Нетипове одужання

Повернутися до змісту книги "Я поспішаю жити"

Гілки молоденької яблуні, уквітчані білим цвітом, тремтячи від весняного вітерцю, торкаються шибки, і веселий пташиний щебет, що долинає через глухо зачинене лікарняне вікно, нагадує нам, що надворі буяє весна. Хочеться чимдуж вирватися з похмурих стін лікарняної палати, забути про біль і страждання, вдихнути на повні груди свіжого повітря. Але... Прогнози лікарів невтішні: стан моєї маленької дівчинки погіршується, медики губляться у здогадах щодо діягнозу і кажуть, що за останні кілька місяців не пригадують дитини у такому важкому стані.

Ще кілька днів тому моє дитя весело чеберяло ніжками, тішачись весняними кульбабками, а тепер, зблідле і виснажене недугою, лежить на ліжку в гарячковому забутті.

-І що це за напасть така? - скрушно хитає головою санітарка, прибираючи в палаті. - Мабуть, доведеться зустрічати вам Великдень у лікарні.

-Не може так бути, що ні з того, ні з сього дитина захворіла, - категорично стверджує старша пані, що прийшла відвідати свою хвору племінницю. - Не инакше, як "поробив" хтось.

- Треба вроки зняти і сорочечку дитячу до ворожки занести. І вам раджу, - простягає вона мені газету із рекламою "знаних цілительок". - А то, знаєте, ті лікарі ще до гіршого доведуть...

Кажу у відповідь, що лікарі роблять усе, що від них залежне, що треба покладатися на Бога, а не на сумнівних "цілителів", що, можливо, наші хвороби і випробування - це Божий допуст, шлях до очищення душі, до глибшого розуміння сенсу життя, дарованого Богом, до зміцнення віри...

Я промовляю ці слова із запалом і вірою, незважаючи на скептичне налаштування жінки. Але тут у палату приходить лікар.

- Аналізи в дитини просто загрозливі, - повідомляє він мені. - Ми не хочемо вас лякати, але...

Моя віра у ту ж мить розчиняється у всеохопній паніці. "Що, що вартують ці всі чергові, завчені фрази про сенс страждань? - бунтується моє серце. - Який сенс у тому, щоб маленька дитина так страждала, і ніхто не міг зарадити цьому? Чому, чому, чому?" - терзає запитання. І раптом з якоїсь незнаної глибини виринає: "Не запитуй: "Чому?", а стверджуй: "Нехай буде воля твоя"".

Я повторюю ці слова спочатку автоматично, гарячково, то пошепки, то вголос, немов закликаючи себе саму віддати все у Божі руки. Повторюю раз, удруге, втретє. І відчуваю, що поволі заспокоююся.

Згадую 90-й псалом, хоч давно вже не промовляла його, і на диво, відновлюю у пам'яті перші рядки:

"Ти, що живеш під Всевишнього покровом,

що у Всевишнього тіні пробуваєш,

скажи до Господа: "Моє прибіжите

і моя твердине,

мій Боже, на котрого я покладаюсь".

Він бо спасе тебе..."

З цими словами поринаю у недовгий сон.

Уночі стан моєї дівчинки погіршується, і ми кличемо священика, щоб уділив їй таїнство єлеопомазання. Я, тамуючи сльози, теж готуюся до св. сповіді та св. причастя, бо не знати, коли тепер зможу піти до церкви.

Вчорашній панічний страх минув, я мовби в якомусь забутті.

- Моліться! - простягає священик після уділення тайн текст молитви за недужих.

"Зі сльозами на очах кличу: Ісусе, оздорови мою дитину... - читаю я. - Але не моя воля, а Твоя свята воля нехай діється, як Ти хочеш цю дитину покликати до Себе, я в покорі піддаюся Твоїй святій волі..."

- Ні!! - кричить при цих словах молитви усе моє єство. І сльози затуманюють увесь білий світ. - Ні, Господи, я не готова віддати її Тобі, я не готова! Чому моя маленька крихітка має вмирати, чому?

"Не запитуй: "Чому?", а стверджуй: "Нехай буде воля твоя"", - знов виринає з якоїсь підсвідомої глибини, і я, намагаючись перемогти біль своєї душі, через силу повторюю: "Ти, Ісусе, обдарував мене цією дитиною, тож, якщо бажаєш, я... готова, як Авраам, Тобі її віддати. Нехай діється Твоя свята воля... Лише молю Тебе, Ісусе, Боже мій, укріпи мене, щоб я не впала під тягарем болю, а вистояла у терпеливому піддані твоєї волі..."

Після уділення тайн несу доньку на крапельницю - дворічна дитина дуже важко переносить цю довгу і болючу процедуру. Біля розп'яття, що чиясь дбайлива рука уквітчала у лікарняному кутку, пошепки кажу. "Проси у Бога здоров'ячка, Андріяночко, проси, щоб тебе не боліло". І сльози знову застилають мені зір... Але - о диво! - моя виснажена маленька дівчинка, що вже багато годин перебуває у важкому, хворобливому напівсні і не реагує на жодні слова, раптом підводить голівку і кволо махає ручкою: "Дай, Бозю..."

Радість охоплює моє серце. Бог вислухав мої молитви! Бог врятував мою маленьку, він повернув мені її, як Авраамові його сина. Хоч Авраам, не роздумуючи, пожертвував свою дитину, а мені коштувало таких зусиль сказати: "Нехай буде воля Твоя"...

.. .Андріянка, на подив медсестер, напрочуд легко відбуває усі виснажливі процедури, а по поверненні до палати міцно й спокійно засинає. Через кілька годин прокидається, підводиться з ліжка й уперше за останні дні усміхається...

Минає ще кілька днів, і ось лікар приносить нам радісну звістку: результати обстеження добрі, можете виписуватися... Але, треба бути до всього готовим, можливий рецидив, бо перебіг хвороби був якийсь незвичайний, одужання нетипове...

Але мене вже не лякають ці лікарські сумніви. Я знаю причину цього "нетипового одужання"!

- Дякувати Богу! Будемо святити пасочку удома, - цілую порожевілі щічки своєї крихітки, і вона радо усміхається.

Я відчиняю вікно, і палату наповнюють весняні пахощі, пташиний спів і білий квіт, що облітає з молоденької яблуньки.

... Подякувавши лікарям, звертаюся з молитвою до Господа - дякую за послані випробування, що зміцнили віру, і за чудесне зцілення.

Виходимо надвір і серце наповнюється невимовною радістю. Здається, з нами тішиться уся природа, що своїм буянням трав готується до світлого свята Воскресіння Господнього.

Люба Сосяк, 33 роки, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Я поспішаю жити" ]

[ Купити книгу: "Я поспішаю жити" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!