Книги на сайті TrueChristianity.Info - «Крута» бабця Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Усе вирішує серце
Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся.                Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу.                Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!                Хто ж із вас, коли журиться, добавити зможе до зросту свого бодай ліктя одного?                Тож коли ви й найменшого не подолаєте, то чого ж ви про інше клопочетеся?                Погляньте на ті он лілеї, як вони не прядуть, ані тчуть. Але говорю вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них!                І коли он траву, що сьогодні на полі, а взавтра до печі вкидається, Бог так зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!                І не шукайте, що будете їсти, чи що будете пити, і не клопочіться.                Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно.                Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
«Крута» бабця
   

Повернутися до змісту книги "Усе вирішує серце"


Дедалі складніше мені долати щодня оті триста метрів від моєї хати до школи - даються взнаки хворі ноги.

- Та облиште ви вже ту школу! - радить дехто мені, - відпочиньте на схилі літ, все-таки понад вісімдесят років...

А я не можу сидіти вдома, не звикла, хочеться бути між людьми... У школі - галас, сміх, рух.

- Пані Ганю, будь ласочка, ще не дзвоніть на урок, я ще не списав математику! Я вам поможу підмести після уроків!

- Е ні, голубчику, тут «блат» не поможе. Уроки треба вчити!

Дзвінок розганяє учнів по класах. У шкільних коридорах стає тихо, і я поволі беруся до свого прибирання. Люблю, щоб все було чисто, акуратно, доглянуто. Можу хіба що якоїсь павутинки десь не добачити, а так скарг на мою роботу ніяких, хай хоч хто перевіряє.

А на перервах ще й, бува, за дисципліною помагаю стежити, чи в шкільному буфеті щось підсоблю.

Мене діти жартома «дирехторкою» називають.

Минулого року послизнулася у школі на мокрій підлозі, невдало впала і зламала ногу.

- Оце лихо, - бідкалася мама одного учня. - Це ж треба, щоб двоє одночасно зламали ноги - ви і директорка.

- Та ні, з директоркою, слава Богу, усе гаразд, - кажу їй. - Хто вам таке сказав?

- Та мій Роман прийшов зі школи й каже: «Біда сталася. Пані директорка зламала ногу. Як тепер в школі буде без неї?»

А то він так про мене. Діти мене люблять, допомагають... Не могла я дочекатися, поки гіпс знімуть, нога зростеться.

Хірург дивувався: «Ви що, ще думаєте на роботу вертатися?»

«Аякже, - відповідала я. - Ще чуюся в силі! До дев'яносто попрацюю, а там, як Бог дасть.»

Жартувала, звичайно, бо роки беруть своє. Але встану рано, помолюся, поговорю зі своїми дітьми - їхні знимки в мене столі, витру сльози, і вирушаю поволі до школи...

По дорозі молюся. За дочку, за сина, яких Господь вже забрав до себе. Багато втрат і болю було в моєму житті, а смерть дітей пережити найважче.

Як мені з ними, малими, було скрутно колись! І все гадалось: «От підростуть, життя налагодиться, заживемо щасливо». А щастя чомусь мене обминало... Чоловік дуже пив, а як був п'яний - геть знетямлювався. Врешті це закінчилося великою трагедією. Якось, задурманений горілкою, взявся за рушницю і до мене. «Пристрелю!» - кричить. А мій тато кинувся захищати мене. Чоловік йому: «Відійди, бо й тебе вб'ю». Тато собою заслонив мене: «Як маєш за що - то стріляй». Не думав, що той вистрілить йому просто в груди.

Так в одну мить я лишилася без тата й чоловіка. Та куля для тата стала смертельною, а чоловіка за це вбивство ув'язнили на 11 років. Я залишилася сама з трьома дрібними дітьми, їздила в ту тюрму, возила передачі, все ж таки - мій чоловік... Думала, може, якось зміниться. А він, як відсидів термін, пішов жити до иншої жінки. «Подивися на себе, - каже, - як ти бідно й нещасно виглядаєш. Навіть плаща пристойного не маєш».

Мені тоді було дуже гірко на душі, бо й справді, ми з дітьми дуже вбого жили, не раз останнє, що в нас було, йому у в'язницю відвозили. А він, коли вийшов із тюрми, мав трохи зароблених там грошей і чувся паном.

Пам'ятаю, я ще просила його схаменутися, не йти. А потім сказала: «що ж, не я тебе залишила, а ти мене з дітьми лишаєш. І мене позбавив тата, і тепер своїх дітей позбавляєш. Але силою тебе не втримаю».

До останнього хотіла зберегти той шлюб, дітям - батька. Та не вдалося.

Так і не зійшлися ми більше. Вже потім, як була я на його похороні, мені розповідали, шо як вмирав у туберкульозній лікарні, то в маренні мене кликав «Ганю, Ганю!».

Хоч і багато лиха зазнала від свого чоловіка, але все простила у своєму серці. Тепер молюся за нього, бо хай там що, а пов'язані ми нашим шлюбом навік.

Незадовго по смерті чоловіка Бог забрав до себе середульшу дочку (вона, бідолашна, хворіла з дитинства), а потім - і син помер від раку.

Пам'ятаю, я щодня ходила на цвинтар і по дорозі просила: «Господи, поможи мені це пережити, дай мені сили!»

І от в той час в нашій сільській школі звільнилося місце прибиральниці і чомусь ніхто не зголошувався на нього. Я усе життя попрацювала медсестрою в лікарні, але жодної роботи не цуралася, та й у спорожнілій хаті не хотіла сидіти цілими днями (старша дочка із сім'єю живе далеко). От і пішла до школи - «дирехторкою» з прибирання..

І досі «дирехторствую». Між дітьми, між учителями, забуваю і про свої жалі, і про свої роки. Є така українська приказка: «Вдарю лихом об землю!» От я так все життя і намагаюся. Жартую собі, що вдаряю по лихові то віником, то шваброю. Деколи згадаю собі своє життя, так тяжко стане на серці, туга зайде, але я не даю їй над собою панувати. Мерщій за роботу. Щось роблю і молюся. За мертвих, за живих. У мене ж родина величенька, і вже правнучку 15-річну маю! Прошу Бога, щоб тримав мене на дусі. І так ніби геть вимітаю, вимиваю свій смуток. А потім дивлюся: усе блищить, скрізь порядок, класи і коридори чистенькі. Діти, мов ті горобці, щебечуть, додому поспішають. І в мене на душі розвиднюється, також додому чимчикую, до свого городу. Його, як і школу не лишаю. І себе не занедбую.

Хоч і 80 вже мені минуло, і скрута з грошима деколи трапляється, але на фарбу до волосся, щоб сивину зафарбувати, чи на нову блузку до церкви завжди виділю якусь копійку. «Над вами, пані Ганю, роки не владні», - деколи мені кажуть. А я й справді ще чуюся молодою. Мені оце племінники «на замовлення» крем від зморшок подарували. На ньому пише «Для жінок від 40 років». От недавно, коли мене запитали, скільки точно років маю, то я й відповіла «Від сорока...»

Мобільним навчилася користуватися - школярі помогли розібратися в цій техніці. От недавно їду в маршрутці, а мій апарат задзвонив. Витягаю його зі шкарпетки - я, коли кудись їду, усе його в шкарпетку кладу, щоб, бува, якийсь злодій не поцупив. Тай воно, знаєте, там, у шкарпетці, той апарат менше на здоров'я шкодить.

«Альо!» - кажу. Вся маршрутка реготом зайшлася. Ого, кажуть, яка бабця крута, з мобілкою у шкарпетці!

«А що ж ви собі гадали, - думаю, - і не просто крута бабця, а, щоб ви знали, директорка!»

Пані Ганя, Львівська обл.

[ Cкачати книгу: "Усе вирішує серце" ]

Купити книгу: "Усе вирішує серце" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!