Коляда у столиці

Повернутися до змісту книги "Перо ангела"

1990-і роки... У нас, у Галичині, вже звикли до широкого святкування Різдва Христового, яскравих вертепів і гучних колядок на площах міст. А от для Києва це все ще дивина. 1 ми зі своїм самодіяльним вертепом вирішуємо відзначити Різдво у столиці. Ми - це я, актор самодіяльного театру «Мета» та 14 дітлахів. Троє з них -9-річний Ромчик, 12-річна Уляна та 16-річний Остап - мої діти, решта - також діти учасників театру «Мета» та їхні друзі, що зорганізувалися у свій молодіжний театр «Нова мета». В активі цієї юної трупи вже дві вистави («Ромео і Джульєтта» та «За двома зайцями»), більшість учасників - члени відомих львівських хорових колективів. Усі діти змалку щороку беруть участь у вертепних дійствах, отож, сівши в поїзд, відразу починають колядувати, та так, що за три години жодного разу не повторюють тієї самої колядки!

Увесь цей співочий веселий гурт приймає наш знайомий - у крихітному передпокою його двокімнатного помешкання навіть не вистачає місця для взуття всіх колядників. Але діти не журяться браком місця - веселяться до півночі й ледве вкладаються спати. Наступні два дні ходимо колядувати до відомих українців, адреси яких маємо, заходимо до видавництва «Дніпро». Колядуємо на Хрещатику, в метро й автобусах -за це нас з нас не беруть платні за проїзд.

Ну а на третій день Різдвяних свят, коли столиця вже повертається у робочі будні, збираємося додому. Перед тим ще вирішую показати дітям Києво-Печерську Лавру. Тамтешній монах, побачивши нас, вигукнув: «Бесовское одеяние! Нельзя!» Довелося скинути усі наші вертепні костюми. Поскладали їх коло воріт, і аж тоді нас впустили. Походили печерами, поколядували тихенько біля мощів, вийшли з Лаври -надворі вже темніє. Сіли в метро, доїхали до кінцевої станції, а там - натовпи людей, усі повертаються з роботи. Я примостив дітей коло крамнички, велівши їм нікуди не йти, а сам почав дізнаватися, яким автобусом можна доїхати до помешкання нашого знайомого. «Ось-ось, якраз ваш автобус під'їхав», - підказали мені, і я дав вказівку дітям заходити до салону.

Але людей було багато, і наші вертепники відразу ж змішалися зі строкатою юрбою.

До поїзда залишалося три години - якраз встигаємо забрати речі і доїхати на залізничний вокзал.

Я вже подумки мріяв про відпочинок у поїзді, бо, правду кажучи, був дуже втомленим, аж тут до мене протиснувся схвильований Остап:

- Нема Ромка!

- Не може бути! - не йму віри я.

- Ні, таки нема!

Я гарячково шукаю по салону меншого сина, але коли на наступних зупинках салон стає майже порожнім, ми розуміємо: Ромчик таки загубився!

Виходимо усі на кінцевій зупинці, і приголомшені діти обступають мене колом, чекаючи від мене якоїсь відповіді. Я мовчу, не в змозі вирватися з якогось заціпеніння. Що робити, Боже, що робити? Вертатися назад? Самому чи з дітьми? Але так ми не встигнемо до поїзда. Та й невідомо, чи Ромчик й далі стоїть на тій зупинці. Вирушити на пошуки сина, відправивши інших дітей самих за речами і потім на поїзд? Але ж усі вони вперше у Києві, а раптом заблукають чи з кимось трапиться нещасний випадок? Ні, це не вихід. Але де вихід? Я гарячково продумую різні варіанти, і раптом розумію, що жоден з них не порятує ні мене, ні сина. І я подумки звертаюся: Боже, заопікуйся моєю заблукалою дитиною і цими дітьми. Допоможи нашим колядникам щасливо дібратися додому!

Мені здавалося, що я ось так стояв в оточенні мовчазних і переполоханих дітей лічені хвилини, але потім вони казали мені, що це було досить довго. На щастя. Бо, якби я не стояв на місці, а кинувся робити якісь відчайдушні кроки, невідомо, чи ми би щасливо знайшли одне одного.

Вийшовши із заціпеніння й опанувавши себе, підбадьорюю дітей. Я ще не знаю, що будемо робити, але на душі з'являється дивний спокій: усе буде гаразд. До зупинки підїжджає якийсь трамвай. Виходять кілька людей, і останнім на східцях порожнього салону з'являється... наш Ромко! У вертепі він грав роль діда. Отож мав поверх куртки мою вишивану лемківську сорочку, на голові - солом'яний бриль, а на обличчі -приклеєну бороду. І ось у всій своїй красі він постає на наші ясні очі, не в змозі від здивування нічого вимовити. Либонь, також не сподівався нас побачити. Як виявилося потім, загубившись в юрбі й не встигнувши сісти до автобусу, яким ми всі поїхали, Роман почав плакати. Хтось з перехожих, розпитавши його, куди має їхати, підказав, у який автобус сідати. Потім виявилося, що Ромчик сів все ж не на той транспорт. Нарешті його скерували на трамвай, і от він доїхав до останньої зупинки, де якраз стояли ми.

«Мене наче янголи скеровували», - говорив щасливий син, і я погоджувався з ним. Бо був впевнений: саме з Божою поміччю наші вертепники у повному складі змогли щасливо відбути свою подорож до столиці..

За кілька років наші вже дорослі «артисти» знову вирушили до Києва - на цей раз самі... Двоє моїх дітей незабаром стали студентами київських вишів. Звичайно, як і кожні батьки, ми хвилюємося за своїх синів і дочок. Це природно. Але водночас я твердо знаю, що усі ми перебуваємо під покровом Всевишнього. І у мить, коли стається щось таке, чому ти не можеш зарадити, у мить відчаю і гарячкових пошуків правильного рішення, варто просто зупинитися, звести свій погляд і своє серце до неба і віддати все в руки Господні.

Володимир Кривдик, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Перо ангела" ]

[ Купити книгу: "Перо ангела" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!