Виховання любов'ю. Педагогічна система бл. Марцеліни Даровської.

Марцеліна Даровська народилася у багатодітній сім’ї, яка жила любов’ю до свого народу. Вже з раннього дитинства дівчинка боляче відчувала поневолення своєї батьківщини. У спогадах з цього приводу вона пізніше зазначила: Я просила у Бога милосердя і благословення для рідної землі та змоги стати корисною для неї. Ця молитва була вислухана. Мала здійснитися й інша дитяча мрія, шокуюча, адже родинний дім не відзначався релігійністю. Вона прагнула монашого життя, хоч і знала про нього небагато, бо монастирі на окупованих Росією територіях були заборонені. Улюблений батько Марцеліни не зміг цього зрозуміти, незважаючи на любов і глибоку приязнь, що їх єднала. Важко захворівши, він взяв у дочки слово, що та вийде заміж.

Шлюб 22-річної Марцеліни з Каролем Даровським відбувся 2 жовтня 1849 року. Саме тоді вона вирішила, що забуде слово «я» й освятить своє подружжя, живучи лише з Богом і для Бога. Обов’язки дружини і матері Марцеліна виконувала зразково. Чоловік не раз казав: Я надто щасливий, так не може довго тривати! Через три роки спільного життя він раптово помер від тифу. Жінка залишилася сама з двома маленькими дітьми: Йосипом і Кароліною. Роком пізніше помирає синочок. Тоді, занурена в біль, вона вже точно знала, яким є Божий задум щодо її життя. В автобіографії записала: Світська дорога не була мені призначена Божою волею, моє покликання в монашому житті.

Молоду вдову, знесилену драматичними життєвими подіями, рідні відправили за кордон на оздоровлення. У Римі під час молитви їй об’явився Господь і відкрив свою думку про педагогічне згромадження. У глибокому містичному потрясінні Марцеліна виразно почула Його голос: Піди за мною, я тебе поведу. Цьому заклику вона залишилася вірною протягом усього свого життя, сповненого праці та труднощів, але разом з тим неодноразово просвітленого містичними благодатями. Протягом багатьох років її духовним наставником був отець-воскресенець Ієронім Кайсевич. Це він познайомив Марцеліну з Юзефою Карською, котра також прагнула працювати для батьківщини і вже мала конкретний задум заснування жіночого згромадження, яке присвятило б себе всесторонньому вихованню майбутніх жінок і матерів.

Однак Марцеліна була змушена повернутися на Поділля, де залишилася малолітня донечка. Клопоти і переживання, пов’язані з вихованням хворобливої Каролінки, чималі зусилля для забезпечення належного їй спадку, а також стійкий опір родини щодо намірів, пов’язаних з монашим життям, – усе це завдавало жінці багато страждань, але водночас внутрішньо гартувало.

Займаючись маєтком у Жерді, Марцеліна Даровська розпочала значну суспільно-освітню роботу, що спершу з недовірою, а пізніше з пошаною і вдячністю була прийнята селянами. Завдяки здобутому досвіду вона пізнала сферу впливу жінки.

У Римі 27-річна Марцеліна склала приватні чернечі обіти в згромадженні, яке формувалося довкола о. І. Кайсевича та Ю. Карської. У 1860 році по смерті Юзефи вона стала настоятелькою невеликої монашої спільноти.

У 1863 році мати Марцеліна перенесла Згромадження Сестер Непорочного Зачаття ПДМ на рідну землю. Перший навчально-виховний заклад для дівчат, який незабаром став вагомим осередком культурного і глибокодуховного життя, було відкрито в Язлівці (Галичина).

Засновниця виразно окреслила характер згромадження: Божий задум у ньому – це втілення заклику Господньої молитви про Царство Боже на землі, де б у найповнішому значенні жилося б для Бога і з Богом, згідно Божої волі та під Божим пануванням. Для сестер це означало відмову від існуючих на той час зручностей. Серцем праці згромадження мало стати виховання дітей і молоді. Мати Марцеліна так визначила ідею цієї праці: Виховання жінки громадянкою Божого Царства означає виховання її не лише розумово і зовнішньо, а передусім морально та внутрішньо і, зрештою, виховання її справжньою християнською дружиною, матір’ю, господинею дому і патріоткою своєї країни. Засновниця звертала увагу на патріотичне виховання. На її думку, національність – це ознака Божої думки про народ. Разом з тим вона була глибоко переконана, що всі люди між собою брати. Бог є єдиним Господом, а люди – Його дітьми й однією родиною... Виховання молодого покоління мати розпочала з думки, що особистість людини формується в ранньому дитинстві та молодості. Це було складним завданням: як молоді черниці, так і діти несли з собою добро і зло світу. Та мати Марцеліна мала безцінний дар: серце, яке любило Бога і людей. Вона знала, що любов – це єдина сила, єдина зброя супроти труднощів, єдиний засіб впровадження добра.

Головними принципами, на яких ґрунтувалося виховання сестер і дітей, були: першість Бога, правда, взаємна довіра та безкорисливість.

У процесі навчання учениці отримували ключі до знань, подані таким чином, щоб розбудити і розвинути їхнє розумове життя. Мати Марцеліна також ввела новаторський на той час принцип індивідуалізації навчання.

Моральне та інтелектуальне виховання молодих дівчат було спрямоване на розвиток у них відповідальності. Цьому завданню мав служити клімат усього чернечого дому, даючи дітям приклад, який вчить, пояснює, свідчить. Мати говорила: Очищені – очистимо, святі – до святості будемо вести правдивою дорогою. Була впевнена, що Батьківщина зміцніє із відродженням суспільства, а для цього необхідно, щоб родина повернулася до Бога. Жінці вона відводила роль берегині родинного гнізда.

Уболіваючи за країну, Марцеліна Даровська не зважала на звичаї близького їй аристократичного середовища. Своїм вихованкам вона ставила конкретне завдання: зрозуміти важливість єдності з народом та своїх обов’язків стосовно нього, подолати стереотипи, що ніби-то братні відносини з ним неможливі. Майбутні жінки мали бути опікунками селян і сиріт, недільних шкіл та садочків. Згідно зі своїм девізом «навчати прикладом», мати надавала конкретну і невідкладну допомогу бідним скрізь, де перебувала, при всіх домах згромадження відкривала безплатні початкові школи для дітей з навколишніх сіл і селищ.

Волю і сили для діяльності мати Марцеліна черпала з переконання, що Згромадження є Божим, сам Бог його провадить. А я? Лише перо в руках писаря.

І так з Божої волі розпочалася справа, яка спершу видавалася безумством. До школи в Язлівці зголошувалося так багато дівчат, що через 10 років після її відкриття було розпочато будову наступної – в Ярославі над Сяном. Подальші осередки з’явилися в Нижневі над Дністром (там безплатно навчали дітей із зубожілих через царські репресії родин повстанців) і в Новому Сончі. Особливий характер мав монастир у Слонімі в Литві (сьогодні Білорусь), де сестри 11 років працювали в підпіллі. У 1907 році мати Марцеліна останній раз особисто направила сестер до нового дому в Шиманові. Швидке отримання царського дозволу на легальну працю біля воріт столиці межувало з чудом. Мати була переконана у великих Господніх планах відносно саме цього чернечого осередку (тепер генерального дому згромадження).

З нагоди 50-річчя діяльності згромадження Г. Сенкевич звернувся до засновниці зі сповненими визнання словами: Слава твоїй розумній праці та шана заслугам і доброті. Відповідь була вкрай красномовною: Не зважаю на плоди нашої праці, бо вони нам не належать. Якщо вони є, то це власність Бога та цього дорогого і пошматованого краю.

Свій вічний спочинок Марцеліна Даровська знайшла в Язлівці у 1911 році. Великий меценат і водночас (як сам себе називав) вірний приятель матері та згромадження архієпископ Йосип Теодорович сказав над труною блаженної: Її життя можна визначити однією фразою св. Павла: «Живу вже не я, живе в мені Христос». Так, справді! Вона не лише вдивлялася в Христа, вона не лише ділилася любов’ю, вона понад усе була з Ним з’єднана, була з Ним одним цілим – Він у ній жив і через неї діяв.

Справа матері Марцеліни продовжується. Під час двох світових воєн сестри, неодноразово перебуваючи в евакуації, переобладнували монастирі в лазарети, допомагали людям у найрізноманітніших обставинах і ніколи не припиняли навчально-виховної (часом підпільної) роботи. Сьогодні Згромадження Сестер Непорочного Зачаття ПДМ провадить школи і займається різнобічною катехитичною і місійною діяльністю в Білорусі, Польщі та Україні.

Частина І

Педагогічна система бл. Марцеліни Даровської

Визначні постаті з історії народу, давньої чи сучасної, супроводжують вашу молодість і допомагають розвинутися тій суспільній любові, яка найчастіше називається любов’ю до вітчизни.

Іван Павло ІІ, «Лист до молоді всього світу», 1985 р.

ВСТУП

Майже 150 років тому, відкриваючи свою першу школу в Язлівці на Поділлі, розпочало діяльність Згромадження Сестер Непорочного Зачаття ПДМ. Незабаром з’явилися нові осередки непорочниць і чергові школи для дівчат. Виховання і навчання в них проводилося згідно педагогічної системи, викладеної блаженною Марцеліною Даровською – засновницею і багаторічною настоятелькою згромадження. Заслуги матері Марцеліни у навчанні жінок неодноразово порівнювалися з роллю отця Станіслава Конарського[1] в освітньому реформуванні міських колегіумів[2]. Підтвердженням результативності й універсальності її педагогічної думки є півтора століття праці сестер-непорочниць, навчальні заклади яких ніколи, навіть у найважчі часи не припиняли своєї діяльності й котрі досконало функціонують і сьогодні.

У теперішній час освітніх реформ, звертаючись до безперечно цінних і корисних зразків шкіл й освітніх рішень Заходу, доцільно пам’ятати і про педагогічну думку блаженної Марцеліни Даровської, принципи якої вражають універсальністю і відповідністю вимогам сучасного суспільства, оскільки, подібно до концепції Згромадження Сестер-непорочниць, вони народилися з великої народної потреби. Мета існування й особливість цього згромадження у педагогічній роботі, а завдання – відродження сім’ї та суспільства шляхом виховання жінки.

ІІ Ватиканський Собор у Декреті про оновлення чернечого життя визначає, що усе життя богопосвяченої особи має бути пронизане апостольським духом[3]. Потребу саме такої духовної формації своїх сестер відчула мати Марцеліна, випереджаючи Собор на цілих 100 років. Перш за все це проявилося у її виховній роботі з молодими жінками, веденій за принципом: виховання є навчальним, а навчання – виховним.

У Заповіті мати Марцеліна писала: Виховання створює людину морально. Наше згромадження обрало своєю метою і присвячує себе вихованню дівчаток, цих майбутніх матерів людського роду. Робота над вихованням, яку сумлінно веде і завжди повинно вести наше згромадження, має свою ідею, якою є формування громадянки Царства Божого. Це означає виховання її не лише розумово і зовнішньо, а передусім морально та внутрішньо і, зрештою, виховання її справжньою християнською дружиною, матір’ю, господинею дому і патріоткою своєї країни[4].

Поєднання глибокої духовності й апостольської діяльності є провідною рисою Згромадження Непорочного Зачаття ПДМ. Мати Марцеліна стверджувала однозначно: Без справи виховання не було б непорочниць[5].

Педагогічна спадщина блаженної Марцеліни Даровської майже невідома сучасним вчителям та вихователям. Інформація про неї відсутня і в загальнодоступній навчально-виховній літературі. З великим сподіваннями і любов’ю передаємо читачеві скарби духовної та педагогічної праці матері Марцеліни.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ СИСТЕМИ БЛ. МАРЦЕЛІНИ ДАРОВСЬКОЇ

Основу виховної системи матері Марцеліни складають чотири педагогічні принципи, сформульовані нею у 1872 році. Вони використовуються в школах сестер-непорочниць від часу заснування аж по сьогодні. Задокументовано ці принципи у ХІІ розділі «Карток».

Перший із них говорить: Бог є всім – через усе до Бога[6]. На цьому ґрунтується вся виховна система, базовою площиною якої є світ християнських цінностей. Бог визнаний головною метою, а все, що має людина – її таланти, темперамент й особистість, її життєва ситуація і суспільна позиція – усе це є індивідуальною дорогою до Нього. Завдання мудрого вихователя полягає у тому, щоб розпізнати характер цієї особистої дороги розвитку – дороги до Бога – і вказати кожному вихованцю властивий саме йому напрямок. Кожна дитина є суб’єктом виховання та вимагає відповідної поведінки, індивідуалізації виховних цілей, методів і засобів.

Принцип другий (частково результат першого) відноситься до нації і визначеної Богом батьківщини – засобів, даних людству для реалізації своїх життєвих цілей. Бог створив нас громадянами, – пише мати Марцеліна. Це накладає на людину певні обов’язки, усвідомлення яких повинно супроводжувати її від наймолодшого віку. Кожна нація має виконувати встановлені Богом завдання. Фундаментальними засадами при цьому є «віра батьків» і відданість Церкві. Тому мати закликає прищеплювати вихованцям почуття національної гідності та вчити їх патріотизму, під яким розуміється ідентифікація з християнським і гуманістичним корінням народу та його найшляхетнішими традиціями.

Наступний, третій принцип: вірність обов’язкам свого стану. Мати Марцеліна вважала, що кожна людина поставлена Богом у призначеному місці, яке накладає на неї конкретні обов’язки і завдання. Іноді це велика і визначна місія, а частіше – метушня непримітної, одначе важливої з Божої перспективи щоденної праці. Хто вірний в малому – не розчарує й у великому – пише мати, підкреслюючи вагу і сенс дрібних на перший погляд справ. Обов’язки – це поруччя на життєвій дорозі – додає, закликаючи сестер виховувати у своїх підопічних ретельність і сумлінність у виконанні обов’язків.

Нарешті, у четвертому принципі вона наказує навчити дітей думати. Метою матері Марцеліни є виховання розумних жінок, здатних висловлювати зважені погляди і цінності; жінок, які свідомо формуватимуть свою життєву дорогу, своє середовище, сім’ю та оточення. Це «думати» стосується також самого знання: учениці непорочницьких шкіл мали знайомитися з різними науками, пізнавати найновіші досягнення і теорії, поширювати свої інтелектуальні горизонти, однак не заучуючи все напам’ять, а вивчаючи структуру окремих ділянок знань, їх внутрішню організацію, закони і методологію.

Ці принципи донині залишаються основою програм непорочницьких навчальних закладів, які можна назвати авторськими школами матері Марцеліни. Незважаючи на труднощі в прагненні індивідуалізації виховання і навчання, у всіх дидактичних починаннях нашого згромадження домінують «особотворчі» цілі. Ми навчаємо для того, щоб краще виховувати. Школа – це знаряддя виховання.

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ І МЕТОДИ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Систему творить не лише формулювання мети та принципів виховання і навчання, а й окреслення організаційних методів, засобів та форм діяльності. Мати Марцеліна Даровська визначила їх дуже точно і чітко, одночасно закликаючи сестер слідкувати за розвитком науки у цій галузі.

Напрями і методи освітньої концепції матері Даровської пролягли у чотирьох площинах:

Кожна людина має власний, лише їй призначений шлях розвитку і свої життєві завдання, проте напрямок цієї дороги завжди має бути підпорядкований вимозі всесторонньої моральної правди. (Живи правдою – завжди, всюди, у всьому, на кожному кроці, незважаючи ні на що[7] – наказує мати як сестрам-вихователькам, так і вихованкам). Умовою дотримання цього напрямку, способом осягнення правди є, на думку матері, вміння неупереджено мислити. Тому необхідно навчити дітей об’єктивно оцінювати власні вчинки і все, що їх оточує. Нагодами до такого навчання забезпечить саме повсякденне життя з його поточними обов’язками. Мати радила: У роботі з дітьми будь надзвичайно уважною, особливо коли йдеться про правду, про сумлінність. Скеровуй їх строго і рішуче, а щоденні справи стануть тобі у пригоді[8].

Правда і любов є основою виховання. Вони одночасно становлять і мету, і принцип роботи педагога. Виховання передусім повинно спиратися на підвалини правди і любові, – пише мати Марцеліна, – правди з Богом, правди з собою, правди з іншими. З цього випливають основні чесноти, котрі велетенськими кроками формують і вдосконалюють дитячу особистість:

Правда з собою – це бачення своїх почуттів, своїх прагнень, своїх вчинків такими, якими вони насправді є[10] – уточнює далі мати. Протилежністю правди є самолюбство, яке веде до фальші. Треба виховувати так, щоб молода людина хотіла знати правду про себе, аби не перекладала на інших вину за свої поразки і помилки, щоб, врешті, не ошукувала сама себе в баченні власної особи. Здатність до ретельної самооцінки є запорукою справжнього розвитку. Фальш, неправда, брехня – це нещастя, бо неправда принижує людину, забирає у неї повагу й довіру[11].

Щоб вести дитину цим шляхом, вчитель-вихователь зобов’язаний сам уникати всього викривленого і двозначного. Він повинен жити правдою. Потрібно створити атмосферу правди, яка поступово стане життєвою необхідністю вихованців. Будьмо, отже, завжди і всюди в правді – наказує мати своїм сестрам-вихователькам, обіцяючи: А та атмосфера правди, в якій житимуть діти, проникне в них, зробить брехню бридкою, а правду вкорінить в їхніх серцях[12].

Наведені вище принципи виховних дій вимагають виконання ще однієї важливої умови: створення клімату взаємної довіри. Довіра і правда допомагають процесу виховання. Будучи взаємопов’язаними, вони облагороджують людину, формують її особистість: Довіра ушляхетнює, підіймає з упадку, недовіра ж принижує[13]. Довіра повинна бути двосторонньою. Вихователь не лише здобуває довіру дітей, а й сам їх нею обдаровує, бо цього вимагає моральний імператив правди: Завжди потрібно бути пильними, але також довірливо і приязно ставитися до дітей[14].

Довір'я дітей і молоді здобувається послідовною і терпеливою працею, адже його не можна наказати, нав’язати[15]. Мати радить: Ніколи не вимагай до себе довіри, а покірно працюй, щоб її удостоїтись[16].

Ця праця полягає на створенні атмосфери правди, про яку вже йшла мова раніше, а також родинного клімату, адже між монахинями і дітьми повинні бути досконалі родинні стосунки.[17] Ті «родинні стосунки» – це послідовна вимога, а також і взаємна прив’язаність, тепло, відчуття безпеки і щасливе дитинство, яке стане своєрідним посагом для майбутнього дорослого життя. Нехай же ці діти матимуть у нас щасливе дитинство, – пише мати, – щоб таким чином ми підготували їм надійне майбутнє, стійке супроти усіляких труднощів і болю, які неуникненно траплятимуться на їхній життєвій дорозі[18].

«Родинний дух» – це також атмосфера радості та безтурботності, яка має стати тлом цього щасливого дитинства. Ніколи не нарікай, веди дітей весело![19] – наказує мати Марцеліна сестрам-вихователькам.

Щоб вшанувати окрему Божу думку щодо кожної людини, у процесі виховання необхідна індивідуалізація. Адже надзвичайно важливим завданням у всіх педагогічних починаннях є індивідуальне ставлення до кожної вихованки, її характеру, нахилів, вад і чеснот, рівня розвитку. Одна дитина потребує лагідності, – повчає Мати, – іншу ніжність дратує; одну треба заохочувати, а з іншою пожартувати, третю тримати міцно, з четвертою порозумітися – до кожної підбирати засоби, що найбільш відповідають її особі, її потребам[20].

Отже, з кожною ученицею необхідно поводитися по-різному, пристосовуючи спосіб та методи виховання до її темпераменту і потреб. Щоб не втратити з поля зору жодної особистості, не розчинити нікого в натовпі, виховання не може бути масовим. Кількість дітей позначається на можливостях вчителя, тому мати Марцеліна була прихильницею невеликих навчальних груп. Вона лімітувала прийняття вихованок до своїх шкіл, щобсприяти святому обов’язку оточення кожної дівчинки такою опікою, наче та – єдина учениця[21].

Індивідуалізація виховного процесу вимагає терпеливості й далекоглядності. Ці риси мати називала перспективністю мислення.

Будьте далекоглядними! – наказує своїм сестрам, посилаючись на розуміння і терпливість Найвищого, які мають бути найдосконалішим зразком усіх людських починань. Пригадує також власні виховні зусилля, людини дорослої і свідомої, в роботі над собою, над викоріненням своїх вад і слабостей; зусилля, які часом тривають роками і дають невеликий ефект… Все ж таки Бог з нами та з іншими терпеливий, будьмо й ми до інших терплячі[22].

Терпеливість не означає схвалювання зла і споглядання крізь пальці на вади і порушення вихованців. Вимогливий вихователь не припинятиме зусиль для того, щоб їх усунути, щоб вивести дитину на відповідну їй дорогу. Він є послідовним у стимулюванні позитивного розвитку вихованця: не лише створює виховні можливості, а й дбає, щоб ці можливості були використані. Вихователь повинен собі ставити довготривалі цілі (сучасна освіта називає їх загальними цілями) і завжди бачити виховну перспективу, щоб у боротьбі за дрібне не втратити з поля зору те, що є найважливішим у розвитку молодої людини. Власне це у своїх листах мати називала «перспективністю мислення».

Між постулатами високих вимог до дитини і потребою терпеливого чекання, на думку матері, немає суперечностей: Будьте далекоглядними. Чи вам здається, що є певна суперечність в тому, коли говорю, що треба вимагати і все ж таки чекати? Позбавляти дітей зла, бачити їх справжніми і терпеливо чекати? Ні! Суперечності в цьому немає. Ми не допускаємо зла, а розуміємо, що дитина не може відразу виправитись. У цьому є різниця: якщо допускаю, то закриваю, оправдовую; коли чекаю, то дивлюсь і бачу, але не випереджаю Бога. Тому протистою злу, але завжди терпеливо. Пам’ятайте, що одна хвилина благодаті може змінити душу[23].

Мати Марцеліна нагадує також про необхідну у всіх починаннях атмосферу любові та правди: А з дітьми завжди будь спокійною, щоб дитина бачила, що ти не гніваєшся на неї, що її любиш; тоді вона гляне на тебе з довірою і все прийме[24]. Однак не можна, дотримуючись родинної атмосфери і залишаючись правдивими, відкривати перед вихованками всю свою виховну перспективу, бо вони могли б неправильно її зрозуміти, а «перспективне мислення» – витлумачити як потурання злу. Будьмо далекоглядними, але не показуймо їм цієї далекоглядності, – пише мати, – бо це виявилося б для них шкідливим, осмілило б їх чинити зло[25].

При цьому вихователь не може бути скептиком і песимістом. Умовою його поведінки є оптимізм, надія і бачення всього добра, яке є в дитині, навіть якщо б це добро в ній лише потенційно проглядалося і проявилося тільки в майбутньому.

Мені здається, що ви дивитесь на ваших дітей крізь чорні окуляри! – пише мати в листі до сестри Філомени. – Може, я погано висловлююсь: не хочу сказати, що бачите більше злого, аніж є насправді, але дивитесь недостатньо перспективно[26].

На думку матері Марцеліни, провідною рисою вчителя-вихователя, яка генерує усі інші, є безкорисливість. У цьому понятті міститься колосальне багатство повсякденної поведінки. Безкорисливість – це наслідок любові та її щоденна супутниця[27].

Матеріальна безкорисливість, що для багатьох зараз є такою важкою і навіть незрозумілою – це лише початок. Значно важчою і глибшою є психологічна безкорисливість, а найскладнішою – безкорисливість серця. Адже існує плата, що не вимірюється в матеріальних благах, і її не враховувати, не брати до уваги – це найважче. На смертному одрі мати просила одну з сестер, щоб та переказала вихованкам: Повтори їм, що я прошу, нехай будуть безкорисливими (…) Зараз зникає почуття чистоти (…) А інша річ, яка зникає – безкорисливість. Нехай вони будуть безкорисливими[28].

У листі до сестри Каролі знаходимо також наказ безкорисливості щодо сестер-виховательок і загальних статутних засад непорочницьких шкіл: Доки є діти в нашому закладі, нічого від них не приймається, це раз і назавжди встановлено[29].

Для правди і чистоти виховної діяльності важливішою від матеріальної безкорисливості є безкорисливість серця. Вона веде до чистоти почуттів і чистоти намірів; до того, щоб вихователь в роботі з дітьми не шукав власного задоволення чи заспокоєння своїх амбіцій, а щоб був, за словами матері, «без себе». Цю думку Марцеліна Даровська висловила в листі до випускниці Нижнева Софії Мальчевської, яка незабаром мала стати вчителькою: Моя дорога дитино, у роботі з собою та іншими необхідна правда і сумлінність. Не шукай ілюзій, не хизуйся сама чи своїми ученицями[30].

Така безкорисливість вихователя є основною умовою довіри дітей, про здобуття якої він повинен дбати і яку віднайде лише тоді, коли вихованець побачить у ньому свого найкращого друга: Треба, щоб діти бачили в нас своїх найкращих друзів і саме так на нас дивилися. Для цього потрібна постійна віддана турбота про їхнє добро[31].

Атмосфера правди, любові, безкорисливості та моральної чистоти – прищеплення саме таких принципів і життєвих позицій повинні підготувати вихованців до майбутнього дорослого життя; дати їм силу захищати ці принципи у середовищі, в якому їм доведеться жити. Добро, яке оточує її в школі та щасливе дитинство не становить самоцілі, а лише є засобом, дорогою до основної мети: морального відродження суспільства. Школи сестер-непорочниць ніколи не були закритими середовищами, навпаки: вони завжди виховували для світу. Діти не повинні лише сховатися в нас, пильновані далеко від світу, – стверджувала Мати, – вони мусять виховатися, тобто приготуватися до життя. У житті ж їх чекає боротьба з фальшивими принципами, з розчаруваннями і злом (…), отже, вони повинні формуватися не в тісній фальшивій скромності, а в чистоті, тобто у правді та красі всесторонніх принципів і почуттів, щоб виросли чистим поколінням[32].

Блаженна Марцеліна неодноразово підкреслювала службову роль навчання у відношенні до виховання. Про це мати виразно говорить до сестер-виховательок у 1906 році: Ми виховуємо дітей не для того, щоб навчити їх історії, музики і т.д., а для того, щоб розвинути в них надприродне життя, а разом з цим дати їм розумовий розвиток (…). Якщо б Згромадження уподібнилося до наукових інституцій – зникла б мета його існування[33]. При цьому вона вимагала ґрунтовного викладання шкільних предметів[34].

Система навчання і виховання матері Марцеліни була глибоко новаторською для свого часу[35]. Надзвичайно провокативною справою було навчання релігії. Сьогодні навіть важко уявити катехизацію, яку проводили б не монахині, але тоді це новаторське рішення зустріло сильний спротив. Мати виступала також за часте Святе Причастя, а для цього у той час були необхідні особливі дозволи. Іншим новаторським кроком у справі виховання і навчання стало трактування рідної мови – після релігії найважливішого предмету в школах сестер-непорочниць – і мови викладання.

Мати Марцеліна високо цінувала рідну мову, вбачаючи в ній Божий дар і відображення народного духу; боролася за повернення її значення у суспільстві. У той час в навчальних закладах і пансіонатах викладання велося чужими мовами, тому новаторського підходу Мати вимагала як від сестер-виховательок, так і від самих дівчат, котрі повинні були уважно слухати лекції, а пізніше переказувати їх своїми словами.

Метою навчання у школах сестер-непорочниць був різносторонній розумовий розвиток – здобуття ученицями основ знань, які в майбутньому мали забезпечити їм повноцінне функціонування у світі, самовдосконалення і подальший розвиток. Ми повинні, – говорила мати, – упродовж цих кількох років, які вони проведуть у нас, лише подати їм ключ до кожної науки, познайомити з нею настільки, щоб вони запалали любов’ю до подальшої праці та до постійного самовдосконалення в житті[36].

Вже тоді, в окупаційних умовах другої половини ХІХ століття метою навчання було те, що сьогодні становить один із найважливіших постулатів реформованої освіти: пробудити і розвинути в них розумове життя[37].

Одночасно мати Марцеліна застерігала від переобтяження пам’яті учениць, розуміючи, що надмір енциклопедичних знань веде до автоматизму і механічного, пасивного запам’ятовування, яке не лише не розвиває, а й, зрештою, блокує творче мислення. Даючи настанови поглиблювати в ученицях «розумове життя», мати Марцеліна підкреслює: Це тим легше здійсниться, чим менше вони будуть переобтяжені запам’ятовуванням[38]. Для цієї перестороги мати знаходить моральне обґрунтування: Не годиться нам вимагати від дітей понад силу, бо в такому випадку вони призвичаюються до недбальства, не надто ретельно вивчаючи довгі лекції[39].

У такій атмосфері непорочницьких шкіл молодь вчилася думати, мати самостійні судження і бути обов’язковими в праці. У час, коли скрізь усе буквально завчали напам’ять (т. зв. «методика нігтя: звідси – доти»), мати Марцеліна запровадила лекції і дискусії. Сьогодні вони нам видаються цілком очевидними, але століття тому були абсолютно новаторськими.

Окрім впровадження нових методик навчання, сестри створювали програми, писали і друкували у власній друкарні підручники.

Сенсацією у той час було і введення у школах непорочниць фізичного виховання.

Крім цього, дівчата вивчали мови – як рідну, так і кілька іноземних. Вимагався високий рівень володіння чужими мовами, щоб вихованкам, які використовували рідну мову в своєму середовищі, не дорікали, що, мовляв, роблять це через незнання французької чи німецької мови, а лише щоб було видно, що вони цінують мову своєї батьківщини. Мати Марцеліна, згадуючи перші роки перебування в Язлівці, писала: Коли ми прибули в Галичину, рідною мовою говорили лише прості люди. Вона була виключена з виховних закладів, салонів і майже цілком із родинного життя.

Виховання і навчання довірених їм дівчат сестри закінчували лекціями з педагогіки, щоб майбутні матері знали як поводитися зі своїми дітьми: На останньому щаблі нашої виховної системи разом з ученицею оглядаємо все, чого досягли ми і дитина – це і є її досвід на майбутнє[40].

У 1911 році в Язлівці був виданий підручник педагогіки матері Марцеліни – результат багатолітньої праці, роздумів і досвіду. Початки праці над ним знаходимо в кореспонденції з отцем Юліаном Фелінським вже наприкінці 70-х років ХІХ століття[41].

ВИХОВНА АТМОСФЕРА

Виховні принципи, напрямки їх реалізації, а також методи праці в комплексі створюють виховну атмосферу. Чудовою ілюстрацією цієї атмосфери шкіл сестер-непорочниць є фрагмент некрологу, написаного по смерті блаженної Марцеліни Даровської колишніми вихованками і надрукованого 11 січня 1911 року в краківському «Часі»:

П’ятого січня в Язлівці в монастирі Сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії відійшла у вічність Марцеліна Даровська – Засновниця і протягом 56 років Мати цього Згромадження. Ким вона була, що в її особі втратило – Згромадження могло б само розповісти, якщо б знайшло слова у цій тяжкій жалобі, в яку занурене. Ми, її вихованки і вихованки Згромадження, знаємо лише, що вона була його душею і серцем. Яким саме було це серце – свідчать незабутні спогади проведених в монастирі років; свідчить атмосфера, яку вона вміла створити і якої вже більш ніколи не зустріти нам у житті. Атмосфера злагоди і любові, сердечного святого тепла, яке випромінювало внутрішню красу, що так гармонійно розповсюджувалася назовні. Це була справді Божа атмосфера, де не вбивав духу формалізм, де в ім’я добра не жертвувалося красою, де сердечність поєднувалася зі слухняністю і, не ламаючи індивідуальності та ініціативності, навчали шанувати і поважати владу.

Суспільну втрату важко окреслити. Ця особистість мала величезний вплив. Своїм глибоким вихованням, опертим на наріжному камені Правди, звертаючи всю свою істоту до Бога, вона виростила безліч дівчат із тих сотень, що пройшли через її руки в п’яти почергово створених домах (Язловець, Нижнів, Ярослав, Новий Сонч і Шиманів). А вони, на сьогодні вже бабці й матері, розповсюджують її вплив і далі. Це виховання, що за найкрасномовнішими і найкориснішими свідченнями сягало Святого Письма, при ґрунтовній релігійності було також глибоко патріотичним. Національність мати Марцеліна вважала шляхетністю, яка зобов’язувала до особливої вірності й пошани. Позитивні сторони народного характеру розвинути, а негативні з особливою турботою виполоти – ось що було метою її життя. Любов’ю до батьківщини та її історії мати пов’язувала минулу славу з надіями на майбутнє, акцентуючи на обов’язках суспільної праці. Родинні почуття – цемент, що з’єднує між собою окремі особи, – підносила до рівня Божої місії. Не знищувалося нічого, що могло б бути шляхетно розвинуте, а якщо нищилося, то пояснювалося чому, залучаючи індивідуальну волю причетної до цієї справи людини. Не чинилося нічого насилу, а виключно з любов’ю, і тому це залишилося назавжди, навіть коли ми вийшли з-під її безпосередньої опіки.

Ми, її вихованки, в ім’я правди, якою нас навчено жити, в урочисту хвилину прощання визнаємо, що закладені тут підвалини можуть бути названі підвалинами цілого життя – і є ними, сьогоднішньою дорогою довіри і любові у вічність. На свіжій і такій святій для нас могилі дозвольте нам поєднатися з дорогим серцю Згромадженням однією молитвою за нашу спільну Матір, однією скорботою і благословенням її пам’яті.

Атмосфера шкіл сестер-непорочниць не завжди цінувалася вихованками, які деколи по-молодечому «бунтувалися» щодо того чи іншого правила, необхідного для врегулювання спільного життя, зокрема в інтернаті. Проте з перспективи пройдених років колишні учениці з великою мірою поблажливості згадують ці недоладності або навіть помилки і часто зі сльозами в очах повертаються пам’яттю до минулого, яке стало вагомим фундаментом усього дорослого життя.

РОЛЬ ЖІНКИ В СВІТІ ВІДПОВІДНО ДО ВИХОВНИХ ПОЛОЖЕНЬ БЛ.МАРЦЕЛІНИ

Виховна система матері Марцеліни, як і школи сестер-непорочниць, спрямована на жінку, яка повинна виконати певну роль в суспільстві та світі. Вимір цієї ролі є позачасовим: виходить за рамки певного століття, політичної ситуації чи навіть окремо взятого народу.

Патріотизм матері не обмежувався турботою лише про свою країну. У Заповіті вона пише: У нашому вихованні ми повинні шанувати національність[42].

Чи Згромадження повинно мати виховні доми лише в одній країні? Ні (…) Можемо мати їх по цілому світі й усюди будемо виховувати учениць у дусі та характері місцевого народу. Польку треба виховувати полькою, німкеню – німкенею, а француженку – француженкою[43].

В іншому місці вона прямо говорить до сестер-виховательок: Берімося до пташенят з усіх гніздечок: годуймо, пильнуймо і, можливо, з них виростуть велети![44].

Тому сестри-непорочниці вели школи у різних державах і для дівчат різних національностей з урахуванням специфіки кожної з них.

Метою педагогічної праці матері було не виховання освіченої і зразкової учениці. Захоплювала її ідея поступового відродження жінки, через жінку – родини, а через родину – нації і світу. У 1856 році Марцеліна Даровська писала: Як через жінку прийшов на світ гріх, так через жінку прийшло й визволення світу (…). Тому кінцевою, проте головною метою нашого згромадження (…) є підтримати Її (Марії) справу – реабілітацію жінки.

Висловлені у ХІХ столітті думки матері Марцеліни про роль жінки і родини можна зіставити з пособорною теологією Івана Павла ІІ. Потрібно заново уяснити собі багатосторонній вклад жінки у життя цілих суспільств і народів. (…) Суспільство найбільше завдячує генієві жінки (…), який дуже часто проявляється без розголосу, в щоденних міжособистісних стосунках, а особливо в житті родини. (…) Саме через присвячення себе іншим жінка щодня виявляє глибоке покликання свого життя. Вона, можливо, краще, ніж чоловік, бачить людину, оскільки дивиться серцем[45].

Підтримка жінки і родини була провідною думкою усієї апостольської діяльності блаженної Марцеліни. У час окупаційного гніту, за словами о. Й. Воронецького, Бог наказав Марцеліні охороняти святість родинного життя, більше того – вести бій за позиції жінки у всіх сферах людського життя.

На реколекціях для вихованок у 1881 році вона говорила: Світ є віддзеркаленням родини, весь занепад якої проявляється в сумному стані сьогоднішнього суспільства і волає: виправлення, відродження, святості.

Мати неодноразово підкреслювала значення подружжя в житті жінки. У 1909 році в молитвенику «Діти Марії» вона писала: Найтіснішими для жінки є узи подружжя.

Разом з тим із цілковитим реалізмом мати Марцеліна застерігала: У житті нам доводиться продиратися крізь темряву, ранити ноги об терни! Особливо ж складним може виявитися подружній шлях, бо він на все життя з’єднує двох істот, інакше вихованих і зовсім різних[46].

На запитання, хто повинен бути першим для жінки: чоловік чи дитина? – отримуємо шокуючу відповідь: Чоловік перший, а дитина друга. Таким є Божий порядок. Здавалося б, дитина більше належить тобі, аніж чоловікові, а тим часом інакше: для дитини тебе можна кимось замінити, а для чоловіка – ніким[47].

Підкреслюючи покликання жінки-дружини, мати Марцеліна не менш виразно визначила вихованкам покликання жінки-матері: Що мати прищепить, те не пропаде. На жаль, часто матері так виховують, що нічого не прищепляють! Якою важкою є їхня відповідальність! Материнство – це сила! Закладені матір’ю принципи є немовби безсмертними. Можуть захитатися, але не зітруться ніколи… Відносини з дітьми є справою першорядної, безмежної ваги в обов’язках жінки[48].

… Жінка, мати нового покоління є матір’ю майбутнього, бо доглянуті її рукою діти і молодь – це майбутнє світу. Жінка – то ангел родинного життя… або його отрута[49].

Мати була переконана, що ознакою варварства народу… є низьке становище жінки, її зневажання. Приниження жінки, потурання і сприяння її зіпсутості є доказом занепаду суспільства…. Якою є жінка – такою буде родина і таким буде суспільство[50].

Аналізуючи духовність згромадження, мати Марцеліна стверджувала: Сучасний світ потребує зміцнених Святим Письмом жінок. Не вистачить вести в пасивній покірності тихе і замкнуте життя, необхідно опиралися зіпсуттю[51].

Ця думка для матері була такою зрозумілою, що вже у 1859 році в так званій «Нікейській замітці» вона пише до о. Кайсевича: Зміну світу необхідно починати зі зміни, очищення й удосконалення жінки… Мудрих і мужніх жінок сьогодні потребує світ. Виховати йому таких – воля предвічного Бога і завдання нашого Згромадження.

Мати чітко ставить перед своїми вихованками це усвідомлення відповідальності жінки не лише за власний дім.

Ми, мої найдорожчі, – говорить мати до колишніх вихованок на їхньому з’їзді у 1904 році – маємо завдання відносно часу, в якому живемо, і покоління, до якого належимо, відносно світу! Над кожним тяжіє частка суспільної відповідальності. Суспільна праця в католицькому дусі та солідарність у цій праці є обов’язком нашої жінки. Йдеться не лише про ваше особисте добро і щастя, а й про вас у відношенні до суспільства: щоб ви були в ньому не дармоїдами, а співробітницями. Навіщо ж вас ця земля тримає, якщо не служитимете їй![52]

ЗАКІНЧЕННЯ

У контексті вищесказаного виразно вимальовується постать Марцеліни Даровської – видатного педагога (на жаль, сьогодні маловідомого) і творця авторської виховної системи. Її система – це антропологічно-персоналістична педагогіка правди, довіри і співпраці, що знаходилася на протилежному полюсі до пануючого у ХІХ столітті наказово-репресивного укладу. Концепція матері Даровської, будучи надзвичайно новаторською, свого часу зустріла чимало спротиву. Досі вражає її актуальність та близькість ключовим постулатам нинішньої реформованої освіти. 70 років тому на виховну систему матері Марцеліни першим звернув увагу тогочасний шкільний візитатор (куратор) Міністерства віровизнань і загальної освіти ІІ Речі Посполитої Й. Розкошни, який писав:

Справа Марцеліни Даровської є цінним даром у скарбниці народу поряд з багатими дарунками інших польських творців. Завдяки таким пожертвам попередніх поколінь сьогоднішні працівники не мають потреби шукати для себе зразки в інших країнах, а з доречною і радісною гордістю можуть відкривати скриньку вітчизняних запасів і черпати з неї багатющий матеріал для побудови вільної держави (…)

Її заслуги для жінок сміливо можна поставити поряд із заслугами Конарського для чоловіків. Як він, відкривши Collegium Nobilium, розворушив і просвітив чоловічі уми, так само і вона 100 років опісля заснувала школи для дівчат, щоб розворушити і просвітити уми жінок – також nobilium. Як він, так і вона, вважають та вірять, що відродження народу, як і його занепад,йде згори (…)

Даровська реалізує те, що добре усвідомив Чацький[53], пишучи: «Без раціональної освіти жінок даремно реформувати чоловіків». Потрібно пам’ятати, що перші школи, які під австрійським пануванням заснували сестри-непорочниці, кинули революційні, як на ті часи, виховні гасла практичності, господарності, правдивості. Кинули їх кому? – багатим землевласникам. Кинули їх як вказівки для доньок, для родин, а через них для країни. Відбувалося ж це ще до позитивізму, до усуспільнення, до повістей Пруса[54].

У попередніх розділах неодноразово підкреслювалась актуальність виховної думки матері Марцеліни Даровської у світлі сучасних педагогічних засад. Отже, у загальних рисах спробуймо зіставити сьогоднішні освітні тенденції та виховну стратегію із педагогічною думкою блаженної Марцеліни. Уникаючи повторень, обмежимось головним характеристиками:

1) Відхід сучасної школи від моделі «кузні знань» – до кузні людини.

Мати визначала ці засади першоосновою виховання, а школу називала місцем виховного навчання.

2) Відхід від об’єкту учня до суб’єкту вихованця.

Мати не лише прагнула співпрацювати із вродженим потенціалом учня, а й вважала, що власне виховувати і навчати – це означає відкривати у вихованцеві та розвивати закладені Богом можливості.

3) Відхід від ерудиційності й енциклопедизму до інноваційного виховання та прагматичного приготування учня-вихованця до самостійного і суспільно-корисного життя.

Мати відкидала перевантаження пам’яті дитини, наказувала навчати самостійно мислити, робити висновки, синтезувати.

4) Відхід від буквального заучування підручника до вивчення методології використання джерел знань.

Мати вимагала такого навчання, яке виробляло б не лише самостійність мислення, а й вміння самостійно віднаходити ключі до знань і потребу постійного їх поглиблення.

5) Відхід від заінтелектуалізованої індивідуалістичної формації до формації громадянської.

Мати прагнула, щоб школа готувала до відповідальності за родину, країну, Церкву, вимагаючи участі в апостольській діяльності та формування суспільної справедливості.

6) Відхід від стратегії примусового навчання до вироблення інтелектуальної і виховної стратегії заохочення: учень повинен бути суб’єктом, виконавцем свого розвитку, а вчитель повинен цей розвиток стимулювати і направляти. Завдання школи – забезпечити йому такі можливості. Звідси серед іншого випливає обмеження кількості учнів в класі.

Мати закликала вчителя до стратегії заохочення, а також радила заслужити любов і довіру вихованців.

7) Модну зараз євроінтеграцію концепція матері Марцеліни доповнює постулатом виховання в учневі відповідальності не лише за світ, а й за формування власної родини і батьківщину.

Заохочуємо ближче познайомитися з педагогічною думкою блаженної матері Марцеліни Даровської, котра не лише випередила власну епоху, а й зараз дивує актуальністю і близькістю до найбільш істотних тенденцій розвитку сучасної школи. Ця думка виросла із розуміння найглибших потреб рідного народу і вражає своєю універсальністю та позачасовістю. Вона може і повинна стати дороговказом у час складних пошуків і трансформацій у сучасній освіті[55].

[1] Конарський Станіслав (пол. Konarski Stanislaw, 1700-1773) – польський монах, педагог, політичний письменник, поет, драматург, реформатор освітньої галузі. У 1740 р. у Варшаві заснував Collegium Nobilium – новаторський навчальний заклад із високим рівнем навчання. У його виховній програмі важливе значення надавалось патріотизму. С. Конарський ввів викладання природничих наук, залучив нові методики навчання, працював над оновленням навчальних посібників, турбувався про відповідну освіту викладачів тощо. – Прим. ред.

[2] Див. Й. Розкошни «Виховна система М. Даровської», Радом, 1928.

[3] Документи Другого Ватиканського Собору. Декрет про пристосоване оновлення чернечого життя, п. 8.

[4] Заповіт матері Марцеліни, 1884.

[5] Конференція 7 листопада 1890 р.

[6] Ця та всі подальші цитати взято з «Карток», ч.1, розд. ХІІ.

[7] Лист до с. Філомени від 2 липня 1872 р.

[8] Лист до с. Пії від 7 травня 1887 р.

[9] Реколекції перед Зісланням Святого Духа.

[10] Там само.

[11] Лист до В. Вибрановської від 25 лютого 1888 р.

[12] «Картки», ч. 1, розд. ХІІ.

[13] «Картки», ч. 1, розд. ХІІ.

[14] Там само.

[15] Лист до с. Євгенії від 15 квітня 1880 р.

[16] Лист до с. Анелі від 24 листопада 1885 р.

[17] Рекреаційні розмови.

[18] Там само.

[19] Там само.

[20] Звіт на І Капітулу в 1874 р.

[21] Лист до З. Мальчевської від 20 лютого 1892 р.

[22] Конференція 7 жовтня 1906 р.

[23] Конференція 7 жовтня 1906 р.

[24] Там же.

[25] Там же.

[26] Лист до с. Філомени від 12 жовтня 1900 р.

[27] Див. В. Сковрон «Виховна система матері Марцеліни», Шиманів, 1987.

[28] Щоденник останньої хвороби матері Марцеліни.

[29] Лист до с. Каролі від 6 грудня 1904 р.

[30] Лист до З. Мальчевської від 20 лютого 1892 р.

[31] «Картки», ч.1, розд. ХІІ.

[32] С. Гертруда Скужевська «Записки про Матір».

[33] Конференція для сестер-вчительок, 1906 р.

[34] «Про навчання і виховання», 1863.

[35] Див. Е. Яблоньська-Дептула «Марцеліна Даровська Непорочниця», Люблін, 1996.

[36] Звіт ректорки наук с. Гертруди Скужевської на Капітулу.

[37] Звіт ректорки наук с. Гертруди Скужевської на Капітулу.

[38] Там само.

[39] Там само.

[40] «Про навчання і виховання», 1863.

[41] Див. лист до о. Юліана Фелінського від 27 вересня 1879 р.

[42] Заповіт, 1884.

[43] «Про дух Згромадження». Коментар, розд.ХІІ, 1887.

[44] Звіт матері Марцеліни на Капітулі, 1909.

[45] Лист Святішого Отця Івана Павла ІІ до жінок, 1995, п.8, п.9, п.10.

[46] Реколекції «Про різні шляхи», 1881.

[47] Там само.

[48] «Чотири реколекційні бесіди», Язловець, 1904.

[49] «Нікейська нотатка», 1859.

[50] Передшлюбні реколекції для внучки.

[51] «Про дух Згромадження», 1887.

[52] «Чотири реколекційні бесіди», Язловець, 1904.

[53] Чацький Тадеуш (пол.Tadeusz, 1765-1813) – польський освітній та економічний діяч, історик. Діяч Едукаційної комісії, яка займалась питаннями освіти і просвітництва. З 1803 р. візитатор (куратор) шкіл Волинської, Подільської і Київської губерній; співзасновник Козятинського Ліцею (1805), Вищої волинської гімназії в місті Кременець (1805; від 1819 – ліцей). Т. Чацький спричинився до поширення шкіл, підтримував шкільництво. – Прим. ред.

[54] Й. Розкошни «Виховна система М. Даровської», Радом, 1928.

[55] Див. В.Сковрон «Значення системи М.Даровської для сучасної польської школи», Шиманів 1988 і С.Славінські «Директор як відповідальна за формацію вчителів особа», Ченстохова, 1996.

Частина ІІ

Джерельні матеріали

Про навчання і виховання у школах нашого згромадження

Текст «Про навчання і виховання» написаний у 1863 році на початку педагогічної праці Згромадження Сестер Непорочного Зачаття ПДМ, коли було засновано його перший дім в Язлівці на Поділлі. У цьому документі М. Даровська окреслила освітню концепцію шкіл згромадження в цілому.

1. Задля морального добра вихованок бажано, щоб їх було не більше 60-70-ти в одному домі, щоб наставниці не лише всіх, а й кожну зокрема могли огорнути особливою увагою та опікою, а настоятелька – своїм впливом.

2. Згромадження: займаючись вихованням і навчанням дівчат, приготувати країні справжніх християнських, згідних з Божим духом жінок, доньок, дружин, матерів, а через них дати світові нове, християнське суспільство, з якого і священик, і мужі народні, й оборонці Церкви, у якому добро і багатство країни.

3. Не йдеться тут про саме лишень навчання і знання для виховуваних у Згромадженні дівчаток. Мова йде передусім про принципи, про поняття, про чесноти. Навчання і знання є засобом впливу, а не його джерелом. Джерелом є Божий дух і благодать, а з них усі принципи, поняття і чесноти. Джерело необхідне, засоби потрібні.

4. Отже, необхідне навчання. Навчання утверджує, всесторонньо вкорінює, доповнює. Знання збагачують, зміцнюють.

5. Предмети у школах Згромадження викладатимуться якнайґрунтовніше і всі до одного мають бути підпорядковані тому, щоб на правду, Божу правду проливати нове світло, тобто відкривати її нові сторони, утверджувати її в переконаннях та все життя нею пронизувати.

6. Релігія. Цю Божу правду подає наука релігії, яка є нашим фундаментом виховання. Релігія не може бути формальністю. Її правда закладе основи і розвине поняття, одним словом: просвітить розум, збагатить серце, зміцнить волю, вмотивує вчинок, сформує жінку.

7. З цієї правди виникне потреба й обов’язок виконання волі Бога-Творця, Господа нашого. Кожна людина є частиною народу. Народ – це окрема Божа справа і частка великої Божої справи, якою є все створіння. В народі закладена окрема Божа думка, яка є частиною однієї великої думки Господа Всесвіту у всесвіті. Відповідно до цієї думки кожен народ має щодо себе Божий задум і своє завдання. Засобом їх виконання, як і виразом Божої думки про народ, є його національність, яку становлять мова, звичаї, властивий кожному народові тип і характер.

Отже, щоб сповнити Божу волю, яку свята віра ставить нам за обов’язок, ми повинні виконати наше завдання, а єдиним засобом, який нам до цього може служити, бо даний Провидінням, є національність. Ми зобов'язані з усіх сил берегти у довіреному нам молодому поколінні мову і рідні звичаї, тип, надприродній характер, очищаючи його від усього, що є нашаруванням людського, що походить з витівок сатани.

8. Рідна мова. Першим предметом після науки релігії для наших вихованок буде рідна мова, це дзеркало духу народу, вираз Божої в нім думки. Втрата батьківської мови, такої безперечно гарної і багатої, її заміна часто набагато слабшими іноземними мовами є доказом розумового занепаду народу, забуття Божої думки і незнання суспільних справ. Якщо довірені нам діточки зрозуміють Бога в Його ділах, якщо пізнають в усій красі та багатстві дану Богом мову, то полюблять її, а в майбутньому і вшанують. Отже, мають вивчити принципи розмовної та писемної мови і тоді не соромитися, а пишатися будуть величчю Божого дару, даного народові. Вони не лише пізнають історію вітчизняної літератури, а й зрозуміють, що впасти – це означає знищити в собі слід Божої думки і що лише такий занепад є ганьбою і приниженням.

9. Іноземні мови. Також ґрунтовно і всесторонньо, теоретично та практично наші вихованки вивчатимуть іноземні мови, а особливо французьку – як європейську – і німецьку, як з огляду на багатство її літератури, так і тому, що володіння цією мовою часто буває великою необхідністю. А коли дозволятимуть обставини, то й англійську та італійську.

Звичайно, при найґрунтовнішому знанні мовних основ необхідно дотримуватися чистоти вимови, і це не для того, щоб лестити смішній і ганебній слабкості нашого народу, який липне до чужоземщини, немудро хизуючись тим, що означає занепад, а тому що:

Коли б людина не володіла чужими мовами, тоді могла б стати жертвою поверхневих суджень, котрі, на жаль, завжди знайдуться в суспільстві, мовляв, саме з цієї причини вона усуває ці мови зі свого вжитку. Якщо ж навпаки, знаючи їх всесторонньо, однак не використовуючи, – збереженням рідної мови вона покаже свою принциповість, виявить публічну пошану батьківській мові та подасть сильний приклад.

10. Історія. Як література є історією людської думки і її розумового розвитку, так історія є свідоцтвом Божої думки про народ і його завдання; історією визначених йому Провидінням шляхів і життєвих діянь, його вірності та зрад (…) Коли б світ був вірним Божій думці, то став немов би раєм, Божим Царством, квітучим полем заслуг, простою дорогою до неба; любов би судила, любов би вела, а людство, якщо не без праці та жертв, бо це належиться по гріху прабатьків, то принаймні без страшних воєн, без насильства, бездонного занепаду і пекельного розбою, що з Божої волі вершиться, дійшло би до воріт вічності. Отже, учительки вітчизняної та всесвітньої історії повинні розповідати ученицям не лише про самі події, а й про їх причини, наслідки і характер, щоб ті навчилися думати, розуміти й оцінювати, знати зло і його ненавидіти, цінувати добро і лучитися з ним воєдино.

Рисою вчителя історії рідного краю має бути, з одного боку, неупередженість, а з іншого – справжня любов, наслідком якої є вірність і мудрість. Вона повинна розпалювати вихололе національне почуття, знайомити молоде покоління з духом нації, її законами і звичаями, з характером усіх верств суспільства, з владою, шляхтою, народом, а передусім з його героями; показувати помилки предків, що привели край до загибелі, причина якої була у занедбанні Божої думки і місії народу, моральному занепаді й ослабленні святої віри; висвітлювати чесноти, здатні його відновити і пробудити в дітях прагнення їх здобути.

11. Географія. Однією зі сторін історії є географія – образ тієї землі, на якій твориться історія народу. Тут необхідно звернути увагу дітей на те, що фізичне розташування кожної країни відповідає завданню цього народу, пов’язане із його характером і певною мірю затверджує у ньому Божу думку. Як усе рідне, так і батьківську землю наші вихованки повинні знати з особливою докладністю і точністю. Тому географії рідної землі, окремо взятій, відводиться ціле шкільне півріччя і вона викладатиметься найповніше та найретельніше.

Завдання вчительки – запобігати сухості цього предмету, урізноманітнювати його і збагачувати розум дітей усілякими відомостями як щодо положення земної кулі, кожної частини світу та країни, так і клімату, рослинності, цивілізації й історичних пам’яток. Малювання карт полегшить дитині орієнтацію і запам’ятовування всіляких деталей. Навчаючи малих дітей уявно подорожувати по всіх частинах світу, звертаючи їх погляд на все, що є гідним уваги, ми вибірково знайомимо їх з тими краями. А це зацікавлює, не втомлює пам’яті та якнайкраще розвиває. Знайомство з усім творінням доповнить дитячі знання про Творця, впокорить перед Його всемогутністю, пробудить належну Йому пошану і вдячність.

12. Природничі науки. Природничі науки висвітлюють різні грані творіння, а цим показують Бога в Його всемогутності, у Його любові. Все, що створене, – створене для людини, щоб їй служити, полегшувати її шлях, втішати серце, вчити возвеличувати і любити Бога. Природничі науки дають нам розуміння таємниць і явищ природи, відкривають її невичерпні багатства, живлять думку й укріплюють розум. Вони полегшують практичну життєву дорогу і жінці – помічниці чоловіка, і матері, яка плекає розумовий та фізичний розвиток своєї дитини, і господині дому. Саме тому вони так необхідні. Через викладання природничих наук ми повинні наближати своїх учнів до Бога, розвивати їх, відкриваючи багатства природи, заспокоювати серця любов’ю до Господа Всесвіту і Подателя всіх дарів, навчати бачити і читати спогляданням, вчити думати, розуміти, приносити користь і любити.

13. Арифметика. Наука арифметики у цілій справі виховання людської істоти є тим, чим в дорогій, гарно вигаптуваній і оздобленій сукні є гачок і зав’язки. Без них сукня не втрималася б на людині. Арифметика розвиває механічну, так би мовити, сторону логічного мислення, а в житті, яке сплетене у потрійний вузол (духовного, розумового і матеріального) є конче необхідною; тому й у вихованні молодої дівчини вона не може занедбуватися. Рахування, якому служить арифметика, є життєвим скарбом: воно оцінює матеріальне становище, наводить порядок у справах, полегшує чесність, оберігає від матеріального зубожіння, що іноді призводить до моральної деградації людини й занепаду родини і є джерелом численних страждань та гріхів.

Наші люди за своєю природою щедрі, благородні, жертовні. Вони не вміють економити, що частково є причиною занепаду добробуту країни та її деморалізації. Отже, наш обов’язок – увійти в цю слабку сторону національного характеру, запобігти її появі в молодому поколінні та прищепити принципи, які скерують розвиток у протилежному напрямку (…).

14. Естетика і мистецтво. Естетика це ніби продовження або інший бік тієї історії людської думки і духу, вираженої у формі слів й у звуках мови і званої літературою. Тут, в естетиці формою думки і духу є мистецтво: музика, співи, рисунок, малярство, танець.

Рисунок, хоча б найдосконаліший, не спроможний відбити, віддзеркалити відлуння тієї душі, тло якої в глибинах таємниці, у прірві вічності. Шедеври мистецтва є іскрами генія, геній є Божою іскрою в людині й дає можливість відкривати і возвеличувати Бога, безмежного в дарах любові до свого творіння.

У відповідності до своїх здібностей наші вихованки вивчатимуть історію мистецтв і саме мистецтво, адже одне і друге прислужиться розвиткові в них розуміння та відчуття краси, що є важливою жіночою рисою (…).

Посередність характерна для більшості людей і самостійно її ніхто не здолає. Та якщо ми, навчаючи наших учениць мистецтву, з одного боку, будемо чуйними, щоб вищі здібності не були викривлені або втрачені через брак відповідної роботи, то, з іншого боку, – не допускаймо марної праці, навчаючи музики, співу або малюнку тих дітей, які взагалі не мають до них здібностей. Це призведе до втрати часу або до дивних витворів, пародій на мистецтво.

Танець дає добрі рухи, формує і вирівнює поставу, тому він необхідний для дитини, яка всесторонньо розвивається і формується. Він потрібен не для потурання марноті світу, а для того, щоб дитину не вражала і не гнітила ймовірна дисгармонія між зовнішністю та внутрішнім світом, які повинні бути у досконалій злагоді між собою. Жінка – це ангел спокою, квітка людства. Її вплив досягається не шляхом боротьби і насильства. Жінку супроводжують аромати чеснот, чарівність краси, що з її душі на зовнішність переходять.

15. Каліграфія і декламація. Красиве письмо (каліграфія) і гарне читання поезії й прози (декламація) входить до мистецтва і не повинні занедбуватися в сукупності навчання, якого вимагає старанне виховання. Перше є ніби вступом до рисунку, друге – займає місце поміж музикою і поезією, бо голосом відображує відтінки їх думки і характеру, промовляє всю їхню правду (…) Божа іскра, про яку ми говорили, є рідкісним привілеєм, але вміння зрозуміти її в інших, відчути, оцінити – це риси істоти, створеної за образом і подобою Божою; відблиск у нас, хоча б найслабшим промінчиком, нашого початку – Бога-Творця; доказ існування у нас душі; доказ того, що ми призначені для Бога. Вбити в дитині почуття краси – почуття, яке хоча б слабко, проте обов’язково в ній закладене, – це означає скалічити в ній людину. Обов’язок і завдання виховання – розвинути почуття краси, відкрити йому дорогу і дати силу. А пройнята правдою людина, правди не обдурить, правду виголосить.

Мазанина – це безлад, а безлад – це каліцтво, тому наші вихованки обов’язково навчаться достойно писати. Від перших же класів вони повинні бути привчені не калічити людську думку, адже, якщо псування Божого витвору є гріхом, то кривдою – псування результатів людської праці.

16. Педагогіка. Викладанням педагогіки закінчуємо курс навчання в нашому Закладі; тобто, втіливши в життя систему нашого виховання, дійшовши до її останнього щабля, озираємося з дитиною на те, що ми зробили, на те, що вона з нами робила – і з практики нам постає ціла теорія виховання, через яку вона перейшла і яку ми їй зараз подаємо як інструмент на майбутнє. Педагогіка допомагає дівчині зрозуміти що саме і навіщо вона робила протягом усіх цих років; дає можливість зрозуміти себе і свою виховательку; готує в її особі матір новому поколінню – першу природну виховательку; навчає її як пізнавати і провадити малі істоти, які можуть бути їй довірені; дає поради в різних випадках і різних труднощах, що можуть виникнути на її шляху. Педагогіка свідчить: як з Богом велика справа виховання людської істоти розпочинається – так з Богом і повинна закінчуватися. Завжди та в усьому Бог є нашим початком, кінцем і нашою метою. Нехай через усе Він буде звеличений та уславиться все Його творіння.

17. Ручна праця і господарство. Ручні роботи, від звичайних і простих до мистецьких і вишуканих, так само як заняття по господарству, повинні бути жінці знайомі. Спритність у них, вправність, винахідливість відповідають характерові її єства, є засобом виконання її обов’язків. Якщо чоловік у своїх руках тримає долю світу, країни, сім’ї, то жінка є його вірною супутницею, яка супроводжує його від колиски і до гробу. Як мати – вона підтримує його вихованням і любовно вщепленими в його серце принципами у здійсненні визначених Божою волею завдань. Як сестра – впливає на нього і залагоджує його молодечий запал. Як жінка – несе з ним його тягар, поділяє зусилля, пом’якшує клопоти, усуває з-під його ніг терни домашніх турбот, прикрашає все своєю винахідливістю, підносить дух, осяває все любов’ю і з нею творить йому рай на землі й через усе провадить до Бога. Виконуючи призначене їй завдання, жінка мусить оточити турботою цілий дім, утримувати в ньому порядок, навести лад у всіх роботах, бути душею усього. Отже, мусить бути знайома зі всіма працями по господарстві, вміти ними керувати. Проте одного зовнішнього порядку недостатньо, щоб дім став раєм. Цей зовнішній порядок не вдасться утримати без внутрішнього порядку, без моральної основи. Вчинки є змістом життя, виразом його нутра. Отже, щоб всередині все утримати в порядку, повинна бути строгість в обов’язках. І обов’язок господині дому – все своє сімейство запровадити до неба, спостерігаючи за його діяннями з усією строгістю і вмінням.

Отже, наші дітки опановуватимуть ручні роботи і заняття по господарству, щоб й інших вміли навчити або їх працю проконтролювати, а при потребі й самі собі зарадили та служили, і, врешті, на щоденний хліб могли заробити. Вони навчаться в'язати на спицях і гачках, шити, латати й ремонтувати білизну, кроїти і шити сукні, гаптувати бавовняними і вовняними нитками і т. д., а також познайомляться з коморою, кухнею, пральнею, вирощуванням овочів, доглядом за квітами, рослинами, деревами та з іншою працею по господарству. І завжди з однією метою: щоб це їм послужило для виконання обов’язків свого стану, а в їхньому домі, як і в усьому їхньому житті, був прославлений Бог.

18. Лише головна настоятелька в погодженні зі своєю Радою, наставницею алумнату і вчительками має право ввести зміни в Закладі, якщо вимоги часу, а також досвід, вкажуть на таку необхідність. Це стосується як викладання наук (предметів, об’єму і поглядів на факти), так і принципів виховання дітей та способу поведінки з ними. Настоятельки домів і виховательки пансіонатів не повинні порушувати прийнятого цілим Згромадженням порядку.

Проте предмети в Закладі не стоятимуть на місці, а йтимуть в ногу з розвитком науки у світі. Не втрачатимуться згідні з вченням Церкви наукові відкриття, нові здобутки і вдосконалення. Наскільки дозволять кошти Згромадження і настоятелька визнає за потребу – вчительки будуть знайомитись із найновішими досягненнями науки.

19. Найвищою владою над виховними Закладами цілого Згромадження є Генеральна настоятелька. Нею встановлюється допоміжна влада, немов відлуння її духу і постійно діюча рука її руки – вихователька пансіонату кожного дому. Вона повсякчас займається дітьми, пильнує їх і впроваджує в життя принципи Згромадження. Між нею і Головною настоятелькою перебуває настоятелька дому, котра, виконуючи свої обов’язки як щодо дому Згромадження, так і щодо його Закладу, своєю присутністю підтримує виховательку і пильнує, щоб та діями і духом відповідала своєму завданню і характеру.

Найвищий порядок і строгість повинні непорушно дотримуватися в пансіонаті, а всілякий деспотизм, насильна влада, абсолютна карність і, як наслідок, сліпий дисциплінарний послух – ніколи не допускатимуться в ряди нашого Закладу й Згромадження. Керівною владою і перевагою є любов. Головна настоятелька, а у її відсутність настоятелька дому і виховательки пансіонату здобуватимуть довіру доручених їм дітей, розвиватимуть в них розуміння добра, переконуватимуть у його цінності, а красу кожної чесноти і вищої думки – мету кожного правила – так ясно їм представлятимуть, що дітки самі визначать їх ціну, переймуться ними і з власної волі забажають їх вірно дотримуватись.

20. Покарання в Закладі неприйнятні. Необхідно лише відзначити дитину відповідно до її заслуг – після сесій, екзаменів – образком, книжкою тощо. У випадку ж незадовільної поведінки – віддаленими і менш сердечними стосунками. Лякаючи покаранням, яке пізніше не виконується (наприклад, усуненням від спілкування з товаришками, виключенням із Закладу і т.д.) – ми покажемо слабкість моральної влади. Такі заходи надзвичайно обережно повинні проводитись і у випадку, якщо дитина не виправилась – обов’язково мусять виконуватися, щоб кожне наше слово мало для неї вагу.

21. Є загальні вади, спільні для цілого людства; є такі, що особливо характерні лише окремому народові, і, нарешті, такі, що властиві кожній особистості. До перших вад належать зарозумілість, самолюбство, похіть і різняться вони лише ступенем свого прояву. Їх усвідомлення є частиною знань про душу та необхідною умовою для вихованців, щоб цю душу відповідно, тобто мудро, згідно з Божою волею, а отже, з її добром могли провадити.

Вади нашого народу: поспішність, сваволя, нестримність, анархічність, марнотратність, лінивство, непокірність, нелогічність. Від них у діях та стосунках з’являються незгода і хаос. Наших жінок характеризує брак ладу, ретельності, систематичності; при багатих природних здібностях вони на загал не навчені мислити.

Протилежні цим вадам чесноти з особливою ретельністю повинні розвиватися, щоб майбутні покоління виправили помилки своїх предків, сплатили їх борги і притягнули Божу ласку на підняття із занепаду та виконання завдань.

Два головні гріхи нашого народу: занедбання в минулому обов’язків щодо люду, відмова від братерства, яке б дало сили і Божу ласку, застерегло від руїни і нерозуміння святості Таїнства подружжя, а звідси – розлучення. Отже, нашою роботою буде прищеплення і вкорінення в наших вихованках принципів і понять, які б зробили з них справжніх Божих дітей, вірних помислам Отця небесного і законам його Церкви; матерів народу; незламних у своїх присягах дружин.

На ще один бік ми повинні звернути особливу увагу. Хочемо сказати про уяву і серце, які є найдієвішими чинниками в жіночій істоті.

Уява – це відблиск духу в почуттях: швидкий, піднесений, проникливий як дух, дволикий, з вістрям і вогнем, з поживою й отрутою – як почуття.

Все, що Бог дав людині, все, що є справою Його думки і волі, повинно бути добрим в своїй основі або призначеним як засіб до добра. Вжите згідно з цією найсвятішою думкою і волею – не завдасть шкоди душі, а лише збагатить її блиском чи нової краси, чи нової заслуги.

Якщо Ангел-Охоронець деколи послуговується уявою, щоб освітити душу красою завдання, у виконанні якого її спасіння, пробудити до нього запал, підняти дух її жертовності, то сатана стократ частіше використовує уяву як своє знаряддя супроти душі, притьмарюючи фальшивими блискітками її погляд на правду, розбурхуючи прагнення забороненого.

Уява служить поезії, тому мусить бути присутня в жінці, яка сама наче поезія. Уява служить мистецтву, надаючи думці форми; полегшує працю з дітьми, бо є однією зі складових нашого внутрішнього світу, що найшвидше в нас прокидається. На жаль, правда не є нерозривно пов’язаною з нею чеснотою. Здебільшого уява має в своїй силі веселку барв, якою керує і розкидає, змінюючи обриси предметів. Тому вона є нашою небезпекою, яку треба знати та вміти з нею боротися. Зброєю є тверезість і розсудливість, тобто чистота розуму і серця. Вони непорушно, немов наріжний камінь будинку, повинні бути на сторожі дій і почуттів.

Серце – це джерело скарбів. З нього походять багатства, з нього може прийти і смерть.

Серце є оселею любові. Любов є потребою істоти, створеної за образом і подобою Божою, бо Бог є любов’ю – так само вона потребує щастя, передчуваючи його призначення. Джерелом любові є Бог і Бог є її предметом в досконалому порядку природи нашої істоти.

Любов є щастям, бо є спілкуванням з Богом, Найвищим добром і красою. Отже, людське серце потребує любові та щастя. І гнана цією потребою людина шукає любові, тягнеться до щастя.

Найсильнішою рисою чоловіка відповідно до його завдання є розум. Сила жінки – серце.

І дівчинка, яка ледь встає на ноги, відчуває в собі серце, відчуває його потреби. Але обережно… обережно, щоб оманлива уява, кинувши фальшиві барви на речі, не підняла орлят на їхні крила і, піднявши на гору ілюзії і шалу, не кинула в прірву розчарування, знеохочення і гіркоти, щоб не скалічила душу, метою якої є Бог, щоб не розбила життя, завданням якого є служити Господу з любов’ю і наблизити людям рай. Натхнена уявою любов, що не від Бога походить і не в Богові закорінена, є грою або пристрастю, чудасією і пародією Божого почуття; а гра і пристрасть в почуттях є гріхом, бо в результаті провадить до марнославства або легковажності.

Мить пробудження серця дівчати, усвідомлення його потреб є дуже важливою і все у вихованні повинно готувати до неї, допомогти щасливо та врівноважено її пережити. Через усе, що є предметом науки, тверезо і просто висвітлюючи Бога, ми повинні, так би мовити, ввести і вплести Його в життя дівчини, звернути її серце до Нього, навчити у Ньому все любити. Бог є любов. Він любить і любов пробуджує і Його любов заспокоює серце. Якщо б цей час все-таки виразно настав, то необхідно з тверезістю і простотою викласти перед дівчиною людські завдання й обов’язки, базовані на чесній, християнській любові та залишити душі вільний вибір.

Якщо Господь сам безпосередньо на неї спогляне, проникне її серце і вона зустрінеться з Ним віч-на-віч, то світ для неї зникне з усіма предметами його любові, а єдиним залишиться Господь. І життя стане немов початком благословенної вічності.

Якщо ж Він тільки до серця її промовить, то вибере вона дар світу[1], але вибере його з Богом і Богові з ним буде служити, і Його Царство на землі поширюватиме. І Він прославиться, а вона не перестане бути щасливою та святою. Християнська любов є чесною, серйозною і вірною. Лише таку повинні розуміти і знати наші вихованки.

22. Виховательки зобов'язані знати всі сторони і властивості людської істоти, знати загальні та національні недоліки і недоліки кожної окремої дитини; знати в кожній силу її волі, розуму і серця, схильності й характер, силу її добра з благодаті; взяти все це, так би мовити, в руки і так вміло ним покерувати, щоб добро було використане на подолання зла, труднощі принесли заслуги і все обернулося Божою славою. Дитину необхідно підвести до усвідомлення потреби саме такої праці. Щоб вона ясно побачила зло в собі й категорично його не схотіла, забажала виправитись, очиститися, захотіла добра та плечем до плеча стала б з вихователями супроти злого в собі, в порозумінні з ними й у благословенній спілці сприймала б те, що спасенне, добре, Боже.

Таким чином довірені нам дівчатка – прийняті з усією теплотою, очищені від наслідків первородного гріха, виправлені в тому, де їх скривили чужі, не Божі впливи, розвинуті розумово і духовно, просвітлені наукою Церкви і нею утверджені в Божому законі та християнських принципах, доведені правдою до покори, зміцнені вірою, надією, любов’ю і волею Божою, яку приймуть за свою – стануть носіями благодаті.

А благодать є джерелом усього добра, неоціненним скарбом без кінця і краю.

Як Непорочне Зачаття Діви Марії приготувало світові прихід Спасителя і відкуплення гріхів, так само, вірмо, піднесення жінки приготує відновлення людства.

То ж працюймо згідно з нашим покликанням, молитвою і ділом, щоб усунути перешкоди благодаті та щоб вона вільно могла об’явитись, а наше завдання, дай Боже, щоб було виконане. Амінь.

КАРТКИ

«Про стосунки з дітьми, яких ми виховуємо»

«Картки» – це вказівки щодо внутрішньої формації згромадження. Назва походить від розрізнених аркушів паперу, на яких М. Даровська потягом багатьох років записувала свої роздуми. Розділ ХІІ «Про стосунки з дітьми, яких ми виховуємо» написаний в 1872 р. Він стосується педагогічної праці сестер і формулює принципи запровадженої в школах згромадження виховної системи.

Ніщо на землі не викликає в моєму серці стільки почуттів, такого зворушення, стількох думок і бажань, як діти.

Мій Боже, Джерело всіх дарів, всеобіймаюча Доброто, безмежна Всесильносте. Ось Твої створіння, Твої діла, пам’ятки на вічність – майбутнє світу, його доля – Твоя слава.

Дайте Йому вашу віру і любов, а Він стократ більше відплатить – і серед болю земного вигнання, серед гадюччя ви щасливо дійдете до пристані спокою і щастя – в Його обіймах спочнете навіки.

Полюбіть в ній Бога й Улюбленого – Господа і Брата вашого і, з Ним з’єднані у дорученій вам праці, дайте Йому в собі діяти, через себе благословляти, а через Нього любіть.

Не рахуймо, не шукаймо для себе користі від дітей, а любімо дітей, тобто посвячуймо себе їхньому добру. Отже, і тут любов є основою стосунків.

А любов нехай буде батьківською і материнською з усіма її властивостями. Чиста і безкорислива, а тому сильна; оперта на правді, а тому мудра. Любов і правда злиті воєдино, а плід їхній – мудрість.

Всі, хто трудиться над дітьми, хай будуть між собою в такій злагоді, у такій єдності принципів, щоб через всі канали і через все навчання та роботу на дітей сходила одна правда.

Перший принцип, на який, немов на колону, має опертися все виховання: Бог є всім – через усе до Бога. Він є метою, а все, що нам Ним дане – це дорога до неба. Ми є християнами, католиками.

Другий принцип: Бог створив нас громадянами. Діти повинні усвідомити, які це накладає на них обов’язки; повинні зрозуміти завдання народу, Божу в ньому думку; пізнати, вшанувати і полюбити засоби, які Господь дав для їх виконання, а ними є країна, батьківщина, нація. Вони повинні знати, що віра в народі – це його благословення і сила; що без віри і вірності Церкві не було б здійснення в ньому Божої думки, а тому не було би сенсу його існування; що віра батьків, Церква є основою і духом, а не лише знаряддям в його людських намірах.

Те, що є метою, початком і кінцем – не годиться, щоб ставало засобом і як засіб було вжите. Бог не терпить такої зневаги і людські розрахунки відкидає. Лише порядком і правдою – до порядку і справедливості можна дійти, а ними є моральне піднесення народу, уможливлення йому виконання Божої волі та свого завдання, і таким чином підняття його із занепаду і відновлення його становища серед інших народів.

Дітки повинні знати, що кожен з них є часткою народу, що хто є доброчесним і вірним благодаті – той притягує Боже благословення на весь край, служить Батьківщині та є вірним її сином і донькою.

Третій принцип: вірність обов’язкам стану, свого місця, яке є виразом Божої волі щодо кожного. Хто вірний в малому – не розчарує й у великому.

Діти мають бути навчені вважати гріхом невиконання того, що їм належить, недотримання обіцянки, постанови, слова, яке чесну людину зобов’язує так, як це робить присяга.

Обов’язки – це поруччя на життєвій дорозі. Хто їх не тримається і поза них виходить – обов’язково зійде з доброї дороги, не дійде до мети. Невірність обов’язкам є невірністю Господу, Його втратою.

Четвертий принцип: Навчити дітей мислити й усвідомлювати те, що роблять, думають і говорять, щоб нічого без основи і без мети – нічого суперечливого не було.

Невитривалість, легковажність є народними вадами – їм потрібно протистояти від самого початку праці з дітьми. Ті, хто береться до цієї праці, повинні добре знати характер і потреби, слабкості й помилки, поле праці та завдання народу, щоб довірені їм дітки були відповідно виховані й проваджені. Наш обов’язок: завести на дорогу Божої волі тих, що з неї зійшли, виправити помилки, спокутувати провину, виправити шкоду. Причиною цих останніх є самовільні дії, невизнання Божої волі. Виправленням – звернення до Неї і Її виконання.

Зміст Божої думки в народі – це місія, яку йому призначив Бог, поле праці, яке йому надав. Формою, так би мовити, цієї думки є характер, здібності, мова, звичаї народу. Все строго застосоване до праці та призначеної місії. З усього, отже, необхідно видобути користь: одне відкопати, вийняти, відчистити, просвітити і збагатити, друге – утримати в чистоті або вище підняти, а виконається місія – Божа думка здійсниться.

Ось що зрозуміти, до чого прагнути, що впроваджувати своєю працею є обов’язком вихователів молоді, цього майбутнього народу і країни – цих Божих посланців на виноградники світу. Так само і ми повинні його розуміти, перебуваючи у рідній чи чужій землі та виконуючи його, приготувати синів і доньок, здатних сприйняти і втілити в життя Божі вимоги та своє з них завдання.

Треба, щоб діти бачили в нас своїх найкращих друзів і саме так на нас дивилися. Для цього потрібна постійна самовіддана турбота про їхнє добро і жодної, навіть найменшої власної користі. А користі не побачать, коли її взагалі не буде. Правда обов’язково об’явиться і переконає. Пошана є найкращим провідником до довіри, до серця, а знайшовши довіру і серця дітей – ми вже на півдорозі у праці з ними.

Зроблю невеличке окреме зауваження тим, хто працює з дітьми, особливо монахиням, які фіртою[2] і способом життя відділені від світу. Чернече життя, в розумінні духовної краси, високе, безперечно найвище, бо найближче Богу, найбагатше і найширше, найпросторіше у своїх межах, бо скарби Божі є його скарбами, безкінечний дух є його межею. Але ззовні воно є тіснішим і більш одноманітним, аніж світське життя: адже його поле обмежене малою територією, події світу до нього не доходять. Отже, пильнуймо, найдорожчі Сестри, щоб ми жили духом, бо інакше здрібніємо, зійдемо на пародію, до цього ще значною мірою спричиняться наші стосунки з дітьми й обов’язок бути на їхньому рівні. Найменші дрібниці, яких світські люди навіть не зауважили б, стануть для нас важливими, змістом нашого життя. Наш звернений на дрібниці розум стиснеться, здитиніє – стиснеться і здрібніє серце, створене обіймати не цілий світ, а Творця Всесвіту. Воля без мудрості та сили зрівняє нас з малими дітьми і може статися, що супротивний Богові світ скаже, мовляв, монастирське виховання не здатне справитися з потребами людства, яке перебуває на щораз новішій стадії життя.

Те, що призначене бути для світу носієм високого світла і надлюдської правди, знищувати темряву, виводити з бездоріжжя і піднімати із занепаду – обернулося б новим каменем, що до землі його прибиває, затягуючи, зрештою, до пекла. Обережно, обережно…

Особливо необхідно старатися, засіваючи правду в душах дітей, бо хто є з правдою – той з Богом і лише правдою вдасться перемогти сатану, що фальшем провадить світ у прірву. Отже, будьмо самі завжди й у всьому в правді, а та атмосфера, в якій житиме дітвора, проникне в неї, зробить фальш для неї гидкою, поширить правду і зміцнить її в серцях.

Зло потрібно показувати дітям таким, яким воно є: зло гріха або те, що веде до гріха – суворо і строго; зовнішню недосконалість, яка не загрожує душі, однак є неприємною в особі – без легковажності, але й без перебільшення.

Маємо відокремити діткам їх зіпсовану, плодовиту на зло природу від їх осіб, щоб, бачачи їх окремо, вони легко признавалися до зла в собі. Необхідно дати їм зрозуміти, що, не погоджуючись зі злом в них, ми не їм, а злу в їхній природі оголосили війну, а до них відчуваємо цілковиту любов; необхідно їх заохочувати, щоб пліч-о-пліч стали супроти зла і працювали над його поваленням. Це один із основних принципів дитячого виховання, який незмірно полегшить працю з дітками і не розбурхає в них озлоблення щодо осіб, які працюють над викоріненням їхніх вад.

Не можна карати дітей за їхні провини стосовно вихователя. Задля їхнього добра необхідно ці помилки щодо нас виявляти, але одночасно пробачити.

Потрібно ніколи не заперечувати правду, а показувати все справжнім. Наприклад, не говорити гарній дівчинці, що вона погана, бо дзеркало, в якому рано чи пізно вона себе побачить, це заперечить. Не говорити здібному хлопцеві, нібито в нього тупа голова, бо він відчує фальшивість цих слів. Потрібно сказати все, що відповідає правді та переконати дитину, що врода, не будучи ані чеснотою, ані заслугою, а блиском, який якнайшвидше мине, не має жодної ціни; що великі здібності накладають на нас відповідальність і змарнувати їх – це гріх, який тлумачить євангельська притча про таланти. Що вони є полегшенням роботи, засобом, необхідним для виконання призначеного Богом завдання, але понад це не мають жодної вартості. Так виставлені в правдивому світлі речі перестануть бути для них небезпечними.

Довіра – ушляхетнює, піднімає з упадку, недовіра ж принижує, збуджує підозри. Потрібно бути обачними з дітьми, але ставитися до них довірливо і приязно. Навіть якби виявилося, що дитина вигадує – чи то через незнання, чи то не відчуваючи в цю хвилину сил сказати правду – необхідно погодитися з тим, в чому нас запевняє, а у відповідний час кращого настрою довести її до істини і визнання помилки.

Без шляхетності та великодушності не може існувати жодна чеснота, жодна наша власність[3] не дійде до визначеної їй Божою волею краси.

Без шляхетності не буде правди, не буде покори, не настане підняття із занепаду. Не буде ані правдиво люблячого серця; ані розуму, здатного зрозуміти гарне, вище, піднесене; ані доброї волі, невід’ємної від самозречення, самопосвяти. Не зрозуміємо, не оцінимо людської вартості, а повзтимемо в егоїзмі, нікчемності, матеріалізмі та хтивості.

Отже, від перших років життя в дітях потрібно старанно виховувати шляхетність, а дорогою до цього є приклад. Він освітить, дасть зрозуміти, потягне і навчить. А кому ж це легше зробити, як не монахиням, які померли для себе, а повністю віддані Богу.

Не керуйте дітьми деспотично, силою влади і насильством, а здобувайте їх повагою, вірою, довір’ям. Нехай слухають наших порад і виконують настанови виходячи з переконань, щоб і пізніше, коли вже не будуть пильновані – чинили так само.

Для цього не треба їм нічого нав’язувати, не пояснивши, не порозумівшись з ними, не переконавши їх. Зрозуміло, це не потрібно говорити малим діткам, а щодо старших – цього принципу необхідно дотримуватися відповідно до віку і розвитку.

Коли дитина збуджена і роздратована – не робити зауважень, не картати. Ніколи публічно не принижувати, не випоминати визнаних і виправлених нею провин. Напоказ або задля інтересу не заохочувати дітей до добра. Не схвалювати навіть найдотепніших відмовок і дипломатії, підтримувати простоту.

У праці з малими, важкими, примхливими і впертими дітьми деколи корисно не помічати їхнього поганого настрою – зайняти чимось, забавити – і непомітно дитину від нього відволікти. Строго пильнувати моральність, пристойність, скромність. Оберігати від особливої і прихованої дружби, а найбільше від їхнього таємного спілкування і змовництва. Діти через свою недосвідченість не можуть мати здорового глузду і мимоволі здатні прийняти зло за добро, а єднання у злі є великою небезпекою.

Знайомлячи дітей з різною їжею, потрібно старатися, щоб жодна не стала предметом їх жадоби, жодна не викликала протесту й уся добре переносилась. Уникати злого і бридкого, розвивати почуття порядку і краси, а через красу привчати до чистоти. Ставитися до здоров’я з належною шаною і недопускати м’якотілості.

Зближуватися до них в іграх не втрачаючи чернечої поваги, не дитиніючи, щоб пізніше залишатися у змозі піднести їх до висоти їхнього завдання.

Я не в силі охопити всіх правил виховання і керування дітьми: скільки окремих особистостей – стільки й правил. Кожна душа, кожен характер поставить нові потреби і вимоги, а оскільки сам Бог їх створив, то Він один своєю благодаттю здатен влити в інших мудрість й силу відповідності цим потребам та вимогам і ведення цих Його істоток відповідною й окресленою кожній Божою волею доріжкою на одній великій дорозі Божих законів.

Будьмо вірними Господу, а Він буде нам вірний у труднощах нашого завдання і довірені нашій руці молоді паростки стануть Божою раттю, яка виборюватиме Його Царство у світі панування особистої вигоди, розпусти та гріха, а там на небесах – сонмами святих, що Його повіки славитимуть.

Сестри мої і Брати! Яке ж це щастя співпрацювати з Господом, допомагаючи Його душам. Відваги і благородства! Не шкодуймо труду, а якби було треба – крові та життя!

Якою великою є наша відповідальність за доручених нам дітей! Чим була б кожна наша легковажність і занедбання, кожен приклад, кожна помилка, що зменшувала б нам ласку, а з нею доблесть нашої праці, Боже благословення на ній і плоди, які є вічними плодами або ж втратою безсмертних душ.

Господи Боже, Сотворителю наш! Ісусе Христе, Відкупителю і Спасителю! Святий Духу, Сило наша! Ви покликали нас до Вашого винограднику. Благословіть нас в ньому і зміцніть, розмножте добре зерно під нашою рукою, виполіть кукіль нашої слабості, дайте вірність до смерті, а смерть для слави на вічність. Амінь.

Устав

Устав Згромадження Сестер-непорочниць мати Марцеліна написала в 1872 році. У розділі ХVІІ «Про навчання і виховання» викладено основні принципи виховної місії згромадження.

118. Нинішній світ потребує зміцнених Святим Письмом жінок. Не вистачить вести тихе і замкнуте в пасивній покірності життя, необхідно опиратися зіпсуттю і Божу правду вводити й утверджувати у своїх оселях. Сім’я – це колиска чоловіків, Божих чоловіків світу і Церкви, жінка ж є душею сім’ї.

119. Щоб наші вихованки не спокусилися фальшивими принадами світу і в своєму колі вміли їх побороти правдою, потрібна їм мудрість; мудрість, в якій любов, а отже, і сила; мудрість, що випливає з віри.

Тому основою усього виховання і формування довірених нам дітей буде наука релігії і – як й у всій вчительській професії Сестер – Бог буде усім: усім в них, щоб як усе міг бути поданий ними й іншим; Бог пізнаний і звеличений, улюблений в Христі та в Його Церкві. І так почують Апостола: Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом, бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества… у Ньому всі скарби премудрості й пізнання заховані (Кол 2:8-9,3).

120. Бог є Господом знань (1 Цар 2:3), все від Бога походить і до Нього, як до свого початку має повернутися – тому Сестри намагатимуться так передавати усіляке вміння, щоб своїх учениць допровадити до джерела правди, яка єдина є добром і красою, і там їхні душі залишити назавжди.

121. І тому, за Божою милістю, звернуть усі свої зусилля на таке облаштування предмету і способу навчання, щоб разом з наукою в молодих умах вкорінювалася християнська правда, щоб невимовна краса цієї Божої правди все їхнє серце пройняла і таким чином лише любов до християнського добра в них запанувала б. Сестри впливатимуть не на уяву, а йтимуть дорогою розуму, переконуючи своїх вихованок, а благодать – треба вірити – дасть відчути правду і впровадить її в душу. Просвітлені, розуміючі та глибоко переконані – вони не похитнуться.

Сестри постійно повинні зважати на те, щоб у вихованні довірених їм дівчат формування розуму узгоджувалось із формуванням серця. Потрібно розвивати їх духовно, розумово і звичаєво, прищеплюючи вищі почуття, що йдуть від Бога, і разом з тим любов до усіх, хоч би і найдрібніших, обов’язків. Потрібно вести їх до правди, яка є основою всякого добра; до сили в благодаті, якій ніщо не страшне і ніщо не зможе протистояти; до поваги, яка збудить до них шану і дорогу до впливу їм приготує. Саме тоді вони виконають своє покликання і жінка стане товаришкою та помічницею чоловіка чи то в житті родинному чи то в апостольському, якщо до нього призначена, і не служитиме легковажності та марноті світу.

122. Спільнота не перевантажуватиметься надто великою кількістю учениць: перевага повинна надаватися круглим сиротам або сиротам по матері, а також дітям тих батьків, які мають намір залишити своїх доньок в домах Спільноти на увесь час виховання.

123. Для забезпечення єдності напрямку потрібно дбати про виховательок із власного чернечого грона. Якщо ж бракуватиме своїх – старатися замінити їх Сестрами з інших орденів а вже потім сповненими чеснот жінками.

«ПРО ДУХ ЗГРОМАДЖЕННЯ І ЙОГО СТАТУТ»

У 1887 році Марцеліна Даровська окреслила духовність Згромадження Сестер-непорочниць, особливістю якого є виховна робота. У розділі ХV «Про дух наук і виховання» мати повторила головні освітні положення непорочницьких шкіл, опрацьовані нею в уставі 1872 року.

Сучасний світ потребує зміцнених Святим Письмом жінок. Не вистачить вести тихе і замкнуте в пасивній покірності життя, необхідно опиралися зіпсуттю і Божу правду вводити й утверджувати у своїх оселях.

Сім’я – це колиска чоловіків, Божих чоловіків світу; жінка ж є душею сім’ї, вона готує синів Церкви.

Щоб наші вихованки не дали себе спокусити фальшивим принадам світу і в оточенні своєму вміли їх побороти правдою, потрібно, щоб самі в ній були переконані, наскрізь нею в дусі й у серці прониклися. Потреба їм мудрості, храм якої – Христова наука.

Отже, введення мудрості в глибину юних душ, її широкий і чистий розвиток та найглибше вкорінення є завданням Сестер і предметом їх особливої праці.

Бог є Господом умінь (1 Цар). Все від Бога походить і до Нього, як до свого початку має повернутись. І тому, за Божою милістю, Сестри звернуть усі свої зусилля на облаштування предмету і способу навчання таким чином, щоб разом з наукою в молоді уми вкорінювалася християнська правда, щоб невимовна краса цієї Божої правди все їхнє серце пройняла і тим самим лише любов до християнського добра в них запанувала б.

Сестри впливатимуть на переконання своїх вихованок силою розуму, а ті, так освічені, розуміючі та переконані, люблячі й утверджені в благодаті, з якою нічого не страшно – нічим не дадуть себе похитнути, дійдуть до поваги, яка збудить до них шану і дорогу до впливу їм приготує.

Тоді вони виконають своє покликання: жінка стане товаришкою і помічницею чоловіка (Бут 2) чи то в житті родинному, чи то в апостольському, якщо до цього призначена, і не служитиме легковажності й марноті світу.

ЛИСТИ

Одним із важливих джерел пізнання виховної системи М. Даровської є її епістолярна спадщина. У листах засновниці до сестер, учениць та випускниць збереглося чимало педагогічних порад і настанов.

Подаємо тут фрагменти листів до сестри Софії Устиянович й учениці з Нижнева Софії Мальчевської. Сестра Софія Устиянович (1875-1944) була вихованкою нижнівської школи, а потім багаторічною вихователькою пансіонату і настоятелькою цього ж дому. Збереглося 88 листів М. Даровської, адресованих сестрі Софії, починаючи від листів матері до восьмирічної учениці аж до смерті М. Даровської, коли одержувачка мала 35 років.

Дякую Тобі за лист із короткою інформацією про дітей. Не тривожся мимовільними зверненнями на себе – очищай наміри частими миттєвими внутрішніми актами і будь спокійною. Бажання полегшити та навіть зробити приємнішою роботу дітей є похвальним; тільки нехай це буде у справжній любові до них – без себе. Діти часто такі безпорадні – так легко занепадають духом і піддаються песимістичному настрою, що підняти його якимось позитивним промінчиком – означає додати ще один засіб до мети.

Від виснаженого зловживаннями, зматеріалізованого покоління з’являються на світ всесторонньо ослаблені діти і необхідна подвійна праця, щоб зробити з них людей. Це явище є загальним, хоч і дещо змінюється відповідно до місцевості. Язловець і Нижнів мають дуже бідних дітей; сондецьких добре не знаю; ярославські з королівства більш цивілізованого, частково з родин заможніших і більш християнських та виглядають найздібнішими. Протягом року ми мали в Язлівці кілька дітей зі всіх наших домів: весною дві наші найстарші нижнівчанки, зараз три дівчинки в VII, VIII і V класі з Ярослава, одна із Сонча. Усі три вражаюче відрізняються низьким рівнем розвитку з-поміж наших язлівецьких в тих самих класах – хоча за природою ті не є найздібнішими. Декілька наших сестер (найсвітліших) запропонували мені, щоб діти з усіх домів до VІІ і VІІІ класу прибували до Язлівця.

Це створює майже нездоланні труднощі, особливо для VII класу.

Та необхідно замислитися, що стало причиною цієї нерівності в розвитку дітей і попрацювати, наскільки Бог дасть можливості, щоб це усунути.

Не хочу заглиблюватися в деталі цієї причини; не хочу писати про інші доми; хочу з вами, Сестри мої найдорожчі, – з сестрою Вавжиною і з Тобою, з настоятелькою і вихователькою, – поговорити про Нижнів.

Діти Нижнівського пансіонату найчастіше походять від збаламучених суперечностями життя батьків, зі згорьованого і збідованого кола, занедбані в ранньому дитинстві, деколи недогодовані й фізично недоглянуті. Здебільшого вони прибувають до нас зі слабким здоров’ям, нерозвинені достатньо для свого віку ні розумово, ані фізично, зі слабкими здібностями, з песимістичним характером, замкнуті в собі, сумні. Потрібні роки, щоб їх одомашнити, відживити, розбудити в них все, що необхідне для подолання недоліків. Я назвала б це все вступною працею. Коли її старанно і з розумом провести – нижнівські діти приступають до наступного етапу роботи з цінними рисами, якими діти інших наших домів не володіють: вони є працьовитими, хочуть вчитися і вдячні за науку. Який же це добрий ґрунт! Все найкраще на ньому прийнялося б і дало би рясні плоди! Та чомусь їх так мало – бачимо особливо в останні роки… Мабуть, виникла помилка в керуванні працею. Яка була… немає часу… не хочу розбирати… Як уникати поганого в майбутньому… розгляньмо.

Перша умова доброї праці з дітьми – добра праця над собою і молитва.

Стань з Богом – дивись на дітей як на Його душі, в яких Він довірив нам (у спілці з Собою) виконання своєї справи. В усіх труднощах і проблемах звертайся до Нього, у Ньому шукай поради і допомоги. Себе витри зі своєї праці та вважай лише малим знаряддям у Божій руці (як пензель в руці художника, майстра). Це перше.

Друге… Працюй над собою відповідно до своїх слабких сторін. Знищуй у своїй природі те, що в ній найрясніше родить нечисті продукти… (нехай кожна собі з’ясує).

Керуйте дітьми чисто і сильно. Чистоту (йдеться про духовну) – вони не знайдуть у світі: самі на загал є уособленням слабкості. Розвиваючи їхнє серце, не пробуджуйте в них приземленого: шукання себе, потреби ділення і потіхи в любові – у змовництві й таємничості і т.д. (діти це дуже люблять).

Розвиваючи розум, провадьте його просто – за основу давайте йому правду; не збуджуйте уяву – навчіть думати, думати логічно, базуючи висновки і судження не на гіпотезах, а на визнаних правдах, на підтвердженому досвіді; навчіть розмірковувати тверезо, уникаючи безкінечного і безрезультатного аналізу. Навчіть мати ідею, провідну думку в житті, у кожній праці й дії, щоб одне другому не суперечило, а все вело до однієї мети. Навчіть дітей цій фундаментальній правді: що людина сама по собі є нічим, крихка та слабка і, незважаючи на благодать, – здатна до розлому і що лише опираючись на Бога, вона стає сильною.

Опора в Богу подолає пануючу тепер слабкість волі, супроти якої треба діяти, ведучи дітей до витривалості у їхніх постановах, до завершення того, що розпочали.

Навчіть дітей безкорисливості, бо вона катастрофічно зникає зі світу.

Навчіть дітей вдячності, бо вона є мірою чесності й сумлінності людини, без неї немає ні любові, ні справедливості, ні шляхетності – лише холод і пиха. (Тільки нічого не вимагайте для себе).

Уся ваша праця нехай ведеться в ясній і чистій атмосфері, під погідним небом, опромінена сонцем віри, довір’я, надії і любові. Будьте з дітками добродушними і строгими (щоб навчити їх обов’язковості, яка є Божою волею і непорушним для нас законом), вільними, довірливими і веселими. Останнім словом кожної вашої з ними розмови нехай буде заохочення. Завжди пробачення і ніколи відштовхування. Ніколи дошкульно не ранити самолюбства, тримаючи всю правду нашої злиденності перед очима дитини, не принижувати її, не пригнічувати, а завжди підіймати, облагороджувати, зігрівати, ощасливлювати.

Мушу закінчувати, бо у нас гості й незабаром мене покличуть.

Поспішно переглядаю Твій лист, моя найдорожча Сестро Софіє, – може, щось вимагає окремої відповіді.

Не заохочуй, щоб писали мені без особливої потреби – маю обмаль часу.

Твоє описання дітей видається мені добрим: світлим і справедливим. Всюди повно слабкостей – видатних здібностей і можливостей мало, але ми є такими не без Божого відома – Він їх нам прислав! А молоді перед собою ще мають час і не мають злої волі – тож маймо віру! Поле для праці й можливості Бог Вам дає широкі – нехай Він буде благословенний! Щоб Ти тільки мала здоров’я! Переживаю за це… чини те, що допоможе Тобі його відновити. Не витрачай сил понад потребу: при цій необхідна одна лише благодать. Закінчую, бо мушу. Може, забагато часу Тобі забираю?… Віддаю Тебе Богу, доручаю Його особливій ласці. Сердечно обіймаю. Обійми від мене дітей.

…Питаєш, як розвивати в дітях почуття обов’язку, точності, делікатності і т.д. Прикладом і доброзичливим трактуванням (у приязному порозумінні з ними) того, що саме хочеш в них бачити. Подяки для себе самих не вимагайте. У загальних бесідах, розглядаючи моральні та життєві проблеми, покажіть їм, що вдячність є ознакою порядності; що вона є мірилом людини – настільки людина є шляхетнішою і вищою, наскільки здатна до вдячності; що сатана, який щораз сильніше обіймає світ своєю владою, гасить сьогодні в людях це чесне почуття і вже майже не залишилося його розуміння: є страшна і темна невдячність до Бога, а з неї і для тих, хто є Його знаряддям у відносинах з людьми і т.д. Правда помалу входить в серця тих, хто наслухався кривих, фальшивих думок світу або має протилежні до неї риси; адже подана чисто, з Божою ласкою, вона пробивається і залишає на початку хоч мікроскопічні й невидимі, проте незгладимі сліди, які пізніше, через порівняння зі злом світу, більше цінуються і приносять плоди.

Шкода мені Твоєї душі, Сестричко моя люба, яка у смутку і спустошенні перебуває. Мало Богу даючи молитвою, жертвуй Йому кожну свою дію, кожною – Його шукай, а належних молитов без особливої потреби не занедбуй. Твоє прагнення реколекцій є добрим знаком. Допоможи Тобі в них Боже. Від душі та серця обіймаю Тебе і ввіряю Господу Ісусу і Непорочній Матері. Любих діточок обійми від мене при нагоді.

Бачу Тебе заклопотану вадами дітей, які, зібравшись в один оберемок на великій сесії, немов гора стали перед Тобою. Сприймаєш їх справжніми, без перебільшення, але надто драматично. Спокійно, з Божою ласкою чинімо все, що в наших силах. Діти іншими бути не можуть, бо це діти сучасного світу: незрозумілі для недосвідчених в егоїстичному й матеріалістичному шляхетних душ, без почуття делікатності і т. д. Від батьків бідні жертви в характерах мають зародки тих вад. Росли в їх атмосфері й прикладах – що ж дивного, що вони стали немов їх властивостями? Не страждай від цього. Не потрібно втрачати спокою і терпеливості. Далекоглядність і любов хай буде нашою рисою у ставленні до цих бідних дітей. Не одна з тих, про які ми переживаємо – розвинеться добре; інші пізніше зрозуміють й оцінять правду, що її подали в монастирі, а добро знайде свою частку. Та це справа Божого милосердя.

… Працюючи протягом усіх молодших класів над перемогою, доходимо до цього благословенного п’ятого класу, не втрачаючи надії, не марнуючи сил у їдкій боротьбі, не роз’ятрюючи серця розпачем.

Адже, якщо серед цієї молодої юрби із затемненим поглядом, розбуялою природою виявляться одиниці з незвичайним запасом злого і великою вбогістю доброго, без серця, логіки в голові та без будь-якої сили волі, фальшиві, нечесні, поверхневі, легковажні й такі, що погано впливають на інших – цих, на мою думку, без вагань потрібно видаляти із Закладу, особливо, якщо вони готуються стати вчительками.

Відсутність здібностей мене сьогодні, після років досвіду, дивує і вражає найменше.

Я категорично проти систематичних деспотичних і наказових дій, що змушують підкорятися суворістю; їх я цілком виключаю із нашого закладу: це суперечить нашій ідеї, нашому духові, нашим принципам. Коли сьогодні вже частина світу починає входити в наші переконання, з якими ми виступили близько півстоліття тому, то чи ми повинні зійти з дороги, яку самі намітили і вторували? … Чи ми повинні нищити те, що з Божої волі звели, чим дихає наш устав, цей вираз Божих вимог відносно нас? Чи ми повинні руйнувати царство Боже, царство любові в дусі та дії, на яке Господь наше Згромадження покликав?!… Ні, моя Сестричко, свій лист Ти писала під якимось недобрим враженням, що обернулося Тобі в спокусу. Покинь це і повернись до того, чим ти завжди була і чим, безперечно, і сьогодні в глибині душі ти пройнята: повернись до віри у те, що з любов’ю, з Богом дійдемо до нашої мети – до засівання доброго, рясного плодами зерна. Однак потрібна непорушна стійкість.

Знаю я жертовність любих Сестер (від Тебе починаючи) як і їхні негативні сторони. Ти, моя найдорожча, досить влучно їх вловлюєш. Але у судженнях про них, а швидше, про важливі потреби закладу Ти говориш так, немов вийшла з іншого світу. Я готова, наймиліша моя, дати вам найкращих, найзначніших вчительок, лише… Ти мені їх знайди: чи в габіті[4], чи навіть у світському вбранні. А тим часом, поки Господь нам їх не дає, спокійно користаймо з добрих намірів наших Сестер.

Перший раз пишу до Тебе з нашої нової оселі, що стоїть мов на вулкані або на березі, який підмиває бурхлива вода, і вже дуже дорогої, оскільки є полем тяжкої, кривавої, зрошеної потом та слізьми і святої для нас праці. Святим бо є обов’язок рятування потопаючого. Невесело у нас в Галичині: матеріалізм, байдужість до віри, егоїзм і пустота горою; тут же гірше, бо переходить усілякі межі зіпсутості. Сьогодні під час обіднього відпочинку ми читали вступ з газети «Польське слово» Страшевича, під назвою: «Про порнографію» – і давно вже зболене серце затремтіло: летимо в прірву! Хоч би зцілити малу жменьку довірених нам душ і через них впроваджувати (принаймні a petite dose[5]) у світ відродження!

Тішусь, моя люба Сестро, що Ти спокійніше, поблажливіше дивишся на матеріал нашої праці: на бідних діток, невинних жертв цього нещасного світу, так убого всім наділених. Що ж вони у цьому винні? … Тому наша праця для них повинна бути не лише стараннішою, а навіть милішою і солодшою (бо жертовнішою). Часто зі звичайного матеріалу, нецінного самого по собі, з’являються шедеври, а досвід нам вже показав, що найпорядніші особи і найбільша втіха виходять не від найздібніших дітей. Найстрашнішими є погані вади характеру, але і їх діти не раз цілком виправляють, коли доходять до розуму.

Сучасна культура зовсім не підіймає світ; суспільство занепадає, незважаючи на гарячково накопичувані однією частиною людства знання. Воно щоразу більше слабне морально, розумово, духовно і фізично. «Які гнізда – такі й птахи». Немає нічого дивного у тому, що це відбивається на молодому поколінні, що з кожним роком бідні діти, які нам дістаються, дедалі менше придатні для всесторонньої вищої освіти. Це боляче – боляче усьому людству – але нам залишається лише одне: чинити все, що тільки можемо, щоб йому служити, виховувати з цих бідних дітей людей. Чим діти важчі, впертіші, менш здібні – тим більшим повинен бути наш запал, ретельність, незламнішою витривалість. Лише тих, які погано впливають на інших, маємо право і навіть обов’язок виключати із закладу. Але облишмо цю справу до мого прибуття до Вас, спільного її розгляду й вирішення, а тим часом молімося, щоб добро, а не зло чинити.

Найкраща вихователька ніколи не шкодить настоятельці, а допомагає в її роботі та завданнях. І твої побоювання, щоб добрими стосунками з дітьми не увійти на територію сестри Емілії, видаються дитячими, немов не розумієш, моя найдорожча, що наша праця є спільною, єдиною у всьому Згромадженні: всі ми до неї залучені, усі доповнюємо одна одну.

Лист до учениці VIII класу нижнівської школи Зосі Мальчевської мати Марцеліна Даровська написала 29 лютого 1892 року. Він є найкоротшим і найповнішим окресленням рис доброї вчительки, вчительки-виховательки.

Нижнів був третім навчальним закладом, який після Язлівця і Ярослава М. Даровська відкрила у 1883 році та призначила для дівчат із зубожілих після січневого повстання родин. Там безкоштовно навчалися майбутні вчительки. Рятуючи дівчат від біди, часом крайньої, таким чином їм забезпечувалося достойне самостійне життя, а країні – вкрай необхідні кадри вчительок. Сьогодні ми назвали б такий навчальний заклад вчительською семінарією або педагогічним ліцеєм. Лист був написаний до однієї з перших випускниць цієї незвичайної на той час школи, дуже молодої особи, яка ступала на дорогу самостійного життя.

Перш за все у ньому вражає партнерське трактування адресатки. Зрілий вихователь ділиться своїм досвідом, своїми роздумами. У цьому тексті немає нічого від покровительського тону ані від ніжної розмови з дитиною – мати Марцеліна знає, що вже за пару тижнів або місяців життя вимагатиме від Зосі повної професійної зрілості.

Все, що було сказано в цьому короткому тексті, сьогодні може бути використаним і є допомогою молодій вчительці, свідомій своїх виховних завдань, незважаючи на те, що саме їй доведеться навчати.

Кожен із п’яти пунктів листа потребує сучасного коментаря. Однак, видається особливо важливим його третій пункт, в якому М.Даровська застерігає від бажанням бути успішним завдяки своїм учням: «не хизуйся сама чи своїми ученицями». Сучасне прагнення до всестороннього успіху, успіху за всяку ціну, як добре знаємо, прирікає на мовчання і самотність слабшу молодь, менш здібну й несміливу, а вчительці закриває дорогу до її навчання.

1. Наука – це щось безконечне. Знань є більше або менше, але їх завжди мало в порівнянні з багатством таємниць природи, в порівнянні з незмірними глибинами правди, яка одна в Господі. Та якщо приступаємо до навчання якогось предмету в певному його обсязі, то цей предмет у зазначеному обсязі потрібно знати докладно і ґрунтовно.

Навчаючи, вчитимешся сама: розширяться межі твоїх знань, розвинеться твоє вміння. Але з початком цих знань потрібно братися до праці з іншими.

Працюючи з іншими, ти торкаєшся душ, заради яких Бог зійшов на землю, за які помер, яким приготував небо. Отже, нічого ціннішого за душу не існує. І ось тобі доручена та справа, в яку вкладена найвища Божа думка, яка стільки Богу коштувала. Визнач для себе (…), чи Христова наука – наука Бога-Творця і Відкупителя є тлом твого серця, духом твоєї душі, основою твого життя? Чи з неї випливають твої принципи?

2. Ніщо не стоїть непорушно, все удосконалюється. Щоб розумово розвиватися, навчатися, розширювати свої знання, щоб передавати їх іншим, треба любити працю. Щоб не блукати манівцями науки, щоб вміти відрізнити правдиву науку від хибної, щоб вміти дати іншим те, що потрібно, щоб могти те, що потрібно, застосувати відповідно до розумових сил дітей – треба доброї голови.

3. У праці з собою і з іншими, моя дорога дитино, треба правди і сумлінності. Не шукай ілюзій; не хизуйся сама чи своїми ученицями; бажай правди в усьому, будь сумлінною завжди і всюди, у меті та в обов’язках – в їх виконанні.

4. Люби. Люби Бога і полюбиш свій край і кожну його душу, бо вона Йому належить, бо в ній Його думка й уподобання. Любов стане твоїм добродієм: вона дасть тобі непохитну витривалість, яка є запорукою досягнення мети і без котрої нічого немає. Вона дасть тобі терпеливість – того свого посланця, який притуплює терни і випромінює радість. Вона переможе твоє «я», яке псує серце і душу та створює бурю, підточує сили і нищить найкращі посіви, бо не дає Богу доступу до наших справ.

«Я» – це індивідуалістичність, пиха, самолюбство, шукання себе. З ними вчителька буде нещасною і непотрібною істотою, бо не зреалізує довірену їй Божу думку. Любов, зрештою, навчить тебе посвяті й дасть тобі для неї сили і, як справжня чарівниця, посвяту чи жертву замінить тобі на розкіш і щастя.

5. З дітьми треба бути малою; треба зійти до їхнього рівня. Необхідно пристосуватися до них в дрібних на перший погляд і не важливих речах, але не втратити, не відступити від провідної думки. Нею є велич подібної до Бога і для Бога створеної істоти, важливість життя, вічність з Богом і Божа слава.

Добра вчителька – велике слово! Означає воно виховательку Божою милістю Божих істот, провідницю в їх розумовій і моральній праці (…) Моя дитино, завдання вчительки – орати, сіяти, знищувати бур’яни і збагачувати ґрунт, а сходи й урожай може дати лише Бог. Його про це благай! І протягом багатьох років чекай результату. Найретельніша і наймудріша вчителька свого, тобто того, що в ній є, не вкладе в ученицю. Нехай діє поступово, поволі розвиває, наполегливо кує і покірно довіриться Божій всесильності й милосердю. У праці з дітьми запорукою плодів є терпеливість і далекоглядність.

Я, моя дорога, не є прихильницею дослівного заучування дітьми чого-небудь окрім слів Христа або фундаментальних наукових визначень, які не можуть бути змінені, бо стали б хибними. Доки дитина не зуміє висловити власну думку, нехай вчить чужі вирази дослівно. Коли ж розвинеться, навчиться говорити, не путай їй ніг, не в’яжи крил, облиш, нехай піде або злетить самостійно. Гарячковість в роботі з дітьми, у вимогах щодо них є не ретельністю, а людським самолюбством. Засмучення – незрілістю. Подивімося на себе: чи ми роками не працюємо над викоріненням якоїсь слабкості, а вона все ще в нас озивається?… Бог з нами та з іншими терпеливий, будьмо й ми до інших терплячі.

Людина, (…) щоб не відійти від своєї мети, не перетворитись у робочу машину, повинна кожен день мати вільні хвилини на духовне відновлення, тобто мати змогу подивитися в очі своєму Господу, а в них прочитати, якою перед Ним була її праця. Для підкріплення, роз’яснення і доповнення своєї думки, для поглиблення морального, духовного і навіть розумового боку в дорученій їй справі. У тій останній вона не повинна жити поданою чужим розумом наукою, а самостійно має охопити науку і знання силою власного розуму та на користь свого завдання обернути. Лише з Богом це мудро і плідно чиниться і лише це збагачує та всесторонньо підносить нашу істоту, бо зближує й уподібнює її з Богом.

Реколекції, конференції

У різносторонній діяльності Марцеліни Даровської особливе місце займають чернечі конференції та реколекції для сестер і вихованок, у тому числі й для дівчат, які готувалися до заміжжя. Матір неодноразово попередньо записувала свої реколекційні науки і конференції але найчастіше їх нотувала секретарка сестра Гертруда.

Наведені нижче тексти є ілюстрацією висловлювань матері Марцеліни з приводу виховання і навчання.

Мої найдорожчі! Хочу ще раз торкнутися справи виховання, оскільки розпочинаємо новий рік праці. Насправді все це для нас не нове, проте корисно поновити в пам’яті принципи й обов’язки, повторити правди нашого духу, якими живе Згромадження.

Ідея Згромадження: займаючись вихованням і навчанням дівчат, приготувати країні справжніх християнських, згідно Божого духу жінок, доньок, дружин, матерів, а через них дати світові нове, християнське суспільство, з якого і священик, і мужі народні, й оборонці Церкви; у якому добро і багатство краю.

Отже, це не поверхневе, а глибоке й оновлююче виховання…

Не розійшлося ще Згромадження на широкий світ, тримається в одній малій частині краю і ми не знаємо, чи колись Бог поширить його на інші народи. Від самого початку я мала відчуття, що Господь хотів Згромадження для нашої країни. А якщо його хотів для країни, то ця країна повинна існувати! Мені здається, що ми згрішили б супроти неї, якби через недостатнє, поверхневе виховання не дали їй того, що Бог хоче дати через нас.

Щороку в світ виходить нова жменька працівниць, нове гроно дітей і щороку завдяки ним розширюється сфера нашої діяльності в країні! І збільшується наша відповідальність… Отже, маємо святий обов’язок прямувати до порозуміння, до глибинного усвідомлення всіх сторін нашого духу, щоб ми всі, скільки нас є, розуміли, пильнували і діяли як одне ціле.

Сестри мої! Коли сорок років тому ми прийшли сюди – в салонах говорили лише французькою мовою. Але ми, ні на що незважаючи, почали потихеньку впроваджувати свої принципи. Не кричали, не ставали зухвало, не засуджували пристрасно, а чинили спокійно, згідно переконання – з Божої волі. І сьогодні в товаристві запанувала рідна мова. Вона увійшла не лише в установи, а й у навчання. Більше того, коли ми тут з’явилися – всюди, по всіх школах не було усних відповідей, а задавали по книжці «звідси-доси» і дитина вчилася механічно. Ми почали вчити по-нашому, а сьогодні й це прийнялося та розповсюджується. Так буде, якщо Бог дасть, і з іншими нашими принципами. До цього часу ще майже всі заклади дотримуються системи покарань, сліпого послуху, кари! Згадаєте мої слова: і це відпаде! І навчатимуть дітей любов’ю, а не суворою дисципліною. Побачать люди, що це дике й нерозумне, що воно противиться тій шляхетності, котра уподібнює душу з Божим образом! Обдарована розумом людина має розуміти, що будучи наділена волею, вона потребує добровільно й самостійно прагнути добра. Я вам кажу: одне є влучне, одне є сильне, одне плідне, одне всесторонньо творить і перетворює – любов.

Не змушувати, а переконувати; не забороняти, а показувати добро; не силувати, а закликати. І лише добротою одержимо справжнє добро.

Мої Наймиліші! Ми живемо тим, що становить наш дух. Прищеплюймо це з глибини переконання. Що було нашим від Бога на початку, в тому Згромадження нехай перебуває довіку.

Наймиліші Мої! Не нав’язуйте доброго, не накладайте на дітей, а впливайте! Вплив – як та тиха і спокійна вода, що з часом найміцнішу скелю підмиває.

«Про братню любов і любов до батьківщини»

… Я вам, наймиліші Сестри, скажу, що спостерігаю між вами один непорядок. На рекреації, коли ведеться якась спільна розмова, двоє з вас починають собі бесідувати про щось стороннє. Сидячи далеко одна від одної і голосно розмовляючи, вони заважають іншим слухати загальну бесіду, бо говорять французькою! Бідолашні! Не подумали, що перешкоджати своїми голосами іншим – це ознака поганого виховання; розмовляти не всім зрозумілою чужою мовою – це ще гірше; а говорити чужою мовою до дітей приниженого й переслідуваного народу і користуватися нею у своєму колі, де без перешкод можна говорити саме тією нещасливою батьківською мовою – це вже найгірше. Може, не одна з вас здивовано гляне на мене й скаже: «То не треба говорити загальноприйнятою французькою мовою, якою все добре товариство частіше й охочіше послуговується, ніж своєю мовою? … а навіщо ж Мати наказує так старанно навчати дітей?… Чи можна зрозуміти цю її вимогу? Чи то не фантазія – ця сьогоднішня вимога Матері – або якесь упередження до французької мови, якесь дивацтво чи погано зрозумілий патріотизм?» – Я не тільки готова вам усе пояснити, а передусім прагну викласти мою думку і порозумітися з вами, злучитися воєдино, в один принцип.

Мої найдорожчі, ми приймаємо загальновизнану річ, якщо це загальновизнане є слушним, добрим і мудрим. Але якщо воно є безпідставним, хибним та шкідливим, то через цю його загальновизнаність – сильніше ставаймо супроти нього. Не маю упередження до французької мови, навіть дуже її люблю, бо вона є милою для вух, легкою, гнучкою для передачі думки й звикли ми до неї. Можливо, ви не уявляєте собі, до якої міри кожну мову, як частку народу, ціную й шаную і на жодну не посміла б замахнутися.

Що таке добре товариство? … Це те, в якому панує Бог, де Його воля сповняється. А подивімося, якою є Божа воля відносно національності та чи товариство, в якому прийнятні лише чужі мови, є добрим. Докладаємо зусиль, щоб довірені нам діти добре знали і добре говорили чужими мовами, але не внаслідок цього загального засилля чужоземщини, ані також для потішання бідного, хворого народу, а лише щоб цьому протистояти. По-перше, сумління вимагає, щоб кожну нашу працю з дітьми ми вели найстрогіше, найдокладніше і якнайґрунтовніше; по-друге, краще кожну річ вміти добре, найкраще, аніж слабо; по-третє, знання мов є не лише ключем до науки і полегшенням здобуття знань, воно багатьом буде потрібним, бо хто ж відгадає своє майбутнє, обставини, які на його дорозі можуть з’явитися? І, врешті, є дещо, найважливіше для мене понад усе: добре володіння мовами видається мені засобом досягнення певної мети. Завдяки їм самим маю надію очистити суспільство від їх надуживання. Коли б діти виходили від нас не володіючи ними, то були б визнані погано вихованими і нікому не спало б на думку, що їх виховання було глибоко обґрунтованим, таким, яке давало кожній науці відповідне місце, що було мудрим, правдивим, згідним з Божою думкою. Кожен твердив би, що не говорять ними лише тому, що не вміють – бо інакше вживали б, якби володіли. Та якщо ними, як своїми власними, вільно володітимуть, однак збережуть у своїх салонах рідну мову і без особливої потреби ніколи іншою не відізвуться, то помалу настане вилучення чужих мов з наших товариств силою справжньої і мудрої любові до країни і його народу. Чи розумієте мене, Сестри мої найдорожчі? Бачите, отже, що дітки слушно і якнайретельніше повинні бути навчені мов.

Залишається розглянути останню сторону цього питання. Чому я противлюсь розповсюдженню і пануванню чужих мов в нашій країні? Чи в цьому є якась шкода, якесь зло?

Не буду вас питати, найдорожчі Сестри, чи ви любите батьківщину, бо таке запитання стало б не лише зайвим, а й образливим. Хто мав би у цьому сумнівався? Але дозволю собі запитати:

Що таке любов до батьківщини? Що під нею і під батьківщиною розумієте?

Я зізнаюсь вам, що у всьому потребую правди. Потребую знати, що таке батьківщина, що означає її любити. Потребую чітко бачити, чи насправді в мені є любов до неї?

Батьківщина – це моя країна і нероздільна з нею її національність. Земля, місцевість – це фізична, матеріальна, а національність – моральна й духовна сторона моєї вітчизни. Особливо з’єднані одна з одною як в Божому задумі, так і в його виконанні, вони творять одну цілісність – мою батьківщину.

Моя батьківська земля – це земля, на якій Бог призначив, щоб здійснилася Його думка відносно мого народу, сповнилося завдання народу. Це місце приходу на світ і місце праці моїх батьків і прабатьків, не один раз окроплене їх кров’ю й потом, місце Божої волі для нас, дорога нашого спасіння. Отже, батьківська земля для нас свята. Національність моєї Батьківщини – це віра, Божа правда, мова і література, особливий характер народу, звичаї. Віра – це душа народу, це Бог в народі; мова і література – це його дух, духовність; звичаї – це моральний і зовнішній бік: дія й форма. Все це разом досконало поміж собою з'єднується, творить довершену цілісність і до думки Божої, до нашої мети застосоване – все є найнадійнішим засобом, єдиним для неї. Знищити мову і народні звичаї – це знищити в народі Божу думку, засобом здійснення якої вони були. З іншого боку, це теж саме, що й перше, бо завжди є невизнанням Бога, бунтом проти Його найсвятішої волі, єдиномудрої і такої, що може і хоче нас ощасливити. Не шанування національності є прикрим занепадом, приниженням, заплямуванням себе і слушно йде за цим погорда людьми інших націй, моральний та матеріальний занепад, смерть народу. А зараз, чи ви бачите, мої Сестри, впровадження і розповсюдження в нас іноземщини, яка стирає національність. Розумієте, що чинять ті, хто цілі роки проводять за кордоном, занедбуючи свої обов’язки щодо своєї Вітчизни, країни і людей, мешканців і синів її і братів своїх: просиджують за кордоном не для того, щоб набути корисну інформацію і нею збагатити свою країну, їй служити, а лише щоб дістати насолоду для себе, блага, які їм Провидіння через країну їх і для країни дало, і повертаються із легковажністю, з охололим серцем до всього, що вітчизняне, зі зламаною мовою – з чужим звичаєм, без любові в серці до того, що їм Бог призначив і подав як засіб, щоб прийти до Нього. Отруєні, вони самі поширюють отруту там, де повинні працювати на освячення себе і своїх! Розумієте, що роблять матері, які часто з пелюшок довіряють своїх дітей виключно іноземним боннам і вчителькам, допускаючи, що ті майбутні сини вітчизни, майбутнє батьківщини, ростуть і розвиваються під чужим доглядом, під чужою рукою, яка їх не навчить ходити по рідній землі, тільки під подихом чужого, часто неприязного (а щонайменше такого, який не розуміє місії та потреб народу) духу і замість життя смерть приймають?

О мої Сестри, ворог, який би він не був, хоч би мав дикість усіх диких звірів, хоч би в ньому було ціле пекло, не вб’є нас, ми самі не вб’ємо себе, якщо ми з Богом, якщо ми Йому вірні й житимемо повним благодаті життям. Усі ці спроби відіб’ються від нас, як хвиля від скелі й вийдемо лише чистішими з цієї купелі випробувань. Чужоземщина – це найстрашніша спокуса проти Божої волі для нашого народу, це найстрашніший неприятель, бо гладкий і люб’язний, в шати друга зодягнений і легше йому до нас підступити там, де кровожерливі вороги нас не здолали. Сатана (там також сатана, його справа) в ній страшніший, аніж в цих останніх. Любі мої Сестри, тут у Божому домі я не шукаю земної, людської політики піднесення Батьківщини. Не допускайте такої думки про мене. Я щира і правдива черниця, далека від людських цілей слугиня Божа, а завданням слуги є чинити волю мого Господа. Якщо, живучи з Богом, згідно нашого завдання і мети даватимемо Бога молодим душам нашої країни, яка з волі Господа є місцем нашої праці, то впадуть усі безумства: проясниться Божа думка, запанує Божа воля і, як наслідок, край наш стане краєм. Шукайте ж найперше Царства Божого і Його правди, а все інше вам додасться. Але шукайте згідно Божої волі – засобами, які нам Бог призначив і подає, бо лише вони добрі й можуть довести до мети.

Знаєте, чому так багато людей, які вже зрозуміли Божу думку, прагнуть її здійснення і взяли собі її за основу, не доходять до цієї мети? Бо не йдуть до неї найпростішою, Богом вказаною дорогою і засобами, які Господь на це призначив, а людським розумом та власною розважливістю інше вибирають і втрачають Божу допомогу, самі себе звалюють, падаючи в нездоланних труднощах, що собі примножили.

Ми, мої найдорожчі Сестри, зрозуміли, що таке батьківщина, зрозуміли, що любити її – означає шанувати в ній Божу думку, берегти свічу її національності та все, що її становить, а не легковажно, як нічні метелики, які самі летять у вогонь, втрачати свою ідентичність. То ж на кожному кроці бережімо засоби, які нам подає Божа воля, бо лише вони мудрі та певні.

Отже, тримаймося єдності, бо в єдності сила або, інакше і ясніше кажучи, де єдність і згода – там правда, де правда – там Бог, де Бог – там і сила, а її треба багато, щоб сьогодні, коли немов ціле пекло настало на землі, сповняти Божу волю. Навчаймо наших діточок чужих мов, ставлячи ці науки в правдивому світлі, а самі між собою вживаймо лише рідну мову, щоб це створене за вищою волею Згромадження, мало належні йому згідно Божого задуму риси. Щоб ми жили відповідно до того, ким себе визнаємо і що говоримо і говорили відповідно до того, що робимо. І так в правді діючи і промовляючи, ми станемо правдивим виразом, уособленням Божої думки і лише тоді зможемо стверджувати, що любимо батьківщину. Що дай нам, Боже!

ПРАКТИЧНІ ВИХОВНІ ПОРАДИ БЛ.М.ДАРОВСЬКОЇ

(із листів, конференцій, реколекцій та інших документів)

У впливі на інших я вірю лише в добро, любов, святість.

У вихованні дивною та чудодійною є сила любові…

Вона зрозуміє і пристосується, схилить і підійме,

проникне і пригорне, збудить жаль і відновить,

застереже й укріпить, стримає та підштовхне,

В дітях пробуджуй, розвивай любов із серця, а не тільки з розуму.

Треба, щоб дитина себе пізнала, побачила правду і захотіла працювати над собою… Для цього необхідно, щоб дитина сама вийшла з нами супроти злого в собі, треба зігріти їй душу любов’ю, ніколи не сполохати…, щоб сама запрагнула добра.

Недовіра до дітей деморалізує їх… відбирає віру та веде до замикання в собі. Відкриваймо їх серця і душі любов’ю.

Хто тільки захоплюється – той бере, хто любить – той дає.

Якщо буде вимогливість без любові – вони збунтуються,

Вчіть дітей безкорисливості, бо вона катастрофічно зникає зі світу.

Треба, щоб діти бачили в нас своїх найкращих друзів і саме так на нас дивилися. Для цього потрібна постійна самовіддана турбота про їхнє добро.

Уся ваша праця нехай ведеться в ясній і чистій атмосфері, під погідним небом, опромінена сонцем віри, довір’я, надії і любові. Силою серця є чистота.

Не керуйте дітьми деспотично, силою влади і насиллям, а здобувайте їх повагою, вірою, довір’ям. Нехай вони слухають наших порад і виконують настанови виходячи з переконань, щоб і пізніше, коли вже не будуть пильновані, чинили так само.

Утиски дітей – це пригнічення їх чи то задовгими уроками, чи надмірними вимогами.

Суворість є нерозумна і гнітюча, а строгість – необхідна.

Дітей потрібно виховувати прикладом і впливом, а не матеріальною силою.

Не змушуйте дітей до добра, а показуйте його. Якщо вони його полюблять, то запрагнуть самі.

Якнайменше забороняйте дітям, щоб не дратувати їхню волю подвійними спокусами.

Краще вказувати, що вони мають робити, аніж чого повинні уникати.

Ніколи не змушувати дітей до сповіді та молитви…

Необхідно лише представити їм усе в правді, щоб її запрагнули – правда притягує.

Коли дитина збуджена і роздратована – не робити зауважень, не картати… Ніколи публічно не принижувати.

Вихованням хочемо підняти родину й очистити суспільство.

Як відновити родину?… Мабуть, через дівчаток – майбутніх матерів.

Необхідно… навчати дівчинку ощадливості, показувати їй стан країни, … виховувати обов’язок зменшення усіляких видатків.

Тільки розсудливі, господарні й ощадливі жінки зможуть вплинути на поверхневих, бездумних, зматеріалізованих та ослаблених духом чоловіків.

Це взяти на себе відповідальність за щастя іншої людини; а щоб щастя дати – необхідно його мати.

Якщо дасте дітям більше розваг, відпочинку, більше руху та повітря і мудро до них прилаштуєтесь, то не сумніваюсь, що з кожним роком вони нормально розвиватимуться, зміцнюватимуться розумово й фізично.

Нехай же ці діти матимуть у нас щасливе дитинство, щоб таким чином ми підготували їм надійне майбутнє, стійке супроти усіляких труднощів і болю, які неуникненно траплятимуться на їхній життєвій дорозі.

Постійною критикою не відбирайте у дітей відваги.

Діти – це віск, з якого можна виліпити все. Піклуймося про них з обережністю.

На одну лише річ зверніть увагу: не вживайте крайніх, нетактовних висловів, бо діти їх схоплюють… і дуже невідповідно використовують. Вина ж падає на нас.

Берімося до пташенят з усіх гніздечок: годуймо, пильнуймо і, можливо, з них виростуть велети!

Щоб дітей добре розвивати – їх треба знати, тобто відчувати і розуміти в них думку Бога-Творця і відповідно до Його вимог вести їх та навчати, щоб ту Божу думку в собі не затратили, а доповнили і підтвердили життям. І тому майже гріхом є шаблонно їх формувати, а натомість обов’язком – дотримуватися цих Божих вимог.

Не оминаймо зла, звертаймо на нього дитячу увагу і терпеливо пильнуймо.

Котра з нас змінилася після першої же постанови? Отже, ставмося до них зі зрозумінням – допомагаймо, але не сіпаймо.

Одна дитина потребує лагідності, іншу ж ніжність дратує; одну треба заохочувати, а з другою пожартувати, третю тримати міцно, з четвертою порозумітися – до кожної підбирати засоби, що найбільш відповідають її особі, її потребам.

Ми встановили межі прийняття (вихованок до школи), щоб сприяти святому обов’язку оточення кожної дівчинки такою опікою, наче вона єдина учениця.

Ми виховуємо дітей не для того, щоб навчити їх історії, музики і т.д., а для того, щоб розвинути в них надприродне життя, а разом з цим дати їм розумовий розвиток.

Якщо б Згромадження уподібнилося до наукових інституцій – зникла б мета його існування.

Наша турбота – протягом тих кількох проведених у нас років подати дітям ключі до знань, до кожної з наук…, щоб набралися любові до подальшої праці й до постійного самовдосконалення в житті.

Предмети у школах Згромадження викладатимуться якнайґрунтовніше.

Наука релігії повинна так викладатися, щоб була для дітей не важкою, а жаданою і наймилішою.

Першим предметом після науки релігії для наших вихованок буде рідна мова, це дзеркало духу народу, вираз Божої в нім думки.

Ґрунтовно і всесторонньо, теоретично та практично наші вихованки вивчатимуть іноземні мови.

Вчительки історії… повинні розпалювати вихололе національне почуття, знайомити молоде покоління з духом нації, її законами, звичаями, з характером усіх верств суспільства… а передусім з її героями; показувати помилки предків, що привели край до загибелі… висвітлювати чесноти, які здатні його відновити і пробудити в дітях прагнення їх здобути.

Вчительки історії, як вітчизняної так і світової, повинні розповідати ученицям не лише про самі події, а й про їх причини, наслідки і характер, щоб ті навчилися думати, розуміти й оцінювати, знати зло і його ненавидіти, цінувати добро і лучитися з ним воєдино.

Географія є однією зі сторін історії... Як усе рідне, так і батьківську землю наші вихованки повинні знати з особливою докладністю і точністю.

Викладанням педагогіки ми закінчуємо курс наук в нашому Закладі. Провівши дитину через усю систему нашого виховання… разом з нею озираємося на те, що ми зробили.

Щораз глибші знання вчительок повинні відображатися у вдосконаленні лекції, а не в її розмірі.

Виховання – це справа любові. Викладати може кожен професор, але навчить і вплине лише той, хто любить.

Урок передусім повинен виховувати. Будь уважною до важливих запитань дітей.

Не можна завчати напам’ять незрозумілі речі, бо від цього тупіє розум.

Добра вчителька – велике слово! Означає воно виховательку Божою милістю Божих істот, провідницю в їх розумовій і моральній праці.

Завдання вчительки – орати, сіяти, знищувати бур’яни і збагачувати ґрунт, а сходи й урожай може дати лише Бог. Його про це благай! І протягом багатьох років чекай результату.

Найретельніша і наймудріша вчителька свого (тобто того, що в ній є) не вкладе в ученицю. Нехай діє поступово, поволі розвиває, наполегливо кує і покірно довіриться Божій всесильності та милосердю.

В історії людства, а головне в історії народу, треба бачити красу: не відкидаючи злих сторін підносити і показувати красу.

Не кидаймо каміння на минуле народу, а думаймо про сьогодення, щоб, виправляючи його вади, приготувати краще майбутнє.

Над кожним тяжіє частка суспільної відповідальності.

Польку треба виховувати полькою, німкеню – німкенею, а француженку – француженкою.

Навчіть дітей любити свою країну, народ, збагачену заслугами предків і зрошену мученицькою кров’ю батьківську землю, яка призначена вам дорогою до неба.

Даймо дітям зрозуміти красу й цінність закону…

Учімо дітей любити закон Божий, народний, суспільний (якщо останній чесний і відповідає першому).

Дорогі мої, ви є громадянками краю і повинні бути віддані йому серцем і душею, цілим вашим життям.

Навіщо ж вас ця земля тримає, якщо не служитимете їй!?

Правда має свою силу і, як крапля за краплею пробиває скелю – так вона через усі перешкоди продереться й переможе.

Живи правдою – завжди, всюди, у всьому, на кожному кроці, незважаючи ні на що.

У роботі з дітьми будь надзвичайно уважною, особливо коли йдеться про правду, про сумлінність. Скеровуй їх строго і рішуче, а щоденні справи стануть тобі у пригоді.

Правда з собою – це бачення своїх почуттів, своїх прагнень, своїх вчинків такими, якими вони є насправді: без егоїзму, без виправдань не лише перед іншими, а й перед самим собою, без перекладання на інших власної провини.

Навчіть дітей вдячності, бо вона є мірою чесності та сумлінності людини, без неї немає ні любові, ні справедливості, ні шляхетності – лише холод і пиха.

Установіть лише конче необхідні правила і нехай вони строго виконуються.

Прошу вас, не привчайте дітей до того, щоб все за них робилось і готовим давалось до рук…

Вимагайте, щоб те, що діти роблять, було зроблене добре, щоб вони дотримувалися слова і з вами, і в товариських стосунках і щоб були сумлінними й обов’язковими у всьому.

Вимагати потрібно якнайстрогіше, а подавати цю вимогу в довільній формі.

Дріб’язкове дотримання приписів у малесеньких деталях обмежує дітей, навіть часом отуплює, принижує або дратує, робить зухвалими.

Таке обмеження їх необов’язковими настановами є цілковито непедагогічним. Тут потрібна велика порція здорового глузду.

Необхідно знати, що є важливим, а що не особливо…, щоб діти не звикали до нагадувань, бо тоді застосування суворих заходів, які дуже рідко мають добрий вплив – стане неминучим.

Ніколи не обтяжувати, не знеохочувати дитину. Це складно. Потрібна велика любов, а з неї колосальна присвята, забуття себе.

Коли вихователь чинитиме так, щоб діти кожної хвилини його шанували – впливати на них стане легше.

Довіра – ушляхетнює, піднімає з упадку, недовіра ж принижує.

Потрібно бути обачними з дітьми, але ставитися до них довірливо і приязно.

Ніколи не вимагай до себе довіри, а покірно працюй, щоб її удостоїтись.

Не лаяти дітей за дрібні помилки немов за великі, уникати погроз, шукати переконання і порозуміння.

Довіряймо і будьмо уважними в наших стосунках з дітьми. Спростовуймо, але завжди додаваймо відваги і заохочуймо… і маймо чуйне й уважне око.

Останнім словом кожної нашої з ними розмови нехай буде заохочення. Завжди пробачення і ніколи відштовхування.

Найнікчемнішим стимулом або гальмом є страх, бо він псує характер, веде до фальші, до підступу, підлабузництва, а іноді навіть до зради… Тому у вихованні не можна впливати на дітей за допомогою страху.

Людина є тим, чим є її воля, тому на волю… маємо звертати особливу, найтурботливішу і найприскіпливішу увагу.

Чим діти важчі, впертіші, менш здібні – тим більшим повинен бути наш запал, ретельність, тим більш незламною повинна бути витривалість.

Залиши плоди (праці) Богові – вони нам не належать. Зі свого боку ти роби все, що можеш. Освіжаючу росу дає лише Він.

Прошу вас, не відступайте перед труднощами – вони повинні бути. Уповайте на Бога!

[1] Тут: обере подружнє життя. – Прим. ред.

[2] Монастирська фірта – вхід в монастир, символічний кордон між чернечим та світським життям. – Прим. ред.

[3] Тут: розум, воля, уява, увага та інші складові внутрішнього світу людини. – Прим. ред.

[4] Габіт – монаший одяг. – Прим. ред.

[5] A petite dose (фр.) – невелика кількість. – Прим. ред.

Частина ІІІ

СВІДЧЕННЯ ВИХОВАНОК

Промова Софії Пфау,
проголошена на товариському з’їзді в Ярославі
3.07.1926

Гортаючи спогади нашого прожитого в монастирі минулого, чітко усвідомлюємо собі існування головного постулату, запоруки успіху кожного поважного починання, розрахованого на далеку мету і, водночас, на довге та плідне функціонування.

Для матері-засновниці найдорожчим був високий ідеал родинного гнізда. Вона продумала всі його життєві цінності та з внутрішньою силою великих і зосереджених людей зуміла запалити і повести душі тією дорогою, яку вважала єдиною цінною і такою, що веде до шляхетної мети – до народного виховання, до вірної та розумної служби Богові, Церкві, людству і країні.

Ми бачимо, якою великою була сила її любові до цієї ідеї, які міцні переконання, адже вона змогла створити гармонійну і монолітну спільноту працівниць-виховательок, повних спокою та педагогічного такту. Ці усі ідейно згуртовані сестри-виховательки символізують в гнізді лише одну матір, бо кожна із них, зосереджена на одній цілі та віддана їй на ділі, стає матір’ю-вихователькою.

Велика гармонійна спільнота виховательок, душею якої була мати Даровська. Така згуртована громада – це велика сила.

Історія педагогіки свідчить, що найглибші мислителі прагнули й прагнуть з більшим чи меншим успіхом створювати саме такі колективи, вважаючи їх невіддільною запорукою успіху виховної праці.

Ми зростали під крилами такої ідеальної спільноти, не усвідомлюючи її великої цінності, ми дихали повітрям, просякнутим цією моральною гармонією. Сьогодні ми мусимо визнати, що на наших очах реалізовувалися великі педагогічні ідеали і що наше сьогоднішнє захоплення гармонією та ладом – це наслідок тієї атмосфери, якою дихали наше дитинство і молодість. Атмосфери, вільної від тертя, непорозуміння та невдач. Молодь надзвичайно вразлива – вона відчує і побачить навіть найменші недоліки. Ми ж були вільними від такого внутрішнього неспокою, бо його не було й у наших виховательок-сестер.

Візьмімо до уваги один з основних педагогічних постулатів останнього часу: принцип індивідуалізації виховання, необхідність коректування виховної діяльності відповідно до психологічних властивостей кожної окремої особи. Реалізацію цього принципу мати Даровська робить наріжним каменем своєї праці. Добирає малі жменьки вихованок, оточує їх стількома сестрами, що світ іноді дивується такому числу вчительок-виховательок. Сьогодні ми добре розуміємо, що мати Даровська таким чином реалізовувала всебічно і глибоко усвідомлений нею педагогічний вплив. Жодна з нас не губилася у громаді, кожна сприймалась індивідуально, відповідно до своїх особистих здібностей. Кожна з нас була впевненою, що сестри-виховательки її знають, розуміють, що у кожній із них вона знайде відгомін своїх думок, намірів і навіть мрій. Кожна з нас відчувала доброзичливий погляд: радісний у час утіхи або ж повний співчуття у випадках болю, втрати чи фізичних страждань. Своїми материнськими серцями, сповнені жертовної і покірної готовності, сестри були з нами вдень і вночі.

Чи ми не почувалися в монастирі як вдома? Чи не володіли сестри цим чудовим мистецтвом створення рідної домівки для тих, хто її не мав? А коли читаємо або чуємо теперішні заклики створювати виховні гнізда-родини, то мимоволі з’являється думка, що вдасться це лише там, де запалає такий святий вогонь, який вміла збудити мати Даровська разом зі своїми співпрацівницями – дорогими сестрами.

Нас виховував не наказ або заборона, а живий приклад наших виховательок. Живий приклад і звичка до всього, що гарне і добре.

Вчинки сестер були проникнуті усвідомленням того, що педагоги цінують понад усе – усвідомленням впливу на вихованця силою внутрішніх вартостей вихователя, силою його моральної досконалості.

Ніколи не виховає іншого той, хто не вміє виховувати себе; не матиме влади над вихованцем той, хто самому собі не може дати раду.

Нас виховала не голослівна книжна теорія, а життя, яке своєю формою і проявами було доступне нашому середовищу. У нас з’являвся і поглиблювався суспільний інстинкт: після канікул ми роздавали вихованцям садочку виконані нами протягом шкільного року ручні роботи. В нас розвивали альтруїстичні почуття, доручаючи старшим допомагати й опікуватися молодшими товаришками. Живим прикладом перед нами завжди була тиха і жертовна постать матері Даровської.

У засвоєнні знань вимагалося докладності, ґрунтовності, виключення дилетантизму. Нас навчали формулювати влучні судження, робити висновки, шукати аналогії та контрасти – одним словом, залучались усі можливості, щоб виробити справні інтелектуальні функції.

Оцінка наукових подій чи проблем та яскраве висвітлення естетичних моментів вели нас до засвоєння певних життєвих засад, що в комплексі із зусиллями волі, вимогами обов’язковості й ретельності в праці виховувало і вдосконалювало характер.

Бачимо, отже, у цьому понятті повноту інтуїтивного методу навчання, який не раз випереджає сучасні дидактичні настанови.

А тепер інший момент. Цінність праці вчителя полягає не лише в об’ємі знань, які він здатен вкласти в розум своїх вихованців, а передусім у тому, як він пристосував думку учня до знань, наскільки розбудив його зацікавлення і бажання до подальшої самостійної праці. Питаємо сьогодні чи вчитель пробудив у молоді любов до книжки, чи навчив самовдосконалюватися? Ми ж отримали цей посаг. Багато хто з нас після виходу з монастирської школи продовжили навчатися самостійно або у вітчизняних чи закордонних вищих навчальних закладах і стверджують, що не зустріли труднощів, які б унеможливили їм цю працю. Звичайно, кожна з нас мала достатній багаж знань та рівень розвитку інтелекту. Ми винесли звідси любов до серйозних книг, шану до знань та розуміння їхньої цінності. Очевидно, вчили нас добре.

І сьогодні, переглядаючи життя в гнізді, ми визнаємо, що воно було чудовим, багатим на усілякі моменти, які притягували молодь до інтелектуальних і земних ідеалів, навчали коритися перед Божими чудесами, давали гідну людської істоти поживу. Тому нам тут було добре і тому ми тут присутні сьогодні, бо ті юнацькі переживання серед дорогих сестер – це ясні промінчики або, більше того, сильне світло, яке завжди вабить своїм багатством і силою.

Закінчуючи короткий огляд того, що ми отримали в монастирі, необхідно ще відповісти на запитання, чи ніколи ми – цілі загони учениць – не завдавали клопоту нашим шляхетним вихователькам? Чи не даємо їм приводів до прикрих роздумів, чому результат праці буває непропорційним їхнім зусиллям і старанням? Можливо, трапляється і таке.

Дорогі сестри у своєму запалі та бажанні виховати нас досконалими особистостями повинні пам’ятати настанови великого реформатора народного виховання – отця Станіслава Конарського. Відкриваючи пансіон для шляхетної молоді, Collegium Nobilium, він виголосив у 1754 році свою програму, закінчивши її словами, які для нашого виправдання і потіхи сестер дозволю собі навести:

«Легко зрозумієте, наймудріші слухачі, що оця гарна думка, яку хтось написав на різних посудинах: великих і малих, цілих і дірявих, до яких рівними струмочками спадає із багатющого джерела вода, – що ця думка «згідно місткості кожної» нас також стосується і завжди стосуватиметься. Саме відповідно до ємності свого розуму та серця, яких ми не можемо ані розширити, ані покращити, черпатиме тут кожна молода людина, а що зачерпне – зберігатиме. Щоб став на свої ноги нашою працею, здоров’ям і життям! Щоб всі були рівними й однаковими. А коли побачите, що одні взяли більше від інших – будьте переконані, що однаково докладаємо сил і турботи для виховання та навчання».

У цих світлих й історично цінних словах містяться відповіді на багато переживань турботливого вихователя.

Цілим серцем усі ми – присутні й не присутні – бажаємо, щоб дорогі сестри мали подібних клопотів якнайменше. Чим менше таких клопотів – тим більша заплата за шляхетну працю, тим краще для нас, вихованок, і тим краще для Церкви та країни. Щиро прагнемо, щоб наше життя свідчило, що ми зрозуміли і полюбили ідеали матері Даровської і тих сестер, які разом з нею вже відійшли з цього світу, і яким належиться шана, вдячність і вірна дитяча пам’ять[1].

Виступ Гелени Д’Абанкур
голови Язловецького об’єднання в Кракові, виголошений в актовому залі Ягеллонського університету
30 січня 1927 р.

Нещодавня епоха болісного поділу земель нашої країни, ніби для зміцнення народного духу дає щораз більше особистостей – особистостей, які допомагають нам зрозуміти мету і завдання народу, які є його сумлінням і гетьманським дороговказом.

Такою особистістю була мати Марцеліна Даровська – одна з найсильніших і найгарніших жіночих постатей останнього часу.

Виконуючи сердечний обов’язок, складаю від імені Язловецького товариського об’єднання шану пам’яті тій, яка протягом півстоліття умілою рукою вела жіночі громади від дитинства аж до розквіту людських сил на славу Бога і свідоцтво життєздатності народу. Провадила вона також і жіночі душі стрімкими стежинами духовного вдосконалення.

Прагненням матері Марцеліни для себе й інших було досконале виконання кожної справи.

Вважаючи домашнє, материнське виховання ідеалом, вона надала організованому нею колективному вихованню принципи, характер і настрій батьківського дому.

Немає нічого дивного у тому, що материнським серцем вона прислухалася до шепоту дітей, які не раз звіряли їй свої таємниці суму і радості, неохоти і провини. Кожна дитина знала, що серце матері прийме будь-який її біль. Тому коли хтось з них, втративши рідну матір, наближався до матері Марцеліни, то він знав, що на її запитання: «Чого хочеш, моя дитино?» – може з простотою і довірою сказати: «Щоб мене матінка поцілувала так, як колись цілувала мене мама». Дитина відчувала, що сльоза тієї другої матері заспокоїть її зболілу дитячу душу.

На допомогу її великому серцю приходила якась пророча мудрість, що пронизувала усі ситуації і людей; якась незрозуміла пам’ять, що утримувала в свідомості кожну окремо довірену їй людську особистість (чи то з чернечої громади, чи з дитячого товариства) й усі її чесноти, схильності, труднощі та навіть родинні стосунки. А домів згромадження звела шість і кожним із ним керувала. Тому незбагненним, однак правдивим було враження кожної дитини, що вона є об’єктом особливого зацікавлення матері Марцеліни. А для дорослої людини, яка згодом виростала з цієї дитини, мати залишалася вірною опорою в життєвій боротьбі та, здалеку пильнуючи, підтримувала і зміцнювала її своїм словом.

Навчання охоплювало сукупність знань і розвивало самостійність думок та міркувань. У час, коли лише розпочиналися дискусії щодо евристики, у закладах згромадження евристична і колоквіальна система будила життя думки, звертаючи її до спонтанного дослідження речей у переконанні, що чим більше вивчена кожна ділянка знань – тим більшу красу відповідності явищ та істини вона відкриває.

Національні засади виховання проявилися в особливому вивченні вітчизняної історії. Виховна ідея великої Громадянки давала підростаючому поколінню настанови на майбутнє – любов до рідної мови і турботу про благородство форми та бездоганність цієї найдорожчої національної спадщини.

Не зупиняючись на особливостях навчання, скажу: найкращим свідоцтвом дієвості цієї системи було те, що по закінченню навчання з’являлася людська особистість, наділена запалом і здатністю до подальших студій, а це було свідомим задумом матері Марцеліни.

Якщо навчанню надавалося стільки уваги, то про справу виховання турбувалися ще більше. Сильніше і виразніше, ніж у будь-якій іншій виховній системі, я відчула тут зусилля, які підводили вихованку до свідомого формування власної душі, до її різьблення, а часом і гравірування.

Мати Марцеліна пам’ятала, що свідома робота розуму повинна спиратися на правильне пізнання понять і речей. Одночасно вона прищеплювала вихованкам розуміння того, що з чіткого пізнання повинно народитися свідоме переконання, а переконання повинно пробудити відповідальність. Цю відповідальність за власні дії мати прищеплювала всьому своєму загону, починаючи від найменшої дитини, яка повинна була свої вчинки пізнати, пізнавши – особисто оцінити, а оцінивши – зректися їх, якщо вони виявляться негативними.

І тут ми торкаємось провідних принципів матері Марселіни – того, що зумовлювало кожну її дію.

Повоєнні часи, немов прибираючи різноманітний непотрібний баласт, відкинули й необхідність відповідальності. Її обмежили та урізали навіть там, де необхідно було найбільше підтримувати цей, так би мовити, запобіжний чинник.

Відмовилися від неї всі сфери. Про відповідальність щодо Бога не йдеться. На відповідальність щодо себе немає часу і не вистачає самооцінки. Відповідальність щодо суспільства цілком, здається, перестала бути мірилом діяльності через слабкість і брак громадянської відваги одних та зухвальство інших. Адже на цій відповідальності індивідуумів базується колективна відповідальність, яка, у свою чергу, є невід’ємним мотором, що здавна регулює дії суспільства.

На цій відповідальності тримається чесність. Чесність щодо Бога, себе і суспільства – чесність думки, слова і вчинку.

Тому не дивно, що минулого року Язловецьке товариське об’єднання, вірне цим традиціям і з почуттям колективної відповідальності поставило собі за мету «повернути чесності належну їй суспільну вартість через підвищення вимог щодо себе й інших, активну протидію проявам нечесності, підтримку всіх зусиль і проявів чесності, які наражаються на спокуси, придушення і знищення».

Ми добре бачимо, до чого призвів ріст егоїстичної мотивації вчинків – особисті амбіції, що виносять особу понад цілісність; пиха, яка шукає відзначень й оплесків; хтивість, що будь-якою ціною чигає на зиск. Ось основа і мірило сьогоднішніх суспільних діянь, нездатних злучити розрізнені народні маси в об’єднану однією ідеєю націю.

Якщо ця безкорисливість виростає на ґрунті чесності, вона мусить бути зміцнена любов’ю: любов’ю до Бога і людей, любов’ю добра і краси. Прикладом цієї сильної, великої, позбавленої сентиментальності любові є мати Марцеліна.

Створена нею атмосфера єднала і сьогодні єднає настоятельок і підлеглих, гуртувала різні характери та була завдатком єднання на майбутнє. В період поділу країни мати збирала й об’єднувала у взаємному порозумінні особистостей зі всіх її частин. У взаємному пізнанні зростала краса кожного найвіддаленішого закутка нашої землі.

З метою укріплення цілісності Вітчизни, всередині домів згромадження мати Марцеліна заохочувала до свідомого утримання суспільної і національної єдності, яка необхідна для побудови і збереження будь-якої цілісності.

Вона не сумнівалась і знала, що Батьківщина буде, проте, немов передчуваючи сьогоднішні розломи і чвари, щоразу закликала до згоди в усіх починаннях і діях. Сьогодні ж нам не важко визнати, що без єдності немає будівництва! Не важко нам засвідчити життєвість цих гасел, які національну єдність піднімають вище єдності партій і політичних угрупувань, суспільну користь – понад користь одиниць і груп, пам’ятаючи вислів Поета, що громада – то велика сила![2]

УРОКИ ФРАНЦУЗЬКОЇ, або SOEUR EDITH[3]
Анна М. Волянська-Коморницька, Язловець
1930-38

Від самого початку існування непорочницьких шкіл сестри навчали іноземних мов. Латина і французька були обов’язковими, тоді як англійська чи німецька викладалася факультативно (так само як і гра на фортепіано).

Яким дивом Louise d'Auteroche, яка походила з аристократичної французької родини, потрапила до Польщі, а потім постукала до язловецької фірти, щоб назавжди залишитися в монастирських стінах – для мене донині залишається цілковитою таємницею. У давні часи сестри не надто охоче розповідали про своє «світське» життя і, незважаючи на нашу надмірну цікавість, якщо вони не були у родинних зв’язках з котроюсь із вихованок, то ми практично нічого про них не знали.

Soeur Edith була феноменом із багатьох точок зору. Поставна, міцно збудована, з великим продовгуватим обличчям, на якому під кущуватими бровами палали темні очі, з рівним носом і виразними вустами. До цього часу бачу, як її гарні руки з довгими пальцями гортали наші зошити. Ходила вона, випроставшись, плавним кроком, а поруч із нею підтанцьовуючи, бігла сестра Гелена.

Ніколи в житті я не зустрічала кращої вчительки іноземної мови. А завдання soeur Edith було не з легких. Вона мусіла подолати бар’єри польської лексики, граматики, синтаксису й орфографії і не лише для того, щоб самій говорити без помилок, а й для того, щоб зрозуміти своїх учениць і змогти їм пояснити заплутані таємниці мови Мольєра. Сестра знала неймовірно багато польських термінів, навіть спеціалізованих, але не завжди відповідних польській флексії. Ви калічите мою мову – викрикувала з погрозою. Маєш розум птаха, а в голові ліс, ліс… – вигукнула вона з розпачем, коли одна з нас після кільканадцяти вправ не змогла правильно вжити пряме доповнення. Знаєте? Це є le pont des anes, міст віслюків! Хто має ослячий розум – той його не перейде. Була грозою і жахом кількох поколінь, але згодом ті найвпертіші «ослині голови» завдяки її непоступливості й таланту оволоділи бездоганною французькою.

Ось спогад старшої від мене товаришки з Язлівця Алі Довнарович-Коморницької: Soeur Edith була нашим тернистим шляхом, мучила нас жахливо, вбивала нам в голови граматику, часом дослівно. Одного разу, коли вже не могла стерпіти моєї тупості, вона схопила книжку і, притуливши її до мого носа, заволала: «Regarde, regarde[4]!». Окрім строгості та вимогливості, soeurEdith мала золоте серце, все робила задля нашого добра і таки домоглася свого, бо, незважаючи на пройдені роки та брак практики, мову я не забула.

Сестра працювала окремо з кожною ученицею, багаторазово її поправляючи – аж до результату. Добивалася досконалості у всьому. Як поїдете у Францію – всі мають вважати вас за француженок, а не за іноземок, які в дитинстві лизнули трохи французької і додають це жахливе слов’янське РРР! – вона неодноразово нам повторювала.

Часто, особливо на початкових етапах, навчання було «оранням цілини». Сестра отримувала цілком сирий матеріал, та, як вона сама мені говорила, це не найважче, якщо тільки дитина має добре вухо і хоча б посередні здібності до мов, бажання й уважність. У той час в багатьох шляхетських садибах – звідки рекрутувалася частина тогочасних вихованок – певні фрази і макаронізми були ознакою доброго тону і мали свідчити про культуру родини. У багатьох таких домівках знайшли притулок французькі гувернантки, які, осівши тут з незапам’ятних часів, залишилися без живого контакту з мовою їх молодості, що тим часом пройшла важкий шлях еволюції. Здебільшого це були позбавлені педагогічного хисту старі діви. З часом і вони, і їх хлібодавці почали вживати дивну французьку, розцвічену граматичними помилками та полонізмами.

Безперечно, soeur Edith була на сьомому небі, коли натрапляла на дівчаток із родин, де вільно і без акценту розмовляли французькою. До них належала Кася Возняковська (Лопуська) й авторка цих рядків. Коли мені виповнилося чотири роки, у нас оселилася запрошена з Парижу дуже мила дівчина, яка жодного слова не сказала польською мовою. Замешкавши в Язлівці, я стала гордістю і потіхою сестер. Часто на прохання сестри Едіти я опитувала товаришок.

А з менш здібними ученицями сестра творила чудеса. Вона ніколи не здавалася. Чим важче поводилося – тим ретельніше сестра навчала. Текли сльози, пливли скарги дівчаток до наставниці класу, до настоятельки. Все виявлялося даремним – сестра знала що робить і не відступала. За рекомендацією матері Марцеліни soeur Edith мала свій власний, особисто опрацьований підручник граматики з різними мнемотехнічними штучками, свою книжечку орфографії (правила і винятки), а також свій рукопис про французьку літературу, де була характеристика епохи та критична оцінка творів й авторів. Ми пізнавали влучні вислови відомих людей і думки сучасних нам вчених. Сестра мала своїх улюблених письменників. Любила великих трагіків (Расіна, Корнеля) і комедії Мольєра. У старших класах ми брали участь у справжньому концерті поетичного слова. Ця монахиня була чудовою акторкою! Вона напам’ять читала нам сцени з «Сіда», «Федри» чи «Вдаваного хворого». Так само привчала нас до лірики Ламартіна і Гюго. «Знедолених» ми читали на практичних заняттях. Пам’ятаю зауваження сестри про Паскаля. Життєписи славних авторів вона ілюструвала анекдотами. Ці лекції захоплювали нас усіх. Улюбленим драматургом сестри був Ростан – читала нам «Сірано де Бержерака» й «Орлятко», а також не забувала «Принцеси Мрії». Ці лекції, а особливо її акторський талант викликав у нас велике захоплення. Коли сестра перевтілювалась у ностальгічного трубадура з «Аквітанії», котрий, будучи смертельно хворим, пливе морями в пошуках коханої Мелізанди, серце стискалося від жалю. Далі її обличчя змінювалось: очі як шпаринки, затиснуті губи, тремтячі ніздрі й свистячий шепіт підступного купця Скворцефіко. Ще за мить перед нами вже легковажна і самолюбна Мелізанда бавилася серцем молодого посла. Часом сестра роздавала ролі й кожна з нас, маючи увесь текст, грала одну з постатей.

Багатьом дівчатам були не до вподоби вимоги сестри вчити напам’ять довгі поетичні або прозові фрагменти. Вони помилялися: сестра робила ставку на сприйнятливість юнацької пам’яті. Цей безпідставно забутий метод виявився надзвичайно корисним. Ми освоювалися з цілими фразами, ідіомами; починали мимовільно вживати неперекладні вирази. А як це тренувало ліниву пам’ять!

Сестра Едіта ніколи не співала. Ми декламували пісеньку про чотири вітри, яка пристосовувалася відповідно до кожної пори року. Чи ви чуєте вітер, який… співає (осінь), плаче (зима), танцює (літо), сміється (весна). Кожна строфа мала свій зміст, тому навесні розповідалося про те, як вітер відхиляє фіранки на вікні, щоб заглянути до колиски немовляти... Через багато років в одній антології я знайшла цей текст і що ж виявилося? Цей весняний вітер підглядав через муслінову фіранку не на рожеве немовля, а на пару закоханих! Я ніколи не здогадалася б про таку винахідливість сестри ad usum delphini[5]!

І нарешті спогад, без якого моя спроба відтворення постаті сестри Едіти виявилася б неповною. Будучи постійно зайнятою на уроках (щоденно в усіх класах), вона звільнялася від виконання обов’язків виховательки. Безперечно, сестра вміла створювати сердечні відносини з тими, хто її не боявся і для кого вона була не тільки вимогливою вчителькою. Але це було рідкістю. До цього часу пам’ятаю надзвичайний випадок. Була серед нас надзвичайно здібна (зокрема до музики) і вразлива сирота, гарна, але з важким характером та істеричним темпераментом. Могла на знак протесту впасти на підлогу і бити руками й ногами, волаючи з усієї сили: Забирайтеся, дайте мені святий спокій. Сестри, для яких навіть невинний ляпас був недопустимий, ставали з нею безсилими. Не допомагали ані підвищений тон, ані вмовляння, ані погрози. Горохове опудало, – бормотіла обурена сестра Єлизавета. Під час тих бунтівних моментів Ганнуся підкорялася тільки сестрі Едіті, котра нахилялася над заплаканою дівчинкою і тихенько її просила: Ганнусю, встань… Мала потроху заспокоювалася і з часом, підкорена добротою та любов’ю цієї, здавалося б, черствої монахині, цілковито змінилася.

Після виїзду непорочниць із Язлівця, сестра Едіта писала мені сповнені мудрості й тепла листи, потішаючи в моїх життєвих клопотах. Перед Різдвом я отримала образок із віфлеємською стаєнкою, де була дописана цитата з Ростана: У найчорнішу ніч добре вірити у світло прийдешнього дня.

Після війни я часто бачилася з сестрою у Шиманові, де вона з такою ж самовідданістю та енергією навчала мою доньку Ядвігу. Незадовго перед смертю сестри Едіти, коли я запитала про її родину у Франції (мала брата і численних його нащадків), зі зворушливим зніяковінням вона зізналася: У Язлівці під час війни я склала обітницю Ісусові, що, якщо ми виживемо, – я ніколи не стану розшукувати моїх близьких чи навіть налагоджувати з ними листування. Маю тільки це… і показала мені як реліквію світлину, де було зображене численне товариство на терасі великої садиби. Особливо я запам’ятала надзвичайно гарного хлопця з тенісною ракеткою в руці. Це Роджер, мій улюблений племінник… тепер, напевно, вже старший чоловік.

Завжди із вдячністю згадую цю розумну та діяльну сестру, яка на своїй другій батьківщині добре прислужилася славі непорочницьких шкіл[6].

КАЗИМИРІВСЬКА – ПЕРЕДІСТОРІЯ
Анна Шамовська-Соханєвічова, Варшава 1937-42 р.

Настоятелькою школи та інтернату протягом всього мого перебування у ньому і аж до руйнації будинку під час Повстання була сестра Ванда. Наскільки раніше її діяльність обмежувалась організаційними справами та вихованням, настільки під час війни постать сестри Ванди виросла і набрала нових вимірів. Виявилося, що ця сестра, колишня учасниця оборони Львова, має дух, який повністю проявляється в небезпечних або ж ризикованих ситуаціях. Вже в грудні 1939 року було організовано таємне навчання на рівні гімназії і ліцею. У 1940 році відбулися перші повноцінні випускні іспити. А перед війною це була всього лише загальноосвітня школа.

Щоб допомогти розкиданим по різних кінцях краю батькам і забезпечити опіку над дітьми, сестри відкрили дитсадок. В інтернаті було декілька єврейок, серед них Лілі та мала Яся. Мені пригадуються тільки ці дві дівчинки, бо вони мали дуже характерну зовнішність.

Однією з військових реалій були котли з супом, які на кошти ГОРу[7] щодня виносили до монастирської фірти. Суп одержував кожен бажаючий. Раз у тиждень котел із супом та скриньки з необхідними дрібничками подорожували до повітової лікарні, де знаходилися поранені солдати Вересневої кампанії. Та все ж становище монастиря було непростим. Більшість інтернатських дівчаток були дітьми виселенців із Познаньщини або втікачів зі східних рубежів. Батьки не могли повністю оплачувати їхнє перебування. Крім того, позбавлені будинків і майна, ці жертви знаходили під дахом сестер дім, опіку та передвоєнну атмосферу, яка дозволяла їм майже безболісно вростати в нову дійсність. А турбота про щоденний побут була справою сестер, насамперед настоятельки – сестри Ванди, котра завжди «чи ніч тиха, а чи шумлять хвилі», самою своєю присутністю формувала в нас певні риси, споряджаючи ними на все життя…

Наприкінці четвертого і протягом усього п’ятого класу вчителькою була сестра Іда, ще з білим шнуром. До сьогодні вона усіх пам’ятає і дещо дивується, що ми так виросли. Сестра Іда прищеплювала нам такі манери, які (якби ми їх дотримувалися) забезпечили б нам почесне місце при дворі англійської королеви. На жаль, її старання – це були перли перед свинями.

У шостому класі вчителькою була сестра Іренея, відхід якої на тривалі реколекції перед вічними обітами ми оплакували рясними слізьми. Та досить швидко нас потішила наступна вчителька – сестра Галина. Вона прийшла до нас у час, коли «дивний клімат, якесь бурління у повітрі» віщувало події, розвиток яких, звичайно, ніхто не міг передбачити, але було відомо, що готується щось, що підірве дотеперішню стабільність і поставить перед нами зовсім нові вимоги. Мені здається, сестра Галина інтуїтивно хотіла нас підготувати до тих нових вимог. Головним напрямком її виховних дій було патріотичне виховання. Багато розумних речей говорила нам сестра Галина. Ми це менш розумно інтерпретували, що подекуди мало дивакуваті наслідки. Плодами наших експериментів були подерті мундири, вбиті у різні місця скалки, навіть пролита кров (з носів – після тренувань сильної волі: стоянні на час із піднятими руками). Однак крім «помилок і викривлень» інтерпретації педагогічного процесу сестри Галини, залишилося нам і багато позитиву, який приніс плоди у недалекому майбутньому[8].

СПОГАДИ З ОКУПАЦІЇ
Єлизавета Яловіцька-Вольська, вихованка Казимирівської, Жбікова і Шиманова
1941-45

До дому сестер-непорочниць, що на вул. Казимирівській у Варшаві, я приїхала у вересні 1941 року, маючи неповних десять років. Для мене це був дуже важкий час. Трагічна втрата батька, виїзд з дому, до якого я вже більше ніколи надовго не поверталась, і війна. Сестри прийняли мене та двох моїх старших сестер – Міту (Марію) і Туню (Теклю) – з розкритими обіймами. Наша мати все втратила в 1939 році й не мала коштів на наше утримання, а крім цього овдовіла та залишилася ще з двома молодшими синами. До свого дому сестри прийняли нас безкоштовно.

Навчання у ІV класі початкової школи було цілком таємним. Сестра Ілона, одягнена по-світськи, ходила з нами до товаришок-екстерністок, які жили недалеко від Казимирівської вулиці. Серед нас було декілька єврейок, яких сестри переховували. Коли німці приходили з обшуком, сестри забирали дівчаток-єврейок до кляузури. На щастя, німці туди не заходили. Пам’ятаю, як одній з них, Ясі Каневській, яка мала типово семітські риси обличчя, перед виходом на комплети[9] сестри перев’язували цілу голову, залишаючи тільки одне око, щоб не було видно її походження. Пам’ятаю, як вона страшенно боялася, йдучи з нами на заняття. Перед уроками сестра знімала бинти, а опісля накладала їх знову. На курсах, наскільки я пам’ятаю, нас було по кілька в класі. Зошити носили під одягом. Колись я забула, що тримаю їх під рукою і вони впали на тротуар біля німця, який стояв на варті. Він лише посміхнувся. Я позбирала зошити і пішла далі.

В інтернаті домашні завдання ми робили в студії. Завжди були чергові, які у випадку обшуку або коли сестра повідомляла нас електричним дзвінком з фірти, збирали заборонені книжки і зошити з історії та географії і кидали до сховку.

У 1943 році Варшаву бомбардували, мабуть, радянські літаки. Від часу її облоги у 1939-му я дуже боялася бомбардувань та війни.

Сестри вчили, щоб у разі бомбардування ми швидко напотемки одягалися (вікна були затемнені й не можна було запалювати світла). Пізніше ми бігли до роздягальні по плащі та черевики і швидко сходили до пивниці-сховку.

Я не пам’ятаю, якого це було травня – нас розбудили сестри. Було чутно гул літаків. Ми мусіли якнайшвидше зійти до сховку. Я була напівпритомна і не могла підвестися з ліжка. Виявилося, що спросоння я вставала у бік стіни! Лише коли ліжко відсунули від стіни, я вибігла до роздягальні по плащ і черевики. У цей момент на другий бік вулиці, де німці мали свою військову частину, впала бомба. У пітьмі сестри не могли нас порахувати. З плачем я побігла до пивниці. Тут сестри молилися перед принесеними з каплиці Святими Дарами. Дівчатка сиділи перелякані та скоцюрблені, а поруч знаходилася важкохвора сестра Деодата. За дверима стояло відерко.

Ішли ми одним шляхом
Єва Яблонська–Дептула, Шиманів
1943-48

До Шиманова мене віддали під час війни, незадовго до трагічної смерті матері. Будучи дванадцятирічною дівчинкою, я збунтувалася, що мушу покинути родинний дім, в якому відбувалося стільки конспіративних справ. Я потрапила до другого гімназійного класу, минаючи перший. З усіх дівчат я була наймолодшою в інтернаті. Заклад функціонував під двома вивісками – господарської і торговельної шкіл, які у той час були дозволені німецькими окупантами (так само як початкова школа). Офіційні предмети викладалися раз на тиждень (необхідно було вести зошити для перевірок), а решту робочих днів – програма гімназії і ліцею.

Результатом воєнного часу стало те, що стосунки між вихованками і сестрами вийшли поза межі традиційного стереотипу «вчитель-учень». Це зовсім не означало, що сестри, особливо деякі, переставали бути авторитетами в моральних й інтелектуальних питаннях. Але разом з тим існував вид особливого паритету в справах, які до науки не відносилось, а стосувалися того, що відбувалося в країні. Той паритет, не обмежуючись старшими, стосувався і молодших дівчаток. Довколишні небезпеки, досвід й особисті страждання породжували передчасну зрілість у поглядах на деякі справи, та молоді роки все одно домагалися своїх прав. Площиною цього паритету було, кажучи найбільш загально, «все, що рідне». Цей особливий патріотизм не потребував слів.

Відчуття єдності в ключових справах складало одну з характерних рис тогочасного навчання і виховання. Воно особливо увразливлювало до таких понятійних категорій, як Бог, Честь, Вітчизна, Свобода, Незалежність, Народ, Батьківщина. Непорочниць завжди характеризували виключно патріотичні настанови. Згадані категорії понять наповнювалися почерпнутим на уроках релігії змістом. Про нашу поглиблену формацію свідчить такий факт: коли в 1956 році на деякий час було повернуто уроки релігії і забракло катехитів – я «сходу» склала іспит на право викладання релігії в середніх школах. Перебування в Шиманові на все життя прищепило нам вироблений разом із сестрами комплекс рис.

У ті роки кожен день ставав суперечкою поглядів. Постійну напругу емоцій та волі сестри намагалися спрямувати на виховання для майбутнього, при цьому не зневажаючи почуття учениць та їх юнацькі, а насправді дуже зрілі зобов’язання в окупаційній реальності. Сестри, жертвуючи нам визначену формацію, мали справу з вихованками, чимала кількість яких була задіяна в окупаційних структурах опору. Траплялося, що підтвердження істинності проголошених позицій наставало негайно й оплачувалося найвищою ціною. Тут існував дуже дивний парадокс: непорочниці нас навчали, а вихованки віддячували їм миттєвим втіленням у життя сформованих поглядів.

Захист батьківщини, спротив топтанню людської гідності (що було можливе лише у певній сфері), обов’язок захищати найслабших і найбільш підданих небезпеці (з нами навчались єврейки, про походження яких ми добре знали, але – незважаючи на небезпеку колективної відповідальності – потреба їх захисту була так очевидною, що взагалі не підлягала дискусіям) формувало певні позиції. Вимога колективної конспірації (цей феномен заслуговує особливої уваги) закладала у свою чергу атмосферу довіри і вироблення як індивідуальної, так і групової відповідальності. Довіра та відповідальність були важливими рисами окупаційного виховання. Власне ці дві риси мали вагоме значення у педагогічній системі засновниці непорочницької спільноти – матері Марцеліни Даровської.

Із деякими сестрами-виховательками і вчительками ми мали ближчий контакт, але виховували нас, забезпечували нам дім і відчуття безпеки всі сестри. Важливою була сама атмосфера, яку вони нам творили. Якщо траплявся якийсь дисонанс чи дрібні непорозуміння, то виникали вони з другорядних справ і стосувалися дисципліни, необхідної в колективному житті. Малі сутички були неуникненними, бо ми, критично і самостійно мислячі вихованки, не були ангелами, а сестри були лише людьми, ще й до того дуже стомленими та спрацьованими і несли тягар відповідальності за усіх нас.

Від нас вимагали доброї, ретельної праці – і не лише в господарських питаннях, а у значно більшій мірі в інтелектуальних зусиллях. У ті швидкоплинні часи, конфронтуючись із постійною зовнішньою загрозою, сестри змогли нас переконати, що здобуття освіти має сенс, а ми скористалися створеною нам можливістю спокійного навчання.

Не можна переоцінити ще одну рису, а саме автентичність. Мова йде про автентичність у людському вимірі, джерело якої треба шукати у глибокому релігійному житті. У ті часи кожна фраза, кожна річ, яка не випливала з переконань, викликала не лише дисонанс, а й незносний скрегіт. Сестри спершу вимагали від себе, щоб, відповідно до нашого розвитку та потреб, згодом вимагати від нас. Сьогодні, з перспективи часу, в конфронтації з постійним приниженням людини, як у гітлерівські часи, так і в наступні роки сталінського терору, коли до звірств доєдналася надзвичайна підступність, я назвала б це особливим піднесенням власної людяності.

Автентичність і пов’язана з нею вимога внутрішньої правди, а також вироблення звички працювати над собою я вважаю дуже важливими рисами тогочасної непорочницької формації. Особливо підкреслюю слово «формація», бо тогочасне виховання і навчання в Шиманові становило формацію, яка зобов’язувала на усе подальше життя. Три речі нам прищепили: прагнення бути правдивим перед самим собою, почуття обов’язку, почуття служби. Сестри дали нам панцир в сенсі відпірності на зло та зброю супроти власного падіння. Як саме ми її використали – за це колись будемо особисто відповідати. А жити нам було нелегко. Ми не могли прикриватися власною несвідомістю, незнанням чи невмінням розмежувати добро і зло. Настанова щодо виховання чесності перед самим собою в результаті давала те, що приспати власне сумління було дуже важко.

Мене навчили, що служіння вітчизні – це відповідальність за форму власного життя в тій країні, в тих конкретних умовах, які нам дані та які ми повинні прожити. Нам прищепили також те, що якщо ми не проігноруємо власні принципи у щоденному житті, незважаючи на його труднощі, то коли постанемо перед дійсно складним викликом – він не буде несподіваним, бо нам допоможе довготреноване почуття служби.

Важливою в цілісному виховному процесі, а особливо у релігійній формації, була відповідність вчинків сестер (при повній різнорідності їх постатей) та їхніх слів. Між світом монахинь і світом дівчат існував надзвичайно міцний об’єднуючий чинник, який я окреслила б як різновид колективного паломництва: різними шляхами до спільної мети. Разом ми були в дорозі не лише до чогось, а й до Когось. І так воно залишилося. Завдяки індивідуальному керівництву і через приклад власного життя сестри змогли привести нас до особистого контакту з Богом.

Вражаючим було тепло сердечної атмосфери в колективі, що налічував близько ста дівчат. Не раз бувало холодно, але сестри робили все можливе, щоб ми не голодували. Цьому сприяла безкорисливість і не лише матеріальна. А багато з нас не мали змоги заплатити жодної копійки. Ці проблеми зберігалися в найглибшій таємниці. Безкорисливість йшла значно глибше, тому що виражалась у безкорисливій любові. Ми мали таке просте і необхідне почуття безпеки та свідомість того, що сестри нас люблять і хочуть нашого добра. Тому після закінчення школи ми не раз поверталися до Шиманова, зокрема до тих сестер, із якими відчувався ближчий контакт, щоб їм довіряти свої клопоти, шукаючи підтримки і допомоги. Як це було важливо для цього покоління сиріт і напівсиріт – покоління, яке в роки зростання пережило стільки горя. Повертались як додому, розраховуючи не стільки на поблажливість, скільки на зрозуміння. На крутих поворотах життя багато давали слова: Молитимусь за тебе. Приїжджаючи в дорослому і навіть у зрілому віці, ми завжди могли розраховувати на сердечне привітання, обійми і характерні слова: Вітаю тебе, моя дитино, бо ми назавжди залишилися дітьми згромадження.

Безкорисливість сестер була для нас такою очевидною, ми так до неї звикли, що, можна сказати, і не помічали її. Не знаю, чи часто ми усвідомлювали собі, що власне щодо сестер і маємо зобов’язання та неоплачений борг вдячності. «Країна дитинства» з роками забарвлюється ідилічністю. У нашому дитинстві та молодості цього було мало, бо світ довкола палав. Тому тим ціннішим є домашнє тепло, яким ми були оточені, тим істотнішою є повноцінна інтелектуальна і моральна формація, якою вони нас обдарували. Бо, справді, подарунком, і то щедрим, треба назвати все те, що ми отримали. Думаю, це можна порівняти лише зі ставленням до власних батьків: зобов’язання і несплачений борг вдячності, якого ніколи не повернути, а лише частково можна віддати іншим, хоча б власним дітям.

Особисто я мушу ствердити, що Шиманів залишився для мене оплотом вічних цінностей, які, незважаючи на всі складнощі життя, не змінилися. Запорукою незмінності цінностей, прищеплених нам під час війни, була і є свідомість того, що ці «поєднані однією думкою» монахині – наперекір власним вадам – прямують, часом просто продираються до Бога і що Він є кінцевим пунктом призначення для цієї не позбавленої людських недоліків спільноти[11].

БУЛА ГЕНІЄМ ДИДАКТИКИ
Спогади про сестру Клару
Марія Доналович, Шиманів
1942-46

Це діялось у третьому гімназійному класі в Шиманові. Ми лежали з Дзідкою Шамовською в ізоляторі з якимось невинним грипом, звільнені від уроків, вставання о шостій ранку та інших подібних неприємностей. Дзідка, яка щойно дістала двійку з латини, зайнялася писанням довгого, пересипаного макаронізмами листа. У ньому вона запевняла сестру, яка навчала нас латини, що після повернення з ізолятора ощасливить її знанням правил граматики і синтаксису, гідних, щонайменше, Цицерона. Не пам’ятаю, чи по закінченню цього епістолярного опусу Дзідка взялася за граматику; швидше сумніваюсь, бо працьовитість тоді не була її головною чеснотою. Але лист вийшов дуже смішний, а ми вже знали, що, якщо щось і може пом’якшити сестру, то це добрий жарт. Лист починався словами: «Clarissima soror Clara!»[12].

Я була в Шиманові другий рік. Попереднього року сестра Клара не мала в нас жодних лекцій; латину вчила, наскільки пам’ятаю, сестра Ірма. Від старших дівчаток до нас доходили неспокійні чутки: «Як дістанетесь в руки сестрі Кларі, то лише тоді побачите всі зірки!» й обнадійливі: «Немає цікавіших лекцій». Одне і друге виявилося правдою.

Сестру Клару (Гелену Влощевську) пам’ятаю перш за все як вчительку, хоча протягом останнього випускного року вона була також вихователькою інтернату. З рідкісною для мене деталізацією пам’ятаю як сестра виглядала: всі пантофлі викривляла носиками догори і завжди мала закладені на ніс окуляри, одне скельце яких було вище від іншого. З-за шкелець поблискували невеликі сірі проникливі очі. Обличчя було зосереджене, навіть напружене, розгладжувалося лише тоді, коли сестру щось дуже смішило або захоплювало. Колись вона показувала нам фотографії надгробків на via Apia[13] і розповідала, як оглядала їх. Ця коротка, організована польським посольством подорож увечері при повному місяці мусіла надзвичайно вразити її поєднанням краси, історії та смерті, якщо і через стільки років обличчя сестри Клари світлішало при самій лише згадці про неї.

Вона була свого роду генієм дидактики. Мірилом її вміння зацікавити учнів своїм предметом може служити такий факт: у 1945 році мій клас, на той час перший ліцейський, потроху доукомплектовувався після повстання і перелому на фронті. Спочатку нас було дві, потім з’являлися нові учениці, які розпачливо наздоганяли програму. З сестрою Кларою ми читали «Енеїду». Неймовірно, але коли вона задавала сторінки перекладу, то багато з нас перекладали вдвічі чи втричі більше. Ми цим навіть не хвалились. А сестра Клара була задоволена. Вона любила, коли ми вчилися не з примусу, а з власної волі та для власного задоволення. У той час вона запропонувала мені невеличке змагання: ми повинні були у віршованій формі перекласти один фрагмент. У залишених сестрою паперах я знайшла трохи її віршів, однак саме той приклад пропав. Пам’ятаю маленький уривок всього вірша. Це був драматичний монолог Дідони, яка роздиралася між вірністю тіні померлого чоловіка і любов’ю до Енея.

Сестра не лише навчила нас латини й основ римської культури, а й зуміла прищепити справжню зацікавленість латинською поезією. Як її це вдалося? Вона була класичним філологом від Бога і любила навчати. Особливо цінувала ті моменти, яких очікує кожен справжній учитель: хвилини, коли байдужість учня зникає, а натомість приходить радість пізнання і розуміння.

Лекції з сестрою Кларою не завжди були приємними. Час від часу несподівано наставав «судний день», тобто опитування з граматики і заплутаного латинського синтаксису. На дошці з'являлися довгі речення, оброслі підрядними частинами та наїжачені пастками. Сестра задавала питання, після чого спостерігалося наступне: завмерлий клас сидів, вп’явшись поглядом у витягнену руку з висунутим вказівним пальцем, яка описувала невеликі кола і ніби шукала жертву. Затримавши в грудях подих, ми слухали повільні слова: «скаже мені…, скаже мені…, скаже мені…, наприклад…, наприклад…, наприклад…, наприклад…». Рука з висунутим пальцем раптово зупинялась і падало коротке: «Наприклад ти!»

Вона не зносила лінивства. Всі класи знали вибухи гніву сестри Клари. Учениці одного з них присягалися, що вона колись розвалила кулаком кафедру. Виглядало це не зовсім правдоподібно, бо сестра була невеликою, не відзначалася силою і мала маленькі руки. Можливо, кафедра вже була поламана. Я кілька разів була свідком такого вибуху і добре пам’ятаю, як за деякий час з’явилася підозра, ніби він трохи штучний. Не підлягало сумніву, що сестра може реагувати дуже раптово. Інколи було помітно, як вона неймовірними зусиллями волі намагається опанувати себе. Зрідка вона давала вихід гніву і наче навмисно його підживляла. Потім я запитала про це сестру Луциллу. На хвилину замислившись, вона відповіла, що, можливо, для кращого ефекту сестра Клара іноді підсилювала вибухи обурення акторськими засобами.

Була великою артисткою. Незважаючи на війну, а потім важкі повоєнні роки, театральне життя в Шиманові процвітало. «Великий театр» – дійство, в якому брав участь весь інтернат і яке перевертало догори ногами нормальний ритм його життя – відбувся під час мого п’ятирічного перебування в монастирі лише два рази, але менших вистав – польських, французьких – було безліч. Сестра Клара часто їх режисерувала. Даючи акторкам вказівки, вона здатна була так змінитися, що за першим разом я не повірила власним очам. Саме відбувалися репетиції «Августина» – п’єси, написаної сестрою Гертрудою, яку грали покоління непорочницьких вихованок. У першій сцені з’являлися знайомі святої Моніки, які прагнули, щоб молодий і гарний Августин взяв участь у влаштовуваних консулом ігрищах. І раптом сестра Клара, показуючи як потрібно їх зіграти, змінилася в зальотну даму не першої молодості та з ненайкращим смаком, яка дуже хотіла приховати справжню причину свого візиту до побожної і суворої Моніки. Змінилась її хода, обличчя, погляд, хоча сестра навіть не зняла своїх дротяних окулярів.

Як я вже говорила, в останній рік мого перебування в Шиманові вона стала наставницею інтернату. Не пригадую, щоб я мала з нею тісніші контакти. Сестра ставилася до нас доброзичливо і давала, як на ті часи, багато свободи. Це майже все, що можу про неї сказати з власних спогадів. Небагато. Коли журналісти «Голосу» звернулися до мене з приводу статті про сестру Клару, я зорієнтувалася, що запам’ятала її яскравою постаттю, висококласною вчителькою, природженою акторкою і що залишилися мені в пам’яті кілька її потішних розповідей. Одна з них про те, як ще будучи ученицею у Новому Сончі вона запросила увесь інтернат і всіх сестер на приготовану нею і з повним реалізмом зіграну виставу «Заглоба у свинарнику». Що витончені сестри із відразою дивилися на те, як Галя Влощевська, старанно зв’язана товаришками в палку, гойдається на спині, сопучи і стогнучи, і нарешті визволяється методом, опрацьованим паном Заглобою. Я могла б розповісти ще декілька таких анекдотів. Але власне ким була clarissima soror Clara? Сестра Клара від Язловецької Матері Божої?..

Вічні обіти вона склала в Шиманові у свято Непорочного Зачаття 1942 року. Я пам’ятаю ті обіти. Після того кількість обов’язків, як покладених на сестру Клару, так і тих, що вона взяла на себе сама, значно виросла. Вона викладала в усіх класах латину, їздила у Варшаву на таємні університетські курси, склала іспити у професорів Мантеуффля і Гандельсма, завдяки яким отримала право викладати середньовічну і новітню історію в середніх школах (на жаль, ніколи не викладала історії в моєму класі – її уроки були фантастичні). Була класною вихователькою. Додаймо до цього обов’язки монахині й час, присвячений молитві та медитаціям. Це наповнене по вінця життя було позначене частими і важкими мігренями, а також дивними болями, які ми приймали за ревматизм, коли сестра з великими зусиллями підіймалася з колін. Лише тепер я довідалася від матері Анунціати, що це був прояв гострого воєнного авітамінозу. Інтернат ніколи не голодував, однак сестрам не завжди вистачало.

Шукаю в документах інформацію про те, якою вона була вихователькою. Оживає і моя власна пам’ять. Можливо, більше ніж іншим сестрам, їй була необхідна якась віддача; більше страждань їй завдавали пози, які часто приймали дівчата. Протягом року сестра Клара була класною вихователькою моєї старшої сестри. І їй це не дуже вдавалося. Звичайно, клас цінував її як учительку, але приховуваний під маскою певної сухості її внутрішній жар зіткнувся з характерним для цього класу явищем – справжньою чи удаваною іронією. Сестра не вміла спонтанно проявляти своєї сердечності на противагу, наприклад, до сестри Терези, яка не стримуючись роздавала свою доброту і без зусиль підкорила собі серця того ж самого класу. Однак з іншою групою стосунки сестри Клари склалися чудово. Це був клас Дусі Лесіш, Ванди Суліковської, Ганки Йордан. Був то непростий клас. Ніхто зі здоровим глуздом не став би стверджувати, що легко виховати Дусю, Ганку Мицельську чи Ніту Новосельську. Але це був клас, у якому не вважалося поганим смаком проявляти запал, в якому не соромилися добре вчитися. З ними було легше подолати стриманість і нав’язати ближчий контакт. Цей клас зауважив старанно приховувану ніжність сестри Клари, зумів поділитися з нею своїми переживаннями. У залишених сестрою паперах я знайшла кілька зворушливих доказів цього. Одним із них є листівка Дусі Лесіш, написана під час зимових канікул у Варшаві та збережена сестрою, напевно, тому, що дуже її розсмішила, а потім як пам’ятка про загиблу під час повстання вихованку. Дуся читала третю частину «Дзядів» уночі й, очевидно, не перший раз, але перший раз справді не зі шкільного примусу і пережила це читання майже як одкровення. Незвичайними рисами Дусі було те, що все, хотіла вона того чи ні, ставало довкола неї комічним. Як король Мідас своїм дотиком усе перетворював на золото, так Дуся навіть захоплення обертала в гротеск. Тому листівка містить думку, яка повинна була розвеселити адресатку до сліз: «Піду спати невмитою, та що то є в порівнянні з Великою Імпровізацією!» Вона мусіла поділитись із сестрою Кларою своїм переживаннями і то тієї ж миті, не чекаючи ранку. Сердечність і безпосередність стосунків між цим класом та сестрою Кларою відобразилася також у дотепній короткій комедії, яку дівчата підготували до її повернення після тривалих реколекцій. Любили її, розуміли, захоплювались і знали, що ця вбрана в добрий жарт вдячність справді потішить сестру. Були, зрештою, переконані, що і вона їх дуже любить[14].

ЩО ДАЛА МЕНІ ШКОЛА?
Згадує перша вихованка Валбжиха
Ірена Граєвська,
1946-50

Багато фактів шкільного життя з плином часу стираються із пам’яті. На зміну приходять синтетичні відповіді на питання але не що в школі відбувалось? а швидше що мені школа дала? Багато речей лише на відстані можна належно зрозуміти й оцінити.

Для нас – покоління із гірким воєнним дитинством – це була не лише школа, а й особливий переломний момент, початок нового життя. Тим дівчатам, які у вересні 1946 року з’їжджалися до Собєнціна – до своєї нової школи і дому – йшлося, насправді, не лише про школу, а про батьківщину, про життєву позицію, про знаходження себе і свого місця у важкій повоєнній дійсності. Більшість із нас покинула свій край або принаймні дім і зараз хотіла знайти їх тут у своїй новій школі. Наші перші шкільні роки були процесом вростання в нову батьківщину. Ми стали власницями задимленої котловини, оточеної горами, нічних вогнів коксового заводу, букових і модринових лісів на узбіччі. Ми не читали лекцій щодо польськості Поверненої Землі[15], не ламали списів у суперечках стосовно цього. Ми насправді ставали дітьми цієї землі завдяки нашій школі. Ми відчули це пізніше, коли по її закінченні не раз тужили за силуетом Хелмця та високо підвішеними вагончиками з вугіллям, що сунулися канатами.

Це було чудово: на шкільній лаві зустрілися дівчата з-за Бугу, з Віленьщизни, Литви і Волині, дівчата з Франції і ті, хто пройшов через Сибір й Африку. Ми ніколи не почувалися чужими. Нас об’єднали школа і спільний дім. День за днем минало життя. Через деякий час з’ясувалося, що околиця і місто стали нам ближчими, більше нашими. Ми раділи, коли нас запрошували з виступами до світлиці копальні «Вікторія», яка була офіційним опікуном нашої школи, і в якій працювали батьки багатьох моїх товаришок. Ми дуже цінували цей зв’язок. Пам’ятаю свою радість, коли на закінчення 1947/48 шкільного року я отримала у нагороду книжку саме від цієї копальні.

Через кілька років ми одержали атестати зрілості. Чи справді це були свідоцтва внутрішньої зрілості, зрілості суджень і переконань? Я переконана, що так. Життя згодом це підтвердило. Незважаючи на слабкості й на подальші пошуки, ми точно знали як повинні жити. І це багато значило. Власне тому ми часто повертаємося до потрісканого від гірничих розробок будинку, наповненого спогадами, в якому все є так само дорогим, як вид білого габіту. І тому серцем ми так часто вертаємось до школи, яка стала нашим другим домом.

МОЇ СПОГАДИ З ЧАСІВ МАТУРИ
Олександра Реутт-Янзор, Новий Сонч,
1948

Попільної середи 1948 року ми з моєю сестрою були на Службі Божій і після повернення почали вчитися. Час швидко збігав, а тут ще залишалася купа роботи. Незабаром матура, а я мусіла закінчити «Селян» і перечитати кілька інших обов’язкових текстів, ну і поточні завдання виконувати. Добре, що пані, в якої ми живемо, не відволікала нас від роботи.

11⁰⁰. Чуємо дзвінок, хтось входить до кухні, хтось називає наші імена. Хто це може бути? Стук в двері нашої кімнати, нас кличуть. Приглядаємось, хто до нас прийшов? Чоловік в шкірянці та високих черевиках витягає посвідчення і питає, хто з нас Олександра, а хто Ромуальда Реутт.

– Пані Олександра, одягайтеся. Підете зі мною до комендатури.

– Але про що йдеться? Чому? Це, мабуть, помилка?

– Ви підозрюється у привласнені речей з розподілу останньої громадської комісії, в якій ви брали участь.

– Але це напевно якась помилка, я ніколи не брала участі в жодній громадській комісії, у мене немає часу, готуюсь до випускних іспитів.

– Підете зі мною і там поясните, я ж маю розпорядження вас доставити.

Йдучи думаю: що то може бути? Комісія, привласнення – про що тут йдеться? Дорогою з вул. Длугоша до УБ[16] – не сказано жодного слова. Дійшовши до котрогось із будинків, піднімаємось широкими сходами. Двері відчиняються.

– Але ж ви знаєте, хвилину тому ви самі назвали моє ім’я та прізвище.

– Я знаю, я все про вас знаю. Знаю, що ви навчаєтеся у ліцеї сестер-непорочниць, що ви є гордістю школи, але це все ви самі повинні сказати. І питання тут задаю я. А ви повинні на них відповідати. Зрозуміли??? А ще ви підпишете, що нікому про це не говоритимете і щочетверга самі будете до нас навідуватись! А тепер, як вас звати?

– До якої організації у сестер ви належите? Не йдеться тут про Польський Червоний Хрест, як називається та організація суспільно-політичного характеру, до якої ви належите?

– Як то? Добре пригадайте собі з’їзд, який відбувався першого і другого листопада! Ви мені все розкажете про нього. Я знаю, що там були реферати суспільно-політичного характеру. Скільки осіб брало участь в цьому з’їзді, що це були за люди, їх імена, про що були доповіді? Скільки доповідей? Що це за організація? Якою є мета цієї організації?

– Я не належу до жодної організації. Сестри не підтримують жодної суспільно-політичної організації. Це не був з’їзд. Це було 50-ліття Білого Монастиря. Приїхали старші пані, вихованки сестер, які в монастирі закінчили школу. Тих жінок я не знаю, бачила їх перший раз, було їх кільканадцять і я не знаю, як вони називалися. Не пам’ятаю також реферату, але говорила старша пані, що мати не повинна бути таким собі десертом для дитини. Що дитина до третього року життя повинна бути з мамою, вона потребує матері, бо фізично ще не готова відірватися від маминої спідниці. Найкраще дитина почувається з матір’ю і найкраще при ній розвивається, ніхто не може замінити дитині матір!

– Ну, прошу, ви самі бачите, що це підбурювання проти держави, яка, розбудовуючи ясла, прагне дати матерям можливість праці. Закінчилась ера інтелігенції та прислуги. Немає прислуги, треба йти до роботи, а в яслах працюватимуть спеціальні виховательки. Жінки мають рівні права з чоловіками, зможуть працювати в усіх сферах. В соціалізмі жінки будуть працювати, а ясла будуть виховувати, ясла і садочки, а потім школи. Після соціалізму настане комунізм – найвища форма устрою. Всі матимуть помешкання і працю, кожен отримає право вибирати навчальний заклад, всі матимуть все необхідне для життя. Зараз треба по-новому дивитися на світ і по-новому творити загальні матеріальні блага…

– А коли я зможу почути про справу, через яку мене сюди викликали?

– Це, власне, і є ті справи, про які ми розмовляємо. Ви повинні багато дізнатися про соціалізм і комунізм, усе це знадобиться при атестації, а потім у житті…

– Так, але ми вчимося про соціалізм і комунізм в школі, а хотіла б знати про справу привласнення, в якій мене підозрюють.

– Це пізніше, а зараз ви повинні розповісти все про організацію, до якої належите.

А, отже, ще раз спочатку – аж до 23:00, рівно 12 годин: від 11:00 до 23:00!

– Я вже вкотре говорю одне й те саме, вже пізно, моя сестра переживає за мене, а господиня не зможе її заспокоїти, доки я не повернусь додому.

Додому біжу ледве переводячи дух. Рома чекає на мене у вікні. Ми кидаємось одна одній в обійми.

– Слухай, скажи, про що йдеться? У чому тебе звинувачують, чи ти знаєш, які речі й коли зникли?…

– Так, я зорієнтувалася, що не йдеться про жодні речі, це щось зовсім інше, але не можу тобі нічого розповісти, бо це заборонено. Не бійся, все буде добре.

Сестра мені розповідає, що йшла за мною весь час, щоб побачити, куди мене той убек забирає. Коли я не повернулася через три години, а повинна була відразу повернутися, то вона пішла туди і запитала, де я є і коли повернусь. У відповідь почула, що тут немає особи з таким іменем. З плачем повернулася додому.

Наступною середи я попросила сестру-настоятельку Цецилію до розмовниці, вибачилася, що повинна на хвилину зачинити двері на замок. Я мала з собою папір та олівець і коротко написала, що кожного четверга повинна зголошуватися до УБ, що там мене питають про з’їзд з нагоди 50-ліття і політично-громадську організацію сестер. Я просила про молитву. Поцілувала руку сестрі-настоятельці, а вона, як зазвичай, зробила хрестик на моєму чолі й сказала:

– Молитимусь за тебе і за нас. Будь, Оленько, відважною.

Ми розпрощалися. По четвергах моє місце в класі було порожнім, а я молилася про відвагу до Язловецької Матері Божої.

Коли наступного четверга я, зажурена, насилу піднімалася тими широкими сходами, згори радісно збігла учениця торговельної гімназії, яку я бачила на з’їзді. Тоді я замислювалася, що вона робить на з’їзді, а тепер – в якості кого перебуває в цьому будинку. Вона вдала, що мене не бачить. Того четверга я не могла видобути з себе жодного слова.

А я думала: що за дурниці, марнування мого дорогоцінного часу. Убек:

– Ну що? Подумаємо? Що ви собі думаєте? Чому не хочете відповідати на запитання про організацію в сестер? Я маю час, почекаю, доки ви не зрозумієте, що не вдасться нічого приховати і не пригадаєте все про з’їзд. Чим швидше ви зізнаєтеся, тим швидше будете мати спокій…

– Я найперше хочу знати, в чому мене обвинувачують, де і коли я щось собі привласнила?…

– То я зовсім не говоритиму, бо не маю що казати…

– Тоді я поставлю вам таке питання: Чи мали ви колись запхані під нігті шпильки? Або затиснуті в дверях пальці?

– Ну, якщо не хочете відповідати, тут є листок й олівець, напишіть характеристику сестер, які вас навчають.

Я взяла прибори і написала: Сестру-настоятельку називають настоятелькою з чоловічою головою. Сестра Єлизавета є чудовою полоністкою, сестра Рената навчає німецької мови, сестра Леонія – латини, сестра Ерика – дуже вимоглива на уроках про Польщу і сучасний світ, вимагає щоденного читання газет і огляду преси. Сестра Емілія, яка нас навчає релігії, є дуже побожною, просто святою. Сестра Целіна навчає пропедевтики.

Після кількох четвергових відвідувань УБ, коли запитання не змінювались, я вирішила написати лист, що більше вже не буду приходити. Іспит наближався семимильними кроками, все, що я знала – те сказала, отож, не бачу сенсу повторювати одне і те ж. Я мусіла добре підготуватися до навчання. Прошу мене зрозуміти. Мені здавалося, що я була відважною. Я гаряче молилася до Матері Божої і Святого Духа. Наступного четверга нас відвідала мама. Я і справді забула, що то за день, прощаюсь, біжу до школи. Коло цвинтаря, як привид в офіцерському мундирі, раптово з’являється убек:

– Як то? Ви забули, що сьогодні четвер? І не прийшли на зустріч? Прошу йти три кроки позаду мене!

Повертається, крокує попід цвинтарним муром, а я тягнуся слідом. Прощайте сестри, прощавай, школо, прощайте дівчата! Мені захотілося голосно плакати й кричати, але швидко подумала, що, зрештою, я не сама – в серці, як малій дарохранительці, є Хтось, до кого завжди можу звернутися по допомогу. Господи Ісусе, не покидай мене. Йду мовчки. Нас минає здивована товаришка з молодшого класу. Шепочу, щоб вона розповіла сестрі-настоятельці, за ким я мусіла йти. Та відповіла:

Минули вже мури цвинтаря, за хвилину почнеться вулиця Длугоша, щоки у мене палають від сорому і приниження. Та що це? Убек повертає не до Ринку, а у бік кінотеатру. Спочатку по кам’яних сходах вгору, а всередині – вниз. Не пам’ятаю, коли я була в кіно, а в цьому лабіринті сутеринів і поготів. Що ж то буде? Тут, без свідків, навіть коли б я кричала – ніхто не почує. Два вікна, підвіконник на висоті мого ліктя.

– Змінимо сценарій: там ви вже знудились, але програма залишається та сама. І маємо ще щось цікаве. Ви мені розкаже про організацію в сестер, а я запитаю, – тут він піднімає голос, – що ви собі думає? Чи може ви гадаєте, що мені сподобались?…

– Такої високої думки про себе не маю. Та, зрештою, мені 19 років – можу навіть комусь сподобатись, але ж не про це йдеться…

– А, власне, знаєте, про що йдеться? Я запропоную вам співпрацю. Ви розумні, постараєтеся почути і звернути увагу на те, на що до цього часу уваги не звертали. Наприклад, чи хтось в школі каже: «Гомулка – булка»? Або ще інакше. Ви занотуєте і перекажете це мені. Якщо ви потребуватимете грошей – на книжки, на зошити – то отримаєте їх, багато грошей. Потрібно тільки записати ім’я, прізвище і те, що каже товаришка.

– О, ви зробили поганий вибір. В нас не кажуть Гомулка – булка, вперше це чую. А якби навіть почула або навіть щось гірше – не доноситиму, ніколи з вами не співпрацюватиму, не продам ані класу, ані школи – за Іудині срібняки не стану зрадницею. Не потрібні мені від вас гроші, очевидно, ви помилилися, якщо хотіли мене завербувати, щоб я доносила. Ніколи! Ви можете мене застрелити, вбити без свідків – тут ніхто не почує, навіть якби я голосно кричала!..

Я починаю швидко відступати до дверей – убек за мною. От вже світло, вуличний рух. Я зітхнула з полегшенням.

Там вже сидить інший убек, криво посміхаючись:

Ну, думаю, зараз до одиночки!.. Це було щось нове. І дає ключі колезі. Йдемо напівтемрявою ліворуч. Двері відчиняються, входжу до якоїсь шафи, ледве можу випростатися. Двері зачиняються…

Я навіть не могла молитися. Боялась. Я збунтувалася проти такого насильства, проти мого дівочого безсилля. Боялася зімліти, що зі мною не раз траплялося вдома. Господи Ісусе, допоможи мені. Коли мине година, кричатиму і битиму двері, бо не витримаю тут більше. Не хочу зімліти і задушитися! Кричу, б’ю і копаю ті стіни. Врешті це почув один з убеків і прийшов.

– Як ви поводитесь? Що все це означає? Крики і копанці – хіба вам хтось робить щось погане?

Випускає мене, веде до канцелярії і запитує:

– Хто писав цей лист? Він має адвокатський стиль. Де і з ким ви розмовляли?..

– Цей лист я написала сама. У чому адвокатський стиль – бо primo?..

– Ви дійсно хочете мене перевірити чи жартуєте?…

– Вибачте, але я ходжу до гуманітарної гімназії, шість років навчаюсь латини, тому в листі можу собі дозволити рахувати цією мовою, замість по-перше, по-друге і т.д.

– Ви вважаєте, що то був нормальний лист? Хто вам дозволив писати в такому тоні?

– Я не хотіла нікого ображати, просила про зрозуміння, що мушу готуватися до іспиту і що мені потрібен спокій. Бо моїм найважливішим завданням є іспит на атестат зрілості, а його час невблаганно наближається.

Знов і знов убек розпитує про організацію у школі, про братів і сестер, про родину… А я ще раз повторюю:

– Чи нарешті довідаюсь про основну річ, в якій мене обвинувачуєте?..

– Якби я не висунув цього обвинувачення у привласненні, ви не захотіли б до нас прийти!

Ще один лист до УБ про те, що я складаю іспит і виїжджаю з Нового Сончу.

Випускні іспити я склала добре, на навчання не потрапила, жодної роботи, про яку клопоталася, не отримала, лише священик в Богушові прийняв мене катехиткою після відповідних підготовчих курсів. Я працювала два роки – навчала в кількох школах. Підготувала до першого Святого Причастя майже 300 дітей і це було моїм героїчним закінченням цього періоду життя.

Лише в 1953 році я вступила до Медичної Академії у Вроцлаві, яку закінчила у 1958-му. 12 і 13 квітня цього року я отримала велику радість від зустрічі з приводу 50-річчя закінчення навчання у сестер-непорочниць в Новому Сончі.

Ми почувались у монастирі, як і раніше з нашими вчительками: у тій самій доброзичливій атмосфері любові, відкритості й доброти, про яку дбала блаженна мати Марцеліна Даровська.

ВЕЛИКІ ШИМАНОВСЬКІ ТЕАТРИ
або
ПОДАРУЙМО СОБІ КРИХТУ БОЖЕВІЛЛЯ
Анна Сухоцька-Банковська, Шиманів
1953-57

Божевілля тривало майже місяць і починалося відразу після Різдва. Спочатку були емоції, пов’язані з вибором відповідної вистави, потім – із розподілом ролей. Рішення зависало «нагорі» і його, як завжди, випереджали різні версії та плітки. Врешті бомба вибухала й оголошувалися списки «акторок». Те, що якогось прізвища в ньому не було, зовсім не означало вилучення з Великої Містерії Мистецтва. Створювалися групи, які займалися приготуванням костюмів, декорацій та іншими допоміжними роботами. Кожна «акторка» заздалегідь знала, хто її одягатиме. Уся ця інформація вивішувалася на дошці оголошень. Були задіяні практично всі дівчата. Від нас не вимагали жодних спеціальних талантів, хоча вони і заохочувалися. Врешті хтось повинен був просто водити пензлем, замальовуючи тло декорацій, ставити лавки в залі, подавати шпильки на примірках. У театрі брали участь переважно два «середні» класи. Восьмий щойно приглядався (хоча траплялися винятки), випускниці ж мали важливіші справи. Іноді за покарання дівчат виключали з театру. Ті, кого це спіткало, почувалися вигнаними з раю, хоча, звичайно, робили вигляд, ніби їх це зовсім не обходить.

Після оголошення цьогорічної п’єси починалось її обговорення, аналіз режисерської концепції, індивідуальна робота над окремими ролями. Потім перші репетиції, заучування напам’ять ролей і копітка праця над черговими сценами. Шкільні заняття відходили на щоразу дальший план, все відкладалося на «після театру», зростало загальне піднесення. Різні приміщення поступово перетворювалися на гардероби і костюмерні. З горища з’їжджали велетенські скрині, повні старих і немодних строїв та ще довоєнних пантофлів. Це все допасовувалося до сценічних постатей на примірках, що відбувалися навіть під час уроків. Спортивний зал перетворювався на майстерню із виготовлення декорацій, на підлозі якої розкладалися картонки, фарби та різне дивне приладдя. Керувала цим усім сестра Тадея, компетентна і категорична, справді артистична душа. У приміщеннях, які ще не були зайняті гардеробами, відбувалися гарячкові проби окремих сцен. Через два тижні нарешті починалися репетиції всієї трупи.

Коли я була в ІХ класі, сестри вирішили ставити «Дзяди» – фрагменти з ІІ та ІІІ частин. Намір був амбітним, бо ІІ частина повинна була співатися на музику «Відьом» Монюшка. У той час в інтернаті було кілька справді добрих голосів і ще жила незабутня сестра Бенвенута, випускниця консерваторії, котра взяла на себе музичне керівництво й особисто готувала солісток: Боженку Шарляк на роль Гусляра, Вєсю Варшаду на роль Зосі та Крисю Бживч, яка співала з нею в дуеті. В хорі, яким керувала сестра Анунціата, наша тогочасна керівничка (і підтримувала його гарним і сильним низьким голосом, який наше покоління добре пам’ятає не лише з цього приводу), співала майже вся школа. Окремо вчили менует до сцени балу в сенатора. Загальне режисерське керівництво здійснювала сестра Софія, маючи, зрештою, до того відповідну підготовку. Пам’ятаю як сильно ми все це переживали та яким великим був наш багаж знань про театральні справи – хоча б про спеціальні сценічні ефекти. З’ясувалося, що достатньо по звичайній бляшаній посудині для прання пустити спортивну кулю – і це звучатиме як удари грому (того, що вбив Доктора), а ритмічне постукування долонями по покритому шкірою гімнастичному козлу нагадує тупіт коней. Під кінець репетицій ціла школа говорила текстом «Дзядів». Коли якась учениця бігла по сходах, то відразу хтось гукав словами Лакея: Бачу, дивись, як скаче по сходах. Чулися також погрози на кшталт: А хто просьби не послуха, в ім’я Отця, Сина, Духа…

Сенатора грала Марися Прушинська, якій дісталася ця роль з огляду на її чудове знання французької мови (хоча дещо було перекладено). Дівчина мала великий успіх. Байковим була Уля Гавлік, Пеліканом – Міка Дмоховська, Докором – Єлизавета Поплавська, нареченою Байкова – чудова Йола Донай, знаменитою пані Ролісон – Бася Дашкевич, ксьондзом Петром – Марта Кубальська. В тюремній сцені Мадзя Зан грала Зана, а Мариля Соболевська – Соболевського. Мені призначили роль Юстина Поля, а моєю партнеркою була Тереза Модельська в ролі Бестужева. Пам’ятаю, як мене огорнуло почуття щастя, коли я довідалася, що гратиму, і легенький укол від звістки, що це буде чоловіча роль і що я не виступатиму в довгій сукні й бальних туфлях. Свою коротеньку роль я моментально вивчила напам’ять, але значення її відчула лише під час генеральної репетиції, будучи одягненою в чоловічий костюм. Тоді ж вперше мені накрутили волосся, з яким і так було багато клопоту.

Окрім «Дзядів» я пам’ятаю інсценізацію «Весілля», в якому я грала Вернигору. Ця роль, незважаючи на те, що також була чоловічою, дала мені ще більше задоволення, бо у повному гримі (перука, борода, важкий плащ) я перевтілювалася до невпізнання. У цих двох виставах був повністю задіяний мій клас (випуск 1957 року). А була також «Іфігенія в Авліді» Евріпіда, в якій ми не брали участі й «Очікуваний гість» Софії Коссак-Щуцької, подивитись яку (у випускному класі) мені перешкодила хвороба.

Вистав зазвичай давалося чотири: для сестер і школи, для батьків, для мешканців Шиманова і, нарешті, для отців-францисканців з Непокалянова. Перед кожною виставою сестра Матея виголошувала вступне слово.

Звичайно, траплялися провали, але я такого не пам’ятаю! В пам’яті залишилися фантастичні враження. Донині, буваючи в театрі на «Весіллі» – а я бачила всі, принаймні варшавські інсценізації – маю перед очима чудову Ганку Захарську в ролі Чепця, мою партнерку Алю Смотер – Господаря, делікатну Аню Коцецьку – Нареченої, Ельку Поплавську – Нареченого, Ягу Врублевську – Станьчика і багато інших. Зате «Дзяди» 1956 року у Польському театрі (а це була знаменита інсценізація з Ясюкевичем у ролі Конрада) малоприємно вразили відсутністю співів. Мелодії Монюшка звучать в мені до сьогодні!

Значення цього замаху «з мотикою на сонце» – бо як інакше можна назвати серйозний репертуар в аматорському шкільному театрі – неможливо переоцінити. Поза практичними знаннями про театр із його функціонуванням, поза засвоєнням багатьох деталей і термінів з ним пов’язаних ми діставали ґрунтовні знання з виконання творів, яких нам не могли дати навіть знамениті мовні лекції сестри Матеї. Ми вивчали дикцію і сценічний рух. Багато років я пам’ятала довгі фрагменти «Дзядів» та «Весілля» і навіть деякі репліки досконало вивченого грецького хору з «Іфігенії». Вчилися ми й колективної праці, яка за короткий час давала видимі усім плоди. Це було немов запущена в рух машина, в якій кожна деталь займала своє місце. Бувало, що й «сірі мишки» – слабші учениці – мали можливість блиснути не оціненими раніш талантами, почутися важливими. У моїй пам’яті назавжди залишиться тиха й скромна Ганя Ровінська, яка чудово зіграла роль Іфігенії та була солісткою у другій частині «Дзядів». В наших очах це виглядало справжнім шедевром.

Коли опускалася завіса після останньої вистави, зірки сцени швидко спадали на землю, повертаючись до своїх призупинених на час репетицій обов’язків і чергувань.

Очевидно, існують вагомі причини, що змусили сестер відмовилися від практики «великих театрів». А дуже шкода… [18]

СЯГАЧИ ПАМ’ЯТТЮ
Анета Борковська-Єзерська, Шиманів
1956-58

Минуло вже 33 роки від часу випускних іспитів у Шиманові. Я навчалась у сестер лише два роки. Віддали мене до монастирської школи задля покарання, коли я потрапила у «погане товариство» і перелякані батьки постановили радикально відрізати мене від нього. Я тоді була збунтованою шістнадцятиліткою, а все, з чим мені довелося зіткнутися, було шокуючим.

Атмосфера школи сестер настільки відрізнялася від тієї, яка панувала в державних школах, що ввела мене в остовпіння. Особливе враження справила співпраця між учнівським самоврядуванням і сестрами. Принаймні частина учениць, і не лише тих із самоврядування, разом із сестрами творила спільний фронт, а не два протилежні табори. Усілякі прояви порушення субординації таврували не лише сестри, а й представники самоврядування.

Обов’язкові приписи, такі як, наприклад, заборона виходу поза межі монастирського муру, заборона їсти поза трапезною, заборона входження на «святі сходи» та багато інших здавалися мені абсурдними, але вони були загальноприйнятими і врешті-решт я підкорилась.

На початку найбільше заважало постійне співжиття в групі та неможливість хоча б на мить ізолюватися від інших. Усе було спільним: спальня, їдальня, клас, умивальня і т.д. Мою заздрість викликали «будки» – місця для спання, замінник власного кутка – привілей випускниць, які могли їх облаштувати відповідно до власного смаку.

Однак, я мусіла поступово призвичаїтися до усіх цих незручностей. Мало-помалу почала бачити позитивні сторони як школи, так й інтернату. Одного дня під час відпочинку до мене звернулася сестра Ірена, математичка, з питанням, як справляюся з її предметом. З усією щирістю я зізналася, що не дуже, бо математика завжди була моєю ахіллесовою п’ятою. Сестрі сподобалася моя щира відповідь і я відчула як між нами встановився місток симпатії. На уроках я бачила доброзичливість сестри і це допомагало. Дуже шкодувала, коли сестру Ірену пізніше перевели до Валбжиху.

Нашою класною керівничкою була сестра Клара, яка навчала історії та латини. Вона також була дуже доброзичливою. Із великим зацікавленням я брала участь в позапрограмних уроках з історії мистецтв. До цього часу пам’ятаю цікаві лекції сестри Клари про малярство, ілюстровані діапозитивами. Інші додаткові заняття, що розширювали наші знання – це були музичні уроки, які вели артисти Варшавської філармонії. Вони навчали нас слухати музику і давали основи знань з цієї ділянки. Слухати музику вчила мене і моя близька товаришка Йола Хаммер, велика прихильниця Бетховена…

Не забуду також особливої атмосфери «каміну», присвяченого варшавському повстанню, про який чудово розповідав його безпосередній учасник – отець-домініканець Кшиштоф Кашніца. Адже у ті часи вперше дозволили офіційно говорити про повстання.

Шкільний театр становив окремий розділ нашої мистецької освіти. Ми ставили вистави, у яких всі ролі – як чоловічі, так і жіночі – грали дівчата. З метою керівництва театром до Шиманова приїхала сестра Софія, яка перед вступом до монастиря була акторкою. Якось я подорожувала разом з нею в одному купе тоді ще парового поїзда (електрифікація сохачевської лінії наступила пізніше). Я не здогадувалася, що сестра у цей час приглядалася до мене. Згодом вона запропонувала мені головну чоловічу роль Мельника в п’єсі Софії Коссак-Штуцької «Очікуваний гість». Ця пропозиція зачепила моє дівчаче самолюбство. Я замислювалася, чи маю аж такі чоловічі риси і не є досить жіночною, що мені пропонують чоловічу роль? Переживаючи час, коли дівчата мають велике бажання подобатись, я сприйняла це як поразку своєї жіночності та в глибині душі страждала.

Сестра Софія пояснила мені: вибір впав на мене саме тому, що в поїзді вона побачила як я сиділа «розвалившись» і поводилася не так скромно, як належало монастирській учениці. Отож, я приступила до роботи над роллю негативної постаті Мельника. Почуття були змішаними. З одного боку це було визнання, а з іншого – приниження моєї жіночності. Наука давалася мені важко. Адже потрібно було не лише вивчити напам’ять великий текст, а й – і це становило для мене найбільшу складність – зробити грубішим голос, надаючи йому чоловічого забарвлення. Бідна сестра Софія, возячись з таким опірним матеріалом в моїй особі й не маючи вже часу на заміну, потішала себе, цитуючи слова Юліуша Остерви: Дайте мені кілки з плоту і я зроблю з них акторів. Це ще більше мене дратувало. Але, очевидно, досвідчений майстер сцени мав рацію, бо одного дня таки настав перелом і я всіх здивувала. У сестри Софії покращився настрій, а я мала успіх як акторка і відчула смак слави.

Незабаром після вистави мама купила мені черевички, які мені відразу не сподобались. Одного дня під час відпочинку я пішла до єдиного на селі магазинчику з промисловими товарами і там мені вдалось їх продати лише тому, що продавщиця впізнала в мені симпатичну виконавицю головної ролі. Іншим разом я зустріла в коридорі сестру Станіславу, яка привітала мене та побажала, щоб свою роль у справжньому житті я зіграла з тим самим успіхом, як це вдалося на сцені.

Ще однією дуже цікавою для нас подією став вечір на тему відомих художників, творців жіночого портрету. Сестри повиймали зі скринь костюми, які доньки із заможних родин, йдучи в монастир, вносили як придане. Було там навіть страусине пір’я! Почалось одягання і гримування дівчат, підібраних відповідно до зображеного у художньому першоджерелі типу вроди. Я пам’ятаю ніжну Аню Коцецьку, яка відтворювала жіночу постать пастельного портрету Аксентовича, більш чуттєву Крисю Стемповську, загримовану під іспанку з портрета Гойї. А я в капелюсі зі страусиним пером представляла портрет англійської леді. Чергові «дами» з’являлися в пустих золотих рамах, творячи живі картини, а глядачі повинні були вгадати, хто їх намалював. Була чудова, цікава і повчальна забава!

Усупереч нашій відокремленості від світу, до школи швидко доходили новини про політичні та культурні події, а також про життєві проблеми колишніх вихованок, які для нас могли виявитися корисними.

Своє дворічне перебування в монастирі з перспективи років оцінюю вельми позитивно. Воно залишило в моїй пам’яті глибокий слід. Незважаючи на свою бунтівливість, критичність і прагнення до «свободи», я вдячна сестрам за все, що вони робили з думкою про наш всесторонній розвиток і користаючись нагодою складаю сердечне «Нехай Бог віддячить»[19].

«КУЛЯ»
Спогад про сестру Матею
Йола Ґаммер, Шиманів
1954-58

Пам’ятаю, як вона заходила до класу із купою підтримуваних підборіддям зошитів з виправленими завданнями. Мовчки прямувала в напрямку кафедри у той час, коли ми намагалися відгадати з її виразу обличчя, в який саме настрій ввели сестру наші роботи.

«Куля», сестра Матея. Хто не пам’ятає її характерної ходи, схожої на перекочування кулі по гладкій поверхні?

Була також «Куля» в іншому, вищому значенні. У моїй свідомості її незвичайна особистість мала риси світлої кулі. Ясність була в її мові, у її просвітлених і переконливих думках. Враження «кулястості» посилювалося в процесі спостережень за тим, наскільки вільно сестра Матея поводилась у важких чи проблемних ситуаціях. І ще одне в ній асоціювалось із цією чудовою глибою: всесторонні інтелектуальні можливості.

Сестра була полоністкою, та коли я бачила її у вільній товариській розмові з панею Іреною Кєжковською, вчителькою хімії, чи сестрою Андреєю, яка навчала нас фізики і малювання, то була впевнена, що вона знається на всьому тому, що в мені, з моїм гуманітарним складом, будило здебільшого лише занепокоєння. Отже, в ній була інтелектуальна повнота, яка мене дивувала й асоціювалась із кулею.

Вміла також розмовляти з нами, дівчатками, ніколи не даючи нам відчути дистанцію, яку природно створює ситуація «учениця-вчителька», більше того «учениця – директор школи». Її блискуче почуття гумору і надзвичайна великодушність сприяли тому, що ми чудово почувались у її товаристві.

Простою і водночас досконало кулястою була сестра Матея.

Завдяки їй аж четверо дівчат нашого класу стали вивчати полоністику – настільки вона захопила нас, відкриваючи багате царство літератури і мови. Зробила це мимохідь, просто будучи собою, будучи «Кулею». Та після уроків сестри Матеї вивчання полоністики з іншими вчителями було дратівливо нудною справою. Одна з тих колись захоплених дівчат (Лі Смоліковська) пізніше розповідала мені з розпачем: «Інститут не дав мені нічого більше, ніж уроки в Шиманові».

Сестра Матея за допомогою своїх незвичайних дидактичних здібностей примусила нас раз і назавжди запам’ятати декілька десятків важливих літературних фактів, навчила нас мислити, читати й розуміти те, що читаємо; навчила нас мистецтву письмового викладення думки, гідного наших атестатів. Це було під силу кожній добрій вчительці, але сестра Матея зробила це як талановитий віртуоз; вона захопила нас.

Пам’ятаю, як колись сестра доручила нам вивчити напам’ять довільно вибраний фрагмент з «Пана Тадеуша». Дала нам на це багато часу (напевно, забагато). Ми подумали, що вона забула і не вивчили. Але вона не забула, тому «судний день» прийшов несподівано. Того дня сестра зайшла до класу з похмурим обличчям. У той час вона виконувала обов’язки директорки школи і мала, вочевидь, багато пов’язаних із цією відповідальною функцією клопотів. Отож увійшла з нахмуреним обличчям. Пригадала нам про тексти, які ми повинні були вивчити і попросила когось із нас продекламувати вибраний фрагмент. Одна з дівчат встала й опустила голову. Ми сиділи перелякані, вслухаючись в напружене мовчання. Чергова учениця також не знала тексту. І ще одна – теж. Повіяло грозою. Так тривав цей сповнений мовчання урок, що переривався лише дедалі більш розчарованими і нетерплячими коментарями сестри. Слушним був її гнів, але й володіла собою досконало. Чергові дівчата непевним голосом щось белькотіли у своє виправдання. «Боже, зроби так, щоб мене це оминуло», – молилась я гарячково. Та сестра захотіла перевірити нас до кінця, тому викликала і мене.

– О Литво, краю мій! – почала я мужньо, позбавляючи себе можливості відступу. Ти на здоров’я схожа! Я відчула як клас огорнуло полегшення. Яка ти дорога, лиш той збагнути може, хто втратив раз тебе. Це було все, що я знала. Як видиво живе, тебе малюю я, бо туга серце рве, – бурмотіла я далі, несамовито плутаючись і затинаючись.

Сестра Матея терпеливо слухала, спостерігаючи за зусиллями цілого класу, який допомагав мені безславно, але щасливо дійти до кінця. Мої подружки розпачливим шепотом «підкидали» текст. Я нарешті закінчила. Запала тиша. Ну, Йолю, тобі вдалось, але з великою бідою, – почула я, немов крізь туман, голос сестри.

Я отримала трійку. Незаслужену трійку, я це добре знала. Було соромно. Але напруження спало і клас зітхнув з полегшенням. Урок добіг кінця.

Того разу ми у тиші виходили в коридор, як виходять з дуже зворушливої вистави. А ввечері, загорнувшись у ковдри, голосним шепотом з примруженими очима кожна «вбивала» собі в пам’ять вибраний фрагмент «Пана Тадеуша». Робили ми це з глибоким хвилюванням, лише тепер помічаючи надзвичайну красу віршів.

Той урок, зрештою, один з безлічі чудово проведених сестрою Матеєю, залишився в моїй пам’яті майстерною виставою, в якій талановитому режисерові та разом з тим геніальному акторові відповідними засобами вдалося досягти визначеної цілі.

Я так ніколи і не розповіла сестрі Матеї, що саме завдяки цьому урокові в мені прокинулося сумління; я також ніколи їй не казала, яку велику цінність для мене мала довіра, котрою вона мене безліч разів обдаровувала. До розмови з нею я дозрівала довго, роками – аж поки не стало запізно[20].

У ЦІЙ ШКОЛІ Я ВИРІШИЛА СТАТИ ВЧИТЕЛЬКОЮ
Романа Ґавлевич-Шимчак, Валбжих
1959-63

Ліцей сестер-непорочниць у Валбжиху в 1959-1963 роках був незвичайною школою, одним із не багатьох приватних навчальних закладів. Він тоді називався «червоним». Усвідомлення цієї винятковості прийшло до мене пізніше. У віці 14 років був він для мене передусім школою, до якої раніше ходила моя старша сестра, і яку я намагалася з усіх сил наслідувати.

Спогади з тих років? Їх дуже багато. Школа була дуже важливою, бо я любила вчитись і мала у ній друзів. Я була екзальтованим підлітком і переживала біль існування з різних причин. Сестри це розуміли. Таких вразливих дівчат було багато. Зі свого класу пам’ятаю лише двох товаришок, які від самого приходу до школи були врівноваженими і розсудливими, зрілими. Ця школа, без сумніву, мала великий вплив на формування наших життєвих позицій. Передусім вона наближала кожну з нас до Господа Бога. Навчання ми розпочинали від молитви; сестер вітали, славлячи Христа; у нашому шкільному коридорі були двері, які вели до каплиці, і часто саме там ми ховались у хвилини пригнічення. З перспективи пройденого часу бачу, якою це було Божою ласкою. Ми навчалися довіри до Бога.

Я пишу про школу, оскільки мала таке велике щастя, що родичі не вислали мене до виховного закладу (таким можна вважати поєднання інтернату зі школою), бо самі виконували обов’язок виховання дітей. Вони віддали мене до дуже доброї школи! У мій час тут викладали закохані у свої спеціальності сестри, надзвичайні особистості. Такою була сестра Гражина – вчителька історії, сестра Пауля – вчителька фізики. Не одна з їхніх учениць бідкалася, що ніколи не зрівняється з ними у «науковій розмові». Ці сестри (так нам тоді здавалося) не зважали, що можна не зрозуміти їхнього викладання. Але після уроків, ніби забуваючи про нашу дурість, сестри обдаровували нас приязню, чим ми були дуже гордились.

Саме в цій школі я вирішила стати вчителькою. І вже 30 років виконую цю постанову! А зразком у роботі полоністки є для мене вчителька польської мови, нині вже покійна сестра Йоланта. Її уроки пам’ятаю так, ніби щойно побувала на котромусь із них. Сестра ретельно виконувала програму – від початку до кінця. Вона не піддавалася спокусі виняткового опрацювання якоїсь улюбленої літературної постаті, твору чи біографії письменника, а з полоністами це часто трапляється. Вона наділяла нас (так, – це був посаг на ціле життя!) початковими знаннями. Навчала нас орфографії, пунктуації, граматики. Складала віршики-рими про короля, що мав доньку Рузю і т.п. Ми повинні були знати їх напам’ять і, як правило, не мали клопотів з орфографією. Сестра Йоланта любила літературу – зокрема твори наших пророків. Велику Імпровізацію вона читала із закритими очима а пісні Карпінського співала, але це були, мабуть, її поодинокі слабкості, котрі так нас тішили (чутки про них передавалися від одного до іншого покоління учениць і ми сподівалися доброї забави, очікуючи на ці події). Уроки польської мови були дуже цікавими, незважаючи на свою конкретику. На них ми працювали: аналізували тексти, формулювали висновки і т.д. У стислій формі сестра досить часто диктувала конспекти лекцій. І ці записи, як вказівки до роботи, дуже допомогли мені під час подальшого навчання.

Чого навчилася від сестри Йоланти? Передусім того, що вчитель повинен бути дуже добре підготованим до уроків і має передавати конкретні знання. Це є очевидним твердженням, однак у шкільній практиці я неодноразово бачила учительські імпровізації. Часом такий урок виходить навіть дуже цікавим, але небагато дає учням. Завжди потрібно пам’ятати, що «матеріалом» для мислення є конкретні знання. Не забуду також її способу опитування учениць. Сестра Йоланта високо оцінювала активність на уроці, але ніколи не захоплювалася такою постійно активною дівчиною – ставила «5» без коментарів. Слабку ученицю вона опитувала інакше: терпеливо чекала на відповідь, допомагала додатковими запитаннями і не коментувала невдалих відповідей (за винятком не підготованих уроків – це було «злочином»). Оцінки ставила за знання і вміння їх подати, але до слабших вихованок ставилася з особливою сердечністю.

Сестра Йоланта не була відвертою особою. Здавалося, що вона любить Господа, літературу і мистецтво, а десь в самому кінці знаходились учениці. Але як вона їх навчала! Кожна письмова робота виправлялась, обговорювалась і оцінювалась. Виправлення цієї праці також! Її уроки я дуже любила, хоча не захоплювалася ними. Захоплення її способом викладання прийшло вже у студентські роки. Лекції професора Пєтрашка я не зовсім розуміла, але слухала їх затамувавши подих. Я могла собі це дозволити, бо мала приготовлений сестрою Йолантою полоністичний довідковий апарат. Пам’ятаю, як писала в цього професора магістерську працю. Ми ніяк не могли порозумітися на консультаціях відносно її концепції. Говорили різними мовами. Врешті старша товаришка (також вихованка сестер) порадила мені: напиши ту працю і занеси її цілу. Так я і зробила, і професор був дуже задоволений, а найголовніше – розумів, про що йдеться. Вміння цілісно охопити – це вже школа сестри Йоланти.

Я ще не написала того, що, можливо, є найважливішим: сестра вчила нас відваги у відстоюванні власних поглядів. Якщо ми знайомилися з літературним твором, то мали право на власну інтерпретацію. Сьогодні я вже знаю, що дуже делікатно сестра все ж керувала тією інтерпретацією, хоча б через нотатки, які були підсумком наших висловлювань, але диктувала вона їх в узагальненому вигляді.

Подібним чином і я прагну працювати зі своїми учнями, а результат можна бачити на атестаціях. Останнім часом неодноразово траплялося, що учень, або через кілька років його батьки дякують мені за… моральну науку. Все ж на уроках я намагаюсь передусім передати конкретні знання відносно рідної мови й літератури. А та «моральна наука» це вже, напевно, заслуга сестер-непорочниць, з якими до цього часу підтримую тісний зв'язок.

У ШИМАНОВІ Я НАВЧИЛАСЯ ЗАВЖДИ ПОЧИНАТИ СПОЧАТКУ
Ганна Косира-Цєсляк, Шиманів
1972-76

Про існування виховних принципів матері Марцеліни я довідалася через багато років після закінчення шиманівського ліцею, коли сама протягом тривалого часу вже була вчителькою і коли ці проблеми почали мене цікавити.

Будучи в Шиманові, я на собі відчула безпосередні результати цієї системи – не усвідомлюючи цього – і не можу сказати, щоб сприймала її з особливим ентузіазмом. Упродовж перших двох років навчання я почувалася безпідставно дисциплінованою, обмежуваною й усамітненою в гроні збунтованих товаришок.

Лише через певний час прийшло те, що дозволило зрозуміти сенс мого перебування в школі сестер-непорочниць: пізнання спільноти і відразу після цього – пізнання служби. Обидва – через групу пілігримів (група «П», наша група «П»…), якою керували сестри Гізеля і Богдана. Найгарніші спогади моєї молодості пов’язані з метафізичною і буквальною мандрівкою стежками Марії, прощами до Її святих місць, ставанням на коліна в тиші готичних склепінь і дерев’яних костеликів – і завжди в оточенні близьких осіб, в атмосфері тепла і взаємної доброзичливості. Дуже швидко я зрозуміла, що «таємницею щастя є давання». Я навчилася замість плакати в куточку – знаходити собі когось для потішання; замість скаржитися на свою самотність – опікуватися кимсь більш нещасливим і загубленим. Потім виявилося, що я маю багато здібностей, завдяки яким можу зробити щось для інших: приготувати декорації пізно вночі на вранішню виставу, написати сценарій, записати касету для незрячих дітей з Лісків… Чим більше таких речей необхідно було зробити, тим більше чулася потрібною, важливою, одним словом – щасливою. Сьогодні я намагаюсь, щоб це усвідомили мої учні. Закомплексованій і замкнутій в собі дівчині, котра скаржиться, що товаришки її не люблять, я кажу: «Подивись, Аня така самотня, нічого їй не вдається, поговори з нею, допоможи їй в хімії…». До декого це доходить і вони розвиваються, розправляють крила.

У Шиманові я також навчилася «завжди починати спочатку». Ми говорили собі: «кожного дня народжуюсь заново, кожен день – це чистий аркуш і я не повинна волокти за собою своїх вчорашніх провин». Пам’ятаю ранки – сонячні, імлисті, часом оповиті хмарами, кожен з яких означав шанс на нове життя. Була в цьому радість і надія. І зростання.

Іншою таємницею щастя, яку дало мені пізнати перебування в Шиманові та навчання в сестер, була радість від виконання своїх обов’язків – завдань, які Бог кожного дня ставить переді мною. І відчуття, що все є важливим: написання листа, вірша, складання іспиту, миття підлоги… Нема дріб’язкових справ, хоча є ієрархія важливості й це не можна забувати.

І ще відчуття часу, який нам даний: на все, що маю зробити, відводиться відповідний час і його не можна змарнувати. За кожну згаяну хвилину і кожне пусте слово відповідатиму перед Богом. А я ж марную години, дні, місяці та виливаю потоки непотрібних слів. І не виправлюсь, не навчусь жодної з цих важливих речей раз і назавжди, а мушу постійно працювати над собою, розвиватись і вдосконалюватися. Мати Марцеліна добре знала, що розпочатий у шкільні роки процес виховання й формування особистості триває все життя…

Пам’ятаю всі ці важливі й мудрі слова, часом сповнені пафосу, які були виголошені на уроках релігії, на читанні Святого Письма, увечері під час розмов з сестрами, які присвячували нам так багато часу. Те, про що ми розмовляли, пізніше фрагментами поставало переді мною у житті, як наочний приклад теорії доль і подій. Після дослідження листів блаженної Марцеліни я почала складати все це в одне ціле.

Нарешті найважливіше, що залишив мені Шиманів: він навчив мене у хвилини слабкості та зривів шукати сили і допомогу перед обличчям Марії – у тиші каплиць і костелів, які завжди можна знайти поблизу і там відновитися для боротьби з дійсністю. Я навчилася шукати Марію, здійснювати паломництво до неї, вірити, що Вона веде мене до себе. Донині відчуваю на собі дотик Божої Руки, яка постійно підштовхує мене до паломницьких стежок і завжди, де б я не опинялася, виявляється, що я прямую до дому Матері.

ДУМКИ ПРО ВИХОВАННЯ
Сестра Вавжина від Святого Духа
(Веслава Хведорук), Шиманів
1982-86

Мірою надії… є не переконання, що щось добре виходить, а лише впевненість, що щось має сенс, незважаючи на те, як виходить… І ця надія дає нам силу до життя і до нових спроб, хоча зовнішні обставини цілковито позбавляють нас надії (В.Гавел).

Як вихованка, а потім монахиня і вихователька дивлюсь на виховну концепцію матері Марцеліни крізь призму власного досвіду і не можу позбутися певної суб’єктивності. Архівні пошуки віднедавна стали моєю пристрастю відкривання суті, яка говорить значно більше, аніж слова, залишені на пожовклому папері. Постійно себе запитую: «Що мати хотіла передати, виразити?». І, можливо, ще важливіше: «Що хоче тепер нам сказати?». Шлях до конкретних життєвих реалій від літери через дух – це не тільки інтелектуальна, а й духовна пригода, вплетена у сопричастя святих.

Система виховання матері Марцеліни торкалася не лише дітей і молоді. Уся її педагогічна думка спирається на ретельну і глибоку – інтелектуальну, моральну, емоційну і духовну – формацію вихователів. Гадаю, ця вкрай істотна річ набирає особливого значення в сучасних умовах, коли, шукаючи нові методики виховання і дбаючи, щоб зробити їх цікавими, чимало педагогів забувають про те, що ефективність їх впливу залежить насамперед від особи вихователя. Виховує не сама в собі система, а конкретні люди. Звідси теж випливає велике зацікавлення матері Марцеліни особою виховательки, як тією в габіті, так і тією, що ще тільки сидить за партою, а у майбутньому виконуватиме різноманітні суспільні завдання.

Як перед сестрами, так і перед дівчатами мати ставила однакові вимоги, пристосовані до їхнього віку та можливостей. Вона ніколи не вважала виховання ремісництвом, лише покликанням, що приховує в собі якусь відому одному Богові таємницю. Незважаючи на реалізм і тверезість, властиві міркуванням матері щодо різних виховних проблем, усі її листи пронизує дух містерії. Виховання не становить самоцілі. З одного боку воно є процесом пошуку шляху до Бога – кінцевої мети людини, а з другого – послідовною реалізацією тих вимог, які тягне за собою конкретний вибір. Тому вихідним пунктом праці з дітьми і молоддю повинно бути міцне відчуття самоідентичності вихователя. Він мусить знати своє місце в житті та знати, ким він є як людина, оскільки провадить інших до того, чим живе сам.

Тут потрібно наголосити на фундаментальному принципі виховання, який часто виділяла мати Марцеліна – на довірі. Довіра, на думку матері, спирається не тільки на особистий зв'язок і відкритість (хоча і це є дуже важливим), а й на ставлення дитини до репрезентованого педагогом світу цінностей. Власне цей послідовно реалізований світ цінностей чинить те, що вихователь стає справжнім керівником, який дає відчуття безпеки.

Дуже важливою рисою є далекоглядність педагога або, послуговуючись мовою матері, перспективне мислення. Будьте далекоглядними. Чи вам здається, що є певна суперечність в тому, коли говорю, що треба вимагати і все ж таки чекати? Позбавляти дітей зла, бачити їх справжніми і терпеливо чекати? Ні! Суперечності в цьому немає. Ми не допускаємо зла, а розуміємо, що дитина не може відразу виправитись. У цьому є різниця: якщо допускаю, то закриваю, оправдовую; коли чекаю, то дивлюсь і бачу, але не випереджаю Бога. Далекоглядність – це терпелива і безкорислива служба дитині, яка не прагне миттєвого результату. Це нагадує часто повторюваний мотив про насіння, яке ніколи не бачить квітів і плодів: Не зважаймо на труднощі, не думаймо про злиденність плодів нашої праці. Якщо робимо все, що можемо, то виконуємо свій обов’язок і цього повинно вистачити, а тільки Бог може дати ріст насінню, це вже не наша справа[21]

Чистота намірів і безкорисливість тісно пов’язані з духовністю згромадження, а також є невід’ємними елементами виховної системи й одночасно перевіркою зрілості педагога. Вони мають істотний вплив не лише на його стосунки з вихованками, а й на модель його співпраці з цілою педагогічною громадою, творячи те, що мати називала «виховною атмосферою». До однієї з сестер вона писала: На дітей впливає усе: дух, характер дому, моральне і матеріальне оточення. Тому слід пам’ятати, щоб все недосконале, нечисте духом, так само як і негарне, неестетичне й непорядне – було усунуте з дитячого оточення[22].

Мати виховувала для світу і для сім’ї. Звідси випливає необхідність того, щоб дитина відчула клімат дому, в якому у виховний процес задіяні всі, хто має справу з дітьми: Дуже важливо, щоб всі сестри, які контактують з дітьми, добре на них впливали, бо всі через усе – одні на других впливають, навіть якби цього зовсім не відчували б[23]. Таке бачення виховання вимагає співпраці та єдності педагогічного колективу. Це була важлива проблема в часи матері, та набагато важливішою вона є у теперішній час, який надає перевагу лібералізму і вкрай розбещеному індивідуалізму, піддаючи сумніву сенс єдності та вважаючи її мало не загрозою для творчого розвитку людини і її самореалізації. В мові матері Марцеліни відсутнє це останнє поняття, а вся її діяльність має на меті виховання людини не для самореалізації, а для зрілої жертовності. Вражаюче усвідомлювали цю проблему, наприклад, учениці ярославської школи. Майже в усіх листах до матері вони пишуть перш за все про свої товариські стосунки у світлі взаємної відповідальності.

Виховання суспільної позиції у дівчат вимагало від педагогів відкриття ученицям їх здібностей при одночасному відкритті глибини такого ставлення до оточення, коли питання «що я з цього матиму?» – буде закрите питанням про сенс такої позиції. Цей процес опирається на розвитку не лише емоційної сфери дитини, котра на перший погляд асоціюється із певною природною вразливістю, а передусім на формуванні справжнього сумління і розвитку волі. Це дає гарантію сталості набутих життєвих позицій, а також свідомого прийняття певних цінностей і принципів поведінки, які формують характер. Свої положення мати фокусує в одному реченні: Навчити дітей мислити й усвідомлювати те, що роблять, думають і говорять, щоб нічого без основи і без мети не діялося, нічого суперечливого не було.

Критичне мислення – що не означає критиканське – становить природній бар’єр перед впливом деструктивних для людини вражень. У ХІХ столітті високі мури відгороджували виховні заклади від усього того, що, вдираючись ззовні, могло б збурити хід виховання. Коли три роки тому впала частина шиманівського муру, цей факт візуально і символічно проілюстрував ненадійність цегляних бар’єрів. Самостійне мислення повинно замінити оборонний мур, зокрема в часи, коли пізнаємо і солодкий, і гіркий смак свободи.

На початку я писала, що головною метою виховання є допомога у відкритті життєвого покликання вихованця. Щоб дитина могла його в майбутньому реалізувати, необхідно через дуже конкретні вимоги виконання основних обов’язків приготувати її до цієї ролі: Розбудити в дитині почуття обов’язку, любов і шану до нього. Розвинути любов до праці й усвідомлення її необхідності та наполегливість в ній. У блокноті, залишеному сестрою Магдаленою (Флоренс Віллс) я знайшла знакову думку, яку досі не можу забути. Не знаю, чи то була її власна думка, чи лише списана: Учімося від обов’язків того, що вони можуть нас навчити. Це, мабуть, досконала квінтесенція роздумів матері.

Є ще одна дуже важлива, найважливіша теза матері. Згадую про неї лише тепер, бо вона скріпляє собою всі виховні зусилля. Маю на увазі любов. Мати пише: Ми не рахуємо, не шукаємо для себе користі від дітей, а любимо дітей, тобто посвячуємо себе їхньому добру. Отже, і тут любов є основою стосунків. А та любов нехай буде батьківською і материнською (…), чистою і безкорисливою, сильною, правдивою і мудрою. Любов і правда злиті воєдино, а плід їхній – мудрість.

Коли в грудні минулого року по закінченні виховного чернечого з’їзду ми покидали будівлю монастиря сестер-назаретанок на Черняківській, дивлячись на залюднену вулицю, я подумала, що ми багато чого можемо пожертвувати довколишньому світу. «Багато» означало надію й віру в сенс того, чому ми присвячуємо ціле життя. У мінливих політичних та економічних системах людська істота постійно залишається тією самою таємницею і закликом, кинутим людям, які, як сказав кардинал Ньюмен, знають свою релігію і вивчають її; котрі докладно розуміють свою позицію; котрі є свідомі того, у що вірять, а у що – ні; котрі так добре знають своє Кредо, що здатні відповідати за нього; котрі до такої міри пізнали історію, що вміють її боронити[24].

Перелік праць бл.Марцеліни Даровської

Щоденник останньої хвороби матері Марцеліни, 1910-1911 (записаний сестрою Гертрудою)

Язловецька педагогіка (авторизована матір’ю Марцеліною), 1911

Реколекції для монахинь, капітульні та для світських осіб

Рекреації з сестрами (розмови, висловлювання)

[1] Й. Розкошни «Виховна система Марцеліни Даровської», Радом, 1928.

[2] Й. Розкошни «Виховна система Марцеліни Даровської», Радом, 1928.

[3] Soeur Edith (фр.) – сестра Едіта. – Прим. ред.

[4]Regarde (фр.) – дивись. – Прим. ред.

[5] Ad usum delphini (лат.) – букв.: для використання дофіном. У перен. знач.: адресовані дітям та юнацтву «очищені» й адаптовані видання класики, позбавлені сцен насильства, сексу, чорного гумору тощо. – Прим. ред.

[6] Товариський голос, №9, 1993.

[7] Головна Опікунська Рада (ГОР, пол. Rada Glowna Opiekuncza) – благодійна організація, що існувала в Польщі у період німецької окупації. – Прим. ред.

[8] Товариський голос, №19-20, 1995.

[9] Комплети – підпільне навчання, що проводилося під час воєнних дій. – Прим. ред.

[10] Товариський голос, №19-20, 1995.

[11] Товариський голос, №9, 1993.

[12] Clarissima soror Clara (лат.) – найясніша сестро Кларо. – Прим. ред.

[13] Via Apia (лат.), Аппієва дорога – найважливіша з античних доріг Стародавнього Риму, прокладена в 312 р. до н. е. при цензорі Аппії Клавдії Цеку. Через неї Рим сполучався з Грецією, Єгиптом і Малою Азією. Вздовж Аппієвої дороги розташовано безліч пам'ятників: гробниці та вілли республіканського та імперського періоду, християнські та юдейські катакомби, середньовічні башти та укріплення, часто побудовані на руїнах римських пам'ятників, ренессансні та барокові будівлі. – Прим. ред.

[14] Товариський голос, №15-16, 1994.

[15] Повернені Землі ( пол. Ziemie Odzyskane)– умовна назва колишніх територій Третього Рейху, більша частина яких була передана Польщі за умовами Ялтинської та Потсдамської міжнародних конференцій у 1945 р. а також в результаті двосторонніх договорів з СРСР у 1945-1956 роках. – Прим. ред.

[16] Управління Безпеки (УБ, пол. Urzad Bezpieczenstwa) – таємна поліція в комуністичній Польщі, що займалась стеженням за опозицією. Була тісно пов’язана з КДБ СРСР. – Прим. ред.

[17] Працівник Управління Безпеки. – Прим. ред.

[18] Товариський голос, №6-7, 1992.

[19] Товариський голос, №6-7, 1992.

[20] Товариський голос, №11-12, 1993.

[21] Лист до с. Валерії, Великдень 1879 р.

[22] Лист до с. Пії від 7 травня 1887 р.

[23] Лист до с. Пії від 7 травня 1887 р.

[24] Товариський голос, №17-18, 1995.

Частина І

Педагогічна система бл. Марцеліни Даровської

ВСТУП

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ СИСТЕМИ БЛ. МАРЦЕЛІНИ ДАРОВСЬКОЇ

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ І МЕТОДИ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ВИХОВНА АТМОСФЕРА

РОЛЬ ЖІНКИ В СВІТІ ВІДПОВІДНО ДО ВИХОВНИХ ПОЛОЖЕНЬ БЛ.МАРЦЕЛІНИ

ЗАКІНЧЕННЯ

Частина ІІ

Джерельні матеріали

Про навчання і виховання у школах нашого згромадження

КАРТКИ

Устав

«ПРО ДУХ ЗГРОМАДЖЕННЯ І ЙОГО СТАТУТ»

ЛИСТИ

Реколекції, конференції

ПРАКТИЧНІ ВИХОВНІ ПОРАДИ БЛ.М.ДАРОВСЬКОЇ

Частина ІІІ

СВІДЧЕННЯ ВИХОВАНОК

Промова Софії Пфау, проголошена на товариському з’їзді в Ярославі 3.07.1926

Виступ Гелени Д’Абанкур голови Язловецького об’єднання в Кракові, виголошений в актовому залі Ягеллонського університету 30 січня 1927 р.

УРОКИ ФРАНЦУЗЬКОЇ, або SOEUR EDITH[3] Анна М. Волянська-Коморницька, Язловець 1930-38

КАЗИМИРІВСЬКА – ПЕРЕДІСТОРІЯ Анна Шамовська-Соханєвічова, Варшава 1937-42 р.

СПОГАДИ З ОКУПАЦІЇ Єлизавета Яловіцька-Вольська, вихованка Казимирівської, Жбікова і Шиманова 1941-45

Ішли ми одним шляхом Єва Яблонська–Дептула, Шиманів 1943-48

БУЛА ГЕНІЄМ ДИДАКТИКИ Спогади про сестру Клару Марія Доналович, Шиманів 1942-46

ЩО ДАЛА МЕНІ ШКОЛА? Згадує перша вихованка Валбжиха Ірена Граєвська, 1946-50

МОЇ СПОГАДИ З ЧАСІВ МАТУРИ Олександра Реутт-Янзор, Новий Сонч, 1948

ВЕЛИКІ ШИМАНОВСЬКІ ТЕАТРИ або ПОДАРУЙМО СОБІ КРИХТУ БОЖЕВІЛЛЯ Анна Сухоцька-Банковська, Шиманів 1953-57

СЯГАЧИ ПАМ’ЯТТЮ Анета Борковська-Єзерська, Шиманів 1956-58

«КУЛЯ» Спогад про сестру Матею Йола Ґаммер, Шиманів 1954-58

У ЦІЙ ШКОЛІ Я ВИРІШИЛА СТАТИ ВЧИТЕЛЬКОЮ Романа Ґавлевич-Шимчак, Валбжих 1959-63

У ШИМАНОВІ Я НАВЧИЛАСЯ ЗАВЖДИ ПОЧИНАТИ СПОЧАТКУ Ганна Косира-Цєсляк, Шиманів 1972-76

ДУМКИ ПРО ВИХОВАННЯ Сестра Вавжина від Святого Духа (Веслава Хведорук), Шиманів 1982-86

Перелік праць бл.Марцеліни Даровської