Отець Боско. Приятель молоді. Дах над головою.

12 квітня, Великдень! Повітка Пінарді, яку відкрив отець Боско, перемінилася у каплицю Пінарді - довга, завдовжки п’ятнадцять метрів, а в ширину - цілих шість.

За вівтарем стояли дві кімнатки для ризниці і комірчини. Перед каплицею було трохи луки, яка використовувалася для забав. Отець Боско думав, що на якийсь час цього вистачить. Літургія, катехизм, спів, молитви чергуватимуться з різними забавами та змаганнями, які вигадував отець Боско.

Як важко було відіслати їх додому

Ввечері отець Боско почувався знесиленим. Він попрощався зі своїми хлопцями ввечері після забав: «Ідіть, ідіть, вже вечоріє, вдома на вас чекають». Але хлопцям було тяжко відходити. Деякі старші хлопці приходили до нього, щоб порозмовляти. Потім четверо сильніших хлопців сплели свої руки, примусили його сідати на них і несли його, приспівуючи. Остання трудність отця Боско - це переконати хлопців вернутися додому. З тижня на тиждень Ораторія організовувалася все краще і краще. Поряд із навчанням катехизму починали також працювати вечірні школи та школа співу.

Ті, що покинули отця Боско, бачачи такий розвиток Ораторії, повернулися до нього. Перший - отець Борель. Отець Боско вибирав собі за співпрацівників також старших хлопців; якщо вони виявляли більше хисту й організаційних здібностей, то окремо навчав їх; так вони стали катехитами та учителями. Він також звертався до директорів шкіл, щоб висилали йому своїх кращих учнів старших класів, які могли б навчати катехизму.

Зникли також і простирадла

По неділях до Ораторії приходило шістсот хлопців. Але отець Боско зі смутком спостерігав за багатьма іншими, що жили дуже убого на вулицях, без будь-якого притулку, без місця, де б вони могли прихилити голову, без праці, покинуті напризволяще, морально здичавілі. Для таких не було достатньо недільної Ораторії. Потрібне було постійне приміщення, праця, дисципліна, глибше виховання.

Одного пізнього вечора отець Боско повертався додому (вулицею, що тепер називається Гарібальді). Враз бачив групку хлопців. Сповільнює хід, щоб оминути їх, але розуміє, що ті чекають на нього. Він відважно підійшов до них:

- Добрий вечір, друзі! Як ви?

- Дуже добре, отче-парох, — відповів один. - Нас мучила спрага і ми не маємо дрібних. Заплатіть нам за «кварту» вина.

- Добре. Але вас є багато, тож заплачу вам за дві. Я також хочу випити з вами.

- Звичайно, отче-парох! Які же ви добрі! Якби всі священики були такі!

Зайшли до готельного бару, що знаходився поблизу, і отець Боско замовив вино. Пили, весело розмовляли, жартували, слухали добрих порад отця Боско.

Коли келихи спорожніли, отець Боско промовив до хлопців, запрошуючи їх прийти в неділю до Ораторії. Прощаючись з ними, сказав:

- А тепер, хлопці, додому! Вже час спати!

- Додому? Та ж я не маю дому! - сказав один.

- Я також, - сказав другий.

- І я! - додав третій.

- То де ж ви спите? - запитав отець Боско.

- Де завгодно. У якійсь стайні у передмісті, в розваленій хаті. Коли маємо якісь гроші, то в спільній спальні.

- Ну, якщо так, то цієї ночі ходіть спати до мене, — закінчив отець Боско і вийшов разом з групкою хлопців.

Прийшовши до Ораторії, відмовив з ними «Отче наш», «Богородице Діво», які вони вже майже забули; потім, піднявшись по драбині, вийшов на сінник, де було досить соломи. Він дав кожному простирадло і коц, просив бути тихо, бажав доброї ночі й задоволений пішов собі.

Зранку пішов будити своїх гостей, але не побачив ні хлопців, ні простирадл - вони зникли. Такий жарт повторився ще декілька раз з іншими злодюгами. Одного разу зникли не лише простирадла й коци, але також і солома.

Початок притулка

Одного вечора прийшов якийсь бідолаха, сирота без праці та житла, але душею - цю його доброту було видно вже з першого погляду.

Це сталось травневого вечора, коли на вулиці панувала сильна негода: несподівано хтось застукав в двері. Це один п’ятнадцятирічний хлопець, наскрізь промоклий до кісточок від зливи.

- Звідки ти?

- З Валенсії. Я муляр. Я шукаю працю. Я мав три ліри, але вже витратив їх, а ще нічого не встиг заробити...

- А тепер, де хочеш іти?

- Не знаю. Прийміть мене до себе...

І почав плакати. Отець Боско завагався.

- Якби я був впевнений, що ти не обкрадеш мене...

- Ні, отче. Я бідний, але ніколи не крав.

- То заходь, — сказав отець Боско.

Висушив його одяг, зігрів та дав поїсти. Потім вони кудись вийшли і повернулися з кількома цеглинами в руках. На ті цегли поставили дошки; отець Боско приніс матрац, простирадла і коц. І ось в кухні стояло готове ліжко.

Наступного дня хлопець все ще залишився. Отець Боско взяв його з собою і так вони разом пішли шукати працю. В кінці року в хаті отця Боско ночувало вже семеро хлопців. Невдовзі їх буде сотні тисяч.

Тої дощової ночі отець Боско започаткував свій перший притулок. А щоб той перший гість спав добре, він дав йому свій матрац. Той розгублений хлопчина, прийнятий вночі, мимоволі став засновником притулку.

[ Повернутися до змісту книги: "Отець Боско. Приятель молоді." ]

[ Скачати книгу: "Отець Боско. Приятель молоді." ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!