Короткі відомості

З вітцівських достопам'ятностей невідомо, коли жив святий авва Филимон, що найбільше з богоносних Отців наших визначався тверезінням і даром сліз. Зате відомо – з душеспасенного слова його – що був се муж благоговійний, духовно досвідчений, великий ревнитель безмовности, вірний послідовник великого Арсенія. День і ніч терпеливо перебував він на молитвах у пустинній печері своїй. Безнастанно омивав він себе рясними потоками солодких сліз, боголюбиво возносився над усім чуттєвим і мисленним, як глухий і німий до всього земського завше предстояв перед Богом. Тож і сподобився предивного просвічення од Божественної благодаті. Як від сонячного сяйва, збагатився сей приснопам'ятний – в своїй крайній безмовності й мовчанні – даром не тільки розсудливости, а й прозорливости та предрікання будучих подій. Дізнаємося про це зі сказання про нього, з його вчення про священне тверезіння – діяльне й споглядальне, основане на його власному тривалому досвіді. Тож хто бажає скинути з себе скверне й мерзенне лахміття пристрастей, або – що те саме – ветхого чоловіка свого й зодягнутися у світлу одежу безпристрасности й благодаті, себто в нового чоловіка во Христі Ісусі, – той, часто повчаючись у цім вченні старця і – по силі своїй – сповняючи пізнане ділом, легко осягне бажане.

Душеспасенне слово про авву Филимона

1. Авва Филимон, пустинник, що жив на самоті в печері поблизу Лаври, званої Ромиєва, мисленно питав себе так, як і – предтеча його – Арсеній Великий: «Ради чого я тут?» Багато років подвизався він у печері тій. Плів шнури і кошики, віддавав їх економові – за невеликі хлібці на прожиток собі. Нічого не їв, окрім хліба з сіллю, і то – не щодня. Про тіло зовсім не дбав, зате, вправляючись у спогляданні, осінюваний був Божественним просвіченням і, сподобляючись несказанного тайновидіння, перебував у духовному радованні. До церкви ходив завжди сам, заглиблений у себе самого, ні з ким не розмовляв, щоб ум його не переривав молитовного діяння. У церкві ж, ставши в куті й опустивши голову додолу, виливав потоки сліз, постійно дорікаючи собі, умом же споглядав святих Отців, особливо Арсенія Великого, що його наслідувати всіляко намагався.

2. Коли в Александрії та її околицях поширилась єресь, авва Филимон відійшов до Никанорової Лаври. Прийняв його там боголюбивий Павлин, поступившись йому своїм самітним місцем, тож авва перебував і там у цілковитій безмовності.

Цілий рік Павлин нікого не допускав до авви і сам ніколи йому не докучав, лише час від часу приносив йому потрібну для життя поживу.

На празник Святого Христового Воскресіння бесідували вони про пустинне життя. Филимон, збагнувши, що побожний брат Павлин також прагне стати пустинником, почав його напучувати в тім, рясно засіваючи сказане подвижницькими прикладами – писаними і усними – доводячи, що без цілковитого усамітнення неможливо угодити Богові. Скажімо, Мойсей, богопросвічений муж, роздумує у Священному Писанні так: Безмовність породжує подвиг, подвиг породжує плач, плач -страх, страх – смиренність, смиренність – прозріння, прозріння – любов, любов зціляє душу і робить її безпристрасною; і тоді людина пізнає, що вона недалеко від Бога.

3. Филимон казав Павлинові: «Тобі треба досконало очистити безмовністю твій ум, щоб він міг постійно духовно діяти. Як око любується видимим, так чистий ум захоплюється духовним спогляданням. І наскільки ум – завдяки безмовності – очиститься від пристрастей, настільки сподобиться споглядати духовні речі. Досконалим же стає тоді, коли глибинно зрить Бога, злучившись з Ним навік. Тоді вже, набувши царського достоїнства, позбувається він убожества свого і не захоплюється більше низькими пожаданнями, хоч би й пропонували йому всі царства світу сього. Отож, якщо хочеш досягнути таких благ, мерщій втікай од світу й поспішай іти шляхом Святих, не турбуючись про зовнішність свою. Одежа хай буде в тебе проста. Вдачу май нелукаву, мову – нехитру, ходу – нечванливу, голос – щирий. Полюби життя в убогості, прагни зневаження од усіх. Понад усе дбай про ум і тверезіння духа, будь терпеливим у всіляких утисках і пильно зберігай уже здобуті духовні блага. Будь уважним, не підпускай до себе соромних насолод, що таємно підкрадаються звідусіль. Бо хоч безмовність і приборкує душевні пристрасті, треба бути завжди напоготові, бо якщо дозволити гріховним помислам розгорітись – вони ще з більшою силою тягнутимуть тебе до гріха (як і тілесні рани, роз'ятрені наново, стають невиліковними). Навіть одне-єдине слово може одвернути ум од постійної пам'яті про Бога – коли біси силують до цього, а людина піддається їм. Великий се подвиг і страх -охороняти душу свою. Отож треба цілковито віддалитися од світу, не потурати пристрастям тіла свого, стати спільником єдиного Бога, людиною без місця, без дому, без маєтку, без нагромадження земного добра, без тілесних клопотів, далеким од житейських турбот, смиренним, співчутливим, добрим, лагідним, тихої вдачі, в серці котрого закарбовані мудрі настанови Божого Провидіння. Бо й на воску неможливо писати, якщо не вирівняти спершу поверхні його, як навчає Василій Великий. – Такими були всі Святі. Цілковито віддалившись од усіх мирських звичаїв і зберігаючи в собі непорушну небесну мудрість, просвітились вони божественними законами і засяяли благочестивими ділами й словами, умертвивши земні члени свої (Кол. 3:5) здержливістю, Божим страхом і любов'ю. Бо безперервною молитвою і повчанням у Божественних Писаннях прозрівають очі серця, що зрять Царя сил. Тоді настає велика радість, розгоряється в душі нестримне божественне бажання, поривається до небесного – діянням Духа Святого – і тіло, тож людина цілковито стає духовною. Ось чого сподобляються ті, що полюбили блаженну безмовність і суворе подвижницьке життя. Віддалившись од усякої людської утіхи, вони з єдиним на небесах Сущим Владикою постійно веселяться».

4. Почувши се, боголюбивий брат уражений був у саму душу божественною любов'ю, покинув місце своє і разом з Филимоном подався у скит, де найбільші з Отців подвизалися у благочесті. Прибувши до Лаври святого Йоана Колова, віддалися вони під провід економові Лаври, оскільки бажали перебувати в цілковитій безмовності. І жили вони там у благодаті Божій. Щосуботи й щонеділі ходили на спільні церковні зібрання, а в будні перебували в келії, притім кожний молився і служив осібно.

5. У святого старця Филимона було таке правило: вночі він співав цілий Псалтир і Пісні (вміщені в ньому), відтак без поспіху прочитував одне Зачало Євангелія, опісля сідав, взиваючи довго й уважно: «Господи, помилуй!», поки вже несила було взивати. Тоді аж дозволяв собі трохи опочити. На світанку співав перший Час, а потому, сівши на своє місце для молитви, обличчям на схід, співав знову псалми або читав напереміну з Апостола чи Євангелія. Так і проводив авва Филимон увесь день у співах та молитвах, утішаючись спогляданням небесного. Його ум так часто підносився до Бога, що він сам не знав, чи вже на небо зійшов, чи ще на землі перебуває.

6. Брат бачив, що Филимон, ревно молячись, деколи цілком преображається від божественного споглядання. Якось запитав його:

– Чи не важко тобі, отче, на старості літ так умертвляти і приневолювати тіло твоє?

Авва відповів йому:

– Повір, брате, Бог вклав у мою душу таку любов до молитовного служіння, що я просто не міг би жити без цього. В молитві – все моє життя. Тілесну ж неміч мою долає любов до Бога і надія на прийдешні блага.

І справді, усі Филимонові бажання були завжди умово спрямовані до небес.

7. Якось запитав його один брат:

– Які є таємниці споглядання?

Филимон, бачачи, як щиро той брат прагне поучення, відкрив був йому:

– Повір, сину мій: людині, ум якої цілковито очистився, Бог відкриває видіння навіть небесних сил та ангельських чинів.

8. Запитав брат авву ще про таке:

– Чому, отче, втішаєшся ти Псалтирем більше від усіх інших Божественних Писань і як це так, що, співаючи тихо, здається, що бесідуєш ти з якимсь невидимим співрозмовником?

На се Филимон відповів йому:

– Бог закарбував у моїй душі силу псалмів, як у самого пророка Давида, тож я не можу відірватися од утіхи, що захована в них. До того ж у псалмах сокрите ціле Божественне Писання.

Усе це з великою смиренністю повідав був авва ради користи ближніх після довгих та настійливих умовлянь.

9. Якийсь брат на ім'я Йоан прийшов до святого отця Филимона аж з примор'я, упав йому до ніг і спитав:

– Що маю робити, отче, аби спастися? Мій ум ширяє туди й сюди – усюди, де не слід.

Филимон, помовчавши трохи, сказав:

– На сю душевну недугу хворіють поверхові люди. Се означає, що ти ще не полюбив досконало Бога і не пізнав Його.

– Що ж мені робити, отче? – питає його брат. Филимон одрік йому:

– Здобудь тайне поучення серцю твоєму – і воно очистить твій ум.

Брат, не розуміючи сих слів, спитав:

– Що ж це за тайне поучення, отче? Старець відкрив йому:

– Уважно, зі страхом і трепетом взивати у серці своєму та умі: Господи Ісусе Христе, помилуй мене! -Так радить початківцям блаженний Діядох.

10. Брат пішов і – з поміччю Божою та молитвами отця – сподобився спокою і втіхи від молитви. Але згодом ся втіха пройшла – і він уже не міг з радістю творити молитву. Тоді знову прийшов до Филимона і розповів йому все, що сталося. Старець повідав йому на те:

– Тепер ти вже пізнав шлях безмовности та умового діяння, навіть зазнав утіхи, що настає від нього. Пам'ятай же завжди в серці твоїм – коли їси чи п'єш, розмовляєш з кимсь чи мовчиш, у дорозі перебуваєш ачи в келії твоїй – тверезою думкою і нерозсіяним умом взивати Господнє Ім'я, співати і повчатись у молитвах і псалмах. Навіть сповняючи свої найконечніші потреби, не давай уму своєму перепочинку: хай завжди поучається і молиться у серці. Так ти збагнеш глибину Божественного Писання і потайну силу його, коли ум твій безнастанно буде молитися. Так сповниш апостольське слово: Моліться без перерви (1 Сол. 5:17). Будь уважним до себе й завжди бережи серце твоє від лихих, суєтних і шкідливих помислів. Коли спиш, встаєш, їси чи п'єш, коли розмовляєш ачи мовчиш – хай серце твоє мисленно поучається у псалмах або молиться: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Також, співаючи псалми устами, будь уважним, аби не промовляти устами одного, а думкою ширяти деінде.

11. Ще признався йому брат:

– Багато суєтних марень бачу я уві сні. Старець порадив йому:

– Не лінуйся і не будь малодушним, але перед тим як заснути, багато молися у серці твоїм, протиборствуй помислам та спробам диявола нав'язати тобі волю свою – і змилується над тобою Бог. Засинай із псалмами на устах. Нізащо не приймай у себе – через недбальство твого ума – чужих навіювань, але з якими помислами молишся, з ними ж, поучаючись, лягай у ліжко, аби, коли будеш спати, вони перебували в тобі, а коли прокинешся – щоб розмовляли з тобою. Відмовляй також і святий Символ віри перед сном, бо в ньому – джерело й охорона всіх благ у тобі.

12. Ще попросив його брат:

– Отче, розкажи мені про діяння твого ума. -Навчи мене, щоб і мені спастися.

Филимон на те нічого не відповів. Тоді брат, впавши до ніг Святого, благав відкрити йому се. Старець, помовчавши, сказав:

– Ти ще не можеш робити так, як я. Давати кожному чуттю відповідне діяння може тільки той, хто вже звик безнастанно перебувати в добрі правди. Неможливо сподобитись сього дару тому, хто ще не очистився від суєтних помислів світу сього. Отож, якщо дійсно бажаєш осягти сей дар, зберігай тайне поучення у чистім серці. Коли ж безперервно молитимешся і повчатимешся із Писань, тоді прозріють очі твоєї душі і настане в ній велика радість, зродиться якесь невимовне й палке душевне тепло від Духа Святого – і ввесь ти станеш духовним. Отож, коли сподобить тебе Бог – вночі чи вдень – істинно помолитися чистим умом, то залиши своє молитовне правило і всім єством твоїм пригорнись до Бога – і Він просвітить серце твоє в духовнім діянні.

Опісля Филимон додав:

– Якось прийшов до мене один старець і повів: «Два роки перебував я на молитві перед Богом. Від усього серця благав я Його, аби постійно й зосереджено творилась у моєму серці молитва, яку заповів Він учням Своїм. І многомилостивий Господь, бачачи труд мій і терпеливість, дарував мені те, про що просив я Його».

Ось що він ще повідав мені: «Помисли про суєтні речі – се недуга марнославної і недбалої душі. Тим-то нам треба, згідно з Писанням, усіляко зберігати ум свій діяльним, нерозсіяним, щоб співати і молитися чистим серцем».

Отож, брате, Бог хоче, щоб ми виявляли Йому ревність свою: по-перше, трудами подвижництва і благодіяння, по-друге, любов'ю і постійною молитвою. – Тоді Він відкриє нам путь спасіння. Немає іншого шляху до неба, як цілковито зректися усього зла, осягнути все добро, досконало полюбити Бога і перебувати з Ним у правді. Тоді людина, без сумніву, піднесеться до небесного збору. Усім, хто бажає вишнього, потрібно умертвити земну природу свою, розірвати тілесні пута. Бо коли душа наша узрить істинне благо, то вже не захоче слугувати жодній із пристрастей, що їх породжує гріховна насолода, але, одвернувшись од усякої тілесної похітливости, – чистим і неоскверненим умом споглядатиме об'явлення Божі.

Тож безнастанно пильнуймо себе, багато тілесно трудімся та очищаймо душу свою. Лише тоді Бог оселиться у нашім серці – і ми зможемо сповняти Його Божественні заповіді. Сам Господь навчить нас неухильно зберігати закони Його, осяюючи нас, ніби сонячним промінням, благодаттю Свого Пресвятого Духа. Трудом і терпінням ми повинні очистити наш первісний образ розумних істот, здатних сприймати всяке знання, – і уподібнитися до Бога, щоб мати чисті од усякої скверни почуття, переплавивши їх у горнилі спокус, і вознестися до царської гідности дітей Божих. Бог створив людину для усякого добра, здатною мисленно споглядати тріюмф Ангелів Слави, Господств, Сили, Начала, Власті, неприступне світло, пресвітлу славу.

Але коли здобудешся на якусь чесноту, гляди, не звеличуйся перед братом твоїм, що не зумів ще осягнути її, бо се – початок гордости.

Коли борешся з якоюсь пристрастю – борись бадьоро й не будь малодушним, що боротьба, мовляв, надто важка, але припади пред лице Боже й усім серцем твоїм взивай разом із Пророком: Розсуди, Господи, моїх позовників; воюй проти тих, що боєм ідуть на мене (Пс. 35:1), бо несила мені самому побороти їх. Господь, бачачи смиренність твою, одразу подасть тобі поміч Свою.

Коли йдеш з кимось дорогою, не говори про пусте й суєтне, але в умі своїм і далі молися, щоби перебував у ньому сей добрий навик і забуття про мирське, щоби не виходив він із пристані безстрастя.

Багато ще повчань, подібних до сих, повідав був старець братові й відпустив його з миром.

13. Та невдовзі брат той знову прийшов і запитав:

– Що мені робити, отче? Під час нічного служіння обтяжує мене сон і не дає тверезо молитися і довго чувати; коли ж співаю – тоді хочу братися до роботи...

На це старець відповів:

– Коли молишся уважно, не торкайся рукоділля. Коли ж долає тебе дрімота, берися до роботи.

Ще запитав брат:

– Чи ти, отче, не обтяжуєшся сном під час молитви?

Старець мовив:

– То не так легко – подолати сон. Коли нападає на мене дрімота, тоді трохи встану, почитаю спочатку Євангеліє від Йоана, підносячи до Бога око ума, – і сонливість одразу ж зникає. Подібно роблю і щодо помислів: коли спалахне котрийсь із них, я поливаю його сльозами, бо вогонь треба гасити водою – і він згасає. Ти ж іще добре не озброївся проти них, тож ревно дотримуйся сокровенного поучення і старайся творити денні молитви, що їх установили святі Отці (третій, шостий і дев'ятий Часи), не забувай про Вечірню і нічні богослужіння. Нічого не роби на догоду людям, остерігайся ворожнечі з братами, щоби не віддалився від тебе Бог. Будь уважним до внутрішніх помислів твоїх. Коли захочеш причаститися святих Христових Таїн, не виходи з церкви, поки не відчуєш досконалого душевного супокою. Стій на одному місці до самого відпусту: уяви собі, що предстоїш на небі зо святими Ангелами перед Богом, аби прийняти Його до свого серця. Готуйся до цього зі страхом і трепетом, аби не стати тобі недостойним причасником Святих Таїн Господніх.

Ось так старець озброїв брата, передавши його Господеві й Духові Його благодаті, та й розпрощався із ним.

14. Інший брат оповів був таке: «Сидячи якось біля авви запитав я його, чи спокушували його демони, коли він жив у пустині. Авва відповів:

– Прости, брате, але якби Господь допустив тобі такі спокуси від диявола, яким підлягав я, то не думаю, що ти витримав би усю гіркоту їхню. Мені понад сімдесят років. Зазнав я багато спокус на своїм віку, живучи в різних пустинях у цілковитій безмовності. Чого тільки не витерпів я від демонів! Про гіркоту тих переживань шкідливо навіть оповідати тим, що ще не набули безмовности. У спокусах я завжди уповав лише на Господа Бога, приносячи Йому обіти відречення, – і Він скоро визволяв мене од усякої скрути. Тому, брате, я вже не турбуюся за себе, бо знаю, що Сам Господь турбується за мене, тож дуже легко зношу спокуси, які на мене спадають. Тільки одне Богові від себе приношу: безперервну молитву. Немало помагає притім надія: що більші спадають скорботи, то величніші вінці чекають на терплячого, бо в Праведного Судді випробування і нагорода взаємно пов'язані. Знаючи се, брате, не будь малодушним. Ти народився, щоб боротися, – то й борись, укріплюючись думкою, що тих, які борються проти Божого ворога за нас, набагато більше від усіх полчищ ворожих. Та й як могли б ми подолати такого страшного супротивника роду людського, якби могутня десниця Бога Слова не обіймала, не захищала і не покривала нас? Як би витримало людське єство усі ворожі наклепи? Бо каже Іов: Уже самий вигляд його валить на землю. Хіба він не страшний, коли його збудити? Хто може перед ним устоятись? Хто був напав на нього й зоставсь цілим? Ніхто у цілій піднебесній. Не промовчу й про його члени, розповім про його силу незрівнянну. Хто відчинив ворота його пащі? Кругом зубів його страх! З ніздрів у нього дим виходить, мов з казана, що на вогні парує. Своїм подихом він запалив би вугілля, з пащі у нього полум'я виходить! У його шиї сидить сила, поперед нього жах стрибає. М'язи на його тілі грубі; як натиснути на них, – не подаються. Серце його тверде, мов камінь, тверде, мов спід у жорнах! Під ним, мов у казані, кипить безодня, йому море, мов горщик на пахощі. Рівні він на землі не має, він створений безстрашним. Він позирає на все гордо: він цар над усіма гордими звірями (Іов 1-4; 6; 12-16; 23; 25-26). Ось проти кого ми боремось, брате! Ось яким зобразило Слово цього тирана! Та перемогти його легко тим, що живуть благоговійно на самоті, бо не мають вони в собі нічого ворожого Богові. Зрікшись світу, вони здобули високі чесноти, бо пізнали й полюбили Того, що воює за них. Хто, скажи мені, приступивши до Господа і маючи страх Його в серці своїм, не перемінився єством і, осінивши себе божественними законами й діяннями, не просвітлів душею, не засяяв божественним розумінням? Такий муж ніколи не дозволяє душі своїй залишатися пустою і темною, бо Сам Бог, Котрий наповняє його, неустанно кличе його до світла. Дух не допускає діяльній душі розніжуватися пристрастями, але в страшному гніві, як цар, нещадно стинає їх. Тоді людина вже ніколи не озирається і не повертається назад, але, вправляючись у чеснотах, із піднесеними до неба руками й умовою молитвою на устах і в серці своїм перемагає ворога в невидимій боротьбі».

15. Оповідав той брат, що авва Филимон серед інших чеснот мав і таку: не терпів пустої балаканини. Якщо ж хтось говорив таке, що не було корисним для душі, – зовсім не подавав голосу. Також коли брат кудись збирався, він ніколи не питав: «Куди йдеш?» А коли той повертався, не цікавився: «Де ти був?» або: «Що робив?» Одного разу відплив той брат до Александрії, а звідти у важливій церковній справі подався до Царгороду, не давши знати про се слузі Божому Филимонові. Відвідавши тамтешніх побожних братів, пробув там доволі часу і повернувся нарешті до свого скиту. Старець утішився, побачивши його, але, привітавшись і помолившись разом із ним, сів, і ні про що не розпитуючи, знову поринув в умову молитву свою.

16. Якось, бажаючи випробувати Филимона, брат кілька днів не давав йому хліба. Старець нічого на те не казав. Тоді, поклонившись, брат спитав його:

– Чи не образився ти, отче, на мене, коли я не приносив тобі їсти?

Филимон відповів:

– Брате, якби навіть більше днів не давав ти мені хліба, я не попросив би його в тебе, бо доки терплю душею, доти терплю і тілом.

Ось як авва був захоплений спогляданням істинного добра!

17. Филимон казав: «Відтоді, як прийшов я у скит, – не дозволяю помислові моєму виходити поза стіни келії, а до себе не допускаю жодного іншого помислу, окрім страху Божого та пам'яті про Страшний суд, що грозить грішникам вічним огнем та кромішньою темрявою. Зате які блага чекають на праведних! Тоді кожний одержить нагороду за діла свої: хтось за труди подвижництва, хтось -за милостиню і нелицемірну любов, хтось – за безкорисливість і цілковиту безмовність, хтось – за досконалий послух, хтось – за поневіряння... Над усім цим я постійно роздумую і не допускаю до себе іншого помислу, навіть не можу вже з людьми бути, щоб тільки не віддалитись од божественних роздумувань».

18. Притім оповів авва Филимон про одного самітника, який уже й безпристрасність був осягнув, і з руки Ангела поживу приймав, але через зледачіння – ослаблення уважности до себе – позбувся усього вишнього. Бо коли душа ослабить безнастанну увагу ума – тоді спадає на неї ніч. Де не сяє Бог, там усе темніє, покривається чорною пітьмою. – Тоді не може вже душа споглядати єдиного Бога і вслухатися в Його святі словеса. Чи то ж Я Бог лише зблизька, – каже Господь, – а не Бог і здалека? Чи може хтось де-небудь у потайне місце сховатись, де б Я його не побачив? (Єр. 23:23-24). І про багатьох інших, що впали, подібне він говорив. Навів, як приклад, Соломона, який осяг був таку премудрість, що, ніби вранішня зірниця, усіх освітлював, та через малу насолоду втратив славу свою. Отож страшно потурати лінивству. Треба постійно молитися, щоб якийсь грішний помисел не одлучив нас од Бога. Тільки чисте серце, ставши вмістилищем Духа Святого, чисто зрить у собі, як у дзеркалі, Бога всього сущого.

19. Брат, що жив з аввою, казав:

– Судячи з Филимонових діл, пізнав я, що над ним уже не мають влади тілесні пристрасті й він став ревним сповнителем усякої досконалости. Він завжди був преображеним Божественним Духом, зідхав невимовними зідханнями, постійно врівноважений і повен різноманітних подвигів. Ніщо вже не каламутило чистоти його ума і жодна скверна не торкалася його. Спонукуваний ревністю до такого високого способу життя, я слізно просив його відкрити мені:

– Як і мені здобути таку чистоту ума?

Филимон відповів:

– Трудись, бо для того потрібно багато праці й уболівання серця. Духовні блага гідні того, щоб їх старанно шукати й трудитися заради них; вони не стануть нашими, якщо будемо лінуватися: лежати чи спати. Навіть земне добро нікому не дається без труду. Той, хто бажає досягнути духовного поступу, найперше мусить зректися волі своєї й здобутися на безперервний плач і безкорисливість, не надіятися на людей, не зважати на прогрішення ближніх, а лишень над своїми ридати день і ніч. Бо людина, що вболіває серцем над власною душею і оплакує свої гріхи, є мертва для світу і світ є мертвий для неї. Тоді гинуть тілесні пристрасті, і людина вивільнюється з-під їхньої влади. Зрікшись світу, а з Христом злучившись, полюбивши Бога над усе, – перебуває вона в безмовності, зберігає Його образ у собі й уподібнюється до Нього. Така людина приймає від Бога дари Духа і стає храмом Божим, а не кублом демонів, тож праведні діла являє Богові. Душа, ставши чистою ще за життя, звільняється од скверни і, не маючи жодної нечиста й плями гріха, зодягається врешті вінцем правди і сяє красою чеснот.

У кого ж на початку відречення не зродиться у серці плач, ні сльози духовні, ні пам'ять про безконечні муки, ні безмовність істинна, ні молитва неустанна, ні псалмоспів і поучення у Божественних Писаннях, у кому не стануть вони звичкою (другою природою) і страх Божий не завладарює в душі -той ще перебуває у тісній дружбі зі світом і не може зберігати ум чистим на молитві. Бо тільки благочестя і страх Божий очищають душу від пристрастей, звільняють ум від усього зовнішнього і вводять його у природне для нього споглядання, дають йому зазнати богослов'я як блаженства. Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога (Мт. 5:8). Для тих, що сподобились такої чистоти серця, ця заохота слугує заставою світлої будуччини і зберігає дух непохитним.

Отож усіма силами дбай про чесноти й подвиги, що ними підносимось до благочестя – умової чистоти, плід котрої – богословське споглядання, природне для ума. Бо діяння – це сходження до споглядання, як каже проникливий умом Григорій Богослов. Тим-то, якщо будемо недбалими у подвизанні, то залишимося чужими всякій любомудрості. Бо хоч би хто і досягнув вершини чеснот, мусить повсякчас духовно подвизатися, бо тільки труд подвижництва приборкує сороміцькі порухи тілесні й суворо пильнує помисли. Лише тоді вселиться в людину Христос. Бо що більше помножується наша праведність, то більше духовно мужніємо. І врешті ум, ставши досконалим, пригорнеться до Бога й осіниться божественним світлом – і відкриється йому багатство незречимих таємниць. Тоді він направду пізнає, де мудрість, де сила, де розум, де довголіття, де життя, де світло очей і мир. Адже поки він бореться з пристрастями, доти не може насолоджуватись пізнанням усякого добра: бо як гріхи засліплюють ум, щоби не бачив чеснот, так і чесноти засліплюють його, аби не бачив гріхів. Але коли ум – перемігши – спочине од боротьби і сподобиться духовних дарувань, тоді зійде на нього благодать Божа і він увесь стане світлосяйним од споглядання духовного. Такий ум не прив'яжеться уже ні до чого земного, бо перейшов од смерти до життя.

Той, хто прагне наблизитись до Бога, мусить мати непорочне серце й чисті уста, щоби слово, виходячи з чистих уст чистим, могло достойно оспівувати Бога, бо душа, що злучилася з Ним, постійно з Ним пробуває. Запрагнім же, брате, такої висоти чеснот. Покиньмо плазувати по землі, плутаючись у пристрастях тілесних. Хто полюбив подвиг і відчув близькість Бога, той причастився Його святого світла; хто знемагає з любови до Бога, той насолоджується духовною Господньою веселістю, як сказано в божественному псалмі: Радій у Господі – і Він сповнить тобі бажання твого серця, виведе, як світло, твою правду і твоє право, як полудень (Пс. 37:4,6). Чи є любов, сильніша від Божої, що вливається до душі, очищуючи її від усякого зла? Така душа тоді щиро зідхає: Я з любови знемагаю (П.п. 2:5). Незречиме і незбагненне сяйво божественної краси! Неможливо її ні словом описати, ні слухом вмістити! Чи на блиск зірниці поглянемо, чи на сяйво місяця, чи на світло сонця -все це ніщо проти Божої слави, бо все жалюгідне перед лицем істинного світла, як найглибша ніч або найчорніша тьма перед найяскравішим полуднем. Так казав святий Василій Великий, дивний між Учителями, пізнавши це з власного досвіду.

20. Усе це – та багато іншого – оповів брат, що жив з аввою. Але хто не подивується ще й з такого доказу великої Филимонової смиренности? Віддавна сподобившись пресвітерського звання, діткнувшись життям і умом своїм небесних висот, він дуже рідко приступав до святої трапези священнодійства. Незважаючи на святе життя своє, нечасто й причащався. А коли вже відважувався прийняти Божественні Таїни, то перед тим довго молився, умилостивлюючи Бога псалмоспівами та каяттям. Жахався він голосу священника, що виголошував на Літургії: Святая – святим. Тоді, – казав він, – уся церква повна святих Ангелів, а Сам Цар Сил таїнственно священнодіє, перемінюючи хліб і вино у Тіло і Кров Свою, щоб через святе Причастя вселитися у наші серця. Тому треба непорочно й чисто -немов янголи безтілесні – причащатися святих пречистих Христових Таїн, аби просвітитися від них.

Чимало святих Отців зріло святих Ангелів, що остерігали їх од усього гріховного, тим-то й перебували сі святі мужі в глибокому мовчанні. Людям Филимон не говорив нічого земного, а тільки душекорисне і спасенне для них.

21. Ще таке розповів той брат: «Коли старець продавав своє рукоділля сам, то вдавав із себе юродивого, щоб не дійшло до якоїсь брехні, клятви, зайвого слова чи іншого якого гріха, тож хто бажав купити його рукоділля, давав йому за роботу стільки, скільки сам хотів. Плів же авва Филимон малі кошики. Те, що давали за них, – вдячно приймав».