Сестра-парох Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Як стати монахинею
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Як стати монахинею - Сестра-парох
   

Сестра Ліліана Тозеллі, приїхавши на відпочинок на свою Батьківщину, в Італію, дала інтерв'ю групі скау­тів на тему своєї душпастирської діяльності в Бразилії. Подаємо її відповіді, як вони були надруковані в газеті італійських скаутів «Спіль­ний шлях».

- Сестро Ліліано, розкажіть, будь ласка, про початок своєї праці.

Япрацюю в Лусіанополісі, в глибині Бразилії, парафія налічує 10 тисяч вірних і займає приблизно таку територію, як великий Рим. Коли нас четверо приїхало туди у 1967 році, то вперше за 27 років, з часу побудови Церкви, Господь Ісус Христос ввійшов у святилище. Іноді тут проїжджали свя­щеники, відправляли Святу Літургію, сповняли обряд при­частя і від'їжджали. Бачачи таку ситуацію, місцевий єпископ, за згодою Апостольської столиці, віддав цю парафію нам, сестрам. Ми одержали дозвіл на виконання обряду хрещення, якщо дітям загрожувала смерть, а це трапляється дуже час­то; в цій частині країни близько 30 відсотків дітей вмирає, не доживши до п'яти років внаслідок недостатнього харчування і недостатньої медичної допомоги.

 Крім того, ми одержали дозвіл на виконання обряду при­частя та інших справ, для яких не є обов'язковим духовний сан: навчання катехизму, викладання релігії в школах, опіка над бідними й хворими, похорони, паралітургійна служба...

Людей, що живуть у цій частині країни, європейці вва­жають малорозвиненими й відсталими. Але що таке недо­розвиненість насправді? Для мене недорозвиненими є ті, що стають невільниками хутер, прикрас, моди, людського ока. Тут немає такого роду відсталості й недорозвиненості, незва­жаючи на те, що людям бракує майже всього, що живуть вони в убогих хатинах, сплять на соломі, часто в тому ж одязі, в якому працюють.

- Якою була перша зустріч сестер з парафією?

Я часто згадую свій перший день в ролі пароха. Нас було четверо сестер. Автомобіль, в якому ми їхали, загруз у баг­нюці. Вибратись нам допомагав єпископ, який повинен був познайомити нас з парафією. Нарешті, після багатьох пригод, ми прибули у Лусіанополіс. Єпископ відправив Святу Літур­гію, виступив перед віруючими зі вступною проповіддю та вчинив їм обряд причастя; потім вперше за 27 років поклав святі таїнства в дарохранительницю, замкнув її і, віддавши мені ключ, від'їхав.

Прийшов вечір, почало темніти. Парафіяни провели мене з приятельками до нашого дому, але не йшли, а чекали, що новий парох, тобто я, щось їм скаже. Були тут присутні і представники чотирьох релігій, поширених в цій місцевості. Очі всіх дивились на мене. Я ж знала по-португальськи лише одне слово: «обрігадо» - дякую. Разом з моїми товаришками ми почали молитись, шукаючи достойного виходу з ситуації. Дякуючи Богу, знайшовся парафіянин, який знав італійську мову і міг перекласти мої слова. Я сказала їм:

-   У мене є тільки Бог, але Він є Любов'ю. Якщо і ви вірите в Нього і любите Його, то ми будемо один для одного братами і сестрами.

-   Часто місіонери намагаються привернути бідну паству шляхом матеріальної допомоги. Як це було у вашому випадку?

Спочатку наші парафіяни думали, що ми будемо роз­давати одяг і їжу. Та, крім ліків, ми мало що могли дати. Я говорила людям:

- Ми маємо наші серця, які віддамо вам. Ми бідні. Але коли що-небудь одержимо, то охоче поділимось з вами.

Невдовзі після приїзду до нас звернувся бідний старий чоловік, просячи хліба. У цій місцевості люди, в основному, їдять рис і квасолю. Хліб вважається ласощами. Найчастіше люди їдять його в неділю і свята. Того дня у нас було неба­гато хліба, та я сказала сестрі, що завідувала продуктами:

-   Віддайте хліб цьому старому.

-   А що ми будемо їсти на вечерю? - запитала вона.

-   Не турбуйся, - відповіла я.

Хвилин через п'ятнадцять до нас прийшла донька ферме­ра, що мав сотні гектарів землі і шістсот голів худоби.

- Знаєте, сестро, - звернулась вона до мене, - моя бабця спекла хліб і сказала: «Найкращу хлібину віднеси сестрам».

Це був добрий урок, піднесений нам Великодушністю.

- Початки завжди важкі... А як потім розгорнулась ваша душпастирська діяльність?

Ми старались зблизитись з нашими парафіянами, допома­гати їм, ближче познайомитись з ними. День починався моли­твою в церкві. Ми відчували велику потребу в молитві. Потім йшли до хворих, крім усього, даруючи їм Святе Причастя.

З початкового періоду запам'яталась мені одна паралі­зована жінка, яку називали «португалкою». Багато років вона страждала в ім'я Бога для того, щоб у їхній церкві оселився Христос, і щоб вона могла приймати Його своїм серцем. Я звернулась до єпископа.

- Напевно, ця хвора повинна висповідатисьсь. Бо як мож­на прийняти Святе Причастя, так довго не сповідавшись?

Єпископ порадив мені спочатку вияснити, чи вона знайома з основними законами віри і чи вона готова до сповіді. В розмові з цією жінкою на тему заповідей Божих і їх до­тримання виявилось, що для неї це взагалі «terra incognita». Це була відкрита сповідь. У її житті виявились лише пооди­нокі дрібні провини. Заповідь Любові до Бога й до ближнього вона виконувала добре. Я багато чому завдячую цій хворій жінці. Вона вже померла. Вірю, що в небесах вона молиться за нас, сестер, і за всіх парафіян.

- Якими засобами ви користувались у своїй роботі? Перед усім хочу сказати вам, що, коли єпископ довірив цю парафію сестрам, я відразу ж пішла до церкви і просила Ісуса, щоб Він був тут парохом. Я часто з Ним розмовляла, Він давав мені поради і допомагав.

Якось я проходила мимо дому, в якому жили протестанти. Це була єдина сім'я, яка ставилась до нас вороже. Я ходила по домівках, причащаючи хворих. Раптом з вікна цього дому на мою голову вилився потік не дуже чистої води, мій одяг був у брудних плямах. Це зробила дружина власника дому. Я пройшла мимо, не глянувши на неї, і лише молилась: «Госпо­ди Ісусе, Ти повинен зайнятись цією справою, бо якщо почну говорити я, ситуація тільки погіршиться».

Через три місяці до мене прийшов посланець з питанням, коли я приїду правити Святу Літургію, щоб при цій нагоді охрестити дітей.

- Чиї це діти? - спитала я.

Виявилось, що це було трійко дітей тієї протестантки, яка вилила на мене відро води. Отже, ви бачите, що метою, а водночас і знаряддям нашої праці є Господь Ісус Христос.

- Чи не могли б ви розказати про громадську діяль­ність сестер?

Ми швидко зрозуміли, що багатих фермерів, які воло­діють великими земельними ділянками, мало цікавлять по­треби бідняків. Коли я звертала на це їхню увагу, то вони мало цим переймались. Тоді я брала яку-небудь річ (одного разу це була ковдра) з нашого чернечого дому й несла її біднякам на видноті у фермерів та їхніх жінок. Це дещо допомагало їм зрозуміти, що ми всі маємо обов'язки перед нашими ближніми, які терплять нужду.

Наші парафіяни були в більшості неписьменними й не знали жодного речення з Євангелія. У їхній вірі було повно забобонів. Про це свідчила, велика кількість святих в домів­ках і довкола церкви. Щоб якось цьому зарадити, ми орга­нізували курси для неписьменних, початкову школу для дітей, а пізніше й гімназію. Це об'єднало людей, зв'язало їх з церквою. Вечорами багато людей збиралось на майдані перед церквою. Тут ми обговорювали різні проблеми. Під час розмов я обережно порушувала питання релігії, відповідала на най­простіші, окреслені катехизмом питання віри.

- А як же з Святою Літургією, якщо у вас досі немає священика?

Кожної неділі і в свята до церкви приходить щораз біль­ше людей. У нас досі немає священика, тож немає і Святої Літургії в точному значенні цього слова, але є щось дуже до неї близьке. Спочатку ми разом прочитуємо акт скорботи, а потім «Слава во вишніх Богу». Читання Біблії і Євангелія, «Вірую» і молитва вірних такі ж, як при читанні Літургії із священиком. При жертвоприношенні жертвуємо Богові самих себе. Потім прочитуємо підготовчу молитву до Святого При­частя, яке уділяє котра-небудь із сестер. Як і перед цим, котрась з нас пояснює читання і Євангеліє. Не бракує співів, які дуже люблять віруючі. Через брак священиків такого роду Літургії з такими ж сестрами-парохами є поширеним явищем у Південній Америці.

Перед наближенням Різдва я пообіцяла своїм парафіянам:

- Цього разу у вас буде справжня Свята Літургія зі священиком.

Всі дуже зраділи, бо багато хто хотів висповідатися при нагоді. Я пішла до єпископа і кажу:

-    Ваше Преосвященство, на Різдво у нас повинен бути священик.

-    Сестро, це неможливо, - відповів він.

-    Але я вже пообіцяла парафіянам, і якщо не дотримаю слова, то втрачу їхнє довір'я.

-    Це неможливо, - ще раз повторив єпископ.

-    Давайте більше вірити в Провидіння, Ваше Преосвя­щенство, - закінчила я.

Напередодні Різдва я знову була у єпископа. Виявилося, що цього ж дня прибув до єпархії чернець-єзуїт і має на свята два вільних дні. Я поверталась до Лусіанополісу з радістю в серці. Величезна кількість віруючих вперше слухала Різдвяну Літургію зі священиком. Подібних доказів Божої опіки було дуже багато протягом нашої вже більш ніж десятилітньої душпастирської діяльності.

Сестра Ліліана Тозеллі

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Як стати монахинею" ]

 


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!