Про вісім духів лукавства - Преподобний Ніл Синайський Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Святий Йоан Касіян Римлянин
Ви чули, що сказано: Не чини перелюбу.                А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм.                Коли праве око твоє спокушає тебе, його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                І як правиця твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене.                Також сказано: Хто дружину свою відпускає, нехай дасть їй листа розводового.                А Я вам кажу, що кожен, хто пускає дружину свою, крім провини розпусти, той доводить її до перелюбу. І хто з відпущеною побереться, той чинить перелюб.                Ще ви чули, що було стародавнім наказане: Не клянись неправдиво, але виконуй клятви свої перед Господом.                А Я вам кажу не клястися зовсім: ані небом, бо воно престол Божий;                ні землею, бо підніжок для ніг Його це; ані Єрусалимом, бо він місто Царя Великого;                не клянись головою своєю, бо навіть однієї волосинки ти не можеш учинити білою чи чорною.                Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого.                Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба.                А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу.                А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому.                А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві.                Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього.                Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога.                А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує,               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Про вісім духів лукавства - Преподобний Ніл Синайський
   
а) Про боротьбу з черевоугодництвом[1]

1. Початок плодоношення — цвіт, а початок діяльного життя — здержливість.

2. Хто приборкує черево своє — гасить пристрасті, а той, кого перемогла обжерливість, — розпалює сластолюбні похоті.

3. Початок народів — Амалик, а початок пристрастей — черевоугодництво.

4. Пожива вогню — дрова, а пожива череву — наїдки.

5. Багато дров розпалює велике полум'я, а численність наїдків — похіть.

6. Полум'я щезає із зменшенням дров; обмеження наїдків висушує похіть.

7. Пожадливість до їжі зродила непослух; любов до ласощів вигнала з раю.

8. Дорогі наїдки усолоджують горло та водночас вигодовують і невсипущого черв'яка похітливости.

9. Худе черево приготовляє людину до чування на молитві, а переповнене — наводить на неї глибокий сон.

10. Здержливість у їжі породжує тверезе мислення, а життя сите занурює ум у глибоку сплячку.

11. Молитва здержливого — орля, що ширяє у високості, а молитва ситого — впадає долі, обтяжена бо вона.

12. Ум здержливого — світла зоря на чистому небі, а ум ненаситного — похмура безмісячна ніч.

13. Туман застеляє сонячне проміння, а густі випари спожитих страв затьмарюють ум.

14. У заплямленому дзеркалі не видно чіткого зображення того, хто дивиться в нього; а мислена сила, затуманена переситом, не узрить в собі образу Божого.

15. Необроблена земля родить терня; ум же черевоугодника ростить сороміцькі помисли.

16. Як гній позбавлений аромату, так черевоугодник — пахощів споглядання Божого.

17. Око черевоугодника шукає бенкетів, а око стриманого — зібрання мудрих.

18. Черевоугодник чекає днів пам'яти мучеників, щоб трапезувати, а стриманий наслідує їхнє життя.

19. Боягуз тремтить від звуку труби, що звіщає про битву, а черевоугодник — від сповіщення про початок посту.

20. Черевоугодний монах — невільник свого черева, який платить йому щоденний податок.

21. Квапливий подорожній швидко добереться до міста, а повздержливий монах — до мирного стану серця.

22. Повільний подорожній, не діставшись до обжитих місць, ночує в полі просто неба; черевоугодний монах не досягає дому безстрастя.

23. Тиміям сповнює пахощами повітря; а молитва здержливого — Божий нюх.

24. Якщо віддашся похоті черевоугодництва, то ніщо не вдоволить твого ласолюбства, бо ненажерство — це вогонь, що постійно потребує нового пального.

25. Наповнити можна посудину; а черево, і тріснувши, не скаже: «Досить».

26. Здіймання рук до Бога змусило Амалика до втечі; і діяння, спрямовані д'горі, перемагають тілесні пристрасті.

27. Викорінюй у собі все, що оживляє пристрасті, та умертвляй тілесні члени свої.

28. Як убитий ворог не злякає тебе, так умертвлене тіло не збурить твоєї душі.

29. Не відчуває болю мертве тіло, а стриманий -насолоди від мертвої похоті.

30. Якщо вб'єш єгиптянина, сховай його в піску, тобто — перемігши похітливу пристрасть — не перекормлюй свого тіла. Бо як після дощу виростає з землі те, що було в ній укрите, так у насиченому тілі починає буяти завмерша колись похіть.

31. Погасле полум'я яскраво спалахує знову, якщо підкласти дров; і вгасла похітливість оживає від насичення черева.

32. Не милосердися над тілом, коли воно жаліється на знемогу, і не насичуй його вдосталь харчами, бо якщо воно знову набереться сил, то повстане проти тебе і боротиметься без пощади, поки не забере в полон душі твоєї, а тебе самого не передасть в рабство похітливій пристрасті.

33. Скромно підживлюване тіло — добре об'їжджений кінь, що ніколи не скине вершника свого додолу. Утримуваний вуздечкою кінь підкоряється наїзникові; і тіло, приборкане скромною поживою і чуванням, не виривається з рук помислу, що возсідає на ньому, і не пручається, як робить це у пристрасному пориві.

34. Пересит від страв годує помисли і впивання вином напоює сон мріями. (І, 248)

35. Приємність від їжі щезає, як тільки вона минає горло, та в тому гробі — тілі — оживає похіть.

36. Труди обробітку своєї частини землі, тобто тіла мають свій кінець — спокій; кінець же різноманітних задоволень — вогонь (або тілесний — тут, або як покарання — там).

37. Хто подвигами в'ялить свою плоть, той щоденно думає про свою кончину, хто виснажує тіло своє — безнастанно пам'ятає про смерть. (1, 249)

38. Труд стриманости нехай буде відповідним до стану тіла, щоби коли слабне тіло — не страждала й душа.

39. Тіло нехай вдоволяється лише конечними природними потребами.

40. Тілесне подвижництво нехай виявляється у моралі твоїй, щоб навчився ти уболівати серцем за гріхи й терпіти скруху душею.

41. Матір тілесного пожадання — це обжерство, що породжує похітливість і багато інших пристрастей. Від обжерства, як від кореня, проростають стеблини — інші пристрасті й, ставши невдовзі деревами нарівні з тим, що їх породило, розгалужуються у пороки, що сягають небес. Грошолюбство, гнів, журба — це плоди черевоугодництва. Черевоугодникові потрібні гроші, щоб вдоволяти свою невгасиму хтивість; згодом у нього неминуче зроджується гнів на тих, що перешкоджають йому здобувати гроші; коли ж гнів — безсилий перейти в дію, за ним неминуче слідує журба. (2, 73)

42. Черевоугодництву найпаче притаманна похітлива жага. Сама природа, бажаючи вказати на спорідненість цих пристрастей, помістила статеві органи під черевом, позначаючи таким близьким сусідством їхній тісний взаємозв'язок. Тим-то пристрасть похоті слабне від загнуздання того, що вище, тобто — черева; якщо ж посилюється і турбує -то саме звідти подається їй сила. Та черевоугодництво — годувальник і опікун не тільки похітливої пристрасти. Воно викорінює в людині все добро. -Як тільки черевоугодництво бере верх, занепадають стриманість, невинність, мужність, терпіння та всі інші чесноти. (2,76)

43. Добре залишатись у межах потреб і не переступати їх. Якщо похіть хоч трохи перетягне людину в бік чуттєвих насолод, то вже ніщо не зупинить її. Бо все, що понад потребу, — не має межі. Невгамовна турбота та нескінченна суєта безмірно помножують труд (щоб вдоволити непомірні потреби) й живлять похіть, як підкладені дрова — полум'я. (2,88)

б) Про боротьбу з розпустою[2]

1. Стриманість породжує невинність, а черевоугодництво — розпусну похіть.

2. Олива розпалює полум'я світильника, а жінка — вогонь похітливости.

3. Удари хвиль кидають врізнобіч незавантажений корабель, а розпусні помисли — неповздержливий ум.

4. Блуд родичається з переситом, пристає до противників ума й разом із його ворогами до кінця б'ється з ним.

5. Хто любить безмовність, той недосяжний для стріл цього ворога, а хто змішується із натовпом, той безупинно ранений від нього.

6. Погляд жінки — отруйна стріла, що ранить душу й отруює її. Що задавненіша ця рана, то небезпечніша.

7. Хто хоронить себе від цих стріл, той не ходить на велелюдні зібрання і бенкети. Ліпше перебувати вдома на молитві, ніж на празниках стати легкою здобиччю ворогів.

8. Уникай жінок, якщо хочеш бути невинним, і ніколи не дозволяй їм вільно поводитися з собою; бо спочатку вони невинно сором'язливі, а відтак зважуються на все. І стане це для тебе гачком, що вловлює на смерть, хитро сплетеною сіттю на погибель тобі. Хай не оманять тебе їхні скромні бесіди, бо й у цьому також прихована смертоносна отрута звіра з безодні.

9. Ліпше підійди до палючого вогню, ніж до молодої жінки, коли й ти сам до того ще молодий. Бо від жару вогню одразу відскочиш геть, а від жіночих чар — не відразу одійдеш.

10. Трава буйніє при воді, а пристрасть розпусти — при жінці.

11. Хто наповнює черево й хоче зберегти притім невинність, той подібний до того, хто соломою намагається зупинити вогонь. Як неможливо соломою погасити вогонь, так неможливо переситом утихомирити палючу жагу розпусти.

12. Стовп опирається на основу свою, а розпусна пристрасть — на черевоугодництво.

13. Корабель під час бурі поспішає до пристані, а невинна душа — до пустині. Корабель утікає від морських хвиль, а невинна душа — від жіночих облич, що ведуть до погибелі.

14. Гарна жінка може потопити швидше від хвиль. З хвиль ще можна врятуватися через вроджену любов до життя — спокуслива жінка змушує нехтувати й саме життя.

15. Пустинний кущ безпечніший від полум'я вогненного, і невинний далеко від жінок — у безпеці від спалаху пристрасти, бо як згадка про вогонь не спалює думки, так і пристрасть безсильна, коли нема для неї поживи.

16. Якщо помилуєш супротивника — матимеш ворога; і якщо пощадиш цю пристрасть — вона повстане на тебе.

17. Погляд на жінку викликає у нездержливого пристрасть, а невинного схиляє до прослави Бога.

18. Якщо, спілкуючись з жінками, ти спокійний — все одно не вір своєму безстрастю. Бо й пес у натовпі махає хвостом, але наодинці відразу виявляє свою лють.

19. Коли згадка про жінку не викликає у тобі пристрасти — ти вступив у межі невинности. Проте не будь безпечним, бо ця пристрасть любить повертатися назад і небезпека від неї близька. Коли ж якийсь жіночий образ хвилює твою душу, тоді знай, що чеснота невинности ще чужа тобі.

20. Як надмірне плавлення срібла шкодить йому, так довгочасне мріяння про жінку в думках псує невинність.

21. Не розмовляй довго з жінкою, навіть у думках своїх, щоби не розпалилося у тобі полум'я пристрасти й не запалило скарбниці твоєї душі.

22. Як від іскри спалахує полум'я, так від згадки про жінку — похіть.

23. Коли тіло, що похотями повстає на духа, приборкаєш подвижницькими трудами, то посядеш у будучому віці славу, обіцяну в блаженствах. Бо переміг ти в борні того, що воює у твоєму тілі проти закону твого ума і поневолює тебе законові гріха, що в членах твоїх (Рим. 7:23). (1,230)

24. Знай, що інколи блуд тілесний і блуд духовний злучаються між собою. Коли блудний помисел зростається з духом твоїм, тоді твоя душа злучається зі звабливим в ній образом. (1,247-248)

25. Образ жінки прибирає на себе безтілесний демон, зваблюючи душу твою з'єднатися з ним, щоби похітливим помислом звести її. Не захоплюйся же примарою у своїй душі, щоб не вчинити чогось подібного й тілом. Звабив дух розпусти всіх тих, що не відбивали хрестом внутрішнього перелюбства в серці своїм.

26. Бичуй помисли злиденним харчуванням, щоби думати не про розпусту, а про голод.

27. З молитовним чуванням поєднай сльози, щоби сподобитися помочі Божої в боротьбі.

28. Під час борні з плоттю відмовляйся від бенкетів.

29. На ревного подвижника демон розпусти нападає хутко, несподівано обсипаючи його стрілами пристрасної похоті, бо не може довго зносити жару світлоносного вогню, що виходить із його подвижницьких трудів; а до того, хто від звабливої похітливости ослаб, підступає непомітно, заговорює з серцем його, щоби воно, розгорівшися злими похотями, віддалось їм і вже не відчувало ненависти до цього гріха. (1,252-253)

30. Вкрай небезпечно, коли серце погрузло в похітливих насолодах, звикло до них. Тоді потрібно багато зусиль, аби вирвати цю пристрасть з коренем.

31. Не призвичаюйся до насолод похоті, бо з безлічі пристрасних думок і порухів розгоряється вогонь (Пс. 106:18). Помисли, розпаливши тебе, змусять думати, що неможливо йти проти природи, не до снаги — протистояти їй; до того ж, підмовляють вони, якщо сьогодні й согрішиш із нужди, то завтра можна покаятися. Адже закон християнський — милосердний, легко прощає гріх тим, що каються. Притім наводять приклади, як багато хто після стриманости впав, але потім покаявся. Тою надією на покаяння і прощення хочуть розтрощити вони міць твого протиборства, щоби храм невинности твого тіла перетворити на дім розпусти. (1,253-254)

32. Гляди, чоловіче стриманости, не спокушайся непевними надіями. Бо чимало з тих, що впали, одразу й померли, так і не встигши покаятися, а інші не змогли піднятися з падіння, зв'язані звичкою до похітливих насолод — як законом. Звідки знаєш, чоловіче, чи будеш жити і чи покаєшся? Падаєш через те, що потураєш тілові своєму, замість того, щоб завжди пам'ятати про смерть, уявляти в серці своєму жахливий вирок суду — й тим гасити жар розпаленої плоті.

33. Однакову поживу призначив Сотворитель як людині, так і тварині. Ось Я даю вам, усяку траву, по всій землі, вона буде вам на поживу (Бут. 1:29-30). Одержавши однакові з безсловесними харчі, люди перетворили їх на розкошування. Тож чи не дурніші ми від безсловесних, якщо звірі залишаються у межах своєї природи, не порушують постанов Божих, а ми, люди, обдаровані розумом, відступаємо від первісного законопорядку? Бо які ласощі у безсловесних? Хіба пекарі й кухарі усолоджують їхнє черево? Чи не до вподоби їм стародавня стриманість, якщо харчуються вони травою, а п'ють лише воду — та й ту не завжди? Тим-то й тілесним задоволенням віддаються вони рідше, не розпалюючись самохіть ситною їжею. Тільки раз на рік природний закон кличе їх до продовження роду; іншого часу вони цураються один одного, цілковито забуваючи про протилежну їм стать. А в людей від вишуканих харчів ненаситна похіть посіяла нечестиві бажання, ніколи не даючи утихнути пристрасті цій. (2,90)

в) Про боротьбу з грошолюбством[3]

1. Грошолюбство — корінь усіх бід. Воно живить усі інші пристрасті й не дає всохнути тому, що від нього проросло.

2. Хто бажає позбутися пристрастей, той нехай спершу вирве їхній корінь, бо доки залишається в ньому грошолюбство — корінь усього лиха — не буде йому користи з обрізаних гілок — скоро бо виростуть знову.

3. Захланний монах — перевантажений корабель, що легко потопає у хвилях морських.

4. Монах, що нічого не має, — необтяжений подорожній, що на всякому місці знаходить пристановище собі.

5. Монах незахланний — орел, що високо ширяє, тільки тоді він спускається долі, коли змушує його до того потреба їжі.

6. Незахланний чоловік — вищий усякої спокуси, посміюється над усім минущим і, здіймаючись д'горі, віддаляється од усього земного та живе разом із вишніми, бо легкі крила в нього — необтяженого турботами.

7. Прийшла скорбота — без журби покидає він місце своє; настала смерть — радо відходить з землі, бо жодними земними кайданами не зв'язав душі своєї.

8. А захланний — обплутаний турботами, як прив'язаний ланцюгом пес; коли переселюється з місця на місце, то скорботне майно несе зі собою, як тяжке й непотрібне ярмо.

9. Прийшла смерть — з жалем покидає він тутешнє. Віддає душу — а очей не спускає з того, що набув. Його тягнуть насильно, як раба-втікача. Розлучається з тілом, але не хоче розлучитися з майном, тому що пристрасть утримує його сильніше від тих, що тягнуть його.

10. Море не переповнюється від вод численних річок, що впадають у нього; і пожадливість грошолюбця не насичується зібраним майном. Подвоїв він його — і подвоєне знову подвоїти бажає, і так ніколи не перестає подвоювати, доки смерть не обірве цей надаремний труд.

11. Розумний монах вдовольняє лише конечні потреби тіла й спорожніле черево підтримує тільки хлібом і водою.

12. Не догоджає він багатим, щоб усолодити черево своє, не поневолює вільного ума багатьом володарям, бо йому достатньо своїх лише рук, аби послужити тілові своєму, вдовольняючи його природні потреби.

13. Бідний монах — непереможний борець і легкий бігун, що скоро здобуває нагороду високого Божого покликання (Флп. 3:14).

14. Захланний монах радіє з численних прибутків, а бідний утішається здобутими вінцями.

15. Захланний монах тяжко працює, а вбогий -весь час молиться і читає.

16. Грошолюбний монах наповнює скарбниці грішми, а незахланний збирає собі скарб на небі.

17. Проклятий, хто робить ідола й ставить його у скритому місці (Втор. 27:15). Проклятий також і той, хто полонився пристрастю грошолюбства. -Той без користи поклоняється фальшивому божкові, а цей думку про гроші скрито носить в серці, як кумира.

18. Незахланний живе безтурботно, а в захланного турбота про багатство — постійна хвороба. (1,237)

19. Тоді полониш силу-силенну помислів, коли не впустиш до серця свого турботи про майно. І хрест понесеш радо, коли відречешся од власности.

20. Журбу про матеріяльне накидає тобі помисел про старість і хвороби, щоби своє уповання на Бога розділив ти з надією на майно.

21. Хто вибрав подвижницьке життя і відмовився од світу, нехай осінить себе вірою, нехай укріпиться любов'ю і нехай утвердиться надією. Віра -це далеко не ніщо, а володіння досконалим з терпеливою надією і живою лобов'ю.

22. Коли зречешся усього, не прислухайся до темних помислів, що докорятимуть тобі за зубожіння, зображаючи теперішнє убозтво твоє як безслав'я, аби таким підступом змусити тебе зректися цієї славної чесноти. Якщо вникнеш у мету подвижництва, то переконаєшся: за що докоряється тобі, те якраз і сплете тобі вінець.

23. Покиньмо житейське й звернімся до благ духовних. Чи довго будемо тішитися дитячими забавками, чи так і не почнемо зріло мислити? У дитинстві діти прив'язані до іграшок. Коли ж виростають — кидають їх заради справжнього діла. А ми постійно залишаємось у дитинстві й не хочемо потурбуватись про краще — про те, що дійсно подобає мужеві. Сором, коли дорослий чоловік на піску малює дитячі забавки; так само, ба ще соромніше бачити, коли той, що сподівається вічних благ, риється у поросі земних речей і негідністю таких діл ганьбить достоїнство обіту. Причина ж ця криється у тому, що він не уявляє собі нічого важливішого від видимого, не усвідомлює малоцінности тутешнього добра і переваги благ тамтешніх, засліплюючись блиском того, що тут вважається досточесним. (2,81)

24. Відмовмось од тутешніх благ, відкиньмо майно, гроші — все, що засмоктує і топить. У небезпеці викиньмо вантаж, щоби врятувався керманич — ум — із моряками — помислами. Коли ті, що пливуть морем, під час бурі маловажать товар і своїми руками викидають навіть дорогоцінні речі в море, цінуючи майно нижче від життя, то чому ж ми -ради вічного життя — не покинемо того, що душу тягне в безодню? Чому в нас не такий сильний страх Божий, як у тамтих — страх моря? Ті з любови до проминаючого життя недорого цінять втрату того, що везуть, а ми, кажучи, що бажаємо вічного життя, гинемо радше з нікчемним вантажем, аніж спасаємося, позбувшись його. Тим-то, — молю, -скиньмо зі себе все земне. Борці не борються одягненими. За правилами боротьби вони виходять на поприще оголеними. Чи в спеку, чи в холод – вони залишають одежу поза поприщем. Якщо ж хтось із борців відмовиться роздягнутися, то мусить відмовитись і від боротьби. А ми, давши обіт подвижництва, не тільки не скидаємо з себе одежі (майна), а й несемо на поле бою множество тягарів на своїх плечах, даючи тим противникові численні нагоди побороти нас. (2,82.83)

25. Як битися з духами злоби захланному, якщо через цю його пристрасть до накопичення вони звідусіль спритно завдають йому ударів? Як боротися з духом грошолюбства обсипаному грішми? Як обігнати нагих від усякого клопотання демонів тому, хто зодягнувся у тисячі турбот? Божественне Писання каже: Ба, й наймужніший з-між відважних утече в той день голим (Амос 2:16). Нагий той, хто не понатягав на себе численних лахміть — турбот житейських, кому складнющі помисли про гроші та майно не перешкоджають у швидкості. Тим-то нагого тяжко, ба навіть неможливо зловити тому, хто задумує зло. (2,83.84)

26. Боротися треба не тільки нагим, а й намащеним. Оголеність потрібна для того, щоби противник не мав за що ухопити борця, а олива на тілі -щоби борець, якщо й схоплять його, міг вислизнути з рук противника. Тим-то борці намагаються обсипати один одного землею, щоби, порохом надавши шорсткості слизькій оливі, втримати схопленого. А що там — порох, те в нашому подвизі — земні клопотання, а що там — олива, це в нас — безтурботність. (2,85)

27. Безтурботність властива душі досконалій, а клопітливість — душі нечистій. Про досконалу душу сказано, що вона, як лілея між будяками (П. п. 2:2), живе без турбот серед тих, що турбуються про непотрібне. Лілея у Євангелії означає душу безтурботну, бо сказано: Не працюють і не прядуть, а більше від Соломона зодягнені славою (Мт. 6:28). Про тих же, що багато клопочуться про тілесне, мовиться: Поки віку у злого — себе самого мучить (Іов 15:20). І справді, нечестиво піклуватися усе своє життя лише про тілесне й не виявляти ніякої турботи про будучність свою. (2, 86)

28. Мірою надбання повинна служити потреба. Що перевищує цю міру — це вже надужиття, що не облегшує, а утруднює душу. Як одежа, відповідна до зросту людини, зручна їй, а обвисла з усіх сторін обплутує ноги й перешкоджає у всякій роботі, -так і майно, що перевищує тілесну потребу, — це перешкода для чесноти й осуджують його ті, що спроможні осмислити природу речей. (2,87)

29. Ми не хвалимо вбогости вимушеної, що, виринувши мимоволі, ламає дух і вважається нестерпною, — а добровільну постанову задовольнятися малим, що здобувається самовладанням помислу, трудом і передусім часом, поки вправляння, перейшовши у навик, не зробить бажаним те, що довгий час вважалося важким і нестерпним. Не лише тілесна краса зваблює — блиск багатства не менше розпалює хтивість. Тож в обидвох випадках потрібна мужність душі, щоби не спокуситися.

30. Справді великими й мужніми треба визнати тих, хто на цьому поприщі здобуває перемогу, незважаючи на те, що помисли борються, непримиримо змагаються з ними, намагаючись довести, що треба погодитися із думкою багатьох, і те, що лише здається добрим, визнати дійсно добрим, не відмовлятись від того, що хвалить загал, володіти тим, що дав, мовляв, на вжиток Сам Бог, і не плямити даремно надбань людських, що здобуваються дорогою ціною, а не даром. Такі подвижники дійсно гідні похвали, бо не поступилися місцем супротивникам, не збилися з дороги й не здались у руки ворогам. Утвердившись на правді, вони не схилилися до речей земних, а віддали перевагу життю істинному перед життям суєтним і поміркованістю в потребах здобули собі спокій. (2,99-101)

31. Стародавні Святі так позбувалися захланности, що навчилися жити без дому, вдовольнятися їжею, що її дає сама природа, спати просто неба. Не було в них ні домівки, ні ліжка, ні трапези; одежею їм служила овеча шкура. Святі пильно сповняли слово Господнє: Гляньте на птиць небесних.., на польові лілеї... (Мт. 6:26-28), бо щиро вірили, що все потрібне для тіла дасться їм, коли угодять вони Богові — Подателеві всього. Головне ж у житті -турбуватися про Царство Небесне. (2,102-3)

32. Хіба можна порівняти наше життя, повне вдоволень і достатку, з життям тих блаженних, яких не тривожило тіло й ніщо тілесне? Єдино чисте бажання божественного безнастанно вабило їх до вишнього, змушувало забувати про те, що на землі вважається почесним. Вони нічого не мали на землі, крім тіла, що його природа утримувала внизу, та навіть його бажали вони мати зі собою там, де перебували умом, споглядаючи небесні блага. І ніколи не покидали б вони тамтешньої втіхи, якби природа не повертала їх до заспокоєння тілесних потреб. Бо Той, Хто зв'язав душу з тілом, велів турбуватися і про тіло, хоча всіляко притім відчужуватися від нього. (2,104)

33. Тілесна потреба скоро приходить і скоро відходить. А чеснота — це насіння, що щедро плодоносить: вже тут тішить душу прийдешнім блаженством, і там, на небі, стає благою причасницею вічної веселости. (2,105)

34. Шлях, що веде до Царства, важкий — бо вузький — з множеством проваль навкруги. То який же хосен, обтяживши себе купою грошей та незліченним майном, намагатися пройти ним? Турботи про матеріяльне, розсіюючи нашу увагу й сильно тягнучи вниз, легко призведуть до падіння, особливо там, де вкрай потрібна наша пильність та уважність. Навіть без зайвих тягарів проходження вузькою дорогою рідко буває без падінь; а для того, хто обтяжив себе непотрібним ярмом — через захланність свою, — воно просто неминуче. Бо сама захланність — це вже падіння. (2, 111)

35. Є нездобувальність вища, середня і життя матеріяльне, захланне.

Походження цього таке:

У раю проречено було первозданному: Я даю тобі усяку траву... вона буде тобі на поживу (Бут. 1:29). Гідність Того, Хто наказав, була запорукою пристосування такої їжі для життя людини. Крім того, вона була набагато відповіднішою від теперішньої для збереження в сотворених на образ Божий бажаної довершености, щоб мислена сила їхня завжди була необтяженою, тверезість ума — непотьмареною. Коли потрібне для тіла давалося само собою, ум людини не залишався бездіяльним; будучи вільним од тілесної праці, безнастанно споглядав він духовне, що породжувало в ньому невичерпну радість. Це діяння підтримував у людині Сам Бог, приходячи до неї щоденно на розмову. -Ось у чому сенс людського життя! Його не можна змінити чи відмінити, тож інший, невідповідний спосіб життя спричинив падіння людини.

Коли людина переступила заповідь і Бог вигнав її з раю, то узаконив їй спосіб життя, відповідний до її стану падіння. Він наказав людині, що не скористалася спокоєм, не зуміла постійно служити Богові, хоч не потребувала тілесно трудитися у раю, здобувати їжу працею і потом. За їжу їй тепер було призначено хліб, що здобувається у поті чола, а за одежу — шкіряні ризи, чим покладено межу її користолюбству й суєтності. Первісну райську нездобувальність замінено було на вкрай скромне надбання, що, незважаючи на гірку працю, не так від людини залежало, як від Божого благословення.

З цього й постало три способи життя: одні люди вдовольнилися скромним набутком, тяжко працюючи в надії на Бога; інші, цілковито поклавшись на Бога, відмовилися од усякого надбання, прагнучи відновити райську нездобувальність, — таких живив Сам Бог; ще інші поклали всю свою надію на працю рук своїх, узалежнивши своє життя від кількости майна. Такі Бога забули: богом для них стало нагромадження майна. (2,116-123-скорочено)

36. Найбільше годиться для розумної істоти -служити Богові — й сподобитися усього зі скарбниці Божого Промислу; уповати на Боже піклування — і землю мати годувальницею; усім серцем своїм служити Творцеві, а тілові давати лише потрібне, на землі бути лише перехожим, а батьківщиною вважати небо. Таке життя призначив Творець напочатку. — І так, Йому підкоряючись, жили всі Святі, скажімо, Ілля, Єлисей, пророчі сини, Предтеча, Апостоли. (2,124-129)

37. Така нездобувальність Святих — вища. Після неї слідує середня нездобувальність. Їй неможливо змагатися за першість і похвалитися рівночесністю з вищим способом життя, але безперечно їй належить друге місце. Святі з досконалою нездобувальністю жили тільки для своєї душі та її Творця — Бога, зовсім не дбаючи про тіло. Вони й без піклування про нього мали все потрібне, передовсім не в житниці зібране, а з Божої благодаті, як зі скарбниці, своєчасно одержуване. Святі, що їх наслідували (з середньою нездобувальністю), дбали тільки про вкрай потрібне для тіла, щоби тваринна їхня частина не знищилась проти волі Того, Хто поєднав її з душею, працюючи стільки, скільки було потрібно для тіла; більше ж піклувалися про душу, молячись, роздумуючи про Бога та вправляючись у чеснотах, щоб успішно поступувати в добрих ділах. (2,137)

38. Люди захланні, цілковито ставши тілом, посвятили себе служінню земному кумирові, прагнучи не тільки достатнього для тілесного життя, а й надмірного, що виявляло б їхнє багатство, аби хоч цим надати сенсу своєму життю. Тим явно виставляють на посміх своє безумство, хвалячись тим, що недостойне похвали, бажаючи звернути на себе увагу й викликати подив тим, що гідне зневаги й осміяння. (2,138)

39. У перших з останніми — нічого спільного. Яке спілкування може бути в тих, що зреклися усього, з тими, що накопичують майно? Яка згода між духовними і тілесними? Яка спільна частка може бути в безжурних служителів єдиному Богові та обплутаних житейськими клопотами? Одні по-апостольськи покинули все, що мали; інші здобувають те, чого не мали. Одні в безмовності досягають поступу в духовному, інші лише турбуються про гроші й майно. Одні воюють за небесні блага з духами злоби, інші — за земне добро — нападають на подібних до себе. Одним каже Павло: Щоб ви були бездоганні й щирі, непорочні діти Божі серед лукавого й розбещеного роду, серед якого сяєте, немов світила у світі (Флп. 2:15) (сяють вони, певна річ, життям своїм і спонукують тих, що бачать і розуміють, змагатися разом з ними за добро); а іншим: Через вас ім'я Боже зневажається (Рим. 2:24), бо чинять вони противне покликанню і прибирають на себе зовнішність, що суперечить їхнім ділам. (2,139-140)

40. Як же не обуритися на того, хто говорить, що зрікся житейського, а насправді цілковито відданий йому? Хвалиться, що зненавидів світ, а з головою поринув у його клопоти. Обіцяв забути все земне, а на ділі виказує брехливість свого обіту. Твердить, що розпрощався із суєтою, а насправді навіть не думає розлучатися з нею. — Вийшов ти з Єгипту — що ж після цього може бути спільного в тебе з рабством? Ідеш пустинею до обіцяної землі, чому ж баришся і клопочешся суєтним і непотрібним? Важка й дальня дорога перед тобою — чому ж блукаєш по роздоріжжях, наражаючись на небезпеку ніколи не дістатися до місця вічного спочинку? Поклав ти руку на рало — для чого ж оглядаєшся назад — як нездатний до Царства Небесного? Позаду себе лишив ти пожарище п'ятьох міст, чому ж обертаєшся, бажаючи побачити попелище від них? Взяв ти хрест? — Слідуй же за Христом і все покинь, бо Господа, що з Ним ти навіки злучився, потрібно любити понад усе. (2,141-142)

41. Тіло потребує небагато. Потурбуйся про вкрай потрібне для нього, бо ж до часу зв'язаний ти з ним, щоб і тіло твоє стало співучасником у чеснотах твоїх і поступу душі не перешкоджало. А хто журиться про волів, щоденно лічить стада овець, без спочинку доглядає виноградники, гаї, ниви й сади — той хіба матиме час згадати про Бога? Коли йому псалми співати? Коли помолитися? Де взяти час на богомислене споглядання? Якщо й випаде йому вільна хвилина серед багатьох турбот, то як зможе Владиці чисту молитву воздати, коли його помисел зв'язаний багатьма піклуваннями? Як йому встежити за порухами пристрастей, щоби спізнати себе, вчорашнього й сьогоднішнього? Як розібратися у складному сплетінні помислів, що розмаїто й безнастанно змінюють одні одних? Удень журять його справи, а вночі — турбота про них перетворює відпочинок його на муку. Бо тоді на пам'ять спадає, хто переступив межу, хто завдав шкоди плодам, хто перепинив воду для зрошення, хто затруїв пасовище, доводячи тим до шаленства дратівливу силу його душі, спонукуючи до помсти, не даючи йому часу на сон і спокій — що більше — на молитву, яка потребує безмовности й тривалого вільного часу, що його почасти дає саме звільнення від усіх піклувань. (2,142-144)

г) Про боротьбу з гнівом[4]

1. Гнів — шалена пристрасть, що легко роздратовує навіть тих, хто пізнав Бога. Від гніву душа звіріє; гнівлива людина відмовляється від дружелюбної розмови.

2. Не похитне стовпа сильний вітер, і негнівливу душу не поглине роздратування.

3. Море збурюють вітри, а дратівливого — нерозважні помисли.

4. Гнівливий монах — вепр пустельний: побачив когось — і вже гострить на нього зуби.

5. Туман згущує повітря, а порух дравітливости притуплює ум.

6. Хмара затьмарює сонце, а злопам'ятність — ум.

7. Лев у клітці трясе старими гаками, а роздратований у келії перебирає гнівливі помисли.

8. Приємне видовище — спокійне море, та ще приємніше — мирна душа.

9. У тихому морі граються дельфіни, і в мирній душі постають богоугодні помисли.

10. Довготерпеливий монах — спокійне джерело, з якого всім приємно пити; а ум гнівливого завжди збурений, тож спраглому не напитися з нього води, бо ж вона в нього — каламутна й непридатна до пиття.

11. Очі гнівливого, мутні та криваві, виявляють обурення його серця; обличчя ж довготерпеливого — спокійне, очі добрі й погляд ясний.

12. Лагідність мужа поминається у Бога (Пс. 132:1) і душа негнівлива стає храмом Духа Святого.

13. Христос схиляє голову в довготерпінні, і мирний ум стає житлом Святої Тройці.

14. У душі злопам'ятній живуть лисиці, й звірі ховаються в обуреному серці.

15. Чесний муж уникає сороміцького місця, а Бог — злопам'ятного серця.

16. Камінь збурює воду, а лихе слово — серце мужа.

17. Вирви гнівливі помисли з душі твоєї, не дозволь дратівливості вселитися у серці твоїм — і не будеш тривожитися під час молитви.

18. Як дим подразнює очі, так злопам'ятність під час молитви — ум.

19. Помисли гнівливого — породження єхидни: вони з'їдають серце, що їх зродило.

20. Молитва роздратованого — мерзенне куріння; псалмоспів гнівливого — неприємний звук.

21. Дар злопам'ятного — червива жертва; не сміє злопам'ятний наближатися до очистительних престолів.

22. Тривожні сни бачить роздратований і напади звірів сняться гнівливим.

23. Довготерпеливий муж бачить у видінні збори святих Ангелів і незлопам'ятний вправляється у духовних словесах, вночі ж проясняються йому тайни.

24. Коли не спалахнули ми на людях від образи, тоді демони збурюють наш ум наодинці у безмовності, щоби заочно повстали ми на тих, з ким зберегли мир віч-на-віч. (1,229)

25. Коли мирно закінчиться якась суперечка чи незгода з братом — вважай винним у її зродженні самого себе, щоби в безмовності серця не зазнати тобі боротьби помислів, з котрих одні, виставляючи нікчемність образи, будуть переконувати, що не варто й згадувати про неї, а інші, виставляючи її важливість, будуть нашіптувати жаль, що за неї не відплачено такою ж самою образою.

26. Коли сильне роздратування запанує між братами в спільноті, тоді помисли вивищують перед ними життя на самоті, щоби — як раніше вдалося їм позбавити братів благодушного взаємного терпіння, так тепер — віддалити їх від поприща любови.

27. Хто поборює гнів терпінням, а смуток — любов'ю, той двома доблестями відкидає двох звірів -злих, гнівоборних.

28. Хто, схиливши коліна, благає того, кого засмутив, не гніватися — утихомирює одразу обидвох — і себе, і брата свого.

29. Хто помирив тих, що гніваються, — той переміг самого духа гніву.

30. Хто заради миру терпить гнівливого — той

воістину син миру. (1,230)

31. Будь лагідним з людьми й люби ворогів своїх, бо гнів тільки на те, щоби вороже протистояти змієві стародавньому. (1,235)

32. Лагідність у тому, щоби в любові бути великодушним до брата свого й боротися з гнівливим проти нього помислом у серці своїм.

33. Лагідний любить ворогів своїх і бореться зі зловорожими помислами, а не з ближніми своїми — людьми.

34. Не спрямовуй природного гніву свого на неприродне, тобто — не гнівайся на брата свого, уподібнюючись до змія, і не погоджуйся зі злобними помислами проти нього, братаючись із цим змієм. (1,236)

35. Лагідний не полишає любови, заради неї не поривається до гніву, якщо навіть образили його, а все зносить, все перетерпить (1 Кор. 13:4,7).

36. Якщо любов — у довготерпінні, то гнівом воювати проти брата — не є любов.

37. Гнів викликає смуток і ворожнечу, а любов проганяє усіх трьох.

38. Якщо маєш тверду опору в любові, то до неї більше прислухайся, аніж до того, хто образив тебе.

39. Хто здобув чесноту любови, той полонить пристрасті, притаманні нечестивим.

40. Сподобившись від Святої Тройці цих трьох чеснот — віри, надії, любови — станеш тристінним градом, укріпленим, як бійницями, вежами чеснот.

41. Хто уражається злослів'ям інших, забуваючи, що тільки диявол — джерело зла, той ще більше заохочує ворога пускати на себе стріли, падаючи від такого злослів'я. (1,251)

42. Терплячи злослів'я чи тяжку образу, не будь злопам'ятним, а благословляй. (1,252)

43. Хто гнівається на демонів, той не гнівається на людей. З демонами перебуває у мирі той, хто гнівається на братів своїх.

44. Гнів і ненависть — пожежа серця; душу незлопам'ятних зрошує роса духовна.

45. Як від іскор розлітаються вогняні жарини, так злопам'ятні душі вивергають із себе злобні помисли.

46. Як укус скорпіона викликає сильний біль, так злопам'ятна душа містить у собі найгіркішу отруту.

47. Давид, коли його проклинав Семей, не тільки не заборонив йому цього робити, а й зупинив Авішая, коли той хотів помститися за царя (2 Сам. 16:10). Тож коли тебе зневажають, не тільки сам не відплачуй кривдникові, а й заспокоюй того, хто хотів би відомстити за тебе. (1,228)

48. Терпеливо зноси наругу й устами закривай двері гніву — й поступиш уперед.

49. Не відповідай тим, що погрожують тобі, -аби мовчанням загородити уста, що дихають полум'ям.

50. Наклавши вуздечку на свої уста — завдаси тим удару своїм погрожувачам і ганьбителям.

51. Промовчавши — протистоїш ти нарузі, а твій ганьбитель буде знешкоджений твоїм мовчанням, бачачи, як великодушно зносиш ти його зухвальство.

ґ) Про боротьбу з журбою[5]

1. Зажурений монах не знає духовної насолоди. Журба — це понурість душі, наслідок гнівливих помислів. Гнів бажає помсти. — Неможливість відомстити породжує журбу.

2. Журба — це лев'яча паща, що легко пожирає зажуреного.

3. Журба — це черв'як у серці, що з'їдає матір, яка його породила.

4. Мучиться матір під час пологів, коли ж народить дитятко — звільняється від мук; журба і, родячись, викликає великий біль, а по народженню мучить ще більше.

5. Зажурений монах не знає духовної радости -як хворий під час сильної гарячки не відчуває смаку меду.

6. Зажурений монах не підніме свого ума до споглядання і ніколи не зішле чистої молитви до Бога, бо журба — перешкода всьому доброму.

7. Кайдани — завада для ніг, а журба — перепона спогляданню.

8. Полоненого ворога заковують у залізо, а полоненого пристрастями зв'язує журба.

9. Журба безсильна там, де немає інших пристрастей, як і кайдани не страшні там, де нема тих, що їх накладають.

10. Зв'язаний журбою — це переможений пристрастями. Як свідчення своєї поразки носить він на собі кайдани журби, бо журба — це наслідок несповненого самолюбного бажання, а таке бажання пов'язане з усякою пристрастю.

11. Хто переміг бажання, той переміг пристрасті, а хто переміг пристрасті — тим не оволодіє журба.

12. Не журиться стриманий, коли немає що їсти, невинний — що не спізнав соромної розпусти. Не журиться негнівливий — коли не вдалося помститися, смиренномудрий — що позбавлений людської слави, незахланний — коли зазнав невдачі. Вони цілковито погасили в собі всі бажання — тому й не зазнають журби, бо безпристрасного не вражає печаль, як зодягненого в броню не простромляє стріла.

13. Щит захищає воїна, мур — місто, та надійніше від щитів і мурів захищає монаха безстрастя. Бо стрімка стріла часто пробиває щит і численне воїнство валить мур, але печаль не подолає безпристрасність.

14. Хто переміг пристрасті, той переміг журбу, а кого подолала якась пристрасть, той не уникне кайданів журби.

15. Хто часто журиться, але притім вважає себе безпристрасним, той подібний до хворого, що вдає із себе здорового. Як хворого видає колір обличчя, так пристрасного — журба.

16. Хто любить світ, той має багато журби, а хто зненавидів його, той завжди веселий.

17. Захланний гірко журиться, втративши майно. Хто ж зненавидів його — той безжурний.

18. Славолюбний журиться, коли зазнає безчестя, а смиренномудрий приймає неславу, як брата.

19. Піч очищає срібло, а туга за Богом — грішне серце.

20. Часте плавлення зменшує свинець, а мирська печаль ослаблює ум.

21. У темноті око менше бачить, і в журбі притуплюється споглядання ума.

22. У водні глибини не проникає сонячне світло, і зажурене серце не осяює світле споглядання ума.

23. Кожну людину радує схід сонця, але навіть це не тішить зажуреної душі.

24. Жовтуха притуплює чуття смаку, а печаль -чуття душі.

25. Хто відкинув мирські утіхи, того не потривожить печаль.

26. Коли з'єднаєш союзом миру сущу в тобі тройцю (дух, душу й тіло), тоді згідно з заповіддю Божественної Тройці почуєш: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Мт. 5:9). (1,230)

27. Великий цей союз миру, тому що до нього приєднується радість, що просвічує мислене око ума до споглядання вищих благ.

28. Якщо здобудемо в тяжких трудах радість миротворчу, то легко будемо проганяти печаль і не допускати до себе рикаючого демона журби, що, прагнучи поглинути душу, найбільше нападає на неї в скорботах, приготовляючи місце й духовінудьги, щоб удвох сильніше затьмарити душу й погубити її труди.

29. Хай буде для нас законом — у серці виписаним — радість миру, що журбу проганяє, гнів погашає, ненависть відбиває, мстивість знищує, нудьгу розганяє, скорботу на радість обертає. (1,231)

30. У мирній і благій душі радість — це море чеснот, що хрестом потоплює супротивне диявольське полчище.

31. Буває протилежна їй радість — непевна, невиразна, смутна. Хай не обмане тебе тінь. Не переплутай їх, бо демони під привидом духовних дарувань вводять ум в оману, щоби довести нас до божевілля. Духовна радість постає у душі без усякої зовнішньої причини — її породжує туга за Богом.

32. Туга за Богом сльозами оновлює душу, нагадує їй про смерть і Суд близький та непомітно навчає їх бажати. (1,232)

33. Несповнені бажання породжують журбу, а молитва і вдячність за все — в'ялять її.

34. Печаль — це посередниця між тими, що гніваються. Якщо той, хто отямиться першим, покине пристрасть і подасть братові своєму руку примирення, то тим прожене її.

35. Печаль — це недуга душі й тіла: душу вона полонить, а тіло сушить.

36. Печаль постає від бід, скорбот, смутку; через неї усе бачиться притемнено. Якщо людина не в дусі, то безглуздо нарікає на все і всіх.

37. Якщо хочеш подужати печаль та відігнати похмурий настрій, то обніми благодушну любов і зодягнись у радість незлобиву.

38. Найпаче будь вдячним у скорботах, бо через них ясніше виявляється благодать заступництва. Вдячністю проганяй печаль від скорбот — і не затьмариш мужньої благости душі своєї.

д) Про боротьбу з нудьгою[6]

1. Нудьга — це знемога душі, а знеможена душа є ослаблена, через що мужньо не протистоїть спокусам.

2. Що їжа для здорового тіла, то спокуса — для мужньої душі.

3. Північний вітер гартує рослини, а спокуси -терпеливість душі.

4. Безводну хмару гонить вітер, а нетерпеливий ум — дух нудьги.

5. Весняна роса зрошує польові рослини, і духовне слово живить душу.

6. Дух нудьги проганяє монаха з келії його, та терпеливий монах завжди перебуває у безмовності.

7. Сумний не всидить у келії своїй, утікає з неї, начебто для того, щоб відвідати хворих, — насправді ж його виганяє з келії нудьга.

8. Сумний монах вдоволяє своє бажання, думаючи, що тим позбудеться смутку.

9. Легкий вітерець хилить додолу слабку рослину, а думка про мандри легко захоплює сумного.

10. Дерево, що добре вкорінилося, не хилиться від вітрів, і смуток не уражає зміцнілої душі.

11. Бродячий монах — висохла пустинна гілка: трохи посидить у келії — і знову його кудись несе.

12. Рослина, що її пересаджують з місця на місце, не плодоносить, і бродячий монах не приносить плоду чесноти.

13. Хворий не вдоволяється однією стравою, а зажурений монах — одним ділом.

14. Розпусникові не досить однієї жінки, а монахові в смутку — одної келії.

15. Очі зажуреного безнастанно дивляться на двері: рипнули вони — й він зіскакує, почувся голос — і він виглядає у вікно, поки не знудиться чекати.

16. Понурий, читаючи книжку, часто позіхає і схиляється до сну, потирає обличчя, потягується і, одвівши очі від книжки, пильно вдивляється в стіну; тоді знову починає гортати сторінки, хоче побачити кінець книги, рахує сторінки, критикує малі букви й оформлення, — і нарешті, — закривши книжку, кладе під голову й засинає, та не дуже глибоко, бо голод уже починає тривожити його й змушує потурбуватися про тіло.

17. Похмурий монах лінивий до молитви й молитовних зідхань.

18. Як хворий нездатний до тяжкої роботи, так сумний — до діла Божого; бо в хворого розладнані тілесні сили, а в сумного — душевні.

19. Від нудьги лікує терпеливість. Незважаючи на брак бажання, змушуй себе страхом Божим робити своє діло.

20. У всякій роботі визнач собі межу й поки не закінчиш — не переривай її; також ревно молися — і дух нудьги втече від тебе.

21. Нехай у всіх твоїх трудах передує мужнє терпіння, бо проти тебе всією злобою ополчилася нудьга і, спостерігаючи за твоїми трудами, випробовує їх усі. Якщо узрить, що якийсь із них не зміцнений терпінням, то чинить його нестерпно важким. (1,233)

22. Коли під час богослужіння нападе на тебе дух нудьги, то, нашептавши душі, що псалмоспів обтяжливий, — змушує тебе прискорити твій спів, аби тіло відпочило, бо воно, мовляв, дуже змучене.

23. Коли чуваємо вночі, не сідаймо через нудьгу під час служби; а то прийдуть демони й засіють у серці кукіль помислів.

24. Прокинувшись, найпаче вознесім своє серце до Бога, щоби бадьоро нам потім стояти на псалмоспіві. (1,234)

25. Як зовнішня наша людина працює, щоб не обтяжувати братів своїх, так і внутрішня нехай працює, щоб не обтяжувати ум помислами. Інакше вони занапастять душу, якщо застануть її вільною

від усякої думки про Бога. (1,235)

26. Як працюєш над рукоділлям з чоловіколюбности, так працюй і над мисленою силою — з любови до мудрости, щоби рукоділля служило прохарчуванню подорожніх, цілковито проганяючи лінивство, а мисленний труд був провідником у спогляданні, досконало очищаючи ум від помислів.

27. Не переселяймося з місця на місце — ліпше вкоренімся безмовністю у трудах, бо від лінивствай безділля помисли беруть верх над нами. (1,238)

28. Помисли, змусивши нас перейти на те місце, що самі перед тим навіяли, потім спонукують розкаюватись — щоби зробити нас у всьому непостійними й безплідними.

29. Змінюй місце не для життя спокійнішого, адля життя духовнішого. (1,239)

30. Терпіння, благодушність і любов вдячні навіть у скорботах; а нудьга, полегша й самолюбство прагнуть лише спокійного тілесного життя.

е) Про боротьбу з марнославством[7]

1. Марнославство — це пристрасть, що легко примішується до всякої чесноти.

2. Розпливається, стає невидимою лінія, проведена на воді, а труд чесноти — в душі марнославній.

3. Рука, захована в кишені, — чиста, і сподіяне в тайні добро сяє більше від світла.

4. Плющ в'ється довкола дерева і, досягнувши верховіття його, сушить коріння; а марнославство приростає до чеснот і зводить їх нанівець.

5. Гроно винограду, притулившись до землі, гниє; так і чеснота, притулившись до марнославства, гине.

6. Марнославний монах — робітник без платні: трудиться, а нагороди не дістане.

7. Дірявий мішок не втримає в собі того, що в нього поклали, і марнославство губить нагороду чеснот.

8. Стриманість марнославного — дим з печі; те й те розсіється у повітрі.

9. Вітер замітає сліди, а марнославство зводить нанівець милостиню.

10. Камінь, з якою б силою не кинути його вгору, не досягне неба; так і молитва людиноугодника не зійде на небо.

11. Марнославство — підводний камінь; вдарившись об нього, погубиш вантаж.

12. Розумний чоловік приховує скарби, а благо-мислячий монах — чесноти.

13. Марнославство радить молитися на майданах, але той, хто воює з ним, молиться у келії своїй.

14. Людина нерозсудлива повсюди голосить про багатство своє і багатьох спонукує до злочину супроти себе; ти ж, ідучи дорогою, де багато розбійників, ховай те, що маєш, поки не дійдеш до міста миру, де безпечно скористаєшся зі свого добра.

15. Чеснота марнославного — жертва осквернена, що її не можна приносити на престол Божий (Лев. 22:22).

16. Нудьга розслаблює душевну силу, а марнославство, навпаки, додає її: хворобливого перетворює у здорового, старого — в сильнішого від юнака, якщо тільки багато свідків того, що він робить;тоді стають легкими й піст, і чування, і молитва, бо похвала людська породжує старанність.

17. Не продавай трудів своїх за людську славу й будучої слави — за похвалу дочасну, бо людська слава перетворюється на порох і чутка про неї завмирає на землі; слава ж чесноти перебуває повіки.

18. Справжня чеснота не шукає людської похвали й не тішиться почестю — матір'ю лих. (1,226)

19. Початок почести — марнославство, а кінець її — гордість.

20. Хто шукає почести, звеличується у власних очах своїх і не терпить упослідження.

21. Нехай буде тобі за честь труд у чеснотах, а забезчестя — пошук похвали за них. (1, 227)

22. Не шукай слави від тіла, чоловіче, що відмовився од пристрастей його, а шукай кращого — і це тебе прославить.

23. Хто прагне здобути собі славу, той заздрить тому, хто перевищує його славою, додаючи до заздрости своєї ще й ненависть.

24. Подоланий сильним бажанням марнославства не терпить, аби комусь віддавали перевагу, а захоплює першенство собі, щоби не видаватися нижчим від когось.

25. Не терпить він, аби того, хто перевищує його в чомусь, шанували, тож славу його трудів виставляє поза очі як таку, що нічого не варта.

26. Обмовити славолюбного — найжорстокішої рани йому завдати, і не уникнути йому ненависти до обмовника свого.

27. Славолюбний — раб жорстокої володарки, що продає його багатьом деспотам — звеличенню, заздрості, ревнивості та численним юрбам духів. Хто ж марнославство перемагає смиренністю — той проганяє від себе цілий леґіон демонів.

28. Хто смиренно служить кожній людині, той уподібнюється до Господа Бога, що упокорив Себе, прийнявши вигляд слуги (Флп. 2:7).

29. Якщо себе самого маєш за ніщо, то не будеш порівнювати себе з іншими.

30. Хто сльозами виявляє душевну неміч, тойневисоко цінить свої труди. (1,228)

31. Часто демони піддають смиренномудрих незаслуженим зневагам і обмовам, щоби ті, не стерпівши їх, відмовилися од смиренномудрости; та хто в покорі мужньо зносить безчестя, той ще більше підноситься на висоту любомудрости.

32. Прожени від себе саму думку про людську похвалу — і тим відіб'єш охочий до виставности помисел марнославства ще до його народження.

33. Навіть якщо переможеш пристрасті, не дозволяй лукавому помислу величати тебе, щоби, повіривши йому, — не впасти в спокусу. Ліпше намагайся побачити недосконалості в тому, над чим трудився, аби твоє добро не викрали внутрішні вороги. (1,239)

34. Дехто від самої лише похвали за поступ у чеснотах, впадає у недбальство, через що і похвала виявляється марною, і труди пропадають.

35. Декотрі, загордівши від поступу свого, вважають себе великими — совість їхня тим часом все більше покривається струпами, недуга хвалолюбности посилюється і помисли, відвернувши зір душі від її болячок, під покровом похвал, розкрадають усі її труди. (1,240)

36. Коли щиро каєшся у гріхах, тоді демони, возвеличуючи твої покаянні труди, применшують гріхи твої і нерідко змушують забути їх чи наводять на думку, що вони прощені, аби ти більше гірко не оплакував їх.

37. Найгостріша зброя у змія стародавнього — це марнославство, що побиває плоди всіх твоїх трудів. Але хто на противагу йому таємно добро творитиме, той скоро зітне голову самому дияволові. (1,241)

38. Пахощі своїх подвижницьких трудів ховай під печать мовчання, бо коли виставиш їх назовні язиком, розкраде їх марна слава.

39. Стримуй свій язик: замість нього нехай промовляють подвиги — тоді навіть у мовчанні матимеш свідками свого життя гідні віри труди. Про кого свідчать діла, тому нема потреби свідчити про себе язиком.

40. Дехто, скинувши з себе тягар трудів, намагається прикрити своє лінивство колишніми ділами.

41. Як ховаєш від людей свої гріхи — так приховуй від них свої подвиги. Тобі ніяково зізнаватися у своїх соромних вчинках, щоби не підпасти ганьбі й зневазі, хоч це й корисно було би для твоєї душі. Остерігайся показувати й свої труди, щоби гріх марнославства не погубив твоєї душі. Якщо єдиному Богові відкриваєш ганебні падіння, то не відкривай людям і своєї боротьби проти них, аби не вважали її увінчанням перемоги.

42. Дехто, ославившись лихими ділами серед людей, навертається до чесного життя не для того, щоб свої гріховні падіння оплакувати в подвижницьких трудах, а щоб припинити ганебний поголос про себе. Та якщо хтось лише задля марної слави творить діла благочестя, то він працює не для Бога, а для людей. (1. 245-246)

43. Ті, кого вирізняє у подвижницькому житті блідість обличчя, хай відганяють од себе людську похвалу раніше, ніж вона прийде, тобто коли ворог навіює хвалолюбний помисел ще до зустрічі злюдьми. (1. 249)

44. Коли довго стримуєшся від вина, оливи та інших надуживань, тоді хвалебні помисли почнуть підмовляти тебе ослабити труди заради тіла. Цим зловмисникам не піддавайся, а знищуй їхній задум. Один з братів, що його хвалили внутрішні помисли за його труди в борні проти демонів, побивав їх словами псалма: Нехай повернуться назад, стидом прибиті, ті, що до мене: «Ага! Ага!» кажуть (Пс. 70:4).

45. Не вдягайся у гарні одежі, щоби тим самим не зодягнутися тобі в демона марнославства, бо не краса одягу свідчить про красу чеснот, а подвижницькі труди; так само як золоті прикраси — зовсім не ознака краси твоєї душі. (1, 256)

46. Хто з власного діяльного досвіду й споглядального життя вчить інших мистецтва розрізняти помисли, тому потрібно берегтися, щоби не прослизнули до його серця хвальби за це знання і бажання виставити його напоказ задля марної слави.

47. Хто невпинно трудиться, вправляється у тілесних подвигах — хай працює не для похвали йславою хай не звеличується. Інакше демони, вихваляючи його за ці труди і славою спонукуючи посилити безжальність до себе, підштовхнуть його взяти на себе ще більші подвиги задля ще більшої слави, підмовляючи свою жертву такими помислами: ось той, мовляв, подвизався, не жаліючи себе, і здобув собі славне ім'я — про нього говорять і по його смерті, тож і ти подвизанням здобудь собі славу, щоби й твоє ім'я стало великим і хвальнимпо смерті твоїй. (1,268)

48. Декого демони честолюбства підносять у мріях на катедру проповідництва, віддаючи йому в маревах перевагу перед усіма іншими проповідниками. Так демони викликають у ньому не тільки прагнення до змагання, а й заздрість до всіх, що досягли поступу й слави завдяки подиву гідним діянням і дивовижно багатим знанням. (1, 269)

49. Буває, що самі демони присипляють у людині розпалення тіла й виганяють з неї нечисті помисли з хитрим наміром переконати подвижника в тому, що він суворістю свого життя цілком переміг духа розпусти, а його серце очистилось і стало близьким до святости Святих — тож він зійшов уже на саму вершину досконалости. Демони тоді нерідко змушують його розповідати самому собі про свої подвиги: «Я вчинив те й те, подвизався і томив себе так і так», — не даючи, однак, притім додати: «Не я, а благодать Божа, що в мені». Не дають вони йому визнати Господа вершителем усього того, чим змушують його хвалитися, щоби він — немов власними трудами здійснивши свої подвиги і всю хвалу за те присвоївши собі — через таке невіддання слави Богові погруз у трясовиннібогохульства, бездумно звеличуючи себе як самодостатнього собі.

50. Коли в серці чуються такі славолюбні помисли, а воно не протистоїть їм, тоді чернець, особливо самітник — близький до божевілля. Розум його — в небезпеці або від бісівських снів, що в них він беззастережно вірить, або від видінь під час чувань, або від явління бісів у світлих образах. Бо сам сатана перемінюється іноді в ангела світла, щоб звести нас; причому обіцяє, що коли впадеш і поклонишся йому, то дасть тобі такий і такий дар або забере тебе, як Іллю, на небо на вогняній колісниці. І бувало, ті, що приймали ці видіння з вірою, відхилялися від істини і впадали у божевілля. Щоб уникнути цього, пам'ятай, задля чого ти з любов'ю взявся до подвижницьких трудів, усіляко охороняй серце своє, щоби, будучи ревним у зовнішніх подвигах, не зловився ти підступно внутрішнім нерозумним самозвеличуванням. (1,270)

51. Хто вправляється у добрих ділах, того Господь напутньо повчає: Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні (Мт. 6:6); Коли даєш милостиню, не труби перед собою (Мт. 6:2), тобто не роби добра напоказ, бо це шкідливо. А Пророк каже, що заробітчанин заробляє в гаманець дірявий (Аг. 1:6), бо розбещеною метою славолюбства нівечиться усякий труд подвизання і добродіяння та губиться через серце, не огороджене смиренністю, як крізь дірявий гаманець. Смиренномудре серце — надійна скарбниця і звідусіль сильно укріплена огорожа, де ні міль, ані хробацтво не нівечить, і де злодії не пробивають стін та не викрадають (Мт. 6:20). Під хробацтвом треба розуміти зарозумілість, що зроджується внутрі й нищить усе добро в людині; а під злодіями — похвали, що приходять ззовні разом з нерозумним марнославством, і миттю розкрадають духовні скарби, що їх збирала людина тривалою важкою працею у добродіяннях. Бо як хробацтво поїдає ту речовину, з якої зродилося, а злодії, підкопуючи стіну, розкрадають усе добро, що його набула людина; так і помисел, спонукуваний через добрі діла до звеличування, нищить цінність тих діл, а людські похвали, підкопуючи легковажні уми, вриваються досередини й нічого не залишають там, що було туди внесене ззовні законним шляхом (дверима), а викидають звідти через діру вух. Не дозвольте оцій пристрасті здолати себе, задрімавши від солодкомовности славолюбства, щоб не втратити вам усього, що здобули важкими трудами. Тверезійте й чувайте, аби викоренити наклепників ще до того, як вони почнуть підкопувати, й подолати їх раніше, як вони завдадуть нам шкоди, скоріше ніж засяє сонце і мисль стане ділом. (2,106-7)

є) Про боротьбу з гордістю[8]

1. Гордість — це пухлина душі, наповнена зіпсутою кров'ю; якщо дозріє — прорветься і завдасть непоправної шкоди.

2. Блискавка віщує громовий удар, а марнославство — гордість.

3. Гордість підносить людину на висоту й звідти скидає її у безодню.

4. На гордість хворіє той, хто відступив од Бога й приписує свої добрі діла власним зусиллям.

5. Як, ставши на павутиння, людина провалюється вниз, так падає і той, хто покладається на власні сили.

6. Багато плодів нагинає гілки дерева до землі, а сила чеснот смиряє мудрування мужа.

7. Зогнилий плід безкорисний хліборобові, й чеснота гордого непотрібна Богові.

8. Як тичка підтримує гілку, обтяжену плодами, так страх Божий — чеснотливу душу.

9. Як вага плодів ломить гілку, так гордість -багату на чесноти душу.

10. Не віддавай гордості душі своєї — і не побачиш жахливого марева, бо душу гордого покидає Господь і нею забавляються біси.

11. Вночі гордому сняться дикі звірі, а вдень бентежать страшні помисли; якщо спить, часто зривається, а коли чуває — боїться навіть пташиної тіні.

12. Шум листя жахає гордого і дзюрчання води страшить душу його.

13. Той, що протиставив себе Богові й відкинув поміч Його, лякається тепер нікчемних примар.

14. Гордість скинула архангела з неба, через неї він, як блискавиця, упав на землю. А смиренномудрість возносить людину на небо, де вона радіє з Ангелами.

15. Чого високо вгору несешся, чоловіче, і звеличуєшся попід небеса, будучи землею і порохом?

16. Поглянь на природу свою: ти — земля і порох, тож скоро повернешся у порох; зараз звеличуєшся, а невдовзі станеш черв'яком. Чого дреш шию, що завтра зігниє?

17. Людина — щось велике, коли спомагає її Бог; а як лише покине її — відразу спізнає неміч свою.

18. Нема в тебе нічого доброго, чого б не одержав ти від Бога. Чому ж тоді звеличуєшся чужим, як своїм? Чого чванишся тим, що дала тобі благодать Божа, ніби власним своїм надбанням?

19. Визнай Подателя і не звеличуйся. Ти — створіння Боже, тож не відходь од Сотворителя.

20. Бог зсилає тобі Свої блага — не відрікайся від Благодателя свого. Піднявся ти високо в житті, бо провадив тебе Господь; досягнув поступу в чесноті, бо діяв у тобі Бог. Визнавай Того, Хто вивищив тебе, щоби непохитно перебувати тобі на висоті.

21. Люби свого ближнього, бо він одної з тобою сутности людської, тож через нерозумну гордість не цурайся його.

22. Він зневажений, ти ж — звеличений, але один Творець сотворив вас обох.

23. Не гордуй смиренним: він стоїть певніше за тебе — по землі ходить, тож не скоро впаде; а з висоти якщо хтось упаде — розіб'ється.

24. Гордий монах — дерево без кореня, що не витримує напору вітрів, а смиренний — огороджений мурами град, де мешканець — у безпеці.

25. Билинку несе вітер, а гордого піднесе хіба що безумство його.

26. Тріснув пузир — і нема його, так і пам'ять про гордого загине.

27. Слово смиренного — цілющий бальзам для душі, а слово гордого повне марнославства.

28. Молитва смиренного прихиляє Бога, а молитва гордого ображає Його.

29. Смиренномудрість — вінець дому; хто заховається у ній — той у безпеці.

30. Коли зійдеш на висоту чеснот, будь особливо обережним. Бо той, що стоїть на землі, якщо й упаде, то скоро встане, а з висоти коли хтось упаде, то розіб'ється на смерть.

31. Дорогоцінному каменю личить золота оправа, і смиренність мужа виблискує багатьма чеснотами.

32. Не забувай про падіння своє, хоч і покаявся ти, але з плачем згадуй про свій гріх, щоб, упокорившись, з коренем вирвати гордість із себе. (1,240)

33. Не осуджуй нікого чванливо й гордо, ніби ти суддя тих, що впали, але ліпше себе самого досліджуй, випробовуй та оцінюй свої діяння. (1,245)

34. Падаючи — зідхай, а досягнувши поступу -не гордій. Не звеличуйся тим, що ти без вад, аби замість чеснотливої одежі не зодягнутися тобі в соромну.

35. Хтось із досвідчених оповів про смиренність таке: «Одного отця вдарив по щоці біснуватий. Отець відразу підставив йому другу щоку, готовий прийняти ще один удар. Тоді біс, як блискавкою, уражений смиренністю, закричав і геть відбіг од сотворіння Божого». (1,259-60)

36. Ті, що спускаються до глибин землі, — добувають звідти золото; так і ті, що сходять до золотоподібної смиренности, виносять із неї чесноти. (1,266)

37. Святий Павло вчить нас забувати про те, що позаду, й змагатися до того, що попереду (Флп. 3:13). Хто так робить, той не лише не звеличується своїми досягненнями, а, навпаки, ще більше упокорюється перед тим, чого ще не досягнув, докладає усіх зусиль довершити почате, а не чваниться тим, що вже зробив. Бо ж звершене часто набундючує легковажних, схиляє їх до безросудности; натомість майбутнє діяння упокорює мисль непевністю, чи буде воно довершене, і перше ніж буде закінчене, спричинює журбу. Тим-то й Господь, остерігаючи від зарозумілости тих, хто досягнув вершини чесноти, мовить: Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити (Лк. 17:10). Хоч не забороняє радуватися, що борг віддано, проте не дозволяє думати про себе високо. Бо ж віддано борг, а не добровільно принесено дар. (2, 112-13)

38. Гордість надимає думки бундючного, навчає зневажати його всяку людину і з презирством ставитися до брата свого. Гордість доводить людину до безумства, не дає визнати їй Промислу Божого супроти себе, піклування всеблагого Бога про всіх нас. Гордість вважає, що одержує усі милості — як належне — за діла свої, не бачить Бога в тому, що робить і в чому досягає поступу. Гордість зарозуміло думає, що спроможна на все, натомість же — зовсім безсила. Гордість — водяна бульбашка, надута суєтним думанням про себе; тільки дмухни на неї — і її нема. (2, 184)



[1] Ч.1,201.

[2] Ч. 1,204.

[3] Ч. 1,208.

[4] Ч. 1,210 та ін.

[5]Ч. 1,212.

[6] Ч. 1,215.

[7] Ч. 1,217.

[8] Ч. 1,219.

 

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ]

[ Купити книгу: "Святий Йоан Касіян Римлянин" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!