Християнська бібліотека. Дмитро Туптало. Житія святих. Березень. - Страждання преподобних отців наших Йоана, Сергія, Патрикія та инших преподобних, яких вбили сарацини в обителі святого Сави Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Дмитро Туптало. Житія святих. Березень..
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Страждання преподобних отців наших Йоана, Сергія, Патрикія та инших преподобних, яких вбили сарацини в обителі святого Сави
   

Місяця березня в 20-й день

У дні святішого патріярха Єрусалимського Іллі, який був другим цього імени, а святий град Єрусалим був тоді у володінні агарянському (в Царгороді ж Константин та Ірина царювали), піднялася в Палестині між плем'ям агарянським боротьба міжосібна, і велика через війну в краю тому робилася розруха. Варвари-бо, воюючи між собою, спустошували не лише села, але й гради, як же Єлевтерополь, Аскалон, Газу, Скарифию та инші. Нападаючи несподівано, якщо й не вбивали всіх людей, то розграбовували всі маєтки, умертвлювали лише тих, що їм противилися. Засідали ж на всіх народних шляхах, беручи всіх, що мимо йшли, б'ючи, зранюючи і те, що несли, забираючи, аж до хітона, єдине лише мали милосердя, що оголених, побитих і зранених відпускали живими. Тоді і святий град Єрусалим був у великому страху, у нього зійшлися з навколишніх градів і сіл люди, стерегли стіни й готувалися протистояти варварам, що нападали розбійницьки. У той час і преславного святого Харитона обитель зруйнували зовсім, і вже ніколи вона не відновилася, а до кінцевого запустіння дійшла, і Лавра преподобного Сави дуже була понищена, у неї ж із різних місць зібралися святі отці, з ігуменом Василієм преподобним постницьким життям угоджали Богові. І в час міжосібної тої агарянської війни і розбійницьких їхніх нападів не виходили з обителі своєї. Хоч-бо і могли, покинувши Лавру, в Єрусалимському граді уникнути варварів, проте святого того місця, в якому ж від початку ярмо Христове прийняли, залишити не хотіли. Але, один раз померши для світу, не зважали на смерть, яка могла найти на них, поклалися-бо на Христа, кажучи: "Сильним є, якщо захоче, Владика наш, легко забрати нас із рук варварських. Якщо і захочеться праведним судьбам Його, щоб ми були віддані варварам на заколення, то, як річ найбільш корисну, хай допустить Господь на нас муки скоро". І говорили один до одного: "Приймімо з руки Владики нашого для нас найкорисніше, не повернемося з пустельної безмовности у галас світу через страх перед варварами, аби не бути в очах усіх боязливими ані такими, що не тримаються веління Господа нашого, який казав: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть убити". Якщо добре бачити тих, що відходять від світу в пустелю і за Христовими слідами ідуть, то наскільки недобре є справді бачити тих, які після короткого часу свого в пустелі життя знову з неї втікають через страх перед людьми і у світ повертаються. Хай не посміється з нас спільний ворог усіх — диявол, який страхом варварським нас із безмовности пустельної виганяє, якого ми багато разів перемагали, і втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос, цар наш. Не маємо стін кам'яних для захисту, але замість стіни непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас співати: "Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем міцним, щоб спасти мене". Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо, Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо". Так один одного словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі, прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені, вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні прославлявся.

Коли так святі отці в Лаврі тій жили, Захисник Вишній, молитвами преподобного отця нашого Сави, з волі своєї святої беріг їх неушкодженими від варварів. Бо хоч і багато разів з Аравії чи звідкілясь-інде полки їхні, до великого свого окопу мимо пустельного того місця ідучи, в обитель повертали, проте ніякого не чинили зла, лише потребували їжі, з гнівом поглядали на ченців, скрегочучи зубами, але Бог їм не допускав, не могли Божих рабів скривдити і, взявши з обителі їжу, скільки знайтися могло, ішли собі, але замість вдячности нахвалялися коли-небудь зруйнувати Лавру і спорожнити те місце. Одного ж разу якесь варварське полчище, хотівши задумане своє погане виконати діло, ішло до Лаври, аби розграбувати і зруйнувати обитель. І випадково зійшлося проти святого Вифлеєма несподівано з воїнством, яке єрусалимці поставили пильнувати від варварського проходу. І сталася бійка, переможені були варвари і прогнані, і заледве котрий живий втік від січі, як же пізніше стало відомо. Але і вдруге инше полчище з таким самим злим наміром з великого свого окопу до Лаври кинулося, і, прийшовши в одне село, що недалеко від Лаври було, знайшли багато вина, під гіллям схованого: напившись, бійку між собою вчинили, і через те, що багато зранених і мервих попадало, зруйнувався їх задум, і полчище розійшлося. Після цього всього захотів Бог, аби прийшло випробування на рабів Його, як же колись на праведного Йова, щоб як золото, в горнилі випробуване, виявилися ті, що достойні Бога. І допустив, аби руки варварські торкнулися святих Його угодників, їм же приготував мученицькі вінці. Почувши-бо про ті два полчища варварські, які напасти на Лавру хотіли, що одне з них військом єрусалимським вражене і прогнане, инше ж саме зранилося і розійшлося, преподобні сиділи без страху в келіях своїх, здійснювали святу Чотиридесятницю у звичних постницьких трудах. Тим часом, намовою диявола, зібралося етіопських варварів до шістдесяти мужів, що луки, і стріли, і мечі носили, які погодилися як розбійники напасти на Лавру, сподіваючись знайти в ченців якісь заощадження і багатства. І при закінченні святої Чотиридесятниці, у тиждень перед Квітною неділею, у тринадцятий день місяця березня о другій годині дня напали на пустельне те місце варвари. Їхній же прихід відчувши, ченці втекли з поспіхом із пустельних келій у монастир і до церкви, а варвари з оголеними мечами і натягненими луками, як на битві, кричучи, до монастиря прибігли. Їхню ж лють вгамувати хотіли деякі з отців, проти них з лагідністю вийшли, благими словами переконуючи їх і говорячи: "Чому, о мужі, так, наче до ворогів, які засмутили вас, до нас, беззбройних і мирних, наче на війну прийшли? Ми до всіх мирно настроєні, ні вас, ані кого иншого не засмутили ніколи, задля того-бо і в пустелі цій, все наше у світі покинувши, живемо, щоб від ворожнечі, сварок, і бійок віддаленими бути, змогти у спокої плакати над гріхами нашими і догодити Богові. І не лише нікого з вас не засмутили, але і благочинствувати, скільки можемо, намагаємося. Багатьох-бо ваших, що сюди приходили, пригостили, спочинок і їжу на дорогу дали. Ви ж не хочете нам віддати злом за добро, але ж більше — маєте дякувати нам за творені вам від нас добродіяння, бо й нині готові поставити перед вами їжу і звичною до подорожніх ласкою дати вам спочинок". Варвари ж з гнівом закричали: "Не задля їжі ми сюди прийшли, але задля срібла і золота. Одне з двох вибирайте: або дасте нам стільки (число назвали) золота і срібла і живими залишитеся, або, якщо не хочете дати, загинете від рук наших". Промовили отці: "Повірте, о мужі, що вбогі ми і настільки зубожіли, що ані хліба вдосталь, ані одягу не маємо, золото ж і срібло, якого потребуєте, ані не снилося нам ніколи. Необхідні лише до життя нашого використовуємо трохи речей". Коли це святі говорили, розгнівалися варвари і випустили стріли, наче дощ, на зібраних ченців, і не перестали стріляти, аж поки не спорожнили свої тули, — і зразу тринадцять отців преподобних смертельно поранили, инших же мало поранили. І, кинувшись до келій, великими каменями розбивали двері і виносили, якщо щось з убогих речей знайти могли. Тоді запалили келії, те саме і з церквою хотіли зробити, але, Божим Провидінням, перш ніж принесли вони гілля і вогонь до церкви, побачили здалеку людей, що йшли, і думавши, що воїнство єрусалимське іде на захист ченців, зразу з поспіхом кинулися бігти, відносячи з собою пограбовані чернечі речі. Авва ж Тома, витягаючи стріли зі зранених братів, омивав їх рани і докладав належне їм лікування: був лікарем майстерним і досвідченим. І було видно рани люті: в одних у грудях, в инших — у плечах, а в инших — на лиці і чолі, а инші камінням мали розбиті глови — усі ж кров'ю, що текла з них, змочувалися, і було для всіх зворушливе видовище і страшне.

Надійшов же празник Квітної неділі, і всеношна відправлялася служба. Сповістив хтось комусь із тих же преподобних отців, що варвари більшу збирають із розбійників дружину, щоб знову напасти на Лавру їхню. І були блаженні ті отці в страху і трепеті великому, проте не втекли, але приготувалися на смерть і, поклавшись на Бога, кінця чекали. Наближався ж день Страстей Великих, настав день і їхнього страждання. У двадцятий-бо день березня у Великий четвер зранку напали вдруге, як розбійники, на Лавру етіопи, у більшій своїй силі, і били преподобних нелюдськи різними видами убивств: одних стрілами стріляючи, инших мечами обезголовлюючи, инших розрубуючи пополовині, иншим же відтинаючи руки і ноги, а инших камінням забивали до смерти. Тих же, що залишилися від убивства живими, зібрали в церкві, хотіли мучити їх, щоб сказали про церковні скарби і монастирські маєтки. Навколо ж оточили обитель і пильнували по горах і горбах, щоб ні один із ченців не утік з рук їхніх. Багато-бо кинулося втікати, але потрапляли в руки ворогів своїх, і ледве хто з них того уникнув. Йоана Блаженного, начальника притулку для подорожніх, юного літами, який кинувся втікати в гори, без милости мучили і жили йому на руках і ногах порізали. Взявши ж за ноги, волочили по камінні з верху гори аж до церкви, і всю шкіру на хребті об гостроту каменів обдерли. Сергій же преподобний, церковний посудохранитель, бачивши муки преподобних отців і боячись, що, не витерпівши мук, розповість, де сховав церковний посуд, утаївшись, утік з монастиря, і вже далеко був, коли взяла його варварська сторожа і до монастиря насильно повернула, хоч він не давався, і відтяли святу голову. Тоді инші деякі отці, уникнувши убивчих рук, сховалися у вертепі, що за монастирем був. Те, що вони туди втекли, варвар один, який на горбі сторожував, побачив, крикнув дружині своїй, показуючи рукою печеру, і про ченців, які туди втекли, сповіщав. І зразу етіоп страшний з оголеним мечем, при вході вертепу ставши, страшним голосом закричав, наказуючи, щоб вийшли. Коли ж тремтіли вони від страху, преподобний Патрикій, який серед них був, сказав пошепки до братів: "Не бійтеся, брати, я за вас один вийду і помру, ви ж сидіть мовчки". І вийшов до етіопа, готовий душу свою покласти за друзів своїх. Етіоп же питав з погрозами: "Чи є там инші монахи?" Відповідав преподобний, що він один лише був, і повів його етіоп до церкви. Зібрали ж варвари отців святих звідусіль до церкви, сказали до них: "Викупіть себе і церкву вашу чотирма тисячами золотих. Якщо ж ні, то зразу всіх вас мечем уб'ємо і церкву вашу вогнем спалимо". Святі ж отці покірно відповідали: "Пробачте, задля Бога, о мужі, не проливайте марне невинної нашої крові, ми-бо стільки золота, скільки від нас вимагаєте, не маємо ані не мали ніколи і жодного золотого не знайдеться сьогодні в цілій Лаврі нашій. Якщо ж хочете, візьміть, що бачите на нас, одяг наш і все, що бачите і знайдете, візьміть, — нам же одне життя, хоч і нагим, залиште". Варвари ж, гніву сповнившись, із сильним криком мечі до ший святих прикладали, наче вже посікти хотіли. Говорили ж: "Дайте нам посуд церковний золотий і срібний, а инші монастирські скарби покажіть". Святі ж отці казали, що ніякого скарбу не мають. І сказали варвари: "Скажіть-бо, хто начальники ваші, хто з вас ігумен й инші урядники?" Відповіли преподобні: "Отця нашого ігумена нема нині в Лаврі, через якусь-бо спільну потребу до святого града пішов, ми ж усі рівні". Була ж в обителі печера преподобного отця нашого Сави, і взяли варвари отців святих всіх, повели в печеру ту, при вході ж у печеру запалили вогонь і, зібравши гілки і гній, дим великий смердючий закурили, і морили тим димом преподобних у печері, щоб про скарб церковний і своїх начальників розповіли. Тоді вивели їх на допит і лютими смертями погрожували, скарбів від них вимагали. Але вже не почули від них ніякої відповіді, лише молитви до Бога. Один-бо взивав: "Господи, прийми в мирі дух мій". А инший: "Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє", — говорив. І знову в печеру ту вкинули, морили найлютішим димом, і померло від диму вісімнадцять отців преподобних, серед них же вищезгаданий Йоан і Патрикій блаженний. Инших же імена, тих, що димом, мечем й иншими муками померли, сам Бог знає, написав їх у Книги Життя. А тих, що лишилися живими від того катування димом, жорстокі і нелюдські варвари люто ранили, б'ючи, на землю кидаючи і ногами топчучи. І нічого ж не досягли, але більше самі катуванням змучилися, — взяли всі, які змогли знайти, церковні і лаврські речі і, на верблюдів монастирських поклавши, пішли. Тоді брати, що лишилися ледь живі, а инші ж в ущелинах гірських і печерах заховалися, зійшлися пізніше в обитель, тіла отців преподобних, по-різному убитих і димом заморених, зібрали в церкву, яка, Божим захистом, залишилася неспаленою. І провадили ту цілу ніч страстей Спасителя в риданні невтішному, після того чесному похованню передали. А котрі ранені виявилися напівмертвими, але живими, про тих лікарськи старалися з вищезгаданим блаженним Томою-лікарем, який живим залишився, пізніше став ігуменом Лаври, названої Старою. Так преподобні отці в обителі преподобного Сави страдницьки кінець прийняли, а варвари ті після відходу свого з Лаври зразу наглою смертю від Бога були вражені. І впали без меча мертві в пустелях і полях на поїдання псам, і звірам, і птахам. Душі ж їх окаянні оселилися в пеклі, де вогонь не згасає і черви не засинають. Душі ж преподобних отців убієнних опинилися в руках Божих і сподобилися мученицької слави від Христа Бога, Спаса нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Історію страждання цих святих преподобних отців, в обителі святого Сави убитих, написав розлого блаженний Стефан Саваїт. Не той, який 15-го липня, але инший того ж імени і прізвища, наречений віршотворцем, тої ж обителі Сави святого чернець, який написав зразу про убиття святих, але ми тої історії цілої не дістали, лише малі якісь частини з грецьких рукописів, багато-бо листків з книги видерто було. Пише ж той Стефан Саваїт Віршотворець при кінці історії і таке, кажучи: "Не сховаю мовчанням, що мені достовірний пресвітер повідав. Муж той вельми був добродійним, сирієць родом і мовою, великим бажанням охоплений був навчитися грецької мови. І з великим трудом учився Псалтиря грецького, але не міг навчитися добре вимовляти грецькі слова і вирази, через що журився немало. Одного ж разу, коли він заснув, явився один з убитих преподобних отців тих, на ім'я Анастасій, саном протодиякон, про нього ж вище (говорить Стефан Саваїт) згадував, який був пресвітерові тому дружній, і спитав про причину журби його. Пресвітер же розповів про тупість розуму свого, що не може грецької добре навчитися мови. Преподобний Анастасій, що явився, усміхнувся і сказав до пресвітера: "Відчини уста свої і покажи язик свій". Коли пресвітер те зробив, святий Анастасій хусткою якоюсь чистою обтер язик його, очистив від якогось жиру і болота і невидимим став. Збудившись же, пресвітер зразу пізнав, що вміє грецьку мову, і відтоді почав говорити грецькою і книги грецькі добре читати, наче справжній грек, і дякував Богові і святим його угодникам.

У той самий день пам'ять святої мучениці Фотини Самарянки, з нею ж бесідував Христос при криниці. Дивись про неї у Пролозі.

І святих мучениць семи жінок: Олександри, Клавдії, Євфрасії, Матрони, Юліянії, Єфимії і Теодосії, які були у граді Аміси, що при Понті Євксинському, у піч вогненну за Христа вкинені.


[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]


Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!

Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!