Теофан Затворник

Нагадування всечесним монахиням про те, чого від них вимагає чернецтво

1. Про дотримання обіту

Ви чули теж, що було сказано давнім: Не клянись неправ­диво — і виконаєш твої клятви Господеві (Мт. 5, 33). Так Господь і Спаситель наш Ісус Христос серед инших повчань сказав до народу, що зібрався довкола Нього з усієї Юдеї і Єрусалиму та й примор'я Тирського і Сидонського. Сенс цього вислову такий: що з присягою пообіцяв Ти Богові, те неодмінно треба виконати. Й неначебто навмисно випало нині це Євангеліє, що починається цими ось словами, аби мені в час мого першого до вас приходу, сестри, дати привід пригадати вам, а заодно з вами й собі, про обіти, що їх ми склали. Бо ж усі християни складають Богові обіти у таїнстві хрещення, а ті, що приймають чернецтво, до загальних для всіх обітів додають ще нові, що зобов'язують винятково тільки монахів.

Ви знаєте, сестри, які це обіти, — ви прилюдно повторю­вали їх перед Церквою, й чули це всі християни - і мона­хи, і миряни, і чули при цьому умовляння свого отця. Обі­цянки добрі. Але пам'ятайте, що Господь воздасть вам не згідно з тим, що ви обіцяли, а згідно з тим, що встигнете зробити. Нагадую вам про це слово не тому, що думаю, начебто ви не дбаєте про слово, яке дали Богові, й що є потреба вам говорити: чиніть те й се. Ні, я впевнений, що ви робите й трудитесь — кожна згідно зі своїми силами. Зі свого боку, прикликаючи Боже благословення на ваші труди, одного бажаю: продовжуйте, як почали, — не знеси­люйтесь, пам'ятаючи, що кінець — ділу вінець і що хто витримає доостанку, той спасеться (Мт. 24, 13). Як управна прядильниця, скільки б не пряла, завжди тягне рівну нит­ку, так рівно треба тягти нитку ревности монашого життя з тієї хвилини, як ви переступили поріг в обитель, до тієї, коли перейдете крізь двері могили. Неослабна ревність означає багато, якщо не все. Чи ж бачили ви складні меха­нізми, що їх урухомлює пара? Там буває так, що коли пара є — машина рухома, й що більше пари, то сильніший рух ма­шини. Послаблюється пара, слабне й рух, а припиниться — припиниться й рух. Що пара в машині, те ревність у бого­вгодному житті. Якщо є ревність, усі справи йдуть гладко, будь-який труд легкий, а не буде її, не буде ні сил, ні труду, ані порядку — все розладнується.

Тож не знесилюйтеся у трудах монашого життя! Самі розворушуйте і тривожте свою душу, щоб вона не задріма­ла й не дала ворогові приводу посміятися над вами. Робіть усе для того, щоб не ослабла ця міць духу, бо в ній — уся сила. А саме: частіше згадуйте про перше натхнення, з яким ви, полишивши всю свою сім'ю, всю родину, свої сподівання, прийшли сюди. Пам'ятайте, як тоді палала ваша душа, як думали ви, що, вступивши в обитель, тільки молитиметесь і у келії, і у храмі, тільки роздумуватимете про божественне, тільки говоритимете про те, що спасенне для душі, й чи­татимете духовні книги, що будете жити усамітнившись, не вдаватиметеся до марнотности, перебуватимете з усіма в ми­рі, беззаперечно слухатиметесь настоятельку й усіх стариць. Звичайно, таке ваше бажання було щире. Тож частіше при­гадуйте собі це перше натхнення, й воно обновлятиметься у вас і тепер, як повітря в кімнатах, що освіжається, коли впускаєте повітря ззовні.

До цієї закличної думки приєднайте й иншу: поновіть у вашій пам'яті якомога більше прикладів ревности, що міс­тяться в житіях святих. Читайте Четьї Мінеї й збирайте в па­м'яті, як невтомно трудилися Божі святі — мужі і жінки, не жаліючи ні сил, ані життя. А потім кожної вільної хвилини спогадуйте Євдокію, Пелагею, Синклитикію, Сару, Теодо­ру, Єфросинію Єгипетську, Марію Єгипетську, Євпраксію, Февронію, Єфросинію Суздальську і Полоцьку та й инших з усіма трудами їх невтомного подвижництва. Не просто про це роздумуйте, а додайте до цього обов'язкове переконання, що й ви всі мусите бути такими, якими явили себе ці діви, що їх оце ублажаемо, й кожна така думка буде шпилькою, що коле й підганяє. Як на перегонах біг одного спричинює напругу в иншому, або як ви самі, працюючи гуртом, стараєтесь не пасти задніх одна перед одною, так розпалюватимуть вашу ревність роздуми про великі труди, що їх ревно підняли святі подвижниці.

А чи ж з-поміж вас немає ревних — таких ревних, аби їхня ревність була серед усіх найпомітніша? Але й без цього підганяйте одна одну порадами й прикладами. Про що ви говорите, коли збираєтеся гуртом? Не говоріть ні про що, окрім вашого головного діла, на яке ви вступили. Як торговці, зустрічаючись одні з одними, все про те правлять, як краще й успішніше провадити торг, так і ви, сходячись, не дозволяйте собі пустословити, а всіляко скеровуйте роз­мову до головного — до того, як вам бути, як закінчити по­чате, як би не спіткнутися й не стати посміховиськом для ворога. Чи завважуєте, як одне слово породжує низку инших, а кожне слово чергу думок; черга думок переходить у ланцюг починань і вчинків, добрих чи лихих. Хто говорить про порожнє, в того порожньо в голові й у серці. Порожньо й у житті... Хто говорить про добре,, той щораз більше розпалюється на добро й ним збагачується.

Якщо таким чином, зберігаючи перше натхнення, ви пі­дігріватимете його то прикладами древніх подвижниць, то взаємною спонукою, можна сподіватися, що ваша ревність не ослабне. Проте не забудьте: що б ви не чинили для обе­рігання в собі живого духу ревности, все буде ні до чого, якщо в порядку вашого життя — маю на увазі життя при­ватне келійне й спільнотне монастирське — є щось таке, що прямо може гасити цю ревність. Тож запровадьте в се­бе такий порядок, аби знати тільки храм і келію (або спіль­ний послух), і у келії — рукоділля, читання й молитву. Пе­реходьте від однієї з цих справ до иншої й не дозволяйте собі відволікатися чимось стороннім. Нехай старші в цьо­му керують молодшими. Самі на все виберіть пригожий час і спосіб виконання. А найбільше за все уникайте зовніш­ніх розваг і блукання помислів. Остерігайтеся пересудів, пильнуйте між собою мир, надавайте перевагу одна одній і таємно слухайтеся без нарікань. Як не можна напалити в кімнатах, якщо вікна й двері навстіж, так не можна розпа­лити вогнище, якщо дрова вогкі або якщо їх ще й зумисне поливати водою, так не можна зберегти в собі незгасним вогонь ревности, якщо в порядку життя допускаємо щось протилежне до цього.

За всім тим не випускайте з думки кінець, до якого допроваджує ревне й недбале життя. Пригадуйте притчу про десятьох дів і ставте себе на місце тих і цих. Одних молодий прийняв до свого чертога, а инші почули від нього: Я вас не знаю. Станьте мисленно біля цього чертога й уявляйте, що має відбутися з вами, якщо почуєте: я вас не знаю. І цим подразнюйте свій дух. Що хто сіє, те й пожне. Що зродиться в полі, якщо його борозни не зрошені потом? Терня й будя­ки, які чекає вогонь. Пам'ятаєте, як один син весь час на­докучав своїй матері: йду спасатися — хочу в монастир, — відпусти мене. І скільки вона не вмовляла його: зажди, ось помру, тоді й підеш, — він навіть не хотів слухати, і пішов. Але коли туди прийшов, напевно, подумав, що вже все зробив лише тим, що вступив до обителі тих, що спасаються, й зажив безпечно: багато спав, лінувався щодо послуху та й до храму ходив зрідка. І що лишень йому не казали, він, як глухий, не чув нічого. Але Господь, що не хоче смерти грішника, ось як визволив його зі сну: його матір, що жила як світська особа з усіма вигодами й утіхами, які пропонує світ, померла, й випала їй доля згідно з її життям. Занедужав і син — недбалий монах, і наблизився він до кінця. Браття, оточивши його смертне ложе, лили сльози, знаючи, як він жив, й старанно просили Бога помилувати його. А він скоро втратив свідомість і ві­дійшов. Уже повністю приготували його до похорону, як він прийшов до тями. Браття радісно кинулися до нього, а він тільки бився в груди і гірко плакав. Скільки не питали його: скажи нам, що трапилося? — він ні слова не міг ви­мовити від сильної журби, що роз'їдала його душу. Врешті, заспокоївшись, ось що він їм розповів: «Коли моя душа мала відійти, я побачив инший світ. Я бачив, як ангели відступили від мене й приступили злі духи, що завдають тортур. Цей жах не можу вам описати. Взяли вони мене й понесли туди, де непроглядна темрява, з криком, сміючись і сквернослов­лячи. Довго ми мчали вниз, і ось я відчув дух сірки й сморо­ду, почувся шум, стогони, й крики відчаю доносилися що­разу гучніше. Я завмирав від жаху. Та ось двері — жерло аду! Вже розчахнули його, аж тут хтось стрімко прилетів і зупи­нив каральників. Я зупинився, розплющилися мої очі. І я побачив безмежне море вогню, в якому сила-сил енна осуд­жених, і ледве перевів дух. Раптом з'явилася з вогню моя мати й каже: І ти сюди, сину?! Тож як ти не давав мені спокою: йду спасатися, йду спасатися! То так ти спасався?!" На тому слові геєнський вогонь порскнув мені на руку. Я здригнувся всім тілом й отямився. Не можу спам'ятатися з цього трепету й жаху, який зазнала тоді моя душа». З цього часу цей брат прожив ще дванадцять років, оплакуючи своє попереднє недбале життя, й потім у мирі радісно відійшов до Господа.

Пам'ятайте це, сестри, цим підігрівайте в собі дух рев­ности. Кінець недбалих і безпечних — один. Але не всім Гос­подь подає таке надзвичайне напоумлення, як цьому бра­тові, а роблячи відомим один випадок чи приклад, хоче, щоб всі ним повчалися й розворушувалися. Те, що ви по­лишили світ — добре й цінне перед Господом. Але поста­райтеся досконало завершити це діло. Ось, подивіться, що проповідує сьогоднішнє апостольське читання! Не той, сказано в ньому, справжній юдей, що зовнішньо належить до юдейського народу, а той юдей, хто є таким за внутрішнім налаштуванням духу. Те ж саме можна сказати і щодо нас. Про того, хто перебуває в стінах монастиря, лише з цього одного не можна сказати, що він уже монах... Ні, треба ще творити в собі дух монашого життя. Про це постарайтесь Амінь.

2. Провіщення монашого життя у житті св. Предтечі

Як належно в пустельній обителі вшановувати празник у честь святого пророка і Предтечі Хрестителя Йоана! Бо святий Йоан був першим жителем пустелі по Христовому Різдві. Усі инші пустельники вже йшли його слідами — на­дихаючись його прикладом і наслідуючи його правила. Тому вникати в життя Господнього Предтечі Йоана треба всім, що полишають світ, щоб за життям Хрестителя скеровувати свій рух. Тож прийдіть, сестри, повчімося, як жити, зрікшися сві­ту, у Господнього Предтечі. Ви знаєте, чому до цього маєте більше спонук, ніж инші.

Нині згадуємо різдво святого Йоана, Господнього Хре­стителя — початок його життя. Саме на нього найбільше звер­ніть увагу. Бо, як у зернині наперед бачимо цілу рослину, так різдво предтечі є повне окреслення того, що буває з кожним, хто починає монаше життя.

Дивіться: чи думав хтось, що у перестарілих і бездітних Захарії та Єлизавети народиться немовля? Але ось, нікому не відомо, як у жінки, що постаріла, зачинається, зріє і з'яв­ляється на світ Йоан, що однойменний з благодаттю. Так, нікому не відомо, як у тайні серця зачинається, зріє і міцніє бажання жити, зрікшися світу. Бо вітер віє, куди забажає, і чути його шум, але не відаєш, звідки приходить і куди відходить (див. Йо. З, 8), — так буває з кожним, хто полишає світ. Думка про це сокровенно падає в душу, як іскра, хоч серед видимих діл благочестя, як Ангел-благовісник. Попри те, що людські міркування безнастанно повстають проти неї з недовір'ям: як це станеться? чи може це відбутися? — вона постійно міцніє, збираючи довкола себе все добре, аж, наповнивши собою всю істоту, починає прориватися і в слово, і у вчинки, та й у звички, і стає для всіх відомою; й усі назвуть її ділом благодатним. У цьому боговибраність і Його незбагненна дія — вказівка на початок чернечого життя. Хто так починає — з тим Господь і того не зіб'ють з дороги жодні неприємності. Хто починає, маючи якісь инші розрахунки, той упаде, як падає з дерева безживне листя.

Погляньте далі, якими світлими знаменнями оточене різдво Господнього Предтечі! Поява Ангела, німота Захарії, радісні рухи немовляти в череві, незвичне і незвичайно дане ім'я, пророцтво отця про народженого сина. Своєрідними знаменнями буває оточений усякий початок чернечого жит­тя. Початківці це знають. Захоплює не одне бажання, хоча воно — корінь усього. Бувають инші — дотичні знамення, в яких чітко знати Божий перст і які потім слугують опорою надії на звершення того, що починаємо чи вже почали, запевняючи, що той, хто почав, ще й завершить. А що саме буває, того описувати не можна. У кожного буває тільки йому відоме й для нього здебільшого незвичайне. Це дає за­певнення, що чернецтво — і в своєму початку, і у звершенні — діло, що походить з неба, і монах — дивовижне благодатне явління на землі, хоча з вигляду — впокорений, і навіть: що більше впокорений, то більше благодатний.

Щойно закінчилися дивні знамення довкола колиски Йоана — почалися гоніння. Невідомо, як урятувався він від меча тих, що вбивали немовлят, але, зрозуміло, не без особ­ливої Божої помочі. Неприємності також оточують всіля­кий початок монашого життя. У когось їх більше, у когось менше, у того вони здебільшого внутрішні, у цього — зовніш­ні. Але в кожного вони є, і в кожного вони важкі відповід­ною мірою. Треба розірвати попередні зв'язки, відректися попередніх звичаїв і стати на супротивний до них бік. Буває, потрібно здолати не одну волю — боротися з усією сім'єю, а иноді з цілою родиною. Треба вичекати час, знемагаючи від нестримного бажання якомога швидше залишити все. Для когось шлях до обителі та вхід у неї буває пов'язаний з великими труднощами. А про те, що світ не любить тих, що його зрікаються, та явно й таємно утискає їх, навіть казати не треба. Все це — діла Божі, і не є вони знаком Його неблаговоління, а царина випробування і зміцнення волі на початках для майбутнього і мужнього шляху. Можливо, не було ще жодного прямого монаха, якому би легко далося чернецтво! Але нехай не впадає у тугу початківець. Що важче буває спочатку, тим міцніший монах опісля.

Після гонінь Ірода святий Йоан залишився в пустелі й там дивно виховувався. Як? Це відомо лише Богові. Але кінець показав, яким плідним було для нього пустельницьке життя. Це образ вступу до обителі тих, що зреклися світу.

З дозрілим бажанням посвятитися єдиному Господові, подолавши всі перепони і з боку світу, і з боку инколи самої обителі, ховається врешті у стінах душа, що прагнула спокою в Господі, й співає з пророком: «Ось я віддалився, втікаючи, і перебував у пустині. Дожидав я того, що спасає мене» (Пс. 54, 8). Світ не знає, що буває з тими, які сховалися в обителі. Для нього тут суха безживна пустеля. Воно й справді так, але для плоті, а не для духу. Тут вповні збуваються слова апос­тола: Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внут­рішня обновлюється день у день (2 Кор. 4,16). Для цієї внутріш­ньої людини немає більш плодючого і зрошеного ґрунту, ніж монаша обитель. Скільки тут потоків солодощів, що ними напувається душа! І Боже слово, і щоденне богослужения, і читання, і піст, і провід старших, Боже напучування, та­ємні і явні перестороги, безперешкодне перебування в мо­литві, від якої всіляке благо й поступ. Звичайно, багато пере­пон буває і тут, але якщо лишень здоровий благий намір — послужити Господу й обителі, все, врешті, вирівнюється і кінець — вінець досконалого й запланованого діла... Більше не порівнюватимемо, бо те, що відбувалося з Йоаном далі, властиве не всім. Маю на увазі те, що його покликано з пустелі на служіння спасінню людського роду. І з обителей багатьох беруть на служіння благу людей, але це — особливе Боже зарядження, а не мета чернецтва. Що всім треба мати в думці і в серці — це добре перебування в обителі за всіма правилами монашої поведінки й монашого подвижництва. Тільки це я й хотів, сестри, вам нагадати.

В обставинах народження Господнього Предтечі я вка­зував вам, як починається монаше життя майже кожного, хто зрікається світу. Можливо, багато хто з вас бачить у цьому загальні риси свого власного життя. Але не для порожніх роз­думів бажав я на це навести вашу думку, а щоб кожна з вас у первісних обставинах свого монашества віднаходила як­найсильнішу спонуку до доброго чернецтва. Пам'ятайте, як увійшло у вашу душу перше бажання стати монахинею, яким воно було теплим, як часто й солодко живило душу. Це Гос­подь покладав на вас свою благословляючу руку. Тож глядіть, не принизьте Божих від вас очікувань і добрим служінням виявіть себе гідними Його вибору. Пам'ятайте, які вказівки давав вам Господь і для того, щоб залишити світ, і щоб об­рати саме цю, а не иншу обитель. Дивіться ж, не вагайтесь у сумніві, наче те, що ви вибрали, не згідне з Богом, і не по­бивайтеся, коли виявляється, що Господь неначе від вас від­вернувся. Пам'ятайте, скільки трудів покладено спочатку, щоби вступити в обитель, і скільки перепон подолано. Гля­діть, не зробіть ці труди безплідними, досягнувши вже того, чого шукали, й не покладайте зброї. В обителі вона потрібна ще більше. Тут ви маєте все для успішного чернецтва. Але саме чернецтво не дається даремно. Скільки вимагає воно потів і хвороб і внутрішніх, і зовнішніх! Ви це знаєте, але, напевно, знаєте і потіхи, що перепадають на долю трудівниць, і чітко бачите кінець, до чого все приведе. Тож не знесилюйтеся, Бог не забуде і вашого труду, як не забував тих, що трудилися заради слави Його імени. У вас ще такі живі спогади про тих, хто поклав початок монашому перебуванню тут, ще так близько їхнє духовне попередництво! Тож не гасіть, а ще більше розпалюйте цей вогонь, надихаючись їхнім прикла­дом. Ваша перевага в тому, що маєте таких провідників. Але благо вам тільки тоді, коли підете по їхніх стежках. Про це й молитимемо Господа, нехай благословить Він вас у ваших трудах молитвами святого пророка Предтечі і Хрестителя свого Йоана. Амінь.

24 червня 1861 р.

У Сезонівській жіночій обителі Тамбовської губ.

3. Риси монашого життя у житті великомучениці Катерини

Тим, що вшановують празник на честь святої Катери­ни, пристало цікавитися життєвими віхами Великомучени­ці. А нам із вами, сестри, це личить тим більше, що життя свя­тої Катерини в головних віхах повне змалювання монашого життя. Так кажучи, я зовсім не перебільшую — погляньте самі. Ось перед вами ікона святої Катерини! Вона клячить перед Пресвятою Богородицею, що тримає на руках дитину — Спа­сителя, який подає святій Катерині обручку. Це головна мить у житті святої - заручини з Господом. Але їм, як вам відомо, передувало бажання і шукання кращого, а за ним настало мучеництво. Бажання кращого привело великомученицю до Господа. Поєднавшись із Ним, Катерина введена у подвиг мучеництва й увінчана його вінцем. Ось головні віхи життя Катерини. Ті самі головні моменти й у вашому житті, якщо ви живете як слід.

Свята великомучениця була вельможного роду, замож­на, розумна й освічена. Будучи високообдарованою, вона не вдовольнялася тим, що її оточує, й рішуче відмовилася від звичних тоді порядків життя. Инший, вищий образ доскона­лосте витав у її душі, і Катерина була готова поєднатися з тим, хто б його мав. Дороги істини вона тоді не знала. Господь по­слав Катерині провідника, й він вказав їй Того, хто красиві­ший і найвельможніший. Пізнавши Його, вона вирішила присвятити Йому всі дні свого життя, й за це Він заручився з нею.

Заручини з Господом за відвагу служити лише Йому, а відвага — від упевненосте, що все можливе — краще і до­сконале, чим би хто хотів заволодіти, — він може віднайти тільки в єдиному Господі Спасителеві. У Нім не лише задовольняються всі вищі потреби нашого духу, але й понад це — набувається й те, на що і не сподівались.

Чи не ця впевненість була і у вас, сестри, була першим поштовхом до того, щоб полишити все і віддати себе Госпо­дові? Втім, так мало би бути. Різниця у вас та, що тимчасом як свята Катерина, зрозумівши, що її не влаштовують тодіш­ні порядки, мала ще шукати, де ж вони кращі і хто її заспо­коїть, ви, відчувши спрагу кращого, заздалегідь знали, що погамувати її можна тільки у Господі, який усіх кличе: коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п'є! Тому разом із тим, як росло відчуження від навколишнього, зростало і ба­жання Господа. Його пресвітлий лик карбувався у вашому серці та щоразу глибше розгоралася любов до Нього, допоки ви, врешті, полишивши все, подалися слідом за Ним. Ваша відвага належати єдиному Господові всією своєю істотою — це таємне поєднання із Ним. Можливо, Господь не давав видимого запевнення, що Він прийме Вас і поєднається з Вами, а втім, поза сумнівом істинно, що ви заручені з Ним одним і є лише Його нареченими.

Одначе не похвальне слово пишу я вам тут, сестри. Ні, я хочу навести вашу думку на те, що мусило відбуватися у вас перед тим і під час того, як ви розпочали цей спосіб життя, що його ось прийняли, для того, аби цією згадкою знову ро­зігріти первісний жар і сказати вам: якими ви були спочат­ку, такими будьте завжди. У серці зроджується новий рух почуттів не для того, щоб, розпочавшись, знову загаснути, а щоб служити потім будителем протягом усього життя. Якщо згасне у вас те, що було спочатку, то ви вже не те, чим маєте бути! Зовнішній образ — той, а внутрішній — уже ні. Я хочу сказати, що незадоволення звичним пли­ном життя, бажання кращого, впевненість, що все краще можна віднайти тільки у Господі, глибока, тепла любов до Нього, відвага лише Йому служити й готовність усе Йому пожертвувати для догодження Йому мають становити ха­рактеристику вашого життя, дух, що постійно його живо­творить і рухає. Це те саме, що рух соків у дереві й биття серця в людині. У кому погасли ці почуття, у тому немає життя. Називається живим, а насправді — мертвий.

Якщо все це маєте, то ви перенесли на своє життя дві ві­хи великомучениці Катерини — бажання кращого і поєднан­ня з Господом.

Далі у святої Катерини було мучеництво. А що має бути у вас? Також своєрідне мучеництво, і мучеництво це мало початися з тієї хвилини, як у вашому серці дозріло рішення посвятитися Господові. Бо ж мучеників за що катували? За те, що, повіривши у Господа і поєднавшись із Ним, вони не хотіли поклонятися фальшивим богам. А фальшиві боги були духи пристрастей і порочних учинків. Тому той, хто не кориться пристрастям і порочним бажанням, є тим, хто відмовляється поклонятися ідолам. Ті, що відмовилися поклонятися ідолам, терпіли від зовнішніх спокус; а хто відмовляється вдовольняти пристрасті, той вражає сам себе й змушує страждати своє серце, допоки не затихнуть у ньому пристрасті. Перемога пристрастей є самовільне духовне му­чеництво, яке відбувається невидимо в серці, але яке силь­но відчутне. Коли ви складали обіт Господові, що ви обіця­ли? Обіцяли позбутися за вашим попереднім життям старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а відновитись духом вашого ума й одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди (Еф. 4, 22-24). Стара людина вся з пристрастей. Позбутися її оз­начає перемогти пристрасті. Якщо перемога пристрастей є духовне мучеництво — отож ви прирекли себе на нього. А що це так, ви знаєте з досвіду. Не такими болючими є зовнішні труди й подвиги, як умиротворення помислів, погамування пристрастей, відкинення спокус. Якщо такі порухи виникають щохвилини, то ви щохвилини в труді, у болячках, у пригніченні. Слушно монаха зображують розіп'ятим на хресті, якого зусібіч ранять списи і стріли, або людиною, що йде по вістрях, серед колючого терня. Але багато болячок — багато й нагород. Той, з Ким ви заручені, бачить ваші подвиги, радіє ними й утішає ваше серце. Що більше скорбот, то більше буває втіх, хоча також крізь болячки, допоки не умиротвориться все — внутрішнє і зовнішнє.

Це вінець усього, що його мало хто вдостоюється в цьо­му житті. Нагадую вам це все не для того, щоб налякати, бо ви вже на цьому шляху, й хочете чи ні, мусите зустрічати все, що на ньому неминуче. А для того, щоб, коли вам зусібіч спокійно, ви потурбувалися розпізнати, чи ж це добре? І чи на цій ви дорозі? Знайте, що спокій і задоволення є або вершина досконалосте, або стан найвищого падіння, в якому гаснуть усі духовні стремління і потреби. Як перший стан є повнотою життя, так другий — духовною смертю. А стан тих, що прямують до досконалосте, є стан напруженої боротьби, боротьби якнайважчої і болючої. Це прямуван­ня вузькою дорогою. За цими ось ознаками визначайте, де перебуваєте. Бажано, звичайно, щоб усі були на доброму боці, але не всі мають розум. Нехай Господь урозумить вас на спасіння. Амінь.

24 листопада 1861 р.

В Тамбовському жіночому монастирі.

4. Головне діло монашества — очищення серця від пристрастей

Дяка Господу. Ось знову на дереві вашої обителі з'явили­ся зав'язки, на полі, що його ви обробляєте, проросли парост­ки і випнулися з-під землі, знову приведено нових наречених і заручено їх з Молодим. Дяка Господу!

Але не забуваймо, що не в кількості діло, а в силі. Пам'я­таєте, скільки людей зібралося до Гедеона, і все ж за зна­ком Божим лише триста з них виявилися надійними воїна­ми. Инші ж, збільшуючи кількість, не додавали б сили, а лише перешкоджали б боротьбі, тому й відіслано їх, звідки вони прийшли.

Нагадую вам це не для того, щоб послабити ваше бажан­ня вступити в обитель чи відігнати бажання приймати тих, що зголошуються, а щоб і в тих, що вже вступили, та й у тих, що ще бажають вступити, розпалити більшу рішучість явити себе гідними того, що вже почали і починають. Бо хоча не в кількості справа, але, звичайно, що більше хороших, тим краще.

Не думаю, що якась із вас, вступаючи в обитель, не праг­нула би бути хорошою монахинею, але разом із тим допус­каю, що не всі належно стараються, а значна частина, мож­ливо, тратить сили свого прагнення не на те, що потрібно. Чому є так і отак? Найбільше тому, що з першого разу не з'я­совано, в чому полягає діло монашества і чого треба доби­ватися, вступивши в обитель.

Бажано, щоби поміж вами якомога менше було таких, що турбуються лише про те, аби бути спочатку початківцями, потім рясофорними, згодом — мантійними. Це кінець бажань, досягнувши якого стають спокійними і, оскільки про инше не думали, вдоволеними своїм становищем. Звичайно, не дотримуючись цього порядку, не можна перебувати в оби­телі, але зовнішній порядок монастирського життя не завжди є порядком чернечення. Він звершується всередині з трудом і потом, незримо для инших і явно лише для Бога й душі, що дбає про своє спасіння.

На що ви йшли дивитися в пустиню? — Так Господь пи­тав юдеїв, бо деякі з них приходили до Йоана Хрестителя лишень щоб подивитися, як він зодягнений в одежу зі шкіри верблюда й підперезаний поясом, де він там, у пустелі, і що робить. А треба було приходити, щоб каятися за свої гріхи і плакати над ними. Запитаю і я вас: навіщо ви прийшли в цю пустелю?.. Запитаю не для того, аби когось викривати, а зі щи­рого бажання, щоб поміж вами не було таких, що всю силу чернецтва вбачають у чорній одежі й порядку її отримання. Діло, на яке ви наважуєтеся, є діло велике й многоцінне, але треба його звершити як слід. Воно все внутрішнє, а зов­нішнє у нім тільки додаток. Уся сила — в очищенні серця від пристрастей. Ось погляньте, як:

первісно людина була сотворена праведною, але вона впала і все порушила. Прийшла до неї самість і привела полчище пристрастей, що відвертають від добра і тягнуть до гріха. Людина в цьому стані страждає. Ось Господь установив на землі лічницю — святу Церкву зі святими таїнствами. У хрещенні відрікаються сатани й усіх його діл, і всього служіння йому, й усієї гордині його — тобто усіх пристрастей, і приймають силу їх долати. Тим, що, охрестившись, впали, запропоновано таїнство покаяння, в якому знову повторюються обіти хрещення й понов­люються втрачені благодатні сили... Той, що покаявся, якщо знову падає, знову піднімається, так само каючись... Знову падає і знову підіймається... і так до скону... І це є спільний шлях спасіння. Для цього у нас і пости з го­вінням. Звичайно, краще не падати після хрещення, або, раз впавши і вставши через покаяння, знову не пада­ти. Але пристрасті близько до серця, а життя в сім'ї і суспільстві має багато приводів, щоб їх збуджувати, і трапляється, що не стоїть християнин і падає, або двічі чи тричі встоїть, а на четвертий чи п'ятий раз упаде.

Кається, але падає знову.

Але падати боляче, допоки є вірне сумління й живе від­чуття благочестя і страху Божого. Як усунути цю неприєм­ність, почасти полягає і в нашій волі, отож дехто розгорається духом і так влаштовує життя, щоб, не падаючи, виконувати обіти хрещення і покаяння, аби жити, не травмуючи сум­ління і не ображаючи Бога, — у подоланні і викоріненні при­страстей. Не маючи надії вдало виконати це, перебуваючи в суспільстві, дехто відходить, утікаючи, й оселяється в пус­телі, тобто полишає суспільство і вступає в обитель. Таким чином вступ у чернецтво є рішення жити не на догоду при­страстям, а саме чернечення є безперервний подвиг у пере­маганні пристрастей і викоріненні їх, аби стати перед Богом чистим і непорочним.

Ось ваше діло! Тож зверніть на нього всю вашу увагу і спря­муйте всі сили. Монастирський устав, якого головні пункти суть піст, послух і молитва, дає вам такий порядок життя, що не має поживи для пристрастей чи за якого вони можуть бути непорушні. Але він не нищить пристрасности. Можна мати досконалу поведінку, до якої зобов'язує монастирський устав, і серце, сповнене пристрастями. Є мирянки, що зо­дягнені в світлі сукні, але монахині за духом, і є мантійні — мирянки за серцем. Треба придивитися до серця й глядіти, що з нього виходить, й відтинати все пристрасне. Вам треба боротися, й боротися безнастанно. До поганих вчинків у вас приводів мало, але думки й почуття не завжди відповідають зовнішньому. Їх належно скеровувати — мета ваших подвигів. Миряни найбільше борються з лихими вчинками, а иноки­ні — з помислами і похотями. Хочете спасатися — увійдіть у своє нутро, станьте увагою при вході до серця й винищуйте все вороже — все, що входить і виходить. Цілі книги напи­сані та й пишуть про те, як осягнути у цьому поступ. Скажу вам одно... Запрагніть чистоти, і в цьому прагненні з уболі­ванням припадайте до Господа, молячись про поміч. «Того, що надіється на Господа, оточить милість» (Пс. 31, 10). Слушної години не знати звідки прийде напоумлення і сила...

Побачите це на ділі, й воно навчить вас мистецтву керувати собою. Не цурайтеся і зовнішнього проводу — у писанні і живому слові, але внутрішнє сильніше й многоплідніше.

Так поживши, явіться необманними служительками Богові в монашестві, в чому здобути поступ нехай дарує вам Господь і знання, і силу. Амінь.

4 червня 1860 р.

У Сезеновській жіночій обителі, Тамбовської губ.

5. Цвяхи для саморозп'яття

Дивне життя Олексія, чоловіка Божого! Як це він міг витримати і не висловитися впродовж такого довгого від­тинку часу, бачачи обличчя тих, до яких палав любов'ю, знаючи, що втішив би їх, якби себе виявив, і зносячи неприємності лише тому, що вони не знали, хто він? Все ж він був людиною, і людиною живою, що має серце, та ще й яке серце!? Душа його справді боліла, й боліла нелегко, але він перемагав цей біль несхитною рішучістю — дотриматися свого наміру й злагіднити його сильною любов'ю, якою він палав до Господа. У цьому становищі він був схожий на того, що розіп'ятий на хресті, але ще не віддав духу. Як у цьому розіп'ятому незначний порух тіла розриває рани і, збільшуючи біль, защемлює серце, потьмарює голову, так і в Олексія — чи бачив він батька, чи чув голос матері, або зустрічав строгий погляд слуги, чи ласку сторонньої людини, або забували про нього надовго чи посилювали свою опіку над ним, — усе це й багато чого подібного не могло не терзати його серця! Але Олексій усе зносив, усе покривав мовчанням, перебував завжди в однаковому незбентежному стані — не кидався туди й сюди, як розпачливий. Так терпів Господь на хресті, так терпіли й усі мученики.

Ось образ істинного монашества і доволі близький при­клад вам для наслідування, сестри цієї обителі! Ті, хто один із престолів посвятили Олексію, чоловіку Божому, напевно, хотіли вас переконати, щоб, маючи перед собою приклад такого терпеливця, ви наслідували його життя. Бо й ви та­кож взялися розіп'ясти себе світові. Тож перебувайте в цьо­му саморозп'ятті терпеливо. Уявіть собі, що ваша обитель — те ж саме, що й каютка Олексія, чоловіка Божого, а місто перед вами — те ж саме, що його батьківський дім. І як не захоплювався він думками й почуттями, що їх розбуджували в ньому близькі до серця предмети, так само перебувайте непорушними і ви у своєму намірі, попри те, що так близько до вас спокуси. Не сходьте з хреста, що на нього ви самі себе піднесли. Я стисло оповім вам, як це робити.

Розіп'ятий ніколи не зійде з хреста, якщо не вийняти цвяхів, що ними прибитий він до дерева. Не виймайте і ви з серця цих нахилів, якими, як цвяхами, можете бути при­ковані до обителі й до монашого життя — і ви не зійдете зі свого хреста, і нестимете хрест, і несення цього хреста під­несе вас до досконалосте і з себе просто перенесе вас в цар­ство Божої любови. А саме ось що чиніть:

1.    Зберігайте незгасним той вогонь ревности, з яким шукали ви обитель і вступили в неї. Пригадайте, які обіти виходили тоді з вашого серця, які будували плани в голові про вчинки, якими можна вгодити Богові, які подвиги ви готові були звершити, щоб виявити свою самовідданість! Частіше про все це згадуйте... і цим розпалюйте свою рев­ність, якщо вона хоч трохи починає у вас холонути. Не­схитно знайте вже з досвіду, що коли є ця ревність, все під силу... Перші ви в храмі, перші до послуху, перші у вірності монастирському уставу. А коли послабне ревність — рука не піднімається, нога не ходить... храм не милий, та й очі поглядають на ворота монастиря. Бачите, яка біда від ослаблення першої ревности!.. Тож бережіть її і не дозволяйте їй у вас слабшати.

2.     Ви полишили світ і все світське за воротами монас­тиря. І нехай те, що його, перебуває там... Не приносьте його всередину за огорожу. А це означає ось що: не допускаєте, щоб ваше серце прив'язалося до чогось світського, матері­яльного, плотського, нехай яке би воно було не значне. Не метушіться надто, турбуючись потребами, і другоряд­ного не чиніть головним, — не збуджуйте у серці й у го­лові бурі суперечливих помислів про ранги і переваги, не нагромаджуйте того, що не потрібне, маючи харч і оде­жину, цим вдовольняйтесь. Бо якщо ні, то чим відрізнятиметеся від людей, що служать не Господу, а мамоні? Не кажіть: як це можливо? Правда, важко, але не є непо­сильно. Чинячи все те, що ви робите, можна утримувати своє серце відчуженим від усього. Зробіть так, і буде вам благо...

3.    Перебувайте в терпеливому послуху, у взаємній згоді і міцному мирі, покриваючи любовною поблажливістю не­мочі, що припали на долю кожної, будучи вірною монашо­му уставу, настановам, що їх вичитуєте у святих подвижни­ків, і приватним порадам ваших духовних отців і досвідче­них стариць. Будьте схожі на кулю, що котиться безшумно, де б її не штовхнути. Все це легко звершить кожна з вас, якщо скоро рішуче зречеться своєї волі. Допоки є своя воля, не може не бути шуму й гаму, розбрату й непокори у най­більш мирній обителі. Власна воля — адське насіння, дорога сатані і його полчищам у мирні Божі житла.

4.    А головне — переконайте свій ум і своє серце, що ви вже мертві для всього тутешнього; переселіться вашою свідомістю й почуттям у инший світ і там перебувайте, являючи себе чужими всьому, що вас оточує, всьому со­твореному і земному... Так улаштуйтесь всередині, наче не­має нікого й нічого на світі, окрім вас і єдиного Бога, якому в Тройці поклоняємося. Дозвольте хоча б трішечки торкнутися цій думці вашого серця, і самі побачите, як воно перебудує все ваше зовнішнє і внутрішнє!...

5. Ось вам чотири цвяхи! Незгасна ревність щодо спасіння, вигнання всього світського з-за монастирської
огорожі, зречення від власної волі, вмирання для всього і життя для єдиного Бога! Пробийте ними руки і ноги вашо­го серця, і ви явите себе розіп'ятими, і зможете говорити з апостолом, що не лише вам світ розіп'явся, але й ви світу. Нехай Господь налаштує вас на це діло і зміцнить у трудах і неминучих при цьому скорботах серця — молитвами Олексія, чоловіка Божого. Амінь.

17 травня, 1860 р. У Тамбовському жіночому монастирі.

6. Улаштування в собі внутрішнього хреста

Ми сьогодні святкуємо славне Воздвижения Чесного й Животворящего Хреста Господнього. Всі знають, навіщо воно було потрібне, як відбувалося і навіщо так велично святкує його Христова Церква. Пригадайте усе це. Коли зняли нашого Господа Ісуса Христа з хреста й поклали Його до гробу, чесний і животворящий хрест залишився на Голготі, і потім разом з иншими хрестами — хрестами розбійни­ків — вкинули його до глибокої печери, що перебувала по­близу — біля самого місця розп'яття. З часом це місце за­кидали всіляким сміттям та й забули про нього.

Коли до християнства навернувся Костянтин Великий і його мати Олена постановила в своєму серці побудувати храм Воскресения на самім місці воскресения, тоді за особ­ливим Божим керівництвом було віднайдено і Господній хрест. Великий здвиг народу, що був свідком цього, хотів його побачити. Цариця звеліла задовольнити це бажання, і єпископ, піднявши хрест догори, показав його всім. Ця дія піднесення догори, чи воздвижения, як вінець трудів, що йому передували, разом із зв'язаними з ним чудесними Божими діями свята Церква постановила згадувати щорічно як знак особливої Божої милости до Святої своєї Церкви.

Подякуймо за турботливість Господню про нас, що по­ходить з Його Промислу, але зараз повчімося в неї того, до чого вона нас цим зобов'язує. Бо згадайте також, що кожен із нас має свій хрест, з яким за Божим покликанням іде слідом за Ним і на якому йому за прикладом апостола треба буде розіп'ястися з Христом. Голгота для цього хреста — наше серце. Воздвигається він чи ставлять його жити ревною рішучістю за Христовим духом, а складається він із різних налаштувань серця, що є головні і ключові у християнському житті. Як від Господнього хреста — спасін­ня всьому світові, так від нашого розп'яття на своєму хрес­ті — наше спасіння. Але як животворящий Господній хрест кинули в яму і засипали сміттям, так і ми можемо кинути свій хрест і завалити його недбалістю і безпечністю, от тоді ми не серед тих, що спасаються, а серед тих, що погибають. Тому нам конче необхідно добре для себе з'ясувати, що становить наш хрест, аби правильно збагнути, чи стоїть він у нашому серці, а чи скинений з нього, чи йдемо ми з цим хрестом услід за Господом, а чи відхилилися куди-инде і, скинувши зі себе це благе Христове ярмо, блукаємо, самі не знаючи, де й навіщо.

Я поясню, що становить ваш внутрішній хрест, особливо щодо вашого чернечого життя, сестри, з якими судив мені нині Господь святкувати Чесне Воздвиження свого хреста. І ваш хрест, тобто монаший, подібний на звичайні хрести християн, тільки він має своє улаштування і певні особливості в одних і тих самих частинах. Щоправда, він трохи — а можливо, й не трохи — важчий, зате плодотворний. І якщо з хреста життя взагалі, то з-під монашого хреста — рясні потоки життя.

Не все детально пояснюватиму вам, а вкажу тільки на такі почуття і налаштування, без яких ви і кроку не сту­пите в монашестві, без яких навіть жити у монастирі по-монастирському не можна, без яких і чернечення — не чернечення, а звичайне життя, лишень у монастирських стінах. Отож послухайте!

Нижній частині хреста — тій, яка входить у землю, — відповідає у внутрішньому хресті самозречення, яким роз­ривається земля серця і у неї входить хрест. Знехтувати себе означає поводитися зі собою так, як инші поводяться з тим, кого знехтували. У чернецтві ця дія набуває нового виду — умертвлення себе для всього світу. Инок — те саме, що й померлий, закопаний у землю. Стіни монастиря — його гріб. Його одіж - погребальний саван. Він усе полишає за стіна­ми монастиря, і в усьому сущому не має нічого, що йому було би споріднене, — він чужий усьому і все є чуже йому, так що до нього цілком стосуються слова апостола: Для мене світ розп 'ятий, а я світові (Гал. 6, 14). Хто здобув таке на­лаштування, той поклав міцні основи внутрішнього хреста і чернечення.

Верхню частину внутрішнього хреста, чи ту, що підійма­ється вгору, вертикальну — поздовжню — становить терпін­ня, тобто така твердість непорушно дотримуватися своєї постанови, якої не похитнуть жодні перепони, жодні задо­волення і труди. Без терпіння не можна перебувати в добро­му будь-кому, тим більше, встояти ченцю у монашестві. Для мирянина терпіння — це постійність у перенесенні всіх трудів у виконанні обов'язків, в инока понад це — тверде перебування у своєму чині і в своєму місці. Тут що не крок, то вправляння у терпінні, отже, тут і кроку не ступиш без терпіння. Подивіться монастирський устав і побачите, яке широке поле для вчинків терпіння. Тільки той, хто вмер для себе й для світу, може витерпіти все, що тут вимагається, як належить.

Поперечну частину внутрішнього монашого хреста ста­новить послух — таке налаштування, за якого до нічого самі не вдаються, нічого не задумують, а лишень слухають і без­застережно виконують вказівки инших. Той, що має послух, подібний на кулю, що нечутно котиться туди, куди її спряму­єш. Він добровільно відмовляється від самостійности і до­зволяє, щоб ним орудував инший. Він діє або за порадою, або за велінням, не довіряючи ані своїй думці, ні своєму бажан­ню. Тому весь відкритий. Якщо инші чогось недобачають, він сам відкривається вибраному чи призначеному, аби під виглядом доброго не затаїлося щось лихе.

Тепер з'єднайте все разом і побачите, що умертвлення всього дає вхід у монастир, терпіння чинить перебування в ньому безпечним, послух обіймає всю діяльність тих, що живуть у монастирі. Ось тридільний хрест, з якого струмує істинне монаше життя!

Але що це за життя? - думає хтось. Відчуження від усього, зречення від своєї волі в послуху, загашення майже кожного почуття в терпінні — чи ж це життя?! Але не зупиняйтеся лише на зовнішньому. Кожна з наведених монаших чеснот, окрім зовнішнього суворого боку, має ще й внутрішній, живий і відрадний, який вона пропонує чи з якого розвивається.

Так, терпіння підтримує й живить надія, що труд мона­ший не даремний. Смакуючи наперед очікуваним благом, надія живить терпіння і чинить його ненаситним. Надія спов­нює серце радістю від безсумнівности володіння тим, чого очікуєш, і цією радістю розчиняє печію терпіння трудів. То­му той, хто терпить, радіє, і не так страждає, як насолоджуєть­ся, попри те, що инші бачать його многострадальцем.

Послух оживляє любов. Послух — це зречення від власної самодіяльносте і свого міркування — найдорожчих для нас порухів. Треба мати велику силу, щоб здолати себе і від них відмовитися. Звичайно, силою волі можна себе переломити, і несхитна рішучість робить у цьому поступ. Але допоки вона діє сама, дії послуху схожі на ламання сухих гілок. Тільки любові під силу надати безболісну гнучкість послушництву. Любов буває готова на всілякі жертви і не може зважати ані на труди, ані на затрату часу, ані на сили чи статки. Там, де любов, усе діється охоче, легко і швидко. Тільки по­слух з любови чинить відрадними всі труди, до яких його зобов'язують.

Врешті, умертвлення себе для світу оживляється і нази­вається вірою, що так має бути, і по-иншому не може бути, якщо той, хто захотів цього життя, хоче бути в нім тим, чим має бути. Свята віра каже нам, що ми були сотворені для життя в Бозі, але відпали від Нього і впали в окови самости і привабливосте світу, і що тому той, хто бажає знову підвес­тися для життя в Бозі, має вмерти для себе і світу. Це переко­нання в неминучосте такої послідовносте — при живому ба­жанні собі істинного блага — живить умертвлення для всього і дає йому життя, особливо разом з иншим переконанням — що лише цим налаштуванням можна прищепитися до Христа і, з Ним розіп'явшись, черпати з Нього повне оживлення.

Таким чином, основу внутрішнього хреста становить віра зі самозреченням, чи умертвленням для всього, поздовжню його частину — терпіння, що його зміцнює надія, поперечну частину — послух, який надихає любов.

Якщо хрест уявити деревом, то його корінь — це віра, з якої насамперед виростає самозречення і рішучість все покинути і взятися лише за діло спасіння душі, перебуваючи далеко від усього. Із самозречення народжується любов, що готова на будь-який послух. З нього або водночас із ним розвивається терпіння, яке увінчує надія, що підноситься до неба — у внутрішнє, за завісу, як казав апостол. Там, де є всі ці налаштування, хресне дерево не стоїть одне і голе, а розростається багатьма пагонами різних чеснот, вкривається листям зовнішньої благочестивої поведінки й щедре на плоди добрих учинків. Там — забуття світу і його звичаїв, постійне перебування в обителі, на виходячи з неї, любов до усамітнення, молитовний труд в келії і храмі — постування, невтомність у рукоділлі — готовність допомагати одне од­ному, взаємне прощення, взаємна підтримка на добро, мир, стриманість очей, язика і вух тощо. Блаженна душа, що, уві­йшовши в себе, все це віднайде у своєму серці! Це очевидний знак, що дерево хреста в нім височіє, міцно встановлене і сповнене живої, внутрішньої сили так, що його воістину можна назвати живоносним деревом, не лише взагалі, а саме для цього серця.

Що у нас із вами, сестри, дивіться самі! Якщо всі чесно­ти, які я перечислив, справді є у вашому серці, то ваш хрест стоїть піднесений. А якщо немає, то знайте, що він закопаний протилежними до них лихими почуттями і налаштуваннями. Не називаю цих останніх, бо вони очевидні. Але не можу не додати бажання чи навіть прохання: якщо виявите, що ваш хрест похилився чи зовсім упав, або, понад це — покритий пилом і сміттям поганих помислів і побажань, поклопочіться відкрити його, очистити покаянням і знову піднести і вста­новити його в серці твердим рішенням трудитися над спа­сінням душі аж до кінця життя. Вірте, що без цього хреста немає духовного життя і немає спасіння, — немає і відради в монашому житті. Без хреста ніхто не спасався і не спасеться.

Як Господь увійшов у славу, перетерпівши страждання на хресті, так і всі, що йдуть за Ним, через своєрідний хрест входять у прославу з Ним. Чи бажаєте увійти в цю славу? Спершу зійдіть на хрест і вже з нього підете на небо. Амінь.

14 вересня, 1860 р. В Сухотинському жіночому монастирі Тамбовської губернії.

7. Дзеркаломонашества в житті св. Олексія, чоловіка Божогo

Життя св. Олексія, чоловіка Божого, являє нам дзерка­ло досконалого монашого життя. Тож прийдіть, сестри, буде­мо дивитися у це дзеркало і, надивившись, повіримо, чи все у нас так, як має бути, аби потім утвердитися в належному, неналежне відхилити, а те, що бракує, додати.

Початок монашому життю кладе полишення світу і всьо­го, що доречне поміж людьми. Той, хто приймає монаший стан, полишає не лише гріховне й порочне, що зобов'яза­ний робити кожний християнин, а й усе природне: лишає батька, матір, рідних і будь-яку життєву насолоду, стаючи у своїй душі справді мертвим для всього. Ви знаєте, яким це є необхідним і як без цього не можна діяти в монашестві, відчуваючи, неначе у тебе зв'язані руки й ноги. Є різні ступені й різні способи цього зречення... Але майже всі, що істинно відрікалися, виявляли, що краще, відрікаючись від світу, зовсім від нього віддалятися, і віддалятися також від усього житейського. Бо хоча й чиниться це святе діло з надмірної любови до Господа і передбачає, що серце заполонить і захопить щось инше, краще, ніж те, що залишається, все ж не можна не відчувати болю, коли полишаєш природні зв'язки. Цей біль завмирає, коли віддаляєшся, і знову оживає при зустрічі. Тому залишатися в присутності того, чого зрі­каєшся, і все ж перебувати з ним, обов'язково роз'єднаним у серці, означає змусити себе постійно відчувати біль. Але хто може сподіватися, що має у своєму серці стільки моці, аби мужньо, собі на користь, зносити цей біль... Ось чому ті, що зрікаються світу, майже всі тікають у пустелі або за стіни монастирів!

Не такий був Олексій, чоловік Божий! Мало для нього було простувати шляхом, яким ідуть усі. Він вибирає для себе новий — як дивний, так і високий. Чи любив він батька, матір і свою наречену? Звичайно, любив, і, може, навіть сильніше, ніж вони любили його. Не з ненависти він їх залишив, а тому, що його з'їдала більша любов до Господа. Що ж, вичерпалася ця любов — що, повертається він до батьківського дому?! Ні. Але вона потребувала нових жертв, як вогонь постійно по­гребує, щоб до нього підкидали нові палаючі предмети, аби палати полум'яніше. І ось чим він став її живити! Найбільш ніжні, природні почуття постійно відновлюються в його серці через зір, слух і саме перебування. Бачив батька й, очевидно, поривався обійняти його, але з любови до Бога пригнічував цей порив. Чув голосіння матері чи нарікання нареченої — і, очевидно, глибоко бентежилося його серце, але перемагав він цю тривогу любов'ю до Господа. Авраам вболівав серцем, одначе був готовий принести в жертву сина, перемігши батьківське почуття. Але якщо б на ділі він звер­шив цю жертву, то звершив би її лишень один раз. А чоловік Божий щохвилини відчував якнайсильніші родинні почуття і щохвилини приносив їх у жертву Господові, неначе сам за­гартовуючи своє серце. Мученики страждали сильно. Але, постраждавши дні, місяці, зрідка — роки, впокоювалися в Господі. А чоловік Божий сам улаштував собі безперервне страждання — з тієї хвилини, коли ввійшов у батьківський дім, то тієї, коли закрив свої очі. Він був схожий на того, кого би різали ножем смуга за смугою, або на того, кого б безнастанно нівечили залізними кігтями, чи на того, кого взули в залізні черевики, що мають всередині гострі цвяхи, й змусили би невпинно ходити, аби завдавати щоразу більш болючих ран. Він у своєму становищі воістину був жертвою всепалення. У ньому горіла природа — вогонь, у якому вона горіла, був вогнем любови до Господа. Чоловіче Божий! Чи нам тебе лише хвалити, а чи, хвалячи, пориватися й на­слідувати!? Одначе всіляко, ви, що зреклися світу, станьте тут і самі для себе вирішіть: відрікшись від світу, чи відреклися ви і від всього житейського, і, зрікшись усього, чи приносите цим жертву Богові — чи тільки собі приносите спокій?

Зрікшися світу, вступають в обитель і починають у ній втомливе життя в пості, молитвах і терпеливому послуху з відреченням від своєї волі.

Це практика монашого життя і проба мистецтва в нім перебувати. Вступаючи в обитель, зрікаються світу. В обителі треба зрікатися себе, зрікатися свого життя всіляким при­гнічуванням плоті, зрікатися своїх бажань, віддаючи себе терпеливому послушництву, відрікатися від усіх своїх думок, обмежуючи погляд свого ума єдиним Богом і відкидаючи від ума все, в молитовному заглибленні в Бога. Вам відомо, що так є і що цим обіймається все життя, яке протікає в монастирських стінах. Кожна з вас і провадить його так у міру сил і старанности: у міру сил і старанности постує, у міру сил і старанности молиться в храмі й удома, у міру сил і старанности дотримується послуху і пильнує, щоб не покинути монастир. Нехай Господь благословить ваші труди! Трудіться! — але не думайте, що, зробивши щось раз чи кілька разів, ви повністю звільнені від цього. Треба робити безнастанно, йти щораз вище, не зупиняючись, допоки досягнете міри досконалости, що призначена для кожної частини монашого життя. Як це зробити і що для цього потрібно, не ходіть далеко за вказівками. Придивіться до трудів чоловіка Божого і побачите всі, до якого ступеня треба вам доводити свої подвиги. Погляньте, до якого мізеру зведено в нього задоволення потреб тіла, які в нього молитви і яке відречення від своєї волі — й примусьте себе уподібнитися йому. Слуга, що за ним ходив, свідчив про ньо­го перед царем і священним собором, що він мало що їв, мало спав, ніколи не виходив і день та ніч молився. А що витерпів він від слуг, того й переказати не можна. Не вва­жайте, що все це не можна пристосувати до вас, пам'ятаючи, що не в формі сила, і не звільняйте себе від сумлінної відповіді: чи кожна з вас у монашому житті поклала бодай початки рис життя чоловіка Божого?

Для тих, що живуть в обителі, зовнішня огорожа й за­хист — сама обитель з огорожею, а внутрішнє пристановище, покров і спокій — храм Божий. Що в чоловіка Божого?! Його огорожа й обитель — рішуче самозречення, а храм — небо, яке він споглядав безнастанно, де, мисленно стоячи перед Богом, він у хорі святих і ангелів співав похвальні пісні Богові. Тільки за такого наставления стає зрозуміло, як можна було знести все те, що зніс він! Його серце перебувало в иншому світі. Зігріваючись подувами Божої любови, смакуючи наперед спільне життя з блаженними небожителями і немовби вже туди переселившись, мужньо зносив він усі скорботи й труди свого життя — як на полі бою в очікуванні чести й нагороди всі надихаються до швидшого вирішення справи, не відчуваючи виснаження сил і втоми. Наслідуючи чоловіка Божого, і нам, сестри, треба так прямувати, й осягнемо, відмовившись від усіх земних надій і живлячись лише надіями небесними. Бо якщо ми через перебування в монастирі очікуємо досягнути чогось земного, то є окаяннішими більше за всіх людей.

Ось вам короткий нарис дзеркала монашого життя! Дивіться в нього, але не для того, аби, подивившись, забути, що бачили, а щоб у тому, що побачите, мати чи відраду натхнення на краще, чи спонуку до очищення і виправлення того, що є погане. Нехай всіляко урозумить вас Господь на спасіння молитвами святого Олексія, чоловіка Божого. Амінь.

17 березня 1861 р. В Тамбовському жіночому монастирі.

8. Дав Бог храм: треба ним належно користуватися

Отож сьогодні завершилися ваші труди і турботи про облаштування благопотрібного вам ще одного храму. Дяка Господові за цей дар! Кажу — дар: бо хоча ви і немало по­трудилися, але що ви могли би зробити, якщо би не Господь! У несподіваній допомозі та й у всьому иншому чи ж не відчували ви Його найближчої руки-благодійниці? Тож, визнаючи дар, чим відплатимо Господові-Благодійнику? Від­платимо належним, за Його наміром, користуванням даром, а саме:

1.      Храм улаштовано не для того, щоб бути тільки зовнішнім — порожнім свідченням благочестя, а для того, щоб завжди бути сповненим тими, для кого він призначе­ний. А це зобов'язує вас неухильно бувати у цьому храмі на всіх богослужениях, передбачених уставом. Давши обіт слу­жити Господу у молитовних і подвижницьких трудах, ви, звичайно, навіть наміру не маєте потурати своїм лінощам. Але нехай не спокусять вас будь-які благовидні спонуки, що зазвичай трапляються у таких самих, як ви, трудівниць. Нехай не спокусить вас, по-перше, потяг — пропустити те чи те богослуження через потребу закінчити необхідну роботу. Пам'ятайте, що роботи не бувають благопоспішні, якщо на них немає Божого благословення, яке треба привернути з неба... Як і де? Молитвою в храмі. Коли попросиш благо­словення, то одна година замінить труд усього дня, тимча­сом як без благословення все нівечиться й плутається — і день минає надаремно. Думаю, ви вже самі щодо цього маєте немало досвіду. Не ставайте ж самі на себе наклепницями!

2.      Нехай не спокусить вас, по-друге, лукава думка: за­лишитися в келії, коли инші йдуть до храму, бажаючи більш ревно помолитися, усамітнившись. Хіба для усамітненої молитви немає иншого часу, окрім годин, призначених для спільного моління? От тоді і моліться одні. А на спільну службу, до якої зобов'язує устав, ходити треба завжди... Тут, у спільноті, молитва буває теплішою і ревнішою і завжди приносить більше плодів. ...Де двоє або троє зібрані в моє ім 'я, там я серед них (Мт. 18, 20), — каже Господь, там я серед... а де Господь, там усіляке духовне благо... Як шкода, що є такі, які самі себе позбавляють цього скарбу! Чи ж не трапляється так, що дехто, залишившись у келії, пропускає і загальну молитву, та й удома не встигає помолитися, і таким чином допускається двох зол — порядок порушує і себе кривдить... Тому чи не краще раз і назавжди прийняти правило: ніколи не потурати такому помислу?

Нехай не спокушує вас, по-третє, і та полегша, яка дозволяє прийти у храм не на початок богослужения, або вийти, не дочекавшись закінчення. Пам'ятайте, що кожне богослужения — це одне ціле і лише будучи цілісним прино­сить користь. Як їжа є смачна тільки тоді, коли присмачена всіма приправами, так і служба — лише тоді повністю за­довольняє духовний смак, коли її прослухати всю вповні. Отож, хто пропускає її початок, вистоює не до кінця, той і трудиться, і сам себе позбавляє плоду трудів, або однією рукою будує, а другою руйнує. Отож, збудувавши, прикрасив­ши й освятивши цей храм, ходіть до нього неухильно, від-кидаючи всілякі порожні спонуки, — і це перше.

3. І в храм треба ходити не абияк, а належно. Бо можна завжди ходити до церкви, і все ж не на похвалу, а собі на осудження — ходити і жодної духовної користи з цього не отримувати. Все, що сюди стосується, можна сумістити у таких ось правилах: з першим ударом дзвона треба все прокинути і готувати свою душу до церковної молитви, показуючи: «Богородице Діво, радуйся...» чи «Царю небесний», «Отче наш» або якусь иншу молитву. Підходячи до храму, треба біля його порогу полишити всі турботи і клопотання про справи, чого б вони не стосувалися, аби не з бентежною думкою ввійти всередину. Вступаючи у церкву, треба, як в одежу, зодягнутися в благоговіння, пам'ятаючи, до Кого приходимо і до Кого маємо намір звертатися в мо­литві. У храмі, ставши на своє місце, краще завжди одне й те саме, треба зосередити думки воєдино і стати умом перед всюдисущим Господом, приносячи Йому благоговій­не поклоніння тілом і духом, у серці сокрушеному і сми­ренному припаданні. Опісля треба зі зосередженою думкою слідкувати за всім, що відбувається — що співають і читають у церкві, — і це до самого закінчення служби. Ось і все! Так чинячи, не будемо у храмі нудьгувати — озиратися туди й сюди і заводити розмови, й не хотітимемо, щоби служба швидше закінчилася. Бо тоді, переходячи від одного молитовного почуття до иншого і від одної благоговійної думки до дру­гої, ми будемо схожі, на тих, які в ароматному саду перехо­дять від однієї групи квітів до иншої. Завдяки цьому духовна теплота — плід уважної молитви — сповнить наше серце неви­мовною солодкістю, яка не дозволить завважити тілесного труду в стоянні й учинить будь-яку службу короткою. На­впаки, неуважний до того, що діється у церкві, мріє про порожні речі й учинки. Але і цим учинкам не допомагає, і час для молитви марнує — сам себе розшарпує і позбавляє плоду молитви, готового, який, так би мовити, сам дається в його руки. Нехай збавить вас Господь від цього гріха!

3. Таким чином, належно користуючись храмовими богослужениями, ми поволі досягатимемо і того головного, заради чого дано нам ці видимі храми, а саме: безнастанної, яка умно звершується у серці молитви Богові, що чинить наше серце "Його нерукотворним храмом. Заповідь цієї мо­литви дали нам святі апостоли; про неї турбувалися й усі святі подвижники. І нам буде соромно, якщо, облаштувавши цей матеріяльний храм, не потурбуємося про облаштування нематеріяльного храму, для якого, власне, й існує руко­творний. Яка користь із знаряддя, якщо не вміти ним пра­цювати за його призначенням?.. Хто неухильно буває на всіх службах і вислуховує їх як належить, тому легко до­сягнути цього неоціненного духовного блага... Такому по­трібно докласти ще небагато до цього труду неухильного відвідування храму, а саме: докласти турботу про те, щоб мати незгасною теплоту серця, розпалену в храмі, через оберігання уваги, якою тут отінилася душа. А для цього — полюбити усамітнене перебування в келії (за винятком необхідних робіт), часте поклоніння Господові перед іко­нами, перечитування слова Божого, писань Отців, а голов­не — здобути навичку безнастанно творити коротку, але сильну молитву. Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, по­милуй мене... Коли так трудитимемося, душу щоразу більше освячуватиме благодатна Божа присутність, яка й ум підне­се до Бога, і серце сповнить солодкими зітханнями, а це і є безнастанна молитва.

Цього Божого дару, як нагороди за ваш труд, найбільш за все вам бажаю. Створивши й оздобивши цей храм, стань­те ж і ви духом Божим житлом — духовним храмом, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа (1 Пет. 2, 4-5). Амінь.

17 серпня 1895 р. В Темниківському жіночому монастирі, Тамбовської губ.

9. Про спонуку до молитви й до того, щоб їй навчатися

Дяка Господові, що благоволив облаштування у вашій обителі цього храму, який так вам потрібен. Бачачи це, не можна не тішитися й тому, що це означає процвітання вашої обителі, і тому, що обитель, отже, хоче процвітати саме у тій площині, яка є основою способу життя, прийнятого вами. Ви — молільниці. Храм є дім молитви. Турбуючись його об­лаштуванням, ви виявили, що маєте потребу молитви, і ви тамуєте її спрагу. Що ж вам робити тепер? Залишається до справи побудови храму додати діло, для якого він призна­чений, тобто збуджувати в собі щораз більше бажання мо­литися — і молитися на ділі.

Отож збудіть у собі молитву.

Коли, полишаючи все, ви вступали в цю обитель, що тоді було у вас в умі й у серці? Одне було — молитися й молитися. Отож бажання молитися вже вам не чуже. То бережіть це бажання незгасним, та й не лише бережіть, але ще й ще роз­палюйте цей вогонь. Це діло просте. Як, підкладаючи дрова, підтримуєте ви звичайний вогонь, так прихитряйтеся під­тримувати й молитовний вогонь у серці, одну за одною вкладаючи у нього різні духовні думки, які будуть духовним паливом. Більше ж за все бережіться духовної ситости. Хто ситий, той не дбає про харч, той не буде молитися. Що во­да для вогню, те ситість для молитви. А поза тим духовна ситість — омана, бо як можемо бути ситими, коли на нас на­лягають духовні потреби? І починання нам потрібне, і зміц­нення, й потіха, і це щохвилини і з зовнішнього, і з внут­рішнього боку. Як не може не відчувати цих потреб той, хто хоче пильнувати себе як слід, так навіть хвилини не можна перебути, не голосячи за тим, щоб їх вдовольнили. Це голосіння і є молитва.

Тільки оніміла душа не молиться. Тож підтримайте в собі почуття убозтва — і завжди відчуватимете спонуку до молитви. А для того не дивіться на те, що у вас є, а на те, чого ще немає. Не може бути, щоб ви не мали нічого. Але нехай навіть ви мали би мудрість Соломона, віру Аврама, терпіння Йова, жар духу Давида — навіть цього всього мало порівняно з тим, чого ще треба досягнути. Усвідомлюючи це, і ці великі праведники казали про себе: я порох і попіл, хробак, а не чоловік, ганьба і приниження людей. Тож налаштуйтеся, щоб на землі навіть не можна було придумати такої нікчеми, з якою можна було би себе порівняти. Коли цього досягнете, матимете відчуття вбозтва і біди, а тоді буде і потреба молитися. Але лиш би ця потреба була в душі постійно, а далі вона сама навчить вас, як молитися на ділі. Вбозтво вчить усьому. Вбозтво молитви навчить молитися. Звідки лишень візьметься мудрість і кмітливість! І наодинці, і під час спільного послуху, і в келії, і в дорозі, і в храмі, й за столом, та й за рукоділлям — усюди душа ухитрятиметься не відставати від молитви й молитовного звернення до Бога. Самою практикою молитви здобувається і мистецтво молитви, і досвід у ній.

Все це ви, напевно, знаєте. Лише не думайте, що діло мо­литви якесь мудроване й заплутане. Дитина хоче їсти, при­ходить до мами й каже: дай мені хліба. До чого тут якась мудрованість? Те саме й у молитві до Бога. Непокоять гріхи? Прийди і скажи: я згрішив. Господи, помилуй! Журба долає, прийди і скажи: утіш, Господи. Моральні сили слабнуть, прийди і скажи: поможи, Господи. Так і у всьому. Відчуваєш якусь потребу — прийди й повідай її Господові у простоті серця. Приклич і Богородицю у співмолільниці, свого Ангела-хоронителя і всіх святих і разом з ними під їх покровом припадай до всемилостивого Спаса.

От і все! А всі мудрування і примудряння в молитвослов'ї треба відкласти.

Найкраще керівництво в ділах молитви є молитовне правило, до якого зобов'язує устав. Його поставили святі богоносні Отці, такі, молитва яких перевертала гори. Їх на­слідуйте і живіть за їх правилом. Як велено в уставі молитися в келії, так і моліться. Як велено звершувати молитву в церкві, так і звершуйте. Як вказано здобувати навичку безнастанної молитви, так і здобувайте. Ставши на молитву, зосередь свої думки і, читаючи чи слухаючи молитву, з кожним словом по­єднуй думку і почуття — й усе тут. До цього треба тільки до­лучити труд керувати своїми думками, які неохоче стоять на одному, і ще всіляко потурбуватися, щоби молитовний труд не припинявся із закінченням молитовного правила, а займав нас і увесь инший час. Хто це має, той — справжній молільник. І що більше хто встановлюється в такому молит­вослов'ї, тим більше заглиблюється у молитву. А що більше заглиблюється в молитву, тим більше позбувається видимого, довколишнього, а далі і самих слів молитви і наближається до того, щоб у молитві промовляти до Бога не чужим сло­вом, а своїм, і навіть не словом, а думкою і почуттям серця. Ось і вся молитовна ліствиця — проста, не заплутана, не мудрована!

Але й те знайте, що як всіляке діло потребує свого труду, так і в молитві треба потрудитися, і навіть перетрудитися і тілом, а більше — духом. Тілу — стояння, поклони, молит­вослов'я, духу — увага, почуття, зречення від усього і устрем­ління до Бога, спільний труд! І треба себе змусити на той і на той. Землероб упріває над підживленням поля і сіянням, і за Божою поміччю отримує добрий урожай... Потрудіться в молитві — і отримаєте те, що просите, та й досягнете до­сконалости в молитві. А без труду не отримаєте нічого. Труть дерево об дерево — й отримують вогонь. Потрудіться в сто­янні, невсипущій усенічній молитві, поклонах — і отрима­єте вогонь молитви. Змушувати себе треба на всіляке добро, а найбільше — на молитву. Господь, бачачи наш труд і ста­ранність, що бажаємо досягнути досконалости в молитві, пошле нам свою благодать і отінить молитовною хмарою наш дух, у який вступаючи наша душа, як Мойсей на Синаї, лицем до лиця розумно бесідуватиме з Господом.

Нехай милостивий Господь подасть вам цей дар, і щоб явилися ви досконалими в молитві, як були в ній доскона­лі великі молільники, засновники всього молитовного чи­ну. Господь допоміг вам звести храм. Потурбуйтеся тепер ви в собі самих представити Йому «духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пт. 2, 5) ; щоб і до вас не стосувався докір: навіщо мені ваші численні жертви? Дерево, з якого збудовано храм, — не ви. Дайте Господові ваші серця і з них збудуйте Йому храм, у якому ласкаво спочиватиме Його Дух, приносячи вам благословення — і внутрішнє, і зовнішнє.

Амінь.

4 серпня 1861 р. В Кадомській жіночій обителі, Тамб. Губ.

10. Влаштування внутрішнього храму Богові

Ось збудовано й освячено ще один храм живому Богові! Ось ще одне місце перебування Його слави, місце спокою для скорботних душ, місце для поживи душ, що спраглі слова Божого і святих таїнств, місце якнайближчого спілкування з невидимим світом ангелів і святих — дяка Господові, що увінчав успіхом це благе починання! Нехай благословить Він і тих, що поклали йому початок: трудилися, щоб довести його до кінця, допомагали, співдіяли, і всіх, що якось доклалися до цього діла.

Цей храм призначено для вас, сестри, що полишили світ і заручилися з Господом. Ви віддалилися, утікаючи, й осели­лися в пустелі, аби безперешкодно приближатися до вашо­го любого Господа і оком, яке не бентежить порох світської марноти, зріти перед собою красу Його лиця. Ось і Господь являє вам знамення свого до вас прихильного приближения, простягає до вас свої руки, аби вас прийняти, призначає міс­це, де Він готовий прислухатися до бажань вашого серця, що до Нього розкрите. Думаю, що не можна знайти сильнішої для вас спонуки до того, щоб де-небудь прихиститися в цьо­му домі Божому, якщо не безнастанно, то принаймні щоразу, коли кликатиме вас сюди устав св. Церкви.

Не сумніваюся, що це було і буде так. Але не можу не нагадати вам, що для вас мало ставати перед Господом у храмі, що сущий поза вами. Вам треба влаштувати Господу храм у собі самих, аби завжди мати його у собі і зі собою. Бо якщо до всіх, то тим більше до вас стосується слово апостола: Хіба не знаєте, що ви —храм Божий?.. Отож якщо до всіх, то тим більше до вас має стосуватися заповідь: Віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа (1 Пет. 2, 5).

Про це вам нині помислити пристало тим більше, що облаштований і освячений сьогодні храм є прямий образ то­го невидимого храму, що його треба влаштувати для Нього у вашому серці. Тож додайте до вже докладеного труду в облаштуванні цього видимого храму й инший труд, який може не мати кінця, — труд приготування свого серця до постійного духовного храму Господові.

Не думайте, що це так мудровано і високо, що аж понад ваші сили. Ви вже зростаєте в цей храм. Треба тільки без­перервно продовжувати почате з первісною ревністю. Щоб бачити, зрештою, що саме треба робити, я коротко зображу вам всю будівлю храму Господа в серці.

Для видимого храму вибирають і очищують місце. Треба в середині нас розчистити місце серця для будівлі духовно­го храму. Це розчищення здійснюється покаянням, тобто щи­рим усвідомленням своїх гріхів і звинуваченням у них себе, щоб завжди стояти перед Господом без відповіді і чекати для себе спасіння лише від Його милости. Господь не любить тих, що стають перед ним праведниками, а прихильний є тільки до тих, хто голосом митаря голосить до Нього: Боже, милостивий будь нам, грішним. На розчищеному місці кладуть фундамент і заглиблюють його. Фундамент духовного храму у серці становить віра і рішучість жити за вірою. Тільки віра, поєднуючись із рішучістю, чинить внутрішню споруду непорушною і навіть недоступною ні для сумнівів і вагань, ані для незручностей, протиборств і скорбот. Той, хто нава­жився жити за вірою, вже не лякається ні скорбот, ані самої смерти: ось чому такого вважають нездоланним чи таким, що стоїть на непохитному фундаменті.

Заклавши фундамент, зводять споруду, кладучи камінь на камені, зміцнюючи їх певними речовинами і все спря­мовуючи за пропонованим планом і мірилом. Усе це з відпо­відними умовами є чи має бути й у внутрішній храмині. Тут каміння суть різні чесноти, до яких де і коли трапляється нагода: лагідність, стриманість, терпіння, послух, милість, трудолюбність тощо, які одна до другої долучаючись, тво­рять зростання тіла внутрішнього храму; цементом, що зміцнює, є, з одного боку, притоки через святі таїнства благо­даті, без якої все наше залишається сухим, непоєднуваним, нетривким, а з иншого боку — любов, без якої жодні подвиги й труди не мають ціни, чи, як говорив апостол, — все ніщо. План і мірило — розсудливість, яка визначає міру, вагу й кількість трудів, заходів і подвигів, без неї можуть спотвори­ти усю будівлю, отже, зробити мізерними і непотрібними всі раніше довершені труди. Навичку до цієї розважливос­ти, ґрунтовної і тверезої, набувають слухняним життям під проводом пастирів, духовних отців, старців і стариць, які на перший раз, а иноді й на все життя мають становити єдиних провідників у творенні серця для Господа.

Проникнутий любов'ю благий труд під дією Божих таїнств, під проводом пастирів і своєї розважливосте під­носить будівлю вгору. Потім його покрівлею стане глибоке смирення, яке врятує будівлю від вологосте марнославства і підлабузництва, від сухости, зарозумілосте і гордині, від могутніх ударів норовливости й непокірносте. Після цього залишиться очолити будівлю і поставити на ній хрест. Те й те відбудеться однією дією віддання себе Божій волі, яка точно є головою чеснот самозречення і хрестом, на якому остаточно розпинається наша самість.

Ось і храм! Чи хочете знати, що є його зовнішньою огорожею? Несхитна вірність усім уставам і приписам святої Божої Церкви, а у вас понад те — і вашому монастирському уставу. За цією огорожею безпечно ховаються від усіх бур і тривог, що їх здіймає дух часу, світська марнотна мудрість і пристрасті. Допоки є ця вірність — будівля в безпеці. А де її немає, там вона поволі руйнується, поки від усього не залишиться каменя на камені.

Але ми все ще поза цим внутрішнім храмом. Треба увійти в нього всередину — приоздобити його, освятити, обкадити, щоб там гідно звершувати своє святительство — приносити жертви, приємні Богові. Бо Господь хоче не лише перебувати у нас, але й співперебувати з нами у нас. Постає запитання: як же ввійти всередину себе? — Уважністю, духовною тве­резістю, зосередженістю. Коли думки розсіяні, всі вони ви­тають над зовнішніми предметами; але вірою зречення від цих останніх вони зосереджуються всередині, і що більше зосереджуються, то більше зрікаються зовнішнього. Цією взаємодією врешті дозріває внутрішня духовна тверезість, у якій око ума постійно дивиться всередину серця й фор­мується глибока, непорушна увага до сущого там і до всього, що там з'являється.

Чим оздобити внутрішню храмину серця? Благими дум­ками, що складаються з глибоких переконань у правдах віри з відповідними до них почуттями й налаштуваннями, тобто роздумами про Триіпостасного Бога, Його безмежну досконалість, творіння, промисел, про тайну відкуплення і про всю ікономію спасіння — про майбутнє відновлення всього й инш. Такі думки не можуть не сповнювати серце чи страхом, чи скрухою, або упованням, чи мужньою готов­ністю на все те й инше, що все сукупно становить красу сердечної храмини.

Освітлення цьому храму дає незрушне безнастанне спо­глядання всюдисущого Бога, без Якого немає змоги ні зосе­редитися, ані якимись благими почуттями сповнитися, хоча й воно само взаємно підтримується цим останнім і зріє ра­зом із ним. Це світло Боговидження, освічуючи і зігріваючи серце, збуджує в нім безнастанні чи взивання до Бога, а чи зітхання з глибини душі, представляючи йому [серцю] різні минущі і безнастанні потреби духу або виявляючи порухи любови до Нього — найсолодшого, що все є тиміямом сер­дечної молитви, яка зріє, як ранок, чи як пахуче кадило, що здіймається до Бога.

В обкадженому таким чином храмі серця звершувати­меться і духовна жертва, приємна Богові, що полягає у при­несенні Йому свідомости, власної діяльности і свободи і ви­ражається у любовному припаданні до Нього, в серці, сокру­шеному і смиренному. Цієї жертви чекає від нас Господь, нею насолоджується і заради неї готовий зіслати з висоти всяке добре даяння і всякий звершений дар. Цим завершується облаштування внутрішнього храму Богові і внутрішнього священнодійства в нім.

От і все! Чи важке це діло, чи легке, але необхідне? Не можна нам зупинятися на одному зовнішньому діланні, хоча без нього не може відбутися і встановитися ніщо внутрішнє. Зробив зовнішнє — потурбуйся про внутрішнє. Можна не сумніватися, що і воно є, і, може, заради нього є і це, зовнішнє. Але можна остерігатися, щоб це видиме не затьмарило і не заслонило як очевидне того, невидимого, що майже невловиме. Тому будьте пильні і не допускайте, щоб ворог згубив плоди ваших трудів, залишивши вас на пів дороги.

Сину, дай мені своє серце, — каже Господь. І віддаймо його. Пригадайте притчу про десятьох дів... Чого бракувало немудрим? Внутрішнього ділання. Зовні вони були в поряд­ку — зберегли незайманість, не порушували постів, ходили в храм Божий та й усе инше, що устав приписує, виконува­ли, а щоб думки й прочуття впорядкувати — про це не подбали. І було їхнє серце замість храму Богові — хаща, що поросла всілякими дикими рослинами, сповнена різними плазунами й комахами, чи закинена будівля — житло пугачів і лиликів.

Отож пильнуйте, щоб не успадкувати вам долі немудрих дів. Те, що ви почали, — добре й многоцінне, але якщо ще і звершите ви його належно. Бо инакше щоб не послужив вам сам початок на осудження, що почали й до кінця не довели. Та й помоліться Господу і Пречистій Його Матері, нашій Владичиці, що їй посвячений цей храм, нехай Вони благоволінням своєї благости являть вас у всьому доскона­лими — і нехай ваш дух, душа і тіло збережуться досконалими на прихід Господа, нехай дарує вам Бог силою утвердитися Його духом у внутрішньому чоловікові, вселитися у Христові вірою серця вашого. Амінь.

8 липня 1895 р. У Сухотинському жіночому монастирі, Тамб. Губ.

11. Крила молитви

Всемилосердний Господь особливим чином благово­лить бути присутніми у храмах, освячених молитовним призиванням Його благодаті. Тому такі храми слушно на­зиваються скинією Бога й чоловіка — місцем особливої оселі Бога поміж людьми, як Він сам запевняє: Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом (2 Кор. 6, 16). У древнього Ізраїля це свідоцтво було видимим для всіх. Хмара отінювала скинію, і з хмари лунало слово. Потім під час мандрів пустелею хмаровий стовп, стаючи над скинією, був провідником Ізраїля у його дорозі до обітованої землі Ханаанської. Над християнським храмом ми не бачимо матеріяльної хмари, але, попри те, впевнені у реальності благодатного присутнього тут Божого отінення. Цей храм не здійматиметься і не рухатиметься, як скинія — храм ізраїльтян, що супроводжував їх у походах, проте він — правильний вказівник на дорозі тих, що прямують до Ханаану небесного.

Ця його остання властивість дає мені привід вказати вам на улаштування дороги ізраїльтян довкола скинії, щоб вивести звідтіля, — якими добрими налаштуваннями муси­мо ми оточити цей храм, щоб він був для вас керманичем у дорозі до небесного Ханаану.

Коли було освячено й облаштовано скинію, то від того часу Бог звелів Мойсееві так побудувати подорож, щоби три коліна йшли попереду, три — позаду, три — праворуч і три — ліворуч, а всередині рухалася скинія, яку мало нести коліно Левітів.

Це образ того, що й у нашій подорожі до небесної бать­ківщини під проводом Церкви три почуття і налаштування мають бути попереду, три — позаду, три — праворуч, а три — ліворуч і ще одне — серцевинне, що відповідає самій скинії. Коротко вкажу вам, які це почуття, — не тлумачачи алего­рично імен синів Ізраїля, а розміщуючи почуття за їх внут­рішнім значенням.

Три передні суть вищі духовні почуття. Це — віра, що Господь воістину є віднині тут своєю благодатною присут­ністю, що цей храм став Його домом, у який завжди звернено Його око і де завжди перебуває Його серце. Уповання, що Господь, який тут перебуває, уважно прислухається, як чадолюбний батько, до всіх прохань, що линуть до Нього, і готовий їх задовольнити. Любов до храму, через яку у ньому так солодко перебувати, як у домі рідного батька, через яку в нім мирно покоїться дух, як спокійно дитині на лоні матері. Це головні, джерельні, сокровенні налаштування, що спонукають инші й керують ними. Вони дозрівають у дусі і звернені, можна сказати, лицем до лиця до самого Бога, цього умного сходу.

На відповідному до них задньому плані мають стояти тілесні діяння щодо Божого дому як дому молитви — мо­литовні труди, які вершить тіло. Їх також три: труд не­лінивого відвідування храму — всіх служб на перший поклик, без відмовок, не шкодуючи себе і не малюючи перед со­бою уявні перепони, згідно із законом: щойно почуєш поклик, покинь усе і квапся до церкви. Труд терпеливого перебування у храмі, від початку служби до кінця, не ходячи по приміщенні, а завжди перебуваючи на своєму одному місці, не розслаблюючи членів, а дещо їх напружуючи, що надає невсипущости. Труд благоговійного стояння — тихого, з поклонами — з очами, зверненими вниз чи вгору, на ікони чи священнодійства, вуха ж мають бути налаштовані на те, що співають і читають, а язик має мовчати, очі ж не озиратися й не оглядатися навколо, а також не можна розмовляти. Всі такі налаштування виражають тілесний труд у молитві, який підтримує внутрішній молитовний дух.

Після цих налаштувань, вищих і нижчих — перших і других — перехресну лінію становлять душевні молитовні труди, або заняття, а саме: праворуч стануть три молитовних діла. Це — стояння умом у серці за присутносте Бога, яке супроводжується протвережуючим страхом, що приносить невсипущість і освіжає нашу внутрішню храмину, як свіже вранішнє повітря. Заглиблене вникання в силу і значення всього, що співають, читають і роблять, із серцем, розкритим до прийняття почуттів і налаштувань, що при цьому можуть зродитися, з готовністю виконати їх як підказані Богом. Мирне налаштування доброзичливого духу до всіх людей, і до ворогів без винятку, за заповіддю Господа: Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, то зостав там, перед жертовником, твій дар (Мт. 5, 23-24) і піди помирися.

Ліворуч стануть три негативних діла, а саме: неокрадан­ня думок, або заборона уму блукати по різних місцях і пред­метах, коли стоїмо в храмі, і повсякчасне повертання ума назад, коли він самовільно починає мріяти. Не обтяження серця житейськими турботами, що нещадно гонять того, хто їм віддається, щоразу далі, і не полишають йому вільного ча­су, аби зайнятися небом. Неприв'язаність ні до чого земного, або свобода від усіх пристрастей, що тягнуть додолу і не дають утвердитися вгорі.

Ось молитовний хрест, що духовно звершується у нашій природі, під тінню якого всередині твориться сама молитва. І як молитвослов'я з поклонами, і як мирне спрямування почуттів до Бога, і як сокровенне стояння духом перед Богом.

Хто так налаштується щодо храму, той у самому цьому налаштуванні віднайде справжній провід і спосіб, як до­сягнути небесної батьківщини. Такий, можна сказати, вже підноситься до неба. Бо чи завважуєте, як усі ці почуття і діла, відповідно розташовані, являють птаха в польоті? Його головою є віра, уповання і любов, правим крилом — стояння у Божій присутності, серце, відкрите для прийняття Божих повелінь, і мир з усіма. Ліве крило — нерозсіяний ум, свобода від турботливосте і прив'язань. Його задньою частиною є труд ходіння у храм, стояння в нім і ділання молитви. А її тіло — це сама молитва. Птаха, вдихаючи й видихаючи повітря, махаючи крилами, рухаючи головою та иншими членами, успішно летить, і навіть не инакше летить, а тільки так. Так і молитовне піднесення до Бога у храмах не инакше можливе, а тільки тоді, коли маємо всі налаштування, які щойно перелічували. Якщо не матиме­мо якогось одного, діло молитви спотвориться або припи­ниться, як припиняється політ птахи, коли вона не має крила чи чогось иншого. Це досвідчує кожен, і досвідчить на собі, якщо захоче. Кожен, хто хоче молитися, неодмінно зустрінеться з усіма цими налаштуваннями, і кожен, що мо­литься, вже їх має. Навпаки — в кого їх немає, той ще на­лежно не починав молитися. А без молитви немає життя, немає піднесення до царства. Людина схилена додолу й гине. Отож піднесіться і вшануйте Божі доми, що розсіяні повсюди, щоб окрилювати у нас молитовний дух, і від землі підносячи до неба, ще тут дарувати нам передсмак вічних благ. Хто цурається храмів — собі ворог. Але і той не є надто доброзичливий, хто ходить у них не належно, а абияк. Чому це дехто десятки років ходить до храму і ніяк не вміє молитися, навіть не розуміє, що таке молитва? Бо не виконує всього внутрішнього налаштування, що необхідне для молитовно­го перебування у храмі. Тож пощадіть себе: для вас, сестри, те, що я говорив, не є нове. Майже безнастанно перебуваючи у храмі, ви, звичайно, підноситеся до неба, як птахи, легкими, повними польотами... І все ж потрудіться перевірити за цим ось взірцем своє молитовне налаштування, і якщо завважите, що бракує якоїсь пір'їни у молитовних крилах, подбайте її здобути, бо перевага нашої молитовної птахи в тім, що по­всякчас можна народжувати і відтворювати все, чого деколи, буває, бракує в її облаштуванні. Амінь.

З червня 1860 р. В Сезонівській жіночій обителі. Тамб. Губ.

12. Шукання того, що вгорі, — перше діло монашества

Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш,

радість сотворивши ученикам.

(тропар Вознесения)

У Євангелії написано, що апостоли, провівши Господа, що вознісся на небо, повернулися до Єрусалиму з великою радістю. Очевидно, вони умом і серцем відчули всю велич благ, що пролилися на людський рід через Господнє воз­несення, що коли, судячи по-людському, варто було жури­тися, вони тішилися. І не лише самі тішилися, а й цю радість і підставу до неї потім передали святій Церкві, яка щорічно й скликає нас на це торжество.

Ось ми і святкуємо. Але святій Церкві не вгодно, щоб за світлістю торжества ми забували про те, що змушує тор­жествувати, і зовнішньою святочністю заслонювали велич Того, Хто вознісся, і благотворність вознесения. Ні, вона хо­че, щоб ми поновили в своїй думці, що нам принесло Гос­поднє вознесення, і в нашім сумлінні — усвідомлення того, яким з огляду на це нам треба бути і чи такими ми є.

Тож прийдіть, підіймімося мисленно на Єлеон, вдивімо­ся нашими мисленними очима на Господа, що возноситься, і повчатимемося в цім спогляданні. Прийдіть, підіймімося всі, а найбільше ви, сестри, що закликали нас посвяткувати разом з вами у вашій обителі. Найбільше ви, кажу, бо у возне­сенні зображене властиве вам життя чи заздалегідь написаний досконалий образ вашого чину з його внутрішнього боку.

Дивіться. Ось возноситься Господь! Божеством Він невід­лучно перебував із Отцем. Це наша природа возноситься в Нім і з Ним співсидить одесную Бога, у царській славі і величі. Ті, що увірували у Господа, стають із Ним одним: у Христа хрестяться й у Христа зодягаються — для того, аби опісля не позбавлено було їх тої самої чести, що її спо­доблена наша природа у Христі Ісусі. Таким високим є на­ше почитания! Таким великим є наше призначення! У нас закладено зерно подоби Христа в досконалостях — тут, у славі — там. Прислухайтеся до цього і не допустіть со­ромити ваше високе звання негідними вчинками. Ви ж, сестри, і прийняли на себе образ ангельський для того, щоб, як ангели на небі оточують престол Господа, вам на землі невідлучно перебувати перед Ним, творячи уявний хор тих, що співають Вознесеному і славлять Його.

Ось вам на це і заповідь апостола: Шукайте того, горіш­нього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне (Кол. З, 1-2). Дехто зайнятий здо­буванням їжі, одежі, житла, налагодженням приязних сто­сунків, достатку, чести, влади. Полишіть це все, каже апос­тол. Шукайте того, що є там, де Христос сидить одесную Бога. Ви запитаєте: то що ж це треба робити? Відповім вам: здобудьте те, що заповідав Господь, говорячи про блажен­ства, і знайдете те, що шукаєте. Блаженні вбогі духом, — каже Він, — бо їх є Царство Небесне. Царство Небесне там, де Цар Христос. Отож вбогі духом уже мають оте горішнє, де Хрис­тос сидить одесную Бога. Тож з цього почніть: поклопочіть­ся, щоб зубожів ваш дух, — і йдіть далі, шукаючи плачу і сліз скрухи, лагідности і правди, милости й миру, чистоти серця та всебічного терпіння. Бо всім цим чеснотам належить Царство, всі вони суть наперсниці Христові, і всім, хто ними приоздоблюється, прокладають шлях туди, де Христос си­дить одесную Бога. Їх і шукайте, набуваючи чесноти одну за одною. Цей труд вашого шукання буде схожий на те, як хтось готується стати перед царем і зодягається то в ту, то в цю одежу, оглядаючи й очищаючи кожну, допоки не одягнеться і як слід не приготується. Не инший сенс має, сестри, і ваш одяг. Від голови до ніг все у вас прикрите своєю особливою одежею, і кожна одежина вказує на певні чесноти в чині тих, що чернечать. Тож поревнуйте і в серці бути тим, що являє ваша одіж, і будете там, де Христос сидить одесную Бога.

Звичайно, скажете: важко — хто на це здатний? Життя взагалі є надто важке, а ще важче, якщо хтось прагне чес­ноти, а ще більше важко, якщо хтось береться чернечити як належить. Відчуження від усього, всілякі нестатки, нехай на­віть добровільні, душевні і тілесні подвиги, боротьба з при­страстями і похотями, підступи ворога, неприємності від людей — та й хто може все перелічити? Але почуєте слова з вуст Господа, що вознісся і сів одесную Отця: Де я, там і слуга мій буде (Йо. 12, 26), — і надихніться. — Страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з'яви­тися (Рим. 8, 18). Чи довго доведеться терпіти? — Як оком змигнути, а блаженство — вічне. І чи багато терпіти? — А там те, чого око не бачило, вухо не чуло і що на серце чоловікові не приходило. Тож будьте мужніми, і нехай кріпиться ваше серце. Добродушно несіть взяте на себе ярмо. Коли ж почнете знемагати, погляньте на Господа, що сидить одесную Отця, і повторіть у серці Його обіцянку. Як неоманний є Бог, так правдою є те, що преславні обіцяні нам блага суть наші, якщо лишень ми самі не відхилимо можливости дозволити нам заволодіти ними. Декого можуть бентежити не так зовнішні нестатки і скорботи, як душевні немочі й падіння, що зневажатимуть Господа і поневолюватимуть сумління. Але втіштеся! — Якже згрішить хтось, ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, праведного (1 Йо. 2, 1) ...що по правиці Божій, — Він заступається за нас (Рим. 8, 34). Одначе не забувайте, що не у цім однім наше виправдання. Господь клопочеться про всіх, але сила Його клопотання сходить лише на тих, які зі скрушеним серцем самі надокучають Йо­му сльозами і зітханнями. Серцем скрушеним і смиренним Бог не погордить. Як немає чоловіка без гріха, так немає ні­кого, до кого не стосувалось би спонукання до плачу і скру­хи. А в нас із вами, сестри, і одіж плачевна. Тож плакатимемо і вранці, й увечері, вдень і вночі, бо в цьому весь инок. Ми­ряни плачуть, коли когось хоронять, а инок, який поховав себе для світу, плаче, бачачи, що ще залишаються в нім якісь ознаки життя для світу. А цьому коли настане кінець? Тож плачте безнастанно.

Тепер коротко повторю, чого навчає вас Господнє воз­несення у вашому чернеченні. Ви призначили себе на плач над гріхами. І плачте, щоб привернути силу клопотання То­го, Хто, вознісшись на небо, є одесную Бога і клопочеться про нас. Почавши з плачу і покаяння, ви увійшли в подвиги з різноманітними нестатками, вільними й невільними. Не відхиляйтеся від того, що почали. До того запрошує вас із висоти престолу Господь, що вознісся, Якому ви віддалися в рабство, і каже: Служіть. За ваші труди в мене приготоване для вас місце. Коли ж і ви будете готові, візьму вас до себе. Трудячись у поті чола, напружуючи душевні і тілесні сили, ви все ж не земного шукаєте, а ревно прагнете відобразити в собі духовну досконалість, що її змалював Господь у своєму слові про блаженства. І ревнуйте — це для вас головне діло. Це те, що мав на увазі апостол, кажучи: Шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога.

Чи так воно все є у нас із вами, сестри? Даруй, Господи, щоб усе було так! Бо тільки так прямуючи, ми піднімемося на духовний Єлеон, аби з нього було взято нас на небо, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус (Євр. 6, 20). Амінь.

1 червня 1861 р. У Тамбовському жіночому монастирі.

13. Жінки-мироносиці — взірець шукання Господа

У жінках-мироносицях я бачу ваш образ, сестри, образ властивого вам налаштування серця! Бо що є прикметною рисою святих жінок-мироносиць? Їх постійне терпеливе пря­мування за Господом і наче Його шукання. Вони служать Йому від своїх маєтностей, супроводжують Його в Єрусалим, на хресній дорозі йдуть слідом за Ним, Який несе хрест, оточують Його, розіп'ятого на Голготі, дивляться, де Його поклали, знявши з хреста. По закінчені ж суботи рано-вранці вони знову квапляться до гробу на світанку і тут, втішені появою Воскреслого, біжать сповістити про Нього апосто­лам. Так ревно припадали вони до Господа і так ненаситно бажали Його бачити й при Нім перебувати. Ось і ви, поли­шивши все, пішли слідом за Господом. Благословенний ваш шлях! Ідіть і завжди шукайте Його лиця.

Та і як не йти, як не шукати!? Вродливий Він добротою більше за всіх синів людських, вродливий не лише божест­венною красою, але й красою людської природи — струнким поєднанням усіх досконалостей, що властиві людині. Того, хто споглядає цю красу, вабить до Господа, і Він взаємно сповнює нею всіх, що Його люблять.

Які Його очі? Світліші за сонце, проникливіші, ніж ра­нок. Поглянув Він на грішницю — і вчинив її доброчесною, поглянув на митаря — і вчинив його апостолом, глянув на Петра — й змусив ріки сліз струмувати з його очей. Приваб­люючи до себе очима, Він і душам, що припали до Нього, передає силу зору, якою вони проникають у небо і чітко бачать усе видиме і невидиме.

Яка Його мова? Заговорив — і рибалки полишили свої сіті; дав поучения — і заслухались Ним ті, які прийшли Його схопити. Промовляв слово — і влягалися хвилі, виходили біси, зцілялися хворі, воскресали померлі. Приваблюючи до себе таким словом, Він тим, що припадають до Нього, дарує слово, до якого Бог прихиляє своє вухо, до якого дослухаються ангели, яким насолоджуються люди.

Господь багатий, і Він збагачує. Він сильний і дає силу непереможну. Премудрий — і дає мудрість. Святий — і освя­чує. І всяке добре даяння і всякий звершений дар сходить від Нього тим, хто пускається слідом за Ним.

Тож шукайте такого Господа! Пошукайте у всьому гід­ному Бога чині молитов і священнодійств Церкви, де Його заховано, неначе в гущавині пахучих рослин. І побачите Його, як Марія Магдалина, що узріла Його в саду, чи як наречена з Пісні пісень, що побачила вродливий образ свого нареченого серед лілей, коли «день дише холодочком і тіні утікають» (2, 17).

Шукайте Його у святих таїнствах, а найбільше в таїнстві Тіла і Крови. І впізнаєте Його, як упізнали учні в Емаусі при ламанні хліба і як пізнала наречена в Пісні пісень, що «розмова Його — самі солодощі, увесь Він — розкіш» (5, 16).

Шукайте Його в догмах віри, безсумнівним переконанням у їх істині, в заповідях — ревністю у їх виконанні, в усіх життєвих дорогах — терпінням і відданістю Йому. І Він явиться вам і дасть себе відчути, як учням у вечір воскресения. І скажете ви, як Тома: Господь мій і Бог мій.

Повсюди шукайте, не лінуючись. Чи що я кажу: шукайте. Ви вже Його знайшли, і, як вірний у слові, Він вже вірно дарував себе вам і не раз запевняв вас у цьому. Він серед вас, як пастир у невеликому стаді, і у вас, неначе в своїй оселі. Залишається додати одну пораду: втримайте в собі Господа.

Втримайте безнастанним роздумуванням про Нього і безнастанною умною з Ним бесідою — про Нього і про спасіння ваших душ. Втримайте любовним устремлінням свого серця до Нього, єдиного, не допускаючи, щоб воно прив'язувалося до чогось иншого, окрім Нього, нехай це буде мале чи велике. Втримайте, поклавши себе в Його про­мислительну Десницю, боговідданою налаштованістю серця і безнастанною молитвою. Втримайте точним виконанням монашого уставу, нелукавим послухом, лагідністю, миро­любністю, взаємною поступливістю, допомогою одна одній, неосудженням, нелюбов'ю до речей, осіб і звичаїв світу, усамітненням, працелюбністю, натруджуванням плоті, пос­тійною пам'яттю про відхід з цього життя і нагороду, що вас очікує.

Даруй, Господи, щоб усе це було так серед вас, сестри, нехай ваша обіцянка не буде брехливою і нехай не відніметься від вас те, на що всі від вас очікують! Світ перед вами, а Господь у вас.

Відверніть ваші очі, щоб не бачити марноти й перебу­вати завжди з Господом. Його шукайте і за Ним спрямовуйте ваші кроки, думки і почуття.

Багато невимовних дарувань пов'язані з вашим життям. Господь близько, аби сповнити вас своїми благами, але треба ще і потрудитися.

Потрудитися, не боячись порожніх страхів і не жаліючи себе. Жінки-мироносиці посеред розпиначів Христа тісни­лися до Нього. Тож і ви не дивіться ні на що, що є поза вами. Нехай кричить світ, нехай безумствує світська брехли­ва мудрість, нехай постають неприємності — йдіть своєю до­рогою, не озираючись вусібіч, не задивляючись довкола, не прислухаючись до порожніх балачок. Дивіться лише собі під ноги і терпеливо ступайте за вказівкою заповідей і про­свіченого згори сумління. І серед світу є багато трудівниць благочестя, що шукають Господа і ревнують Його осягнути. Дивіться, не відстаньте від них.

Дяка Господові, якщо Його око бачить серед мирянок инокинь. Але не допускайте, щоб Він коли-небудь серед вас побачив мирянку, зодягнену в монашу одіж. Амінь.

22 квітня 1862 р. У Тамбовському жіночому монастирі.

14. Взірець монашества в тому, що було з апостолами після чудесного насичення п'ятьох тисяч, на морі

Чи ви, сестри, звернули увагу на сьогоднішнє Євангеліє? На те, як Господь після чудесного насичення народу змусив своїх учнів — одних — увійти в човен і відплисти на другий бік; якого лиха зазнали учні на морі, і Господь підійшов до них, уже коли була четверта сторожа ночі; як апостол Петро після поривів сильної віри почав тонути, побачивши буйний вітер, і як Господь спас його та як потім усі з Господом, Який увійшов у човен, пристали до берега.

У цій оповіді скорочено змальований образ вашого мо­нашого життя! Тому й не хочу залишити його поза увагою і користуюся ним, щоб здобути для вас із нього уроки тепер, коли я прийшов до вашої обителі.

Якщо ви не забули, то і у кожної з вас було щось подібне на чудесне насичення зголоднілого народу. Маю на увазі той відрадний, натхненний стан духу, коли, остаточно зрікшись усього, вирішили ви присвятити своє життя Господові в уважності й виконанні Його заповідей і вчення. Тоді ви се­бе віддавали Господу, і Господь дав Себе вам. Це не є уділ лише вибраних. Такий закон духу вашого життя. Господь усім дає Себе скуштувати спочатку, аби знали, що якщо такий початок, то що буде вкінці? Але потім Господь скоротив потоки своєї благодаті у вас і потребує більше ваших зусиль і трудів. Неначе відійшов на гору, а вас одних пустив у море, яке хвилює хвилями скорбот і спокус многотрудного монашого життя. Що ж тепер лежить на вас? Нехай хвилі б'ють вашого човна — не бентежтеся, всіляко намагайтеся досягнути берега, що на ньому, поза сумнівом, зустріне вас Господь і вічно у собі упокоїть.

Отож, сестри, бережіть свого човна — не шкодуйте труду, працюючи веслами, вмійте розправляти вітрила і скеровувати своє плавання так, як ви запланували.

Нагадаю вам слово преподобного Ісаака Сирійця про монаше життя. Наше життя — каже він, — є море. Покаяння — човен, страх Божий — двигун, зітхання — вітрило. Бере душу страх Божий — садовіть її на човен покаяння і вітрилами зітхань приводіть до берега Божої любови, або до поєднання серця з Господом — до цього блаженства, початку блаженства вічного.

Насамперед огляньте, чи не пошкоджений ваш човен — дух покаяння, сердечної скрухи і смирення? Не думайте, що тільки до тих пір треба було вам сокрушатся і скорбіти над гріхами, поки ви були мирянками, і що, сховавшись у стінах монастиря і зодягнувшись у чорне, ви можете дати собі полегшу і віддатися спокою, що присипляє. Ні. Власне тепер більше збуджуйте у собі дух скрухи, і тим більше, чим тонші гріхи, якими можете образити Господа: бо в мирян гріхи — вчинки, а у вас — думки й почуття. Знайте, що змен­шення скрухи є руйнацією човна, яка готова повергнути вас у безодню згуби. Нічим ворог так не долає нас, як покликом дати полегшу серцю. Пошкодуй себе, каже, доволі себе му­чити — пожурилася та й годі, тепер можна собі дати спокій! Лишень послухай. Полегша скрухи викличе послаблення і думкам, і почуттям. А послабиш думки і почуття — надійде охолодження, за ним — житимеш згідно з духом світу, попри монашу одіж і перебування в обителі.

Аби цього не було, нехай не відходить від вашого сер­ця страх Божий і взагалі страх і побоювання за себе і своє спасіння. Бог є усюди, бачить Він і найсокровенніше. Ут­вердіть цю думку у своїм серці. Треба, щоб ви безнастан­но бачили над собою Боже око, що звернене у ваше серце, і стережіться образити Бога чимось Йому не вгодним. Перед царем стоїте зі страхом. Як бути без страху перед Господом, у руці якого життя і смерть? З иншого боку, що є наше життя?!

Ми схожі на того, хто йде по кручі й щохвилини готовий послизнутися і впасти в безодню. Як іти не боячись? До то­го ж вороги в нас — зусібіч. Як жити без страху й обачности? А тут нині-завтра смерть. З чим явимося на той світ?! Отож всіляко збуджуйте страх, тверезість, пильність над собою. Инакше — біда! Зменшиться страх — зменшиться і труд, а тоді скоротиться рух чи зупиниться течія монашого життя.

Але підемо в порівнянні далі: нехай човен покаяння цілий, і ціле весло страху Божого. Треба ще діяти, щоби чо­вен рухався. Як у звичайному плаванні човен рухається, ко­ли гребці працюють веслами, так і в нашому житті все йде вперед, якщо він сповнений трудів послуху і подвигів чер­нечення. Маю на увазі тілесні труди, молитву, духовні бе­сіди, читання і роздумування. Труди — це удари веслами і напинання вітрила. Від них залежить швидкість руху життя. Як рух розігріває кров і цим спонукає до більш посиленого руху, так чернечі подвиги розпалюють ревність до того, що породило їх самих. Де немає трудів, там застій і загасання іс­кор життя, що небезпечне всюди, тим більше у вас. Ви тру­діться! Нехай ваші труди будуть благословенні. І нагадую про це тільки заради того, щоби хтось із вас не подумав, що трудитися їй не пристало. В монастирі не ніжаться.

До трудів додайте мир і однодушність. Як звичайне пла­вання буває благоуспішне, коли всі гребці діють однозгід­но, так і у вас. Нехай поміж вами перебуває мир і взаємна любов: допомагайте одна одній, одна одну спонукайте, дбай­те взаємно про себе й моліться одні за одних. От і не завва­жите, як успішно минатиме ваше життя, а нездоланного труду ніде не зустрінете. Дух миру є найсильніший і найбільший рушій. Де мир, там одна працює за десятьох, а десять за сотні. А де миру немає, там ніщо не спориться, а все розладнується і руйнується.

Так налаштувавшись, у терпінні прямуйте до того, що за­планували. Терпіння все завершує й усьому дає опору і міць. Покаяння і скруха, страх Божий і невсипущість, труди і под­виги, мир і взаємна співдія становлять порядок монашого життя. Але щоб саме життя проходило, треба перебувати в цьому порядку, а перебувати в нім не можна без терпіння. Все його потребує — і молитва, і рукоділля, і читання, і вся­кий инший послух, більший і менший, і тим більше все жит­тя монаше, щоб досягнути своєї межі. Без напруження сил не можна і кроку ступити — напруження потребує зусилля, зусилля — терпіння. Тож терпіть у безсумнівному очікуванні, що ваші труди врешті увінчаються успіхом. Але в трудах не беріться ні за що понад силу. Візьміть собі за закон — як усі, так і кожна, — щоб не відставати, але і щоб не забігати напе­ред. Не відособлюйтеся від инших навіть у трудах подвиж­ництва. Можете взяти високо й не витримати. Пам'ятаєте порив святого апостола Петра, що закінчився викриттям людської немочі. Осібність означає пиху і бажання залишити всіх позаду себе. А цьому, як налаштуванню грішному, не потурає Господь. Бо якщо не Господь — надаремно трудимося. Живучи за цим правилом, сестри, благодушно зносіть і всі спокуси внутрішні і зовнішні, пам'ятаючи, що Господь близько. Ось іде по воді, і незабаром побачите Його поблизу вашого човна. Він завжди готовий допомогти і завжди по­дає поміч усім, хто звертає до Нього своє серце і служить Йо­му виконанням Його заповідей. А якщо деколи Він зволі­кає, то тому, що ще не настав час. Почекайте трохи. В чет­верту сторожу ночі — призначеної години — Він явиться вам і надасть вам швидко допомогу, тому в упованні не пере­ставайте простягати до Нього руки, моліть Його прийти і приборкати хвилі вашого життя.

Коли все таку вас влаштується, щоразу більше дозріватиме ваше життя, або човен ваш щоразу ближче підходитиме до свого берега. А наприкінці плавання увійде до Вас сам Господь, як обіцяв, кажучи про тих, що виконують заповіді: прийду і явлюся їм сам. Тоді вляжуться всі хвилі — і з Господом, по закінченні плавання, на березі почнеться ранок вічного життя, якому немає кінця.

Нехай Господь сподобить цього всіх вас. Амінь.

21 липня 1863 р. У Кирсанівському жіночому монастирі Тамб. Губ.

15. Перехід від спільноти до монастиря

Бачачи, як ваша спільнота постійно росте, не можна не тішитися. Не можна не тішитися й тому, що зростає кількість ваших скиній і збільшується число тих, що трудяться і ба­жають подвизатися на одній з вами ниві, і в цій ревності мати окреме, більш усамітнене місце, щоб звіряти Господу сокровенні бажання серця і привертати поміч від Нього, яка так потрібна у вашому внутрішньому і зовнішньому побуті. Дяка Господові, що все так влаштовує! Ваша спільнота у такому ось, як тепер, стані схожа на зав'язь плоду. Його вже видно, але він ще мусить дозріти і постати у всій красі, яка йому належить. Не скупа рука Господа-благодійника. Той, що почав у вас це діло, звершить його на славу Свого святого імени.

Думаю, що ви вірите так само. І вірте — уповання не по­соромить. Але знайте, що вповання — двостороннє діло. Ви очікуєте від Господа особливої помочі і співдії, а Він очікує від вас особливої вірности Йому у всьому — малому і вели­кому, очікує, що ви являтимете себе гідними Його особливого благовоління. Ось про це, сестри, дбайте найбільше за все. А за Господом ще ніколи не стало й не стане.

Господь ущедрює своїм благословенням усіх, хто пере­буває в Його волі. Коли заповіді мої будете зберігати, — каже Він сам, — в любові моїй перебуватимете (Йо. 15, 10). Знає­те, в чому Божа воля щодо вас? — Тож перебувайте в ній. / Господь не позбавить добра тих, що в невинності ходять (Пс. 83, 12).

Тепер ви — спільнота. Але це лише початковий стан, на­півсвітський і напівмонаший. На цій півдорозі не можна зупинятися. Треба йти далі, тобто являти чесноти майбутнього досконалого чину, аби вступати до нього не неготовим.

Як для спільноти — ось для вас закон за прикладом першої апостольської Церкви: Громада вірних мала одне сер­це й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне (Ді. 4, 32). Як там усе бу­ло спільне, так нехай усе спільне буде і в вас: одна мета, од­накові труди, одна радість і печаль — однакові турботи. Одно­думність і однодушність, з'єднуючи вас усередині взаємо­співчуттям, приведуть вас до швидкої співдії і взаємодопо­моги і, творячи з усіх одне тіло, вчинить кожну з вас на­стільки сильною, наскільки сильні ви всі разом. Взірець для вас — бджоли. Дивіться, в яких безнастанних клопотах перебувають усі вони!.. Але всі вибудовують одну соту — дружно, під керівництвом одної матки. Тому і мед у них солодкий, бо солодкий є мир, що їх надихає. Бо от що добре, от що гарне, це — коли браття живуть разом! (Пс. 132, 1). Що добре налаштована арфа — те мирна спільнота, що воздає Господові однозгідну пісню хвали і дружню данину однодумносте і єдиновладности. Що барвиста нива — те добра спільнота, яка красується різноманітністю добрих якостей серця, що відрізняє сестер. Що сад з різноманітними плодами — те трудолюбна спільнота, щедра на вчинки лю­бови й взаємности. Такими будьте одна перед иншою, ста­раючись здобути поступ у послуху, миролюбности в про­щенні випадкових образ, нещадному труді для инших, в не­осудженні, дбаючи одна за одну, оберігаючи честь спільноти перед зовнішніми, люблячи всіх нелукаво.

Але будучи такими, як членкині спільноти, кладіть зер­на чеснот та й чернецтва, і навіть пустельництва, що мають у вас відкритися. Звикайте до зречення від житейських зви­чаїв, щоразу їх скорочуючи, а від цього переходіть за спад­ковістю до можливого для вас усамітнення і перебування з єдиним Господом. Звикайте зберігати почуття неокрадени­ми: око від того, що можна побачити, вухо від того, що мож­на почути, смак з нюхом і відчуттям — від ласощів і розмані­ження. А від цього відповідно переходіть і до не розсіяння думок і незахоплення почуттів серця. Звикайте трудитися за наказом, починати за порадою, аби нічого не робити за своєю волею і своїм знанням, а все за розпізнанням старших, і так заздалегідь бути ученицями істинного послуху, що старають­ся осягнути поступ у зреченні від своєї волі. А найбільше зви­кайте до молитовного труду, знаходячи прихисток за порогом храму Божого і наодинці в своїй келії — з уболіванням

 припадаючи до Нього настільки часто, наскільки це можливо. Молитва — це свідчення досконалосте і спосіб для осягнен­ня поступу. Що вище молитва, то чистіша душа. Горіння духу в молитві є плід його спілкування з Богом, Який є вогонь і Який розпалює вогонь у дусі кожного, до кого лишень тор­кається. Починайте з простішого і доходьте до найдоскона­лішого: від молитвослов'я денно-нічного — стояння і клячін­ня — до внутрішнього безнастанного стояння у серці перед Богом, або до безнастанної молитви. Коли вона засіється, тоді душа готова до чернецтва або вона вже черниця, бо ченцем є той, хто в серці безнастанно перебуває наодинці з Господом. Що більше сестер досягатиме цієї досконалосте, то більше ваша спільнота ставатиме схожа на монастир. І ко­ли всі станете такими, тоді духовно ви увійдете до ступеня тих, що чернечать, чи визнають вас такими зовні а чи ні.

Цього вам бажаючи, молю своєю негідною молитвою Господа допомогти вам і в трудах улаштування зовнішньо­го, і поступу внутрішнього, щоб досягнули ви міри повного зросту, повноти Христа. Амінь.

2 липня 1860 р. У Трикурівській спільноті. Тамб. Губ.

16. Натхнення на труди

Бажав я бачити вашу юну смиренну обитель, сестри, аби разом із вами піднести молитви до Господа і випросити в Нього благословення на монастирський лад, що у вас зароджується. Тішуся, отримавши бажане, а до того ж ще й у день, присвячений прославі Пресвятої Богородиці — матері всіх християн, а найбільше — матері дів і дівичів. Її покров нехай отінює вас присно, і її милостиве заступництво нехай ніколи від вас не відступає.

Якщо кому, то вам найбільше потрібна небесна допомо­га. Ви розпочали нелегкий подвиг, розпочали нелегке діло. Тож кріпіться, за ціною жертви для вас готова і небесна поміч, і небесна нагорода! Але і допомога, і нагорода даються за труд. Не для спокою прийшли, і не шукайте його, і шкодуйте не за тим, що його бракує, а що його маєте надмір.

Давати вам поширений урок чернечення не вважаю за потрібне. Звичайно, ви не лише чули про його закони. Хочу лише нагадати, що вам потрібно з подвійною ревністю праг­нути ці закони виконати. Ваша обитель щойно зачинаєть­ся, але на початку зазвичай закладаються підвалини всього майбутнього. Всі, що будуть після вас, на вас дивитимуться, і вашим прикладом або заохочуватимуться, або ж розслаб­люватимуться. Тож подбайте запровадити в себе для ваших внутрішніх і зовнішніх дій такі порядки, які, будучи сповне­ні монашим духом, постійно би потім його підтримували і давали йому міць і осілість у вашій обителі. Що запрова­дите, того важко буде позбутися, а чого не запровадите, те важко буде приживити потім. Так усе добре і все погане, що потім буде в обителі, позначатиметься на вас вам на похвалу чи на осудження. Тож не шкодуйте трудів. Всіляке діло потребує труду, а велике діло потребує ве­ликого труду. Самі знаєте, що чернечити як слід нелегко, й не чекайте на пільги. Адже вас ніхто не неволив — самі за це взялися. Тож радісно тягніть це ярмо, не нарікаючи, не озираючись ні назад, ані зусібіч, неначе шукаючи, а чи не можна на когось иншого перекласти свою ношу? Навпаки, підбадьорюйте одна одну і ніби переганяйте в труді, от і не завважите, як легко минатимуть найважчі труди.

Є труд молитовний. Є труд постування. Є труд послуху. Жодного з них не можна оминути, бо на них твориться монаше життя, яке все полягає у переході від одного з цих трудів до иншого, або є сукупне несення всіх їх! Так і вла­штуйте собі. Моліться за послухом, постячи. І постуйте з молитвою не за своєю волею. І послух виконуйте всілякий, зміцнюючись молитвою і постом. Так запровадивши, ви чітко й успішно прямуватимете шляхом вашого життя, що не день — то крок уперед, наслідуючи апостола, що мовив: Змагаю далі, чи не здобуду (Фил. З, 12).

Вас спостигне неміч, знесилення, розслаблення. Посте­режіться піддаватися обіцянкам солодкого спокою, що ним зваблюватиме вас ворог, за те, щоб ви полишили те, що почали. Переможіть себе, потерпіть трохи і хоч би через силу робіть своє. Неміч мине, повернеться мужність, і знову труд не видаватиметься трудом. Так вже сотворив нас Господь. Потерпиш — потім буде легше, а дозволиш собі в чомусь пільгу — хотітимеш їх щоразу більше, а тоді і найлегший труд буде нестерпним.

Хто без труду сподобився раю?! Перегляньте місяце­слов! Там усі святі — подвижники і мученики! Мучеництво важке, але чи ж подвижництво не є постійним мучеництвом! Якщо немає иншої дороги до раю, треба трудитися, бо ж в аді доведеться трудитися вічно, але трудом даремним і невідрадним. А цей труд — спасительний і солодкий, і звершується він перед Господом, Який бачить його й оцінює завжди сповна, завжди так, як він вартує, судячи зі старанности і напруження сил трудівниці. Неліниву трудівницю, що себе не шкодує, Господь винагороджує ще тут, і її труд сподоблює поступом, що не забариться. Хто себе не шкодує, той постійно просувається вперед, а хто лінується, щоразу відстає, хоча зовні це й не дуже помітно.

До нещадних трудів долучіть взаємну любов, миролюб­ність і покірність одній волі. Вам усім треба творити наче одне тіло. Але ж як будете одне, якщо допустите, щоби між вами розділювалися і думки, і налаштування? Коли розійде­теся — ослабнете, і ворог здолає кожну з вас поодинці і за­плутає у щось погане. А якщо будете однодушні, то нічого ворог не зможе з вами зробити. Де мир, однодушність, згода і любов, там Господь, а де Господь — там Його сила й поті­ха, що полегшує і чинить солодким усілякий труд. Миро­любний завжди веселий і живе радіючи. Він спокійно заси­нає і встає, та й сни має спокійні. А немирний — понурий, і немирні думки і почуття не дають йому спокою. Удень справа у нього в руках не спориться, а вночі непокоять його сни. Якщо такою буде одна, друга, третя та й ще хто знає яка, що ж за мирне пристановище буде з вашої обителі?! Та ж не так важко уникнути цього лиха і здобути благо миру. Треба всім згодитися з одною волею і її слухатися. Так треба запровадити спочатку, і буде у вас одна воля, а за нею й однодумність, а потім постійна згода і непорушний мир.

Все лихо у нас від думок. Почнуть вони блукати — і по­чинаються підозри, недовіра, осуд, послаблення трудів, та й зроджується розлад і непокора. Тому потрібно думки пильнувати і не давати їм волі. У кого думки в порядку, у того все до ладу. Подвиг утримування думок у порядку нази­вається увагою ума. Не можна не думати, бо для цього й існує ум. Але думати можна про добре і про погане чи про незначне. Увага полягає в тім, щоб відганяти погані і незначні думки, а плекати тільки благі думки, що згідні з Божою волею і Його святими заповідями, під час кожної справи, яку хто звершує, чи у будь-якому становищі. Міра доброти думок — Боже слово. Як написано, такими нехай будуть і твої думки повсякчасно. Будете так чинити — матимете в умі порядок. А буде в нім порядок, то буде порядок у ваших ділах та й між вами самими лад.

Так, труд, взаємна згода і впорядкування ваших думок — ось що породить у вас добре життя! Нехай кожна з вас увійде в себе і сама ж для себе за цими пунктами напише собі устав, чи закони своєї поведінки, які визначатимуть ваш кожний крок і всілякий внутрішній порух, й усе спрямується до єди­ного якнайуспішнішого творення спасіння. Благослови, Господи, щоб так ви й улаштували собі! Амінь.

26 червня 1864 р.

У Святоозерській жіночій обителі, Горохівського повіту.

Волод. Губ.

17. Старанно дбати про монашество, нічим не відмагаючись

У вас, сестри, перших у цьому місті я служу, і служу в празничний для вас день — преподобного й богоносного отця нашого Антонія Києво-Печерського. Дехто скаже: так випало, а я скажу: так улаштував Господь і цим звелів мені нагадати вам та й усім, що чернечать, про обов'язки монашества. Преподобний Антоній — начальник чернечого життя в Русі. Але який початок, таким має бути й те, що від нього походить. Усі иноки й инокині мають від Антонія запозичувати правила і дух чернечення. Тому, будучи зо­бов'язаним сказати щось для вашого утвердження, не мушу довго роздумувати, який відповідний урок вам подати. За­довольнюся звичайним нагадуванням: дивіться на препо­добного Антонія і його наслідуйте. Дивіться на його життя, повчайтеся і надихайтеся згідно з ним влаштовувати і своє життя. Переглядаючи життя і подвиги преподобного, що ви побачите?

Побачите цілковиту безкорисливість, строге постуван­ня, безжальне натруджування плоті, тривале всенічне мо­ління, безнастанну молитву, рішуче відкинення своєї волі, любов до усамітнення, незаперечний послух, висоту чеснот­ливости і чистоти, повне вмирання для світу і всього сущого, переселення умом і серцем до иншого світу, всіляке зовнішнє і внутрішнє подвижництво, увагу ума, чистоту помислу, хо­діння перед Богом і всіляку діяльну і споглядальну чесноту. Таким був преподобний Антоній, такими треба бути і всім монахам.

Обдумуючи це все, і ви поривайтеся до наслідування, і нехай жодна з вас не скаже: "До цього хто здатний?"

 Не давайте собі полегші і не вигадуйте виправдань своїм пільгам.

Нехай ніхто не каже: тоді, може, і реально було так жи­ти, а нині де там?! Знову повторю: який початок, таким має бути й те, що виходить з нього. Час не послаблює закону чернецтва. Можна припинити бути монахом. Але хто хоче ним бути, має показати себе таким, яким монашество було спочатку. Як би хто далеко не стояв від свого початку, завжди він мусить повністю йому відповідати, як, приміром, гілки високого кедра як би далеко не були від кореня, нехай на самому вершечку, всі бувають такої ж природи, як і ті, що йдуть просто від кореня. Нехай будь-яка гілка на кедрі змінить свій склад і властивості, наприклад, якась щепка, тоді вона вже не є кедровою. Так і тут, нехай хтось змінить правила чернечення, і вже життя таке буде не чернечення, а щось инше — ні життя світське, ані монаше — вигадка нового життя, яке й охарактеризувати важко.

Не кажіть: живемо у світі чи перед світом. Як остережешся від сутички з духом світу? Постійно перебуваючи там, де вся сажа, навіть нехотячи забруднишся нею. Правда, що чари світу до вас близько, але тому, що вони близько, не означає, що ними треба захоплюватися. Коли постає спокуса, хіба вже треба їй піддаватися? Коли вас зустрічає ворог, невже відразу треба падати йому до рук лише тому, що ви з ним зустрілися? Так і у вас — нехай світ помножує перед вами свої принади — нехай це буде для вас приводом не до за­хоплення, а до відрази, не до віддання себе в полон, а до боротьби і перемоги. Те, що світ перед вами, для вас рад­ше вигідно, ніж не вигідно, маю на увазі щодо чернецтва. Світ перед вами — більше спокус; більше спокус — більше боротьби і перемог; більше боротьби і перемог — більше успіху у зреченні й очищенні серця і, як наслідок, більший поступ у чернеченні. Зустрічаєте ви чари світу і непокоїть вас спокуса — розпочніть боротьбу і переможете, та й зро­бите крок уперед. Те саме зробіть з другою спокусою, і з третьою... Щоразу, як зустрічаєте спокусу, перемагайте її, не піддаючись, не роблячи собі поблажок, і незабаром станете вправними монахинями. Вояк як стає вправним? Коли до­водиться йому мати часті сутички з ворогом. Ось так і у вас. Ви швидше можете досягти поступу, ніж ті, що пішли в пустелю. Лишень, звичайно, треба строго дотримуватися одного правила: рішуче ніколи не піддаватися світським ді­лам і звабам — ні в малому, ані у великому. Хто захоплюєть­ся світським і йому піддається, той вже приймає духа світу. А щойно ви його приймете, то станете монахинями за оде­жею і мирянками за серцем.

Не кажіть: у нас не спільнотний устрій життя, кожна з нас сама собі добуває харч і одежину. А при цьому куди вже нам до строгого виконання монаших правил? Те, що у вас не є спільнотний устрій життя, для вас дуже не вигідно! Це може тільки утруднювати ваше чернечення і зовсім не послаблювати вашого обов'язку строго виконувати свої обіти і не позбавляє вас цієї можливосте. Святий Антоній з чого жив? З трудів своїх рук. Так само жили і древні подвижники ще до того, як зійшлися для спільного життя, й опісля. А во­ни ж спаслися і прославилися. Це ж може бути доступним і для кожної з вас. Труд сам по собі є діло святе. Усуньте з нього суєту, заздрість, бажання виставлятися й инші недоречності, і він зовсім не перешкоджатиме ділу вашого чернечення. Потім з усіх способів, що ними ви себе утримуєте, усуньте ті, що пов'язують вас зі світом і вплітають у кругообіг його оборудок, а з самого утримання усуньте те, без чого можна обійтися, — і самі побачите, що образ вашого зовнішнього життя не зменшить успіху у внутрішньому і не слугуватиме перепоною до строгого виконання монаших правил. Дбайте про утримання й утримуйтеся так, як належить монахиням, не творячи спілки тих, які живуть за своїми бажаннями і собі на догоду. Бо якщо ні, то будете відрізнятися від мирянок тільки тим, що живете за монастирського огорожею і ходите в чорній одежі особливого покрою.

Скажете: важко? Так, важко. Монаше життя є високе життя, тому й важке. Важке, але спасительне. Тож навіщо уникати цього труду? Та й світське життя теж нелегке, а мо­же, ще й важче. Але його труд не провадить просто до спасіння. Коли ви вступали в обитель — чи у спокійне життя вступали? Якщо ж ні, то навіщо лякатися труднощів? Частіше згадуйте свою першу рішучість, і частіше зігрівайте її в собі, доводячи до первісного жару. Вона — сила, що не боїться труднощів, а весело їх зустрічає. Собі на допомогу візьміть усамітнення. І виходьте назовні тільки коли є особлива по­треба, нехотячи, неначе б вас змушувала чужа сила. Усаміт­нення породжує зосередження думок, а зосередження думок дає силу волі. З усамітненням поєднайте молитву — і келій­ну, і церковну, і словесну, і безсловесну. Дотримуйтеся од­ного: з жодної на позір поважної причини не відміняйте молитовного правила — і побачите плід молитви. Вона освя­тить будь-який труд і будь-яку справу, відверне від усього і з'єднає з Богом, а це останнє є тим, чим має бути инок.

Дотримайтеся цього і, поза сумнівом, станете бездоган­ними творцями монашого життя, чого нехай сподобить вас Господь молитвами преподобного і богоносного Отця нашого Антонія. Амінь.

10 липня 1864 р.

У Суздальському Жіночому монастирі Покладення ризи.

Сьогодні неділя, коли ми згадуємо чудесне зцілення Господом 38-літнього розслабленого. У Євангелії згадано чу­дотворну старозавітну купіль, воду, в якій щоліта зрушував ангел Господній, і хто перший спускався в неї після того, як воду було зрушено, видужував, якою б не була його недуга. При купелі було п'ять притворів, у яких лежали численні хворі — сліпі, кульгаві, сухі — в очікуванні руху води.

Чому цього дня вшановуємо пам'ять мученика Авра­амія — зрозуміло. Його нетлінні мощі, що тут спочивають, є наша чудотворна купіль. Нехай приходить, хто хоче, і не раз у рік, а щодня і щогодини, і не чекай ангела, а сам поруш її чудодійність молитовними порухами і зітханнями, і, поза сумнівом, оздоровишся з недуги, якою нездужає твоя душа, і навіть тіло, якщо гідним цього виявить тебе дбайлива Божа благодать.

Так, це зрозуміло. Але не цілком зрозуміло, заради чого у цей день святкуємо празник у вашій обителі, сестри? Напевно, цим хотіли сильніше закарбувати у вашій думці цю євангельську подію. Але навіщо, і навіщо вам, черницям? Яку думку це про вас навіює вам самим і нам, стороннім? Чи ви — овеча купіль для тих хворих на різні душевні недуги, що приходять до вас, чи ви у своїх келіях уподібнюєтеся до п'яти притворів, у яких лежать хворі і самі шукають і очі­кують цілющих порухів поза собою, деинде? Ось це не зро­зуміло: що ви — цілюща купіль чи притвор з хворими? Хочу вам це пояснити, бо звідси походить дуже повчальний для вас урок. Як на мене, ви маєте бути тим і сим. У собі самих, у своїх почуттях і у своїй думці про себе ви маєте бути недужі, а для инших — цілительниці душевних недуг. Самі ви маєте відчувати себе і себе вважати сповненими душевних хвороб: духовно сліпими, кульгавими, сухими, а для тих, що прихо­дять до вас з душевними немочами, ви маєте подавати всі­ляке зцілення, просвіщати незрячих умом і тих, що самі себе обманюють, виправляти, тих, які кульгають на обидві ноги — нерішучих, і оживляти святе почуття у душах, висушених марнотою і житейськими турботами. Не думайте, що тут є невідповідності. Може, ви собі не уявите, як, маючи себе за душевно немічних, иншим подати лік для душі? Звідкіля немічний сам у собі візьме цілющу силу для инших? На це скажу, що у зовнішньому житті саме так буває, що вбогий не дасть статку і безсилий — міцної підпори. А в духовному житті — навпаки: чим більше хто бачить себе немічним, тим сильнішим він буває, бо саме в немочах звершується сила Божа. І хто себе має за більш приниженого, тим преславніші і спасительніші діла він чинить. Бо той, що смиряється у почуттях про себе, підноситься ділами, що їх Бог через нього чинить.

Ви, звичайно, знаєте, як проходить духовне життя. Коли людина віддана пристрастям, то вона не бачить їх у собі і не відділяє себе від них, бо живе в них і ними. Але коли подіє на неї Божа благодать, то людина починає розрізняти в собі пристрасне і гріховне — зізнається у нім, кається і постанов­ляє утримуватися від цього. Починається боротьба. Спочатку її провадять з учинками, а коли відвикне людина від поганих учинків, тоді вже боротьба починається з поганими думка­ми і почуттями. І тут вона проходить багато ступенів, але головне ось що: помисли й почуття звільняються від гріха і пристрастей не відразу, а ще бувають заполонені ними до цього і після того, як погані вчинки вже не існують. Хоча поганих учинків уже немає, але душа помишляє про грішне і насолоджується пристрасними речами. Хто ревно прова­дить діло спасіння, одразу це завважить. Увага, якою дослуха­ється він до себе, безнастанно відкриває йому всі сплетіння пристрасних помислів, що в ньому рояться. Завваживши цей нелад, людина починає проганяти погані помисли і при­гнічувати пристрасні порухи, звикає розпізнавати, який при­страсний помисел як починається, як підкрадається і як захоплює і спокушає душу, а воднораз звикає людина і до того, як перемагати його, проганяти і гасити. Боротьба три­ває — пристрасті щоразу більше вириваються з серця.

Буває і так, що пристрасті цілком вириваються з серця. Вириваються! Тут застановіться, що означає це виривання пристрастей із серця? Пристрасті вириваються, але боротьба не припиняється, вириваються з серця, але не виходять з на­шої природи, залишаються в ній. Ознакою того, що при­страсть вирвана з серця, є те, що серце починає відчувати до пристрасти ненависть і відразу. Але коли і цього людина досягне, це не означає, що пристрасні помисли вже не при­ходитимуть і не робитимуть спроб заманити її душу, ні. І при цьому вони будуть нападати і спокушати, хоча без­успішно, тоді серце відразу вразить їх ненавистю і огидою.

Пристрасть вирвана з серця, але залишилася біля нього, стала поза ним як спокусниця.

Припустімо, що так зроблено з однією, другою, третьою пристрастю, та й з усіма, які в кого є. Всіх їх викинено з серця, всіх їх воно ненавидить і від усіх відвертається, але всі вони стоять поза ним і спокушають. Якою, думаєте, усвідомлюватиме і відчуватиме себе та людина, в якій це діється? Не инакше як нечистою, бо пристрасті нечисті, хо­ча вона вже ненавидить їх, та все ж бачить їх у собі. Ось мар­нославство приходить, ось осудження, от — лінощі, оце — заздрість, а от — хіть. Хоча всіх їх вона проганяє, все ж не може не бачити, що вони в ній і що, звідси, вона не може не усвідомлювати, що немічна ними.

Пригадайте оповідь про одного великого подвижника, як він, перебуваючи в келії, вголос осуджував себе в різних гріхах. А учні його ззовні чули, що він говорив, наприклад: ти вже посварився, трохи згодом ти вже наївся ні світ ні зоря, потім ти вже став суддею і всіх розсудив та ин. Так він перебирав усі гріхи, наче вчинив їх. Це не гріхи були, а помисли приходили до нього, і він вважав себе нечистим від них, співучасником у них і грішником. А тим часом у житті він і подібні до нього стоять на високому рівні. І виходить, що хто досконаліший на ділі, тим немічнішим відчуває себе у серці, відчуває себе пристрасним і осуджує себе в при­страсності, коли пристрасті вже відкинені і знавіснілі. На­віть, треба сказати, тому і визнає він себе пристрасним, що пристрасті відкинуті, бо поки вони не відкинені серцем, людина неохоче зізнається, що винна у них, а постійно шукає собі виправдання.

Але нехай він сам себе відчуває приниженим, немовби був увесь у гріхах і в ранах: йому так потрібно. А ми ж диви­мося, що є на ділі. Бо ж він уже здолав усі пристрасті й вирвав їх із серця, отже, він на ділі досвідчив, як яка пристрасть і який пристрасний помисел діють у нас і як їх можна здо­лати, досвідчив усі хитрощі гріха і пристрастей і всі засоби проти них, які приписує духовна мудрість — і на своєму досвіді все знає. Але така особа є скарб духовного лікуван­ня: приходи до нього з будь-якою душевною неміччю — він усе розповість, як у якому випадку чинити і як укріпитися і здолати себе. Бо все звідав і на досвіді знає цілющість своїх засобів і їх слушність у різних випадках — сам був спокушува­ний і може допомогти тим, що переходять пробу, як казав апостол, і навіть так, що тільки такий і може бути справжнім лікарем душ. Коли хто, сам не вилікувавшись, хоче лікувати инших, тоді і лікар, і недужий впадають у згубну оману, і взаємно збільшують свою проказу, а не лікуються, як сліпий провадив би сліпця, доки обоє не впали би у яму.

Тепер бачите, сестри, яким чином той, що відчуває себе немічним і пристрасним, буває найнадійнішим лікарем душевних немочей і пристрастей! Звідси постановіть: як і ви можете самі себе мати за хворих, а для инших бути цілющою овечою купіллю. Розпочнете нещадну боротьбу з пристрастями і помислами — і цим шляхом досягнете того й цього. Якісь гріховні вчинки ви навряд чи матимете, але при цьому можна мати гріховні помисли і все ж бути грішними перед Богом. На помисли більше зверніть усю увагу і всю ревність подвижництва. Коли цією внутрішньою боротьбою вирвете пристрасті з серця, тоді будете здатні й инших лікувати, і так виконаєте ваше призначення у святій Церкві. Навіщо закладено монаші обителі? Аби приготувати духовних лікарів. І ви неодмінно маєте цього досягнути — цього чекає від вас Церква, цього чекають від вас і всі християни. Якщо не можна цього досягнути без боротьби з пристрастями, тож боріться, і боріться, не лінуючись. А то що в нас буде? У світі панують пристрасті й усіх долають. Прийде хто в обитель відпочити душею - і тут ті ж самі пристрасті. Куди ж тоді подітися мирянам від пристрастей? Тож візьміть собі до уваги те, чим ви маєте бути, і прикладіть зусиль не тільки здаватися, але й бути такими, якими всі очікують вас бачити. Амінь.

10 травня 1864 р. У жіночому Володимирському монастирі.

19. Яким треба бути монахиням, аби з мудрими дівами увійти у чертог безсмертного Нареченого

Який благий намір мав той, хто влаштував цей храм для вас, сестри, — посвятив його Пресвятій Богородиці, яка, будучи дівою і матір'ю, воістину є матір'ю дівицтва — цієї головної вашої жертви і вашого здебільшого обіту. Це втішно, але й відповідально! Владичиця Богородиця є вашою Матір'ю. Тому, маючи перед своїми очима її незайманий лик і пригадуючи досконалості, що їх вона любила, надихайтеся ревністю так влаштувати себе і зовнішньо, і внутрішньо, аби не позбутися її покрову, заступництва і проводу і, живучи на землі в її обителі, бути нею введеними і в обителі небесні після кончини ваших днів.

Пророк Давид бачив у пророчому видінні славу Бого­родиці — те, як вона, зодягнена в шати позолочені, прибрана квітисто (Пс. 44, 10), стала, як цариця, одесную Господа, і тут-таки провидів, як буде приведено до царя дів слідом за нею, близьких її буде приведено (Пс. 44, 15). Збулося це про­віщення! Численні хори дів оточують тепер на небі Влади­чицю і з нею радіють і ликують, закликаючи до себе всіх, що хочуть і прагнуть цього. Так, сестри, шлях прокладено. Тож поспішайте і ви по нім, слідом за вже прославленими дівами.

Наведу вам один приклад появи небесної слави дів. Тре­ба було зміцнити підупале терпіння і надихнути загаслу ревність однієї сестри-трудівниці. І ось за молитвами мужа, міцного духом, являється Божа Мати у супроводі двох анге­лів, Йоана Предтечі і Йоана Богослова, в оточенні дванад­цятьох дів. Ці діви були надзвичайно вродливі, всі у сяйві, у вінцях і різноманітних блискучих одежах. І сказано було ду­ші, що мала в цьому потребу: бачиш, яка слава, але недарем­но вона їм дісталася! Вони увійшли в неї після численних скорбот, пригнічень і трудів! А ті, що належно не трудяться, не ввійдуть у цю славу.

Так, багатьма трудами і потом здобувається доступ у хори дів, що ликують довкола Богоматері! Бачите — ваша Владичиця зодягнена в квітисті ризи, і діви довкола неї стоять у різноманітних блискучих одежах. Це — знамення різноманітних чеснот, якими діви приоздобили свої душі, над якими трудилися впродовж усього свого земного життя. Допоки вони жили на землі, не видно було в них жодних відмінностей і особливостей. Їхня духовна досконалість бу­ла прихована всередині. А там постали вони у всій пишноті і відобразилися привабливою зовнішньою світлістю. Так само, як насінини квітів, поки заховано їх у землю, не мають нічого привабливого й гарного, а коли проростуть і вийдуть назовні, тоді облекаються у цвітіння, як не нарядився Соло­мон у всій своїй славі. Так і діви жили на землі, виконуючи принизливу роботу і турбуючись лише про те, щоби внут­рішньо зростати у всіляких чеснотах. Ці чесноти творять їх внутрішню славу, що прихована від инших, і навіть від них самих. Коли ж позбулися вони зовнішньої оболонки тіла, тоді приховані всередині досконалості відкрилися в різноманітності видимої слави.

Оце, сестри, і ви тепер непомітні, і не втішаєтеся ви славою: і житла ваші, і одіж, і харч, і ставлення до зовніш­ніх — все у вас принизливе. І не журіться цим. Так воно і на­лежиться. Лише не забудьте ревно трудитися над закорінен­ням у вашому серці всіляких чеснот, щоб, коли завершите своє земне поприще, щось із вас розкрилося зі славою і вам не було б соромно стати до лику дів, що у блискучих одежах оточують Владичицю-Богородицю. Як у вашому квітнику не виростуть квіти, якщо не посієте їх і не доглянете, так, як­що не посієте в собі зерен чеснот і не доглянете їх трудолюб­но, не розкриється з вас і не отінить вас у майбутньому духовна слава.

Ви вже носите одіж, що називається ангельським обра­зом. Навіщо? Бо вона символізує різні чесноти і доскона­лість, що властиві небожителям. Облекаючись у цю одежу, ви зобов'язуєтеся перед небом і землею у своєму серці сокро­венно засіяти і зростити чесноти, про які вона нагадує, щоб, коли полишите землю й увійдете в небесні області, явитися вам чистими і досконалими, як ангели.

Якщо комусь потрібно пояснити, які саме чесноти треба засіяти вам у серці тут, щоб там вони зовні явилися зі сла­вою, можна відповісти: станьте такими у серці, якими озна­чує вас ваша одіж, і досить цього. Носіть на голові куколь — символ незлобности немовляти, і будьте незлобиві, як діти, слухняні й не метушливі, до всіх привітні і гостинні, при­ймайте одна одну з любов'ю. Носіть аналав на ваших раме­нах — образ хреста всебічного терпіння — і будьте терплячі і мужні, перебувайте у трудах і молитвах, клячіть та постіть, прощайте одна одній, одна одній допомагайте й усе зносіть, не нарікаючи. Носіть пояс — символ готовности до всякого діла і умертвлення пристрастей — і будьте невсипущі, скорі на всіляке благо аж до скону, себе не жалійте і не давайте собі поблажок. Носіть мантію — образ погребального сава­на—й будьте мертві до всього, що поза вами і довкола вас: сварять — не ображайтеся і хвалять — не пишайтеся, отри­мавши благо — не захоплюйтеся і бідуючи — не впадайте у слабкодухість. Одне майте на умі і в серці — спасіння душі і богоугодність життя. Маєте чотки — символ і правило безнастанної молитви, і звикайте так молитися, щоб і сидя­чи, і ходячи, і вдома, й поза ним, і в храмі, і за трапезою, та й у всякому ділі й місці постійно мати в серці молитву — з нею засинати і з нею прокидатися. Про все це і про схоже, що про нього нагадує ваша одежа, ревно подбайте, сестри, аби свого часу не послужила вам на викриття ця одіж.

Тепер миряни й мирянки поштиво до нас ставляться, будучи впевнені, що ми є такими внутрішньо, якими зов­нішньо показує нас наша одіж. Та й добре роблять, віддаю­чи цим честь чесноті, нехай навіть гіпотетичній, яку не можна не шанувати. Вони не бачать, що в нас на серці. Але те, що в нас на серці, — це приховано тільки в часі. Там усе виявиться. Як же буде нам соромно, коли перед усіма, що знають тепер нас, відкриється тоді, що ми не такі у серці, якими показує нас наша одіж! Як витримаємо їх докір, який вони тоді адресують нам! Ми вважали вас смиренними, а вас осуджують як гордих і марнославних. Ми думали, що вам не властиві захоплення серця і помисли, а вас осуджують за нестриманість очей і почуттів. Ми думали, що ви — посниці, а вас осуджують за любов до ласощів. Ми думали, що ви — молільниці, а вас осуджують за те, що ви не пам'ятаєте про Бога. Ми думали, що ви — трудівниці, а вас осуджують за лінощі й за те, що багато спали. Ми думали, що ви — терплячі, а вас осуджують за нарікання. Ми думали, що ви не любите світу, ані того, що в світі, а вас осуджують разом з тими, що його люблять. Ми думали, що ви — лагідні, слухняні, миролюбні, а вас осуджують за гнів, непокору, брутальність і сварки. Як знесемо такі й схожі до них докори? А вони будуть ще болючіші, коли миряни підуть до раю за свої чесноти, а нас поженуть до аду за нашу недбалість і безпечність.

Маючи тепер на думці можливість такого гіркого для нас випадку, ще звідси потурбуйтеся, сестри, його усунути. Того, що ви перебуваєте в стінах обителі, — мало. Що ви діви — мало. Що посниці, що трудитеся — мало. Що кладете поклони — мало. Треба своє серце сповнити всілякими добрими налаштуваннями. Що бракувало юродивим дівам? Зовні вони були абсолютно такими, як мудрі, але коли надійшла хвилина зустріти нареченого, вони виявилися зовсім непридатними. Чому? Бо не було єлею в їхніх сві­тичах. Єлей тут означає сукупність усіх благих почуттів і на­лаштувань серця, що чинять душу любою нареченою Госпо­да і дозволяють їй увійти в чертог Його слави. Те саме буде і з нами. Якщо не буде в нашому серці цих добрих налашту­вань, зачиняться перед нами двері і почуємо з-за них: ідіть геть — я вас не знаю!

Це все нагадую вам, сестри, у світлий ваш празник, не для того, щоб порушити ваші святкові ликування, а щоб з нагоди цього скороминущого свята розбудити у вас боязку турботу, як би не відсвяткувати тут безконечний празник, у хорі світлопрекрасних дів, які, як близькі Владичиці-Богородиці, слідом за нею будуть приведені й увійдуть у храм Царя. Якщо навіть стривожиться чиєсь сумління, то це не на зле, а на добре. Краще тут тривожитися, щоб там отримати у нагороду спокій, аніж, необачно віддаючись спокою тут, там зазнати тривоги, яка, зародившись, буде безконечною. Пресвята Владичиця-Богородиця, ваша найближча заступ­ниця і покровителька, нехай запровадить вас до свого тихого пристановища, а для того нехай просвітить вас зорями свого світла, нехай зцілить душевні недуги, нехай віджене напади бісів, нехай визволить з темряви пристрастей, нехай подасть здоров'я душі і нехай серце сповнить нетлінною духовною красою, щоб, зодягнені нею, наче світлосяйною одежею, у веселощах і радощах увійшли ви у світлі небесні обителі слідом за царицею Богородицею і всіма дівами, що по земних трудах просіяли славою на небі. Амінь.

22 жовтня 1863 р. У жіночому Володимирському монастирі.

20. Приходить Спаситель і приносить спасіння

З усіх висловів, що ними змальовується Христове Різд­во і наш стосунок до того, Хто народився, найбільше до вас, сестри, пасують слова: Христос з небес — зустрічайте. Христос сходить з небес, виходьте Йому назустріч! Це кажу, достосовуючись до притчі про десятьох дів, бо там і опівно­чі залунав голос: ось молодий іде, виходьте йому назустріч. Різниця полягає в тому, що там — Суддя, а тут — Спаситель. Там, якими Він застав дів, так і вирішив щодо них назавжди: мудрі залишилися мудрими, а юродиві — юродивими, не маючи можливосте виправити свою долю. А тут не так. Нехай хтось і виявиться юродивим під час зустрічі, ще має він час стати мудрим, так само, як і мудрий не позбавлений небезпеки потрапити в число юродивих. Тому ще обачніше треба нам дізнатися і аналізувати: як гідно зустріти народ­женого Господа, що задля нас, людей, і нашого ради спасения зійшов із небес.

Коли в якійсь країні чути звістку, що йде цар, усі жителі цієї країни метушаться і турботливо починають готуватися прийняти царя гідно: лагодять вулиці, оздоблюють будинки, виставляють напоказ усе щонайкраще, аби і цареві, й усім иншим показати, що вони перебувають у незвичайних об­ставинах. Те саме і в нас. Здалеку ми почали готуватися до свята: келії прибрані, роботи відкладені, одежі нові пошиті та й до столу багато чого приготовано, так що і свої, і сторон­ні бачать, що у нас свято. Так, для видимости зроблено все, але чи задовольниться цим народжений Господь? Для нас така видимість, можливо, і не зайва, але Господу вона не потрібна. Дивіться, як Він народився! У вертепі сповито немовля, що лежить у яслах. Вся слава всередині. Внутрішнє налаштування духу і буде гідною зустріччю для того, хто сходить з небес. Подивіться на ікону Христового Різдва! Пресвята Богородиця і праведний Йосиф клячать, поміж ними — предвічне Немовля, довкола — пастирі і волхви. Очі всіх звернені на Нього — у Ньому зникають усі і на Ньому спочивають. Так внутрішньо налаштуйтеся і ви... Зустріньте Господа: разом із пастирями — бажанням спасіння, разом із Йосифом і Богоматір'ю - благоговійним упокоениям у Ньому, разом з волхвами — охочим слідуванням за Ним, разом з ангелами — вдячним славословленням Йому. Так приходить Спаситель і приносить спасіння. Тож підігрівайте бажання спасіння. Ви вступили в обитель, бажаючи саме цього, але час, початковий успіх, а можливо, й инші спра­ви могли послабити або і зовсім його загасити. Потурбуй­теся нині сильніше розпалити в собі цей вогонь. Відновіть думку про нашу повсякчасну скруту — і від наших грі­ховних учинків, від пристрастей і узалежнень, від нашого споконвічного ворога. Додайте до неї ще одну думку: що, окрім народженого Христа Господа, немає иншого імени під небесами, яким ми могли би спастися. Й запрагне ваш дух до Господа, як олень до джерел. А це й буде означати, що ви вийдете назустріч Господу і зустрінете Його, прагнучи, як спрагла земля зустрічає дощ.

Приходить Спаситель і приносить спасіння. Тож при­йміть усім серцем це діло спасіння, що його Він приносить на землю, в усій його повноті й у деталях, ні від чого не відмовляючись і ніщо не тлумачачи неправдиво. Ви вже увійшли в діло найстрогішого виконання всього потрібного для спасіння. Не знесилюйтеся. Волхви, попри невизначе­ність небесного орієнтиру, притьмом підвелися і подалися шукати вказаного, і віднайшли... І вас не обмане надія, попри те, що, можливо, не бачите очевидних досягнень ва­шого пошуку. Надійде час — побачите плід: саме спасіння засяє у вашому серці. Лишень не відмовляйтеся від жодних євангельських повчань. Це сердечне сприйняття усієї волі Христа Спасителя, що нею визначається шлях спасіння, буде те саме, що й обійми того, кого чекали, при першій зустрічі.

Як навпаки, відречення від цього вчинить нас подібними то тих, про яких ось написано: Прийшло до своїх, — а свої його не прийняли (Йо. 1, 11).

Приходить Спаситель і приносить спасіння — Спаситель усемогутній і всіма бажаний. Тож заспокойтеся щодо свого спасіння в Нім — і в Нім однім. Не шукайте нічого иншого: все у Нього, і все, що в Нього є, належить вам. І розум, і сила, і радощі, і краса, і спокій, і все готове для вас, лише припадіть до Нього усім устремлінням вашого духу... Як Пречиста Діва Богородиця зберігала в своєму серці усі слова, так зберігай­те їх у своєму серці й ви, і несхитно вірте, що все до йоти буде так, як написано.

Приходить Спаситель і приносить спасіння, готове для вас, що виявилося сильним у многоті спасенних, що про­славлені на небі. Тож прославляйте сьогодні багатство щедрот Божих і Його поблажливість. Прославляйте вдячно Госпо­да і за те, що не покинув Він наш рід і дарував дивний образ спасіння, і за те, що саме до нас наблизив це спасіння і явив нам взірці спасенних, щоб розбудити до спасіння наш дух. Ангели велегласно прославили Бога, ще коли діло спасіння починалося. Якими ж вустами треба нам прославляти Гос­пода, бачачи, як довершилося так багато дивних діл для на­шого спасіння!.. Тож співайте безнастанно: Слава во вишніх Богу!...

Ось так облаштуйте з вашого серця ясла Господу, що народився, і оточіть їх цими святими налаштуваннями — бажанням спастися, діяльним сприйняттям усього діла спа­сіння, упокоениям у Господі і вдячним славослов'ям Йому. Це принесе найвище заняття вашому духові у ці дні, освятить ваші празники і разом із тим дасть можливість якнайточніше виконати те, про що мовиться у пісні: Христос з небес — зустрічайте. Амінь.

1860 р.

У Тамбовському жіночому монастирі. У день Собору Пресв. Богородиці

Переклад за виданням: Напоминаніе всечестнымъ инокинямъ о томъ, чего требуеть оть нихъ иночество. Слова епископа Теофана. (Из словъ къ Тамбовской и Владимірской паствамъ). - Москва, Типо-Литографія И. Ефимова, 1908.
УДК 271.2-788-055.2-475.5(470) ББК 86.372-6 3 37
Переклала з російської Мирослава Лемик
Художнє оформлення Романа Скиби
Видавництво спирається на «Український правопис. Проект найновішої редакції» (1999) Інституту української мови НАН України.
Затворник Теофан
З 37 Нагадування всечесним монахиням про те, чого від них вимагає чернецтво (зі слів до Тамбовської і Володимирської пастви) / Пер. з рос. М. Лемик. - Львів: Свічадо, 2007. - 88 с (серія Джерела Християнського Сходу).
ISBN 978-966-395-105-8
Проповіді Теофана Затворника, проголошені понад століття тому, виявляється, актуальні і сьогодні. Чому? Як і тоді, так і зараз особливі умови життя ченців та черниць потребують підтримки, вираженої Словом. Повчання монахиням тодішнім - це і для сьогоднішніх представниць чернечого стану потрібні та важливі поради. Як витримати до кінця? Як осягнути небо? Книга корисна всім, хто практикує молитву.
ББК 86.372-6

© Видавництво «Свічадо»,
ISBN 978-966-395-105-8 українське видання, 2007

[ Cкачати книгу: "Нагадування всечесним монахиням про те, чого від них вимагає чернецтво" ]

[ Купити книгу: "Нагадування всечесним монахиням про те, чого від них вимагає чернецтво" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!