Чи обітнуть тобі коси? Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Як стати монахинею
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Як стати монахинею - Чи обітнуть тобі коси?
   

Звичайне для великих урочистостей пожвавлення панує сьогодні в августинському монастирі, котрий, ніби сторожова башта, стоїть на високому сонячному узгір'ї. Панує пожвав­лення, яке черниці поєднують з мовчанням, що його вимагає устав, порушуване шелестом ряс і звуком чоток при боці, чиї 169 намистин постукують об хрестик, черепок та медаль­йончики, нанизані на той самий металевий прутик.

Молоденькі послушниці ледве стримують у собі стихію, що у тисячу способів намагається вирватись назовні, незва­жаючи на погляд суворої, але доброї наставниці, комір якої накрохмалений сильніше, ніж завжди. Напередодні дівчат протягом двох годин знайомили з церемоніалом, і аж до пізнього вечора в різних кутках спальні серед сміху й дотепів, чути було тихі голоси:

- Так, Екселенціє... Ні, Екселенціє...

Адже прибув ксьондз-єпископ, щоб прийняти урочисті обітниці в однієї з черниць та сповнити таїнство миропо­мазання наймолодшої з вихованок, п'ятирічної дівчинки. Це вона, переодягнена ангелом з шовковими крилами, повинна обсипати квітами лежачу на землі черницю, яка привселюдно й назавжди прощається зі світом.

Вдень дівчинку покликали до приймальні самого ксьон­дза-єпископа. Майже сімдесятилітній достойник з фігурою аскета і пастиря, мав розмову з вихованкою, і при кінці цієї приватної розмови попросив покликати матір-ігуменю, щоб сказати їй:

- Приготуйте тепер цю дівчинку І як найшвидше до­пустіть її до першого Святого Причастя.

Восьмого грудня дівчинка прийняла перше Причастя. В той день все було в білих кольорах: свято білої Мадонни, дівчинка у білому платті, що йде до свого першого Святого Причастя, біла, вкрита снігом земля... Оскільки їй сказали, що під час першої зустрічі з Христом за посередництвом облатки вона може просити будь-що, і її просьба буде обо­в'язково виконана, дівчинка просить послати їй дар чернечого покликання. Тою дівчинкою була я!

В п'ятнадцять років намір стати черницею вималювався вже чітко, хоч ще не з усіма подробицями. Потяг до вищих ідеалів був силою, яка оживляла все моє життя в молодості. Я не зазнала так званих сентиментальних розчарувань, але відчувала сильне прагнення чистого і щирого людського почуття, на котре я зуміла й змогла б відповісти. Я не була красивою, але була досить тямущою, симпатичною і мала добре здоров'я. І подобалась молодим людям.

Багато юнаків стукало у двері мого серця і не залишало його байдужим. Стукали теж у двері мого дому і не зали­шали байдужим мого батька - у нього для всіх була одна відповідь:

- Право вирішувати я надаю їй, бо хочу, щоб вона була щаслива. Я усвідомлювала, що мій шлях - це не простий шлях. Але були дві речі, яких найважче зректись: власні діти й особиста свобода.

Я розуміла, що буду змушена, і то назавжди, забути про таку природну річ, як материнство, розуміла, що повинна буду підкорятись іншим. На одне й друге я зважилась з надією досягти вищої мети, до якої веде світло добровільної жертви. Цілі дні я проводила на складі. Я була дочкою влас­ника магазину, який, хоч і розташований у провінційному містечку, однак був торговим центром, до якого приїжджали з усієї околиці. Тому роботи вистачало.

Під час постійних зустрічей з найрізноманітнішими клієн­тами, між підрахунком грошей та коливанням ваги я від­чувала потребу в молитві. Щоб вдовольнити це прагнення, я повинна була вставати дуже рано - о четвертій вдосвіта влітку, і о п'ятій — взимку. Незважаючи на щоденне повто­рення цієї акції, я не змогла до неї звикнути, і раннє вста­вання щоразу вимагало від мене неабияких зусиль. Остаточно пробуджувалась я вже в дорозі до церкви від ранішнього холоду. Але я повинна була зустрітись з Ним. Я усвідом­лювала, що кожен день був для мене не лише виконанням втомлюючого обов'язку, але й боротьбою, часами досить важкою, за моє покликання. Часом я приходила до церкви ще і вдень. Кілька хвилин я могла простояти перед святилищем, не думаючи про гирі, велосипед, про свою рідню... Це були короткі, але сповнені великих переживань хвилини... А потім бігом, дослівно бігом, бо я була, як ртуть і повинна була розрядити свою енергію рухом, стрибками й гімнастичними вправами.

Коли мені минуло ледве 15 років, я стала головою Това­риства молодих жінок членів Католицької Акції нашої пара­фії, і хоч була дуже молодою, мала вплив на подруг, які були старші від мене. Мені дуже подобалась ця робота, і я могла б працювати там усе життя. Але швидко зрозуміла, що вона може бути лише засобом, а не метою.

Стати черницею означало для мене чинити добро, цілко­вито присвятивши себе спасінню душ. Прагнення це набуло неймовірних форм, часто абсурдних у своєму намаганні охопити цілий світ. Я хотіла опікуватися дітьми, що залишились без матерів, і стариками, що залишилися без дітей. Хотіла вчити або стояти біля ліжка стражденних, щоб полегшувати їхні тілесні муки й втішати душу. Я рідко замислювалась над можливістю життя в монастирі... Найбільше я відчувала потребу смиренної й дійової співпраці з духовенством, а особ­ливо приваблювало мене слово «місія». Я вирішила подумати, чи не вибрати мені місіонерство. Розмірковувала, куди б могла виїхати з місією. Я дуже любила негритянських дітей в Африці, цікавили мене японці й китайці, тим більше, що в шкільні роки мої ровесниці найчастіше прозивали мене «кита­янкою» через мигдалевидний розріз очей. Тоді це мене дуже дратувало, тепер же я думала, що мої косо поставлені очі можливо стануть мені в пригоді серед блідих мешканців Сходу. А індіанці? Я відчувала в собі сили, щоб стати перед наймогутнішими вождями і дискутувати з найдикішими і найогиднішими чаклунами.

Одного разу після молитви я зрозуміла, що мій вибір повинен впасти на той напрям чернечої діяльності, де була б можлива співпраця з чоловічим інститутом чернецтва. Це задовільняло мою внутрішню потребу співпраці з свяще­никами.

У 1931 році я несподівано дізналась про Товариство Уче­ниць Небесного Вчителя (Pie Discepole del Divin Maestro), дуже молоду конгрегацію, утворену лише сім років тому. Особи, які вважали себе відповідальними за те, щоб я йшла прямим шляхом, з усіх сил рекомендували мені подумати, вказуючи на можливість небезпеки.

- Ти повинна вибрати вже випробуване, зріле товариство, - казали мені. Я ж прагнула святкувати десятиріччя, а не сторіччя конгрегації. Я ще сама добре не розібралась, але вже сама назва «Учениці Небесного Вчителя» хвилювала мене, я чула, що мною керує невідома мені дотепер сила. Мені було вісімнадцять років. У 1932 році я здобула перше місце в конкурсі на знання катехизму, організованому Католицькою Акцією. Я перемогла в парафіяльному, єпархіальному і регіо­нальному конкурсах. Нагородою була поїздка в Рим і ауді­єнція у Папи!

Велика зайнятість на складі і вдома дозволяли мені вчи­тись тільки під час меншого напливу клієнтів або під час необхідних поїздок. В останньому випадку я клала катехизм чи якусь іншу книжку на руль велосипеда і їхала, голосно читаючи урок. Часом велосипедне кермо заміняли віжки добродушного гнідка, а висловлювання на теологічну тему переплітались з підганянням коня до галопу, підкріплені, звичайно, ударом батога.

Щороку мене можна було бачити на сцені в якій-небудь головній ролі. В останній виставі я грала роль діви-мучениці і витискала з очей глядачів справжні сльози, коли вони бачили мою поранену й закривавлену шию і чули мій слаб­нучий і згасаючий в спазмах агонії голос. Кількома хвили­нами пізніше, переодягнена до невпізнання, я грала дуже смішну роль у фарсі, і зал вибухав сміхом.

Вісімнадцять років. Прекрасний вік, щоб свідомо при­святити себе Богові. Та вже через три роки, я була головною опорою нашої великої сім'ї. Через фінансовий крах ми опи­нилися в жалюгідному становищі, і перед тим, як скласти обітницю бідності, я познайомилась з бідністю на межі злид­нів і пізнала гіркоту приниження, що йде слідом за колишнім добробутом, який тепер викликає глумливі насмішки. Зі складу, який колись був нашою власністю, я перейшла пра­цювати продавцем в чужий магазин. Я не наважувалась зали­шити сім'ю без моєї допомоги, але одного дня, коли мій батько нарешті знайшов роботу, що давала можливість утри­мувати родину, він покликав мене і сказав:

- Тепер можеш піти. Несправедливо було б затримувати тебе довше. Іди, куди кличе тебе Господь. Благословляю тебе!

На остаточні приготування мені вистачило тижня. Части­ну цього часу я провела серед зелених полів в околицях нашого містечка, роз'їжджаючи на велосипеді, щоб попро­щатись з родичами і поділитись з ними своєю радістю. У зв'язку з цим мені довелось почути багато найрізноманіт­ніших думок і прогнозів, не завжди втішних.

- Шкода, що така дівчина йде в монастир! Довго там не витримає, вона занадто жвава! І тобі обітнуть твої прекрасні коси?..

Один з останніх візитів був до моєї тітки-черниці, тітка належала до Товариства Святої Клари. Ми розмовляли через монастирську огорожу, тітка була високого зросту, обличчя закривала чорна вуаль, так що видно було лише анемічний рот. Спокійним і дуже солодким голосом вона сказала мені:

- Пам'ятай, що з перших же хвилин чернечого життя ти зустрінешся з необхідністю жертвувати. Будь великодушною!

До своєї нової домівки в містечку Альба я прибула пізно пополудні 27 червня. Мене ніхто не зустрічав. Я зайшла до великої церкви Святого Павла, щоб в серці Ісуса вмістити надмір почуттів, позбавлених у ці хвилини будь-якого енту­зіазму. Хотіла зблизька побачити черниць під час адорації. Вони були вдягнені в сині ряси. Не знаю чому, але в цю хвилину їх синій одяг здався мені сірим, таким сірим і непри­ємним, що нагадував мені похоронний саван.

Я розуміла, на які жертви мені доведеться піти. Перед очима постало обличчя тітки, тих, кого я любила. Поду­малось про втрачену свободу. Мені здалось, що я чую голос мого наймолодшого братика, який кличе мене... Я відчула сильну спокусу негайно повернутись додому, навіть не зустрі­чаючись з сестрами- які мали стати моєю новою родиною!

Це продовжувалось кілька хвилин. Я закрила руками обличчя і почула ехо голосу за монастирською огорожею: - Будь великодушна...

Підбадьорена, я глянула на картину Святого Причастя і встала з колін, рішення було прийнято. Дійшовши до монас­тиря, пройшла через величезне подвір'я, щоб представитись ігумені, канцелярія якої знаходилась в протилежному від входу кінці. Я мала змогу перевірити свої спринтерські здіб­ності.

Надійшла пора вечері. Я ж прагнула лише одного: поки­нути товариство, залишитись на самоті і дати волю болісним почуттям, що шматували моє серце. І знову на допомогу прийшли слова моєї мудрої тітки-черниці:

— Пам'ятай... І я була великодушною. Великодушною навіть тоді, коли в алюмінієвій мисочці мені подали суп, від якого несло чимось кислим і який, напевно погано спри­ймався більш звичними до такої їжі, ніж мій шлунками. Я взялась до їжі, насилу ковтаючи її впереміш зі сльозами, що текли з очей. Хтось милосердний, помітивши мої зусилля, хотів звільнити мене від цієї покути, та я не погодилась — мусила бути великодушною!

В обителі Гспода, яку собі вибрала, в товаристві, до якого вступила з власних переконань, я знайшла все, до чого прагнула, навіть набагато більше, ніж могла «хотіти і зро­зуміти». Моє прагнення молитви задовольнялось виконанням основного обо"язку Учениць Небесного Вчителя - невтом­ного возвеличення в особистих молитвах та шляхом особ­ливих проповідувань. Воно задовольнялось молитвою, котра, єднаючи нас з Небесним Вчителем, надавала нам особливу можливість дійти до всіх, всім допомогти: священикам, ієрар­хам, дітям, старцям, віруючим і невіруючим, тим, хто страж­дає,' тим, хто навчає і тим, хто править світом.

Наше товариство зародилось у Церкві. Його завданням є невтомна підтримка апостолів нашого часу. Все, а особливо сучасні засоби, створені людським розумом і використовувані завдяки людським здібностям, повинно служити добру і мусить бути підтримане невидимою, але життєдайною силою, яка є його душею-молитвою.

Сестра Марія, Італія

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

 


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!