Слово Автора Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Божий палець
Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити!                Але вкажу вам, кого треба боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!                Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із них ні один не забутий.                Але навіть волосся вам на голові пораховане все. Не бійтесь: вартніші ви за багатьох горобців!                Кажу ж вам: Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський перед Анголами Божими.                Хто ж Мене відцурається перед людьми, того відцураються перед Анголами Божими.               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Божий палець. Слово Автора.
   

За своє життя я пройшов через стільки подій, радісних і драматичних, здибався зі стількома розмаїтими явищами, обставинами та людьми, що якби їх лише перечислити, то вийшов би грубезний том.

Моє дитинство захопило дуже непрості і нелегкі часи. Народився я 1 січня 1935 р. на хуторі Підпасіча (Якубівка), який належав до села Озерян Тлумацького району Івано-Франківської області, у сім'ї Григорія і Анни Серемчуків.

Старша моя сестра, Анна, народилася 1928 року, середуща, Стефанія, народилася 1930 року. Основною моєю опікункою була дуже побожна бабуся Катерина, яка з чоловіком Матієм переїхала зі Львівської області (Золочівський район, с. Розважа), купивши землю у заможного чоловіка Якуба, який тримав велику пасіку, звідки і назва хутора. З розповіді мами і сестер, я був улюбленцем у тата, може, тому, що інші діти слабували. Одна з таких недужих сестер, Стефа, разом із моєю мамою, стали у моєму житті великим взірцем покірною, неозлобленого несення своїх хрестів терпінь, моїми щирими розрадницями і порадницями, оскільки Дух Святий їх просвітлював (були вони побожними, чесними людьми, ревними християнами).

 

...Не довго мені довелося бути улюбленцем у свого тата: 28 лютого 1940 р. при загадкових обставинах він помер, заготовляючи ліс на школу і клубу Хотимирському лісі.

З цього часу і почалося страждання нашої родини. Мама залишилася вдовою на 36-у році життя. На її плечі ліг увесь тягар турботи про сім'ю у дуже тяжкі часи воєн, лінії фронтів, небезпек, повоєнної розрухи.

Услід за татом помер братчик Роман, що народився вже по татовім відході із цього світу (четверта дитина - Іванко - помер перед ним).

Потім прийшло нове горе: у 1941 році, згоріла наша хата. Біди, голод, холод, гризоти підірвали здоров'я моєї мами. Вона перенесла п'ять операцій під наркозом, а шосту - без наркозу. Та ніколи я не чув, щоби мама при хворобі нарікала чи стогнала. З її уст лише линув шепіт: "Боже, дай мені витримати всі болі".

Моє навчання у початковій школі було перерване війною, тому Грушівську середню школу закінчив у 1954 році. Тоді ж поступив у Івано-Франківське фельдшерсько-акушерське училище, де провчився лише два тижні: мене повідомили, що зі своїм річником треба йти в армію (в училищі не було військової кафедри). Але, оскільки мене півтора місяці не призивали, я поїхав у Снятин і поступив ще в один заклад - культосвітнє училище. Але до радісного документу про вступ долучилася повістка про призив в армію, в якій прослужив із 1954 до 1957 року, набувши там спеціальність механіка.

Потім рік я працював завідуючим гаражем колгоспу "Перемога" у своєму селі Озеряни. Та за відмову вступити в комсомол на мене була сфабрикована справа, що я "загнав" лісопильні матеріали.

Покидаючи рідне село, я одночасно був змушений облишити навчання у вищій сільськогосподарській школі, оскільки "злодії" не мали права вчитися у радянському вузі.

І хоч в Івано-Франківську, куди я подався, було достатньо місць праці за фахом, на роботу не брали, бо я не мав тутешньої прописки. У прописці мені відмовляли "за сприянням" мого колишнього голови колгоспу.

 

Аж через півроку "ходінь" я знайшов роботу і прописався у м. Долина, де в різних організаціях працював водієм, слюсарем-агрегатником, одночасно навчаючись у Дрогобицькому нафтовому технікумі. Перейшовши на посаду старшою інженера, змушений був розрахуватися з роботи за відмову поступити в комуністичну партію і повернувся на колишнє місце слюсаря. У Долині доля мене знову звела з колишнім директором моєї Грушівської школи о. Романом Кияком, який, переслідуваний радянськими спецорганами, шукав місце праці. Він і запропонував мені підпільне навчання на греко-католицького священика, ставши у мене керівником навчального процесу.

У 1986 році я був висвячений на отця-диякона (Владикою Володимиром Стернюком), а в 1990 році - на священика (Владикою Софроном Дмитерком).

У ті нелегкі, але радісні часи легалізації Греко-Католицької Церкви я, з Божою поміччю, перевів на вселенський обряд дев'ять парафій.

Першою моєю парафією було село Бубнище, а вже декілька років я є парохом церкви св. вмч. Параскеви у Болехові.

Разом з дружиною Михайлиною ми виростили двох синів -Ігоря та Володимира. Моя сім'я щиро мені помагала у моїй нелегкій дорозі до священства і далі сприяє нести життєвий хрест у цій долині сліз та печалі.

...За своє життя я був два рази поранений і майже осліп, пережив дві голодівки, два рази замерзав, падав з висоти, на мене стрімко летів великий тягар, перейшов також через три будівництва оселі, але Господь і Пречиста Діва Марія постійно опікувалися мною, не опускаючи мене зі Своєї опіки, за що я вклякаю перед Ними у вдячних молитвах.

Божий палець

Божий палець

 

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

 

[ Cкачати книгу: "Божий палець" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!