусту; відпуст отримує незалежно від цього. Виключно від Божого милосердя залежить те, чи душа померлого завдяки відправі за неї Служби Божої при привілейованому престолі отримає повне звільнення від усіх покарань чистилища. Достеменно лише те, що такого відпусту привілейованого престолу можна здобути вірогідніше, ніж усяких інших відпустів, бо він залежить від відправлення св. Літургії, а не від стану ласки людини. Привілею престолу Папа може надати кожному окремому священикові для нього самого на всі дні тижня або лише на кілька. Так, напр., священики, котрі збуджують героїчний акт любові за душі померлих, мають щодня право привілейованого престолу (Пій IX, ЗО вересня 1852). Коли при привілейованому престолі відправляється Служба Божа за живу особу, то повний відпуст не може бути пожертвуваний за померлого, а тільки за того живого, за котрого відправляється Служба Божа (Лев XII. 25. VIII. 1897); з цього випливає, що привілейований престол корисний не тільки для померлих, але й для живих.

Здобувати відпусти — корисна справа (Трид. Соб. 25). Завдяки цьому відвертаємо від себе багато земних нещасть і зменшуємо собі покарання в чистилищі.

Через відпусти відвертаємо від себе хвороби, нещастя, спокуси і т.п. Коли не здобуваємо відпустів, то, безперечно, викликаємо на себе тимчасові покарання за гріхи. Хто не дбає про відпусти, той подібний на подорожнього, котрий міг би дійти до місця призначення легкою й короткою дорогою, однак обирає довший і складніший шлях; така людина чинить дуже нерозумно і сама собі є ворогом. Не один не поважає відпусти, бо не розуміє їх значення.

Інші ж знову відкидають відпусти, бо чули або читали, що в середньовіччі зловживали відпустами. Та чи була коли на землі така свята справа, якою люди не зловживали б? Зловживання не применшують цінності доброї справи. Якщо б відпусти не були доброю справою, то напевне не мали б так багато ворогів.

ЄЛЕОПОМАЗАННЯ

Ісус Христос — милосердний самарянин, бо через свого заступника — священика — вливає оливу в рани хворого, щоб вилікувати його душу і тіло.

Св. Тайну Єлеопомазання здійснюють таким чином. Священик обмазує св. Єлеєм, творячи хрест, п'ять органів чуття хворого як знаряддя гріха (чоло, очі, вуха, ніздрі, уста, руки, груди й ноги), одночасно промовляючи молитву, в якій просить Господа Бога оздоровити хворого цим помазанням від кожної душевної і тілесної хвороби, оживити його своєю ласкою, заслуженою для нас Ісусом Христом, за молитвами Пресвятої Богородиці і усіх Святих. Ко­наючому хворому священик помазує тільки чоло. У такому випадку помазання інших органів чуття вже не обов'язкове, але треба молитися, доки хворий ще живе.

Ще св. Яків згадує про Тайну Єлеопомазання. Він говорить: "Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім*я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться" (Як. 5, 14-15). Папа Інокентій І (400 р.) виразно заявляє, що ці слова стосуються Тайни Єлеопомазання тяжкохворих християн. Св. Цезарій, єпископ Ареляту, нагадує християнам про те, щоб у випадку тяжкої хвороби приймали Тіло Господнє, а також згодилися бути помазаними Єлеєм для повернення здоров'я і відпущення гріхів. Це Тайна, яку встановив Ісус Христос (Трид. Соб. 14, 4).

Єлеопомазання діє так, як діє олива: зміцнює, лікує, полегшує людині здобуття спасіння.

Єлеопомазання загартовує людину, надаючи їй сили для боротьби з болем, фізичними стражданнями і спокусами.

Досвід вчить, що не один хворий після прийняття Єлеопомазання зміцню­вався. Людина, котра боялася смерті, як вогню, ставала спокійною, терплячою і повністю покладалася на Божу волю. У хвилину смерті злий дух користується різними хитрощами, щоб позбавити людину надії на Боже милосердя (Трид. Соб.). І саме Єлеопомазання відганяє диявола від смертного одра. Найкращим прикладом цього є останні хвилини св. Єлеазара. Коли наблизилась хвилина смерті, на його обличчі вималювався переляк, і святий почав нарікати перед присутніми на те, що його жахливо мучить злий дух. Прийнявши св. Єлео­помазання, він заспокоївся.

Єлеопомазання лікує душу, а часто й тіло. Воно сприяє тому, що хворому відпускаються усі смертні гріхи, в яких він не міг висповідатися через тілесну й духовну слабкість; сприяє також відпущенню багатьох покарань за гріхи. Крім цього, не раз повертає здоров'я тілу, якщо це корисно для спасіння душі.

Єлеопомазання доповнює все, чого хворий не з власної вини не зміг здійсни­ти при св. Тайні Покаяння, воно є покаянням хворих. Часто трапляється, що хворий не може добре висповідатися або виконати найважливіші справи каяття через хворобу чи втрату свідомості, тому св. Церква, щоб допомогти йому, через св. Єлеопомазання доручає його Божому милосердю. (Зрозуміло, що хворий не має права замовчувати гріхи з надією, що їх згладить св. Єлео­помазання. У такому випадку св. Єлеопомазання не принесло б жодної користі). Єлеопомазання часто сприяє оздоровленню (Трид. Соб.). Коли Бог передбачить, що хворий, одужавши, гідно використає решту свого життя для добра своєї душі, то дарує йому одужання, щоб мав час краще приготуватися до смерті. Якщо ж Бог предбачає, що станеться по-іншому, то забирає хворого з цього світу. Деколи Бог допускає смерть хворого з огляду на його поважний вік; тоді вже сама природа вимагає, щоб хворий помер. Кожний хворий справді відчуває бодай полегшення, коли гідно прийме Єлеопомазання; це можна пояснити природним способом. Сповідь і цілковите поєднання з Богом заспо­кійливо впливає на розум і, одночасно, добродійно впливає і на тіло. Однак слід пам'ятати, що Єлеопомазання приносить здоров'я тілу тільки завдяки впливу Божої сили (св. Тома з Акв.). Нерозумний той, хто боїться Єлео­помазання, тому що переконаний, що після нього повинен відразу померти. Чи ж для того каже Бог рости збіжжю, що є поживою для тіла, щоб ми померли? Навпаки, для того, щоб ми вживали ту поживу і залишилися живи­ми. Так само призначив Бог духовну поживу, а, отже, й святі Тайни, для того, щоб ми не померли, а вживали їх і жили. Нерозумний той, хто говорить, що Єлеопомазання непотрібне, бо й без нього здобуде здоров'я.

Єлеопомазання робить нас більш здатними до осягнення вічного спасіння, бо згладжує покарання за гріхи і примножує В нас освячуючу ласку. Єлеопомазання в більшій або в меншій мірі згладжує покарання за гріхи, відповідно до ступеня жалю й побожності, з якою його приймаємо. У кожному разі, той, хто гідно приймає Єлеопомазання, буде менше страждати після смерті. Завдяки Єлеопомазанню ми швидше уникаємо чистилища і швидше дістаємося до неба. Спільне у Тайні Єлеопо­мазання з іншими Тайнами те, що вона примножує освячуючу ласку. А збіль­шення освячуючої ласки має велике значення в хвилину смерті, бо від цього залежить ступінь майбутньої слави на небі.

Єлеопомазання приймають тільки важкохворі і то негайно, щоб стати здоровими тілом і душею. Важка хвороба — це така недуга, яка пов'язана з небезпекою для життя. Отже, не можна приймати Єлеопома­зання, коли болить зуб або голова. Чи може приймати Тайну Єлеопомазання воїн перед битвою або засуджений на смерть перед виконанням вироку? Не може ні один, ні другий, тому що обидва не є хворими. Винятком є лише старці. Вони можуть приймати Єлеопомазання в будь-яку хвилину, коли лише відчують себе нездоровими, бо старість вже сама по собі є важкою хворобою, Тяжкохворий-повинен прийняти Єлеопомазання негайно. Хто з власної вини приймає його, вже будучи непритомним, тому воно не принесе стільки користі, скільки тому, хто прийме Єлеопомазання свідомо, з побожністю і жалем. Бо ласка цієї Тайни має більший вплив на хворого тоді, коли він прийме її свідомо, коли може належно виявити свою віру, шану і побожність. Тілу також мало чим допоможе Тайна Єлеопомазання, якщо людина її прийме надто пізно. Нерозумно чинить той, хто кличе пожежників тоді, коли дім уже майже згорів. Сьогодні Єлеопомазання так рідко сприяє одужанню людини тому, що вона відкладає його прийняття до останку, коли вже хіба чудо могло б її оздоровити. Через свою недбалість така людина не заслуговує ласки оздоровлення. Хто нехтує такою важливою Тайною, той є найбільшим ворогом самому собі і подібний на мешканців міста, котрі, бачачи ворога, який їх оточує, не хочуть забезпечитися харчами, покладаючись на свої власні сили. Людина, яка, збираючись в дорогу у вічність, нехтує цією св. Тайною, подібна на подорожнього, котрий не бере в дорогу грошей. Нехтування цією св. Тайною не може не бути тяжкими гріхом і великою образою Св. Духа.

Не можуть приймати Тайни Єлеопомазання особи, які ще не прийшли до вживання розуму.

Єлеопомазання — це доповнення Тайни Покаяння. Отже, хто не може прийняти св. Тайни Покаяння, не може також прийняти і її доповнення. Це стосується, перш за все, дітей, котрі ще не прийшли до вживання розуму. Звичайно, це не стосується абсолютно всіх дітей до семи років, бо не раз бувало, що вже п'ятирічні діти, вмираючи, бажали священика, почуваючи себе винними перед своїми батьками. Не можуть приймати Єлеопомазання старші люди з ослабленим розумовим розвитком.

У тій самій хворобі Єлеопомазання можна приймати тільки один раз.

Однак, якщо стан здоров'я покращиться, а згодом людина повторно захворіє, то знову може прийняти Єлеопомазання (Трид. Соб.).

Перед прийняттям Єлеопомазання хворий повинен виспові­датися і запричащатися; після Єлеопомазання приймає звичай­не папське благословення.

Сповідатися треба тому, що Єлеопомазання приймається в стані ласки. Єлеопомазання — це ліки; і, як ліки призначені для живих, а не для померлих, так і Єлеопомазання призначене для живих душею.

Папське благословення, котре також називають загальним розгрішенням, може надавати вмираючим кожний священик, уповноважений до цього єпис­копом. Однак при цьому повинен використовувати відповідні рекомендовані вислови (Відп. к. 18, 3 1879). Папське благословення уділяє повного відпусту. Однак хворий повинен промовляти ім'я Ісуса вголос (священик в той час відмовляє відповідну молитву, в якій вживається ім'я Ісус), або бодай в душі, коли вже не в змозі говорити (тоді священик подає хрест для цілування); інакше не може бути відпусту (Відп. к. 20. 8. 1775). Папське благословення, подібно, як і Єлеопомазання, не може повторюватися в тій самій недузі. Повний відпуст у годину смерті можна здобути через т. зв. хрестик помираючих. Тому треба подбати про те, щоб уповноважений до цього священик посвятив малий хрестик і надав йому відпуст у годину смерті. Існує побожний звичай запалювати біля вмираючого свічки; цим немовби просимо в Бога допомоги для хворого. Однак робити це треба розумно і обережно, щоб не злякати хворого і не завдати йому прикрощів.

Найближче оточення хворого повинне дбати про те, щоб він своєчасно прийняв Єлеопомазання. Зрозуміло, що й лікар повинен вчасно попередити рідних про близький кінець хворого. Отже, лікар теж несе відповідальність за спасіння хворого. Тому вірні повинні викликати до хворих лікарів-християн. Не раз домашні виправдовуються тим, що виклик священика схвилює і злякає хворого. Така надмірна обережність є якраз найбільшою жорстокістю щодо хворого. Смерть неможливо зупинити. Така рідня подібна до людей, котрі не хотіли б застерегти сліпого, який прямує до прірви, щоб не злякати його. Краще налякати хворого, ніж дозволити йому впасти у прірву.

Домашні повинні відповідно упорядкувати кімнату хворого і приготувати все необхідне для уділення Єлеопомазання. Стіл треба накрити білим обрусом; на столі повинен стояти хрест, а з обох його боків — дві запалені свічки. Крім цього, повинна бути освячена вода, якою священик міг би покропити хворого і кімнату. Врешті, треба приготувати тарілку з ватою, якою священик обтирає помазані частини тіла. Під час сповіді усі повинні вийти з кімнати, враховуючи, що сповідь тяжкохворого відбувається переважно вголос.

СВЯТА ТАЙНА СВЯЩЕНСТВА

Св. Тайна Священства відбувається наступним чином. Єпископ кладе праву руку на голову майбутнього священика, закликаючи Св. Духа, подає йому священицькі ризи і посвячений святий посуд. Висвячений, окрім багатьох ласк, отримує також священицьку владу, а саме — владу відправляти Службу Божу і відпускати гріхи.

Тайну Священства (рукоположения) єпископ уділяє під час Служби Божої, при престолі, після херувимської пісні. Архідиякон приводить диякона, кот­рий повинен бути посвячений на священика, перед єпископом, який сидить на стільці при престолі, і тричі обводить навколо престолу. Опісля  диякон стає на коліна перед престолом і, поклавши руки на св. Євангеліє, складає присягу вірності усьому, чого навчає св. католицька Церква, у дотриманні церковних законів і у послуху єпископу. Прийнявши присягу, єпископ встає, кладе кінець омофора і праву руку на голову диякона і читає ритуал священицького рукоположения. Новопоставлений священик падає хрестом на землю, а архідиякон читає єктенію. Після єктенії священик піднімається і знову стає на коліна перед єпископом, котрий кладе руку на його голову і читає молитву; відтак дає йому єпітрахиль, нарукавиці, фелон, чашу з диско­сом і служебник. Рукоположений священик одягає єпітрахиль, нарукавиці і фелон, стає при престолі і відправляє далі Службу Божу з єпископом. Завдяки рукоположению висвячений отримує не тілько священицьку владу, але й різні ласки. Рукоположения дає Святого Духа (Трид. Соб. 13, 2).

Ще Апостоли уділяли св. Тайну Священства через положен­ня рук і молитву.

Так, напр., через положення рук і молитву отримали Тайну Священства Павло і Варнава з Антіохії (Діян. Ап. 13, 3). Павло таким самим чином висвя­тив Тимофія. Ще св. Августин називав рукоположения Тайною; він долає в цьому відношенні донатистів, котрі вчили, що не можна втратити Хрещення, але можна втратити право уділяти Хрещення. Св. Августин говорить: "Одне і друге є Тайною, і жодного не можна повторювати". Тайну Священства встановив Ісус Христос на Тайній Вечері.

Завдяки Св. Тайні Священства людина здобуває дуже почесного, але, водночас, дуже важкого та відповідаль­ного уряду.

Через Св- Тайну Священства людина здобуває високої гідності, честі і поваги. Саме тому й називають священиків "духовними отцями". Священик, в деякій мірі, має більшу владу, ніж земні володарі і навіть Ангели. Земний володар може помилувати засудженого на смерть, але не в змозі нікого звіль­нити від гріхів або сотворити Тайну перетворення хліба в Тіло Ісуса Христа. Володарі є заступниками Бога на землі (якщо вони законно вибрані і не спрямо­вують своїх дій проти Божих законів і законів св. Церкви), — але ніколи не можуть бути, як священики, посередниками між Богом і людьми. Священики отримують владу, якої не мають Ангели (св. Августин), бо жоден Ангел не може своїм словом перетворити хліб у Тіло Ісуса Христа, а всі разом Ангели не можуть звільнити навіть від одного гріха (св. Амвр.). Священицький уряд займається небесними справами; ті, що в тілі, повинні виконувати службу Ангелів (св. Золот.). Священик є посередником між Богом і людьми (св. Лавр. І). Він є послом, котрий захищає перед Богом людські справи. Він є Ангелом Господнім, або Божим посланцем до людей, щоб провіщати їм Божу волю. Священик посланий Господом Богом, щоб привести нас до нашої Батьківщини. Священик є заступником Бога, або уповноваженим Божих справ; тому шану, яку віддаємо священикові, віддаємо самому Богові (св. Золот.). Зважмо, що сказав Ісус Христос: "Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, .мною гордує" (Лук. 10, 16). Св. Франц з Ассізі говорить, що, коли б зустрів одночасно Ангела й священика, то спочатку привітався б із священиком. Священицький уряд дуже важкий, бо священики мають важкі обов'язки. Священик повинен щодня відмовляти церковне правило, що займає більше години часу; в будь-який час мусить поспішати до хворих, незважаючи на те, що хвороба може бути інфекційною, щоб їх висповідати, причастити та уділити їм Тайну Єлеопомазання. Не раз годинами змушений слухати св. Сповіді. Часто повинен довго постити (переважно під час пізніх Служб Божих і довгих Богослужінь), мусить уникати багатьох життєвих розваг і розкошів; має бути щедрим для вбогих і всім давати добрий приклад. Має бути сіллю землі (Мат. 15, 13). Священицький уряд дуже відповідальний. Коли вовк потрапить в отару і задере овець, то пастух відповідає за кожну з них. Так і священики повинні скласти колись звіт про всі повірені їм душі. Тому св. Золотоуст під час проповіді у день свого рукоположения сказав: "Мені треба тепер багато тисяч заступників, щоб у день суду не було вкинено мене у кромішню темряву".

Якраз тому, що достоїнство священицького уряду таке вели­ке, священикові завжди і всюди належиться шана, навіть тоді, коли спосіб його життя не зовсім відповідає тому достоїнству.

Священицький уряд неможливо втратити навіть через недостойну пове­дінку; тому священицькому уряду завжди належиться шана. Навіть іновірські царі завжди з повагою ставилися до священиків великого Бога. Коли Олек­сандр Великий наблизився до Єрусалиму, йому назустріч вийшов у святкових ризах архієрей, оточений священиками, щоб просити його ласки. Побачивши його, Олександр відразу впав перед ним ниць і відразу ж виконав усі його прохання. Коли, однак, один полководець здивувався від побаченого, Олек­сандр сказав йому: "Я віддав шану не архієреєві, а Правдивому Богові, якому він служить". Господь Бог залишає священикам немічну людську природу, щоб вони мали співчуття і милосердя для неосвічених у релігійних питаннях і тих, хто блукає у пошуках істини. Якраз тому допустив Бог, щоб так низько впали Петро і Павло, завдяки чому вони стали милосерднішими до грішників. Св. Франц з Ассізі говорить про священиків: "Не хочу бачити їхніх помилок, а лише визнавати в них заступників Господа Бога". Св. Катерина з Сієни говорить: "Якби навіть священики були дияволами в людському тілі, то, незважаючи на це, ми повинні були б поважати їх сан, щоб не образити Бога". Несправедливо чинить той, хто помилки одного священика приписує цілому стану. Хто ж був би таким немудрим, щоб осудити Ісуса Христа і всіх Апостолів тому, що між ними знайшовся один Юда? Чи можете показати мені на землі людей, які були б вільні від будь-яких помилок? (св. Августин).

Посада священика дуже важлива і дуже відпові­дальна, тому ніхто не повинен присвячувати себе цьому сану, якщо не має до цього покликання.

Отже, ніхто не повинен висвячуватися на священика, якщо не має до цього потягу, якщо в ньому відсутнє прагнення присвятити себе спасінню душ, а є лише прагнення таким чином збагатитися або забезпечити своє життя. Грішать батьки, котрі через суєтність приневолюють своїх дітей стати свяще­никами, незважаючи на те, що діти абсолютно цього не прагнуть. Священик без покликання переважно почуває себе нещасливим і невдоволеним протягом усього життя, не може гідно виконувати своїх священицьких обов'язків, і через те приносить лихо іншим і, таким чином, наражається на вічне осуджен­ня. Стати священиком без покликання — це ознака втрати душі (св. Кипр.). Тому навіть великі святі не раз боялися прийняти священицьке чи єпископське освячення. Св. Киприян сховався, коли його хотіли вибрати єпископом Картагіни. Так само чинили і багато інших. Вони вважали себе недостойними цього почесного сану і приймали його, лише зрозумівши, що на це є воля Божа. Бог сам кличе до священства того, кого бажає, тому говорить Ісус Христос Апостолам: "Не ви мене вибрали, а я вас вибрав" (Йоан 15, 16).

Рукоположения дає людині лише тривалі здібності, але зовсім не наділяє її правом виконувати обов'язки священицького сану. Крім цього, висвячені ще повинні отримати церковне посланництво, або юрисдикцію (повноваження), щоб здійснювати священицьку владу в якомусь означеному місці.

Ці здібності (хист) полягають передусім у перенесенні на рукоположеного священицької урядової влади, а саме уряду учительського, священицького і пастирського. У Старому Завіті священицька влада передавалася від Арона з покоління в покоління. У Новому Завіті її отримують завдяки духовній спорідненості за допомогою рукополо­жения. Опріч священицької влади, рукоположений отримує численні ласки звання. Отже, завдяки рукоположению, новий священик змінюється внутріш­ньо, хоча зовнішньо залишається тим самим. Раз отриману священицьку владу неможливо втратити навіть через найтяжчий гріх.

Католицький священик, котрий відійшов від Церкви, а пізніше знову повернувся до неї, не отримує нового рукоположения. Всі священицькі дії, які здійснює такий священик або єпископ, є важливими, лише не можна йому розгрішати, відпускати гріхи (хіба вмираючим, якщо немає поруч жодного іншого священика). Священики нез'єднаної, т. зв. православної Церк­ви, переходячи до католицької Церкви, не отримують нового рукоположення; зате отримують його протестантські пастори (проповідники), коли переходять до католицької Церкви. Церковне післанництво або юрисдикцію уділяє єпископам Папа, а священикам — єпископ або Папа. Однак не може уділити церковного посланництва світська влада. Чого не маємо, того не можем уді­лити. Не може також уділити церковного післанництва церковна громада, бо вона сама не має церковної влади. Ще в апостольські часи Тимофій отримав єпископське рукоположения і вказівки від Папи, а не від народу. Саме тому Апостоли називали себе слугами Ісуса Христа. Хто здійснював би священицькі обов'язки без єпископського післанництва, той був би, як говорить Христос, злодієм і розбійником, бо такий не входить до вівчарні дверима, а іншою дорогою.

Священик може отримати або юрисдикцію до сповіді (її повинен мати від єпископа єпархії кожний священик, котрий у тій єпархії бажає слухати спо­віді), або юрисдикцію урядову (вона пов'язана з Переданням усього церковного уряду і дає право на виконання усіх духовних дій — обов'язків); таку юрисдик­цію має кожний парох. Катехити і кожний викладач релігії також повинні мати юрисдикцію від єпископа. Якщо якийсь зухвалець виконує церковні дії без рукоположения або без церковного післанництва, то майже в кожній державі його чекає тяжке покарання (ув'язнення) за порушення релігії, а ще тяжча кара чекає на нього з рук Бога. Цар Осія відважився принести жертву кадила у храмі, хоча священик застерігав його від цього, за це він був пока­раний — заразився проказою і хворів до самої смерті. У часи Мойсея від вогню загинуло 250 бунтівників, котрі відважилися принести жертву ціло-палення у святій скинії (шатрі), а трьох провідників тієї громади живцем поглинула земля.

Тайну священства можуть приймати тільки чоловіки, старші 24 років.

Кандидатові до священицького сану Папа може надати диспензу, якщо до 24-х років йому не вистачає не більше 20 місяців.

Крім (відповідного віку), кандидати у священики повинні мати відповідні знання, відзначатися чистотою поведінки і доброю славою, походити зі шлюбного зв'язку, не мати ніяких тілесних вад, які могли б викликати глузування з боку людей.

Не може стати священиком той, хто був двічі одружений. Не всі можуть бути священиками. Однак деколи всіх вірних називають священиками, бо всі повинні чинити на славу Божу добрі справи, які є неначе духовними жертвами (Рим. Кат.); вони є священиками, бо самі віддають себе в жертву (через умертвлення) (св. Єф.). В тому ж значенні не раз всі вірні іменуються царями, бо повинні панувати над своїми недобрими пристрастями.

Тайні Священства передують чотири нижчих освячення.

Перед Тайною Священства Церква надає кандидатові у священики чотири нижчі освячення, а саме: освячення на читця, півця, свіценосця і піддиякона. Цей ритуал не є Тайною, а лише церковним освяченням. Перші три освячення уповноважують до виконання різних церковних послуг, напр., услужения під час св. Літургії, читання Апостола і т.д. Піддиякон може прислуговувати єпископу під час відправлення Богослужень. У нас ці чотири освячення уділяються разом, одне за одним, перш, ніж архієрей почне Службу Божу.

Тайна Священства охоплює три ступені, а саме: освячення на диякона, на священика і на єпископа; однак всі ці три освячення становлять лише одну Тайну.

Дияконат є першим вищим освяченням. Трьома найзнаменитішими дияко­нами католицької Церкви були св. Стефан, укаменований євреями (35 p.); св. Лаврентій, закатований у Римі розпеченим залізом (258) і св. Франц з Ассізі, славний проповідник і засновник трьох монаших чинів; саме він отри­мав від Бога ласку: мав на тілі відбиток п'яти ран Ісуса Христа (+1226). Після дияконства слідує священицьке освячення, а саме пресвітерат, котрий надає владу відправляти Службу Божу і відпускати гріхи. Останній сту­пінь — єпископські освячення, які надають владу висвячувати священиків і керувати Церквою. Рукоположения на єпископа уділяють спільно три єпископи.

Ці три освячення разом становлять лише одну Тайну. Дияконат, без сум­
ніву, належить до Тайни священства, бо надає частину правдивої священицької
влади. Св. Павло завжди ставить дияконів поряд з єпископами і священиками;
св. Отці дають їм найпочесніші наймення (св. Полікарп називає їх "слугами
Божими"), а Тридентський Собор відносить їх до церковної ієрархії (Трид.
Соб. 23, 6). Пресвітерат теж належить до Тайни Священства, бо завдяки йому
висвячений отримує більшу частину священицької влади. Єпископські
освячення доповнюють Тайну Священства; завдяки їм одержується повнота
священицької влади.                                                                      

Отже, єпископ стоїть вище, ніж священик. Основна різниця між єпископом і священиком полягає в тому, що тільки єпископ може уділяти Тайну священства (св. Єр.).

Вірні повинні просити Бога, щоб давав їм добрих свяще­ників.

Ісус Христос каже: "Просіть Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива" (Мат. 9, 38). Вірні повинні не лише просити в молитвах, щоб Господь дав їм добрих священиків, але повинні також молитися за священиків І таким чином виражати вдячність за їх діяльність. Адже священики невпинно піклуються про вічне і дочасне благополуччя вірних. Через священиків отримують люди спасения.

Найбільшою карою для народу є злі, засліплені священики. Тому треба молитися, щоб Господь посилав нам святих священиків. Найдоцільнішою тут є молитва до Св. Духа. Коли священикові не вистачає просвічення Св. Духа, він і його паства блукають манівцями. Про таких священиків сказав Ісус Христос: "Коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму" (Мат. 15, 14).

ПОДРУЖЖЯ

УСТАНОВЛЕННЯ І СУТЬ ПОДРУЖЖЯ

Подружжя сприяє продовженню людського роду. Головна мета Подруж­жя — зразкове виховання дітей. Цієї мети можна досягнути лише тоді, коли дві особи, чоловік і жінка, єднаються нерозривним зв'язком. Бог, сотворивши перших людей, мовив: "Покине чоловік батька й матір, і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом..." (Мат. 19, 5).

Отже, Подружжя було встановлене ще в раю самим Богом. Воно було покликане підтримувати існування людсь­кого роду. Крім того, у подружжі чоловік і жінка були зобов'я­зані взаємно допомагати одне одному.

Бог сказав першим людям: "Будьте плідні й множтеся І наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (Бут. 1, 28).

Подружжя сприяє поширенню християнства — росте на землі кількість вірних, збільшиться кількість вибраних у небі (св. Фр. С).

Подружжя було встановлене Богом і для того, щоб в ньому чоловік і жінка взаємно підтримували одне одного. Згадаймо Його слова перед створен­ням Єви: "Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього" (Бут. 2, 18).

Людина, як істота смертна, не може обійтися без сторонньої допомоги — особливо під час хвороби або якого нещастя. Тому кожен шукає товаришів. У подружжі людина отримує не просто приятеля, а супутника життя. Чоловік є опорою для жінки, він працює, дбаючи про добробут сім'ї. Жінка для нього є розрадою, вона береже домашнє вогнище. Отже, члени подружжя взаємно доповнюють одне одного для спільної вигоди. Подружжя сприяє дочасному щастю чоловіка і жінки.

Подружжя переслідує ще й третю мету: воно покликане берегти людей від гріха розпусти. Бо говорить Апостол у першому листі до корінтян: "... з уваги на розпусту, кожний хам має свою жінку, і кожна хай має свого чоло­віка" (7, 2), "...коли не можуть стриматися, нехай одружуються: ліпше одружитися, ніж розпалюватися" (7, 9).

"Хто відмовляється від подружжя, той стає на шлях розпусти" (св. Берн.).

Деякі люди дуже примітивно міркують про мету подружжя. Вони вважа­ють його лише засобом для заспокоєння в дозволений спосіб тілесних при­страстей. Такі люди переважно не знаходять у подружжі справжнього щастя і не хочуть пам'ятати про свої обов'язки щодо другого члена подружжя.

Подружжя — це установа Божа, а не людська.

Тому, що саме Бог благословив подружжя, Церква називає його святим і благословенним станом. Закони, що стосуються подружжя, були передані Богом спочатку через Мойсея, а потім через Ісуса Христа. Ісус Христос освятив подружжя, починаючи Свій учительський уряд на весіллі в Кані Галілейській.

Християнське подружжя (християнський шлюб) — це угода, укладена перед слугою Церкви, згідно з якого дві християнські особи, чоловік і жінка, зобов'язуються жити в нерозривному зв'язку, чому сприятимуть Божі ласки, які вони отримують під час шлюбу.

Отже, шлюб — це не лише угода, це дійство, яке вділяє ласку Божу, Шлюб здійснює слуга Церкви не лише тому, щоб подружжя отримало церковне благословення, а швидше тому, щоб Бог поєднав їх як справжнє подружжя. Подружжя є Таїнством, але тільки тоді, коли воно здійснене згідно з формою, визначеною Церквою.

Подружжя символізує єднання Христа з Церквою (Єф. 5, 22). Обручницею Христа є одна Церква; так і чоловік може мати тільки одну жінку. Христос поєднаний з Церквою нерозривним зв'язком — так і зв'язок між членами подружжя повинен бути нерозривним. Зв'язок Христа з Церквою сповнений ласкою. Це ж стосується і подружнього зв'язку. Христос є главою Церкви, чоловік є главою сім'ї. Церква підпорядковується Христу, дружина повинна підпорядковуватись чоловікові. Христос і Церква натхненні одним духом, так само повинно бути і в подружжі. Христос не покидає Церкву, Церква не відрікається Христа, — такі ж стосунки повинні бути і між подружжям.

Св. Павло і найдавніші учителі Церкви називають подружжя Таїнством, бо вона є символом спасенного єднання Ісуса Христа з Церквою (Єф. 5, 32).

Християнський шлюб відрізняється від т. з. цивіль­ного шлюбу, який не є Тайною і тому для християнина-католика не може бути правдивим і дійсним подружнім зв'язком перед Богом.

Цивільний шлюб не є Тайною, тому що не відповідає формі, призначеній Богом і Церквою. Цивільній шлюб — це лише світська церемонія, необхідна для того, щоб держава визнала подружжя дійсним. Такий шлюб католики можуть брати лише у тому випадку, коли цього вимагає держава. Однак після цієї церемонії обов'язково повинне відбутися церковне вінчання. До моменту церковного вінчання нареченим не можна мешкати разом, тому що лише після нього стають перед Богом справжнім подружжям.

Цивільний шлюб має згубні наслідки для суспільності — він розхитує віру, авторитет Церкви, руйнує звичаї.

Держава, яка встановлює цивільний шлюб, порушує Божий закон, тому що вважає встановлений Богом церковний шлюб недійсним. Таке протисто­яння Божому закону розхитує у людей віру І авторитет Бога і Церкви. Цивільний шлюб впливає і на стан моральності. Він не виключає розводу, розведені знову можуть вступити у подружній зв'язок. Часто наслідком такого шлюбу є загальна розпуста — т. з. "вільна любов".

ОЗНАКИ ПОДРУЖЖЯ

Згідно з вказівкою Ісуса Христа, християнське подружжя є єдиним і нерозривним.

Христос підніс подружжя до стану євангельської досконалості, покладаючи на нього важливі обов'язки і турботи, а також наділяючи його особливими ласками.

Християнський шлюб можна взяти лише з одним чоловіком (однією жінкою).

Ісус Христос заборонив багатоженство (Лук. 16, 18), вслід за Христом забороняє його й Церква (Соб. Трид. 23, 2).

Християнське подружжя нерозривне, тобто один з членів подружжя тільки тоді може взяти новий шлюб, коли другий член помре.

Взявши новий шлюб, коли друга половина живе, чоловік чи жінка вчи­нили б смертний гріх, а нове подружжя було б недійсним перед Богом.

При певних обставинах подружжя може розлучитися, але не можна їм вступати в новий шлюбний зв'язок, доки живе друга сторона (І Кор. 7. 11). Пожиттєва розлука (сепарація) допускається тоді, коли одне з подружжя зламає подружню вірність (Мат. 5, 32). Зламавши угоду, втрачаєш права, які були нею гарантовані. Розлучення на деякий час може наступити тоді, коли одна зі сторін веде ледаче життя, поводиться жорстоко з другою стороною, зневажає її, погрожує смертю і т. п. Розлучення оформляється через суд. Проте розлучене подружжя завжди може поєднатися без будь-чийого дозволу.

Нерозривність подружжя встановив Ісус Христос.

Мойсей дозволяв євреям розлучення як виняток (щоб уникнути гірших наслідків, бо вони були дуже жорстокими) (Мат. 19, 8). Проте Христос скасував цей дозвіл, кажучи: "Що Бог получив, людина хай не розлучає" (Мат. 19, 4-9). Саме Христос заборонив вступати у новий подружній зв'язок, якщо друга сторона ще живе (Мат. 5, 32).

Апостоли також наполягали на тому, що розлучення супере­чить Божій волі.

Св. Павло каже: "Заміжня жінка, поки живе чоловік, зв'язана (з ним) законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка" (Рим. 7, 2); "Одруженим наказую не я, але Господь: жінка нехай не розлучається зі своїм чоловіком; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжня, або нехай помириться з чоловіком, — а чоловік нехай не відпускає жінки!" (І Кор. 7, 10-11).

Розлучення протистоїть не лише волі Бога, але й законам природи.

Справжня любов не визнає розлучення. Під час розводу батьків страждають діти. А творець кожну людину наділив любов'ю до своїх дітей. Діти з розведених сімей втрачають довір'я до старших, перестають їх поважати, часто стають жорстокими і, як правило, нещасними у власному особистому житті.

Можливість розлучення спричиняє легковажне ставлення до шлюбу, родинних обов'язків.

Знаючи, що завжди можна буде розійтись, людина починає легковажно ставитись до шлюбних зобов'язань, стає здатною до подружньої невірності. І навпаки.

Наслідки розлучень трагічні і для родини, і для держави. Недаремно кажуть: "Міцна сім'я — міцна держава".

Найчастіше розведений чоловік чи жінка не знаходять щастя у новому зв'язку.

 ВПЛИВ БОЖОЇ ЛАСКИ НА ПОДРУЖЖЯ

Християнське подружжя, вступивши у шлюбний зв'язок, отримує помножену освячуючу ласку, а також особливі діючі ласки, які необхідні йому для виконання покладених на нього обов'язків (Тр. Соб. 24).

Діючі ласки, які отримує подружжя, такі: освячення взаємної любові, обдарування силою, потрібною для дотримання постійної взаємної вірності і виконання нелегких подружніх обов'язків. Людина, беручи шлюб, перестає бути вільною. З цього моменту вона вже не належить тільки собі. Вона повинна підпорядковувати свою волю волі іншої особи, ділити зі своєю половиною і радощі, і печалі, бути для неї опорою, захистом, другом, порадником. При­крощі, які випадають на долю подружжя, повинні переживатися і долатися разом. А для цього потрібне терпіння, спокій, сила духу, чому і сприяє Божа ласка.

Бог також наділяє подружжя ласкою, яка допомагає належно виховувати дітей, щоб вони в майбутньому стали побожними християнами-католиками.

ЩО СТОЇТЬ НА ЗАВАДІ ШЛЮБУ

Вступати у шлюбний зв'язок можна лише тоді, коли для цього нема ніяких перешкод.

На заваді шлюбу можуть стати примус, невідповідний вік, близька спорідненість між нареченими, посвояченість, подруж­ній зв'язок, вищі освячення, урочисті обітниці, різниця у вірі (одна сторона вірить, друга ні).

Не можна вступати в шлюбний зв'язок у заборонений час (під час посту, протягом тижня після Різдва (до Йордану) і протягом тижня після Великодніх свят). Перешкодою для шлюбного зв'язку може бути різниця у віросповіданні. Якщо хтось заручився з однією особою, не може повінчатися з іншою, не розірвавши попередні угоди. Не можуть взяти шлюб ті, хто дав звичайну обітницю досмертної чистоти, обітницю не вінчатись, вступити до монашого чину, стати священиком. Якщо наречені не знають головних основ християнської віри, то вони повинні вивчити їх перед вінчанням.

У деяких з вищезгаданих випадків церковна влада може дати дозвіл (диспензу) на шлюб.

На шлюб між близькоспорідненими чи посвояченими нареченими може дати дозвіл тільки Папа. У інших випадках це робить єпископ або силою своєї влади, або з уповноваження Папою.

Проте є перешкоди для шлюбу, визначені самим Богом, від яких не має права звільняти ніхто. Це дуже близька спорід­неність (між братом і сестрою), малолітність, примус. Не дозволяє Папа на шлюбний зв'язок між вітчимом і пасербицею, батьком і невісткою. Дуже рідко дозволяє Папа на шлюб людині, яка прийняла вище посвячення, склала урочисту обітницю, належить до іншого віросповідання, перебуває у духовному посвояченні (кум і похресник, дядько і сестрінка і т.п.).

Шлюб, який було укладено, незважаючи на перешкоду, повинен бути розв'язаним, якщо ж після взяття такого шлюбу отримано диспензу, подружню угоду слід відновити.

Наречені, які замовчують можливі перешкоди для шлюбу, скоюють тяжкий гріх. Щоб уникнути цього, у церкві тричі оголошується оповідь про майбутній шлюб.

ОБРЯДИ, ПОВ'ЯЗАНІ З ТАЇНСТВОМ ПОДРУЖЖЯ

Згідно з церковними приписами перед самим Таїнст­вом Подружжя відбуваються заручини, священик тричі оголошує в церкві про шлюб, наречені приймають Тайну Покаяння та Євхаристії.

Суть заручин полягає в тому, що двоє вільних осіб, чоловік і жінка, добре розваживши, прирікають одне одному повінча­тися.

Мета заручин — не допустити нещасливих подруж.

За період заручин наречені повинні добре обдумати свій майбутній крок, пам'ятаючи, що подружній зв'язок є нерозривним. Саме тому наречені повинні намагатися добре пізнати одне одного, у щирому і відвертому спілкуванні визнати одне перед одним вади свого характеру, негативні звички і т. п., щоб уникнути пізніше гіркого розчарування. Заручини відбуваються при свідках, після освідчення. Якщо під час заручин наречені переконаються, що їм не варто вступати у шлюбний зв'язок, то вони можуть за взаємною згодою розі­рвати домовленість. Розірвати заручини можна і в тому випадку, коли одна із сторін скоїть тяжкий злочин, зламає вірність або якщо втрачено маєток чи хтось із заручених важко захворів.

Молоді люди, які прагнуть взяти шлюб, повинні дослухатися до порад батьків, знайомих, друзів. Але насамперед вони повинні молитись до Бога і просити Його, щоб Він післав їм вірне подружжя. Вибираючи супутника життя, не можна важити лише на маєток, походження, красу і. т. п. — слід насамперед зважати на чесноту і побожність цієї особи. Людина, яка не любить Бога, не любитиме свого чоловіка чи дружину. Любов, яка базується лише на красі тіла, швидко згасне (св. Золот.). Шукайте в представникові протилежної статі красу душі, благородство, чесність. "Добра жінка — це добра частка, вона дається тим, що Господа страхаються" (Сир. 26, 3).

Заручини вважаються дійсними тільки тоді, коли погодже­ність між сторонами записана на папері нареченими та парохом або єпископом дієцезії або підписані двома свідками (Пій X, 1907).

Оповіді про шлюб відбуваються таким чином: парох оголо­шує про намір наречених побратися у парохіальній церкві, до якої вони належать, три неділі або свята під час Богослужения, подаючи ім'я і прізвище наречених, стан, місце народження і проживання. Мета оповідей — виявити можливі перешкоди для шлюбного зв'язку. Якщо наречені не повінчаються протягом 6 місяців після останньої оповіді, то оповіді слід повторити. При певних обставинах (напр., при набли­женні посту) можна, за дозволом єпископа, оголосити усі три оповіді відразу. У випадку вінчання на смертній постелі оповіді не оголошуються.

Перед шлюбом наречені зобов'язані прийняти св. Тайни Покаяння і Євхаристії, щоб під час вінчання перебувати у стані ласки — таким чином вони стають учасниками ласк св. Тайни Подружжя.

Тайну Покаяння і Євхаристії наречені повинні прийняти принаймні за З дні перед вінчанням (Соб. Трид. 24,1). Не завадить відправити перед вінчанням загальну сповідь (з цілого життя), тому що вона спонукає до більшого жалю і дає душі глибше заспокоєння.

Обряд вінчання повинен відбуватися в церкві перед

полуднем під час Служби Божої. Наречені повинні поставитися до прийняття цієї св. Тайни з найбільшою побожністю, а, прийнявши її, дякувати в молитві Богові за Його ласки.

Обряди під час вінчання символізують майбутні обов'язки подружжя, а також ласки, пов'язані з цією Тайною.

Наречені (молодий і молода) приходять до церкви зі свідками І весільними гостями і стають у притворі. До них виходить священик, одягнений у ясні єпітрахиль і фелон. Наречені запевняють його, що добровільно хочуть подру­житися і що досі не шлюбували (не обіцяли) ніякій іншій особі подружньої віри. Після цього священик під спів півчих, які виконують псалом, вводить молодят до церкви перед тетрапод, на якому лежить св. Євангеліє. Коли спів закінчено, священик виголошує "Благословенне царство..." і велику єктенію, до якої додаються відповідні молитви. Після єктенії священик читає молитву, в якій просить Бога наділити наречених усіма благами, благословить обручки і одягає їх на четвертий палець правої руки нареченого і нареченої, промовляю­чи відповідні слова. Наречені клякають, кладуть праві руки на Євангеліє, а священик зв'язує їх (руки) кінцем єпітрахілі (що символізує нерозривність подружжя) і промовляє слова присяги, які наречені повторюють вголос. Склавши присягу, подружжя встає, цілує св. Євангеліє, а священик молиться, а потім вкладає на голови молодого і молодої вінці (вінець — це символ перемоги, яку отримали наречені, зберігаючи невинність). Відтак слідує прокімен, апостол і євангеліє, сугуба єктенія, молитва і три короткі стихири. Після цього священик знімає вінці, бажаючи подружжю Божого благословення у всьому їхньому подружньому житті, і закінчує відправу Тайни подружжя малим відпустом. Після вінчання в домі нареченого чи нареченої відбувається весілля. Проте у веселощах слід дотримуватись міри, щоб не втратити Божих ласк, щойно отриманих. Найкраще було б провести цей дуже важливий день не в багатолюдних розвагах, а у молитві і розважанні.

Шлюбна обручка є символом нерозривності та єдності подружжя, постійним нагадуванням про обов'язок берегти подружню вірність.

ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Чоловік і жінка повинні любити одне одного, бути одне одному вірними і допомагати одне одному у будь-яких обста­винах життя.

Чоловік повинен любити свою жінку так, як Христос Церкву (Єф. 5, 25), як своє тіло (5, 28), як самого себе. Між членами подружжя повинні бути не лише фізична любов, і не просто людська любов. Між ними має існувати такий зв'язок, як між Христом і Церквою, і навпаки, їх любов має бути свята. Не слід обожнювати другу сторону, бо людина є істотою, що проминає, а не Богом. Кохаючи одне одного, чоловік і жінка повинні бути терпимими щодо недоліків характеру своєї половини. Не криком і злістю можна вплинути на чоловіка чи дружину, а добром, терплячістю і молитвою. Сварки ще ні до чого доброго не привели. Де нема згоди, там нема радості і спокою.

Подружжя повинне берегти подружню вірність (Євр. 13, 4), уникати будь-якої розпусти (Тов. 6, 17), не відмовляти нічого другій стороні (І Кор. 7, 1-5), в усьому і завжди їй допомагати. Подружжя спільно виховує дітей.

Дружина повинна у всьому допомагати чоловікові, робити його життя спокійнішим і приємнішим. Бог цінує добру дружину вище, ніж найдорожчі перли (Прип. 31, 10). Як дорогоцінне каміння є для свого власника прикрасою у часі добробуту і порятунком у потребі, так і добра дружина є для чоловіка в щасті славою, а в нещасті опорою (Люд.з JL).

Дружина повинна поважати і слухати свого чоловіка, бо він є заступником Бога в родині.

Чоловік є главою родини, дружина — її тілом. Як Церква підпорядко­вується Христові, так дружина повинна підпорядковуватись чоловікові (Єф. 5, 24). Чоловік повинен ставитись до дружини зі зрозумінням, приязню і добротою, не доводячи на кожному кроці свою зверхність.

Чоловік і дружина повинні взаємно дбати про своїх дітей і виховувати їх по-християнськи.

Діти, як і маєток, не є власністю батьків, а даром Бога (Пс. 127, 3). Діти — це Божі створіння, призначені для майбутнього щастя; вони є дітьми Небесного Отця. Бог віддає дітей батькам тільки на виховання, тобто батьки є, по суті, слугами Бога, які, виховуючи дітей, виконують Божу волю.

Батьки повинні дбати про своїх дітей, тобто берегти їх життя і здоров'я; вони повинні забезпечити своїх дітей на майбутнє.

Батьки повинні остерігатися давати поганий приклад дітям. Не слід залишати малолітніх дітей без догляду. Піклуватися про дітей треба постійно.

Батьки працею здобувають для своїх дітей хліб насущний, дбають про їх майбутнє. "Не діти повинні збирати батькам маєтки, а батьки дітям" (II Кор. 12, 14). Батьки повинні залишити дітям якусь спадщину, дати їм освіту, фах. Виховувати своїх дітей батьки повинні в страху Божому. Обов'язком батьків є молитися за своїх дітей.

Після народження дитини батьки повинні охрестити і миро­помазати дитину; коли вона підросте, навчити її основ релігії; завжди і у всьому бути для дитини прикладом; ставитися до неї з любов'ю і ласкою.

"Виховувати дітей — значить вести їх до Христа" (св. Кар. Бор.). Батьки повинні бути апостолами своїх дітей; родинний дім — родинна Церква (св. Золот.). Дитина змалку повинна бути привчена до молитви. Батьки не повинні ніколи забувати, що вони є для дитини прикладом у всьому. Виховуємо не словами, а дією.

Не слід надто пестити дітей — у вихованні треба поєднувати любов із суворістю. Однак і одного, і другого має бути в міру. Кара — це лік, але карати треба не надто часто і не надто суворо.

Християнське виховання дітей — це найважливіший обов'я­зок батьків від його виконання залежить дочасне і вічне щастя як дітей, так і батьків.

У вихованні дитини бере участь і мати, і батько. Батько втілює в собі Божу силу і справедливість, мати — Божу доброту і Боже милосердя.

Від виховання залежить, якою людиною дитина стане в майбутньому.

Батьки, які погано виховали своїх дітей, будуть покарані Богом ще на землі — їх покарають власні діти. Батьки, які дбали про виховання дітей, у майбутньому житті будуть нагороджені Богом.

МІШАНІ ПОДРУЖЖЯ

Мішані подружжя (між католицькими і некатолиць­кими християнами) Церква ніколи не схвалювала, тому що в такому подружжі майже неможливо правильно виховати дітей; такий зв'язок не приносить справжнього задоволення, католикові грозить небезпека втратити віру, врешті, некатолик може будь-коли покинути свою половину і вступити в новий подружній зв'язок.

"У досконалому подружжі мусить бути єдність" (св. Амвроз.), а в такому подружжі про це не може бути мови (особливо в найголовнішому — у поглядах на релігію).

Церква може визнати мішане подружжя лише при таких умовах: коли обидва члени подружжя обіцяють вихо­вувати дітей у католицькій вірі; коли католицька сторона зобов'яжеться схилити другу сторону до пізнання і прийняття правдивої віри; коли некатолицька сторона зобов'язується не забороняти другій стороні жити згідно із законами її релігії.

Християни-католики, які вступають у такий зв'язок без благословення католицької Церкви, скоюють смерт­ний гріх і не можуть бути допущеними до прийняття св. Тайн. Такі католики підлягають викляттю (екскомуніції). Вони не можуть отримати розгрішення, не можуть приступати до св. Причастя. Їм буде дозволено це робити тільки тоді, коли вони щиро розкаяться і підпорядкуються вимогам католицької Церкви.

БЕЗШЛЮБНІСТЬ (целібат)

Добровільна безшлюбність є досконалішим станом, ніж шлюб. Той, хто не вступив у шлюбний зв'язок, може набагато краще дбати про добро своєї душі, а, звідси, доступити вищого ступеня щастя у небі.

Заслугу перед Богом має тільки добровільна безшлюбність. Той, хто зберіг невинність, є вищим від жонатого чи заміжньої настільки, наскільки Ангели є вищими від людей (св. Золот.). Безмежно щасливою є невинна дівчина, яка обрала своїм нареченим Ісуса Христа. Той, хто обрав для себе стан безшлюб­ності, може ревніше дбати про свою душу, бо "хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений" (І Кор. 7, 32-34). Ісус Христос говорить: "І кожний, хто задля імені мого покине дім,... батька, матір, жінку..., в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину" (Мат. 19, 29).

Спаситель заохочував безшлюбність і словом, і прикладом.

Є люди, говорить Спаситель, які не одружуються заради неба, і додає: "Хто може зрозуміти, нехай розуміє" (Мат. 19, 12). А св. Павло каже: "Той, хто віддає свою дівчину заміж, робить добре, а той, хто не віддає, робить ще краще" (І Кор. 7, 38), а, в іншому місці, вдовиця "буде щасливіша, коли зостанеться такою" (І Кор. 7, 40).

Спаситель сам не був одруженим, Апостоли теж. Багато святих склали обітницю досмертної безшлюбності (напр., Матір Божа (Лук. 1, 34), св. Йосиф, св. Тереса, св. Магдалина з Пазіс і т. д.). Деякі святі (св. Агнішка, св. Агата, св. Луізія), зберігаючи невинність, ішли навіть на муки і смерть.

ЦЕРКОВНІ БЛАГОСЛОВЕННЯ І ОСВЯЧЕННЯ (сакраменталії)

Ісус Христос, з великої любові до нас, залишив засоби, завдя­ки яким ми можемо здобути Боже благословення.

Боже благословення звільняє людину від дочасних нещасть (хворіб, біднос­ті, сорому, спокуси і т. п.), обдаровуючи дочасними благами (здоров'ям, довго­літтям, багатством, славою, щастям і т.п.).

Протилежним Божому благословенню є Боже прокляття. Суть його в тому, що Бог карає-людину за гріхи різними нещастями і за життя і після смерті.

Благословення Боже здобуваємо, коли все починаємо в ім'я Бога (в ім'я Ісуса), коли святкуємо неділю, шануємо батьків, даємо милостиню, часто слухаємо Службу Божу, а також коли користаємо з сакраменталіїв.

Сакраменталії — це святі знаки, які встановила св. Церква владою, даною їй Христом.

Усе, створене Господом, прокляте Ним у хвилину падіння перших людей. Люди вмирають від хворіб, переживають страшні катаклізми: війни, бурі, повені, посухи і т.п. Недаремне землю називають "долиною сліз". Щоб усунути ці наслідки Божого прокляття, Ісус Христос часто благословив людей і речі. Він наділив Своїх Апостолів силою проганяти злих духів і лікувати хвороби (Мат. 10, 1; Лук. 9, 1). Від Апостолів ця сила перейшла на Церкву, і Церква часто нею користується. Рукою своїх слуг вона благословить чи освячує людей, приміщення, предмети, просячи Бога, щоб Він через ці освячені чи благосло­венні речі віддалив від людей диявола. При цьому Церква застосовує видимі символи: знамення хреста, свячену воду, олію. Запалені свічки під час таких обрядів символізують Спасителя, "Світло світу", кадіння нагадує нам про побожність, з якою ми повинні приймати благословення і освячення.

Церковні благословення і освячення подібні до св. Тайн. Під час благо­словення і освячення, як і під час уділення св. Тайн, застосовуються певні слова і знаки, які мають надприродну силу і символізують невидиму ласку (вода означає очищення, олія — зцілення і т.п.). Однак св. Тайни наділені значно більшою силою, ніж церковні благословення і освячення, — Тайни самі по собі наділяють людину Божою ласкою, а за допомогою благословення і освячення лише випрошуються діючі ласки через молитву Церкви та побожність тих, хто з них користає.

Через благословення слуга Церкви випрошує Боже благословення ДЛЯ осіб чи речей. Благословляється дітей, що вперше ідуть до школи; хлопців, які ідуть до війська чи воїнів, які ідуть у бій; вірних під час Служби Божої; тих, хто сповідається або причащається; наречених, породіль, вмираю­чих і умерлих, похорон. Благословляється будинок, помешкан­ня, поле, корабель і т. п., а також яйця, хліб і м'ясо (на Велик­день), зілля, плоди і т. п.

До благословень відносимо і екзоркізми (заклинання злих духів) — злому духові в імені Ісуса Христа наказується поки­нути особу або річ, в яку він вселився.

Через освячення слуга Церкви не лише благословить певні особи або речі, але посвячує їх для служби Богові.

Такими освяченнями є посвячення у чин читця, півчого, свіченосця, піддиякона, постриг у монахи, посвячення у крило-шани, архімандрити, помазання Папи і т. п.

Диякони, священики та єпископи приймають не освячення, а св. Тайну священства.

Освячуються церкви, цвинтарі, а також освячується вода (водосвяття Йорданське, мале і коротке), чаша, дискос, звізда, антимінс, олія, миро, образи, хрести, медальйони, коругви і т. і.

Йорданське (велике) водосвяття правиться у надвечір'я св. Богоявления (Йордану) біля церкви і на саме Богоявления після Служби Божої на ріках, ставах і біля криниць. Цей обряд відбувається так: священик тричі робить у воді хресне знамення запаленими свічками (трійцею), після цього тричі нав­хрест дує на воду, знаменує її тричі рукою і, вкінці, тричі занурює у воді хрест.

Мале освячення води відбувається 1 серпня в церкві або біля криниці чи на ріці на згадку про прийняття св. Хрещення Україною-Руссю за часів св. Володимира; під час храмових свят після Служби Божої чи при якійсь іншій нагоді (напр., під час освячення церкви); після похорону в помешканні; під час посвячення дому і т. п. Освячення води відбувається так само, як під час Йорданського водосвяття, але не робиться благословення води трійцею. Коротке водосвяття відправляється приватно, коли в церкві не вистачає свяченої води, а її треба.

До короткого освячення води подібне освячення зілля у день Зіслання Св. Духа, Різдва св. Івана Хрестителя і Успення Пресвятої Діви Марії; а також освячення хліба, м'яса, яєць і т.п. на Великдень, освячення плодів на Преображення Господнє і т. д.

Користати з благословень і освячень радив Ісус Хрис­тос; але окремі благословення і освячення встановила Церква.

Ісус Христос благословив хліб і рибини (Мат. 14, 19), дітей (Марк. 10, 16) і учнів, возносячись на небо (Лук. 24, 50). Сам Бог благословив наших праро­дичів (Буття 1, 28), Ной — своїх двох синів (Бутт. 9, 26), Ісаак — Якова (Буття 27, 27), Яків — своїх 12 синів (Буття 49, 28). Мойсей перед смертю благословив ізраїльський народ (Второз. 33).

Благословення і церковні освячення найчастіше здійснює священик. Проте церкву, кладовище, чашу, дзвін освячує лише єпископ або священик, уповноважений до цього єпископом. Тільки єпископ освячує престол, антимінс, миро, помазує правителя, Папу, вводить у сан піддиякона, архімандрита.

Світські люди також можуть благословити, але не від імені Церкви.

Таке благословення має тим більшу силу, чим тісніше людина, яка благо­словляє, пов'язана з Богом. Найчастіше батьки благословляють своїх ді­тей — перед сном, перед подорожжю, перед вінчанням або на смертному ложі. Прийнято хрестити хліб перед тим, як його різати — таким чином ми просимо Господа Бога, щоб цей хліб ми спожили на добро і щоб нам ніколи його не бракувало.

Користуючись благословенними чи освяченими предметами, ми очищаємося від повсякденних гріхів, ці речі оберігають нас від багатьох спокус і нещасть, які загрожують тілу, але не оберігають від тих спокус, які чатують на нашу душу.

Повсякденний гріх накликає на нас дочасні покарання. Благословення і освячення очищають нас від повсякденних гріхів, а, разом із ними, і від поганих наслідків цих гріхів. Про те, що благословення оберігають нас від спокус, свідчить досвід усіх Святих. Благословення і освячення бережуть нас і від хворіб тіла — ще Апостоли помазували багатьох хворих освяченою оливою і таким чином зцілювали їх (Мар. 6, 13). Проте не слід очікувати від благосло­вень і освячень більшої сили, ніж вони мають завдяки молитві Церкви — бо можна згрішити забобоном.

Вплив благословення і освячення не такий сильний, як вплив св. Тайн. Тайни дають нам ласку Св. Духа, благословення і освячення лише очищають душу, щоб вона була здатною прийняти ласки Св. Духа. Тайни освячують внутрішньо, благословення і освячення — зовні.

Благословення і освячення отримують свою силу завдяки молитві Церкви, тому що священик завжди благословить або освячує лише від імені Церкви. Молитва Церкви має велику силу, бо з нею єднаються молитви Ісуса Христа і всіх Святих. Благословення Церкви є дуже важливою річчю!

Церковні благословення і освячення приносять нам найбіль­шу користь тоді, коли ми вільні від тяжкого гріха і коли з довір'ям користуємося ними.

Вплив благословень і освячень в значній мірі залежить від достойності і побожності приймаючого. Хто живе з тяжкими гріхами, тому не допоможуть освячені предмети, які носить на собі, окроплення себе свяченою водою або благословення священика так само, як не допомагав на війні євреям Кивот Завіту, коли вони скоїли тяжкі гріхи (І Сам. 4). Як не допоможе молитва людині, котра засумнівалася, так благословення і освячення не допоможуть тому, хто не вірить чи не довіряє (Як. 1, 6). Благословення і освячення мають такий самий вплив, як і молитва. Ісус Христос мало творив чудес там, де люди не вірили, напр., у Назареті (Мат. 13, 58). А одного разу виразно сказав: "Тебе спасла віра твоя" (Мар. 5, 34). Побожні християни високо шанують благословення і освячення і якнайчастіше користають з них. Напр., часто хрестяться свяченою водою, носять при собі освячені предмети, зберігають вдома освячені образи, охоче моляться в освячених місцях. Треба пам'ятати, що молитва в церкві є найкориснішою. "Вже саме відвідування церкви може звільнити нас від повсякденних гріхів і від спокус диявола" (св. Тома з Акв.). Благословення і освячення треба уживати передусім у момент тяжких спокус і у хворобах. "Чому, захворівши, шукаєш допомоги лише у лікарів, а не у Христа, наче Він не є також лікарем твого тіла?" (св. Єфрем.).

МОЛИТВА

ЩО ТАКЕ МОЛИТВА?

Молитва — це піднесення душі до Бога.

Коли люб'язно з кимось розмовляємо, то забуваємо про все інше. Так само повинно бути, коли розмовляємо з Богом тобто коли молимося. Під час молитви ми повинні звернути до Бога усі сили нашої душі: розум, бо повинні думати про всемогутнього Бога; пам'ять, бо повинні забути про всі тимчасові справи; серце, бо мусимо радіти Богові. Отже, сама думка пре Бога (без підне­сення до Нього серця) — це ще не молитва; пекельні духи також думають про Бога, але не моляться. Символами молитви є вознесіння Ісуса Христа; дим кадила, котрий підіймається аж до неба; жайворонок, який злітає в піднебесся під час співу. "Це найвище достоїнство і честь людини, котра може зі своїм Творцем розмовляти та довірливо з Ним приятелювати" (св. Золот.). Треба дивуватися лагідності Бога, котрий не лише дозволяє, але наказує нам розмовляти зі Собою (св. Золот.).

Під час молитви користуємося певними зовнішніми рухами, напр., складанням рук, биттям у груди, кляканням і т.п.

Стаючи на коліна під час молитви, визнаємо, що ми є малими перед Богом; складаючи руки, визнаємо своє безсилля; б'ючи себе в груди, визнаємо, що заслужили на биття як грішники. Деколи під час молитви падаємо ниць, зазначаючи тим, що супроти Бога ми є порохом. Так молилася Юдит, перш ніж пішла у ворожий табір (Юд. 10, 1); так молився Ісус Христос на Оливній горі (Мат. 26, 39); так молиться і сьогодні багато хто з людей. Деякі під час щирої молитви зносять догори руки, розводячи їх — це є ознака гарячої любові до Бога, а також свідчення того, що людина молиться в ім'я розп'ятого Спасителя. Так молився Мойсей під час битви євреїв з амаликитами (Вихід 17, 12); так молився Соломон під час освячування храму (II Сам. 6, 12); так і сьогодні молиться священик під час Служби Божої. Імовірно, що саме так молився й Ісус Христос (Кат. Еммер.). Можна також молитися, повернувшись обличчям, до храму, як молився Давид (Пс. 5, 8) або Даниїл (Дан. 6, 10). Бог не потребує бачити жодних рухів, щоб пізнати тайни нашої душі; їх потребує сама людина, бо вони спонукають її та інших до більшої побожності. Отже, ці жести необов'язкові під час молитви і ними можна знехтувати, якщо на це є важлива причина (напр., коли людина хвора або дуже втомлена, або коли молимося під час роботи і т.п.). Можна також молитися ходячи, як це роблять, напр., прочани.

Можна молитися або лише духом, або духом і устами одночасно.

Ісус Христос перед трапезою підняв свої очі до неба, а потім похилив голову, цим самим ніби сказавши: "Отче, дякую Тобі". Це була молитва духа. Так і ми можемо молитися під час роботи або в дорозі, і ніхто не буде знати про нашу молитву, крім Бога.

Усна молитва необхідна і корисна. Людина створена з душі і тіла, отже, повинна віддавати шану Господу Богу душею і тілом (Ос. 14, 3). Вже природою в людині закладено, щоб вона виявляла назовні свої почуття (Мат. 12, 34).

Християнська релігія без усної молитви не мала б опори для єдності і змушена була б занепасти. Усна молитва пробуджує наше серце і збільшує нашу побожність, а, одночасно, і побожність наших ближніх. Усна молитва, зокрема, спільна, робить Бога більш прихильним до наших прохань (Мат. 18, 19).

Суто усна молитва, в котрій не бере участі дух, не має жодної цінності.

Саме тому нарікає Ісус Христос на фарисеїв: "Оцей народ устами мене поважає, серце ж їхнє далеко від мене" (Мат. 15, 8). Не один звертається до Бога лише голосом тіла, а не голосом душі (св. Авг.). Молитва - це неначе мотузка, яку треба потягнути, щоб вгорі біля Божого вуха, задзвенів дзвінок. Хто тягне мотузку так, що дзвінок не відізветься, той нічого не досягне. Нічого не варті й обряди, які поєднуємо з молитвою, якщо відсутній внутрішній настрій, котрий відповідав би цим обрядам. Хто нестямно клякає, б'ється в груди і т. п., той є лицеміром. Бога треба возвеличувати духом і правдою (Йоан 3, 24).

Різновидом усної молитви є молитва, яка співається.

Релігійний спів - це неповторна молитва; він підносить наш дух до Бога. До такого співу заохочує нас св. Павло (Кол. З, 16). Церковний спів особливо плекали цар Давид (+1015 перед Хр.), св. Амвросій, Міланський єпископ (+397), Папа Григорій Великий (+604), св. Ігнатій Богоносець, св, Єфрем, св. Роман Солодкоспівець, св. Андрій Критський, св. Іван Дамаскин та інші.

Молячись усно, можна або використовувати або усталені молитви, або розмовляти з Богом власними словами.

Усталеними молитвами є, напр., "Отче наш", "Богородице Діво" і т. п. У молитовниках містяться готові молитви на різні випадки і обставини. Купуючи молитовник, ми повинні звернути увагу на те, чи є він затверджений єписко­пом, бо деколи трапляється, що продають молитовники, упорядковані воро­гами Церкви, які є просто згубними для релігії. Обережність необхідна передусім тоді, коли купуємо таку книжку у мандрівного торговця, або навіть у якомусь відпустовому місці.

Однак недобре дотримуватися тільки готових зразків молитов. Треба бодай час від часу вільно порозмовляти з Господом Богом своїми словами. Господь Бог любить, коли наша молитва спливає зі самого серця, коли розмовляємо з Ним щиро і сердечно, як дитина з батьком. Своїми словами молилися три юнаки в палаючій печі, а також Ісус Христос на Оливній горі (Мат. 26, 39). При цьому не треба добирати якихось вишуканих слів, треба молитися просто і від щирого серця. Бог звертає увагу не на слова (красу мови), але на серце. "Люди судять про чиєсь серце по розмові, Бог оцінює слова по почуттях" (св. Григ. В.). Не треба говорити багато (Мат. 6, 7). Бог зважає не на тривалість, а на сердечність молитви. Як щедро нагородив Спаситель розбійника по правиці за його коротеньку молитву!

Можна молитися або самому, або разом з іншими особами. І один, і другий вид молитви нам заповів Ісус Христос (Мат. 6, 5; Мат. 18, 19).

Молимося для того, щоб прославляти Бога, щоб просити Його про щось або перепросити чи подякувати Йому за щось. Прославляємо Господа Бога за його безмежну досконалість. Як раділа б людина і прославляла Бога, якщо б могла побачити Його безмежну велич! Ангели в небі оглядають безмежну велич Бога у сяйві і пишноті, тому й радіють, возвеличуючи і прославляючи Його словами: "Святий, святий..." (Іс. 6, 3). На полях Вифлеему таку величальну пісню співали новонародженому Спасителеві (Лук. 2, 14). Прославлення Бога - це основне заняття мешканців неба (Одкр. 4). Споглядання Бога "лицем до лиця" так хвилює і захоплює Ангелів, що їх молитва перетворюється у возвеличувальну пісню. Ми пізнаємо велич Бога через світ, створений Ним, і з об'явлення, отже, ми маємо причину якнайчастіше Його прославляти. Церква прославляє Бога безупинно. (Вели­чальними молитвами є, напр., "Тебе, Бога, хвалим...", "Слава Отцю і Сину...", християнське вітання і т. д.). Відмовляючи величальну молитву, вже тут, на землі, розпочинаємо заняття мешканців неба, котрі вічно прославляють Бога (Терт.). Величальною молитвою була молитва трьох юнаків у палаючій печі (Дан. 3.). Величальною є також молитва Матері Божої "Величає душа моя,.." (Лук. 1).

Бог хоче, щоб ми просили Його про все, чого потребуємо — без, молитви не дає Бог нічого (Як. 4, 2). Хто не просить, той не отримує (св. Тер.). Бог навіть хоче, щоб ми просили його терпляче, і не лише просили, а навіть зобов'язували виконати те, чого ми прагнемо (св. Григ. В.).

Бог, безперечно, знає всі наші потреби (Мат. 6, 32) і міг би нам завжди допомогти, однак хоче, щоб ми його просили, щоб Його дари ми вважали не обов'язком, але добродійством, таким чином виражаючи нашу абсолютну залежність від Бога, тобто Бог хоче спонукати нас до вдячності і покори. Благальною молитвою була молитва Ісуса Христа на Оливній горі і на хресті, молитва св. Стефана, молитва Апостолів на човні під час бурі, молитва християн за ув'язненого Петра, молитви св. Моніки, Благальна молитва є покаянною молитвою, коли просимо в ній Бога про відпущення гріхів. Так молилися ніневитяни і так молився Давид у своєму покаянному псалмі "Помилуй мене, Боже..." (Пс. 51).

Бог хоче, щоб ми дякували Йому за все, що Він для нас робить (І Сол. 5, 18). Згадаймо слова Ісуса Христа до зціленого прокаженого (Лук. 17). Вдячністю заслуговуємо у Бога на нові ласки. Не один дар відбирає Бог у людей через те, що не вміють його цінувати і за нього подякувати Богу; на невдячних людей Бог часто зсилає голод, неврожай, град і т. п.

КОРИСТЬ І НЕОБХІДНІСТЬ МОЛИТВИ

За допомогою молитви можемо здобути у Бога будь-які добра, однак не завжди Бог вислуховує наші молитви відразу.

Ісус Христос провістив: "І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите" (Мат. 21, 22), "Просіть, і дасться вам" (Мат. 7, 7). Отже, завдяки молитві людина ніби стає всемогутньою (св. Золот.). Молитва - це ключ до усіх скарбів Божої доброти (св. Авг.). Як у людей можна все отримати за гроші, так у Бога все можна отримати завдяки молитві. Кожен, хто потрапить у скруту, повинен звернутися до Бога за допомогою. А якщо цього не зробить, то нехай пізніше нарікає не на свою долю, а на свою лінь. Така людина може викликати лише гнів. Чи не гнівався б кожний на жебрака, котрий тремтить від холоду і гине від голоду, але не звернеться до багатія, котрий йому може допомогти? Молися, і Бог тобі допоможе, як допоміг Апостолам під час бурі.

Бог не завжди відразу вислуховує наші молитви. Треба частіше стукати до дверей великого Господа, щоб вони відчинилися (св. Авг.). Св. Моніка протягом 18 років просила про навернення свого сина.

Бог не раз примушує довго себе просити, щоб переконатися, чи ми справді просимо Його від щирого серця, а також тому, щоб ми більше цінували отримані від Нього ласки (св. Авг.). Хто перестає просити, коли Бог відразу його не вислухає, той доводить, що не просив по-справжньому. Хто ж надієть­ся, що буде вислуханий, той буде молитися тим старанніше, чим довше Бог зволікає з вислуханням прохання. Так чинив сліпець на дорозі до Єрихону; чим менше, як йому здавалося, зважав Ісус Христос на його прохання, тим голосніше він просив: "Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!" (Лук. 18, 38, 39). Один святий так промовив до Господа Бога "Ти зволікаєш, Господи, з тим, щоб дати, аби навчити нас просити". Бог не вислуховує наших прохань відразу тому, що знає: виконання цих прохань без зволікань принесло би нам скорше шкоду, ніж користь.

Бог швидше вислухає наші молитви, коли ми, молячись, постимо, даємо милостиню, складаємо якусь обітницю або просимо про заступництво святих; швидше вислуховує також спільні молитви та молитви праведника.

Піст і милостиня — це два крила молитви (св. Авг.). Згадаймо молитву сотника Корнилія (Діян. Ап. 10).

Бог вислухає нас швидше, якщо молимося перед чудотворними образами або якщо при гробах святих просимо їх про заступництво. "Бог справді є всюди, але не всюди однаково вислуховує наші молитви" (св. Авгі).

Бог швидше вислуховує спільні молитви, бо Ісус Христос обіцяв: "Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним" (Мат. 18, 19). Коли християни зберуться разом і моляться, вони подібні до могутньої армії, котра приневолює Всевишнього, аби її вислухав (Терт.). У часи правління римського імператора Марка Аврелія (170 р.) вороги одного разу оточили цілий християнський легіон. Воїнам було дуже тяжко, бо забракло води. Тоді вони почали гаряче молитися до Бога, просячи допомоги, і через деякий час небо вкрилося хмарами і випав рясний дощ. Таку саму силу мала спільна молитва перших християн за ув'язне­ного Петра. Саме тому Церква в хвилини скрути відправляла і завжди відправ­ляє урочисті процесії.

Швидше Бог вислухає також молитви праведника. "Ревна молитва праведника має велику силу" (Як. 5,16). Без затримки вислухав Бог молитву Іллі про дощ (І Цар. 17).

Трапляється, що Бог зовсім не вислуховує нашого прохання, тому що виконання цього прохання зашкодило б нам, або тому, що ми не достойні того, щоб бути вислуханими.

Бог подібний до лікаря, котрий, з любові до хворого, не дозволяє на те, що йому могло б зашкодити (св. Авг.). Хто схотів би використати на скоєння зла те, про що просить у молитві, не дістане нічого якраз тому, що Бог шкодує його (св. Авг.). Св. Моніка гаряче просила Господа Бога, аби перешкодив виїзду її сина Августина до Італії, та Бог не вислухав її. Чому? Тому що якраз перебування в Італії мало стати для Августина порятунком - проповіді св. Амвросія у Мілані повинні були скерувати його на шлях спасіння. Тому пізніше сам св. Августин говорить: "О Господи, Ти не виконав тоді бажання моєї матері, щоб здійснити якраз те, про що вона Тебе завжди просила". Коли б, напр., блудний син просив Бога врятувати його від біди, Бог не допоміг би йому, бо краща доля на чужині стала б для нього нещастям.

Бог не вислуховує нас деколи ще й тому, що ми не заслуговуємо вислу­хання. Недостойними вислухання є ті, котрі моляться без набожності і довір'я (Як. 1, 7), або ті, котрі перебувають в стані тяжкого гріха і зовсім не мають наміру поборювати свої недобрі звички (Йоан. 9, 31). Багатьох Бог не вислухо­вує тому, що вони не моляться терпляче, отже, їм насправді не потрібне досягнення бажаної мети. Однак, жодна молитва не пропадає марно. Хоча Бог і не дасть того, про що просимо, але, напевне, дасть нам щось інше, ще краще (св. Залож.). Бог чинить, як батько, котрий дитині, яка хоче ножа, дає гарне яблуко, щоб заспокоїти її. Навіть молитва грішника не є марною: через молитву він здобуває ласку, необхідну для навернення. Коли молишся, а Бог не вислуховує тебе, ніколи не звинувачуй Бога, а подумай, чи справді щирою була твоя молитва, або зваж, чи справді те, чого просиш, принесло б тобі користь. Так чи інакше, якщо ти молишся, то Бог обов'язково наділить тебе ласкою, може, й більшою, ніж ти просив (М. Лят.). Бог може зробити набагато більше, ніж ми просимо або думаємо (Єф. З, 20).

Однак у кожному окремому випадку людина повинна нама­гатися досягнути того, про що просить Бога, природним шляхом.

Бог допомагає лише тому, хто сам намагається собі допомогти. Бог допомагає не боягузам, а відважним. Нерозумно вчинили б полководець і його армія, коли б хотіли здобути собі перемогу не боротьбою, а молитвою. У наших щоденних справах ми повинні не лише надіятися на Бога і молитву, але й бути активними і енергійними. Бог не може допустити, щоб людина, чекаючи чуда, стала лінивою і бездіяльною.

Молитва робить грішників праведниками, а правед­ників утримує в стані ласки.

Молитвою грішник здобуває собі помилування. Розбійник по правиці Ісуса Христа сказав лише: "Господи, згадай про мене, коли прийдеш до Царства Свого", і Христос відразу помилував його (Лук. 23, 42). Митар у храмі молився: "Боже, змилуйся надо мною, грішним" і пішов виправданий додому (Лук. 18, 13). Давид, котрому дорікав пророк Натан, сказав: "Я згрішив, Господи", і відразу сповістив його Натан про відпущення гріхів (II Сам. 12, 13). Хто починає молитися, перестає грішити; а хто перестає молитися, починає гріши­ти (св. Авг.). Смертний гріх і молитва не можуть існувати поруч (св. Тер.). Молитва перероджує людину; сліпого робить зрячим, слабкого — сильнішим, грішника — святим (св. Лавр. І).

Грішників молитва перетворює у праведників, бо здобуває грішникові ласку жалю і навернення.

Молитвою привертаємо до себе Св. Духа (св. Єфрем), тобто здобуваємо діючі ласки. Чим ближче в молитві наближаємося до Ісуса Христа, Сонця правди, тим більше наша душа отримує від Нього світла і сили (Ориг.). Отже, молитва просвітлює нас; завдяки їй ми щораз краще пізнаємо доброту і велич Бога, останню мету нашого життя; Його волю, правдиву цінність тимчасових речей, нашу власну мізерність і т. д. Молитва — це велика проповідницька книга (св. Вінц. з П.).

У деяких Святих внутрішнє просвітлення проявлялось назовні. Обличчя Мойсея сяяло, коли він закінчив розмову з Богом. Змінилося під час молитви і обличчя Ісуса Христа (Лук. 9, 29).

Молитва примножує наші сили, зміцнює волю і допомагає терпляче зносити життєві незгоди (св. Берн.). Молитва — це небесна роса для душі; вона зміцнює і освіжає нашу душу (св. Золот.). У молитві душа знаходить заспокоєння, з неї черпає нові сили. Тому ми повинні молитися після кожної тривалої роботи і перед кожною важливою справою. Сам Христос час від часу залишався на самоті, щоб помолитися, а безпосередньо перед своїми страстями довго молився на Оливній горі. Людина, котра часто молиться, ніколи не стане боягузом.

Молитва утримує праведника в стані ласки, оберігаючи його від спокуси і гріха.

Молитва відганяє спокуси диявола. Спокуса затьмарює наш розум і послаб­лює волю; молитва просвітлює розум і зміцнює волю. "Дія молитви така сама, як дія води на вогонь" (св. Золот.). Молитва — це щит, від котрого відбиваються вогняні стріли диявола (св. Амвр.). Молитва — це рятівний якір для тих, чия душа знаходиться в небезпеці (св. Золот.). Коли ми молимося, від нас втікають дияволи. Завдяки молитві праведник виробляє в собі багато чеснот. "Хто вміє добре молитися, вміє також добре жити" (св. Авг.). Людина, віддана молитві, відзначається багатьма чеснотами (Бона). Хто постійно розмовляє з Богом, стає подібним до Нього.

Завдяки молитві праведники здобувають відпущення тимчасових покарань за гріхи і вічну нагороду.

"Молитва підіймається до неба і на землю сходить Боже Милосердя" (св. Авг.). Молитва стримує Божий гнів (св. Авг.). Завдяки лише одноразовому щирому відмовленню молитви "Отче наш" можна відпокутувати усі повсяк­денні гріхи цілого дня (св. Авг.). З багатьма молитвами пов'язаний відпуст, тобто завдяки їм можна швидше здобути відпущення тимчасових покарань за гріхи, ніж завдяки окремій дотичній молитві.

Молячись, праведник здобуває вічну нагороду. Ісус Христос говорить: "Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі*' (Мат. 6, 6). Після своєї смерті св. Тереса об'явилася одній монахині і сказала: "Я була б готова витерпіти будь-які земні страждання, якщо б завдяки цьому могла зробити щасливішим своє перебування на небі настільки, наскільки стане воно щасливішим через одне відмовлення молитви "Богоро­дице Діво".

Молитва — це поєднання праці і боротьби, тобто, вона вимагає певних зусиль. Злі духи часто намагаються перешкодити у молитві, підкидаючи нам різні думки. Таким чином диявол намагається загасити нашу ревність і старан­ність в молитві (св. Золот.). Той, хто, незважаючи на всі перешкоди диявола, добре і щиро молиться, багато спокутує і отримає право на нагороду.

Той, хто молиться, отримує вже деяке передчуття вічного щастя, бо молитва робить нас веселими. Адже Св. Дух — утішитель (Йоан 14, 26), котрий проганяє смуток душі. Христос обіцяє спокій спрацьованим і заклопо­таним, якщо вони звернуться до Нього (Мат. 11, 28). Св. Яків говорить: "Страждає хтось між вами? Хай молиться" (Як. 5, 13). Молячись, людина передчуває радощі неба. Ніщо не може в цьому житті наповнити серце людини більшою радістю, ніж ревна молитва (Св. Берн.). Молитва — це розмова дитини з батьком. Спробуйте й побачите, який добрий Господь. Блаженний, хто до нього прибігає (Пс. 34, 9). Один день, присвячений молитві, вартує більше, ніж усі роки, прожиті в розкоші і розвагах.

Хто не молиться, не може бути врятований, бо потрапляє у тяжкі гріхи.

Якщо б можна було заглянути у пекло, то ми побачили б, що там знахо­дяться виключно ті, що не молилися. "Коли сам Христос цілими ночами молився, то що ж тоді робити нам, аби здобути спасіння?" (св. Амвр.). Хто не молиться, не має сили протистояти спокусам. Така людина схожа на солдата без зброї, на птаха без крил. Людина без молитви — це билина, котру вітер хитає на усі боки. Хто не молиться, той вже тепер мертвий (св. Золот.). З людиною, котра не молиться, діється те саме, що з рибою, витягнутою з води (св. Золот.), або з деревом, вирваним із землі (Люд. Гр.). Людина не може постійно віддаватися земним турботам, але повинна прагнути до Бога, бо інакше загине (св. Авг.). Саме тому Ісус Христос так часто закликає до молитви (Мар. 13, 33; Мат. 26, 41). Всі народи землі моляться до своїх богів; очевидно, в серці кожної людини Бог заклав потребу молитися.

ЯК ТРЕБА МОЛИТИСЯ

Приємнішою для Бога є молитва коротка, але щира, ніж тривала і нещира. Тому нагадує Ісус Христос: "А коли молитесь, не говоріть зайвого, як ті погани; гадають бо, що за своєю велемовністю будуть вислухані" (Мат. 6, 7). Бог приймає насамперед щирі молитви. Він вислухав молитви Давида, розбій­ника на хресті, митаря в храмі. Не один відмовляє довгі молитви, однак не може дочекатися, щоб був вислуханий; зате інший, хоч і не молиться вголос, однак досягає всього, чого просить (М. Лят.). Усе залежить від того, як молиться.

Щоб молитва була для нас корисною, треба молитися в ім'я Ісуса Христа, тобто просити того, чого хоче сам Ісус Христос.

Ісус Христос обіцяє: "Чого б ви тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім'я" (Йоан 16, 23). Який правитель відкине прохання людини, котра, прийшовши до нього, скаже: "Твій власний син послав мене з цим проханням"? Ми повинні просити того, чого хоче Христос; а Христос хоче всього, що осприяє славі Божій і нашому спасінню. Св. Моніка, котра протягом 18 років просила про навернення свого сина, молилася в ім'я Ісуса Христа.

В ім'я Ісуса Христа молимося тоді, коли відмовляємо "Отче наш", бо ця молитва походить від Нього, і в ній просимо лише того, чого хоче Христос. "Не є Христовою молитва, в якій просимо про те, що може пошкодити добру нашої душі" (св. Авг). Не є такою і молитва того, хто просить знищити свого молитва просвітлює нас; завдяки їй ми щораз краще пізнаємо доброту і велич Бога, останню мету нашого життя; Його волю, правдиву цінність тимчасових речей, нашу власну мізерність і т. д. Молитва — це велика проповідницька книга (св. Вінц. з П.).

У деяких Святих внутрішнє просвітлення проявлялось назовні. Обличчя Мойсея сяяло, коли він закінчив розмову з Богом. Змінилося під час молитви і обличчя Ісуса Христа (Лук. 9, 29).

Молитва примножує наші сили, зміцнює волю і допомагає терпляче зносити життєві незгоди (св. Берн.). Молитва — це небесна роса для душі; вона зміцнює і освіжає нашу душу (св. Золот.). У молитві душа знаходить заспокоєння, з неї черпає нові сили. Тому ми повинні молитися після кожної тривалої роботи і перед кожною важливою справою. Сам Христос час від часу залишався на самоті, щоб помолитися, а безпосередньо перед своїми страстями довго молився на Оливній горі. Людина, котра часто молиться, ніколи не стане боягузом.

Молитва утримує праведника в стані ласки, оберігаючи його від спокуси і гріха.

Молитва відганяє спокуси диявола. Спокуса затьмарює наш розум і послаб­лює волю; молитва просвітлює розум і зміцнює волю. "Дія молитви така сама, як дія води на вогонь" (св. Золот.). Молитва — це щит, від котрого відбиваються вогняні стріли диявола (св. Амвр.). Молитва — це рятівний якір для тих, чия душа знаходиться в небезпеці (св. Золот.). Коли ми молимося, від нас втікають дияволи. Завдяки молитві праведник виробляє в собі багато чеснот. "Хто вміє добре молитися, вміє також добре жити" (св. Авг.). Людина, віддана молитві, відзначається багатьма чеснотами (Бона). Хто постійно розмовляє з Богом, стає подібним до Нього.

Завдяки молитві праведники здобувають відпущення тимчасових покарань за гріхи і вічну нагороду.

"Молитва підіймається до неба і на землю сходить Боже Милосердя" (св. Авг.). Молитва стримує Божий гнів (св. Авг.). Завдяки лише одноразовому щирому відмовленню молитви "Отче наш" можна відпокутувати усі повсяк­денні гріхи цілого дня (св. Авг.). З багатьма молитвами пов'язаний відпуст, тобто завдяки їм можна швидше здобути відпущення тимчасових покарань за гріхи, ніж завдяки окремій дотичній молитві.

Молячись, праведник здобуває вічну нагороду. Ісус Христос говорить: "Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі" (Мат. 6, 6), Після своєї смерті св. Тереса об'явилася одній монахині і сказала: "Я була б готова витерпіти будь-які земні страждання, якщо б завдяки цьому могла зробити щасливішим своє перебування на небі настільки, наскільки стане воно щасливішим через одне відмовлення молитви "Богоро­дице Діво".

Молитва — це поєднання праці і боротьби, тобто, вона вимагає певних зусиль. Злі духи часто намагаються перешкодити у молитві, підкидаючи нам різні думки. Таким чином диявол намагається загасити нашу ревність і старан­ність в молитві (св. Золот.). Той, хто, незважаючи на всі перешкоди диявола, добре і щиро молиться, багато спокутує і отримає право на нагороду.

Той, хто молиться, отримує вже деяке передчуття вічного щастя, бо молитва робить нас веселими. Адже Св, Дух — утішитель (Йоан 14, 26), котрий проганяє смуток душі. Христос обіцяє спокій спрацьованим і заклопо­таним, якщо вони звернуться до Нього (Мат. 11, 28). Св. Яків говорить: "Страждає хтось між вами? Хай молиться" (Як. 5, 13). Молячись, людина передчуває радощі неба. Ніщо не може в цьому житті наповнити серце людини більшою радістю, ніж ревна молитва (Св. Верн.). Молитва — це розмова дитини з батьком. Спробуйте й побачите, який добрий Господь. Блаженний, хто до нього прибігає (Пс. 34, 9). Один день, присвячений молитві, вартує більше, ніж усі роки, прожиті в розкоші і розвагах.

Хто не молиться, не може бути врятований, бо потрапляє у тяжкі гріхи.

Якщо б можна було заглянути у пекло, то ми побачили б, що там знахо­дяться виключно ті, що не молилися. "Коли сам Христос цілими ночами молився, то що ж тоді робити нам, аби здобути спасіння?" (св. Амвр.). Хто не молиться, не має сили протистояти спокусам. Така людина схожа на солдата без зброї, на птаха без крил. Людина без молитви — це билина, котру вітер хитає на усі боки. Хто не молиться, той вже тепер мертвий (св. Зо лот.). З людиною, котра не молиться, діється те саме, що з рибою, витягнутою з води (св. Золот.), або з деревом, вирваним із землі (Люд. Гр.). Людина не може постійно віддаватися земним турботам, але повинна прагнути до Бога, бо інакше загине (св. Авг.). Саме тому Ісус Христос так часто закликає до молитви (Мар. 13, 33; Мат. 26, 41). Всі народи землі моляться до своїх богів; очевидно, в серці кожної людини Бог заклав потребу молитися.

Молиться в ім'я Ісуса Христа той, хто просить Бога про допомогу в потребі, про отримання роботи, про навернення грішника і т.п.

Найкраще молиться той, хто молиться з Церквою (св. Авг.). Церква завжди молиться в ім'я Ісуса Христа.

Молитва буде для нас корисною і тоді, коли ми будемо молитися побожно, тобто під час молитви думатимемо лише про Бога. Молячись, ми повинні усі свої думки спрямувати до Бога. Молитва — це розмова з Богом. Коли з кимось розмовляємо, то звертаємося лише до нього; так само і під час молитви ми повинні звернути наш дух виключно до Бога. (Про Бога думати — звідси "побожність"). Не один шанує Бога лише на словах, але серце його далеко від Бога (Мат. 15, 8). Під час молитви він думає про свої земні турботи, або молиться, механічно повторюючи слова молитви. Хто під час молитви байдужий або розсіяний, тобто молиться без побожності, той нічого не досягне у Бога. "Як ти можеш прагнути, аби Бог звернув на тебе увагу, коли ти сам не звертаєш уваги на Нього?" (св. Кипр.). Хто молиться нещиро, однак сподівається, що Бог вислухає його, той схожий на людину, котра засипає до млина недобре зерно, сподіваючись на гарне борошно (св. Берн.). Під час молитви. Навпаки, така молитва має більшу цінність, бо пов'язана з подоланням цих відчуттів (св. Терт.). Богу приємніша така побожність, до якої треба себе примушувати (бл. Анг. Фол.). Отже, не треба нехтувати молитвою, коли відчуваємо небажання молитися. Насилаючи на нас такий стан, злий дух прагне відірвати нас від молитви, а Бог допускає це, щоб ми пізнавали своє безсилля і тим більше упокорювалися. "Коли б ми, молячись, нічого більше не робили, а лише відганяли спокуси і розсіяність, то, незважаючи на це, наша молитва була б доброю, бо Богові залежить насамперед на нашій добрій волі" (св. Франц Сал.).

Щоб побожно молитися, треба підготуватися до молитви; відмовляючи молитву, слід прислухатися до своїх думок і остерігатися нешанобливої постави тіла.

Перед молитвою приготуй свою душу, а не будь подібний до людини, котра спокушає Бога (Сир. 18, 23). Перед кожною молитвою треба чітко уявити собі, що стоїмо перед Божими очима (Беда); а також позбутися думок про будь-які земні справи. Мусимо наслідувати патріарха Авраама. Збираючись принести в жертву Богові свого сина, він біля підніжжя гори Морія залишив своїх слуг, віслюка, тобто все, що не було потрібне для жертви, сказавши: "Поклонившись Господу Богу, повернемося до вас" (св. Літр.). Як Ісус Христос вигнав із храму перекупників, так і ми повинні перед молитвою усунути з нашого серця, храму молитви, усі турботи. Залиш на часинку свою журбу Небесному Отцю. Він або забере її від тебе назавжди, або поверне її легшою! Розсіяність, яка виникає під час молитви всупереч нашій волі, не є грішною; однак треба намагатись перебороти її. Під час молитви треба сховатися в хатину свого серця (Мат. 6, 6). Добре користуватися молитовником, бо тоді нас ніщо не відволікає. З більшою побожністю молимося перед образом Святого або на святому місці, де все нагадує нам про Бога.

Постава нашого тіла під час молитви повинна виражати пошану. Не можна молитися сидячи або лежачи, — так молитися може лише хвора людина. Можна молитися ходячи. Постава тіла під час молитви повинна збільшити нашу побожність, а не робити молитви неможливою.

Щоб молитися побожно, треба молитися терпляче, тобто не переставати звертатися до Бога, якщо Він не вислухає нас відразу.

Чинімо так, як малі діти, котрі не перестають кричати, доки не отримають бажаний предмет (св. Кир.). Людей дратує, коли їм набридають проханнями, але Бога — ніколи, навпаки, Він любить таку настирливість (св. Єр.). Згадай притчу про настирливого приятеля, котрий не переставав стукати (Лук. 11, 5), Бог сам часто випробовує терплячість того, хто молиться. Так було з хана анською жінкою (Мат. 15). Ісус Христос спочатку не слухав її прохань, але вона не відступалася і нарешті дочекалася, щоб її вислухали. Подібне сталося із сліпим від народження на дорозі до Єрихону. Люди сварили його, просили замовкнути, але він волав ще голосніше, і Христос зцілив його (Лук. 18, 35). Євреї у Ветулії почали молитися, побачивши, що до них наближається ворог. Чим більше молилися, тим більшою ставала загроза. Однак терплячість і наполегливість у молитві допомогла їм, і Бог врятував їх завдяки Юдиті (Юд. 6-7). Бог часто приходить з допомогою саме тоді, коли ця допомога нам найбільше потрібна. Та не один втрачає відвагу і терплячість і перестає молитися, коли Бог не вислуховує його відразу. Так не повинно бути. Навпаки, ми повинні молитися тим старанніше, чим довше Бог зволікає з вислухову­ванням. Чим довше примушує нас чекати, тим вірогіднішою буде його допо­мога; Він переважно дає нам набагато більше, ніж ми Його просили і сподівалися (Єф. З, 20).

Молитися побожно означає також молитися з чистим сер­цем, тобто ми повинні бути вільними від тяжких гріхів під час молитви, або бодай мати в серці жаль і готовність покаятися.

Кропильниця при вході до церкви нагадує нам, що перед молитвою в Божому домі треба очиститися від гріхів через жаль. У мусульман є звичай при вході до храму скидати взуття і обмивати ноги; цей звичай також нагадує про чистоту серця. Людина з нечистим серцем не володіє достатньою силою, щоб піднятися духом до Бога; бо як тільки почне молитися, перед очима її душі відразу постають грішні зображення, які тримають її грішний розум на землі (св. Григ. В,). Справедливо, що Бог позбавляє своїх добродійств того, хто не хоче підкоритися Божим наказам (св. Лавр. Ю.).Чини згідно з Божими заповідями, і Він також вислухає твої прохання (св. Золот.). Грішник також може сподіватися бути вислуханим, якщо щиро жалкує за скоєні гріхи. "Бог приме його так, наче ніколи не був ображеним" (св. Альф.). Бог не чинить, як люди, котрі переважно довго пам'ятають заподіяну образу і нагадують про неї тим, хто їх про щось просить. "Бог зважає не на те, що людина зробила, але на те, що вона хоче зробити" (св. Берн.). Згадаймо молитву митаря, котрий каявся в храмі (Лук. 18, 13).

Побожно молимося і тоді, коли підкоряємося Божій волі: тобто, коли усвідомлюємо, що тільки у Його волі вислухати чи не вислухати наші молитви, і сприймаємо це з покорою.

Так молився Ісус Христос на Оливній горі: "... хай не моя, а твоя буде воля!" (Лук. 22, 42). Бог краще знає, що саме принесе нам користь; ми не можемо давати Богу жодних вказівок, як і хворий не може вказувати досвід­ченому лікареві, які ліки повинен йому призначити (св. Франц Сал.).

Молитися ми повинні з покорою, тобто мусимо усвідомлю­вати своє безсилля і жалюгідність.

Не треба думати, що своєю молитвою робимо Господу Богу велику послугу. Бог не потребує наших молитов.

Покірною була молитва митаря в храмі і сотника Корнилія. З покорою молився Даниїл: "Ми складаємо перед тобою наші благання, докладаючись не на нашу справедливість, а на твоє велике милосердя" (Дан. 9,18). Молитва покірного пробиває хмари (Сир. 35, 21). Молитва вже сама по собі є виявом покірності. Нею визнаємо нашу залежність від Господа неба і землі. Молячись, ми стаємо жебраками, котрі стоять перед дверима великого Отця (св. Авг.). • Тому нерозумно під час молитви поводитися так, ніби ми чинимо Господу Богу велику ласку. Треба молитися з надією і упованням на Бога, тобто бути переконаним у тому, що Бог в Своїй безмежній доброті обов'язково нас вислу­хає, якщо виконання нашого прохання сприятиме Його славі і. нашому спасінню.

Молитва Іллі під час пожертви на горі Кармель є взірцем молитви — уповання (І Цар. 18). Христос обіцяє: "І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите" (Мат. 21, 22). Довір'я буде нагороджене (Євр. 10, 35). Хто, однак, сумнівається, не досягне нічого (Як. 1, 6).

Добре молитися вчимося завдяки вправам. Молитися вчимося через молитву. Чим частіше людина молиться, тим приємнішою стає для неї молитва; і, навпаки, чим рідше хто молиться, тим молитва здається йому безглуздішою (св. Бонав.).

КОЛИ МИ ПОВИННІ МОЛИТИСЯ

Ми повинні молитися постійно, бо Ісус Христос вважав, що "треба молитись завжди і не падати духом" (Лук. 18, 1). Наше серце повинно бути подібним до вічного світла в церкві. Нам треба постійно звертати свій дух до Бога. Апостол нагадує: "Безперестанку моліться!" (І Сол. 5, 17). З Богом можемо роз­мовляти щогодини. Біля Божих дверей немає вартового, котрий би нас не пускав. Досить промовити "Отче", і відразу відчиня­ються ворота Його палат (св. Золот.). Хто шукає Бога, завжди і всюди знайде Його (св. Альф.). Безперервно молячись, ми стаємо подібними до ангелів, котрі постійно бачать обличчя Бога (св. Франц Сал.). Хто безперестанку молиться, той може у Бога здобути все так, як легко отримує все від царя той, хто постійно перебуває в його товаристві (св. Золот.). Безперервна молитва береже нас від багатьох спокус. На Оливній горі Ісус Христос сказав Апостолам: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне" (Мат. 26, 41).

Безперервна молитва оберігає нас від злого ворога, як стіни фортеці; безперервна молитва — це міцний панцир, який бере­же тіло від ворогів (Тома Кп.). Диявол може в будь-яку хвилину оволодіти нами, отже, треба завжди бути готовим до молитви (св. Золот.). Як воїн не піде на війну без зброї, так християнин нікуди не повинен іти без молитви (св. Елін). Безперервно молячись, перебуваємо у ласці Бога до самої смерті (св. Тома з Акв.).

Однак Бог не вимагає (та це й неможливо), щоб ми постійно стояли на колінах і молилися. Бог лише прагне, щоб ми працю поєднували з молитвою.

Нашим принципом нехай буде: "Рука при праці, а серце при Бозі". Ми повинні поєднувати спосіб життя Марти (праця задля добра ближнього) із способом життя Марії (роздумування і молитва) (Лук. 18, 40). Добрими були вчинки Марти, ще кращою — поведінка Марії, але поєднання одного і другого є найкращим (св. Берн.). Адже і Христос, котрий є взірцем для нас всіх, поєднав молитву з працею (св. Григ. В.). Ми повинні на цьому світі молитися ділами (св. Франц Сал.). Хто з любові до молитви не хотів би працювати, той, згідно із словами Апостола (II Сол. З, 19), не повинен їсти.

Отже, виконуючи будь-яку роботу, ми повинні часто звер­татися до Бога і кожну роботу розпочинати з добрим наміром на славу Божу.

При дорогах часто ставляють хрести або статуї Святих. Це робиться для того, аби ми якнайчастіше зверталися в молитві до Господа Бога. Ці хрести та статуї повинні нагадувати подорожньому про Бога. Святі в будь-яку пору дня пам'ятали про молитви і побожні зітхання. Св. Тереса в своїй кімнаті мала образ, на котрому був зображений Ісус Христос біля криниці Якова; вона дуже часто вдивлялася в цей образ і щоразу говорила: "Господи, дай мені води живої". Молитвою-зітханням св. Ігнатія Лойоли були слова: "Все на більшу славу Бога". Без молитов-зітхань наш відпочинок стає байдику­ванням, а наша праця — нічим іншим, як лише розсіяністю і безладдям (св. Франц Сал.). І, навпаки, хто час від часу з побожністю звернеться до Бога, той легко зуміє вийти із скрутних життєвих ситуацій. Побожні зітхання мають велику силу. Вони оберігають нас від розсіяності і збільшують нашу побожність. "Одне зітханням з глибини серця, повторене сто разів, не раз має більшу вартість, ніж сто різних молитв, раз відмовлених" (св. Франц Сал.). Христос також повторював ту саму молитву на Оливній горі. Св. Франц з Ассізі неодноразово протягом цілої ночі вигукував: "Бог мій і все моє". Св. Павло наказує нам: "Чи ви їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31). Дуже корисно пробуджувати в собі добрий намір зі самого ранку на увесь день, а протягом дня короткочасно відновлювати його перед кожною важливою справою.

Ще краще кожну вільну хвилину присвячувати молитві.

Ще юнаком блаженний Климентій Гофбавер дав одного разу чоловікові, котрий нарікав на те, що з нудьги не знає, що повинен робити, таку влучну пораду: "Отже, моліться". Святі завжди молилися, коли лише мали для цього найменшу нагоду. Св. Апостол Яків, єпископ Єрусалиму, молився так часто, що шкіра на його колінах стала такою твердою, як шкіра верблюда (Йос. Флав.). Правдивий християнин молиться завжди, але не задля того, щоб хтось бачив його побожність. Він молиться серцем і в товаристві людей, і під час роботи, і прогулюючись, і відпочиваючи (св. Клим. Ал.).За прикладом Христа (Лук. 6, 12), Святі молилися навіть вночі.

Також дуже корисно під час оглядання видимих речей підійматися духом до речей невидимих.

Це зовсім не складно, бо між видимим створінням і нашою релігією, як справою того самого Творця, знаходимо багато спільного. Св. Григорій Наз., мандруючи берегом моря, придивлявся до мушлі, викинутої хвилями, і одночасно споглядав величезні скелі недалеко від берега; мушлі нагадали йому людей, котрі не вміють володіти собою, а скелі — людей, котрі не піддаються жодним спокусам. Він відразу звернувся до Господа Бога із щирим проханням зміцнити його силу волі і допомогти витривати в добрі. Дивлячись на вівцю, св. Франц з Ассізі пригадував лагідність Ісуса Христа. Рожа нагаду­вала св. Василію про гіркоту, з якою поєднані усі розкоші цього світу. Св. Франц Салезій, побачивши церкву, мав звичку говорити: "І ми є храмом Господа Бога"; побачивши поле, говорив: "І ми є ріллею, зораною Богом І скропленою Кров'ю Ісуса Христа", а, побачивши гарний образ, говорив: "В образах Бога, Ангелах і людях сяє велич Божа". Гарно висловився одного разу один із тих, хто разом з Ісусом Христом сиділи за столом, побачивши хліб: "Щасливий той, хто їстиме хліб у Царстві Божім" (Лук. 14, 15).

Не цураймося таких роздумів і порівнянь, адже всі видимі речі нагадують нам про всемогутність і доброту Бога та спонукають нас до Його вшанування. "Усе наше життя повинно бути безперервною молитвою" (св. Ілар.). Пам'я­таймо, що "життя наше є на небесах" (Филип. З, 20), отже, розпочинаймо це небесне життя вже тут, на землі, відриваючись від земних речей і звертаючись духом до Бога.

Ми повинні молитися вранці і ввечері, перед спожи­ванням їжі і після нього, а також тоді, коли церковні дзвони закликають нас до молитви.

Уранці ми повинні дякувати Господу Богу за те, що опіку­вався нами, поки ми спали, а також просити Його, аби протя­гом дня оберігав нас від нещастя і гріха, щоб дав нам усе необхідне для життя.

Ранкову молитву, по можливості, треба відмовляти, стоячи на колінах. Снідати ми повинні лише після молитви (св. Єр.). На ранковій молитві спочиває особливе благословення (Сир. 32, 18). Прислів'я "Хто рано встає, тому Бог дає" можна дещо змінити: "Хто вранці молиться, тому Бог дає". Як ізраїльтяни могли збирати манну лише вдосвіта, так і ми можемо розрахо­вувати на Боже благословення лише тоді, коли з самого ранку вшановуємо Господа Бога (Прем. 16, 28). Гарно прожита молодість має рятівний вплив на усе життя; те саме можна сказати про ранок кожної днини (Оверберг). Вранці найлегше знайти Бога (Прип. 8, 17). Саме тому перші християни збиралися на молитви вдосвіта.

Хто не молиться вранці, а відразу починає займатися земними справами, чинить, як людина, котра, вирушаючи у мандрівку, сідає не на той поїзд і їде зовсім в іншому напрямку. Хто під час підрахунків помилиться на самому початку, даремні його подальші труди! Це ж стосується і того, хто забуває про ранішню молитву, — на його цілоденній праці не спочиває Боже благосло­вення.

Увечері ми повинні дякувати Господу Богу за отримані вдень добродійства, просити його відпустити нам скоєні протягом дня гріхи і опікуватися нами вночі.

Дай жебракові кусень хліба, і він не відійде від твоїх дверей, доки стократ не подякує тобі. А Бог годував тебе протягом цілого дня, і ти хотів би без подяки лягти спати? (св. Берн.). Зваж, що сам Спаситель не раз молився протягом цілої ночі.

Треба пам'ятати і про те, що найчастіше саме вночі смерть кличе людей постати перед престолом Всевишнього; отже, під час вечірньої молитви треба також зробити іспит совісті і пробудити в собі досконалий жаль. З Богом починай і з Богом закінчуй — це найкращий спосіб життя І

Перед споживанням їжі і після нього треба дякувати Господу Богу за поживу і просити Його, аби оберіг нас від тих гріхів, які найчастіше допускаємо під час їди або після неї.

Ісус Христос дякував Своєму небесному Отцю перед кожною трапезою (Мар. 6, 8). Він підіймав очі до неба, схиляв голову, як під час Тайної Вечері, ніби говорячи цим: "Отче, дякую Тобі". Коли будеш їсти і наситишся, стережися, щоб не забути Господа (Второзак. 6, 11-12). Даниїл навіть у ямі з левами дякував Богу за прислану йому поживу (Дан. 14, 37).

Під час їди ми найчастіше допускаємося таких гріхів: непоміркованості, гніву (через те, що недобра страва), пліток і обмовлянь. Насичене тіло легко піддається різним спокусам — лінощам, гніву і розпусті. Саме тому ми не повинні під час їди забувати про молитву і Бога.

Церковні дзвони закликають вірних до молитви також на випадок чиєїсь смерті або похорону.

Почувши церковний дзвін, завжди треба помолитися бодай коротко. Пам'я­таймо слова Августина: "Найкраще молиться той, хто молиться з Церквою". Церковні дзвони не лише закликають до молитви, але кличуть також на Богослужения, оголошують різні церковні урочистості (зате мовчать у хвилину смутку, напр., у Велику П'ятницю); застерігають перед небезпекою, напр., під час пожежі, повені, війни, бурі. У таких випадках дзвін кличе до молитви і на допомогу. Завдяки тому, що дзвони є посвячені, ми можемо виблагати Боже благословення. Як бачимо, церковні дзвони пов'язані з долею людини, з її радощами та бідами і тому є своєрідними приятелями людини протягом цілого життя. Дзвін закликає до молитви і на Богослужения, отже, виконує певну роботу, як і людина, тому стало звичаєм при посвяченні дзвона давати йому хресне ім'я. І саме тому, що дзвін виконує святу службу, в давні часи могли дзвонити у церковний дзвін лише ті, хто отримав відповідне освячення. У давні часи не було дзвонів. Єврейські священики скликали народ за допомо­гою труб. Коли закінчилися переслідування християн, на молитви скликали за допомогою рога або дерев'яних калаталок. У середньовіччі почали скликати вірних спочатку ударами молота об метал і, нарешті, дзвонами. Найбільші дзвони знаходяться в Колонії над Рейном (великий дзвін вагою понад 27. 000 кг) в кафедральному соборі, дзвін у церкві св. Стефана у Відні і в кафедраль­ному соборі у Ерфурсті (біля 18000 кг.) Найбільше важить дзвін, який знаходиться в Москві (важить 50000 кг, має 7 м висоти і 6 м в діаметрі).

Ми повинні молитися і при кожній потребі якщо нам загрожують спокуси; перед кожною важливою справою і тоді, коли хочемо молитися (тобто чуємо потяг до молитви).

Прислів'я говорить: "Як тривога, то до Бога", або "Потреба вчить молитися". Ми повинні молитися при кожній потребі, бо цього жадає Бог, кажучи: "І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш!" (Пс. 50, 15). Коли потрапимо в біду, рятуймося, як потопаючий; складімо руки і усе земне відштовхуймо ногами: тоді не підемо на дно (Вен.). На жаль, дуже часто у скрутні моменти життя шукають люди допомоги лише у людей. Необхідно шукати порятунку в молитві і тоді, коли нам загрожує спокуса. Ісус Христос говорить: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу" (Мат. 26, 41). У спокусах треба наслідувати малу дитину, котра, побачивши дикого звіра, біжить до батька і матері (св. Франц Сал.). Саме тому багато Божих храмів відкриті протягом цілого дня, щоб люди при потребі мали де сховатися і шукати порятунку.

Ми також повинні молитися перед кожною важливою справою. "Увесь час благослови Господа Бога. Проси в нього, щоб твої дороги були прості" (Тов. 4, 19). Наслідуймо Христа, котрий молився перед вибором Апостолів (Лук. 6, 12), перед воскресінням Лазаря (Йоан 11, 41), напередодні Своїх страстей (Лук. 22, 41). Апостоли молилися перед вибором Матея (Діян. Ап. 1, 23), Петро — перед воскресінням Тавити (Діян. Ап. 9, 36). Св. Єронім говорить: "Виходячи, ми повинні озброїтися молитвою, повертаючись, також повинні помолитися". Ми повинні, врешті, звертатися до молитви у всі ті хвилини, коли відчуваємо до цього внутрішню потребу і особливий потяг до молитви. Відчувши вплив на нас Св. Духам, ми відразу мусимо йти за подихом Його ласки (Люд. Гр.). Чи ж не використовуємо сприятливу погоду, вирушаю­чи у подорож? На жаль, люди мають звичку саме у важливі хвилини життя займатися марними тимчасовими розвагами! Доказом цього є забави після прийняття деяких св. Тайн, після похорону, з нагоди церковних урочистостей. Пам'ятаймо, що в такі важливі моменти треба молитися з більшою побож­ністю. Молитва повинна випливати з глибини серця і бути вільною від будь-якої розсіяності та неуважності; така молитва — це дерево зі сильним корінням, що опирається будь-якому вихору (св. Золот.).

Ми повинні молитися в хвилину смерті.

Церква наполягає щоб під час важкої хвороби людина приймала Тайну Покаяння, Євхаристії і Єлеопомазання; також вона вчить, аби людина в момент смертельної небезпеки хоча б зверталася до імені Ісуса. Хто молиться в хвилину смерті, той схожий на солов'я, котрий також починає співати при наближенні смерті. Ми повинні молитися до останньої хвилини.

ДЕ МИ ПОВИННІ МОЛИТИСЯ

Ми можемо і повинні молитися у будь-якому місці, бо Бог присутній всюди.

Ісус Христос молився не лише в єрусалимському храмі і в синагогах, а також в пустелі, в горах, в світлиці, в Оливнім саду, на хресті. Яків молився в полі, Йона — всередині риби, Йов — на купі гною, Даниїл — в ямі з левами, три юнаки — в палаючій печі, Манассес — у в'язниці, Павло також молився у в'язниці; він був прикутий залізними кайданами, однак потряс основи в'яз­ниці (св. Золот.). З Богом можна говорити лише там, де Він присутній; але Бог присутній всюди (Діян. Ап. 17, 24). Згадує про це Ісус Христос, розмовляючи зі самарянкою (Йоан 4, 23). Можна ходити по ринку, працювати в майстерні, сидіти у в'язниці, але добре молитися. Бог не зважає на місце творення молитви, Він жадає лише побожного серця (св. Золот.).

Найкращим місцем для молитви є Божий дім.

Божий Дім — це дім молитви (Мат. 21, 13). Не один говорить, що необов'язково ходити до церкви, адже цілий світ є Божим храмом. Така точка зору помилкова. Устами Церкви Господь Бог вимагає від нас відвідування Божих домів у неділі і свята, а також і при інших нагодах. Ісус Христос у цьому був для нас прикладом, бо часто ходив до єрусалимського храму. Перші християни спішили у катакомби на спільні молитви, ризикуючи своїм життям. Молитва в церкві має більшу вартість, бо церква є освяченим місцем. У церкві можемо молитися побожніше, бо там ми вільні від щоденних турбот, там все, що нас оточує, настроює на побожність. Молячись у Церкві, здобуваємо швидшого вислуховування наших молитов, бо тут присутній Христос у вигляді хліба. Ісус Христос захищає того, хто молиться в церкві, бо обіцяв: "де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них" (Мат. 18, 20). Зрештою, хто не хоче молитися в церкві, нехай якнайчастіше молиться поза церквою, і незабаром, без сумніву, відчує потребу піти до церкви.

Найкраще молимося на самоті.

Ісус Христос часто молився, усамітнившись у пустелі (Лук. 5, 16), на Оливній горі (Лук. 22, 39). Христос дозволяє молитися і в кімнаті при зачинених дверях. Перебуваючи сам на сам із собою, людина не така розсіяна (Мат. 6, 6) і неуважна і тому молиться побожніше.

ПРО ЩО МИ ПОВИННІ МОЛИТИСЯ

Ми повинні просити Бога багато про що, але не стільки про тимчасові речі, скільки про вічні блага.

Чи ти не просив би багато, якщо б якийсь володар сказав тобі: "Проси про що завгодно", а тут говорить тобі те саме Господь Бог (св. Авг.). Ми повинні просити багато, бо маємо справу з безмежно могутнім і багатим Господом (св. Авг.). Ніколи не вдовольняйтеся тим, що отримали, але завжди бажайте чогось нового. Бог дає охочіше, ніж ми беремо. Даючи нам, Господь нічого не втрачає.

Ми повинні просити не стільки про тимчасові речі, скільки про вічні блага (св. Амвр.)

Нерозумний той, хто замість золота вибирає олово, хто нехтує перлами і збирає безвартісні мушлі; нерозумний, хто не бажає корисних і потрібних речей, які міг би отримати (св. Золот.). Проси про славу неба і про такі речі, які допоможуть тобі ту славу осягнути. Хто бажає чогось іншого, не бажає нічого (Св. Авг.).

Передусім ми повинні просити Бога про такі речі, які служать Божій славі і нашому спасінню, і ніколи про такі, що заспокоюють наші земні потяги і уподобання.

Молячись, пам'ятаймо слова Ісуса Христа: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33).

Хто просить Бога про вічні блага, здобуде одночасно і тимчасові. Соломон просив у Бога мудрості, аби міг добре керувати своїм народом; Бог дав йому і мудрість, і щедрі тимчасові блага (І Цар. 3).

Ми ніколи не повинні просити Бога про такі речі, які лише заспокоюють наші земні потяги; таких прохань Бог не вислухає (Як. 4, 3). Багато хто просить у Бога багатства (виграшу в лотерею), слави і шани і т.д. Такі не шукають Божої слави, а лише тимчасових розкошів; вони принижують Бога, бажаючи Пана зробити слугою своїх пристрастей, своєї гордівливості, скупості і розпусти. Хіба ж може Бог їх вислухати? (св. Авг.). Цареві Єровоаму всохла рука через те, що підняв її на пророка; замість молитися про вибачення цього гріха, він став просити про оздоровлення всохлої руки (І Цар. 13, 6). Так само чинить багато людей: вони під час молитви думають лише про потреби тіла, а не про потреби душі. "Ми ніколи не повинні просити в Бога того, чого хочемо ми, але того, чого хоче Бог" (св. Ніль).

РОЗВАЖАННЯ

Суть розважання полягає в тому, що ми розмірковуємо над релігійними правдами, аби спонукати себе на добрі вчинки.

Релігійні правди впливають на нас сильніше тоді, коли пильно над ними розмірковуємо (Люд. Гран.). Роздуми над релігійними правдами нагадують поведінку Мойсея, котрий так довго бив палицею в скелю, доки не з'явилась вода. Розважання завдає нам труднощів лише доти, доки Св. Дух не почне діяти на нас. Людина розважає доти, поки не відчує, що її дух підноситься під впливом подуву Божого Духу. З цього моменту вже не потребує напружу­вати розум, а лише відкриває серце, аби в нього увійшла ласка і запалила його.

Розважання — чудова молитва, але вона повинна поєдну­ватися з усною молитвою.

Завдяки розважанням наслідуємо на землі життя Ангелів, котрі на небі повсякчас оглядають Божество і розмірковують над його величчю. Дехто із Святих виклав свої роздуми у письмовій формі. Це св. Августин, св. Тереса, св. Альфонс, Тома з Кемпіс та інші. Уважне читання цих розважань також є молитвою.

Розважання і усна молитва повинні тісно між собою переплітатися. Усна молитва і розважання — це дві ноги, якими йдемо до неба (св. Берн.). Розважання — це підготовка до молитви. Якщо ми не розважаємо перед молитвою, то наша молитва не буде досконалою, тому що ми відмовимо її без належної побожності, або просто знехтуємо нею (св. Бонав.).

Завдяки розважанню здобуваємо діючі ласки і швидко досягаємо досконалості.

Вогонь освітлює і зігріває всіх, хто до нього наближається. Подібно і розважання над релігійними правдами просвітлює наш розум (людина краще пізнає марність земних речей, волю Бога, мету в житті, суворість Божого суду і т. д.) та збуджує серце до творення добра. "Розважання — це піч, в якій запалюється вогонь Божої любові" (св. Альф.). Розмірковування — це ворота, через які входить у людину Божа ласка (св. Тер.). Душа, котра постійно розважає, подібна до добре доглянутої ріллі, яка приносить стократні плоди (св. Альф.). Чим є сон для тіла, тим є розважання для душі; вони вливають в душу нові сили.

Однак, хто не розмірковує над релігійними правдами, той не відчує на собі тієї сили, залишаючись сліпим і відданим світові. Тому так багато зла на світі, бо мало хто розмірковує над релігійними правдами (Єр. 12, 11). Світ щоденно наповнюється гріхами, а пекло осудженими, тому що люди не хочуть розважати (св. Альф.). Для розважань треба вибирати такі теми, які нас найбільше хвилюють і найбільше на нас впливають; такі розважання треба част повторювати.

Завдяки розважанням досягаємо досконалості. Щоденні розважання проганяють байдужість (св. Амвр.). Саме розважання стало причиною навернення св. Ігнатія Лойоли і багатьох інших Святих. "Внутрішня молитва або розважання і смертний гріх не мають між собою нічого спільного" (св. Тер.). Усі Святі стали Святими завдяки розважанням (св. Альф.).

НАЙВАЖЛИВІШІ МОЛИТВИ

"ОТЧЕ НАШ"

Молитва "Отче наш" називається також "Господньою Молит­вою", бо її нас навчив Господь Ісус Христос.

Тільки Бог міг нас навчити молитви до Нього (Терт.). Молитва "Отче наш" містить в собі деякі ознаки, які доводять, що творцем цієї молитви є Бог. "Немає кращої і святішої молитви, ніж "Отче наш" (Тома з К.). Ця молитва відповідає кожному, — чи іновірцеві, чи євреєві, чи освіченому, чи неосвіченому.

Молитва "Отче наш" — найдовершеніша молитва; від усіх інших молитов вона відрізняється силою слова, простотою і насиченістю думки.

Серед всіх молитов ця молитва володіє найбільшою силою, бо в ній моли­мося не лише в ім'я Ісуса Христа, але, що найважливіше, власними словами спасителя (св. Кипр.). Саме її в першу чергу стосуються слова Ісуса Христа: "Чого би тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім'я" (Йоан 16, 23). Бог охоче вислуховує цю молитву, бо чує в ній Свої власні слова. Завдяки цій особливій силі св. Отці називають її "могутнім дзвоном тривоги, котрий скли­кає небесні сили для захисту проти наших ворогів" І "ключем до воріт раю".

Молитва "Отче наш" — це суто особиста молитва. Відмовляючи "Отче наш", ми молимося не лише устами, але й серцем; хто гаряче просить, не потребує багато слів. Згадаймо молитву Спасителя на Оливній горі. "Молитва "Отче наш" не багата на слова, але багата змістом" (Терт.). Дитина промовляє ці слова з побожністю, мудрець задумується над ними, але не може осягнути їх глибини (Штольберг). У цій молитві просимо про все, що необхідне для нашої душі і тіла, а саме про земні і небесні блага. "Все, про що лише взагалі можемо просити, міститься в молитві "Отче наш" (св. Кипр.). "Отче наш" містить у собі наче короткий виклад св. Євангелія" (Терт.). Тому можна порівняти "Отче наш" з дорогоцінним каменем, який має велику вартість, хоча сам по собі є маленьким. Наші прохання до Бога у цій молитві викладені у певному порядку.

"Отче наш" складається зі вступу, семи прохань і слова "Амінь".

Прообразом Господньої молитви і її наслідків було семикратне обнесення Кивота Завіта довкола міста Єрихону і знищення будівель того міста.

Вступ вводить нас у потрібний для молитви настрій, підносить наш дух до Бога і пробуджує в нас довір'я до Нього.

Слово "Отче" пробуджує в нас довір'я до Бога; слова "що єси на небесах" підносять наш дух до неба. Вже промовляючи перші слова молитви, ми пробуджуємо в собі віру, надію і любов (К. Гуго).

Бога називаємо "Отцем", бо створив нас (Второзак. 32, 6), бо Син Божий завдяки Утіленню став нашим братом (Єф. 1, 5), і тому, що при хрещенні входить до наших сердець Святий Дух, який робить нас Божими дітьми (Рим. 8, 15).

Не мусимо довго думати, як звернутися до Бога. Говоримо лише "Отче", і це довірливе звертання для Бога найприємніше. Жоден смертний не наважився б назвати всемогутнього володаря "Отцем", якби не дозволив цього Його єдинородний Син (Люд. Гран.). Бог не потребує, щоб ми називали Його "Творцем", "Господом", "Величністю", бо ці назви містять у собі деяку суворість і офіційність, і, отже, викликають деякий острах (св. Франц Сал.). Бог не хоче, щоб ми боялися Його, Він прагне, щоб ми Його любили. Бог просить називати Його "Отцем", бо це ім'я сповнене любові і викликає любов (св. Авг.). Бог більше радіє, коли називаємо Його Отцем, ніж коли Господом, тому що любов благородніша від страху (св. Григ. В.). Як дитина називає отцем того, кому завдячує життям, так і ми називаємо нашим Отцем того, хто нас створив.

Додаємо слово "наш", бо молимося і за себе, і за інших, адже усі ми брати у Христі.

У Господній молитві один молиться за всіх, а всі — за одного (св. Амвр.). Саме тому "Отче наш" є загальною молитвою християн (св. Кипр.).

Молитися за себе примушує людину потреба; за інших примушує нас молитися любов до ближнього (св. Золот.). Христос сам говорить, що ми всі є братами (Мат. 23, 8), часто також називає Своїми братами Апостолів (Мат. 28,10). Апостоли також називають вірних братами (Рим. 1,13; 12,1). Справед­ливо зовуться братами ті, котрі мають одного Отця на небі (Терт.). Слово "Отець" спонукає нас любити Бога, слово "наш" — любити ближнього.

Промовляємо "що єси на небесах", бо, хоча Бог є всюди присутній, однак оглядати Його можна лише на небі.

Ці слова промовляємо тому, щоб відрізнити правдивого Бога, котрий мешкає на небі, від іновірських божків, які, на думку іновірців, знаходяться в образах і статуях.

Перші прохання стосуються прославлення Бога.

Перше прохання означає: "Боже, дай, аби ми Твою велич щораз краще пізнавали і шанували".

Божа слава — це мета усього створеного, і отже, остання мета окремих істот. У першому проханні міститься і такий зміст: "Допомагай поширенню правдивої релігії. Отже, вишли ревних мужів, котрі б сприяли розвиткові св. релігії, тобто Папу, єпископів і священиків, старанних проповідників і місіонерів, а також досвідчених редакторів, письменників, врешті, розумних володарів і послів. Одночасно підтримуй їх Своєю ласкою і допомогою!"

Наступними словами просимо про такі милості: про вічне спасіння, про Божу ласку для виконання Божої волі і про ті речі, які нам необхідні для підтримки життя.

Друге прохання означає: "Дай нам після смерті вічне спасіння".

Це прохання тісно пов'язане з першим; їх можна об'єднати однією думкою: "Тебе можна найдосконаліше пізнати і шанувати в небі". А з цього випливає друге прохання: "Отже, дай нам вічне щастя в небі".

Слова "Царство Боже" можуть означати, крім Царства Божого над нами (Царство небесне, спасіння), також Царство Боже довкола нас (католицьку Церкву) і Царство Боже в нас (освячуючу ласку). Отже, друге прохання може означати: "Пропагуй католицьку Церкву". Це прохання тісно пов'язане з попереднім, бо найбільшу славу знаходить Господь Бог на землі в Своїй св. Церкві.

Третє значення таке: "дай нам освячуючу ласку" (що одночасно зв'язане з першим проханням), бо найбільше прославляємо Бога праведним життям.

Третє прохання означає: "Дай нам Свою ласку, аби ми виконували Твою волю так само докладно, як Ангели на небі". Це прохання зв'язане з попереднім таким чином: "Щоб увійти до небесного Царства, ми повинні виконувати Твою волю. Отже, дай нам ласку, щоб ми завжди чинили згідно з Твоєю волею". Воно означає також: "Дай, аби завжди здійснювалася Твоя воля, тобто, щоб небесне життя запанувало на землі, усуваючи при цьому будь-яку нужду і несправедливість".

Четверте прохання означає: "Дай нам всього, що необхідне для підтримки нашого життя, отже, здоров'я, поживу, одяг, житло, гроші і т. д.".

Четверте прохання пов'язане з третім таким чином: "Не зможемо виконати Твоєї волі і здобути спасіння, якщо не будемо жити. Тому просимо у Тебе всього, що необхідне нам для підтримки життя". Зважмо, що в молитві говориться лише про "хліб", бо хліб є найнеобхіднішим і найпотрібнішим продуктом харчування; тому прохання про хліб містить у собі також прохання про інші продукти харчування і про все необхідне для підтримки життя. Бог пророкував Адамові, виганяючи його з раю: "В поті чола твого будеш їсти хліб", тобто важкою працею будеш здобувати для себе засоби для утримання життя. Саме тому Ісус Христос також вчив нас просити про "хліб", і до того ж про хліб "насущний" (щоденний), аби ми вдовольнялися найпотрібнішим, а не жадали зайвих речей; тому й св. Павло говорить: "Маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені" (І Тим. 6, 8). Промовляючи "Хліб наш насущний дай нам", ми повинні пам'ятати, що мусимо також дбати і про хліб для ближ­нього, тобто, допомагати потребуючим. Слово "наш" також має певне значення, а саме: ми повинні бажати лише хліба, чесно заробленого нашими руками. Четверте прохання можна також розуміти і таким чином: "Дай, о Боже, щоб старанний робітник отримав заслужену винагороду".

Однак людина не може задовільнитися лише поживою для тіла, бо вона має також душу, подібну до Бога, котра теж потребує поживи. Отже, це прохання має і таке значення: "Дай нам також хліба для душі, тобто слово Боже (пізнання і розуміння Євангелія), і св. Тайну Євхаристії".

У наступних трьох благаннях просимо Бога, щоб Він відвернув від нас такі лиха, як гріх, спокусу і ті речі, які є шкідливими для нашого життя.

П'яте прохання означає: "Прости нам наші довги (провини), як і ми прощаємо їх тим, хто нас образив".

Це прохання знову ж таки тісно пов'язане з попереднім. Коли просимо до Нього, про хліб, то пригадуємо собі Того, хто його дає, і відразу відчуваємо сором за невдячність, яку виявляємо здійснивши гріх. Звідси й прохання про відпущення скоєних гріхів.

Зважмо, що цим проханням одночасно засуджуємо самі себе. Ми просимо Бога: "Прости нам за довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим". Отже, ми повинні завжди прощати нашим ближнім заподіяне нам зло!

Шосте прохання означає: "Відвертай від нас такі спокуси, від яких ми б загинули". Одна людина з Божою допомогою може побороти спокусу, а інша не зможе протидіяти їй. Цим благанням, отже, не просимо про звільнення нас від будь-якої спокуси, бо без спокуси (поборення спокус) тяжко досягти спасіння. Шосте прохання тісно пов'язане з п'ятим. Коли просимо про відпущення гріхів, то одночасно просимо про усунення всього, що спонукає нас до гріха. Отже, шосте прохання не означає: "Відверни від нас будь-яку спокусу", бо коли б ми так молилися, то це прохання означало б: "Не давай мені можливості боротися й перемогти. Відрікаюся від винагороди за боротьбу і перемогу, тобто, вічного спасіння". Воно повинно означати лише: "Дай нам відвагу і мужність, щоб ми не згрішили і не були переможені спокусою".

Сьоме прохання означає: "Відверни від нас усе шкідливе для нашого життя; неврожай, голод, хвороби, землетруси, пове­ні, війни і будь-які інші тимчасові нещастя".

Зло, згадане в останніх трьох проханнях — це проти­лежність тих благ, які ми попередньо назвали.

Протилежністю (антиподом) вічного спасіння є гріх, який назавжди робить нас нещасливими.

Антиподом Божої ласки є спокуса, бо ласка просвітлює ро­зум і зміцнює волю, а спокуса, навпаки, затемнює розум і послаблює волю.

Речам, які необхідні для підтримки життя, протиставлені речі, які шкодять нашому життю.

Отже, прохання Господньої молитви можна поділити на три частини. Перша частина стосується Бога, наступні дві — нас самих.

Слово "амінь" — це відповідь, яку Бог дає тому, хто молиться; воно означає тут: "Справді, твоя молитва вислухала".

В інших молитвах слово "амінь" означає тільки: "Нехай так буде", або: "Дуже просимо, щоб наше благання було вислухане".

Ісус Христос часто вживав слово "амінь", як підтвердження правдивості того, що Він проголошував. В устах Христа це слово означало звичайно: "Так","справді". "Отче наш" Церква віддавна використовує під час Служби Божої і майже під час усіх багатолюдних молінь.

"БОГОРОДИЦЕ ДІВО"

Християни-католики завжди разом з Господньою молитвою відмовляли молитву "Богородице Діво".

В усі часи вірні мали звичай вшановувати Царицю неба. Вони вслід за Архангелом Гавриїлом вітали її його словами. Отже, через те, що в молитву входять слова Архангела Гавриїла, якими він привітав Діву Марію, ця молитва називається також Ангельським привітом.

Ангельський привіт складається з трьох частин: з привіту Архангела Гавриїла, привіту св. Єлизавети і зі слів Церкви.

Архангел Гавриїл привітав Пречисту Діву Марію словами: "Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками" (Лук. 1, 28). Св. Єлизавета привітала Пречисту Діву Марію словами Архангела: "Благосло­венна ти між жінками", додаючи: "І благословен плід лона твого" (Лук. 1, 42). Церква додала до молитви початок: "Богородице Діво", всередині слово "Маріє", і кінцівку "бо ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душі наших".

Перша і друга частина є молитвою славославною, третя частина — молитвою-проханням.

Цією молитвою вшановуємо Діву Марію за те, що її Дитя є Сином Божим.

Молитва "Богородице Діво" допомагає нам у доланні спокус.

Яке ж значення слів, з яких складається молитва?

Слова: "Богородице Діво, радуйся..." — це вступ, яким виражаємо нашу велику пошану до Марії.

Марія є Матір'ю Найвищого Царя, Царицею всіх Ангелів і Святих. Отже, їй належить найвища пошана. "Усе живе у небі і на землі зобов'язане вшановувати Тебе, бо Ти є престолом Божого Маєстату" (св. Григ. Наз.).

Слова "обрадованная" або "благодатна" означають "повна ласки (благодаті)".

Господь Бог обдарував Марію повнотою ласк (інші Святі одержали лише частину Божої ласки). Обдарована Господньою ласкою, Марія стала найближчою Богові. Марія є морем ласк (св. Альб. В.).

Ангел говорить до Марії: "Ти бо знайшла ласку в Бога" (Лук. 1, ЗО). Знайти можна загублену річ. Але ж Марія не згубила жодної ласки, що ж вона знайшла? Вона знайшла ту ласку, яку втратили люди (св. Берн.). Саме тому усі, хто через свої гріхи втратив Божу ласку, повинні звертатися до Пресвятої Діви, щоб з її рук знову цю ласку отримати (св. Альф.).

Зміст слів "Господь з Тобою" такий: "Твоя душа і тіло якнайтісніше поєднані з Богом".

"О Маріє, Бог посвятив Тебе на Своє помешкання, бо Христос, Богочоловік, спочивав у Тобі" (св. Андр. Кр.). Господь з Тобою, о Маріє, бо Він є в Твоїм серці і в Твоїм тілі, бо наповнює Твою душу І Твоє тіло (св. Авг.).

Значення слів "Благословенна Ти між жінками і благосло­венний плід лона Твого, бо Ти породила Христа Спаса, Ізбави­теля душ наших" наступне: "Ти найщасливіша серед жінок, бо безконечно щасливим є Твоє Дитя, Ісус".

Вшановуємо Марію за те, що породила Божого Сина. Марія — це дерево життя в раї, а Христос — плід на цьому дереві (св. Берн.). Марія є благосло­венною, тому що її Божественний Син, Творець і Джерело всякого благосло­вення, наповнив її благословенням. Марія — та, котра спричинилася до спасения усього людського роду.

НАЙВАЖЛИВІШІ БОГОСЛУЖЕНИЯ

Богослужения є щоденні і принагідні.

Щоденні Богослужения відправляються у певному порядку, який називається церковним правилом.

До церковного правила належать наступні Богослужения: вечірня, повечір'я, полунощниця, утреня і перший час, третій час і шостий час, дев'ятий час і обітниця.

Ці сім Богослужень встановила Церква згідно з кількістю дарів Св. Духа, який спів діє своєю ласкою під час відправи цих Богослужень.

Кожне з цих Богослужень має своє призначення.

Під час вечірні висловлюємо Господу Богу подяку за день, що минув, і просимо, щоб дозволив нам перебути ніч спокійно і безгрішно.

Під час повечір'я дякуємо Господу Богу, що настала ніч, яка дає нам змогу відпочити після напруженого трудового дня, і просимо Божої опіки на ніч.

Під час відправи полунощниці згадується другий прихід Ісуса Христа. Вона нагадує нам, що ми повинні щохвилини бути готовими до смерті, бо не знаємо ні дня, ні години, коли прийде Син Чоловічий. Перші християни це Богослужения відправляли опівночі, звідси І його назва.

Під час утрені дякуємо Богові за перебуту ніч, за те, що дозволив нам побачити світло дня; а також прославляємо Його за те, що дав нам пізнати світло правди.

У часах славимо Ісуса Христа і дякуємо Йому за усі ласки, які заслужив для нас своїми муками і смертю на хресті.

Перший час вказує на час, коли єврейська рада вдруге винесла смертний вирок Ісусові Христові.

Третій час — символізує момент, коли Ісус Христос був розп'ятий на Хресті.

Дев'ятий час символізує годину, коли Ісус Христос помер.

Обідниця деякими молитвами і піснями нагадує Службу Божу.

Принагідними Богослужениями є акафісти, параклизи, про­цесії, похоронні парастаси, а також паломництва, виставлення Найсвятіших Тайн, місії.

Акафіст (під час його відправи усі стоять) — це збір церковних пісень (13 кондаків і 12 ікосів), які возвеличують або Ісуса Христа, або Пречисту Діву чи Святих, або приурочені до якоїсь святої події. Кожний кондак закінчується піснею "Алілуя", а кожний ікос похвальними словами на честь Ісуса Христа, Пречистої Діви, Святих або певної святої події.

Параклиз — це тривала молитва до Пречистої Діви, якою славимо Богоматір і в якій просимо Пресвяту Марію заступитися за нас перед Богом.

 ПРОЦЕСІЯ

Процесія — це урочистий похід, під час якого усі учасники спільно моляться.

Спільна молитва має велику силу. Молитва, виголошена багатьма людьми одночасно, спонукає Бога швидше вислухати їх прохання.

Пов'язані з процесіями обряди нагадують нам, що ми тут, на землі, є лише мандрівниками, і кінцева мета нашої мандрів­ки — небесна Вітчизна.

Назва процесії походить від слова procedere — виходити, рухатися вперед. Під час процесії вірні виходять із церкви, обходять її і знову до неї повертаються. Символічне значення цього таке: якщо ми хочемо бути членами торжествуючої Церкви, то мусимо бути членами Церкви на землі.

На чолі походу несуть хрест, тому що ми завжди молимося в ім'я Христа, а також тому, що ніхто із живущих не є вільним від хрестів і страждань.

За хрестом несуть хоругви, які повинні нагадати нам, що наше життя — це боротьба, і усі ми є воїнами Розп'ятого. Голос дзвонів закликає нас до гарячої молитви. Доцільно, щоб люди в процесії ішли парами, що символізує подвійну заповідь любові. Попереду повинні йти діти (хлопці, а за ними дівчата), бо діти наймиліші Господу Богу завдяки своїй невинності. За ними повинна йти молодь (юнаки і дівчата), священик з півчими, дорослі чоловіки та жінки. Священик іде посередині походу тому, що він повинен завжди бути готовим допомогти будь-якому.

Процесія виходить під голе небо, де люди повністю залежать від своєї долі. Учасники процесії повинні безперервно молитися і співати (у житті ми теж повинні часто молитися). Відмовляються ті молитви, які відповідають меті процесії. Ті, що беруть участь у процесії, повинні іти з непокритими головами, лише духовенство покриває голову згідно з обрядом. Але якщо під час процесії несуть Найсвятіші Тайни, то з непокритими головами йдуть усі.

Наша Церква практикує такі процесії: процесія на Богоявления (у день Богоявления — Йордану — відбувається Йорданське водосвяття на ріці, в ставі або біля криниці, куди всі вірні разом з священиком ідуть процесійним походом); процесія у Велику п'ятницю (під час якої довкола церкви обносять плащеницю перед тим, як покласти її на гріб Ісуса Христа; ця процесія символізує похорон нашого Спасителя); воскресна процесія на Великдень (нею ми визнаємо нашу віру у воскресіння Ісуса Христа і в наше майбутнє воскресіння); процесія Божого Тіла (під час неї Пресвяту Євхаристію несуть до чотирьох престолів, поставлених під голим небом, — таким чином ми прилюдно визнаємо нашу віру у присутність Ісуса Христа в Пресвятій Євхаристії).

 Свято Божого Тіла відзначається у другу неділю після Зелених Свят на згадку про те, що незабаром після зіслання св. Духа Апостоли почали розділювати між вірними Тіло Господнє. Символічне значення цього свята таке: Христос справді вознісся на небо, але, незважаючи на це, ми не повинні сумувати, тому що Він завжди присутній між нами в Тайні Євхаристії.

У Західній Церкві це свято відзначається вже 700 років. Започаткував його єпископ з Літтіх внаслідок об'явлення Божого, яке мала блаж. Юліанна, монахиня з Літтіх (1250 p.).

У 1264 р. папа Урбан IV зобов'язав усю Церкву святкувати цей день. Процесію Божого Тіла запроваджено за часів папи Івана XXII (1317 р.). У нас це свято відзначається з 1720 р. (після Замостського Собору).

Процесія у нас відбувається наступним чином: священик у дароносиці несе Пресвяту Євхаристію, над ним тримають балдахін; перед священиком ідуть малі діти і посипають дорогу квітами. Престоли, на яких виставляється Пресвята Євхаристія, святково прибрані, а вірні ідуть з непокритими головами. Усім цим ми виражаємо велику пошану до Пресвятої Євхаристії.

Чотири престоли, на яких виставляється Пресвята Євхаристія, симво­лізують те, що до Господньої Трапези запрошені народи усіх чотирьох сторін світу. Біля кожного престолу читається одне з чотирьох Євангелій про встановлення Пресвятої Тайни Євхаристії. Використовуючи під час процесії балдахін, який тримають над священиком, що несе Пресвяту Євхаристію, ми віддаємо Богові, скритому під виглядом хліба, царські почесті.

Існують також інші процесії: на цвинтар (на Великдень або на Зелені свята), в поле, у день 1 серпня (згадка про Хрещення Русі) і т.п.

Іноді за наказом єпископа або Папи влаштовуються надзви­чайні процесії — під час святкування ювілеїв або у скрутний для Церкви час. Процесією є й урочистість з нагоди приїзду високопоставленої духовної особи чи похорон.

Головним під час процесії є молитва. Хто хоче взяти участь у процесії не з наміром молитися, а лише з цікавості або для того, щоб порозмовляти із знайомими, хай краще залишиться вдома. Така участь у процесії не буде для нього корисною.

ЦЕРКОВНИЙ ПОХОРОН

Церковний похорон — це благословення тіла померлого християнина-католика, поєднане з процесією.

Поховати померлого — одна із справ милосердя. Християни шанують тіла померлих, тому що вірять, що вони колись воскреснуть. Саме тому Церква запровадила урочистий обряд поховання.

Під час похоронної процесії попереду несуть хрест (бо ми молимося в ім'я розп'ятого Спасителя), дзвонять у дзвони, співають псалми і жалібні пісні. Ідучи на цвинтар, як і під час будь-якої іншої процесії, весь час треба молитися, як і під час будь-якої іншої процесії, а не розмовляти.

За допомогою обрядів, пов'язаних з християнським похоро­ном, ми виражаємо прохання, щоб Господь Бог був милосерд­ним до душі померлого.

Коли священик благословляє тіло померлого, вірні тримають запалені свічки. Цим виражаємо прохання, щоб Бог дозволив померлому бачити вічне світло (себе самого). Кроплячи свяченою водою домовину, священик виражає просьбу, щоб Бог очистив померлого від гріхів. Запалене кадило символізує наше заступництво. Цим просимо, щоб наші благання, як дим кадила, вознес­лися аж до Божого престолу і були там ласкаво прийняті.

З похоронним обрядом поєднується і Служба Божа, а часом священик ще й промовляє до зібраних, щоб спонукати їх до щирої молитви за того, хто перейшов до вічності.

Колись був звичай напередодні похорону, ввечері, заносити тіло померлого до церкви; там протягом ночі молилися біля тіла, а наступного дня вранці священик у присутності тіла померлого відправляв Службу Божу.

Там, де не можна відправити Служби Божої в присутності тіла померлого, відправляється її пізніше, але тоді посередині церкви ставиться т. з. катафалок.

Померлих невинних дітей до 7 років священик ховає у світлих ризах.

Квіти і вінки під час похорону символізують, по-перше, швидкоплинність земного життя; по-друге, безсмертність душі і любов, що триває і після смерті.

У Св. Письмі говориться: "Чоловік бо — дні його, немов билина: квітне, мов квітка в полі" (Пс. 103, 15).

Свіжі квіти і вінки на домовині означають також те, що душа живе, хоч тіло померло.

Посаджені на гробі квіти символізують любов тих, кого залишив померлий.

Урочистість християнського похорону викликана також і тим, що Господу Богу дуже приємно, коли люди вшановують тіло того» хто помер у ласці Божій.

Людське тіло слід шанувати І після його смерті. Зрозуміло, що насамперед ми вшановуємо живі тіла, бо вони є помешканням і засобом нашої душі, подібної до Бога. Але ми не повинні забувати і про пошану до людських останків, адже вони за життя були храмом Святого Духа.

Бог вважає похованням померлих справою милосердя і нагороджує за нього.

У деяких країнах практикується спалювання тіл померлих (кремація). Церква не схвалює кремацію, тому що це суперечить і людським, і християнським почуттям.

Усі народи на ранніх етапах своєї історії ховали своїх померлих. Про це свідчать найдревніші людські останки, які знаходимо в землі. Первісні гроби найчастіше були викладеш камінням. Св. Письмо свідчить, що і євреї ховали в землі тіла померлих. Відмова комусь у похороні вважалася у євреїв великою карою (Второзак. 28, 26). Лише під час великих епідемій деякі тіла спалювали (Амосб, 10).

Ховали своїх померлих римляни — гроби були для них святістю (Ціцерон). Зневаження гробу тяжко карали — відрубуванням руки або спаленням. Римляни налили тіла лише тоді» коли боялися, що їх може збезчестити рука ворога (Аліній). Давні єгиптяни і корінні жителі Америки мали звичай бальзамувати тіла (єгипетські мумії).

Спалювання тіл ображає наші християнські почуття.

Для християн смерть є ніби сном. Померлі — це сплячі (І Кор. 15, 18), бо колись воскреснуть. Цвинтар —це місце спочинку. Поняття смерті як сну може нам унаочнити тільки поховання — тіло, опущене в землю, уявляється Апостолові насінням: "Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі" (І Кор. 15, 42-43).

Як християни, поважаємо нашу душу, подібну до Бога, а, звідси, і її засіб, тіло (Ориг.). Зрештою, ми повинні іти за Христом, який не давав наказу спалити Його тіло, — воно було вкладено до гробу, звідки Спаситель воскрес.

Поган дратували гроби, тому що надто часто нагадували про смерть, про кінець земного щастя. Тому вони й палили тіла своїх померлих.

Іноді Церква може відмовити у християнському похороні — неохрещеним, іновірцям або таким католикам, які очевидно умерли в стані явного тяжкого гріха.

До нехрещених відносяться також неохрещені діти. Над неохрещеними Церква не має жодної влади.

Іновірцям (протестантам, схизматикам і т.п.) Церква відмовляє у похороні, керуючись засадою: "З ким ми не були у спільноті за життя, з тим не можемо мати нічого спільного і по його смерті" (папа Інок. III).

На католицьких цвинтарах ховають іновірців, але на неосвяченому місці.

Відмовляє у християнському похороні Церква і католикам, якщо вони при повному розумі здійснили самогубство або коли загинули під час поєдинку; позбавляються права на похорон і ті, хто відрікся від прийняття св. Тайн або протягом довгих років не приймав св. Тайн у Великодній час. Така відмова грішним католикам не є присудом осудження, але лише виявом відрази до того чи іншого гріха і засобом відлякування інших від подібного гріха.

Одним з видів похоронного Богослужения є парастас.

Парастас — це Богослужения за померлих, яке відправляється або у присутності тіла померлого, або після Служби Божої у церкві чи над гробом. Під час парастасу відмовляються такі самі молитви і співаються ті ж пісні, що і під час похоронного Богослуження за винятком Апостола, Євангелія і останнього цілування.

Скорочений парастас називається панахидою.

Коли парастас або панахида відправляються у церкві, то священик з кадильницею стає перед тетраподом, на якому вірні з родини померлого кладуть або коливо (зварену пшеницю з медом, яка є символом воскресіння) або хліб, цукор і вино. Ці жертви символізують палке бажання родини померлого, щоб йому щасливо жилось у іншому житті.

ПАЛОМНИЦТВО

Паломництво (богомілля, проща) — це подорож до святого місця, яке відзначилося тим, що там не раз Бог допомагав вірним чудесним способом.

Паломництва були одним із єврейських звичаїв. На Великдень, Зелені свята і свято Кучок усі євреї-мужчини повинні були відбути паломництво до єрусалимської святині. Таке паломництво відбув і дванадцятирічний Ісус (Лук. 2, 41).

Найважливішими паломництвами є паломництва до святої Землі, до гробів святих Апостолів і до чудесних місць Матері Божої.

Найважливішими відпустовими місцями святої Землі є: місце розп'яття і гробу на горі Голгофті в Єрусалимі, місце смертної тривоги і вознесіння на Оливній горі, місце народження Ісуса Христа у Вифлеємі і місце Благовіщення у Назареті.

На горі Голгофті (Кальварії) височить церква св. Гробу, яка під одним дахом прихистила три церкви: церкву Розп'яття, церкву Воскресіння і церкву Воздвижения Чесного Хреста.

Найважливішими паломництвами до гробів святих Апосто­лів є паломництво до гробів верховних Апостолів Петра і Павла в Римі, паломництво до гробу св. Апостола Якова в Компостеллі (Іспанія).

Найважливішими чудесними місцями Матері Божої є у Франції — Лурд, в Італії — Лорето, у Сірії — Марія Цель, у Швейцарії Айнзідельн, у Баварії — Альт Ітінг, над Рейном — Кевелер; у нас — Зарваниця, Гошів, Пацлав, Крехів, Львів і Сокаль.

Зарваниця знаходиться на Поділлі над рікою Стрипою. У зарваницькій церкві є дві чудотворні ікони: Розп'ятого Спасителя і Матері Божої. Ікона Розп'ятого Спасителя датована 1740 р. У 1742 р. тодішній митрополит Ата­назій Шептицький коронував її срібною короною. Ікона Матері Божої походить з XII ст.

Гошів лежить над рікою Свічою недалеко Болехова. На високій скелі, яку називають "Ясною Горою", стоїть церква, в якій є чудотворна ікона Матері Божої, датована п. п. XVIII ст.

У церкві невеликого села Пацлав біля Добромиля знаходиться чудотворна ікона, яка походить з 1409.

У монастирській церкві Крехова, який лежить недалеко Жовкви, є аж три чудотворні ікони: ікона Пречистої Діви, яку принесли до Крехова львівські міщани; ще одна ікона Матері Божої, перенесена з монастиря у Верхрасі та ікона св. отця Миколая.

Львів славиться чудотворною іконою Матері Божої Теребовлянської, яка знаходиться у кафедральному соборі св. Юра. Ця ікона походить із старовин­ного Василіянського монастиря у Теребовлі. У 1673 ро. на це містечко напали турки, але мешканці його, віддавшись під опіку чудотворної ікони Матері Божої, розбили ворога. До Львова її було привезено у 1674 р.

Католики відвідують відпустові місця, щоб просити Бога про допомогу у життєвій скруті або щоб виконати складену обітницю.

Паломництва спонукають багатьох вірних до зміни способу життя.

Подорожуючи, людина забуває про свої клопоти і молиться побожніше. У відпустовому місці грішник сповідається щиріше, тут на нього сильніше діє Св. Дух.

Паломництво є також покаянною справою, бо воно вимагає і певних зусиль, і видатків. Паломництво — це прилюдне визнання віри.

ВИСТАВЛЕННЯ НАЙСВЯТІШИХ ТАЙН

Господнє Тіло, поміщене у монстранцію, виставляється на престолі (переважно на кивоті) для загального поклоніння.

Наприкінці виставлення священик уділяє благословення Найсвяті­шими Тайнами.

Найсвятіші Тайни виставляються при таких нагодах: у Велику П'ятницю і Велику Суботу (на гробі Господнім), на Великдень (під час вечірні), у Храмове свято (під час Літургії) і під час суплікації.

МІСІЇ І РЕКОЛЕКЦІЇ

Місіями називаються проповіді та інші побожні вправляння, які практикуються для того, щоб оживити й піднести християн­ський дух тієї чи іншої громади.

Св. місії організовують монахи або священики.

Вплив місій надзвичайно благотворний. Часті, майже без перерви виголо­шувані проповіді діють на свідомість людей сильніше, ніж проповіді у церкві. Місійні проповідники — це переважно люди, які ведуть побожний спосіб життя, Св. Дух говорить їх устами; їх слова зворушують найбільш закаменілі серця. Під час місії щедріше спливають на людей ласки неба. Місії оживляють віру у парохії, навертають вірних на дорогу чесноти (Пій IX, 17, 3, 1856). Папи наділили місії багатьма відпустами.

Подібно впливають на людей і реколекції.

Суть реколекцій (духовних вправ) полягає в тому, що в деяких місцях, напр., у монастирях, священики для певних верств суспільства (священиків, учителів, батьків, матерів) виголошують певну науку протягом кількох днів і разом з ними відправляють відповідні побожні вправи. Реколекції закінчу­ються вділенням св. Тайн.

Реколекції, під час яких людина з більшою ревністю працює над добром своєї душі, зміцнюють віру.

КАТОЛИЦЬКІ З'ЇЗДИ

Зміцнюють віру і католицькі з'їзди.

Католицький з'їзд — це з'їзд католиків якогось краю або держави, під час якого вони обговорюють важливі питання, ухвалюють рішення, які відповідають духові часу і мають на меті добро Церкви.

Ініціатива проведення католицьких з'їздів належить Німеччині. На почат­ку минулого століття у цій державі розгорнулась завзята боротьба з като­лицькою Церквою. Держава взяла на себе право керувати Церквою, відібрала її маєтки, церкви віддала протестантам; не дозволяла видавати часописи і т. п. Коли ж було прийнято закон про мішані шлюби, архієпископ Климентій Август з Колонії виступив проти нього, за що був кинутий у фортецю Манден. Це пробудило зі сну байдужості католицьку частину населення Німеччини. Почали виникати товариства, метою яких було вибороти церковну свободу. У 1848 р. у Вірцбурзі зібралися єпископи Німеччини (їх було 20) і зажадали від держави повернення Церкві усіх прав. Вимоги єпископів підтримав І з'їзд католиків, який відбувся цього ж року у Могунції.

Католицькі з'їзди поділяються на генеральні або провінційні (в залежності від того, католики усієї держави чи лише одного краю беруть у них участь).

Католицькі з'їзди не беруть участі у керівництві Церквою, вони лише намагаються допомагати пастирям Церкви.

Керувати Церквою можуть лише єпископи.

РЕЛІГІЙНІ ТОВАРИСТВА

Про спасіння людських душ дбають також релігійні това­риства. У єдності сила. Саме тому свого часу виникали монаші чини. Релігійні товариства продовжують те, що започаткували монаші чини.

Релігійні товариства — це добровільні спілки вірних, метою яких є спасіння власної душі або душ ближніх.

Релігійні товариства поділяються на товариства молитви (братства) і на християнські (католицькі) товариства допомоги.

Члени братства працюють над власним удосконаленням, а товариства допомоги дбають про добро ближніх.

Жодне релігійне товариство не може займатися політикою.

Релігійні товариства у справах релігії підпорядковуються єпископові, у інших справах діють згідно з державними закона­ми про товариства.

Релігійними товариствами розпоряджається лише Церква (Лев XIII, 1891).

Засновувати братства може лише єпископ чи настоятель монашого чину; лише єпископ затверджує статут братства, якщо він не затверджений Римом. Єпископ тримає в полі свого зору діяльність братства, може доручати їм збір грошей, може бути присутнім на засіданнях братства і т. п.

З діяльністю релігійних товариств пов'язані численні відпусти.

Братства можна порівняти з ковчегом Ноя, бо люди світу ховаються в них перед потопом спокус і пороків, які заливають світ (св. Альф.). Члени братств знаходять в них безперервну спонуку до побожності. Вони не нехтують молитвою, тому що зобов'язані щодня відмовляти певні молитви; вони частіше приступають до св. Тайн, бо це або записане у статутах братств, або завдяки цьому вони у деякі дні можуть доступити повного відпусту; вони вчаться послуху, тому що повинні постійно дотримуватись послуху щодо свого сповід­ника. Вони не зловживають світськими розвагами, тому що багато часу присвя­чують релігійним справам, зокрема недільним Богослуженням у церкві; зреш­тою, вимоги братства зобов'язують їх володіти собою. Члени братства подають вірним гарний приклад для наслідування. Вони також розповсюджують релігійну літературу, роблять щедрі пожертви, часто допомагають душпастирям виконувати їх обов'язки. Члени братств намагаються вести побожний спосіб життя, сумлінно виконувати свої професійні і громадські обов'язки.

Велику користь приносить і діяльність товариств допомоги ближньому.

До найважливіших і найбільш відомих братств належать Братство поширення віри (його мета допомагати молитвами і милостинею місіонерам, які працюють серед поган), Братство Ісусового дитинства (його мета — допомагати місіонарем, які опікуються покиненими поганськими дітьми і виховують їх у християнському дусі); Братство св. Михайла (його мета — допомагати Главі Церкви молитвами і милостинею); Братство Найсвятіших Тайн (його мета — вшанування (адорація) Пресвятої Євхаристії); Братство Серця Ісусового (члени цього братства віддають особливу честь Серцю Ісуса Христа, щоб користати зі щедрих ласк, які обіцяв Спаситель шанувальникам Свого Серця); Братство твердості (його мета — боротьба з пияцтвом).

Найбільш відомими товариствами допомоги є Товариство св. Вінкетія (його мета — допомагати і матеріально, і духовно тим, хто цього потребує); товариство св. Рафаїла (його мета опікуватися емігрантами, які виїжджають до Америки); товариства католицьких видавництв (їх мета — розповсюджувати серед народу розумні книжки по зниженій ціні) і т. п.

 


[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Католицький Народний Катехизм" ]

[ Купити книгу: "Католицький Народний Катехизм" ]


Нагору




Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!