Мистецтво молитви Християнство. Православ'я. Католицтво. Протестантизм. Боротьба з пристрастями
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!                Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.                Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.                Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.                Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!                Не вбивай!                Не чини перелюбу!                Не кради!                Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!                Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!               
УкраїнськоюХристиянський портал

Додатково

 
Боротьба з пристрастями
   

229. Понад тим ми повинні знати, що постійне призивання Бо­жого імені є лікуванням, яке вбиває не тільки пристрасті, а й саму їх дію. Як лікар знаходить ліки або пластир на рану страждаючого, і вони діють, причому хворий і не знає, яким чином це стається, са­ме так і Боже ім'я, яке призиваємо, вбиває усі пристрасті, хоч ми й не знаємо, як це відбувається.

230.«Багато подвигів і зусиль вимагається в молитвах, щоб досягнути незворушного стану думки, якогось іншого сердечного неба, в якому живе Христос, як говорить апостол: «Хіба не знаєте самі по собі, що Ісус Христос у вас перебуває? Хіба ви не випробувані?» (2 Кор. 13, 5).

231. Взяв Господь людину, котру створив, і поселив її в Едемському саді, щоб вона порала і доглядала його (див. Бут. 2, 15), розуміючи цю заповідь не тільки у власному, чуттєвому значенні, але і в духовному, вищому її значенні. Раєм вони (св. Отці) назива­ють душу перших людей, як місце перебування в них повної Божої благодаті й місце родючості різноманітних духовних чеснот; поран­ням цього духовного життя — те, що потім почало називатися «умовим діланням», а догляданням цього умового ділання — під­тримування вже досягнутої душевної чистоти.

232. Диявол з демонами після того, як через непослух зробив людину вигнанкою з раю, відлученою від Бога, отримав доступ мисленно хитати розумну силу всякої людини і вдень і вночі, в ко­гось сильно, в когось несильно, а ще в когось дуже сильно. Й інакше не можна захоронитися від цього, як постійною пам'яттю про Бога — тобто якщо у серці силою хреста відбита пам'ять про Бога, утвердить ум в непохитності. До цього ведуть всі зусилля мисленного подвигу, якому піддають себе на поприщі віри. Кожен христи­янин зобов'язаний це чинити, і якщо не так у нього йде справа, то дарма він жив у подвигах. Заради цього подвигу виконуються всі різноманітні духовні вправи кожним, хто має в собі Бога, шляхом довільних терпінь, щоб прихилити милосердя всевладного Бога, — і дарувати людині знову її первинне достоїнство й щоб Христос закарбувався в її умі, як говорить апостол: «О мої дітоньки, яких я зно­ву народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас» (Гал. 4, 19).

233. Пристрасті — ті ж скорботи, й Господь не відділив їх, але сказав: «І клич до Мене за лихої години, Я визволю тебе, і ти Мене прославиш!» (Пс. 50, 15). І тому у відношенню до будь-якої при­страсті немає нічого кориснішого, як призивати ім'я Боже... А нам, немічним, залишається лише вдаватися до Ісусового імені, бо при­страсті, як сказано, є демони — і втікають (від призивання цього імені).

234. «Отже, якщо хочеш отримати перемогу над пристрастями, то молитвою з Божою допомогою зійди в глибину серця і там прослідкуй за наступними трьома сильними велетнями, — маю на увазі: забуття, розслабленість і незнання, за цією опорою мисленних чужоземців, через яких інші пристрасті повертаючись, діють, живуть і міцніють в душах, які люблять насолоджуватись. Але ти великою увагою і наполегливістю ума з допомогою з висоти, знайшовших цих, багатьом невідомих злих велетнів, легко вже потім знову ж увагою і молитвою зможеш визволитися від них». 

235. «Як злодії, бачачи, що в якомусь міст лежать царські знаряддя, нападають не як-небудь, — так і той, хто поєднав молитву з серцем, не як-небудь обкрадається мисленими злодіями» (Ліст вичник).

236. «Найголовніше діло подвижника полягає в тому, щоб коли увійде в своє серце, вступити у боротьбу з сатаною і зненавидіти його та, протидіючи його думкам, боротися з ним» {Макарій Великий).

237. «Завжди той, хто перебуває у своєму серці, далекий від всіх красивих речей цього життя і, ходячи духом, плотських похо­тей не може зазнавати. Оскільки таким чином він звершує свій шлях, оточений чеснотами, маючи ці самі чесноти ніби за сторожів при дверях свого міста чистоти, то всі хитрощі бісів проти нього залишаються невдалими» (Діадох).

Добре сказав святий, що даремними залишаються хитрощі во­рогів, коли ми перебуваємо в глибині наших сердець, і це тим біль­ше, чим більше ми там утвердимось.

238. «Постарайся увійти до внутрішньої своєї скарбниці і поба­чиш скарбницю небесну. Бо і це — те саме; і один раз входячи ти бачиш їх обох. Драбина в оте царство захована у твоєму нутрі, тобто в твоїй душі. Омий себе від гріха й знайдеш там щаблі сходження, по яких зможеш піднятися до нього».

239. «Дві сили, зовсім протилежні між собою, впливають на мене: сила добра і сила зла, сила життєва і сила смертоносна. Як духовні сили, вони невидимі. Добра сила за допомогою моєї свобідної та щирої молитви завжди проганяє злу силу, і сила зла сильна лише злом, яке ховається в мені. Щоб не терпіти безперервно холо­ду злого духа, треба постійно мати в серці Ісусову молитву: Ісусе, Сину Божий, помилуй мене. Проти невидимого (диявола) — неви­димий Бог, проти міцного — Найміцніший».

240. Отже, знову утвердившись у молитовному віддані себе Бо­гові та Його благодаті, викликай кожного із збудників гріха й нама­гайся відвернути від них серце і направити його на протилежне, — цим вони будуть відрізані від серця і будуть мусити завмерти. Для цього дай волю здоровій розсудливості, а по її слідах веди й серце. Ця праця є найсуттєвішою для того, щоб переломити волю. Таким чином, завжди треба трудитися над собою, поки замість жаління себе не відродиться безжалісність і нещадність до себе, не відчується прагнення страждань, бажання мучити себе, виморити і тіло своє і душу; доки замість догоджання людині не утвориться з одної сторони очищаюче відвернення від усіх недобрих звичаїв і зв'язків, вороже противленням їм, а з другої — осудження себе на всі неправди та людську ганьбу; доки замість смаку лише до матеріа­льного, чуттєвого, видимого прийде огида т них і омерзіння, і поч­неться шукання й прагнення тільки духовного, чистого, Божест­венного; доки замість приземленості, обмеження життя і земного щастя не виповнить серця почуття паломництва на землі з єдиним стремлінням до вітчизни небесної.

241. Таким чином, услід за збудженням благодаті перше, що на­лежить свобідній волі людини — це дух до себе, який здійснюється в 3-х актах: 1) схиляється на сторону добра — вибирає його; 2) зни­щує перешкоди, розриває пута, які тримали людину у грісі, витаняючи із серця жаль до себе, догоджання людині, схильність до плот­ського і приземленість, і замість них, збуджує безжальність до себе, позбавлення смаку до плотського, віддання себе усякій ганьбі і переселення серцем у майбутнє з почуттям тимчасової мандрівки тут, на землі; 3) нарешті, має натхнення відразу вступити на добрий шлях, ніскільки не послаблюючи себе, а тримаючи у постійному напруженні. Таким чином, у душі все стихає. Збуджена, звільнена від усіх пут, людина з повною готовністю говорить собі: Вставши, йду!

З цієї миті починається другий рух душі — до Бога. Коли людина перемогла себе, оволоділа усіма причинами своїх дій, повернула собі свободу, вона має тепер всю себе принести в жертву Богові. Зна­чить, справа зроблена лише наполовину. 

242. 4 гл., ст. 27 «Але не дайте місця дияволу». 

Диявол не має доступу до душі, коли вона не відчуває ніякої  н пристрасті. Тоді вона світла, й диявол не може дивитися на неї. Коли  в ж вона попустила хід пристрасті й погодилася на неї, тоді стає темнішого, і диявол бачить ЇЇ. Він сміливо приступає до неї і починає в ній господарювати. Два головні гріховні порухи часто тривожать в душу — похіть і дратівливість. Кого встигає ворог подолати похіттю, того й залишає з нею, не тривожачи або легко тривожачи гнівом; а хто не піддається похоті, того поспішає підштовхнути до гніву й збирає навкруг нього багато дратуючого. Хто не розбирає хитрощів диявола і на все сердиться, той дає дияволу місце, дозво­ляючи гніву долати себе. А хто придушує будь-яке збудження гніву, той противиться дияволу й відганяє його, а не тільки не дає місця в собі. При гніві дається місце дияволу зразу ж, як тільки гнів признається справедливим і задоволення його законним. В той самий момент ворог входить у душу й починає вкладати у неї думку за думкою — одну роздратованішу за іншу. Людина починає горіти в гніві, як у полум'ї. Це — диявольський, адський вогонь. А бідна лю­дина думає, що вона так горить від ревності за правду, тоді як у гніві ніколи не буває правди (див. Як. 1, 20). Це свого роду омана у гніві, як буває омана в спокої. Хто придушує зразу ж гнів, той розсіює цю оману й диявола відкидає тим так само, як інший з пересердя силь­но вдаряє когось у груди. Хто з тих, які сердилися, після вгамупання гніву, добросовісно розібравши справу, не знаходив, що в основі роздратування була неправда? А ворог перетворює цю неправду у правду й витягує її на таку височину, що здається, ніби й світ не зможе стояти, якщо не задовольнити наше обурення...

Ти не можеш не пам'ятати зла, не ворогувати? Будь ворогом, але ворогуй проти диявола, а не проти свого брата. Для того й дав нам Бог на озброєння гнів, щоб ми не власні тіла проколювали мечем, але щоб встромити ціле його вістря у груди диявола. Встро­ми туди свій меч по самий держак, якщо хочеш, втисни й держак і не витягай його звідти ніколи, навпаки, встроми туди ще й другий меч. А це станеться тоді, коли ми будемо щадити один одного, коли будемо миролюбно ставитися один до одного. Нехай я залишусь без грошей, нехай я загублю свою славу та честь; мій товариш дорож­чий мені за все. То ж будемо говорити один одному: не оскверняйте своєї природи задля грошей і слави.

243. Згадаймо, як діють ворожі спокуси. Розмах ворожого меча - навіяння думки у надії, що у серці відізветься до неї співчуття, на основі якого він потім збуджує велику спокусу. Виникає, напри­клад, в уяві особа, яка образила - це ворожий помах меча. Коли на це в серці відізветься неприємне почуття до цієї особи - це озна­чає, що меч пройшов до тіла душі та зранив її. Тоді ворог підскакує до душі й піднімає в ній цілу бурю ворожнечі і помсти. Але коли у серці лежить постійна прихильність опускати образи й тримати себе завжди у тихій лагідності та мирі зі всіма, тоді скільки б ворог не напружувався представляти душі у думках людей, які образили, у серці не буде їм жодного відголосу й, таким чином, ворогу не буде до чого приплести й свою спокусу. Удар його меча відскочить від серця, як від воїна, зодягнутого в броню.

244. Не промовляти в гніві - велика досконалість. В основі цього лежить відсутність роздратованості серця, а вона, як іскра, гаситься відданням себе на волю Божу з усвідомленням, що непри­ємності Бог допускає для випробування, аби показати нам наскіль­ки міцна наша добра внутрішня настанова... Це й зобов'язує нас тримати себе в таких випадках благодушно, вірячи, що сам Бог ди­виться на нас в цю хвилину. Правильна й та ваша думка, що всі, хто роблять нам неприємності, є знаряддям в руках ворога. Ось чому, коли хтось спричинює вам неприємності, завжди думайте, що позаду них стоїть ворог, який розпалює їх і викликає образливі слова та діла.

245. Зміст цієї притчі зрозумілий. Красуня зображає грішну душу, яка в покаянні звернулася до Господа й з'єдналася з Ним, щоб лиш Йому належати, лиш Йому служити. Колишні приятелі - пристрасті. Свист їх - це рух пристрасних думок, почуттів та побажань. Втеча у внутрішні покої є укриття у нутрі серця, щоб стати там перед Господом. Коли це здійсниться у нутрі, то все пристрасне, що занепокоїло душу, яким би воно не було, - відхо­дить само по собі й душа заспокоюється.

246. І взагалі поставте за закон - що міряти дозволено тою дією, яку воно робить у нутрі. Те, що будує, дозволяйте собі, а те, що руйнує, не дозволяйте за жодних обставин. Хто при свідомості, протягне руку до склянки з питвом, у яке, як йому відомо налита отрута?

247. Щоб думки не блукали, треба придбати таке почуття, щоб бути безвихідно у серці з Богом... і стороннім думкам не буде місця. «Щоб не осуджувати інших, треба глибоко відчути свою гріховність ЦЕ і вболівати над нею, оплакувати душу, мов мерця. Хтось сказав: коли свій мрець вдома, не будеш турбуватися про мерців по сусідству.

248. Коли нападають недобрі думки, треба відвертати від них око ума, і, звертаючись до Господа, Його іменем відганяти їх. Але коли думка торкнеться серця, і це лукаве мало-помалу насолодить­ся нею, тоді треба сварити себе й просити Господа про помилуван­ня до тих пір, доки в серці народиться протилежне почуття; напри­клад, замість осудження, возвеличення іншого або сердечне почут­тя поваги до нього... Ось і треба заздалегідь підготувати у серці тихе містечко, біля ніг Господа. Прийде тривога?... відразу ж туди, й кричати, кричати, ніби відчитувати чорну неміч, і Господь допоможе: усе стихне.

249.Людина, яка свідомістю та серцем на стороні пристрас­ного, вся пристрасна й противна Богу. Людина, яка на стороні без­пристрасного, хоча в ній є і долають її пристрасті, не є противна Богу завдяки нелюбові до пристрастей і бажанню не за їх законом, а за волею Божою.

250. Питання про головний пункт внутрішньої боротьби ви­рішується наступним чином; зійди увагою в серце, стань там перед Господом і не допускай туди нічого гріховного. В цьому й полягає внутрішня боротьба.

251. Треба розрізняти лише почуття, які стосуються характеру особи, і почуття скороминучі - прийшли та пішли. Доки не умер­твлені до кінця пристрасті, погані думки, почуття, порухи та задуми не припиняться. Вони зменшуються по мірі зменшення пристрас­тей. Джерело їх - наша пристрасна половина. Сюди й треба спрямувати всю увагу. Є один засіб. Безперервна пам'ять про Господа з молитвою до Нього. Божі старці вміли цим відганяти все погане й втримувати себе в доброму настрої. Навик до Ісусової молитви є зовнішньою стороною тієї зброї. По суті це те ж саме, що затвор­ництво. Свідомістю в серці бути з Господом, призивання якого проганяє все погане. Почитайте в Ісихія прочування. Праця і на­полегливість - все долають.

252. Бо як при відсутності Його (молитви Ісусової) стікається до нас все шкідливе, не залишаючи місця нічому корисному для душі, так у Його присутності все зле відганяється.

253. Демони ніяк не можуть заволодіти чиїмось духом або ті­лом, не мають влади увірватися в будь-чию душу, якщо спочатку не позбавлять її всіх святих думок і не зроблять пустою та позбавле­ною духовного споглядання.

254. Головне монаше правило це - бути невідступно умом і серцем у Бозі, або безперестанно молитися; для підігрівання цього подвигу установлені певні молитвослів'я - круг денних служб, які відбуваються у церкві, й деякі келійні моління... Але головне - вся сила у постійному почутті до Бога, яке нехай зігрівається так, як вміє. Це закон! Як тільки це почуття є, то всі правила замінюються ним одним; а якщо нема, то його не можуть замінити ніякі читан­ня. Молитвослів'я призначені для того, щоб підтримувати почуття, а якщо не підтримують, то вони не потрібні. Праця є, а користі не­має. Це - зовнішній одяг, для якого або під яким нема тіла, або тіло, в якому немає душі. Боже мій! Які суворі порядки приписані! ...Але інакше не мож­на сказати, лише так.

255. Для умової молитви властиво відкривати пристрасті, які ховаються і тайно живуть в серці людини! Вона й відкриває їх, і приборкує. Для умової молитви властиво відкривати той полон, в якому знаходимось ми у злих духів. Вона відкриває цей полон і звільняє від нього. Отже, не треба бентежитися й дивуватися, коли повстають пристрасті з грішного єства або збуджуються духами. А оскільки пристрасті приборкуються молитвою, то й треба тоді, коли вони повстануть, творити неспішно умом і дуже тихо Ісусову молитву, яка поволі заспокоїть повсталі пристрасті. Іноді повстання пристрастей і нашестя ворожих думок буває таким сильним, що підносить до великого душевного подвигу. Це час невидимого мучеництва. Треба визнати Господа перед лицем пристрастей та бісів довгою молитвою, яка, без сумніву, принесе перемогу.

256. Продовжуйте вправлятися у виконанні того невеликого правила й думки все більше та більше почнуть заспокоюватись і неміч, яку ви помічали, буде лікуватися. Правило те, якщо ви будете продовжувати його як належиться, викличе у серці біль, який прикує думки до Єдиного, - і блуканню думок настане кінець. З цього моменту, коли Господь сподобить вас вибрати його, почнеться нова перебудова усього внутрішнього, - і ходіння перед Богом стане не­відступним.

257. Закон посту такий: перебувати у Бозі умом і серцем із зре­ченням усього, відсікаючи будь-яке догоджання собі, не тільки в тілесному, але й в духовному, творячи все на славу Божу й на благо ближніх, приймаючи з охотою і любов'ю працю і терпіння у пості: в їжі, сні, відпочинку, в утіхах взаємного спілкування - все скромно, щоб це не впадало в очі та не позбавляло сил виконувати молитовні правила.

258. «Запитуєте, чи говорити з іншими про духовне життя?» Говоріть, тільки про своє не розповідайте; а взагалі роздумуйте, пристосовуючись, однак, до стану тих, хто запитує. Буває, що деякі починають про це мову, щоб тільки поговорити. І це краще, ніж говорити про щось житейське або пусте. Мовчання, якого ви бажа­єте, можна дотримуватись тоді, коли ви не є з кимось або не з вами ведеться розмова. Те, що йдучи до когось по потребі, молите Госпо­да положити охорону губам, - добре робите. Краще за все завжди бути з Господом. Але можна й говорити і бути з Господом. Звикайте до цього. Коли ведете розмову, найбільше бійтеся розтривожити спокій співбесідника яким-небудь запалом або висловлюванням своїх ду­мок наперекір йому, з явним бажанням стати на своєму. Ворог наводить на це, щоб зав'язати суперечку, а від суперечки доведе й до розладу. Не менше також бійтеся говорити про духовне, щоб ви­казати свою у цьому відношенні мудрість. І це також вороже навію­вання, через яке, безсумнівно, зазнаєте насмішок від людей і Божого не благовоління.

259. Треба твердо тримати в думці, що вправи, подвиги, пове­дінка, при всій своїй суттєвій необхідності та повній придатності для зберігання і формування духовного життя та відновлення єства, силу до того мають не самі від себе, не вони формують дух і очи­щають природу, а Божа благодать, яка проходить через них і ніби отримує доступ, протік до наших сил. Тому ходи в них зі всією ста­ранністю, ревністю, наполегливістю; але свій успіх віддавай Господеві, щоб під їх прикриттям Він будував нас так, як сам хоче та знає.

260. Вступаючи у подвиг, не на ньому зупиняй увагу та серце, але проминай його, як щось стороннє, розкривай себе для благо­даті як готову посудину, повним відданням себе Богові. Хто знахо­дить благодать, той знаходить ЇЇ з допомогою віри та ретельності, говорить св. Григорій Синайський, а не за допомогою однієї ретель­ності. Яким би добрим не був наш подвиг, але як тільки не відда­ємося при цьому Богові, не привертаємо благодаті, то він формує в нас не дух істинний, а дух обманливий, робить з нас фарисея. Бла­годать - їх душа. Вони настільки істинні, наскільки підтримують і зберігають самоприниження, сокрушення, страх Божий, потребу в Божій допомозі та відданність Богу. Якщо від них з'являються си­тість і самовдоволення - це знак їх неістинного використання або нерозуміння.

261. Основна, умова всіх внутрішніх перемог є перша перемога над собою, яка полягає в переломі волі і відданні себе Богу з про­тивним відкиненням всього гріховного. Тут зародилася нелюбов до пристрасті, ненависть, ворожість, яка і є воєнною духовною силою і одна замінює ціле військо. Де її немає, там без боротьби перемога вже в руках ворога; і навпаки, де вона є, там перемога уступається нам часто без боротьби. Звідси видно, що як вихідною точкою по­зитивної діяльності є наше внутрішнє, так воно ж є вихідною точ­кою і боротьби, тільки з іншої сторони. Свідомість і воля, пере­ходячи на сторону добра, з любов'ю до нього, вражає ненавистю будь-яке зло та пристрасність, притому саме свою. В цьому, властиво, й полягає перехід, перелом. Тому сила, яка бореться з пристрастями, є також ум або дух, в якому свідомість і свобода - дух, и який втримується благодаттю. Через нього, як ми бачимо, цілюща сила прибуває до сил через подвиги; через нього ж сила поражаюча, руйнівна приходить в боротьбі до пристрастей. І зворотньо: коли пристрасті повстають, то ціляться безпосередньо в ум, або дух, тобто на підкорення свідомості та свободи. Вони - у святилищі нашого внутрішнього, куди ворог через пристрасті пускає свої розпалені стріли з душевної тілесності, як із засідки. І поки свідомість та свобода цілі, тобто стоять на стороні добра, то яким би великим не був напад, перемога - за нами. Цим, однак, не стверджується, ніби вся сила перемоги йде від нас, а показується де її початки. Точкою опори для боротьби є наш відновлений дух, а переможною руйнівною силою для пристрастей є благодать. Вона в нас одне будує, а інше руйнується, але знову ж через дух, або свідомість і волю. Той, хто змагається, з голосінням припадає до Бога, жаліючись на ворогів і ненавидячи їх, і Бог в ньо­му та через нього проганяє їх і розбиває.

262. Що робить той, на якого напав злий чоловік? Штовхнув­ши його в груди, кричить: рятуйте! На його голос прибігає сторож і рятує його від біди. Те ж саме треба робити і в мисленній боротьбі з пристрастями, - розсердившись на пристрасть, треба кричати про допомогу: «Господи, допоможи! Господе, Ісусе Христе, Сину Божий, спаси мене! Боже, на допомогу мені прийди, Господи, поспіши мені на поміч!» (див. Пс. 70, 2). Звертаючись так до Господа, вже не відходьте від Нього увагою до того, що робиться навколо вас, а все стійте перед Господом, благаючи Його про допомогу. Від цього ворог, якого пече вогонь, втече не зволікаючи. Не вступаючи в словесну суперечку з пристрасною думкою, безпосередньо звертаймося до Господа, зі страхом, благоговінням, упованням і повною відданістю Його дії, бо цим самим пристрасне вже відсторонюється від очей ума, які звернені на Господа. Будучи відрізаним від душі такою неувагою, воно саме по собі відходить, якщо відбувається природно; а якщо тут примішується і ворог, то його розбиває промінь умового світла, що виходить від споглядання Господа. І буває так, що душа зразу ж заспокоюється від пристрасних нападів, як тільки звернеться до Господа та заголосить до Нього.

263. Мисленна боротьба сама виганяє пристрасть зі свідомості, але вона все ще залишається живою, лише ховається. І, навпаки, протилежне діло поражає цього змія в голову. З цього, однак, не слідує, щоб при подвизі можна було припиняти мисленну боротьбу. Одному треба бути невідлучно біля другого, інакше воно може за­лишитися без всякого плоду й навіть може плодити пристрасті, а не зменшувати пристрасність, тому що під час дії проти одної прист­расті може прилипати інша, наприклад, при пості - марнославст­во. Якщо це залишити без уваги, то, при всіх зусиллях, не буде ні­якого плоду від подвигу. Боротьба мисленна разом з діяльною, роз­биваючи пристрасть ззовні та зсередини, знищує ЇЇ так само швид­ко, як швидко гине ворог, коли буває оточений і відбивається і зза­ду та спереду.

264. Діяти треба поволі, крок за кроком, поступово зростаючи й посилюючи, щоб було під силу. Інакше наше діяння буде подіб­ним на нову латку на старій одежі. Потреба подвигу має вийти з середини, як хворому іноді потяг і чуття вказують на цілюще ліку­вання.

265. Приписана боротьба з пристрастями є мисленною. І вона дійсна, тому що, не дозволяючи пристрастям чимось поживитися, тим самим морить їх. Але є і діяльна боротьба з ними, яка полягає в тому, щоб спеціально приймати та робити діла, прямо їм протилеж­ні. Наприклад, щоб придушити скупість, треба щедро роздавати, проти гордості - треба вибрати принижуючі заняття, проти при­страсті веселитися - відлюдництво тощо. Це правда, що один та­кий спосіб дій не прямо приводить до мети, тому що, терплячи не­зручність ззовні, пристрасть може просуватися у нутро - або сама, або поступаючись місцем іншій. Але коли з цією діяльною бороть­бою поєднується і внутрішня - мисленна, то вони вдвох швидко до­лають будь-яку пристрасть.

Як себе пізнати?

266. Панегірик, який ви сплели для себе: дурна, лукава, непостійна, невдячна, горда, сердита, не вміє помолитися до Бога... дуже добрий. Треба додати: ні до чого не придатна і нічого не варта. Частіше повторюйте його - і так, щоб душа промовляла, а не ум збирав по пам'яті. Адже є або буває в нас дуже глибоко захований самооцінювач. Тоді визначені слова або подібні до них язик чи пам'ять читає, а на душі тримає: «не такий, як інші». дивно те, що цього лукавства нашої душі майже неможливо помітити. Так воно ховається, доки Господь не викличе його наверх і не покаже у всій потворності. Самим нам треба вгадувати присутність його хіба по тому, коли слова докору інших, в очі чи позаочі, відкликаються неприємністю і досадою на тих, хто їх говорив. Дослідіть про себе, якою буває душа в таких випадках. При цьому великою перешкодою є самооправдання.

267. Запишіть собі в пам'яті, що з хвилини пробудження до хвилини засинання весь час потрібно проводити так, щоб цілий день являв собою неперервний ланцюг актів самовідданості, і все заради Господа, перед Його обличчям і для Його слави. Акти само­відданості не є чимось великим, а йдуть на рівні зі звичайними жи­тейськими ділами і полягають у внутрішніх рішеннях та поворотах волі. Вони можуть бути у будь-якому слові, погляді, русі. Відмін­ною їх рисою є не допускати догоджання собі ні у великому, ні у малому, а діяти наперекір собі.

268. Подивіться, чи немає у вас самопочуття, тобто почуття, що ви щось значите, або відсутності почуття, що ви ніщо. Це найбільш заховане почуття, але воно всім управляє в житті. Від нього перша вимога, щоб все було по-нашому, і як тільки цього не буває, то нарікаємо на Бога, а на людей сердимось.

269. Коли є самооцінювач, то він не тільки збурює ставлення до людей, але й колотить стосунки з Богом, - і лукавий він, як біси, і спритно прикривається смиренними словами, засідаючи у серці... А потім жалієтесь на зарозумілість і пиху... Це первородні діточки самооцінювача.

270. Того, хто служить Богові, доймають особливі спокуси. «Віддай належне пристрастям, - сказав святий Ісаак Сирієць,- боротьбою з ними». На полі боротьби бувають перемоги та пораз­ки. Поразки треба заліковувати покаянням. Воно лікує їх досить добре.

271. Справжнє самопізнання - це чітке бачення недоліків і слабкостей, які наповнюють нас. І візьміть собі на замітку, що чим більше ви бачите себе негідною і достойною всякого докору осо­бою, тим далі ви просуваєтеся вперед.

272. Треба знати, що сходження до досконалості є невидимим для подвижника: трудіться в поті чола, але ніби без плоду, - благо­дать робить свою справу в тайні. Людське око з'їдає все добре. Лю­дині ж залишається лиш бачити свою негідність. Шлях до доско­налості є шляхом до усвідомлення, що я і сліпий, і вбогий, і нагий з яким постійно пов'язане сокрушення духа або вболівання і печаль над своєю нечистотою, що виливається перед Богом, або - постій­не покаяння. Покаяльні почуття є відмітними ознаками істинного подвижництва. Хто ухиляється від них і обминає, той зійшов з до­роги. У закладенні початку духовного життя було покаяння; воно має бути в зростанні й дозрівати разом з ним. Дозріваючий зростає в пізнанні своєї зіпсутості та гріховності і заглиблюється у сокрушенні почуття покаяння. Сльози - міра успіху, а постійні сльози - ознака скорого очищення.

273. Візьміть за правило: 1) повсякчас очікуйте неприємнос­тей, і коли вони траплятимуться, зустрічайте їх, як бажаних гостей; 2) коли діється щось супроти волі, готове завдати прикрості й роз­дратувати, спішіть зійти увагою у серце і, як лише можете, силкуйтеся не допускати розпалитися тим почуттям, прикладайте зусилля і моліться. Якщо не допустите, щоб вони зродилися, все скінчить­ся, бо все від почуттів; якщо ж з'явиться хоча б незначне, постано­віть, якщо можна, нічого не говорити й не робити, поки не вижене­те його, якщо ж не можна не говорити й не робити, старайтеся говорити й робити не згідно тих почуттів, а згідно заповіді, як велить Бог, лагідно і тихо - ніби нічого й не було; 3) будь-яке очікування припинення такого порядку викиньте з голови, а при­готуйте себе на неприємності до кінця життя. Не забудьте! Це дуже важливо. Без такої постанови, не може встановитися терпеливість; 4) до всіх цих засобів боротьби додайте: зберігати люб'язний погляд, тон і, головне, всіма силами уникайте чим-небудь нагадати Я кривдникам про їхню несправедливість. Дійте так, ніби ви від них не я постраждали... Навикайте невідступно зберігати пам'ять про Бога.

274. Забув нагадати, що враження, невідповідні до прийнятого вами порядку, треба відразу стирати - тієї ж миті, як отримали, не відкладаючи ані до вечора, ані, тим паче, на довший термін. Це просто: зійти в серце, де залишилося враження, відштовхнути його не благоволінням до нього, - і в той же час молитися проти нього до Господа перебувайте так, поки враження не зникне зовсім.

275. Установіть правило: ні думці, ні почуттю, ні побажанню пристрасному самовільно не потурати, а проганяти їх повною ненавистю тієї ж миті, як тільки їх зауважите. І будете ви завжди невинні й перед Богом, і перед своєю совістю. Буде у вас нечистота пристрастей, але буле і невинність.

276. Поряд з іншими способами, одним із найсильніших засо­бів очищення, є відчуття постійних скорбот і неприємностей, які допускає Бог, і духа сокрушення, якого також подає Господь. За си­лою цей засіб прирівнюється до проводиря, і якщо його недостат­ньо, може його замінювати, і замінює для людини віруючої та сми­ренної. Бо в такому випадку сам Бог є проводирем, а Він, без сум­ніву, - мудріший за людину. У св. Ісаака Сирійця детально зобра­жено, з якою послідовністю Господь уводить того, хто очищується, все більше й більше у численні скорботи, та як розігріває у ньому дух сокрушення. Від нас вимагається лише віра в благий промисел і готове, радісне, вдячне прийняття від Нього усього, що Він посилає. Брак цього відбирає очищувальну силу скорботних випадків, не пропускає її до серця і до глибин... Без зовнішніх скорбот тяжко встояти людині проти гордості та зухвальства, а без сліз сокрушення хіба можна звільнитися від внутрішнього егоїзму фарисейської самоправедності? Того, хто не має скорбот, апостол вважає перелюбником.

277. Нехай усі осуджують, але якщо Бог оправдовує у совісті, всі інші суди - ніщо. Розповідала мені одна спостережлива особа, що людські слова, як тільки не зачіпляться за щось дійсно негідне, постоять-постоять над людиною, як безводна хмара, і відходять. І сліду їх не знати, і ніхто вже не згадає про них. Те ж саме, думаю, буде й у вашій ситуації. 

Зовнішнє і внутрішнє ділання

278. «Якщо внутрішня праця згідно Бога не допоможе люди­ні, то марно вона трудиться у зовнішньому».

279. Брат запитав Авву Агафона: «Скажи мені, Авво, що більше; фізичний труд чи оберігання серця?» - Авва відповів йому: «Люди­на подібна до дерева: фізичний труд - це листя, а оберігання серця - плід. Оскільки ж, за Писанням, "усяке дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь" (див. Мт. З, 10), то, очевидно, що ми повинні найбільше турбуватися про плід, тобто про оберігання ума. Проте нам потрібне і прикриття з листя, тобто фізичний труд».

280. У монастирі існує два порядки життя: один внутрішній, а другий - зовнішній. Послух, який накладають у монастирі, стосується цього зовнішнього життя. Той, хто не знає, що цей послух необхідний тільки тому, що, приходячи у монастир, ми приносимо зі собою також і тіло, і що діло спасіння душі має проходити у цьо­му послухові в належному порядку, з перших кроків може відвер­нутися від монастиря, вважаючи такий розпорядок невідповідним до своїх цілей і свого настрою, або, лишаючись у монастирі, усю справу монашества може обмежувати лише цим послухом... і буде трудитися марно, бо не зробить ані крока в очищенні та удо­сконаленні своєї душі...Прирікайте себе на життя, де руки й ноги будуть робити одне, а душа, якщо хоче спастися, має бути зайнятою іншим.

281. Візьміть до уваги ще й те, що здоров'я залежить не від од­ної їжі, а найбільше від душевного спокою. Життя в Бозі, яке відчу­жує від світських хвиль, покриває серце миром, а через те й у тілі тримає все в здоровому порядку! Діла - це не головне в житті; головне настрій серця, яке має бути звернене до Бога.

282. Є два шляхи, щоб поєднатися з Господом: діяльний і споглядальний. Перший - для християн світських, другий – для тих, хто залишив світ. На практиці ані перший не буває без другого, ані другий без першого. Тобто, світські повинні, в певній мірі, також іти й споглядальним шляхом. Я писав вам: навикайте завжди пам'ятати про Господа й ходити в Його присутності. Це і є споглядальна частина. Питаєтеся, як можна під час справ пам'ятати про Господа? Яку  н б справу, велику чи малу, ви не робили, тримайте в умі, що її наказує вам робити сам усюдисущий Господь і дивиться на те, як ви її виконуєте. Так тримаючи себе, ви будь-яку справу будете викону­вати з увагою та пам'ятатимете про Господа. У цьому весь секрет успішної поведінки для досягнення головної цілі у вашому стано­вищі. Вникніть у це й так настройте себе. Коли так налаштуєтеся, тоді й думки перестануть блукати туди й сюди. Чому у вас тепер нічого не виходить? Думаю від того, що ви хо­чете пам'ятати про Господа, забуваючи про житейські справи. Але вони втручаються у свідомість і витісняють пам'ять про Господа. А вам треба навпаки: клопотатися про житейські справи, але так, як про Господнє доручення І як перед самим Господом. Тепер у вас ні те, ні інше не виходить... а так і одне й друге буде справним.

283. Вам кажуть: «Більша заслуга жити в подвигах серед шуму людського, ніж спасатися у відлюдництві». І ви не заперечуйте цьо­го. Ті, які істинно перебувають у подвигах, не мають на меті осягнути заслугу, а турбуються лише про те, щоб очистися від пристрас­тей і пристрасних почуттів та думок. Для цієї мети більше підходить життя в спілкуванні з іншими, тому що воно дає справжній досвід боротьби з пристрастями та їх подолання. Ці перемоги б'ють пристрасті в груди та в голову, а пов­торення цих перемог швидко вбиває пристрасті на смерть. А в уса­мітненні боротьба буває лише мисленною. Вона є такою слабою, як удар крила мухи. Тому умертвлення пристрастей в усамітненні три­ває довше. І мало того, воно майже завжди буває не умертвленням, а завмиранням на той час, допоки не трапиться нова зустріч з пред­метами пристрастей. Причому буває, що пристрасть спалахує миттєво, як блискав­ка. І буває, що той, хто довший час мав в усамітненні спокій від пристрастей, раптом падає. А того, хто дійшов до спокою від при­страстей через боротьбу не мисленну, а дійсну, несподіваний їх на­пад не захитає. Ось на якій основі досвідчені в духовному житті мужі заповідають долати пристрасті у дійсній з ними боротьбі під час спілкування з іншими, а вже потім усамітнюватися.

284. Руки й ноги працюють, а думка з Богом - це справжня стійка людина. Внутрішнє треба настроювати зранку, тільки-но розплющите­ся. Зберігати його увесь день, увечері підігріти й так заснути. Обмежити зовнішні контакти, й усе настроювати на один лад - це спасительна рамка життя. Коли прийде внутрішня молитва, тоді вона зможе частково заміняти перебування у храмі, але внутрішньої молитви ніщо так не розпалює, як храм.

285. Житейські думки старайтеся впорядковувати. Шукайте такого настрою, щоб тіло трудилося над звичайними справами, а дух був завжди з Богом. Милостивий Господь дає безклопіття, за яким усе робиться у свій час, але ніщо не турбує і не мучить. Шук­айте, просіть, і дасться.

286. Усякого роду подвиги треба так звершувати, щоби про них у монастирі ніхто не знав. Тільки-но про щось дізнаються, це вже погано. Не подумайте, що скритість, - щоб не знали й не ба­чили, - не є строго необхідною. Ні: дуже строго. Подвиг, про який роздзвонюють, є пустий - не вартує ї ламаного гроша.

287. Зовнішня праця і подвиги - є засобами, і вони цінні лише тоді, коли приводять до цілі й нею спричинені. Думки на них не зупиняйте, щоб вони не значили. Головне - в почуттях і у настроях. На них і зверніть усю увагу, якщо вже встановилися у зовнішньому порядку життя. Більше за все зберігайте смиренність і моліться, щоб Господь дав вам його, І самі себе частіше карайте, схиляючи до приниження. Тільки-но прокинетесь, як найшвидше постарайтеся відчути себе ні до чого непридатною, а потім і весь день старайтеся відчувати себе такою ж. Стаючи на молитву й приступаючи до Господа, ще більше принижуйтеся. Хто й до кого має сміливість звернутися і розмовляти людською мовою? Радійте, коли терпітимете приниження зовнішнє, мимовільне. Приймайте його, як особливу Божу милість. Візьміть собі за правило, що коли ви не задоволені собою, то ви у доброму стані; коли ж прийде хоч найменше почуття самозадоволення, і станете себе оцінювати, знайте, що ви не в своїй формі, тоді й починайте себе картати. Господа ради, не забувайте цього! Все інше - ніщо, коли цього немає. Були люди, котрі спаслись одним смиренням, без подвигів; а без смирення ніхто не спасався і не спасеться.

288. Свою увагу менш за все зупиняйте на зовнішніх подвигах. Хоча вони й необхідні, але є тільки підмостками. Будівлю спору­джують всередині них, але вони не є домом. Будівля - у серці. На сердечні подвиги й зверніть усю свою увагу. Перша спокуслива думка, яка почне бити вас, буде самозадо­волення; за нею прийде внутрішнє самовозвеличення або хизуван­ня перед собою, а далі - хвалькуватість перед іншими. Усвідомлю­йте ці шляхи. Читайте Макарія Великого, й особливо «Ліствицю», де багато сказано про розпізнавання помислів. Одне й те саме діло бу­ває приємне й неприємне для Бога, судячи за думками. Вчіться.

289. Небажаний послух ви назвали машинальним послухом. На­справді ж так буває, що на формування характеру тільки той послух діє плодотворно, який виконуємо всупереч своїй волі і своїм міркуванням. Якщо щось робимо за потягом серця, який з цього послух? Тут своя воля і свій смак. Тільки питання трохи прикриває такі діла. Справжній послух виконуємо тоді, коли не бачимо для нього під­став, і не зважаємо на своє небажання. Такому послуху обіцяна особлива благодать - благодать збереження від усякої шкоди під час його виконання. Коли послух виявляється ради Господа, тоді Господь бере на себе піклування про послушника, й береже його.

290. Щоб не наказали, те й робіть без протиріччя у нутрі, зі всім бажанням, як Боже веління. Закореніть собі глибше у серці ці виділені слова й робіть так, як вони повчають. Усякий наказ прий­майте, наче безпосередньо від самого Бога, й виконуйте його як діло Боже, немов перед Богом, зі всією ревністю та увагою, не як для людей, а як для Бога, який усе бачить: бійтеся суду, що чекає на тих, хто творить Боже діло недбайливо (див. Єр. 48, 10). Завчіть, будь ласка, це якнайкраще. Зрозумійте тепер зміни в Божому баченні вас і не допустіть по­ступити не за Божим наміром. Що було раніше? У церкві ви стояли окремо, затишно, тільки молилися і зігрівалися в молитві; в келії також - головне було молитва й молитва. Тепер у церкві - діло й удома - діло. Думаєте це дарма? Ні. Господь пропонує зробити вам другий крок. Раніше ви перебували в теплій молитві - без діл послуху, тепер вчіться перебувати в тій самій молитві при ділах. Цього чекає від вас Господь. Примудряйтеся. І раніше була праця, а тепер більша. Треба і діло робити, й умом від Бога не відступати, тобто поводитися так, ніби стоїте на молитві. Це закон: руками робити справу, а умом і серцем бути з Богом. Пишіть, а умом від Бога не відступайте, й теплоті не дозволяйте зменшуватися, а пильності слабшати. Те ж саме і коли прислуговуєте в церкві. Як у цьому до­сягти успіху, справа навчить. І ось будете мати новий досвід, - і ще більше окріпнете в перебуванні у нутрі.

291. Вам здавалося, що коли не було у вас письмового послуху, то було краще. Це неправда. Беззаперечний послух наперекір на­шим смакам дорожчий за всі подвиги, і руйнівним він може бути лише при невмілому його виконанні, як було у вас, і то в більшості випадків лише з вигляду. На ділі ж і працю самозречення Господь завжди винагороджує. Ви надто легко дивитеся на ваш спротив щодо послуху. Вчора давали обітницю, що у всьому будете слухати ігуменю, а нині відмовляєтеся виконувати легкий для вас послух. Хіба так дотримують обітницю? Слово про послух для вас є завітом з обителлю і основою рясофорії. Цей заповіт тепер порушено, й ви самі себе викреслили з чину, в який майже вступили однією ногою. Каятися і плакати треба над цим. Бо ж через це має зруйнуватися ваш внутрішній порядок, і, можливо, вже зруйнувався, хоч зовні він ніби будується. Треба вас оштрафувати. Маєте бити по три земних поклони, зі сльозами просячи Гос­пода простити неслухнянку й обманницю, яка на словах обіцяє одне, а на ділі робить інше. Кайтеся на духу: це гріх не мисленний, а фактичний. І моліть Бога, щоб Він наставив кого слід, ще раз накласти на вас цей послух, і коли буде даний вам знову, або залишений за вами, тоді й поклони припиніть. Але ігумені про це не розповідайте.

292. Ви пишете: «Працюю, як початківець, з послушниками». Я не розумію, в чому полягає ця праця? Добрим або недобрим «ділом вона може бути тільки від духа, з яким її виконують. На це й дивіться і відповідно до того себе тримайте. Коли бачите, що вас очорнюють, приймайте це, як цілющі грязі. Ви добре робите, що не втрачаєте братньої прихильності до тих, котрі прикладають до вас це лікарство.

293. Ваша лінивість до духовних занять спричинена захоплен­ням, з яким ви взялися за працю. Не захоплюйтеся надто працею, а то в голові помутніє. А після мутності в голові стане мутно й у серці.

294. Тілесний труд упокорює, заповнює часові проміжки й не дає блукати помислам. Добре замінити його поклонами - це кра­щий труд. Але чи завжди це можливо? Єгипетські старці з ранку до вечора просиджували за роботою в умовій молитві та богомисленні. Молитовне ж правило виконували вночі. А св. Ісаак Сирісць не схвалює праці, бо вважає, що вона відволікає від Бога. Це правда, коли праця важка, а коли простенька - то нехай собі.

295. Усякий рід і порядок занять є добрим, коли сприяє увазі до Бога. Нема потреби й писати розклад. Як тільки якесь заняття не сприяє молитві, його треба залишити та взятися за інше. Напри­клад, розгорнули книжку й почали читати, — не йде. Залишайте її, беріть іншу Якщо й та не йде, киньте читання й бийте поклони або роздумуйте. Треба мати рукоділля, яке не відволікатиме... Коли є увага до Бога і йде внутрішня молитва, тоді краще нічого не почи­нати робити (ви ж удома), а сидіти або ходити, або краще стояти перед іконами й молитися, коли увага почне слабшати, підігріти її читанням або роздумами. Правила необхідні для тих, хто приходить у монастир, щоб вони звикали до праці або монастирських занять. А потім, коли новики дійдуть до деяких внутрішніх відчуттів, і особливо до сердечної теплоти, правила і для них не є строго необ­хідними. Взагалі до правил не треба мати пристрасті, а бути щодо них вільним, маючи один намір: як би не відходила благоговійна увага до Бога. Тіло треба постійно тримати напруженим, як солдат на параді, ніяк не дозволяти собі розслаблюватися, не тільки при ходінні та сидінні, а й при стоянні та лежанні. Усі справи - більші чи менші - робити так, ніби Боже око ди­виться, як і що робите. Будь-кого, хто приходить або кого зустрі­чаєте, треба приймати як Божого післанця. Нехай першим запитан­ням буде в нутрі: що Господь хоче, щоб я зробив з цією людиною або для неї? Всіх приймати як образ Божий, з повагою, і бажати зробити їм добро. Безжалісність до себе, готовність на будь-яку послугу задля інших і все ціле віддання себе Господу з молитовним перебуванням у Ньому - це виробники духовного життя.

296. Ви заторкнули питання справ. Оскільки вони у вас спра­ви не з послуху, а зі своєї волі, то вам можна розпорядитися ними так, щоб вони зовсім не відволікали вас від внутрішніх подвигів. Наслідуйте в цьому св. Ісаака Сирійця. Він не схвалює праці й до­зволяє її тільки у випадку потреби, зрідка. Бо вона відволікає ум, тоді треба набути особливого навику, щоб не відволікала. Не пра­цювати не можна. Є природна потреба в цьому, однак і захоплю­ватися працею не треба. Єгипетські монахи працювали цілий день, але умом не відходили від Бога.

297. Принаймні, ту молитву, що в серці, ви не припиняли? Ні, напевно і тут ви допустилися втрати: бо коли б ви умом стояли перед Богом і в серці смиренно припадали до Нього, то не зазнали б припинення молитви. Роблю висновок, що ви розсіялись. Захо­пилися ділом, і воно вибило з вашої з голови все інше, навіть най­більш потрібне. Виходить, погано ви відбули свій послух. Треба було виконувати його без внутрішньої метушливості й ревно пра­цювати, серце тримати осторонь, — свобідним, і увагу не відривати від головного свого діла - молитви.

298. Вчіться все, що б ви не робили, робити так, щоб це розігрівало, а не охолоджувало серце: і читати, й творити молитву, і працювати, і з іншими треба спілкуватися, переслідуючи єдину ціль – не доводити себе до охолодження. Постійно розпалюйте свою внутрішню пічку короткою молитвочкою і бережіть почуття, щоб через них не виходила теплота. Зовнішні враження дуже важко зживаються з внутрішнім подвигом.

299. Мати пристрасть до читання - погано. Це не приводить до добра й зводить якусь стіну між серцем та Богом. При цьому розвивається шкідлива цікавість і допитливість.

300. Ось усі способи, якими знищуються в нас пристрасті - то нашим власним умовим трудом, то наставниками, то Самим Господом. Ми вже говорили, що без мисленної внутрішньої боротьби зовнішня боротьба не може бути успішною; те ж саме стосується й боротьби під керівництвом, а також і очищення за волею Промис­лу. Таким чином, внутрішня боротьба має бути безупинною і не­змінною. Сама вона не є такою сильною, але коли її нема, то всяка інша боротьба - бездіяльна, не на користь. Усі, хто трудився і тер­пів, плакав у сокрушенні й ніс послух, гинули й гинуть від недо­стачі внутрішньої боротьби або пильнування ума. Якщо пригадати при цьому й те, що було сказано раніше про позитивний внутріш­ній подвиг, а саме, що в ньому мета та сила зовнішнього позитив­ного подвигу, тоді у всій силі відкривається ціле значення подвигу внутрішнього, і будь-кому буде зрозуміло, що він джерело, осно­ва й мета всього подвижництва. Весь наш подвиг може бути скоро­чено поданий у такій формулі: коли зосередишся у своєму нутрі, пробуди духовну свідомість та життєдіяльність, і, перебуваючи в цьому настрої, дотримуйся накресленого зовнішнього подвигу під керівництвом або Промислом, але при цьому з суворою і напру­женою увагою помічай і слідкуй за всім, що виникає у нутрі. Тіль­ки-но підніметься повстання пристрастей, жени його й поборюй, і мисленно, і діяльно, не забуваючи зігрівати в собі дух сокрушення і вболівання за свої гріхи. Сюди має бути скерована вся увага подвижника, щоб, подвизаючись, він не розсіювався і був нібито зв'язаним, або мав перепоясані бедра своїх думок. Поступування з таким перебуванням у нутрі і оберіганням є поступуванням у пильності, а наука про це є наукою трезвіння. Тепер зрозуміло, чому всі подвижники вважали найголовнішою з подвижницьких чеснот чесноту трезвіння, і того, хто її не мав, уважали безплідним.

301. Одним діяльним життям обмежуватися не можна, треба при цьому вести й умоглядні заняття, щоб ними тримати неослабно в своєму порядку й внутрішній устрій. Треба обов'язково пов'язу­вати з діяннями умоглядність і з умоглядністю діяння. Одне й друге разом швидко просувають душу вперед, очищуючи її від поганого і укріплюючи в доброму. Подивіться в Достопам'ятних оповіданнях авву Йоана Колова і авву Пімена. Хоча про це І у всіх подвижниць­ких писаннях знайдете.

302. Отже, навчай себе й засвоюй істини Христового слова, і воно вселиться в тебе. Для цього читай його, розмірковуй про ньо­го, завчай його, співчувай йому, полюби його і далі впроваджуй у життя. Це останнє є межею навчання себе. Поки цього нема, не­можливо сказати про когось, що він навчив себе, хоча й знає слово Христове напам'ять і добре роздумує. На такий недолік св. Павло вказував юдеям у Посланні до Римлян: «Навчаючи іншого, чи не вчиш себе?» (Рим. 2, 2). Хто є таким, в того не вселилося Христове слово і не живе в ньому… Очевидно, що всіляке навчання приносить плід лише тоді, коли при цьому кожен і сам себе вчить і повчає іншого, тобто, коли вислухає сказане або прочитає й переконає себе не тільки так само думати, але й відчувати і діяти... Бо тільки тоді й вселяється в когось Христове слово, коли лю­дина встигне переконати себе і вірити, і жити за ним... Немудро робить це той, хто старанно читає слово Боже, але не розмірковує над ним, не доводить до почуття й не впроваджує його в життя. Тоді слово Боже тече по ньому, як вода по ринві, і протікає через нього, не осідаючи в ньому й не вселяючись у нього. Можна все Євангеліє й цілого Апостола знати напам'ять, і все ж не мати Христового слова, вселеного в собі, через нерозумне його вивчан­ня. Немудро робить це й той, хто лише ум збагачує Христовим сло­вом, а про співвідношення з ним серця і життя не дбає. Тоді слово в умі залишається, як пісок, насипаний в голові та пам'яті, й лежить там мертвим, а не живе. Живе воно тільки тоді, коли проникає в почуття і життя; а тут цього немає. І тому не можна сказати, що воно живе в тій людині.

303. «І все, щоб ви тільки говорили й робили, все чиніть в ім'я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві» (Кол. З, 17). в Третій метод, який треба використовувати, щоб зберігати життя своє захованим у Бозі, - це творити все в ім'я Господнє. Перші два - читання Письма й засвоєння очевидних істин – проганяють метушливі та нечисті думки й наповнює благими думками про божественне, а молитва закріплює навик завжди пам'ятати про Господа або ходити в Божій присутності. Одне й друге тримає увагу й почуття захованим у Бозі. Здається, цього вистачало б? Здається, але насправді не так. Якщо будуть діяти лише ці два методи, то вони не приведуть до вказаної мети. Людина - не тільки думка і почут­тя, а щось більше. Вона є динамічним, постійно діючим єством. Але кожне діло привертає увагу і почуття. Той, хто діє, весь поглинутий ділом. Ось чому і той, хто шукає Бога, через діла, без яких не може бути, неминуче відхиляється від Господа думкою, а потім і почут­тям. Діла зводять його з неба на землю, або виводять із захованості в Бозі у видимі відносини: бо майже всі наші видимі діла протіка­ють у створеному світі, посеред плотських речей. Звідси виходить, що коли і справи людські спрямувати не так, щоб і вони служили засобом для втримування захованого в Бозі життя, то й перші два методи будуть безплідними, або навіть і самі по собі не будуть вико­наними як слід. Справи постійно зводитимуть нанівець і вивчення писань, і молитву. Ось апостол і вчить у Посланні до колосян, як ї справи перетворити в засіб до заховування життя у Бозі, а саме - все твори в ім'я Господнє. Якщо так настроїшся, то від Господа не відійдеш ні думкою, ні почуттям. Бо все творити в ім'я Господнє - означає творити все на Його славу, в бажанні догодити Йому, пра­вильно виконуючи пізнану Його волю навіть у найменшому. Але при цьому члени тіла, як знаряддя, виконуватимуть справу, а думка й почуття будуть звернені до Господа з турботою, як би те, що робиш, зробити приємним для Нього і таким, щоб воно послужило на славу Божу. І цей метод для досягнення поставленої мети сильніший, ніж два перших, успіх яких залежить від успіху саме в ньому. Бо вони є суттю мисленної властивості, яка входить у сік і кров через діло. Діло сприяє осіданню мисленного в нутро єства людини. Коли діло, яке робиш, освячується скеруванням до Бога, то у звершенні його певний божественний елемент входить у всі сили та органи, які беруть участь у його здійсненні. Чим більше таких справ, тим більше божественних елементів входить в єство людини. А потім і всі вони наповнюють його, і стає таким чином ціле єство зануре­ним в божественне або захованим у Бозі. По мірі установлення справ міцніше установлюються й молитва з богомисленням і благими думками. Бони впливають на установлення справ на славу Божу, а це скерування, як відплата їм, їх самих зміцнює й приспособлює. Все, що ми робимо, апостол об'єднав двома термінами: словом і ділом. Слова промовляють уста, діла ж творять інші члени. Від пробудження до засинання і те, й інше в постійному використанні. Мова наша тече майже без упину, й різні рухи тіла також не при­пиняються. Яка багата жертва Богові, якщо все це спрямувати на славу Божу? Зверненням слова на славу Божу виганяються не тіль­ки лихослів'я, марнослів'я, але й залишається одне - що служить для повчання братів або, в крайньому випадку, не служить для їх згіршення. До цього треба додати й молитвослів'я. Так само й спря­мування справ на славу Божу не лише поборює недобрі справи, що робимо з похоті й роздратування; про них і згадки немає бути між християнами; але вказує дух, в якому діла, які чинимо, мають бути належні, дозволені та корисні. Це проганяє з сфери діяльності будь-яке догоджання собі й служіння світові та його недобрим звичаям. Творити все в ім'я Господнє - значить усе спрямовувати на Його славу, намагатися робити все так, щоб воно було приємне Богові, з усвідомленням Його волі на те, й ще - всяке діло освя­чувати молитвою до Нього: з молитвою починати, з молитвою ро­бити й молитвою закінчувати, на початку просячи благословення, в звершенні шукаючи допомоги, а в кінці підносячи благодарення, як Звершителю в нас і через нас свого діла.

304. Життя християнина на землі є ланцюгом страждань. Треба боротися зі своїм тілом, з пристрастями, з духами злоби. У цій боротьбі - наша надія. Наше спасіння є наш Господь. Треба покластися на Нього та переносити з терпінням час боротьби. Спокуси ніби топчуть людину, перетворюючи зерно в муку їх допускає Божий Промисел для нашої великої душевної користі: від них отримуємо серце сокрушене і смиренне, яке Бог не відкине.

Усамітнення

305. Вже коли в монастир, то на самоту. Погано жити в монастирі тому, хто хоче жити в ньому, спілкуючись з багатьма, ніби в суспільстві. А там лише одного треба знати - настоятеля або духов­ного отця та старця, а щодо інших поводитися так, ніби їх немає. Тоді все йтиме добре, а без цього така метушня, що гірше ніж на петербурзьких балах.

306. Ви, звичайно, знаєте, що вся суть справи у внутрішніх змінах, і що відповідно до цих змін та імпульсу з їх сторони треба змінювати й зовнішнє. Скажу вам одне: почніть зараз, в теперіш­ньому становищі, усамітнюватися вдома, й години усамітнення пе­реважно присвячуйте молитві все про одне: «Вкажи мені, Господи, шлях, яким піду»... Не словом лише й не думкою однією, а з сер­дечним уболіванням взивайте. На таке усамітнення призначте або певні години щодня, що краще, або будь-які дні тижня. І вже до­тримуйтеся цього усамітнення як слід, шукаючи найбільше поучення і Божої вказівки. Долучіть до цього й піст відчутний для плоті. Це буде доброю підтримкою для молитви. І в той час робіть спро­би внутрішнього відчуження то від одного, то від іншого, - щоб до всього стати байдужою і віддалитися так, щоб ніщо не тягнуло назад. Мета: довести себе до того, щоб душа виривалася з теперіш­нього вашого устрою життя, як з кайданів і пут в'язниці...

307. Хвилини усамітнення треба використовувати, сповню­ючи їх виключно Божим ділом - молитвою та думанням про Бога. Ці ж заняття, якщо вони хоч трохи є успішними, не дадуть нудьгу­вати. Бо від них сходить духовне утішення, якого не може дати ніщо на землі.

308. Кажеш, що хотілось би у затвор. Зарано, та й потреби нема. Один бо живеш. Коли-не-коли хтось зайде. А що буваєш у храмі, це не розбиває твоєї самотності, а утверджує, або дає тобі силу й удома проводити час у молитві. Інколи можна день другий не виходити, стараючись все бути з Богом. Але це в тобі й само по собі буває. То ж нічого й думати про затвор. Коли молитва твоя укріпиться до того, що буде постійно тримати тебе в серці перед Богом, тоді в тебе І без затвору буде затвор. Бо що таке затвор? Це, коли ум, зосередившись у серці, стоїть перед Богом у благоговінні й виходити з серця або чим-небудь іншим зайнятися не хоче. Тако­го затвору й шукай, а про інакший не клопочись. Можна й при зачинених дверях вештатися світом, або цілий світ впустити до своєї кімнати.

309. Скаржитеся на недосконалість внутрішнього порядку. Без нього мало користі, щоб не робили... Але стяжати його й устано­витися в ньому краще в пустелі. Страх Божий, серце сокрушене й смиренне - перші його прояви.

310. Як керувати своїм внутрішнім світом, щоб насолоджува­тись душевним миром? Скажу: влаштуйте собі внутрішнє усаміт­нення. Усамітнення це не пусте, і його не можливо осягнути, якщо хтось надумав би влаштувати в нутрі повну пустку. Усамітнюючись у собі, треба стояти перед Господом, не відводячи очей ума від Ньо­го. Ось і пустиня - бути віч-на-віч із Господом. Ця праця така, яка сама себе полегшує та підтримує. Перебувати з Богом - це цілль нашого буття... і коли ми з Господом, то не можемо не відчувати благобуття, а це природно тримає увагу на собі й через себе на Господеві, від якого виходить.

311. Добре усамітнюватися в стінах від розваг, але в собі уса­мітнюватися ще краще. Перше без останнього - ніщо, а останнє без першого все ж важливіше. Коли ходять у храм Божий, добре роблять, але хто звикне мо­литися вдома, як у храмі, не гірше того. Як людина людину бачить обличчям в обличчя, так постарай­теся поставити думку перед Господом, щоб з Ним віч-на-віч. Це настільки органічно, що й згадувати про це не треба. Бо душа за своєю природою має пориватися до Господа. А Господь завжди поруч з нею. І представляти їх одне одному не потрібно, бо вони - старі знайомі.

312. Захотіли в затвор. Прийде час, і можна буде піти в затвор. Треба спочатку приготуватися. І взагалі думаю, що повний затвор для вас не є корисний, а так – часами усамітнюватися добре. Більшого за це вам немає чого бажати. Коли вогник запалає в серці, й ви там почнете жити увагою, тоді це буде внутрішній затвор. Він вимагатиме зовнішнього затвору, але мені видається, що и тоді краще усамітнюватися на деякий час.

313. Жадаєте рішучого усамітнення. Почекайте. Усамітнення зовнішнє прийде само, коли встановиться внутрішнє. Бог улаштує. Хоча, нехай вам буде відомо, що можна бути самотнім серед світсь­кого гамору, і можна бути наче у світській метушні в безлюдній келії. Ви будете володіти кращим, ніж зовнішнє усамітнення, якщо так усамітнитесь в собі, що ніяка зовнішня метушня не зможе відволікти вас. Про це й моліться.

Господь відходить -   душа пустіє

314. Перебування душі з Господом, у цьому вся суть внутріш­нього подвигу, залежить не від нас. Господь навідує душу, вона й бу­ває з Ним, і грається перед Ним, і зігрівається Ним. Коли Господь відійде, душа пустіє, і зовсім не в її владі повернути собі Благого Відвідувача. Але Господь відходить, випробовуючи душу; а буває, що відходить, караючи не за зовнішні вчинки, а за що-небудь при­йняте душею у нутрі. Коли відходить Господь, випробовуючи душу, то якщо вона закричить, Він скоро повертається. А коли відходить караючи, то - не скоро, доки не усвідомить душа гріха, й не пока­ється, і не оплаче, та не виконає покути.

315. Головне - охолодження. Це гіркий і небезпечний стан. У Господа він стоїть у числі керуючих, переконуючих і виправних засобів. Але буває охолодження і покаранням. Причина цього - явний гріх, але якщо його у вас не видно, то причини треба шукати у внутрішніх почуттях і наставленнях. Чи не закралася зухвалість, що ви не такі, як інші? Чи не наміряєтеся самі прямувати спасительним шляхом і підійматися вгору лише власними силами?

316. Виконуєте працю - «не завжди за бажанням, а частіше з примусу». Такий уже закон - протистояти собі в поганому та зму­шувати себе до добра. Це й означають слова Господа, що Царство Боже здобувається силою, і насильники здобувають його. Тому й слідування за Господом є ярмом. Коли би все робили за бажанням, яке би було в цьому ярмо? Хоча в кінці станеться так, що все роби­тимете за бажанням і легко. Такі стани Господь посилає іноді як покарання за посягання на щось недобре думкою та співчуттям, а переважно як навчання сми­ренності, щоб людина звикла нічого не очікувати від своїх зусиль, а все від одного Бога. Такий досвід підсікає довір'я до себе, а позбав­лення від обтяження вказує, звідки допомога й на кого у всьому треба покладатися. Стан цей - тяжкий, але треба переносити його з думкою, що кращого ми не вартуємо, що він - заслужений. Засо­бів проти нього немає, проминути його - у волі Божій. Треба однак стояти й голосити до Господа: «Нехай буде воля Твоя! Помилуй! Полегши!» Але ніяк не піддаватися будь-яким послабленням, бо це руйнує і губить. У св. Отців такі стани називаються охолоджен­ням, сухістю; і всі вважають їх неминучими в житті з Богом, бо без них ми швидко зазнаємося.

317. Під час сухості треба подивитися, чи не було чогось тако­го в душі... й покаятися перед Господом й постановити надалі осте­рігатися цього. Найчастіше за все дається це за гнів, неправду, надокучливість, осудження, погорду та подібне. Ліки – повернення благодатного стану. Оскільки благодать залежить від волі Божої, то нам залишає­ться молитися... про звільнення від сухості та від закам'янілої нечутливості.

318. Тіло створене з пороху. Це було не мертве тіло, а живе, з тваринною душею. В цю душу Господь вдихнув дух - Божий дух, призначення якого Бога знати, Бога почитати, Бога шукати, Ним живитися і в Ньому одному мати задоволення, і ні в чому, окрім Нього.

319. Тільки-но упованням трохи відхилитеся від Господа, все в діло буде викривлене: бо тоді Господь відступає, ніби говорячи: ну й залишайся з тим, на що покладаєш надію. А це, чим би воно не було, - абсолютно нікчемне.

320. Бачите, як холодно без благодаті, та яка в'яла й незворушна душа на все духовне. Такий стан притаманний добрим поганам, вірним законові юдеям, і християнам, які справні в житті, але не здогадуються про внутрішнє життя з його відношенням до Бога, а Нудьги, подібної до вашої, вони не відчувають, тому що не відчували того, що буває внаслідок дії благодаті. Але оскільки час від часу на їх долю перепадає деяка духовна втіха – природня - то вони й залишаються спокійними. Чим найбільше втримується в душі благодать? Смиренням. Через що найбільше відходить? Через будь-який порух гордості, зухвалості та самовпевненості. Тільки-но благодать відчує у нутрі цей недобрий дух гордині, відразу ж віддалиться.

321. Охолодженню передує прив'язаність серця до будь-чого, заклопотаність чимось, сердитість на когось і осудження ближньо­го незадоволення і яке-небудь догоджання плоті, сибаритство... і розсіяння думок! Бережіться від цього, й охолоджень буде менше. Серце! Де ж бо життя, як не у серці?

322. Ви дозволили собі трохи розважитися, але не остереглися: ні очей, ні язика, ні думок не берегли. Тому теплота й відійшла, і ви залишилися пусті. Це дуже погано. Поспішайте ж відновити або вимолити належний внутрішній порядок: зачиніться, - і постійно моліться та читайте про молитву, доки увага не поєднається з Богом у серці й не оселиться в ньому дух сокрушення та зворушення, яким, власне, й треба визначати, чи в своєму ви стані, чи вийшли з нього. Ви, здається, думаєте про увагу як про надмірну строгість, а вона, навпаки, є коренем внутрішнього духовного життя. Тому й ворог більш за все озброюється проти неї і ставить перед очима душі спо­кусливі образи, й вкладає думки про пільги та розваги.

323. «Успіху, - кажете, - немає». І не буде, доки є догоджання собі та жалісливість до себе. Вони прямо свідчать, що в серці переважає «я», а не Господь. Самолюбство й є гріхом, який живе в нас, від якого вся грішність і який робить грішною цілу людину від ніг до голови, доки він має місце в душі. А коли грішна ціла люди­на, як прийде до неї благодать? Не прийде, як не полетить бджола туди, де є дим. Рішення працювати для Господа має два кінці: один — нехай відкине себе, другий — нехай іде за Мною. Перший потребує повно­го придушення егоїзму або самолюбства, і таким чином, не допу­щення догоджання собі й жалісливості до себе - ні великої, ні малої.

324. Головний ворог життя в Бозі - заклопотаність, яка є ва­желем, що приводить у рух світську діяльність. Зранку до темної ночі, щодня, гонить вона світських підприємців від одного діла до Іншого, і не дає ні хвилини спокою їм ніколи звернутися до Гос­пода й побути в Його присутності. Цій заклопотаності немає місця у монахів. Ті, хто розуміють це, приходять у монастир, щоб позба­витися цієї мучительки. І позбавляються...Після того, як відпаде ця багато турботлива заклопотаність, ум і серце залишаються повністю вільними і не мають ніякої перешко­ди в тому, щоб перебувати в Бозі та насолоджуватися Ним. Ті, котрі ведуть розумно своє монаше діло, скоро досягають у цьому успіху і наближаються до своєї мети. Потім залишається тільки берегти цей скарб. І бережуть. Кожний інок чи інокиня мають своє завдання виконати протягом доби те і се. Оскільки ці роботи звичні, то не потребують особливої уваги. І буває, що руки працюють, а ум роз­мовляє з Богом і цим наповнює серце. Таку норму внутрішнього устрою приписав ще св. Антоній Великий. То ж бачите, що ї в монахів є діяльне життя, схоже на діяльність мирян; лише немає в них при цьому заклопотаності, яка гризе світських людей. Ченців вивільняє з неї такий порядок монастирського життя, який дає їм можливість бути при своїй меті або невідступно перебувати з Богом і в Бозі.

325. «Стали розсіяними!» Це перший чужий для внутрішнього устрою ворожий напад. Постарайтеся так підтримувати стосунки з іншими і клопотатись про справи, щоб разом з тим пам'ятати і про Господа, і все робити й говорити зі свідомістю, що Господь поряд, та все спрямовувати на те, щоб Йому догодити. Для цього, коли щось трапляється, заздалегідь треба настроїтися під час виконання діла не відходити увагою від Господа, а бути в Його присутності й помолитися про це до Нього. Навик до цього можна виробити, тільки постановіть відтепер діяти так завжди. Другим ворогом перебування у нутрі є прихилення серця до чого-небудь і за полонення його враженнями чи думками про щось. Цей ворог є зліший. У вас цього не було, І ви швидко повернулися до попереднього стану. А якщо б серце ваше прихилилося до чогось, то довго довелося б мучитися. Тоді треба було би спочатку відірвати серце від того, до чого воно прихилилося, і згидувати цим. Прошу мати це на увазі й як лише можете остерігайтеся і розсіяності, і, тим більше, заполонення серця. Засіб один - не відступати увагою від Господа та від усві­домлення Його присутності. Чому буває сумно після довгої розмо­ви з кимось? Тому, що під час розмови ви відходите увагою від Господа. Богові це неприємно, і Він дає вам знати про це сумом. Прошу здобувати навик невідступно бути з Господом, що б ви не робили, і все робити для Нього, намагаючись співвідносити те з Його заповідями. І тоді ніколи не сумуватимете, бо будете усвідом­лювати, що робили Його діла.

326. Котрий раз ви усвідомлюєте обов'язок, що диктує вам совість: бути з Господом, нічому, крім Нього, не надавати перевагу. Пам'ять про це у вас не відходить! Нехай буде у вас і діло в силі. В цьому ж і є наша ціль. Коли ми з Господом, то і Господь є з нами. І навколо нас - багато світла. В кімнаті, коли всі вікна відчинені і світить сонце, буває дуже світло. Але зачиніть одне вікно - і потемніє, а коли всі вікна зачинені - стане зовсім темно. Так і з душею: коли вона всіма силами та почуттями звернена до Господа, то в неї все світле, радісне і спокійне. Коли ж зверне свою увагу та почуття на щось Інше, крім Господа, світло це зменшиться... А по­тім і зовсім потемніє. Навіть помисли так не затьмарюють душі, як почуття. Але не стільки одноразове захоплення, скільки пристрасть до чого-небудь. Найбільше ж від усього затьмарює душу скоєний гріх.

Трезвіння і благорозглядання

327. Саме два страхи чуваючих повинен мати Христовий воїн: трезвіння і благорозглядання. Перший - звернений у нутро, а остан­ній - назовні; той спостерігає за порухами, які виходять зі самого серця, а цей - передбачає рухи, які мають виникнути в ньому від зовнішнього впливу; закон для першого: після того, як пам'яттю про Божу присутність вигнані з душі будь-які думки, стань біля дверей серця і пильно слідкуй за всім, що входить у нього та вихо­дить з нього, особливо ж не допускай упереджених почуттів і бажаннь, бо звідси все зло...

328. Увага до себе в серці з молитвою до Господа руйнує всі ворожі хитрощі. Читайте в Ісихія і вчіться, як тут діяти.

329. Тут у ворога свої методи. Вкажу найголовніші. Коли хтось умудрився і не дає ходу думкам та потягам, які здаються добрими, а відразу ж або за власним міркуванням, або за вказівкою найбільш досвідчених, відкидає їх, якими б вони не здавалися гарними, і діє з такою рішучістю, що не дає можливості спіймати себе цим мето­дом, - тоді ворог залишає цю хитрість і починає діяти зі зовні - через людей, підручних йому. Тут підуть особливі похвали, наклепи, осудження, утиски і найрізноманітніші неприємності. Ось це вам і треба знати й чекати, і уважно приглядатися. Відвернути це не у ва­шій силі, але у ваших силах перехитрити ворога. Головне - пере­носити все, не порушуючи любові й миру. Помічник - Господь. Його треба молити, щоб умиротворив наше серце і, якщо благоволить, щоб улаштував усе й зі зовні. Зі своєї сторони нам не треба випус­кати з уваги, звідки й ким підноситься буря, - і спрямовувати неприязнь не на людей, а на того, хто стоячи ззаду, під'юджує їх і заправляє всім цим.

330. При читанні треба мати в умі головну ціль життя і все до неї підбирати. Тільки тоді утвориться щось цілісне, пов'язане, і тому міцне. Міцність знання і переконання передадуть і міцність характеру.

331. Своє умове око не відвертайте від серця, і все, що виходить звідти, відразу ж хапайте і розглядайте: добре - нехай живе; недоб­ре - цієї ж миті треба вбити. З цього навчайтесь пізнавати себе. Яка думка виходить частіше, така й пристрасть найсильніша; супроти неї й починайте завзятіше діяти. Але на себе ніскільки не покладайтеся і не сподівайтеся зробити щось своїми зусиллями. Цілющі ліки та засоби посилає Господь. Йому себе й віддавайте - і повсякчас. Працюєте - працюйте; але всього доброго очікуйте від єдиного Господа.

332. Велика нам буває біда від почуття праведності. Закарбуйє те собі в пам'яті, що тільки-но прийде це почуття, хоч в слабій мірі, значить діло ваше пішло криво. Що більш грішною будете себе почувати, то правильнішим буде ваш шлях. Але треба добиватися, щоб почуття своєї грішності природно виходило з глибини душі, а не було навіяним зі зовні своїм роздумуванням або стороннім словом. Багато є добрих почуттів, але почуття недостойності є основне; коли його немає, - все безкористі. Завчіть це дуже добре.

333. Стежте за собою і майте справу головно зі серцем. Для розгляду сердечних порухів читайте, роздумуючи і примінюючи до себе «Ліствицю», Ісаака Сирійця, Варсонофія та Йоана, в Добротолюбії — Діадоха, Філотея, Ісаю, Євагрія, Касіяна, Ніла. Коли чита­єте, не полишайте прочитаного як щось загальне, а завжди беріть собі це за правило - особисто, що стосується вас, при чому загаль­не завжди буде підлягати певним змінам.

334. Утікайте від ситості - такого стану, в якому лукаве серце говорить собі: досить, нічого вже не потребую; потрудилися добре, утвердилися, можна дати собі й пільгу. Про Ізраїль сказано: «По­товстішав Єшурун та п вибуяв; став ситий, вгодований, грубий; і покинув Бога, що створив його, зневажив скелю, що його врятувала» (Втор. 32, 15) Для чого більше задоволення? Але який плід?«/ поки­нув Бога». Це стосувалося тілесної ситості й задоволення своїм зов­нішнім станом. Але це цілком можна пов'язати й зі ситістю духов­ною і зі задоволенням своїм внутрішнім станом. І наслідок той са­мий - забуття Бога. Коли всього доволі, навіщо Богу молитися та думати про Нього? Хоч до цього не відразу доходять самовдоволені, але в зародку в них є саме це. Безпосередньою дією ситості є по­слаблення уваги і допускання пільг. Хто на це поведеться, той почне скочуватися додолу, як скочуються по схилу слизької гори. Ось і біда. Отже, бережіться!

335. Здається мені, що у вас щохвилини в душі відбувається суд і рішення над іншими. Придивіться краще. Якщо це і не що хви­лини, а зрідка, то й звідси немала біда. Зарозумілість породжує дні речі: хизування перед собою і осудження інших. Ось зла трійка ко­ней, яка мчить до провалля. Треба розпрягти й позбутися цих шале­них коней. Тоді вийде: тихіше їдеш, далі будеш. Стежте, будь ласка, за собою пильніше. Труд тілесний - добре діло; той самий труд у послусі - святе діло. Нехай пам'ять Божа не відходить від вашого серця. Як бачите світло, так треба бачити перед собою Господа; і в серці падати перед Ним в почуттях смирення і сокрушення. Тоді прийде страх, який буде вас трезвити. Добре було б, якби хто-небудь сварив вас там. Радійте, коли це трапиться. Погано, коли всі навколишні хвалять, а правди ніхто не скаже. Чи важко тут заплутатися? Мимоволі станеш уважати себе святим і почнеш всіх наставляти. Нехай укріпить вас Господь на благо! Остережіться; не збитися би на шлях, яким ходять холодні, зі зразковою зовнішньою поведін­кою, без внутрішніх почуттів, які освячують людину та притягують Божу благодать. А може статися тієї ж миті, тільки-но впадете в зух­валість і самовдоволення, вивіска яких - марнославство.

336. Будьте мужні! Коли послаблюється теплота духа, треба всіляко клопотатися про її відновлення, зі страхом і трепетом при­падаючи до Бога. Все - від Нього. Млявість, нудьга, тягар духа й тіла іноді прийдуть, надовго. Треба не боятися і твердо стояти на своєму, старанно виконуючи прийняті правила, і не очікуйте, щоб на душі не було вже ніякого смаку. Ви і не чекайте, щоб на душі було завжди однаково тепло та солодко. Так не буває. Навпаки, по­стійно чекайте раптових змін. Коли прийде в'ялість і поважчає, ду­майте, що це ви - справжня, - якою є, духовну ж солодкість прий­майте як незаслужену милість.

337. Ви на сестер дивіться так, ніби вони ходять по горі або даху, а ви внизу - низько-низько. І якщо душа почне якусь сестру бачити нижче від себе, тоді треба сильно дорікати собі й швидко просити в Господа прощення. Найгірше за усе - прогорда, марно­славство й осуд. Це адський дим і сморід! Усіляко привчайте себе до і того, щоб більше радіти тоді, коли до вас ставляться зневажливо, докоряють або навіть ображають, ніж коли вітають і голублять. У цьому полягає найнадійніший шлях до смирення.

338. Чи зберігаєте ваш минулий теплий стан? Треба зберігати, Його основа - смирення. Тільки-но поменшає смирення, зразу ж прийде холодність. Бо коли душа починає вважати себе чимось, Господь одразу відступає, і вона, залишившись одна - сама з собою, холодніє. Не язиком говорити: я ніщо, а в серці відчувати свою нікчемність. І тут завжди буде Господь, який з нічого все створив, і творить. Теплоту Господь подасть, але й самим треба докласти зусиль. Цими зусиллями є смирення та увага, і болізненне внутрі сер­ця припадання до Бога, невідступне при всякому ділі та слові, при русі і сидінні, вдома й у церкві. Нехай Господь дасть вам мудрість! Читайте, роздумуючи, святі книги і все корисне, роздумуючи, за­своюйте і примінюйте до свого життя і та до своєї душі.

339. Треба щодня прокручувати в голові якусь думку - ту, яка більше зацікавить і припаде до серця. Без вправляння думки душа завмирає.

340. Марнославство, кажуть, домашній злодій, який є у змові з зовнішніми злодіями. Він відчиняє їм вікна і двері, а ті входять і здійснюють всередині велике спустошення. Хто знає? Може бути, що і те затьмарення, що з вами було і вмить пройшло, коли ви помолились, є ворожа хитрість, щоб породити гордовиті думки: ось яка я молільниця! Коли помолились, всі біси розбіглися. Пригадай­те: якщо були після марнославства думки, то знайте, що це ворог хоче збудити в вас гордість.

341. Чи маєте книжку? Читайте, розважайте і примінюйте до себе. Примінювати до себе - є метою і плодом читання. Якщо чи­тати без цього примінення до себе, користі не буде, а навіть зло. Тільки теорії збираються в голові і вчать не себе скеровувати до добра, а других осуджувати. Майте вуха і слухайте це. Якщо є вже у вас Добротолюбіє - знайдіть і прочитайте в Ісихія про трезвіння. Тут написане повчання саме для управління і влаштування думок. Уважніше прочитайте, сердечніше засвойте і потім дійте за тією вказівкою. Завжди треба мати страх Божий. Він - корінь будь-якої науки і будь-якого доброго ділання. Коли він панує в душі, все тоді йде добре - і в нутрі й зі зовні. Щоранку старайтеся перш за все зігрівати його. Потім він вже буде всім рухати, як якийсь важіль.

342. Треба, однак, розрізняти осудження від судження. Гріх і починається тоді, коли в серці зароджується зневага до когось за для чогось поганого. Судити можна просто, без будь-якого вироку судимому. Якщо ж при цьому буде в серці жаль до особи, яка схи­била, бажання її виправлення і молитва про це, то тут не буде гріха осудження, а звершиться діло любові, можливе при зустрічі з цією особою. Гріх осудження є більше в серці, ніж на язиці. Мова про одне й те саме може бути й гріхом, і не гріхом, дивлячись на почуття, з яким промовляємо. Почуття задає і тон мови. Але краще всіляко утримуватися і від суджень, щоб не потрапити в осудження, її тобто не ходити коло вогню і сажі, щоб не попектися і не зачорнитися. Швидше треба переходити на самоосудження і дорікання собі.

343. Коли на душі збентеження, чого б воно не стосувалося, не вірте душі у той час: що не говорить, - усе неправда. В цей час їй нашіптує сатана, і звичайно, не на спасіння; а вона ж бо бідна з усіх сил поривається. Гнів людини Божої правди не говорить (див. Як. 16, 20). А все Боже - мирне, тихе, солодке, і в душі залишає що солодкість, і довкола розливає її щедро, не дивлячись на те, що іноді й свариться ніби.

344. Потрудіться так улаштуватися, щоб не було бажання до когось виходити і когось у себе бачити. Старці пишуть: доки є охота давати і брати, не чекай спокою. Цей вислів «давати й брати» обій­має все, найрізноманітніші відносини з іншими. Цього можна до­сягнути не вмить, але початок треба покласти вже тепер. Солод­кість перебування з Богом нехай дарує вам Його благість!

345. Кажучи прямо, на світі немає такої речі, за яку варто бу­ло би сердитися. Що дорожче за душу і її спокій? А гнів забирає цей спокій. Тут людина сама для себе стає наклепником. І сама ще роз­дуває, збільшуючи в душі неправди іншого. А все від того, що немає уваги до себе: ось і прорветься. Глибоко в серці лежить присвоєння права судити й карати за гріхи інших, а не себе. Тут все... Коли б людина бачила себе грішником, з відчуттям усіх наслідків гріха, тоді вона перестала б сердитися.

346. Пишете, що іноді під час молитви самі по собі, невідомо звідки, приходять рішення питань духовного життя, які цікавлять душу. Це добре! Я, здається, вже писав вам про це. Це є справжнє християнське навчання Божої істини. Тут виконується обітниця: будуть всі навченні Богом. Так це й буває. Божою рукою пишуться істини в серці і залишаються вже незабутніми, й ніякому сумніву не підлягають. Прошу не залишати без уваги таких слідів Божої істини, а записувати їх.

347. Душа, не випробувана терпіннями, нічого не вартує.

348. Туди, в Царство Боже - дорога одна: хрест, добровільний чи недобровільний.

349. Чи не думає ваша приятелька, що коли відмовилася від гамору світу, то вже все зробила? Чи розрізняє вона, що таке мир у серці і життя у своє задоволення? Нехай врятує її Господь від такого настрою. А він є у декого, які, однак, думають, що стоять на добрій дорозі.

350. Прикрість і сердитість, коли хтось порушить ваше усаміт­нення - дуже погані. Це - плід зухвалості: не смій заважати мені. Тут І ворог осідає біля вас. Постановіть собі не піддаватися цьому почуттю. Неприязнь і сердитість дозволена лише тоді, коли вона спрямована на погані думки і почуття.

351. Трезвитися - значить не прихиляти серця свого ні до чого, крім Бога. Бо прихиляння серця до чого-небудь робить душу п'я­ною, і вона починає творити невідомо що. Берегти - значить пиль­но дивитися, щоб у серці не з'явилося щось недобре.

352. Є один спосіб. Якщо його дотримуватися зі всією ува­гою, то рідко прослизне щось пристрасне непомітно, а саме - об­міркувати свої думки і почуття, що вони мають на меті: догодити Богові, чи догодити собі. Виявити це зовсім неважко. Тільки вслу­хайтеся в себе. Знайте, що коли ви робите щось наперекір собі, то - тут помилки немає. Один старець говорив своєму учневі: дивись, не тримай в собі зрадника. Хто той зрадник? - спитав учень. Дого­джання собі, - відповів старець. І дійсно, воно є винуватцем всіх бід. Якщо поміркуєте, то побачите, що все погане, чого ви допус­тилися, вийшло від нього.

353. «Смирення і любові нема». Доки їх не буде — не буде й нічого духовного. Духовне зароджується і росте разом з їх зароджен­ням і зростанням. Бони те саме для душі, що умертвлення плоті для тіла... Смирення можна осягнути смиренними ділами, любов - ділами любові.

354. Дивіться уважно самі. Ось міра: хто смиренний, той не може бачити, щоб хто-небудь ставився до нього нижче його гіднос­ті; бо він уважає себе таким негідним, що ніхто не може ставитися до нього із незаслуженою погордою, як би не намагався. В цьому - вся премудрість.

355. Немочі вдачі Господь інколи залишає нам для смирення. Якщо б їх не було, ми відразу ж би піднеслися вище хмар і поста­вили там свій престол. А в цьому - згуба.

356. Нема потреби повторювати вам, що незламна зброя про­ти ворогів - це смирення. Смирення дається важко. Можна вважати себе смиренним, не маючи й крихти смирення. Одним роздумуван­ням не зробимо себе покірним. Кращий, або єдиний правильний шлях до смирення є - послух і зречення своєї волі. Без них можна розвинути в собі сатанинську гординю, будучи смиренним у слові й у положеннях тіла. Зупиніться, будь ласка, на цьому пункті, й зі всім страхом розберіть спосіб вашого життя. Чи є у ньому послух І зречення своєї волі? Зі всього, що ви робите, щоб саме виконуєте не згідно своєї волі, не згідно свого розуму й міркування? Чи робите щось нехотячи, тільки тому, що наказано, з одного послуху? Роз­гляньте, будь ласка, і скажіть. Якщо нічого такого немає, то спосіб вашого життя не приведе вас до смирення. Як би не смиряли ви себе в думках, без смиренних справ не прийде смирення. І треба добре подумати, як це влаштувати.

357. Смиряння себе - це ще не смиренність, а бажання і по­шук її. Нехай допомагає вам Господь осягнути це. Є дух омани, який невідомо як обманює душу своїм лукавством і заплутує її думки так, що вона думає, ніби смиренна, а всередині ховає горду зухвалість. Ось і треба пильно дивитися в серце. Найкращими для цього будуть зовнішні відносини, які упокорюватимуть вас. Ви трохи схибили. Страх Божий відійшов, а за ним відійшла і увага; і потрапили ви в осудження. Правду кажете, що внутрішньо ви вже згрішили. Скоріше кайтеся і вимоліть собі прощення у Господа. За це буває покарання, і також внутрішнє. Осудження здійснюється не тільки словом, але й внутрішнім порухом серця. Осудження відбувається тоді, коли душа лише подумає про когось недоброзичливо.

358. Ви образились. Образитися на чиюсь неувагу, значить уважати себе гідним уваги, і, таким чином, цінувати себе високо в серці, тобто бути високосердним. Чи це добре? Чи терпіти хоча б той на­клеп, не є нашим обов'язком? Звичайно. А як ми почнемо його виконувати? Адже, коли є заповідь терпіти, то треба переносити кожен неприємний випадок, не пропускаючи, і терпіти з радістю, без порушення мирних стосунків... Господь сказав: коли вдарять по одній щоці, то підстав другу; а тут муха пролетіла та й зачепила крилом, і то ми відразу на дибки. Скажіть, чи готові ви сповнити заповідь Господа про підставлення щоки? Напевно скажете: готові. Але ж випадок, про який ви писали, є те саме. Удар по щоці не тіль­ки буквально треба розуміти. Під цим ударом треба розуміти будь-який вчинок ближнього, котрим, як ми думаємо, не надають нам належної уваги і пошани, через який відчуваємо себе принижен­ими, від якого страждає, як кажуть, наш гонор. Кожен такий посту­пок, навіть найменший, - погляд, міна й інше, - є ударом по щоці; і його не тільки треба знести, але бути готовим на ще більше при­ниження, що і буде підставленням другої щоки. Те, що трапилося з вами, подібне до ляпасу - легенького. І що ж ви? Підставили іншу щоку? Ні, не лише не підставили, а навпаки - дали здачу. Адже ви вже дали здачу, адже вже дали відчути, що щось маєте. Виходить, що ми з вами: не зачіпай мене! І виходить, на що здатні? І як мо­жемо бути Христовими учнями, коли не виконуємо заповіді? Ви б лише роздумали: чи вартуєте ви якоїсь уваги? Якщо б у серці було це почуття недостойності, то ніякої образи ви б не відчули.

359. Чому ми осуджуємо інших? Бо не стараємося пізнати себе. Хто зайнятий пізнанням самого себе, тому ніколи помічати хиби інших. Осуджуй себе і перестанеш осуджувати ближніх. Уважай кожну людину кращою за себе. Без цієї думки, навіть якби хтось і чудо сотворив, є далекий від Бога.

360. Святий Дух дає істинне смирення. Найрозумніша людина, якщо не має в собі Святого Духа, не може належним чином знати себе, бо без Божої допомоги вона не може бачити свого внутріш­нього стану душі. Але Святий Дух, вселившись у серце людини, показує їй усю її внутрішню бідність і слабкість, і розбещеність її душі та серця, і віддалення від Бога; і при всіх чеснотах та правді, які посідає людина, показує їй усі її гріхи, лінивство і недбання про спасіння та благо людей, і корисливість у найбільш безкорисливих чеснотах, її грубе самолюбство - там, де вона й не підозрювала його. Коротко кажучи, Святий Дух показує все в справжньому ви­гляді, і тоді людина починає упокорюватися справжнім смиренням, починає втрачати надію на свої власні сили й чесноти, вважає себе найгіршою з усіх... Святий Дух навчає істинної молитви. Ніхто, до­ки не отримає Святого Духа, не може молитися такою молитвою, яка істинно приємна Богові. Тому, коли хтось, не маючи в собі Свя­того Духа, почне молитися, то душа його розсіюється в різні сторо­ни, від однієї речі до іншої, і він ніяк не може втримати свої думки на чомусь одному, і при тому він не знає належним чином ані самого себе, ані своїх потреб, ані того, як просити і що просити від Бога, — і не знає, Хто такий Бог. Але людина, в якій живе Святий Дух, і знає Бога, і бачить, що Він є її Отцем: знає, як приступити до Нього, і як просити, і що просити в Нього. Думки її в молитві —стрункі, чисті й спрямовані до однієї особи — до Бога; і молитвою своєю вона дійсно може зробити все.

361. Неспокій духа і пристрасті псують кров та суттєво шко­дять здоров'ю. Піст і взагалі стримане життя - кращий засіб для збереження здоров'я і його процвітання. Молитва вводить дух у Божу сферу, в якій - корінь життя, а від духа й тіло прилучається до того ж життя. Дух сокрушений, покаяльні почуття і сльози не позбавляють сил, а додають їх: бо при­водять душу в блаженний стан... Ви бажаєте, щоб сокрушення і сльози ніколи не відходили. Краще бажайте, щоб завжди панував у вас дух глибокого смирення. Від духа смирення — сльози й сокрушення... від нього й те, що вони не підносять людину, бо й від них ворог ухитряється породити це шкідливе зілля. Бувають і роздвоєння духовні вперемішку з сокрушенням. Справжнє сокрушення вміє не заважати чистій духовній радості, й по-товариськи з нею зживається, ніби ховаючись під нею. А як у вас самооцінювач? Візьміть меч, або тримайте його завжди, - смирення і приниження, і безжалісно відтинайте голову першому нашому ворогові.

362. Прислухайтеся до себе. Скажу вам одне зауваження, або в повторю вже сказане. Успіх у духовному житті визначається все більшою і більшою свідомістю своєї нікчемності, в повному зна­ченні цього слова, без будь-яких обмежень; так, що тільки-но скла­дете собі ціну, в будь-якому відношенні, справа пішла криво. І небезпечно. Підсяде ворог і почне відводити очі, — а тут камінчик підкине, можна спіткнутися. Душа, яка знає собі ціну, є точнісінько як ворона, що не втримала сир. Нехай допоможе вам Господь утвердитися в цьому небаченні своїх справ і зусиль. І потурбуйтеся про те, щоб було менше образів у душі, а більше думок та почуттів... Спосіб, щоб припинити потік образів, є розпочата вами умова мо­литва. Трудіться. Прийде момент, коли відчуєте, що зупинився цей потік, як зупинилася кров у кровоточивої (див. Лк. 8, 44).

363. Лише Бог та душа — ось монах. Як дійти до цього? Як хо­чеш, а дійди; бо якщо хтось не такий, той не монах. Але як це не є важко, приходить дух ревності і відганяє всі страхи. Цей дух немож­ливо втримати. Він приходить, його серце приймає і робить великі зміни у нутрі. Таке походження всіх істинних монахів! Якщо точні­ше сказати, то монахи не самі себе роблять монахами. Але є тихі натури, які не придатні на стрімкі подвиги самовіддання. їм влас­тиво жити смиренно, в простоті серця, творячи добро і допома­гаючи тим, хто потребує допомоги.


[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Мистецтво молитви" ]


Нагору



Рекомендуйте цю сторінку другові!






Підписатись на розсилку




Християнські ресурси

Нове на форумі

Проголосуй!