Християнська бібліотека. Пекло. Чи існує? Яке воно?. Чи дійсно існує пекло?. Християнська бібліотека. Пекло. Чи існує? Яке воно?.
Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся.                Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу.                Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!                Хто ж із вас, коли журиться, добавити зможе до зросту свого бодай ліктя одного?                Тож коли ви й найменшого не подолаєте, то чого ж ви про інше клопочетеся?                Погляньте на ті он лілеї, як вони не прядуть, ані тчуть. Але говорю вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них!                І коли он траву, що сьогодні на полі, а взавтра до печі вкидається, Бог так зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!                І не шукайте, що будете їсти, чи що будете пити, і не клопочіться.                Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно.                Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Чи дійсно існує пекло?
   

Пекло існує. Про це свідчить віра усіх народів та усіх часів

Те, в що завжди й в усі часи вірили народи, становить так звані правди здорового глузду або загальновизнані правди. Про того, хто опирається прийняти будь-яку з тих великих, загальновизнаних правд, можна сказати, що йому бракує здорового глузду. Воістину, треба бути безумним, аби вважати себе мудрішим за цілий світ.

Отже, протягом століть, від початку світу аж до наших днів, усі народи вірили у пекло. Його по-різному називали, по-різному собі уявляли, але всі, без винятку, сприймали, передавали з покоління в покоління і визнавали віру у страшні муки, безконечні муки у вогні, що були покаранням грішників після смерті. Це - незаперечний факт, котрий надзвичайно переконливо довели наші християнські філософи, тож зайвим було би доводити це ще раз. Ще на початках існування людства знаходимо підтвердження існування пекла, вічного, палаючого пекла. Докази цього надибуємо у найдавніших книгах, зокрема, у книгах Мойсея. У них чітко фігурує навіть сама назва пекла.

Так у розд. 16 Книги Чисел (Чис. 16, 31-35) читаємо, як троє Левитів: Корах, Датан й Авірам глумилися над Господом Богом й підняли бунт проти Мойсея, а відтак провалились живими в Шеол.... “І вийшов вогонь від Господа й пожер 250 чоловік”, учасників бунту. А писав це Мойсей за 1600 років до Різдва Христового, тобто 3600 років тому. У книзі Второзаконня Господь знову промовляє устами Мойсея: “Бо вогонь Мого гніву загорівся; горить аж до Підземелля - Прірви” (Вт. 32, 22).

У книзі Іова (Іов 21, 14 ), також читаємо, що безбожники, які розкошують у багатстві, говорять Богу: “Відступи від нас! Доріг Твоїх не хочемо ми знати! Що Він таке, отой Всемогутній, щоб нам Йому служити? І що за користь нам Його благати?” - і тієї ж миті йдуть до пекла. Іов називає пекло “країною темряви й смертельної тіні” (Іов 10, 21-22). Воістину, це надзвичайно важливі свідчення, що походять з найстарших часів історії.

Приблизно тисячу років до Різдва Христового, коли про греків чи римлян ще й не було мови, Давид і Соломон часто говорять про пекло, наче про загальновідому істину, яку доводити нема потреби. У книзі Псалмів (Пс. 5, 6; Пс. 9, 18; Пс. 31, 18) цар Давид говорить про грішників: “Нечестиві не встояться перед очима в Тебе” або “Нехай безбожники зійдуть до Шеолу”, а в іншому місці: “Нехай грішники вкриються соромом, нехай мовчки зійдуть до Шеолу”. А ще в іншому місці чітко говорить про пекельні муки.

Згадується пекло і в Книзі Приповідок (Прип. 1, 12), коли автор пише про наміри грішників звести праведника: “Поглиньмо їх, мов Шеол, живих”.

В одному з розділів книги Мудрості (Муд. 4, 19; 5, 14), де так барвисто зображено розпач проклятих, читаємо: “І після того будуть ганебним трупом, погордою між мерцями навіки; бо він стрімголов кине їх, онімілих, стрясе їх аж до самих основ, і вони будуть знищені до останку; будуть у болях, і пам'ять про них загине”. Далі засуджені у пеклі говорять: “Бо безбожного надія - мов полова, несена вітром...”

Святе Письмо у Книзі Сираха (Сир. 21, 9-10) так повчає грішників: “Громада беззаконних - то купа клоччя, їхній кінець у полум 'ї вогню. Грішників дорога викладена камінням, а на її кінці - прірва пекельна”.

Через два століття, приблизно 740 років до Різдва Христового, великий пророк Ісая (Іс. 14, 12-15) писав: “Як же ж це ти впав із неба, ти, блискучий сину зірниці? (мова йде про Люцифера, проводиря збунтованих ангелів). Як тебе повалено на землю, тебе, що підбивав усі народи? Ти ж говорив у своїм серці: “На небо зійду, над Божими зорями мій престол поставлю й возсяду на горі зборів, на краю півночі. Зійду на вершок хмар, зроблюсь, як Всевишній. Та ось ти в Шеол провалився, в яму преглибоку”.

Під цією прірвою, під цим таємничим “озером” маємо на увазі ту жахливу рідку масу вогню, котра замкнена й захована у лоні землі, на яку Свята Церква вказує нам, як на справжнє місце пекла (це неодноразово підтвердили найбільші святі й містики Св. Церкви). Соломон і Давид також говорять про вогняну прірву.

Пророк Ісая (Іс. 33, 14) також згадує про вічний вогонь у пеклі. “Злякалися грішники на Сіоні, страх огорнув безбожних. Хто з нас буде спроможний жити коло вогню, що пожирає, біля полум'я вічного?”

Пророк Даниїл (Дн. 12, 2), який жив через 150 років після Ісаї, так говорить про воскресіння й Страшний Суд: “І багато з тих, що сплять у поросі земному, прокинуться; одні на життя вічне, інші на вічний сором та ганьбу”.

Подібні свідчення знаходимо й в інших пророків і, навіть, у Предтечі Ісуса Христа, святого Івана Хрестителя, який говорить прибулому народу з Єрусалима і цілої землі Юдейської про вічний вогонь пекельний, наче про добре відому усім правду, у котрій ніхто не сумнівається. “Той, хто йде за мною (Ісус Христос), - говорить він народу, - очистить тік Свій та збере Свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем незгасним ” (Мт. 3, 11-12).

У стародавніх язичників, греків та римлян, також можемо знайти очевидні сліди віри у пекло й страшні вічні муки. У більш або менш виразних формах по мірі того, як ці народи віддалялися від первісних поган та науки Патріархів і Пророків, нам завжди представляється та сама віра у пекло, темне й вогняне.

Таким пеклом у греків й римлян є Тартар. 2  “Безбожників, які знехтували святими законами, скидають до Тартару, з якого вже ніколи не вийдуть, де вони зноситимуть страшні й вічні муки”, - говорить грецький мудрець Сократ. А його учень Платон додає: “Треба вірити у стародавні й святі легенди, котрі навчають нас, що після цього життя душу будуть судити й сурово карати, якщо вона не жила як належить”. Арістотель, Ціцерон і Сенека теж переповідають ті самі легенди, що губляться у темряві найдавніших часів.

Гомер і Вергілій передають нам ці легенди у поетичній формі. Хто не знає опису Енеєвого сходження до пекла, де під назвою Тартару, Плутона (бога підземелля) знаходимо великі “первісні правди, хоч й перекручені, що збереглися у поганстві. Муки грішників тут також вічні: один з грішників навіки прикутий у пеклі”.

Цю незаперечну віру у пекло визнає філософ Бейль, людина, яка ні в що не вірила. Такий ж атеїст, англійський філософ Болінгброк щиро визнав факт існування пекла: “Наука про насолоду й покарання у майбутньому житті, здається, губиться у темряві античності. Вона страшніша за все, що ми знаємо напевно. Від часу, коли починає світлішати безладдя античної історії, цю віру ми знаходимо вже зміцнену у дусі перших знаних народів”.

Елементи цієї віри надибуємо навіть у диких народів Америки, Африки й Океанії. Дуже помітні її сліди знаходяться також у язичницькій вірі індіанців й персів. Нарешті, й іслам зараховує пекло до своїх правд віри.

Що ж до християнства, то немає потреби нагадувати, що догмат про пекло є однією з тих великих й фундаментальних правд - основ усієї будівлі святої віри. Навіть протестанти, які своїм недоречним принципом свободи дослідження Святого Письма, не беручи до уваги Святу Традицію Церкви та її Таїнства, майже все перекрутили, однак не посміли наважитися поставити під сумнів догмат про пекло. Здається дивним і незбагненним те, що Лютер, Кальвін та інші їхні послідовники, зреформувавши не одну правду віри, залишили недоторканою цю жахливу правду, яка для них мала би бути дуже незручною.

Отже, усі народи з давніх-давен знали й визнавали існування пекла. Цей жахливий догмат, відкритий нам Самим Господом, належить до скарбниці великих загальних правд, що просвічують людство. Тож видається неймовірним, аби людина зі здоровим глуздом ставила під сумнів існування пекла!

Отже, пекло існує!

Пекло дійсно існує. Воно не є і не може бути уявою

Отже, ми переконалися, що в усі періоди історії народи вірили у пекло і що воно само не людська вигадка.

Припустимо, що на світі була мить, коли люди жили спокійно, не відмовляли собі в нічому й беззастережно віддавалися усьому, що лестило їх пристрастям. Аж ось з'являється якийсь філософ і наказує: “Не робіть цього, бо існує пекло, місце вічних страждань, якщо не перестанете грішити, Господь вас покарає, бо існує вогненне пекло, де горітимете вічно, якщо не виправитеся”.

Можете собі уявити, яке враження справила би така промова. Спочатку, напевно, ніхто б й не повірив. “Що ти верзеш? - почув би від усіх винахідник пекла. - Звідки ти це знаєш? Як можеш це довести? Тобі щось побаламутилося, лиховісний пророче!” Упевнений, ніхто б не повірив, й не повірив би тому, що зіпсута людина інстинктивно жахається від самої згадки про пекло, бо будь-який злодій відганяє від себе настирливу думку про вічний вогонь помсти, що немилосердно має карати його за всі, навіть глибоко приховані гріхи! А що коїлося би у суспільстві, де ніхто ніколи й не чув про пекло! Без сумніву, там, окрім пристрастей, супроти нової науки піднялися би споконвічні забобони і нещасному винахіднику не тільки б ніхто не йняв віри, його б вигнали, побили або й у гніві позбавили б життя. Таким чином у будь-кого пропало б бажання таке повторювати. Та, навіть, якщо (важко це уявити ) повірили би у цю дивну вигадку і якщо б усі народи (а це видається ще неймовірнішим) повірили лише на слово цьому філософу, це була б знаменна подія! І хіба можливо уявити, що в історії людства не зафіксували б ім'я, час, коли б він жив, народність, з якої він би походив?

Однак ми про це нічого не знаємо. Хіба ж існує принаймні найменша згадка про того мудреця, який запровадив у світі таку жахливу науку, що протистоїть найзапеклішим пристрастям душі, серця й людських почуттів?

Отже, пекло - це не чиясь вигадка...

Це не вигадка, бо неможливо його вигадати. Вічні пекельні муки - це догмат, незбагненний для людського розуму. Людина не може винайти те, чого сама не розуміє! Саме тому, що вічного пекла не в змозі збагнути наш розум, він бунтується, доки надприроднє світло віри не просвітить й не піднесе його. Пізніше ми покажемо, як розум звинувачує пекло у несправедливості, жорстокості, а опісля твердить про неможливість його існування. Догмат про пекло - одна з тих правд, котрі ми називаємо “вродженими правдами”, це світло Божого походження, що світить всупереч нашій волі та криється у глибині нашого сумління і нашої душі, наче чорний, похмурий, сяючий діамант. І ніхто звідти його не забере, адже Сам Господь туди його поставив. Можна прикрити цей діамант й зменшити його понурий блиск, можна відвести від нього очі й на деякий час забути, можна заперечувати його існування, але хоч-не-хоч кожен повинен у це вірити, бо сумління не перестане про нього нагадувати.

Грішники, що, здається, глузують з пекла, насправді страшенно його бояться. А ті, хто стверджують, що пекла немає, обманюють самі себе й інших. Це, скоріше, безбожні прагнення серця, ніж розумне заперечення духа. Майже сторіччя тому один з таких зухвальців писав Вольтеру, що він довів метафізичним способом, що пекло не існує. “Щасливий ти, - відповів йому на це старий патріарх атеїстів, - мені до цього ще далеко”.

Ні! Жодна людина не вигадала пекла, не вигадала й не могла його вигадати. Догмат про вічне пекло походить від Самого Бога. Це частина того великого первісного одкровення - основи релігії та морального життя людства.

Отже, пекло існує!

Пекло існує. Сам Господь Бог відкрив його існування

Наведені вище декілька цитат зі Старого Завіту навчають нас, що догмат про пекло Господь Бог відкрив Патріархам, Пророкам й стародавньому юдейському народові. Але не лише свідчення Бога зобов'язує нас вірити, переконуючи непогрішимою повагою відкритих правд.

Наш Спаситель Ісус Христос урочисто підтвердив ці страшні обітниці чотирнадцять разів, нагадуючи нам у Святій Євангелії про пекло. Ми не будемо наводити всіх Його слів, обмежимося лише найважливішими. Тож прошу тебе, шановний читачу, не забувай, що це Сам Господь буде промовляти, той Самий Господь, який сказав: “Небо й земля перейдуть, але слова Мої не перейдуть” (Мт. 24, 35).

Невдовзі після Свого чудесного Переображення на горі Тавор Ісус звернувся до Своїх учнів й до народу, який йшов за Ним: “І коли твоя рука спокушає тебе, відітни її. Краще тобі ввійти в життя калікою, ніж з двома руками піти у пекло, у вогонь незгасний, де черв 'як їхній не вмирає й вогонь не вгасає. І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти в життя кривим, ніж з двома ногами бути кинутим у пекло, де черв 'як їхній не вмирає й вогонь не вгасає. І коли око твоє спокушає тебе, вирви його: краще тобі ввійти у Царство Боже однооким, ніж з двома очима бути кинутим у пекло, де черв 'як їхній не вмирає і вогонь не вгасає” (Мк. 9, 43-48).

Іншим разом, розповідаючи про те, що буде наприкінці світу, говорить: “Син Чоловічий пошле Своїх ангелів, які зберуть із Його Царства всі спокуси й тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогняної печі: там буде плач і скрегіт зубів... Хто має вуха, нехай слухає! “ (Мт. 13, 41-43).

Під час Страшного Суду Ісус Христос виголошуватиме вирок, котрий Сам винесе грішникам: “Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготовлений дияволові й ангелам його! “ , - а потім додасть: “І підуть ті на вічну кару” (Мт. 25, 41, 46). Невже можливо краще висловити правду віри?

Апостоли, які отримали від Спасителя наказ пропагувати Його науку й доповнювати Його одкровення, виразно й зрозуміло говорять про пекло й вічний пекельний вогонь. Згадаймо св. Павла, який у другому посланні до Солунян (2 Сл. 1, 8-9), говорячи їм про Суд Божий, представляє Сина Божого “у вогні полум 'яному, що даватиме помсту на тих, хто Бога не знає і не слухає Євангелії Господа нашого Ісуса. Вони зазнають кари, - вічної погибелі від обличчя Господа і від Його слави й могутності”.

Св. Петро говорить, що грішники розділять кару злих ангелів, яких “кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд” . Таких грішників він називає: “Діти прокляття! Для них приготована чорна пітьма” (2 Пт. 2, 44, 17).

Про пекло й вічний вогонь говорить святий апостол Йоан. У книзі Одкровення він розповідає про Антихриста і його лжепророків: “Повержено в озеро вогню і сірки... і мучитимуться день і ніч на віки вічні” (Од. 20, 10).

Нарешті, святий апостол Юда у своєму листі згадує про пекло, розповідаючи про падших ангелів і проклятих грішників, що Господь їх “зберіг у кайданах вічних, під темрявою, на суд великого дня” (Юд. 6, 7).

Апостоли у своїх листах також згадують про страх судів Божих й про вічне покарання, приготоване запеклим грішникам.

Що ж дивного у тому, що Свята Церква, зважаючи на таку переконливу й безсумнівну науку, подає вічне покарання і вічний пекельний вогонь як беззаперечну правду віри? Тож звісно кожен, хто наважиться заперечити або піддати сумніву цю догму, уже може вважатися лише через це єретиком. Пекло - це догмат святої католицької віри. У його існуванні ми впевнені так само, як в існуванні Самого Бога.

Отже, пекло існує!

Підводячи підсумок, ще раз повторюємо: свідчення усього людства від найдавніших язичницьких культур, свідчення людської природи, здорового глузду, серця й сумління та передусім свідчення непогрішимої науки Самого Бога та Його Святої Церкви - усе це переконливо доводить, що пекло існує, пекло вогненне і темне. Пекло-вічна кара безбожників й непокутуючих грішників.

Отже, запитую тепер тебе, дорогий читачу: невже існує правда більш переконлива?

Якщо пекло дійсно існує, чому ж ніхто з нього не повернувся?

Пекло існує передусім для того, аби вічно карати проклятих. Звідти немає вороття. Хто потрапить туди, вже не повернеться!

Кажеш, ніхто не повертається з пекла? Так визначено Божим Провидінням. Але чи ти достеменно впевнений, що у незбагненних замірах Свого милосердя й справедливості Господь жодному грішникові не дозволив з'явитися на землі? Святе Письмо та історія стверджують, що такі випадки траплялись. Та й віру людей у всьому світі у так звані “духи”, нерідко забобонну, неможливо було б пояснити, коли б вона не опиралася на реальні випадки. Дозволю собі навести декілька з них. Правдивість цих подій не викликає сумнівів, до того ж вони доводять існування пекла жахливими свідченням його мешканців.

Доктор Раймонд Діокерс

У життєписі святого Брюньйона, засновника Чину Картузіанців, можемо прочитати про подію, котру грунтовно вивчали вчені боландисти, піддаючи суворій критиці її історичну достовірність. Трапилось це у Парижі, серед білого дня, на очах декількох тисяч свідків. Подробиці зібрали й опрацювали тогочасні письменники. Сама ж подія стала поштовхом до заснування великого чернечого ордену.

Сталося це у 1882 році, коли помер відомий професор паризького університету Раймонд Діокерс, якого любили й щиро оплакували усі його учні.. Доктор Бруно - один з найосвіченіших вчених докторів того часу, що славився своїм розумом, здібностями й великими чеснотами у цілій Європі, перебував саме в цей час у Парижі разом з чотирма своїми приятелями. Він вважав своїм обов'язком взяти участь у траурному Богослужінні за померлого. Домовина стояла у просторій залі, неподалік від храму Матері Божої. Великий натовп оточував катафалк, на якому покоїлося тіло померлого, вкрите тканиною. Під час відправи, коли читали уривок з книги Іова, на слова: “Вкажи мені переступ мій, гріх мій?” (Іов 13, 23) - з-під покривала залунав гробовий голос, який чули всі присутні. “Я осуджений справедливим Божим вироком”. Всі кинулися до труни, піднесли покривало, але небіжчик лежав нерухомо, все такий ж мертвий. Відтак продовжили відправляти панахиду. Усіх переповнював страх й подив.

Коли ж знову дійшли до читання: “Вкажи...”, небіжчик підвівся на очах у всіх і ще голосніше вигукнув: “Я осуджений справедливим Божим вироком , - й ліг назад в труну. Жах опанував присутніми. Лікарі ще раз оглянули труп, вкотре підтвердили факт закостеніння трупа. Ніхто вже не наважувався продовжувати відправу, тому вирішили відкласти її на наступний день.

Духовна влада не знала, що й робити. Одні говорили: “Він проклятий, отже, не достойний молитви Церкви”; інші: “Ні, хоч як це не жахливо, але ми самі наприкінці життя можемо бути осудженими й отримаємо справедливий Божий вирок? “ Цю думку поділяв єпископ, тому наступного дня о тій ж годині почалася відправа. Не забарився і доктор Бруно разом зі своїми друзями. Здавалося, увесь Париж примчав до храму Матері Божої.

Знову почали читати фатальний уривок, і зі словами “Вкажи...” професор Раймонд Діокерс підвівся і голосом, від якого в усіх очевидців перехопило подих, закричав: “Я осуджений справедливим Божим вироком” , - і впав нерухомо.

Цього разу вже не було найменших сумнівів щодо гріховного минулого небіжчика. Тому за наказом єпископа з мерця зняли почесні регалії й вивезли на міське звалище у Монтфукон.

Виходячи з похоронної зали, доктор Бруно, якому виповнилося тоді 45 років, без вагань вирішив залишити світ й разом зі своїми приятелями подався у Велику пустелю Картузіанську, в місцевості Шартрез, поблизу Гренобля, щоб, відокремившись від світу, забезпечити своє спасіння й приготуватися до справедливого Суду Божого.

Як бачите з пекла повернувся проклятий грішник, проте повернувся не для того, щоб з нього вийти, а щоб переконливо засвідчити про місце існування вічних мук.

Молодий чернець

Архиєпископ Флоренції св. Антоній у своїх творах розповідає про інший, не менш жахливий випадок, який у середині XV століття переполошив усю Північну Італію. Один юнак, що походив з доброї родини у шістнадцяти - сімнадцятилітньому віці затаїв на сповіді тяжкий гріх. Але, незважаючи на це приймав Святе Причастя, відкладаючи з тижня на тиждень, з місяця на місяць каяття. Він продовжував сповідатися й причащатися лише про людське око. Через тяжкі докори сумління нерідко накладав на себе сувору покуту, тож усі вважали його святим. А коли й це не допомогло, юнак пішов у монастир: “Там, принаймні, - думав він, - у всьому зізнаюсь й щиро відпокутую за свої гріхи”. Натомість, настоятелі, зважаючи на добре ім'я, прийняли його в себе, наче святого. І знову переміг сором. Каяття у своїх гріхах юнак залишив на потім, подвоїв покуту і провів у такому стані не один рік. Увесь час він не міг зважитися та визнати страшний і ганебний тягар гріха, який його пригнічував. Аж ось, здавалося, шлях до цього відкрила смертельна хвороба. “Цього разу, - сказав собі юнак, - визнаю все, і в хвилину смерті висповідаюся за ціле життя”. Але самолюбство перемогло і цього разу, і тому каявся у гріхах такими мудрими словами, що духівник навіть не зрозумів, про що йшла мова. А юнак тішив себе надією, що завтра встигне все виправити. Однак у сильній гарячці він знепритомнів й помер, так і не розкаявшись.

Проте у монастирі ніхто навіть не здогадувався. “Якщо вже він не потрапив на Небо, то, напевно, жоден з нас туди не піде”, - казали і, переконані у його святості, прикладали до його останків хрестики, вервички й медальйончики. А тіло його шанобливо перенесли до монастирської церкви й залишили там до наступного ранку, до урочистої траурної відправи.

Зранку, незадовго до початку відправи, один з братів по дорозі до дзвіниці, що стояла неподалік від вівтаря, несподівано побачив покійного, оперезаного червоними розпаленими вогнем ланцюгами. Усю його постать огортало полум'я. Переляканий братчик впав на коліна, не зводячи очей з цього жахливого явища. Проклятий ж промовив до нього: “Не моліться за мене, бо я навіки пішов у пекло”, - і розповів йому про свій сором й блюзнірство. Відтак зник, наповнивши церкву їдким запахом, який розійшовся по цілому монастирю, наче підтверджуючи все, що бачив і чув братчик. Настоятелі, довідавшись про те, що сталося, наказали викинути мерця, вважаючи його негідним церковного похорону.

Грішна жінка з Неаполя

Св. Франциск де Джіроламо, відомий єзуїт XVIII століття, проводив у Неаполітанському Королівстві місіонерську діяльність. Якось, коли він проповідував на одній з площ Неаполя, грішниці, найактивнішою з яких була жінка на ім'я Катерина, намагалися перешкодити йому піснями, криками, змушуючи місіонера піти геть. Проте св. Франциск, незважаючи ні на що, продовжував свою проповідь.

Через деякий час йому довелося знову виголошувати проповідь на цій площі. Глянувши на замкнені двері й завжди голосливий дім Катерини, що тепер стояв мовчазно, святий запитався: “Що трапилося з Катериною?”

- Хіба ви, отче, не знаєте? Вчора ця нещасна померла так раптово, що не встигла навіть слова сказати.

- Померла? - перепитав святий. - Раптово?

Двері відімкнули, і святий разом з юрбою, увійшов у дім, де лежав труп. Якусь мить приглядався до померлої, в його серці панував жах, відтак урочисто промовив: “Катерино, де ти тепер?” Мовчанка. Святий повторив своє запитання: “Катерино, озовися. Де ти? Наказую тобі відповісти, де ти?” На велике здивування усіх померла розплющила очі, вуста її конвульсивно заворушилися, і понурий, гробовий голос відповів: “У пеклі! Я у пеклі!” Перелякані люди повибігали, з дому, за ними вийшов святий, повторюючи: “У пеклі! О Боже справедливий, у пеклі! Ви чули: у пеклі!” Свідки цих подій були настільки вражені, що багато хто не осмілився повернутися додому без сповіді.

Дама з золотим браслетом

Цю історію розповіли колись настоятелю одного славетного чернечого Чину. “Це жахливо, але не надто мене дивує. Подібні випадки не така вже й рідкість, як це здається. Лише люди, зважаючи на становище родини небіжчика, ретельно намагаються приховати цю історію. Я сам, - священик, - два чи три роки тому чув про такий випадок від дуже близького родича особи, про яку піде мова далі. Зараз (Різдво 1859р.) ця жінка ще жива, їй вже більше сорока. Взимку 1847р., молода удова, близько 30 років, справжня світська дама, багата і надзвичайно вродлива, розважалася у Лондоні. Серед чоловіків, які її оточували, виділявся молодий лорд, що славився своєю розбещеністю, а його часті відвідини наражали молоду вдову на плітки про грішні стосунки з ним.

Якось уночі жінка, лежачи у ліжку, ще читала якийсь роман, сподіваючись, що сон склеїть її повіки. Годинник саме пробив першу. Згасивши свічки, вона почала засипати, аж раптом зауважила дивне бліде світло, що йшло від дверей спальні, поволі поширюючись і освітлюючи її кімнату. Жах почав опановувати нею, коли раптом двері привідкрилися і на порозі з'явився молодий лорд. Перш ніж вона встигла щось сказати, він став перед нею, схопив за ліву руку й голосом, який проймає до самих кісток, промовив: “Пекло існує!!!” Біль у лівій руці був такий сильний, що вона втратила свідомість. Через півгодини вона отямилась і покликала покоївку. Та, увійшовши до кімнати, відчула сильний запах горілого, а коли наблизилась до своєї господині, яка майже не могла говорити, помітила на її руці глибоку рану, крізь яку виднілась кістка. Рана була розміром з чоловічу долоню. Окрім того, покоївка зауважила, що від дверей кімнати аж до ліжка, й від ліжка аж до дверей чорніли сліди чоловічих ніг, що наскрізь пропалили тканину. За наказом господині вона відчинила двері, проте там уже не було жодних слідів. Наступного дня нещасна жінка дізналася (можна собі уявити її жах), що тієї ночі лорда знайшли п'яного, непритомного віднесли додому, де він й помер.

- Не знаю, - додав настоятель, - чи ця страшна наука навернула жінку. Проте знаю, що вона ще жива, і щоб приховати від людських очей пекельний опік, носить на лівій руці широку золоту прикрасу у формі браслета, котру не знімає ані вдень, ані вночі. Нагадую, цю історію я почув від близького родича знатної дами, справжнього християнина, словам якого можна довіряти. У їхній родині ніколи не згадують про цей випадок, я сам розповідаю про це, приховуючи прізвища. Гадаю, цій дамі з браслетом не треба вже доводити, що пекло існує.

Молода грішниця

У 1873 році незадовго до свята Внебовзяття Богородиці у Римі трапилась страшна подія, яка теж підтверджує факт існування пекла.

В одному з будинків розпусти міста якась нещасна блудниця поранила руку. Її привезли у лікарню, та, мабуть, запізно, бо почалася гангрена, що зумовила раптову смерть. Водночас одна з її товаришок, не відаючи про смерть нещасної, почала так моторошно кричати, що не тільки побудила мешканців дому, всіх сусідів, але й спричинила приїзд поліції. Чому ж вона так кричала? Її приятелька, яка померла у лікарні, з'явилася перед нею, уся у вогні. “Я проклята. Якщо не хочеш, аби тебе спіткала така ж доля, покинь це ганебне місце і навернись до Бога”, - промовила грішниця. На світанку молода повія поспіхом покинула будинок розпусти. Тимчасом тяжко захворіла власниця цього будинку. Вона одразу запросила священика з церкви св. Юліана, що стояла неподалік.

Перед тим, як піти до будинку розпусти, отець Сіроллі, настоятель парохії Спасителя у Лаворо, порадився з духовною владою, отримавши чітку інструкцію, священик рушив до хворої. Передусім він почав вимагати від неї повного розкаяння, відмови від прокльонів Святішого Отця й винагородження усіх, кого вона скривдила. Нещасна смиренно виконала усе, висповідалась й прийняла Святе Причастя.

Відчуваючи наближення смерті, вона слізно просила пароха, залишитися поряд, все ще важко переживаючи переляк від вищезгаданої історії. Але була вже ніч, і отець Сіроллі, хоч милосердя й наказувало йому залишитись, не міг провести ніч у такому місці. Тож на його прохання прибули два працівники поліції, які залишилися на ніч біля власниці цього будинку, аж поки вона не відійшла у вічність. Невдовзі по усьому місті розійшлась чутка про ці події. І, як завжди, безбожники і масони підняли усе на кпини й сміх, не бажаючи визнати правду. Ревних християн цей випадок спонукав стати кращими і вірнішими у своїх обов'язках.

З огляду на все сказане, запитую у кожного читача доброї віри: “Невже розумна людина може повторювати закид збаламученого натовпу про те, що якщо пекло дійсно існує, чому ніхто звідти не повертається?” Та навіть, якщо все хотіли би заперечити ці достовірні випадки, наведені вище, проте правда існування пекла залишилось би непохитною. Адже наша віра у пекло опирається не на ці надприродні явища, в які ми не зобов'язані вірити, а на докази, які дає нам здоровий глузд, а також на ті факти, які ми наводили вище, передусім на Божественне свідчення Ісуса Христа, Пророків і Святих Апостолів, а також на чітку, незмінну та непогрішиму науку Святої Католицької Церкви. Чудесні явища можуть лише утвердити й помножити нашу віру, тому ми вважали за необхідне навести декілька з них (інші жахливі свідчення - див. Додаток), аби таким чином закрити вуста тим, хто твердить, що пекла немає й укріпити у вірі тих, кого спокушає думка: “Хто знає, існує пекло чи ні? “І, нарешті, щоб більше просвітити тих добрих християн, які разом зі Святою Церквою вірять в існування пекла .

Чому стільки людей намагається заперечити існування пекла?

Чимало людей заперечує існування пекла передусім тому, що здебільшого самі зацікавлені у цьому. Злодії, якщо б тільки могли, знищили би усіх жандармів. Ті ж, у кого нечисте сумління, намагаються будь-яким чином переконати самих себе, що пекла немає, передусім - вогненного пекла, бо знають, якщо б воно існувало, то було б призначене для них. Вони чинять, немов боягузи, що горланять в усе горло серед глухої ночі, щоб заглушити сумління й не відчувати сильного страху, який їх поглинає.

Щоб додати собі відваги, намагаються переконати інших у тому, що пекла немає. Доводять це у більш або менш наукових філософських книгах, посилаючись у своїх доказах один на одного, і, створивши загальний безлад, роблять висновок: у пекло ніхто не вірить, тому вони теж мають право не вірити в нього.

Такими були у минулому майже всі провідники вольтеріянського невір'я. Вони доводили, що немає ані Бога, ані Неба, ані пекла. Однак з історії ми знаємо, що усі вони у хвилину смерті, пройняті великим страхом, відмовлялися від свого блюзнірства, сповідалися, благали Бога і людей пробачити їхні гріхи. Приміром, Дідро після смерті д'Алямберта писав: “Якщо б я там був, злякався би, як усі інші”. Відомо також, що Вольтер, головний провідник усіх тогочасних безбожників, неодноразово благав на смертельному одрі покликати священика зі Святими Тайнами. Проте сподвижники Вольтера не впустили священика до старого грішника. Так Вольтер і помер у приступі розпачу й люті

Ті, хто найактивніше заперечує пекло, вірять у нього так само, як і кожен з нас. Лише у хвилину смерті спадає з їхнього обличчя маска з-під неї, проглядається те, що ховалось у глибині душі. А тому, не слухайте доказів тих, котрі керуються тільки особистою зацікавленістю або страхом.

Другою причиною заперечення існування пекла є нечисте серце. Кожен, хто не бажає покинути грішне життя, схильний твердити, що пекла немає.

Так, наприклад, людина, серце, уява, почуття, щоденні звички якої мають перед собою лише одну мету: гріховні пристрасті, яким вона віддавалася сповна, не бажає навіть слухати про пекло! Говорити їй щось, все одно, що горохом об стіну. Навіть посеред галасу гріховних пристрастей, коли у її душі пролунає голос сумління й віри, вона відразу ж накаже серцю мовчати й не слухати голосу правди.

Спробуйте що-небудь сказати про пекло молодикам, яких чимало у наших вузах, підприємствах і організаціях. У відповідь вони лише заскреготять зубами або зайдуться злим сміхом, котрий означатиме більше, ніж усі докази віри й здорового глузду. Вони просто не хочуть, щоб існувало пекло.

Нещодавно я зустрівся з такою людиною. Остання іскра віри привела його до мене. Я повчав його, як міг, переконуючи, щоб він не ганьбив сам себе, жив по-християнськи, а не як тварина. “Все це чудово і гарно, - відповів він, - може, ви й праві. Але, коли мною заволодіває пристрасть, через яку я втрачаю розум, то нічого не чую і не бачу. Бог, пекло тоді для мене ніщо. Якщо пекло існує, я потраплю туди, але мені байдуже”. Він пішов, і я вже ніколи не бачив його.

А що казати про скупих, лихварів та злодіїв! У своїх скринях вони мають безліч незаперечних доказів проти існування пекла! Хіба можуть віддати те, що нагромадили, розлучитися із своїми грішми й коштовностями?

Споглядаючи такі пристрасті, як-от: ненависть, гнів, помста, гордість - як не згадати про пекло! Усі смертні, опановані ними, притиснуті до стіни першими-ліпшими доказами здорового глузду твердять, що повірили би у пекло, якщо б хтось з мертвих встав й запевнив їх, що воно існує. Проте Ісус Христос неодноразово говорив, що марно сподіватися на таке: вони все одно ніколи не повірять.

Хто не хоче вірити у пекло, той у нього не повірить, навіть якщо мертві повстануть з гробу

Якось в Єрусалимі Ісус Христос проходив повз будинок, фундамент якого можна побачити ще сьогодні. Цей дім належав молодому, заможному фарисею на ім'я Нікентій, що незадовго перед тим помер. Ісус, довідавшись про життя Нікентія, вирішив на його прикладі дати повчання Своїм учням і люду, який йшов разом з Ним: “Був один багатий чоловік, що одягався у кармазин та вісон та бенкетував щодня розкішно. Убогий же якийсь, на ім 'я Лазар, лежав у нього при воротях, увесь струпами вкритий; він бажав насититись тим, що падало в багатого зо столу; бо навіть пси приходили й лизали рани його. Та сталося, що помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. В аді, терплячи страшні муки, звів він очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні, і він закричав уголос: “Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся у полум 'ї цім”.

Авраам же промовив: “Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. А крім того всього між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять”.

Отче, - сказав багатий, - благаю тебе, пошли його в дім батька мого; я маю п 'ять братів, нехай він їм скаже, щоб вони також не прийшли в це місце муки.

Авраам мовив: “Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають”. Той відповів: “Ні, отче Аврааме, але коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються”. А той відозвавсь до нього: “Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять” (Лк. 16, 19-31).

Цими словами Сам Син Божий відповів на ілюзії людей, які, щоб утвердитися у вірі у пекло, вимагають чудес і воскресіння мертвих.Та навіть, якщо б діялися навколо них численні чудеса, вони б не повірили. Згадаймо хоча б євреїв, на очах яких Ісус Христос чинив великі чудеса, приміром, воскресив Лазаря у Витанії. Та це спонукало їх до таких розмов: “Що нам робити? Силу чудес отой чоловік робить! Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього... Від того, отже, дня ухвалили вони Його вбити” (Йо. 11, 47-48, 51). Такий самий результат мали й пізніші чудеса, які в Ім'я Ісуса публічно чинив св. Петро та інші апостоли і достовірність яких неможливо заперечити. Священики і фарисеї в один голос заявили: “Що нам із цими людьми робити? Бо ж вони зробили явне чудо; воно стало відомим всім мешканцям Єрусалиму, і заперечити його ми не можемо. Але, щоб воно більше не поширювалося в народі, ми заборонимо їм під загрозою не говорити більш в це ім 'я нікому з людей” (Ді. 4, 16-17). Ось як сприймають чудеса й воскресіння мертвих люди злого серця і духа.

Наведемо відомий вислів Дідро: “Навіть якщо б увесь Париж клявся мені, що бачив мертвого, воскреслого з гробу, я скоріше б повірив у те, що цілий Париж збожеволів, ніж повірив би людям”.

По суті, це зухвале зізнання характеризує невірців, що вирізняються своєю сліпотою й затятістю. Саме цим атеїстичним принципом вони керуються у своєму житті.

Знаєте, що слід зробити, щоб повірити у пекло? Треба жити так, щоб не було приводу боятися пекла. Дивіться на справжніх християн, сумлінних, моральних, ревних у виконанні своїх обов'язків. Чи комусь з них спаде на думку сумніватися в існуванні пекла? Сумніви, радше у серці, ніж у голові, як зазвичай, породжуються у людей малоосвічених і зухвалих. Отже, той, хто живе у згоді із сумлінням, не сумніватиметься в існуванні пекла.


2 - Тартар -у грец. міфології означає найнижчу, темну частину Гадису, місце страти, де перебувають душі, які зносять найтяжчі муки.







[ Повернутися до змісту книги: "о. Л. Г. де Сегюр. Пекло. Чи існує? Яке воно?" ]

[ Скачати книгу: "о. Л. Г. де Сегюр. Пекло. Чи існує? Яке воно?" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!