 |
 |
 |
|
|||
|
| |||
|
| |||
|
| |||
|
|
|
|
|
|
|
|
Re[3]: Несколько грузовиков с вооруженными людьми с боями прорвались из РФ в Украину
Отправитель: Стас 27-05-2014 17:23 Волинська трагедія Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Українсько-польська війна. Волинська трагедія Друга світова війна Ukraine-Volhyn.png карта Волині Дата: 1943—1944 Місце: Волинь, Україна Результат: обопільні чистки українського і польського населення Сторони Flag of Ukraine.svg УПА Flag of Poland.svg Армія Крайова Flag of Poland.svg Пол. комун. підпілля Flag of the NSDAP (1920–1945).svg Пол. шуц-батальйони Воли́нська траге́дія (пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту (107, 202)[1], та радянських партизанів[2] у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні, або за В. В'ятровичем «Другої польсько-української війни»[3]. У ширшому сенсі, складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям Польського уряду на ці землі (так, як це сталося після завершення Першої світової війни). Крім того, нелояльне до УПА населення було потенційною опорою для Німеччини та СРСР. На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8—12 тисяч. За даними документального обліку командира УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на січень-лютий 1944 року УПА налічувала 6920 осіб[4]. Натомість польські партизанські відділи в регіоні нараховували лише 1300 вояків, ще близько 3600 озброєних осіб діяли в базах самооборони. Польська шуц-поліція на службі у німців, що брала участь у «пацифікаціях» українських сіл, становила приблизно 2000 осіб, 202-й батальйон польської «гранатової» поліції, який прибув із Генерального губернаторства, налічував — 360 осіб[5]. У традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Ця тема значно більше досліджена з боку польських істориків, які займаються цією проблемою від часу закінчення Другої світової війни.[6] Для праць польських істориків характерна тенденція перебільшувати польські жертви [7][8][9][10][11][12] за рахунок применшення українських жертв, зараховувати загиблих українців від рук поляків, як поляків, що загинули від рук українців[13] та включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули при зовсім інших обставинах і які не мали стосунку до Волинської різанини[14]. Українські історики переважно почали досліджувати цю тему після проголошення Україною незалежності. Зміст 1 Причини 1.1 Загострення відносин у 1920-их — 1930-их 1.2 Ситуація на Волині наприкінці 1942 року 1.3 Безпосередні передумови конфлікту 2 Хроніка подій 2.1 Дії українців 2.2 Дії поляків 3 Наслідки 4 Див. також 5 Використана література 6 Примітки 7 Посилання Причини Поляки (рожевий) й українці (жовтий) у Другій Польській Республіці, за даними офіційного польського перепису 1937 року Загострення відносин у 1920-их — 1930-их Загострення польсько-українського конфлікту в першій половині XX ст. було пов'язане із національною ситуацією в Другій Польській Республіці. Паризька мирна конференція 1919 року дозволила Польщі окупувати Галичину, а Ризький мирний договір 1921 року закріпив приєднання Галичини до Польщі всупереч волі українського визвольного руху, який прагнув незалежності. Нова Польська держава, надто за часів правління Юзефа Пілсудського, набрала форми авторитаризму. Польський уряд розглядав Галичину та Волинь як давні польські землі, тож намагався збільшити тут свій вплив.[15] Для цього відбувалася колонізація (осадництво — переселення поляків на Волинь на землі, що було відібрано у місцевих українців), пацифікація (репресії проти соціально активного українського населення), обмеження українців у правах на освіту та радикальна полонізація освіти, руйнування українських храмів (особливо на Холмщині).[16] Це спричинило радикалізацію польсько-українських відносин, і зокрема знайшло відповідь у терористичній діяльності ОУН в 1930-их.[17] Ситуація на Волині наприкінці 1942 року Ситуація на Волині 1942-1943 рр. була особливо напруженою через діяльність на її території багатьох загалом ворожих сил: німецької поліції, українських націоналістів, польських націоналістів, радянських партизанів та партизанських груп інших українських політичних формацій. Наприкінці 1942 року Провід ОУН(б) виступав проти масового розвитку партизанського руху, зокрема проти масштабних дій щодо польського населення. Про це є багато свідчень, зокрема звернення керівників ОУН(б) до своїх соратників восени 1942[18], інструкція провідника ОУН(б) на Волині Дмитра Клячківського (він же «Охрім» або «Клим Савур») 1942 року[19], рішення конференція ОУН на початку грудня 1942 p. у Львові [20]. З метою контролю за «дикою партизанкою» на Волинь було направлено пор. Василя Івахіва.[21] 15 лютого 1943 p. у селі Піддубцях Луцького повіту Івахів провів нараду Волинської ОУН, на якій було погоджено збільшити кількість партизанських відділів. Водночас Івахів наказував підвладним, аби ті не афішували своєї діяльності, зокрема заявивши: «Централя переконана у тому, що час для збройного виступу ще не настав».[22] Одним із найбільш спірних історичних питань цього періоду є етнічні чистки українського населення з боку поляків у Закерзонні (на Холмщині та Люблінщині). Суперечливість полягає у різному трактуванні часу цих подій — чи передували вони акціям на Волині, чи відбулися вже після їх початку.[17] Безпосередні передумови конфлікту 17–23 лютого 1943 p. у селі Теребежі неподалік Олеська відбулася III Конференція ОУН, на якій виконувача обов'язків провідника ОУН Миколу Лебедя було зміщено, а його місце зайняв тріумвірат у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та Романа Шухевича (останній був головним серед них).[22] Як і попередня, ця конференція не стосувалася польського питання.[23][24] На цей час всередині ОУН(б) виник поділ на волинян і галичан, чиї погляди на подальшу діяльність були різними. Початок активних дій відбувся без узгодження з Проводом та всупереч постанові конференції. Найімовірніше, рішення Клячківського про початок широкомасштабної партизанської боротьби і ведення антипольської акції було пов'язане з дезертирством кількох тисяч українських поліціантів, що приєдналася до українських партизанів, тим самим збільшивши їх сили. Точно невідомо, що до цього спричинило, проте є підстави вважати, що це сталося через втручання у ситуацію радянських партизанів. Зокрема, у звіті командира радянської партизанської бригади спеціального призначення полк. Антона Бринського, який був підпорядкований військовій розвідці Червоної армії, той написав, що йому вдалося встановити контакти з українськими партизанами й він вирішив штовхнути їх на боротьбу з німцями: «Шляхом провокації мені вдалося довести у чотирьох районах до того, що німці почали арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс [...] Це призвело на Волині до вибуху повстання проти німців.»[25][26] Бринський також визнавав, що радянські партизани розраховували, що дезертири з поліції прийдуть до них, однак ті пішли до УПА.[26] Крім того, на користь цієї версії свідчить польський рапорт: Ліві лапки ... слід [...] припускати, що в рядах української поліції діє радянська провокація. Передусім сам вибух повстання не був синхронний із жодними воєнними подіями на сході чи на заході Європи, тому діяльність збунтованої української поліції на Волині мала характер хаотичної й бандитської акції, яка могла спричинитися до анархізації життя на позафронтовій території і принести насамперед користь більшовикам. Бандерівці, як і мельниківці, відповідно з програмою ОУН прямували зорганізувати ідейно віддані їм збройні сили [...], але весна 1943 p. не давала ніяких підстав припускати, що саме тоді, враховуючи українські інтереси, настав час для збройного виступу. Здається, що радянська провокація використала фермент в рядах ОУН, ненависть членів цієї організації до поляків і ворожий стосунок бандерівських чинників до німецьких чинників на Волині та у Східній Малопольщі, прискорюючи, з огляду на політичні та військові радянські інтереси, початок заворушень.[27] Праві лапки Хроніка подій Мала Березовиця, список загиблих поляків Дії українців Після того, як поліціанти-дезертири приєдналися до українських партизанів, Дмитро Клячківський наважився розпочати активні партизанські дії. Насамперед він задумав опанувати села, знищивши всі пункти опертя для німців і комуністів. Для цього він вирішив позбутися всіх небажаних елементів, які становили би для партизанки навіть потенційну загрозу. Зокрема, було вирішено ліквідувати всіх комуністів, співпрацівників німц
Данная тема закрыта для написания новых сообщений.
Рекомендуйте эту страницу другу! |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Українською
