Слово Автора Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Божий палець
Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!                І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!                І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!                Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,                не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,                не радіє з неправди, але тішиться правдою,                усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!                Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Божий палець. Слово Автора.
   

За своє життя я пройшов через стільки подій, радісних і драматичних, здибався зі стількома розмаїтими явищами, обставинами та людьми, що якби їх лише перечислити, то вийшов би грубезний том.

Моє дитинство захопило дуже непрості і нелегкі часи. Народився я 1 січня 1935 р. на хуторі Підпасіча (Якубівка), який належав до села Озерян Тлумацького району Івано-Франківської області, у сім'ї Григорія і Анни Серемчуків.

Старша моя сестра, Анна, народилася 1928 року, середуща, Стефанія, народилася 1930 року. Основною моєю опікункою була дуже побожна бабуся Катерина, яка з чоловіком Матієм переїхала зі Львівської області (Золочівський район, с. Розважа), купивши землю у заможного чоловіка Якуба, який тримав велику пасіку, звідки і назва хутора. З розповіді мами і сестер, я був улюбленцем у тата, може, тому, що інші діти слабували. Одна з таких недужих сестер, Стефа, разом із моєю мамою, стали у моєму житті великим взірцем покірною, неозлобленого несення своїх хрестів терпінь, моїми щирими розрадницями і порадницями, оскільки Дух Святий їх просвітлював (були вони побожними, чесними людьми, ревними християнами).

 

...Не довго мені довелося бути улюбленцем у свого тата: 28 лютого 1940 р. при загадкових обставинах він помер, заготовляючи ліс на школу і клубу Хотимирському лісі.

З цього часу і почалося страждання нашої родини. Мама залишилася вдовою на 36-у році життя. На її плечі ліг увесь тягар турботи про сім'ю у дуже тяжкі часи воєн, лінії фронтів, небезпек, повоєнної розрухи.

Услід за татом помер братчик Роман, що народився вже по татовім відході із цього світу (четверта дитина - Іванко - помер перед ним).

Потім прийшло нове горе: у 1941 році, згоріла наша хата. Біди, голод, холод, гризоти підірвали здоров'я моєї мами. Вона перенесла п'ять операцій під наркозом, а шосту - без наркозу. Та ніколи я не чув, щоби мама при хворобі нарікала чи стогнала. З її уст лише линув шепіт: "Боже, дай мені витримати всі болі".

Моє навчання у початковій школі було перерване війною, тому Грушівську середню школу закінчив у 1954 році. Тоді ж поступив у Івано-Франківське фельдшерсько-акушерське училище, де провчився лише два тижні: мене повідомили, що зі своїм річником треба йти в армію (в училищі не було військової кафедри). Але, оскільки мене півтора місяці не призивали, я поїхав у Снятин і поступив ще в один заклад - культосвітнє училище. Але до радісного документу про вступ долучилася повістка про призив в армію, в якій прослужив із 1954 до 1957 року, набувши там спеціальність механіка.

Потім рік я працював завідуючим гаражем колгоспу "Перемога" у своєму селі Озеряни. Та за відмову вступити в комсомол на мене була сфабрикована справа, що я "загнав" лісопильні матеріали.

Покидаючи рідне село, я одночасно був змушений облишити навчання у вищій сільськогосподарській школі, оскільки "злодії" не мали права вчитися у радянському вузі.

І хоч в Івано-Франківську, куди я подався, було достатньо місць праці за фахом, на роботу не брали, бо я не мав тутешньої прописки. У прописці мені відмовляли "за сприянням" мого колишнього голови колгоспу.

 

Аж через півроку "ходінь" я знайшов роботу і прописався у м. Долина, де в різних організаціях працював водієм, слюсарем-агрегатником, одночасно навчаючись у Дрогобицькому нафтовому технікумі. Перейшовши на посаду старшою інженера, змушений був розрахуватися з роботи за відмову поступити в комуністичну партію і повернувся на колишнє місце слюсаря. У Долині доля мене знову звела з колишнім директором моєї Грушівської школи о. Романом Кияком, який, переслідуваний радянськими спецорганами, шукав місце праці. Він і запропонував мені підпільне навчання на греко-католицького священика, ставши у мене керівником навчального процесу.

У 1986 році я був висвячений на отця-диякона (Владикою Володимиром Стернюком), а в 1990 році - на священика (Владикою Софроном Дмитерком).

У ті нелегкі, але радісні часи легалізації Греко-Католицької Церкви я, з Божою поміччю, перевів на вселенський обряд дев'ять парафій.

Першою моєю парафією було село Бубнище, а вже декілька років я є парохом церкви св. вмч. Параскеви у Болехові.

Разом з дружиною Михайлиною ми виростили двох синів -Ігоря та Володимира. Моя сім'я щиро мені помагала у моїй нелегкій дорозі до священства і далі сприяє нести життєвий хрест у цій долині сліз та печалі.

...За своє життя я був два рази поранений і майже осліп, пережив дві голодівки, два рази замерзав, падав з висоти, на мене стрімко летів великий тягар, перейшов також через три будівництва оселі, але Господь і Пречиста Діва Марія постійно опікувалися мною, не опускаючи мене зі Своєї опіки, за що я вклякаю перед Ними у вдячних молитвах.

Божий палець

Божий палець

 

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

 

[ Cкачати книгу: "Божий палець" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!