Книги на сайті TrueChristianity.Info - Коляда у столиці Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Перо ангела
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Коляда у столиці
   

Повернутися до змісту книги "Перо ангела"


1990-і роки... У нас, у Галичині, вже звикли до широкого святкування Різдва Христового, яскравих вертепів і гучних колядок на площах міст. А от для Києва це все ще дивина. 1 ми зі своїм самодіяльним вертепом вирішуємо відзначити Різдво у столиці. Ми - це я, актор самодіяльного театру «Мета» та 14 дітлахів. Троє з них -9-річний Ромчик, 12-річна Уляна та 16-річний Остап - мої діти, решта - також діти учасників театру «Мета» та їхні друзі, що зорганізувалися у свій молодіжний театр «Нова мета». В активі цієї юної трупи вже дві вистави («Ромео і Джульєтта» та «За двома зайцями»), більшість учасників - члени відомих львівських хорових колективів. Усі діти змалку щороку беруть участь у вертепних дійствах, отож, сівши в поїзд, відразу починають колядувати, та так, що за три години жодного разу не повторюють тієї самої колядки!

Увесь цей співочий веселий гурт приймає наш знайомий - у крихітному передпокою його двокімнатного помешкання навіть не вистачає місця для взуття всіх колядників. Але діти не журяться браком місця - веселяться до півночі й ледве вкладаються спати. Наступні два дні ходимо колядувати до відомих українців, адреси яких маємо, заходимо до видавництва «Дніпро». Колядуємо на Хрещатику, в метро й автобусах -за це нас з нас не беруть платні за проїзд.

Ну а на третій день Різдвяних свят, коли столиця вже повертається у робочі будні, збираємося додому. Перед тим ще вирішую показати дітям Києво-Печерську Лавру. Тамтешній монах, побачивши нас, вигукнув: «Бесовское одеяние! Нельзя!» Довелося скинути усі наші вертепні костюми. Поскладали їх коло воріт, і аж тоді нас впустили. Походили печерами, поколядували тихенько біля мощів, вийшли з Лаври -надворі вже темніє. Сіли в метро, доїхали до кінцевої станції, а там - натовпи людей, усі повертаються з роботи. Я примостив дітей коло крамнички, велівши їм нікуди не йти, а сам почав дізнаватися, яким автобусом можна доїхати до помешкання нашого знайомого. «Ось-ось, якраз ваш автобус під'їхав», - підказали мені, і я дав вказівку дітям заходити до салону.

Але людей було багато, і наші вертепники відразу ж змішалися зі строкатою юрбою.

До поїзда залишалося три години - якраз встигаємо забрати речі і доїхати на залізничний вокзал.

Я вже подумки мріяв про відпочинок у поїзді, бо, правду кажучи, був дуже втомленим, аж тут до мене протиснувся схвильований Остап:

- Нема Ромка!

- Не може бути! - не йму віри я.

- Ні, таки нема!

Я гарячково шукаю по салону меншого сина, але коли на наступних зупинках салон стає майже порожнім, ми розуміємо: Ромчик таки загубився!

Виходимо усі на кінцевій зупинці, і приголомшені діти обступають мене колом, чекаючи від мене якоїсь відповіді. Я мовчу, не в змозі вирватися з якогось заціпеніння. Що робити, Боже, що робити? Вертатися назад? Самому чи з дітьми? Але так ми не встигнемо до поїзда. Та й невідомо, чи Ромчик й далі стоїть на тій зупинці. Вирушити на пошуки сина, відправивши інших дітей самих за речами і потім на поїзд? Але ж усі вони вперше у Києві, а раптом заблукають чи з кимось трапиться нещасний випадок? Ні, це не вихід. Але де вихід? Я гарячково продумую різні варіанти, і раптом розумію, що жоден з них не порятує ні мене, ні сина. І я подумки звертаюся: Боже, заопікуйся моєю заблукалою дитиною і цими дітьми. Допоможи нашим колядникам щасливо дібратися додому!

Мені здавалося, що я ось так стояв в оточенні мовчазних і переполоханих дітей лічені хвилини, але потім вони казали мені, що це було досить довго. На щастя. Бо, якби я не стояв на місці, а кинувся робити якісь відчайдушні кроки, невідомо, чи ми би щасливо знайшли одне одного.

Вийшовши із заціпеніння й опанувавши себе, підбадьорюю дітей. Я ще не знаю, що будемо робити, але на душі з'являється дивний спокій: усе буде гаразд. До зупинки підїжджає якийсь трамвай. Виходять кілька людей, і останнім на східцях порожнього салону з'являється... наш Ромко! У вертепі він грав роль діда. Отож мав поверх куртки мою вишивану лемківську сорочку, на голові - солом'яний бриль, а на обличчі -приклеєну бороду. І ось у всій своїй красі він постає на наші ясні очі, не в змозі від здивування нічого вимовити. Либонь, також не сподівався нас побачити. Як виявилося потім, загубившись в юрбі й не встигнувши сісти до автобусу, яким ми всі поїхали, Роман почав плакати. Хтось з перехожих, розпитавши його, куди має їхати, підказав, у який автобус сідати. Потім виявилося, що Ромчик сів все ж не на той транспорт. Нарешті його скерували на трамвай, і от він доїхав до останньої зупинки, де якраз стояли ми.

«Мене наче янголи скеровували», - говорив щасливий син, і я погоджувався з ним. Бо був впевнений: саме з Божою поміччю наші вертепники у повному складі змогли щасливо відбути свою подорож до столиці..

За кілька років наші вже дорослі «артисти» знову вирушили до Києва - на цей раз самі... Двоє моїх дітей незабаром стали студентами київських вишів. Звичайно, як і кожні батьки, ми хвилюємося за своїх синів і дочок. Це природно. Але водночас я твердо знаю, що усі ми перебуваємо під покровом Всевишнього. І у мить, коли стається щось таке, чому ти не можеш зарадити, у мить відчаю і гарячкових пошуків правильного рішення, варто просто зупинитися, звести свій погляд і своє серце до неба і віддати все в руки Господні.

Володимир Кривдик, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Перо ангела" ]

Купити книгу: "Перо ангела" ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!