Невидима боротьба Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Як ворог самі чесноти обертає на шкоду їх ревнителям
Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся.                Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу.                Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!                Хто ж із вас, коли журиться, добавити зможе до зросту свого бодай ліктя одного?                Тож коли ви й найменшого не подолаєте, то чого ж ви про інше клопочетеся?                Погляньте на ті он лілеї, як вони не прядуть, ані тчуть. Але говорю вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них!                І коли он траву, що сьогодні на полі, а взавтра до печі вкидається, Бог так зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!                І не шукайте, що будете їсти, чи що будете пити, і не клопочіться.                Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно.                Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Як ворог самі чесноти обертає на шкоду їх ревнителям
   

Невидима боротьба

ЧАСТИНА ПЕРША - ГЛАВА 34

Як ворог самі чесноти обертає на шкоду їх ревнителям.

Але якщо ти навіть правильно та постійно пливеш шляхом чес­ноти, не ухиляючись ні вправо, ні вліво; не думай що ворог відсту­пить від тебе. Ні, ти вже чув слова, які я навів зі св. Йоана Ліствичника, що ворог, коли бачить, що всі його намагання спокусити тебе безуспішні, то йде за тобою і прославляє як праведника. Ось це і є його остання спокуса. Це вороже величання викликає у нас зарозумілість, пиху і самозадоволення. А від них породжуються марнославство та гордість, з яких марнославство з'їдає ціну наших діл, якщо є серед них добрі, а гордість робить нас противними Богові. Будь уважний і наскільки можеш відбивайся від цих ворожих прославлянь, не даючи їм доходити до серця, а поборюй з першого моменту, як тільки вони торкнуться слуху твоєї душі. 

Щоб не наразитися на біду, тримай завжди ум свій зібраним у серці та будь завжди готовим для відбиття цих ворожих стріл. Стоячи там, всередині, як полководець на полі бою, вибери зручне для | боротьби місце й, укріпивши його як слід, не залишай ніколи, там о ховайся і звідти воюй. Місце це й укріплення його та озброєння є щире й глибоке усвідомлення своєї нікчемности, що ти і бідний, і сліпий, і голий, і багатий на немочі, недоліки й несхвальні діла, не­розумні, суєтні та грішні. Влаштувавшись так, ніколи не дозволяй своєму уму виходити із цього укріплення назовні, а особливо стри­муйся від подорожувань по своїх, як тобі здається, плодоносних полях і садах, тобто своїх добрих ділах. Якщо будеш тримати себе так, то стріли ворожого згубного прославляння не дістануть тебе, а якщо і впаде до тебе якась, ти відразу побачиш її, відіб'єш і викинеш геть.

Але як воїни, сидячи в укріпленні, не марно проводять час, а вправляються у військових бойових прийомах або відновлюють і підсилюють своє укріплення, так роби і ти, ховаючись в усвідом­ленні власної нікчемности. Роби ось що. Ум, як не тримай, завжди буде втікати, і не дивно, що під час цих втеч він натрапить на твої діла, які здаються тобі добрими. Як тільки натрапить він на них, відразу схопить його ворог і вразить зарозумілістю, та так влучно, що він охоче стане на сторону ворога, повернувшись до себе, й поч­не тягнути тебе туди ж. Щойно це помітиш, поклич до себе ум свій і скажи йому: «Слухай, уме! Ти кажеш мені: І це добре і це непо­гане. Нехай так, але що мені з того? Ти зібрався хвалити мене. Доб­ре, хвали, я слухаю. Але знай, що справедливість вимагає, аби ти хвалив мене тільки за те, що знайдеш в мені та в моїх ділах власне мого, а що в мені від Бога й від Його благодаті, то треба дякувати та хвалити Того, від кого воно походить. Отже, давай розбирати, що є в нас з тобою свого, і що є Божого. Боже будемо відкладати на Божу частку, а своє залишати при собі. Потім, що залишиться при нас, якщо тільки залишиться, тим і визначимо свою вагу та свою гід­ність, і за це себе похвалимо».

Отже, почнемо. Загляньмо в час, який був перед нашим існу­ванням. Хто ми були тоді? Ніщо, й нічого не могли зробити, за що би Джерело всякого буття, як заплату зволив нам дарувати буття. Це незалежний даний нам Богом дар, Боже нам благодіяння, поча­ток і поле для всіх наступних благодіянь безмірної Його благости. Відкладемо ж його на Божу частку. Потім стали ми жити. Як? І самі не знаємо. Багато пройшло років, коли ми з тобою і не знали, що існуємо, а існували. Але коли дізнались про це, нічого не могли робити для підтримання свого життя. Инші турбувались про нас, і не самі собою, а згідно з промислом Всевишнього. Нас виховали, навчили, поставили на ноги. Тут нічого не було нашого, отже, від­кладай це в сторону.

Потім ми стали самі жити. Що ж тут наше? Відокремимо жит­тєві сили та засоби до існування, які навколо нас. Вони не наші. Це — Божий дар.

Божим даром є безпосереднє знання Бога, Божим даром є сум­ління, Божим даром є прагнення небесного життя. Ці три дари складають дух нашого життя, який тягне нас угору. Ти, мій уме, не мій. Мені тебе дарував Бог. Не мої і діяльні в мені сили, воля зі сво­єю енергією. Не моє є почуття, за допомогою якого я можу насо­лоджуватися життям і всім, що оточує мене. Не моє є тіло зі всіма його звичками та потребами, які обумовлюють наше тілесне буття. Все це дарував мені Бог. І сам я не свій, а Божий. Давши мені буття, Бог надшив мене складними переліченими життєвими силами і дарував свідомість та свободу, поклав закон, щоб я управляв всім, що в мені існує, відповідно до гідности кожної частини свого буття. У всьому цьому немає причин до вихваляння себе, а радше є спо­нуки до усвідомлення величини та тягаря обов'язку, який лежить на нас з тобою, і до страху за відповідь на питання: що ми з собою і з себе зробили?

Повернемось до засобів життя. Є в нас життя тілесне, життя душевне та життя духовне. Для кожного з них необхідні свої засо­би, й ми їх маємо під руками, але всі вони не є плодом нашої праці, а є даром Божим. Повітря, вогонь, вода, земля з усіма своїми скар­бами: стихіями, каміннями, металами, рослинами й тваринами, які дають нам все потрібне для поживи, одягу й житла, - не нами влаштовані, а нам дані. Суму необхідних для нас понять про все, що нас оточує, суспільні, державні порядки, мистецтво й ремесла, та правила дій на всіх цих теренах ми знаходимо готовими, не ламаючи голови над їхнім придумуванням, а тільки їх засвоюємо. Кожний, хто з'являється на світ, отримує їх як спадщину від своїх в предків. А у предків звідки це все? Бог посилає людей з особливими даруваннями та з особливою силою волі, й вони роблять нові відкриття. Якщо спитати їх, як вони дійшли до того чи того, вони б сказали: «Ми самі не знаємо. Прийшло на ум, розвивалось, будува­лось і упорядкувалось». Так було завжди, так буде й до кінця віку: засоби для душевного життя — не наші, а даються нам. Тим більше це стосується духовно-морального, релігійного життя. Бог вклав у душу знання про себе в умі та про волю свою в сумлінні, осяявши те і те очікуванням вічного блаженного життя. Воно посіяне в нас і прийнято в момент вдихання в нас Богом своєї божественної іскри життя. Народжуючись, кожен приносить з собою і в собі це насін­ня, яке потім розвивається і отримує визначеність від середовища людей, яке його оточує. Яке невимовно велике благо народитися серед тих, які живуть істинним духовним життям! Але озирнись. Ми маємо знання про єдиного істинного Бога, в Тройці покланяємого; визнаємо Сина Божого, який заради нас воплотився і все влаштував для нашого спасіння; віримо й у Духа Святого, який сво­єю благодаттю оживотворив нас і який будує в нас правдиве духов­не життя. Ми зв'язані з Божою Церквою, приймаючи в ній все потрібне для захисту та піднесення духовного життя, оживляючись очікуванням воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. І все це є в нас у чистому, тобто без домішок, вигляді і все це – Божий дар. Так ось якими багатими ти оточений засобами до властивого тобі життя, і життя всестороннього. Ні один з цих засобів не є плодом твоїх зусиль, а все тобі дано. Ти покликаний на бенкет життя, який вже готовий. Якщо доречно нам з тобою чим-небудь в цьому відношенні похвалитися, то хіба тим, як ми всім цим скористалися. Це - наш шлюбний одяг. Чи величатися ним? Чи не більше потрібно боятися, щоб милосердний Господар бенкету, прийшовши, не сказав нам: «Бачите, який бенкет! А як ви одягнені?!» Подивімся тепер уважніше на цей одяг. Одяг душі складають переважно морально-релігійні переконання та почуття, які заховані в ньому, а не тільки діла. Але оскільки вони таємні, то рідко бувають причиною до марнославства та гордости; а наочні діла випирають й ніби мимоволі збуджують подвижника до пихи і самохвальства, а свідків його діл до його вихваляння, які ще міцніше закріплюють і поглиблюють пиху і кадіння собі. Так ось розглянемо свої діла, чи є в них щось, чим би можна похвалитися.

Нагадаємо, що хвалитися можна тільки тим, що виходить пря­мо від нашої волі й робиться нами незалежно ні від чого. Але ди­вись, як йдуть наші діла? Як вони починаються? Сходяться обста­вини й ведуть до того чи того діла, а деколи приходить на думку що-небудь зробити — і робимо. Але збіг обставин — не від нас, і те, що спадає на думку щось зробити також, як бачимо, не наше: хтось вкладає нам думку. Таким чином початок і зародження помислу що-небудь зробити, в таких випадках, не може або не повинно бути предметом самохвальства. А скільки в нас такого роду діл? Якщо добросовісно розберемо, то майже всі підряд. Ось і нічим хвалитися.

Якщо можна похвалитися, то тільки тим, що ми могли не ро­бити, але зробили. Бо якими сильними не були б внутрішні та зовнішні спонукання до діл, рішення завжди залежить від нашої волі. Але й тут рішення на добрі діла не завжди бувають добрі. Доб­ре те рішення, коли воно встановлюється через усвідомлення на те Божої волі та з покори цій волі. Як тільки сюди входить щось сто­роннє, егоїстичне або таке, що служить на догодження людині, то доброта рішення в такому випадку затьмарюється. Вирішуємо де­коли щось робити боячись, що скажуть, якщо не зроблю, деколи бажаючи собі якого-небудь задоволення і вигоди від діла, тепер або в майбутньому, а деякий раз від того, що по-иншому не можна: й не хотілося б, але потрібно зробити. Всі такі діла не можуть стояти в ряді чисто добрих діл, і хоч ззовні здаються гідними похвали, але з внутрішньою гідністю перед Богом і совістю не вартують того. Роз­глянемо, скільки в нас такого роду діл? І знову доведеться усвідо­мити, що майже всі підряд. І знову випливає, що немає чим хва­литися. 

Отже, наші добрі діла, якщо строго їх розберемо, не дадуть нам відкрити вуст для вихваляння перед иншими або для трублення в серці перед собою. Якщо ж ми пригадаємо всі свої погані діла, - пусті, суєтні, непотрібні, шкідливі, беззаконні, богопротивні, яких, звичайно, знайдеться немало, то що тоді повинні ми відчути? Може хтось скаже: «Зваж ту та иншу сторону, й яка перетягне, по тій і суди себе». Але такий прийом в цьому випадку недоречний. Діла йдуть ізсередини. Якщо є діла погані, то значить, що з нашим нутром не все гаразд, а воно і визначає нашу ціну перед Богом, — справжню ціну. Якщо воно не може бути схвалене, то й увесь чоловік не є гідний схвалення. 

Ще одне скажу: всі діла, які ми видимо виконуємо в сім'ї, в суспільстві, на роботі творять нашу поведінку. Якщо поглянути навколо, то не можна не сказати, що в загальному наша поведінка не така вже й погана. Але чи справне при цьому й наше нутро, то цього ствердити не можемо. Очі людей, що нас оточують, чинять сильний тиск на наші задуми. Ці свідки вимушують нас не давати потурати цьому злу, яке народжується в серці: ми стримуємося від зла - і поведінка наша є доброю. Якщо б не було їх, то наша пове­дінка була би зовсім иншою. А вона й буває нерідко такою тоді, ко­ли ми впевнені, що чуже око нас не бачить. І трапляється з деякими людьми, що як тільки зовнішні обставини міняються і вони можуть поводитись вільніше, все, що раніше приховувалося через страх пе­ред людьми, виривається назовні, й нібито зразковий колись чоло­вік виявляється і п'яницею, і розпусником, і навіть грабіжником. Усі ці злі нахили не народилися в одну мить. Вони були як невільники, а тепер отримали свободу й виявились. Але якщо все це тільки внутрі, то і весь чоловік був би таким — п'яницею, розпус­ником, грабіжником, — не дивлячись на цілком иншу зовнішність. Розглянь добре, чи не належиш і ти до такого розряду. Якщо хоч трохи так, то тобі не вартує хвалитися і приймати похвалу.

Тепер підсумую: якщо за прикладом всього тепер сказаного бу­деш частіше переглядати своє життя, то коли ворог почне трубіти тобі в вуха: який ти хороший, — це трубіння не знайде в тобі всере­дині відгуку в самопочутті й самосхваленні, а навпаки, буде відбите кожен раз найсмиреннішими та найприниженішими про себе думками й почуттями.


[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Невидима боротьба" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!