Теофан Затворник

Нагадування всечесним монахиням про те, чого від них вимагає чернецтво

1. Про дотримання обіту

Ви чули теж, що було сказано давнім: Не клянись неправ­диво — і виконаєш твої клятви Господеві (Мт. 5, 33). Так Господь і Спаситель наш Ісус Христос серед инших повчань сказав до народу, що зібрався довкола Нього з усієї Юдеї і Єрусалиму та й примор'я Тирського і Сидонського. Сенс цього вислову такий: що з присягою пообіцяв Ти Богові, те неодмінно треба виконати. Й неначебто навмисно випало нині це Євангеліє, що починається цими ось словами, аби мені в час мого першого до вас приходу, сестри, дати привід пригадати вам, а заодно з вами й собі, про обіти, що їх ми склали. Бо ж усі християни складають Богові обіти у таїнстві хрещення, а ті, що приймають чернецтво, до загальних для всіх обітів додають ще нові, що зобов'язують винятково тільки монахів.

Ви знаєте, сестри, які це обіти, — ви прилюдно повторю­вали їх перед Церквою, й чули це всі християни - і мона­хи, і миряни, і чули при цьому умовляння свого отця. Обі­цянки добрі. Але пам'ятайте, що Господь воздасть вам не згідно з тим, що ви обіцяли, а згідно з тим, що встигнете зробити. Нагадую вам про це слово не тому, що думаю, начебто ви не дбаєте про слово, яке дали Богові, й що є потреба вам говорити: чиніть те й се. Ні, я впевнений, що ви робите й трудитесь — кожна згідно зі своїми силами. Зі свого боку, прикликаючи Боже благословення на ваші труди, одного бажаю: продовжуйте, як почали, — не знеси­люйтесь, пам'ятаючи, що кінець — ділу вінець і що хто витримає доостанку, той спасеться (Мт. 24, 13). Як управна прядильниця, скільки б не пряла, завжди тягне рівну нит­ку, так рівно треба тягти нитку ревности монашого життя з тієї хвилини, як ви переступили поріг в обитель, до тієї, коли перейдете крізь двері могили. Неослабна ревність означає багато, якщо не все. Чи ж бачили ви складні меха­нізми, що їх урухомлює пара? Там буває так, що коли пара є — машина рухома, й що більше пари, то сильніший рух ма­шини. Послаблюється пара, слабне й рух, а припиниться — припиниться й рух. Що пара в машині, те ревність у бого­вгодному житті. Якщо є ревність, усі справи йдуть гладко, будь-який труд легкий, а не буде її, не буде ні сил, ні труду, ані порядку — все розладнується.

Тож не знесилюйтеся у трудах монашого життя! Самі розворушуйте і тривожте свою душу, щоб вона не задріма­ла й не дала ворогові приводу посміятися над вами. Робіть усе для того, щоб не ослабла ця міць духу, бо в ній — уся сила. А саме: частіше згадуйте про перше натхнення, з яким ви, полишивши всю свою сім'ю, всю родину, свої сподівання, прийшли сюди. Пам'ятайте, як тоді палала ваша душа, як думали ви, що, вступивши в обитель, тільки молитиметесь і у келії, і у храмі, тільки роздумуватимете про божественне, тільки говоритимете про те, що спасенне для душі, й чи­татимете духовні книги, що будете жити усамітнившись, не вдаватиметеся до марнотности, перебуватимете з усіма в ми­рі, беззаперечно слухатиметесь настоятельку й усіх стариць. Звичайно, таке ваше бажання було щире. Тож частіше при­гадуйте собі це перше натхнення, й воно обновлятиметься у вас і тепер, як повітря в кімнатах, що освіжається, коли впускаєте повітря ззовні.

До цієї закличної думки приєднайте й иншу: поновіть у вашій пам'яті якомога більше прикладів ревности, що міс­тяться в житіях святих. Читайте Четьї Мінеї й збирайте в па­м'яті, як невтомно трудилися Божі святі — мужі і жінки, не жаліючи ні сил, ані життя. А потім кожної вільної хвилини спогадуйте Євдокію, Пелагею, Синклитикію, Сару, Теодо­ру, Єфросинію Єгипетську, Марію Єгипетську, Євпраксію, Февронію, Єфросинію Суздальську і Полоцьку та й инших з усіма трудами їх невтомного подвижництва. Не просто про це роздумуйте, а додайте до цього обов'язкове переконання, що й ви всі мусите бути такими, якими явили себе ці діви, що їх оце ублажаемо, й кожна така думка буде шпилькою, що коле й підганяє. Як на перегонах біг одного спричинює напругу в иншому, або як ви самі, працюючи гуртом, стараєтесь не пасти задніх одна перед одною, так розпалюватимуть вашу ревність роздуми про великі труди, що їх ревно підняли святі подвижниці.

А чи ж з-поміж вас немає ревних — таких ревних, аби їхня ревність була серед усіх найпомітніша? Але й без цього підганяйте одна одну порадами й прикладами. Про що ви говорите, коли збираєтеся гуртом? Не говоріть ні про що, окрім вашого головного діла, на яке ви вступили. Як торговці, зустрічаючись одні з одними, все про те правлять, як краще й успішніше провадити торг, так і ви, сходячись, не дозволяйте собі пустословити, а всіляко скеровуйте роз­мову до головного — до того, як вам бути, як закінчити по­чате, як би не спіткнутися й не стати посміховиськом для ворога. Чи завважуєте, як одне слово породжує низку инших, а кожне слово чергу думок; черга думок переходить у ланцюг починань і вчинків, добрих чи лихих. Хто говорить про порожнє, в того порожньо в голові й у серці. Порожньо й у житті... Хто говорить про добре,, той щораз більше розпалюється на добро й ним збагачується.

Якщо таким чином, зберігаючи перше натхнення, ви пі­дігріватимете його то прикладами древніх подвижниць, то взаємною спонукою, можна сподіватися, що ваша ревність не ослабне. Проте не забудьте: що б ви не чинили для обе­рігання в собі живого духу ревности, все буде ні до чого, якщо в порядку вашого життя — маю на увазі життя при­ватне келійне й спільнотне монастирське — є щось таке, що прямо може гасити цю ревність. Тож запровадьте в се­бе такий порядок, аби знати тільки храм і келію (або спіль­ний послух), і у келії — рукоділля, читання й молитву. Пе­реходьте від однієї з цих справ до иншої й не дозволяйте собі відволікатися чимось стороннім. Нехай старші в цьо­му керують молодшими. Самі на все виберіть пригожий час і спосіб виконання. А найбільше за все уникайте зовніш­ніх розваг і блукання помислів. Остерігайтеся пересудів, пильнуйте між собою мир, надавайте перевагу одна одній і таємно слухайтеся без нарікань. Як не можна напалити в кімнатах, якщо вікна й двері навстіж, так не можна розпа­лити вогнище, якщо дрова вогкі або якщо їх ще й зумисне поливати водою, так не можна зберегти в собі незгасним вогонь ревности, якщо в порядку життя допускаємо щось протилежне до цього.

За всім тим не випускайте з думки кінець, до якого допроваджує ревне й недбале життя. Пригадуйте притчу про десятьох дів і ставте себе на місце тих і цих. Одних молодий прийняв до свого чертога, а инші почули від нього: Я вас не знаю. Станьте мисленно біля цього чертога й уявляйте, що має відбутися з вами, якщо почуєте: я вас не знаю. І цим подразнюйте свій дух. Що хто сіє, те й пожне. Що зродиться в полі, якщо його борозни не зрошені потом? Терня й будя­ки, які чекає вогонь. Пам'ятаєте, як один син весь час на­докучав своїй матері: йду спасатися — хочу в монастир, — відпусти мене. І скільки вона не вмовляла його: зажди, ось помру, тоді й підеш, — він навіть не хотів слухати, і пішов. Але коли туди прийшов, напевно, подумав, що вже все зробив лише тим, що вступив до обителі тих, що спасаються, й зажив безпечно: багато спав, лінувався щодо послуху та й до храму ходив зрідка. І що лишень йому не казали, він, як глухий, не чув нічого. Але Господь, що не хоче смерти грішника, ось як визволив його зі сну: його матір, що жила як світська особа з усіма вигодами й утіхами, які пропонує світ, померла, й випала їй доля згідно з її життям. Занедужав і син — недбалий монах, і наблизився він до кінця. Браття, оточивши його смертне ложе, лили сльози, знаючи, як він жив, й старанно просили Бога помилувати його. А він скоро втратив свідомість і ві­дійшов. Уже повністю приготували його до похорону, як він прийшов до тями. Браття радісно кинулися до нього, а він тільки бився в груди і гірко плакав. Скільки не питали його: скажи нам, що трапилося? — він ні слова не міг ви­мовити від сильної журби, що роз'їдала його душу. Врешті, заспокоївшись, ось що він їм розповів: «Коли моя душа мала відійти, я побачив инший світ. Я бачив, як ангели відступили від мене й приступили злі духи, що завдають тортур. Цей жах не можу вам описати. Взяли вони мене й понесли туди, де непроглядна темрява, з криком, сміючись і сквернослов­лячи. Довго ми мчали вниз, і ось я відчув дух сірки й сморо­ду, почувся шум, стогони, й крики відчаю доносилися що­разу гучніше. Я завмирав від жаху. Та ось двері — жерло аду! Вже розчахнули його, аж тут хтось стрімко прилетів і зупи­нив каральників. Я зупинився, розплющилися мої очі. І я побачив безмежне море вогню, в якому сила-сил енна осуд­жених, і ледве перевів дух. Раптом з'явилася з вогню моя мати й каже: І ти сюди, сину?! Тож як ти не давав мені спокою: йду спасатися, йду спасатися! То так ти спасався?!" На тому слові геєнський вогонь порскнув мені на руку. Я здригнувся всім тілом й отямився. Не можу спам'ятатися з цього трепету й жаху, який зазнала тоді моя душа». З цього часу цей брат прожив ще дванадцять років, оплакуючи своє попереднє недбале життя, й потім у мирі радісно відійшов до Господа.

Пам'ятайте це, сестри, цим підігрівайте в собі дух рев­ности. Кінець недбалих і безпечних — один. Але не всім Гос­подь подає таке надзвичайне напоумлення, як цьому бра­тові, а роблячи відомим один випадок чи приклад, хоче, щоб всі ним повчалися й розворушувалися. Те, що ви по­лишили світ — добре й цінне перед Господом. Але поста­райтеся досконало завершити це діло. Ось, подивіться, що проповідує сьогоднішнє апостольське читання! Не той, сказано в ньому, справжній юдей, що зовнішньо належить до юдейського народу, а той юдей, хто є таким за внутрішнім налаштуванням духу. Те ж саме можна сказати і щодо нас. Про того, хто перебуває в стінах монастиря, лише з цього одного не можна сказати, що він уже монах... Ні, треба ще творити в собі дух монашого життя. Про це постарайтесь Амінь.

2. Провіщення монашого життя у житті св. Предтечі

Як належно в пустельній обителі вшановувати празник у честь святого пророка і Предтечі Хрестителя Йоана! Бо святий Йоан був першим жителем пустелі по Христовому Різдві. Усі инші пустельники вже йшли його слідами — на­дихаючись його прикладом і наслідуючи його правила. Тому вникати в життя Господнього Предтечі Йоана треба всім, що полишають світ, щоб за життям Хрестителя скеровувати свій рух. Тож прийдіть, сестри, повчімося, як жити, зрікшися сві­ту, у Господнього Предтечі. Ви знаєте, чому до цього маєте більше спонук, ніж инші.

Нині згадуємо різдво святого Йоана, Господнього Хре­стителя — початок його життя. Саме на нього найбільше звер­ніть увагу. Бо, як у зернині наперед бачимо цілу рослину, так різдво предтечі є повне окреслення того, що буває з кожним, хто починає монаше життя.

Дивіться: чи думав хтось, що у перестарілих і бездітних Захарії та Єлизавети народиться немовля? Але ось, нікому не відомо, як у жінки, що постаріла, зачинається, зріє і з'яв­ляється на світ Йоан, що однойменний з благодаттю. Так, нікому не відомо, як у тайні серця зачинається, зріє і міцніє бажання жити, зрікшися світу. Бо вітер віє, куди забажає, і чути його шум, але не відаєш, звідки приходить і куди відходить (див. Йо. З, 8), — так буває з кожним, хто полишає світ. Думка про це сокровенно падає в душу, як іскра, хоч серед видимих діл благочестя, як Ангел-благовісник. Попри те, що людські міркування безнастанно повстають проти неї з недовір'ям: як це станеться? чи може це відбутися? — вона постійно міцніє, збираючи довкола себе все добре, аж, наповнивши собою всю істоту, починає прориватися і в слово, і у вчинки, та й у звички, і стає для всіх відомою; й усі назвуть її ділом благодатним. У цьому боговибраність і Його незбагненна дія — вказівка на початок чернечого життя. Хто так починає — з тим Господь і того не зіб'ють з дороги жодні неприємності. Хто починає, маючи якісь инші розрахунки, той упаде, як падає з дерева безживне листя.

Погляньте далі, якими світлими знаменнями оточене різдво Господнього Предтечі! Поява Ангела, німота Захарії, радісні рухи немовляти в череві, незвичне і незвичайно дане ім'я, пророцтво отця про народженого сина. Своєрідними знаменнями буває оточений усякий початок чернечого жит­тя. Початківці це знають. Захоплює не одне бажання, хоча воно — корінь усього. Бувають инші — дотичні знамення, в яких чітко знати Божий перст і які потім слугують опорою надії на звершення того, що починаємо чи вже почали, запевняючи, що той, хто почав, ще й завершить. А що саме буває, того описувати не можна. У кожного буває тільки йому відоме й для нього здебільшого незвичайне. Це дає за­певнення, що чернецтво — і в своєму початку, і у звершенні — діло, що походить з неба, і монах — дивовижне благодатне явління на землі, хоча з вигляду — впокорений, і навіть: що більше впокорений, то більше благодатний.

Щойно закінчилися дивні знамення довкола колиски Йоана — почалися гоніння. Невідомо, як урятувався він від меча тих, що вбивали немовлят, але, зрозуміло, не без особ­ливої Божої помочі. Неприємності також оточують всіля­кий початок монашого життя. У когось їх більше, у когось менше, у того вони здебільшого внутрішні, у цього — зовніш­ні. Але в кожного вони є, і в кожного вони важкі відповід­ною мірою. Треба розірвати попередні зв'язки, відректися попередніх звичаїв і стати на супротивний до них бік. Буває, потрібно здолати не одну волю — боротися з усією сім'єю, а иноді з цілою родиною. Треба вичекати час, знемагаючи від нестримного бажання якомога швидше залишити все. Для когось шлях до обителі та вхід у неї буває пов'язаний з великими труднощами. А про те, що світ не любить тих, що його зрікаються, та явно й таємно утискає їх, навіть казати не треба. Все це — діла Божі, і не є вони знаком Його неблаговоління, а царина випробування і зміцнення волі на початках для майбутнього і мужнього шляху. Можливо, не було ще жодного прямого монаха, якому би легко далося чернецтво! Але нехай не впадає у тугу початківець. Що важче буває спочатку, тим міцніший монах опісля.

Після гонінь Ірода святий Йоан залишився в пустелі й там дивно виховувався. Як? Це відомо лише Богові. Але кінець показав, яким плідним було для нього пустельницьке життя. Це образ вступу до обителі тих, що зреклися світу.

З дозрілим бажанням посвятитися єдиному Господові, подолавши всі перепони і з боку світу, і з боку инколи самої обителі, ховається врешті у стінах душа, що прагнула спокою в Господі, й співає з пророком: «Ось я віддалився, втікаючи, і перебував у пустині. Дожидав я того, що спасає мене» (Пс. 54, 8). Світ не знає, що буває з тими, які сховалися в обителі. Для нього тут суха безживна пустеля. Воно й справді так, але для плоті, а не для духу. Тут вповні збуваються слова апос­тола: Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внут­рішня обновлюється день у день (2 Кор. 4,16). Для цієї внутріш­ньої людини немає більш плодючого і зрошеного ґрунту, ніж монаша обитель. Скільки тут потоків солодощів, що ними напувається душа! І Боже слово, і щоденне богослужения, і читання, і піст, і провід старших, Боже напучування, та­ємні і явні перестороги, безперешкодне перебування в мо­литві, від якої всіляке благо й поступ. Звичайно, багато пере­пон буває і тут, але якщо лишень здоровий благий намір — послужити Господу й обителі, все, врешті, вирівнюється і кінець — вінець досконалого й запланованого діла... Більше не порівнюватимемо, бо те, що відбувалося з Йоаном далі, властиве не всім. Маю на увазі те, що його покликано з пустелі на служіння спасінню людського роду. І з обителей багатьох беруть на служіння благу людей, але це — особливе Боже зарядження, а не мета чернецтва. Що всім треба мати в думці і в серці — це добре перебування в обителі за всіма правилами монашої поведінки й монашого подвижництва. Тільки це я й хотів, сестри, вам нагадати.

В обставинах народження Господнього Предтечі я вка­зував вам, як починається монаше життя майже кожного, хто зрікається світу. Можливо, багато хто з вас бачить у цьому загальні риси свого власного життя. Але не для порожніх роз­думів бажав я на це навести вашу думку, а щоб кожна з вас у первісних обставинах свого монашества віднаходила як­найсильнішу спонуку до доброго чернецтва. Пам'ятайте, як увійшло у вашу душу перше бажання стати монахинею, яким воно було теплим, як часто й солодко живило душу. Це Гос­подь покладав на вас свою благословляючу руку. Тож глядіть, не принизьте Божих від вас очікувань і добрим служінням виявіть себе гідними Його вибору. Пам'ятайте, які вказівки давав вам Господь і для того, щоб залишити світ, і щоб об­рати саме цю, а не иншу обитель. Дивіться ж, не вагайтесь у сумніві, наче те, що ви вибрали, не згідне з Богом, і не по­бивайтеся, коли виявляється, що Господь неначе від вас від­вернувся. Пам'ятайте, скільки трудів покладено спочатку, щоби вступити в обитель, і скільки перепон подолано. Гля­діть, не зробіть ці труди безплідними, досягнувши вже того, чого шукали, й не покладайте зброї. В обителі вона потрібна ще більше. Тут ви маєте все для успішного чернецтва. Але саме чернецтво не дається даремно. Скільки вимагає воно потів і хвороб і внутрішніх, і зовнішніх! Ви це знаєте, але, напевно, знаєте і потіхи, що перепадають на долю трудівниць, і чітко бачите кінець, до чого все приведе. Тож не знесилюйтеся, Бог не забуде і вашого труду, як не забував тих, що трудилися заради слави Його імени. У вас ще такі живі спогади про тих, хто поклав початок монашому перебуванню тут, ще так близько їхнє духовне попередництво! Тож не гасіть, а ще більше розпалюйте цей вогонь, надихаючись їхнім прикла­дом. Ваша перевага в тому, що маєте таких провідників. Але благо вам тільки тоді, коли підете по їхніх стежках. Про це й молитимемо Господа, нехай благословить Він вас у ваших трудах молитвами святого пророка Предтечі і Хрестителя свого Йоана. Амінь.

24 червня 1861 р.

У Сезонівській жіночій обителі Тамбовської губ.

3. Риси монашого життя у житті великомучениці Катерини

Тим, що вшановують празник на честь святої Катери­ни, пристало цікавитися життєвими віхами Великомучени­ці. А нам із вами, сестри, це личить тим більше, що життя свя­тої Катерини в головних віхах повне змалювання монашого життя. Так кажучи, я зовсім не перебільшую — погляньте самі. Ось перед вами ікона святої Катерини! Вона клячить перед Пресвятою Богородицею, що тримає на руках дитину — Спа­сителя, який подає святій Катерині обручку. Це головна мить у житті святої - заручини з Господом. Але їм, як вам відомо, передувало бажання і шукання кращого, а за ним настало мучеництво. Бажання кращого привело великомученицю до Господа. Поєднавшись із Ним, Катерина введена у подвиг мучеництва й увінчана його вінцем. Ось головні віхи життя Катерини. Ті самі головні моменти й у вашому житті, якщо ви живете як слід.

Свята великомучениця була вельможного роду, замож­на, розумна й освічена. Будучи високообдарованою, вона не вдовольнялася тим, що її оточує, й рішуче відмовилася від звичних тоді порядків життя. Инший, вищий образ доскона­лосте витав у її душі, і Катерина була готова поєднатися з тим, хто б його мав. Дороги істини вона тоді не знала. Господь по­слав Катерині провідника, й він вказав їй Того, хто красиві­ший і найвельможніший. Пізнавши Його, вона вирішила присвятити Йому всі дні свого життя, й за це Він заручився з нею.

Заручини з Господом за відвагу служити лише Йому, а відвага — від упевненосте, що все можливе — краще і до­сконале, чим би хто хотів заволодіти, — він може віднайти тільки в єдиному Господі Спасителеві. У Нім не лише задовольняються всі вищі потреби нашого духу, але й понад це — набувається й те, на що і не сподівались.

Чи не ця впевненість була і у вас, сестри, була першим поштовхом до того, щоб полишити все і віддати себе Госпо­дові? Втім, так мало би бути. Різниця у вас та, що тимчасом як свята Катерина, зрозумівши, що її не влаштовують тодіш­ні порядки, мала ще шукати, де ж вони кращі і хто її заспо­коїть, ви, відчувши спрагу кращого, заздалегідь знали, що погамувати її можна тільки у Господі, який усіх кличе: коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п'є! Тому разом із тим, як росло відчуження від навколишнього, зростало і ба­жання Господа. Його пресвітлий лик карбувався у вашому серці та щоразу глибше розгоралася любов до Нього, допоки ви, врешті, полишивши все, подалися слідом за Ним. Ваша відвага належати єдиному Господові всією своєю істотою — це таємне поєднання із Ним. Можливо, Господь не давав видимого запевнення, що Він прийме Вас і поєднається з Вами, а втім, поза сумнівом істинно, що ви заручені з Ним одним і є лише Його нареченими.

Одначе не похвальне слово пишу я вам тут, сестри. Ні, я хочу навести вашу думку на те, що мусило відбуватися у вас перед тим і під час того, як ви розпочали цей спосіб життя, що його ось прийняли, для того, аби цією згадкою знову ро­зігріти первісний жар і сказати вам: якими ви були спочат­ку, такими будьте завжди. У серці зроджується новий рух почуттів не для того, щоб, розпочавшись, знову загаснути, а щоб служити потім будителем протягом усього життя. Якщо згасне у вас те, що було спочатку, то ви вже не те, чим маєте бути! Зовнішній образ — той, а внутрішній — уже ні. Я хочу сказати, що незадоволення звичним пли­ном життя, бажання кращого, впевненість, що все краще можна віднайти тільки у Господі, глибока, тепла любов до Нього, відвага лише Йому служити й готовність усе Йому пожертвувати для догодження Йому мають становити ха­рактеристику вашого життя, дух, що постійно його живо­творить і рухає. Це те саме, що рух соків у дереві й биття серця в людині. У кому погасли ці почуття, у тому немає життя. Називається живим, а насправді — мертвий.

Якщо все це маєте, то ви перенесли на своє життя дві ві­хи великомучениці Катерини — бажання кращого і поєднан­ня з Господом.

Далі у святої Катерини було мучеництво. А що має бути у вас? Також своєрідне мучеництво, і мучеництво це мало початися з тієї хвилини, як у вашому серці дозріло рішення посвятитися Господові. Бо ж мучеників за що катували? За те, що, повіривши у Господа і поєднавшись із Ним, вони не хотіли поклонятися фальшивим богам. А фальшиві боги були духи пристрастей і порочних учинків. Тому той, хто не кориться пристрастям і порочним бажанням, є тим, хто відмовляється поклонятися ідолам. Ті, що відмовилися поклонятися ідолам, терпіли від зовнішніх спокус; а хто відмовляється вдовольняти пристрасті, той вражає сам себе й змушує страждати своє серце, допоки не затихнуть у ньому пристрасті. Перемога пристрастей є самовільне духовне му­чеництво, яке відбувається невидимо в серці, але яке силь­но відчутне. Коли ви складали обіт Господові, що ви обіця­ли? Обіцяли позбутися за вашим попереднім життям старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а відновитись духом вашого ума й одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди (Еф. 4, 22-24). Стара людина вся з пристрастей. Позбутися її оз­начає перемогти пристрасті. Якщо перемога пристрастей є духовне мучеництво — отож ви прирекли себе на нього. А що це так, ви знаєте з досвіду. Не такими болючими є зовнішні труди й подвиги, як умиротворення помислів, погамування пристрастей, відкинення спокус. Якщо такі порухи виникають щохвилини, то ви щохвилини в труді, у болячках, у пригніченні. Слушно монаха зображують розіп'ятим на хресті, якого зусібіч ранять списи і стріли, або людиною, що йде по вістрях, серед колючого терня. Але багато болячок — багато й нагород. Той, з Ким ви заручені, бачить ваші подвиги, радіє ними й утішає ваше серце. Що більше скорбот, то більше буває втіх, хоча також крізь болячки, допоки не умиротвориться все — внутрішнє і зовнішнє.

Це вінець усього, що його мало хто вдостоюється в цьо­му житті. Нагадую вам це все не для того, щоб налякати, бо ви вже на цьому шляху, й хочете чи ні, мусите зустрічати все, що на ньому неминуче. А для того, щоб, коли вам зусібіч спокійно, ви потурбувалися розпізнати, чи ж це добре? І чи на цій ви дорозі? Знайте, що спокій і задоволення є або вершина досконалосте, або стан найвищого падіння, в якому гаснуть усі духовні стремління і потреби. Як перший стан є повнотою життя, так другий — духовною смертю. А стан тих, що прямують до досконалосте, є стан напруженої боротьби, боротьби якнайважчої і болючої. Це прямуван­ня вузькою дорогою. За цими ось ознаками визначайте, де перебуваєте. Бажано, звичайно, щоб усі були на доброму боці, але не всі мають розум. Нехай Господь урозумить вас на спасіння. Амінь.

24 листопада 1861 р.

В Тамбовському жіночому монастирі.

4. Головне діло монашества — очищення серця від пристрастей

Дяка Господу. Ось знову на дереві вашої обителі з'явили­ся зав'язки, на полі, що його ви обробляєте, проросли парост­ки і випнулися з-під землі, знову приведено нових наречених і заручено їх з Молодим. Дяка Господу!

Але не забуваймо, що не в кількості діло, а в силі. Пам'я­таєте, скільки людей зібралося до Гедеона, і все ж за зна­ком Божим лише триста з них виявилися надійними воїна­ми. Инші ж, збільшуючи кількість, не додавали б сили, а лише перешкоджали б боротьбі, тому й відіслано їх, звідки вони прийшли.

Нагадую вам це не для того, щоб послабити ваше бажан­ня вступити в обитель чи відігнати бажання приймати тих, що зголошуються, а щоб і в тих, що вже вступили, та й у тих, що ще бажають вступити, розпалити більшу рішучість явити себе гідними того, що вже почали і починають. Бо хоча не в кількості справа, але, звичайно, що більше хороших, тим краще.

Не думаю, що якась із вас, вступаючи в обитель, не праг­нула би бути хорошою монахинею, але разом із тим допус­каю, що не всі належно стараються, а значна частина, мож­ливо, тратить сили свого прагнення не на те, що потрібно. Чому є так і отак? Найбільше тому, що з першого разу не з'я­совано, в чому полягає діло монашества і чого треба доби­ватися, вступивши в обитель.

Бажано, щоби поміж вами якомога менше було таких, що турбуються лише про те, аби бути спочатку початківцями, потім рясофорними, згодом — мантійними. Це кінець бажань, досягнувши якого стають спокійними і, оскільки про инше не думали, вдоволеними своїм становищем. Звичайно, не дотримуючись цього порядку, не можна перебувати в оби­телі, але зовнішній порядок монастирського життя не завжди є порядком чернечення. Він звершується всередині з трудом і потом, незримо для инших і явно лише для Бога й душі, що дбає про своє спасіння.

На що ви йшли дивитися в пустиню? — Так Господь пи­тав юдеїв, бо деякі з них приходили до Йоана Хрестителя лишень щоб подивитися, як він зодягнений в одежу зі шкіри верблюда й підперезаний поясом, де він там, у пустелі, і що робить. А треба було приходити, щоб каятися за свої гріхи і плакати над ними. Запитаю і я вас: навіщо ви прийшли в цю пустелю?.. Запитаю не для того, аби когось викривати, а зі щи­рого бажання, щоб поміж вами не було таких, що всю силу чернецтва вбачають у чорній одежі й порядку її отримання. Діло, на яке ви наважуєтеся, є діло велике й многоцінне, але треба його звершити як слід. Воно все внутрішнє, а зов­нішнє у нім тільки додаток. Уся сила — в очищенні серця від пристрастей. Ось погляньте, як:

первісно людина була сотворена праведною, але вона впала і все порушила. Прийшла до неї самість і привела полчище пристрастей, що відвертають від добра і тягнуть до гріха. Людина в цьому стані страждає. Ось Господь установив на землі лічницю — святу Церкву зі святими таїнствами. У хрещенні відрікаються сатани й усіх його діл, і всього служіння йому, й усієї гордині його — тобто усіх пристрастей, і приймають силу їх долати. Тим, що, охрестившись, впали, запропоновано таїнство покаяння, в якому знову повторюються обіти хрещення й понов­люються втрачені благодатні сили... Той, що покаявся, якщо знову падає, знову піднімається, так само каючись... Знову падає і знову підіймається... і так до скону... І це є спільний шлях спасіння. Для цього у нас і пости з го­вінням. Звичайно, краще не падати після хрещення, або, раз впавши і вставши через покаяння, знову не пада­ти. Але пристрасті близько до серця, а життя в сім'ї і суспільстві має багато приводів, щоб їх збуджувати, і трапляється, що не стоїть християнин і падає, або двічі чи тричі встоїть, а на четвертий чи п'ятий раз упаде.

Кається, але падає знову.

Але падати боляче, допоки є вірне сумління й живе від­чуття благочестя і страху Божого. Як усунути цю неприєм­ність, почасти полягає і в нашій волі, отож дехто розгорається духом і так влаштовує життя, щоб, не падаючи, виконувати обіти хрещення і покаяння, аби жити, не травмуючи сум­ління і не ображаючи Бога, — у подоланні і викоріненні при­страстей. Не маючи надії вдало виконати це, перебуваючи в суспільстві, дехто відходить, утікаючи, й оселяється в пус­телі, тобто полишає суспільство і вступає в обитель. Таким чином вступ у чернецтво є рішення жити не на догоду при­страстям, а саме чернечення є безперервний подвиг у пере­маганні пристрастей і викоріненні їх, аби стати перед Богом чистим і непорочним.

Ось ваше діло! Тож зверніть на нього всю вашу увагу і спря­муйте всі сили. Монастирський устав, якого головні пункти суть піст, послух і молитва, дає вам такий порядок життя, що не має поживи для пристрастей чи за якого вони можуть бути непорушні. Але він не нищить пристрасности. Можна мати досконалу поведінку, до якої зобов'язує монастирський устав, і серце, сповнене пристрастями. Є мирянки, що зо­дягнені в світлі сукні, але монахині за духом, і є мантійні — мирянки за серцем. Треба придивитися до серця й глядіти, що з нього виходить, й відтинати все пристрасне. Вам треба боротися, й боротися безнастанно. До поганих вчинків у вас приводів мало, але думки й почуття не завжди відповідають зовнішньому. Їх належно скеровувати — мета ваших подвигів. Миряни найбільше борються з лихими вчинками, а иноки­ні — з помислами і похотями. Хочете спасатися — увійдіть у своє нутро, станьте увагою при вході до серця й винищуйте все вороже — все, що входить і виходить. Цілі книги напи­сані та й пишуть про те, як осягнути у цьому поступ. Скажу вам одно... Запрагніть чистоти, і в цьому прагненні з уболі­ванням припадайте до Господа, молячись про поміч. «Того, що надіється на Господа, оточить милість» (Пс. 31, 10). Слушної години не знати звідки прийде напоумлення і сила...

Побачите це на ділі, й воно навчить вас мистецтву керувати собою. Не цурайтеся і зовнішнього проводу — у писанні і живому слові, але внутрішнє сильніше й многоплідніше.

Так поживши, явіться необманними служительками Богові в монашестві, в чому здобути поступ нехай дарує вам Господь і знання, і силу. Амінь.

4 червня 1860 р.

У Сезеновській жіночій обителі, Тамбовської губ.

5. Цвяхи для саморозп'яття

Дивне життя Олексія, чоловіка Божого! Як це він міг витримати і не висловитися впродовж такого довгого від­тинку часу, бачачи обличчя тих, до яких палав любов'ю, знаючи, що втішив би їх, якби себе виявив, і зносячи неприємності лише тому, що вони не знали, хто він? Все ж він був людиною, і людиною живою, що має серце, та ще й яке серце!? Душа його справді боліла, й боліла нелегко, але він перемагав цей біль несхитною рішучістю — дотриматися свого наміру й злагіднити його сильною любов'ю, якою він палав до Господа. У цьому становищі він був схожий на того, що розіп'ятий на хресті, але ще не віддав духу. Як у цьому розіп'ятому незначний порух тіла розриває рани і, збільшуючи біль, защемлює серце, потьмарює голову, так і в Олексія — чи бачив він батька, чи чув голос матері, або зустрічав строгий погляд слуги, чи ласку сторонньої людини, або забували про нього надовго чи посилювали свою опіку над ним, — усе це й багато чого подібного не могло не терзати його серця! Але Олексій усе зносив, усе покривав мовчанням, перебував завжди в однаковому незбентежному стані — не кидався туди й сюди, як розпачливий. Так терпів Господь на хресті, так терпіли й усі мученики.

Ось образ істинного монашества і доволі близький при­клад вам для наслідування, сестри цієї обителі! Ті, хто один із престолів посвятили Олексію, чоловіку Божому, напевно, хотіли вас переконати, щоб, маючи перед собою приклад такого терпеливця, ви наслідували його життя. Бо й ви та­кож взялися розіп'ясти себе світові. Тож перебувайте в цьо­му саморозп'ятті терпеливо. Уявіть собі, що ваша обитель — те ж саме, що й каютка Олексія, чоловіка Божого, а місто перед вами — те ж саме, що його батьківський дім. І як не захоплювався він думками й почуттями, що їх розбуджували в ньому близькі до серця предмети, так само перебувайте непорушними і ви у своєму намірі, попри те, що так близько до вас спокуси. Не сходьте з хреста, що на нього ви самі себе піднесли. Я стисло оповім вам, як це робити.

Розіп'ятий ніколи не зійде з хреста, якщо не вийняти цвяхів, що ними прибитий він до дерева. Не виймайте і ви з серця цих нахилів, якими, як цвяхами, можете бути при­ковані до обителі й до монашого життя — і ви не зійдете зі свого хреста, і нестимете хрест, і несення цього хреста під­несе вас до досконалосте і з себе просто перенесе вас в цар­ство Божої любови. А саме ось що чиніть:

1.    Зберігайте незгасним той вогонь ревности, з яким шукали ви обитель і вступили в неї. Пригадайте, які обіти виходили тоді з вашого серця, які будували плани в голові про вчинки, якими можна вгодити Богові, які подвиги ви готові були звершити, щоб виявити свою самовідданість! Частіше про все це згадуйте... і цим розпалюйте свою рев­ність, якщо вона хоч трохи починає у вас холонути. Не­схитно знайте вже з досвіду, що коли є ця ревність, все під силу... Перші ви в храмі, перші до послуху, перші у вірності монастирському уставу. А коли послабне ревність — рука не піднімається, нога не ходить... храм не милий, та й очі поглядають на ворота монастиря. Бачите, яка біда від ослаблення першої ревности!.. Тож бережіть її і не дозволяйте їй у вас слабшати.

2.     Ви полишили світ і все світське за воротами монас­тиря. І нехай те, що його, перебуває там... Не приносьте його всередину за огорожу. А це означає ось що: не допускаєте, щоб ваше серце прив'язалося до чогось світського, матері­яльного, плотського, нехай яке би воно було не значне. Не метушіться надто, турбуючись потребами, і другоряд­ного не чиніть головним, — не збуджуйте у серці й у го­лові бурі суперечливих помислів про ранги і переваги, не нагромаджуйте того, що не потрібне, маючи харч і оде­жину, цим вдовольняйтесь. Бо якщо ні, то чим відрізнятиметеся від людей, що служать не Господу, а мамоні? Не кажіть: як це можливо? Правда, важко, але не є непо­сильно. Чинячи все те, що ви робите, можна утримувати своє серце відчуженим від усього. Зробіть так, і буде вам благо...

3.    Перебувайте в терпеливому послуху, у взаємній згоді і міцному мирі, покриваючи любовною поблажливістю не­мочі, що припали на долю кожної, будучи вірною монашо­му уставу, настановам, що їх вичитуєте у святих подвижни­ків, і приватним порадам ваших духовних отців і досвідче­них стариць. Будьте схожі на кулю, що котиться безшумно, де б її не штовхнути. Все це легко звершить кожна з вас, якщо скоро рішуче зречеться своєї волі. Допоки є своя воля, не може не бути шуму й гаму, розбрату й непокори у най­більш мирній обителі. Власна воля — адське насіння, дорога сатані і його полчищам у мирні Божі житла.

4.    А головне — переконайте свій ум і своє серце, що ви вже мертві для всього тутешнього; переселіться вашою свідомістю й почуттям у инший світ і там перебувайте, являючи себе чужими всьому, що вас оточує, всьому со­твореному і земному... Так улаштуйтесь всередині, наче не­має нікого й нічого на світі, окрім вас і єдиного Бога, якому в Тройці поклоняємося. Дозвольте хоча б трішечки торкнутися цій думці вашого серця, і самі побачите, як воно перебудує все ваше зовнішнє і внутрішнє!...

5. Ось вам чотири цвяхи! Незгасна ревність щодо спасіння, вигнання всього світського з-за монастирської
огорожі, зречення від власної волі, вмирання для всього і життя для єдиного Бога! Пробийте ними руки і ноги вашо­го серця, і ви явите себе розіп'ятими, і зможете говорити з апостолом, що не лише вам світ розіп'явся, але й ви світу. Нехай Господь налаштує вас на це діло і зміцнить у трудах і неминучих при цьому скорботах серця — молитвами Олексія, чоловіка Божого. Амінь.

17 травня, 1860 р. У Тамбовському жіночому монастирі.

6. Улаштування в собі внутрішнього хреста

Ми сьогодні святкуємо славне Воздвижения Чесного й Животворящего Хреста Господнього. Всі знають, навіщо воно було потрібне, як відбувалося і навіщо так велично святкує його Христова Церква. Пригадайте усе це. Коли зняли нашого Господа Ісуса Христа з хреста й поклали Його до гробу, чесний і животворящий хрест залишився на Голготі, і потім разом з иншими хрестами — хрестами розбійни­ків — вкинули його до глибокої печери, що перебувала по­близу — біля самого місця розп'яття. З часом це місце за­кидали всіляким сміттям та й забули про нього.

Коли до християнства навернувся Костянтин Великий і його мати Олена постановила в своєму серці побудувати храм Воскресения на самім місці воскресения, тоді за особ­ливим Божим керівництвом було віднайдено і Господній хрест. Великий здвиг народу, що був свідком цього, хотів його побачити. Цариця звеліла задовольнити це бажання, і єпископ, піднявши хрест догори, показав його всім. Ця дія піднесення догори, чи воздвижения, як вінець трудів, що йому передували, разом із зв'язаними з ним чудесними Божими діями свята Церква постановила згадувати щорічно як знак особливої Божої милости до Святої своєї Церкви.

Подякуймо за турботливість Господню про нас, що по­ходить з Його Промислу, але зараз повчімося в неї того, до чого вона нас цим зобов'язує. Бо згадайте також, що кожен із нас має свій хрест, з яким за Божим покликанням іде слідом за Ним і на якому йому за прикладом апостола треба буде розіп'ястися з Христом. Голгота для цього хреста — наше серце. Воздвигається він чи ставлять його жити ревною рішучістю за Христовим духом, а складається він із різних налаштувань серця, що є головні і ключові у християнському житті. Як від Господнього хреста — спасін­ня всьому світові, так від нашого розп'яття на своєму хрес­ті — наше спасіння. Але як животворящий Господній хрест кинули в яму і засипали сміттям, так і ми можемо кинути свій хрест і завалити його недбалістю і безпечністю, от тоді ми не серед тих, що спасаються, а серед тих, що погибають. Тому нам конче необхідно добре для себе з'ясувати, що становить наш хрест, аби правильно збагнути, чи стоїть він у нашому серці, а чи скинений з нього, чи йдемо ми з цим хрестом услід за Господом, а чи відхилилися куди-инде і, скинувши зі себе це благе Христове ярмо, блукаємо, самі не знаючи, де й навіщо.

Я поясню, що становить ваш внутрішній хрест, особливо щодо вашого чернечого життя, сестри, з якими судив мені нині Господь святкувати Чесне Воздвиження свого хреста. І ваш хрест, тобто монаший, подібний на звичайні хрести християн, тільки він має своє улаштування і певні особливості в одних і тих самих частинах. Щоправда, він трохи — а можливо, й не трохи — важчий, зате плодотворний. І якщо з хреста життя взагалі, то з-під монашого хреста — рясні потоки життя.

Не все детально пояснюватиму вам, а вкажу тільки на такі почуття і налаштування, без яких ви і кроку не сту­пите в монашестві, без яких навіть жити у монастирі по-монастирському не можна, без яких і чернечення — не чернечення, а звичайне життя, лишень у монастирських стінах. Отож послухайте!

Нижній частині хреста — тій, яка входить у землю, — відповідає у внутрішньому хресті самозречення, яким роз­ривається земля серця і у неї входить хрест. Знехтувати себе означає поводитися зі собою так, як инші поводяться з тим, кого знехтували. У чернецтві ця дія набуває нового виду — умертвлення себе для всього світу. Инок — те саме, що й померлий, закопаний у землю. Стіни монастиря — його гріб. Його одіж - погребальний саван. Він усе полишає за стіна­ми монастиря, і в усьому сущому не має нічого, що йому було би споріднене, — він чужий усьому і все є чуже йому, так що до нього цілком стосуються слова апостола: Для мене світ розп 'ятий, а я світові (Гал. 6, 14). Хто здобув таке на­лаштування, той поклав міцні основи внутрішнього хреста і чернечення.

Верхню частину внутрішнього хреста, чи ту, що підійма­ється вгору, вертикальну — поздовжню — становить терпін­ня, тобто така твердість непорушно дотримуватися своєї постанови, якої не похитнуть жодні перепони, жодні задо­волення і труди. Без терпіння не можна перебувати в добро­му будь-кому, тим більше, встояти ченцю у монашестві. Для мирянина терпіння — це постійність у перенесенні всіх трудів у виконанні обов'язків, в инока понад це — тверде перебування у своєму чині і в своєму місці. Тут що не крок, то вправляння у терпінні, отже, тут і кроку не ступиш без терпіння. Подивіться монастирський устав і побачите, яке широке поле для вчинків терпіння. Тільки той, хто вмер для себе й для світу, може витерпіти все, що тут вимагається, як належить.

Поперечну частину внутрішнього монашого хреста ста­новить послух — таке налаштування, за якого до нічого самі не вдаються, нічого не задумують, а лишень слухають і без­застережно виконують вказівки инших. Той, що має послух, подібний на кулю, що нечутно котиться туди, куди її спряму­єш. Він добровільно відмовляється від самостійности і до­зволяє, щоб ним орудував инший. Він діє або за порадою, або за велінням, не довіряючи ані своїй думці, ні своєму бажан­ню. Тому весь відкритий. Якщо инші чогось недобачають, він сам відкривається вибраному чи призначеному, аби під виглядом доброго не затаїлося щось лихе.

Тепер з'єднайте все разом і побачите, що умертвлення всього дає вхід у монастир, терпіння чинить перебування в ньому безпечним, послух обіймає всю діяльність тих, що живуть у монастирі. Ось тридільний хрест, з якого струмує істинне монаше життя!

Але що це за життя? - думає хтось. Відчуження від усього, зречення від своєї волі в послуху, загашення майже кожного почуття в терпінні — чи ж це життя?! Але не зупиняйтеся лише на зовнішньому. Кожна з наведених монаших чеснот, окрім зовнішнього суворого боку, має ще й внутрішній, живий і відрадний, який вона пропонує чи з якого розвивається.

Так, терпіння підтримує й живить надія, що труд мона­ший не даремний. Смакуючи наперед очікуваним благом, надія живить терпіння і чинить його ненаситним. Надія спов­нює серце радістю від безсумнівности володіння тим, чого очікуєш, і цією радістю розчиняє печію терпіння трудів. То­му той, хто терпить, радіє, і не так страждає, як насолоджуєть­ся, попри те, що инші бачать його многострадальцем.

Послух оживляє любов. Послух — це зречення від власної самодіяльносте і свого міркування — найдорожчих для нас порухів. Треба мати велику силу, щоб здолати себе і від них відмовитися. Звичайно, силою волі можна себе переломити, і несхитна рішучість робить у цьому поступ. Але допоки вона діє сама, дії послуху схожі на ламання сухих гілок. Тільки любові під силу надати безболісну гнучкість послушництву. Любов буває готова на всілякі жертви і не може зважати ані на труди, ані на затрату часу, ані на сили чи статки. Там, де любов, усе діється охоче, легко і швидко. Тільки по­слух з любови чинить відрадними всі труди, до яких його зобов'язують.

Врешті, умертвлення себе для світу оживляється і нази­вається вірою, що так має бути, і по-иншому не може бути, якщо той, хто захотів цього життя, хоче бути в нім тим, чим має бути. Свята віра каже нам, що ми були сотворені для життя в Бозі, але відпали від Нього і впали в окови самости і привабливосте світу, і що тому той, хто бажає знову підвес­тися для життя в Бозі, має вмерти для себе і світу. Це переко­нання в неминучосте такої послідовносте — при живому ба­жанні собі істинного блага — живить умертвлення для всього і дає йому життя, особливо разом з иншим переконанням — що лише цим налаштуванням можна прищепитися до Христа і, з Ним розіп'явшись, черпати з Нього повне оживлення.

Таким чином, основу внутрішнього хреста становить віра зі самозреченням, чи умертвленням для всього, поздовжню його частину — терпіння, що його зміцнює надія, поперечну частину — послух, який надихає любов.

Якщо хрест уявити деревом, то його корінь — це віра, з якої насамперед виростає самозречення і рішучість все покинути і взятися лише за діло спасіння душі, перебуваючи далеко від усього. Із самозречення народжується любов, що готова на будь-який послух. З нього або водночас із ним розвивається терпіння, яке увінчує надія, що підноситься до неба — у внутрішнє, за завісу, як казав апостол. Там, де є всі ці налаштування, хресне дерево не стоїть одне і голе, а розростається багатьма пагонами різних чеснот, вкривається листям зовнішньої благочестивої поведінки й щедре на плоди добрих учинків. Там — забуття світу і його звичаїв, постійне перебування в обителі, на виходячи з неї, любов до усамітнення, молитовний труд в келії і храмі — постування, невтомність у рукоділлі — готовність допомагати одне од­ному, взаємне прощення, взаємна підтримка на добро, мир, стриманість очей, язика і вух тощо. Блаженна душа, що, уві­йшовши в себе, все це віднайде у своєму серці! Це очевидний знак, що дерево хреста в нім височіє, міцно встановлене і сповнене живої, внутрішньої сили так, що його воістину можна назвати живоносним деревом, не лише взагалі, а саме для цього серця.

Що у нас із вами, сестри, дивіться самі! Якщо всі чесно­ти, які я перечислив, справді є у вашому серці, то ваш хрест стоїть піднесений. А якщо немає, то знайте, що він закопаний протилежними до них лихими почуттями і налаштуваннями. Не називаю цих останніх, бо вони очевидні. Але не можу не додати бажання чи навіть прохання: якщо виявите, що ваш хрест похилився чи зовсім упав, або, понад це — покритий пилом і сміттям поганих помислів і побажань, поклопочіться відкрити його, очистити покаянням і знову піднести і вста­новити його в серці твердим рішенням трудитися над спа­сінням душі аж до кінця життя. Вірте, що без цього хреста немає духовного життя і немає спасіння, — немає і відради в монашому житті. Без хреста ніхто не спасався і не спасеться.

Як Господь увійшов у славу, перетерпівши страждання на хресті, так і всі, що йдуть за Ним, через своєрідний хрест входять у прославу з Ним. Чи бажаєте увійти в цю славу? Спершу зійдіть на хрест і вже з нього підете на небо. Амінь.

14 вересня, 1860 р. В Сухотинському жіночому монастирі Тамбовської губернії.

7. Дзеркаломонашества в житті св. Олексія, чоловіка Божогo

Життя св. Олексія, чоловіка Божого, являє нам дзерка­ло досконалого монашого життя. Тож прийдіть, сестри, буде­мо дивитися у це дзеркало і, надивившись, повіримо, чи все у нас так, як має бути, аби потім утвердитися в належному, неналежне відхилити, а те, що бракує, додати.

Початок монашому життю кладе полишення світу і всьо­го, що доречне поміж людьми. Той, хто приймає монаший стан, полишає не лише гріховне й порочне, що зобов'яза­ний робити кожний християнин, а й усе природне: лишає батька, матір, рідних і будь-яку життєву насолоду, стаючи у своїй душі справді мертвим для всього. Ви знаєте, яким це є необхідним і як без цього не можна діяти в монашестві, відчуваючи, неначе у тебе зв'язані руки й ноги. Є різні ступені й різні способи цього зречення... Але майже всі, що істинно відрікалися, виявляли, що краще, відрікаючись від світу, зовсім від нього віддалятися, і віддалятися також від усього житейського. Бо хоча й чиниться це святе діло з надмірної любови до Господа і передбачає, що серце заполонить і захопить щось инше, краще, ніж те, що залишається, все ж не можна не відчувати болю, коли полишаєш природні зв'язки. Цей біль завмирає, коли віддаляєшся, і знову оживає при зустрічі. Тому залишатися в присутності того, чого зрі­каєшся, і все ж перебувати з ним, обов'язково роз'єднаним у серці, означає змусити себе постійно відчувати біль. Але хто може сподіватися, що має у своєму серці стільки моці, аби мужньо, собі на користь, зносити цей біль... Ось чому ті, що зрікаються світу, майже всі тікають у пустелі або за стіни монастирів!

Не такий був Олексій, чоловік Божий! Мало для нього було простувати шляхом, яким ідуть усі. Він вибирає для себе новий — як дивний, так і високий. Чи любив він батька, матір і свою наречену? Звичайно, любив, і, може, навіть сильніше, ніж вони любили його. Не з ненависти він їх залишив, а тому, що його з'їдала більша любов до Господа. Що ж, вичерпалася ця любов — що, повертається він до батьківського дому?! Ні. Але вона потребувала нових жертв, як вогонь постійно по­гребує, щоб до нього підкидали нові палаючі предмети, аби палати полум'яніше. І ось чим він став її живити! Найбільш ніжні, природні почуття постійно відновлюються в його серці через зір, слух і саме перебування. Бачив батька й, очевидно, поривався обійняти його, але з любови до Бога пригнічував цей порив. Чув голосіння матері чи нарікання нареченої — і, очевидно, глибоко бентежилося його серце, але перемагав він цю тривогу любов'ю до Господа. Авраам вболівав серцем, одначе був готовий принести в жертву сина, перемігши батьківське почуття. Але якщо б на ділі він звер­шив цю жертву, то звершив би її лишень один раз. А чоловік Божий щохвилини відчував якнайсильніші родинні почуття і щохвилини приносив їх у жертву Господові, неначе сам за­гартовуючи своє серце. Мученики страждали сильно. Але, постраждавши дні, місяці, зрідка — роки, впокоювалися в Господі. А чоловік Божий сам улаштував собі безперервне страждання — з тієї хвилини, коли ввійшов у батьківський дім, то тієї, коли закрив свої очі. Він був схожий на того, кого би різали ножем смуга за смугою, або на того, кого б безнастанно нівечили залізними кігтями, чи на того, кого взули в залізні черевики, що мають всередині гострі цвяхи, й змусили би невпинно ходити, аби завдавати щоразу більш болючих ран. Він у своєму становищі воістину був жертвою всепалення. У ньому горіла природа — вогонь, у якому вона горіла, був вогнем любови до Господа. Чоловіче Божий! Чи нам тебе лише хвалити, а чи, хвалячи, пориватися й на­слідувати!? Одначе всіляко, ви, що зреклися світу, станьте тут і самі для себе вирішіть: відрікшись від світу, чи відреклися ви і від всього житейського, і, зрікшись усього, чи приносите цим жертву Богові — чи тільки собі приносите спокій?

Зрікшися світу, вступають в обитель і починають у ній втомливе життя в пості, молитвах і терпеливому послуху з відреченням від своєї волі.

Це практика монашого життя і проба мистецтва в нім перебувати. Вступаючи в обитель, зрікаються світу. В обителі треба зрікатися себе, зрікатися свого життя всіляким при­гнічуванням плоті, зрікатися своїх бажань, віддаючи себе терпеливому послушництву, відрікатися від усіх своїх думок, обмежуючи погляд свого ума єдиним Богом і відкидаючи від ума все, в молитовному заглибленні в Бога. Вам відомо, що так є і що цим обіймається все життя, яке протікає в монастирських стінах. Кожна з вас і провадить його так у міру сил і старанности: у міру сил і старанности постує, у міру сил і старанности молиться в храмі й удома, у міру сил і старанности дотримується послуху і пильнує, щоб не покинути монастир. Нехай Господь благословить ваші труди! Трудіться! — але не думайте, що, зробивши щось раз чи кілька разів, ви повністю звільнені від цього. Треба робити безнастанно, йти щораз вище, не зупиняючись, допоки досягнете міри досконалости, що призначена для кожної частини монашого життя. Як це зробити і що для цього потрібно, не ходіть далеко за вказівками. Придивіться до трудів чоловіка Божого і побачите всі, до якого ступеня треба вам доводити свої подвиги. Погляньте, до якого мізеру зведено в нього задоволення потреб тіла, які в нього молитви і яке відречення від своєї волі — й примусьте себе уподібнитися йому. Слуга, що за ним ходив, свідчив про ньо­го перед царем і священним собором, що він мало що їв, мало спав, ніколи не виходив і день та ніч молився. А що витерпів він від слуг, того й переказати не можна. Не вва­жайте, що все це не можна пристосувати до вас, пам'ятаючи, що не в формі сила, і не звільняйте себе від сумлінної відповіді: чи кожна з вас у монашому житті поклала бодай початки рис життя чоловіка Божого?

Для тих, що живуть в обителі, зовнішня огорожа й за­хист — сама обитель з огорожею, а внутрішнє пристановище, покров і спокій — храм Божий. Що в чоловіка Божого?! Його огорожа й обитель — рішуче самозречення, а храм — небо, яке він споглядав безнастанно, де, мисленно стоячи перед Богом, він у хорі святих і ангелів співав похвальні пісні Богові. Тільки за такого наставления стає зрозуміло, як можна було знести все те, що зніс він! Його серце перебувало в иншому світі. Зігріваючись подувами Божої любови, смакуючи наперед спільне життя з блаженними небожителями і немовби вже туди переселившись, мужньо зносив він усі скорботи й труди свого життя — як на полі бою в очікуванні чести й нагороди всі надихаються до швидшого вирішення справи, не відчуваючи виснаження сил і втоми. Наслідуючи чоловіка Божого, і нам, сестри, треба так прямувати, й осягнемо, відмовившись від усіх земних надій і живлячись лише надіями небесними. Бо якщо ми через перебування в монастирі очікуємо досягнути чогось земного, то є окаяннішими більше за всіх людей.

Ось вам короткий нарис дзеркала монашого життя! Дивіться в нього, але не для того, аби, подивившись, забути, що бачили, а щоб у тому, що побачите, мати чи відраду натхнення на краще, чи спонуку до очищення і виправлення того, що є погане. Нехай всіляко урозумить вас Господь на спасіння молитвами святого Олексія, чоловіка Божого. Амінь.

17 березня 1861 р. В Тамбовському жіночому монастирі.

8. Дав Бог храм: треба ним належно користуватися

Отож сьогодні завершилися ваші труди і турботи про облаштування благопотрібного вам ще одного храму. Дяка Господові за цей дар! Кажу — дар: бо хоча ви і немало по­трудилися, але що ви могли би зробити, якщо би не Господь! У несподіваній допомозі та й у всьому иншому чи ж не відчували ви Його найближчої руки-благодійниці? Тож, визнаючи дар, чим відплатимо Господові-Благодійнику? Від­платимо належним, за Його наміром, користуванням даром, а саме:

1.      Храм улаштовано не для того, щоб бути тільки зовнішнім — порожнім свідченням благочестя, а для того, щоб завжди бути сповненим тими, для кого він призначе­ний. А це зобов'язує вас неухильно бувати у цьому храмі на всіх богослужениях, передбачених уставом. Давши обіт слу­жити Господу у молитовних і подвижницьких трудах, ви, звичайно, навіть наміру не маєте потурати своїм лінощам. Але нехай не спокусять вас будь-які благовидні спонуки, що зазвичай трапляються у таких самих, як ви, трудівниць. Нехай не спокусить вас, по-перше, потяг — пропустити те чи те богослуження через потребу закінчити необхідну роботу. Пам'ятайте, що роботи не бувають благопоспішні, якщо на них немає Божого благословення, яке треба привернути з неба... Як і де? Молитвою в храмі. Коли попросиш благо­словення, то одна година замінить труд усього дня, тимча­сом як без благословення все нівечиться й плутається — і день минає надаремно. Думаю, ви вже самі щодо цього маєте немало досвіду. Не ставайте ж самі на себе наклепницями!

2.      Нехай не спокусить вас, по-друге, лукава думка: за­лишитися в келії, коли инші йдуть до храму, бажаючи більш ревно помолитися, усамітнившись. Хіба для усамітненої молитви немає иншого часу, окрім годин, призначених для спільного моління? От тоді і моліться одні. А на спільну службу, до якої зобов'язує устав, ходити треба завжди... Тут, у спільноті, молитва буває теплішою і ревнішою і завжди приносить більше плодів. ...Де двоє або троє зібрані в моє ім 'я, там я серед них (Мт. 18, 20), — каже Господь, там я серед... а де Господь, там усіляке духовне благо... Як шкода, що є такі, які самі себе позбавляють цього скарбу! Чи ж не трапляється так, що дехто, залишившись у келії, пропускає і загальну молитву, та й удома не встигає помолитися, і таким чином допускається двох зол — порядок порушує і себе кривдить... Тому чи не краще раз і назавжди прийняти правило: ніколи не потурати такому помислу?

Нехай не спокушує вас, по-третє, і та полегша, яка дозволяє прийти у храм не на початок богослужения, або вийти, не дочекавшись закінчення. Пам'ятайте, що кожне богослужения — це одне ціле і лише будучи цілісним прино­сить користь. Як їжа є смачна тільки тоді, коли присмачена всіма приправами, так і служба — лише тоді повністю за­довольняє духовний смак, коли її прослухати всю вповні. Отож, хто пропускає її початок, вистоює не до кінця, той і трудиться, і сам себе позбавляє плоду трудів, або однією рукою будує, а другою руйнує. Отож, збудувавши, прикрасив­ши й освятивши цей храм, ходіть до нього неухильно, від-кидаючи всілякі порожні спонуки, — і це перше.

3. І в храм треба ходити не абияк, а належно. Бо можна завжди ходити до церкви, і все ж не на похвалу, а собі на осудження — ходити і жодної духовної користи з цього не отримувати. Все, що сюди стосується, можна сумістити у таких ось правилах: з першим ударом дзвона треба все прокинути і готувати свою душу до церковної молитви, показуючи: «Богородице Діво, радуйся...» чи «Царю небесний», «Отче наш» або якусь иншу молитву. Підходячи до храму, треба біля його порогу полишити всі турботи і клопотання про справи, чого б вони не стосувалися, аби не з бентежною думкою ввійти всередину. Вступаючи у церкву, треба, як в одежу, зодягнутися в благоговіння, пам'ятаючи, до Кого приходимо і до Кого маємо намір звертатися в мо­литві. У храмі, ставши на своє місце, краще завжди одне й те саме, треба зосередити думки воєдино і стати умом перед всюдисущим Господом, приносячи Йому благоговій­не поклоніння тілом і духом, у серці сокрушеному і сми­ренному припаданні. Опісля треба зі зосередженою думкою слідкувати за всім, що відбувається — що співають і читають у церкві, — і це до самого закінчення служби. Ось і все! Так чинячи, не будемо у храмі нудьгувати — озиратися туди й сюди і заводити розмови, й не хотітимемо, щоби служба швидше закінчилася. Бо тоді, переходячи від одного молитовного почуття до иншого і від одної благоговійної думки до дру­гої, ми будемо схожі, на тих, які в ароматному саду перехо­дять від однієї групи квітів до иншої. Завдяки цьому духовна теплота — плід уважної молитви — сповнить наше серце неви­мовною солодкістю, яка не дозволить завважити тілесного труду в стоянні й учинить будь-яку службу короткою. На­впаки, неуважний до того, що діється у церкві, мріє про порожні речі й учинки. Але і цим учинкам не допомагає, і час для молитви марнує — сам себе розшарпує і позбавляє плоду молитви, готового, який, так би мовити, сам дається в його руки. Нехай збавить вас Господь від цього гріха!

3. Таким чином, належно користуючись храмовими богослужениями, ми поволі досягатимемо і того головного, заради чого дано нам ці видимі храми, а саме: безнастанної, яка умно звершується у серці молитви Богові, що чинить наше серце "Його нерукотворним храмом. Заповідь цієї мо­литви дали нам святі апостоли; про неї турбувалися й усі святі подвижники. І нам буде соромно, якщо, облаштувавши цей матеріяльний храм, не потурбуємося про облаштування нематеріяльного храму, для якого, власне, й існує руко­творний. Яка користь із знаряддя, якщо не вміти ним пра­цювати за його призначенням?.. Хто неухильно буває на всіх службах і вислуховує їх як належить, тому легко до­сягнути цього неоціненного духовного блага... Такому по­трібно докласти ще небагато до цього труду неухильного відвідування храму, а саме: докласти турботу про те, щоб мати незгасною теплоту серця, розпалену в храмі, через оберігання уваги, якою тут отінилася душа. А для цього — полюбити усамітнене перебування в келії (за винятком необхідних робіт), часте поклоніння Господові перед іко­нами, перечитування слова Божого, писань Отців, а голов­не — здобути навичку безнастанно творити коротку, але сильну молитву. Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, по­милуй мене... Коли так трудитимемося, душу щоразу більше освячуватиме благодатна Божа присутність, яка й ум підне­се до Бога, і серце сповнить солодкими зітханнями, а це і є безнастанна молитва.

Цього Божого дару, як нагороди за ваш труд, найбільш за все вам бажаю. Створивши й оздобивши цей храм, стань­те ж і ви духом Божим житлом — духовним храмом, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа (1 Пет. 2, 4-5). Амінь.

17 серпня 1895 р. В Темниківському жіночому монастирі, Тамбовської губ.

9. Про спонуку до молитви й до того, щоб їй навчатися

Дяка Господові, що благоволив облаштування у вашій обителі цього храму, який так вам потрібен. Бачачи це, не можна не тішитися й тому, що це означає процвітання вашої обителі, і тому, що обитель, отже, хоче процвітати саме у тій площині, яка є основою способу життя, прийнятого вами. Ви — молільниці. Храм є дім молитви. Турбуючись його об­лаштуванням, ви виявили, що маєте потребу молитви, і ви тамуєте її спрагу. Що ж вам робити тепер? Залишається до справи побудови храму додати діло, для якого він призна­чений, тобто збуджувати в собі щораз більше бажання мо­литися — і молитися на ділі.

Отож збудіть у собі молитву.

Коли, полишаючи все, ви вступали в цю обитель, що тоді було у вас в умі й у серці? Одне було — молитися й молитися. Отож бажання молитися вже вам не чуже. То бережіть це бажання незгасним, та й не лише бережіть, але ще й ще роз­палюйте цей вогонь. Це діло просте. Як, підкладаючи дрова, підтримуєте ви звичайний вогонь, так прихитряйтеся під­тримувати й молитовний вогонь у серці, одну за одною вкладаючи у нього різні духовні думки, які будуть духовним паливом. Більше ж за все бережіться духовної ситости. Хто ситий, той не дбає про харч, той не буде молитися. Що во­да для вогню, те ситість для молитви. А поза тим духовна ситість — омана, бо як можемо бути ситими, коли на нас на­лягають духовні потреби? І починання нам потрібне, і зміц­нення, й потіха, і це щохвилини і з зовнішнього, і з внут­рішнього боку. Як не може не відчувати цих потреб той, хто хоче пильнувати себе як слід, так навіть хвилини не можна перебути, не голосячи за тим, щоб їх вдовольнили. Це голосіння і є молитва.

Тільки оніміла душа не молиться. Тож підтримайте в собі почуття убозтва — і завжди відчуватимете спонуку до молитви. А для того не дивіться на те, що у вас є, а на те, чого ще немає. Не може бути, щоб ви не мали нічого. Але нехай навіть ви мали би мудрість Соломона, віру Аврама, терпіння Йова, жар духу Давида — навіть цього всього мало порівняно з тим, чого ще треба досягнути. Усвідомлюючи це, і ці великі праведники казали про себе: я порох і попіл, хробак, а не чоловік, ганьба і приниження людей. Тож налаштуйтеся, щоб на землі навіть не можна було придумати такої нікчеми, з якою можна було би себе порівняти. Коли цього досягнете, матимете відчуття вбозтва і біди, а тоді буде і потреба молитися. Але лиш би ця потреба була в душі постійно, а далі вона сама навчить вас, як молитися на ділі. Вбозтво вчить усьому. Вбозтво молитви навчить молитися. Звідки лишень візьметься мудрість і кмітливість! І наодинці, і під час спільного послуху, і в келії, і в дорозі, і в храмі, й за столом, та й за рукоділлям — усюди душа ухитрятиметься не відставати від молитви й молитовного звернення до Бога. Самою практикою молитви здобувається і мистецтво молитви, і досвід у ній.

Все це ви, напевно, знаєте. Лише не думайте, що діло мо­литви якесь мудроване й заплутане. Дитина хоче їсти, при­ходить до мами й каже: дай мені хліба. До чого тут якась мудрованість? Те саме й у молитві до Бога. Непокоять гріхи? Прийди і скажи: я згрішив. Господи, помилуй! Журба долає, прийди і скажи: утіш, Господи. Моральні сили слабнуть, прийди і скажи: поможи, Господи. Так і у всьому. Відчуваєш якусь потребу — прийди й повідай її Господові у простоті серця. Приклич і Богородицю у співмолільниці, свого Ангела-хоронителя і всіх святих і разом з ними під їх покровом припадай до всемилостивого Спаса.

От і все! А всі мудрування і примудряння в молитвослов'ї треба відкласти.

Найкраще керівництво в ділах молитви є молитовне правило, до якого зобов'язує устав. Його поставили святі богоносні Отці, такі, молитва яких перевертала гори. Їх на­слідуйте і живіть за їх правилом. Як велено в уставі молитися в келії, так і моліться. Як велено звершувати молитву в церкві, так і звершуйте. Як вказано здобувати навичку безнастанної молитви, так і здобувайте. Ставши на молитву, зосередь свої думки і, читаючи чи слухаючи молитву, з кожним словом по­єднуй думку і почуття — й усе тут. До цього треба тільки до­лучити труд керувати своїми думками, які неохоче стоять на одному, і ще всіляко потурбуватися, щоби молитовний труд не припинявся із закінченням молитовного правила, а займав нас і увесь инший час. Хто це має, той — справжній молільник. І що більше хто встановлюється в такому молит­вослов'ї, тим більше заглиблюється у молитву. А що більше заглиблюється в молитву, тим більше позбувається видимого, довколишнього, а далі і самих слів молитви і наближається до того, щоб у молитві промовляти до Бога не чужим сло­вом, а своїм, і навіть не словом, а думкою і почуттям серця. Ось і вся молитовна ліствиця — проста, не заплутана, не мудрована!

Але й те знайте, що як всіляке діло потребує свого труду, так і в молитві треба потрудитися, і навіть перетрудитися і тілом, а більше — духом. Тілу — стояння, поклони, молит­вослов'я, духу — увага, почуття, зречення від усього і устрем­ління до Бога, спільний труд! І треба себе змусити на той і на той. Землероб упріває над підживленням поля і сіянням, і за Божою поміччю отримує добрий урожай... Потрудіться в молитві — і отримаєте те, що просите, та й досягнете до­сконалости в молитві. А без труду не отримаєте нічого. Труть дерево об дерево — й отримують вогонь. Потрудіться в сто­янні, невсипущій усенічній молитві, поклонах — і отрима­єте вогонь молитви. Змушувати себе треба на всіляке добро, а найбільше — на молитву. Господь, бачачи наш труд і ста­ранність, що бажаємо досягнути досконалости в молитві, пошле нам свою благодать і отінить молитовною хмарою наш дух, у який вступаючи наша душа, як Мойсей на Синаї, лицем до лиця розумно бесідуватиме з Господом.

Нехай милостивий Господь подасть вам цей дар, і щоб явилися ви досконалими в молитві, як були в ній доскона­лі великі молільники, засновники всього молитовного чи­ну. Господь допоміг вам звести храм. Потурбуйтеся тепер ви в собі самих представити Йому «духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пт. 2, 5) ; щоб і до вас не стосувався докір: навіщо мені ваші численні жертви? Дерево, з якого збудовано храм, — не ви. Дайте Господові ваші серця і з них збудуйте Йому храм, у якому ласкаво спочиватиме Його Дух, приносячи вам благословення — і внутрішнє, і зовнішнє.

Амінь.

4 серпня 1861 р. В Кадомській жіночій обителі, Тамб. Губ.

10. Влаштування внутрішнього храму Богові

Ось збудовано й освячено ще один храм живому Богові! Ось ще одне місце перебування Його слави, місце спокою для скорботних душ, місце для поживи душ, що спраглі слова Божого і святих таїнств, місце якнайближчого спілкування з невидимим світом ангелів і святих — дяка Господові, що увінчав успіхом це благе починання! Нехай благословить Він і тих, що поклали йому початок: трудилися, щоб довести його до кінця, допомагали, співдіяли, і всіх, що якось доклалися до цього діла.

Цей храм призначено для вас, сестри, що полишили світ і заручилися з Господом. Ви віддалилися, утікаючи, й осели­лися в пустелі, аби безперешкодно приближатися до вашо­го любого Господа і оком, яке не бентежить порох світської марноти, зріти перед собою красу Його лиця. Ось і Господь являє вам знамення свого до вас прихильного приближения, простягає до вас свої руки, аби вас прийняти, призначає міс­це, де Він готовий прислухатися до бажань вашого серця, що до Нього розкрите. Думаю, що не можна знайти сильнішої для вас спонуки до того, щоб де-небудь прихиститися в цьо­му домі Божому, якщо не безнастанно, то принаймні щоразу, коли кликатиме вас сюди устав св. Церкви.

Не сумніваюся, що це було і буде так. Але не можу не нагадати вам, що для вас мало ставати перед Господом у храмі, що сущий поза вами. Вам треба влаштувати Господу храм у собі самих, аби завжди мати його у собі і зі собою. Бо якщо до всіх, то тим більше до вас стосується слово апостола: Хіба не знаєте, що ви —храм Божий?.. Отож якщо до всіх, то тим більше до вас має стосуватися заповідь: Віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа (1 Пет. 2, 5).

Про це вам нині помислити пристало тим більше, що облаштований і освячений сьогодні храм є прямий образ то­го невидимого храму, що його треба влаштувати для Нього у вашому серці. Тож додайте до вже докладеного труду в облаштуванні цього видимого храму й инший труд, який може не мати кінця, — труд приготування свого серця до постійного духовного храму Господові.

Не думайте, що це так мудровано і високо, що аж понад ваші сили. Ви вже зростаєте в цей храм. Треба тільки без­перервно продовжувати почате з первісною ревністю. Щоб бачити, зрештою, що саме треба робити, я коротко зображу вам всю будівлю храму Господа в серці.

Для видимого храму вибирають і очищують місце. Треба в середині нас розчистити місце серця для будівлі духовно­го храму. Це розчищення здійснюється покаянням, тобто щи­рим усвідомленням своїх гріхів і звинуваченням у них себе, щоб завжди стояти перед Господом без відповіді і чекати для себе спасіння лише від Його милости. Господь не любить тих, що стають перед ним праведниками, а прихильний є тільки до тих, хто голосом митаря голосить до Нього: Боже, милостивий будь нам, грішним. На розчищеному місці кладуть фундамент і заглиблюють його. Фундамент духовного храму у серці становить віра і рішучість жити за вірою. Тільки віра, поєднуючись із рішучістю, чинить внутрішню споруду непорушною і навіть недоступною ні для сумнівів і вагань, ані для незручностей, протиборств і скорбот. Той, хто нава­жився жити за вірою, вже не лякається ні скорбот, ані самої смерти: ось чому такого вважають нездоланним чи таким, що стоїть на непохитному фундаменті.

Заклавши фундамент, зводять споруду, кладучи камінь на камені, зміцнюючи їх певними речовинами і все спря­мовуючи за пропонованим планом і мірилом. Усе це з відпо­відними умовами є чи має бути й у внутрішній храмині. Тут каміння суть різні чесноти, до яких де і коли трапляється нагода: лагідність, стриманість, терпіння, послух, милість, трудолюбність тощо, які одна до другої долучаючись, тво­рять зростання тіла внутрішнього храму; цементом, що зміцнює, є, з одного боку, притоки через святі таїнства благо­даті, без якої все наше залишається сухим, непоєднуваним, нетривким, а з иншого боку — любов, без якої жодні подвиги й труди не мають ціни, чи, як говорив апостол, — все ніщо. План і мірило — розсудливість, яка визначає міру, вагу й кількість трудів, заходів і подвигів, без неї можуть спотвори­ти усю будівлю, отже, зробити мізерними і непотрібними всі раніше довершені труди. Навичку до цієї розважливос­ти, ґрунтовної і тверезої, набувають слухняним життям під проводом пастирів, духовних отців, старців і стариць, які на перший раз, а иноді й на все життя мають становити єдиних провідників у творенні серця для Господа.

Проникнутий любов'ю благий труд під дією Божих таїнств, під проводом пастирів і своєї розважливосте під­носить будівлю вгору. Потім його покрівлею стане глибоке смирення, яке врятує будівлю від вологосте марнославства і підлабузництва, від сухости, зарозумілосте і гордині, від могутніх ударів норовливости й непокірносте. Після цього залишиться очолити будівлю і поставити на ній хрест. Те й те відбудеться однією дією віддання себе Божій волі, яка точно є головою чеснот самозречення і хрестом, на якому остаточно розпинається наша самість.

Ось і храм! Чи хочете знати, що є його зовнішньою огорожею? Несхитна вірність усім уставам і приписам святої Божої Церкви, а у вас понад те — і вашому монастирському уставу. За цією огорожею безпечно ховаються від усіх бур і тривог, що їх здіймає дух часу, світська марнотна мудрість і пристрасті. Допоки є ця вірність — будівля в безпеці. А де її немає, там вона поволі руйнується, поки від усього не залишиться каменя на камені.

Але ми все ще поза цим внутрішнім храмом. Треба увійти в нього всередину — приоздобити його, освятити, обкадити, щоб там гідно звершувати своє святительство — приносити жертви, приємні Богові. Бо Господь хоче не лише перебувати у нас, але й співперебувати з нами у нас. Постає запитання: як же ввійти всередину себе? — Уважністю, духовною тве­резістю, зосередженістю. Коли думки розсіяні, всі вони ви­тають над зовнішніми предметами; але вірою зречення від цих останніх вони зосереджуються всередині, і що