Книги на сайті TrueChristianity.Info - І віддають його Богові Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Божий дарунок
Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу.                А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм.                Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                Також сказано: Хто дружину свою відпускає, нехай дасть їй листа розводового.                А Я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу. І хто з відпущеною побереться, той чинить перелюб.                Ще ви чули, що було стародавнім наказане: Не клянись неправдиво, але виконуй клятви свої перед Господом.                А Я вам кажу не клястися зовсім: ані небом, бо воно престол Божий;                ні землею, бо підніжок для ніг Його це; ані Єрусалимом, бо він місто Царя Великого;                не клянись головою своєю, бо навіть однієї волосинки ти не можеш учинити білою чи чорною.                Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого.                Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба.                А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу.                А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому.                А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві.                Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього.                Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога.                А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує,               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
І віддають його Богові
   

Повернутися до змісту книги "Божий дарунок"


Хочу поділитися з вами своею радістю. Радію за сина. І водночас за себе. За те, що колись зробив у житті слушний крок — не вагаючись віддав його Богові. Протягом довгих років пишу щоденник, бо маю надію колись відчитати своє життя, щоб зрозуміти...

04.02.1998

Кікабідзе співає на всі обшири колишнього Союзу "Моє життя — моє багатство". Моїм єдиним набутим у житті скарбом є мої діти. Вони багато чого мене навчили. Через них ближчими стали мої стосунки з Богом. Діти — найперші мої вчителі. Нічого поганого в тому не бачу, аби вчитись у дітей.

Син Орест. Хіба таким я був у його віці? Не спокушає його чарка, не курить і не вживає наркотиків.

У Бога і я, звичайно, вірив. Вірив завжди, відколи себе пам'ятаю. Найбільшою була моя віра в "ангела-хоронителя", який, як свято переконаний, завжди біля мене. Повсякчас вдячний рідним за те, що посадили в моєму серці стебельце віри, яке зростало в складних умовах безбожницької тоталітарної системи. Син не просто віруючий. Він — практикуючий християнин. Це майже недосяжна для мене висота. Можу й нині собі дозволити пропустити недільну літургію, і сумління не дуже буде мене гризти. Він же — ніколи. Як не вийде піти йому на одинадцяту до однієї церкви, то обов'язково піде на другу годину до иншої. Як то важливо, що дитина змалечку оцерковлена! Та й у наших стосунках годі доглянути оте звичне розмежування батько-син. Немає й натяку за якесь підпорядкування чи безумовний послух лише тому, що я — батько, отже, мене неодмінно треба слухати. Ніколи не прагнув через послух обмежити його людську свободу, пам'ятаючи нагадування Хайдера, що "свобода — це властивість людини". Після важких духовних змагів я набув вміння прийняти свободу иншої людини. Прийняти як заповідь. Великий експеримент філософа Мамардашвілі, якого серед сучасних поважаю найбільше, переконав мене, що не буває "маленького наступу на свободу", що це завше погіршення людської властивости. Можу з гордістю сказати, що мої діти росли вільними.

У нас із сином і дочкою спільне гобі — далекі велосипедні мандрівки. Насправді мої діти й не знали слова "кататися" на велосипеді. Катались вони хіба тоді, коли об'їжджали своїх "норовистих коників". А тільки побачив, що міцно сидять у сідлі, зайняли місце в колоні й вирушали у мандрівки по озерах і лісах, далеких і близьких околицях. Улітку практикували кількаденні маршрути чи то по замках, паломницьких місцях, а чи й попросту їздили, аби більше запізнати Тернопільщину чи Волинь. Усе літо проводили на колесах, у наметах, при щоденних вечірніх ватрах. Панували в нас розуміння й гармонія, взаємна турбота. І не тільки як брата за сестру чи батька за сина, а як членів команди. Були ми доброю командою. Щем гіркий у серці, коли кажу "були". На жаль, навіть найкращі хвилини колись та минають. Першим із команди вибув Орест.

- Мені це нецікаво, — заявив, — їдьте без мене.

Ми з донькою не могли опам'ятатися. Як можуть бути нецікавими мандрівки, те, чим ми живемо цілий рік? Та домогтись якогось иншого пояснення так і не зуміли. Орест умів "присмачити" свою відмову:

- Я дуже люблю свою хату. Мені тут добре. Не хочеться нікуди їхати.

Великою була їхня любов до родинного гнізда. Майже весь ліцейний курс (донька була першою випускницею Греко-Католицького ліцею) роз'їхався на подальші богословські студії за кордон. В Юстини, однієї з кращих випускниць, безумовно, теж було запрошення, але й гадка покинути домівку в неї ніколи не з'являлася. Тепер і син... Важко усвідомлювати, що твій син окремішня, цілком не схожа на тебе особистість, якої ти й зрозуміти не можеш.

12.06.2000

Маю проблему з Орестом. Не впізнаю його. З життєрадісного веселого, компанійського хлопця враз став байдужим, замкнувся в собі, тижнями не виходить із хати. Перестав відвідувати Товариство студентів-католиків й до молитовної спільноти стежку забув. Тихий бунт супроти Церкви, релігії чи й Бога взагалі? Коли стривожена рідня намагається з'ясувати, у чому ж річ, відповідає: "Не цікаво", "це не моє", "мені там нудно". У мене з дива квадратіють очі. Уперше не хоче бути ширим ні зі мною, ні навіть зі старшою сестрою, з якою вони від маленького "не розлийвода". На сімейній раді "списуємо" це на "перехідний вік" (бо ж сімнадцять!) й залишаємо у спокої, не роблячи з цього трагедії.

16.11.2000

Не знаю, як викласти на папері те, що сталося. Увечері, коли повернувся додому й зайшов у ванну, помітив, що дружина запирає рукав Орестової сорочки. Вода була червона.

- Що трапилось?

- Він нічого не говорить. Чекає на тебе. Лежав у ліжку. На подушці виднілись лише

його великі очі, був такий блідий, що обличчя злилось з білизною подушки. Усе ж помітив на ньому свіжі подряпини, нерухому забинтовану руку.

- Що трапилось, сину?

- Порізався.

- Я це сталося?

- Тобі розкажу, але нікому більше не кажи.

- Гаразд. Не скажу.

- Це я сам. Я хотів себе вбити. Порізав собі жили.

-Чим?

- Лезом.

- Де, як?

- У Брюховичах у лісі. Заліз у хаші. Вибрав місце, аби не могли мене знайти. Розрізав руку на зап'ясті. Ліг і чекав смерти. Досить довго так лежав і не помирав. Потім у голові ніби проясніло, і я зрозумів, що не хочу помирати. Побіг через хащі до дороги. Був увесь закривавлений, можливо тому жодна машина не зупинялась. Урешті, коли я вже добряче таки стік кров'ю і ноги стали слабкі, мав ватні, зупинився якийсь таксист, який і довіз мене на Топольну, в лікарню. Я був у шоці. Нараз почав жартувати. Сипав лікарям анекдоти... Наклали шви. Радились між собою, чи не повідомити міліцію, чи не зателефонувати в "психушку". Та мій "чудовий настрій" й, напевне, анекдоти, якими, не перестаючи сипав, вочевидь переконали їх, що це справді випадково, нещасний випадок...

Шок у сина не минув, коли прийшов додому. Дружина схвильовано допитувалась, чи, бува, не п'яний. Був дуже збуджений, хоча тверезий...

- Причина. Скажи, навіщо? Що сталось?

- Нічого. Попросту не бачив ніякого змісту в цьому житті.

- Чому залазив у хащу, чому хотів, аби тебе не знайшли? — сипав запитання, не розуміючи й навіщо, бо ж цілком не це, не всі ці дрібні деталі були головним.

- Не знаю, гадав, що так краще.

- А як би ми з родиною мали довідатись про все, що сталося?

- Вам я залишив записку в порохотязі. У суботу, коли прибирання, ви б знайшли.

- Чому вирішив залишити нас у такому довгому невіданні?

- Гадав, що так ліпше. А узагалі не знаю.

Орест — самогубець? Неймовірна й найболючіша річ з тих, які можна було придумати. Від тієї вістки тепер в мене мало не шоковий стан, не можу отямитись, зібратись з думками. Звичайно, таємницю сина я нікому не відкрию. Навіщо травмувати рідню? Й сам Орест не хоче. Можливо, з часом він надумає комусь відкритись, пояснити мотиви свого вчинку...

19.11.2000

Вбачав у скоєному лиш руку диявола, якого син так необачно допустив до себе. Нині Господь мені відкрив, що Він допустив це! Чим, зрештою, знову ж явив свою милість: за зраду, за відхід покарав відразу. Допустив. Дозволив дияволу робити свою справу, але в останню хвилину врятував свою дитину. Явив свою безпричинну милість.

Пригадав, що у переддень того вчинку висварив його за те, що не зробив фотографій і не відніс у "Політех" документи. Майже одразу ж прийшов до мене з вибаченнями і визнанням своєї вини. Нині розумію, що, спланувавши самогубство, вибачався авансом, "шкодував мене", аби опісля в мене не було причин звинувачувати себе в його смерті...

21.11.2000

Другий день намагаюсь пояснити Орестові, що причина його гріха в тому, що забув про Бога. Вирішив розпорядитись своїм життям, ніби був його власником. Що й на себе узяв надто багато, оцінюючи свою реалізацію чи нереалізацію в цьому світі. Забув про те, що по волі Бога він тут, на землі, й лише Бог знає його місію. Й таким чином він хотів перекреслити Божий план щодо себе.

Що є почутим із того, що ми говоримо? Які слова з тих, які відпускаємо у світ, доходять за призначенням? Особливо до рідних дітей? Думаю, не дуже багато. А ще коли слова ті гучноголосі, то всі вони йдуть у рінь! Тому намагаюсь не надто багато говорити, радше самому собі щось витлумачити в його діях. Звичайно, можна вдатись до психоаналізу й в його дитинстві шось-таки накопати... Але, як на мене, недолік усіх психоаналізів за участю "профі" у тому, що свій аспект вони бачать навіть не головним, а "єдиним". Та й дуже це однобокий підхід. Можливо, причина десь ближче до поверхні. Можливо, дуже вразило його те, що самотужки не зумів вступити до університету і порівняно зі старшою сестрою, — без п'яти хвилин магістром, — виглядав досить блідо.

Заявляв, що не прагне бути лідером, не любить бути в центрі уваги. Та скільки в цьому всьому правди? Пригадую, минулого року, коли донька проводила реколекції для "Віднови" у Підкамені, вирішив зробити дітям приємну несподіванку, засвідчити, що турбуюся про них. Навантаживши свого спортивного велосипеда фруктами й "смаколиками", заїхав до них.

Реколекції Юстина мала проводити разом зі священиком. Але отця чомусь не було, то увесь тягар відповідальности звалився на неї. Воно б усе нічого, бо мала вже чималий досвід у веденні реколекційних занять, але їй, як зізналася по секрету, страшенно заважав Орест. Просила тоді вплинути на нього. Хотів бути в центрі уваги, де треба й не треба вставляв свої коментарі, заохочував хлопців уночі порибалити, робив ще й инші "геци". Мета була одна — сконцентрувати на собі всю увагу. Коли ж приїхав ще і я, стало зрозуміло, що уваги довколишніх, якою Орест так дорожив, йому перепаде ще менше. Тоді він скипів.

Уперше побачив його в стані, близькому до істерики. Поставив мені ультиматум: "Або ж ти поїдеш звідси, або я". Не хотів травмувати юначого егоцентризму, поїхав.

Юстина при всіх йому докоряла. Лесь відтоді він і дав відчути, що відкрито вороже ставиться до моїх із дочкою ангажувань у Церкві. Згодом це переросло у бунт. А можливо і не тоді, але чогось згадав саме той фрагмент. Власне відтоді почав уникати й Товариства судентів-католиків і нашої молитовної спільноти.

01.12.2000

Ореста все ще не "прорвало", ще не вийшов зі "ступору." Коли сьогодні запропонував йому зустрітись зі знайомим психологом, аби дещо почути про психологічний аспект суїциду з уст фахівця, категорично заперечив:

- Він побачить мою руку в бинтах і про все здогадається.

Отож учинку свого соромиться. Хоче, аби він став його таємницею.

Нині таки здали документи до університету. Готується до змагань із дзюдо. Поставив йому одну вимогу:

— Висповідайся. Орест скривився.

- Мені, сину, буде так легше... Якщо вирішив жити, то давай будемо жити.

20.12.2000

Нині бачу, що мав рацію, коли два роки тому не поїхав в Індію, хоча й запрошення було у Вріндаван, духовну столицю індуїстів, місто моєї юнацької мрії, і гроші обіцяли чималі за розпис храму... Не було б біля сина мене саме тоді, коли йому був найбільше потрібний.

- Нас із тобою нічого доброго не чекає, -якось сказав сестрі.

Отже, цілком не задоволений станом справи. Так хочеться йому допомогти: купити найкращий комп'ютер, віддати на платне навчання, навіть знайти дівчину, з якою міг би пережити перше кохання... Знаю, що дурня то все. Бо що буде, коли курчатку "допомогти" у час, коли прокльовується зі шкарлупи? Зі шкарлупи його витягнемо, тільки от жити йому недовго. Не можна втручатися в жоден природний, Богом запрограмований процес, корегувати його... А непрошені думки струменять у голову. Як важко споглядати їх з позиції пасивного свідка... Дитина спинається на ноги і йде. Вона падає, набиває ґулі, але ніхто силоміць не кладе її у візок, бо инакше вона ніколи так і не навчиться ходити.

25.12.2000

Якось знову змусив мене понервувати, пішовши на всеньку ніч у комп'ютерний клуб. Учора зробив те саме, міг хоч би зателефонував, що затримується.

Чим більше я роздумував, аналізував, тим більше доходив висновку, що безсилий у тій ситуації, не можу її не те що проконтролювати, а бодай зрозуміти. Але це також була Божа ласка, бо водночас приходило до мене глибоке розуміння, що син мій передовсім є дитиною Божою, Господь має щодо нього свій особливий план. Поки-що я не можу його збагнути, і мені слід набратися мудрости й не намагатися будь-що пізнати цю таїну. Якщо це справді Боже, залишу його Богові! Не можу сказати, що таке рішення далося мені легко. Не раз були в мене сумніви, а то й морок прокрадався в душу. Можливо, я попросту не зміг відімкнути замка, на який було закрите серце Ореста, й піддався?

Розповів усе духівнику.

- Гріхом радше є твій сумнів. Господь підказав тобі рішення. Навіщо ж іще чекати віщувальних снів? Не перетворюй своє життя в залу очікувань. Може статись, що потяг тут більше ніколи й не зупиниться, — такі сказав він слова.

03.04.2001

Нині на спільній молитві спільноти мовив:

- Господи, у своїй безконечній довірі віддаю Тобі свого сина. Не можу більше сповнювати щодо нього свого батьківського обов'язку. Хай здійсниться свята Твоя воля в тій дитині.

То було дуже зважене й свідоме рішення. Я спробував усе і зрозумів, що в жодному разі не контролюю ситуації. Єдиним розумним виходом було віддати її під опіку Тому, хто може нею володіти.

01.06.2002

Таке враження, що відтоді, як вручив сина Богові, час почав минати швидше. Гадаю собі тепер, що саме я був тією загатою, непотрібною дамбою на шляху ріки, яка ще у зародку мала своє, визначене русло. Подій багато і різних відбулось відтоді. Син став студентом. Упевнено крокує своєю (ні, не дорогою) вузькою стежиною, яку обрав у житті. Його царина — творення комп'ютерних програм. Невтомно вдосконалюється у своєму фаху. Йому вже пропонують досить високоплатні посади. Часами підробляє, бо життя наше ніколи не було у достатку, але нікуди не заангажовується на постійно. Відразу видно, що це людина, яка добре знає свою мету й впевнено до неї йде.

17.06.2003

Почав я свою оповідь із радости, з того, що потішило моє батьківське серце. Якогось вечора Орест мовив:

- Тату, маю одну ідею. Чи не хотів би ти її вислухати й оцінити?

Звичайно ж, радо погодився. І син розповів мені про те, що розробив програму, як оживити християнське життя в краї. Запропонував створення безоплатного, вільнодоступного, а головне — християнського інтернет-порталу, де люди могли б знаходити цінну й потрібну для них інформацію, що стосується всіх аспектів християнського життя як у нашій країні, так і за її межами. Було там передбачено й дошку оголошень, яка б давала вичерпну інформацію про події в християнському світі, передусім в нас, в Україні. На базі порталу можна було б видавати незалежний християнський журнал, у якому б публікували праці всі охочі. Головне, що публікації не були б лімітовані розмірами (газети та журнали мають таке обмеження), а також тексти, окрім української, подавались би і мовою оригіналу. Було тут і формування каталогу християнських та всіх инших організацій і установ, діяльність яких пов'язана з тематикою порталу (їхня структуризація та детальний опис діяльности). Ті, які не мають можливости відкрити власний веб-сайт, зможуть безоплатно вмістити свою сторінку на порталі, розповісти про себе й свою діяльність, залучити нових членів. А ще люди часто мають чимало запитань, а відповіді на них можуть знайти рідко. Аби вирішити ці проблеми, на сторінці працюватиме християнський форум, де будь-хто може поставити запитання і так само будь-хто може на нього відповісти.

- Але ж це може бути дуже некомпетентно, -заперечив я, — коли відповідатимуть усі, кому заманеться.

- От ти про що. Ні, цензури будь-якої тут не буде. У тому й суть, що ти можеш висловити будьяку думку, навіть якщо вона дещо суперечить здоровому глузду. В тому немає жодної біди. У роботі на форумі будуть залучені експерти — фахівці з богослов'я та філософії. Відповідь звичайного учасника форуму може бути некомпетентною, але відповідь експерта буде завжди компетентною й обґрунтованою. Тим і привабливим буде наш форум, що можуть у ньому брати участь усі зацікавлені люди, тобто процес обговорення ніколи не буде одностороннім.

Ще вільнішим буде спілкування у християнському чаті. Спілкування в реальному часі має багато переваг. Якщо у вас немає часу взяти участи у форумі, то на чаті майже завжди знайдете співрозмовника. У чаті братимуть участь і більшість експертів. Отож ви завжди зможете поспілкуватись зі справжніми фахівцями.

Я аналізував сказане, ставив запитання, але чітка продуманість і велика виконана робота лише захоплювали. Орест пропонував комплексне вирішення всіх питань, над якими я довго й безрезультатно бився (хоча б видання незалежного мирянського журналу!), не знаходячи розуміння у тих людей, які цю ідею могли підтримати. Ідея християнського порталу була добра тим, що її втілення не потребувало б якоїсь особливої підтримки, затрат великих коштів. У випадку, коли б ніхто тією ідеєю в Церкві не зацікавився, вона цілком могла б втілитися як приватна ініціятива.

Я шукав вихід для свого сина, боліло серце, що він залишається байдужим до моїх справ. А тут він сам знайшов можливість розв'язати мої проблеми. Мені потрібно було багато часу, аби осмислити кожен запропонований моїм "семирозумним" сином пункт. Усі вони були добрі, тож важко було з чимось не погодитися. Радість наповнювала мою душу. Я таки не знав свого сина. Гадалось мені, що всі християнські проблеми для мого сина чужі, а він у той час їх летально обдумував, ними займався. На якусь хвилю і я забув, що син мій був не сам, що перебував під найкращою у світі опікою...

Осяйний і радісний, прийшов тої середи на спільноту. Щиро дякував Богові за сина, за ту велику роботу, яку не під силу мені зробити самому. Ще раз переконався, який результат може бути в людини, яка з найбільшою довірою, без тіні страху доручить Богові те, що не може зробити чи вирішити сама. Голосно звучала наша "Осанна" у стінах Католицького університету, де ми проводимо свої зібрання. А ще ми обговорювали проект, розмірковували, хто і що міг би з нас зробити. Гадаю, то був один із найщасливіших днів мого життя.

[ Cкачати книгу: "Божий дарунок" ]

Купити книгу: "Божий дарунок" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!