Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Листопад. - Житіє святого отця нашого Івана Милостивого, патріярха Олександрійського Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Листопад..
Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся.                Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу.                Погляньте на гайвороння, що не сіють, не жнуть, нема в них комори, ні клуні, проте Бог їх годує. Скільки ж більше за птахів ви варті!                Хто ж із вас, коли журиться, добавити зможе до зросту свого бодай ліктя одного?                Тож коли ви й найменшого не подолаєте, то чого ж ви про інше клопочетеся?                Погляньте на ті он лілеї, як вони не прядуть, ані тчуть. Але говорю вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них!                І коли он траву, що сьогодні на полі, а взавтра до печі вкидається, Бог так зодягає, скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!                І не шукайте, що будете їсти, чи що будете пити, і не клопочіться.                Бо всього цього й люди світу оцього шукають, Отець же ваш знає, що того вам потрібно.                Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Житіє святого отця нашого Івана Милостивого, патріярха Олександрійського
   

Місяця листопада в 12-й день

Святий Іван киприянин був родом, син князя Єпифанія, вихований з юності в доброму, мав закорінений у своєму серці страх Божий, що став йому початком премудрості. Ввійшовши в літа, примушений був батьками взяти жінку і народив із нею дітей. Але невдовзі спершу позбувся дітей, по тому й подружнього союзу відкинувся, бо спершу діти померли, по тому дружина вслід за ними пішла — так Бог зволив, щоб Іван позбувся рабства плотського, а прийняв життя духовне, вільний відтак став, дякуючи Богові. І відтоді без будь-яких перепон почав служити старатливіше Господу, в частій управляючись молитві і в усіх богодогідних справах, а найбільше милосердний та милостивий був до всіх, хто у злидарстві бідував. Завдяки таким добродійностям прославляв його Бог поміж людей і не тільки від рівних йому, але і від царя був пошанований та славлений. І коли престол Олександрійський без пастиря став, цар Іраклій, за Божим уладженням, пошанував цього Івана тим саном, і, хоча він і не бажав, одначе схилився прийняти освячення і став пастирем Олександрійської Церкви. Почав же пасти словесних Христових овець; насамперед подбав паству свою очистити від єресі, котра тоді почала розростатися спершу від такого собі Петра, що прозивався Фуллоном, і Кнафея, антіохійського псевдопатріярха, котрий дерзнув до трисвятого огудні докладати слова, кажучи: "Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, що розіпнувся за нас, помилуй нас!" — начебто божество в Господі нашому постраждало. Таку єретичну огуду знищив святий Іван, сам же повернувся до виконання заповідей Божих і на добротворення людям жебрущим та вбогим, і нікого не полишив марно й печально відійти від себе, але всім, що потребували милостині, подавав, усіх у скорботах утішав, не словом тільки, а ділом голодних насичував, голих одягав, полоняників на свободу викупляв, про хворих та чужинців турботу маючи, — і була щедрота його, як ріка, що ненастанно і щедро текла і всіх, що прагли від неї помочі, напоювала.

На початку пастирства свого прикликав економів церковних і доручив їм, кажучи: "Пройдіть усе місто і перепишіть мені панів моїх". Запитали його економи: "Хто є панами твоїми, владико!" Відповів патріярх: "Їх-бо ви убогими і жебраками називаєте, ото і є пани мої, можуть-бо мене прийняти під вічні покрови і подати всіляку поміч до спасіння". Пішли-бо економи і переписали всіх убогих, скільки їх на вулицях, і в больницях, і на гноїщах перебувало, і було число їхнє сім тисяч і п'ятсот, і всім тим Іван святий постановив од маєтків церковних денний оброк на прохарчування.

У той час перси воювали Сирію і святий град Єрусалим спалили, і взяли чесне дерево святого хреста, і багато християн у полон відвели. Тоді блаженний Іван послав кораблі із пшеницею та золотом викуповувати полонян і допомагати тим, що в бідах пробували, і багатьох таким своїм милосердям од полону та вуз на свободу вивів і від бід збавив. А оскільки не кожен міг приходити й приступати до нього безборонно, бо не про кожного, хто до нього приходив, раби його звіщали, через те вибрав собі два дні на тиждень, середу і п'ятницю, в які з деякими чесними [людьми] при церковних дверях сидів, даючи кожному, хто бажав, безборонний до себе прихід, потреби його вислуховуючи, суперечки, що між братією траплялися, розсуджуючи, і говорячи: "Коли мені до Господа Бога мого завжди безборонний є прихід, і бесідую, молячись до Нього, і прошу в Нього, чого хочу, то пощо не маю дати ближньому своєму безборонного приходу до мене", — нехай звістить мені свою кривду й потребу і просить у мене, чого хоче. Належить боятися Того, хто сказав: "Якою мірою будете міряти, такою відміриться вам". Коли ж траплялося блаженному, що до нього, коли так сидів, ніхто не приходив, ніхто не просив чогось у нього, тоді скорботний уставав і зі слізьми заходив у дім свій. Іноді його запитували деякі, пощо нарікає й печалиться. Відповідав їм: "Тепер смиренний Іван нічого не здобув ані не приніс Богові за гріхи свої". Блаженний же Софроній, друг його, утішав, кажучи йому: "Воістину сьогодні веселитися тобі належить, отче, бо вівці твої живуть мирно, без змагань та сварів, як ангели Божі".

Звістили йому якось будівничі церковні, що якісь дівиці, добре одягнені, посеред убогих стоять, милостині просячи, і запитали його: "Чи належить подавати милостиню тим дівицям, як і іншим жебракам?" Відповів патріярх: "Коли Христові ви є раби і смиренного Івана послушники, то подавайте, як Христос повелів, не дивлячись на лиця, ані не запитуючи про життя тих, що від вас беруть; знайте, що не своє даємо, але Христове, даваймо ж, як Він повеліває. Коли ж гадаєте, що не стачить маєтка церковного на таку численну милостиню, я вашого маловір'я не хочу бути причасником: вірую ж Богові, що коли б від усього всесвіту убогі прийшли до Олександрії, милостиню від нас узяти бажаючи, і тоді не обіднів би той маєток церковний".

І повідав їм на знищення маловір'я таку річ.

"Коли був у Кипрі, маючи п'ятнадцять літ, однієї ночі спав я, і явилася дівиця вельми красна і світло зодягнена, і вінка оливкового на голові мала. Ставши ж біля ложа мого, легенько штовхнула мене в ребра, і збудився я й побачив: не уві сні вже, але явно стояла переді мною. І запитав її: "Хто ти є і як дерзнула зайти до мене сплячого?" Вона ж, весело позираючи на мене очима та світлим лицем, тихими усміхненими вустами рече: "Я є старша дочка великого Царя і перша поміж дочками Його". Це почувши, я поклонився їй. Вона ж знову почала говорити до мене таке: "Коли візьмеш мене собі за друга, то я виклопочу тобі у Царя велику благодать і заведу тебе перед Нього, ніхто-бо перед Ним не має більше відваги, як я; я Його із небес на землю звела й учинила, що в плоть людську одягся". Сказала це і зробилася невидима. Дивувався пречудовному тому видінню і, розмірковуючи подумки, сказав: "Воістину Милосердя явилося мені у подіб'ї дівиці — про це свідчить вінок оливковий на її голові, котрий є знаменням милосердя. Свідчать і слова, мовлені від тієї дівиці: "Я, — сказала, — бога з небес на землю звела й воплочення учинила", бо Творець, бачачи людину, яка гине, захотів збавити її від погибелі, нічим-бо інший не зрушений був, тільки милосердям, і, прихиливши небеса, зійшов, милості заради, щоб помилувати творіння своє. А передусім милосердя до ближніх мати, і милостиню належить творити, коли хто хоче у Бога віднайти милість". Так подумки розмисливши, встав відтак і пішов до церкви сам, день уже світав. Ідучи, знайшов дорогою жебрака, голого, аж трусився від зимна, стяг із себе єдині ризи і дав їх тому злидареві, кажучи подумки: "Тепер пізнаю, чи істина є те, що бачив, а чи зваба", — і пішов. Перш ніж дійти мені до церкви, зустрів мене якийсь чоловік, у білі одежі одягнений, і дав мені в руки вузлика, у якому було зав'язано сто золотників, і сказав: "Прийми це, друже!" Я ж узяв із радістю, однак потім розкаявся, що взяв, кажучи: "Та ж не потрібно мені цього!" — і обернувся, бажаючи повернути тому, що мені дав, але при тому не побачив його, а, пошукавши ретельно, не знайшов. Тоді пізнав, що бачене істина є, а не зваба, і відтоді, коли що подавав убогому, хотів випробувати: чи воздасть мені Бог те, як каже, сторицею. Випробувавши кілька разів, переконався, що так воно і є. Нарешті мовив до себе: "Перестань, душе моя, випробовувати Господа Бога свого".

Ішов святий відвідати хворих (двічі чи тричі на тиждень ходив навідувати болящих), і один чужинець зустрів його та й попросив милостиню. Він-бо повелів слузі, щоб дав йому шість стрібляників. Узяв-бо срібляники той чужинець та й відійшов. Захотів-бо випробувати щедроту його, змінив ризи свої і побіг іншим шляхом. Зустрів блаженного Івана й молив його, кажучи: "Помилуй мене, пане, бо полоняник я є". Він же знову повелів дати йому шість срібляників. Слуга ж сказав патріярхові на вухо: "Владико, це той-таки жебрак, що взяв спершу шість срібляників". Патріярх же удав, ніби не чує, і повелів дати. Чужинець-бо взяв вторицею таку ж милостиню, знову змінив ризи свої і втретє на іншій дорозі зустрів патріярха і просив у нього милостиню. Слуга знову рече патріярхові: "Цей він є, владико, що вперше, а тоді і вдруге взяв по шість срібляників, тепер утретє просить". Тоді блаженний відповів слузі, кажучи: "Дай йому дванадцять срібляників, бо чи не випробовує це мене Христос мій?"

Один купець, багатство якого втопилося в морі, вельми зубожів і попросив святого, щоб допоміг йому, бо є у великій скруті. Святий же дав йому п'ять літрів золота. Він-бо, взявши золото, накупив усього багато і, сівши на корабля, рушив морем до іншого міста. Захвилювалося море, і вдруге потопив усе, тільки сам ледве живий урятувався із води. І прийшов знову до святого Івана, звіщаючи, що трапилося йому. Іван же рече до нього: "Мав ти інше золото, неправдою зібране, і змішав його із золотом церковним, яке я тобі дав, через це обидва загинули". І знову повторно дав йому золота десь так літрів на десять, але і втретє у злопригоді той купець постраждав, а вся купля його в морі загинула, і вже не смів являтися перед лице патріярхові, але сидів у домі своєму, ридаючи, посипаючи попелом голову свою і й бажаючи сам себе погубити. Довідався про це святий, закликав того купця і мовить йому: "Пощо знемагаєш од печалі, уповай на Бога, і не залишить тебе. Гадаю, що через те трапилося тобі таке, що мав ти корабля, неправедно узятого". Сказавши це, повелів дати йому церковного корабля, який був повний пшениці, і відпустив його. Купець же, взявши даного йому корабля із пшеницею, рушив морем, і раптово знявся сильний вітер, і понесло корабля в невідомий край. Побачив купець у видінні добродійника свого, святого Івана Милостивого, патріярха Олександрійського, який на кормі стояв і керував кораблем, став отож добронадійним, що його молитвами те безвісне плавання приведе до доброго кінця. Плив-бо двадцять днів і двадцять ночей, пристав до берега у Вританії, а був тоді у країні тій голод великий. І довідалися люди, що прийшов корабель із пшеницею до міста їхнього, зраділи вельми й почали купувати. Продав-бо купець той пшеницю добре, взявши за половину золото, а за половину чисте оливо. Повертаючись, побував у Декаполі, де хотів продати оливо, але побачив, що все воно перетворилось у золото, і, так збагатившись, із радістю повернувся до Олександрії і всім повідав дивне те чудо, що збулося милостинею та молитвою святого Івана.

Ішов якось святий до церкви, і приступив до нього чоловік чесний і доброродний, його ж бо маєтка злодії покрали, і втрапив у зубожіння велике. Помилосердствував щодо нього патріярх, що такий чоловік чесний та славний раптово від великого багатства у великі нестатки прийшов, сказав на вухо слузі, повеліваючи церковним економам, щоб дали тому чоловікові п'ятнадцять літрів золота. Побачили економи, що мало є золота у церковній скарбниці, не послухали повеління патріярхового і тільки п'ять літрів дали, а десять притримали. Коли повертавсь із церкви у дім святий патріярх, приступила до нього жінка одна вельми багата і славна й подала до рук його хартію, в якій написала, що дарує на церкву п'ятсот літрів золота. Прийняв-бо хартію патріярх і, прочитавши її, збагнув од благодаті Духа Святого, який у ньому жив, що не все дала жінка ота, що поклала в розумі своєму дати, — так Бог уладнав через те, що не все дали економи тому убогому чоловікові, якому Іван повелів дати п'ятнадцять літрів. Прийшов-бо додому, закликав економів і запитав їх: "Скільки дали чоловікові, злодіями обкраденому?" Вони ж збрехали, кажучи: "П'ятнадцять літрів золота, як повелів ти, владико".

Святий же викрив брехню, і скупість, і непослух їхній і рече їм: "Через вас забрав Бог тисячу літрів золота, бо та благочестива жінка хотіла дати нам тисячу п'ятсот, але оскільки ви не послухали мене й утримали десять, через те наладнав Бог жінку, щоб утримала тисячу. Коли мені не вірите, то самі звістіться про це". І, пославши, закликав чесну ту жінку, й перед іконами запитали її, кажучи: "Скажи нам, пані, скільки із любові своєї до Бога намислила ти до церкви принести золота?" Вона ж, бачачи, що не утаїться від святого її намір, мовила: "Воістину, владико, кілька днів тому написала на хартії подати у святі твої руки тисячу і п'ятсот літрів золота. Коли ж минули ті дні, розгорнула хартію і знайшла, що невідь-як загладжено тисячу, тільки п'ятсот залишилося. І помислила подумки, що не доброволить Господь більше як п'ятсот літрів віддати твоїй святині, — і учинила так". Це почувши, злякалися економи вельми й посоромилися, припали до ніг святого й просили прощення.

Якось через нашестя чужоплемінних стеклося багато люду до Олександрії — і учинився голод великий. Святий же Іван, живлячи без числа голодних людей, витратив усього маєтка церковного, ще й заборгував тисячу літрів золота. Був же один клирик, що пойняв другу жінку після смерті першої, і, не мігши більшого сану сподобитися, написав до патріярха таке: "Маю багато пшениці, яку всю через твої руки хочу віддати Христу, ще і золота сто і п'ятдесят літрів обіцяю, тільки учини мене дияконом". Святий же закликав його і докорив за святокупство, кажучи: "Пізнай гріха свого і бійся Гієзієвої кари, сильний Бог і без твоєї пшениці та золота живити нас у день голоду". Так тому клирикові говорив, і прийшов вісник, звіщаючи, що від Сикилії два церковні кораблі прийшли з великою кількістю пшениці. Це почувши, патріярх упав на коліна, дякуючи Богові, котрий не полишає тих, що уповають на Нього.

Згадаймо ж тут покірливість, смирення та незлоб'я святого Івана. Два клирики були покарані за якийсь прогріх дочасним відлученням; один із них смирився і покаявся, а другий ще більше розізлився і на патріярха гнівався, творячи більшу злобу. Патріярх же, те почувши, хотів його покликати до себе і добрими словами впокорити й повчити його, щоб припинив злобу свою, однак забув те учинити, — Бог так уладнав, щоб більше Іванове смирення всім на користь явилося.

Якось в один визначений день, здійснюючи безкровну жертву в церкві, пом'янув того клирика, що гнівався на нього, заодно пом'янув і Христові слова, мовлені в Євангелії: "Коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником і піди; примирись перше з братом своїм". Відступивши трохи від олтаря, покликав того клирика й припав до ніг його, просячи в нього прощення. Злякався ж клирик, бачачи таке патріярха свого смирення, і сам навзаєм упав йому в ноги, просячи із плачем прощення. І так замирився із клириком своїм Іван, повернувся до олтаря і, з відвагою здійснюючи жертву, сказав: "І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". Клирик той виправився, жив боговгодно, по тому і священичого сану сподобився.

Ще й іншим способом покірливість свою показав святий Іван. Один простолюдин із жителів олександрійських вельми очорнив докучними й докірливими словами його небожа на ймення Георгій. Прийшов-бо Георгій до дядька свого, блаженного Івана, жалівся із плачем на чоловіка, що його очорнив. Патріярх же, бачачи небожа свого вельми враженого і бажаючи втішити його жаль та скорботу, ніби гніваючись на безчесника, сказав: "Як дерзнув він, низькородний, безчестити улюбленого мого небожа! Благословен Бог, що відомщу тому докучникові і вчиню йому таку річ, від якої вся Олександрія здивується!" Цими словами дядьковими Георгій трохи втішився, впокорився і перестав плакати. По тому Іван, котрий воістину був покірливий і смиренний серцем, почав Георгію говорити: "Улюблений сину, коли хочеш моїм небожем називатися, то готовий будь не лише докуку терпіти, а й рани дістати і все заради Бога відпустити ближньому. Хочеш доброродним явитися, то не від крові, а від добродійства шукай доброродства. Те ж бо істинне є доброродство, котре не так славою прародичів, як словами добрими, боговгодним життям прикрашається". Таке і більше святий Іван прорік до Георгія, закликав управителя і повелів, щоб від того чоловіка, котрий Георгія очорнив, не брати церковної данини, а що він мав давати в усі літа, хай залишить його жити від цього вільним. І учинив Іван чоловікові тому, як обіцяв, таку річ, що з неї здивувалася вся Олександрія: замість помсти й покари добродійство виказав йому.

Бажав же блаженний Іван в умі своєму завжди пам'ятати про смерть. Повелів зробити собі труну, але не докінчити, і заповів майстрам, щоб у всі визначені свята приходили до нього й казали перед усіма велеголосно: "Гріб твій, владико, дотепер ще не кінчений, повели-бо закінчити його, бо смерть, як злодій, приходить, і не знати, в який час прийде!" — так собі святий Іван пам'ять смертну подавав і завжди до відходу готувався.

Одного дня прийшов до святого один вельможа багатий і трапилося йому уздріти постіль святого, що була лихою ковдрою покрита. Пішов-бо до свого дому і послав йому ковдру ціною більше тридцяти і шести золотників, і молив його, щоб покривався тією ковдрою. Не бажав патріярх образити того вельможу, прийняв заради прохання його ту ковдру й покрився нею лише на одну ніч, кажучи подумки: "Горе тобі, окаянний Іване, бо ти покриваєшся дорогою ковдрою, а братія Христова — убогі від морозу терплять, коли без хоромини й покрову на вітрі й стужі ночують і ледве малу рогозину чи лихе рубище мають, чи коли голі на гноїщах лежать і від холоду трусяться, чи коли голодні і без сну всю ніч пробувають, що і вмирають від морозу. Горе мені, коли є убогі, які бажають, ніби Лазар, насититися від крихот, що падають од трапези моєї! Горе мені, коли є чужинці й прибульці в місті цьому, які не мають де голови прихилити, надворі, бідні, ніч проводять і, так страждаючи, дякують за все Владиці Христу. Ти ж, Іване, що хочеш вічний мир дістати, тут у просторі й покої пробуваєш і всілякі догіддя маєш, у хоромах живеш, м'яку одежу носиш, вино п'єш, риби вибрані їси, а ще до цього й дорогою ковдрою покрився ти, — то чого сподіваєшся в майбутньому віці? Воістину кажу тобі, окаянний Іване, не маєш дістати вічного Царства, але почуєш, як і багатий той: "Ти вже прийняв за життя добро своє", а убогі прийняли зло. Благословенний Бог, бо на другу ніч смиренний Іван не покриється цією ковдрою, зате бідні та вбогі ціною її покриються". Коли ж настав день, послав відтак ковдру на торжищі продати, щоб ціною тією купити убогим одежу. Коли продавав ту ковдру, випало мимо йти тому вельможі, котрий дарував блаженному Іванові ковдру ту. І побачив, що продається вона, купив і знову послав до Івана, молячи його, щоб тримав її задля своєї потреби. Святий же прийняв і знову послав продати її. Вельможа знову побачив, купив і знову послав до Івана, просячи, щоб сам покривався нею. Іван же і втретє послав її продати, але вельможа і втретє купив та й відіслав до Івана. По тому Іван послав до того вельможі, кажучи: "Побачимо, хто з нас відступиться перший: чи я, продаючи, чи ти, купуючи і віддаючи знову мені?" Таким чином Іван багато золота взяв од того вельможі на потребу вбогим.

Умів блаженний і скупих до подавання милостині приводити і сріблолюбців до злидаролюбства прихиляти. Знаючи одного єпископа на ім'я Троїл як вельми срібнолюбного та скупого, взяв його із собою якось у больницю, щоб навідати хворих та вбогих. Довідався, що Троїл має із собою золото, і рече до нього: "Отче Троїле, твій є тепер час, щоб утішити цю вбогу братію, подавши їм милостиню". Троїл, хоча й не хотів, але через сором, щоб не явитися скупим, почав давати милостиню всім, почавши від першого до останнього, і видав тридцять літрів золота. По тому розкаявся і печалився, що стільки золота роздав убогим, і, прийшовши додому, ліг на ложі, хворіючи й сумуючи за золотом.

Святий-бо Іван послав до нього, кличучи до себе на обід, але він не пішов із скорботи, і звіщено було Іванові, що Троїл захворів. Іван же пізнав причину хвороби його, що печалиться через золото, тому й захворів, узяв із собою тридцять літрів золота й пішов навідати хворого Троїла. Прийшов-бо до нього й каже: "Приніс тобі золото, що в больниці позичив у тебе, візьми його, мені ж своєю напиши рукою: хай буде мені від Господа та мзда, що тобі її дати хотів за роздане золото". Троїл, бачачи золото, порадів і взяв його, відтак і одужав і, сівши, написав таке: "Боже милосердний, дай мзду панові моєму Івану, патріярху Олександрійському, за тридцять літрів золота, котрі я роздав убогим, бо він мені повернув моє". Те Троїлове рукописання Іван узяв, запросив із собою на обід і пригостив його. В умі ж таємно молився за нього до Бога, щоб від такого сріблолюбства відвернути його. І сталося у наступну ніч: побачив Троїл у видінні вельми красного будинка, його-бо краса невимовна, над дверима ж написано було золотом таке: "Обитель і покій вічний Троїла-єпископа". Порадів Троїл на такий прегарний приготований йому дім, але раптово з'явився якийсь чесний і страшний муж, нібито кувікулярійа, і рече до слуг: "Господь усього світу повелів загладити те написане", — і тоді слуги загладили. Відтак явлений рече до слуг: "Напишіть таке: "Обитель і покій вічний Івана, архиєпископа Олександрійського, його купив собі за тридцять літрів золота". Прокинувся зі сну Троїл, наповнився страхом та жалістю, що погубив дім свій на небесах, і докорив собі золотолюбством. Устав і побіг до блаженного Івана і звістив йому, що побачив. Блаженний-бо Іван багато промовив йому корисних слів, і відтоді Троїл виправився і великим став злидарелюбцем та до всіх милостивий.

Якось блаженному Іванові численне погинуло майно у такий спосіб: коли кораблі церковні, обтяжені куплею, були на морі Адріятичному, піднялася буря, і все багатство, що було в кораблях, потопилося у морі — так Бог допустив, щоб досвідчення віри святого Івана "було дорогоцінніше за золото, яке гине". Було ж кораблів числом тринадцять, а всієї куплі, що в них містилася, ціна: три тисячі і триста літрів золота. Святий же Іван, позбувшись такого маєтку, яким би довгий час допомагав убогим живитися та одягатися, терпів із подякою, Иововими словами часто повторюючи: "Господь дав — і Господь узяв, нехай буде благословенне Господнє ім'я навіки". Прийшло до нього багато начальних громадян, бажаючи втішити його в печалі. Він-бо відповів їм: "Я винуватий у пагубі церковного майна: коли б не зносився я умом, що численну подаю милостиню, то не трапилося б такого в морі потоплення майна. Я ж загордив, не своє, а Боже подаючи, тож смирити мене Бог захотів і таку убогість припустити, а убогість мужа смиряє. Тепер і сам марноту маю, погубляючи гордістю мзду свою у Бога, і винуватцем інших нестач я є: голод-бо терпітимуть, адже то їм загинула пожива. Одначе Господь не мене заради, а заради їх-таки самих не покине їх і все їм потрібне подасть". І так ті, що прийшли втішати Івана, втішилися від нього, чуючи корисні слова, а Господь невдовзі все Іванові повернув удвічі: Іван же більшу милостиню убогим подавав і вельми милосердним являвся тим, котрі терпіли котрусь кривду. Якось ішов він до церкви святих мучеників Кира та Івана, підійшла до нього одна вдова бідна, звіщаючи про велику кривду від свого зятя й просячи помочі у святого патріярха. Сказали ті, що йшли зі святим: "Владико, коли повернешся в дім, тоді вислухаєш прохання тієї вдовиці". Відповів святий: "А тепер як мене Бог послухає, коли я не вислухаю її?" І не рушив із місця, доки не вислухав удовиці і не збавив її від кривди.

Один юнак після смерті батьків своїх у великім зубожінні пробував. Довідався про нього Іван, запитав у людей, як обіднів (чув-бо про батьків його, що вельми багаті були). Повідали йому деякі боголюбні мужі, що батьки того юнака були вельми милостиві і всі маєтки свої убогим роздали, сину ж своєму лише десять літрів золота залишили. І померла спершу мати, по тому й батько, наближаючись до смерті, закликав сина, поклав золото йому й образа пречистої Богородиці і сказав: "Дитино улюблена! Це від усього маєтку нашого тільки десять літрів золота залишилося, а все вклав до рук Христові. Тепер же скажи мені: що собі хочеш залишити: чи це золото, чи Володарку нашу Богородицю і живительку твою?". Хлопець же поминув золото, взяв ікону Пречистої Богородиці, а золото вбогим віддати повелів: і віддано було й останнє добро жебракам. Відтак помер батько, і залишився хлопець убогий, і у великій бідності він пробував, страждаючи; в усі ж дні та ночі ходив на співи та молитви в церкву святої Богородиці. Почувши це, преподобний Іван подивувався чеснотливості та розуму того хлопця і полюбив його душею, і відтоді, як правдешний батько сиротам, мав турботу про того хлопця і гадав, яку б йому учинити милість. Якось закликав потай економа свого та й сказав йому: "Хочу тобі повісти певну річ, але дивись, щоб нікому не розповів". Економ пообіцяв берегти таємницю, котру скаже йому, і мовив патріярх: "Ходи візьми стару хартію і напиши на ній заповіта останньої волі того, що мав померти, нібито якогось мужа на ймення Теопемпта, і учини, ніби я і убогий той юнак є родичі щирі. І піди скажи тому юнакові таке: "Чи не відаєш, брате, що ти є патріярховим родичем, отож не належить тобі у бідності страждати". І покажи йому писання та й скажи: "Коли ти, дитино, соромишся явити себе патріярху, що родич ти йому ж, то я повім йому про тебе". Пішов, отож, економ, учинив за патріяршим повелінням: написав писання на старій хартії і, прикликавши хлопця, показав йому, нібито було то писання батька його, в якому з'являється споріднення з патріярхом. Хлопець прочитав, порадів, одначе соромився, що вельми вбогий і в лихе рубище одягнений, і молив економа, щоб сказав про нього патріярхові. Пішов відтак економ до святого звістити йому. І мовив святий: "Скажи хлопцеві: так говорить патріярх: "Пам'ятаю, що дядько мав сина, але в лице не знав його". Добре-бо вчиниш, коли приведеш хлопця до мене, принесеш і писання зі собою". Пішов, отож, економ і привів юнака й показав писання преподобному. Він-бо обійняв люб'язно хлопця і сказав: "Добре, що прийшов ти, сину мого дядька". Дав відтак йому добра багато і купив хоромину, і все на потребу, і з'єднав його з дівчиною доброродною, а невдовзі подбав учинити його багатим, і славним, і чесним, щоб здійснилося мовлене у псалмах: "Та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили".

Був же святий Іван і до хворих вельми милостивий, їм-бо часто сам служив і сидів біля вмираючих, допомагаючи їм своїми молитвами при відході їхньому, а за вмерлих сам часто здійснював Божественну літургію і казав, що Божественна літургія, здійснена за вмерлих, вельми душам допомагає. Розповідав, що сталася невдовзі на Кипрі така річ:

"Був, — сказав, — у Персиді один полонянин із Кипру, якого тримали в тяжких вузах, про нього звіщено батькам його, котрі жили в Кипрі, що вже помер. І плакали по ньому як по вмерлому, і почали чинити пам'ять тричі на рік, приносячи за душу його дари до церкви на здійснення божественної служби. Коли ж минуло чотири літа, втік із вуз та з полону син їхній і прийшов додому. Побачивши його, здивувалися батьки, гадали, що з мертвих постав. Раділи ж на звільнення його й оповіли йому, що тричі на рік пам'ять про нього чинили. Запитав син: "В які дні чинили пам'ять?" Вони ж сказали, що в день Богоявлення, і Пасхи, і П'ятдесятниці. Він же, те почувши, згадав і повідав, що в ті дні, каже, "приходив якийсь муж до мене у темницю зі свічкою, і спадали кайдани із ніг моїх, і ставав вільний". В інші ж дні, як в'язень, знову бував триманий у кайданах".

Мав блаженний Іван більше інших засторогу, щоб нікого не осуджувати, коли в когось буде зогрішення, а найбільше іноків, оскільки раз зогрішив у тому, а відтоді ніколи не осуджував іноків. А трапилась йому така річ: юний інок ходив якісь дні Олександрією, маючи зі собою юну дівчину, вельми гарну. Це бачачи, деякі спокусилися, гадаючи, що заради гріха водить її із собою, і звістили святому патріярхові Івану. Він же тоді обох повелів схопити і, бивши міцно, в темниці осібно їх зачинити. Коли настала ніч, явився уві сні патріярхові той інок, показуючи йому плечі свої, вельми поранені від немилосердного биття, і сказав йому: "Чи ж догідно тобі це є, владико? Чи ж так навчався ти від апостола пасти стадо Христове не принукою, а волею? Пойми мені віру: зваблений ти як людина", — це мовивши, відійшов од нього. Патріярх же прокинувся від сну, розмірковував бачене і пізнав прогрішення своє; сидячи на одрі, печалився та нарікав. Коли ж настав ранок, повелів привести того юнака, бажаючи бачити його, чи подібний до того, котрий явився у видінні. І прийшов інок із натугою великою — не міг-бо рухати собою від численних ран. Коли ж уздрів його патріярх, то став ніби мертвий, не мігши й слова проказати. По часі отямився і просив інока, аби стягнув одежу свою й показав плечі, щоб побачити, чи так він поранений, як це уві сні його бачив. Ледве впрошений був інок, почав стягати одежу свою. Випадково ж відкрилися сокровенні місця його тіла, і всі побачили, що він євнух, але оскільки юний іще був, ніхто не міг того пізнати. Побачив патріярх тіло його, ранами посічене, пожалів про це вельми й послав за тими, котрі оббрехали інока, і від Церкви їх відлучив на три роки, в інока ж прощення просив, кажучи: "Прости мені, брате, оскільки в невіданні це учинив — зогрішив перед Богом і тобою, однак не належить тобі безпечно в місті із дівицею пробувати, щоб не зваблювалися мирські, адже носиш іночого образа". Тоді інок із великим смиренням почав говорити: "Віру мені йми, владико, що не брехню, а істину кажу тобі. Перед цим, коли був я в Газі і йшов поклонитися гробові святих мучеників Кира та Івана, зустріла мене ця дівчина ввечері і, припаши до ніг моїх, зі слізьми молила мене, щоб не заборонив їй іти зі мною; я ж бо відкинув її та й утік.

Вона ж, ідучи вслід за мною, сказала: "Заклинаю тебе Богом Авраамовим, котрий прийшов спасти грішників і який хоче судити живих та мертвих, не залиш мене". Це почувши, я сказав до неї: "Пощо так заклинаєш мене, дівице?" Вона ж, ридаючи, відповіла мені: "Я є жидівка і бажаю полишити лиху батьківську віру та й стати християнкою. Молю ж бо тебе: не покинь мене, отче, але спаси душу, яка хоче у Христа вірити". Це почувши, я побоявся суду Божого і, взявши її із собою, навчав її святої віри. Коли ж прийшли до гробу святих мучеників, я хрестив її в церкві і ходив із нею в простоті серця, доки мав увести її до дівочого монастиря". Патріярх же почув те, зітхнув і мовить: "Скільки має Бог таємних рабів своїх, ми ж, окаянні, не знаємо", — і повідав перед усіма видіння, яке вночі щодо нього бачив. Узяв відтак сто золотників і давав тому юнакові, але той не захотів узяти жодного, говорячи: "Коли інок вірує, що Бог за нього дбає, то не вимагає золота; коли ж золото любить, то не вірує, що Бог є". Це сказав, поклонився патріярхові і відійшов.

Відтоді блаженний Іван більше почав пошановувати добрих іноків і тих, про яких гадали, що вони лихі, і влаштував монастиря для зупинки мандрівним ченцям, і на осторозі тримав себе щодо осуду. Повчав же і овець своїх добрий пастир, щоб не дерзали осуджувати нікого, хоч би й дізналися про чиєсь зогрішення, однак аби свої гріхи бачили, а не чужі. І коли трапилося в Олександрії одному юнакові з інокинею втекти до Константинополя і всі їх осуджували, кажучи: "Дві душі погубив той: і свою, і тієї інокині, а ще й звабу всім учинив, написанобо є: "Горе тому, від кого спокуса приходить!" Тоді святий Іван казав до них: "О діти, перестаньте осуджувати, оскільки і ви подвійним гріхом повинні є: перший гріх, що Божу переступаєте заповідь, осуджуючи грішника, писано-бо є: "Тому не судіть передчасно нічого"; другий гріх, що клепаєте на брата, не знаючи, чи зогрішає він досі, чи вже покаявся". І розповів їм таку повість.

У місті Тирі ходив вулицями один інок. Побачила його блудниця, котра була в тому місті звісна всім, на ймення Порфирія, і почала гукати інокові вслід: "Спаси мене, отче, як і Христос урятував блудницю". Він-бо, людський сором за ніщо взявши, каже до неї: "Йди за мною!" — і, взявши її за руку, вивів із міста — всі це бачили. Пройшла чутка по цілому місту, що чернець пойняв собі за жінку блудницю Порфирію. Коли ж вів її до жіночого монастиря, знайшла Порфирія на дорозі покинуте маля і взяла його собі, аби виховати замість сина. Через деякий час трапилося бути деяким людям мирським у тому краю, де жили старець та Порфирія. І, побачивши, що має дитину, сказали їй із докукою: "Добре дитя народила ти, Порфиріє!" І, повернувшись, неславили всюди, що Порфирія народила дитя від ченця. "І ми своїми очима бачили його, і вельми подібне є до ченця". Коли ж провидів старець кончину свою і до Господа відхід, сказав до Пелагії (так-бо перейменував її в іночому образі): "Ходімо, — каже, — в Тир, оскільки маю там якусь потребу, хочу ж бо, щоб і ти зі мною пішла". Вона ж, не можучи ослухатися його, пішла за ним. І прийшли до міста, ведучи зі собою й дитя, яке вже сім років мало. Коли ж у місто ввійшли, розболівся старець, і прийшли численні громадяни навістити його. І каже до них: "Принесіть мені кадильницю". І принесли йому. Він-бо жарини із кадильниці висипав на тіло своє і тримав їх, доки не погасли, але не опалив жар ані тіла, ані одежі його. І сказав старець: "Благословен Бог, Який колись зберіг неопалиму вогнем купину, Той мені свідок: так само, як жар не опалив тіла мого, ані торкнувся вогонь одежі моєї, так і я не пізнав плотського гріха, відколи народився". І, це сказавши, віддав душу свою Господу, — всі, це бачивши, чудувалися і прославляли Бога, що має потаємних рабів своїх.

Розповідаючи цю повість людям, святий Іван навчав їх, кажучи: "Отож, братіє і діти, не бувайте скорі до осуду, не раз бачимо гріха грішникового, а покаяння його, таємно твореного, не знаємо".

Так той пастир навчав словесних овець і управляв Христовою Церквою. Повстали ж перси на ту країну, і потреба настала відпливти йому кораблем до Константинограду — послухав-бо Того, Котрий сказав: "А коли вас будуть переслідувати в одному місці, утікайте до іншого". І тоді із Олександрії відплив, і дорогою запав у хворобу й побачив якогось мужа, що явився йому — тримав той золотого скипетра і сказав: "Цар царів кличе тебе до Себе!" Від цього пізнав святий, що вже наблизився кінець його. Приплив-бо до Кипру, де була його вітчизна, і не міг рушити в подальшу дорогу, тож зайшов у місто своє Аматунт і з миром відійшов. Умираючи ж, сказав: "Дякую тобі, Господи Боже мій, що Твоє Тобі сподобив принести мені і що від світового добра нічого мені не залишилося, тільки третя частина срібляника, але й те повеліваю, хай буде віддано жебракам. А коли поставлений був єпископом Олександрійським, знайшов у моїй єпископії близько восьми тисяч літрів золота від приносів боголюбних, більше десяти тисяч літрів зібрав — і все віддав Христові, Йому ж бо й душу свою віддаю тепер". Похований був блаженний у тому ж рідному своєму місті, у молитовнім домі чудотворця Тихона, поміж двох тіл якихось єпископів, що вкупі лежали, але коли хотіли покласти з ними святого Івана, тіла оті, ніби живі, розсунулися, розділившись одне від одного, а поміж себе дали місце Івановому тілові. Це чудо всі, хто там був, на очі бачили і, дивуючись, прославляли Бога.

Не належить і цього чуда замовчати, що учинилося після його поховання. Одна жінка упала в тяжкий гріх і цього не могла сповідати духовному отцеві через сором. Прийшла із вірою до святого Івана, який ще був живий, але вже хворий і при смерті, упала в ноги його з численними слізьми і сказала із криком: "О преблаженний, я, чужинка, тяжкого гріха учинила, що у вуха людям увійти не може. Знаю-бо, що коли захочеш, можеш мені простити, каже-бо вам Господь: "І що на землі розв'яжете, те розв'язане буде на небі", а "кому гріхи простите — простяться їм". Блаженний-бо рече жінці: "Коли з вірою ти прийшла, то сповідай переді мною гріха". Відповіла жінка: "Не можу його, владико, сповідати, великий-бо сором утримує мене". Каже їй преподобний: "Коли соромишся виповісти вустами, то йди напиши на хартії і принеси до мене". Вона ж каже: "І цього не можу учинити". Говорить їй святий: "Напиши і запечатай, і дай мені". Написала ж свого гріха жінка і закляла його ні відкривати, ні читати того писання. Взяв-бо Іван писання, а на п'ятий день помер, про писання ж нікому не повідав, а жінки тоді не було в місті. На завтра прийшла жінка у місто, вже після поховання його, і, довідавшись, що помер патріярх і вже похований, застогнала (гадала-бо, що після смерті його інші, взявши, прочитають гріха її) і, прийшовши на гріб святого, як до живого, закричала, кажучи: "О чоловіче Божий, тобі самому не дерзнула сповідати гріха свого, а це тепер перед усіма викритий буде. О коли б не подавала тобі тієї хартії з моїми гріхами! Горе мені, окаянній, яка хотіла позбутися сорому, а в більший сором прийшла і всім у наругу я є, замість цільби огудну прийняла я рану! Але не відступлю від гробу твого, угодниче Божий, доки не звістиш мені, де ти дів писання моє; не помер — бо ти, але й тепер живеш". Так кричала й пробула три дні біля гробу Іванового, третьої ж ночі вийшов святий Іван із гробу свого явно із двома єпископами, що лежали із ним, і сказав тій, що плакала: "О жінко! Доки не дасі мені спокою, та ж бо ризи наші омочуєш слізьми!" І, сказавши це, подав їй запечатану хартію, кажучи: "Прийми своє писання і, відкривши, поглянь!" — і знову відійшли у місця свої. Жінка, тримаючи хартію, побачила печатку свою цілу і, відкривши, уздріла писання своє затерте, а натомість написане інше, таке: "Заради Івана, раба Мого, стерто гріха твого". Пораділа жінка великою радістю, взявши чудовне відпущення гріхів своїх, і повернулася додому, славлячи і хвалячи Бога, і величаючи угодника Його, святого Івана Милостивого. Його ж молитвами нехай і нам явить Господь милість свою і нехай зітре усі гріхи наші, щоб записав нас у книги життя навіки віків. Амінь.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том III (листопад)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!