Як стати монахинею - Друга нагода

Сестра Павла Фортьє народилась в Оттаві. Її батько працював огля­дачем преси в канадському парла­менті. Одужавши після важкої хво­роби, вона вступила до Товариства Сестер Милосердя. Сестри догля­дають за хворими і працюють серед народів півночі.

Коли стану такою великою, як матуся, то в мене буде лялька з тіла й костей, — сказала моя молодша сестра Енрі­хетта, звертаючись частково до себе, а частково до мене. Але я не відреагувала.

- Паоло, ти чула, що я сказала? Паоло, що з тобою? Ти така бліда! Біжу, покличу матусю...

Енріхетта лагідно пестила моє світле волосся, намага­ючись привернути мою увагу до своїх проблем. Я поволі обернулась. З моїх очей викотились дві великі сльози.

-    Не клич матусі, Енріхетто, я не хвора.

-    То чому ти плачеш?

Енріхетта ледве сама не плакала. При вигляді моїх сліз її серце пронизав біль.

- Пам'ятаєш, - сказала я, - тих жінок з дивними капе­люшками на голові і в чорному вбранні, яких ми зустріли вчора на прогулянці з матусею? Поки матуся з ними розмов­ляла, я приглядалась до їх дивних капелюшків і білих комір­ців. Сестри розмовляли й сміялися, як усі інші люди. Саме в цей момент я подумала, що вони теж колись були малень­кими. Потім я раптом побачила себе в такому ж темному вбранні і такому ж капелюшку. Я сказала собі: «Паоло, коли ти виростеш, то станеш черницею». Мені справді здалось, Енріхетто, що я вбрана в чорний одяг і йду, склавши руки й з опущеними очима, не дивлячись ні на тебе, ні на тата, ні на маму. Ось чому я плакала, Енріхетто!

Того жовтневого дня в Оттаві йшов сильний дощ. Ми з сестрою мали в домі велику залу для ігор. Коли падав дощ, мама залишала нас вдома, а ми заздрили іншим дітям, котрим можна було пустуватись і гратись на вулиці в калюжах. Сьогодні, сидячи тут, за столиком, і згадуючи подумки мину­лі роки, намагаючись зрозуміти, чому і як я стала сестрою милосердя. Знову душею і серцем повертаюсь у стіни рідного дому. Знову бачу Сенді Хілл. Місця, події і люди тих років залишили в моїй пам'яті глибокий слід. Тож не дивуйтесь, якщо, згадуючи давні роки мого дитинства, я зраджу таєм­ниці мого серця. Пишу ці слова з почуттям покірності і прагну висловити Богові вдячність бідної душі, яка відкрила, що у серці Царя всіх царів є трошки місця й для неї. Моя мати була чудовою жінкою, цілковито відданою своїм обо­в'язкам. Батько був типом людини, яку б я обрала собі серед тисяч інших. Ми всі дуже любили його. Батько був шано­ваний всіма, хто знав його. Працюючи оглядачем преси в парламенті, він мав сотні приятелів. Раптове залишення ним свого поста в Сенді Хілл схвилювало багато людей.

Сенді Хілл знаходився в центрі Оттави в оточенні вулиць, дерев і парків і був ідеальним місцем для проживання. Кожендень приносив нам справжню радість. Ми не були багаті, аленам, п'ятьом дітям, не бракувало нічого. Крім сестри, у менебуло ще троє братів. Ми були задоволені тим, що мали. За час десятилітнього перебування в школі, якою керу­вали черниці, я не досягла значних успіхів у навчанні. Думка­ми я завжди була в басейні або на тенісних кортах. Тому мій табель успішності звичайно був одним з найгірших у класі. Головним у моєму житті були заняття спортом.

Я почала грати в теніс, як тільки змогла втримати в руці ракетку. Придивляючись до інших, завдяки тренуванням і природним здібностям, які дав мені Бог, я незабаром здобула славу своїми подачами. Пригадую день, коли тренер нашого тенісного клубу зайшов на корт і сказав: - Паоло, ти чудово подаєш м'яча. Хто був твоїм тренером?

— Я навчилась цього, уважно спостерігаючи за вами, — відповіла я, знову включаючись в гру.

Того ж дня пополудні, коли я зайшла в клуб, тренер запропонував мені свої послуги, стверджуючи, що в мене є необхідні дані, щоб стати чемпіонкою. Тоді мені щойно спов­нилось тринадцять років, і батько сказав:

- Ні, Паоло, мусиш почекати ще кілька років.

Батько гордився моїм вмінням грати в теніс, це видно було по його очах. Однак він надто любив мене, щоб дозво­лити занехаяти шкільну науку.

Під час довгих і прекрасних зим другу половину дня я проводила на лижах. Наше місто, Оттава, має чудові можли­вості для цього виду спорту. Величні, вкриті іскристим сні­гом схили гір, що оточують його, коли б могли, розповіли б про щасливі події та веселі зустрічі тих років. Скільки разів вечорами, часто до пізньої ночі бігали ми на лижах по білому, пухнастому снігу. Оце було життя! А були там і хлопці! Один з них був до мене особливо прихильним. Ми часто катались разом, і я помітила, що подобаюсь йому. Моє по­чуття було взаємним. Він завжди був готовий привести в порядок мої лижі. Катання в його товаристві по цих засні­жених схилах наповнювало моє серце справжньою радістю.

В ті роки велосипед був моїм нерозлучним другом. Можна навіть сказати, що я виросла на велосипеді. Скільки ж кло­потів завдавала я водіям трамваїв, скільки разів водії щосили тиснули на клаксон, коли я шалено мчалась їм напереріз! Моя необережність не була навмисною, але, особливо восени і навесні, я робилась настільки неуважною, що замість їздити тихими вуличками, мене несло на запруджені транспортом вулиці зі жвавим рухом.

Потім сталася трагедія. У п'ятнадцять років, на початку шкільного року, я захворіла. Одного дня температура підня­лась до 41 градуса, настала повна втрата сил, боліли всі м'язи. Діагноз: страшний дитячий параліч! На той час мало хто з лікарів мав бодай якесь уявлення про цю хворобу.Її жертви ставали каліками на все життя. Відому методику Кенні тоді тільки почали застосовувати, і не всі були з нею знайомі. її дієвість лікарі піддавали великим сумнівам. Дивля­чись на свої безвладні руки й ноги, я розуміла, що мріям про теніс прийшов кінець. Навіщо жити далі? Чим я могла зайня­тись, якщо не могла самостійно рухатись? Мені здавалось, ніби я провалилась в безодню. Ще вчора світ був таким прекрасним! А сьогодні? Повна темнота!

Минали дні й тижні. Спочатку мені було важко думати про майбутнє і уявити собі життя без спорту! Молитва? Так, здається, я трохи молилась, але не відразу. Вважала, що найголовніше - це усвідомити своє становище. Один свя­щеник, порадив мені сконцентрувати увагу на сьогоденні. Вчора було вчора. А завтра? Що буде завтра?

На стіні навпроти мене висів образ Матері Божої Ласкавої. Мені здавалось, що ласка випромінюється з її рук і поши­рюється на світ і на мене. Довгими годинами і цілими днями мій зір і думки були спрямовані до Пресвятої Діви Марії, Утішительки Обездолених. Між мною і Пресвятою Дівою утворився інтимний зв'язок.

Багато тижнів я молилась від усього серця, благаючи Бога допомогти мені, а Пресвяту Матір заступитись за мене, нещасне створіння, яке не могло навіть ходити! В цей час у моєму житті почався період справжнього послушництва. Я навчилась молитись. Швидко зріло моє розуміння життя. Чим сильніше я молилась про поміч для себе, тим палкішим ставало моє прагнення самій стати поміччю для ближніх. Як найкраще прожити життя? Повинен же бути якийсь спосіб. Прийшла сестра поправити мені подушку, але я не бачила її, аж коли виходила, впізнала її по чорному паску на білому чепці. Може, присвятити себе піклуванню хворими?

- Ой, Паоло, ти ж не маєш здорових ніг! Мрієш про не­можливі речі, - сказала я собі майже вголос.

Так, щоб служити іншим, треба мати здорові ноги... Ця думка постійно переслідувала мене. Нарешті прийшов весня­ний день з дощем. Тоді я плакала при думці, що можу стати черницею! Тепер ні! Монастир повинен розв'язати всі мої проблеми. Дякую Тобі, Маріє, Матір усіх ласк! Спробую. Дозволь мені ходити, Пресвята Діво, а я стану черницею і водночас сестрою милосердя! Рішення було прийнято дуже швидко.

З того дня моє життя наповнилось іншим змістом. Я обов'язково хотіла ходити, часто для того, щоб спробувати, як втримаюсь, я опускала ноги на землю. Пам'ятаю, що коли я зробила це вперше, моя мати прибігла і з плачем підняла мене з підлоги. Тепер мені смішно, але тоді я впала з ліжка. Однак я відчула, що ноги трохи реагували, але були надто слабкими. Після численних спроб вони поволі почали наби­рати сили. Минуло сім страшних місяців. Спочатку я ходила на милицях, а потім спираючись на ціпок. В той період один з моїх дядьків, чернець-єзуїт, якому я розкрила свої наміри, порадив батькам відправити мене на захід Канади, до Едмон­тону. Там у нього був знайомий лікар, який, на його думку, міг допомогти мені. Мені було шістнадцять років, коли я вирушила в далеку дорогу. Під час двомісячного перебування в лікарні я ближче познайомилася з Сірими Сестрами (так називали Товариство Сестер Милосердя ). Всі мої сумніви зникли перед лицем душевного спокою, самовідданості в праці, глибокого співчуття і сердечної любові, які я бачила в сестрах. їхня любов підкорила мене. Якщо повернеться здо­ров'я, стану Сірою Сестрою.

Розпочалось лікування за новим методом, а тим часом минали тижні і місяці. Першим завданням було відновити панування над власними руками і ногами. Я вправлялась, молилась і ходила щораз краще. І все сильніше я думала про монастир. Пізніше, майже через два роки, мою увагу привер­нули інші справи. Я приглядалась, як збудований світ, зустрі­чалась з ровесниками. В їх товаристві почувала себе чудово. Я любила танцювати і познайомилась з багатьма молодими людьми. Дехто з них був настільки милий, що аж зворушував моє серце! Але як тільки справа ставала серйозною, я при­гадувала обіцянку, дану Богові, що буду допомагати ближнім. Ця думка зміцнила мій характер за час довгого періоду виздо­ровлення. Не раз я бачила дівчат, які приходили до при­йняття важливих рішень відносно одруження чи вступу до монастиря протягом кількох тижнів. Я так не могла. В по­дружньому житті я бачила таїнство, визначене Ісусом Хрис­том, а в чернечому - присвячення життя Богові в служінні людям. Рішення мало бути остаточним, і тільки я могла його прийняти. Якраз настав відповідний момент. Завдяки молитві і з допомогою ласки Божої було зроблено вибір: чернече життя. Прийнявши це рішення я, можливо, вперше в житті, відчула глибокий спокій. Спокій, джерелом якого є щира любов до Бога.

Не потрібні були говіння, духовний наставник чи який-небудь священик, аби переконати мене, що в мене є чернече покликання. Сам Бог у своїй доброті вказав мені на нього. Я відчувала себе у значній мірі недостойною того життя, яке вимагає людської досконалості. Але наважилась спробувати. Молилась гаряче й настійливо, щоб добрі Сірі Сестри з Мон­реалю захотіли мене прийняти. Пресвята Діва Марія знов заступилась за мене, і я була прийнята.

Дні мого послушництва в монастирській обителі на вулиці Ті були днями радості й подяки. Після складення обітниць мене направили в лікарню Святої Марії, де я три роки про­вчилась на курсах медсестер. Після одержання диплому я дістала скерування до Форт Сміт, на північному заході Кана­ди. Працювала там в лікарні на п'ятдесят ліжок. Тут мені нарешті здалося, що я справді потрібна своїм ближнім. Ці бідні люди, погано вдягнені, від яких ішов неприємний запах, не мали нічого, навіть здоров'я. Туберкульоз збирав тут багатий врожай, загрожуючи обезлюдненням всієї північної території. Роботи вистачало вдень і вночі. А саме це було моєю потребою. Я відразу побачила, що буду змушена вико­нувати роль самарянки на цій обширній території, відокрем­леній від решти світу. Я повинна була виконувати не лише функції медсестри, а іноді заміняти лікаря, дантиста чи адмі­ністратора. Ще й сьогодні я люблю згадувати ті дні важкої боротьби, коли прохання про допомогу лунали без перерви одне за одним. Все починалось з самого ранку:

-    Сестро, моя дитина хвора, не може спати, її болять зуби.

-    Сестро, вже кілька місяців у мене болить бік, може, краще зробити операцію? (Ці люди люблять операції).

-    Сестро, погляньте на моє обличчя, вчора я його відмо­розила. Чи можете ви мені допомогти?..

І так без кінця. Часом бувало, що лікар змушений був поїхати на цілий тиждень, щоб провести інспекцію території, а тут раптом виклик. З хлопцем стався нещасний випадок, і йому потрібна негайна допомога. Його дім знаходиться на відстані 20 кілометрів. Час 21.30, а на дворі мінус 40 градусів за Цельсієм. Викликали собачу упряжку і звернулись з проханням до провідника. Закутана на ескімоський лад, з валіз­кою хірургічних інструментів і купою ковдр швидко йду у вказаному напрямку. Незабаром стою в головах молодого хлопця. Бідолаха страшенно страждає. Роблю йому обез­болюючий укол, дезинфікую і обробляю рану, усуваючи без­посередню загрозу. Потім наказую привести пацієнта в лікар­ню для подальшого лікування. Ледь помітна вдячна посмі­шка, що з'являється на блідих устах - цілком достатня винагорода за труднощі дороги. Незважаючи на незручності, сестра світиться радістю, що трапилась нагода допомогти братам у біді.

Після багатьох років апостольства серед ескімосів мене знову послали працювати в цивілізовані райони. Покірливість скерувала мене до однієї з наших великих лікарень в Аль­берті. Потім я була переведена в лікарню в Саскачевані (на сході Канади), де протягом дев'яти років не мала й хвилини відпочинку. Але мушу признатись, що серцем я все ще зв'я­зана з прекрасними днями мого життя на землі ескімосів, де великий запас віри, відваги й натхнення разом з почуттям радості й гумору дають силу для щоденної праці серед без­країх лісів, для подолання труднощів, які часом здаються нездоланними, і кліматичних умов, що рідко бувають спри­ятливими.

Бог вдруге дав мені шанс. Повернув мені здоров'я, щоб я могла допомагати ближнім. Ось чому я так люблю стояти на колінах перед святилищем і дякувати Богові за привілей, подарований мені у вигляді можливості проводити життя в праці й молитві для тих людей, котрих Він полюбив так сильно. Я тішуся, що я медсестра, Сестра Милосердя, Сіра Сестра. Мені подобається різноманітність справ нашого това­риства, а особливо мені подобається операційний зал. Часами, спостерігаючи себе саму під час роботи, я говорю з глибини серця, переповненого вдячністю:

- Хіба ти не задоволена, будучи тим, ким ти є?

Сестра Паола Фортье, Канада

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!