Християнська бібліотека. Катехизм Католицької Церкви. Артикул 6. Таїнство Рукоположення. Катехизм. Катехизм Католицької Церкви.
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Артикул 6. Таїнство Рукоположення
   

Частина друга. Здійснювання християнського таїнства.

Розділ другий. Сім святих таїнств Церкви.

Глава третя. Таїнство на службі громади.

1536    Рукоположення є таїнством, завдяки якому місія, довірена Христом Своїм апостолам, продовжує сповнюватися в Церкві до кінця часів; отже, воно є таїнством апостольського служіння. Воно має три ступені: єпископат, пресвітерат і дияконство.

[Про встановлення Христом апостольського служіння і його місії див. пп. 874-896. Тут йдеться тільки про спосіб передавання цього Служіння як таїнства.]

І. Чому це таїнство називається таїнством Рукоположення (Оrdinatio)?

1537    Латинське слово оrdо (стан) у часи римської давнини означало цивільні стани, особливо керуючий стан. Оrdinatio означає «уведення в стан (оrdо)». У Церкві є усталені стани, які Традиція, не без обґрунтування у Святому Письмі (Пор. Євр. 5, 6; 7, 11; Пс. 110,4,) від давніх часів називає словом τάξεις (по-грецьки), оrdines (по-латинськи): отож, літургія говорить про єпископський стан, пресвітерський стан, дияконський стан. Інші групи також отримують цю назву стан: оглашенні, діви, подружжя, вдови...

1538    Уведення в один із цих церковних станів виконувалося за обрядом, названим оrdinatio. Це була релігійна і літургійна дія, яка була освяченням, благословенням чи таїнством. Сьогодні слово оrdinatio закріплене за актом таїнства, який уводить до стану єпископського, пресвітерського чи дияконського і є чимось більшим, ніж звичайне обрання, призначення, делегування або встановлення спільнотою,, бо цей акт таїнства уділяє дар Святого Духа, який дозволяє виконувати «святу владу» (Пор. II Ватиканський Собор, Догм. конст. « Lumen gentium », 10), яка може походити лише від Самого Христа - через Його Церкву. Рукоположення (оrdinatio) має також назву свячення, бо воно є вибранням і прийняттям через Самого Христа для служіння Церкві. Покладення рук єпископа із молитвою посвячення становить видимий знак цього посвячення.

II. Таїнство Рукоположення в Ікономії спасіння

Священство Старого Союзу

1539    Вибраний Народ був установлений Богом як «царство священиків, народ святий» (Вих. 19,6; Пор. Іс. 61, 6.). Проте всередині ізраїльського народу Бог вибрав одне з дванадцяти поколінь, покоління Левітів, призначене для літургійної служби (Пор. Чис. І, 48-53.); Сам Бог стає частиною його спадщини (Пор. І. Н. 13, 33.). Відповідний обряд освятив початки священства Старого Союзу (Пор. Вих. 29, 1-30; Лев. 8). У ньому священик «настановляється для людей у справах Божих, щоб приносив дари та жертви за гріхи» (Євр. 5, 1.).

1540    Це священство встановлене, щоб проповідувати слово Боже (Пор. Мал. 2, 7-9.) і відновлювати спільність із Богом через жертви та молитву, але воно не мало сили принести спасіння тому, що потребувало безперервного повторення жертв і не могло привести до остаточного освячення (Пор. Євр. 5, 3; 7, 27; 10, 1-4), яке може здійснити лише жертва Христа.

1541    Але церковна Літургія вбачає у священстві Арона і слугуванні Левітів, як і в установленні сімдесятьох «старійшин» (Пор. Чис. 11, 24-25.), прообраз рукоположеного служіння Нового Союзу. Так, у латинському обряді Церква молиться у вступі до посвячень єпископів:

«Боже і Отче Господа нашого Ісуса Христа, (...) у Старому Союзі ти розпочав формування Своєї Церкви; від початку Ти призначив народ, що вийшов від Авраама, стати святим народом; Ти настановив його керівників і священиків і завжди дбав про службу Твого храму...»

1542    Під час рукоположення священиків Церква молиться:

«Господи, Отче пресвятий, (...) вже у Старому Завіті зросли послуги, встановлені для святих таїнств, бо коли Ти поставив на чолі народу Мойсея та Арона, які повинні були його освячувати І вести, Ти вибрав також інших людей, яких залучив до їхньої служби і які допомагали їм у сповненні їхніх обов'язків. Так, Ти в пустелі передав сімдесятьом мужам, сповненим мудрості, духа, що Ти його дав Мойсееві, (...) так, Ти вилив на синів Арона долю до посвячення, яке отримав їхній батько».

1543    У посвятній молитві дияконського рукоположення   Церква сповідує:

«Всемогутній Боже (...), для збільшення та поширення нового храму (Церкви) Ти поставив служителів трьох різних ступенів, покликаних служити Тобі, як уже спочатку Ти вибрав синів Леві для виконання служби при попередньому Кивоті».

Єдине священство Христа

1544    Усі прообрази священства в Старому Завіті знаходять своє сповнення у Христі Ісусі, «єдиному посередникові між Богом та людьми» (1 Тим. 2,5). Мелхіседек - «священик Бога Всевишнього» (Бут. 14,18) - вважається в християнській Традиції прообразом священства Христа, єдиного «Архиєрея за чином Мелхіседека» (Євр.5,10; 6,20), «святого, непорочного, відлученого від грішників» (Євр. 7,26), який «одним жертвоприношенням удосконалив назавжди тих, що освячуються» (Євр. 10,14), тобто єдиною жертвою на Хресті.

1545    Відкупляюча жертва Христа є єдина, вона виконана раз і назавжди. Однак вона стає присутньою у Євхаристійній жертві Церкви. Те ж саме стосується єдиного священства Христа: воно стає присутнім через служительне священство, не зменшуючи унікальності священства Христа: «Тому Христос є єдиним справжнім Священиком, а всі інші - лише Його служителями» (Св. Тома Аквінський, Коментар на Послання до Євреїв, 7, 4.).

Два способи участі в єдиному священстві Христа

1546    Христос - первосвященик і єдиний посередник - зробив Церкву «Царством священиків Богові й Отцеві Своєму» (Од. 1,6; Пор. Од. 5, 9-10; 1 Пт. 2, 5. 9.). Уся спільнота віруючих як така є священичою. Вірні сповнюють своє священство, що виникає з Хрещення, через свою участь, кожен за власним покликанням, у місії Христа - Священика, Пророка і Царя. Саме через таїнство Хрещення і Миропомазання вірні «посвячуються, щоб стати (...) святим священством» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 10.).

1547    Службове, або ієрархічне, священство єпископів і пресвітерів і загальне священство всіх вірних, хоч «одне і друге властивим для себе способом беруть участь у єдиному священстві Христа» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 10.), істотно відрізняються, будучи, однак, «скеровані одне до одного» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 10. У якому значенні? Якщо загальне священство вірних здійснюється через розвиток благодаті Хрещення, через життя у вірі, надії і любові, життя згідно з Духом, то службове священство перебуває на службі загальному священству, воно причиняється до розвитку благодаті Хрещення всіх християн. Воно є одним із засобів, за допомогою яких Христос не перестає будувати і вести Свою Церкву. Для цього воно передається окремим таїнством - таїнством Рукоположення.

В особі Христа - Голови...

1548    У церковній службі рукоположеного священнослужителя Сам Христос присутній у Своїй Церкві як Голова Тіла, як Пастир стада, Первосвященик відкупляючої жертви, Учитель правди. Церква виражає це, коли говорить, що священик силою таїнства Рукоположення діє в особі Христа-Голови: (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 10; 28; II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 33; Й Ватиканський Собор, Декр. «Christus Dominus», 11; II Ватиканський Собор, Декр. «Presbyterorum ordinis», 2; 6.):

«Це той самий Священик, Ісус Христос, найсвятішу особу Якого дійсно заступає священик. Він справді уподібнився Первосвященикові через священичі свячення, які він отримав, і має владу діяти силою Самого Христа і в Його особі» (Пій XII, Енц. «Меdіаtоr Dеі».).

«Христос є джерелом усякого священства: священик Старого Закону був прообразом Христа, а священик Нового Закону діє в особі Христа» (Св. Тома Аквінський, Сума теології, З, 22, 4.).

1549    Через рукоположене служіння, передусім через єпископів і пресвітерів, присутність Христа як Голови Церкви стає видима у спільноті віруючих (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 21.). За прекрасним висловом св. Ігнатія Антіохійського, єпископ є живим образом Бога Отця (τύπος τοũ Πατρóς) (Пор. св, Ігнатій Антіохійський, Послання до Тралійців, 3, 1; пор. Послання до Магнєзійців, 6, 1.).

1550    Шо присутність Христа у служителі не слід розуміти так, ніби священнослужитель охоронений від усіх людських немочей, духа панування, похибок, навіть від гріха. Сила Святого Духа не є однаковим способом запорукою всіх дій священнослужителів. У той час як ця запорука дається в уділюванні таїнств, так що навіть гріх служителя не може перешкодити плодам благодаті, існує багато інших дій, у яких залишаються сліди його людських прикмет, які не завжди є знаком вірності Євангелію і які через це можуть зашкодити апостольській плідності Церкви.

1551    Це Священство є службовим. «Цей обов'язок, довірений Господом пастирям Свого народу, є справжнім служінням» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 24.). Воно повністю відноситься до Христа і людей. Воно повністю залежить від Христа і Його єдиного священства і було встановлене для людей і для церковної спільноти. Таїнство Рукоположення передає «священну владу», яка є нічим іншим, як владою Христа. Виконування цієї влади повинно достосовуватися до взірця, яким є Христос, Який з любові до нас зробив Себе останнім і слугою всіх (Пор. Мр. 10, 43-45; 1 Пт. 5, 3). «Господь ясно сказав, що турбота про Його стадо є доказом любові до Нього» (Св. Іван Золотоустий, Про священство, 2, 4; Пор. Iв. 21, 15-17.).

... «В ім'я усієї Церкви»

1552    Службове священство повинно не тільки представляти Христа - Голову Церкви - зібранню вірних, воно діє також в ім'я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви (Пор. II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 33.), а передусім - коли приносить євхаристійну Жертву (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 10.).

1553    «В ім'я усієї Церкви» не означає, що священики делеговані спільнотою. Молитва і жертва Церкви невіддільні від молитви і жертви Христа, її Голови. Це завжди культ Христа у Його Церкві і через неї. Уся Церква - Тіло Христове - молиться і жертвує себе «через Нього, з Ним і в Ньому» Богові Отцеві у єдності Святого Духа. Ціле Тіло, голова і члени, молиться і приносить себе в жертву, тому всі, що є в Тілі особливим способом її служителями, називаються служителями не тільки Христа, а також Церкви. Тому що службове священство представляє Христа, воно може представляти і Церкву.

III. Три ступені таїнства Рукоположення

1554    «Церковне служіння, установлене Богом, виконується у різних станах тими, які вже здавна називаються єпископами, пресвітерами і дияконами» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 28.). Католицьке вчення, виражене в літургії, в Учительському Служінні і в постійній практиці Церкви, визнає, що існують два ступені службової участі у священстві Христа: єпископат і пресвітерат. Дияконат призначений допомагати і служити їм. Тому термін священик у нинішньому вживанні означає єпископів і пресвітерів, а не дияконів. Проте католицьке вчення вчить, що ступені священичої участі (єпископство і пресвітерство) і ступінь прислуговування (дияконство) вділюються актом таїнства, який називається «свяченням, рукоположенням» (оrdinatio), тобто через таїнство Рукоположення:

«Нехай усі шанують диякона, як Iсуса Христа, а також єпископа, який є образом Отця, і пресвітерів як Божий сенат і як раду апостолів: без них не можна говорити про Церкву» (Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Траліщів, З, 1.).

Єпископські свячення - повнота таїнства Рукоположення

1555    «Серед розмаїтих служінь, які виконуються у Церкві від найдавніших часів, перше місце, за свідченням Традиції, належить службі тих, що поставлені в єпископство через наступність, яка тягнеться від початків, і які вважаються виноградними лозами, через які передається апостольське насіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 20.).

1556    Щоб виконати свою високу місію, «апостоли були збагачені Христом особливим вилиттям Святого Духа, що зійшов на них; вони самі через рукоположення передали своїм помічникам духовий дар, який передається аж до нас через єпископське свячення» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium», 21.).

1557    Другий Ватиканський Собор «вчить, що через єпископське свячення вділяється повнота таїнства Рукоположення, яке літургійна традиція Церкви і висловлювання святих Отців називають найвищим священством (архиєрейством), повнотою священного служіння». (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 21).

1558    «Єпископське свячення, разом із завданням освячувати, дає завдання навчати і керувати. (...) Справді, (...) через рукоположення і слова свячення дається благодать Святого Духа і витискається священна печать, так що єпископи, визначним і видимим способом, займають місце Самого Христа, Учителя, Пастиря і Священика, і діють у Його особі» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 21.). «Тому через Духа Святого, Який дається їм, єпископи є справжніми і правдивими учителями віри, первосвящениками і пастирями» (II Ватиканський Собор, Декр. « Christus Dominus », 2.).

1559    «Членами Єпископської Колегії стають силою таїнства свячення та ієрархічним сопричастям з головою Колегії та її членами» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 22.). Колегіальний характер і природа єпископського стану виявляються, між іншим, у стародавній практиці Церкви, яка вимагає, щоб у свяченні нового єпископа брало участь багато єпископів (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 22.). Для законного висвячення на єпископа сьогодні є обов'язковим особливе рішення Римського Єпископа з огляду на його достоїнство найвищого видимого зв'язку сопричастя  окремих єпархій у єдиній Церкві і гаранта їхньої свободи.

1560    Кожен єпископ як заступник Христа має пастирське служіння в окремій Церкві, яка була йому довірена, і водночас він, разом зі своїми братами-єпископами, піклується колегіально про всі Церкви: «Якщо кожен єпископ є пастирем лише частини стада, довіреного його опіці, то як законний наступник апостолів, з Божої настанови, він відповідальний разом з іншими за апостольську місію Церкви» (Пій XII, Енц. «Fidei donum»; пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 23; II Ватиканський Собор, Декр. « Christus Dominus », 4; 36; 37; II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 5; 6; 38.

1561    Усе сказане пояснює, чому Євхаристія, відправлена єпископом, має цілком особливе значення як вираження Церкви, об'єднаної навколо вівтаря під головуванням того, хто видимо представляє Христа - Доброго Пастиря і Голову Своєї Церкви (Пор. П Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 41; II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 26.).

Свячення пресвітерів - співпрацівників єпископів

1562    «Христос, Якого Отець освятив і послав у світ, через апостолів зробив єпископів, їх наступників, учасниками Своєї посвяти та Своєї місії. Своєю чергою, єпископи законно передали різним членам Церкви, у різних ступенях, обов'язок свого служіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 28. ). «Їхня функція священнослужителів була передана пресвітерам у підпорядкованому ступені, щоб ті, поставлені в пресвітерський чин, стали співпрацівниками єпископського стану у виконуванні апостольської місії, довіреної Христом» (II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 2.).

1563    «Завдання пресвітерів, як таке, що з'єднане із єпископським, бере участь у владі, якою Сам Христос будує, освячує й керує Своїм Тілом. Тому священство пресвітерів, що ґрунтується на таїнствах християнського втаємничення, уділяється особливим таїнством через помазання Святим Духом. Це помазання позначає їх особливим знаком (сharacter) і таким чином уподібнює до Христа-Священика, щоб зробити їх здатними діяти в особі Христа-Голови» (II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 2.).

1564     «Пресвітери, хоч не мають найвищого ступеня архиєрейства й у виконуванні своєї влади залежні від єпископів, проте з'єднані з ними священичою гідністю; силою таїнства Рукоположення, на подобу Христа, найвищого й вічного Священика (Пор. Євр, 5, 1-10; 7, 24, 9, 11-28.), вони посвячені, щоб проповідувати Євангеліє, бути пастирями вірних і здійснювати культ Божий як правдиві священики Нового Завіту». (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 28.

1565    Силою таїнства Священства священики беруть участь в універсальній місії, яку Христом довірив апостолам. Духовний дар, який вони отримали у свяченні, готує їх не до вузької й обмеженої місії, а до місії спасіння універсального обсягу, «аж до краю землі» (II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 10.), щоб були «в дусі готовими проповідувати повсюди Євангеліє» (II Ватиканський Собор, Декр. «Optatam totius», 20.).

1566    «Своє священне служіння вони виконують у найвищому ступені в євхаристійному культі, чи зібранні (synaxis), у якому, діючи в заступництві в особі Христа і проповідуючи Його таїнство, поєднують молитви вірних із жертвою Того, Хто є їх Головою, і єдине жертвоприношення Нового Завіту, тобто Христове, що приніс Себе Отцеві єдиний раз назавжди як непорочну жертву, роблять присутнім і роздають його плоди у жертвоприношенні Служби Божої, аж до Приходу Господа» (II Ватиканський Собор, Догм, конст, « Lumen gentium », 28.). З цієї єдиної жертви черпає свою силу все їхнє священиче служіння (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 2.).

1567    Пресвітери, «розсудливі співпрацівники єпископського стану, якому вони є допомогою і знаряддям, покликані служити Божому народові, становлять разом зі своїм єпископом один пресвітерат, призначений для різних функцій. У кожній окремій місцевій громаді вірних через них певним чином присутній єпископ, з яким вони з довірою й великодушністю серця спілкуються і від якого беруть на себе частину його обов'язків і турбот, виконуючи їх у своїй щоденній опіці над вірними» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 28.). Пресвітери можуть виконувати своє служіння тільки в залежності від єпископа і в співпричасті з ним. Обітниця послуху, яку вони складають єпископові під час свячення, і поцілунок миру єпископа наприкінці літургії свячення означають, що єпископ сприймає їх як своїх співпрацівників, своїх синів, братів і друзів, і що від них йому належить взаємна любов і послух.

1568    «З огляду на свячення, яке вводить у пресвітерський стан, пресвітери пов'язані між собою тісним братерством таїнства; а особливо вони творять єдиний пресвітерат у єпархії, у якій вони служать під проводом свого єпископа». (II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 8). Єдність пресвітерату знаходить своє вираження в літургії через звичай, згідно з яким пресвітери під час обряду свячення, після єпископа, також покладають руки.

Свячення дияконів - «для служіння»

1569    «На нижчому ступені ієрархії перебувають диякони, на яких покладаються руки «не для священства, а для служіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 29, пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Christus Dominus », 15.). Під час свячення диякона лише сам єпископ покладає руки, виражаючи таким чином, що диякон особливо зв'язаний з єпископом у завданнях свого «дияконства». (Пор. св. Іполит Римський, Апостольська традиція, 8.).

1570    Диякони особливим чином беруть участь у місії і благодаті Христа (Пор. II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 41; II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 16.). Таїнство Рукоположення позначає їх печаттю (характером), яку ніхто не може стерти і яка уподібнює їх до Христа, що став «дияконом», тобто слугою всіх. (Пор. Мр. 10, 45; Лк. 22, 27; св. Полікарп, Послання до Филип'ян, 5, 2). До обов'язків дияконів належить, серед іншого, допомагати єпископам і священикам під час відправи Божественних таїнств, насамперед Євхаристії, роздавати її, асистувати під час відправи таїнства Подружжя і благословити його, звіщати і проповідувати Євангеліє, головувати на похоронах і віддаватися різним послугам милосердя (Пор. II Взтиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 29; II Ватиканський Собор, Конст. « Sасrоsапсtит Сопсіliит », 35, §4; II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 16.).

1571    Від часу Другого Ватиканського Собору Латинська Церква відновила дияконат «як власний і сталий ступінь ієрархії» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 29), тимчасом як Східні Церкви Його завжди зберігали. Цей сталий дияконат, що його можна вділяти одруженим чоловікам, становить важливе збагачення місії Церкви. Справді, гідно і корисно, щоб чоловіки, які в Церкві дійсно виконують дияконське служіння, чи то в літургійному і пастирському житті, чи то в суспільній І харитативній справі, «були скріплені рукоположенням, переданим від апостолів, І таким чином тісніше злучені з вівтарем, щоб успішніше виконувати своє служіння за допомогою сакраментальної благодаті дияконату». (II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 16).

IV. Відправа цього таїнства

1572    Відправа свячення єпископа, пресвітерів чи дияконів через свою важливість для життя Єпархії вимагає участі якнайбільшої кількості вірних. Вона відбувається здебільшого в неділю і в соборі з відповідною урочистістю. Три свячення - єпископа, пресвітера і диякона - відбуваються однаково. Вони вділюються під час Євхаристійної служби.

1573    Істотний обряд таїнства Рукоположення для всіх трьох ступенів полягає у покладенні рук єпископом на голову висвячуваного, а також в особливій посвятній молитві, яка просить у Бога вилиття Святого Духа й уділення Його дарів, відповідних до служіння, для якого висвячується кандидат (Пор. Пій XII, Апост. конст. « Sacramentum ordinis »).

1574    Як і в усіх таїнствах, відправу супроводжують додаткові обряди. Значно змінні у різних літургійних традиціях, вони об'єднані вираженням багатьох аспектів благодаті таїнства. Так, у Латинській Церкві вступні обряди - представлення й обрання кандидата, промова єпископа, розпитування кандидата, літанія до всіх святих - засвідчують, що вибір кандидата було здійснено відповідно до вимог Церкви. Вони підготовляють урочистий акт свячення, після якого ідуть інші численні обряди, щоб виразити здійснене таїнство і символічно Його завершити: для єпископа і священика - помазання святим миром, знак особливого помазання Святим Духом, який робить плідним їхнє служіння; вручення єпископові книги Євангелій, персня, мітри і жезла на знак його апостольської місії проповідувати Слово Боже, його вірності Церкві, Нареченій Христовій, його завдання пастиря стада Господнього; передання священикові дискоса і чаші, «жертви святого народy» (Римський Понтифікал, Чин висвячення єпископів, пресвітерів та дияконів.), яку він покликаний представити Богові; вручення книги Євангелій дияконові, який отримав місію проповідувати Євангеліє.

V. Хто може здійснювати це таїнство?

1575    «Христос вибрав апостолів і зробив їх учасниками у Своїй місії і Своїй владі. Піднесений по правиці Отця, Він не полишає Свого стада, а оберігає його через апостолів під Своєю постійною охороною і керує ним через тих самих пастирів, які продовжують сьогодні Його діло» (Пор. Римський Мисал, Префація апостолів І.) Отже, Христос «дає» одним бути апостолами, іншим - пастирями (Пор. Еф. 4, II.). Він продовжує діяти через єпископів (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium», 21).

1576    Оскільки таїнство Рукоположення є таїнством апостольського служіння, то єпископам як наступникам апостолів належить передавати «духовний дар» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 21.) і «апостольське насіння» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 20.). Правочинно висвячені єпископи, тобто ті, що перебувають в апостольському наступництві, правочинно вділяють три ступені таїнства Рукоположення (Пор. Інокентій IIІ, Посл. «Еjus ехетрlо»: DS 794; Латеранський Собор IV: DS 802; Кодекс канонічного права, кан. 1012; Кодекс канонів Східних Церков, кан. 744; 747.).

VI. Хто може прийняти це таїнство?

1577    «Лише охрещений чоловік правочинно приймає свячення» (Кодекс канонічного права, кан. 1024.). Господь Ісус вибрав чоловіків, щоб утворити колегію дванадцятьох апостолів (Пор. Мр. З, 14-19; Лк. 6, 12-16), а апостоли вчинили так само, коли вибирали співпрацівників (Пор. 1 Тим. З, 1-13; 2 Тим. 1, 6; Тит. 1, 5-9.), які мали стати наступниками в їхній місії (Св. Климент Римський, Послання до Коринтян, 42, 4; 44, 3.). Колегія Єпископів, з якою пресвітери з'єднані у священстві, робить присутньою і здійснює Колегію Дванадцятьох, аж до повернення Христа. Церква вважає себе зв'язаною цим вибором Самого Господа. З цієї причини свячення жінок є неможливим (Пор. Іван-Павло II, Апост. посл. «Mulieris dignitatem», 26-27; Конгрегація віровчення, Декл. «Inter insigniores».

1578    Ніхто не має права прийняти таїнство Рукоположення. Ніхто не може сам собі присвоїти цього сану. До нього покликає Бог (Пор. Євр. 5, 4.). Той, хто вважає, що розпізнає в собі знаки Божого покликання до рукоположеного служіння, повинен смиренно підпорядковувати своє бажання владі Церкви, якій належить відповідальність і право кликати когось прийняти свячення. Як усяка благодать, це таїнство може прийматися лише як незаслужений дар.

1579    Усі священнослужителі в Латинській Церкві, за винятком постійних дияконів, обираються звичайно серед віруючих чоловіків, які живуть неодруженими і хочуть дотримуватися целібату «задля Небесного Царства» (Мт. 19,12). Покликані, щоб неподільно присвятити себе Господові і «Його справам» (Пор. 1 Кор. 7, 32.), вони віддають себе повністю Богові і людям. Неодруженість є знаком того нового життя, служінню якому посвячується служитель Церкви; прийнята радісним серцем, вона дуже ясно проповідує Боже Царство (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 16.).

1580    У Східних Церквах упродовж віків існує інший порядок: тимчасом як єпископи обираються лише з неодружених, на дияконів і пресвітерів можна висвячувати одружених чоловіків. Ця практика віддавна вважається законною; ці священики сповнюють плідне служіння всередині своїх спільнот (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 16.). Зрештою, целібат священиків дуже шанується у Східних Церквах, і є багато священиків, які добровільно обрали його «задля Царства Божого». На Сході, як і на Заході, той, хто прийняв таїнство Рукоположення, вже не може одружитися.

VII. Наслідки таїнства Рукоположення

Незгладима печать

1581    Це таїнство уподібнює того, хто приймає свячення, до Христа особливою благодаттю Святого Духа, щоб він міг стати знаряддям Христовим для Його Церкви. Свячення дає право діяти як представник Христа, Голови Церкви, у потрійній функції Священика, Пророка і Царя.

1582    Як у Хрещенні та Миропомазанні, ця участь у функції Христа дається раз і назавжди. Таїнство Священства витискає також незгладиму духовну печать,  і вона не може бути повтореною ані вділятися тимчасово (Пор. Тридентський Собор: DS 1767 II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 21; 28; 29; II Ватиканський Собор, Декр. « Presbyterorum ordinis », 2.).

1583    Правочинно висвячена особа, звичайно, з вагомих причин може бути звільнена від обов'язків і функцій, пов'язаних зі свяченнями, або їй може бути заборонено виконувати ці функції (Пор. Кодекс канонічного права, кан. 290-293; 1336, §1,3.5; 1338, § 2.). Але ця особа не може знову стати мирянином у точному значенні слова (Пор. Тридентський Собор: DS 1774.), оскільки печать, витиснена рукоположенням, залишається назавжди. Покликання і місія, отримані в день свячення, накладають на нього тривалу печать.

1584    Тому що остаточно Сам Христос діє і чинить спасіння через рукоположеного служителя, негідність служителя не є перепоною для дії Христа (Пор. Тридентський Собор: DS 1612; Констанцький Собор: DS 1154.). Св. Августин наголошує на цьому:

«Щодо гордого священика, то його слід поставити в один ряд із дияволом. Проте дар Христа, що проходить через нього, він не оплямлює, але зберігає свою чистоту, вода, що спливає через нього, залишається прозорою і доходить до урожайної землі (...). Духовна сила таїнства подібна до світла: хто повинен бути освітлений, отримує її в чистоті, якщо ж світло проходить через забруденні істоти, то само воно не забруднюється» (Св. Августин, Трактат на Євангеліє від Івана, 5, 15.).

Благодать Святого Духа

1585    Благодать Святого Духа, притаманна цьому таїнству, є благодаттю уподібнення Христові - Священикові, Учителеві і Пастиреві, служителем Якого стає рукоположений.

1586    Для єпископа це насамперед благодать сили («Духа, що творить наставників» просить молитва свячення єпископа в латинському обряді (Римський Понтифікал, Про чин висвячення єпископів, пресвітерів і дияконів.)), благодать вести і захищати рішуче й мудро свою Церкву як батько і пастир, з безкорисливою любов'ю до всіх, особливо до вбогих, недужих, потребуючих (Пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Christus Dominus », 13 І 16.). Ця благодать спонукує його до проповідування Євангелія всім, до того, щоб стати взірцем для свого стада і йти перед ним по дорозі освячення, ототожнюючись у Євхаристії з Христом - Священиком і Жертвою, не боячись віддати своє життя за своїх овець:

«Отче, що знаєш серця, дай ласку Своєму слузі, котрого Ти вибрав до єпископства, щоб він пас Твоє святе стадо і сповняв бездоганно перед Тобою найвище священство, служачи Тобі вдень і вночі; щоб він невтомно просив Твою ласкавість і приносив дари Твоєї святої Церкви; щоб силою Духа найвищого священства він мав силу відпускати гріхи згідно з Твоїм дорученням, розподіляти обов'язки за Твоїм наказом і розв'язувати всякі узи силою влади, яку Ти дав апостолам; щоб подобався він Тобі своєю лагідністю і чистим серцем, жертвуючи Тобі приємний запах через Сина Твого Ісуса Христа...» (Св. Іполит Римський, Апостольська традиція, 3.).

1587    Духовний дар, що його вділяє пресвітерське свячення, виражає молитва, властива візантійському обрядові. Єпископ, покладаючи руку, говорить, між іншим:

«Господи, наповни даром Святого Духа того, кого Ти зволив підняти до гідності пресвітерства, щоб був він гідним стати бездоганно перед Твоїм вівтарем, проповідувати Євангеліє Царства Твого, сповняти служіння слова Твоєї істини, приносити Тобі духовні дари і жертви, відновлювати Твій народ купіллю відродження; так, щоб він сам ішов назустріч нашому великому Богові і Спасителю Ісусові Христові, Синові Твоєму єдиному, у день Його другого приходу, І щоб отримав він від Твоєї безмірної доброти нагороду за вірне виконання свого завдання» (Візантійська літургія, 2, Молитва рукоположення на пресвітера.).

1588    Щодо дияконів, то «благодать таїнства дає їм силу, необхідну для служіння Божому Народові «дияконством» богослужень, слова і милосердя разом з єпископом і його пресвітератом» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 29.).

1589    Перед величчю і благодаттю священичої місії святі учителі Церкви відчувають нагальне покликання до навернення, щоб усім своїм життям відповідати Тому, Чиїми слугами їх установило це таїнство. Так, зовсім молодий священик св. Григорій із Назіянзу кличе:

«Треба починати від власного очищення, перед тим як очищати інших; треба мати мудрість, щоб могти інших повчати; треба стати світлом, щоб освічувати; наблизитися самому до Бога, щоб наближати інших; бути освяченим, щоб освячувати; вести за руку І розумно радити» (Св. Григорій Назіянзький, Проповіді, 2, 71). «Я знаю, Чиї ми слуги, на якому рівні ми перебуваємо і Хто є Той, до Кого ми прямуємо. Я знаю велич Бога і неміч людини, а також її силу» (Св. Григорій Назіянзький, Проповіді, 2, 74.). [Отже, хто такий є священик? Він -] оборонець правди, він підноситься з ангелами, славить з архангелами, він підносить жертовні дари на верховний вівтар, із Христом сповнює священство, перетворює творіння, відновляє [в ньому] образ [Бога], він його створює для вищого світу, і - найважливіше — він обожений і інших обожує» (Св. Григорій Назіянзький, Проповіді, 2, 73.). Святий парох із Арc говорить: «Саме священик продовжує діло спасіння на землі...». «Якщо б добре розуміли священика на землі, то вмирали б не від страху, а від любові...». «Священство - це Любов Ісусового Серця...» (Ноде, Жан-Марі Віанней).

КОРОТКО

1590    Св. Павло говорить своєму учневі Тимотею: «Пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який знаходиться у тобі через покладання рук моїх» (2 Тим. 1,6), і «коли хтось прагне єпископства, — бажає доброї справи» (1 Тим. 3,1). До Тита він говорив: «Тому я лишив тебе на Криті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я був тобі заповідав» (Тит.1,5).

1591    Уся Церква є священичим народом. Завдяки Хрещенню всі вірні беруть участь у священстві Христа. Ця участь названа «загальним священством вірних». На його основі і для його служби існує інша участь у місії Христа, передавана через таїнство Рукоположення, завданням якого є служити в спільноті в ім'я і в особі Христа-Голови .

1592    Службове священство суттєво відрізняється від загального священства вірних, бо дає священну владу для служіння вірним. Рукоположені служителі сповняють свою службу перед Божим Народом через навчання, через Божий культ і пастирський провід.

1593    Від початків рукоположене служіння вділювалось і виконувалось на трьох ступенях: єпископському, пресвітерському і дияконському. Служіння, які вділюються через свячення, є незамінні в органічній структурі Церкви: не можна говорити про Церкву без єпископів, пресвітерів і дияконів (Пор. св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Тралійців, 3, 1.).

1594    Єпископ отримує повноту таїнства Рукоположення, яке залучає його до Колеги Єпископів і робить його видимим главою довіреної йому єпархії. Єпископи як наступники апостолів і члени Колегії несуть свою частку в апостольській відповідальності і місії всієї Церкви під владою Римського Архиєрея, наступника св. Петра.

1595    Священики об'єднані з єпископами у священичій гідності і водночас залежать від них у виконуванні своїх пастирських функцій; вони покликані, щоб бути мудрими співпрацівниками єпископів; навколо своїх єпископів вони формують пресвітерат, який разом із єпископами несе відповідальність за єпархію. Від єпископа вони отримують обов'язок керувати парафіяльною спільнотою або здійснювати конкретну церковну функцію.

1596    Диякони є служителями, рукоположеними для виконання завдань служіння Церкві; вони не отримують службового священства, але свячення дає їм важливі функції служіння Слову Божому, у здійсненні Божого культу, у пастирській діяльності й харитативній службі. Ці завдання вони повинні виконувати під пастирською владою свого єпископа.

1597    Таїнство Рукоположення уділяється покладанням рук із подальшою урочистою молитвою свячень, яка просить у Бога для кандидата благодать Святого Духа, що необхідна для його служби. Свячення витискає незгладиму печать таїнства.

1598    Церква уділяє таїнство Рукоположення тільки охрещеним чоловікам, придатність яких до сповнення служби була належно перевірена. Відповідальність і право допускати когось до прийняття священства належить владі Церкви.

1599    У Латинській Церкві таїнство Рукоположення для пресвітерату вділяється звичайно тільки кандидатам, готовим добровільно прийняти целібат і публічно виявити бажання дотримуватися його з любові до Царства Божого і служіння людям.

1600    У ділення таїнства Рукоположення всіх трьох ступенів належить єпископам.


[ Повернутися до змісту книги: "Катехизм Католицької Церкви" ]


Читайте також - Католицький народний катехизм

Читайте также - Катехизис католической церкви


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!