Чорна мучениця доброчесності Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Як стати монахинею
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Як стати монахинею - Чорна мучениця доброчесності
   

Молодість і покликання

Коли Павлові VI представили кандидатів і кандидаток для благословення, він, напевно, сказав з нотками розча­рування:

- Ще один італієць, француз, іспанець... Я б хотів бачити кольорових служителів Бога, з третього світу.

У 1985 році Африка вітала піднесення на вівтар однієї зі своїх доньок. Під час своєї апостольської подорожі до Афри­ки Ян Павло II відвідав Заїр, де 15 серпня в Кіншасі оголосив святою Ануаріт Клементину Ненганета, яка прийняла муче­ницьку смерть, боронячи віру і доброчесність.

Ануаріт Ненганета народилася 29 грудня 1939 року. Ану­аріт - це її прізвище, а Ненганета - ім'я. Її батько, Алісі Батібоко, і мати, Ісуд Жюльєн, були язичниками. Проте мати після короткого навчання катехизму була охрещена, а разом з нею і її чотири доньки.

Мати, хоч і була неписьменною, так само, як і батько, віддала своїх доньок до місіонерських шкіл. Усі чотири закін­чили середню школу, а потім учительські курси. Завдяки цьому вони могли вчити дітей у місіонерських школах.

В молодості сестри Ануаріт пережили сімейну трагедію. В 1955 році їх покинув батько. Причиною було те, що дружина не народила йому сина. За звичаєм племені банту народження самих лише доньок, так само як і безплідність, вважалось свого роду нещастям і давало чоловікові право покинути жінку. Амісі, який працював водієм, насамперед відібрав посаг, який він заплатив батькам дружини за неї, а потім зв'язався з іншою жінкою. Але і вона народила йому лише трьох доньок. Та він обов'язково хотів мати сина і взяв собі третю жінку, але вона виявилася безплідною. І тільки беа­тифікація (зачислення до лику святих) доньки вплинула на нього, що він повернувся до своєї першої жінки і разом з нею був прийнятий Святим Отцем.

Ануаріт з дитинства відвідувала школи при монастирях. Там вона дуже прив'язалася до сестер. Навіть неділі і свята вона проводила серед них, допомагаючи по господарству. Тож нічого дивного, що на сімнадцятому році життя вона ви­рішила стати черницею. Її вибір впав на Товариство Святого Сімейства, це було товариство африканського походження. Вона була прийнята до постулату, а потім відбула два роки послушництва. Була сповнена завзяття й запалу. Охоче займа­лася домашньою роботою. Крім нотаток на тему аскетизму, в її записах були також докладні рецепти приготування тіста і різних солодощів. Пізніше вона охоче пекла їх і дарувала своїм знайомим. Брала участь в організації таборів для афри­канської молоді.

У серпні 1959 року у віці двадцяти років Ануаріт склала свої перші обітниці. Тоді ж як черниця одержала ім'я Кле­ментина; з того часу її знають під цим іменем. Уся родина з подарунками прибула тоді на цю урочисту подію. Батько з цієї нагоди подарував їй кілька курей і козу. Сестра Кле­ментина побоювалась, щоб при зустрічі не зчинилася сварка між батьками, які не жили разом. Та все обійшлося щасливо.

Протягом кількох наступних років Клементина працювала вчителькою. Крім того, вона змогла закінчити додаткові курси, які надавали їй право викладання в школі для май­бутніх учителів.

Початок збройної боротьби

В 1960 році, тобто через рік після прийняття сестрою Клементиною обітниць, Конго дістало свободу. Бельгійці передали правління країною в руки її мешканців. Та свобода не принесла їм ані миру, ані добробуту. Розпочались сутички між різними провінціями та племенами. Найбагатша провінція Катанга, якою управляв Моїз Чомбе, намагалась відокре­митись від решти країни. Інші ж політики, такі як Патріс Лумумба, якого було вбито в 1961 році, а після нього Мулеле, хотіли повністю викоренити бельгійські і взагалі західні впливи. Проти них виступив підтриманий бельгійцями Мобу­ту. 1964 рік був для Конго періодом анархії, хаосу і боротьби.

Північно-східну частину Конго, теперішній Заїр, захопили прихильники Мулеле, які називали себе «сімба» - леви. Вони намагались, часто кривавими методами, ліквідувати будь-які європейські впливи, а в багатьох випадках і вплив хрис­тиянства. Було знищено багато лікарень, шкіл і храмів, збу­дованих за часів правління бельгійців. У 1964 році 116 свя­щеників, 38 черниць і 29 ченців загинули мученицькою смер­тю. У великій більшості це були місіонери і місіонерки, пере­важно бельгійці. Загинуло також сім чорних священиків і дві черниці.

На території Заїру, захопленій сімба, працювали сестри з Товариства Святого Сімейства, серед них — сестра Клементи­на. Сестри з чорною шкірою менше наражались на знущання й насильство, ніж з білою. В цей період вони проживали у двох місцевостях: у Вамба, де знаходилась єпархія, та у віддаленій від неї на .60 кілометрів Бафвабака. У Вамба бунтівними сімба командував Клеменс Кабасале. Він був ревним католиком і доброю людиною. Час від часу він від­відував як чорних, так і білих, прибулих з Європи сестер, запевняючи, що їх ніхто не скривдить. Коли чорні сестри Товариства Святого Сімейства виявили бажання покинути Вамба, щоб приєднатись до своїх сестер в Бафвабака, він не радив їм цього робити. Присутні запам'ятали його Слова:

- Не покидайте Вамба. Люди поставляться до вас з пова­гою. Сімба теж, коли побачать ваші ряси, не зроблять вам нічого поганого. Ви, котрі вирішили піти за Господом, ви б хотіли іти за Ним лише в ясну погоду? Як вчинив Господь наш Ісус? Чи втік Він, коли євреї прийшли по Нього? Ви як прекрасне дерево: побачивши його, перехожі вигукують: «Яка краса!». Сімба теж серед них. Вони теж хочуть, щоб ви зали­шились з ними. Залиштесь! А якщо ви загинете, то станете мученицями. Хіба було б погано, якби Конго мало своїх мучениць?

Однак йому не вдалося захистити місіонерів-європейців від сімба, якими командували інші офіцери. У Вамба загинув мученицькою смертю єпископ Джозеф Вітболс. І десятеро білих місіонерів, серед них - двоє лікарів, які працювали в лепрозорії. Білі ж сестри, які зібрались тут з навколишніх місій, стали жертвами насильств, про які місцеве населення тепер соромиться згадувати. Коли добрий офіцер Кабасале загинув у бою, сестри Святого Сімейства взяли під свою опіку його малого сина Емануеля, прийнявши у свою уста­нову.

Викрадення сестер

Сестри Святого Сімейства у Вамба не постраждали під час воєнної завірюхи, але їх подруги у Бафвабака пережили багато трагічних хвилин. 29 листопада перед їх монастирем зупинилась вантажівка із загоном сімба, озброєним кийками, луками та ножами; двоє солдат мали карабіни. Їх командир Сегбанде, жінкою, чи, вірніше, коханкою якого була одна з вихованок сестер на ім'я Тереза, спокійним голосом пові­домив:

- Відвеземо вас до Вамба. Там вам буде безпечніше. Пізніше виявилося, що він був темним типом: без кінця намовляв сестер до ближчих стосунків з людьми сімба. Од­нак він дозволив сестрам взяти з собою найнеобхідніші речі і наказав їм сідати в автомобіль разом з солдатами. З Бафвабака виїхало 18 черниць, 9 послушниць і 7 постуланток. Серед них були: головна ігуменя Леонтина, мати-ігуменя Меланія і наставниця послушниць Ксавера. В дорозі сестри зрозуміли, бачачи грубу поведінку «солдат, що ті зовсім не сповнені добрих намірів. Щохвилини від них можна було почути щось на зразок:

- Маємо гарних заложниць. Вночі ніхто з нас не буде
нудьгувати. •

Проте не всі себе так поводили. При переїзді через міст на річці Маїка командир місцевого підрозділу запевнив:

- Не бійтеся, нічого поганого вам не зроблять.

Один із супроводжуючих їх сімба на ймення Жерар мо­лився разом з сестрами і намагався стримувати своїх то­варишів.

Сімба вирішили зупинитись в селищі Пава, маючи намір вбити доктора Лемберта Светса, директора лепрозорію, одно­го з найвідоміших спеціалістів у боротьбі з проказою. Тут вони дізнались, що його вбили інші ще три дні тому і поїхали далі. По дорозі їм трапився автомобіль, в котрому їхали полковник Йума і його начальник, полковник Нгало. Машини зупинились. Сестрам було наказано зійти з вантажівки і вклонитись полковникові Нгало. Коли полковникові Йума здалося, що одна з сестер робить це недбало. Він розлютився:

- Зніміть ваші чотки і хрести. Ваш Бог не білий. Бог
чорних - Лумумба. Ми не вб'ємо вас, бо ви одного з нами
кольору шкіри. Але мусите зняти ряси і вдягтись, як інші
жінки.

Сестри боронились як могли, але сімба позривали з них хрести і чотки і покидали їх в пісок. Нгало демонстративно потоптав їх ногами під вигуки прокляття й блюзнірства солдат. Та сестрі Клементині вдалося сховати статуетку Матері Божої в кишені ряси. З подальших розповідей свідків відомо, що полковник Нгало наказав полковникові Йума привести до нього на ніч сестру Клементину, яка йому дуже сподобалась. Тому замість Вамба, як обіцяли сестрам, їх відвезли до віддаленого на 100 кілометрів селища Ісіра, де у Нгало була своя вілла.

Спочатку сестер розмістили на віллі полковника Йума. Вони знову були змушені вислуховувати грубощі на зразок:

- Ці красиві дівчата живуть, не приносячи жодної користі,
замість того, щоб народжувати дітей. Побудуть тут тиждень,
то всі завагітніють.

Через годину сестрам наказали перейтидо іншої вілли, де було багато кімнат. Спочатку полковник Йума, а потім його колега полковник Оломбе намагалися вмовити сестру Кле­ментину, щоб вона пішла на ніч до полковника Нгало. Сестра Клементина і головна ігуменя рішуче противились цьому. Головну ігуменю пробували замкнути в іншій кімнаті. Коли вона боронилась, її били по лиці. Один з сімба зірвав вуаль з голови сестри Клементини.

Мучеництво

Після вечері, до якої сестер змусили, полковник Оломбе взяв сестру Клементину за руку і заштовхнув в автомобіль, щоб відвезти до полковника Нгало. Для себе ж вирішив взяти на ніч сестру Бокума і теж заштовхнув її в машину. Коли він на хвилину відійшов, обидві сестри вийшли з авто­мобіля. Повернувшись, він розлютився і став бити і штовхати ногами обох сестер. Бажаючи уникнути повторного заштов­хування в автомобіль, сестра Клементина сказала:

- Я не хочу вчинити гріха. Якщо хочеш, то вбий мене.
Повторила це кілька разів, та Оломбе бив її ще сильніше,

не зважаючи на те, що поруч стояли головна ігуменя і мати-наставниця. Сестра Клементина звернулась до нього зі сло­вами:

- Пробачаю тобі, бо ти не відаєш, що твориш.

Оломбе, який вже цілком втратив над собою контроль, вирвав з рук солдати, що стояв поруч, гвинтівку і став бити сестер прикладом. Сестрі Бокума він зламав руку і та, втра­тивши свідомість, впала. Через хвилину, ціла в синцях із закривавленою головою, впала непритомною сестра Кле­ментина. Так лежали вони з чверть години.

Двоє сімба, що спостерігали цю сцену, побоюючись, що знавіснілий Оломбе може вчинити щось непередбачене, захо­вали його гвинтівку. Не знаходячи гвинтівки, Оломбе ще більше розлютився і почав кричати:

- Сімба! Ходіть швидко сюди! Тут проти мене готується
якась змова.

Підійшло двоє молодих сильних сімба.

-    Яку маєте зброю? - запитав їх Оломбе.

-    Ножі, - відповіли ті.

-    Проткніть сестру! — наказав він.

-    Котру?

-    Клементину Ануаріт!

Після чотирьох сильних ударів ножем сестра Клементина, тихо зойкнувши, впала. Тоді Оломбе вихопив револьвер і вистрелив у вже непритомну жертву.

Цю сцену спостерігали головна ігуменя і мати-наставниця. До останньої Оломбе звернувся зі словами:

- Тебе я теж зараз вбив би, якби ти не була медсестрою.

Сестра Меланія носила відзнаки сестри Червоного Хреста. Потім Оломбе звернувся до обох сестер.

- Йдіть до своїх сестер і скажіть їм, щоб були готові. Я вб'ю їх усіх.

Мати-наставниця пішла до зібраних в одній кімнаті сестер і переказала їм те, що почула. Потім зняла з себе відзнаки Червоного Хреста і сказала, що хоче вмерти разом з іншими. Готуючись до смерті, сестри вибачались одна перед одною за те, що не завжди цілком виконували обітницю любові і ка­зали:

- Незабаром ми умремо і підемо до неба, то ж підемо з
радістю.

А сестра Ксавера, наставниця послушниць, запропонувала:

- Подякуймо Богові, співаючи магнифікат, бо маємо вже першу мученицю з нашого Товариства.

Сестри співали на три голоси. У цей час ввірвався Оломбе і закричав:

- Перестаньте! Просите Бога, щоб мене вбив?

Сестру Хелену, яка продовжувала співати, він вдарив прикладом так сильно, що та втратила свідомість.

Здавалося, лють почала вивітрюватися, й Оломбе наказав черницям:

- Візьміть тіло своєї сестри.

Коли несли сестру Клементину, у неї хоч слабо, але ще билося серце. На кілька разів голосно вимовлене її ім'я вона не відповіла. Залишаючись непритомною, вона через кілька хвилин померла. Була перша година ночі 1 грудня 1964 року. Оломбе покликав водія і наказав кількох серйозно поранених сестер відвезти в лікарню. Разом з ними він наказав піти, як медсестрі, сестрі-наставниці.

Та знову злий дух увійшов у полковника Оломбе. Він покликав кількох сімба і разом з ними пішов до сестер. Нака­зав забиратися геть двом старшим сестрам - головній ігумені і наставниці послушниць. З решти молодих сестер позривали ряси, роздягли догола і до самого ранку били й знущались над ними, як тільки хотіли. Та жодна з них не дала себе зґвалтувати.

Перед світанком сімба сказали:

- Нам не доводилось бачити жінок з таким твердим сер­
цем, як ваше. Ви мусите бути відьмами. Вертайтеся до свого
дому в Бафвабака.

Сестри просили, щоб їм дозволили забрати з собою тіло сестри Клементини. Та вони не погодились на це, боячись обурення місцевих жителів. Проте дозволили її обмити й одягнути, а потім вивезли й неподалік поховали. Робили це потайки, щоб жителі села нічого не вгледіли. Сестер же спочатку відвезли до їхнього дому в Бафвабака, а потім до Вамба, де вони щасливо дочекались кінця війни.

Подальша доля полковника Оломбе

Бельгійці, побоюючись за життя білих людей, які зали­шились на цій території, з допомогою парашутистів оку­пували найбільші міста й стратегічні пункти. За ними йшли війська генерала Мобуту. Вже 9-Ю грудня 1965 року його підрозділи зайняли Ісіро, місце мученицької смерті сестри Клементини. Погано озброєні сімба тікали в ліси, переважно не чинячи опору. Декотрих однак було взято в полон. Через деякий час, точна дата невідома, було схоплено також пол­ковника Оломбе. Його засудили до смерті, але вирок не був виконаний. Здається, з метою досягнення миру й національної згоди спійманих сімба не піддавали надто суворому пока­ранню. Особливо утримувався від цього Іосса, чорний коман­дир підрозділів, які зайняли Ісіро і схопили Оломбе. Іосса був доброю і лагідною людиною. Тепер він генерал у відставці і виконує обов'язки духовного отця протестантської пастви. Смертний вирок полковникові Оломбе було замінено на п'ять років ув'язнення. Через деякий час йому навіть дозволили воювати в армії Конго під командуванням генерала Мобуту.

У 1968 році Оломбе в одязі в'язня - невідомо, чи дістав відпустку, чи був достроково звільнений - з'явився в голов­ному монастирі Товариства Святого Сімейства. Намагався говорити з сестрами і просив їх про матеріальну допомогу. Хворий і передчасно постарілий, він був тінню колишнього сильного мужчини. Просив у сестер пробачення зі словами:

- Сестра Клементина вмерла, бо так хотів Бог. Добрий Бог.

Сестри, багато з яких були свідками мучеництва, від­повіли, щоб він просив Бога пробачити йому.

- Ми пробачаємо тобі, як пробачила сестра Клементина. Потім вони дали йому поїсти.

У подальшій розмові Оломбе розповів деякі подробиці подій тієї ночі 1 грудня. Ось його слова:

- Перед тим я курив індійську коноплю. Коли побачив, що Ануаріт не хоче йти до Нгало, то почав просити її прийти до моєї кімнати, щоб вона стала моєю коханкою. Сестра Клементина була вбита через те, що не хотіла бути коханкою Нгало, а потім моєю. Через два дні, коли скінчилась дія наркотику, я зрозумів, що вчинив погано.

Як оцінити вчинки сімба і полковника Оломбе? Більшість з них свого часу відвідували місіонерські школи і були охре­щені. Були серед них - як згадувалось - і добрі люди, які на­магались захистити місіонерів. Однак більшість з них були дуже нестійкими християнами, які нічим не відрізнялись від своїх язичників. Надто під час боїв сімба повсюдно вживали наркотики і алкоголь. Вони діяли в стані постійного збу­дження і часткової неосудності. Сам Оломбе теж був христи­янином, подібно до Олександра Серенеллі, вбивці Марії Горе­тті. Він закінчив протестантську школу і одержав диплом вчителя початкової школи. Його батько був вождем неве­личкого села, багатієм, двадцять разів женився і мав сорок вісім дітей. Одна з сестер його матері була жінкою Лумумби.

Оломбе, на думку європейців, що його знали, був люди­ною примітивною, підозріливою, здатною на непередбачені вчинки і не владною над своїми пристрастями. З дріб'язкових приводів він вбив багато підлеглих йому сімба.

У 1985 році, році беатифікації сестри Клементини, згідно з повідомленням преси, Оломбе жив у Кіншасі, столиці Заїру, в домі одного з своїх приятелів. Часто навідувався до парафії, де було збудовано храм на честь його жертви. Матеріально його підтримував священик парафії Джанкарло Магні, іта­лієць за походженням. Оломбе й надалі залишався людиною примітивною, незважаючи на виражену ним на словах шану до сестри Клементини. Його дружина і шестеро дітей жили за тисячі кілометрів від Кіншаси. Він вирішив жити подалі від них, у місті, де, як говорив, мав різні вигоди: електрику, водогін і радіо.

Сильний вплив на вчинки сімба мав також патріотичний фактор, що виражався у гніві на бельгійський колоніалізм і бажанні повного звільнення від європейських впливів. Навіть генерал Мобуту, який завдяки бельгійцям одержав перемогу над сімба, керуючись намірами цілковитої африканізації кра­їни, через кілька років свого правління відібрав у церкви школи й лікарні. Однак виявилося, що протягом кількох років адміністрація Заїру так зруйнувала ці школи й лікарні, що Мобуту був змушений знову просити церкву, щоб взяла їх під свою опіку та, завдяки допомозі Заходу, відновила.

Сестра Клементина і африканська церква

Після опису подій та їх історичного фону треба сказати кілька слів про духовну постать сестри Клементини і зна­чення її мучеництва для чорної Африки. Ось що пише на цю тему італійський священик Розаріо Ф. Еспозито, павліканець, ревний прихильник беатифікації сестри Клементини. Деякі особливості культури племен банту становлять майже нездо­ланний бар'єр для прийняття християнського вчення і мора­лі. Коли цим особливостям протиставляється християнство з його святими, то результати звичайно бувають нікчемні. Але коли проти них виступає ця молода мучениця африканського племені банту, бар'єри падають набагато швидше. Візьміть, наприклад, прощення і помсту. В африканському світі, так само як і в семітському, не існує поняття прощення. Там панує право помсти: «Око за око, зуб за зуб».

Своїм недовгим життям сестра Клементина дала приклад прощення, якщо їй вчинили зле, і вибачення, якщо вона вчинила прикрість іншому. Коли її, вже непритомну, протк­нули ножем, вона повторила слова Ісуса на хресті: «Господи, прости їм, бо вони не відають, що творять».

Іншим нещастям африканської традиції є так звані «недо­торкані» - «улозі». У випадку якогось лиха, смерті, хвороби чи нещастя нема мови про анонімне зло. Хтось з племені мусить бути в цьому винен. Його треба знайти і вбити, або вигнати з племені, що рівнозначно смерті. Бо нещасний стає «недоторканим», і якщо б хтось хотів йому допомогти, то його теж вигнали б з племені і він став би ще одним «недо­торканим». Коли сестра Клементина Ануаріт працювала вчи­телькою, то дізналась про недоторкану на ім'я Тіполо. Це була маленька дівчинка, на яку звалили вину за всі нещастя, які сталися в селі, а потім вигнали її. Сестра відшукала Тіполо на краю лісу, оточила любов'ю і привела у свій клас. Власним словом і власною поведінкою вона зобов'язала своїх учнів прийняти її і повернути до нормального життя, трак­туючи її, як кожну іншу дитину. Подібне було й з іншим «недоторканими» - хлопчиком на ім'я Поль.

З того часу, якщо якийсь місіонер вчинить так само зі­славшись на приклад їх «сестри банту», то хто ж насмілиться осудити його вчинок? Тим більше, що любов до чорної Горет­ті шириться не тільки серед католиків, а й серед протес­тантів, кімбангвістів і язичників-анімістів.

Останній приклад - покликання. Якщо якийсь хлопець чи дівчина вступає до семінарії чи йде у монастир, то це вважає­ться в Африці вчинком, достойним схвалення. Та коли вона чи він піднімається на вищі східці культури, нерідко трапля­ється, що клан чи плем'я, опинившись у скрутному станови­щі, повертає їх назад додому, щоб вони працювали й заробля­ли на всіх. У цьому випадку для семінариста чи послушника нема іншого виходу, як негайно підкоритись волі племені.

Подібне сталося і з сестрою Клементиною, коли її батько покинув дружину й дітей. Тоді бідна мати сказала своїй дочці-черниці.

- Ти бачиш, що ми у важкому становищі. Твій батько покинув нас, а твої сестри ще дуже малі. Вернись додому. Будеш вчити дітей у Вамба, допоможеш нам, одночасно, як досвідчена світська католичка, можеш займатися проповід­ництвом.

Аж стрепенувшись при цих словах, сестра Клементина відповіла.

- Чи не знаєш, що той, хто почав орати, а потім покинув, не достойний Господа? Чи ти забула, що я всім серцем відда­лась Господу? Не повертайся більше до цієї теми. А для покути відмовиш цілу молитву.

Своїм вчинком молода сестра завдала сильного удару по цьому міцно вкоріненому племінному звичаєві. Багато хто тепер зможе зіслатись на нього, рятуючи своє покликання. Бо у випадку дійсної потреби закон любові радить знайти іншу форму допомоги бідній сім'ї.

Віднайдення тіла

Залишається ще питання, що ж сталося з тілом сестри Клементини Ануаріт? Священик Філіп Адійо, чорний капелан сестер Святого Сімейства, часто слухаючи розповіді людей, що були свідками смерті мучениці, став її палким прихиль­ником. Саме він і вирішив відшукати її тіло. Йому вдалось відшукати Боніфація Діконі, водія вантажівки, на якій везли її тіло, і могильника, Яна Мандеі. За його свідченнями, сімба привезли тіло сестри Клементини разом з тілами інших, замордованих того дня, і скинули їх до спільної ями, за винятком одного, щільно загорненого в сувій полотна. Це тіло могильникові було наказано поховати окремо, суворо попередивши, щоб він не відкривав його.

- Це тіло одного з офіцерів сімба, що загинув у бійці, після сварки зі своїм колегою, - сказали йому.

Коли вони пішли, могильник з цікавості трохи відгорнув тканину і побачив обличчя молодої жінки. Однак тоді він не знав, що це тіло сестри Клементини. Певна пошана сімба до замордованої сестри, що не дозволила їм скинути тіло до спільної ями, та цікавість могильника полегшили пізніше віднайдення тіла.

Ідентифікація знайдених останків не справила труднощів. Сестра була вдягнена в рясу, а в її кишені знайдено статуетку Матері Божої, котру вона сховала, щоб не дати потоптати ногами полковникові Нгало. Тіло, муміфікувавшись, збе­реглось дуже добре.

З піснями й молитвами тіло мучениці було урочисто пере­несено до монастиря. Там було відспівано магнифікат, який не дав доспівати сестрам Оломбе в ніч мучеництва. Коли присутні запропонували відправити Святу Літургію в «білому кольорі», щоб віддати, як святій, честь сестрі Клементині, один із священиків не згодився на це, сказавши:

- Не випереджаймо рішення Риму!

Отже, було відправлено скорботну Літургію. Відбувалось це 16 липня 1965 року, тобто майже через вісім місяців після тієї пам'ятної ночі 1 грудня.

Тепер, коли Іоан Павло II оголосив Клементину Ануаріт святою, можна публічно величати її як Діву і мученицю. До її гробу приходили і щодня приходять тисячі заїрців. Вона показала їм, всупереч поширеним упередженням, що добро­чесність властива і людям жаркої Африки, і при необхідності вони здатні заплатити за неї високу ціну.

Священик Станіслав Кліматевський

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

 


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!