Християнська бібліотека - Розповідь Прочанина під час другої зустрічі Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві
Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу.                А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм.                Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                Також сказано: Хто дружину свою відпускає, нехай дасть їй листа розводового.                А Я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу. І хто з відпущеною побереться, той чинить перелюб.                Ще ви чули, що було стародавнім наказане: Не клянись неправдиво, але виконуй клятви свої перед Господом.                А Я вам кажу не клястися зовсім: ані небом, бо воно престол Божий;                ні землею, бо підніжок для ніг Його це; ані Єрусалимом, бо він місто Царя Великого;                не клянись головою своєю, бо навіть однієї волосинки ти не можеш учинити білою чи чорною.                Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого.                Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба.                А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу.                А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому.                А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві.                Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього.                Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога.                А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує,               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Розповідь Прочанина під час другої зустрічі
   

Повернутися до змісту книги "Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві"


13 грудня 1859 року [20]

 Прийдіть, послухайте усі, що боїтеся Бога;

я розповім, що Він душі моїй учинив.

(Пс. 66:16)[21]

Довго я мандрував по різних місцях з Ісусовою молитвою в серці й на устах. Вона мене супроводжувала, підбадьорювала і втішала на всіх моїх дорогах, під час усіх зустрічей та випадків. Нарешті я відчув потребу залишитися на одному місці: як для зручнішої самоти, так і для вивчення Добротолюбія, яке хоч потрохи і читав, примістившись на нічліг або під час денного відпочинку, однак сильно бажав постійно заглиблюватись у нього і - через молитву серця - з вірою почерпнути з нього справжні настанови для спасіння душі. Але ж відповідно до цього мого бажання я ніде не міг найнятись до якоїсь праці, яка була б мені під силу, бо зовсім не володів лівою рукою, ще з дитинства. Тож, не маючи спромоги мати постійний притулок, я пішов у сибірські краї, до святителя Інокентія Іркутського[22], думаючи, що в сибірських лісах і степах мені буде легше знайти самоту й тишу та зручніше молитися і читати. Так я й пішов, постійно творячи усну молитву.

Незабаром я нарешті відчув, що молитва сама почала якось переходити в серце, або, краще сказати, що моє серце почало ніби вимовляти само в собі молитовні слова за кожним своїм ударом, наприклад: 1) Господи, 2) Ісусе, 3) Христе і т.д. Я перестав проказувати молитву устами і почав старанно прислухатись, як говорить серце, притім ніби й очима почав заглядати всередину, пам'ятаючи, щорозтлумачував мені покійний старець. Потім почав відчувати такий біль у серці, а в думках таку любов до Ісуса Христа, що здавалось, якби Його побачив, то так би й кинувся до ніг і не випускав би їх зі своїх рук, солодко цілуючи зі сльозами на очах, дякуючи за те, що Він Своїм Ім'ям подає таку потіху зі Своєї милости й любови Своєму грішному і недостойному створінню.

Потім у моєму серці та грудях почало з'являтись якесь благотворне потепління. Це мене особливо спонукувало пильно читати Добротолюбіє, щоби звіряти свої відчуття і навчатися подальших занять внутрішньою сердечною молитвою. Бо ж боявся, аби без цього порівняння не впасти в спокусу або не прийняти природних діянь за благодатні й не загордіти швидким засвоєнням молитви, як чув про це від мого покійного старця. Тому я вже більше йшов ночами, а днями переважно читав Добротолюбіє, сидячи в лісі під деревами...

Ах, скільки нового, мудрого і дотепер невідомого відкрило мені це читання! Вправляючись у ньому, я зазнавав такої солодкої втіхи, якої досі не міг собі навіть уявити. Правда, декотрі місця в книзі були незрозумілими моєму глупому розумові, але наслідки, що походили від молитви серця, пояснювали мені незрозуміле. Крім цього, я деколи бачив уві сні мого покійного старця, який мені багато чого тлумачив і понад усе схиляв мою нерозумну душу до смиренности. 

У такому блаженстві я перебував протягом двох літніх місяців. Мандрував більше лісами та путівцями: прийду до села, попрошу собі торбинку сухарів, жменю соли, наповню дзбан водою і знову подаюся в дорогу на сто верст.

На мандрівника нападають розбійники

Чи то з гріховности окаянної душі моєї, чи з необхідности випробувань у духовному житті, а, може, для кращої настанови й досвідчености, під кінець літа почали з'являтися спокуси. А сталось це так: вийшов я на головну дорогу; в сутінках наздогнали мене двоє чоловіків, схожих на солдатів. Почали вимагати грошей. Коли я відповів, що не маю ані копійки, вони в це не повірили і нахабно закричали:

- Брешеш! Мандрівники збирають багато грошей!

Один з них сказав:

- Та що з ним багато говорити, - і вдарив мене дрючком по голові так, що я впав непритомний.

Не знаю, чи довго так пролежав. Отямившись, я побачив, що лежу край лісу, близько дороги, ввесь посіпаний, а моєї торбинки немає, лише перерізані мотузки, на яких вона трималася. Слава Богу, що не забрали паспорта[23], який лежав у моїй старій шапці на випадок пред'явлення. Вставши, я гірко заплакав, не так від болю в голові, як через те, що позбувся своїх книг - Біблії і Добротолюбія, що були в торбинці, котру мені вкрали. Ні вдень, ні вночі я не переставав уболівати й ридати. Де тепер моя Біблія, яку я з дитинства читав і завжди мав при собі? Де моє Добротолюбіє, з котрого черпав настанови й розраду? Позбавили мене, нещасного, першого й останнього скарбу мого життя, яким я ще не встиг насититись. Краще б мене вбили, аніж жити без цієї духовної поживи! Не зможу вже тепер знову їх придбати!

Два дні я ледве пересував ногами, знемагаючи від горя, а третього, зовсім вибившись із сил, упав під кущ і заснув. Ось бачу вві сні, ніби я в Пустині, у келії мого старця, оплакую своє лихо. Старець, втішаючи мене, сказав:

- Це тобі урок безпристрасности щодо земних речей, аби зручніше прямувати до неба. Це тобі дано для того, щоб ти не впав у духовне любострастя. Бог хоче, щоб християнин цілковито відмовився од своєї волі, бажання та всілякої пристрасті до речей і таким чином цілковито віддався Його Божественній волі. Він усі події влаштовує на користь і спасіння людини, бо хоче, щоб усі люди спаслися (1 Тим. 2:4). Тому бадьорися і віруй, що разом із спокусою дасть нам змогу її перенести (1 Кор. 10:13). І ти незабаром зрадієш набагато більше, ніж тепер уболіваєш. 

 По цих словах я прокинувся і відчув зміцнення сил, а в душі наче якийсь світанок і заспокоєння.

-Нехай буде воля Господня, - сказав я, - перехрестився, встав і пішов. Молитва знову почала діяти в серці, як раніше, і три дні я спокійно подорожував. 

Раптом наздоганяю дорогою групу в'язнів під конвоєм. Наблизившись до них, я побачив тих двох чоловіків, які мене пограбували. Оскільки вони йшли скраю, я кинувся їм до ніг і просив віддати мої книги. Спочатку вони вдавали, що мене не знають, але потім один з них промовив: 

- Коли даси нам що-небудь, то скажемо, де твої книги. Дай нам один карбованець.

Я побожився, що дам, неодмінно дам, коли заради Христа напрохаю у світі.

- Ось, коли хочете, візьміть під заставу мій паспорт!

Тоді вони сказали, що мої книги везуть в обозі з іншими віднайденими в них краденими речами, що їм відібрали.

- Як же їх зможу дістати? 

- Проси капітана, який нас провадить.

Я прибіг до капітана і все йому докладно пояснив. Він мене спитав:

- Невже ти вмієш читати Біблію?

- Не тільки вмію читати, - відповів я, - але навіть і писати. Побачите на Біблії напис, що вона моя. Та ось і в моєму паспорті записане те саме ім'я й прізвище.

Капітан сказав:

-Ці шахраї, дезертири, жили в землянках і багатьох пограбували. Вчора їх піймав спритний фурман, якому вони хотіли вкрасти троє коней. Віддам тобі твої книги, оскільки вони тут, але мусиш йти з нами на нічліг. Ось вже недалеко, з чотири версти буде, бо через тебе не будемо зупиняти весь обоз.

Я з радістю пішов біля капітана й розговорився з ним. Це була людина добра й чесна, вже немолода. Він спитав мене, хто я, звідки і куди йду. На все я дав йому щиру відповідь. Так ми добралися на нічліг до заїзду. Капітан, відшукавши мої книги, віддав їх мені та й промовив:

- Де ж ти тепер, вночі, підеш? Ночуй ось у мене в передпокої.

Я залишився. Отримавши книги, я був настільки щасливим, що не знав, як дякувати Богові. Притиснув їх до грудей і тримав так довго, поки руки не заклякли. Від радости сльози лилися з моїх очей, а серце втішно билось від захоплення!

Капітан, дивлячись на мене, сказав:

- Видно, що любиш читати Святе Письмо.

Я від радости не міг нічого на це відповісти, тільки плакав. Він промовив:

- Я сам, брате, кожного дня уважно читаю Євангеліє. - Притім розстібнув мундир і витягнув мале Євангеліє київського друку, обрамлене сріблом.

- Сядь-но, я розповім тобі, що мене до цього спонукало. Та подайте нам вечеряти!

Історія капітана 

Ми сіли до столу. Капітан почав розповідати:

- З юних років я служив в армії, а не в гарнізоні. Знав військову службу, мав авторитет у начальства як зразковий прапорщик. Але літа були молоді: приятелі й таке інше: На моє нещастя, привчився пити і врешті дійшов до такої міри, що почалась запійна хвороба. Коли не пив - взірцевий офіцер, а як запиячив - то шість тижнів лежав у ліжку. Довго мене терпіли, аж поки за брутальність шефові, яку вчинив у п'яному стані, розжалували мене в солдати на три роки, скерувавши у гарнізон. А якщо не виправлюсь і не перестану пити, то погрожували ще строгішою карою. Як не старався я стриматись і скільки від цього не лікувався, ніяк не міг позбутися своєї пристрасті. Тому й хотіли мене перевести вже до арештантських рот. Почувши про це, я не знав, що з собою робити.

Одного разу, коли я, роздумуючи, сидів у казармі, ввійшов до нас якийсь монах, що збирав пожертви на церкву. Хто що міг, - жертвував. Він підійшов до мене й запитав:

- Чому ти такий зажурений?

Я з ним розговорився і розказав йому про своє горе. Монах, співчуваючи мені, сказав:

-Те ж саме було з моїм рідним братом, і ось що йому допомогло. Духовний отець дав йому Євангеліє й наказав, щоб він, коли захоче вина, нітрохи не барившись, прочитав главу з Євангелія. Якщо знову захоче, то нехай знову прочитає наступну главу. Мій брат почав так робити і за короткий час пристрасть до пияцтва у нього щезла. Ось тепер уже п'ятнадцять років краплі спиртного не бере в рот. Чини так і ти - й побачиш користь. Маю Євангеліє. Якщо бажаєш, принесу тобі.

Вислухавши це, я відповів:

- Де ж мені поможе твоє Євангеліє, коли жодні мої старання, ні лікарські поради не могли мене стримати?

Так я сказав, бо ніколи не читав Євангелія.

- Не говори так, - заперечив монах. Запевняю тебе, що це буде тобі на користь.

Другого дня монах дійсно приніс мені оце Євангеліє. Я розкрив його, поглянув, почитав та й кажу:

- Не візьму його. Тут нічого не зрозумієш. Та й церковний друк[24] я не звик читати.

Монах переконував мене далі, що в самих словах Євангелія є якась благодатна сила, бо написано в ньому те, що Сам Бог говорив.

- Не треба тобі все відразу розуміти, тільки старанно читай. Один Святий сказав: «Якщо ти не розумієш Божого слова, то біси розуміють, що ти читаєш, і тремтять». Адже пияцька пристрасть є неодмінно ділом бісів. Та ось що тобі ще скажу: святий Йоан Золотоустий[25] пише, що навіть місце, де лежить Євангеліє, лякає духів темряви і буває неприступною перешкодою для їхніх підступів.

Не пам'ятаю, чи дав я тому монахові якусь пожертву, але взяв від нього це Євангеліє, поклав його в скриньку з іншими своїми речами та й забув про нього. Трохи згодом мені дуже захотілося випити вина. Якомога швидше я відчинив скриньку, аби взяти гроші та бігти до корчми. Лиш тільки мій погляд впав на Євангеліє, я відразу згадав про все, що мені говорив монах. Розгорнув і почав читати першу главу від Матея. Прочитав її до кінця, однак нічого не зрозумів та й подумав: «Монах сказав, що тут написано саме те, що Бог говорив, а тут тільки одні імена. Нумо, прочитаю другий розділ». Перечитав - і стало ясніше. Погляну ще й на третій. Як тільки почав його читати, раптом дзвінок у казармі. Усі - на койки. Вийти за ворота стало неможливо - і я залишився без вина.

Вставши зранку і налаштувавшись піти по вино, я подумав: А коли б прочитати ще одну главу з Євангелія, - що буде? Почав читати, не розуміючи нічого, - і не пішов. Знову захотілось вина, але я читав далі й мені здалось, що книга стала зрозумілішою. Це мене підбадьорило. При кожній спонуці до вина я читав одну главу з Євангелія. Що дальше, то ставало легше. Нарешті, як тільки закінчив читати усіх чотирьох Євангелістів, то й пристрасть до пиття цілком минула. Навіть стала огидною. Ось уже двадцять років я зовсім не вживаю жодного спиртного напою.

Усі дивувалися моїй зміні. Після трьох років мені повернули офіцерський чин, потім відзначали наступними, аж нарешті призначили мене командиром. Я одружився, жінка моя виявилася добра, надбали майна і досі, слава Богові, живемо разом. Допомагаємо вбогим і приймаємо подорожніх. І сина маю офіцера, хороший хлопець.

Відтоді, як вилікувався, присягнув собі: щодня усе своє життя читатиму Євангеліє - одного Євангеліста на добу, незважаючи ні на що. Так тепер і роблю. Якщо буває багато справ через обов'язки або дуже втомлений, то ввечері, поклавшись, попрошу мою жінку або сина прочитати наді мною Євангеліста. Таким чином виконую оце моє правило. З вдячности й на славу Божу я оправив це Євангеліє в чисте срібло і ношу його завжди на своїх грудях.

Я з радістю вислухав розповідь капітана і сказав йому:

- Я знаю подібний випадок. У нашому селі, на фабриці, один майстер був дуже вправним у своєму ділі, добрий і шанований. Але, на нещастя, також часто випивав. Один богобоязливий чоловік порадив йому, аби він, коли йому закортить вина, промовляв тридцять три рази Ісусову молитву в честь Пресвятої Тройці й на згадку тридцятитрирічного земного життя Ісуса Христа. Майстер послухав, почав це виконувати і незабаром цілком перестав пити. Та це ще не кінець. Через три роки вступив до монастиря.

- А що вище, - запитав капітан, - Ісусова молитва чи Євангеліє?

- Все одне і те ж, - відповів я. - Що Євангеліє, те й Ісусова молитва, тому що Божественне Ім'я Ісуса Христа містить у собі всі євангельські істини. Святі Отці кажуть, що Ісусова молитва - це скорочене Євангеліє.

Потім ми помолилися. Капітан почав читати Євангеліє від святого Марка з самого початку, а я слухав і творив у серці молитву. О другій годині ночі капітан закінчив читати, і ми розійшлися на спочинок.

За своїм звичаєм, я встав рано-вранці. Всі ще спали, і як тільки почало розвиднятися, я ринув до свого улюбленого Добротолюбія. З якою радістю я його розкрив! Начебто зустрівся з рідним батьком, який був у далекій країні, або з приятелем, що воскрес із мертвих! Я цілував книгу і дякував Богові, що мені її повернув. Одразу ж почав читати Слово про таємне діяння від Теоліпта Філадельфійського[26] у другій частині Добротолюбія. Мене здивувала його настанова виконувати водночас три різні справи. «Сидячи за трапезою, - каже він, - давай тілові їжу, слухові - читання, умові ж - молитву». Але згадка про радісний минулий вечір підтвердила цю думку. Тут мені відкрилась таємниця, що ум і серце - не одне і те ж.

Коли капітан прокинувся, я вийшов, аби подякувати за його доброту і попрощатися з ним. Він напоїв мене чаєм, дав карбованець і попрощався. Радіючи, я пішов своєю дорогою.

Пройшовши одну версту, я згадав, що обіцяв солдатам карбованця, котрий тепер несподівано маю. Чи віддати мені його їм, чи ні? Одна думка переслідувала мене: «Вони ж тебе побили й пограбували, та й вжити гроші на свою користь їм неможливо, бо вони під сторожею». А друга думка насаджувала інше: «Згадай, що в Біблії сказано: Коли твій ворог голодує, нагодуй його (Рим. 12:20). Та й Сам Ісус Христос сказав: Любіть ворогів ваших. (Мт. 5:44) і ще: Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ» (Мт. 5:40). Тож я повернувся, і як тільки підійшов до постою, всіх в'язнів вивели, щоб знову гнати на наступну станцію. Я швиденько підбіг до тих чоловіків, всунув їм у руки карбованець і сказав:

- Моліться і кайтеся. Ісус Христос чоловіколюбивий. Він вас не покине!

З цими словами я віддалився від них і пішов своєю дорогою. 

На самоті 

Пройшовши п'ятдесят верст головною дорогою, я звернув на путівець, щоб усамітнитись та мати змогу більше читати. Довго йшов лісами і долинами; зрідка, де-не-де траплялися невеличкі села. Іноді цілими днями пересиджував у лісі, старанно читаючи Добротолюбіє. З нього я черпав подиву гідне та глибоке пізнання. Моє серце прагнуло з'єднатися з Богом через внутрішню молитву, яку я прагнув вивчати, керуючись Добротолюбієм. Разом із цим уболівав, що не маю пристановища, де можна було б спокійно і постійно читати.

Читаючи Святе Письмо, відчував, що тепер ясніше його розумію, не так, як це бувало раніше, коли багато чого здавалося мені неясним, і я часто дивувався з цього. Правильно кажуть святі Отці, що Добротолюбіє - це ключ, що ним відкриваються таємниці в Священному Писанні. Під його керівництвом я вже почасти розумів потаємний зміст Божого слова. Мені почало відкриватися, що означає внутрішньо таємна людина серця; що таке істинна молитва та поклоніння духом; Божеє Царство всередині нас (Лк. 17:21) та невимовне заступництво співзітхаючого Святого Духа; що означає: Ходи перед лицем Моїм (Бут. 17:1); У Мені перебувайте (Йоан 15:4); Дай Мені, сину, твоє серце (Прип. 23:26); що означає вдягнутися у Господа Ісуса Христа (Рим. 13:14); збагнув, що таке заручення Духа в наших серцях (Одкр. 22:17) і сердечне благання Авва! - Отче! (Рим. 8:15) та чимало іншого.

Коли притім я починав молитися серцем, то все навколишнє видавалось мені захоплюючим: дерева, трави, птахи, земля, повітря, світло - все ніби говорило мені, що воно існує для людини, свідчить про любов Божу до неї, все молиться та оспівує славу Божу. Я зрозумів із цього, що в Добротолюбії це називається знанням мови створінь і побачив спосіб, за допомогою якого можна спілкуватися з Божими створіннями.

Оповідання лісника 

Багато часу я так подорожував. Нарешті зайшов у таке глухе місце, що три дні не натрапляв на жодне село. З'їв останній шматок хліба і вельми зажурився: що мені робити, аби не вмерти з голоду? Але як тільки помолився серцем, глибокий смуток пройшов. Я цілком здався на Божу волю ї став веселим та спокійним. Пройшовши трохи дорогою, поруч з величезним лісом, побачив перед собою домашнього собаку, що вибіг з лісу. Я його поманив, і він, підійшовши, почав коло мене лащитись. Я втішився й подумав: «Ось і милість Божа! В цьому лісі неодмінно пасеться стадо, і, напевно, десь поблизу є пастух або мисливець на полюванні. Хоча зможу випросити собі трохи хліба, бо дві доби не їв, і розпитаю, чи нема поблизу якогось селища». Пес покрутився біля мене і, побачивши, що нічого їстивного від мене не діждеться, знову побіг до лісу тією ж вузькою стежкою, якою вийшов на дорогу. Я пішов за ним. Пройшовши з двісті сажень[27], між деревами я побачив, що пес заліз до нори, з якої, виглядаючи, почав гавкати.

Та ось з-поза товстого дерева виходить селянин - худий, блідий, середнього віку. Запитав мене, як я сюди потрапив. Я ж спитав його, чому він тут перебуває? Чоловік запросив мене до своєї землянки, сказавши, що він - лісник, стереже цей ліс, проданий на зруб. Він запропонував мені хліб і сіль[28], й ми люб'язно розговорилися.

- Заздрю тобі, - сказав я, - що можеш жити окремо від людей. Зі мною не так. Поневіряюсь з місця на місце і стрічаюсь з усілякими людьми.

- Якщо бажаєш, - каже мені чоловік, - то можеш і ти тут пожити. Ось недалеко стара землянка попереднього сторожа. Хоч вона трошки розвалена, але літом у ній ще можна жити. Паспорт маєш. Хліба нам вистачить - мені приносять кожного тижня з нашого села. Вода теж є - ось струмочок, який ніколи не висихає. Я сам, брате, вже десять років їм лише хліб та п'ю воду - і більш нічого. Та ось у чому справа: восени, як відроблять чоловіки, напливе сюди робітників з двісті, і цей ліс зрубають. Тоді й мені не буде що тут робити, й тобі не дадуть тут жити.

Вислухавши це, я все одно зрадів і кинувся йому до ніг. Не знав, як дякувати Богові за таку велику милість.

Чого бажав, за чим уболівав - це тепер несподівано отримав. До глибокої осени - ще понад чотири місяці, і за той час зможу добре скористати тишею та спокоєм, уважно читаючи Добротолюбіє, вивчаючи й осягаючи безперервну молитву серця. Отож я з радістю залишився жити в землянці. Ми ще більше розговорилися з цим братом, у якого я знайшов притулок. Він мені розповідав про своє життя і свої думки.

- Я був, - каже, - в селі не останньою людиною. Мав ремесло, фарбував кумач та синив красіння: жив у достатку, та не без гріха. Багато обманював, торгуючи, божився надаремно, сварився заклято, напивався і бився.

Був у нашому селі старий дячок, що мав старовинну книгу про Страшний суд. Він часто заходив до православних і дещо з неї читав. За це йому давали гроші. Найчастіше йому давали десять копійок і склянку вина. За це він читав їм, аж доки півень на світанку не запіє. Приходив і до мене. Одного разу я за роботою уважно його слухав, а читав дячок про те, які будуть у пеклі муки, як живі зміняться, і мертві воскреснуть, як Бог зійде судити, як Ангели затрублять у труби, який буде вогонь, смола, і як черв'як буде їсти грішників. Раптом, слухаючи це, мене охопив жах. Я подумав: «Вже муки мені не минути! Зачекай, візьмусь я рятувати свою душу, можливо, і відмолю свої гріхи». Подумав, подумав, та й покинув свій промисел, продав хату і, тому що жив сам, зголосився до лісників з тим, аби мені за роботу давали тільки хліб, одежу та воскові свічки для богомілля.

Ось так і живу тут понад десять років. їм тільки один раз на день, і то лише хліб з водою. Кожної ночі встаю з першими півнями і до світанку б'ю земні поклони. Коли молюсь, запалюю по сім свічок перед образами. Удень, обходячи ліс, ношу ланцюги в два пуда[29] на голому тілі. Не лаюсь, вина й пива не п'ю, не б'юсь ні з ким. Жінок зроду не знаю.

Спочатку я охоче так жив, але тепер мене переслідують думки, яких не можу позбутися. Бог знає, чи відмолю свої гріхи, - а так важко живу! Крім цього, чи правда те, що написане в тій книзі? По тих, які вмерли сто років тому й більше, нема вже навіть пороху. І хтозна, є пекло чи ні? Адже ніхто з того світу не приходив. Здається, що коли людина вмре і зігниє, то так і пропаде без сліду. Можливо, що цю книжку написали попи та самі правителі, аби лякати нас, дурних, щоб ми їм підкорились. Так і живе бідна людина без утіхи тут, на землі, і на тамтому світі, бо й там нічого не буде. Чи не краще хоч тут, на землі, пожити веселіше? Ці думки мучать мене, і я запитую себе, чи не повернутись знову до попереднього ремесла.

Слухаючи це, мені було жаль його, і подумав я: «Кажуть, що тільки вчені та розумні бувають вільнодумцями й ні в що не вірять. Але ось і наша братія - прості мужики - які задумують невірства! Видно, що темним силам дозволено мати доступ до всіх, а на простих людей їм, можливо, нападати і зручніше. Треба, наскільки це можливо, примудрюватись і зміцнюватись проти душевного ворога Божим словом».

Отож, щоб трохи допомогти і підтримати віру цього брата, я витягнув з торбинки Добротолюбіє, відшукав 109 главу преподобного Езихія[30], перечитав і почав йому тлумачити, що стримуватися від гріхів лише через страх перед муками безуспішно та безплідно, і неможливо душі звільнитися від багаторічних гріхів нічим іншим, як зберіганням ума і чистотою серця.

- Це все набувається внутрішньою молитвою. Якщо хтось здійснює спасительні подвиги не просто зі страху перед пекельними муками, але навіть заради бажання Небесного Царства, то й це святі Отці прирівнюють до наймитства. Вони вважають страх перед муками шляхом раба, а бажання нагороди у царстві - дорогою наймита. Бог же хоче, щоб ми йшли до Нього синівським шляхом, тобто з любови до Нього жили чесно і були з Ним у душі й серці досконало злучені. Скільки не виснажуй себе, які завгодно тілесні зусилля не знось, - якщо не будеш мати завжди Бога в умі й невпинної Ісусової молитви в серці, то ніколи не вгамуєш злих помислів і завжди будеш схильним до гріха, навіть за найменшої нагоди. Візьмись-но, брате, безупинно творити Ісусову молитву. Та ж тобі це можливо і зручно на самоті. Ти скоро побачиш користь. Не будуть приходити безбожні помисли, відкриється тобі віра й любов до Ісуса Христа, пізнаєш, як воскреснуть мертві, і покажеться тобі Страшний суд таким, яким справді буде. А в серці відчуватимеш легкість і радість від молитви, що сам здивуєшся, і не будеш вже нудьгувати, ні бентежитись твоїм спасенним життям.

Згодом я йому якнайкраще розтлумачив, як творити безупинну Ісусову молитву згідно з Божим словом та навчанням святих Отців. Здається, він згодився на це і заспокоївся. Після цього, попрощавшись із ним, я зачинився у старій землянці, яку він мені показав.

Духовні заняття 

Боже мій! Яку я відчув радість, спокій і захоплення, як тільки переступив поріг тієї печери або, краще сказати, могили. Вона видалась мені розкішною царською палатою, наповненою всякою потіхою і веселістю. Зі сльозами радости я дякував Богові і міркував: «Ось тепер-то вже, в такому спокою і тиші, треба пильно зайнятись своїм ділом і просити в Господа напоумлення». Отож, по-перше, я почав читати Добротолюбіє (повністю) від початку до кінця, дуже уважно. Невдовзі прочитав усе й побачив, яка мудрість, святість і глибина в ньому криються. Оскільки ж у ньому написано про молитву та різноманітні речі, з різними повчаннями святих Отців, то я не міг усього зрозуміти і звести в одне ціле все те, що хотілось мені пізнати; особливо ж про внутрішню молитву, аби почерпнути з того спосіб вивчення безперервної самодіючої молитви серця. А цього дуже хотілося, згідно з Божою заповіддю, проповідуваної через Апостола: Дбайте пильно про ліпші дари (1 Кор. 12:31), Духа негасітє( Сол. 5:19).

Думав я, думав: що робити? Мого розуму не вистачає, розуміння також, пояснити нікому. Почну вдруге читати те саме, може, Господь і навчить мене якимсь чином. Після цього я цілими днями нічого не робив, а тільки постійно молився, не відриваючись ні на мить. Мої думки заспокоїлись, і я заснув. Ось бачу вві сні, ніби я в келії мого покійного старця, і він пояснює мені Добротолюбіє та й каже:

- Ця свята книга наповнена великою мудрістю. Бона є таїнственним скарбом розумінь прихованих Божих приречень. Не в усіх місцях і не кожному вона доступна, однак для кожного, хто читає її, містить у собі відповідні настанови: для мудрих - мудрі, для простих -прості. І тому вам, простішим, треба її читати не за тим порядком, У якому в ній містяться книги святих Отців, тобто одна за одною. Там цей порядок богословський, а невченїй людині, яка бажає навчитися з Добротолюбія внутрішньої молитви, треба її читати так:

1) Спочатку нехай перечитає книгу Никифора Монаха[31] (другу частину); потім: 2) другу книгу Григорія Синаїта, крім коротких глав; 3) Симеона Нового Богослова Про три способи молитви і Слово про віру; опісля - 4) книгу Каліста й Ігнатія. В повчаннях цих Отців міститься повне наставлення і вчення про внутрішню молитву серця, зрозуміле для кожного.

А якщо бажаєш знайти ще зрозуміліші настанови про молитву, то розшукай у четвертій частині Спосіб молитви у скороченні святішого патріярха Каліста Царгородського.

Я ніби тримав у руках моє Добротолюбіє і шукав вказане мені наставлення, але ніяк не міг його швидко знайти. Старець сам перегорнув декілька сторінок і сказав:

- Ось воно! Я тобі його зазначу, - і, взявши із землі вуглик, підкреслив ним на сторінці біля знайденої статті.

Все, що старець говорив, я уважно слухав і старався якомога повніше й докладніше запам'ятати.

Згодом пробудився, й оскільки ще не світало, то лежав і повторював у пам'яті все, що бачив уві сні й що говорив мені старець. Міркував собі так: «Бог знає, чи мені з'являється душа покійного старця, чи це лише мої власні фантазії, які набувають форми, тому що я багато і часто думаю про Добротолюбіє і старця?» Отак вагаючись, я встав. Надворі розвиднялося. І що ж? Бачу на камені, який був замість стола у моїй землянці, розкрите Добротолюбіє на тому самому місці, яке показав мені старець, і підкреслене вуглем саме так, як я бачив уві сні. Навіть вуглик лежав біля книги. Це здивувало мене, бо напевно пам'ятаю, що звечора книги тут не було. Вона лежала закритою біля мене, при голові. Також я був впевнений, що раніше жодної помітки на вказаному місці не було. Це все переконало мене в правдивості сновидіння та боговгодності блаженної пам'яті мого старця. Ось я і взявся читати Добротолюбіє за тим самим порядком, який вказав мені старець. Прочитав раз, прочитав те саме вдруге, тоді розпалилося в моїй душі бажання і ревність усе це випробувати на ділі. Мені зрозуміло і ясно відкрилось, що означає внутрішня молитва, які засоби необхідні, аби її осягнути, до чого вона провадить, як вона насолоджує душу й серце і як розпізнавати що насолоду, - чи вона від Бога, чи від природи, чи від спокуси.

Отож перш за все я почав шукати спосіб, як віднайти місце в серці та входити в нього, згідно з настановою Симеона Нового Богослова. Примруживши очі, дивився умом, тобто уявою, в серце, бажаючи зобразити собі, як воно розміщене в лівій частині грудей, й уважно слухав його биття. Так я робив спочатку по півгодини декілька разів на день. Спочатку я нічого не помічав, окрім темноти. Незабаром почав уявляти серце й рух у ньому. Потім - вводив і виводив Ісусову молитву разом із диханням до серця, згідно з настановами святого Григорія Синаїта, Каліста та Ігнатія, тобто, втягуючи в себе повітря з умовим вдивлянням у серце, уявляв і говорив: Господи Ісусе Христе, а з випусканням із себе повітря - помилуй мене. Спочатку я тим займався годину або дві, потім вправлявся у цьому частіше, аж нарешті майже увесь день. Коли находили на мене втома або лінощі чи сумнів, я відразу знаходив у Добротолюбії тімісця, які дають настанови про сердечну дію, і знову з'являлись бажання і ревність до молитви. Через три тижні відчув біль у серці, потім якусь приємну теплоту, втіху і спокій. Це спонукувало й заохочувало мене ще старанніше вправлятися в молитві, тож усі мої помисли були охоплені цим, і я відчував велику радість. Відтоді я мав різноманітні тимчасові відчуття в серці і в умі. Деколи, бувало, велика насолода огортала серце; тоді я зазнавав такої легкости, свободи і втіхи, що увесь змінювався і доходив до захоплення. Часами відчував палку любов до Ісуса Христа і до всього Божого створіння. Іноді солодкі сльози подяки самі лилися з моїх очей Господеві, Який милував мене, окаянного грішника. Та й мої попередні обмежені поняття настільки роз'яснювались, що я легко розумів і роздумував про те, чого перед тим не міг збагнути. Деколи солодка теплота серця розливалася по всьому моєму тілі, і я постійно відчував у собі Бога. Часто радів від призивання Імени Ісуса Христа й усвідомлював, що означає сказане Ним: Божеє Царство всередині вас!(Лк. 17:21).

Зазнаючи таких і подібних солодких утіх, я зауважив, що наслідки молитви серця проявляються трояко: в дусі, почуттях та одкровеннях.

У дусі, наприклад, насолода Божої любови, внутрішній спокій, захоплення ума, чистота думок, солодка пам'ять про Бога.

В почуттях - приємне потепління серця, наповнення насолодою всіх членів, радісне хвилювання в серці, легкість і бадьорість, приємність життя, відпорність до хвороб та скорбот.

В одкровеннях - просвічення розуму, розуміння Священного Писання, пізнання мови створінь, зречення від марноти та пізнання насолоди внутрішнього життя, запевнення у Божій близькості та Його любови до нас.

Проживши на самоті п'ять місяців у цьому молитовному занятті й насолоді від згаданих відчуттів, я так звик до молитви серця, що вправлявся в ній постійно, і нарешті відчув, що молитва вже сама по собі, без усякого з мого боку примусу, твориться і вимовляється в моєму умі й серці не лише тоді, коли чуваю, але навіть і вві сні діє точно так само, не переривається, не перестає ні на мить, що б я не робив. Душа моя благословляла Господа, а серце безупинно раділо.

Настав час рубати ліс. Почав сходитися люд, і я був змушений покинути моє затишне житло. Я подякував лісникові, помолився, поцілував той клаптик землі, на якому Бог удостоїв мене, негідного, Своєї милости, взяв торбинку з книжками та й пішов. Досить довго я поневірявся по різних місцях, поки дійшов до Іркутська[32]. Самодіюча молитва серця була втіхою і розрадою на всіх моїх дорогах. Навіть, зустрічаючи людей, вона не переставала бути мені насолодою. Де б я не був, що б не робив, чим би не займався, - вона нікому не заважала і ні від чого не зменшувалась. Наприклад, щось роблю, а молитва сама собою діє в серці, - і діло йде скоріше; коли щось уважно слухаю або читаю, - молитва не зупиняється, і я одночасно відчуваю одне й друге, ніби я роздвоївся або в одному моєму тілі були дві душі. Боже мій! Якою таємничою виявляється людина! Яка їх, Твоїх діл, Господи, сила! У мудрості усе Ти створив, - повна земля Твоїх створінь (Пс. 104:24).

Напад вовка

Траплялось мені дорогою багато дивних випадків та пригод. Якщо всіх їх розповідати - й часу не вистачить. Ось приклад.

Одного разу взимку, під вечір, ішов я лісом на нічліг до одного села, розташованого версти за дві. Раптом кинувся на мене величезний вовк. Я мав у руці вовняні старцеві чотки[33], які завжди носив при собі. Ось я і відмахнувся од вовка тими чотками. І що ж? Чотки впали мені з рук просто на шию вовка. Звір кинувся від мене геть і, скочивши через терновий кущ, заплутався задніми лапами в ньому, а чотками зачепився за сук сухого дерева та й почав битися, але визволитися не міг, бо чотки стягнули шию. Я з вірою перехрестився та й підійшов до вовка, щоб визволити його і зберегти дорогоцінні чотки. Як тільки я доторкнувся до них, вовк розірвав їх і побіг невідомо куди. Я подякував Богові і, згадавши свого блаженного старця, щасливо дійшов до села. У заїзді попросився переночувати. 

Увійшов до кімнати. В куті за столом сиділи двоє: один - дідусь, другий - повний, середнього віку чоловік; на вигляд - не прості люди. Вони пили чай. Я запитав селянина, який стояв біля їхнього коня, хто вони такі? Той відповів мені, що дідусь - учитель народного училища, а другий чоловік - писар повітового суду: обидва благородні. «Везу їх на ярмарок, зо двадцять верст звідси».

Посидівши трохи, я попросив у господині голку з ниткою, підійшов до свічки та й почав зшивати свої розірвані чотки. Писар поглянув на мене й каже:

- Видно, що ти старанно бив поклони, - аж чотки розірвав.

- Не я розірвав, а вовк:

- Як, хіба вовки також моляться? - засміявшись, спитав писар.

Я йому докладно розповів, як усе було і які дорогоцінні для мене , ці чотки. Писар знову засміявся і промовив:

- У вас, святенників, завжди чуда! А що тут святого? Просто ти жбурнув у нього чотки, - вовк злякався та й утік. Адже і собаки, і вовки бояться жбурлянь, а зачепитися в лісі неважко; мало що буває на світі, то що ж, треба вірити, ніби все, що трапляється на землі, вже чудо?

Почувши це, вчитель втрутився у розмову:

-Не робіть такого висновку, пане! У цих справах ви не дуже вчений: Я бачу в оповіді цього чоловіка таємницю первісної духовної природи:

- Як це? - запитав писар.

- А ось так: ви хоч і не маєте вищої освіти, але, певно, вчили коротку священну історію Старого і Нового Завітів, викладену у формі питань та відповідей для учнів училищ. Чи пам'ятаєте, що коли первостворений чоловік Адам був у невинному святому стані, тоді всі тварини і звірі йому підкорялися? Вони зі страхом підходили до нього, а він давав їм імена. Старець, якому належали ці чотки, був святим: а що означає святість? Ніщо інше, як повернення грішної людини через подвиги до невинного стану первісної людини. Коли освячується душа, освячується й тіло. Чотки завжди були в руках святця. Через постійний дотик до його рук прищепилась до них священна сила - сила невинного стану первісної людини. Ось і таїнство духовної природи!.. Цю силу, за спадкоємством, природно відчувають усі тварини ще й до сьогодні, відчувають її нюхом, бо ніс у всіх тварин - найголовніший орган чуттів. Ось таїнство первісної природи!

-У вас, учених, стільки сили та премудрости; а ми розуміємо все по-простому. Ось як наллєш чарку горілки та хильнеш, буде й сила, - сказав писар і підійшов до шафи.

- Це ваша справа, - відповів учитель, - але тоді залишіть нам наше вчене пізнання.

Слова вчителя мені сподобались. Я підійшов до нього і сказав:

- Дозвольте мені, батечку, дещо повісти вам про мого старця.

Я розповів учителеві, як він мені з'явився уві сні, як узяв вуглик і підкреслив у Добротолюбії. Вчитель усе це уважно вислухав. А писар лежав на лавці та бурчав:

- Правду кажуть, що з глузду сходять ті, що постійно вчитуються в Біблію. Ось воно так і є! Який дідько буде тобі креслити ночами по книгах? Просто сам у сні опустив на підлогу книгу і замазав у сажі... Ось тобі й чудо! Ой, ті пройдисвіти! Багато ми бачили вашої братії!

Пробурмотівши це, писар повернувся до стіни і заснув.

Після почутого я нахилився до учителя і сказав: 

- Ось, якщо завгодно, то я покажу вам ту книгу, на якій таки підкреслено, а не намазано сажею. Я витягнув з торби Добротолюбіє і показав, промовляючи:

- Дивуюсь тій премудрості: як безтілесна душа могла взяти вугіль і писати?

Учитель глянув на помітку й відповів:

-Це таїнство духів. Зараз тобі поясню. Ось дивись: коли духи являються у тілесному вигляді живій людині, вони набирають відчутного на дотик тіла з повітря та світлової матерії, а коли закінчують своє об'явлення, знову повертають позичене у ті стихії, з яких сформувалося їхнє тіло. Оскільки повітря має еластичну пружність, то душа, зодягнена в нього, може все робити: брати, діяти і писати. Але яка ж це книга? Ну, покажи мені!

Він розгорнув, і відкрились Симеона Нового Богослова Слово і Мова.

- А, це, без сумніву, богословська книжка. Я ніколи її раніше не бачив...

- Ця книга, батечку, майже вся складається з учення про внутрішню молитву серця в Ім'я Ісуса Христа. Тут її докладно пояснюють двадцять п'ять святих Отців.

- О так! Внутрішню молитву я знаю, - сказав учитель:

Я низько йому поклонився і попросив розповісти мені дещо про неї.

-Отже, в Новому Завіті сказано, що людина і створіння були підпорядковані суєті не добровільно, що все створіння разом понині стогне і страждає в тяжких муках і що визволиться від рабства тління на свободу слави дітей Божих (Рим. 8:20-22). Це таємне зітхання створінь і вроджене стремління душ є внутрішньою молитвою. її нема чого вчитися, бо вона є у всіх і в усьому!..

- А як же її віднайти, відкрити і відчути у своєму серці, усвідомити собі і прийняти своєю волею, домагатися, аби вона виразно діяла, насолоджувала, просвічувала й спасала? - запитав я.

- Не пам'ятаю, чи написано десь про це в богословських трактатах, - відповів учитель.

- Ось тут усе це є, - показав я.

Учитель узяв олівець, записав назву Добротолюбіє і промовив:

- Обов'язково замовлю собі цю книгу з Тобольська та прочитаю.

Згодом ми попрощалися. Відходячи, я дякував Богові за розмову з учителем, а за писаря молився, щоби Господь дозволив йому хоча би раз прочитати Добротолюбіє і напоумив його на спасіння.

Сільська дівчина

Опісля, коли я продовжував путь свою в радості від безнастанної молитви серця, трапився зі мною незвичайний випадок. Якось навесні, прийшовши в одне село, зупинився я в священика. Він був доброю людиною, жив самотньо. Я перебув у нього три дні. Придивившись до мене за той час, він запропонував:

- Залишайся в мене, я тобі заплачу. Потребую добросовісної людини. Ти бачив, що в нас біля старої дерев'яної церкви будується нова кам'яна. Не можу знайти вірної людини, яка доглядала б за робітниками та сиділа б у каплиці й приймала пожертви на будову. Бачу, що ти надаєшся до цього. Та й таке життя було б тобі на користь. Сидів би сам у каплиці й молився Богові. Там є і комірка для сторожа. Залишайся, прошу тебе, хоча б доти, доки збудують церкву.

Хоч і довго я відмовлявся, але переконливі прохання священика змусили погодитися. Так і залишився на літо до осени. Ось і почав жити у каплиці. Спочатку мені було спокійно й зручно вправлятися в молитві, хоч і багато народу приходило до каплиці, особливо в святкові дні: одні - молитися, інші - попозіхати, а ще інші - стягнути дещо зі збірної тарілки. Оскільки я деколи читав Священну Біблію чи Добротолюбіє, то декотрі з тих, які приходили і помічали це, заводили зі мною розмову; інші просили прочитати їм що-небудь.

Незабаром запримітив я одну сільську дівчину, що часто відвідувала каплицю, де довго молилася. Прислухавшись до її бубоніння, я зрозумів, що вона читає якісь дивні молитви, декотрі з них були зовсім перекручені. Я спитав, хто її цього навчив? Вона відповіла, що - мати, яка була православною, та її батько - схизматик із секти розкольників[34]. Пожалівши її, я порадив дівчині правильно промовляти молитви, згідно з переданням святої Церкви, і тому навчив її Отче наш та Богородице Діво. А вкінці додав: «Зокрема молися Ісусовою молитвою. Вона наближає до Бога більше від усіх інших молитов, і ти осягнеш через неї спасіння душі». Дівчина прислухалася до моєї поради й почала у простоті так чинити. І чи повірите? За короткий час сповістила мені, що звикла до Ісусової молитви та відчуває в собі бажання повторювати її безперестанно, якби це було можливо, і що коли молиться, то відчуває приємність, а після молитви ще й радість та більше бажання знову молитись. Я зрадів з почутого і порадив їй далі ще більше молитися в Ім'я Ісуса Христа.

Наближався кінець літа. Багато з тих, що приходили до каплиці, почали навідуватись до мене вже не тільки задля читання та порад, але й з різними життєвими скорботами, ба, навіть аби довідатися, де відшукати втрати й згуби. Видно, декотрі з них вважали мене за ворожбита. Скоро й та дівчина прийшла за порадою. Батько намірився видати її заміж проти волі за розкольника, так само безпопівського, а вінчати буде мужик.

- Який же це законний шлюб? - плакала дівчина. - Це те саме, що блуд! Хочу втекти, куди лиш очі світять.

-Куди ж втечеш? Адже тебе відразу знайдуть. Тепер ніде не сховаєшся. Всюди відшукають. Краще щиро молися до Бога, щоб з Його волі змінився намір твого батька і збереглась твоя душа від гріха і єресі.

Час минав. Я вирішив покинути каплицю, щоб, як і раніше, подорожувати. Прийшов до священика і сказав:

-Вам, отче, відомо: мені потрібна тиша для молитви, а тут для мене занадто шумно і шкідливо. Ось я послухався вас, літо перебув тут. Тепер мене відпускайте і благословіть на самітну путь.

Священикові не хотілося відпускати мене, тож почав вмовляти:

- Що тобі заважає і тут молитися? Адже роботи ніякої не маєш, окрім того, щоб сидіти в каплиці, а хліб завжди маєш готовий. Молись собі день і ніч, якщо бажаєш. Живи собі з Богом! Ти потрібен і корисний тут. З тими, що приходять, дурниць не ляпаєш, а прибуток Божій Церкві приносиш і збираєш чесно. Це угодніше Богові, аніж твоя молитва на самоті. Чому б ти мав жити на відлюдді? З народом молитись веселіше. Бог створив людину не для того, аби вона знала тільки саму себе, але щоб люди один одному помагали, один одного вели до спасіння, хто як може. Поглянь на святих і вселенських Учителів. Вони день і ніч клопотались, дбали про Церкву і повсюди проповідували, а не сиділи на самоті й не ховались від людей.

- Кожному, отче, Бог дає своє дарування. Багато було проповідників, багато було і самітників. Хто яку і до чого знаходив у собі схильність, так і поступав, віруючи, що Сам Бог вказав йому в цьому рятівний шлях. А як ви мені це поясните, що багато хто зі Святих залишали святительський, настоятельський та свяшеницький сан і тікали до відлюдних пустинь, аби не бентежитися і не зашкодити собі серед народу? Святий Ісаак Сирійський тікав від своєї єпископської пастви, преподобний Атанасій Атоський[35] покинув свою численну обитель саме тому, що ті місця були для них спокусливими, бо вони істинно повірили Ісусові Христові: Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? (Мт. 16:26).

- Але ж вони були Святі! - сказав священик.

- Якщо Святі, - відповів я, - остерігались, щоби спілкуванням із людьми не зашкодити собі, то що ж залишається робити безсилому грішникові?

Тож попрощався я з цим добрим священиком, і він з любов'ю благословив мене в дорогу.

Пройшовши верст із десять, я зупинився на нічліг у селі. Там я зустрів смертельно хворого селянина і порадив тим, що були при ньому, аби його причастили святими Христовими Тайнами. Погодившись, зранку послали за священиком до парафіяльного села. Я залишився чекати, щоб поклонитися Святим Дарам і помолитися при цьому великому Таїнстві. Вийшов на вулицю, сів на призьбу та й чекаю священика. Раптом неочікувано із задвір'я прибігає до мене знайома дівчина з села, яка молилась у каплиці.

- Як ти тут опинилася? - спитав я.

- Все було вже приготоване на моє весілля з розкольником, але я втекла.

При цьому поклонилась мені в ноги, кажучи:

- Вчини милість, візьми мене з собою і спровадь до якого-небудь жіночого монастиря. Я не бажаю виходити заміж. Буду жити в монастирі і творити Ісусову молитву. Тебе там послухають і мене приймуть.

- Схаменись, - сказав я, - куди я тебе заведу? тут жодного жіночого монастиря не знаю, та й як ти зі мною підеш, коли не маєш паспорта? Ніде тебе не приймуть та й сховатись ніде неможливо тепер. Зараз же піймають і відішлють під конвоєм назад та ще й покарають за бродяжництво. Повертайся краще додому та молись Богові. А якщо не хочеш заміж, то придумай собі яку-небудь недугу. Це називається рятівним удаванням. Так поступила свята матір святого Климента і преподобна Марина[36], яка спаслася в чоловічому монастирі, та багато інших.

Поки ми так сиділи та розмовляли про монастир, - аж раптом чотири чоловіки мчать парою коней, і просто на нас. Схопили дівчину, посадили на віз і відправили з одним чоловіком. Мені ж зв'язали руки і погнали назад до того села, де я жив влітку. На всі мої виправдовування вони тільки кричали: «Ми тебе, святеннику, навчимо, як дівчат зманювати!» Під вечір привели мене в сільську управу, закували мені ноги в кайдани й посадили у в'язницю до ранку, поки збереться суд. Священик, довідавшись, що я у в'язниці, прийшов мене відвідати. Приніс повечеряти, потішав мене і говорив, що заступиться за мене і скаже як духовний отець, що я не такий, як про мене думають. Посидівши трохи зі мною, пішов собі.

Пізно ввечері урядовець, проїжджаючи через це село, зупинився у виборного, де йому розповіли про те, що сталося. Він велів скликати збір і привести мене до судового приміщення. Ми увійшли. Стоїмо й чекаємо, що буде далі. Ось і прийшов урядовець, вже добряче п'яний, сів у кашкеті на стіл та й крикнув:

- Хлопці! Ось бачите!

- Бачимо, батечку, - відповіла вся сходка в один голос.

- Та що ви бачите?

- Та бачимо!

- О скоти, слухайте!

- Слухаємо, батечку.

- Я справу розглянув. Ей, Епіфане! Адже ця дівка, твоя дочка, нічого не взяла з двору?

- Нічого, батечку!

- З цим йолопом ні в яких кепських справах не звинувачена?

- Ні, батечку!

- Отже, справа скінчена. Розсуджуємо і рішаємо так: ти зі своєю донею розправся сам, та й хвіст добре їй прикрути, аби вона не бігала, як сука. А з цього молодця ми три шкіри здеремо, проженемо та рішуче накажемо, щоб і духу його тут не було. Ось і все!

Сказавши це, урядовець зліз зі стола, похитнувся і впав. Його повели спати, а мене знову посадили в тюрму. Вранці прийшли двоє - сотський і десятський - побили мене різками й відпустили. Я пішов, дякуючи Богові, що Він удостоїв мене потерпіти за Його Ім'я. Це мене втішало і ще більше посилювало безупинну молитву серця.

Всі ці події анітрохи мене не збентежили. Мені здавалось, ніби вони трапились з кимось іншим, а я їх тільки спостерігав. Навіть коли мене били, то й це було під силу терпіти. Молитва, яка потішала серце, не давала прислуховуватись до чогось іншого.

Пройшовши чотири версти, я зустрів матір тієї сільської дівчини, яка їхала з ярмарку з гостинцями. Вона зупинилась і сказала мені: 

- Наш наречений відмовився від весілля. Розсердився на Акульку, що від нього втікала.

Потім дала мені хліба й пирога, і я пішов собі далі.

Було тепло й сухо. Я не хотів ночувати в селі. Ввечері побачив у лісі два обгороджені стіжки сіна й улаштувався під ними на нічліг.

Коли заснув, бачу вві сні, ніби йду дорогою і читаю глави Антонія Великого[37] з Добротолюбія. Раптом наздогнав мене старець та й каже: «Не це тобі треба читати! І показав мені тридцять п'яту главу Йоана Карпатоського[38], де написано: «Іноді того, хто навчав, віддають безчестю, і він терпить випробування за тих, які духовно від нього навчалися». І ще вказав 41 главу, де сказано: «Усі ті, що ревно моляться, стають жертвою страшенних та лютих випробувань».

Згодом промовив:

-Бадьорися духом і не тужи. Згадай слова Апостола: Більший той, хто у вас, ніж: той, хто у світі (1 Йоан 4:4). Ось ти тепер переконався, що нема спокуси понад людські сили, але разом із спокусою Бог дає змогу її знести (1 Кор. 10:13).

Надія на цю Божу допомогу підкріплювала й додавала ревности й пильности святим молільникам, які не тільки самі провели своє життя у безнастанній молитві, але з любов'ю повчали і відкривали це іншим за різних нагод. Про це святий Григорій Солунський[39] говорить так: «Не тільки нам самим належить згідно з Божою заповіддю безперервно молитися в Імені Ісуса Христа, але треба вчити і відкривати це й іншим - усім: монахам, мирянам, мудрим, простим, чоловікам, жінкам і дітям та викликати в усіх прагнення до постійної молитви». Подібно говорить і преподобний Каліст Антилікуда[40]: ні думання про Господа (тобто внутрішня молитва), ні споглядання та способи піднесення душі до висот небесних людина не повинна затримувати тільки для себе, але усно чи письмово переказувати - для загальної користі й любови. Та й слово Боже про це голосить, що брат, який брата спомагає, - немов місто-твердиня (Прип. 18:19). Тільки треба всіляко уникати чванливости й остерігатися, аби насіння божественного навчання не сіялось на вітер.

Прокинувшись, я відчув у серці велику радість, а в душі скріплення і пішов далі своєю дорогою.

Згодом я пережив ще одну подію. Якщо бажаєте, можу вам розповісти.

Подиву гідне оздоровлення

Одного дня (24 березня) я відчув нездоланне бажання, щоб завтра, тобто в день, присвячений Пречистій Божій Матері, на згадку про її Божественне Благовіщення, причаститися Святими Христовими Тайнами. Розпитав, чи далеко церква; сказали, що за тридцять верст звідси.

Отож решту дня і цілу ніч я йшов, аби бути на Утрені. Погода була поганою: то сніг, то дощ і притім - сильний вітер та холод. Посередині невеликого струмка лід під моїми ногами проломився, і я опинився по пояс у воді. Ввесь мокрий прийшов на Утреню. Відстояв її й Літургію, на якій Бог сподобив мене причаститися.

Щоб прожити цей день у спокої, без перешкод для духовної радости, я попросив у церковного сторожа дозволу перебути до завтра у сторожці. Весь той день був у невимовній радості та сердечній насолоді. В неопалюваній сторожці я лежав на лежанці, ніби спочивав на лоні Авраама...

Молитва діяла сильно. Любов до Ісуса Христа і Божої Матері проникали в моє серце, як солодкі хвилі, і занурювали душу у втішне захоплення. Але вночі я раптово відчув сильний біль у ногах і згадав, що вони в мене мокрі. Незважаючи на це, почав ще старанніше молитися серцем і не відчував більше болю. Ранком хотів встати, але не зміг й поворушити ногами. Зовсім їх відняло: ослабли, немов солома. Сторож насилу стягнув мене з лежанки. Так я і просидів два дні нерухомий. Третього дня сторож почав мене виганяти, кажучи: «Якщо ти тут помреш, то матиму з тобою тільки клопіт». Вдалось мені якось виповзти на руках, і я ліг на церковному ґанку.

Там я пролежав ще два дні. Люди, проходивши повз мене, не звертали найменшої уваги ні на мене, ні на мої просьби.

Нарешті якийсь чоловік підійшов до мене, сів і розговорився. Між іншим сказав:

- Що мені даси? Я тебе вилікую. Зі мною таке саме було. Знаю лік на цю недугу

- Не маю нічого, що б тобі міг дати.

- А в мішку що маєш?

- Нічого, тільки сухарі та книги.

- Чи відпрацюєш у мене хоч одне літо, якщо тебе вилікую?

- І робити нічого не можу. Бачиш, що в мене тільки одна рука вправна, а друга майже зовсім висохла.

- А що ж ти вмієш робити? 

- Нічого, тільки читати й писати.

- А, писати! Ну, навчиш тоді писати мого сина. Він читати дещо вміє, і я хотів би, щоб навчився і писати. Вчителі просять дорого - двадцять рублів за навчання.

Я згодився, і вони зі сторожем відтягли мене й влаштували у цього чоловіка на задвірку, у старій порожній лазні[41]. Та й почав він мене лікувати: позбирав з поля, дворів та помийних ям цілий четверик[42] різних зотлілих костей з худоби та птаства. Потім їх перемив, дрібно перетрощив каменем і поклав до великої дуплявої колоди-корчаги, закрив кришкою, на якій була щілина, і вкинув у порожній горщик, закопаний у землю, а зверху корчагу грубо обмазав глиною, та, обклавши багаттям, палив їх більше доби. Як підкладав дрова, промовляв: «Ось це буде дьоготь з костей!» Другого дня викопав із 6 землі горщик, до якого натекло через щілину з корчаги штоф густої рідини, червонуватої, маслянистої, з сильним запахом сирого м'яса. Кості, що були в корчазі, з чорних і гнилих стали такі білі, чисті та прозорі - наче перламутр або перли. Тією рідиною я натирав мої ноги разів зо п'ять на день. 

І повірите?! Вже другого дня відчув, що можу ворушити пальцями; третього міг уже згинати і розгинати ноги, а п'ятого дня став на них і з паличкою перейшовся по дворі. Одне слово, через тиждень мої ноги цілком зміцніли. Я дякував за це Богові й думав сам про себе: «Яка премудрість Божа проявляється у створіннях! Сухі, зогнилі кості, що майже цілком були віддані землі, зберігають у собі таку життєдайну силу, колір, запах; діють на живе тіло, можуть повернути йому життя! Це - запорука майбутнього воскресіння тіл. Ось би це побачити тому лісникові, в якого я жив, адже він мав сумнів про воскресіння мертвих!»

Одужавши, я почав вчити хлопчика. Написав як взірець Ісусову молитву і дав йому переписати, показуючи при цьому, як гарно треба виводити букви. Займатись з ним було мені зручно, бо він удень прислуговував управителеві й приходив до мене вчитись тільки тоді, коли управитель спав, тобто від світанку до пізнього ранку. Хлопчик був тямущий і скоро вже писав майже без помилок. Коли управитель побачив, що він пише, запитав його: «Хто тебе вчить?» Хлопчик відповів: «Безрукий мандрівник, який живе в нас у старій бані». Допитливий управитель, за походженням поляк, прийшов подивитисяна мене І застав мене, коли я читав Добротолюбіє. Порозмовлявши зі мною, спитав:

- Що ти читаєш?

Я показав йому книгу.

- А, це Добротолюбіє, - сказав він. - Я бачив цю книгу в нашого ксьондза, коли жив у Вільно.

Однак я чув про неї, що вона містить у собі якісь дивні мистецтва молитви, які написали грецькі монахи, подібні до того, як в Індії та Бухарії[43] фанатики сидять і медитують, викликаючи лоскотання в серці, й через безглуздість вважають це почуття за Богом дану молитву Краще ранком встати і проказати Отче наш, як навчив Христос. І потім людина вільна цілий день, а не безнастанно торочить одне й те саме. Так, мабуть, і збожеволіти, і серцю зашкодити можна.

-Не думайте, пане, так про цю святу книгу. її написали не прості грецькі монахи, а прадавні великі та найсвятіші мужі, яких і ваша Церква шанує, наприклад: Антонїй Великий, Макарій Великий[44], Марко Подвижник[45], Йоан Золотоустий та інші. Індійські та бухарські монахи перейняли в них спосіб внутрішньої молитви серця, але тільки щоб спотворити й перекрутити, як розповідав мені мій старець. А в Добротолюбіївсі повчання про внутрішню молитву почерпнуті з Божого слова - із Святої Біблії, в якій той же Ісус Христос, Котрий наказав молитися Отче наш, заповів і неустанну молитву, кажучи: Коли шукатимете Мене, знайдете, як тільки шукатимете Мене всім серцем вашим (Єр. 29:13); У Мені перебувайте - а Я у вас (Йоан 15:4); Моліться без перерви (1 Сол. 5:17); Кожний, хто призве Ім'я Господнє, той спасеться (Діяння 2:21). А святі Отці, цитуючи царя Давида з Псалтиря: Спробуйте й подивіться, який добрий Господь (Пс. 34:9), тлумачать його так, що християнин має і зробити все для того, аби зазнати насолоди в молитві й постійно шукати в ній розради, а не просто тільки раз на день проказувати Отче наш... Ось я вам прочитаю, як ці святі Отці осуджують тих, які не стараються осягнути насолоду від молитви серця. Вони пишуть, що такі люди потрійно грішать: по-перше - протирічать Богонадхненим Книгам; по-друге - не припускають, що існує вищий та досконаліший стан душі, а задовольняються зовнішніми чеснотами, не відчувають голоду і спраги правди, а тому позбавляють себе блаженства й радости в Господі; і по-третє - судячи про себе за своїми зовнішніми чеснотами, нерідко впадають у самообман або гордість і тим відпадають од спасіння.

-Це ти читаєш про щось високе, - сказав управитель. - Куди нам, простим мирянам, за цим гнатися!

- Ось я вам почитаю простіше І саме про те, як і в світському побутовому житті добрі люди навчились безперервної молитви. Я знайшов у Добротолюбії Слово Симеона Нового Богослова про юнака Юрія і почав читати. 

Управителеві це сподобалось. Він промовив:

- Дай мені почитати цю книгу; я у вільний час її перегляну.

- Якщо бажаєте, дам вам її на один день, але не на довше, бо я її читаю кожного дня і без неї не можу жити.

- Тоді перепиши для мене те, що ти тепер прочитав, а я заплачу тобі.

- Вашої платні мені не треба. З радістю вам це перепишу, тільки аби дав вам Бог ревність до молитви.

Я одразу із задоволенням переписав прочитане. Управитель прочитав це своїй жінці: їм обом сподобалось. Відтоді вони приходили мене час від часу відвідати. Я ж приходив до них з Добротолюбієм, читав їм, а вони, сидячи за чаєм, слухали. Одного дня мене запросили на обід. Жінка управителя, мила пані, сиділа з нами і їла смажену рибу. Якось через необережність вона подавилась кісткою. Що тільки не робили - ніщо не допомагало. Відчуваючи сильний біль у горлі, через дві години мусила лягти. Послали по лікаря, за тридцять верст, а я, пожалівши її, пішов ввечері додому.

Вночі, у легкому сні, чую голос мого старця, але нікого не бачу. Голос каже мені:

-Ось тебе твій господар вилікував, а ти що - не поможеш управительці? Бог наказав співчувати ближньому.

- Я допоміг би з радістю, та чим? Я не знаюсь на медицині.

- Ось що зроби: пані з дитинства має відразу до деревної олії: не тільки споживати, але навіть запаху її не зносить без нудоти. Тому дай їй випити ложку деревної олії: вона почне блювати, кістку виригне, а олією змаститься та рана в горлі, що її спричинила кістка, і одужає пані.

- Але як же я дам їй олію, якщо вона має до неї відразу? Бона не буде пити!

- Попроси управителя потримати її за голову, а сам раптово, хоча й насильно, влий їй рідину до рота.

Прокинувшись, я негайно пішов до управителя і переказав йому це. А він каже:

- Що тепер поможе твоя олія? Ось жінка вже хрипить і марить, шия вся опухла. Зрештою, спробуймо: олія, якщо й не допоможе, принаймні не зашкодить. 

Він налив до чарки деревної олії, і ми якось змусили її проковтнути. Тут же почалось сильне блювання, і незабаром жінка виригнула кістку з кров'ю. їй стало легше, і вона глибоко заснула.

Другого дня зранку я прийшов їх відвідати і побачив, що управителька спокійно сидить за чаєм разом зі своїм чоловіком, і обоє, дивуючись, самі себе запитують: як міг знати той, хто пораду давав, що пані не любить деревної олії, - адже про це ніхто, крім них, не знав. Ось і лікар приїхав. Управителька оповіла, що з нею сталося, а я розповів, як селянин вилікував мені ноги. Лікар вислухав і сказав:

- Ні цей, ні інший випадок мене не дивують. В обох діяла сам; сила природи, однак, аби не забути, я це запишу. Вийняв олівець : занотував у своєму записнику.

Незабаром рознеслася чутка по всій околиці, що я І ясновидець. І лікар, і знахар. З усіх сторін до мене почали безперестанно приходити люди з різними справами і випадками. Мені приносили дарунки почали шанувати, як святого. Наприкінці тижня я, задумавшись, злякався, аби не впасти в гордість та розсіяння, і наступної ночі потайки покинув село.

Прихід до Іркутська

Отож я знову пустився своєю самітньою дорогою. І відчув таку легкість, ніби гора з плечей звалилася. Молитва все більше й більше втішала мене: деколи моє серце аж вирувало від безмірної любови до Господа Ісуса Христа, і від цієї солодкости ніби потішаючі струмені проливались на всі мої суглоби. Пам'ять про Ісуса Христа так глибоко вкорінилася в моєму умі, що, роздумуючи про євангельські події, я ніби бачив їх перед очима, розчулювався йрадісно плакав. Іноді відчував у серці таку радість, що й переказати цього не можу. Траплялось, що деколи і три дні не входив до села, в захопленні відчуваючи, начебто на землі я сам, окаянний грішник, перед милостивим і чоловіколюбним Богом. Ця самітність втішала мене, і молитовна насолода була при ній набагато відчутнішою, ніж у велелюдді. 

Нарешті я дійшов до Іркутська. Поклонився святим мощам святителя Інокентія і почав про себе думати: «Куди ж мені тепер Іти?». Довго жити мені тут не хотілось: місто виявилося багатолюдне. Роздумуючи, я пішов вулицею і зустрів якогось тутешнього купця. Він зупинив мене: 

- Ти мандрівник? Чому ж не зайдеш до мене? Я усіх прочан приймаю.

Ми прийшли до його багатого дому. Купець спитав мене, хто я, тож я розповів йому про мої подорожі. Вислухавши мене, промовив:

- От би поїхати тобі до древнього Єрусалиму. Там святиня, подібної до якої ніде немає!

- З радістю пішов би, - відповів я, - але не маю для цього засобів. До моря можу дійти суходолом, але не маю чим заплатити, щоб переплисти море. На це треба багато грошей.

- Якщо бажаєш, - сказав купець, - я тобі допоможу. От минулого року я вже відправив туди одного з наших міщан.

Я впав йому до ніг, він же промовив:

- Слухай, дам тобі листа до мого рідного сина в Одесі. Він там живе і має торговельні справи з Константинополем. Він з радістю довезе тебе своїм кораблем до Константинополя, а там накаже своїм прикажчикам найняти для тебе місце на кораблі до Єрусалиму та й гроші заплатить. Адже це не коштує дуже дорого.

Почувши це, я зрадів, щиро подякував цьому добродієві за виявлену до мене милість, а найбільше дякував Богові за Його батьківську любов і піклування про мене, окаянного грішника, який не творить жодного добра ні собі, ні людям, а тільки поїдає чужий хліб у неробстві.

Прогостював я в цього шляхетного купця три дні. Він написав, як і пообіцяв, листа до свого сина. І ось я йду тепер до Одеси з наміром добратися до святого міста Єрусалиму, та не знаю, чи дозволить Господь здійснити прощу до Його Животворного Гробу.


[20] у рукописі Щирих розповідей дату та епіграф дописані іншим почерком.

[21] у рукописі Щирих розповідей дату та епіграф дописані іншим почерком.

[22] Се. Іркентій Іркутський ~ перший єпископ Іркутська (1682-1741). Походив з Чернігівщини. Студіював у Києві, був професором слов'яно-греко-латинської академії в Москві, відтак монахом, а згодом настоятелем монастиря св. Олександра Невського в Санкт-Петербурзі.

Посланий як місіонер до Китаю з титулом єпископа, прожив, правдоподібно, двадцять п'ять років у Селенгінську і щойно 1727 р. був призначений Іркутським єпископом.

Не зумівши через складні дипломатично-релігійні обставини створити в Пекіні єпископську резиденцію, посвятив себе євангелізації сибірських народів. Вважається одним з найбільших місіонерів Російської Православної Церкви. Його боротьба проти лихих звичаїв, християнська ревність, терпеливість, доброта й любов заслужили опінію святости. У 1805 р. його мощі були урочисто виставлені для почитання вірних, а його свято (єпископа й чудотворця) відзначають 26 листопада.

[23] Для того, щоб краще зрозуміти слова Прочанина щодо паспорта, треба пригадати, що ті часи без цього документа російський громадянин не мав права вільно виїхати зі свого міста чи села. Цей закон скасовано в останній період царату, але за радянської влади він знову став чинним.

[24] Церковний друк ~ текст був написаний церковнослов'янською мовою.

[25] Св. Йоан Золотоустий - великий церковний учитель. Походив із Сирійської Антіохії. У молодості декілька років жив суворим пустельницьким життям. Як антіохійський священик прославив себе проповідями, через що був названий Золотоустим. Здобув собі таку пошану, що 397 р. став Царгородським патріярхом. Однак через те, що рішуче усував недоліки серед духовенства та картав непорядки на імператорському дворі, впав у немилість правителя. Помер 407 р. на засланні в Комані (теперішня північна Туреччина).

[26] Теоліпт - митрополит Філадельфії в малоазійській Лідії. Жив наприкінці XIII ст. Багато з його творів досі ще не видано. У Грецькій патрології (Міgne), т. 143, с. 381-488 знаходимо багато аскетичних писань, полеміку проти схизматиків та декілька гімнів у латинському перекладі.

[27] Сажень - давня міра довжини (2,134 м).

[28] Символ гостинности за стародавнім слов'янським звичаєм.

[29] Пуд - давня міра ваги (16,38 кг).

[30] Преподобний Езихій - священик та екзеґет, правдоподібно з V століття. Автор алегоричних коментарів Старого і Нового Завітів згідно з методом Оріґена та олександрійців. Текст, який згадує Прочанин, належить іншому монахові з таким же іменем - Езихієві де Батос (УІ-УІІ ст.), учневі св. Йоана Ліствичника. (Пор. Грецьку патрологію - Мgne, т. 93, с. 1480-1544). 

[31]Преподобний Никифор Атоський, монах з XIV ст., автор твору Про зберігання серця (Гр. патр. - Міgnе,т- 147, с. 988-996), можливо - і твору Розмова про три способи молитви, або Про метод гезихастської молитви, помилково приписувані Симеонові Новому Богослову.

[32] Іркутськ - місто в центральному Сибіру.

[33]Чотки (вервиця, яку вживають у Східній Церкві) - це вовняний шнурок з вузлами, замість зернят. На чотках не проказують Богородице Діво, як на Заході, але вживають для рахування поклонів або коротеньких молитов до Христа (особливо Ісусової молитви). Монахи їх завжди носять закрученими навколо зап'ястка. 

[34]Розкол. Коли патріярх Никон у першій половині XVII ст. (1625-1658) впроваджував у життя реформи, його зміни викликали в лоні Російської Церкви схизму. Декрети Петра Першого ще більше її поглибили, коли 1721 р. був установлений Синод замість патріярхату. Цим Церква була позбавлена незалежности, якої домагався Никон. Схизма спричинила утворення багатьох сект. Особливо розрізняються дві вітки розкольників (старовірів): так звані «поповці», які, хоча з великими труднощами, однак зберегли церковну Ієрархію, та «безпоповці», тобто ті, які залишились без священиків. Між останніми розвинулись тенденції до натуралістичної містики або, навпаки, до моральної строгости янсенізму.

У книзі Меlikov – Реtcherski Dans les forents(переклавS. Luneau, Раris 1960) дуже детально описане життя «старовірів» у XIX ст.

[35]Св. Атанасій Атоський - засновник монастиря Великої Лаври на Атосі. Народився приблизно 920 р. в Требізонді, монахом став на горі Кимінас у Битінії. Спочатку провадив пустельницьке життя, потім відійшов на гору Атос (приблизно 958 р.), щоб не стати ігуменом. Жив між пустельниками під ім'ям Доротей. Приятель Никифор Фокас його відшукав і запропонував збудувати монастир і церкву на честь Пресвятої Богородиці. Гроші св. Атанасій прийняв, але дуже неохоче. Збудував перший монастир на горі Атос.

У 936 р. Никифор Фокас був проголошений імператором. Атанасій відійшов на Кіпр, щоб уникнути почестей, які йому приготовляв його приятель. Але пізніше повернувся і, порозумівшись з пустинниками, хотів укласти для них монаший устав, однак загинув 1003 р. Вбила його разом з п'ятьма монахами арка, що впала саме тоді, коли ключем відчиняли будинок. Празник св. Атанасія Атоського - 5 липня. Див. його життєпис в Аnal. Воllandiana 1906, т. 25, с, 5-89.

[36] Преподобна Марина - її празник Латинська Церква святкує 17 липня, Грецька - 12 лютого. Вона, правдоподібно, походила з Битінії, жила у VIII ст. її батько Євгеній після смерти своєї дружини вступив до монастиря, але не міг пережити розлуки зі своєю донькою. Оскільки не відважився пояснити цього Ігуменові, справу влаштував так, що той був переконаний, ніби йдеться про сина Євгенія. Коли отримав дозвіл взяти в монастир свого «хлопця», переодягнув Марину хлопцем і дав їй ім'я Марінус. Коли помер її батько, мала сімнадцять років. Залишалась і надалі в монастирі й була зразком великої побожности. Коли її несправедливо звинуватили, що зґвалтувала якусь дівчину, піддалась дуже строгому покаянню. Щойно після смерти виявили її стать. Пор. АсtSanctorum (Воll.), липень т. IV. с. 278-287.

[37] Св. Антоній Великий вважається основоположником пустинного життя. Жив у Єгипті в 251-356 рр. Почувши євангельський поклик: Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною (Мт. 19:21), роздав убогим успадковане майно і відійшов до скелястої пустині Тива ди, між рікою Нілом та Червоним морем. Там жив самітньо в молитві та праці. Багато відвідувачів подивляли його аскетичний спосіб життя і наслідували. Ним захоплювався імператор Костянтин Великий і св. Атанасій, який написав його життєпис і причинився таким чином до вшанування св. Антонія у всій Церкві.

[38] Преп. Йоан Карпатоський - жив у VII або VIII ст. на острові Карпатос. Деколи згадується як єпископ, Іноді - як монах. Його твори у Гр. патр.,т. 82, с. 79 І-826.

[39] Св. Григорій Палата, або Солунський. Народився 1296 р. У 1346 р. став Солунським архієпископом. Помер 1359 р. Був прихильником гезихастів. Намагався дати їхньому вченню догматичну основу. Його тези про нестворене світло та про розрізнювання суті енергій у Бозі торкаються важливих проблем. Вони викликали жваві контроверсії. Його міркування, які довгий час на Заході неправильно розуміли й критикували, сьогодні чимало авторів представляє далеко позитивніше. Пор. твори або статті В. Лоського, А. Скріму та Меєндорфа.

Про феномен теофанії світла можна з користю прочитати твори, які написав Olivier Leroy,La splendeur Corporelle des saints, як і статтю цього ж автора, опубліковану в Revue du Carmel 1965, III, р. 184-205.

[40] Каліст Телікуд, або Антилікуда, жив у XV ст. Написав твір Гезихастська практика, уривки з якої містяться в Добротолюбії.

[41] Йдеться про парову купальню, яку будували за хатою.

[42] Четверик - давня міра об'єму, яка відповідає приблизно 26 літрам.

[43] Місто в центральній Азії (теперішньому Узбекистані), заселене мусульманами.

[44] Св. Макарій Єгипетський, або Макарій Великий (300-390) був 60 років пустинником у Скетській пустині. Походив з горішнього Єгипту і був учнем св. Антонія. З творів, виданих піл його іменем, йому, правдоподібно, можна приписати тільки Послання молодим монахам (Гр. патр., т. 34, с. 405-410), знане з Уст. П'ятдесят проповідей, які складають 34 том Грецької патрології (Міgnе), викликали багато дискусій і загально вважаються апокрифічними.

[45] Преп. Марко Подвижник, помер приблизно 430 р. Автор аскетичних писань. Жив на початку V ст. Був учнем св. Йоана Золотоустого, ігуменом монастиря в Галатській Анкирі, згодом - пустельником в Юдейській пустині. Марко Подвижник був прихильником тверезого й справжнього подвижництва. Залишив по собі дев'ять аскетичних творів, з яких найзнаніший De lege spirituali та дві догматичні праці, з котрих одна спрямована проти несторіянів.

Твори у Гр. патр. (Міgпе), т. 65, с. 1905-1140.


[ Cкачати книгу: "Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві" ]

Купити книгу: "Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!