Християнська бібліотека. Пекло. Чи існує? Яке воно?. Вступ. Християнська бібліотека. Пекло. Чи існує? Яке воно?.
Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся.                Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу.                Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!                Хто ж із вас, коли журиться, добавити зможе до зросту свого бодай ліктя одного?                Тож коли ви й найменшого не подолаєте, то чого ж ви про інше клопочетеся?                Погляньте на ті он лілеї, як вони не прядуть, ані тчуть. Але говорю вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них!                І коли он траву, що сьогодні на полі, а взавтра до печі вкидається, Бог так зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!                І не шукайте, що будете їсти, чи що будете пити, і не клопочіться.                Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно.                Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Пекло. Чи існує? Яке воно? Вступ.
   

Сталося це у 1837 році. Двоє молодих підпоручників, що недавно закінчили військову школу у Сент-Кер, відвідуючи історико-архітерктурні пам'ятки Парижа, заглянули до храму Внебовзяття Пресвятої Богородиці (неподалік від Тюїльрі 1) подивитися на образи та скульптури цієї чудової святині. Проте їм навіть не спало на думку помолитися.

Біля однієї сповідальниці вони помітили молодого священика, який молився перед Найсвятішими Тайнами.

- Подивись тільки на цього священика, - сказав один з підпоручників до іншого, - він наче когось чекає.

- Може тебе? - відповів той з посмішкою.

- Мене? Чого б то?

- Хто знає? Може, щоб тебе висповідати.

- Висповідати? А чому ні? Б'ємося об заклад, що піду?

- Що? Ти? Будеш сповідатися? - підвівши плечі, той вибухнув сміхом.

- На що ставимо? - рішучо, і разом з тим глузливо, відповів його товариш.

- Ставимо на добрий обід з пляшкою шампанського.

- Гаразд, обід і шампанське. Хоч я й так не вірю, що ти ввійдеш до сповідальниці.

Щойно він це сказав, як його товариш підійшов до священика й сказав йому щось на вухо. Священик відразу ж підвівся й увійшов до сповідальниці. А підпоручник, що удавав з себе розкаяного грішника, з тріумфом поглянув на свого товариша і став навколішки, наче до сповіді.

- Що це йому вдарило в голову! - буркнув другий й сів, очікуючи, чим це закінчиться. Так він чекав п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин.

- Що він там робить? - втрачаючи терпіння, але з цікавістю гадав молодий підпоручник. - Про що можна стільки говорити?

Нарешті сповідальниця відчинилась, обличчя священика було збудженим й поважним, він перехрестив молодого офіцера й увійшов до захристії. Підпоручник також підвівся, погладжуючи свою бороду. Із заклопотаною міною він подав знак своєму приятелеві, аби той з ним вийшов з храму.

- Що з тобою? - спитав його товариш. - Знаєш, ти більше 20 хвилин провів разом з тим священиком у сповідальниці? Присягаюся, я вже подумав, що ти і справді сповідався. Ти все ж таки виграв обід. Хочеш ми вже сьогодні підемо?

- Ні, - відповів без настрою той, - сьогодні не хочу. Побачимось іншим разом. У мене справи, мушу попрощатися з тобою.

І потиснувши приятелеві руку, з сумним обличчям похапцем покинув його.

Що ж сталося? Коли священик відкрив решітку сповідальниці, то з тону військового одразу ж зрозумів, що душа офіцера не готова до сповіді. Зухвальство підпоручника не мало меж:

- Що там релігія? Що там сповідь! Сміх та й годі!

- Послухайте мене, добродію, - делікатно перебив його священик, - бачу, ви навіть не думаєте про сповідь. Отож облишмо це, і якщо дозволите, трохи собі побалакаємо. Я дуже поважаю військових, а ви виглядаєте на доброго і милого хлопця. Яке у вас військове звання?

- Підпоручник. Я саме закінчив Сент-Кер.

- Підпоручник? А довго ним будете?

- Не знаю. Два, три, може, чотири роки.

- А потім?

- Потім? Отримаю поручника.

- А потім?

- Потім... буду капітаном.

- Капітаном? А в якому віці можна отримати капітана?

- Якщо все піде гладко, - з посмішкою відповів підпоручник, - в двадцять вісім, двадцять дев'ять років можу стати капітаном.

- А потім?

- О! Капітаном треба відслужити чимало. Далі отримаю майора, потім підполковника і, нарешті, полковника.

- Отже, бачу, у сорок чи сорок два роки дослужитеся до полковника. Ну, а далі?

- Далі? ... буду генералом бригади, потім генералом дивізії. А там залишилася тільки булава маршала, але мої амбіції не сягають аж так далеко.

- Нехай так, а чи збираєтесь одружитися?

- Звичайно, як тільки буду офіцером.

- Добре, отже, одружившись, будете офіцером, генералом бригади, дивізії, а хто знає, може, і маршалом Франції. Але що далі, добродію? - не припиняв допитуватися. - Що далі?

- Далі? - відповів військовий з занепокоєнням. - Я й не знаю, що буде далі.

- Дивно! - голос священика став суворішим. - Дивно, ви знаєте все, що станеться до того часу, але не знаєте, що буде потім. А я знаю, і зараз вам розповім. Потім, добродію, ви помрете, і після смерті постанете перед Господом Богом на суді. А якщо не зречетеся свого теперішнього життя, будете прокляті й горітимете вічно у пеклі. Ось що буде потім!

Наш герой, втомлений і переляканий таким кінцем, хотів було уже тікати.

- Ще хвилинку, добродію! - попросив священик. - Ще одне хочу вам сказати. Ви - людина честі, чи не так? Я також людина честі. Ви тяжко мене образили, отже, винні мені вибачення. Звертаюся до вашої честі. Відпокутування буде дуже простим. Дайте слово, що упродовж тижня, кожного вечора, перед тим, як лягати спати, станете навколішки і голосно промовите ці слова: “Прийде час і я помру, та байдуже. Після смерті піду на суд, байдуже. Буду осуджений на прокляття, теж мені байдуже. Піду до пекла у вічний вогонь, та й це байдуже. Оце й усе, але дайте мені слово честі, що все те виконаєте.”

Молодий військовий, виснажений від такої розмови, бажаючи якнайшвидше вийти з цього важкого становища, пообіцяв виконати покуту. Відтак священик тепло з ним попрощався, говорячи: “Нема потреби запевняти вас, мій друже, що усе, що ви зробили, щирим серцем вам прощаю. Але якщо я буду вам потрібен, ви завжди знайдете мене тут. Прошу тільки не забудьте про дане слово”.

Після цього вони розійшлися.

У цей день наш підпоручник обідав один. Він був сам не свій. А ввечері, коли збирався лягти спати, дещо завагався, але дане слово треба було дотримати, отже почав: “Я помру... піду на суд... може, піду у пекло... “ Та йому бракувало відваги додати: “Але мені байдуже”.

Так промайнуло декілька днів. Ця покута безперервно лунала в його голові. Бо насправді він був, які більшість його ровесників, радше збаламучений, обплутаний злом, ніж злий. Не пройшло й тижня, як він, цього разу вже сам, прийшов до храму Внебовзяття, як слід висповідався й вийшов із сповідальниці зі сльозами на очах і серцем, сповненим радістю. Відтоді, як мені розповідали, він став добрим і ревним християнином.

Дорогий читачу, хіба не жахливий образ пекла разом з Божою ласкою стали джерелом цієї переміни? Те, що пекло вчинило із свідомістю молодого військовика, може звершити і з твоєю, любий читачу? Тобі слід лише над цим замислитися. Варто задуматись над тим, що таке пекло. Це дуже важлива, і безперечно, жахлива реалія, що нав'язується кожному з нас.

До пекла може потрапити кожен, а особливо той, хто не хоче сьогодні у це повірити. Отже, любий читачу, якщо дозволиш, то разом почнемо досліджувати ці два питання:

1. Чи дійсно існує пекло?

2. Яке воно?

З твого боку очікую лише на добру волю і готовність до пізнання правди.


1 - Тюїльрі - палац Катерини Медичі з XVIст., поблизу Лувра, під час Паризької Комуни його спалили. Зараз парк.







[ Повернутися до змісту книги: "о. Л. Г. де Сегюр. Пекло. Чи існує? Яке воно?" ]

[ Скачати книгу: "о. Л. Г. де Сегюр. Пекло. Чи існує? Яке воно?" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!