 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Святий Йоан Касіян - Огляд духовної боротьби 211. Зійшлися раз отці до святого Антонія, щоб пізнати, котра чеснота є найдосконаліша з усіх та охороняла б монаха від усіх напастей ворожих. Кожний авва висловив своє. Один похвалив піст і чування, тому що вони упорядковують помисли, витончують ум і наближають людину до Бога. Інший більше хвалив убозтво й погорду земними речами, бо через це ум стає спокійнішим, чистішим і вільнішим від мирських турбот, а, значить, ближчим до Бога; хтось надавав перевагу над усіма чеснотами милосердю, оскільки Господь скаже милосердним: Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу (Мт. 25:34); дехто твердив щось інше. Але святий Антоній сказав: «Усі чесноти, що їх ви згадували, спасенні та вкрай потрібні тим, які шукають Бога і всіляко бажають наблизитися до Нього. Проте знаємо, як багато було тих, що виснажили тіла свої надмірним постом, чуванням, віддалилися у пустиню, де старанно та ревно працювали, любили убозтво, зовсім не дбали про житейське, не залишали собі найконечнішого навіть на один день, а все, що мали, роздавали бідним — і все ж після усього того вони, бувало, схилялися до зла й падали і, втративши плід усіх тих чеснот, ставали вартими засудження. Причина цього — в тому, що не мали вони чесноти розсудливости та доброго розуму. Бо розсудливість — це чеснота, що вчить і скеровує людину йти рівною дорогою, не відхиляючись на роздоріжжя. Якщо ми підемо царським шляхом, то ніколи не зведуть нас зрадники наші: ні праворуч — до надмірної стриманости, ні ліворуч — до недбальства, зарозумілости й лінивства. Євангеліє називає розсудливість оком і світильником душі: Світло тіла, — каже Господь, — є око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві (Мт. 6:22-23). Розсудливістю людина переглядає бажання, слова й діла свої та відступає від усіх тих, що віддаляють її від Бога. Розсудливістю вона розбиває усі підступи ворога, чітко розрізняючи, що -добре, а що — зле. Коли ж комусь бракує розсудливости, тоді думки й діла його не є обмірковані, отже — нерозумні. Ворог легко видає такій людині оманливе добро за правдиве і, прикриваючи перед нею провалля гріха, заманює її туди й губить». 212. Це міркування святого Антонія підтверджують незчисленні приклади з життя. Згадаймо жалюгідне падіння старця Ірона. Він вдався до вкрай строгого посту і глибокого усамітнення. Щоб не порушити своїх постанов — не ходив, за намовою ворога, щосуботи й щонеділі на звичні зібрання пустинників, де спільно вияснювалися різні шляхи подвижницького життя. Спокусившись цією немовби доброю порадою ворога, він піддався йому пізніше ще в більшій спокусі. Прийнявши демона за ангела, він, за його намовою, кинувся у висохлий колодязь, де сильно побився і третього дня помер. Ось ще приклад: два брати пішли в безлюдну пустиню, вирішивши не приймати там іншої поживи, крім тої, що її подасть їм Сам Господь. Блукаючи пустинею, вони виснажилися так, що вже й рухатися не могли. Тоді напали на них мазики — дике й жорстоке плем'я. Та побачивши братів у такому жалюгідному стані, змилувалися над ними й подали їм хліба. Один отямився і прийняв хліб, хоч і від людей, але немовби від Господа посланий: підкріпився і зостався живий. А другий, вперто тримаючись свого рішення, помер з голоду. Ще один приклад: якийсь самітник строго постив, тож почав вважати себе гідним спілкування з небесними силами. Ворог не забарився скористатися з цього. Почав являтися йому у вигляді ангела, відкривав людські думки й діла, освітлював келію без свічки... Здобувши повну до себе довіру, велів йому, врешті, принести Богові в жертву свого сина, подібно до Авраама. І той би, певна річ, так і вчинив, якби син не втік, побачивши незвичайні приготування батька. Ось ще: одного самітника в Месопотамії ворог довів до непохитної віри в сновидіння і, показавши йому вві сні два народи: християнський — з Апостолами і Мучениками — у темряві, неславі, скорботах і плачі, а юдейський — з Мойсеєм, Патріярхами і Пророками — в променистому сяйві, славі й радощах, схилив його тим прийняти юдейську віру та обрізання. Доволі й цих прикладів, аби переконатися, що нерозсудливість — це неприкрита яма падіння і згуби. 213. Розсудливість — це дар Божий. Її однак, треба розвивати в собі. Як? — Віддавати все на розсуд досвідчених Отців — у цю наймудрішу школу розсудливости, де вчаться розмірковувати про достойне навіть ті, що не мають до цього особливих здібностей. Правдива розсудливість набувається правдивим смиренням, а перший доказ смиренности — все відкривати Отцям. І не тільки те, що робимо, а й те, що думаємо, ні в чому не довіряючи своїм помислам, а в усьому слідуючи настановам старців, визнаючи тільки те добрим чи поганим, що вони таким визнають. Це допоможе безпечно йти правим шляхом і охоронить від усіх диявольських напастей. Хто живе не за своїм міркуванням, а за порадою тих, хто досягнув духовного поступу, той не впаде від бісівських спокус. Віддання своїх думок на розсуд Отців замінює власну розсудливість і вчить здобувати її. Ворог не любить світла, тим-то викриття злих помислів одразу розганяє, винищує їх. Змія, витягнена з темної нори на світло, намагається втекти, заховатися. Так і злі помисли, виявлені у покаянній сповіді, втікають від людини. 214. Авва Серапіон розповідав про себе: «Коли я був початківцем, з'їдав потай від авви хлібину щодня. Так я робив довгий час, тож ця пристрасть опанувала мене так, що я вже не міг подолати її самотужки. Сумління мучило мене, проте я соромився викрити свій гріх авві. Та за Провидінням чоловіколюбивого Бога прийшли якось до старця брати й почали відкривати йому свої помисли й просити розрішення своїх гріхів. Старець, повчаючи їх, говорив притім про стриманість у їжі. Потім він додав: «Ніщо так не шкодить монахові й водночас так не тішить бісів, як затаювання помислів перед своїми духовними Отцями». Ці слова мене сильно вразили. Я подумав, що Бог відкрив старцеві мій гріх і в скрусі серця заплакав. Потім вийняв з-за пазухи хлібину й, упавши на землю, почав просити старця відпустити мені мій гріх і молитися за мене». А старець сказав мені: «Твоє зізнання визволило тебе з твого полону. Виявивши свій гріх, ти переміг біса, який вражав тебе, коли ти мовчав. Досі ти дозволяв йому панувати над собою, ховаючи його в собі — тепер же викрив його і вигнав зі свого серця, тому він уже не буде мати в тобі пристановища». Старець ще не скінчив говорити, як щось нечисте вийшло з моїх грудей і сповнило келію таким смородом, що, здавалося, десь горить сірка. Тоді старець додав: «Ось Господь підтвердив правдивість моїх слів про твоє визволення». Так завдяки зізнанню відступила від мене пристрасть черевоугодництва й відтоді навіть на думку мені не спадало вдовольняти її бажання». 215. Чого вчить нас Самуїл? — Він, посвячений Богові, удостоївся розмови з Всевишнім, але не повірив сам собі. Двічі кликав його Бог, однак Самуїл спішив до старця Елі й від нього дізнався, як треба відповідати Господу. Сам Бог бажав того, щоб Самуїл керувався настановами старця, щоб так допровадити його до смирення. Чи ж не те саме бачимо на прикладі святого Павла? Господь, покликавши його Собі на службу, тут же відіслав до Ананії, щоб майбутній Апостол у нього навчився істини. Та й навіть після декількох Євангельських проповідей святий Павло іде до Єрусалиму перевірити свою благовість, чи бува, не дарма трудиться (Гал. 2:2), хоч благодать Святого Духа була на ньому. Господь нікому не відкриває шляхів до досконалости, крім наставлених для цього духовних Отців, тож через Пророка вчить: Спитай у батька, й він звістує тобі, у людей старих, вони ж тобі повідають (Втор. 32:7). [1] Повч. друге.
[ Назад ] [ Зміст ] [ Вперед ] [ Cкачати книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ] [ Купити книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові! |
|
|
|
|
|
