Під опікою Непорочної Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Як стати монахинею
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Як стати монахинею - Під опікою Непорочної
   

У перші післявоєнні роки мені довелось брати участь у двотижневій духовній місії в одному з великих міст на повер­нених територіях. Вже на третій день мою увагу привернула жінка, яка завжди стояла неподалік від амвону. Після закін­чення проповіді чи служби вона довго молилась і покидала церкву однією з останніх.

Минув тиждень читання проповідей для жінок, і ми роз­почали читання проповідей для чоловіків. На початку того ж тижня парафіяльний священик повідомив мене, що в канце­лярії на мене чекає особа, яка хоче зі мною порозмовляти. Це була та сама молода жінка.

- Отче, я пройнялася до вас довір'ям і хочу звірити вам мою велику таємницю, - сказала вона після привітання. – Я вже не можу сама нести цей тягар.

Я попросив її сісти. Неспокійним поглядом вона окинула канцелярію. Я запевнив її, що нам тут ніхто не перешко­джатиме, але на всяк випадок можемо сісти далі від дверей.

І я почув розповідь з одного боку трагічну, з другого ж сповнену віри, довір'я і доказів надзвичайної опіки Непо­рочної Діви Марії.

- Я єврейка, - тихим голосом почала молода особа. Придивившись до неї уважніше, я тільки тепер помітив в

її обличчі семітські риси.

- Походжу з малого містечка Східної Малопольщі, - про­довжувала вона далі. В нашій сім'ї було одинадцятеро дітей. Батько був кравець. З раннього ранку до пізнього вечора я чула стукіт кравецької машинки. Матуся допомагала батько­ві, закінчуючи замовлену роботу. Я була сьомою дитиною. Хоча в нашому містечку переважну більшість складали євреї, з самого раннього дитинства я приятелювала тільки з дівчат­ками з християнських сімей. Вони часто брали мене з собою до церкви, де мені дуже подобалось. Звуки органу спочатку налякали мене, мені здавалось, що це Бог християн ударами грому виганяє мене з церкви. Часом я, злякавшись, втікала. Та іноді музика була така приємна, що здавалось, ніби ти стоїш перед ворітьми до неба. Тепер я знаю, що це була « Аве Марія» Шуберта або Гуно. Ми обходили усі вівтарі, біля кожного з них дівчатка щось шепотіли. На мої розпитування вони відповідали, що моляться. Я знала, що єврейка не може молитись в церкві - це був би гріх. Одна з моїх подруг від душевної доброти таємно навчила мене «Богородице Діво», і я стала читати цю молитву перед прекрасною фігурою, як пояснили мені дівчатка, Непорочної.

- Це Непорочна Матір Божа, - говорили вони. З тих пір я любила приходити до Неї. Починаючи з першого класу школи моїми приятельками знову були дівчата-католички, до того ж дуже побожні. Я ходила з ними до церкви і навіть на Святу Літургію. Зда­ється, дівчатка питали свого священика, чи можна мені при­ходити разом з ними. Він погодився при умові, що я буду себе належно поводити. Я була дуже здібною і мала феноме­нальну пам'ять, тож я швидко вивчила «Отче наш», літанію до Лоретанської Матері Божої та багато інших молитов.

У третьому класі всі мої подруги готувались до першого Святого Причастя, вчили питання й відповіді з малого кате­хизму. Оскільки я виразно й красиво читала, то мене про­сили, щоб я вголос читала окремі розділи. Я навіть опи­тувала, перевіряючи їхні знання. Під кінець навчання вияви­лось, що я найкраще знаю катехизм. Дівчатка розповіли про це священикові, і він виявив бажання познайомитись зі мною ближче, але до цього не дійшло.

Один з моїх старших братів помітив, що я часто ходжу до церкви і розповів про це батькам. Батько і мати спочатку спокійно запитали мене, чи це правда, а коли я їм про все розповіла, батько почав рвати на собі бороду, стогнати й плакати а потім побіг до рабина. Тим часом мати намагалась вирвати від мене обіцянку, що я більше не буду цього робити. Та я знала, що знову піду до Непорочної, і єдиною відповіддю з моєї сторони був плач. Коли повернувся батько разом з рабином, я знову була змушена розповісти про свій страшний, як говорили, злочин, і від мене знову вимагали обіцянки, що я більше ніколи не піду до церкви й не відступлюсь від віри батьків. Та хоч рабин кричав на мене, а тато бив ременем, я вперто мовчала. Нарешті батько покликав матір та решту сім'ї і наказав пильнувати мене. Мені не дозволялось вихо­дити з дому без супроводу,

Протягом двох тижнів я почувала себе вдома, як у в'яз­ниці. Але літанію і «Богородице Діво» читала щодня. На­решті тюремний режим ослаб - братам і сестрам набридло пильнувати мене, а батьки, напевно, вважали, що церква вивітрилась з моєї голови. Скориставшись з цього, я побігла до Непорочної, та не могла промовити перед нею жодної молитви, бо весь час плакала, і тільки повторювала: - Я люблю Непорочну.

З церкви я виходила дуже обережно, щоб ніхто мене не помітив. Так мені вдалось втекти до церкви чотири рази, та на четвертий раз я при самому вході зіткнулась з матір'ю. І знову мене били, вимагаючи ту ж саму обіцянку, і замикали вдома. Та я була впертою і продовжувала любити Непорочну. .

Побої і крики не змінили мого ставлення до батьків. Я й далі любила їх, але не могла зрозуміти, чому вони забо­роняють мені ходити до церкви? Я була доброю ученицею і старалась бути доброю донькою. Допомагала матусі в роботі, і вона часто називала мене найкращою донечкою.

Прийшов вересень тридцять дев'ятого року. Наше міс­течко вже зайняли німці. Батько втратив роботу і мене по­слали до багатих родичів з проханням про допомогу. Спо­чатку давали охоче, навіть пригощали. А далі, коли я дзво­нила, не відчиняли дверей, хоч я знала, що вони вдома.

1940 рік. Перший раз в нашому домі вимовлено слово «гетто». Я не розуміла його значення, але відчувала, що воно страшне. І сталося. Якось навесні частину нашого містечка почали оточувати колючим дротом, а через кілька днів туди зігнали всіх євреїв. У наш дім поселили ще дві сім'ї. За день до цього зникло троє моїх сестер і троє братів. Вони хотіли й мене забрати з собою, але матінка не погодилась. Мій молод­ший брат любив мене більше, ніж матір, бо я завжди дбала про нього.

У жовтні до гетто ввійшло кілька сот озброєних гітле­рівців. Нам наказали залишити домівки і бігти на майдан. Розпочалася стрілянина. Довкола лежало багато трупів. На моїх очах було вбито моїх батьків і молодших членів сім'ї, наймолодшому братові розбили голову об бруківку. В мене поки що ніхто не стріляв. Та от з націленою у мій бік гвин­тівкою до мене став наближатися великого зросту німецький солдат. Я подумала, що настав і мій кінець. Коли він зупи­нився переді мною, я голосно сказала:

- Я люблю Непорочну.

На його обличчі з'явився подив, і він запитав мене по-польськи:

-    Ти полька?

-    Я люблю Непорочну, - знову повторила я. Оглянувшись довкола, солдат швидко взяв мене на руки і сховав під брезентовим плащем. За ворітьми гетто він опустив мене на землю і сказав пошепки:

- Втікай!

Ошелешена, я попрямувала вбік гетто, хотіла йти до своїх. Він підбіг до мене і пхнув у напрямі містечка.

Наближався вечір. В передмісті я постукала в кілька домівок, просилася на нічліг. Мені люб'язно відчиняли, але просили йти далі, бо за переховування євреїв загрожувала смерть. Ніякі пояснення, що мене випустив німець, не допо­магали.

- Один звільнив, а другий вб'є тебе й нас, - говорили вони.

В останньому будиночку якась бідолашна жінка наго­дувала мене вечерею, а потім сказала:

- Ось тобі буханець хліба і трохи сала, йди в гори, там в бункерах переховуються євреї. Напевно, знайдеш там своїх сестер і братів. Але йди вночі, не показуйся на очі німцям.

Я вирушила в напрямі гір. Вдень спала в чагарниках, а вночі йшла. Скільки ж страху я, натерпілася! То заєць виско­чить, то якийсь птах злетить, то кущі здалека здадуться колонами маршируючих німців. Втікаючи від них, я загубила черевички, пошматувала плащ і сукню та втратила останній шматок хліба.

На щастя, вдень світило сонце, коли б не воно, мені б не витримати дошкульного холоду.

Я була дуже голодна. За цілу добу я не мала в роті нічого крім води зі струмка. Нарешті я відважилась і підійшла до хат на краю якогось села. Добрі люди нагодували мене, дали теплий одяг і багато харчів на дорогу. Син господарів знав, де в горах ховаються євреї, і вночі відвів мене туди. Коли я підійшла до схованок, мене ледь не вбив мій власний брат, що стояв на варті.

Вся рідня була тут. Я розповіла їм про смерть батьків і молодших членів сім'ї. Усі гірко плакали. А я була щаслива, що могла притулитись до своїх сестер.

Та радість моя не була довгою. Вже через кілька днів я почала шкодувати, що прийшла сюди. Вражені розпачем та почуттям безнадійності молоді євреї впали у страшне п'ян­ство й розпусту, Вони всі жили між собою як звірі, і то прилюдно, ні перед ким не криючись. Брат не зважав на сестру, а сестра на брата. Я була вихована на староєврейських принципах, у великій пошані до Закону Божого. Те, на що я була змушена тепер дивитись, було таке жахливе, що я знала - на цих молодих євреїв обов'язково впаде кара Божа. Це були Содом і Гоморра...

Якось вночі мене розбудили вибухи гранат і автоматні черги. Я вибігла з бункера, де спала з сестрами і братами, і спробувала втекти до лісу. Та довкола лунали постріли, багато євреїв вже лежали вбитими. Потім нас освітили авто­мобільними фарами. Двох моїх братів розірвало вибухом гранати, третій, вже поранений, вистрілив собі в рот. В бун­кер, де залишились сестри, вкинули гранату. Більше я їх живими не бачила. Сама я присіла під великою сосною. Мене освітили фари, поруч пробігали здоровенні вівчарки. Інших вони роздирали, але мене не зачепили. Я молилась до Непо­рочної, благаючи порятунку і читала «Богородице»...

Стрілянина вщухла, гітлерівці відійшли назад. Почало світати. Я набралась відваги, трупи вже не лякали мене. Тіла братів я повтягувала до бункера, в якому загинули сестри. Потім знайшла лопату і засипала його землею. Працювала цілий день...

Вночі я пішла, куди несли мене ноги. Перед світанком, страшенно втомлена і голодна, я постукала до якогось дому. Мені порадили втікати, бо німці роблять тут облаву, шу­каючи кількох євреїв, котрим вдалося втекти. Я пішла до лісу. Падав дощ, я вся тряслася від холоду. Наступного ранку вийшла на край лісу. Я була згідна на все, навіть прагнула зустрітися з німцями. Мої уста несвідомо шепотіли «Бо­городице Діво». І Богродиця привела мене до розташованої поблизу убогої хатинки. Це була зовсім маленька хатка з похиленою до землі такою ж маленькою стодолою біля неї. Довкола панувала тиша, прив'язана до жалюгідної будки собачка лагідно помахала хвостом. На подвір'ї не було нікого, вікна хатинки заслонені. Я ввійшла до сіней і відчинила двері, розташовані по праву руку від мене. І ось що я побачила: біля вікна стояло ліжко, а на ньому лежала страшенно бліда дівчинка. Вдивляючись в дівчинку, на спинку ліжка опирався чоловік, поруч з ним з заламаними руками і виразом неви­мовного страждання на обличчі, хоча в очах її не було ані сльозинки, стояла на колінах жінка. Я беззвучно опустилась навколішки.

Минув якийсь час. Першим мене помітив чоловік.

- Що ти тут робиш? - запитав він. - Я не знаю тебе. Жінка піднялась з колін і підійшла до мене. Ні про що не питаючи, вона почала жалітись переді мною, як перед старою знайомою, витираючи повні сліз очі брудною хустинкою.

- Дивись, була у нас одна-єдина донечка, і цю єдину за­брав нам Бог. А більше я родити не зможу. У інших стільки дітей, вони б'ють їх, попихають ними, а ми нашу Ядвігу так любили...

Потім раптом подивилась на мене і заголосила:

- Яка ж ти худенька, бліденька! Що з тобою? Здалека йдеш? Бідна моя дитинко!

І притулила мене до себе. Я розплакалась і розповіла все про себе.

-    Я не заподію собі смерть, бо люблю Найсвятішу Матір, але піду до німців, нехай вони вб'ють мене, - закінчила я.

-    Ти не зробиш цього! - скрикнула жінка. - Я сховаю тебе. Ти подібна до моєї донечки, я буду любити тебе так само, як Ясю. Буду називати тебе Ясею.

-    Її чоловік запротестував:

-    Ми не можемо цього зробити, - сказав він. - Німці увесь час шукають партизанів, дізнаються, що це єврейка - вб'ють нас разом з нею!

-    А я її сховаю! - вперто повторила жінка. - Я полюбила її, і ніхто від мене її не забере. Вона залишиться в нас.

І я залишилась. Вночі справжню Ясю батьки поховали в саду під кущем бузку, скропивши перед тим землю свяченою водою, а мене вмили, зачесали, нагодували і поклали в чисте ліжко. Ніхто не знав про смерть і похорон їх доньки. Для людей вона повинна була й надалі жити у моїй особі.

Десь три дні я боролась зі смертю. Лікували мене вони самі. Німців відлякували одним словом - тиф. А в мене, здається було запалення легенів, але я виздоровіла.

Вони розповідали мені, якою була їхня донечка, а я вчи­лась її наслідувати. Завдяки чудовій пам'яті я швидко вві­йшла у свою нову роль. Всі родичі, знайомі, вчителі і навіть священик говорили, що після хвороби я стала набагато здіб­нішою. Охрестили мене вони самі, на власну відповідальність, сказавши:

- Цей гріх ми беремо на себе.

Я часто ходила до причастя, частіше, ніж інші дівчатка. Названі батьки дуже любили мене, хвалилися, що мають таку добру і здібну донечку. Я теж дуже любила їх за їх добре серце і велику самовідданість.

Закінчилась війна. Протягом одного року я простудіювала два курси ліцею і одержала диплом з відзнакою. Яка ж то була гордість для моїх стареньких! Та одного разу вночі я спакувала речі і втекла від моїх любих і добрих названих батьків. Не сказала їм ані одного слова, навіть «дякую»! Чому я так вчинила? Бо я не хочу бути єврейкою! Там, у названих батьків, я не раз чула такі слова:

- У тебе рухи типово єврейські, говориш, як єврейка. Навіть батько, коли якось я йому надто надокучила, в гніві сказав:

- Ах, ти вперта єврейко!

А я не хочу бути єврейкою, не хочу більше ніколи в житті пережити те, що я бачила. Це страшні спогади... Те, що я пережила, це навіть не трагедія, а справжній жах...

Молода жінка замовкла. Через деякий час, трохи заспо­коївшись, сказала з хвилюванням у голосі:

- Отче, ви мусите мені допомогти! Адже я не хрещена, не маю хресної метрики. Маю лише фальшивий паспорт. Для Церкви і для держави я формально не існую. Допоможіть мені, отче, займіться моєю справою! Допоможіть мені стати черницею, я хочу бути служницею Марії, служницею Непо­рочної...

Сьогодні Ядвіга є сестрою одного з Товариств Служниць Непорочної у Польщі. Названі батьки відвідують її там. Працює, і здобула пошану, а ї доброта викликає у всіх взаємне почуття. Сестри навмисне спрямовують розмову так, щоб згадати Матір Божу й почути з уст їх посестри найпрекрасніші вимовлені слова:

-    Я люблю Непорочну!

Опрацював отець Тадеуш Андерсен.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

 


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!