Як стати монахинею - У моєму житті існувала тільки музика

Моє ім'я Бернадетга. Я послушниця Місіонерського Това­риства Сестер Францисканок Святої Марії. Перед тим, як я ввійшла в цей новий світ, моєю стихією була музика. Я грала на гітарі цілими днями. Заняття музикою заповнювали увесь мій час, душу, почуття, звільняли енергію. Моя голова була забита уроками в консерваторії, концертами, конкурсами, а все решта - сім'я, приятелі, школа - було підпорядковане цій пристрасті. Я скидалась на божевільну і доводила до боже­вілля інших.

Та чим кращими були результати, тим менше я була задо­волена. Чогось мені бракувало. Усі мої зусилля, загадкова метушня, пов'язана з прокладанням собі шляху, обертались проти мене. Це було замкнене коло - із замкненого кола звуки не можуть злітати вгору!

Тоді-то музика, яка була для мене абсолютом, стала наби­рати відносного характеру. Я прагнула досягти досконалості в тому, що любила, та повинно було минути десять років «виключно музики», аби я зрозуміла, що досконалою є тільки Любов. Музику треба дарувати людям, я ж надто часто грала для власного задоволення, щоб заслужити похвалу або ви­кликати подив. Так я крутилась у колі мого неспокійного й обмеженого існування без Бога, аж доки Господь не прояснив мою душу. Сталося це завдяки одній дівчин. У неї було ясне обличчя, вона жила в мирі з собою і всіма, хто її оточував, віднайшовши Любов, що була вищою від любові звичайної, і, пізнавши Бога, жила тепер в монастирі. А також завдяки фільмові «Ганді», який проповідував мир і любов. Сталося це і завдяки фільмові «Брат Сонце і сестра Місяць», котрий не задовольнив мене по-справжньому, але збудив цікавість до історії життя святого Франциска. Був ще вплив сім'ї: до цього часу я тільки все брала від неї, а дарувала їй лише свої клопоти, проблеми й побоювання. Нарешті я... відкрила її. Яким мовчазним, але невтомним прикладом віри були мої батьки! Так я «зупинилась» і почала «скидати з себе» все, що було зайве і чого легше було позбутися. Я почала дихати! Почала давати ледь помітні докази любові: якась посмішка, якесь добре слово, поздоровлення, душевний жест... Світло, яке освітлювало тоді мою душу, було світлом подарованої мені Любові. Про те, що творилось в моїй душі, я розповіла одному священикові - приятелеві нашої сім'ї, який охоче допомагав нам. Хоч і не особисто, але він знав мене добре. Я йому цілком довіряла. В цей період я багато думала, як навести порядок в моїй душі. Хотіла пізнати світло, що було в мені, і довірити йому все своє життя. Священик Карло завжди уважно ставився до моїх питань, пояснював навіть найбільш прості й очевидні речі, які стосувалися Церкви, таїнств, чернечого життя, і робив це просто і щиро. На сум­ніви, що виникли у мене в зв'язку з фільмом про святого Франциска він відповів, давши мені листи Святого, які я прочитала з великою цікавістю, більше того, вони так мені сподобались, що я вже бачила себе... сестрою Святої Клари.

Попереду було ціле літо. Священик Карло дав мені кілька адрес, де я повинна була набути деякого досвіду в еле­ментарному пізнанні Бога. Першим я вибрала те, куди могла вдатись негайно, хоча з адреси подобався мені лише початок і кінець: францисканки... Асиж!

Я опинилась у невеличкому товаристві. І була здивована, відчувши себе тут спокійно и вільно. Серед черниць... Хто б по­думав? А про те це звичайні люди, які намагаються робити все якнайкраще, черпаючи силу й відвагу з Божого світла й жи­вучи виключно тим світлом. ці люди дуже різні, але вони об-

єднані і здатні безкорисливо любити одне одного, не вдаючись до штучних розумувань. Це істоти глибоко людяні, які вміють співчувати, розуміти й перейматися проблемами інших. Істоти, для яких повсякденність є джерелом невтомного ентузіазму.

Мене оточував спокій, який походив не з зовні, а з душі кожної з них. Я не відкрила нічого нового: тепло й життя, які, власне кажучи, можуть бути в кожній людині, скрізь. Я поділяла з сестрами їх життя: молитви, працю, радість від спілкування і взаємного пізнання, я грала і співала з енту­зіазмом та спокоєм в душі, яких не відчувала з часів, коли ще дівчинкою почала бринькати на гітарі. Сестра Ельвіра піклу­валась про мене, я ж наслідувала її - і так ми йшли спільним шляхом.

Додому я повернулась задоволена, в мені вже укріпилось рішення стати черницею, але воно було ще в зародковому стані. Набралась я й іншого досвіду: два тижні я провела в молодіжному товаристві, теж в Асижі. Тут хлопці і дівчата, у тому числі й з інших країн і різних віросповідань, якийсь час жили разом життям францисканців - простим, засно­ваним на молитвах і праці (з днями на самоті, з постами - але і з хвилинами радості, обміну досвідом єднання з природою). В той час мені теж довелося взяти участь у «францискансь­кому марші». Його гаслом було єднання. Це був інший спосіб спільного життя, спільних щоденних переживань, мандрівки до спільної мети. В кінці ми прийшли до теми покликання.

Все це збагатило мене, доповнило мої перші враження, допомогло впевнитись у правильності вибору. Минуло всього шість місяців з тих пір, як Бог перевернув моє життя, мою логіку, розбив мою гітару. Коли я десь затримувалась, Бог негайно спішив мені на допомогу, і ми разом надолужували час. Настав час прийняти Його як лік. Покинути сім'ю, щоб знову полюбити її в Богові, котрий зменшує відстані і вти­хомирює докори; покінчити з егоїстичною і пустою дружбою, аби навчитись любити насправді.

Я почала готуватись до послушництва. Тепер я особливо прагнула, аби всі зрозуміли, що значить бути возлюбленою Бога. І я, котра сама ледве почала це розуміти, дякувала Богу і всім посередникам, які допомогли мені Його знайти.

Сестра Бернадетта, Італія

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!