П’яте прохання: «...І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»

Цим проханням просимо у Бога прощення наших гріхів. Величезна Божа Премудрість укладена в ці слова. Ніхто не сміє просити собі прощення, коли сам не прощав. Коли сам не прощаєш, то як ти смієш собі просити прощення?

«Якщо ви будете прощати людям провини їх, то простить і вам Отець ваш Небесний, а як не будете прощати людям провини їх, то й Отець ваш не простить вам провин ваших», - каже Господь (Мф. 6, 14-15).

Чому так? Тому, що хто не прощає, той повний зла, він не добрий і не заслуговує на прощення від Бога. Отже, коли стаємо на молитву, перш за все ми повинні в душі простити тим, хто нас чим-небудь скривдив.

Апостол Матвій у своїй Євангелії розповідав про одну притчу, якої Ісус Христос навчав народ, бо Він розумів, що притчі були найзрозумілішими для простих людей і справ­ляли на них найбільше враження. В цій притчі Він показав народу і своїм учням, коли Господь буде милувати гріш­ника.

Один цар захотів розрахуватися зі своїми боржниками. Покликав одного з них, який був винний йому 10 тисяч та­лантів. Це дуже велика сума. Цар сказав боржникові, що як­що той не поверне борг, то він продасть усе його майно, на­віть дітей і дружину. Не маючи можливості заплатити такий великий борг, чоловік став благати царя, щоб він потерпів, і казати, що поверне увесь борг. Цар змилосердився і простив йому весь борг. Так великодушна милість царя повинна бу­ла зробити боржника вдячним і милостивим. Але злий бор­жник не став від цього добрим.

Ідучи від свого благодійника, він зустрів приятеля, який був винний йому сто динаріїв, тобто в один мільйон разів менше, ніж він сам був винний. Грубо, просто на вулиці, він схопив за горло свого приятеля і вимагав від нього негайно повернути ці 100 динаріїв. Нещасний боржник став на колі­нах благати потерпіти ще деякий час борг. Але раб царя був невблаганний. Він посадив свого приятеля у в'язницю, доки той не поверне йому весь борг.

Усе це бачили люди і передали царю, як вчинив його раб, якому він простив весь борг. Цар знову покликав сво­го раба і з усією суворістю сказав йому: «Увесь борг я простив тобі, чи не належало б і тобі простити своєму бор­жникові?» І посадив цар свого раба до в'язниці, доки він не поверне борг.

Господь Ісус Христос закінчив притчу такими словами: «І Отець Мій Небесний не простить вам провин ваших», як­що ви не будете прощати провини ближнім вашим.

Цією притчею Господь нагадує про нашу жорстокість до людей, про безмірне милосердя Боже і про те, що при своїй жорстокості ми все ж вимагаємо від Бога бути до нас мило­сердним.

Людина була винна царю дуже багато, але цар все просив їй. А приятель цієї людини заборгував досить малу суму, але не одержав прощення.

Спастись, згідно з цією притчею, дуже легко: прости, і то­бі буде прощено. Але часто нам не вистачає духовної сили, не вистачає волі простити винного. Господь прощає нам ба­гато, а ми не можемо простити мало, і в той же час бажаємо, щоб Господь завжди прощав нас.

Часто ми засуджуємо своїх близьких людей, чи то в сім'ї, чи то по роботі, чи то у суспільному житті. І ніхто при цьо­му не звертає уваги на те, що іноді людина хоче робити доб­ро, бути чесною, хорошим сім'янином, але тиск застарілих звичок (п'янство, грубість, хтивість, заздрість), життя у без­духовному оточенні, а також душевна неміч — все це пере­магає добрі наміри людини і вона продовжує робити погане. Треба дивитися на цю людину із співчуттям до її тяжкого душевного болю. Іноді треба побачити в ній образ Божий, ікону Божу, яку осквернив ворог роду людського — диявол, і пожаліти людину, що гине.

Голос Спасителя: «Чи не належало і тобі помилувати приятеля свого, як і Я помилував тебе?» (Мт. 18, 33) — по­винен стояти у наших вухах, коли перед нами постає питан­ня: простити чи не простити. Зверніть увагу на одну деталь притчі: приятель царського боржника благав свого кредито­ра (того, хто позичив йому гроші). Мова в притчі йде не про всіх боржників, а про тих, які заборгувати, усвідомлюють свою провину і благають допомоги. Але є й такі боржники Божі, такі грішники, які не лише не просять помилування, а й не визнають себе винним перед людьми і боржниками Божими. Вони підлягають Суду Божому.

Ось, брати й сестри, умова та міра одержання нами від Бо­га прощення гріхів наших, яка заповідана нашим Спасителем: «... якою мірою міряєте, такою і вам буде мірятись» (Мт. 7, 2).

Коли образа запалює твоє серце, згадай про Христа і Його рани; розсуди, чи те, що ти терпиш, більше за те, що перетерпів Владика; і тоді, як водою, погасиш ти свою скор­боту, — переконує нас святий Григорій Богослов. «Ти, як бідняк, прости боржникові своєму сто динаріїв, а Господь безмірно багатий і простить тобі десять тисяч таланів, зо всі­ма на них відсотками і з відсотками на відсотки», — запев­няє святий Яків Низибійський.

Отже, дорогі браття і сестри, будемо миритися зі своїми супротивниками, поки ми з ними на цій дорозі земного жит­тя, щоб відновити мир з Богом. Будемо поблажливими один до одного і прощатимемо взаємно, якщо хто на кого має гнів або образу, щоб і Бог у Христі простив нас (Кол. З, 13). Не будемо мстити нашим кривдникам, щоб і Бог не мстив нам. Будемо попереджувати наших кривдників примиренням з ними, щоб і Господь попередив нас Своєю благодаттю, і за­будемо зло, яке зробили нам зловмисники, щоб Господь за­був наші гріхи. Зробимо те, що заповідав нам Христос Спа-ситель: «Прощайте, і проститься вам» (Лк. 6, 37), і Він вико­нає обіцяне.

Прощати образи один одному

Християни повинні припиняти ворожнечу і прощати обра­зи один одному. Свята Церква для своїх вірних встановила «день прощення» напередодні Великого посту перед Пасхою.

У Великому пості всі ми повинні очистити свої душі від накопичених гріхів. А для цього нам потрібно зі смиренням каятись, щиро молитися і просити Господа простити нам грі­хи наші. Молитва не буде почутою Богом, якщо в душі па­лає ненависть і злоба. Тому Христос Спаситель попереджує таких богомольців. Він говорить: «Коли ти принесеш дар свій до (жертовника) і тут згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, — залиш дар свій перед жертовником і піди спо­чатку примирись із братом своїм, і тоді повернешся і прине­сеш дар свій» (Мф. 5, 23-24).

Як бачите, без взаємного примирення Господь не благо­волить до наших молитов. Зверніть увагу, Він говорить: «Пі­ди спочатку примирись»... Для нашої гордості тяжко буває змирити себе. Але це необхідно зробити.

Багато хто з нас не звертає на це увагу. Маючи злобу про­ти своїх ближніх, віруючі люди моляться Богу, ходять до церкви, приймають Святі Тайни, роздають милостиню, роблять інші добрі справи і думають, що так воно і повинно бути: злоба — злобою, а добро — добром; одне одному не за­важає. Такі віруючі глибоко помиляються. У тих, хто тримає у своєму серці ненависть і злобу, Господь не приймає молит­ву, відкидає милостиню, а їх самих не прощає до того часу, доки вони не викинуть зі своєї душі зло і не заспокоять її.

Візьміть для прикладу ворожнечу й протистояння між духовенством різних гілок українського православ'я, особли­во між Московським і Київським Патріархатами. Даремно звертаються до Бога з молитвою віруючі, які ворогують між собою.

Ось що зазначив з цього приводу преподобний Анаста­сій Синайський, ігумен: «Велике є зло від того, якщо хтось піде до церкви, маючи злобу на ближнього, і стане лицемір­но промовляти слова Господньої молитви: "Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". О чо­ловіче, що маєш отруту неприязні в серці! Навіщо ти гово­риш ці слова і даремно молишся, і навіщо лицемірно звер­таєшся до Бога: прости мені, як і я простив? Ти прийшов молитися чи говорити неправду; отримати благодать чи задовольнити свій гнів; знайти спасіння чи страждання? Невже ти не чуєш під час Божественної служби: "Полюбі­мо один одного?" Тобто відкинемо усяку неправду і злобу. Подумай, як ти можеш стояти зі злобою у серці, коли ангели служать, херувими на святій трапезі, покриваючи Тіло Христове, і шестикрилі серафими співають трисвяту пісню, і всі зі страхом стоять, і священик молиться за всіх людей, і Дух Святий сходить, і ангели пишуть імена тих, хто входить у церкву? Як же ти не жахаєшся і як просиш прощення, а сам не прощаєш?

Не забувай: якщо не простиш згрішивших проти тебе, то і сам не отримаєш прощення; і простить тебе Бог тільки тоді, коли сам простиш; і помилує тебе Бог, коли сам помилуєш. Скажеш, що багато прощав братові, але він знову досаждав і багато зробив зла, і тому не можу простити.

Не говори так, а старайся вподібнитися Стефану першо­мученику і молись за тих, що чинять тобі зло, і своєму Господові уподібнюйся, Який прийняв за нас смерть; стерпи докори від брата, і Господь простить тобі багато гріхів.

Тікаймо, браття, від злопам'ятства, бо всякий гріх швидко минає, а злопам'ятство часто переходить у пристрасть, що з'їдає серце; оскільки злопам'ятний чи ходить, чи лежить, чи встає, а зміїну отруту постійно носить у собі. Той, хто має цю пристрасть, Царства Божого не наслідує і прощення не отри­має. І ніяка доброчинність, ні піст, ні милостиня не підуть та­кій людині на користь, тому що злопам'ятство загубить усе». Так навчав братію Синайський ігумен, преподобний Анастасій.

Усе, що говорив преподобний своїй братії, повністю стосується кожного з нас. Нам треба викинути із серця зло­бу, ненависть і образи. Зробити це дуже нелегко, але треба, бо так вимагає Господь.

Християнине, прощай завжди!

Бажаючи дізнатись, скільки разів потрібно прощати бра­тові, апостол Петро запитав в Ісуса Христа: «Скільки разів можна прощати братові моєму чи можна до семи раз?» Ска­завши це, думав, що назначив найвищу міру. Яке коротке терпіння людське! Господь же прийняв Своє довготерпіння до наших немочей, визначивши: «Не до семи раз, а сімдесят раз по сім» (Мф. 18, 22). Це значить, що слід завжди бути готовим простити і навіть не думати про непрощення. Все­прощення і буде відмінною рисою християнського духу, бо всепрощення — це джерело постійної підтримки життя на­шого в Господі. Всепрощення всім і всього є верхнім одягом християнської любові, яка за апостолом: довготерпить, ми­лосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, терпить. Воно є найвірнішою запорукою за прощення на останньому суді: бо якщо людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам Небесний Отець. Отже, як­що хочеш потрапити в рай — прощай усім, щиро, від душі, щоб і тіні не залишилось від неприязні.

З кн. «Мисли на каждый день года» єпископа Феофана

Перший прости

Святитель Іоанн Милостивий розповідає про один випа­док, який стався в його домовій церкві. Був в Олександрії один багатий вельможа, який, незважаючи на прохання угод­ника Божого, не хотів і слухати про примирення зі своїм во­рогом.

Раз святитель запросив вельможу у свою домову церкву на Божественну літургію. Той прийшов. У церкві нікого не було з богомольців, служив сам патріарх, а на кліросі був ли­ше один співець, якому вельможа почав допомагати у співі. Коли вони почали співати молитву Господню «Отче наш», заспівав її і святитель; але на словах «хліб наш насущний дай на сьогодні» святитель Іоанн раптом замовк сам і зупинив співця, так що вельможа один проспівав слова молитви: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям на­шим...». Тут святитель звернувся до непримиримого вельмо­жі і, докоряючи того, сказав: «Бачиш, сину мій, в який від­повідальний момент служби ти говориш Богу: і прости мені, як і я прощаю... Правду чи ж ти кажеш? Чи прощаєш?» Ці слова так здивували вельможу, що він із сльозами на очах кинувся до ніг архіпастиря і вигукнув: «Усе, що ти звелиш, владико, все виконає раб твій!» І виконав: він у той же день помирився зі своїм ворогом і від всього серця простив йому всі образи.

Хто ненавидить брата свого, той знаходиться в темряві

Святий мученик Никифор був у великій дружбі із свяще­ником на ім'я Саприкій. Але сталося так, що дружба їхня за­кінчилась і переросла у велику ненависть, таку, що вони не могли дивитися один на одного. Святий Никифор, однак, скоро визнав свій гріх, покаявся і всі сили приклав до при­мирення. Але Саприкій все ж залишився непримиренним во­рогом. Розпочалося гоніння на християн. Саприкія за віру Христову піддали жорстоким тортурам, а потім повели на страту. Коли про це дізнався Никифор, то поспішив попро­щатися з мучеником, і, зустрівши його на дорозі, упав до йо­го ніг і сказав: «Мученик за Христа, прости мені». Саприкій мовчав. Потім Никифор перебіг на іншу вулицю і перед ви­ходом з міста знову просив Саприкія про примирення, але ненависть зв'язала тому язика. Побачивши велике прохання Никифора, воїни, які вели Саприкія на страту, сказали: «Ми ніколи не бачили такого дурного, як ти: що ти просиш ми­лості у того, який скоро буде без голови?» Але Никифор не зупинився і на місці страти ще раз повторив своє прохання про примирення, і все-таки не прихилив Саприкія до прими­рення. Чим же закінчилась така уперта ненависть? Саприкій, осліплений ненавистю проти ближнього, витратив через це благодатну допомогу, раптово перемінився на ворога Ісуса Христа, і став боговідступником. Так здійснились на ньому слова апостола Іоанна: «Хто ж ненавидить брата свого, пробуває той у темряві, й ходить у темряві, й не знає, куди він іде, бо темрява очі йому осліпила» (1 Ів. 2, 11). Святий Никифор, уражений впертістю Саприкія, все одно ще довго його вмовляв не відрікатися від святої віри і тут же сам визнав Ісуса Христа й отримав вінець мученика.

Між нами є такі, які ненавидять один одного, часто без всякої на те причини. Не будемо тримати зла один на одно­го, а поспішимо, подібно до Никифора, примиритися в той же день, щоб не зайшло сонце в гніві нашім. Бо якщо ви гні­ваєтесь на кого-небудь, то ви не маєте права просити милос­ті у Бога. Бог простить вам тоді, коли ви простите винуват­цям вашим.

Гріх осуджувати ближніх

Оскільки над нами один є суддя — Бог, то коли ми осуджуємо ближніх, то захоплюємось тим, що має робити Господь, висловлюючи невдоволення вчинками інших, тим самим даємо привід осуджувати і нас. «Не обмовляйте, брати, один одного! Бо хто брата свого обмовляє або су­дить брата, той Закон обмовляє та судить Закон. А коли ти Закон осуджуєш, то ти не виконавець Закону Божого, а суддя. Один Законодавець і Суддя, що може спасти й по­губити. А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?» (Як. 4, 11-12). І дійсно, Закон наказує любити ближнього. Відпо­відно той, хто осуджує ближнього, робить усупереч Зако­ну, і якщо не словом, то справою порушує Закон так, ніби то Закон недосконалий, і тому можна відступити від ньо­го. «Ти хто такий, — говорить апостол Павло, — що судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть або падає» (Рим. 14, 4).

Один старець, почувши, що його брат впав у великий гріх, осудив його і сказав: «Велике зло зробив він!» Через деякий час ангел приніс йому душу грішника і каже йому: «Це той, якого ти осудив, помер. Куди бажаєш відправити його душу — в Царство або в муку?» Старець злякався. Ан­гел продовжив: «Ти ж себе вважаєш великим суддею. Як ти скажеш про цю душу, так я і зроблю». Тут-то і зрозумів старець, що, осудивши брата свого, впав у тяжкий гріх, і з осудженням себе і плачем почав просити в Господа прощен­ня. Довго Господь не давав йому відповіді, але, нарешті, послав Свого ангела, який приніс старцеві звістку про прощення. «Бог простив тебе, — сказав ангел, — але більше ніколи не забувай, що осудження ближнього є тяжким гріхом».

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Надія на Господа" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!